ПIД IМПЕРСЬКОЮ ВЛАДОЮ ДIЯЛЬНIСТЬ IНТЕЛIГЕНЦIЇ Українофiли Росiйський революцiйний рух на Українi Українськi полiтичнi партiї Революцiя 1905 р. Розвиток культури На початку XIX ст. iнiцiатива щодо продукування нових iдей та орiєнтацiї сус- пiльства належала царському урядовi. Проте пiд кiнець столiття iмперська елiта з усiєю очевиднiстю почала втрачати впевненiсть, цiлеспрямованiсть i здатнiсть при- стосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспiльного руху, розкутого завдяки величезним змiнам 1860-1890-х рокiв, ставали ширшi верстви суспiльства i особливо iнтелiгенцiя - його добровiльний оборонець. Зiткнувшись iз пасивнiстю й навiть обструкцiєю уряду, iнтелiгенцiя стала поступово переходити вiд простого вису- нення пропозицiй до самоорганiзацiї й намагань мобiлiзувати суспiльство з ме- тою втiлення цих пропозицiй, вдаючись при необхiдностi до революцiйних крокiв. У Росiйськiй Українi iнтелiгенцiя виступала як за нацiональний розвиток, так i за соцiальну справедливiсть. Це було невдячне завдання. Чисельно менша, нiж вiдпо- вiднi верстви в iнших частинах iмперiї, українська iнтелiгенцiя натикалася на великi перешкоди, встановлюючи контакти з неосвiченим i апатичним у своїй масi народом, якому вона прагнула допомогти. Ця двоєдина мета породжувала вдвоє бiльшi про- блеми й переслiдування. Плутанину i розмежування серед українцiв викликало пи- тання про те, на що слiд звертати пильнiшу увагу - на проблеми нацiональнi чи соцiальнi. Однак, попри болючi невдачi, український рух продовжував зростати, доки аж на початку XX ст. вiн був готовий поширитися поза межi своєї традицiйно вузької соцiальної бази. Українофiли Щойно народжений український рух, що зазнав жорстокого удару вiд розгрому в 1847 р. Кирило-Мефодiївського товариства, виявив новi ознаки життя пiсля смертi у 1855 р. архiконсервативного Миколи 1. Звiльненi iз заслання Микола Костомаров, Василь Бiлозерський i, згодом, Тарас Шевченко з'їхалися до Петербурга, де до них приєднався Пантелеймон Кулiш. Цi пiонери українського руху (деякi з них зайняли вiдповiдальнi посади, наприклад, Костомаров став вiдомим професором iсторiї) згуртували навколо себе бiльше десятка молодих українцiв, утворивши в сто- лицi iмперiї так звану громаду. Аналогiчнi громади української iнтелiгенцiї до кiнця столiття слугуватимуть тиглями українського руху. Першочерговою турботою цiєї групи було покращення долi українцiв i особливо селянства. Всi, за винятком Шевченка, зiйшлися на тому, що в своїй дiяльностi громада має бути аполiтичною й зосереджуватися на просвiтi мас. Костомаров i Кулiш уперто виступали за обмеження дiяльностi лише цариною культури, уникаючи всякого радикалiзму, що викликав би гнiв властей. З метою поширення своїх поглядiв у 1861 р. петербурзька група з великими труд- нощами отримала дозвiл на публiкацiю першого в Росiйськiй iмперiї українського часопису, що дiстав назву <Основа>. Його фундаторами були два багатих українцi Василь Тарнавський i Григорiй ?ала?ан. Протягом свого короткого 22-мiсячного iснування <Основа> виступала засобом спiлкування та будителем нацiональної свiдомостi української iнтелiгенцiї, розкиданої по всiй iмперiї. Поновлення активностi українцiв прихильно зустрiла росiйська iнтелiгенцiя столицi. Тамтешнi часописи друкували українськi статтi та взагалi пiдтримували розвиток української культури. На публiчних читаннях часто з'являвся Шевченко ра- зом iз такими велетнями росiйської лiтератури, як Iван Тургенєв та Федiр Достоєв- ський. Є свiдчення, що росiйська публiка приймала Шевченка теплiше, нiж Достоєв- ського. Тургенєв переклав росiйською мовою сповненi розпуки оповiдання Марка Вовчка про крiпаччину на Українi, а вплив цих оповiдань на росiйського читача був подiбний тому, що справила <Хатина дядька Тома> письменницi Херрiет Бiчер- Стоу на американцiв. Узагалi представники як української, так i росiйської iнтелi- генцiї були переконанi в тому, що працюють разом на благо народу. Водночас нове поколiння прибiчникiв українства в Києвi, що складалося пере- важно iз студентiв, також утворило громаду. Кияни, яких налiчувалося кiлька со- тень, зосередили зусилля на розвитку мережi недiльних шкiл для неписьменного се- лянства. У перiод мiж 1859 i 1862 рр. вони вiдкрили на Київщинi кiлька шкiл, в яких навчалися сотнi учнiв. Проте з точки зору дальшої перспективи найважливiша риса київської громади полягала саме в тому, що вона привабила нову категорiю прибiчникiв. На початку 1860-х рокiв серед польської та спольщеної шляхти Правобережжя видiлилася група студентiв, сумлiння яких мучилося усвiдомленням того, що їхнiй клас столiттями гнобив селян, i якi вирiшили зблизитися з народом. Цю групу на чолi з Володимиром Антоновичем, що користувалася українською мовою, українським вбранням i трималася українських звичаїв, називали хлопоманами. Напередоднi польського повстання 1863 р. хлопомани вiдкрито порвали з поль- ським суспiльством, проголосивши себе українцями, i вступили до київської громади, поринувши у справу просвiти селянства, їхнє почуття обов'язку перед народом вiдображав вiдкритий лист, надiсланий до однiєї московської газети: <Як особи, що користуються благами вищої освiти, ми повиннi зосередити всi нашi зусилля на тому, щоб забезпечити нашому народовi можливiсть здобути освiту, усвiдомити його влас- нi потреби й стати здатними задовольнити їх. Словом, шляхом власного внутрiш- нього розвитку народ повинен досягти рiвня, на який вiн законно заслуговує>. У вiдповiдь на звинувачення полякiв у зрадi Антонович, нащадок давньої родини спольщеної української шляхти, опублiкував в <Основi> свою знамениту <Сповiдь>. У нiй вiн доводив, що дворяни Правобережжя мали двi можливостi: або <повернути- ся> до українського народу й, самовiддано працюючи на його благо, намагатися компенсувати йому кривди столiтнього гноблення; або ж лишитися ненависними па- разитами, яким рано чи пiзно доведеться тiкати до Польщi. Обравши першу можли- вiсть, Антонович став славетним iсториком України, довiчним народовцем, визнач- ним провiдником українського руху. Значний внесок в українську справу зробили й такi його товаришi, як Тадей Рильський, Павло Житецький, Борис Познанський та Костянтин Михальчук. Натхнена прикладом киян, українська iнтелiгенцiя Полтави, Чернiгова, Харкова та Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недiльних шкiл, доки їхня кiлькiсть на Українi не наблизилася до сотнi. Члени громад занурювалися в уже традицiйнi царини етнографiї, фiлологiї та iсторiї. На зразок хлопоманiв вони стали вбиратися, як українськi селяни, дотримуватися їхнiх звичаїв, споживати їхню їжу, спiлкуватися з ними по шинках, спiвати їхнiх пiсень i - окрiм своїх осель - розмов- ляти українською мовою. Вони розвинули культ козацтва й носили барвистий козаць- кий одяг. Причому об'єктом їхньої iдеалiзацiї були не козацькi гетьмани їй старшини, а волелюбнi запорожцi та гайдамаки, що, на їхню думку, символiзували природнi прагнення українських мас. У другiй половинi XIX ст. це романтичне й позбавлене полiтичного забарвлення поєднання iдеалiзму, народництва та поклонiння всьо- му українському стало вiдомим пiд назвою українофiльства. Але навiть несмiлива й помiркована дiяльнiсть українофiлiв викликала пiдозри. У 1863 р., в розпал повстання полякiв та особливо великої пiдозрiливостi до всього неросiйського, уряд i навiть росiйська iнтелiгенцiя дiйшли висновку, що для Росiї потенцiйно смертельну загрозу становить український рух, i виступили проти украї- нофiлiв. Царськi чиновники доводили, що недiльнi школи - це, по сутi, зловiсна змо- Володимир Антонович ва з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Такi невиннi речi, як носiння української вишиваної сорочки чи спiвання народних пiсень, трак- тувалися як пiдривна дiяльнiсть. Вiйськовий мiнiстр Дмитро Мiлютiн зайшов так да- леко, що попереджав царя про намiри хлопоманiв буцiмто утворити самостiйну укра- їнську державу. Частина росiйської преси на чолi з такими ура-патрiотичними газетами, як <Вест- ник Юго-Западной России>, <Киевлянин> та <Московские ведомости>, розпочала злiсну кампанiю проти українофiлiв та їхнiх намагань начебто пiдiрвати Росiйську державу. Незабаром чимало представникiв росiйської iнтелiгенцiї, якi ще вчора ди- вилися на українофiлiв прихильно як на прибiчникiв невинного барвистого регiона- лiзму, тепер стали вбачати в них справжню загрозу iмперiї. Якщо багато росiян вва- жали український рух за польську змову з метою зменшення їхнього впливу на Правобережжi, то поляки бачили в ньому маневр росiян, спрямований на ослаб- лення польських позицiй у цьому регiонi. Українцi в свою чергу квапилися запевнити всiх у своїй лояльностi. Антонович i 20 учасникiв київської громади опублiкували вiдкритого листа, запевняючи росiй- ську публiку в тому, що їхньою метою <є лише освiта народу> i що всякi <розмови про сепаратизм є дурним жартом, оскiльки нам вiн не тiльки непотрiбний, а й некорис- ний>. Але цi запевнення мали незначнi результати. У липнi 1863 р. мiнiстр внутрiш- нiх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських науко- вих, релiгiйних i особливо педагогiчних публiкацiй. Друкувати <малороссийским наречием> дозволялося лише художнi твори. Валуєв заявив, що української мови <нi- коли не було, нема i бути не може>. Незабаром пiсля цього громади було розпущено, перестала видаватися <Основа> (скорiше, однак, через брак пiдписувачiв, нiж через репресiї), а ряд українських дiячiв заслали у вiддаленi частини iмперiї. Майже цiле десятилiття українофiлiв змусили вичiкувати свого часу. На по- чатку 1870-х рокiв ксенофобiя 1863 р. почала розвiюватися, цензура-слабшати, а кияни - поступово вiдновлювати свою дiяльнiсть. Антонович (тепер уже професор Київського