ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДОБА РЕЛIГIЯ ТА КУЛЬТУРА Церковне та культурне життя Полонiзацiя української знатi Вiдродження православ'я Берестейська унiя 1596 р. Боротьба за збереження культурної самобутностi давно стала однiєю з основ- них тем в iсторiї українцiв. Постiйно перебуваючи пiд владою чужоземних держав, вони неодноразово зазнавали спроб асимiляцiї панiвною культурою. В XVI ст. зi вступом православних українцiв у безпосереднє сусiдство з католиками-поляками мiж ними почалося гостре суперництво, що розгорiлося у релiгiйну i культурну вiй- ну. Розвиваючись як боротьба передусiм мiж православ'ям та католицизмом (у той час для всiх європейцiв релiгiя була основним iдеологiчним питанням), вона поклала початок першiй в українськiй iсторiї великiй iдеологiчнiй дискусiї. Торкаючись виключно релiгiйних питань (наприклад, котра з церков справдi забезпечує спа- сiння душi - православна чи католицька), вона також порушувала проблему, що згодом стане вiчною в українськiй iсторiї, а саме: чи приречена на смерть, чи здатна вижити культурна спадщина українцiв. Церковне та культурне життя У XV-XVI ст., як i за часiв Київської Русi, православ'я лишалося синонiмом культури. Його роль в українському суспiльствi зростала: за вiдсутнiстю власної держави церква слугувала для українцiв єдиним iнститутом вираження їхньої самобутностi. Однак саме тодi, коли вiдчувалася потреба в сильнiй i надихаючiй пра- вославнiй церквi, вона поринула у стан глибокого занепаду. Бiльше, нiж католи- цизм i протестанство, православ'я перебувало пiд покровительством i захистом дер- жави. Це мало мiсце за часiв Київської Русi та Галицько-Волинського князiвства. Але пiдтримувати тiснi стосунки мiж православною церквою й католицькими пра- вителями Польщi та Литви було важко, якщо взагалi можливо. Випещуючи като- лицький костьол, можновладцi вважали православну церкву мовби за нерiдне дитя. Потрапивши пiд владу Литви, українцi мали всi пiдстави для оптимiзму щодо власної церкви. Не бажаючи лишати своїх численних православних пiдданих пiд верховенством московського митрополита, у 1458 р. великi князi литовськi вiдно- вили митрополiю в Києвi. Охоплюючи десять єпископств на Українi та в Бiлорусiї, нова митрополiя розiрвала церковнi зв'язки з Москвою, повернувшись пiд верховен- ство константинопольського патрiарха. Але, дотримуючись тогочасної практики, ве- ликi князi, а згодом i королi польськi, прибрали собi право покровительства, тобто змогли призначати православних єпископiв i навiть самого митрополита. Отож, чимало важливих церковних питань стали вирiшуватися мирськими правителями, що належали до iншої, все бiльш ворожої православ'ю церкви. Це мало катастрофiчнi наслiдки. Право свiтської влади призначати єпископiв пiдiрвало авторитет митрополита. А те, що кожний єпископ сам установлював власнi закони, швидко розхитувало органiзацiйну дисциплiну православної церкви. Ще згубнiшою була корупцiя, породжувана покровительством свiтської влади. Ново- висвяченi на священикiв шукачi поживи часто пiдкупом здобували сан єпископа, вiдтак отримуючи можливiсть плюндрувати свої єпархiї, розпродаючи iкони, коштов- ностi та землi. Згодом навiть звичайнi феодали почали продавати розташованi на їхнiх землях парафiї та монастирi тому, хто бiльше заплатить, або вiдписувати їх своїм родичам, що не мали права спадщини. Негiдно поводилося навiть найвище духовенство. Так, митрополит Онисифор Дiвочка був звинувачений у двоєженствi; єпископ Кирило Терлецький постав перед судом за пiдозрою у вбивствi, з?