КОЗАЦЬКА ЕРА ЕТАП ФОРМУВАННЯ Порубiжне суспiльство Козаки Першi повстання Подiї церковного й культурного життя Вiдтодi як у 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подiй української iсторiї стали Галичина й Волинь. Проте на кiнець XVI ст. центр подiй знову пере- мiщується на схiд у Приднiпров'я, яке протягом довгого часу лишалося мало- заселеним. На широких просторах, котрi тодi називали Україною, тобто землями на порубiжжi цивiлiзованого свiту, з новою гостротою розгорiлася давня боротьба мiж осiлим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням хри- стиянства та iсламу. Гнiт, що поширився у заселених захiдних районах, породжу- вав численних утiкачiв, якi надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед крiпацтвом. Унаслiдок цього з'являється норий стан - козацтво, що селилося на порубiжних землях. Спочатку козаки ставили собi за мету вiдбивати напади татар, сприяючи в такий спосiб освоєнню окраїн. Але в мiру того як козаки вдоскона- лювали свою вiйськову майстернiсть та органiзацiю, здобуваючи щораз пере- конливiшi перемоги над татарами та їхнiми сюзеренами - оттоманськими турками, українське суспiльство стало дивитися на них не лише як на борцiв проти мусульманської загрози, а й як на оборонцiв вiд нацiонально-релiгiйного та суспiльно-економiчного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на про- вiдне мiсце в українському суспiльствi, козаки стали брати дедалi активнiшу участь у розв'язаннi цих ключових питань українського життя, на кiлька наступних столiть забезпечивши українське суспiльство тим проводом, який воно втратило внаслiдок полонiзацiї української знатi. Порубiжне суспiльство Протягом столiть осiле населення України робило спроби освосяня родючих зе- мель у степах. У Київську добу, щоб стримувати кочовикiв i сприяти заселенню земель, на пiвдень вiд Києва було збудовано цiлу мережу укрiплень. Проте монгольська навала змела їх. Згодом, у перiод правлiння великих князiв литовських, освоєння пiвденних земель проходило успiшнiше й увiнчалося створенням кiлькох фортець на Чорноморському узбережжi, в гирлi Днiстра. Але наприкiнцi XV ст., з пiднесенням Кримського ханства, цi поселення були зруйнованi, а фортецi на Чор- ному морi впали пiд ударами туркiв. На середину XVI ст. межi заселених україн- цями земель були знову вiдсунутi до укрiплень, що тягнулися вздовж пiвнiчної окраї- ни Степу й включали Кам'янець, Бар, Вiнницю, Бiлу Церкву, Черкаси, Ка- нiв та Київ. На пiвдень вiд цiєї лiнiї лежало так зване <Дике поле>. Татари. Найбiльшою небезпекою <Дикого поля> були татари. Рiк у рiк на мiста й села України налiтали їхнi загони, котрi все плюндрували, вбивали старих i немiчних, гнали в полон тисячi людей i продавали їх у рабство в кримському порту Кафi, який українцi називали <упирем, що п'є руську кров>. Цi наскоки були для та- тар економiчною необхiднiстю, оскiльки вiдносно примiтивне скотарське госпо- дарство не в змозi було задовольнити всi їхнi потреби. Лише в обмiн на рабiв татари могли одержувати потрiбнi їм готовi вироби та предмети розкошiв з Оттоманської iмперiї. В українських народних пiснях часто вiдображалися страшнi наслiдки цих наскокiв: Сеї ночi в опiвночi Ще кури не пiли, Як татари в нашi гори З вiтром налетiли. Особливо спустошливими були татарськi набiги на Київщину та Брацлавщину наприкiнцi XVI - на початку XVII ст. (хоч Галичину, Волинь та Подiлля вони також не щадили). Так, за перiод з 1450 по 1586 р. було документально засвiд- чено 86 наскокiв, а з 1600 по 1647 р.-70. Середня чисельнiсть захоплених у полон за один раз наближалася до 3 тис., хоч часом вона сягала аж ЗО тис. Так чи iнакше, українцi зазнавали серйозних втрат. Лише на Подiллi мiж 1578 i 1583 рр. кожне третє село було або зруйноване татарами, або стало безлюдним. Колонiзацiя земель. Незважаючи на татарську загрозу, багатi незайманi землi непереборно вабили поселенцiв. Iз розвитком торгiвлi збiжжям польськi та поло- нiзованi магнати, використовуючи зв'язки при дворi, домагалися для себе величезних земель на сходi. Щоб освоїти цi землi, вони переманювали селян вiд iнших феодалiв, пропонуючи їм право землекористування без сплати оброку протягом 10, 20 i навiть ЗО рокiв (слободи). Багато селян iз Галичини та Волинi тiкали вiд своїх панiв i йшли шукати щастя на сходi. Через одне-два поколiння на новоосвоєних землях вони ставали людьми iншого гатунку порiвняно з тими, що лишалися у захiдних краях. Уже одне те, що вони переселялися на порубiжжя, пiддаючи себе небез- пецi, свiдчило про їхню смiливiсть i незалежнiсть. Часто змушенi орати свiй надiл з мушкетом напоготовi на випадок татарського наскоку, вони розвинули вiйськову майстернiсть, не властиву захiдним жителям, їхнi дiти, що нiколи не знали крiпацтва, виростали iз свiдомiстю вiльних, нiкому й нiчим не зобов'язаних людей. Вони лишалися такими навiть тодi, коли термiн слободи закiнчувався, оскiльки, як правило, платили своїм магнатам грошовий або натуральний оброк, а не вiдбу- вали виснажливу й принизливу панщину. За наявностi бiльших площ земель колонi- сти, звичайно, й жили заможнiше, нерiдко маючи надiли величиною в цiлий лан (близько 40 акрiв), тобто бiльше, нiж у багатьох шляхтичiв на заходi. Iншою рисою освоюваних (власне, повторно освоюваних) київських та особливо брацлавських земель було швидке зростання мiст. На початку XVII ст. лише на Київщинi постало 200 нових мiст, збiльшивши їхню загальну кiлькiсть до 348, що становило близько третини всiх мiських центрiв України. На середину столiття на напiвбезлюднiй колись Брацлавщинi на кожнi 218 кв. км припадало по мiсту. Хоч на середину XVII ст. в мiстах проживало майже 60 % усього населення порубiжжя, насправдi вони не являли собою мiських центрiв. Це були скорiше прикордоннi фор- ти, за дерев'яним частоколом яких рiдко коли налiчувалося бiльше 100 дворiв. Пiд захистом цих укрiплень жили переважно селяни, що обробляли навколишнi землi. Самi цi мiста здебiльшого не мали самоврядування, а належали магнатам, що буду- вали та обороняли