унiверситету) iз своїми колегами й за пiдтримки таких талановитих помiчникiв, як Михайло Драгоманов, Олександр Русов, Микола Зiбер i Сергiй Подо- линський, таємно утворили <Стару громаду>, що дiстала таку назву, аби вiдрiзнити її старших i досвiдченiших членiв (їх налiчувалося близько 70) вiд нових громад, що також з'являлися й складалися переважно iз студентiв. Українофiли знову зосереди- лися на неполiтичнiй дiяльностi. Дiяльнiсть ця значно розширилася iз заснуванням у 1873 р. в Києвi вiддiлення Росiйського географiчного товариства. Українофiли масово записувалися в цю напiв- офiцiйну органiзацiю й фактично опанували нею. Пiд її прикриттям вони почали ви- давати архiвнi матерiали, заснували музей та бiблiотеку, збирали українськi докумен- ти. У 1875 р. <Стара громада> придбала росiйську газету <Киевский Телеграф>, перетворивши її на орган, який висвiтлював подiї в українськiй перспективi. Однак заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвитковi нацiональної культури. Щоб обминути цi обмеження. Кулiш, Кониський, Драго- манов та iншi встановили контакти з українцями в Галичинi, використовуючи їхню україномовну пресу, й особливо газету <Правда>, для поширення поглядiв, забороне- них у Росiї. В 1873 р. за допомогою аристократки Лизавети Скоропадської-Милора- дович та цукрового барона Василя Симиренка вони започаткували й фiнансували створення у Львовi Лiтературного товариства iм. Т. Г. Шевченка, яке через кiлька десятилiть (уже пiд назвою <Наукове товариство iм. Т. Г. Шевченка>) стало не- офiцiйною українською академiєю наук. Але минуло небагато часу, як на українофiлiв упали новi пiдозри. Як це часто трапляється, найзапеклiшi вороги українцiв знаходилися в українському ж середо- вищi. У травнi 1875 р. колишнiй член київської громади, багач i консерватор Михайло Юзефович надiслав до Петербурга петицiю, в якiй стверджував, що українофiли перетворилися на пiдривну органiзацiю й ведуть серед селян пропаганду незалеж- ностi України. На довершення донощик додав, що українофiли поширюють анти- росiйську агiтацiю в Галичинi й що весь їхнiй рух - не що iнше, як австро-нiмецька змова. Реакцiю уряду неважко було передбачити. Емський указ 1876 р. Стурбований Олександр II призначив iмператорську комi- сiю, куди ввiйшов i Юзефович, яка рекомендувала цiлком заборонити ввезення i пуб- лiкацiю українських книжок, користуватися українською мовою на сценi (на iншi мови було перекладено навiть слова українських пiсень, якi виконувалися в театрi), а також закрити <Киевский Телеграф> i припинити субсидування галицької проро- сiйської газети <Слово>. Мiнiстерство освiти дiстало розпорядження заборонити викладання в початкових школах будь-яких дисциплiн українською мовою, вилучи- ти iз шкiльних бiблiотек книжки, написанi або українською мовою, або ж українофi- лами, замiнити вчителiв-українофiлiв на росiян. I нарештi, комiсiя пропонувала лiквiдувати київську громаду й заслати ряд українських дiячiв, насамперед Драго- манова та Павла Чубинського. Словом, намагання паралiзувати український рух ставали бiльш систематичними та безжальними, нiж заходи, передбаченi валуєв- ським циркуляром. Олександр II, що вiдпочивав у нiмецькому мiстечку Емс, прийняв усi рекомендацiї комiсiї, й 18 травня 1876 р. набув чинностi Емський указ. Цей документ не лише став на перешкодi дiяльностi українофiлiв, але й ста- вив пiд сумнiв деякi основнi засади, що на них спирався український рух. Незва- жаючи на досвiд 1863 р., українофiли й надалi вiрили, що, обмежуючись неполiтич- ною культурницькою дiяльнiстю й помiркованими поглядами, вони уникнуть репре- сiй уряду. Щоб обгрунтувати суто культурницьку природу українства, Кулiш навiть розвинув цiлу теорiю. За нею, росiяни мали надзвичайно високi полiтичнi здiбностi державотворцiв, якi не властивi українцям, про що свiдчить уся їхня нещаслива iс- торiя. Тому, на думку Кулiша, було природним i навiть корисним лишатися у складi Росiйської iмперiї, користуючись при цьому її силою, безпекою i престижем. Проте, вважав вiн, у культурному вiдношеннi українцi з їхнiм чудовим фольклором обдаро- ванiшi вiд росiян. Тим-то українцi цiлком логiчно мали лишити полiтичну сферу для росiян, зосередившись на дiяльностi у царинi культури, де вони переважали. Однак Емський указ розбив сподiвання Кулiша на те, що у взаєминах мiж українською культурою й росiйською полiтикою запанує принцип <живи сам i не заважай iншим>, i змусив його вдатися до ще менш реалiстичних поглядiв, аби виправдати iдею україн- ського культурництва. Iнший пiонер українського руху - Микола Костомаров - пiсля 1876 р. став висловлювати вiдверто занепадницькi думки. Той, що колись iз викликом писав: <Хай нi росiяни, нi поляки не вважають, що їм належить земля, на якiй живуть українцi>, тепер радив своїм товаришам слухняно пiдкоритися полiтицi царату. Iншi провiднi українофiли, такi як Антонович i Житецький, виступили за компромiс. Продовжуючи обстоювати iдею розвитку культурної самобутностi українцiв, вони наголошували при цьому, що це не має спричинятися до вiдмежування українцiв вiд благотворного впливу росiйської культури та iмперiї. Вони вiрили в можливiсть бути вiдданим одночасно i своїй <вужчiй> українськiй батькiвщинi, й <ширшому> всеросiйському суспiльству, що складалося з росiян, українцiв i бiлорусiв. Ще iншi, такi як Борис Грiнченко та Олександр Кониський, вважали себе твердими українця- ми, намагаючись звести до мiнiмуму зв'язки України з Росiєю. Але вони не мали конкретної реальної програми втiлення своїх iдей. Вiдтак пiд загрозою царських репресiй у середовищi українофiлiв виникли значнi розбiжностi щодо цiлей, тактики й навiть визначення природи українства, а це поглиблювало їхнi й без того значнi труднощi. Драгоманов i зародження українського соцiалiзму. Найгострiше вiдчували по- требу в нових iдеях молодшi члени київської громади. Один iз них, Михайло Драго- манов, трохи не власними силами взявся за розширення iнтелектуальних та iдео- логiчних обрiїв своїх спiввiтчизникiв. Попри те, що його погляди не дiстали широкої пiдтримки серед української iнтелiгенцiї, вони спонукали багатьох молодших її пред- ставникiв виходити поза межi культурницької дiяльностi, порушувати в українському контекстi ключовi полiтичнi, нацiональнi та соцiально-економiчнi проблеми дня. Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячi бiля Полтави в родинi дрiбного дво- рянина, що виводить своє корiння з козацької старшини Гетьманщини. Хоч рiднi традицiї користувалися повагою в сiм'ї, їх затiняв космополiтичний лiбералiзм бать- ка Драгоманова - людини надзвичайно освiченої, начитаної. Ще до навчання' в Ки- ївському унiверситетi Драгоманов став переконаним демократом, сповненим прагнення допомогти своєму народу. Згодом вiн очолив справу заснування перших у Росiї недiльних шкiл для неписьменних селян. Саме працюючи з селянами, Дра- гоманов усвiдомив потребу в навчальних матерiалах українською мовою, став цiкави- тися всiм українським. З такими думками вiн вступив до київської громади. Отже, в український рух його привели не романтизованi уявлення про батькiвщину, а прагнення практично допомогти пригнiченому людовi. Метою, що її ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення полiтичного та соцiально-економiчного статусу, подiбного до статусу передових європейських країн. При цьому вiн вважав, що набути його можна лише тодi, коли український рух дiстане ширшу базу й апелюватиме до народу, порушуючи конкретнi повсякденнi питання. На його думку, українцi (цей, як вiн казав, <плебейський народ> - пригнiчений, змушений тяжко працювати, позбавлений своєї елiти) iдеально вiдпо- вiдали полiтичним програмам, що поєднували нацiональнi та соцiально-економiчнi iнтереси. Тому, пiдкреслював Драгоманов, iстинний демократ повинен бути патрiо- том України, а iстинний український патрiот повинен бути демократом. Твердо дотримуючись федералiстських позицiй, Драгоманов не виступав за вi- докремлення України вiд Росiї. Але, побоюючись навiть потенцiйної загрози обме- ження прав особи з боку сильної централiзованої держави, вiн вважав за необхiдне реорганiзувати Росiйську iмперiю у вiльну конфедерацiю автономних регiонiв (ство- рених не обов'язково на етнiчних засадах), в якiй рiшення приймалися б насамперед на мiсцевому рiвнi. Закликаючи українцiв, особливо галицьких, знайомитися з най- кращими здобутками росiйської культури, Драгоманов, утiм, вiдкидав думку Пушкi- на про те, що <все славянские ручьи сольютея в русском море>. У своїй вiдомiй статтi Михайло Драгоманов <Втрачена епоха> вiн доводив, що в цiлому українцi пiд росiйським правлiнням бiль- ше втратили, нiж набули. Вiн однозначно твердив, що українцi повиннi зберiгати вiр- нiсть не <всiй Русi>, а насамперед Українi: <Освiченi українцi, як правило, трудяться для всiх, тiльки не д,ля України i її народу... Вони повиннi поклястися собi не кидати українську справу. Вони повиннi усвiдомити, що кожна людина, яка виїжджає з Ук- раїни, кожна копiйка, що витрачається не на досягнення українських цiлей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капiталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною>. Доля Драгоманова була долею людини, цiлковито вiдданої своїм iдеалам. У пе- рiод репресiй 1875-1876 рр. вiн вiдмовився зректися своїх поглядiв, обравши на- томiсть вигнання на чужину. Перед вiд'їздом iз Києва вiн досяг угоди зi <Старою гро- мадою>, за якою зобов'язався при фiнансовiй пiдтримцi громади видавати часопис, присвячений українськiй справi. Так виникла <Громада> - перший український ча- сопис, що з перервами виходив з кiнця 1870-х до початку 1880-х рокiв у Женевi, де Драгоманов приєднався до нечисленної групи українських полiтемiгрантiв. Поряд з нацiональними