валтуваннi Церква-фортеця на Подiллi XV ст. й погрозах, але був виправданий; єписКоп Iон Борзобогатий вимагав у прихожан плату за вiдвiдування церкви. Беручи приклад iз своїх iєрархiв, парафiяльнi священи- ки поводилися так ганебно, що сучасники скаржилися, нiби серед них можна було зустрiти самi лише <людськi покидьки>, якi скорiше пiдуть до шинку, нiж до церкви. За таких умов культурний вплив православ'я був вельми обмежений. Школи, цi колись найбiльш привабливi установи церкви, були занедбанi. Малограмотнi вчителi ледве могли навчити дiтей основ писання, читання та катехiзису. Iз часiв середньовiччя мало що змiнилося у програмi шкiльного навчання. Завоювання турками Константинополя у 1453 р. поглибило iнтелектуальний та культурний за- стiй i позбавило православну церкву найбiльш передового й надихаючого взiрця. Втративши внутрiшнi та зовнiшнi стимули, православна культура скотилася в обря- довiсть, обмеженiсть та занепад. Тим часом поляки переживали перiод культурного розквiту. Живлячись потуж- ними сплесками творчої енергiї з Заходу, в них розвивалося Вiдродження, а з ним i пробуджувалася нова думка. Вiдiйшовши ^iд середньовiчної зосередженостi на питаннях потойбiчного життя, такi особистостi, як астроном Коперник, фiлософ Анджей Фрич Модржевський, поет Ян Кохановський, вiдобразили новонароджену гуманiстичну зацiкавленiсть людиною, досвiдом її земного життя, її суспiльним та природним оточенням. Поширенню нових iдей сприяли випускники Ягеллонського унiверситету в Краковi та польськi студенти унiверситетiв Iталiї та Нiмеччини. На початку XVI ст. в Польщi налiчувалося близько 20 друкарень та понад 3 тис. па- рафiяльних шкiл. Реформацiя, впливи якої стали помiтними в Речi Посполитiй в серединi XVI ст., принесла новi струменi творчого збудження. Своїх послiдовникiв серед 25-ЗО % шляхти знайшов кальвiнiзм - вiддам протестантизму, в якому особлива роль у спра- вах церкви вiдводилася, мирянам. Радикальна течiя кальвiнiзму - арiанство, що вiдкидало догмат про трiйцю й проповiдувало пацифiзм, створило свої невеликi, але впливовi парафiї по всiй Польщi, Литвi та навiть на Волинi. З метою поширення своїх iдей протестанти засновували вищi школи, друкарнi, закрiплюючи у лiтератур- ному вжитку польську мову. Попри гострi конфлiкти на релiгiйному грунтi, що вiд- бувалися у XVI ст., Рiч Посполита, на вiдмiну вiд бiльшостi європейських країн, лишалася оазою релiгiйної терпимостi. Великою мiрою це пояснювалося величез- ним впливом шляхти - непорушнiсть її прав передбачала й те, що мали поважатися її релiгiйнi погляди, навiть вiдмiтнi вiд прийнятих. Посилення наприкiнцi XVI - на початку XVII ст. католицької реакцiї на про- тестантизм мало найбiльш вiдчутнi здобутки у Польщi. Великою мiрою це було заслугою єзуїтiв - цiєї ударної сили Контрреформацiї, що з'явилася у Польщi в 1564 р. Згруповуючи в своїх лавах вiдданих, добре освiчених i розумних членiв, цьому суворо дисциплiнованому релiгiйному орденовi вдалося повернути у лоно своєї церкви чимало заблудлої пастви. Заснувавши по всiй Речi Посполитiй цiлу мережу блискучих колегiй, єзуїти не лише виховували полякiв у дусi войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську i православну мо- лодь. Так пiд впливом Контрреформацiї колишня релiгiйна терпимiсть стала посту- патися мiсцем фанатичному католицизмовi. Полонiзацiя української знатi Приваблюючий приклад привiлейованого польського шляхтича справляв вели- чезний асимiляторський вплив на українську знать, а його очевидна культурна вищiсть посилювала потяг до всього польського. Впевнившись у своїй перемозi над протестантами, єзуїти зосередилися на схизматах, як вони називали православ- них. Незабаром, пiсля 1569 р., вони рушили на Україну, засновуючи