Я потрапив до бауера на село. Забрав він мене безпосередньо із табору. Господарство було не дуже велике, інших робітників, крім мене, не було. Господар, як і його сім'я, ставились до мене непогано, їв те ж саме, що й вони. Працював в основному на польових роботах. Була саме пора, коли на селі багато турбот. Робочий день розпочинався вдосвіта, о п'ятій, закінчувався біля дев'ятої вечора. Вільний час мав тільки у неділю — з обіду до вечора. Познайомившись із такими, як я, остарбайтерами, що працювали в інших господарствах, у неділю ходив до них, або вони приходили до мене. Хазяїн не забороняв цього — аби тільки ми поводились пристойно.
Роботи випадало дуже багато, і в кінці дня я був завжди стомлений. Особливо тяжко було в жнива. Працювати вимагалось швидко, без перепочинку. Відразу по приїзді хазяїн видав робочий одяг — спецівку із простої тканини та дерев'яні черевики.
Праця на селі всюди важка, робочий день довгий, зате не доводилось голодувати. Однак пробути в бауера довелось недовго: відразу після збирання цукрових буряків мене перевели на цукровий завод у місто Геллісхен. Працював на пресах. Умови в порівнянні з тим, як жилося в бауера, різко змінилися. Тут діяли повсюдні дві зміни по дванадцять годин. В той тиждень, коли працював у першу зміну, треба було вставати дуже рано, щоб встигнути отримати сніданок, поснідати і вчасно розпочати роботу. Годували три рази на день: рано —- кава, в обід — суп та трішки якоїсь каші, на вечерю, крім кави, давали часом, навіть варену нечищену картоплю. Хліба, як зви-чайно, вділяли грамів 200 на день.
Барак, у якому ми жили, був дерев'яний, одноповерховий, з нарами. По прибутті на цукрозавод мені видали спецодяг і взуття. Вихідний день — неділя. Дозволялось писати листи додому. Але в місто з табору не випускали.
Працював до закінчення сезону цукроваріння. В січні 1943 року мене перевезли в місто Муна, на завод, що виготовляв артилерійські снаряди. Став у котельні допоміжним робітником. Паливо в печі закидали вручну, обов'язки важкі. Жили в таборі неподалік. Ходили без охорони. Табір не дуже великий, з десяток одноповерхових бараків. Двоповерхові нари з поганою постіллю, слабке опалення... Годували: вдосвіта — кава без хліба, слабо засолоджена, в обід — черпак супу з брукви, часом з картоплі, дуже рідкий, увечері до кави давали одну хлібину на шістьох. Деколи до кави давали по вареній картоплині. Тут я збагнув, що таке невідступне почуття голоду, до знемоги, до відчаю.
В котельні нас працювало по кілька чоловік у зміні. Керував нами майстер, віком років п'ятдесят. Людина він був хороша, часом ділився з нами своєю їжею, розпитував про наші домівки, сім'ї. Казав нам, що він не фашист і осуджує цю війну. Начальником у котельні був військовий інженер, людина похмура й сувора. Майстер радив нам при ньому завжди робити вигляд, що працюємо, чимось зайняті. Хоч робота в котельні була нелегкою, але було затишно, тепло. Однак працювати й там довго мені не довелось. Місяців через чотири одна піч вийшла із ладу — і мене звідти забрали. Потрапив на залізницю в тому ж місті. Спочатку працював на ремонтних роботах, а потім зчіплювачем вагонів. З приходом зими працювати стало й зовсім погано, особливо в мороз, коли деталі обмерзли і важко було з ними працювати. Через це отримав травму руки. Лікували в таборі, не працював три тижні. Затим на ремонтних роботах працював до початку квітня 1945 року.
Звільнили нас англійці. Тижнів зо два перед приходом англійських військ працювали на демонтажі верстатів та обладнання на заводах міста, а потім взагалі перестали ходити на роботу, і нас ніхто не турбував... Про нас наче забули, англійців ще не бачили, а німецька адміністрація табору зникла. Щоб добути їжу, ходили по селах. Так тривало майже два тижні, і в цей час для довколишнього населення ми були справжньою бідою, божою карою. Ті, що ходили з табору за харчами, не завжди у німців їх просили. Були випадки, коли забирали силоміць із хліва якусь живність. Про це не хотілося б тепер згадувати, але правду треба сказати. Припинились ці неподобства, коли німець, якого наші хлопці побили, поскаржився англійській адміністрації. Англійці заборонили вихід із табору, встановили охорону і взялися нас забезпечувати харчами.
