КОЗАЦЬКА ЕРА ВЕЛИКЕ ПОВСТАННЯ Напередоднi Великого повстання Богдан Хмельницький Переяславська угода Завершальна стадiя Великого повстання Повстання 1648 р. стало одним з найбiльших катаклiзмiв української iсторiї. Повстання аналогiчних масштабiв, сили й наслiдкiв i справдi важко знайти на перших етапах нової iсторiї Європи. Але чому саме Україна? Якi властивi їй риси спричи- нилися до цього грандiозного вибуху? Щойно освоєнi Київщина, Брацлавщина та Чернiгiвщина, що стали ареною повстання, були унiкальними не лише в Речi Поспо- литiй, а й в усiй Європi. По-перше, цi землi належали чи не наймогутнiшим та найбагатшим в Європi магнатам, а по-друге, їх заселяв люд, готовий i здатний рiшуче боротися за свої iнтереси. Iнакше кажучи, в новоколонiзованiй Українi однi з найбiльших в Європi феодалiв-гнобителiв зiткнулися з одним з найнепо- кiрнiших народiв. Великою мiрою ця ситуацiя була наслiдком того, що Україна вiдiгравала роль кордону. Власне, присутнiсть <Дикого поля> уможливила виникнення козацтва й да- ла змогу магнатам назбирати величезнi землеволодiння. Вибуховiсть ситуацiї поси- лювалася слабкiстю королiвської влади в Речi Посполитiй. Не в змозi власними си- лами обороняти кордони, король дарував магнатам величезнi дiлянки землi за умови, що вони самi захищатимуть їх. З тiєї ж причини вiн мовчки погоджувався, хоч i лише до певної мiри, iз зростанням козацтва. Проте iз швидким посиленням обох цих явищ королiвський уряд утратив над ними контроль i нiчого не робив, щоб розв'язати загрозливi протирiччя, що загострювалися на українському погра- ниччi. Напередоднi Великого повстання Хоч магнати великою мiрою спричинилися до освоєння чи, як висловлювалися польськi iсторики XIX ст., <цивiлiзування> України, вони також були чинником нестабiльностi й напруженостi, що стали хронiчними хворобами суспiльства. Ке- руючись принципом <сильний завжди правий>, вони постiйно вдавалися до на- сильства у конфлiктах зi своїми пiдлеглими та iншими магнатами. Цi егоцентричнi, анархiчнi тенденцiї, а також слабкiсть авторитету королiвської влади у порубiжних землях змусили полякiв визнати, що <на Українi править беззаконня>. Схиль- нiсть магнатiв до застосування грубої сили найяскравiше проступала в їхньому ставленнi до селян. Установивши вiльнi вiд повинностей слободи i в такий спосiб заманивши у свої величезнi землеволодiння селянство, вони обкладали селян по- винностями, як тiльки минав термiн слободи. Вимоги шляхти дедалi зростали, особливо пiсля того як козацько-селянськi повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 р. Ще недавно вiльних селян змушували вiдробляти на своїх панiв по три-чотири днi щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалiв рiзно- манiтнi повинностi, водночас продовжуючи сплату в королiвську казну податку за хату та худобу. Та цього ще було замало: магнати часто здавали свої воло- дiння в оренду, згiдно з якою орендар отримував собi в прибуток усе, що здатен був витиснути з селян понад встановлену кiлькiсть. Орендарями часто ставали євреї, якi не мали права володiти землею, а лише могли орендувати її. Напри- клад, у величезних володiннях роду Острозьких сидiло 4 тис. орендарiв-євреїв, а у 1616 р. бiльше половини українських земель, що належали Коронi, орендува- лися єврейськими пiдприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладенi ними грошi за вiдносно короткий перiод у два-три роки, вони нещадно визискували селян та виснажували землi, не дбаючи про майбутнi наслiдки. Нерiдко орендар вимагав, щоб селяни працювали на нього по шiсть-сiм днiв, виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг. Iншою формою оренди стало надання тимчасової монополiї на виробництво i продаж горiлки та тютюну орендаревi, який потiм вимагав вiд селян яку завгодно плату за цi високо цiнованi продукти. Немає потреби доводити, що все це не додавало євреям-орендарям популярностi серед українського населення. За словами англiйського iсторика Нормана Дейвiса, участь євреїв у жорстокiй експлуатацiї селян шляхетсько-єврейською спiлкою <була єдиною найвагомiшою причиною тiєї страшної вiдплати, що не один раз упаде на них у майбутньому>. Невдоволення зростало i в iнших верствах українського суспiльства. Специфi- ка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно заснованих мiст були слабо захищенi вiд магнатських зазiхань. На Київщинi та Брацлавщинi в мiстах проживало близько половини всього населення, що було втроє бiльше, нiж будь-де в Речi Посполитiй. Хоч вони й мали статус мiст, а деякi навiть Магде- бурзьке право, бiльшiсть їх являли собою лише форти, зведенi для захисту вiд татар своїх мешканцiв (велика частина яких займалася сiльським господарством). На- пiваграрна природа мiст i те, що розмiщувалися вони на землях магнатiв, давало олiгархам привiд ставити пiд сумнiв статус мiщан i вимагати вiд них виконання обтяжливих повинностей i сплати податкiв. Об'єктом утискiв i експропрiацiї з боку магнатiв ставала навiть дрiбна знать, переважна частина якої все ще була православною. Зростало загальне невдоволення та обурення, але <клапани>, що ними в таких випадках виходив їх надлишок, були закритими. З