ЗАРУЧНИКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ
Остарбайтери. В українській діаспорі їх ще називають остівцями. Робітники
зі сходу. Хто вони? Скільки їх? Яка сила штовхнула їх в годину воєнного
лихоліття покинути рідну Волинь чи Полісся, щоб десь у далеких Геренсфельді,
Лінці чи Гессені гнути спину на ворога, що з мечем прийшов у Їхній край?
Яка подальша доля цих людей? Ті, кому сьогодні за шістдесят, могли б багато
розповісти про них. Ті ж, кому всього лише за двадцять, знають про них
у кращому випадку, хіба що із скупих рядків історії, а нерідко й у викривленому
світлі.
В 1945 році в Німеччині опинилось понад 2,3 млн. українців, поголовну
більшість яких становили остарбайтери, в т. ч. майже 50 тис. волинян. У
цій статті, ми хотіли би поділитися матеріалами, які зуміли знайти та зібрати
у численних вітчизняних та зарубіжних наукових, архівних та інших джерелах
стосовно драматичної, а дуже часто і трагічної історії волинських остарбайтерів.
Тим, хто поставить під сумнів достовірність чи об'єктивність пропонованих
нижче матеріалів, радимо перевірити їх правдивість в бесідах з живими свідками
та учасниками описуваних подій. Хоч цих людей стає з часом все менше. але,
при бажанні їх можна знайти сьогодні ще у кожному районі, місті і навіть
селі. Збірник, який ви тримаєте в руках, містить живі спогади тих, хто
особисто прожив сумну долю остарбайтера.
Відомі західні історики другої світової війни одностайні в тому, що
у воєнних планах нацистського керівництва Україна займала особливе місце.
Александр Даллін, зокрема, пише з цього приводу: «З усіх східних територій,
що були захоплені Третім Райхом, найважливішою була Україна. Це була найбільша
радянська республіка, яку німці окупували повністю... Як джерело продуктів
і постачальник робочої сили вона не мала собі рівних»
Волинь здавна привертала увагу Берліна. Причин цьому було декілька.
По-перше, цей північно-західний регіон України історично сформувався як
багатонаціональний та міжконфесійний. Поряд з автохтонним населенням —
українцями, що становили 70,4%, тут впродовж століть проживали поляки (15,2%),
євреї (9,8%), а з другої половини XIX століття в цьому краї зародились
і зміцніли ще дві вагомі національні меншини — чеська (1,1%) та німецька
(2,2%).
Вікові міжнаціональні ускладнення серед двох основних груп населення
Волині — українців та поляків, що нерідко носили характер конфлікту між
православними та католиками, особливо стимулювались шовіністичними колами
Другої Речі Посполитої, яка заволоділа Волинню за Ризьким договором 1921
року. Загострений стан міжнаціональних стосунків, рівно ж як і наявність
вагомої єврейської громади (доля якої теж зарані була визначена нацистами)
створював, на думку гітлерівців, досить непогані передумови для активізації
т. зв. пангерманського руху, що розглядався Берліном як вирішальний
фактор експансії Німеччини на схід і виправдання германізації цих районів.
По-друге, загалом цей край до другої світової війни був відомим як
аграрний із вкрай слабкою індустрією. На початку 30-х рр. у сільському
господарстві працювало 78% населення, а в промисловості лише 8%. Менше
половини всієї площі (48%) займала рілля. З двадцятих років більша її частина
стала належати польським осадникам, а також чехам та німцям. Це приводило
до зубожіння українського селянства. У 20 — 30 рр. десятки тисяч волинян
та поліщуків були вимушені емігрувати у Західну Європу, та за океан, що,
до речі, всемірно стимулювалось польською владою.
Отже, Волинь привертала увагу Берліна також багатим ринком дешевої
робочої сили.
По-третє, національна свідомість українців Волині, в силу історичних
причин, поступалася сусідній Галичині. Української інтелігенції в краї
було обмаль, більшість шкіл були польськими або двомовними, діяльність
національно-патріотичних організацій, зокрема «Просвіти», відчувала постійних
утисків. З цього нацисти робили висновок, що духовний опір волинянина окупантові
буде незначним.
