СПОГАДИ ОСТАРБАЙТЕРА № OA197
Коли розпочалася війна, я разом з батьками і братами та сестрами (було
нас п'ять душ, я — найстарший) жив у своєму рідному містечку (нині село)
Бережниці. Сім'я наша жила бідно. Батько був некваліфікованим слюсарем.
Невдовзі німці забрали батька на будівництво залізничного депо в м. Сарни.
Родина почала голодувати. Батька відпустили тоді, коли я замінив його на
будівництві.
Навесні 1943 року я прибув з товаришами в Бережницю на святкування
Паски. Місцева управа визначила групу бережничан на роботу до Німеччини,
в разі незгоди пригрозили, що спалять Бережницю. Серед призначених до вивозу
був і я. Мені порадили дорогою втікати. Але не так воно сталося. В Дубровиці
нас узяли під стражу. В Сарнах людей збільшилося. В Рівному декому вдалося
втекти під приводом відлучитися попити води. В Дубному дехто стрибав з
потягу, але німці стріляли по них з кулемета. Так ми доїхали до Перемишля.
Тут нам влаштували медичний огляд і після того повезли вглиб Німеччини,
в розподільчий табір. Це була Земля Північний Рейн Вестфалія. Всі поліщуки
трималися одного гурту, тому всі ми й потрапили до одного табору — Вульфенлагер.
Вульфен, Дорстен, Везель — це міста, що були неподалік. Табір оточений
колючим дротом і сіткою в два рази ширшою, до 5 м. В середині табору знаходилися
начальник табору Гохман, поліцаї та сторожові собаки. Неподалік табору,
приблизно за 400— 500 м розташовувалася військова база, зі сховищами для
амуніції, так звані бункери. Кожен був розрахований на 200 т військових
матеріалів. Таких бункерів тут нараховувалося понад кілька сотень. Бункери
замасковувалися лісом, кущами. Вся територія обнесена високою сіткою і
військовими постами. На базі була розгалужена сітка залізничних колій та
асфальтових доріг. Тут також знаходилися цехи, в яких заряджали гільзи
до далекобійних гармат, реставрували відстріляні гільзи і багато чого іншого.
Мене й декого з моїх товаришів направили до цеху, де виправляли, чистили,
лудили відстріляні гільзи кількох калібрів. Цей цех називався гільзенріхтунг.
На кожному робочому місці знаходилися таблички з написом: «Обережно, смерть!
Робота надзвичайно тяжка, виснажлива, а харчування погане, — 600 грамів
хліба на два дні. В обід давали черпак супу (називали його баландою). Перед
роботою і після неї в таборі можна було взяти несолодкої «кави». Одне слово,
«кав-кав та й плакати став». Свято було тоді, коли отримували хліб. До
нього додавали 20 грамів масла чи маргарину. Інколи його замінювали сиром
чи повидлом. Хлопці за один раз заїдали все, а потім два дні голодували.
Таке харчування призводило багатьох до дистрофії. Я опух до пояса. Один
хлопець із Моквина, високий на зріст, помер від недоїдання. На роботу і
з роботи нас супроводжували поліцаї. На пропускному пункті кожну групу
дуже пильно обшукувала військова адміністрація бази. Коли знаходили у когось
щось із продуктів харчування, то били безжалісно. Тепер ще кілька слів
про умови праці. В цеху ми працювали з німцями, які після роботи йшли додому.
Нас же не відводили до табору, а нові «хазяї» забирали вантажити або ж
розвантажувати вагони з боєприпасами. Після роботи в цеху це було надто
тяжко. Водили нас також викручувати з розбомблених снарядів вибухові головки,
що було дуже небезпечно. Потім їх відвозили на полігон і підривали. Запам'ятався
мені такий страшний випадок. Мій односельчанин і однофамілець Антончик
Іван Лврамович за номером ОА 196 був забраний з роботи в цеху на розвантаження
дуже чутливих і небезпечних мін. Продукція була не тяжкою, але на кожній
коробці напис: «Увага! Небезпечно!» В бункері працювало двадцять шість
чоловік, переважно жінки. Були й німці, і німкені, але їх порівняно небагато.
Коли прийшов майстер і побачив тут Івана, накинувся на нього: «Бач, прибочився
до легенької роботи!» І забрав Івана на тяжку роботу, а через кілька хвилин
у бункері стався страшний вибух. Загинули всі двадцять шість чоловік. Жодного
тіла не знайшли. Під час похорон жертв несли всього дві труни. В одній
символічно значилися німці, в другій — остарбайтери. Вибух був такої великої
сили, що в радіусі п'яти кілометрів позлітали дахи з будинків і повилітали
вікна. Зустрівшись з Іваном, я сказав, йому, що ми живемо на світі вдруге.
