КИЇВСЬКА РУСЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗIВСТВО Роздробленiсть Пiвденно-Захiдна Україна: Галицько-Волинське князiвство Розпад величезних, збитих нашвидкуруч полiтичних конгломератiв на зразок Київської Русi був типовим явищем доби середньовiччя. Так на Заходi ще до пiдне- сення Києва дуже короткий час проiснувала створена Карпом Великим iмперiя Каро- лiнгiв, а на Сходi - вiд Тихого океану до Карпат - простягалися неозорi володiн- ня монголо-татар, що розпалися пiсля завоювання Києва лише за кiлька поко- лiнь. З огляду на слабкий зв'язок, великi вiдстанi та сильнi мiсцевi тенденцiї полi- тична роздробленiсть була явищем типовим. Однак iсторики Київської Русi з сумом спостерiгали це видовище. Вiдiйшли у минуле першi будiвничi Київської iмперiї з їхнiми грандiозними проектами, широким, всеохоплюючим свiтобаченням. На- томiсть прийшли дрiбнi iнтриги, мiсцевi сварки, обмеженi цiлi та вузьколобi пер- спективи ворогуючих мiж собою князькiв. Чудовi здобутки культури, що виникли завдяки зосередженню талантiв в однiй столицi, вiдiйшли у минуле, з ними вже не могли рiвнятися часто гiднi подиву намагання окремих ремiсникiв i вчених, розпо- рошених по численних регiональних центрах. У бiльшостi князiвств бояри поступово лишили свої небезпечнi торговельнi пiдприємства i зайнялися прозаїчними справами утримання власних маєткiв. Iз занепадом полiтичного, культурного та економiчного життя Київська Русь перестала iснувати як цiлiснiсть. Роздробленiсть Однiєю з причин вiдокремлення вiд Києва рiзних князiвств стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їздi князiв уЛюбечi. Щоб по- класти край спустошуючiй ворожнечi, на цьому з'їздi князi один за одним визнали право успадковувати землi, якi вони займали у той момент. Питання про Київ, що вважався занадто великою винагородою для будь-якого княжого роду, лишалося нерозв'язаним. Якщо деякi старшi князi продовжували змагатися за нього, iншi, особливо молодшi за рангом, втратили усякий iнтерес i до такого суперництва, i до самого мiста, усвiдомлюючи, що їхнi шанси заволодiти ним у кращому випадку мiнiмальнi. Натомiсть вони зосередили увагу на розширеннi та збагаченнi своїх вотчин, сприяю- чи в такий спосiб поглибленню роздробленостi та мiсцевих вiдмiнностей, що стануть ознакою пiзньокиївської доби. Регiоналiзм посилювався й тим, що бояри все бiльше стали займатися власни- ми землеволодiннями; занурення у мiсцевi справи позбавляло їх бажання брати участь у князiвських чварах за вiддалений Київ, а разом з тим i в загальноруських дiях. Руським князiвствам навiть стало важко дiйти згоди про те, хто є їхнiм спiль- ним ворогом. Новгород вважав найбiльшою дяя себе загрозою тевтонських лица- рiв, для Полоцька нею були литовцi, для Ростова i Суздаля - волзькi булгари, для Галицько-Волинського князiвства - мадяри й поляки, а для Києва - кочовi полов- цi. Руськi князi як не воювали, то вступали у союзнi вiдносини зi своїми ворогами. По сутi деякi князi пiдтримували з неруськими сусiдами тiснiшi зв'язки, нiж з iншими вiддаленими землями Русi. Зокрема, старовинний Новгород на пiвночi був утягнутий в торговельну спiлку, засновану на узбережжi Балтiйського моря пiвнiчнонiмецькими мiстами, яку згодом стали називати Ганзою. В той час як у Києвi торгiвля занепадала, Новгород процвi- тав, дедалi виразнiше орiєнтуючись на Пiвнiчну Європу. Як i багато iнших купецьких мiст, Новгород розвинув республiканську форму правлiння, в якiй домiнувала ку- пецька елiта, а не князь чи бояри. Iншим прикладом мiсцевого розмежування був Пiвнiчний Схiд. На неозорих малозалюднених <землях за лiсами>, у країнi, що стала колискою