ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДОБА ПIД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩI ТА ЛИТВИ Експансiя литовцiв на Україну Експансiя Польщi на Україну Польсько-литовська унiя Люблiнська унiя 1569 р. Протягом тисячолiть Україна була тиглем таких могутнiх полiтичних форму- вань, як скiфська, сарматська та Київська держави. Її люд - господар власної до- лi - справляв вплив, нерiдко вирiшальний, на життя сусiдiв. Цивiлiзацiї, що розви- валися на Українi, перебували на авансценi культурних i суспiльно-економiчних подiй усiєї Схiдної Європи. Однак занепад Галицько-Волинського князiвства призвiв до епохальних змiн. Iз цього часу українськi землi бiльше не становитимуть серце- вину важливих полiтичних об'єднань, а доля населення України, за винятком кiлькох коротких перiодiв нацiонального самоствердження, вирiшуватиметься у таких дале- ких столицях, як Варшава, Москва чи Вiдень*. З культурної та економiчної точки зору статус України також занепадатиме до рiвня важливої, та все ж периферiйної провiнцiї, а її елiта асимiлюватиметься з куль- турою та полiтичними системами чужоземних володарiв. Населення України, що не тiльки перестало бути панiвним, а й саме потрапило в неволю, тепер боротиметь- ся й за полiтичне самовизначення, й за власне iснування як окремої етнiчної та нацiональної спiльностi. Ця боротьба стала - й до наших днiв лишається - однiєю з основних тем української iсторiї. Експансiя литовцiв на Україну У XIV ст. iсторичнi подiї розвивалися у несприятливому для України напрямi. Саме в перiод її полiтико-економiчного та культурного занепаду почали пiдноситися її сусiди - Литва, Польща та Московiя. Цi суспiльства дуже швидко розросталися, i їх, цiлком природно, приваблював вакуум влади, що виник на пiвднi. Стародавнiй Київ залишався тут лише блiдою тiнню своєї колишньої слави. Крiм православного митрополита, що у 1300 р. виїхав до процвiтаючих центрiв пiвнiчного сходу Босiї та зрештою осiв у Москвi, мiсто покинули багато бояр i великих купцiв. Протягом тривалого часу Київ навiть не мав свого князя. Пiсля смертi останнього князя га- лицько-волинської династiї захiдноукраїнськi землi теж опинилися без свого провiд- ника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 рокiв титул володаря україн- ських земель належав монголо-татарам. Але навiть протягом вiдносно короткого перiоду їхнього панування хронiчнi чвари у Золотiй Ордi унеможливлювали для монголiв безпосереднє управлiння тутешнiми землями. Отже, Україна, наче дозрi- лий плiд, чекала наступного завойовника. * У польсько-литовську добу українцi називали себе русинами - слово, утворене вiд <Русь>. Так само називалися й бiлоруси. Росiян у тi часи головним чином називали московитами. Серед перших, хто скористався цiєю можливiстю, були литовцi. У серединi XIII ст. князь Мiндаугас (Мiндовг) об'єднав войовничi вiдсталi язичницькi племена, щоб дати вiдсiч натиску Тевтонського ордену нiмецьких хрестоносцiв-колонiзаторiв, що виник на прибалтiйських землях. Iз цiєї боротьби литовцi вийшли сильнiшими й тiснiше об'єднаними, нiж будь-коли. У першi десятилiття XIV ст. пiд прово- дом великого князя Гедимiнаса (Гедимiна) вони рушили на Бiлорусiю. А у 1340-х ро- ках, пiд час правлiння його сина Альгердаса (Ольгерда), який рiшуче проголосив, що <вся Русь просто повинна належати литовцям>, вони вступили на українськi землi. До 1350-х рокiв Альгердас поширив свою владу на дрiбнi князiвства, розташованi на лiвому березi Днiпра, а у 1362 р. його вiйсько зайняло Київ. У 1363 р. литовцi ру- шили на Подiлля, завдавши нищiвної поразки Золотiй Ордi. В той час, пiдпорядку- вавши велику частину Бiлорусiї та України (приблизно половину земель Київської Русi), Велике князiвство Литовське стало найбiльшим в Європi. Його утворення було видатним органiзацiйним звершенням, особливо з погляду на те, що здiйснене воно було менш нiж за 150 рокiв. Не слiд уявляти собi захоплення литовцями