Дуже багато завдавали нам неприємностей часті бомбардування цієї найбільш
промислової частини Німеччини (Рурська область). Коли сирена сповіщала
про небезпеку, ми залишали цех і виходили до бомбосховища і отримували
вимушений відпочинок. Але дуже неприємно було вночі, коли охорона табору
силою виганяла до бомбосховища і цим самим порушувала відпочинок. Після
великих нальотів німці випускали на Англію по одній - дві ракети ФАУ-І,
ФАУ - 2. Стартовий майданчик знаходився на відстані тридцяти кілометрів
від нашого табору. (Це ми визначили по звуку). Під час одного з обстрілів
нашої бази американцями був вбитий наш земляк із села Ремчиці Сарненського
району Стельмах Олександр. Він працював на внутрізаводському локомотиві.
Покійний ще лежав на смертному одрі, як у табір привели трьох американських
полонених пілотів із піднятими вгору руками. Всі вони стали на коліна,
перехрестилися, співчуваючи жертві. Потім озброєні націонал-фашисти вивели
пілотів із табору до лісу, що був неподалік, і розстріляли їх. Один з них
дуже довго пригладжував волосся на голові. Німецькі кати без жалю стріляли
прямо в голову конаючій жертві. Стосунки з німецьким населенням були вкрай
обмежені. Табір — закритого типу під охороною поліцаїв. Однак між нами
і поліцаями спілкування було. Серед них траплялися і такі, які співчували
нашому рабському положенню. На фабриці коло спілкування було ширшим. В
цеху працювали німці, переважно старшого віку. Серед них зустрічалися і
добрі люди. Так, зі мною при одній ванні працював Йоган, котрий говорив,
що працювати треба повільно, щоб скоріше був капут Гітлеру і Сталіну. При
бомбардуванні в бомбосховищі до мене притулилася німка, яка тремтіла від
розриву бомб. Я їй сказав, що дуже голодний. Як виявилося потім, ця жінка
очолювала один із складів. То вона й почала мене підгодовувати, забираючи
мене на додаткові роботи. Коли не вдавалося мене забрати після роботи в
цеху, вона відшукувала мене і давала хліб. Але були і такі, що відверталися
від нас, лаяли за повільну працю. Підходили ми і до німецьких військових
на базі, іноді вони теж давали нам хліб. Стосунки між німцями в тоталітарній
Німеччині були набагато кращими, ніж в СРСР. Прикладом цього може послужити
такий факт: напроти гальванічного цеху, де я працював, був цех, в якому
закручували капсули і сортували порох в гільзах великого калібру для снарядів,
що ними стріляли через протоку Ла-Манш. Уявіть собі, що цілий состав амуніції
було повернуто назад. Адже жоден снаряд не вилітав з гармати. Порох в гільзах
був так сортований, що не давав спалаху. На коробках — шифр, який точно
вказував, хто і де їх виготовив. В цеху працювали німецькі дівчата, жінки,
інваліди війни. Кара для них за цю диверсію була «страшна», їх усіх змусили
у вихідний день переробити, мовляв, дівчата та хлопці під час роботи «хі-хі,
ха-ха», та й наробили помилок.
Літо 1944 року, В таборі пройшла чутка про Другий фронт. Частину наших
остарбайтерів відправили в інший табір. Я залишився на старому місці. Жити
мені стало трохи краще, бо мені допомагала вище згадана німкеня.
Нарешті на фабриці-базі — незвичайні обставини. Кругом все заміновано,
цокають годинникові механізми, які віщують вибухи. Знаємо, що трапилося
при вибухові одного лише складу. В цеху тоді вже не працювали кілька днів.
Займалися вантаженням амуніції на військові машини військ СС. Ці головорізи
з черепами на кашкетах викликали страх. Того дня ми працювали довго без
обіду. Німців, які зазвичай працювали з нами, не було. Ми поскаржилися,
що хочемо їсти. Один із есесівців відкраяв кусень голландського сиру і
дав нам. Ми думали, що вони нас знищать, але так не трапилося. В табір
поверталися без супроводу поліцаїв. Дорогою ми зауважили, що один із німецьких
офіцерів у чині капітана ножницями перерізав проводи замінування бази.
Ми полегшено передихнули — значить, склади в повітря не злетять, що було
б для нас неминучою загибеллю. Чулася стрілянина, горіли деякі приміщення
на фабриці. В таборі нам дали обід, кухар навіть дав добавку. Але раптом
в їдальні завалилася одна стіна. Ми швиденько кинулися до бараків, похапали
свої клунки і поховалися в бомбосховище. Табірної адміністрації вже не
було. Хтось, хто сидів біля входу в бомбосховище, зауважив, що бачить танки
.з жовтими полотнищами. Це були легкі танкетки американського десанту.