проблемами Драгоманов дедалi частiше висловлював у <Громадi> радикально-соцiалiстичнi iдеї. Внаслiдок цього мiж ним i набагато консервативнi- шими київськими українофiлами у 1885 р. стався розрив, що призвiв до припинення часопису. Однак iз послабленням зв'язкiв з українцями в Росiї змiцнювались контакти Драгоманова з галицькими українцями. Ще в 1870 р. вiн вiдвiдав Галичину й Закар- паття i вiдтодi систематично знайомив захiдних українцiв з їхнiми спiввiтчизниками на сходi. З часом iдеї Драгоманова пустили корiння серед невеликої, але самовiд- даної групи галицької молодi й згодом спричинилися до заснування першої укра- їнської соцiалiстичної партiї. Драгоманов не був єдиним українським дiячем, якого приваблював соцiалiзм. Його близькi друзi з київської громади - напiвшвейцарський-напiвукраїнський еко- номiст Микола Зiбер та син багатого землевласника Сергiй Подолинський - також вiдiгравали важливу роль у поширеннi серед українцiв соцiалiстичних iдей. Зiбер широко вiдомий як один iз перших пропагандистiв у Росiї iдей Маркса. Енергiйний Подолинський встановив контакти з Марксом i Енгельсом, тiсно спiвпрацював з Дра- гомановим в Європi й допомагав органiзовувати соцiалiстичнi гуртки на Українi та в Галичинi. Росiйський революцiйний рух на Українi У 1870-тi роки стало очевидним, що попри скасування крiпацтва економiчне становище селян не полiпшилося й самодержавство не виявляє нiяких ознак готов- ностi до подальшого компромiсу. У суспiльствi поширювалося розчаруван- ня. Це спричинилося до зростання у середовищi iнтелiгенцiї радикальних настроїв i готовностi зробити все для знищення старого ладу. Словом, назрiли сприятливi обставини для появи революцiонерiв. На кiнець XIX ст. соцiальний склад iнтелiгенцiї, з якої виходила бiльшiсть рево- люцiонерiв, зазнав помiтних змiн. Здiйснена пiсля реформи лiбералiзацiя освiти означала, що дворянство вже не складатиме переважної бiльшостi студентiв унiвер- ситетiв, а вiдтак i iнтелiгенцiї. Тепер до унiверситетiв вступали сини мiщан, священи- кiв, дрiбних чиновникiв, козакiв i навiть селян. У трьох унiверситетах України - Київському, Харкiвському та Одеському - в 1895 р. вони складали близько полови- ни усiх студентiв. Це середовище рiзночинцiв надавало новiй iнтелiгенцiї певних позакласових рис, що дещо зменшувало її вiдчуженiсть вiд мас. Але попри зростання в кiнцi XIX ст. унiверситетiв iнтелiгенцiя продовжувала лишатися крихiтною часткою суспiльства. У 1895 р. на Українi налiчувалося лише близько 5 тис. студентiв. А революцiонери, звичайно ж, становили незначну частку iнтелiгенцiї. Наприклад, у 1881 р. (пiк революцiйної дiяльностi в iмперiї) на 100 млн населення зафiксовано всього 1000 випадкiв антидержавних дiй. Нарештi, револю- цiйний рух у сутностi своїй був позбавлений нацiональних ознак. Намагаючись ство- рити у боротьбi з царизмом об'єднанi <всеросiйськi> сили, його учасники спочатку нехтували нацiональними проблемами, а згодом стали дивитися на них як на основну перешкоду в їхнiй революцiйнiй боротьбi. Народники. Починаючи з 1860-х рокiв радикально настроєну молодь iмперiї зви- чайно називали народниками. Сама назва говорить про те, що це були люди, якi ото- тожнювали себе з народом, а в тих обставинах це значило - з селянами. Це ото- тожнення з селянством та iдеалiзацiю його, притаманнi радикально настроєнiй iнте- лiгенцiї, важко зрозумiти з точки зору чисто рацiональних мiркувань. Вони значною мiрою виростали з почуття вини, що розвинулося у молодих, iдеалiстично настроє- них студентiв, якi порiвнювали своє привiлейоване становище з тяжкою долею се- лянства. Рiзновидом пiдсвiдомої компенсацiї селяниновi за його злигоднi стала його iдеалiзацiя. Моральну чистоту, начебто властиву селяниновi, iнтелiгенцiя виводила з його тяжкої й чесної працi. На її думку, особливо цiнним аспектом селянського суспiльства була община, що, як здавалося, свiдчила про вiдсутнiсть у селянина его- їзму та про його природжену схильнiсть до соцiалiзму. Iдеалiзацiя селянства характеризувала не одних лише народникiв (такий пiдхiд певною мiрою подiляли хлопомани та iншi групи iнтелiгенцiї), проте виключно їхньою рисою була рiшуча вiдданiсть справi революцiї, яка поклала б початок но- вому справедливому ладовi. Першу групу народникiв-революцiонерiв органiзував ^ 1871 р. в Петербурзi Михайло Чайковський; подiбнi групи виникали по всiй iмперiї. На Українi одну з таких груп заснував у 1873 р. в Одесi Федiр Волховський. Вона налiчувала 100 членiв. Серед них був i Андрiй Желябов - український студент iз селянської родини, який стане згодом одним iз найвидатнiших революцiонерiв iмперiї. Незабаром у Києвi виник невеликий гурток анархiстiв, що називався <Ки- ївська громада>. До нього також входили тi, хто згодом стануть вiдомими рево- люцiонерами: Вiра Засудим, Володимир Дебогорiй-Мокрiєвич та Якiв Стефанович. Iз появою революцiйних груп мiж ними розгорiлися палкi суперечки щодо найефективнiших методiв досягнення поставленої мети. Один iз напрямiв, пов'язаний з вiдомим росiйським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий пiдхiд у пiдготовцi народу до революцiї за допомогою освiти й пропаганди. Iнший, не такий популярний спочатку пiдхiд асоцiювався з барвистою й харизматичною постаттю росiйського анархiста Михайла Бакунiна, який закликав революцiонерiв до здiй- снення насильницьких пiдбурливих актiв, що спровокували б спонтаннi масовi висту- пи народу. В 1874 р. для Лаврова та його прибiчникiв, здавалося, настав зоряний час, коли пiсля страхiтливого голоду в Поволжi близько 3 тис. народникiв по всiй iмпе- рiї кинули навчання в унiверситетах i, вбравшись у селянський одяг, пiшли на село встановлювати контакти з народом i готувати його до великого повстання. Проте це <ходiння в народ>, як його назвали, зазнало жалюгiдної поразки. Селяни просто вiдмовлялися мати справу iз чужинцями з мiста, перевдягання яких на хлiборобiв часто викликало глузування. Нерiдко селяни навiть допомагали жандармам виявляти революцiонерiв. На Українi <ходiння в народ> спостерiгалося головним чином в околицях Чиги- рина Київської губернiї. Народники вибрали саме цей край, оскiльки вiн був одним iз вогнищ кривавого гайдамацького повстання пiвстолiття тому, сподiваючись, що тут i досi тлiли жарини бунтарства. Хоч цей рух i зазнав невдачi, цiкавим його продовженням стали подiї, що вiдбулися у 1877 р., коли Стефанович та його анархiст- ська група, що базувалася в Києвi, вдалися до спроби скористатися вiдданiстю се- лян царевi, сфабрикувавши <царськi манiфести>, в яких селянам наказувалося утво- рити <таємнi загони> й повставати проти мiсцевих помiщикiв i чиновникiв. Цю так звану <чигиринську змову> викрили, виявивши причетними до неї близько 1000 се- лян. У той час як бiльшiсть народникiв зосередилися на роботi з селянами, деякi з них почали звертати увагу на робiтникiв, чисельнiсть яких зростала. У 1875 р. Євген За- славський заснував в Одесi нелегальний <Пiвденноросiйський союз робiтникiв>, що став однiєю з перших робiтничих органiзацiй в iмперiї. В наступнi роки з'явився ряд iнших робiтничих гурткiв, органiзованих на зразок тих, що дiяли на пiвночi Росiї, проте iснували вони недовго, а їхнiй вплив був скороминущим. Пiсля невдачi <ходiння в народ> деякi з найбiльш радикальних народникiв звер- нулися до iдей Бакунiна, вирiшивши, що розпочати революцiю можуть лише на- сильство й терористичнi акти. У 1878 р. Вiра Засулич, колишня учасниця ки- ївської групи анархiстiв, поранила з револьвера вiйськового коменданта Петербурга генерала Трепова. Незабаром виникла група розкольникiв - сумнозвiсна <Народна воля>, яка зробила тероризм основною засадою своєї дiяльностi. Суворо конспiратив- на й непроникна iззовнi <Народна воля> (серед учасникiв якої був i Желябов) роз- почала кампанiю полiтичних убивств, кульмiнацiєю якої став замах на Олександра II у 1881 р. Загибель царя викликала загальний осуд насильства, дискредитацiю теро- ристiв i переконала уряд у необхiдностi проводити реакцiйну полiтику. Характерно, що пiд час терористичної кампанiї 1879-1881 рр. народники виявилися особливо дiяльними на Українi. У Києвi та iнших мiстах було вбито кiлькох важливих урядо- вих чиновникiв. Дехто з революцiонерiв навiть доводив, що полiтичнi вбивства ви- найшли такi <пiвденцi>, як Желябов, Дмитро Лизогуб i Микола Кибальчич. Росiйськi революцiонери й українське питання. Хоч у центрi уваги народникiв була соцiальна революцiя, у пiдготовцi до неї вони не могли нехтувати <мiсцевими умовами>, тобто нацiональними особливостями рiзних народiв iмперiї. Провiдний iдеолог народникiв Лавров вважав нацiоналiзм за побiчний аспект свiтової iсторiї й висловлював серйознi сумнiви щодо його здатностi сприяти прогресу людства. Цю позицiю пiдтримували багато революцiонерiв українського походження, на думку яких, було б краще, коли б нацiональнi вiдмiнностi зникли; хай, мовляв, цей процес виявиться хворобливим, аби тiльки народилося нове всесвiтнє соцiалiстичне суспiль- ство. Але поки що, вважали вони, нацiональнi особливостi слiд враховувати. Виразним прикладом пов'язаних з нацiональними особливостями проблем, що ви- никали у народникiв, було питання селянської общини. Революцiонери вважали, що селянське общинне землеводiння в Росiї є переконливим свiдченням природної схильностi росiян до соцiалiзму. Вiдтак вони робили висновок, нiбито Росiя може ми- нути капiталiстичну стадiю розвитку й прийти до соцiалiзму швидше й безпосеред- нiше, нiж Європа. Проте цю теорiю заперечувала ситуацiя на Українi. В українському селi поширеним було приватне землеволодiння, й деякi народники з розпачем гово- рили про <вроджену вiдразу> українцiв до общини. Iншi революцiонери, такi як М. Стародворський iз кам'янець-подiльської групи, визнавали, що <на Українi справа стоїть iнакше. Нашi люди являють собою буржуа, тому що вони пройнятi iнстинк- том приватної власностi>. Бiльше того, на думку Стародворського, схильнiсть укра- їнцiв до приватної власностi могла означати, що <Малоросiя, ймовiрно, стане бар'єром на шляху поширення соцiалiстичних iдей у Росiї>. Попри всi цi розходження мiж народниками та українофiлами, особливо їхнiм молодим поколiнням, у них було багато спiльного, що випливало з їхнього iнтере- су до селянства. Часто, збираючи етнографiчнi матерiали на селi, молодi українофiли встановлювали дружнi стосунки з народниками, якi займалися революцiйною про- пагандою. Багато з них поєднували обидвi справи. Навiть на органiзацiйному рiвнi ре- волюцiйнi групи активно спiвпрацювали з <молодими> громадами. <Старi> ж громади, члени яких глибоко поринули у складання словника української мови, не схвалю- вали дiяльностi своїх молодших колег, i ця обставина стала джерелом серйозної на- пруги мiж двома поколiннями українофiлiв. Революцiйний рух спричинився не лише до розколу серед українофiлiв, а й до значного зменшення числа їхнiх прибiчникiв. Динамiзм, героїчна романтика ре- волюцiйного руху дедалi бiльше приваблювали молодих українцiв. Приставши до лав революцiонерiв, вони займали антинацiональнi позицiї, поривали свої зв'язки з укра- їнським рухом i нiколи не контактували з ним. У кращому випадку цi молодi укра- їнськi борцi за справу соцiального радикалiзму намагалися спочатку пiдняти рево- люцiю, а потiм вже розв'язувати нацiональне питання. Так революцiйний попу- лiзм привертав на свiй бiк чимраз бiльше талановитої молодi, що призвело до критичного ослаблення українського руху. Марксизм. Спантеличенi й роздратованi слiпою вiрою селян в царя i з розчару- ванням усвiдомлюючи, що середнiй селянин волiв би скорiше бути куркулем, нiж бо- ротися за соцiальну рiвнiсть у своєму селi, багато радикалiв стали сумнiватися в ре- волюцiйному потенцiалi селянства. Внаслiдок цього чимало радикалiв починали сприймати iдеї, якi пов'язували надiю на революцiю з новим класом - пролетарiа- том. Джерелом цих iдей був марксизм. Порiвняно з туманним iдеалiзмом народникiв виглядало, що марксизм iз його наголосом на економiчних вiдносинах пропонував науково достовiрний метод аналiзу соцiальної поведiнки. Вiн давав принципи подiлу всiх верств суспiльства на експлуатованих i експлуататорiв i доводив невiдворотнiсть класової боротьби та революцiї. Бiльше того, здавалося, вiн мiг пояснити суспiльнi вiдносини протягом усiєї iсторiї людства i в будь-якiй країнi свiту. Ще одним привабливим аспектом марксизму була його пряма пов'язанiсть iз сучаснiстю. Говорячи про наближення останньої сутички мiж капiталом i пролетарiа- том, Маркс передбачав, що найбiльша в свiтi революцiя вiдбудеться у недалекому майбутньому. Перемiгши в цiй титанiчнiй боротьбi, пролетарiат здiйснить остаточний синтез соцiалiзму. Таким чином, марксизм не лише надихав радикалiв новим опти- мiзмом, а й схиляв їх до вiри в те, що вони власними зусиллями можуть сприяти епохальним подiям. Марксистськi iдеї з'явилися на Українi досить рано, коли Зiбер, якого дуже шану- вав Маркс, у 1871 р. вперше ознайомив з ними своїх студентiв i колег у Києвi. Радян- ськi вченi вважають, що причиною неспроможностi Зiбера збудити зацiкавленiсть цими iдеями була його зосередженiсть лише на економiчнiй теорiї Маркса, а не на його революцiйному вченнi. Байдужiсть до марксистських iдей, що спостерiга- лася спочатку, також пояснюється Тим, що в той час iще не почалася широкомас- штабна iндустрiалiзацiя й пролетарiат на Українi був малочисельним. Заслугу знайомства iнтелiгенцiї Росiйської iмперiї з марксизмом звичайно при- писують Георгiю Плеханову - розчарованому росiйському народниковi, котрий почав читати твори Маркса пiд час свого вигнання у Швейцарiї. В 1883 р. у Женевi вiн засновує першу росiйську марксистську групу <Визволення працi> та публiкує в перекладi росiйською мовою працi Маркса, нелегально поширюючи їх в iмперiї. Перша постiйно дiюча марксистська група на Українi пiд назвою <Росiйська група соцiал-демократiв> виникла 1893 р. в Києвi, її органiзатором був Юрiй Мельни- ков - росiянин, що заснував ремiсничу школу, яка служила своєрiдним каналом поширення марксистських iдей. Iншi марксистськi групи з'явилися у Харковi, Одесi та Катеринославi. Українцi рiдко траплялися серед цих перших марксистiв, бiль- шiсть яких складали росiяни з великим домiшком євреїв i невеликим - полякiв. Це й зрозумiло, позаяк соцiал-демократи зосереджували свою увагу на неукраїн- ському пролетарiатi, проблеми якого важко було зрозумiти орiєнтованiй на селянство українськiй iнтелiгенцiї. У Росiї розвиток соцiал-демократичного руху вiдбувався повiльно. Бiльшiсть членiв марксистської соцiал-демократичної партiї у 1898 р. заарештували. У 1903 р. для її вiдновлення довелося скликати новий з'їзд. Проте замiсть змiцнення партiї з'їзд спричинився до розколу в її лавах, що вiдiграло важливу роль для Росiї та Украї- ни. Бiльшовики на чолi з Володимиром Ульяновим (пiзнiше вiдомим пiд псевдонiмом Ленiн) виступили за створення дисциплiнованої компактної органiзацiї професiйних революцiонерiв, що стала б авангардом пролетарiату. В iсторичнiй перспективi поява Ленiна й бiльшовикiв була подiєю величезної ваги. Проте тодi вона лишилася не- помiтною для народiв Росiї. Щодо царської жандармерiї, яка була добре поiнформо- вана про дiяльнiсть соцiал-демократiв, то вона вважала всякий рух, що спирався на такi заплутанi теорiї, як у Маркса, позбавленим шансiв на успiх в iмперiї. Iншi неукраїнськi партiї на Українi. Змiцнення соцiал-демократiв змусило мо- бiлiзуватися їхнiх iдеологiчних суперникiв - народникiв. У 1904 р. вони створили партiю соцiалiстiв-революцiонерiв, iдеологiя якої являла собою сумiш народниць- ких принципiв iз марксистськими iдеями, а тактика, як i колись, включала застосу- вання полiтичних убивств. Нарештi, дiяльнiсть радикалiв пiдштовхнула створення партiї лiбералiв, що входили до складу земств i мали за мету встановлення консти- туцiйного ладу на зразок Англiї чи Францiї. У 1904 р. вони заснували <Союз визво- лення>, що згодом став партiєю конституцiйних демократiв, або скорочено - каде- тiв. Стурбований появою нелегальних антицаристських партiй, уряд намагався вiдно- вити рiвновагу, пiдтримуючи органiзацiю таких ультранацiоналiстичних проурядо- вих партiй, як Росiйська монархiчна партiя, а також груп на кшталт <Союза рус- ского народа>. Цi ультраправi угруповання, що користувалися всiлякою пiд- тримкою православних священикiв i називалися в народi <чорними сотнями>, спецiа- лiзувалися на погромах єврейських общин та антиукраїнськiй агiтацiї на Українi. Заснували тут свої полiтичнi органiзацiї й нацiональнi меншостi. Полякiв представ- ляла Польська соцiалiстична партiя, а євреїв - цей найбiльш полiтичне активний i органiзований серед народiв iмперiї - спрямовували нацiонал-сiонiсти та марксист- ський Бунд. Росiйськi партiї на Українi далеко не завжди складалися лише з росiян. До каде- тiв i соцiалiстiв-революцiонерiв приєднувалося чимало русифiкованих та й нацiо- нальне свiдомих українцiв, убачаючи в цих органiзацiях найефективнiший спосiб боротьби з царатом. Навiть в ультранацiоналiстичних, антиукраїнських органiза- цiях брало участь багато <малоросiв>, якi змагалися з росiянами у вiдданостi царевi та ненавистi до його ворогiв. Росiйськi та неукраїнськi партiї ставилися до українського руху по-рiзному. Схиляючись на бiк децентралiзацiї, соцiалiсти-революцiонери якщо i не пiдтриму- вали прагнення українцiв, то дивилися на них iз зрозумiнням. Польськi соцiалiсти й особливо сiонiсти та Бунд, яких єднали з українцями намагання завоювати собi культурну автономiю, часто з готовнiстю спiвпрацювали з окремими укра- їнськими угрупованнями. З iншого боку, марксистам i передусiм бiльшовикам у тих небагатьох випадках, коли порушувалося українське питання, лише частково вдава- лося приховати свою ворожiсть до українських <сепаратистських> тенденцiй. Українськi полiтичнi партiї Українцi, аналогiчно росiянам та iншим народам iмперiї, також поринули в по- лiтичну дiяльнiсть, що характеризувала 1890-тi та початок 1900-х рокiв. З одного боку, це було їхнiм реагуванням на репресiї 1880-х рокiв, а з iншого - перед ними стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свiжих iдей, що зароджувалися в середовищi росiйських радикалiв. Ще одним важливим стимулом стала поява но- вого поколiння українських дiячiв, якi вже не вагалися щодо власної нацiональної належностi й гордо називали себе <нацiональне свiдомими українцями>, войовничо вимагаючи для свого народу нацiональних прав, полiтичної свободи й соцiальної справедливостi. Цi <новi> українцi були переважно студентами, й особистi контакти мiж собою вони зав'язували в гiмназичному та унiверситетському колi, де й виникали погляди, котрi згодом штовхали їх до активної опозицiї царатовi. Кар'єра українського дiяча звичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гiмназiї, знайо- мився з <пiдривними> iдеями, лiберальне настроєний викладач давав йому контра- бандну лiтературу й запрошував до участi в таємних дискусiйних гуртках. В унi- верситетi такий юнак вступав до української громади; деякi з них, наприклад київська чи петербурзька, налiчували сотнi членiв. У громадi студент осягав цiлий ряд iдеоло- гiй, входив до кола вiдомих дiячiв i нерiдко починав займатися нелегальною дiяль- нiстю, наприклад, публiкацiєю й поширенням антицаристської лiтератури. Конфлiкти з урядом дедалi бiльше радикалiзували студентiв. Так, у 1901 р. уряд силомiць вiддав у солдати 183-х студентiв-активiстiв Київського унiверситету. Це викликало масовi страйки солiдарностi по всiй Українi та призвело до виключення з унiверситету великого числа студентiв, багато з яких дiйшли висновку, що єдиним виходом для них було стати революцiонерами. Чимало студентiв, звiсно, нiколи не брали участi в радикальнiй дiяльностi або вiдходили вiд неї, закiнчивши навчання. Однак важко було знайти серед українських полiтичних провiдникiв таких, хто не завоював собi популярностi спочатку як студентський активiст або не був членом студентських громад, що слугували первинним будiвельним матерiалом для укра- їнських полiтичних органiзацiй. Перша органiзована поява цих молодих <свiдомих> українцiв вiдбулася у 1891 р., коли група студентiв на чолi з Iваном Липою, Борисом Грiнченком та Миколою Мих- новським зiбралася на могилi Тараса Шевченка й створила <братство тарасiвцiв>. Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в росiйськi революцiйнi органi- зацiї, братство вирiшило створити український рух як альтернативу росiйському ра- дикалiзму i росiйськiй культурi взагалi. Воно зав'язало контакти зi студентськими групами в Києвi, Одесi, Полтавi та Чернiговi й почало органiзовувати лекцiї, поста- новку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякi з цих груп приєднувалися до видавни- чого товариства, що складалося з майже 80 осiб, переважно вчителiв початкових шкiл, основною метою якого було поширення серед студентiв i селян української лi- тератури. Липа та його однодумцi, крiм того, закликали українських письменникiв на- слiдувати у своїх творах європейськi зразки замiсть росiйських. Але найвидатнiшим досягненням братства стала публiкацiя в 1893 р. у львiвськiй газетi <Правда> його славнозвiсного кредо - <Декларацiї вiри молодих українцiв>. Цей рiшучий документ, пройнятий наступальним нацiоналiзмом, дошкульно кри- тикував українофiлiв за їхню iнтелектуальну залежнiсть вiд росiйської культури. Його автори впевнено проголошували про свiй намiр стати тим, ким нiколи не було старше поколiння, тобто iстинно українською iнтелiгенцiєю. На доказ своєї <українськостi> вони зобов'язувалися розмовляти виключно українською мовою, ви- ховувати в <українському дусi> своїх дiтей, вимагати викладання в школах україн- ської мови й при кожнiй нагодi боронити українську справу. В царинi полiтики їхньою метою було цiлковите визнання українцiв як окремого народу в межах демо- кратичної федеративної Росiї. Однак, попри всi цi смiливi iдеї та активiзацiю куль- турної дiяльностi, братство домоглося незначних конкретних результатiв i неза- баром розчинилося в iнших українських полiтичних угрупованнях. Урештi-решт глухий гомiн невдоволення, поява новостворених груп, а також зростання чисельностi учасникiв громад змусили старших дiячiв українського руху по тривалiй перервi 1880-х рокiв знову дiяти. У 1897 р. з iнiцiативи Антоновича й Кониського вони вирiшили утворити пiдпiльну органiзацiю, що об'єднала б усiх ук- раїнських активiстiв iмперiї. Внаслiдок цього постала <Українська загальна орга- нiзацiя> (УЗО), що являла собою федерацiю близько 20 громад, багатьох студент- ських груп та окремих осiб на чолi з консультативним комiтетом у Києвi. За да- ними таємної полiцiї, активних членiв органiзацiї налiчувалося близько 450, 100 з них дiяли в Києвi. Як завжди, одним iз перших крокiв цiєї органiзацiї стала спроба надрукувати у пресi <Послання до українцiв>. Це стало, зокрема, причиною заснування в Києвi книговидавництва УЗО й книгарнi. Вона також улаштувала свят- кування рiчниць народження Т. Шевченка та iнших видатних українських письмен- никiв, що сприяло пiднесенню морального духу українцiв. Особливо знаменними були святкування ювiлеїв 1. Котляревського в 1903 р. та М. Лисенка у 1904 р., в яких взяли участь кiлька тисяч представникiв української iнтелiгенцiї, в тому числi iз За- хiдної України. Для допомоги тим, хто зазнавав переслiдувань полiцiї за українську патрiотичну дiяльнiсть, УЗО заснувала спецiальний фонд. Поява УЗО свiдчила про те, що старше поколiння українцiв усвiдомлювало необхiднiсть самоорганiзацiї, проте характер її дiяльностi вказував на небажання вiдмовитися вiд культурництва й перейти до полiтичної роботи. Вiдтак наприкiнцi XIX ст. українцi все ще не мали того, що вже мали iншi меншостi, скажiмо, євреї та поляки,- тобто полiтичної партiї. Революцiйна українська партiя (РУП). I знову саме в Харковi iнiцiативу взяла група студентiв, до якої входили Л. Матусевич, Юрiй Коллард, О. Коваленко та сини кiлькох старих українофiлiв - Дмитро Антонович, Михайло Русов, Д. По- знанський. У сiчнi 1900 р. вони заснували Революцiйну українську партiю - тiсно згуртовану конспiративну групу. Метою цiєї першої у Схiднiй Українi полiтичної партiї було об'єднання рiзних поколiнь i класiв у боротьбi за нацiональнi права й соцiальну революцiю. Особливо прихильно вiдгукнулися на iнiцiативу харкiвської групи студенти. До 1902 р. дiяло вже шiсть органiзацiй - у Києвi, Харковi, Полта- вi, Лубнах, Прилуках i Катеринославi, координованих центральним комiтетом. До партiї також входило багато менших груп студентiв гiмназiй та унiверситетiв. Для полегшення реалiзацiї видавничої програми, що становила обов'язкову складову дiяльностi партiї, були заснованi закордоннi бюро у Львовi - в Галичинi та Чернiв- цях - на Буковинi. РУП публiкувала два перiодичних видання - <Гасло> та <Селя- нин>, якi таємно провозилися до Росiйської України й ставили собi за мету полiти- зувати селянство. Незабаром партiя наштовхнулася на перешкоди - власне тодi, коли вона вда- лася до спроби чiткiше сформулювати свою програму. З самого початку постала про- блема: що з революцiйної точки зору заслуговує на бiльшу увагу - нацiональне чи соцiально-економiчне питання? Спочатку з опублiкованого партiєю памфлету <Са- мостiйна Україна> (автор - палкий нацiоналiст Микола Мiхновський) випливало, що нацiональне питання привертало до себе велику увагу її членiв. Проте згодом, з метою поширення своїх впливiв поза межi первинного ядра <свiдомих українцiв> на селянство, РУП дедалi частiше зверталася до соцiально-економiчних питань. До того ж багато її членiв стали ня позицiї марксизму, поступово перетворюючи партiю на соцiально-демократичну органiзацiю. У ходi цих змiн мiж членами РУП виникла напруженiсть. Бiльшiсть на чолi з Ми- колою Поршем i його товаришами Володимиром Винниченком та Симоном Петлю- рою вважали, що ця органiзацiя має бути нацiональною партiєю, до якої входили б виключно українцi i яка поєднувала б нацiоналiзм iз марксизмом. Iншi ж (головним виразником їхнiх поглядiв виступав Мар'ян Меленевський) хотiли, щоб РУП вiдки- нула свою нацiональну орiєнтованiсть, ставши автономною органiзацiєю Росiйської соцiал-демократичної партiї, що представляла б усiх робiтникiв України, незалежно вiд їхньої нацiональностi. Тепер слiд коротко зупинитися на фракцiях. Радикально настроєна iнтелiгенцiя вела запеклу боротьбу з царським самодержавством, яке перешкоджало форму- ванню атмосфери толерантностi, необхiдної для вiдкритого й спокiйного обговорення рiзноманiтних думок. Ця боротьба не давала розвинутися таким захiдноєвропей- ським засадам, як мистецтво полiтичних компромiсiв i правлiння бiльшостi. Вiдтак на всiх дiлянках революцiйного руху поширеним явищем стала фракцiйнiсть. Коли одна група революцiонерiв не погоджувалася з iншою, вона, як правило, залишалась на своїх позицiях, фанатично звинувачуючи iдеологiчних опонентiв у кращому випад- ку в дуростi, а в гiршому - в реакцiйностi. Тодi, впевнена в своїй правотi, ця група рвала зв'язки з первинною органiзацiєю й засновувала власну фракцiю. Часто пре- зирство до колишнiх товаришiв було таким же сильним, як i ненависть до царського режиму. Українцi не являли собою якогось винятку в цiй тенденцiї, про що свiдчать розко- ли, якi виникли в РУП. У 1902 р. пiд впливом нацiоналiстичних настроїв Мiхнов- ського вiд партiї вiдкололася невелика група й заснувала крихiтну за чисельнiстю Українську нацiональну партiю. Через два роки з РУП вийшла значна ^астина її чле- нiв, що пiдтримували Меленевського, й приєдналася до росiйських соцiал-демокра- тiв. Фракцiя Меленевського (вона називалася <Спiлка>) мала за мету перетвори- тися на марксистську партiю на Українi у складi росiйської органiзацiї. Тi, що лишилися в РУП, перейменували себе на Українську соцiал-демократичну робiт- ничу партiю й надалi намагалися поєднувати марксизм i нацiоналiзм.  