ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДОБА СОЦIАЛЬНА СТРУКТУРА ТА ЕКОНОМIЧНI ЗМIНИ Українцi у Речi Посполитiй Система власностi на Українi Традицiйне господарство Змiцнення шляхти Закрiпачення селянства Наслiдки Люблiнської унiї були не тiльки полiтичними, вони також справили великий вплив на спосiб життя українцiв. Ще до унiї на Українi розвивався цiлком новий суспiльно-господарський порядок, зовсiм не схожий на устрiй Київської Русi. Взаємини українцiв iз поляками, а через них - iз Захiдною Європою мали ви- рiшальний вплив на форми економiчного розвитку. Це й зумовило органiзацiю суспiльства на захiдний зразок. Економiчнi зв'язки України iз Заходом не- чувано змiцнiли. Рiдко коли в українськiй iсторiї вплив Заходу на Україну в цi- лому був таким великим i помiтним у щоденному життi суспiльства, як пiд час пану- вання литовцiв та полякiв. Українцi у Речi Посполитiй З точки зору територiї та населення українськi землi складали основну частину польсько-литовської держави, яка дiстала назву <Республiка> (польською мовою - Рiч Посполита) й була найбiльшою в Європi державою. Iз загальної чисельностi її населення (7,5 млн чоловiк) українцi становили майже 2 млн, тобто 28 % (не слiд забувати, що всi статистичнi данi цього перiоду дуже приблизнi). Поляки заселяли тiльки 180 тис. кв. км територiї держави (iз загальної площi 815 тис.), але складали близько половини її населення. До етнiчних груп країни належали передусiм литов- цi, бiлоруси, євреї, нiмцi та вiрмени. Пiсля 1569 р., коли зникли залишки адмiнiстративної системи давнiх руських князiвств, українськi землi Речi Посполитої було подiлено на шiсть воєводств. Циф- ри, що подаються у табл. I, спираються на неповнi данi, зiбранi польським iсториком Александром Яблоновським. Чужинцi, мандруючи Україною, часто звертали увагу на невелику густоту її населення. Якщо на польських землях вона в середньому досягала 22 чоловiк на кв. км, то на українських (за винятком найближчого до Польщi Пiдляшшя) - близько 7 чоловiк на кв. км. Найбiльше українське воєводство - Київське - фак- тично знелюднiло. Iншим було становище на початку литовського панування. З по- чатку XV ст., коли експансiя великого князя Вiтаутаса досягла Чорного моря, в сте- пу будували довгi лiнiї укрiплень для захисту поселень, що сягали на пiвдень на- багато глибше, нiж за часiв Київської Русi. Але в мiру того як змiцнювалося Крим- ське ханство та частiшали наскоки татар, осiле населення вiдходило на пiвнiч, аж доки наприкiнцi XV ст. в пiвденнiй третинi України зникли осiлi поселення. Система власностi на Українi З наближенням кiнця перiоду середньовiччя iз заходу через Польщу на Україну проникла система станової органiзацiї суспiльства, не знана в Київськiй Русi. На вiдмiну вiд класiв, що вiдображають економiчний статус певних соцiальних груп, стани виникали на пiдставi визначених законом прав, привiлеїв та обов'язкiв. Спо- чатку правовi вiдмiнностi мiж шляхтою, духовенством та мiщанами були розми- тими, й людина могла переходити з одного стану в iнший. Проте з часом розмежу- Таблиця I Площа та населення українських воєводств у XVI ст. Воєводство Площа, тис. Чисельнiсть населення, Густота населення, чол. кв. км тис, чол. на кв. км Галицьке 45 446 10 Волинське 42 294 7 Подiльське 19 98 5 Брацлавське 35 311 9 Київське 117 234 2 Волзьке (тiльки два ра- йони): Холмщина 19 133 7 Пiдляшшя 10 233 24 вання мiж станами, особливо мiж шляхтою (дворянством) та iншими верствами, стало спадковим i майже непроникним. На початку доби, яку ми тут