україн- ських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинцiв. По сутi, до опису цього цi- леспрямованого процесу краще пасують такi слова, як проникнення, включення, приєднання. Пiд час просування Альгердаса вглиб України населення часто вiтало його вiйська, що переважно складалися з українських пiдданих або союзникiв. Якщо й спалахували бої, то, як правило, iз Золотою Ордою. На жаль, брак джерел про той перiод не дозволяє iсторикам вiдтворити подро- бицi литовської експансiї. Проте iснує загальна думка щодо основних причин цих швидких i легких успiхiв. Передусiм, для українцiв, особливо надднiпрянцiв, литовське панування було прийнятнiшим, нiж жорстоке iго Золотої Орди. По-друге, литовцi, за браком людей для управлiння своїми величезними завоюваннями (бiльшу частину Великого кня- зiвства Литовського складали українськi землi), дозволяли мiсцевiй українськiй знатi обiймати найвищi адмiнiстративнi посади. Така полiтика заохочувала україн- ську знать приєднуватися до переможцiв. Нарештi, на вiдмiну вiд монголо-татар, на литовцiв не дивилися як на цiлковитих чужинцiв. Iз просуванням культурно вiдста- лих литовцiв, що трималися язичництва, їхня верхiвка швидко потрапляла пiд куль- турнi впливи своїх слов'янських пiдданих. Багато князiв iз династiї Гедимiнасiв прийняли християнство. Руська (українська, бiлоруська) мова переважної бiльшо- стi населення князiвства стала офiцiйною мовою уряду. Виявляючи незмiнну повагу до мiсцевих звичаїв, литовцi часто проголошували: <Старого ми не змiнюємо, а ново- го не впроваджуємо>. Литовськi правителi настiльки пристосувалися до мiсцевих звичаїв Бiлорусiї та України, що за якiсь одне чи два поколiння за виглядом, мовою та поведiнкою вже нагадували своїх попередникiв - Рюрикойичiв. Вони розглядали свої завоюван- ня, власне, як мiсiю <збирання земель Русi> й користувалися цим приводом задов- го до того, як його запозичила Москва - мiцнiючий суперник литовцiв у змаганнях за київську спадщину. Саме тому Грушевський доводив, що Велике князiвство Ли- товське зберегло традицiї Київської Русi бiльшою мiрою, нiж Московiя. Iншi українськi iсторики навiть твердили, що по сутi воно стало вiдновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну. Експансiя Польщi на Україну Хоч якi були солiднi завоювання литовцiв на Українi, бiльш тривалий i всеохоп- люючий вплив на долю українцiв мала справити експансiя Польщi. Початок їй поклав Казимир Великий (1320-1370), вiдновивши середньовiчну польську монархiю. У просуваннi на схiд короля пiдтримували три сили: магнати Пiвденно-Схiдної Поль- щi, що сподiвалися поширити свої володiння вглиб бiлоруських та українських зе- мель; католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених; багатi мiщани Кракова, котрi волiли пiдпорядкувати собi важливi торговi шляхи в Галичинi. Лише через дев'ять днiв пiсля смертi Болеслава (останнього незалежного правителя кня- зiвства) король Польщi у квiтнi 1340 р. вступив у Галичину. Зробив вiн це пiд приво- дом захисту католикiв краю, якими переважно були городяни-нiмцi. Але все вказує на те, що Казимир заздалегiдь планував цей крок, iще у 1339 р. уклавши угоду з Людовiком Угорським, за якою обидва королi мали дiяти спiльно у завоюваннi України. Зате для полякiв захоплення українських земель не вiдбувалося так легко, як для литовцiв. Не встиг Казимир повернутися до Польщi, як норовливi галицькi бояри пiд проводом Дмитра Детка встановили свою владу в краї. Казимир був зму- шений визнати Детка фактичним правителем Галичини. За це останнiй неохоче визнав обмежену зверхнiсть польського короля. Ще бiльшу загрозу польським на- мiрам у Галичинi й на Волинi становили литовцi. Оскiльки син Гедимiнаса Любарт був зятем померлого галицького правителя Болеслава, то у 1340 р. волинськi бояри визнали молодого литовського князя своїм сюзереном. I, коли у 1344 р. помер Детко, грунт для сутички мiж поляками й литовцями за галицько-волинськi зем- лi був готовий. Протягом понад двох десятилiть поляки у