Характерним аспектом дiяльностi РУП були її стосунки з iншими неукра- їнськими марксистськими партiями. У взаєминах iз Росiйською соцiал-демокра- тичною партiєю українськi марксисти знайшли пiдтвердження своїм давнiм пiдоз- рам - а саме тому, що росiйськi революцiонери подiляють iз царським урядом схильнiсть до централiзму. Раз за разом, коли РУП намагалася налагодити з Ро- сiйською соцiал-демократичною партiєю робочi стосунки, обговорення тих чи iнших питань завжди заходили в глухий кут через небажання надати українськiй органi- зацiї автономного статусу. Зате з Польською соцiалiстичною партiєю й особливо з єврейським Бундом РУП пiдтримувала прекраснi стосунки. Це вiдбивалося у кри- тицi з боку РУП дискримiнацiї євреїв в iмперiї, а також у пiдтримцi Бундом намагань українцiв добитися автономiї в складi Росiйської соцiал-демократичної партiї. Помiркованi. РУП не лише поклала початок iншим партiям, а й змусила помiрко- ваних українцiв, об'єднаних в УЗО, до кроку, якого вони довго уникали. У 1904 р. з iнiцiативи Євгена Чикаленка УЗО проголосувала за перетворення на лiберальну партiю, що ставила метою встановлення конституцiйного правлiння, проведення со- цiальних реформ, здобуття повних нацiональних прав для українцiв у межах федера- тивної Росiйської республiки. Зробити цей крок значною мiрою штовхали побою- вання, що молодi, радикально настроєнi соцiалiсти, пiдпорядкувавши собi україн- ський рух, спрямують його в таке рiчище, де буде важко пливти респектабельним професорам, урядовим чиновникам та земцям. Як i належало чекати, навколо цього стали виникати iдеологiчнi сутички й фракцiйнi розколи. Щоб заспокоїти своїх лiвих членiв, лiберальна партiя перейменувалася на Українську радикально-демо- кратичну партiю. Але попри змiну назви вона за суттю лишалася лiберальною пар- тiєю, дуже подiбною до росiйських кадетiв. Таким чином, до 1905 р. український рух значно зрiс. У ньому розвинувся цiлий ряд партiй, що пропонували широкий дiапазон способiв вирiшення нацiональних, полiтичних та соцiально-економiчних проблем України. Але всi цi партiї, якi ранiше, складалися переважно з iнтелiгенцiї, й мiж ними постiйно точилися чвари. До того ж, оскiльки майже вся українська iнтелiгенцiя трималася лiвих поглядiв, консерватив- на точка зору в українському полiтичному спектрi не була представленою, що зму- шувало українцiв вiдповiдних переконань вступати до росiйських консервативних партiй. Але попри всi цi недолiки не пiдлягало сумнiву, що український рух нарештi вийшов за межi культурництва, вступивши в нову, полiтичну стадiю свого розвитку. Революцiя 1905 р. Перша росiйська революцiя почалася у <криваву недiлю> 22 сiчня 1905 р., коли у Петербурзi полiцiя розстрiляла велику мирну демонстрацiю робiтникiв, якi йшли з iконами й портретами царя на чолi з попом-українцем Георгiєм Галоном. Цього дня близько 130 чоловiк загинули й сотнi дiстали поранення. В мiру того як в iмперiї зростали потрясiння та обурення цiєю подiєю, змiнювались настрої, особливо селян- i робiтникiв, до того вiдданих царевi. Його образ як доброзичливого благодiйника було безповоротно заплямовано, i всi з цiлковитою яснiстю побачили абсолютне бан- крутство властей. Загальний гнiв проти уряду швидко перетворювався на симпатiю до революцiонерiв, на готовнiсть до протесту. Протягом наступної весни й лiта країну охопила наростаюча хвиля страйкiв, її апогеєм став величезний загальний жовтневий страйк, в якому взяли участь близько 2 млн робiтникiв, iз них 120 тис. на Українi. Водночас по селах швидко поширювалася хвиля заворушень, що, як правило, зводилися до розграбування i спалення маєткiв ненависних помiщикiв. Навiть в армiї вибухали повстання, найвизначнiшим iз яких був заколот на панцернику <Потемкин> в одеському порту. Вiдмовившись виконати наказ стрiляти у страйкарiв на березi, екiпаж <Потемкина>, що складався переважно з українцiв на чолi з виходцем iз Харкiвської губернiї Опанасом Матюшенком, повстав i захопив владу на кораблi. Серед небагатьох офiцерiв, котрi приєдналися до повсталих, був О. Коваленко - один iз провiдних членiв РУП. В умовах наростаючого тиску цар Микола II неохоче погодився на поступки. Кульмiнацiйним моментом став знаменитий Манiфест 17 жовтня, за яким цар дару- вав своїм пiдданим усi громадянськi права, пообiцявши скликати парламент, або Ду- му. Йшлося до того, що iмперiя от-от мала стати конституцiйною монархiєю. Вплив революцiйних подiй на Україну. Українському руховi революцiя принесла два докорiнних покращення: вона нарештi поклала кiнець ненависнiй урядовiй полi- тицi заборони української мови й дозволила українцям органiзацiйно об'єднуватися. Результати були негайними i вражали своїми масштабами: якщо в листопадi 1905 р. iснувала лише одна українська газета, то на початок 1906 р. їх налiчувалося вже 17. Число видавництв iз двох пiдстрибнуло до 17,3 яких IЗ знаходилися в Києвi. Майже в кожному мiстi з'являлися громади, або українськi клуби, як їх тепер називали. По селах поширювалися <Просвiти> - культурнi заклади, що створювалися на зразок однойменних органiзацiй у Галичинi. Перша на Схiднiй Українi <Просвiта> виник- ла наприкiнцi 1905 р. у Катеринославi, а до середини 1907 р. по великих мiстах України їх налiчувалося 35, причому кожна мала численнi фiлiї в сусiднiх селах. Були свої <Просвiти> й у емiгрантiв на Далекому Сходi. Однак навiть у розпал рево- люцiї уряд обмежував поширення й координацiю дiяльностi таких товариств. Ось як це пояснювалося в одному з документiв: <Враховуючи, що засоби, якими <Про- свiти> намагаються впливати на народ, є в теперiшнiй неспокiйнiй ситуацiї дуже небезпечними... а також пам'ятаючи про те, що Малоросiя є частиною єдиної Ве- ликоруської держави й те, що тепер не можна допустити пробудження нацiональної та полiтичної свiдомостi малоросiйського народу... адмiнiстрацiя губернiї вирiшила вiдмовити в реєстрацiї українського товариства <Просвiта>. Повсюдно виникали кооперативи, якi звичайно очолювали українськi дiячi: в Київськiй губернiї їх кiлькiсть виросла з трьох у 1904 р. до 193 у 1907, на По- дiллi -з 18 в 1905 р. до 200 у 1908, а в Харкiвськiй губернiї - з двох у 1905 р. до 50 у 1907. Стало остаточно очевидним, що iз скасуванням обмежень український рух виявив набагато бiльший потенцiал, нiж можна було сподiватися. Хоч революцiя застала українськi партiї, як i всi партiї в iмперiї, зненацька, вони розгорнули активну дiяльнiсть, щоб скористатися цим вибухом. Найенергiйнiше дiяла <Спiлка> - українська частина Росiйської соцiал-демократичної партiї, що пiд- тримувала меншовикiв. Особливо успiшно вона мобiлiзувала на страйки та демон- страцiї селян, масово залучаючи їх до своїх лав. Менших успiхiв у розширеннi своєї соцiальної бази досягла Українська соцiал-демократична робiтнича партiя (УСДРП), наступниця РУП. Твердження її прибiчникiв, що число членiв УСДРП пiд час революцiї сягнуло 3 тис., були, напевно, перебiльшеними. Однак знаменним кро- ком в її дiяльностi й жестом доброї волi щодо єврейського Бунду стала органiзацiя кiлькох загонiв у Полтавi та Лубнах для забезпечення порядку i захисту єврей- ських громад вiд погромiв. Українськi лiберали робили мало спроб вийти за межi iнтелiгенцiї. Проте з проведенням весною 1906 р. виборiв до Державної думи їхнiй вплив посилився. Переламний момент революцiї настав на початку 1906 р., коли поступки царату спричинилися до розколу серед революцiонерiв. Задовольнившись гарантiями кон- ституцiйного правлiння, лiберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Але радикали вирiшили їх бойкотувати, стверджуючи, що соцiалiстична революцiя ще не закiнчилася. Внаслiдок цього такi найсильнiшi українськi партiї, як <Спiлка> та УСДРП, своїх кандидатiв не висунули, обраною виявилася лише жменька укра- їнських лiбералiв. Проте значну кiлькiсть українцiв обрали за мандатами росiй- ських партiй. Iз 497 членiв 1 Думи депутацiя України включала 63 українцiв, 22 ро- сiян, п'ятьох полякiв, чотирьох євреїв i одного нiмця. Коли зiбралася Дума, українцi швидко органiзували парламентський клуб iз понад 40 депутатiв для обстоювання своїх iнтересiв. Українцi в Думi добивалися насамперед бiльшої автономностi для своєї країни. Українське селянство дещо несподiвано всiм серцем пiдтримало цю вимогу. Не менш популярною була вимога українiзацiї освiти, особливо на початковому рiвнi. Але уряд, вiдчуваючи себе дедалi впевненiше, вiдкинув їх. Його представники вважали, що надання українцям бiльшої автономiї розпалить у них апетит до незалежностi. Мiнiстр внутрiшнiх справ Дурново повiдомляв Миколу II: <Слiд сподiватися, що пiд впливом революцiйної пропаганди селяни цiєї губернiї (Полтавської.- Авт.) приймуть резолюцiю про вiдокремлення України вiд Росiї, що спирається на принцип автономiї>. Миколi II так мало припали до вподоби першi спроби парламентського правлiння, що вiн скористався своїми прерогативами й розпустив 1 Думу через 72 днi пiсля її скликання. Лише ввiвши обмеження права голосу на користь бiльш консерватив- них i маєтних класiв, цар отримав у складi III i IV Дум ту бiльшiсть, яка могла його задовольнити. Як i належало сподiватися, будучи орiєнтованими влiво, всi українськi партiї не потрапили до складу наступних Дум, i українське питання, таким чином, майже цiлком iгнорувалося. Пiсляреволюцiйна реакцiя. У 1907 р., спираючись на консервативну бiльшiсть у Думi, уряд був готовий до наступу проти <революцiйних ексцесiв>. Було проголо- шено надзвичайний стан i суворо заборонено всi демонстрацiї. По всiй iмперiї вводи- лися вiйськовi трибунали, якi засуджували до страти сотнi революцiонерiв i повста- лих селян. Полiтичнi партiї були вимушенi пiти в пiдпiлля, а їхнi найбiльш знанi вождi, включаючи багатьох старих дiячiв РУП, утекли за кордон. Один за одним роз- пускалися українськi клуби. Дозволялися лише <Просвiти>, дiяльнiсть яких зводи- лась до постановки п'єс, та кiлька наукових товариств. Українськi перiодичнi видан- ня, що в такому розмаїттi з'явилися у 1905 р., практично зникли, а всякi розмови про українiзацiю освiти тепер викликали з боку властей вiдверте глузування. Антиукраїнська полiтика уряду знаходила активну пiдтримку в певних верст- вах росiйського суспiльства. Знаменитий лiберал Петро Струве в 1908 р. написав низку статей, в яких обстоював необхiднiсть пiдтримувати iдею <Великой России> й гостро критикував український рух за вiдсутнiсть патрiотизму. В мiру того як у роки перед першою свiтовою вiйною росiйський нацiоналiзм набирав шовiнiстичного забарвлення, дедалi частiше багато росiян дивилися на дiячiв українського руху як на прибiчникiв <зрадницького сепаратизму>, або, вживаючи улюблене слово українофобiв, як на <мазепинцiв>. Уперто поширювалися чутки, наче провiднi укра- їнськi дiячi таємно оплачувалися нiмцями та австрiйцями. Деякi росiйськi газети на Українi, як, наприклад, <Новое Время> та <Киевлянин>, постiйно застерiгали читачiв вiд <небезпеки> українства. У 1908 р. в Києвi був засно- ваний <Клуб русских националистов>, що ставив перед собою мету <вести суспiль- ну й культурну вiйну проти українського руху на захист основ Росiйської держави на Українi>. Але українцi мали й прибiчникiв. У 1911 