розглядаємо, станова належнiсть людини була не менш важливою категорiєю самовизначення, нiж вiросповiдання чи нацiональнiсть. Шляхта. Найважливiшим станом, що сформувався у XIV-XV ст., була шляхта, високе положення якої корiнилося, принаймнi теоретично, у <кровi, пролитiй> на вiйськовiй службi королю чи великому князевi. До цього стану належали рiзнi со- цiальнi групи. На Українi, коли вона входила до Великого князiвства Литовського, серцевиною шляхетського стану були вiд 20 до ЗО княжих чи магнатських родiв, що походили вiд колись суверенних князiв iз династiй Рюриковичiв i Гедимiнасiв. Бiльшiсть цих княжих родин зосереджувалась на Волинi - цiй твердинi україн- ської аристократiї. Найбагатший iз них - рiд князiв Острозьких - мав величезнi володiння, що охоплювали ЗО % усiєї землi на Волинi (14 тис. кв. км) iз 100 мiстами та 1300 селами. До iнших багатих i знатних домiв належали Сангушки, Чорторий- ськi, Збаразькi, Вишневецькi, Заславськi та Четвертинськi. Цi родини обiймали пе- реважну бiльшiсть високих посад у Великому князiвствi Литовському, а залишки їхнiх колись суверенних прав виражалися у привiлеї вести пiд власними прапорами свої вiйськовi загони чи бути судимими лише судом великого князя, а не мiсцевих урядникiв. Привiлеї величезної бiльшостi знатi, що пiзнiше стала називатися поль- ським словом <шляхта>, випливали передусiм iз вiйськової служби. Верхня верства шляхти, що налiчувала кiлькасот родин на Українi i частково походила вiд боярства Київської доби, мала маєтки з 10-15 сiл i монополiзувала мiсцеве правлiння. Най- численнiшими були нижнi верстви шляхти. Тисячi родин, у тому числi давнi ви- хiдцi з селян чи мiщан, отримували статус шляхти, вiдбуваючи службу в кавалерiї - у походах, охоронi замкiв або кордонiв чи будучи озброєними магнатськими слу- гами. Нерiдко їхнiх земель вистачало якраз на те, щоб прогодуватися, а їхнє життя мало чим вiдрiзнялося вiд життя селян. Це особливо стосувалося Галичини, де мешкали бiднi шляхтичi - Кульчицькi, Яворськi, Чайковськi та Витвицькi. Попри великi соцiально-економiчнi вiдмiнностi й тертя, що мали мiсце в середо- вищi шляхти, саме те, що цi люди меча обдарювалися привiлеями в 1387, 1413, 1430 i 1434 рр., розвивало в них вiдчуття належностi до одного стану. В Польщi, де шлях- та була найкраще органiзованою i найбiльш могутньою, вона складала близько 8-10 °о населення (середнiм показником для Європи був приблизно 1-2 %). На українських землях Великого князiвства Литовського знать повiльнiше завойову- вала свiй особливий статус i, ймовiрно, не перевищувала 5% усього населення. Мiщани. Мешканцi українських мiст, це близько 1-15% усього населення, та- кож сформувалися в окрему спiльнiсть. Iз зростанням їхньої чисельностi та впевне- ностi в собi польськi королi та великi князi литовськi надавали великим мiстам ви- соко цiноване Магдебурзьке право. Створене на зразок управлiння нiмецького мiста Магдебурга й принесене на Україну через Польщу, це право передбачало надання мiстам самоврядування. У 1356 р. Магдебурзьке право отримав Львiв, у 1374 - Кам'янець-Подiльський, у 1432 -Луцьк i в 1497 р.