По-четверте, на Волині майже сто років існувала і діяла німецька община
— понад 200 тисяч чоловік. 140 колоній у різних районах цього краю привертали
увагу як односельчан, так і новоприбулих добротними садибами, підсобними
промислами, високими і стабільними врожаями, нарешті досить толерантною
та поміркованою політичною поведінкою волинських німців. У більшості випадків
з ними могли змагатися хіба що волинські чехи. Отже, робили висновок у
Берліні, ця земля здатна давати стабільні врожаї, тут цілком перспективними
можуть стати і рослинництво, і тваринництво. Але господарем на цих землях
з часом має стати німецький бауер.
На Нюрнберзькому процесі фігурувала т. зв. «зелена папка» — серія документів,
підготовлених Г. Герінгом ще до війни. Він називав свою програму «Використання
робочої сили за рахунок місцевого населення». 7 листопада 1941 р. Герінг
підписав указ «Про використання російської робочої сили». Під терміном
«російська» малось на увазі «радянська». Так у майбутньому окрім росіян
згідно з нацистською термінологією називали також українців, білорусів
та жителів інших регіонів СРСР.
Райхсмаршал орієнтував окупаційні служби вдатись до максимальної експлуатації
радянських людей. «Росіяни, — писав Герінг, — довели свою працездатність
під час будівництва гігантської радянської промисловості. Сьогодні ця працездатність
має послужити Райху. Кількість робочої сили з Росії залежатиме від наших
потреб. Робітників з інших країн, які мало виробляють, а багато їдять,
треба виселяти з імперії, заміняючи росіянами»
Вже в перші місяці німецько-радянської війни на промислових підприємствах
та полях Райху стало гостро невистачати робітників. Мобілізація у вермахт
ставала все більш тотальною.
Перші заклики до української молоді їхати на роботу в Німеччину прозвучали
вже влітку 1941 року. У пресі, через спеціальні відозви-плакати, шляхом
усного запрошення люди з відомства А. Розенберга на всі лади розмальовували
«райське життя» іноземних робітників у Німеччині. Нацистська листівка-звернення
була доведена буквально до кожного села Рівненщини. Одна з таких агіток
того часу писала: «Українці! Німеччина дає вам нагоду отримати корисну
і добре оплачувану роботу. В січні 1942 року до Райху вирушатиме перший
поїзд з українцями. Запрошуємо тих, хто має фах, а також тих, хто його
не має, їхати до Німеччини. Зголошуйтесь до бірж праці у Рівному, Костополі,
Дубні... щоденно від 8 до 15 год. Ми чекаємо, що ви негайно зголоситесь».
Газета «Костопільські вісті» згодом подала ще більш патетичний заклик.
«Ті, хто поїдуть до Німеччини, — писала вона, — отримуватимуть: вистарчаюче
харчування з додатковим приділом для тяжкопрацюючих, безплатне і хороше
мешкання, гарний заробіток, частину якого ви зможете зложити на конто ощадності.
За ці гроші після війни ви зможете купити на батьківщині землю і побудувати
дім. За час вашого перебування в Німеччині ваші сім'ї отримуватимуть по
130 крб. щомісячно. Ви будете мати змогу побачити, яка гарна Німеччина
під час прогулянок в околиці».
Злиденне життя більшості українського населення краю та труднощі із
працевлаштуванням вдома, штовхнули деяких юнаків та дівчат вирушати на
заробітки. Тим більше, що до війни для волинян мандри навіть за океан не
були чимось незвичайним. В. В. із Сарн, який одним із перших виїхав на
роботу до Райху, так пояснює мотиви свого вчинку: «В сім'ї нас було дев'ятеро.
Мені йшов двадцятий рік. Не одружений. З дитинства батракував у німця-колоніста.
За «перших визволителів» записався до колгоспу. Доглядав худобу. Став комсомольцем.
Голова обіцяв, що я буду зав. фермою. Але так і не став, бо прийшли німці.
Спочатку говорили, що колгосп розпустять, землю і худобу роздадуть людям,
але через пару місяців його перетворили в лігеншафт. Трохи працював там,
але якось наш сільський поліцай Василь натякнув мені, що пам'ятає про мою
комсомольську активність. А тут я прочитав що йде набір до Німеччини. Хоч
батьки були проти, я тим не менше вирішив по-своєму. Поїду. Матиму професію,
зароблю грошей, не буду батракувати».