р. на Всеросiйському з'їздi працiвникiв земств у Москвi представники Харкiвського й Полтавського земств рiшуче виступи- ли за впровадження в початкових школах української мови. Земства на Українi взагалi пiдтримували розвиток української культури. В академiчних колах україн- ський рух захищали такi вiдомi росiйськi вченi-фiлологи, як Олексiй Шахматов, Федiр Корш, Iван Бодуен де Куртене. Особливо рiшуче пiдтримував вимоги укра- їнської автономiї палкий теоретик сiонiзму Володимир Жаботинський з Одеси. Однак цi доброзичливцi становили рiдкiснi винятки серед загальної ворожостi росiйського суспiльства та царського уряду до українського руху в роки, що передували першiй свiтовiй вiйнi. Розвиток культури В iсторiї української культури перiод з 1861 по 1914 р. був надзвичайно плiдним. Значною мiрою завдяки великим соцiальним, економiчним i полiтичним змiнам, якi вiдбувалися в цей час, з'явилися творчi сили, що попри урядовi репресiї досягли насправдi чудових здобуткiв. Вибух творчої снаги спостерiгався у життi всiєї iмпе- рiї - цей перiод часто називають срiбним вiком росiйської культури. Енергiя, що за- родилася в Петербурзi та Москвi, без сумнiву, справляла стимулюючий вплив на Україну. Те, що з'являлося в науцi, лiтературi й мистецтвi Росiї та України, гiдно перегукувалося з аналогiчними зрушеннями в Захiднiй Європi. Однак, як i багато iншого в Росiйськiй iмперiї, розвиток культури на Українi був явищем контрастним: у той час як тонкий прошарок суспiльства користувався благами вищої освiти, систе- ма якої ставала дедалi розгалуженiшою, й був за своїм культурним розвитком на європейському рiвнi, переважна бiльшiсть населення країни лишалася неписьмен- ною i далекою вiд культури. Освiта. Якщо у XVIII ст. рiвень загальної освiти українцiв був предметом їхньої гордостi, особливо на Лiвобережжi, то в XIX ст. вiн став просто жахливим. Про масштаби цiєї катастрофiчної деградацiї свiдчить такий факт: якщо в 1768 р. у трьох найбiльших волостях Чернiгiвської губернiї одна початкова школа припадала на кож- них 746 жителiв, то у 1876 р.- вже на 6750. До занепаду освiти насамперед спричи- нилися впровадження крiпосного права та переконанiсть уряду i дворян у тому, що освiта крiпакам не потрiбна. Тi ж початковi школи, що дiяли у XIX ст., були переваж- но церковно-парафiяльними, i їхнє iснування залежало вiд внескiв зубожiлого селянства. Становище дещо полiпшилося пiсля скасування крiпацтва в 1861 р. i особливо у 1870-х роках, коли вiдповiдальнiсть за розвиток загальної освiти взяли на себе зем- ства. Земськi шкiльнi комiтети, що нерiдко складалися з людей прогресивних погля- дiв i покривали 85 % шкiльного бюджету, сприяли спорудженню нових шкiл, удоско- наленню методики викладання й замiсть зубрiння релiгiйних текстiв упроваджували такi дисциплiни, як математика, iсторiя, географiя. Пiдвищився також рiвень вчителiв, багато з яких були iдеалiстично настроєни- ми унiверситетськими випускниками. Проте й надалi тут лишалися серйознi пробле- ми. Оскiльки навчання було необов'язковим, близько двох третин селян замiсть школи посилали своїх дiтей, працювати в поле. Незважаючи на заклики земств та ви- кладачiв уряд вiдмовився дозволити навчання в початкових школах українською мовою, виразно дискримiнуючи тим самим українських учнiв. Нарештi, на Право- бережжi, де земства з'явилися аж у 1911 р., покращення в освiтi були мiнiмальними, а культурний рiвень цього краю - найнижчим у всiй Європейськiй частинi Росiї. Звiсно, рiвень письменностi на Українi був неоднаковим: якщо серед сiльського насе- лення лише близько 20 °о вмiли писати й читати, то в мiстах ця цифра сягала 50, а серед робiтникiв Києва i Харкова -аж 60 %. Значнi зрушення вiдбувалися в системi середньої освiти, яку утворювали голов- ним чином гiмназiї, їх iснувало кiлька типiв: бiльшiсть пропонували семирiчний курс, iншi - неповний чотирирiчний, деякi ж являли собою гiмназiї класичного типу, де велика увага придiлялася вивченню грецької, латинської мов i логiки; ще в iнших - сучасним європейським мовам, точним наукам i математицi. У 1870 р. були офiцiйно впровадженi жiночi гiмназiї для пiдготовки вчительок. Майже кожне губернське мiс- то й навiть багато повiтових мали свої гiмназiї, й на 1890 р. по всiй Українi їх налi- чувалося 129. Однак такi темпи ледве задовольняли справжнi потреби. Iз заснуванням у 1865 р. Одеського унiверситету число унiверситетiв на Українi зросло до трьох. Загальна кiлькiсть студентiв у них збiльшилася з 1200 у 1865 р. до 4 тис. у 1890-х роках. Значних змiн також зазнав соцiальний склад студентiв: у 1865 р. понад 71 % iз них були дворянськими синами, а в 1890-х роках понад 60 % - дiтьми священикiв, мiщан i купцiв. Нарештi, у 1878 р., доступ до унiверсите- тiв отримали жiнки. В останнi десятилiття XIX ст. в унiверситетах України, що славилися своїм високим престижем, найважливiшими аспектами життя поряд з ака- демiчними були й полiтичнi. У 1884 р. уряд, стурбований тим, що унiверситети слу- жать сприятливим середовищем для радикалiв, суворо обмежив їхню автономнiсть, що спричинилося до хвилi студентських страйкiв та iнших акцiй протесту. Пiсля 1905 р. українськi студенти почали кампанiю за впровадження в унiверситетах українознавчих дисциплiн. На 1908 р. вони досягли певних успiхiв у Харкiвському та Одеському унiверситетах, де, крiм викладання українських курсiв, було засновано й кiлька українознавчих кафедр. Викладацький же склад Київського унiверситету, вiдомий своєю консервативнiстю, затято вiдмовлявся погодитися з вимогами україн- цiв. Коли всю iмперiю охопила пiсляреволюцiйна реакцiя, були скасованi навiть тi ук- раїнськi курси, що були у Харковi та Одесi. Науковi досягнення. З одного боку, натхненi блискучими науковими вiдкриттями початку XIX ст., а з iншого, вiдкидаючи емоцiйнiсть романтизму й туманну метафi- зичнiсть iдеалiзму, iнтелектуали Росiйської iмперiї наприкiнцi XIX ст. звернулися до позитивiзму, що обiцяв дати конкретнi й достовiрнi докази й вимiри фiзичних та суспiльних явищ. Розвитковi цього напряму сприяло те, що в росiйських унiвер- ситетах надавали великого, значення лабораторним дослiдам, якi стимулювали ви- кладачiв i студентiв працювати спiльно над вирiшенням наукових проблем. Це особ- ливо стосувалося таких точних наук, як хiмiя, фiзика, геологiя, ботанiка, бiологiя, а також математика. Iншою причиною зростаючої популярностi точних наук (на противагу гуманiтарним та суспiльним) було те, що вони навряд чи могли привести до iдеологiчних конфлiктiв iз невсипущим урядом. До вчених всеросiйської, навiть європейської слави, якi працювали на Українi, належать М. Умов - засновник київської школи теоретичної фiзики, М. Бекетов - оригiнальний учений-хiмiк iз Харкiвського унiверситету, О. Люпанов - математик iз Харкова, ембрiолог А. Ковалевський, про роботи якого схвально вiдгукувався Чарльз Дарвiн, 1. Мечнiков, що разом iз М. Гамалiєю заснував у 1886 р. в Києвi першу в iмперiї лабораторiю з мiкробiологiї. Хоч серед провiдних учених України i були українцi, росiяни все ж становили непропорцiйно велику кiлькiсть. Це частко- во пояснюється тим, що в унiверситетських мiстах переважали росiяни, для яких вищi учбовi заклади були куди доступнiшими. Зате вплив українцiв бiльше вiдчувався у суспiльних науках. Серед iсторикiв, що вивчали минуле України не як складової Росiйської iмперiї, найславетнiшим був Володимир Антонович - людина обдарована, енергiйна й широкоосвiчена; одним iз багатьох видатних його учнiв був Михайло Грушевський. Серед iнших вiдомих укра- їнських iсторикiв слiд назвати Олександра Лазаревського, Олександру Єфименко та Дмитра Багалiя. Навiть такi росiйськi iсторики на Українi, як Геннадiй Карпов та Михайло Володимирський-Буданов, придiляли велику увагу iсторiї землi, на якiй вони жили, хоч їхнi концепцiї (й цього слiд було сподiватися) докорiнно вiдрiзня- лися вiд концепцiй їхнiх українських колег. До видатних українських учених в iнших галузях належать правознавець Володимир Кiстякiвський, економiсти Микола Бунге та Михайло Туган-Барановський, мовознавець Олександр Потебня. Дiяльностi вчених на Українi значно сприяли численнi науковi товариства, ко- мiсiї, часописи, а також бiблiотеки, архiви, що з'явилися пiсля 1861 р. 'Очолювана протягом 10 рокiв невтомним Антоновичем Археографiчна комiсiя, що iснувала з 1843 по 1917 р., опублiкувала десятки томiв архiвних документiв iз минулого Украї- ни. У 1873 р. iсторичне <Товариство Нестора-Лiтописця> зайнялося вивченням української iсторiї, а у 1882 р. українофiли <Старої громади> заснували <Киевскую Старину> - цiнний часопис українських студiй (виходив росiйською мовою). Пiсля революци 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що вiдкрито заявило про свої намiри розвивати й популяризувати рiзноманiтнi галузi знань, користуючись україн- ською мовою. Кiлькiсть його членiв швидко росла -з 54 у 1907 р. до 98 у 1912 й до 161 у 1916 р. Проте уряд усе ще знаходив способи обмежувати видання українських книжок. Унаслiдок цього з 5283 книг, що вийшли друком у 1913 р., тiльки 176 були україномовними. Розвиток лiтератури. Як не дивно, але українська лiтература не лише вижила, а й розцвiла - незважаючи, а може й у вiдповiдь, на репресiї, якi позначили перiод з 1876 до 1905 р. Iз зростанням числа випускникiв унiверситетiв збiльшувалися також кiлькiсть авторiв та коло читачiв. До того ж галицька преса надавала схiдноукраїн- ським письменникам широкi можливостi обминати царську цензуру. Далеко позаду лишилася пора, коли українська лiтература початку XIX ст. спиралася на купку ав- торiв i читачiв. Свiдченням цього стали урочистостi навколо вiдкриття пам'ятника 1. Котляревському в Полтавi у 1903 р., в яких взяли активну участь тисячi пред- ставникiв