їх. Магнати володiли бiльшою частиною земель у порубiжжi, мало що лишаючи се- реднiй та дрiбнiй шляхтi. Польська шляхта у Приднiпров'ї складалася, при- наймнi спочатку, не з землевласникiв, а, як правило, з урядникiв, адмiнiстрато- рiв та управителiв магнатських маєткiв. Лише з часом вони наживали вiдносно скром- нi володiння. Iншою причиною такого становища середньої та дрiбної знатi порубiжжя була її малочисельнiсть. У Київському воєводствi в серединi XVII ст. на 350-400 тис. населення припадало лише 2-2,5\тис. шляхтичiв, тобто менше I %, в той час як у рештi воєводств Речi Посполитої знать складала в середньому 8-10 % населення. Швидке накопичення пограничних земель у магнатiв, пере- шкоджаючи припливовi дрiбної знатi у Центральну та Схiдну Україну, водночас сприяло iммiграцiї сюди євреїв. Багато магнатiв, яким бiльше подобалося жити у Краковi, Варшавi та Львовi, на перiод своєї вiдсутностi наймали управителями маєткiв євреїв. Проте бiльшiсть тих євреїв, що селилися у розквiтаючих мiстах, були ремiсниками, торгiвцями та лихварями, на яких був великий попит. На початку XVII ст. по всiй Українi налiчувалося вже близько 120 тис. євреїв. На найвищому щаблi соцiальної драбини порубiжжя стояла невелика група казково багатих магнатiв, якi високо пiдносилися над усiма iншими верствами. Наймогутнiшими серед них були такi полонiзованi українськi роди, як Вишне- вецькi, Острозькi, Збаразькi та Корецькi, новоприбулi з Польщi роди Замойських, Конєцпольських, Калiновських, Оссолiнських та Потоцьких. На початок XVII ст. їхнi величезнi володiння охоплювали бiльшiсть земель порубiжжя. У Брацлавському воєводствi iз загальної кiлькостi 65 тис. дворiв 60 тис. належало 18 магнатським родинам. Найбагатшому магнатовi - щойно спольщеному Яремi Вишневецькому - лише в Київському воєводствi належало 7,5 тис. маєткiв, крiм того, що його воло- дiння охоплювали майже всю Полтавщину. За деякими пiдрахунками, на його землях проживало близько 230 тис. селян. За своєю площею вони були найбiльшими не лише у Речi Посполитiй, а й в усiй Європi. Оскiльки землi таких магнатiв за територiєю й населенням перевищували деякi князiвства тогочасної Захiдної Європи, їхнiх володарiв часто називали <корольками>. Це був влучний епiтет, позаяк багато цих зарозумiлих феодалiв поводилися, як повновладнi правителi, будуючи розкiшнi палаци, прикрашенi картинами голланд- ських малярiв та схiдними килимами, утримуючи пишний двiр i велике власне вiйсько. Вони глузували з наказiв короля й часто порушували закони. Один магнат на iм'я Лящ, вiдомий своїм жорстоким ставленням до селян, крiм того, ще й так часто ображав дрiбну шляхту, що 236 разiв засуджувався на заслання. Завдяки пiдтрим- цi iнших могутнiх магнатiв жоден iз цих вирокiв так i не був виконаний, а Лящ знахабнiв настiльки, що наказав пошити йому вбрання iз судових постанов, яке вiн носив при королiвському дворi. Хоч приклад Ляща є винятковим випадком, але вiн свiдчить про зростання сили i зарозумiлостi магнатiв, з одного боку, та про слабкiсть королiвської влади - з iншого. Козаки Пiдсумком формування на рiвнинах Приднiпров'я нового суспiльства стала поява нового стану, що мiг народитися лише на порубiжжi,- стану козакiв. Тюрк- ське за походженням слово <козак> означало вiльних, незалежних вiд пана людей, якi не мали чiтко визначеного мiсця в суспiльствi й населяли безлюднi окраїни. Вперше слов'янськi козаки з'явилися у 1480-х роках, але тiльки з поширенням крiпацтва в серединi XVI ст. їхня чисельнiсть значно зросла. Спочатку основну масу козакiв становили селяни-втiкачi, були серед них також мiщани, позбавленi сану священики, шукачi пригод iз збiднiлої знатi. Хоч до козацьких лав вливалися поляки, бiлоруси, росiяни, молдавани ба навiть татари, все ж величезну бiльшiсть населення Приднiпров'я складали українцi. Росiйський рiзновид козацтва розвинувся далi на схiд, на р. Дон. Первинна органiзацiя козацтва. У пошуках волi українськi козаки просувалися все нижче Днiпром i його пiвденними притоками аж за невеликi прикордоннi за- стави Канова та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони органiзову- вали уходи, тобто мисливськi та рибальськi виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Власне пiд час цих тривалих сезонних виправ углиб степу в них з'являються першi елементи органiзацiї. Вирушаючи у <Дике поле>, вони обирали своїми ватажками, або, як їх iще називали, отаманами, найбiльш досвiдчених, смiливих i винахiдливих, а щоб краще оборонятися вiд татар та взаємодiяти на Козацький табiр. Сучасна гравюра ловах i в рибальствi, групувалися у тiсно об'єднанi загони - ватаги. Згодом у степу засновувалися укрiпленi табори (сiчi) з невеликими цiлорiчними вiйськовими залогами, а для багатьох козакування перетворювалося на постiйне заняття. Королiвськi старости на пограничних землях непокоїлися, спостерiгаючи, як зро- стає кiлькiсть озброєних незалежних козакiв, котрi часто виявляли неповагу до влади. Щоправда, старости цi як члени магнатських родiв самi наживалися на ситуа- цiї та отримували чималi грошi, обкладаючи великими (й часто несанкцiонова- ними) поборами козакiв, що намагалися торгувати у мiстах рибою, шкурами тварин тощо. Однак важливiшим було те, що вони знайшли в козаках iдеальних обо- ронцiв кордонiв вiд татарських наскокiв, а одним з найобтяжливiших обов'язкiв ста- ростiв якраз i був захист кордонiв. Так, у 1520 р. черкаський староста Сенько Полозович завербував загiн козакiв служити прикордонною вартою. У наступнi де- сятилiття iншi старости, такi як Євстафiй Дашкевич, Предслав Лянцкоронський та Бернард Претвич, почали активно мобiлiзувати козакiв не лише для оборони, а й для нападiв на туркiв. Першi магнати, що органiзовували козакiв, були православними неспольщеними українцями. До найславетнiших серед них належав Дмитро (<Байда>) Вишне- вецький, канiвський староста. В його сповненому пригод, овiяному славою легендар- ному життi важко хiддiлити правду вiд вимислу. Проте достовiрно вiдомо, що у 1553-1554 рр. Вишневецький