великоросiв, молодшi члени династiї Рюриковичiв заснували Ростовське, Суздальське, Володимирське та Московське князiвства. Пiвнiчно-схiднi князi утвер- дилися в цих землях, що спочатку належали фiннам, ще до появи тут основної маси схiднослов'янських поселенцiв, i, можливо, саме тому вони могли легко дикту- вати новоприбульцям свої умови. Яскравим прикладом абсолютистських тенденцiй, що посилювалися серед пiвнiчно-схiдних князiв, було правлiння Андрiя Боголюб- ського iз Суздаля. Невдоволений зростаючою опозицiєю з боку суздальської знатi, вiн перенiс свiй двiр до Володимира, де не було сильної аристократiї, яка б стояла йому на завадi. А в 1169 р. Андрiй Боголюбський зруйнував Київ, у якому вбачав суперника своєї нової столицi. Невгамовне прагнення абсолютної влади успадкували нащадки Андрiя Боголюбського, правителi Москви (спочатку невелика застава, Москва вперше згадується в лiтописах лише у 1147 р.). Ця риса допомагає зрозумiти їхнi майбутнi полiтичнi успiхи. Пiвденно-Захiдна Україна: Галицько-Волинське князiвство Iншi надзвичайно важливi змiни вiдбувалися на Пiвденно-Захiднiй Українi - в Галицькому та Волинському князiвствах. Коли якась iз старих київських земель i могла кинути виклик зростаючiй могутностi росiйського Пiвнiчного Сходу, тобто Суздалевi, Володимиру й ще не оперенiй Москвi, то ними були Галицьке та Волин- ське князiвства на пiвденному заходi. Грушевський вважав цi два князiвства най- безпосереднiшими спадкоємцями полiтичної та культурної традицiї Києва. Iнший видатний український iсторик - Томашiвський - назвав Галицько-Волинське кня- зiвство першою безперечно українською державою, оскiльки у XIII ст., в апогеї своєї могутностi, цi об'єднанi князiвства охоплювали 90 % населення, котре прожи- вало в межах нинiшнiх кордонiв України. Князiвства цi були важливими i в iнших вiдношеннях. Простягаючись по захiдних окраїнах Київської Русi, вони з самого початку стали ареною запеклої боротьби мiж українцями та поляками, що тривала, не вщухаючи, аж до середини XX ст. Князiвства цi були також важливим культур- ним рубежем. Вони виступали або як найсхiднiший форпост католицького Заходу, або ж як найзахiднiший - православного Сходу. Розташовану в схiдних передгiр'ях Карпат, у верхiв'ях важливих рiчок Днiстра й Пруту, що впадають у Чорне море, Галичину спочатку заселяли племена дулiбiв, тиверцiв та бiлих хорватiв. На сходi вона широким кордоном межувала з розлогими й лiсистими рiвнинами Волинi, також заселеної дулiбами та бiлими хорватами. На схiд вiд Волинi лежало Київське князiвство. Якщо Галичина на своїх захiдних та пiвнiчних кордонах мусила боротися з агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусiдами Волинi були литовськi племена на пiвночi. Обидва князiвства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападникiв зi степу. Волинь i особливо Галичина були густо заселеними, а їхнi мiста стояли на страте- гiчно важливих торгових шляхах iз Заходу. Крiм того, у Галичинi мiстилися великi родовища солi - товару, вiд якого залежала вся Русь. У 980-990 рр. Володимир Великий вiдвоював у полякiв Галичину й Волинь i приєднав їх до своїх володiнь. На Волинi вiн заснував мiсто Володимир, що згодом стало величною столицею цих земель. У Галичинi полiтичний центр князiвства пере- мiстився з Перемишля до мiста Галича бiля карпатських соляних копалень. Київ- ським князям удалося закрiпити цi землi за своїм наступником, оскiльки вони нале- жали до їхнiх особистих володiнь. Тому першими в Галичинi правили Ростислави- чi, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волинi до влади прийшли Мсти- славичi, що вели свiй рiд вiд Володимира Мономаха. Часто