В канцелярії табору я знайшов свій паспорт, відірвав з нього свою фотографію.
Коли вечоріло, до табірної загорожі наблизилися американські вояки, вони
почали різати сітку і кликати нас до себе. Всіх примушували пригинатися.
Так ми окремими групами почали рухатися далі на захід, до річки Рейну.
Дорогою бачили на будинках білі прапори. Настала ніч, влаштувалися ночувати
в невеликому лісі. Вранці рушили далі. Стрілянина, Раптом побачили, як
американці ведуть полонених німців з піднятими вгору руками. А потім побачили,
як німецькі солдати ведуть полонених американців також з піднятими догори
руками. Суцільний жах. Наближаючись до міста Везель, побачили на узбіччі
вбитих німецьких солдатів. На широкому просторі полів знаходилося багато
планерів американського десанту. Ми зайшли в один такий планер. Він вміщав
легку танкетку і всю її обслугу. Саме цей десант і звільнив нас з табору.
На Рейні знаходилися німецькі укріплення, звідки стріляли німці.
Рухаючись далі, ми зустрілися вже з колонами регулярних американських
військ. Коли ми увійшли в знищений дощенту Везель, то в місті не виявилося
жодного німця, крім трупів. В підвалах ми знайшли багато харчів. У зруйнованому
будинку німецького генерала (знайшли його мундир) виявили кримський напій,
виготовлений 1868 року. Нарешті переміщеним особам наказали з'явитися в
комендатуру. Тут кожному запропонували вибрати країну для поселення. Я
дуже хотів додому — адже там залишилися батько, мати, брати, сестри. Радянське
представництво нас охоче реєструвало. Невдовзі нас посадили в потяг і повезли
в місто Магдебург, на Ельбі. Нас розрахували по сотнях, перевезли через
міст і от ми вже опинилися в радянській зоні окупації. Нас, багатотисячний
натовп, вивели на поле, де звеліли всі «зайві» речі залишити Дозволяли
взяти лише білизну, ложку, посуд (кружку, миску, казан тощо). Потім вишикували
нас у колони, оточили автоматниками і повели пішими далі на схід, у бік
Берліну. Переночували в лісі. Йшов дощ. Ми хотіли їсти, але лише в обід
привезли нам сало і сухарі, а воду роздобути важко, — довелося сьорбати
з калюж. Бог змилувався над нами і послав дощ. В мене були тіснуваті черевики,
тому намуляв кров'яні пухирі, і через те плентався в самому кінці багатотисячної
колони. Нарешті під'їхала колона військових машин. Мені вдалося потайки
вмоститися в одну з них. Після кількох годин їзди машину зупинили на КП.
Тут і виявили непрошеного «гостя». Насилу вдалося переконати, що я пішки
йти не годен, показав понівечені ноги. Відпустили. Йду. Бачу групу людей
оточених автоматниками. Гукають: "Ти, власовець, іди сюди!» — «Який я власовець,
я — остарбайтер». Так я опинився в місті Франкфурті - на - Юдері. Тут був
фільтровочний табір імені Борисенка, для громадян СРСР. Один з офіцерів
запропонував мені підробити ключі для кабінетів НКВД, за добру роботу він
пообіцяв відправити мене першим додому. Так і сталося. Відправляли жінок,
дітей, людей похилого віку і мене .в тому числі. Звичайно, після кількаденної
фільтрації. Приїхали товарняком до Львова. Звідти різними потягами добрався
до Сарн. Від знайомих дізнався, що батько мій загинув на фронті. Я гірко
плакав, — а може, від того снаряда, який я вантажив у Вульфені?! Дома застав
знедолену матір із чотирма меншими братами і сестрами. Тут мене як «бувалого»
запросили воювати у знищувальний батальйон, тобто воювати зі своїми. Я
відмовився — досить того, що воював з рідним батьком.
У 1945—1948 рр. я навчався в Костопільському педучилищі, а потім у
Луцькому педінституті ім, Л. Українки. Працював на ниві освіти головним
чином в Бережниці Дубровицького району Рівненської області. В 1966 році
звільнили з роботи за націоналізм. До цього часу не знаю, у чому той «ізм»
полягав.
АНТОНЧИК Антін Хомич, с. Бережниця Дубровицького району.
[Заручники другої світової]
[Спогади остарбайтера № ОА197] [Невільницький окраєць]
[За картоплину - розстріл]
[За велінням жорстоких обставин]
[Малі в'язні] [Змарнована
молодість] [На примусових роботах]
[Завдяки підтримці добрих людей]
[Ще й висмоктували кров нашу] [Відчай
дав силу для втечі]
[Шукав порятунку в малюнках
і віршах] [Холод чужини] [Місто
печалі] [В неволі]
[Скрізь і завжди є люди]