зiбрав розрiзненi козацькi ватаги i збудував на вiдда- леному, стратегiчно розташованому за днiпровими порогами островi Мала Хортиця Дмитро Вишневецький (Байда) форт, що мав стати заслоном вiд татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Сiч, яка вважається колискою українського козацтва. Незабаром вiн iз своїми коза- ками органiзував кiлька походiв у Крим i навiть мав зухвалiсть напасти на самих туркiв-оттоманцiв. Коли Рiч Посполита вiдмовилася пiдтримати його хрестовий похiд проти мусульман, Вишневецький поїхав у Московiю, звiдки продовжував наскоки на Крим. Але там вiн швидко розчарувався i, повернувшись на Україну, втягнувся у молдавськi справи. Цей крок виявився для нього фатальним - молдавани пiдступно передали Вишневецького туркам, якi в 1563 р. стратили його в Константи- нополi. Пам'ять про подвиги Байди зберегли численнi українськi народнi пiснi, багато з яких спiвають i нинi. Запорозька Сiч. Розташована в недосяжностi для урядової влади, Запорозька Сiч навiть пiсля смертi свого засновника продовжувала процвiтати. Кожен христия- нин чоловiчої статi незалежно вiд свого соцiального стану мiг прийти до цього острова-фортецi з його непримiтними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Мiг вiн при бажаннi й покинути Сiч. Жiнок i дiтей сюди не приймали, оскiльки вважали, що в степу вони будуть зайвими. Вiдмовляючись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожцi здiйснювали самоврядування згiдно з тими звичаями та традицiями, що формувалися протягом поколiнь. Усi мали рiвнi права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частiше пере- магала сторона, що найголоснiше кричала. На цих стихiйних зборах обирали i з такою ж легкiстю скидали козацьких ватажкiв - гетьмана чи отамана, осавулiв, писаря, обозного та суддю. Кожен курiнь (це слово згодом ста'ли вживати як назву вiйськової одиницi, що жила в куре- нi) обирав аналогiчну групу нижчих офiцерiв, або старшину. В перiод воєнних похо- дiв старшина користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою. Взагалi запорожцiв налiчувалося 5-6 тис., iз них 10 %, змiняючись, служили сiчовою залогою, в той час як iншi брали участь у походах чи займалися мирним промислом. Сiчове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство, бортництво, солеварiння в гирлi Днiпра. Для Сiчi, що лежала на торгових шляхах мiж Рiччю Пос- политою та Чорноморським узбережжям, важливу роль вiдiгравала також торгiвля. Попри засади братерства та рiвностi, якими керувалися запорожцi, мiж козацькою старшиною й рядовими козаками (черню) поступово виникли соцiально-еко- номiчнi вiдмiнностi та напруженiсть, якi час вiд часу виливались у завору- шення. Мiськi та реєстровi козаки. Багато козакiв проживало й у порубiжних мiстах. Зокрема, населення Канева у 1600 р. налiчувало 960 мешканцiв, що належали до стану мiщан, i понад 1300 козакiв з родинами. Як i сiчовики, мiськi козаки iгнору- вали урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Розумiючи марнiсть будь-яких спроб пiдпорядкувати далеку й непокiрну Сiч, польський уряд, проте, сподiвався за- лучити до себе на службу мiське козацтво чи принаймнi певну його частину. В 1572 р. король СигiзмунД Август санкцiонував утворення загону з 300 оплачува- них козакiв на чолi з польським шляхтичем Бадовським, який формально не пiдпо- рядковувався урядовим чиновникам. I хоч цей загiн незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом: уперше польський уряд визнавав козацтво чи принаймнi його представникiв як окрему соцiальну верству, що аналогiчно iншим мала право на самоврядування. Друга, бiльш вдала спроба створення санкцiонованого урядом козацького загону мала мiсце у 1578 р., за правлiння короля Стефана Баторiя. Король встановив пла- ту шести сотням козакiв i дозволив їм розташувати у м. Терехтемировi свiй арсенал i шпиталь; за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхти- чiв та стримуватися вiд <самочинних нападiв на татар>, що часто ускладнювали зовнiшнi стосунки Речi Посполитої. Завдання цих негайно внесених до реєстру (реєстрових) козакiв полягало в охоронi кордонiв i, що не менш важливо, в контролi за нереєстровими козаками. До 1589 р. реєстрових козакiв налiчувалося 3 тис. В основному це були вихiдцi з мiсцевих мешканцiв, що остаточно сформувалися як козаки й мали значну власнiсть. Так, заповiт реєстрового козака на iм'я Тишко Волович включав будинок у Чигиринi, два маєтки зi ставками для риби, лiси й пасовиська, 120 вуликiв, 3 тис. золотих злиткiв (iз них тисяча в позичцi пiд великi проценти). Вiдносно заможне реєстрове козацтво рiзко вiдрiзнялося вiд нереєстрових коза- кiв, якi рiдко коли мали бiльше, нiж простi селяни. Вiдтак стосунки мiж 3 тис. реєст- рових i близько 40-50 тис. нереєстрових козакiв часто досягали крайнього напру- ження. Проте цi вiдмiнностi не перешкоджали синам заможнiших козакiв iти на Сiч у пошуках долi або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити собi багатства. Таким чином, на початок XVII ст. iснувало три чiтко не розмежованих категорiї козакiв: заможнi реєстровi козаки, якi пiшли на службу до уряду; запорож- цi, що жили поза межами Речi Посполитої, та величезна бiльшiсть козацтва, яка Запорожцi пишуть листа турецькому султановi. Картина 1. Ю. Рєпiна мешкала у прикордонних мiстах, вела козацький спосiб життя, але не мала офiцiйно визнаного статусу. Боротьба проти туркiв i татар. На перших етапах свого формування нереєстровi козаки, i особливо запорожцi, в очах не лише магнатiв та королiвських уряд- никiв, а й великої частини простого населення мало чим вiдрiзнялися вiд розбiйникiв i покидькiв суспiльства. На кiнець XVI ст. такий негативний образ козака зазнав змiн, принаймнi у свiдомостi нижчих верств, великою мiрою завдяки тому, що козаки дедалi частiше й зухвалiше нападали на татар та їхнього могутнього сюзерена - оттоманських туркiв. Вiд туркiв потерпали не лише українцi. Вся Європа XVI ст. тремтiла вiд однiєї думки про навалу оттоманцiв, якi у 1529 р. спустошили Угор- щину