Так як В., думали і інші юнаки та дівчата. Але вже перша зустріч з
німецькою дійсністю стала розвіювати рожеві мрії заробітчан.
Віра К-ко згадує: «Два наших вагони комплектувались у Здолбунові. Йшов
березень сорок другого. Вже перед від'їздом німець із Тучина, що порядкував
у нашому вагоні, зачитав вголос перші правила поведінки в дорозі і на місці:
під час транспортування треба поводитись спокійно і чемно. Вікна і двері
мають бути зачинені всю дорогу. На зупинках вагонів не покидати. В Перемишлі
нас повинні покормити. Там же ми пройдемо медичний огляд. З уваги на те,
що йде війна, треба задовольнятись тим, що нам можуть дати».
Про те, як Німеччина зустріла рівненських робітників, написано багато.
А переказано ще більше. Катерина В. з Володимирця згадує: «У м. Бреслау
нас здали на розподільний пункт. Звідти відправили по таборах і біржах
сусідніх міст. Я потрапила до м. Гіртберга. Поселили нас у таборі № 2.
Як він виглядав? Це був ряд одноповерхових бараків. Збоку стояли будки
для вартових. Територія була загороджена колючим дротом. У кожній кімнаті
спало нас по 80 жінок. Я була кволою. Попала на фабрику, де хазяїном був
Коттер. Тут нас працювало 400 українців, поляків, французів. Кваліфікація
була непотрібна, її ми опановували на місці. Мене поставили до автомата.
Норми не було, але майстер слідкував, щоб не було холостого ходу машини.
За простій карали. Чим? Штрафом, потім врізали пайку, а далі могли відправити
до штрафного табору.
Харчували погано: півтора кіло хліба на тиждень, тричі на день гарячий
суп із буряків та моркви. Один раз на тиждень м'ясо, одні лише кості. Зранку
ерзац-кава.
Зарплата? Так. Платили по 22 марки місячно. З них 16 вираховували за
харчування та за одяг.
Прогулянки по місту були рідкістю. І то під наглядом німця. Всіх нас
називали росіянами. На відвороті пальто кожен з нас мусів носити нашивку
«ОsТ».
Про те, які умови життя та праці чекали українців в Німеччині, незабаром
стало відомо на батьківщині, незважаючи на строгу цензуру листування наших
земляків з батьками та рідними. Додамо до того, що на той час окупаційний
режим встиг вже показати своє справжнє і лице, і нутро. Тотальна мобілізація
до вермахту усіх, хто міг носити зброю, змусила нацистів різко збільшити
приплив східних робітників. А це стало можливим тільки завдяки брутальній
силі та ігноруванню елементарних людських прав на окупованих територіях.
З весни 1942 року вивіз людей на роботу до Німеччини став примусовим.
Ширма добровільності була викинута. 7 березня Заукель, генеральний уповноважений
Райху з використання робочої сили, зажадав від міністра окупованих земель
Розенберга збільшити набір людей до Німеччини до одного мільйона. «Цей
мільйон нам конче потрібен протягом наступних чотирьох місяців, - писав
Заукель. — Починаючи з 15 березня ми встановили такі щоденні норми-вивозу
робітників до Райху: з Генерального комісаріату Білорусії — 500 чол., із
Центрального Економічного інспекторату — 500 чол., із Райхскомісаріату
України — 1000 чол... з 1 квітня ц. р. щоденна квота має бути подвоєна».
Для того, щоб забезпечити виконання цього ясиру XX століття окупаційна
адміністрація Рівненщини привела в рух гігантський репресивний апарат:
гебітскомісаріати, окружні, міські та районні управи, жандармерію, охоронні
війська, підрозділи СС. Кожному місту, містечку, селу, навіть хутору було
доведено план відправки людей до Райху. На станціях Здолбунів, Сарни були
створені пересильні табори, в Острозі, Дубні, Костополі, Дубровиці та інших
містах — збірні пункти. Ешелони з живим товаром відправлялись щотижня,
а іноді й частіше.