союзi з угорцями билися з литовцями, пiдтримуваними бiльшiстю українцiв, за Галичину й Волинь. На вiдмiну вiд княжих чвар, що для населення Давньої Русi були вже чимось звичним, ця боротьба набула нового тривожного вимiру. Проголосивши себе <щитом християнства>, поляки, частково з переконання, а частково з метою заручитися пiдтримкою папи, зобража- ли своє просування на схiд як хрестовий похiд проти язичникiв-литовцiв i схизма- тикiв - православних українцiв. Ставлення до некатоликiв як до людей морально й культурно неповноцiнних не крило в собi добра для майбутнiх польсько-україн- ських взаємин. У 1349 р. в результатi надзвичайно вдалої вiйськової кампанiї Казимир пiдпо- рядкував собi Галичину й частину Волинi. Нарештi, у 1366 р., вiйна закiнчилася польською окупацiєю всiєї Галичини й невеликої частини Волинi. Решта Волинi лишалася за литовцями. Але навiть тодi поляки ще не змогли надiйно закрiпитися на своїх величезних завоюваннях в Українi. Завоювання цi охоплювали близько 52 тис. кв. км iз населенням 200 тис. чоловiк i збiльшували землi Польської корони майже на 50 °о. У згаданому пактi з Людовiком Угорським Казимир погоджувався на перехiд до Людовiка польської корони та українських земель у випадку, якщо Казимир помре, не лишивши спадкоємця. У 1370 р. Казимир помирає, лишивши тiльки чо- тири доньки. Угорцi займають Галичину. Вiце-королем Людовiк призначає довi- реного васала Владислава Опольського й насаджує по всiй Галичинi угорських уряд- никiв. Однак те, що було втрачено внаслiдок династичних угод, поляки повернули шляхом тих самих династичних угод. У 1385 р. королевою Польщi стала дочка Людовiка Угорського Ядвiга, яка через два роки рiшуче й остаточно приєднала Галичину до володiнь Польської корони. Спочатку поляки з обережнiстю впроваджували змiни серед своїх нових пiдда- них. За прикладом останнiх правителiв Галичини Казимир називав цi землi <ко- ролiвством Руським>. Поряд з латиною вживалася й руська мова, у краї й далi хо- дила своя монета. Але з'являлися ознаки того, що з давнiм життям було покiнчено. Вже у 1341 р. Казимир звернувся до папи Бенедикта XII, щоб той звiльнив його вiд узятих перед <православними схизматами> зобов'язань зберiгати їхнi давнi обряди, привiлеї та традицiї. Папа тiльки й чекав цього. Католицька церква, що, завдячуючи королiвськiй щедростi, незабаром перетворилася на найбiльшого в Га- личинi землевласника, безпосередньо пiдтримувала намагання пiдiрвати православ- ну церкву. У 1375 р. у Львовi було засновано католицьке архiєпископство. Тим часом по всiй землi стали виникати монастирi, особливо францисканського та домiнiкансько- го орденiв. Вони обслуговували католицьке населення, що швидко зростало. Це була польська, нiмецька, чеська та угорська шляхта, котра дiстала землi в Гали- чинi, а також нiмецькi городяни, запрошенi польськими монархами для сприяння розвитку мiст. Багато галицьких бояр перейняли вiру польської шляхти, особливо пiсля 1431 р., коли вони отримали рiвний з поляками статус. До середини XV ст. пiсля реорганiзацiї Галичини в Руське воєводство, тобто провiнцiю Польського королiвства, i впровадження тут латини як офiцiйної мови мало що лишилося вiд гордого колись Галицького князiвства. Пiдпорядкування поляками земель i населення України було важливим пово- ротним пунктом в iсторiї обох народiв. Для полякiв це означало сталу орiєнтацiю на Схiд, на вiдмiну вiд захiдної, що переважала ранiше; ця змiна несла далеко- сяжнi полiтичнi, культурнi та соцiально-економiчнi наслiдки. Для українцiв це було бiльш нiж просто замiною своїх правителiв чужими: воно означало пiдпорядку- вання чужiй нацiї з iншою релiгiєю й культурою. Незважаючи на певнi позитивнi на- слiдки такого симбiозу, згодом iз нього вирiс гострий релiгiйний, соцiальний та етнiчний конфлiкт, що тривав близько 600 рокiв i поширився на всi царини життя України. Польсько-литовська унiя З урегулюванням галицького конфлiкту провiднi полiтики Польщi та Литви зрозумiли, що