- Київ, позбувшись таким чином втручань iз боку королiв чи княжих урядникiв. Попри передбачену Магдебурзьким правом рiвнiсть усiх мiщан перед законом серед населення мiст iснували рiзкi вiдмiнностi. Багатi патрицiанськi родини, на зразок тих 40 чи 50, що утворювали львiвську елiту, цiлком панували в мiсько- му управлiннi. Середня верства складалася з дрiбних купцiв i торгiвцiв. Мiськi трударi, що були фактично позбавленi прав, оскiльки не мали власностi в мiстi й не- рiдко мешкали поза його мурами, становили бiльшiсть населення. Як завжди, мiськi мешканцi були етнiчно строкатою соцiальною групою: серед них можна було знайти представникiв корiнного населення,' а також польську шляхту та урядникiв, нiмець- ких ремiсникiв, єврейських та вiрменських купцiв. Селяни. Якщо вищезгаданi стани визначалися своїми особливими правами, то першою ознакою селян, що складали майже 80 % населення України, були повин- ностi. За право користуватися землею селянин мусив сплачувати феодаловi вiд- робiткову або натуральну ренту. Якщо селянин виконував цi, зобов'язання,- а в XIV ст. вони були вiдносно легкими, рiдко коли перевищуючи 14 днiв вiд- робiтку на рiк,- його не можна було зiгнати з земельного надiлу. До того ж селянин мiг продати чи вiдписати свiй надiл у спадщину. За часiв, коли землi було багато, а населення мало, селянам удавалося забезпечу- вати собi вiдносно широкi права. Це був вiльний люд (пiд тиском церкви та еко- номiчного примусу зникло те обмежене рабство, що iснувало в Київськiй Русi), котрий мiг подавати в суд на знать, а за певних обставин покидати маєток свого феодала у пошуках кращих умов. У деяких районах України були селяни, цiл- ком незалежнi вiд феодалiв. Наприклад, у Карпатах, де переважало тваринництво, багато сiл мали Молдавське право, за яким вони сплачували феодаловi лише натуральний оброк (як правило, вiвцями). Подiбна угода передбачалася Нiмець- ким правом, за яким пiдприємливий селянин, або солтис, за договiрне вста- новлену плату феодаловi отримував право засновувати село на його землях та управ- ляти ним. На степових кордонах Центральної та Схiдної України багатьох селян звiльняли вiд зобов'язань перед феодалами за те, що вони служили як прикордон- на варта. Литовський статут. Численнi права та привiлеї, дарованi рiзноманiтним соцiаль- ним групам Великого князiвства, диктували необхiднiсть створення кодифiко- ваного зводу законiв. Бiльше за всiх у цьому була заiнтересована середня та дрiб- на шляхта, котра прагнула законодавче закрiпити свiй привiлейований статус. Уна- слiдок цього в 1529 р. з'явилося перше видання Литовського статуту. Крiм пiдтверд- ження шляхетських прав, вiн включав елементи звичаєвого права, якi сягали ще ча- сiв Київської Русi. Водночас ним впроваджувалися новi юридичнi поняття, що по- ходили з Нiмеччини. У 1566 й 1588 рр. вийшло два iнших видання Литовського ста- туту, зумовленi необхiднiстю привести його у вiдповiднiсть iз змiнами, породже- ними Люблiнською унiєю. Важко переоцiнити значення Литовського статуту в iсторiї права на Українi. Крiм узаконення важливих соцiально-економiчних змiн на Українi в XV-XVI ст., вiн також створив основу для правової системи, що розвинулася згодом, за доби Козаччини. Навiть у XIX ст. у деяких частинах Схiдної України закони по сутi спира- лися на цей статут. Необхiдно також наголосити на ще одному аспектi тiєї ролi, яку вiдiграли на Українi Литовський статут зокрема та станова система загалом. Обидва вони справили великий вплив на визнання українцями цiнностi таких понять, як установленi та гарантованi законом права. А усвiдомлення цього пов'язувало україн- цiв iз захiдною полiтичною й правовою думкою. Iнший продукт Київської Русi - Московiя, навпаки, в результатi столiть монголо-татарського панування не мала можливостей познайомитися з принципами захiдної законностi. Традицiйне господарство До середини XVI ст. феодал виробляв продукти переважно для задоволення потреб свого дому, для худоби й на