об'єднуванi для зручностi в iсторичних дослiдженнях Галичина i Волинь у XII-XIII ст. були цiлком рiзними князiвствами. Чи не найбiльш вражаюча вiд- мiннiсть мiж ними - у природi верхiвки кожного князiвства. Галицькi бояри були найбiльш свавiльними, багатими й могутнiми на всiх руських землях. Вплив цiєї аристократiї був настiльки всепроникним, що Галичину часто вважають iдеальним зразком олiгархiчного правлiння на Русi, який поряд iз республiканським Новго- родом та абсолютистськими Володимиром i Москвою являв собою третiй рiзновид полiтичного устрою Київської держави. На думку радянських учених, винятково велика влада галицьких бояр значною мiрою пояснюється Їхнiм походженням. На вiдмiну вiд бояр в iнших князiвствах, де вони здебiльшого походили з княжої дру- жини, галицька аристократiя, очевидно, розвинулася насамперед iз мiсцевої пле- мiнної знатi. I свої маєтки вона дiстала не вiд князя, як це водилося, а узурпувавши общиннi землi. Прийшовши сюди, першi Рюриковичi наштовхнулися на аристокра- тiю, що вже добре вкорiнилася й була готова обстоювати власнi iнтереси. Iншi iсторики вказують на те, що завдяки вiдносно стабiльному правлiнню Ростиславичiв протягом чотирьох поколiнь бояри мали досить часу й можливостей, щоб стати на ноги. Крiм того, багато з них торгували сiллю, що забезпечувало добрi прибутки i змiцнювало їхнє й без того стабiльне економiчне становище. Внаслiдок цього найбагатшi бояри могли дозволити собi утримувати власнi бойовi дружини з дрiбнiших феодалiв. Нарештi, через вiддаленiсть Галичини вiд Києва великому князевi важко було втручатися в мiсцевi подiї, тодi як сусiдство з Польщею та Угор- щиною не лише давало зразок панування аристократiї, але й можливiсть звер- татися до чужинцiв по допомогу проти князiв. Зате бояри Волинського князiвства на вiдмiну вiд галицьких були вилитi на бiльш традицiйний штиб. Бiльшiсть iз них прийшли в цi землi у складi дружин своїх князiв, що часто призначалися чи знiмалися за волею Києва, який завдяки незнач- нiй вiддаленостi справляв бiльший полiтичний вплив на це князiвство, нiж на Га- лицьке. Бояри цi отримували земельнi володiння за службу князевi. Волинська знать залежала вiд княжої щедростi й тому виявляла йому вiдносно бiльшу вiдда- нiсть i пiдтримку. Власне, з цiєї причини об'єднати обидва князiвства змогли саме волинськi князi, а не галицькi. Галицькi Ростиславичi. З усiх князiвств на територiї сучасної України першою вiдокремилася вiд Києва Галичина. Використовуючи всi засоби - як чеснi, так i нечеснi, хитрому князевi Володимирку (1123-1153) вдалося пiдпорядкувати своїй владi все князiвство i згодом успiшно протистояти намаганням великих князiв київських впливати на розвиток подiй у Галичинi. Спираючись на це досягнення, його обдарований син Ярослав Осмомисл (1153-1187), тобто <людина, що має вiсiм вiдчуттiв>, розширив кордони князiвства аж до гирла Днiстра, що у теперiшнiй Мол- довi. Забезпечуючи собi мир i процвiтання, Ярослав пiдтримував дружнi стосунки з угорцями та Фрiдрiхом 1 Барбароссою з Нiмеччини. Про славу й авторитет, якi мав князь на Русi, говориться в похвалi йому iз <Слова о полку Iгоревiм>: <Галиць- кий Осмомисле Ярославеi Високо сидиш ти на своїм златокованiм столi, пiдпер гори угорськiї своїми залiзними полками, заступив королевi путь...> З пiднесенням Гали- чини процвiтали i її бояри. За Ярославового правлiння вони стали настiльки впливо- вими, що примусили князя, який перебував у апогеї могутностi, зректися своєї другої жiнки Анастасiї i згодом спалили її на вогнищi. По смертi Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187-1198), останнiй iз династiї Ростиславичiв, за словами лiтописця, <думи не любив iз мужами своїми>. Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши його рятуватися в Угорщинi. Угорський король Андрiй обiцяв повернути Володимира на престол, але, прийшовши -у Галичину, проголосив цю землю своєю. Коли проти чужинцiв почали вибухати народнi повстання, Володимир помирився з боярами й вигнав мадярiв. До чого ж привели всi цi роки сутичок i спустошення? Хоч Володимир урештi знову сiв на престол, вiн став залежати вiд бояр бiльше, нiж будь-коли. Цей прикрий епiзод став типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 рокiв: сильний князь об'єднує землi; бояри, побоюючись втрати своїх привiлеїв, звертаються до його слаб- ших наступникiв, тим часом даючи чужоземним країнам привiд для втручання; по- тiм настає хаос, що триває, доки на аренi не з'являється iнший сильний князь i не опановує ситуацiєю. Галицько-волинськi Романовичi. Хоч пiднесення Галичини переконливо свiд- чило про зростаюче значення окраїн, її союз iз Волинню обiцяв принести ще ваго- мiшi, навiть епохальнi наслiдки для всiєї Схiдної Європи. Людиною, що здiйснила таке об'єднання, був волинський князь Роман Мстиславич (1173-1205). Iз самої юностi вiн поринув у полiтичну боротьбу. В 1168 р., коли його батько, волинський князь Мстислав, змагався iз суздальським князем Андрiєм Боголюбським за київ- ський стiл на пiвднi, Роман був запрошений князювати у Новгородi, щоб захистити мiсто вiд агресивних зазiхань Суздалi на пiвночi. У 1173 р., пiсля смертi батька, Роман сiв на волинський стiл, вiдновивши розпорошенi й занедбанi маєтки свого роду. В 1188 р. галицькi бояри запросили його князювати, але зробити це йому пере- шкодили суперники й вороже настроєнi боярськi угруповання. Лише у 1199 р. вiн змiг повернутися в Галичину та об'єднати її з Волинню, створивши на полiтичнiй картi Схiдної Європи нову величну державу на чолi з енергiйним, дiяльним i тала- новитим князем. У внутрiшнiй полiтицi Роман зосередив увагу на змiцненнi княжої влади, тобто ослабленнi бояр, багато з яких вiн вiдправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислiв'ям було <Не вбивши бджiл, не поласуєш медом>. Як i в iнших країнах Європи, союзниками князя в боротьбi з олiгархiєю виступали мiщани та дрiбнi бояри. Проте найбiльшу славу Романовi принесли його успiхи в зовнiшнiй полiтицi. В 1203 р., об'єднавши Волинь iз Галичиною, вiн завдає поразки своїм суперникам iз Суздаля й оволодiває Києвом. Вiдтак пiд владу одного князя потрапили всi, за винятком Чер- нiгiвського, українськi князiвства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Здавалося, от-от має вiдбутися об'єднання всiх колишнiх київських земель, що скла- дають територiю сучасної України. Враховуючи те, наскiльки князь Роман наблизив- ся до здiйснення цiєї мети, сучаснi українськi iсторики вiдводять йому у своїх до- слiдженнях особливе мiсце. Щоб захистити українськi князiвства, Роман провiв ряд нечувано успiшних походiв на половцiв, разом iз тим вiн заглибився далеко на пiвнiч у польськi та ли- товськi землi. Прагнення розширити межi своїх i без того величезних володiнь стало причиною його смертi. В 1205 р., йдучи польськими землями, Роман потрапив у засiдку й загинув. Територiальне об'єднання, яке вiн створив, протрималося всього шiсть рокiв - занадто короткий час, щоб iз нього могло викристалiзуватися якесь стiйке полiтичне цiле. I все ж сучасники Романа на визнання його видатних досяг- нень називали його <Великим> i <повелителем усiєї Русi>. Незабаром пiсля смертi князя Романа знову розгорiлися чвари мiж князями, боярськi iнтриги, посилилося чужоземне втручання - цi три вiчних нещастя, якi врештi-решт розвалили державу, що вiн так невтомно її будував. Його синам Данилу було всього чотири, а Васильковi - два роки, й галицькi бояри прогнали їх разом iз їхньою вольовою матiр'ю, княгинею Анною. Натомiсть вони покликали трьох Iгоро- вичiв, синiв героя <Слова о полку Iгоревiм>. Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи дiлитися владою з олiгархiєю, Iгоровичi знищили близько 500 бояр, поки й їх нарештi не вигнали (пiзнiше галицька знать помстилася їм, схо- пивши й повiсивши всiх трьох Iгоровичiв). Потiм бояри вчинили нечуване -у 1213 р. вони обрали зi свого середовища князем Владислава Кормильчича. Скористав- шись обуренням цими зухвалими дiями, польськi та угорськi феодали, начебто захищаючи права Данила та Василька, захопили Галичину й роздiлили її мiж собою. За таких обставин молодi Данило та Василько почали <збирати докупи> землi, якими колись володiв їхнiй батько. Насамперед Данило утвердився на Волинi (1221), де його династiя й далi користувалася прихильнiстю як у знатi, так i у простого люду. Лише у 1238 р. вiн змiг повернути собi Галич i частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ i послав свого тисяцького Дмитра захищати мiсто вiд монголо- татар. Тiльки у 1245 р., пiсля рiшучої перемоги у битвi пiд Ярославом, вiн остаточно пiдкорив собi всю Галичину. Таким чином 40 рокiв знадобилося князевi Данилу, щоб повернути володiння батька. Узявши собi Галичину, Данило вiддав Васильковi Волинь. Попри такий подiл обидва князiвства продовжували iснувати як одне цiле пiд зверхнiстю старшого й дiяльнiшого князя Данила. У внутрiшнiй полiтицi Данило, як i його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собi пiдтримку серед селян та мiщан- ства. Вiн укрiпив багато iснуючих мiст, а також заснував новi, в тому числi в 1256 р. Львiв, названий так на честь його сина Лева. Для заселення нових мiських осередкiв Данило запросив ремiсникiв та купцiв iз Нiмеччини, Польщi, а та- кож iз Русi. Багатонацiональний характер галицьких мiст, що аж до XX ст. зали- шався їхньою типовою рисою, посилювався великими вiрменськими та єврейськими общинами, що iз занепадом Києва прийшли на захiд. Для захисту смердiв вiд сваволi бояр по селах призначалися спецiальнi урядники, формувалися вiйськовi загони iз селян. Найсерйознiшою зовнiшньополiтичною проблемою князя Данила були мон- голо-татари. У 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню, хоч i не завдали тут та- ких нищiвних руйнувань, як в iнших руських князiвствах. Однак успiхи династiї Романовичiв привернули увагу монголо-татар. Незабаром пiсля перемоги пiд Яросла- .вом Данило отримує грiзний наказ з'явитися до ханського двору. Щоб не накликати на себе гнiв лихих завойовникiв, вiн не мав нiчого кращого, як пiдкоритися. До певної мiри здiйснена князем Данилом у 1246 р. подорож до мiста Сарай - Батиєвої столицi на Волзi - була вдалою. Його добре прийняли i, що найважливiше, випустили живим. Але цiною цього стало визнання зверхностi монголо-татар. Сам Батий недооцiнив цей принизливий факт. Вручаючи Даниловi кубок кислого кумису, улюбленого напою у монголо-татар, вiн запропонував звикати до нього, бо <тепер ти один з нас>. Проте, на вiдмiну вiд пiвнiчно-схiдних князiвств, розташованих у близькому сусiдствi з монголо-татарами й бiльш залежних вiд їхнього прямого дик- тату, Галичинi й Волинi щастило уникати такого пильного нагляду, їхнiй головний обов'язок перед новими сюзеренами зводився до надання допомiжних загонiв пiд час монголо-татарських нападiв на Польщу й Литву. Спочатку вплив монголо- татар у Галичинi та Волинi був настiльки слабким, що князь Данило мiг проводити досить незалежну