їх об'єднують важливi спiльнi iнтереси. Обидвi країни перебували пiд загрозою агресивних планiв Тевтонського ордену, що панував на. Балтiйському узбережжi. Виснажена до краю своєю експансiєю на сходi, Литва була нездатною чинити опiр нiмцям на пiвночi. I без того складна ситуацiя погiршувалася швид- ким зростанням могутностi й престижу Московського князiвства, що загрожувало зi сходу. Тим часом поляки, незадоволенi династичними зв'язками з угорцями i прагнучи заволодiти iншими українськими землями, шукали нових можливостей для здiйснення своїх намiрiв. У цей момент магнати Пiвденно-Схiдної Польщi висунули несподiвану пропозицiю: укласти унiю мiж Польщею та Литвою, одру- живши польську королеву Ядвiгу з новим великим князем литовським Ягайлом (Ягеллом). У 1385 р. у невеликому бiлоруському мiстi обидвi країни уклали Кревську унiю. За руку королеви Ядвiги i, що вiрогiднiше, за титул короля Польщi Ягайло разом iз виконанням iнших умов зобов'язався навернути литовцiв у католицизм, а землi Литви та України <на вiки вiчнi> приєднати до Польської корони. Принаймнi з формального боку виходило так, нiби за титул короля Польщi Ягайло погоджувався лiквiдувати Велике князiвство. Але, незалежно вiд угоди польських магнатiв з Ягайлом, Велике князiвство Литовське лишалося достатньо могутнiм i життєдiяльним, а литовська знать - надто впевненою в своїх силах, щоб дозволити Польщi поглинути себе. Литовська й українська опозицiя полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного кузена Ягайла князя Вiтаутаса (Вiтовта), котрий у 1392 р. змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князiвством. Хоч Польща й Литва були пов'язанi мiж собою Кревською унiєю, за Вiтаутаса Литва зберiгала власну незалежнiсть. Кiлька разiв Вiтаутас фактично ро- бив спроби розiрвати зв'язки з Польщею й здобути собi королiвський титул. I хоч цi спроби провалилися, вони досить переконливо свiдчили про те, наскiльки мiцно продовжувала триматися в сiдлi українська та литовська знать Великого князiв- ства. Для українських феодалiв (у цьому випадку народ навряд чи мав якесь полiтичне значення) збереження автономiї Великого князiвства було справою великої ваги, оскiльки литовцi, на вiдмiну вiд полякiв, визнавали їх за рiвних собi. Бiльше того, у двох випадках Вiтаутас продовжував особливо милу серцю його українських васалiв полiтику. Вiн вiдновлює почате Альгердасом просування на схiд, щоб <зби- рати руськi землi>, а також iз намiром пiдкорити розрiзненi залишки Золотої Орди йде на пiвдень i паралельно зводить систему укрiплень для захисту своїх пiдданих вiд кочовикiв. Але поряд iз цим вольовий Вiтаутас вдається до заходiв, що куди менше iмпонували українцям. Аби зрозумiти їхнє значення, слiд у загальних рисах охарактеризувати полiтичний устрiй Великого князiвства. Полiтика великих князiв литовських. Велике князiвство Литовське певною мiрою нагадувало Київську Русь. Воно являло собою ряд напiвнезалежних князiвств, якими правили члени династiї Гедимiнасiв. Князiвства цi прилягали до мiста Вiль- нюса - столицi князiвства та резиденцiї великих князiв. Проте iснувала велика вiдмiннiсть, особливо помiтна за князювання Вiтаутаса, що дозволила Литвi уник- нути тiєї роздробленостi, якої зазнала Київська Русь: великi князi литовськi були цiлком однозначно верховними правителями, а не просто першими серед рiвних у династiї. У 1390-х роках, щоб закрiпити такий стан речей, Вiтаутас проводить ряд реформ. Його непокоїло те, що багато князiв iз Династiї Гедимiнасiв, котрi українi- зувалися, пустили настiльки глибоке корiння у своїх землях, що стали пройматися мiсцевими iнтересами бiльше, нiж справами Великого князiвства в цiлому. Деякi навiть пiдозрювалися у сепаратистських настроях. Щоб виправити ситуацiю, Вiтаутас постiйно переводив князiв з одних воло- дiнь до iнших, позбавляючи їх мiсцевої пiдтримки. Так, Федiр Любартович маєток за маєтком був позбавлений своїх багатих волинських земель. Натомiсть йому запропонували