й мало не захопили Вiдень. Велика частина Схiдної Європи лишалася пiд прямою загрозою татарських наскокiв. Ось чому кожен, хто насмiлювався кинути виклик <бусурманам>, як говорили українцi про мусульман, обов'язково завойову- вав прихильнiсть землякiв i славу за кордоном. Певна рiч, запорожцям iмпонувала здобута в нападах на туркiв слава, але, органiзовуючи походи, вони також мали i практичнi цiлi: вiдтiснити татар далi вiд своїх поселень, а захопленою в оттоманських мiстах здобиччю примножити свої прибутки. Бiльшiсть нападiв здiйснювалися морем. Iз цiєю метою козаки будували флотилiї з 40-80 чайок - довгих, вузьких i неглибоких човнiв, у кожному з яких могло вмiститися близько 60 чоловiк. Прослизнувши повз оттоманськi форти у гирлi Днiпра, вони атакували татарськi й турецькi укрiплення на Чорноморському узбережжi. Перший такий наскок датується 1538 роком, ще до заснування Сiчi, коли козацька флотилiя частково зруйнувала турецьку фортецю Очакiв. У наступнi роки козаки все частiше органiзовували такi походи, завойовуючи цим гучну славу, адже в тi часи Оттоманська iмперiя була наймогутнiшою державою свiту. Вже у 1595 р. австрiйськi Габсбурги, що ворогували з турками, послали на Сiч свого посла Ерiха фон Лясоту для укладення угоди про спiльний виступ проти турецьких вiйськ у Молдавiї. Встановив контакти iз запорожцями й папа римський. Сiч дiяла так, наче вона була суверенною державою, вступаючи у вiйни й пiдтримуючи власнi зовнiшнi стосунки. Найбiльшого розмаху козацькi походи сягнули мiж 1600 та 1620 рр. У 1606 р. козаки спустошили Варну - найсильнiшу турецьку твердиню на Чорному морi, у 1608 р. пiд їхнiми ударами впав Перекоп, у 1609 р. було пограбовано Кiлiю, Iзмаїл та Аккерман, у 1614 р. вперше зазнав штурму Трапезунд, що в Малiй Азiї. А в 1615 р. вони вчинили особливо зухвалий наскок, коли 80 козацьких чайок на очах у султана i 30-тисячної залоги проникли в Константинопольську гавань, спалили її, а потiм утекли. У 1620 р. козаки повторили цю акцiю. Ранiше, у 1616 р., вони здобули Кафу - ринок рабiв у Криму - i звiльнили тисячi невiльникiв. Опи- суючи цi козацькi дiяння, турецький iсторик XVII ст. Найма зауважує: <Можна стверджувати напевно, що немає на свiтi людей, якi б менше дбали про своє життя i менше боялися смертi, нiж цi... Знавцi вiйськової справи твердять, що цi сiромахи, завдяки своїй хоробростi та вправностi, в морських боях не мають собi рiвних в усьо- му свiтi>. Не менш вражаючими були подвиги козакiв на сушi. Розлючений нездатнiстю Польщi приборкати козакiв, султан Осман II зiбрав величезне 160-тисячне вiйсько й разом iз тисячами своїх кримських васалiв рушив на Рiч Посполиту. В 1620 р. пiд Цецорою поляки зазнали страшної поразки. Але через рiк 35-тисячне польське вiйсько, що намагалося затримати туркiв пiд Хотином, врятувала вiд неминучої загибелi вчасна пiдмога 40 тис. козакiв на чолi з гетьманом Сагайдачним. Усi цi перемоги додавали козакам упевненостi у власних силах. У своїх нерiдко зухвалих переговорах iз поляками козаки почали називати себе оборонцями вiри, лицарським братством, борцями за народне благо. Така риторика певною мiрою слугувала вузькостановим iнтересам козацтва й мала на метi переконати уряд, що козакам належать права та привiлеї, звичайно дарованi воїнам. Водночас козаки значною мiрою серйозно проймалися iдеєю оборони християнства й власного наро- ду. Це нове усвiдомлення власного призначення змушувало їх займатися пеку- чими проблемами внутрiшнього життя суспiльства. Першi повстання Польський 'уряд i шляхта реагували на швидке зростання козацтва розгублено й нерiшуче. Шляхтi важко було зрозумiти, в який спосiб козаки (а їх ще часто вва- жали лише збiглими крiпаками) перетворилися на виразно сформоване суспiльне цiле. Попри властиву їй ворожiсть до козакiв шляхта була не вiд того, щоб викори- стовувати їх, коли виникала потреба. Урядники, що в мирний час закликали безжалiсно винищувати <цю своєвiльну голоту>, охоче збiльшували число реєстрових козакiв, пропонуючи їм права, привiлеї та плату, коли потрiбна була допомога коза- кiв у вiйнах проти Московiї чи Оттоманської Туреччини. Але з вiдновленням миру цi урядники нерiдко зрiкалися своїх обiцянок i знову виступали проти коза- кiв. Така непослiдовнiсть посилювалася неоднаковим ставленням до козакiв, з одного боку, магнатiв та старост порубiжжя, якi щоденно конфлiктували з козаками, а з iншого - королiв, котрi вбачали в них джерело досвiдченої й водночас дешевої вiйськової сили та потенцiйну противагу зростаючiй могутностi схiдних магнатiв. За- гострення цих суперечностей було лише справою часу. Перше козацьке повстання вибухнуло в 1591 р. Тодi саме український шляхтич i гетьман реєстрових козакiв Криштоф Косинський отримав вiд короля землi за службу коронi. Не встиг вiн зайняти їх, як Януш Острозький, бiлоцеркiвський ста- роста й полонiзований нащадок славетного роду, привласнив їх. Розумiючи марнiсть судового позову на могутнього вельможу, Косинський помстився тим, що напав зi своїми козаками на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки й навiть вiйськовi на Волинi, Брацлавщинi та Київщинi почали мститися панам за власнi кривди. Перелякана шляхта нарештi зiбрала вiйсько, яке очолив i повiв проти двотисячного загону Косинського старший у родi князiв Острозьких - Костянтин Костянтинович. У битвi на р. П'ятцi повстанцi зазнали поразки, але покарали їх надзвичайно легко. Реєстрових козакiв, що приєдналися до повстання, змусили дати обiтницю на вiрнiсть королевi, а Косинського - тричi вклонитися зiбраним для цього членам роду Острозьких i попросити у них пробачення. Трохи згодом його вбили у випадковiй сутичцi за нез'ясованих обставин. Не встигло вщухнути останнє вiдлуння одного, як вибухнуло iнше повстання, цього разу ще бiльше. Очолив його Северин Наливайко, що, за польськими джерела- ми, був <чоловiком видатної вроди й визначних здiбностей... до того ж знаменитий артилерист>. Син галицького шевця, котрий загинув вiд магнатських побоїв, моло- дий Северин iз