Про вербування вже ніхто не говорив. Ця акція, як і треба було чекати,
дуже швидко себе вичерпала. Сам Заукель у 1944 р. вимушений був визнати,
що із 6 мільйонів іноземних робітників навіть 200 тисяч не прибули до Райху
добровільно».
В хід були пущені такі наруги як масові облави по селах, у церквах,
кінотеатрах, організований вивіз учнів ремісничих шкіл. На вік молоді перестали
звертати увагу. Брали 16-15-14-річних, а то й молодших. Дозволялась, правда,
заміна: замість молодшого брата чи сестри дозволялось їхати старшим, батькові,
матері, аби були тільки здоровими. З багатьох сімей брали по двоє-троє
дітей. М. Лебідь з містечка Матіїв, що поблизу Ковеля, так описує одну
з таких операцій: «Одного дня німці оточили село. Вигнали усіх людей на
майдан. Молодь завантажили на авта і повезли до Ковля. В Уряді праці в
Ковлі приділили їх на різні місця праці й поїздом вони від'їхали до Німеччини».
Ще гіршої долі зазнало село Судобичі, що на Дубенщині. В лютому 1944 р.,
відступаючи на захід, фашисти погнали з собою силоміць майже усіх жителів
села. Врятуватись вдалось лише декільком селянам. Любі Ординат на той час
було дванадцять років, а сестричці Олі дев'ять. Разом з батьками та старшою
сестрою ці двоє діток понад рік працювали на залізниці у далекому Вартелянді
—переносили шпали, пісок, рейки.
Як згадують М. Якубовський та В. Середа із с. Звиж колишнього Деражненського
району, з літа сорок другого вони вже не спали у хаті, бо кожної ночі можна
було чекати облави. Вдень хлопці чергували за селом. Досить було появитись
військовому автомобілю ще на підступах до села, як за сигналом сторожі
молодь тікала в ліс.
З другої половини 1942 р. ліс став не тільки пристанищем, але й основною
базою перебування сотень, а згодом тисяч молодих волинян та поліщуків.
Уникаючи німецького ясиру, вони поповнювали спершу загони «Поліської Січі»,
або більшовицькі партизанські загони, що на той час опанували північний
схід краю, а згодом перші боївки УПА, які, як згодом писав Л. Лебідь, «стали
самочинно творитися з гуртків переслідуваних німцями українців, що були
вороже наставлені до німців і до червоних».
В ході масових облав за майбутніми остарбайтерами нацисти скаженіли,
вдаючись до жорстокого терору, маючи на це відповідні накази своїх керівників.
Американський представник звинувачення на Нюрнбергському процесі оголосив
в числі доказів звинувачення стенограму промови, яку 5 березня 1943 р.
у Рівному на нараді вищого керівництва Райхскомісаріату зробив Е. Кох.
«Ми — раса панів, — заявив гауляйтер. — Ми прийшли, щоб закласти фундамент
для нашої перемоги. Ми повинні пам'ятати, що навіть найгірший німецький
робітник біологічно і расове у тисячу разів становить більшу цінність ніж
дане місцеве населення».
Ще виразніше з цього приводу висловився перед групою своїх генералів
Г. Гіммлер дещо пізніше. «Питання про те, житимуть ці нації у добробуті
чи загинуть голодною смертю, цікавить нас постільки, поскільки нам потрібна
їх рабська праця на благо нашої культури. Інакше воно нас абсолютно не
повинно цікавити. Чи помруть десять тисяч руських баб від злиднів та голоду,
риючи для нас окопи, мене не хвилює. Мене хвилює, коли ці окопи будуть
закінчені, щоб принесло це користь Німеччині».
У квітні 1943 р., як відомо, по всій Рівненщині українська поліція
організовано перейшла на сторону УПА. Окупанти стали формувати польську
поліцію з числа найбільш знавіснілих антиукраїнських елементів. Незабаром
їм на допомогу німці перекинули з-під Кракова ще декілька батальйонів польських
шуцманів, що пройшли вишкіл у нацистському спецтаборі в Дембіці. Агент
Лондонського польського еміграційного уряду, що діяв на Рівненщині, так
описував цю подію: «Любо було дивитись на наші загони, хоч і в німецьких
одностроях, як марширували вони під бойову польську пісню. Дивлячись на
них українці опускали голови. На іх обличчях ми читали переляк. Чимало
з них не ризикували навіть вийти на вулицю. Ми стали здійснювати акт помсти».