подальшим освоєнням територiї збiглим селянам ставало все важче вiдшукати незайманi землi; водночас козацтво, що традицiйно приваблювало найбiльш невдоволенi елементи, пiсля 1638 р. стало жорстоко придушуватися. На вiдмiну вiд селян в iнших частинах Речi Посполитої та навiть у Захiднiй Українi мешканцi Надднiпрянщини не знали тягаря крiпаччини й не бажали приймати її. Незважаючи на те, як їх класифiкували магнати, багато з них вважали себе людьми вiльними. Серед козацтва своєрiдним догматом вiри було те, що у 1582 р. король Стефан Баторiй начебто дарував козакам привiлеї, котрi майже зрiвнювали їх у правах iз шляхтою. Численнi мiщани зi свого боку доводили, що вони за самим своїм статусом люди вiльнi й самостiйнi. По десятилiттях сло- бiдського життя важко було переконати селянина втому, що вiн не сам собi госпо- дар. I не мало значення, наскiльки такi погляди узгоджувалися з правом. А головне, бiльшiсть населення порубiжжя вважала, що їй законно належить статус вiльного люду, а ця вiра значно посилювала готовнiсть боротися з ляхами, як вони називали полякiв. Переслiдування православ'я польськими католиками викликало ще бiльший гнiв українцiв. Готовнiсть до повстання поєднувалася iз вправнiстю в бою, цiєю властивою рисою українцiв пограниччя. Масовi повстання в Європi того часу звичайно харак- теризувалися вiдсутнiстю органiзованостi та вiйськової науки. З цiєї точки зору Україна вiдрiзнялася, вiд iнших країн. Мандрiвники-чужоземцi часто зауважували, що життя на повному небезпек пограниччi змушувало навiть простих селян та мiщан освоювати мистецтво володiння вогнепальною зброєю. До того ж козаки утворювали в повстанському вiйську ядро добре органiзованих i високомайстерних воякiв. Навiть недавнi поразки поглиблювали досвiд українського козацтва у боротьбi з регулярною армiєю. Вiдтак iз посиленням експлуатацiї народу магната- ми в українському суспiльствi пограниччя зростала готовнiсть i здатнiсть боро- тися проти неї. Для грандiозного спалаху бракувало лише iскри. Богдан Хмельницький Рiдко коли окремi особи так вирiшальне визначали хiд епохальних подiй, як це зробив стосовно Великого Українського повстання 1648 р. Богдан Хмель- ницький. З огляду на його величезний особистий вплив на подiї, що змiнили перебiг української та всiєї схiдноєвропейської iсторiї, вченi вважають Хмельницько- го найвизначнiшим вiйськовим i полiтичним дiячем України. Його дебют на iсто- ричнiй сценi в ролi головного актора вiдбувся пiд кiнець життя, до того ж майже випадково. Хмельницький народився у 1595 р. в родинi українського шляхтича Михайла Хмельницького, котрий служив у польського магната. За свою службу Михайло отримав хутiр Суботiв. Вiн послав Богдана до школи єзуїтiв у Яросла- вi, де той дiстав добру, як на тi часи, освiту, оволодiвши польською та латинською мовами. В 1620 р. трапилася трагедiя. У великiй битвi туркiв iз поляками пiд Цецорою його батько загинув, а сам Богдан потрапив у полон. Провiвши в неволi два роки, Хмельницький повертається до Суботова, записується до реєстро- вих козакiв, одружується й займається розширенням своїх маєтностей. Як замож- ний i обережний козак, Хмельницький вже уникає будь-якої участi у повстаннях 1625 та 1638 рр. У 1638 р. завдяки добрим взаєминам з урядом вiн отримує посаду писаря Вiйська Запорозького i в 1646 р. вирушає у складi козацького посольства до короля Владислава IV. Хмельницький стає сотником Чигиринського козацького полку у 50-рiчному вiцi. Але життя Хмельницького, а разом з ним i хiд iсторiї всього краю цiлком змiнив один типовий випадок магнатської зажерливостi та пихи. У 1646 р., коли Хмельницького не було в Суботовi, польський шляхтич Данiель Чаплинський за пiдтримки мiсцевих магнатiв зажадав для себе маєтку Хмельницького, напав на Суботiв, убив молодшого сина Хмельницького й викрав жiнку, з якою щойно овдовiлий козацький сотник мав намiр одружитися. Коли численнi скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький вирiшив пiдняти проти полякiв повстання й очолити його. Таке раптове перетворення добропорядного прибiчника пануючого ладу на бунтаря не було чимось несподiваним для його натури. Пiзнi- ше очевидцi часто звертали увагу на двоїстiсть вдачi цього козацького ватажка. Смаглявий i приземкуватий <Хмель>, як його прозвали в народi, був звичайно стриманою, непретензiйною, чемною, навiть трохи флегматичною людиною. Але вiн також мiг несподiвано вибухнути потоками пристрастi й енергiї. В такi хви- лини його слова заворожували, iдеї водночас захоплювали й наводили острах, а рiшучiсть дiяти здавалася непохитною. Гiпнотичний вплив, що його Хмельницький умiв справляти на маси, став оче- видним, коли, рятуючись вiд полякiв, якi розвiдали про його намiри, вiн iз жмень- кою прихильникiв у сiчнi 1648 р. втiкає на Запорозьку Сiч. За короткий час вiн здобуває пiдтримку запорожцiв, виганяє iз Сiчi польську залогу й добивається гетьманства. Спочатку заколот, що набирав сили, мав усi ознаки попереднiх невдалих повстань: заслiплений жадобою помсти, козацький старшина, якого покривдили магнати, втiкає на Сiч i переконує запорожцiв встати за свої (i його також) права. Проте у випадку з Хмельницьким