української iнтелiгенцiї та десятки захiдноукраїнських письменникiв. До бурхливого розвитку української лiтератури також спричинилося успiшне освоєння нових лiтературних стилiв. У другiй половинi столiття поступово занепав романтизм, що справляв великий вплив на розвиток української лiтератури по- чатку XIX ст., iз властивими йому зосередженiстю на нацiональнiй неповторностi народу, замилуванням фольклором, захопленням iсторiєю, увагою до нацiональної мови. Пiд впливом утопiчних iдей таких французьких мислителiв, як Огюст Конт. та палких виступiв таких росiйських лiтературних критикiв, як Микола Черни- шевський, спостерiгаючи злиденне життя села й фабрики, письменники по всiй Росiйськiй iмперiї тепер доходили висновку, що гасло <мистецтво задля мистецтва> втратило будь-якi виправдання. Змушенi використовувати мистецтво для викриття зла й несправедливостi суспiльства в надiї, що це сприятиме його вдосконаленню, письменники звернулися до нового лiтературного методу - реалiзму. Все ще зберiгаючи певнi елементи романтизму, зокрема зосередженiсть на жит- тi селян, український реалiзм нарештi сягнув за межi етнографiчностi, розпочавши дослiдження соцiальних i психологiчних проблем. Одним iз перших письменникiв- реалiстiв був Iван Нечуй-Левицький, котрий описував змiни в українському селi пiсля скасування крiпацтва. У прозi Нечуя-Левицького часто проступало вiдчуття зрадженостi, гiркого здивування з того, що замiсть полегшення жити ставало дедалi тяжче. Один iз героїв його повiстi <Кайдашева сiм'я> питає: чому свiт Божий такий гарний та веселий, а життя людей таке страшне? Причиною надзвичайних злиднiв, темноти, забобонiв i морального занепаду на селi була, на думку Нечуя- Левицького, величезна нерiвнiсть мiж багатими й бiдними, насаджена чужим вiй- ськово-бюрократичним <московським> режимом i особливо його системою освiти. Ще проникливiший опис життя селян дав Панас Мирний (Рудченко). На вiд- мiну вiд Нечуя-Левицького вiн не обмежився аналiзом соцiальної нерiвностi, а гли- боко дослiджував те, який психологiчний вплив справляє на людину несправедли- вiсть. У повiстi <Хiба ревуть воли, як ясла повнi?> вiн простежив, як зло породжує зло. Герой твору - чесний, але бунтiвний селянин Чiпка - у вiдповiдь на образи, гноблення та обман вiдкидає свої традицiйнi цiнностi, перетворюючись на запеклого бунтаря, моральний нiгiлiзм якого проривається у фразi: <Якби я мiг, то знищив би весь свiт... щоб натомiсть постав новий i кращий>. Iншим представником реалiстич- ного напряму був Анатоль Свидницький, який в романi <Люборацькi> простежив вплив на кiлька поколiнь української священницької родини чужої культури, зокрема польської та росiйської. Набагато складнiше класифiкувати численних поетiв цього перiоду. До найвидат- нiших iз них належали Степан Руданський - письменник надзвичайно талановитий, що прославився своїми дотепними, гострими й афористичними <спiвомовками>, Лео- нiд Глiбов - автор популярних байок, Павло Грабовський, який за свої вiршi, спов- ненi ненавистi до царського режиму, був засуджений до заслання в Сибiр, де вiн провiв бiльшу частину життя. З появою на зламi столiть нової генерацiї авторiв чимраз частiше робляться спроби пiти далi негнучких утилiтарних меж реалiзму й удатися до модернiстських прийомiв в описi особистих переживань. Найяскравiше цей пiдхiд вiдбився у твор- чостi двох провiдних лiтературних постатей Схiдної України цього перiоду - про- заїка Михайла Коцюбинського та поетеси Лесi Українки. В повiстi <Фата Морга- на> Коцюбинський торкається традицiйної теми соцiальних злиднiв на селi. Проте висвiтлюється вона у надзвичайно новаторський спосiб. Вживаючи слова, подiбно тому, як художник-iмпресiонiст користується фарбами, вiн створює вiдчуття три- вожного й напруженого чекання, що приводить людину до стану жаху, ненавистi й панiки. В повiстi <Тiнi забутих предкiв> описується реальний i мiфiчний свiт гуцуль- ського села, невпинна взаємодiя мiж свiдомим i пiдсвiдомим у людинi. Лариса Косач-Квiтка, що писала пiд псевдонiмом Леся Українка, народилася в однiй з найкультурнiших родин на Українi: її матiр'ю була вiдома письменниця Олена Пчiлка, її дядько - славетний Михайло Драгоманов, серед родичiв були композитор Микола Лисенко та драматург Михайло Старицький. Блискуче освiчена жiнка, яка, крiм української та росiйської, володiла французькою, iспанською, англiй- ською, нiмецькою, грецькою та латинською мовами, а також вiдвiдала не одну країну Європи, вона потерпала вiд тяжкої недуги, що сповнювала кожен день її життя стражданням. Тому гiдними подиву є надзвичайно надихаюча сила, енергiя й оптимiзм, якими промениться її глибока й витончена поезiя. Цi настрої, зокрема, вираженi у вiршi <Сопїга 5рет хрего> (<Без надiї сподiваюсь>). У раннiх лiричних збiрках Лесi Укра- їнки, наприклад, <На крилах пiсень> та <Думи i мрiї>, ще вiдчувається вплив Т. Шев- ченка. Та поступово поетеса звертається до нових мотивiв, що не замикаються на суто українськiй проблематицi, а свiдчать про її бажання охопити загально- людськi проблеми. Цей новий пiдхiд виявився в <екзотизмi> її поезiї, опертої на теми Стародавньої Грецiї, Палестини, Єгипту, революцiйної Францiї та середньовiчної Нiмеччини, а також у порушеннi таких проблем, як конфлiкт мiж владою та свобо-' дою, суперечлива природа кохання, взаємини мiж поетом i народом. Драматична пое- ма <Лiсова пiсня> iз вражаючою художньою силою описує конфлiкт мiж високим iдеалом i похмурою дiйснiстю. Iншим прикладом вiдходу вiд орiєнтованого на селянське життя реалiзму була творчiсть Володимира Винниченка - чи не найпопулярнiшого українського письмен- ника й драматурга дореволюцiйної доби. У таких раннiх реалiстичних творах, як <Голота> й <Краса i сила>, вiн змальовує життя мешканцiв провiнцiйних мiстечок та наймитiв у свiтi вiдмираючих сiльських звичаїв i занепадаючої моралi. Бiльш нова- торським було його висвiтлення таких надзвичайних для української лiтератури героїв, як революцiонери, що потрапляють у психологiчно складнi (хоч i дещо штуч- нi) ситуацiї, як, зокрема, в романi <Зiна>. Однак найулюбленiшою для Винниченка є постать егоїста-цинiка (з найбiльшою силою зображена у <Мемуарах кирпа- того Мефiстофеля>), який, щоб до кiнця лишатися чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки вiдповiдають його почуттям, пере- конанням i волi. Якщо додати до вже згаданих ще й захiдноукраїнських письменникiв - Василя Стефаника, Ольгу Кобилянську та неперевершеного Iвана Франка, стане зрозумiлим, що навiть за захiдноєвропейськими стандартами українська лiтература була пред- ставлена авторами, якi вражали рiзноманiтнiстю таланту. Так на зламi столiть укра- їнська лiтература, яка ще поколiння тому виборювала собi право на iснування, посiла належне мiсце серед великих слов'янських лiтератур. Леся Українка Володимир Винниченко Театр. Особливо популярною цариною української культури того перiоду був театр. Глибоко занурений на своєму початковому етапi в українську етнографiю, вiн пропонував привабливе поєднання акторської гри та спiву. Вирiшальним чинни- ком його розвитку й однiєю з небагатьох поступок режиму українському руховi став дозвiл користуватися на сценi українською мовою, що його дав уряд у 1881 р. Завдяки цьому театр залишався єдиним середовищем, у якому українська культура могла розвиватися бiльш-менш вiльно, тому вiн швидко зосередив у собi велику творчу енергiю. Вплив театру виходив за художнi рамки, оскiльки в душi багатьох українцiв iскра нацiональної гордостi й самосвiдомостi часто спалахувала саме пiд час перегляду п'єси, що талановито виконувалася рiдною мовою. У 1881 р., майже одразу пiсля рiшення уряду, Марко Кропивницький заснував у Єлисаветградi перший професiйний український театр. Через рiк трупа налiчу- вала 100 акторiв. У 1890-х роках iснувало принаймнi п'ять професiйних труп, що ви- ступали по всiй iмперiї; кожна з них могла похвалитися репертуаром вiд 20 до ЗО п'єс. Театр, без сумнiву, далеко вiдiйшов вiд того стану, в якому вiн перебував у 1860-х ро- ках, коли мiг спиратися лише на кiлька українських п'єс, як, зокрема, <Наталка Пол- тавка> 1. Котляревського, <Назар Стодоля> Т. Шевченка та <Запорожець за Дунаєм> 1. Гулака-Артемовського. Заслуга швидкого розвитку театру належить таким талановитим, енергiйним та пiдприємливим дiячам, як Старицький, Кропивницький, i видатнiй родинi То- бiлевичiв, члени якої виступали пiд сценiчними псевдонiмами Iвана Карпенка-Каро- го, Миколи Садовського й Панаса Саксаганського. Кожен iз них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором, режисером i органiзатором, а Карпенко- Карий - ще й драматургом. Провiдною <зiркою> українського театру була Марiя Заньковецька. В iдеологiчному, культурному, а також економiчному та соцiальному вiдношен- нях кiнець XIX ст. був перiодом наростаючих змiн. Традицiйний устрiй починав розвалюватися на всiх рiвнях, i скрiзь проступали ознаки пошукiв нових шляхiв. Особливо помiтно це вiдбилося в чимдалi серйознiшому зацiкавленнi iнтелiгенцiї iдеологiєю. На Українi на переднiй план вийшли двi головнi iдеологiчнi течiї - нацiоналiзм та соцiалiзм. Чим глибше корiння вони пускали, тим бiльшого значення набувало питання про взаємини мiж ними. Багато українських дiячiв усвiдомили, що нацiональний рух, позбавлений соцiалiстичного вимiру, мав невеликi шанси сягнути поза обмеженi культурницькi рамки. Одночасно чимало українських соцiалiстiв ро- зумiли, що, iгноруючи нацiональне питання, соцiалiзм на Українi лишатиметься су- спiльним рухом зi слабким корiнням, рухом, котрий охоплює переважно неукра- їнцiв. Намагання (зокрема РУП) поєднати цi двi iдеологiї не дали взаємоприйнят- них результатiв, i зi вступом українцiв у XX ст. ця проблема лишалася нерозв'яза- ною.