братом Дем'яном знайшов притулок у маєтку князя Острозького в Острозi. Брат його став священиком i вiдомим письменником, а Северин вирiшив <добувати свiй хлiб козакуванням>. У 1595 р., пiсля вдалого нападу на туркiв у Молдавiї, на чолi 2,5 тис. вiйська Наливайко повернувся на Брацлавщину, але незабаром вступив у конфлiкт iз мiсцевою знаттю. Козаки знову повстали про- ти ненависної шляхти, й знову їм на пiдтримку прийшли селяни. Ще важливi- шим було те, що допомогу Наливайковi надали запорожцi. Серед невиразно сфор- мованих цiлей повстанцiв було й утворення на Українi землi, якою б правили самi козаки. В той час як запорожцi пiд проводом Григорiя Лободи та Матвiя Шаули дiяли на Київщинi та Брацлавщинi, Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Бiлорусь, закликаючи до повстання селян i сiючи жах серед шляхти. Однак, усвiдомлюючи перевагу полякiв, навеснi 1596 р. повстанцi об'єднали свої сили й стали вiдходити на схiд, сподiваючись знайти захист у Московiї. Вони вiдбивали атаки полякiв аж до травня, але з поширенням голоду та хвороб i зростанням втрат серед них виник розкол. Лободу, що схилявся до переговорiв, звинуватили у таємних зносинах iз ворогом i вбили. Згодом його прибiчники, до яких належали переважно старшини та заможнi козаки, нишком видали Наливайка полякам, а пов- станцiв переконали скласти зброю. Скориставшись безладдям, поляки вдерлися до табору i вирiзали бiльшiсть повстанцiв. Самого Наливайка вiдвезли до Варшави i згодом стратили. У пошуках компромiсу. Поляки вважали, що цiєю перемогою вони розв'язали козацьку проблему,- тим бiльше, що серед козакiв загострювалися внутрiшнi конфлiкти. Заможне реєстрове козацтво в мiстах загалом схилялося до перегово- рiв i спiвпрацi з Рiччю Посполитою, сподiваючись забезпечити свiй соцiальний статус i спокiй, необхiдний для дальшого накопичення багатств, нерiдко значних за розмiрами. Проте бiльшiсть козацтва, що складалася з немаєтних запорожцiв та нереєстрових козакiв, над якими постiйно нависала загроза повторного закрiпа- чення, вважала, що лише рiшучими дiями можна завоювати краще становище в суспiльствi. Полякам часто вдавалося використовувати суперечностi мiж цими дво- ма угрупованнями, якi нерiдко виливались у вiдкритi сутички. В цей критичний момент подiї стали розвиватися у сприятливому для коза- кiв напрямi. На початку XVII ст. Рiч Посполита ув'язла в майже безперервнi вiйни й знову звернулася до козацтва як випробуваного воїнства. У 1601 р. двоти- сячний український загiн взяв участь у складнiй для Польщi Лiвонськiй кампанiї, Петро Сагайдачний а у 1605 та 1609 рр. запорожцi брали участь у польськiй iнтервенцiї в Моско- вiю, що була для царства справжнiм лихом. Рiдко коли на засiданнях сейму поль- ськi полiтики приймали рiшення чи висували проекти, що не передбачали викори- стання вiйськового потенцiалу козацтва, одночасно ухиляючись вiд вимог збiльшити реєстр та розширити автономiю. За таких складних полiтичних обставин з-помiж козакiв, на щастя, знайшовся провiдник, котрий вiдповiдав висотi свого завдання. Гетьман Петро Сагайдачний. Iсторики загалом погоджуються в тому, що найвизначнiшим козацьким гетьманом до Богдана Хмельницького був Петро Ко- нонович Сагайдачний. Бiдний шляхтич iз м. Самбора в Галичинi, вiн навчався в Острозькiй академiї, потiм вирушив на Запорозьку Сiч. Пiсля знаменитого морського походу на Кафу у 1616 р., в якому Сагайдачний здобув собi славу ватажка, його обирають гетьманом. Переконаний в тому, що козаки все ще поступаються си- лою Речi Посполитiй, вiн зробив примирення з поляками нарiжним каменем своєї полiтики. Вiн збирав i водив великi козацькi сили на пiдтримку полякiв у безпе- рервних вiйнах з Москвою та Оттоманською iмперiєю. Прихильник суворої дисциплi- ни, який <щедро проливав кров непокiрних йому>, Сагайдачний поклав край бунтiв- нiй вдачi козакiв, змусивши їх визнати його зверхнiсть. У 1619 р., щоб уникнути конфлiкту з поляками, вiн погодився скоротити реєстр до 3 тис., заборонив несанк- цiонованi морськi походи й визнав право короля затверджувати козацьких стар- шин. Однак найвидатнiшою заслугою Сагайдачного було те, що вiн дивився на козакiв не лише пiд кутом зору їхнiх особливих станових iнтересiв, а й як на потенцiйних рушiїв українського суспiльства в цiлому. Саме вiн об'єднав вiйськову силу козацтва з полiтичне слабкою церковною та культурною верхiвкою України. Це об'єднання вiдбулося в досить ефектний спосiб: у 1620 р. Сагайдачний разом зi всiм Запорозьким Кошем вступив до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що вiдтак запорожцi стають на пiдтримку релiгiйних i культурних потреб України. Того ж року Сагайдачний iз православними священиками запрошує до Києва єрусалимського патрiарха Феофана для висвячення нових православних iєрархiв. Поляки погрожували схопити патрiарха Феофана як шпигуна, тому гетьман забезпе- чив йому охорону. Пiсля висвячення нового митрополита та єпископiв Сагайдачний на чолi тритисячного загону козакiв супроводжував патрiарха аж до турецького кор- дону. Популярнiсть цього козацького гетьмана була такою великою, що коли у 1622 р. вiн помер, на похорон прийшли цiлi натовпи киян. Ректор Київської братської школи Касiян Сакович написав красномовний панегiрик, в якому назвав Сагай- дачного мудрим ватажком i вiдданим покровителем православ'я й пов'язав його дiяльнiсть iз традицiями київських князiв. Козацтво з усiєю очевиднiстю ввiйшло в нурт життя українського суспiльства. Iншi повстання. Пiсля смертi Сагайдачного конфлiкти знову стали основною рисою польсько-українських взаємин. Спочатку здавалося, що їх можна було уникну- ти, бо найближчi наступники померлого ?