Суть цієї помсти полягала в тому, щоб спільно з окупантами нищити українське
населення, а живих відправляти на каторгу в Райх.
Сорок третій рік для Рівненщини став, як відомо, особливо важким. Нацисти
скаженіли, їхня адміністрація, яка від самого початку носила воєнно-грабіжницький
характер, істотно захиталась. Німці втратили змогу контролювати життя окупованого
краю. Північна частина області стала практично їм непідвладною. Нацистський
режим діяв переважно в таких осередках як Костопіль, Сарни, Березне. А
це означало, що «живий товар» для Райху можна було здобувати хіба що збройною
силою. Тому кожна «операція» німцями детально готувалась, до участі в ній
залучались окрім есесівців також козаки - власівці, польські шуцмани, групи
фольксдойчерів.
З другого боку, там, де боївки УПА заздалегідь отримували інформацію
про те, що окупанти готують облаву, вони або приймали молодь .до себе,
або давали збройну відсіч фашистам.
На 17 травня 1943 р. у нашому краї було намічено черговий вивіз людей
до Німеччини. Акція готувалась грунтовно. Виїзду підлягали юнаки та дівчата
1922—26 років народження. По селах бую розіслано тисячі агітаційних та
водночас лякаючих листівок. Через сільських старост іменні виклики на роботу
до Райху отримали 2500 осіб. Всі вони були попереджені, що у випадку неявки
на збірний пункт, покарання, понесуть їх рідні та близькі. І тим не менше
на комісію прибуло аж ...210 чол. За допомогою місцевих медиків ще 80 молодиків
були визнані непридатними до праці. Ешелон не вирушив. Акція була зірвана
патріотами.
Як згадує колишній голова районної управи, завдяки активній діяльності
українського патріотичного підпілля та УПА в 1943 р. з району було депортовано
в Німеччину не більше 5% від запланованого німцями контингенту на вивіз
В той же час із сусідніх Янушпільського, Ємільчинського, Любарського районів
Житомирської області на рабську працю до Райху було вивезено кожного четвертого
дорослого жителя. Додамо, що з Житомирщини, яка за кількістю населення
десь на 20% більша ніж Рівненщина, до Райху було депортовано 75535 громадян,
в той час, як із Рівненщини за час окупації німцям вдалось силою вивезти
22272 чоловік, тобто менше ніж у три рази.
Чи не тому вістря фашистської пропаганди було спрямоване саме проти
національно-патріотичних сил, коли йшлося про причини масового зриву графіків
вивозу німцями молоді до Райху. В одній з поширених того часу листівок
нацисти писали: «Українці! Чи знаєте ви, чому ОУН противиться виїзду робітників
до Німеччини? Причина в тому, що ваші селяни, працюючи в Німеччині, бачать,
яка справді вона сильна. ОУНівці не хочуть, щоб ви про це знали. Працюючи
в Німеччині, робітники збагачують себе знаннями. ОУНівці цього не хочуть.
Працюючи в Німеччині, робітники і селяни допомагають кувати зброю над большевизмом.
І це головна причина, бо ОУН бореться за большевизм!».
Протягом двох останніх років війни умови життя і праці східних робітників
практично не відрізнялись від життя військовополонених та в'язнів нацистських
концтаборів. Цього не приховували і самі німці, бо в'язні обходились Райху
дешевше як остарбайтери. Чи не цим можна пояснити той факт, що в кінці
1943 р. ешелони з остарбайтерами, що вирушили із Запоріжжя, Сталіне та
Миколаєва, прибули в Німеччину як... ешелони в'язнів і були спрямовані
безпосередньо у Бухенвальд, Маутхаузен, Дахау та Грос-Розен?
В 1945 р. на території Німеччини опинилось понад 7,5 млн. іноземних
робітників, що були силоміць вивезені із своїх країн. Що понад 2 млн. військовополонених
всупереч Гаагській та Женевським конвенціям були піддані експлуататорській
праці нацистами як робоча сила на оборонних заводах цієї держави. Назвемо
лише деякі цифри цієї драми.