свої колегiї у Ярославi, Львовi, Кам'янцi, Барi, Луцьку, Вiнницi та Києвi, їхнi найкращi поле- мiсти, й серед них блискучий Пйотр Скарга, бичували у проповiдях та на вiдкритих диспутах догматичнi облудностi та культурну вiдсталiсть, приписуванi православ'ю. У своєму знаменитому трактатi <Про єднiсть Церкви Божої> Скарга доводив, що православ'я перебуває у настiльки безнадiйному становищi, що єдиним виходом для його прибiчникiв є поєднання з Римом. <Греки обдурили тебе, о руський народе,- писав Скарга,- бо, давши тобi святу вiру, вони не дали грецької мови, змусивши те- бе використовувати слов'янську, аби ти нiколи не змiг дiйти до правдивого розумiння i знання... адже за допомогою слов'янської мови нiколи не можна пiзнати iстину>. Українська знать, як i кожна знать, за самим своїм єством була чутливою до власного соцiального статусу, й пов'язанiсть iз релiгiєю та культурою, що вважалися неповноцiнними, глибоко вражала її самолюбство. Внаслiдок цього українськi аристократи стали масово зрiкатися вiри батькiв i приймати католицизм, а з ним польську мову та культуру. В 1610 р. у сповненому скорботи трактатi <Тренос, або Плач за Святою Схiдною Церквою> провiдний представник православ'я Меле- тiй Смотрицький оплакував утрату Руссю її найзнатнiших родiв: <Де тепер безцiннi дiаманти православної корони, уславленi роди таких руських князiв, як Слуцькi, Заславськi, Збаразькi, Вишневецькi, Сангушки, Чорторийськi, Пронськi, Ружин- ськi, Соломирецькi, Головчинськi, Коропинськi, Масальськi, Горськi, Соколинськi, Лукомськi, Пузини та iншi, яким немає лiку? Де тепер тi, що оточували їх... благо- роднi, славетнi, вiдважнi, сильнi й давнi доми руського народу, що на весь свiт слави- лися престижем, могутнiстю й вiдвагою?> За цим риторичним запитанням стояв загальновiдомий факт переходу всiх цих славетних магнатських родiв до табору ка- толикiв-полякiв. Свiдчення, що допомагає зрозумiти сам механiзм асимiляцiї, лишив львiвський архiєпископ Ян Порохницький, що сам був представником спольщеного українсько- го роду: <Коли траплялося, що була панна-одиначка з маєтнiстю або вдова багата, то королi своїх полякiв-шляхтичiв посилали до Русi, помагали їм своїми впливами, i так [вони], женячися часто, наповнили Русь i запровадили вiру правовiрну като- лицьку римську; решту зробила пильнiсть пастирiв, так що й найбiльшi панове з Ру- сi перейшли до єдностi з римським костьолом, покинувши грецьку схизму>. З решти українських православних магнатiв тiльки лiченi роди лишалися вiд- даними старiй вiрi. До таких, зокрема, належали тi, що отримали титул до 1569 р., коли українцi ще становили могутню полiтичну й культурну силу Великого князiв- ства Литовського. Давнi традицiї продовжували побутувати в окремих осередках бiдної шляхти в iзольованих i вiддалених вiд центрiв польської культури землях. Проте полiтичне, соцiальне й економiчно вони були надто слабкими, щоб зупинити процес полонiзацiї. Важко перебiльшити тi серйознi наслiдки, що їх мала для українцiв утрата власної елiти. В суспiльствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою iєрар- хiчною будовою, народ без знатi все одно, що тiло без голови. Це значило, що україн- цi втратили клас, котрий звичайно здiйснював полiтичне керiвництво, ставив певнi полiтичнi цiлi, сприяв культурi та освiтi, пiдтримував церкву й живив вiдчуття етнопо- лiтичної самобутностi суспiльства. З поширенням полонiзацiї серед української знатi православ'я, а також українська мова та звичаї пов'язувалися насамперед iз нижчими верствами. Вони як такi стали в очах полякiв предметом презирства. Вiдтак честолюбнi й обдарованi молодi українцi