етьмана Олiфер Голуб та Михайло Доро- шенко були водночас його близькими однодумцями й подiляли принципи полiтики примирення. Але пiсля битви пiд Хотином у 1621 р. серед козацтва, й особливо нереєстрового, зростало невдоволення, оскiльки загартоване в боях 40-тисячне козацьке вiйсько поверталося на Україну без усякого намiру знову стати крiпа- ками, як того вимагав уряд, але водночас i без надiї на те, щоб бути включеними до реєстру. Частина з них збиралася на Запорозькiй Сiчi, в той час як бiльшiсть поверталася до своїх мiст i сiл. Вони лише чекали нагоди, аби дати волю своєму невдоволенню. В серединi 1620-х рокiв, намагаючись спрямувати їхнiй запал в iнше рiчище, Дорошенко органiзував ряд морських походiв проти туркiв, повiдомивши мусульман, що < [польський] король [може] й мiг замиритися з вами, тiльки не ми>. Вперше козаки були втягнутi у внутрiшнi чвари в Криму, пiдтримуючи настроєного проти туркiв претендента на ханський трон. Полякiв дуже дратувало те, що козаки вважають себе чимось на зразок держави в державi. Король скаржився в сеймi: <знову на переднiй план виходить внутрiшня анархiя, котра породжує ускладнення i втягує нас у конфлiкти з могутнiми сусi- дами. Iгноруючи зобов'язання вiрностi й служiння своїм панам, вони (козаки.- Авт.) встановили власний порядок i загрожують життю i майну невинних людей. До того ж їм пiдкоряється вся Україна>. Вирiшивши застосувати до козацтва полiтику <твердої руки>, для її проведення уряд призначив гетьманом Станiслава Конєцпольського - рiшучого й досвiдченого полководця, який мав величезнi маєтки на Українi. У 1625 р. на чолi восьмитисячного вiйська Конєцпольський вирушив на Україну. Iз Запорозької Сiчi йому назустрiч вийшло шеститисячне козацьке вiйсько на чолi з Марком Жмайлом. Пiсля кiлькох невдалих боїв iз поляками запо- рожцi знову обрали гетьманом помiркованого Дорошенка й розпочали з ними перего- вори, що завершилися компромiсом. Реєстр було збiльшено до 6 тис., i це iмпону- вало внесеним до нього заможним (i <бiльш заслуженим>) козакам, але переважна частина рядового козацтва мала повернутися пiд владу панiв. Iз завершенням складання реєстру Дорошенко взявся вдосконалювати органiза- цiйну структуру 6 тис. <законних> козакiв. Вiн подiлив їх на шiсть полкiв з осеред- ками в Києвi, Каневi, Корсунi, Бiлiй Церквi, Переяславi та Черкасах. Кожний полк подiлявся на сотнi з осередками в менших мiстечках, розташованих на пол- ковiй територiї. Цивiльна i вiйськова влада над усiма козаками вiдповiдної терито- рiї належала козацьким старшинам, у той час як загальне управлiння здiйснював гетьман зi своєю канцелярiєю. Вiн обирався козаками й затверджувався королем. Так реєстровi козаки вдосконалювали своє самоуправлiння попри пильний нагляд полякiв. На вiдмiну вiд них Запорозька Сiч - цей бастiон войовничих i <неза- конних> козакiв - хоч i формально пiдпорядковувалася гетьмановi, де-факто зберiгала автономiю. Давши згоду на збiльшення реєстру, поляки сподiвалися, що реєстровi козаки контролюватимуть iнших. Коли у 1629 р. гетьманом обрали Грицька Чорного - виразника пропольських настроїв. Рiч Посполита, здавалося, нарештi знайшла iдеально слухняну людину. Проте, намагаючись догодити урядовi, вiн викликав серед козакiв таку лють, що на початку 1630 р. загiн запорожцiв викрав Чорного на Сiч, де його судили i стратили. Тодi запорожцi та нереєстровцi обрали новим гетьманом вiдважного Тараса Федоровича (прозваного Трясилом), який повiв у старостiвськi землi велике повстанське вiйсько. I знову Конецнольський на чолi королiвського вiйська i реєстрових козакiв був змушений розпочати виснажливу воєнну кампа- нiю. Цього разу йому щастило менше, нiж ранiше, й у серпнi в укладенiй у Пе- реяславi угодi повсталi козаки добилися несподiвано великих поступок: реєстр збiль- шувався до 8 тис., Трясило уникнув покарання, а повстанцям дарувалася амнiстiя. Проте нерозв'язаними лишалися пекучi проблеми нереєстрового козацтва, що при- звели до повстання. У 1635 р. Рiч Посполита вдалася до нових методiв приборкання непо- кiрних козакiв. На Днiпрi, на пiвнiч вiд Сiчi, поляки збудували грiзну фортецю Кодак, що мала стояти на перешкодi запорожцям. Але за кiлька мiсяцiв до закiнчення її спорудження загiн козакiв на чолi з Iваном Сулимою зруйнував фортецю й зни- щив усю її залогу. Проте жменька реєстрових козакiв, прагнучи вислужитися перед поляками, видала Судиму королiвським властям, якi засудили його до страти. Неза- баром, у серпнi 1637 р., в боротьбу з поляками вступило ще одне козацьке вiйсько на чолi з Павлом Павлюком. До Павлюкових сил, що рухалися iз Сiчi на пiвнiч, приєднувалися великi групи селян Правобережної України та щойно освоє- ного Лiвобережжя. Але знову повстанцiв перехитрили вдалим маневром на вiд- критiй мiсцевостi, й у груднi 1637 р. пiд Кумейками, бiля Чигирина, польська армiя завдала їм рiшучого удару. Проте ця поразка ще не стала кiнцем повстання, яке продовжувалося на Лiвобережжi пiд проводом Яцка Острянина та Дмитра Гунi аж до остаточного придушення влiтку 1638 р. Сповненi жадобою помсти, поляки тепер не збиралися торгуватися. Нато- мiсть вони диктували свої умови. За <Ординацiєю> (законом, ухваленим сеймом) реєстр зменшувався до 6 тис. i навiть реєстровi козаки втрачали право на самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а натомiсть вводилася посада польського старости, затверджуваного королем. Козацькi полковники та осавули тепер мали обиратися iз шляхти. Суворо обмежувалася територiя розселення коза- кiв, а кожний, хто без дозволу намагався втекти на Сiч, карався на смерть. Тисячi козакiв, не внесених до реєстру, оголошувалися крiпаками. На додаток до цих драконiвських заходiв магнати, зокрема Ярема Вишневецький - найба- гатший на Українi землевласник,- установили в країнi жорстокий терор, без розбору мордуючи кожного, на кого падала пiдозра в непокорi. Ось як цинiчно польська знать виявляла своє розумiння козацького питання: <Козацтво - це нiгтi в орга- нiзмi нашого суспiльства, вони надто швидко вiдростають i тому потре- бують частого пiдстригання>. I справдi, протягом наступних десяти рокiв небувалого спокою та стабiльностi, що їх польськi iсторики часто називають <золотим спо- коєм>, здавалося, нiби репресiї - це найефективнiший спосiб взаємин iз коза- ками. Тут важливо розглянути причини, з яких п'ять згаданих великих козацько- селянських повстань, що вiдбулися на