винятковий талант органiзатора, полководця та полiтика все докорiнно змiнив. Бiльше року до втечi на Сiч вiн планував повстання й заручався пiдтримкою прибiчникiв. Розумiючи, що великим недолiком козакiв у боротьбi з поляками була вiдсутнiсть кiнноти, Хмельницький смiливо розв'язує цю проблему й звер- тається з пропозицiєю про союз проти полякiв до давнього ворога козакiв - крим- ських татар. Кращої нагоди й бути не могло. Саме тодi, коли його посольство Богдан Хмельницький прибуло до Криму, взаємини хана з поляками стали вкрай напруженими, й на допо- могу козакам на чолi 4-тисячного загону було послано вiдомого воєначальника Тугай-бея. Навеснi 1648 р. попередженi про дiї Хмельницького поляки послали на пiвдень вiйсько, щоб придушити повстання ще в зародку. Першi перемоги. У серединi квiтня 1648 р. на Жовтих Водах, по дорозi на Сiч, впевнений у своїй перевазi 6-тисячний передовий загiн полякiв зустрiвся з об'єдна- ними козацько-татарськими 9-тисячними силами. 6 травня пiсля тривалого бою, пiд час якого на бiк повсталих перекинулися кiлька тисяч посланих на допомогу поля- кам реєстрових козакiв, польський авангард було розбито. Враженi звiсткою про поразку й переконанi пiдiсланим козаком у тому, що повстанцi значно перева- жають їх, командувачi 20-тисячних головних сил Марцiн Калiновський та Мiколай Потоцький залишили вигiднi позицiї пiд Корсунем i, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали вiдступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалiк вiд Корсуня поляки наскочили на козацьку засiдку (козацькi сили зросли до 15 тис., без врахування татарської кiнноти) i знову зазнали поразки. Хмельницько- му до рук потрапили обидва командувачi польсько-шляхетської армiї, 80 великих вельмож, 127 офiцерiв, 8520 жовнiрiв, 41 гармата. Наче полякам ще мало було не- щасть, за шiсть днiв до битви пiд Корсунем помирає король Владислав IV. У той час, коли на пiвднi збираються юрми повстанцiв. Рiч Посполита раптом втрачає короля, командирiв i армiю. Перемоги Хмельницького приголомшили полякiв i водночас надихнули укра- їнцiв. Спочатку на Право-, а згодом i на Лiвобережжi козаки, селяни i мiщани створюють полки й або пристають до гетьмана, або ж пiд проводом мiсцевих ватаж- кiв пiднiмають власнi повстання. Багато селян i козакiв скористалися нагодою дати волю довго стримуванiй ненавистi до гнобителiв. Страшна картина цих подiй описується у <Лiтописi Самовидця>: <... где колвек знайшлася шляхта, слуги замко- вiє, жиди й уряди мiскiе - усе забияли, не щадячи анi жон й дiтей їх, маетности грабовали, костели палили, обвалiовали, ксiонзов забияли, дворi зась й замки шля- хецкiе й двори жидовскiе пустошили, не зоставаючи жадного цiлого. Рiдкiй в той крiвi на тот час рук своїх не умочил й того грабленiя тих добр не чинил>. За кiлька мiсяцiв з України було зметено майже всю польську шляхту, урядни- кiв, ксьондзiв. Особливо нищiвного удару зазнали євреї, якi становили найчисель- нiше, але найменш захищене представництво шляхетського режиму. Мiж 1648 i 1656 рр. повсталi вбили десятки тисяч євреїв (через брак достовiрних даних неможливо встановити точнiшi цифри), i тому євреї й досi вважають повстання Хмельницького однiєю з найжахливiших подiй своєї iсторiї. Польськi магнати й шляхта в свою чергу вiдповiдали на рiзанину рiзаниною. Найбiльш сумнозвiсним прибiчником тактики шляхетського терору був найбагатший з магнатiв - Ярема Вишневецький. У своїх лiвобережних володiннях вiн мобiлiзує добре вишколене 6-тисячне вiйсько, збирає, скiльки може, переляканої шляхти, ксьондзiв та євреїв i починає вiдступати на захiд. Скрiзь на своєму шляху жовнiри Вишневецького катували козакiв, лишаючи за собою страхiтливий слiд iз трупiв. Якщо у Польщi <подвигами> Вишневецького захоплювалися, то на Украї- нi вони викликали таке обурення, що повсталi й слухати не хотiли про якiсь переговори, поклявшись боротися з Вишневецьким до смертi. Протягом лiта Хмельницький, розташувавшись пiд Бiлою Церквою, зосередився на створеннi дисциплiнованої, добре органiзованої армiї. Ядро її 'складали 16 випро- буваних у боях козацьких полкiв, очолюваних такими шанованими полководцями, як Фiлон Джалалiй, Максим Нестеренко та Iван Гиря. До того ж полковницькi булави отримали такi обдарованi, досвiдченi й талановитi представники української знатi, як Данило Нечай, Iван Богун, Михайло Кричевський, а також вихiдцi з мiщан - Мартин Небаба та Василь Золотаренко. Великим допомiжним загоном лег- кої кiнноти командував затятий ворог Вишневецького й один iз найпопуляр- нiших повстанських ватажкiв Максим Кривонiс. Iз добровольцiв створювалися новi частини, й пiд кiнець лiта українськi сили налiчували вiд 80 до 100 тис. чоловiк. Iз них регулярне козацьке вiйсько складало близько 40 тис. Поляки теж не гаяли часу. Щоб затримати повстанцiв, вони вступили з Хмель- ницьким у тактичнi переговори, що дозволило їм мобiлiзувати 32 тис. шляхти й 8 тис. нiмецьких найманцiв. Коли бiля Львова збиралося їхнє вiйсько, спорядже- не в слiпучi шати, якi так поЛюбляла шляхта, очевидець зауважив, що поляки зби- раються воювати не залiзом, а золотом та срiблом. На чолi нової польської армiї стояли три магнати: млявий i закоханий у розкошах Домiнiк Заслав- ський, освiчений вчений-латинiст Мiколай Остророг i 19-рiчний Александр Ко- нєцпольський. Хмельницький саркастично охрестив їх <периною>, <латиною> й <дитиною>. 