посiв наступного року. Участь у тривалих вiй- ськових кампанiях, а також брак ринкiв та грошей вiдбивали у феодалiв усяке ба- жання займатися комерцiйною дiяльнiстю. За винятком тiєї землi, де мiстився має- ток, шляхта звичайно роздавала решту своїх земель селянам. Для селян це був золотий вiк. Знать не втручалася в їхнi справи, колонiзацiя збiльшила кiлькiсть на- явної землi, а вдосконаленi сiльськогосподарськi знаряддя пiдняли продуктив- нiсть працi. Якщо зобов'язання та оброк селян феодаловi лишалися незмiнними, то прибутки їхнi зростали. Для заможного селянина, а їх було багато, цiлком звичайним було обробляти надiл у 8-12 га, мати одного-двоє коней чи волiв, двi-три корови, кiлька свиней i десятки курей та гусей. Денний рацiон пересiчного українця складався з близько 0,6 кг хлiба та 2,5 л пива. Iншими поширеними продуктами були каша, сир, яйця, у вiдповiдну пору року фрукти. М'ясо їли рiдко, як правило, на великi свята. Рацiон пересiчного шляхтича мало чим вiдрiзнявся, за винятком того, що його родина спо- живала бiльше м'яса i часом на їхньому столi з'являлися такi ласощi, як заморськi приправи, iзюм, iнжир. Солодощi були рiдкiстю, й навiть багата знать лише на свята могла дозволити собi вино. Найбiднiшi селяни i городяни ходили просто голодни- ми. Через поганi гiгiєнiчнi умови високою була дитяча смертнiсть, а середня трива- лiсть життя, з урахуванням останньої, не перевищувала 25-ЗО рокiв. Для мiст XIV i XV столiття також були порою добробуту. Оскiльки вони висту- пали джерелом прибутку й потенцiйними союзниками знатi, польськi та литовськi правителi засновували новi та розбудовували iснуючi мiста. Щоб мати прибутки, правителi часто встановлювали для мiст високе мито, суворо визначенi торговi шляхи, дозвiл на продаж привозних товарiв тощо. Проте, як уже зазначалось, вони також надавали мiстам значну автономiю, що сприяло їхньому зростанню. На початку XV ст. найбiльшим мiстом на Українi був Львiв, що налiчував близь- ко 10 тис. мешканцiв (Київ, що лежав беззахисним перед наскоками татар i через який уже не проходили важливi торговi шляхи, населяли всього 3 тис. чоловiк). Численне населення Львова, об'єднане у 14 цехiв, займалося 36 рiзними ремеслами. Запровадженi на Українi нiмецькими iммiгрантами Цехи являли собою корпорацiї ремiсникiв, що захищали їхнi iнтереси та стежили' за якiстю й кiлькiстю товарiв, якi вони виробляли. Лише в одному Львовi налiчувалося понад 500 майстрiв-ремiсни- кiв, що входили до свого або близько спорiдненого цеху. Оскiльки мiстам iз їхнiм зростаючим населенням потрiбнi були продукти, а село прагнуло певних виробiв, на регулярних ярмарках велася мiсцева торгiвля, ця опора всiєї комерцiї. Також процвiтала торгiвля чужоземними товарами, особливо на Захiднiй Українi, завдя- ки тому, що такi мiста, як Львiв i Кам'янець, лежали поблизу основних торгових шляхiв мiж Європою та Кримом i Сходом. Однак, незважаючи на iнтенсивне зростання, мiста були ще вiдносно мало поширеними на Українi. Так, на густонаселенiй Волинi на кожнi 300 кв. км припада- ло тiльки одне мiсто. Не лише мала кiлькiсть, а й етнiчний склад мiст обмежували їхню роль у життi українцiв. Незабаром бiльшiсть населення таких великих мiст, як Львiв, стали складати численнi iммiгранти - нiмцi, євреї, поляки, вiрмени, греки, запрошенi правителями для розвитку мiст на Українi. Найбiльше було полякiв i нiмцiв, вiросповiдання яких, католицизм, швидко стало панiвним у мiстах. Пiсля приєднання до Польщi Галичини, а згодом iнших регiонiв України, серед мiського населення