В Німеччину на примусові роботи мене забрали в бе-резні 1942 року. Я потрапив на завод у місті Оберндоф, який називався «Маузерверке», — на ньому виготовляли зброю. Табір, в який мене поселили, був призначений тільки для слов'ян, в основному з окупованих територій Радянського Союзу.
Комендантом був безногий німець, певно, інвалід з фронту, на прізвище Брендель. Коли нас привели в табір, він виступив, наголошував на дисципліну та порядок, на те, що за порушення режиму, невиконання розпоряджень винні будуть суворо каратись, особливо суворо будуть покарані саботажники, злодії, а також втікачі. Перекладала виступ Леся з Ленінграда. Заступником коменданта був поляк Маніцький — людина жорстока, зла, безжалісна. Не кращим за нього були два поліцаї — Вася і Гриша, обоє з Білорусії. Була ще наглядачка німка, яка завжди ходила з величезною собакою, жінка дуже зла, криклива, називала нас завжди тільки «російськими свиньми».
Табір був поділений на зони, в яких окремо жили остарбайтери різних національностей. У тій зоні, де я був, жили вивезені з України, переважно з Полтавської області. Всі вивезені з територій Радянського Союзу носили на одязі нашивку із словом «Ост», а поляки — з буквою «Р».
Робота на заводі була в дві зміни, по 12 годин. Вставали о п'ятій ранку, відразу виходили на подвір'я і шикувалися в колону для перевірки. Процедура її була довгою, перераховували по кілька разів, супроводжувалась завжди лайкою, ударами гумовими палицями. Взагалі режим був дуже жорстокий, нещадно карали за найменшу провину.
Для роботи видали нам спецівку із якоїсь простої матерії та дерев'яні черевики і шкарпетки, в яких ми ходили цілий рік. На зиму додали ще куртки на ваті та шерстяні шкарпетки. Такий одяг нас не дуже захищав від холоду, тому зимою часто простуджувалися. Їжу привозили на тачках, які охороняли два поліцаї. Одного разу хлопець, який віз тачку з обідом, вхопив картоплину і швидко з'їв. Поліцай його застрілив на місці. Жорстоко був також покараний Савчук Женя — за крадіжку сніданку у німця його повісили на очах у всього табору.
Після поразки німців під Сталінградом ставлення до нас трохи змінилось. Стали видавати по 20 грамів маргарину і 4 таблетки сахарину до кави на день. Трохи пом'якшала дисципліна в таборі, зняли вартових на баштах огорожі.
Відчувши пом'якшення режиму, ми вночі прокопували під огорожею прохід, вилазили з табору і ходили до бауерів у приміських селах просити їсти. Майже скрізь, куди заходили, нам не відмовляли, щось давали — чи хліба, чи щось з овочів.
Під час однієї з таких вилазок я і ще три хлопці попалися в руки жандарму. Йшли ми вже в табір і несли з собою в торбах хліб. Жандарм відвів нас в свою управу і закрив у приміщенні. О шостій ранку нас завезли в гестапо. Тримали там три дні, били щодня гумовими палицями, шлангом чи кулаком. На третій день перед вечерею відвезли в табір і завели до коменданта на допит. Він також не поскупився на стусани та удари, а відпустивши в барак, забрав торби з хлібом, який був уже сухий. На другий день жінка коменданта відшукала нас і повернула хліб з торбами. Не знаю, чи вона все-таки пожаліла нас і вмовила чоловіка віддати хліб, чи, може, зробила це без його відома. Хліб той обійшовся нам дорого...
Моїм безпосереднім начальником був старий німець Шнайдер. Ставився він до мене добре, часом ділився своїм сніданком. Багато німців на завод приїжджали до праці з навколишніх сіл. Привозили з собою їжу і залишки завжди віддавали нам. Робили це так, щоб не бачив хтось із начальства, бо їм заборонялось давати їжу остарбайтерам.
Моїм обов'язком було підвозити до верстата металеві злитки, деталі. Деякі з них, особливо злитки, були важкі, я не завжди з ними справлявся. Трапилось так, що не зміг підняти тяжку деталь, тачка перевернулась і деталь упала на підлогу. Це побачив наглядач, підійшов і почав бити, змушуючи мене підняти цю деталь. Як я не намагався, підняти її не міг. Відчув гострий біль внизу живота, мені стало погано. В той день більше не здужав працювати. Біль потім відчував завжди, коли доводилось щось піднімати через силу. Утворилась грижа.
Писати додому листи нам дозволялось, часом з дому отримували посилки. Були вони в основному з їжею, яка не псувалася довгий час. Отримання такої посилки було для кожного святом. На початку 1944 року нам дали ще один вихідний день — суботу, тому стало трохи легше. Бауерам із сіл дозволили брати остарбайтерів із табору на вихідні дні до себе на роботи. Ми охоче йшли, коли таке траплялось, бо там нас добре годували, а це для нас важило більше за відпочинок.
У вихідні нам дозволяли виходити з табору в місто на прогулянки, але групами. Разом з добавкою маргарину та цукру нам стали видавати по двісті грамів тютюну на місяць, Це було великим полегшенням для тих, хто палив, бо до цього часу єдиною можливістю трохи палити була знахідка в цеху чи в місті під час недільної прогулянки недопалка сигари. З недопалків робили цигарки. Той, хто не палив, міняв свій тютюн па хліб.
У 1944 році мене включили в групу навчання професії токаря. Відмовитись не можна було. Після закінчення навчання направили в пістолетний цех до свердлильного верстата.