23 вересня воюючi армiї зустрiлися пiд Пилявцями. Пiд час бою поль- ським гетьманам зрадили нерви i вони кинулися тiкати. Коли про це стало вiдомо, решта армiї вчинила те ж саме. Козаки та їхнi союзники татари за кiлька годин знищили це нещодавно величне вiйсько майже дощенту. Битва пiд Пилявцями вiдкрила Хмельницькому шлях на захiд. Коли вiн заглиблю- вався в землi Волинi та Галичини, селяни вiтали його та приєднувалися до повстання. Чули навiть, як у Пiвденнiй Польщi пригнобленi хлопи казали: <Якби тiльки Бог змилувався над нами й дав нам свого Хмельницького, тодi б ми теж показали шляхтi, як гнобити хлопiв>. На початку жовтня козацько-селянська армiя взяла в облогу Львiв i вже б от-от здобула його, та завдяки величезному викупу й небажанню Хмельницького руйнувати чудове мiсто Львiв було врятовано. Через мiсяць, коли велася пiдготовка до облоги польської фортецi Замостя, надiйшла новина, що королем обрано Яна Казимира - людину, яку волiв бачити на тронi Хмельницький. Новий король запропонував гетьмановi перемир'я. Для iсторикiв завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той момент мiг знищити Рiч Посполиту, вирiшив пристати на цю пропозицiю й поверну- тися на Надднiпрянщину. Вочевидь, вiн усе ще сподiвався змiнити полiтичну систему Речi Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того ж голод i чума вже позначилися на його вiйськах, як i на населеннi України в цiлому. Та й союзникам гетьмана - кримським татарам - не терпiлося повернутися додо- му. Цi обставини, можливо, й зумовили небажання гетьмана продовжувати вiйськову кампанiю взимку. На початку сiчня 1649 р. Хмельницький повертається до Києва на чолi переможного вiйська. Збуджений натовп i православне духовенство вiтали його, як <українського Мойсея>, що <звiльнив свiй народ вiд польського рабства>. Ускладнення мiж повстанцями. Навiть пiсля перемог Хмельницького стосунки мiж поляками та українцями лишилися нез'ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирiшив розiрвати зв'язки з Рiччю Посполитою, вiн знав, що його послiдовники рiшуче настроєнi проти повернення до стану, який iснував у 1648 р. Зi свого боку поляки, готовi надати незначнi поступки козакам, все ж наполягали на по- верненнi українцiв пiд панування шляхти. Ця безвихiдь спричинилася до повторення певної моделi подiй: з року в рiк обидвi сторони воювали мiж собою, але не в змозi завдати одна однiй рiшучої поразки, вони закiнчували виснажливi кампанiї пiдпи- санням незадовiльних для себе угод, пiсля чого верталися додому, щоб вести вiйськову i дипломатичну пiдготовку до наступної вiйни. Навеснi 1649 р. в наступ пiшли поляки. З Волинi йшли їхнi основнi сили'- 25 тис. на чолi з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину пiд команду- ванням сумнозвiсного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне вiйсько. Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький i його союзник хан Iслам Гiрей 80-тисячним вiйськом обложили Вишневецького у фортецi Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспiшив польський король, Хмельни- цький раптовим маневром напав на армiю Яна Казимира пiд Зборовом i оточив її. Але якраз коли поляки от-от мали зазнати поразки й пiд Збаражем i пiд Зборовом, татарський хан зрадив гетьмана. Пiдкуплений поляками й побоюючись змiцнення українцiв. Iслам Гiрей вiдвiв своє вiйсько й поставив перед Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. За таких обставин гетьмановi не лишалося нiчого iншого, як погодитися. 18 серпня 1649 р. було пiдписано Зборiвський мир. За ним реєстр установлю- вався в 40 тис. козакiв, польському вiйську та євреям заборонялося перебувати на Київщинi, Чернiгiвщинi та Брацлавщинi, де урядовi посади дозволялося займати лише козацькiй старшинi та православнiй шляхтi, а православному митрополитовi обiцялося мiсце в польському сенатi. Хоча всiм учасникам повстання дарувалася амнiстiя, бiльшiсть селян мали повернутися у крiпацтво. Польськiй шляхтi в свою чергу, навпаки, дозволялося повертатися до своїх володiнь. Лише тиск татар змусив Хмельницького пiти на цю невигiдну угоду, котра викликала широке невдово- лення по всiй Українi. Але оскiльки поляки вважали, що поступилися надто вели- ким, а козаки були переконанi, що отримали замало, ця угода так i не була повнiстю виконана. Зборiвський мир висвiтлив тi внутрiшнi й зовнiшнi проблеми, на якi мав зважати Хмельницький. Те, що iнтереси селянства фактично проiгнорували у Зборовi, не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельницький i бiльшiсть його полковникiв, а також багато реєстрових козакiв хотiли покращити долю селянства, вони не мали намiрiв цiлковитого знищення крiпацтва. Для козацької верхiвки. включаючи Хмельницького, це б означало пiдрив тiєї соцiально-економiчної систе- ми, в якiй вони посiдали помiтне мiсце. Вiдтак уже в Зборовi виник конфлiкт мiж козацькою старшинською верхiвкою та черню. З часом вiн розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався на Українi. Iншою великою проблемою були взаємини з кримськими татарами. Розумiючи їхнє значення в нещодавно здобутих перемогах i у наступних битвах з поляками, Хмельницький прагнув будь-якою цiною зберегти союз iз татарами. Проте для українського населення цей союз був ненависним, оскiльки у вiдплату за татарську допомогу гетьман мусив дозволяти союзниковi брати ясир. Хмельницький сподi- вався задовольнити татар польськими полоненими, але кримчаки нерiдко захоплюва- ли всiх, хто їм траплявся, заганяючи у рабство тисячi українських селян. До того ж полiтика татар полягала в тому, щоб не допустити змiцнення жодної хри- стиянської країни. Вiдтак, допомагаючи Хмельницькому проти полякiв, вони не хотi- ли, щоб той завдав остаточної поразки шляхтi. Використовуючи Хмельницького для ослаблення Польщi, кримський хан планував таким самим чином використати українських козакiв проти Москви. Та Хмельницький, покладаючи великi надiї на пiдтримку московитiв, не пiшов на пропозицiю татар здiйснити спiльний похiд на Москву, запропонувавши у 1650 р. похiд на багатшу, менш захищену й легше доступну Молдавiю. Протягом кiлькох наступних рокiв Хмельницький брав активну участь у молдавських справах i навiть сподiвався посадити там господарем свого сина Тимоша, встановивши тiснiший союз мiж Україною та Молдавiєю. Проте загибель Тимоша у 1653 р. пiд час оборони Сучави поклала кiнець невдалiй i надто дорогiй молдавськiй кампанiї. Тим часом у 1651 р. почався новий етап польсько-української вiйни. I знову першими в наступ пiшли поляки на чолi з Яном Казимиром, i знову обидвi армiї зiйшлися на Волинi, цього разу пiд Берестечком. Як на тi часи, чисельнiсть вiйськ суперникiв була величезною: польська армiя налiчувала 150 тис. воїнiв, вклю- чаючи 20 тис. досвiдчених нiмецьких найманцiв; українцi ж мобiлiзували 100 тис. вiй- ська, яких пiдтримували 50 тис. татарської кiнноти. Битва почалася 18 червня, тривала майже два тижнi й закiнчилася для Хмельницького страшною поразкою. Вирiшальною її причиною були дiї кримських татар, якi у переламний момент кинули поле бою. Справа погiршувалася й тим, що татари викрали Хмельни- цького, який намагався умовити їх повернутися до бою, й вiдпустили його лише пiсля битви. За цих тяжких обставин козакам на чолi з рiшучим полковником Фiлоном Джалалiєм удалося вивести iз польського оточення частину укра- їнського вiйська, але у вирiшальний момент вибухнула панiка, й поляки вирiзали близько ЗО тис. козацького вiйська. Ця грандiозна битва так дорого коштувала полякам, що вони почали переговори пiд Бiлою Церквою. Як i належало очiкувати, пiдписаний 28 вересня 1651 р. Бiлоцеркiвський мир був для козакiв зовсiм не таким вигiдним, як Зборiвський. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис., влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством, i йому заборонялося вступати у зовнiшнi зносини, особливо з татарами. Цього разу, коли серед козакiв панувало безладдя, а Хмельницький не був готовий до опору, умови миру, здавалося, будуть дотриманi. Спираючись на збройну силу, польська шляхта почала повертатися на Україну. За винятком вiдносно невеликої кiлькостi включених до реєстру, бiльшiсть селян i козакiв постали перед загро- зою закрiпачення. Щоб уникнути неминучої долi, тисячi втiкали на порубiжну з Московiєю територiю, де їх прихильно приймали, дозволяли встановлювати ко- зацький устрiй, що поклало початок так званiй Слобiдськiй Українi, розташованiй на землях сучасної Харкiвщини. Незважаючи на позiрну згоду, Хмельницький не збирався приймати принизливi умови, й у квiтнi 1652 р. в його резиденцiї в Чигиринi зiбралася таємна рада провiдних козацьких ватажкiв, на якiй вирiшили зiбрати нове вiйсько й вiдновити воєннi дiї проти полякiв. Через кiлька тижнiв вiйська Хмельницького напали на 30-тисячну польську армiю, що розмiстилася пiд Батогом, на кордонi Подiлля з Молдавiєю, i 1 травня розгромили її. У помсту за поразку пiд Бере- стечком козаки вбили усiх полонених полякiв. Коли розлетiлася звiстка про перемогу, знову спалахнули повстання проти польської шляхти, й козацькi вiйська зайняли бiльшу частину територiї, яку вони контролювали до поразки пiд Берестечком. Але тепер ставало очевидним, що роки страшного кровопролиття та руйнацiї починають даватися взнаки. Нi поляки, нi українцi вже не мали такого бойового запалу, вiйськовi дiї точилися мляво, а обидвi сторони були, як виснаженi боксери, що обiйнялися, не в змозi завдати вирiшаль- ного удару. Зовнiшнi стосунки. Хмельницький розумiв, що для успiху повстання необхiдна пiдтримка iззовнi. Вiдтак вiн дедалi бiльше уваги звертав на зовнiшню полiтику. Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козака- ми кримських татар. Але цей союз виявився ненадiйним. До того ж вiн не розв'язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин мiж Україною та Рiччю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до цiлковитого розриву. Метою його стосункiв iз Рiччю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Адам Кисiль, полягала в тому, щоб здобути автономiю для українського козацтва шляхом перетворення його на окремий i рiвноправний стан Речi Посполитої. Але вперта нехiть шляхти визнати колишнiх пiдданих рiвними собi в полiтичному вiдношеннi виключала можливiсть досягнення цiєї мети. У сучасної людини, для якої нацiональний суверенiтет є чимось цiлком природ- ним (хоч це поняття дiстало поширення лише пiсля Французької революцiї 1789 р.), виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Пiд час повстання й справдi пiшов поголос, що вiн хоче вiдновити <давньоруське князiв- ство> чи навiть планує утворити окреме <козацьке князiвство>. Можливо, цi iдеї й розглядалися, але здiйснити їх за тих обставин було б неможливо. Як показали безперервнi вiйни, козаки хоч i завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постiйно протистояти неодноразовим намаганням шляхти вiдвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надiйної пiдтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхнiсть правителя, який її надавав. Головним поштов- хом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соцiально-еконо- мiчних лих, i для багатьох українцiв те, як цi проблеми вирiшити - при своїй владi чи чужiй,- було справою другорядною. Нарештi, у Схiднiй Європi XV ст. суве- ренiтет ототожнювався не з народом, а з особою законного (тобто загальновизна- ного) монарха. З огляду на те, що за всiєї своєї популярностi та влади Хмельницький не мав такого визнання, вiн вимушений був знайти для України зверхника, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українцi вже здобули його. Їхньою метою було знайти монарха, що мiг би забезпечити новосформованому й автономному суспiльству законнiсть i захист. На думку Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя й за- хисника України на мiжнароднiй аренi був турецький султан. Вiн був достатньо могутнiм для того, щоб вiдбивати у полякiв бажання нападати на Україну, й водно- час надто вiддаленим, щоб вiдкрито втручатися в її внутрiшнi справи. Вiдтак, у 1651 р., пiсля обмiну посольствами Оттоманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Вiйсько Запорозьке на таких же умовах зверхно- стi, що їх мали Крим, Молдавiя та Валахiя. Проте через поширену серед українцiв ненависть до <бусурманiв> та внутрiшнi змiни в самiй Оттоманськiй Портi ця угода так i лишилася нездiйсненою. Значно популярнiшим кандидатом на роль покровителя України був право- славний московський цар. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в iм'я спiльної для них православої вiри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавнiй вiйнi з Польщею, моско- вити волiли почекати, доки козаки й полями не виснажать одне одного, i вже тодi вда- ватися до вiдповiдних дiй. Проте у 1653 р., коли українцi стали погрожувати тим, що вiддадуть перевагу оттоманському варiанту, московити не могли бiльше зволiкати з рiшенням. Цар Олексiй Михайлович скликав Земський собор, який вирi- шив, що <заради православної вiри й святої церкви Божої государевi слiд прийняти їх пiд свою високу руку>. Приймаючи це рiшення, московити також сподiвалися вiдiбрати деякi захопленi Польщею землi, використати Україну як буфер проти Оттоманської iмперiї та взагалi розширити свої впливи. Переяславська угода В останнi днi 1653 р. московське посольство на чолi з боярином Василем Бутурлiним зустрiлося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Вiйська Запорозького в Переяславi, бiля Києва. 18 сiчня 1654 р. Хмельницький скликав раду козацької верхiвки, на якiй було ухвалено остаточне рiшення про перехiд України пiд зверхнiсть царя. Того ж дня було скликано людей на мiський майдан, де у своєму виступi гетьман наголосив на потребi України у верховному володарi, назвав чотирьох потенцiйних кандидатiв на цю роль: поль- ського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя - й зая- вив, що найкращим для цього є православний цар. Задоволений тим, що вибiр упав на православного правителя, натовп схвально вiдгукнувся на промову гетьмана. Тодi Бутурлiн, Хмельницький та присутня там козацька старшина ввiйшли до мiської церкви, щоб скрiпити це рiшення спiльною присягою. Та несподiваний випадок завiв справу у глухий кут. За прийнятою в Польщi традицiєю Хмельницький сподiвався, що присягатимуть обидвi сторони,- українцi заприсягнуть на вiрнiсть царевi, а той пообiцяє боронити їх вiд полякiв та шану- вати їхнi права й привiлеї. Але Бутурлiн вiдмовився присягати вiд iменi свого монар- ха, кажучи, що на вiдмiну вiд польського короля цар є самодержцем i не присягає своїм пiдданим. Роздратований вiдмовою Бутурлiна, Хмельницький гордо вийшов iз церкви, погрозивши взагалi скасувати угоду. Проте Бутурлiн уперто стояв на своєму. Нарештi, побоюючись втратити пiдтримку царя через, здавалося б, про- стiсiньку формальнiсть, Хмельницький погодився дати клятву на вiрнiсть царевi. Незабаром пiсля того по 117 мiстах України було розiслано царських урядни- кiв, перед якими 127 тис. люду заприсягли на вiрнiсть царевi Олексiю Михайло- вичу та його наступникам. Сповнений драматизму iнцидент у переяславськiй церквi висвiтлив вiдмiннiсть полiтичних цiнностей i традицiй, з якими обидвi сторони пiдiйшли до укладення угоди. Та попри всi цi розбiжностi пiдписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в iсторiї України, Росiї та всiєї Схiдної Європи. Ранiше iзольована й вiдстала Московiя зробила гiгантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому - доброму й лихому - невiд'ємно пов'язаною з долею Росiї. Через конфлiкти, що пiзнiше виникали мiж росiянами та українцями, оцiнка угоди, яка поєднала їхнi країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригiнальнi документи втрачено, збереглися лише неточнi копiї чи переклади. До того ж росiйський архiварiус Петро Шафранов доводить, що навiть цi копiї сфальсифiкованi царськими переписувачами. Загалом пропонува- лося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку росiйського iсторика права Василя Сергєєвича (пом. 1910), угода являла собою персональну унiю мiж Московiєю та Україною, за якою обидвi сторони мали спiльного монарха, зберiгаючи кожна свiй окремий уряд. Iнший фахiвець iз росiйського права Микола Дьяконов (пом. 1919) доводив, що, погоджуючись на <особисте пiдкорення> царевi, українцi безумовно погоджувалися на поглинення їхнiх земель Московським царством, i тому ця угода була <реальною унiєю>. Такi iсторики, як росiянин Ве- недикт Мякотiн та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежностi, за якої сильнiша сторона (цар) погоджу- валася захищати слабшу (українцiв), не втручаючися в її внутрiшнi справи; українцi ж зобов'язувалися сплачувати царевi податки, надавати вiйськову допомо- гу i т. д. Iнший український iсторик - Вячеслав Липинський - пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим iншим, як лише тимчасовим вiйськовим союзом мiж Московiєю та Україною. Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осiбно вiд iнших. У 1954 р. пiд час пишних святкувань 300-рiччя українсько-росiйського союзу в СРСР було оголошено (щоправда, не вченими, а Комунiстичною партiєю Радянського Союзу), що Переяславська угода стала кульмiнацiйним моментом у вiковому прагненнi українцiв та росiян до возз'єднання i що возз'єднання цих двох народiв було основною метою повстання 1648 р. За офiцiйною радянською теорiєю, велич Хмельницького полягає в його розумiннi, що <порятунок українського народу можливий лише в єдностi з великим росiйським народом>. Щоправда, в серединi 1960-х рокiв принаймнi один радянський учений - Михайло Брайчевський - пiд- дав цей погляд сумнiву (що мало катастрофiчнi наслiдки для його кар'єри), однак для всiх радянських учених пiдтримка партiйної iнтерпретацiї угоди лишалася обо- в'язковою. Завершальна стадiя Великого повстання Одним iз перших наслiдкiв Переяславської угоди стала радикальна змiна полi- тичних союзiв у регiонi. У вiдповiдь на договiр Хмельницького з царем поляки й татари об'єднали сили, почавши новий етап вiйни. Навеснi 1654 р. московське вiйсько, пiдтримане 20 тис. козакiв на чолi з Василем Золотаренком, вступило до Бi- лорусiї, вiдбивши у полякiв значну частину територiї. Пiзнiше, восени, бої перемi- стилися у Пiвденно-Захiдну Україну. Не зв'язанi тепер нiякими зобов'язаннями перед українцями, татари нещадно спустошували край. Докладний опис цього лиха подається в рапортi одного польського командира: <За моїми пiдрахунками, число самих лише мертвих немовлят, знайдених на дорогах та у замку, сягнуло 10 тисяч. Я наказав поховати їх у полi, i в однiй могилi було бiльше 270 тiл. Усiм немовля- там за вiком було менше року, бо старших погнали у неволю. Групи вцiлiлих селян блукають, оплакуючи своє горе>. Пiд час воєнних дiй стався випадок, що характеризує всю гостроту конфлiкту. В жовтнi 1654 р. переважаючi сили полякiв узяли в облогу козацьку фортецю Бушу, винищили бiльшу частину залоги й от-от мали оволодiти замком. У цю мить удова вбитого козацького ватажка Завiсного пiдпалила пороховий погрiб, висадивши в по- вiтря себе, залишки залоги й чимало атакуючих полякiв. Унаслiдок жорстоких боїв на Правобережжi сплюндрованими й фактично безлюдними лежали тi недавно коло- нiзованi землi, що досягли значного розвитку. Нещастя та розруха охопили й Польщу. Влiтку 1655 р., скориставшись вiйною, яку вели поляки на пiвднi та сходi, шведи напали з пiвночi, окупувавши велику частину Польщi. Захоплена шведами, росiянами та українцями Рiч Посполита от- от мала розвалитися. Польськi iсторики часто називають цей перiод Потопом. Зате для Хмельницького вступ до конфлiкту шведiв був наче як Божий перст, що нада- вав йому новi дипломатичнi та вiйськовi можливостi. Незабаром шведськi та українськi дипломати вже обговорювали проведення спiльних походiв проти полякiв, а шведи пообiцяли допомогти Хмельницькому у створеннi Київського князiвства. У 1656 р., вiдчуваючи неминуче падiння Речi Посполитої, iнший сусiд - Георгi Ракоцi Семигородський - також звернувся до гетьмана. Разом вони вчинили спiльний похiд на Польщу з метою її подiлу. Спи- раючись на таку могутню пiдтримку, Хмельницький зайняв безкомпромiсну позицiю щодо полякiв, наполягаючи на тому, щоб пiд його владу перейшли всi українськi зем- лi, включаючи Галичину та Волинь. Проте поряд iз новими можливостями шведи створювали для гетьмана й усклад- нення. Прагнучи звести давнi рахунки, вони розпочали вiйну з Московiєю. Хмель- ницький