були постiйно змушенi вибирати мiж вiдданiстю власному народовi й традицiям та асимiлюванням у панiвне су- спiльство i його культуру. Частiше перевага надавалася останньому. Внаслiдок цього iншою важливою проблемою української iсторiї стала проблема верхiвки українського суспiльства або, краще сказати,- її вiдсутностi. Вiдродження православ'я Незважаючи на свою ослабленiсть, православ'я змогло прийняти виклик поль- ського католицизму. Борючися з ворогом його ж методами, невелика купка україн- ських магнатiв, що лишались вiдданими давнiй вiрi, засновували у своїх володiннях православнi школи та друкарнi. У 1568 р. Григорiй Ходкевич надав притулок у своєму маєтку в Заблудовi, що в Бiлорусiї, Iвану Федорову - друкарю, якого вигнали з Москви за спроби використати свою <блюзнiрську> нову технiку книгодрукар- ства. Є свiдчення про те, що 1570 р. заснував на територiї своїх володiнь школу та дру- карню князь Юрiй Слуцький. Надходила також пiдтримка й вiд енергiйного князя Андрiя Курбського, втiкача з Москви, який у 1570-х роках оселився на Волинi, при- святивши себе оборонi православ'я. Але найбiльшим загальновизнаним покровителем православної церкви був <некоронований король України> - князь Костянтин Острозький, один iз найбагатших i наймогутнiших магнатiв Речi Посполитої. Костянтин Острозький i Острозька академiя. У 1578 р., не шкодуючи коштiв, Костянтин Острозький засновує у своєму маєтку на Волинi друкарню, якою керував непосидючий мандрiвник Iван Федоров. У 1581 р. з'являється найславетнiша її публiкацiя - ретельно вiдредагована Острозька Бiблiя. Це була перша повна Бiблiя, друкована слов'янською мовою. Князь Острозький також заснував школи в Туро- вi, Володимирi, а близько 1580 р. вiдкрив так звану Острозьку академiю. Спочатку князь запросив викладачами освiчених грекiв. Згодом стали викладати їхнi найобда- рованiшi українськi учнi. За програмою навчання академiя стояла нарiвнi з найкра- щими єзуїтськими колегiями. Вона включала грецьку, латинську, церковнослов'ян- ську мови, а також <сiм вiльних наук>, що подiлялися на тривiум, який складався з граматики, риторики та дiалектики (мистецтва диспуту), та на квадривiум, куди входили арифметика, геометрiя, музика й астрономiя. Згодом острозький осередок науки став приваблювати до себе таких iнтелектуа- лiв, як шляхтич Герасим Смотрицький (що служив ректором), священик Дем'ян Наливайко, чернець Василь Суразький (випускник iталiйських унiверситетiв), без- iменний Клiрик Острозький. Серед чужоземцiв, пов'язаних з академiєю, були Кшиштоф Казимирський, професор астрономiї з Кракова Ян Лятош i висо- коосвiчений Кирил Лукарис, що згодом став патрiархом константинопольським. Натхнений впливом цього культурного осередку, один православний сучасник писав: . Проте хоч Острозька академiя продемонструвала, на якi вражаючi здобутки думки були здатнi українцi, база, що пiдтримувала її, була слабкою. Все залежало вiд князя Костянтина Острозького. I коли у 1608 р. вiн помер, його внучка Анна, фанатична католичка, не гаючи часу, передала академiю єзуїтам. Братства. На щастя для православ'я, покровителi його високої культури не обмежувалися лише окремими магнатами старих родiв. Навiть позбавлене власної елiти українське суспiльство було надто велике i надто глибоко пройняте традицiя- ми, щоб не породити захисникiв своєї релiгiйно-культурної самобутностi. Саме в мiстах, де українцi становили утискувану, але тiсно згуртовану меншiсть, i з'явили- ся новi поборники православ'я. На вiдмiну вiд одинакiв, подiбних до можновладця Острозького, це були групи мiщан, котрi об'єднувалися у так званi братства. Iсторики припускають, що