зовнiшню полiтику, вiдкрито спрямовану на те, щоб позбутися монгольського панування. Встановивши дружнi стосунки з Польщею та Угорщиною, Данило звернувся до папи Iннокентiя IV з проханням допомогти зiбрати слов'ян на хрестовий похiд проти монголо-татар. За це Данило погоджувався на перехiд своїх володiнь пiд церковну юрисдикцiю Риму. Так вiн уперше поставив питання, що згодом стане важ- ливою й постiйною темою галицької iсторiї, а саме - питання про вiдносини мiж захiдними українцями та римською церквою. Щоб заохотити галицького князя, папа послав йому королiвську корону, й у 1253 р. в Дорогочинi на Бузi посланець папи коронував Данила як короля. Проте основною турботою князя Данила була органiзацiя хрестового походу та iншої допомоги iз Заходу. Все це, попри запевнення папи, йому так i не вдалося здiйснити. Та все ж у 1254 р. Данило розпочав вiйськовий похiд, щоб вiдвоювати Київ у монголо-татар, основнi сили яких були далеко на сходi. Незважаючи на пер- шi успiхи, йому не вдалося здiйснити свiй задум та ще й довелося дорого поплатити- ся за невдачу. В 1259 р. велике монголо-татарське вiйсько на чолi з Бурундаєм неспо- дiвано рушило на Галичину та Волинь. Монголо-татари поставили Романовичiв пе- ред вибором: або розiбрати стiни всiх укрiплених мiст, лишаючи їх безборонними й залежними вiд милостi монголо-татар, або стати перед загрозою негайного зни- щення. Iз каменем на серцi Данило був змушений наглядати за руйнуванням мурiв, якi вiн так старанно зводив. Невдачi антимонгольської полiтики не призвели до послаблення того великого впливу, що його справляв Данило Галицький на захiдних сусiдiв. Великим авторите- том Галичина користувалася у Польщi, особливо в Мазовецькому князiвствi. Тому литовський князь Мiндаугас (Мiндовг), країна якого щойно починала пiдноситися, був змушений пiти на територiальнi поступки Даниловi в Мазовiї. До того ж на знак доброї волi Мiндаугасу довелося дати згоду на шлюб двох своїх дiтей iз сином i донькою князя Данила. Активнiше, нiж будь-який iнший галицький правитель, Данило брав участь у полiтичному життi Центральної Європи. Використовуючи шлюб як засiб досягнення зовнiшньополiтичних цiлей, вiн одружив свого сина Романа з наступницею Бабенберзького престолу Гертрудою i зробив спробу, хоч i невдалу, посадити його на австрiйський герцогський трон. У 1264 р. пiсля майже 60 рокiв полiтичної дiяльностi Данило помер. В україн- ськiй iсторiографiї його вважають найвидатнiшим з усiх правителiв захiдних кня- зiвств. На тлi тих складних обставин, в яких йому доводилося дiяти, його досягнен- ня були справдi видатними. Водночас iз вiдновленням i розширенням володiнь бать- ка Данило Галицький стримував польську та угорську експансiю. Подолавши могут- нiсть бояр, вiн добився пiднесення соцiально-економiчного i культурного рiвня своїх володiнь до одного з найвищих у Схiднiй Європi. Проте не всi його плани вiнчалися успiхом. Даниловi не вдалося утримати Київ, як i не вдалося йому здiйснити свою найважливiшу мету - позбутися монголо-татарського iга. I все ж вiн спромiгся звести тиск монголо-татар до мiнiмуму. Намагаючись вiдгородитися вiд впливiв зi Сходу, Данило звернувся на Захiд, тим самим подавши захiдним українцям приклад, який вони наслiдуватимуть в усi наступнi столiття. Протягом 100 рокiв пiсля смертi Данила на Волинi та Галичинi не вiдбулося особливо помiтних змiн. Установлений князями Данилом i Васильком стерео- тип правлiння - з енергiйним i дiяльним князем у Галичинi й пасивнiшим на Воли- нi-до певної мiри наслiдувався їхнiми синами, вiдповiдно Левом (1264-1301) та Володимиром (1270-1289). Честолюбний i невгамовний Лев був постiйно