Українi за 45-рiчний перiод, не мали успiху. Великою мiрою причиною цих невдач було те, що, незважаючи на провiдну роль козацтва у повстаннях, багато їх учасникiв були селянами, й тому самi повстання характеризувалися рядом недолiкiв, притаманних усiм селянським виступам. Ви- бухаючи, як правило, стихiйно, цi повстання не були ретельно спланованi та не мали далекосяжних цiлей. Крiм бажання негайно помститися за кривди, нi козаки, нi селяни не мали уявлення про те, чого вони прагнуть. Попри свою величезну вiдвагу повстанцi нерiдко виявляли обмеженiсть i робили помилки у воєнних дiях, оскiльки селяни не бажали воювати поза межами своєї мiсцевостi або пiд час сiвби чи жнив. Непослiдовнiсть дiй поглиблювалася соцiально-економiчними вiдмiнно- стями у середовищi козацтва: не маючи чого втрачати, рядове козацтво, як прави- ло, одразу йшло на повстання, в той час як заможна старшина частiше схилялася до переговорiв, компромiсiв чи капiтуляцiї. Однак, незважаючи на цi недолiки, кожне наступне повстання свiдчило про зростання сили та вiйськового досвiду повста- лих. Збiльшувалась їхня чисельнiсть, удосконалювалася тактика, мiцнiшав зв'язок козацтва iз селянами та справою оборони православ'я. Десятирiчний <золотий спо- кiй> лише тимчасово приховав конфлiкт, що от-от мав знову вибухнути. Подiї церковного й культурного життя Як i в полiтичному та соцiально-економiчному вiдношеннi, центр церковної та культурної дiяльностi на Українi на початку XVII ст. також перемiщується на схiд. Безпосереднє сусiдство Волинi та Галичини з Польщею, де свого апогею сягнула католицька Контрреформацiя, зумовлювало те, що осередки українського православ'я на цих землях зазнавали її безперервного i згубного впливу. Так, коли в 1608 р. помер князь Костянтин Острозький, цей <стовп православ'я>, його онука, новонавернена й фанатична католичка Анна Ходакевич, передала Острозьку ака- демiю єзуїтам. Львiвське братство також почало занепадати, оскiльки українськi мiщани бiльше не в змозi були пiдтримати його, терплячи все бiльшi утиски з боку католицької церкви та польського уряду. В той же час схiднi воєводства, що швид- ко розвивалися, перебували далеко вiд тиску польського католицизму. I знову Київ, що все густiше заселявся й багатшав, пiдносився як центр українського православ'я. Рушiйною силою православного вiдродження на новоосвоюваних землях України була стародавня Києво-Печерська лавра. У 1610-х роках її архiмандрит Єлисей Плетенецький, виходець iз галицької знатi, згрупував навколо себе освi- чених священнослужителiв, переважно галичан, зокрема Iова Борецького, Тарасiя Земку, Захарiю Копистенського, Памву Беринду та Лаврентiя Зизанiя. Придбав- ши друкарський верстат, Плетенецький узявся здiйснювати грандiозний видавни- чий проект, за яким протягом 15 рокiв було опублiковано близько ЗО книг головним чином релiгiйного змiсту. Це перевищувало загальну кiлькiсть усiх книжок, надру- кованих на Українi до того часу. В 1615 р., отримавши грошi, заповiданi багатою православною шляхтичкою Єлизаветою Гулевич, знать, мiщани та духовенство Ки- єва, натхненi цим прикладом, заснували при Богоявленськiй церквi братство. Це братство пiдтримувало тiснi взаємини iз запорожцями. Початок цим кон- тактам, ймовiрно, поклав Йосип Курцевич, настоятель монастиря у Терехтемиро- вi - мiстi, де розмiщувалися козацький шпиталь, арсенал i скарбниця. До 1610 р. вони настiльки змiцнiли, що козаки вiдкрито оголосили: <Ми пiдтримуємо пра- вослав'я i духовенство, що не зрадило нашої старої вiри>. У 1620 р. запорожцi на чолi з Сагайдачним вступили до Київського братства i, що дуже важливо, всiляко сприяли висвяченню нових православних iєрархiв. Ця подiя мала величезне значен- ня. Адже з укладенням Берестейської унiї в 1596 р. та приєднанням до неї пе- реважної бiльшостi єпископiв православна церква втратила своїх iєрархiв. Коли патрiарх єрусалимський Феофан висвятив кiлькох єпископiв i рукопоклав Iова Борецького на митрополита київського, православнi українцi знову мали своїх цер- ковних владик. Як i належало чекати, у католикiв i греко-католикiв цей <незаконний>, як вони його оголосили, акт викликав лють. Однак польському урядовi потрiбна була пiдтримка козакiв у веденнi вiйни, тому вiн не втручався у справи, й но- ва православна iєрархiя дiстала визнання. Подiї 1620 р. значно загострили ворожнечу мiж православними та греко- католиками. На додаток до розбiжностей iз питань догми та церковних обрядiв мiж ними розгорiвся затяжний конфлiкт за церковнi володiння. Суперечка дов- кола права розпоряджатися церквами, монастирями iз закрiпленими за ними земля- ми досягала такої гостроти, що у сутичках, якi нерiдко були заздалегiдь спланова- ними битвами, з обох сторiн гинули сотнi священикiв. Найбiльшого розголосу набуло вбивство у 1623 р. греко-католицького архiєпископа Йосафата Кунцеви- ча натовпом православних вiруючих, розлючених його спробами конфiскувати двi православнi церкви. Занепокоєнi братовбивчою боротьбою, кiлька православних свя- щеникiв, зокрема архiєпископ полоцький Мелетiй Смотрицький та ректор Київ- ської братської школи Касiян Сакович, намагалися досягти компромiсу, <що об'єднав би обидвi Русi>. Але хоч у Києвi та Львовi кiлька разiв скликалися собори, спроби примирення не мали успiху. Розчарованi войовничою непримиреннiстю своїх православних спiввiтчизникiв, Смотрицький iз Саковичем урештi-решт стали на бiк греко-католикiв. Тим часом iншi представники православного духовенства звернулися за пiдтримкою до мо- сковського царя. Це не був безпрецедентний крок. Ще в 1570-х роках Львiвське братство контактувало з православною церквою Московiї, а на початку XVII ст. бага- то українських православних ченцiв утiкали до Московiї вiд переслiдувань католикiв. У 1625 р., переконаний в тому, що православ'я пiд владою Польщi не має майбутнього, митрополит Борецький звернувся до царя з проханням при- йняти Україну пiд своє покровительство. Проте Москва реагувала з обереж- нiстю. Побоюючись викликати роздратування Польщi, вона надала