куди менш привабливе Новгород-Сiверське князiвство (яке вiн i не подумав прийняти), забране у Володимира Альгердовича, а той у свою чергу дiстав меншi володiння. Якщо ж князь опирався, як, наприклад, Федiр Корiатович Подiльський, Вiтаутас звинувачував його в непокорi, нападав на нього зi своїм вiй- ськом i змушував тiкати у вигнання. На мiсце напiвнезалежних князiв Вiтаутас при- значав власних урядникiв, часто iз числа нетитулованих бояр, якi володiли земля- ми <з ласки великого князя>. Змiни торкалися навiть дрiбних бояр. Щоб зберегти свої землi, вони були зобов'язанi вiдбувати вiйськову службу у великого князя. Так українська знать стала об'єктом сильної централiзованої влади, ранiше їй невi- домої. Така полiтика викликала серед українцiв повсюдне невдоволення, i подальшi подiї були ще загрозливiшими. У 1413 р. у Городнi Ягайло домовився з Вiтаутасом дарувати литовським боярам-католикам такi ж широкi права, якi незадовго до того здобула собi польська шляхта. Щоб прискорити втiлення цього, 47 польських шляхетних родин запропонували такому ж числу литовських боярських родiв за- позичити їхнi герби. Проте iз зближенням польської та литовської знатi посилю- вався розрив мiж знаттю литовською та українською. Подiл на католикiв i право- славних, що виник у Великому князiвствi внаслiдок Кревської унiї 1385 р., тепер поглиблювався суспiльними й полiтичними привiлеями католикiв. Невдоволення цим становищем у православному середовищi вирвалося на поверхню у 1430 р. пiсля смертi Вiтаутаса. У тому ж роцi, спираючись на пiдтримку деяких литовських магнатiв, що не схвалювали тiсних зв'язкiв iз Польщею, українцi обрали великим князем молод- шого брата короля Ягайла - Свидригайла, сiверського князя зi Схiдної України. Попри своє католицьке вiровизнання цей авантюристичний i досить бездарний у полi- тицi князь завжди пiдтримував тiснi зв'язки з українським православ'ям i незабаром пiсля свого обрання дав ясно зрозумiти, що має намiр обмежити чи навiть порвати узи з Польщею. Побоюючись утратити доступ до величезних схiдних земель, поляки вдалися до сили, окупувавши Подiлля та Волинь. Намагаючись пiдiрвати владу Свидригайла зсередини, вони органiзували серед литовцiв пропольську партiю, яка оголосила недiйсним обрання Свидригайла великим князем i обрала натомiсть Сигiзмунда Стародубського, молодшого брата Вiтаутаса. Внаслiдок цього у 1432 р. Велике князiвство розкололося на два ворожих табори: населенi литовцями землi стали на бiк Сигiзмунда, тодi як українцi пiдтримали Свидригайла. Питання, що роздiляли цi два табори, мали вирiшальне значення. Чи продовжу- ватиме iснувати унiя Литви з Польщею? Чи, зберiгши Свидригайла на престолi, укра- їнцi домiнуватимуть у Великому князiвствi? Чи отримають поляки доступ до ве- личезних українських земель Великого князiвства? Пiсля кiлькох безладних сути- чок були розпочатi переговори, в яких узяли гору Сигiзмунд i пропольська пар- тiя. Надавши православнiй знатi однаковi з католиками права, Сигiзмунд привернув на свiй бiк багатьох українських прихильникiв Свидригайла. Застосувавши такти- ку терору, наприклад, спаливши живцем митрополита смоленського Герасима, вiн iще бiльше заохотив вiдступництво. Внаслiдок цього конфлiкту пiд Польщу потрапила ще одна українська земля - Подiлля. Проте Волинь, населення якої чинило запеклий опiр польським загарбникам, лишилася у складi Великого князiв- ства. Так чи iнакше, польський вплив i тиск негативно позначилися на мирних ранiше взаєминах мiж литовцями та українцями. У серединi XV ст. стосунки мiж литовською та українською знаттю погiршилися, особливо пiсля того як новий великий князь Казимир Ягеллонович провiв ряд ре- форм, спрямованих на цетралiзацiю влади. У 1452 р. окупована литовськими вiй- ськами Волинь була на польський зразок перетворена на звичайну провiнцiю пiд управлiнням урядника великого князя. У 1471 р. подiбна доля спiткала й Київ iз при- леглими територiями. Марно домагалися українцi того, щоб