братства виникли за часiв середньовiччя для того, щоб утримувати церкви, постачаючи їм свiчки, iкони та книги. Ймовiрно, зазнавши впливу гiльдiй, вони перейняли собi таку органiзацiйну модель, яка передбачала щорiчнi вибори службовцiв, обов'язковi щомiсячнi збори, сплату внескiв i общин- нi суди. Братства завоювали повагу й популярнiсть, опiкуючись вдовами й сиротами своїх померлих членiв, пiдтримуючи шпиталi й надаючи своїм членам безпроцент- нi позички. У XVI ст. найважливiшим i найвпливовiшим було братство при Успен- ському соборi у Львовi. Воно слугувало взiрцем для iнших братств, що виникали у Галичi, Рогатинi, Стриї, Комарнi, Ярославi, Холмi, Луцьку та Києвi. З точки зору соцiального складу братства об'єднували простих торгiвцiв та ре- мiсникiв. У мiру зростання їхнього впливу до братств приєднувалися заможнi куп- цi - у Львовi вони звичайно багатiли з торгiвлi худобою. Проте в деяких братствах переважали iншi верстви суспiльства. Так, бiльшiсть членiв Луцького братства становила шляхта, а Київського - духовенство. Заслуговує на увагу те, що в суспiль- ствi з глибоким подiлом на класи, яким була Рiч Посполита, братства приймали до себе православних з усiх соцiальних верств. Але за числом членiв вони були не- великими. Львiвське братство не перевищувало ЗО членiв, бо саме стiльки українських родин мали дозвiл проживати в мiстi. У Луцьку братство налiчувало не бiльше 15 чле- нiв. Однак дiяльнiсть цих невеликих органiзацiй була надзвичайно ефективною. Однiєю з найважливiших їхнiх турбот була шкiльна справа. У кiнцi XVI ст. Львiвське братство заснувало власну школу. Всi викладачi в нiй, за винятком учено- го грека Арсенiя, а саме Зизанiй Тустановський, Кирило Ставровецький та майбут- нiй митрополит Iов Борецький, походили з мiсцевого населення. Про надмiрно суворi, якщо взагалi реалiстичнi правила, якими у своїй дiяльностi керувалися ця та iншi братськi школи України, свiдчить статут, так званий <Порядок шкiльний>: вчитель мав бути <набожним, мудрим, скромним, стриманим, а не пиякою, гулякою, хабарником>. Наголошуючи на тiй великiй вiдповiдальностi, що лежала на викла- дачах, цi правила заохочували їх <добре навчати i карати неслухняних не як тиран, а для науки>. Львiвська школа користувалася такою повагою, що iншi братства зверталися до неї з проханням надати пораду, вирядити вчителiв, проповiдникiв, надiслати книги. На початку XVII ст. численнi братськi школи iснували по всiй Українi. Iншою важливою цариною дiяльностi Львiвського братства, започаткованою ще до iснування школи, було книгодрукарство. Коли до Львова приїхав Iван Федоров, братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з'являється його перша книжка <Апостол>. Це була видатна подiя, що ознаменувала початок книгодрукар- ства на Українi. У 1582 р. Федоров повертається до Львова, де наступного року помирає у великих злиднях. Коли кредитори стали погрожувати тим, що вiдберуть у нього друкарню, її купило Львiвське братство, перетворивши мiсто на центр православного книгодрукарства. Поширення шкiл i друку розбудило колись пасивних i консервативних україн- цiв. Сотнi вихованцiв шкiл, пройнятих духом нацiональних традицiй, а також обiзна- них iз захiдноєвропейською наукою, ставали мандрiвними вчителями, розходилися по мiстах i селах у пошуках заробiтку. Крiм сучасних знань, вони несли почуття власної гiдностi й непримиренностi. Замiсть того щоб переходити у польський ка- толицизм, вони iз зростаючою рiшучiстю стали боронити релiгiйнi традицiї, що вiдрiзняли їх вiд полякiв. Прикладом цих нових явищ у духовному життi є успiш- ний опiр Львiвського братства спробам польських католикiв