Із Польщі за роки другої світової війни, було вивезено на роботу до
Німеччини 1,5 млн. чоловік, із Франції 875952, з Італії 55726, з Данії
431400, з Бельгії 150 тисяч, з Голландії 31300, з Словаччини 15265 чоловік.
За офіційними джерелами під час німецько-радянської війни (1941—1945
рр.) з республік Радянського Союзу, ще були окуповані нацистами, до Райху
було насильно вивезено на роботу понад 3,0 млн. громадян, а них 580 тисяч
з Білорусі та 120 тисяч з Росії, Молдови і республік Прибалтики. За тими
ж даними з України протягом 1941— 44 рр. до Райху було вивезено 2 млн.
300 тисяч чоловіків, жінок та підлітків.
Хоч дана цифра вражаюча, бо з нашої країни нацистами вивезено до Райху
найбільшу кількість людей у порівнянні з іншими країнами Європи, та тим
не менше і вона істотно занижена. Врахуймо ж бо, що понад 108 тис. галичан,
десятки тисяч українців із Холмщини, Лемківщини, Буковини, Закарпаття,
яких окупанти стали вивозити до Райху як робочу силу впродовж 1939—41 рр.,
тобто до 22 червня, згодом були позначені як польське населення. Поляками
були записані і десятки тисяч українців, що до війни служили у польській
армії, в 1939 р. опинились у німецькому полоні, були вивезені до Німеччини,
у 1940 р. звільнені з полону і тут же «завербовані» як вільнонаймані робітники
на підприємствах III Райху.
Ще до повного розгрому нацистської держави, просуваючись вперед по
німецькій території, союзні армії один за одним звільняли фашистські концтабори,
та в'язниці. На волю виходили мільйони вчорашніх в'язнів, рабів, полонених.
Під національними прапорами, часто з музикою, щасливі повертались на батьківщину
французи, бельгійці, голландці, чехи, італійці, поляки... А остарбайтери?
Українці, білоруси, росіяни? Їх повернення додому ускладнювалось низкою
антигуманних, принизливих, навіть жорстоких поліційних бар'єрів, які належало
подолати вчорашнім підліткам, яких не змогла захистити від рабства «несокрушімая
і легендарная».
На території Німеччини, Польщі, Румунії, Угорщини, Білорусі та України
на основних шляхах, якими додому з фашистської неволі повертались вчорашні
в'язні, полонені та остарбайтери, були створені спеціальні т. зв. фільтраційні
табори, понад 200, через які належало пройти кожному, хто повертався з
неволі. На підставі допиту, який проводили тут досвідчені офіцери Смершу,
визначалась подальша доля вчорашніх бранців —- повертатись додому, чи затриматись
«за ізмєну Родінє», а то й просто за «отсутствіє довєрія» ще на 7—-10 років
тепер вже у вітчизняному ГУЛАзі чи «на стройках комунізма».
Олександру Ільчуку не було й сімнадцяти, коли нацисти вивезли його
на каторгу у Райх. Два роки юнак працював на моторному заводі міста Стойберга.
У сорок п'ятому місто звільнили канадські війська і з групою інших радянських
людей союзники передали Сашка радянській адміністрації. Майже місяць провів
він у фільтраційному таборі у Ростоці. Висновок комісії, яку очолював підполковник
Смершу М. Воронін, був лаконічним: «Компрматеріалів не виявлено, але особливої
довіри не викликає, до фізичної праці здатний. Цього було цілком досить,
щоб на підставі горезвісної Директиви НКВД та НКГБ від 24 листопада 1945
року за № 224/126 вчорашнього остарбайтера відправити на довгих дев'ять
років на розбудову Магнітогорського металургійного.
Дехто пробував уникати фільтраційних таборів, але, повернувшись додому,
тим не менше змушений був звертатись до районного чи міського відділів
НКВД «на сповідь», бо без санкції цього відомства неможливо було легальне
жити, трудитись, мати сім'ю.
Сьогодні широкій громадськості ще недоступні офіційні дані, скільки
радянських громадян прямим етапом з нацистських були відправлені до більшовицьких
концтаборів. Але з упевненістю можна сказати, що таких було не один десяток,
не одна сотня тисяч.