активно велася мовна й культурна полонiзацiя. Це призвело до суворих обмежень для мiщан-українцiв. Доводячи, начебто мiськi закони стосуються виключно католикiв, полонiзована мiська верхiвка ви- тiснила православних українцiв iз установ та судiв. Вона також обмежила чис^о українцiв, що мали право жити в мiстi. Зокрема, у Львовi ЗО українських родин мали право жити пiд захистом мiських мурiв i то виключно на маленькiй i тiснiй Руськiй вулицi. Навiть православнi релiгiйнi процесiї були пiд забороною, а право- славне мiщанство примушували платити повиннiсть католицьким священикам. Сло- вом, мiста стали та й лишалися протягом багатьох столiть чужою землею для бiльшостi українцiв. Великий зерновий бум. Протягом XVI ст. у багатьох європейських країнах пожвавилася господарська дiяльнiсть, їхнє населення швидко зростало. Зростали й цiни на харчi. Мiж 1500 та 1600 рр. так звана революцiя цiн, спричинена напливом срiбла й золота з Нового Свiту, призвела до небаченого пiдвищення цiн на харчовi продукти - на 400-500 %, а подекуди й навiть на 800-1000 %. Багатолюднi захiднi мiста потребували збiжжя. На це вiдгукнулися землевласники пiвнiчних i центральних регiонiв Речi Посполитої, розвозячи чимраз бiльшi партiї зерна по всiй Захiднiй Європi. В той же час у пiвденних регiонах Речi Посполитої, таких як Подiлля, розташованих далеко вiд шляху по р. Вiслi, випасали великi стада худоби, котру потiм переганяли в Пiвденну Нiмеччину та Iталiю. Посилювалася велика схiдноєвропейська продовольча лихоманка, в якiй важлива роль вiдводилася й Українi. Щоб виробляти продовольство ефективнiше й у бiльшiй кiлькостi, феодали стали перетворювати свої володiння на комерцiйне орiєнтованi господарства, що називалися фiльварками. Прагнучи поставити селянськi землi пiд свiй без- посереднiй контроль, вони включали їх до своїх маєткiв i замiсть оброку вимагали вiд селян ще бiльшої вiдробiткової працi. На вiдмiну вiд Польщi, де фiльваркове господарство швидко набуло значного поширення, на Українi це вiдбувалося по- вiльнiше. Для iснування таких господарств суттєво необхiдними були доступ до рин- кiв та значна робоча сила. Хоч цi умови iснували почасти в Галичинi, на Волинi та Подiллi, завдяки чому там незабаром виникли подiбнi господарства, вони були вiд- сутнiми у Центральнiй та Схiднiй Українi. Перш нiж створювати там господарства, належало освоїти цi землi. Задля сприяння колонiзацiї польськi або полонiзованi магнати, чиї зв'язки дозволяли їм легко отримувати в дар великi незаселенi землi України, заохочували селян займати цi землi. Щоб бiльше привабити селян, вони пропонували їм так званi слободи (тобто поселення, звiльненi вiд сплати будь-яких повинностей та обро- кiв протягом вiд 1'5 до ЗО рокiв). Отже, в малозаселеному Приднiпров'ї система фiльваркових господарств розвинулася iз запiзненням. Нарештi з'явившись, вона значно змiнилася пiд впливом мiсцевих умов. Змiцнення шляхти Економiчна могутнiсть допомогла шляхтi Речi Посполитої змiцнити свої i без того широкi привiлеї та полiтичний вплив. Спочатку шляхтичi намагалися змен- шити свої зобов'язання перед сюзеренами. Колишнi воїни, а тепер пiдприємцi, вони прагнули обмежити право короля вступати у вiйни, не бажаючи брати участь у ви- снажливих кампанiях, коли можна було iз власних маєткiв отримувати великi прибутки. Наприкiнцi XV - на початку XVI ст. шляхта пiдпорядкувала собi мiсце- вi сеймики, а трохи згодом - i загальний сейм Речi Посполитої, якому належала навища законодавча влада в країнi. Тепер шляхта, бiльше нiж знать будь-якої