таке престижне мiсто, як Київ, мало самоуправлiння чи принаймнi щоб ним правив князь, а не урядник без титулу,- рештки державностi Київської Русi та українського самоуправлiння швидко й незворотно зникали. Пiднесення Москви. Якщо великi князi литовськi не дуже турбувалися тим, щоб зберегти прихильнiсть своїх українських пiдданих, то великi князi московськi, навпа- ки, плекали їхню прихильнiсть. А вони були тепер силою, з якою належало рахува- тися. Протягом поколiнь, запобiгаючи ласки своїх володарiв - ханiв Золотої Орди, князi московськi посiли провiдне мiсце серед росiйських князiвств. Iз часом свою першiсть вони перетворили на владу: вiдтак у 1474 р. Москвi пiдкорилося кня- зiвство Ростовське, в 1478 р.- Новгород iз його багатими й неозорими володiння- ми, а в 1485 р.- останнiй серйозний суперник - Тверське князiвство. Маючи пiд своєю зверхнiстю майже весь Пiвнiчний Схiд, Москва в 1480 р. скинула вiкове монголо-татарське iго. Поширення експансiї Москви викликало необхiднiсть виправ- довувати ЇЇ. Так постала доктрина так званого <третього Риму>. В нiй проголошува- лося, що пiсля падiння Риму й Константинополя Москвi було призначено стати третьою вiчною, священною i всесвiтньою iмперiєю. Водночас князь московський Iван III прибрав собi титул <государя всiєї Русi> й проголосив, що всi землi колиш- ньої Київської Русi мають тепер належати Москвi. Литву глибоко непокоїли дiї та слова Москви. У 1490-х роках, коли вiйсько росiян наблизилося до литовських князiвств бiля Чернiгова, їхнi православнi пра- вителi добровiльно визнали зверхнiсть Москви. Були й iншi ознаки того, якою при- вабливою ставала Москва для українських феодалiв Литовської держави. Дещо ранiше, у 1481 р., князь Федiр Бєльський, українiзований онук Альгердаса, змо- вився з кiлькома православними князями вбити тодiшнього великого князя литов- ського i короля польського Казимира IV i передати українськi землi пiд владу Моск- ви. Змову було розкрито, й хоч Бєльському вдалося втекти до Москви, iнших учасни- кiв схопили i стратили. Ще небезпечнiший вибух невдоволення української знатi стався у 1508 р., коли Михайло Глинський - впливовий i талановитий магнат iз захiдноєвропейською освiтою - органiзував проти великого князя Сигiзмунда повстання українських козакiв i шляхти. У закликах до прибiчникiв вiн говорив про необхiднiсть захисту <грецької вiри> та вiдновлення Київського князiвства. Проте не встиг цей рух поши- ритися/як сильне польсько-литовське вiйсько змусило Глинського втекти до Москви. Повстання 1508 р. було визначним не тiльки як вияв невдоволення українцiв Вели- кого князiвства, а й тим, що українська верхiвка востаннє знайшла в собi внутрiш- ню впевненiсть, щоб зi зброєю виступити на захист своїх прав. Кримське ханство. I без того гострi проблеми ускладнювалися появою на пiвднi нової загрози. Пiд час повiльного занепаду Золотої Орди її кочовi васали - татари, що населяли Причорноморське узбережжя, вiдокремилися, утворивши Кримське ханство пiд управлiнням династiї Гiреїв. Незважаючи на те, що кримськi хани та їхнi одноплемiнники - ногаї - панували на величезних степових просторах, що простягалися вiд Кубанi до Днiстра, їм не пiд силу було пiдкорити багатi генуезькi та грецькi торговельнi мiста на Кримському узбережжi. Тому вони шукали допомоги одновiрцiв-мусульман, недавнiх завойовникiв Константинополя - оттоманських туркiв. У 1475 р. оттоманськi ударнi сили захопили Кафу й бiльшiсть iнших прибе- режних мiст. Тепер могутня й швидко зростаюча Оттоманська iмперiя мала свiй плацдарм на Українi, який вона розширила у 1478 р., змусивши хана Менглi Гi- рея прийняти верховенство оттоманського султана. Проте кримськi хани зберiгали значну автономiю й часто проводили полiтику, що найкраще вiдповiдала їхнiм iнте- ресам. Серед найголовнiших її крокiв були частi наскоки на сусiднi українськi зем- лi з метою захоплення невiльникiв (ясиру), яких потiм продавали на ринках Кафи й Константинополя. I знову небезпека iз