нав'язати григорiан- ський календар. Без сумнiву, всi цi змiни великою мiрою були результатом дiяльностi братств. Проте мали вони також i вади. Вiчною проблемою була нестача фiнансових засо- бiв. Незважаючи на повсюдне поширення, братства так i не утворили якогось коорди- нуючого органу i їхнi взаємозв'язки були спорадичними. Дiяльнiсть братств харак- теризується непослiдовнiстю, оскiльки навiть провiдне Львiвське братство зале- жало вiд кiлькох окремих людей. Коли ж цi люди втрачали ентузiазм, стомлюва- лися чи (як це траплялось з учителями) знаходячi собi десь в iншому мiсцi на- дiйну й краще оплачувану посаду, дiяльнiсть братства нерiдко припинялася на три- валий час. Ще серйознiшою була суперечка про те, чи мають право братства втруча- тися у справи церкви. Як i належало сподiватися, мiж ними та єпископами спала- хували конфлiкти за контроль над маєтностями якогось багатого монастиря (при- кладом цього може бути запекла боротьба мiж єпископом львiвським Балабаном та мiсцевим братством), або мали мiсце суперечки мiж єпископом та мiщанами навко- ло того, як тлумачити Бiблiю. У результатi замiсть сприяння вiдновленню православ- ної церкви братства нерiдко спричинялися до ще бiльшої анархiї в нiй. Берестейська унiя 1596 р. Iз самого моменту розколу в 1054 р. iдея возз'єднання розглядалася як католиць- кою, так i православною церквою. На Українi спроби їх об'єднання почалися ще в XIII ст., а пiсля Флорентiйського собору, що вiдбувся у 1439 р., цю iдею мало не бу- ло здiйснено. Проте на шляху привабливого за своєю суттю поняття християнської єдностi лежали столiття взаємної пiдозрiливостi та недоброзичливостi. Православнi найбiльш побоювалися, що в разi об'єднання могутня католицька церква намагати- меться пiдпорядкувати їх собi. Цi побоювання були небезпiдставними, бо протягом XVI ст. впевненi у власнiй зверхностi польськi католики домагалися унiї, сподiваю- чись, що вона неминуче приведе до асимiляцiї українського православ'я й дальшого поширення впливу польського католицизму. В 1577 р. великого розголосу набув аргументований трактат Пйотра Скарги <Про єднiсть Церкви Божої>. Водночас єзуїти активно переконували українських магнатiв пiдтримати iдею унiї. Навiть князь Острозький оголосив, що в принципi згоден на унiю. А Сигiзмунд III. ревний католик, використав увесь свiй авторитет для сприяння цiй справi. Крiм ре- лiгiйного запалу, до унiї його схиляли певнi полiтичнi мiркування, оскiльки вона тiснiше зв'язала б Україну та Бiлорусiю з Рiччю Посполитою й вiддалила б їх вiд небезпечного впливу сусiдньої православної Московiї. Як не дивно, безпосереднiй заклик до укладення унiї надходив вiд православної сторони. У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон Балабан, розлючений безкiнечними суперечками з братством, а ще бiльше - нетактовним втручанням константинопольського патрiарха, порушив питання про унiю з Римом на таємнiй зустрiчi православних єпископiв у Белзi. Крiм Балабана, докладнiше вивчити це питання погодилися ще три єпископи: Кирило Терлецький iз Луцька, Дионiсiй Зби- руйський iз Холма та Леонтiй Пелчицький iз Турова. Згодом до змовникiв пристав Iпатiй Потiй з Володимира. Разом з Терлецьким цей енергiйний недавно висвяче- ний феодал i колишнiй кальвiнiст став на чолi змови єпископiв за укладення унiї. Цими єпископами керували як власнi iнтереси, так i щира занепокоєнiсть до- лею церкви. Вони вiрили, що високоавторитетна i добре органiзована католицька церква впровадить серед православних жаданий порядок та дисциплiну. А ще вони сподiвалися, що внаслiдок цього зросте престиж єпископiв серед духовенства та ми- рян. Ставши частиною