Про те, як Радянська вітчизна зустрічає своїх синів та дочок з ворожої
неволі, досить швидко стало відомо у таборах вчорашніх невільників з України,
що опинились у британській та американській зонах окупації розгромленої
Німеччини. І чимало українців стали задумуватись над тим, чи варто повертатись
на батьківщину, де знову хазяйнують більшовики. І питання про те, що може
чекати їх на рідній землі за те, що не відмовились працювати на ворога,
що не загинули, а попали в полон, що вижили у нацистських катівнях та таборах
смерті. Настрою, як кажуть, додавали ті, у кого були підстави не любити
радянську владу, хто відчув її принади сповна. І понад двісті тисяч українців,
навчених гірким досвідом нацистського «нового порядку», не ризикнули попробувати
ще більшовицького повоєнного способу життя. Скільки було серед них вихідців
із Рівненщини? Сьогодні ще важко сказати, бо досі ніхто не ризикував вести
такого обліку. Пройшло понад півстоліття з часу завершення другої світової
війни. Народи, що злою волею тоталітарних режимів були втягнуті у цю найстрашнішу
в історії людства різню, мали змогу не тільки вивчити та проаналізувати
причини цієї війни, але й зробити висновки та вжити заходів, щоб подібне
не повторилось у майбутньому.
На Заході переможці і переможені мали достатньо часу щоб інтегруватись
у єдину європейську співдружність.
Діти і внуки тих, хто, осліплений маніакальними ідеями зверхності,
йшов завойовувати «життєвий простір», знайшли в собі силу, волю і потребу
попросити вибачення у тих, кого гітлерівський режим погнав до Райху і перетворив
у рабів XX століття. Уряд ФРН, як відомо, взяв на себе також і матеріальну
компенсацію за злодіяння нацизму стосовно французів, бельгійців, чехів,
поляків та громадян інших національностей, яких у роки війни експлуатовано
та морально знівечено фашистами. Давно вирішено питання про матеріальну
компенсацію і пенсійне забезпечення за рахунок ФРН тих остарбайтерів українського
походження, що живуть сьогодні на Заході. Підійшла черга і до тої групи
людей, що у найбільшій мірі постраждала від коричневої чуми. Маємо на увазі
населення України, зокрема тих її громадян, хто півстоліття тому у юнацькому
віці силоміць був гнаний у фашистську неволю. Сьогодні вже немає двох мільйонів
трьохсот тисяч колишніх українських остарбайтерів. За даними останньої
реєстрації в нашій державі їх залишилось живими трохи більше ніж 600 тисяч,
тобто приблизно один із чотирьох. На Рівненщині кількість цих людей сягає
щось більше п'яти тисяч.
Хто вони? Які вони? Майже п'ять десятиліть ярлик «остарбайтера» важким
каменем тяжів над долею кожного. За ,те, що протягом року - двох вимушені
вони були по-рабськи працювати на окупанта, бо не зумів, не здатним був
захистити їх режим, що називав себе народним, класовим, найдемократичнішим.
Довгі роки у себе на батьківщині влада їх називала спершу зрадниками, згодом
— «ненадійними», а відтак просто громадянами другого сорту. Нарешті про
них ніби забули. Але час не зупинявся. Сьогодні тим, хто дожив до наших
днів, уже давно за шістдесят. Сивина покрила їх голови, хоч руки продовжують
трудитись. Та десятиліття не можуть стерти з пам'яті того, що було впродовж
їхнього життя. Бо це трагедія цілого покоління, якому історія приготувала
драматичну, болючу назву заручників другої світової війни.
Йосип ПАЦУЛА,
доцент Української державної академії водного господарства.
Ольга СОРОХАН,
викладач Рівненського державного педагогічного інституту.
[Заручники другої світової] [Спогади
остарбайтера № ОА197] [Невільницький окраєць]
[За картоплину - розстріл]
[За велінням жорстоких обставин]
[Малі в'язні] [Змарнована
молодість] [На примусових роботах]
[Завдяки підтримці добрих людей]
[Ще й висмоктували кров нашу] [Відчай
дав силу для втечі]
[Шукав порятунку в малюнках
і віршах] [Холод чужини] [Місто
печалі] [В неволі]
[Скрізь і завжди є люди]