Ще в той час, коли працював на залізниці, я кілька разів їздив у сусіднє місто Нейштадт до земляків. Саме коли побили німця і англійці встановили порядок у нашому таборі, я на велосипеді поїхав до своїх друзів у Нейштадт і вирішив там, у їх таборі, залишитись. Щодо велосипеда, то треба також признатись, що він був крадений. Табір був добре організований, добре годували. Через два тижні нас вивезли в інший, біля міста Нейбурга, неподалік границі з радянською зоною, — великий, розташований, у лісі під горою. Він був ніби збірним пунктом перед відправкою в радянську зону.
Через декілька днів прибули представники радянського командування, а згодом нас вивезли в місто Магдебург, уже в радянській зоні окупації. Поселили в будинках, схожих на великі гаражі, з такими, як і в німецьких таборах, нарами і постіллю. Годували нас значно гірше, ніж англійці.
Працювали на різних роботах в будівельній військовій частині. Мене і кількох хлопців призначили організовувати щоденно бригаду дівчат і водити їх на будівництво пекарні.
Справа ця була нелегкою, бо до обідньої перерви на об'єкті з цілої бригади залишалось половина. Дівчата розбігались, не хотіли працювати, а командири частини не дуже цим цікавились. У тому місті був також польський табір. Довідавшись про це, я і ще кілька хлопців з Західної. України, які знали польську, мову,. вирішило видати себе за поляків і пішли до начальника табору просити, щоб відпустив нас у польський табір. Начальник дозволив, Але, вийшовши з табору, ми до поляків не пішли, а надумали добиратись додому, в Україну, самі по собі. Нам пощастило сісти в поїзд і доїхати до Берліна.
Їхали голодні, бо їжі не припасли, а просити боялись. У Берліні довго блукали, поки потрапили до станції, з якої поїзди йдуть на схід. Потрапивши на таку станцію, побачили, що там стоїть готовий до відправлення поїзд з поляками. Але сісти в той поїзд нам не вдалося, біля нього була охорона і ми побоялись, що нас затримають. Група поляків, що добирались також до станції, залишила візок на двох колесах, у якому везла свої речі. Ми забрали той візок і продали якомусь німцю за буханку хліба і кусок масла. З таким запасом їжі й розпочали подорож з Берліна додому, їхали в товарних вагонах і на дахах, їсти просили на зупинках.
В Любліні сіли в поїзд, що йшов на Замостя, це неподалік від границі. Тепер залишилась найскладніша частина шляху: переїзд через кордон на територію Радянського Союзу. В Замості було багато поїздів. Про те, щоб сісти в якийсь пасажирський, не могло бути мови. В такий сідали тільки з квитками або спеціальними перепустками, біля вагонів ходили патрулі, та і в поїзді під час руху можливі були перевірки.
Нам залишалась тільки надія на товарний поїзд. Розпитавши в робітників, відшукали поїзд, який має йти через границю Ми могли залізти в якийсь з відкритих вагонів і там заховатись серед вантажу. Але перед тим вирішили спробувати домовитися з машиністом локомотиву, щоб нас взяв у паровоз чи тендер з вугіллям. Машиніст погодився, за це ми дали йому ще досить хорошу сорочку.
Віддаль від Замостя до Рави-Руської невелика, і ми рано на світанку були вже на цій станції. Але тут нам не пощастило. Тільки-но відійшли від поїзда, як нас затримав військовий патруль.
Завезли в якийсь будинок, замкнули в кімнаті. Опівдні зайшов офіцер і почав допит. Після допиту під конвоєм повели в місто, завели в якийсь п'ятиповерховий будинок з огорожею з колючого дроту і ґратами на вікнах. Там тримали нас два тижні. Допити проводились щоденно, часом по кілька разів на добу, були не завжди спокійні.
Нарешті, після всіх перевірок нам видали перепустки та квитки на проїзд додому, а 8 серпня 1945 року я був уже вдома...
МЕЛЬНИЧУК Герасим Андрійович. с. Молодаве - 2, Дубенського
району.
 |
 |