опинився у делiкатнiй ситуацiї, коли його сюзерен воює з його ж новим союзником. Напруження у стосунках мiж українцями i московитами стало вирива- тися назовнi. Розмiщення у Києвi та iнших українських мiстах московських залог, а також втручання царських чиновникiв у фiнансовi справи українцiв виклика- ли занепокоєння козакiв. Ворожнеча мiж союзниками також виникла у щойно за- войованiй Бiлорусiї, де населення нерiдко волiло мати козацьку систему правлiння, а не московську, й присягало на вiрнiсть гетьмановi, а не царевi. Змагання однiєї Русi (українцiв) iз другою (московитами) за владу над третьою (бiлору- сами) трохи не спричинилося до вiдкритої вiйни, i перш нiж московитам удалося витiснити козакiв iз цього краю, минув деякий час. Найбiльшу лють української старшини викликало укладення у Вiльнюсi в 1656 р. миру мiж московським царем i поляками без усякої на те згоди українцiв; бiльше то- го, спецiально послану українську делегацiю навiть не допустили до переговорiв. По- боюючися, що московити принесуть у жертву українськi iнтереси, гетьман i козацькi полковники вiдкрито звинуватили царя у зрадi й порушеннi Переяславської угоди. У роздратованому листi до царя Хмельницький порiвнював поведiнку московитiв з поведiнкою шведiв: <Шведи - люди честi: пообiцявши дружбу i союз, вони дотри- муються слова. Проте цар, уклавши перемир'я з поляками i маючи намiр повернути нас в їхнi руки, вчинив з нами безсердечно>. Слiдом за цим розчару- ванням прийшли iншi. Об'єднаний українсько-семигородський похiд на Польщу за- кiнчився катастрофiчним провалом, а незадоволене козацтво вчинило заколот, зви- нувативши у поразцi гетьмана. 4 вересня 1657 р., уражений звiсткою про поразку, тяжко хворий Хмельницький помирає в Чигиринi. Важко переоцiнити вплив, що його справив на перебiг української iсторiї Бог- дан Хмельницький. Українськi, росiйськi та польськi iсторики порiвнюють його здобутки з досягненнями таких гiгантiв XVII ст., як Олiвер Кромвель в Англiї та Валенштайн у Богемiї. В дослiдженнях, присвячених гетьмановi та його добi, часто наголошується на його вмiннi здобувати так багато, маючи так мало. Хмель- ницький вiдновлює український полiтичний органiзм там, де вiн давно перестав iснувати, створює могутнє високоорганiзоване вiйсько з юрби некерованого се- лянства i козакiв; у гущi народу, зрадженого старою верхiвкою, вiн знаходить i згуртовує довкола себе нових дiяльних ватажкiв. I, що найважливiше, у сус- пiльствi, позбавленому впевненостi в собi й виразного вiдчуття самобутностi, вiн вiдроджує почуття гордостi й рiшучiсть боронити свої iнтереси. Прикладом вели- чезних змiн в українськiй свiдомостi, до яких спричинився Хмельницький, є слова простого козацького сотника, зверненi до високого польського урядника: <А що ваша милiсть писав до нас недавнiми часами, що нам простим людям, не годиться до воєвiд грамот писати, то ми за ласкою Божою тепер не є простi, але лицарi Вiйська Запорiзького... Боже дай, щоб здоров був пан Богдан Хмельницький, гетьман усього Вiйська Запорiзького. А пан полковник у нас тепер за воєводу, а пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю!> Зрозумiло, що. не оминули Хмельницького невдачi, помилки та прорахунки. Це й Берестечко, й катастрофiчна молдавська кампанiя, й провал спiльного козацько- семигородського походу на Польщу, й нарештi, нездатнiсть змусити як союзникiв, так i ворогiв визнати цiлiснiсть України. Провину за цi помилки iсторики й письмен- ники квапилися покласти на Хмельницького. У серединi XIX ст. батько сучасйої української iсторiографiї Микола Костомаров вихваляв Хмельницького за те, що вiн установив зв'язки з Росiєю й закидав йому закулiснi зносини з турками. На вiдмiну вiд нього генiальний український поет Тарас Шевченко дорiкав Хмельницькому за те, що той вiддав Україну пiд зверхнiсть Росiї. Ще гострiше кри- тикував Хмельницького iнший видатний український мислитель XIX ст.- Панте- леймон Кулiш - за те, що той нiбито започаткував добу смертi, розрухи, анархiї та культурного занепаду на Українi. У XX ст. Михайло Грушеве ький висловлював сумнiви щодо наявностi у Хмельницького чiтко окреслених цiлей, доводячи, що вчинки гетьмана визначалися скорiше обставинами, а не навпаки. Проте бiль- шiсть видатних українських iсторикiв на чолi з Вячеславом Липинським дiйшли висновку, що гетьман намагався закласти пiдвалини української державностi свiдомо та послiдовно й що без цих спроб вiдродження української держави у новiтнi часи було б неможливим. Радянськi iсторики одностайно схвалюють дiї Хмельницького, хоч i з iнших причин. Вони пiдкреслюють його роль як провiдника повстання пригноблених мас i - особливо - здiйснене ним об'єднання (чи, за їхньою термiно- логiєю, возз'єднання) України та Московiї. Незалежно вiд тонкощiв наукових оцiнок український народ завжди проявляв любов до <батька Богдана>. У свiдомостi величезної бiльшостi українцiв, почи- наючи з тих часiв аж дотепер, Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї iндивiдуальностi й розуму пiдняла їх iз багатовiкового паралiчу бездiяльностi та безнадiї й вивела на шлях нацiонального i соцiально-економiчного звiльнення.