Майстер дільниці був поганий, злий, бив за найменшу помилку чи поломку інструменту. Начальник цеху, навпаки, був непоганою людиною. Поступово я опанував необхідні операції — і працювати стало легше. Познайомився з німцями, з якими працював. Були серед них хороші люди, допомагали мені освоювати роботу.
Тяжке, нелюдське життя в бараках, погані санітарно-гігієнічні умови призводили до захворювань тифом. Хворих відокремлювали, але хвороба поширювалась і на інші бараки. Лікували чеські лікарі. Спалахи були в 1943 та 1944 роках.
У середині 1944-го посилились нальоти союзної авіації. Бомбили майже щоденно — і вдень, і вночі. Як тільки починався сигнал тривоги, всі бігли в укриття. Для німців були споруджені капітальні бомбосховища, а для нас — укриття із бетонних кругів. Коли над містом з'являлись літаки, ми бігли не до сховищ, а до кагатів з картоплею, бруквою чи іншими овочами. Бомби падали скрізь, і були випадки, коли остарбайтери гинули, розплачуючись життям за ті овочі Але голод штовхав на ризик.
Страшний випадок трапився під час одного з таких нальотів. Коли пролунали сирени, сповіщаючи про наближення літаків, усі з цехів побігли. Але в одному якийсь начальник став на виході і наказав остарбайтерам повертатись на свої робочі місця. Я запам'ятав навіть прізвище німця — Ледель. І саме в цей цех влучили кілька великих бомб. Він був майже повністю зруйнований, обвалилось покриття, виникла пожежа. Під руїнами загинуло понад триста чоловік, багато було поранених.
У нашому цеху був перекладач Сергій, хлопець добрий, сміливо заступався за нас. За те, що вдарив наглядача-німця, йому присудили шість місяців тюрми. Він організував табірний підпільний комітет, головою якого став колишній підполковник радянської армії Азаров. Комітет допомагав остарбайтерам у скрутних обставинах, під час хвороби тощо. Про існування комітету мені стало відомо під кінець перебування в таборі.
На початку 1945 року, з наближенням фронту, робота на заводі поступово зупинялась. Нас перевели на демонтаж верстатів, різного обладнання. Демонтоване устаткування витягували з цехів та встановлювали в тару, готували до відправки. Але більшість його так і залишилось на території заводу. Фронт наближався швидко, а вантажити та вивозити це обладнання німці вже не були в змозі, та й не було вже куди його везти...
В середині березня місто зайняла французька армія. Більшість солдатів у військовій частині, що нас звільнила, були араби з Алжиру. Зустріч з ними була дуже теплою, нашим радощам, здавалось, не було меж. Закінчилась тяжка трирічна неволя!..
Після того, як втекли німецькі солдати, в місті на деякий час запанувало безвладдя. Цим відразу скористалися колишні в'язні таборів. Більше доби грабували склади з одягом, взуттям, іншими речами. Не обминуло це і деяких магазинів. На другий день французьке командування взяло ситуацію в свої руки, навело порядок. Грабунки припинились, встановилася дисципліна в таборах, налагодилось харчування вчорашніх в'язнів, остарбайтерів.
Незабаром всіх з нашого табору пішки повели в місто Ромвель, що за п'ятнадцять кілометрів від Оберндорфа, і поселили в військовому містечку, яке займали раніше льотчики. Житлові будинки, звісно ж, не були схожі на бараки в таборі. В приміщеннях чисто, світло, ліжка з матрацами та хорошою постіллю.
Жили ми в цьому містечку шість місяців. Годували дуже добре, ми швидко поправились, покращало здоров'я, і ми не були вже схожі на тих в'язнів з таборів, вічно голодних, виснажених.
Організація життя в нашому новому таборі була на зразок військової. Нас розподілили на роти, батальйони, командирами стали колишні офіцери з військовополонених, одягнуті в радянську військову форму з погонами. Щоденно проводились стройові навчання. Розпорядок дня також на армійський зразок: з підйомами, відбоями, перевірками. Була організована художня самодіяльність, учасники її давали невеликі концерти, які сприймались нами дуже охоче, бо після трирічною неволі вони були для нас святом, хорошою розвагою.
В цьому місті мені зробили операцію з приводу грижі, — операцію робив хірург з радянської зони окупації, а санітарками стали німецькі монашки.
Коли пройшли перші тижні в нових умовах і мешканці звикли до порядків та вивчили довколишню місцевість, почалися самовільні «вилазки» з табору. Потреби в цьому, звичайно, не було, бо їжі нам вистачало, але наявність вільного часу, відсутність якоїсь роботи, а головне — не досить тверда дисципліна та слабка охорона табору призвели до того, що табірники почали як по одному, так і групами ходити по селах, по дорогах у пошуках пригод. Траплялись і безчинства та грабунки, побиття місцевих жителів. Хоч це були поодинокі випадки, але пам'ять залишили вони про нас погану.
Коли настав час відправки нас в радянську зону, повели на залізничну станцію. На дорогу видали по дві буханки хліба та два пакети з консервами. Привезли в місто Цатхайм, уже в радянській зоні окупації.
Але дорога додому виявилась довжиною в три роки. Нас привезли в Краків. Цілий місяць жили в вагонах. На початку жовтня, нарешті, повезли в Радянський Союз. Привезли в Дрогобицьку область, у Новий Самбір. В цьому місті була зупинка три дні, а потім привезли в Борислав, на стан цію Східниця. Тут розподілили на різні роботи. Я потрапив на будівництво різноробочим. Працював кілька місяців, а потім направили на Донбас, на будівництво хімкомбінату. Додому повернувся в кінці 1948 року.
СЛІВИНСЬКИЙ Іван Павлович. м. Рівне, вул. Соборна,
279, кв. 65.
 |
 |