втягну- тий у полiтичнi конфлiкти. Коли в Угорщинi помер останнiй iз династiї Арпадiв, вiн захопив Закарпатську Русь, заклавши пiдвалини для майбутнiх претензiй України на захiднi схили Карпат. Активно дiяв Лев у Польщi, що поринула в мiжусобнi вiй- ни; вiн навiть домагався польського трону в Краковi. Незважаючи на агресивну полi- тику Лева, наприкiнцi XIII - на початку XIV ст. Галичина й Волинь переживали перiод вiдносного спокою, оскiльки їхнi захiднi сусiди були тимчасово ослабленi. Князь Володимир Волинський виявився протилежнiстю свого галицького кузе- на, й у взаєминах мiж ними нерiдко виникала напруженiсть. Не бажаючи брати участь у вiйнах i дипломатичнiй дiяльностi, вiн зосередився на таких мирних справах, як будiвництво мiст, замкiв та церков. За Галицько-Волинським лiтописом, вiн був <великим книжником i фiлософом> i проводив найбiльше часу за читанням i пере- писуванням книжок та рукописiв. Смерть Володимира у 1289 р. засмутила не лише його пiдданих, а й сучасних iсторикiв, бо, очевидно, з нею був пов'язаний раптовий кiнець Галицько-Волинського лiтопису того ж таки року. Внаслiдок цього лишилася велика прогалина в iсторiї захiдних князiвств, що охоплює промiжок вiд 1289 до 1340 р. Все, що нинi вiдомо про подiї в Галичинi й на Волинi в останнiй перiод їхньо- го незалежного iснування, зводиться до кiлькох випадкових iсторичних фрагментiв. Пiсля смертi Лева в Галичинi й на Волинi князював його син Юрiй. Напевне, вiн був добрим правителем, оскiльки деякi лiтописи зазначають, що пiд час його мирного правлiння цi землi <цвiли в багатствi й славi>. Солiднiсть становища князя Лева давала йому пiдставу користуватися титулом <король Русi>. Ще переконливi- ше свiдчить про його авторитет подiя, що сталася у 1303 р. Невдоволений рiшенням митрополита київського перенести свою резиденцiю до Володимира на пiвнiчному сходi, Юрiй отримує згоду Константинополя на заснування в Галичинi окремої митрополiї. Двома останнiми представниками династiї Романовичiв були сини Юрiя Андрiй i Лев, котрi разом правили в Галицько-Волинському князiвствi. Занепокоєнi зростан- ням могутностi Литви, вони вступили в союз iз лицарями Тевтонського ордену. Вiд- носно монголо-татар князi проводили незалежну, навiть ворожу полiтику; iснують також пiдстави вважати, що вони загинули в боротьбi з монголо-татарами. Коли в 1323 р. помер останнiй князь мiсцевої династiї, знать обох князiвств обра- ла на стiл польського кузена Романовичiв - Болеслава Мазовецького. Змiнивши iм'я на Юрiй i прийнявши православ'я, новий правитель узявся за продовження полi- iiiки попередникiв. Попри своє польське походження вiн вiдвойовував землi, ранi- ше захопленi поляками, а також вiдновив союз iз тевтонцями проти литовцiв. У внут- рiшнiй полiтицi Юрiй-Болеслав продовжував пiдтримувати мiста й намагався роз- ширити свою владу. Такий курс, iмовiрно, призвiв до сутички з боярами, якi й отру- їли його у 1340 р. нiбито за намагання ввести католицизм i потурання чужоземцям. Так власна знать позбавила Галичину й Волинь останнього князя. З тих пiр захiднi українцi потрапили пiд влад\ чужоземних правителiв. Протягом ста рокiв пiсля занепаду Києва Галицько-Волинське князiвство слу- гувало опорою української державностi. У цiй ролi обидва князiвства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобiгали захопленню захiдноукраїн- ських земель Польщею. Тим самим у переламний момент iсторiї вони зберегли в українцiв, чи русинiв, як їх тепер називали, почуття культурної та полiтичної iден- тичностi. Це почуття матиме вирiшальне значення для їхнього iснування як окремо- го нацiонального утвору в лихi часи, що насувалися.