степу нависла над осiлим людом, що мешкав на його рубежах. Люблiнська унiя 1569 р. На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князiвство Литовське близьке до занепаду. У 1522 р. Москва вiдiбрала у нього Чернiгiв i Стародуб на пiвнiчному сходi України. А у 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1562-1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межi, коли Литва ув'язла в нову триваючу вiйну з Московським царством. Виснаженi ве- личезними воєнними витратами й опинившися перед загрозою московського вторг- нення, литовцi звернулися до Польщi по допомогу. Поляки готовi були її надати, але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне полiтичне цiле Польщу з Литвою, яких до цих пiр пов'язував спiльний монарх. Побоюючись поступитися своїм панiвним становищем перед польськими конку- рентами й занепокоєнi небезпекою зростання католицьких впливiв, литовськi та українськi магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею. Але невдоволена пануванням магнатiв середня та дрiбна шляхта пiдтримала полякiв, сподiваючися здобути собi широкi привiлеї, якими користувалися польськi феодали. Скликаний у 1569 р. в Люблiнi королем Сигiзмундом Августом сейм проходив у драматичнiй та гострiй боротьбi. Незадоволенi перебiгом переговорiв, магнати Великого князiвства на чолi з протестантом .iитовським князем Кшиштофом Радзивiллом та православним українським князем Костянтином Острозьким за- лишили їх. У вiдповiдь на це поляки за пiдтримки дрiбної шляхти на Волинi, у Пiдляiiiшi та Києвi оголосили про приєднання цих земель до Польщi. Це змусило норовистих магнатiв повернутися за стiл переговорiв, i 1 липня 1569 р. була укладена Люблiнська унiя. Внаслiдок пiдписання унiї утворилася Рiч Посполита, що мала єдиного вибор- ного короля, сейм, грошi, податки та єдину зовнiшню полiтику. Але Велике князiвство певною мiрою зберiгало автономiю, зокрема мiсцеве врядування, вiйсько, скарб- ницю та систему судочинства. Та тепер до Польської корони вiдходили всi україн- ськi землi, що ранiше належали литовцям. Люблiнська унiя 1569 р. стала для українцiв подiєю величезної ваги. Попри всi свої недолiки Велике князiвство Литовське протягом двох столiть створювало для них сприятливi умови iснування. Українськi князi хоч i пiдпорядковувалися литов- цям, однак мали великий вплив у суспiльнiй, економiчнiй, релiгiйнiй та культурнiй царинах життя. Проте, як свiдчила доля Галичини, що першою потрапила пiд вла- ду Польщi, з переходом українських земель вiд Литви до Польщi було поставлено пiд сумнiв саме iснування українцiв як окремої етнiчної спiльностi. Мiж XIV i XVI ст. на авансцену вийшли країни, якi в наступнi столiття визнача- тимуть долю України. Спочатку вражаючих успiхiв на Українi добилася Литва, прав- лiння якої виявилося найбiльш прийнятним для українцiв. Але бiльш численна й агресивна польська шляхта поступово витiснила литовцiв з України. Вдаючись до вiйськового тиску на Литву та дипломатичних угод, вона визначила найбагатшi укра- їнськi землi як головний об'єкт своєї експансiї. На задньому планi вимальовувалися iншi держави, котрi впливатимуть на Україну. Це - царство Московське, яке швид- ко зростало, й Кримське ханство, пов'язане iз всемогутньою Оттоманською iмпе- рiєю. Очевидно, що за таких обставин перспективи досягнення Україною незалеж- ностi були малообiцяючими. Знать окремих українських земель кiлька разiв робила спроби стати на захист своїх iнтересiв. Найвизначнiшими з них були захоплення влади в Галичинi Дмит- ром Детком у 1340-х роках, коли згасла мiсцева династiя князiв, пiдтримка україн- цями Свидригайла у 1430-х роках i литовське повстання Глинського у 1508 р. Але чужоземне й насамперед польське панування породило нове явище - культурну асимiляцiю української знатi панiвною державою. Поступово ототожнюючи власнi прагнення з потребами держави, що виявила готовнiсть iти їй назустрiч, україн- ська шляхта втрачала здатнiсть боронити мiсцевi iнтереси.