українцям пiдтримку заохочуючим словом i грiшми, не беручи зобов'язань стати на захист їхнiх прав. Боротьба мiж православними та греко-католиками спричинялася до такого хаосу, що врештi-решт у 1632 р. в неї втрутився польський уряд, нав'язавши компромiс. Православна iєрархiя отримувала офiцiйне визнання, а власнiсть, що викликала суперечки, дiлилася мiж двома церквами. Одним iз головних <архi- текторiв> цього компромiсу став митрополит Петро Могила - провiдний укра- їнський релiгiйний дiяч XVII ст. Нащадок знатного молдавського роду, Могила, як i багато його спiввiтчизникiв, дiстав початкову освiту у Львiвськiй братськiй школi. Закiнчивши навчання в Парижi, вiн повернувся на Україну, щоб зробити кар'єру священика. В 1627 р., у 31-рiчному вiцi, вiн стає архiмандритом Києво- Печерської лаври, а через п'ять рокiв - митрополитом київським. Скориставшись iз вiдносного спокою, що настав пiсля 1632 р., Могила проводить конче необхiднi реформи у православнiй церквi, її культурних та учбових закла- дах. Разом iз групою освiчених богословiв i письменникiв, яку часом називали Могилянським Атенеумом, вiн систематизував православнi догми та обряди й пiдго- тував до друку перший православний Катехiзис. Об'єднавши засновану ним мал .Петро Могила у Києво-Печерськiй лаврi школу зi школою Київського братства, Могила заклав пiдвалини так званої Могилянської колегiї, яка згодом стала одним iз найважли- вiших учбових закладiв слов'янського свiту. Взявши за взiрець єзуїтськi школи, особливу увагу в колегiї звертали на вивчення класичних дисциплiн, особливо латини та польської мови. Грецькiй мовi, такiй популярнiй колись у братських школах, вже не надавалося великого значення. Програма школи, заснованої Петром Могилою, свiдчила про його прагнення поєднати традицiї слов'янського пра- вослав'я з латинськими традицiями католицького Заходу. Але, захоплений куль- турою Заходу, митрополит Могила та коло його послiдовникiв не розумiли, що латинськi фiлософськi трактати, iсторичнi й поетичнi твори приваблювали тiльки невелику купку вчених-схоластiв, а в українському суспiльствi в цiлому вони не знаходили широкого розумiння. Вiдтак мiж елiтарними київськими схоластами та рештою українського суспiльства поступово намiтився культурний розрив. У культурi українських верхiв, тобто невеликої освiченої елiти, й далi панували релiгiйнi теми. У бiльшостi книжок, зокрема таких, як <Палiнодiя> Захарiї Ко- пистенського, <Зерцало богословiя> Кирила Ставровецького, робилися спроби продемонструвати iстиннiсть православ'я, довести, що воно - єдиний шлях до людського спасiння. Навiть у <бестселерах> того часу, призначених для масового Запорожець у танцi. Худ. Т. Калинський. Кiнець XVIII ст. вжитку, порушувалися теми житiя святих чи давався каталог чудес, що вiдбу- валися в Києво-Печерськiй лаврi. У переважнiй своїй бiльшостi цi книги писа- лися складною для розумiння церковнослов'янською мовою, котра все ще ви- користовувалася на Українi як лiтературна. Проте чимдалi серед письменникiв поширювалася й <проста> мова. Так, Памва Беринда протягом ЗО рокiв складав свiй <Лексикон>, в якому подав до церковнослов'янських слiв їхнi українськi вiдповiдники. Новим фактом лiтературного життя того перiоду стала зростаюча популярнiсть поезiї й особливо панегiрикiв. До найкращих зразкiв цього жанру належать <Вiршi> Касiяна Саковича, написанi на смерть Сагайдачного, та вiршi, присвяченi Петру Могилi. П'єси, що складалися й ставилися по школах, також були популярними i часто мiстили елементи народної творчостi. В мiру того як братськi школи та Могилянська колегiя випускали новi сотнi студентiв, а друкар- нi - новi книги, грамотнiсть набувала на Українi дедалi вiдчутнiшого поширення. Якщо релiгiйне суперництво та захiднi зразки стимулювали культурний розви- ток київської елiти, то в культурi народних мас i надалi знаходили вiдбиття зем- леробський стиль життя та умови пограниччя. Так, темами народних пiсень, а багато з них мали давнє походження, були взаємини людини з природою, праця на землi, особистi стосунки мiж людьми. В них оспiвувалися такi чесноти, як працьовитiсть, правдивiсть, висмiювалися негiднi вчинки. Найяскравiшим виразом творчого духу народу в XVI-XVII ст. були думи. Їх спiвали мандрiвнi кобзарi в днi ярмаркiв чи релiгiйних свят, у козацьких таборах, на сiльських майданах. В основному цi великi за розмiром вiршованi оповiдi торкалися двох проблем, болючих для українського суспiльства пограниччя: боротьба з турками й татарами та опiр утискам шляхти. Заселення прикордонних окраїн було досить характерним явищем початкового перiоду схiдноєвропейської iсторiї. Як на Українi, на Днiпрi, козаки з'явилися i в Росiї, на Дону. Схожi соцiальнi групи виникли в Угорщинi, Хорватiї та iнших християнських землях, на їхнiх незалюднених кордонах з Оттоманською iмперiєю. Але нiде цi <периферiйнi> стани не вiдiгравали такої великої ролi в суспiльствi, як козаки на Українi. Природно, що в умовах України значення порубiжного населення було неабияким. До того ж полонiзацiя української верхiвки змусила козацтво вiдiгравати роль, яка в iнших країнах належала дворянству. Внаслiдок цього козак став ключовою постаттю не лише в iсторiї України, а й у нацiональнiй свiдомостi українцiв,- так, як ковбой в американцiв чи вiкiнг у скандiнавiв. Поряд iз зростанням значення козацтва новою енергiєю наповнилося українське релiгiйне й культурне життя. Київ знову став центром православ'я. Для релiгiйної та культурної верхiвки Києва, значна частина якої була пов'язана з Могилянською колегiєю, це, за словами Iгоря Шевченка, був <час духовного злету й iнтелектуаль- ного розвитку>. З одного боку, вiдродження православ'я сприяло послабленню полонiзацiї. З iншого - воно впровадило в українську культуру захiднi елементи, якi в пiзнiшi часи уповiльнювали русифiкацiю. Таким чином, небезпечно набли- зившись до цiлковитої асимiляцiї панiвним польським суспiльством та його куль- турою, українцi водночас розвинули риси, що вiдрiзняли їх вiд сусiднiх народiв.