католицької церкви, православнi, на думку цих єпископiв, дiстануть повну рiвноправнiсть у Речi Посполитiй, українськi мiщани не будуть бiльше зазнавати дискримiнацiї в мiстах, а православну знать перестануть iгнору- вати при розподiлi службових посад. Бiльше того. єпископи теж мали б вигоду вiд унiї, бо, отримавши рiвний з католицькими iєрархами статус, вони стали б членами впливового Сенату. Спонукуванi такими привабливими перспективами, провiвши кiлька таємних зустрiчей з королiвськими урядовцями, католицькими єпископами та папським нунцiєм, чотири православних єпископи погодилися у червнi 1595 р. укласти мiж своєю церквою та Римом унiю. За умов гарантiї збереження традицiйної православної лiтургiї та обрядiв, а також таких звичаїв, як право священикiв брати шлюб, вони приймали верховний авторитет Риму в усiх справах вiри та догми. На- прикiнцi 1595 р. Терлецький i Потiй поїхали до Риму, де папа Клемент VIII проголо- сив офiцiйне визнання унiї. Коли розiйшлася звiстка про унiю, православна громада вибухнула вiд обурен- ня. Найвидатнiший її представник князь Острозький був розлючений не самою унiєю, а тим, в який спосiб її укладено. У широко розповсюдженому вiдкритому листi вiн оголосив чотирьох єпископiв <вовками в овечiй шкурi>, якi зрадили свою паству, й закликав вiруючих до протесту. Надiславши офiцiйну скаргу королю, яку було проiгноровано, Острозький вступив у антикатолицьку спiлку з протестантами, погрожуючи пiдняти збройне повстання. Водночас по всiх українських та бiлору- ських землях православна знать збирала свої мiсцевi ради (сеймики), на яких гнiвно засуджувала унiю. Переляканi такими подiями, iнiцiатори всiєї справи єпископи Ба- лабан i Копистенський зреклися своїх колег та оголосили про свою формальну опозицiю унiї. Щоб розв'язати конфлiкт, у 1596 р. в м. Берестi (Брестi) був скликаний церков- ний собор. Нiколи не бачили Україна i Бiлорусiя таких величезних зборiв духовен- ства. Противникiв унiї представляли два вищезгаданих єпископи, православнi iєрар- хи з-за кордону, десятки виборних представникiв знатi, понад 200 священикiв та численнi миряни. Водночас у таборi її прибiчникiв була жменька католицьких са- новникiв, королiвських урядовцiв i четверо православних єпископiв. Iз самого почат- ку стало очевидним, що сторони не можуть знайти спiльної мови. Зрозумiвши, що переговори не мали нiякого сенсу, прибiчники унiї публiчно пiдтвердили свої намi- ри укласти її. Незважаючи на протести та погрози, православнiй сторонi не вдалося змусити їх вiдступити або домогтися того, щоб король позбавив їх посад. Так українське су- спiльство розкололося навпiл: з одного боку - православнi магнати, бiльшiсть духо- венства та народнi маси, в той час як з iншого - колишнi iєрархи, пiдтримуванi королем та купкою прибiчникiв. Унаслiдок цього виникла ситуацiя, коли iснувала церковна iєрархiя без вiруючих i вiруючi без своїх iєрархiв. Те, що почалося як спроба об'єднати християнськi церкви, закiнчилося їхнiм подальшим роздрiбненням, бо тепер замiсть двох iснувало три церкви: католицька, православна та унiатська. або греко-католицька. як її згодом стали називати. Релiгiйна полемiка. Суперечки навколо Берестейської унiї породили небачену зливу полемiчних писань. Перший i цiлком сподiваний пострiл у затятiй словеснiй вiйнi зробив невтомний єзуїт Скарга своїм твором <На захист Брестської унiї> (1597 р.). Осередки православної науки дали на нього негайну вiдповiдь. Того ж ро- ку опублiкував польською (а у 1598 р. українською) мовою свiй <Апокрисис> острозь- кий шляхтич Марцiн Бронєвський, що писав пiд псевдонiмом Христофор Фiлалет. У цьому полемiчному творi викривалося