країни Європи, могла обмежувати прерогативи своїх королiв. У 1505 р. контро- льований шляхтою сейм схвалив закон <№1ii1 поуi>, за яким королю за- боронялося видавати новi укази без згоди представникiв шляхти. А в 1573 р., коли помер останнiй представник династiї Ягеллонiв, шляхта отримала право обирати собi монархiв i визначати їхнi прерогативи шляхом угоди, що називалася <Расiа соп- уепiа>. Обмеження королiвської влади було лише однiєю з цiлей шляхти. Вона також прагнула позбавити будь-яку iншу верству суспiльства можливостi загрожувати її привiлейованому становищу. Хоч великi магнати, яких налiчувалося близько 100 родин, належали до шляхетського стану, їхня фактична монополiя на високi посади й величезнi землеволодiння, їхня готовнiсть визискувати iншу шляхту викли- кали лють, насамперед у середовищi середньої шляхти. Тому на початку XVI ст. шляхтi вдалося, принаймнi на деякий час, обмежити доступ магнатiв до державних посад i земель. Iншим об'єктом зазiхань шляхти були мiста. Вбачаючи в них своїх суперникiв у торгiвлi, шляхта всiляко прагнула пiдiрвати їх. У 1505 р. бiльшiсть мiст було по- збавлено права голосу в сеймi. У 1565 р., сподiваючись усунути їх вiд ролi посередни- ка, сейм, у якому панувала шляхта, заборонив мiсцевим купцям подорожувати по товари за кордон. Унаслiдок цього чужоземнi купцi стали торгувати безпосе- редньо iз знаттю, задовольняючи її потреби. Водночас сейм звiльнив шляхту вiд мита на ввiз i вивiз товарiв. Не в змозi встояти перед тиском села, де панувала шлях- та, багатi городяни стали займатися сiльським господарством. Вони вкладали свої капiтали у фiльварки й намагалися видати дочок за шляхтичiв. Не знаходячи собi роботи у занепадаючих мiстах, ремiсники перевозили свої майстернi до маєткiв шляхти. Темпи урбанiзацiї на Українi, як i скрiзь у Речi Посполитiй, помiтно змен- шилися. Таке розширення привiлеїв знатi було справою рук польської шляхти. До 1569 р. українська знать Великого князiвства Литовського, особливо її нижнi верстви, не користувалася такими значними правами, як польська. Великий князь вiдносно легко мiг позбавити українську знать її земель, а її обов'язки перед князем були куди бiльшими, нiж у польської шляхти. Це означало, що українська знать мусила переймати польськi звичаї, в тому числi систему управлiння, закони, зрештою мову. Польськi закони заохочували навiть змiну вiровизнання, передбачаючи, що особа, яка приймає католицизм, автоматично отримує рiвнi з польською шляхтою права. Словом, щоб українськi дворяни могли користуватися рiвними з поляками правами, вони повиннi були все бiльше уподiбнюватися полякам. Закрiпачення селянства Iз зростанням багатств шляхти селянство бiднiшало. Шляхта розглядала селян тiльки як дешеву робочу силу. Контролюючи полiтичну систему, шляхта могла як завгодно посилювати вимоги до селян. Так, у Галичинi XV ст. вiдробiткова рента становила близько 14 днiв на рiк. Проте через 100 рокiв кожний дорослий член дворища мусив працювати в маєтку свого пана два днi щотижня. Це стало статтею закону, коли у 1557 р. у Великому князiвствi Литовському був прийня- тий так званий <Устав на волоки>, який мав за мету впровадження єдиної системи землеподiлу, але одночасно став способом збiльшення вiдробiткової ренти. Пiзнiше селян змусили вiдробляти три-чотири днi на тиждень, а iнколи й бiльше. Маючи обмаль часу для того, щоб обробляти власнi надiли, селяни не мали змоги не лише скористатися з пiдвищення цiн на продовольство, а й навiть зберегти попереднiй рiвень життя. Щоб полегшити собi визиск селян, феодали систематично позбавляли їх тра- дицiйних форм самоуправлiння, усуваючи чи пiдкуповуючи сiльських солтисiв, нiве- люючи тим Молдавське чи Нiмецьке право, i впроваджували безпосереднє управ- лiння селами згiдно з польськими законами. Процес втручання феодалiв у сiльське життя i поширення їхньої влади на селi почався ще у 1457 р., коли вони отримали право судити своїх селян. Зрештою ця обставина дозволила феодалам втручатися навiть у рiзнi сторони особистого життя селян. Деякi феодали зайшли так далеко, що вимагали вiд селян плату за дозвiл на шлюб. Вони також примушували селян користуватися панськими млинами та шинками, якi часто здавалися в оренду євреям. З появою <Уставу на волоки> право селян на власну землю вже не визнавалося законом. Вони могли обробляти землю, але володiти нею мiг тiльки феодал. Багато селян робили спроби скористатися своїм правом кидати землi свого феодала й шукати кращої долi деiнде. Але навiть цього вибору їх поступово позба- вили. Спочатку селянам дозволяли йти лише у певну пору року, найчастiше на Рiздво, та й то тiльки внiсши за це плату й знайшовши собi замiну. В 1496 р. це право було обмежене лише одним господарством у селi на рiк. Нарештi, у 1505 р. сейм остаточно заборонив селянам кидати свої села без дозволу пана. Не маючи можли- востi переселятися, позбавлений особистих прав, свавiльно експлуатований, селя- нин став крiпаком, що мало чим вiдрiзнявся вiд раба свого вельможного землевласни- ка. Таким чином, у той час, коли в Захiднiй Європi крiпацтво вiдмирало, у Схiднiй Європi й на Українi воно, за словами Енгельса, вiдроджувалося у своєму другому виданнi, в особливо експлуататорськiй формi. Але мiра закрiпачення селян на Українi була неоднаковою. У густiше заселених регiонах, як, наприклад, Галичина i Волинь, де були сильнi польськi впливи, крi- пацтво цiлком переважало й мало жорстокий характер. Проте у рiдконаселених регiонах, як Карпати й особливо Приднiпров'я, де бракувало робочої сили й не- обхiдно було робити поступки селянам, крiпацтва практично не знали. До того ж українське селянство не давало поневолити себе без боротьби. У 1490-1492 рр. Молдавiю, Буковину й Галичину охопили селянськi повстання пiд проводом Мухи. Хоча повстанцiв налiчувалось близько 10 тис., їм перешкоджали класичнi недолi- ки всiх подiбних виступiв: недосвiдчене керiвництво, слабка органiзованiсть, брак вiйськової виучки й замкнутiсть на мiсцевих проблемах. Унаслiдок цього вони швидко зазнали поразки, пiдтвердивши, що без допомоги досвiдченого у вiйськових i полiтичних справах стану селянство неспроможне побороти монополiю феодалiв на владу й привiлеї. Включення українцiв у польсько-литовську Рiч Посполиту уможливило для них благодатнi й стимулюючi впливи Заходу, але одночасно заклало пiдвалини протирiч, що iснуватимуть упродовж столiть мiж українцями i поляками. Унаслiдок зерно- вого буму економiка України, як i власне польське господарство, стала вкрай незрiвноваженою, однобокою, оскiльки майже вся економiчна дiяльнiсть зосереди- лася на сiльському господарствi. Водночас мiста й промисловiсть перебували у станi застою. Поряд iз порушенням економiчної рiвноваги спостерiгалися великi й де- далi зростаючi соцiальнi диспропорцiї: дворянство Речi Посполитої здобувало над- звичайнi привiлеї, в той час як умови життя селянства рiзко погiршувалися. Оскiльки влада, багатство та привiлеї в Речi Посполитiй все бiльше асоцiюва- лися з поляками, то серед людей, котрi не могли ототожнювати себе з поль- ською культурою, зростало невдоволення.