вiдступництво греко-католицьких єпис- копiв, пiдтверджувалася законнiсть проведеного у Берестi собору православної церкви. З типовою для шляхти пiдозрiливiстю до вищої влади, перемежованою з протестантськими iдеями, Бронєвський вiдкинув посягання цих єпископiв на виключне право приймати рiшення щодо життя церкви. Дошкульнiй сатирi пiддав греко-католикiв у своїх памфлетах iнший представник острозького гуртка - Клi- рик Острозький. Трохи згодом, у 1605 р., у вогневому натиску православної поле- мiки взяв участь i Львiв. Не пiдписаний автором трактат пiд назвою <Пересторога> зосередився на викриттi тих егоїстичних мотивiв, якi керували греко-католицькими єпископами. З боку греко-католикiв виступав лише один вартий уваги автор - Iпатiй Потiй. У 1599 р., користуючись добре розвинутими прийомами єзуїтiв, вiн опублiкував українською мовою свiй <Антиапокрисис> - пристрасну вiдповiдь на полемiчний виступ Бронєвського. Чи не найяскравiшим православним письменником того перiоду був Iван Вишен- ський, галичанин, що провiв бiльшу частину свого життя (жив вiн десь мiж 1550 та 1620 рр.) як чернець-вiдлюдник у Грецiї на горi Афон. Вишенський був фанатич- ним оборонцем православних традицiй. У своїх простих i яскравих прозових творах. таких як <Послання єпископам - вiдступникам вiд православ'я> та <Короткослiвна вiдповiдь Пйотру Скарзi>, вiн безжально таврує греко-католикiв. Проте вiн також критикує православних, пiдкреслюючи егоїзм, любов до розкошiв та розтлiннiсть їхньої знатi, заможних мiщан та духовенства, вiдповiдальних за сумне становище церкви. Щиро вболiваючи за свiй народ, Вишенський був єдиним, хто оплакував закрiпачення селян i безстрашно викривав їхнiх визискувачiв. Проти всiх вад україн- ського суспiльства вiн бачив лише один засiб: цiлком вiдкинути усi новi вiяння, включаючи такi <язичницькi хитрощi, як граматика, риторика, дiалектика та iншi ганебнi спокуси>, i повернутися до давньої православної вiри. Лiтературна продукцiя полемiстiв була невеликою за обсягом. Протягом кiль- кох десяткiв рокiв дискусiй представники обох ворогуючих таборiв разом узятi написали всього 20-ЗО творiв. Та вони ретельно читалися i палко обговорювалися при дворах тих небагатьох магнатiв, якi ще трималися православ'я, в тiсних при- мiщеннях братств по всiй Українi. Утягнувши суспiльство в цю першу для нього справжню iдеологiчну полемiку, вони сприяли пiднесенню рiвня його усвiдомлення самого себе i свого мiсця в навколишньому свiтi. Релiгiйна полемiка кiнця XVI - початку XVII ст. висвiтлила ряд наболiлих проблем українського суспiльства. Вона пiднесла дедалi зростаючу напруженiсть мiж Польщею та Україною на високоемоцiйний iдеологiчний рiвень. Католицька Польща тепер поставала як цiлковита протилежнiсть українському суспiльству. Та українцям дорого коштувала культурна конфронтацiя з поляками: вона змусила українську верхiвку вибирати мiж власною застиглою та зубожiлою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що величезна бiльшiсть приймала католицтво й згодом неодмiнно полонiзувалася. Внаслiдок цього українцi втратили свою елiту - шляхту. Цi явища мали епохальне значення в їхнiй подальшiй iсторiї. Iншим побiчним продуктом конфронтацiї мiж православними й католиками, що мав далекосяжнi наслiдки, став, зокрема, подiл українцiв на двi конфесiї. Це поклало початки багатьом рiзким вiдмiнностям, якi пiзнiше розвинулися мiж схiдни- ми та захiдними українцями. Проте цей перiод нiс не лише невдачi для українського суспiльства: релiгiйна полемiка спричинилася до культурного пiднесення, а ворож- неча з поляками сприяла чiткiшому усвiдомленню українцями своєї самобутностi.