УКРАЇНА У XX СТОЛIТТI ЗАСТIЙ ТА СПРОБИ РЕФОРМ Люди <нагорi> Дисидентський рух Русифiкацiя Суспiльнi змiни Ера Горбачова У першi десятилiття свого iснування радянський режим виявляв себе як най- бiльш радикальний i новаторський у свiтi. Проте до 60-х рокiв типовою ознакою йо- го внутрiшньої полiтики став крайнiй консерватизм. Побоюючись непередбачених i небажаних наслiдкiв змiн, старiюча бюрократична верхiвка СРСР схилялася до то- го, щоб зберегти - у дещо м'якшiй формi - ту систему, яку створив Сталiн. Для України це означало, що не Київ, а Москва й надалi прийматиме всi визначальнi для українцiв рiшення. А русифiкацiя, спрямована на те, щоб тримати вкупi чис- леннi народи СРСР, не тiльки продовжувалася, а й посилювалася. Але навiть всемогутньому i всюдисущому радянському адмiнiстративному апара- товi виявилося не пiд силу здiйснювати повний контроль над суспiльством. Серед iн- телiгенцiї йшло бродiння - рiч неможлива в сталiнськi роки. Ще бiльшою неспо- дiванкою стало те, що погляди й полiтика партiйного керiвництва України цiлком очевидно, хай i на нетривалий час, вiдхилилися вiд полiтичного курсу Кремля. Хоч радянська система лишалася цiлком непорушною, серед населення зростав скепти- цизм щодо її ефективностi й особливо здатностi пiднести рiвень життя. До середини 80-х рокiв необхiднiсть змiн стала незаперечною й гострою. Вiдтак радянська олi- гархiя обрала з-помiж себе людину для запровадження поступових реформ. На Ук- раїнi вони вiдбувалися дуже повiльно i в обмежених масштабах. Але досить було й того, що визнавалися далеко не розв'язаними багато полiтичних, культурних та економiчних проблем, про розв'язання яких ранiше оголошував режим. Люди <нагорi> Росiянин Леонiд Брежнєв, як i його попередник Хрущов, прийшов до влади, маючи тiснi зв'язки з Україною. На вiдмiну вiд поривчастого й непоступливого Хру- щова обережний Брежнєв поширював свiй вплив, забезпечуючи своїй полiтицi пiд- тримку радянської олiгархiї та гарантуючи цiй елiтi стабiльне становище. Вiдтак його 18-рiчне перебування при владi позначили консервативнi тенденцiї, хоча вже бiльше не тоталiтаристськi (вiдомий радянолог Мерл Фейнсод дала повiльному вiд- ступовi радянського режиму вiд сталiнiзму химерну назву <закону зменшення дик- таторiв>), зате виразно авторитарнi. Але якщо влада застосовувалася тепер стрима- нiше, нiж за Сталiна, вона й надалi, поза всяким сумнiвом, зосереджувалася в руках партiї i вживалася з метою поширення радянської могутностi за кордоном i забез- печення цiлковитого контролю в самiй країнi. Шелест i Щербицький. У брежнєвський перiод Україна мала двох лiдерiв кому- нiстичної партiї - Петра Шелеста й Володимира Щербицького, полiтичнi лiнiї яких хоч i вiдрiзнялися, але однаково переконливо iлюстрували проблеми, що поставали перед українськими радянськими провiдниками, а також контекст, в якому здiйсню- валася полiтика українського, тобто республiканського рiвня. Перебування Шелеста на посадi першого секретаря Комунiстичної партiї Укра- їни тривало з 1963 до 1972 р., i характерною його рисою стало поновлення само- ствердження українцiв. Iз тих скупих матерiалiв, якi мають захiднi аналiтики, ви- пливає, що це самоствердження було насамперед наслiдком намагань Шелеста вiдстояти iнтереси України в межах Радянського Союзу. Шелест не був якимось прихованим нацiоналiстом. Навпаки, у багатьох вiдношеннях вiн виявився бiльш непохитним комунiстом, нiж його зверхники в Москвi. Iснують вказiвки на те, що вiн був затятим противником Заходу, пiдтримував iнтервенцiю до Чехословаччини в 1968 р., непокоячись, щоб її реформiстськi тенденцiї не <заразили> України, занед- бав Захiдну Україну й вiддавав перевагу важкiй промисловостi перед виробництвом споживчих товарiв. Правдоподiбно, що його непоступливiсть у тих чи iнших питан- нях завдавала клопотiв навiть Брежнєву. Але iснував iнший аспект полiтики Шелеста, який не влаштовував Кремль iще бiльше. Виглядало на те, що український керiвник серйозно сприймав обiцянку надати Українi автономiю, а також передбачений радянською конституцiєю принцип рiвноправностi всiх народiв СРСР. Вiдтак вiн не бажав визнавати за росiянами роль <старшого брата> в Радянському Союзi. Можливо, Шелест прагнув добитися для України статусу, аналогiчного тому, який мали Польща, Чехословаччина чи Угор- щина, тобто наскрiзь комунiстичного суспiльства, специфiчнi економiчнi та культурнi потреби якого визнавала б Москва. Головною турботою Шелеста були економiчнi потреби України. Вiн вимагав для України бiльшої ролi в процесi економiчного планування в Радянському Союзi й не виявляв великого ентузiазму до планiв економiчного розвитку Сибiру, який означав зменшення iнвестицiй в Україну. Коли група українських економiстiв навела йому данi про те, що в економiчних стосунках iз Радянським Союзом в цiлому Україну обраховують, Шелест став активним прибiчником принципу паритету, за яким Ук- раїна мала дiставати вiд СРСР фонди, товари i послуги, що дорiвнювали б вартостi її внеску в СРСР. Ще вiдвертiше захищав Шелест мовнi й культурнi права українцiв. В його про- мовах лунали заклики, <як найдорожчий скарб>, берегти <прекрасну українську мову>. В 1965 р. український мiнiстр вищої освiти й близький прибiчник Шелеста Юрiй Даденков закликав розширити вживання української мови в унiверситетах та iнститутах. А в 1970 р. у своїй книзi <Україна наша Радянська> Шелест поряд iз описом вражаючих досягнень Радянської України прямо чи завуальовано пiдкрес- лював iсторичну автономнiсть України, прогресивну роль козацтва. Шелест пишався тим, що з вiдсталого аграрного краю його республiка швидко перетворилася на су- часне суспiльство з передовою промисловiстю й технологiєю. Як пояснити таке <мiсництво> в дисциплiнованому, досвiдченому й щирому кому- нiстi, членовi Полiтбюро - цього найвищого в Радянському Союзi органу влади? Цiлком ймовiрно, що Шелест та його численнi прибiчники на Українi сприймали радянськi заяви про рiвнiсть нацiй за чисту монету. Вони не вбачали протирiччя мiж досягненням загальних цiлей радянської полiтики та модернiзацiєю України i збе- реженням i'i культури. Аналогiчно Скрипнику в 20-х роках Шелест, напевно, вважав, що найефективнiшим засобом забезпечення успiху радянської полiтики на Українi є задоволення, а не придушення її економiчних i культурних потреб. Ймовiрно також, що Шелест зробив висновок, що його особистий успiх в управлiннi залежить вiд спiв- працi з українською культурною, науковою й полiтичною елiтою. А це вимагало ува- ги до її специфiчних турбот. У травнi 1972 р. Шелеста усунули з його посади в Києвi за звинуваченням у <м'я- костi> до українського нацiоналiзму та потураннi економiчному <мiсництву>. Його наступником став Щербицький - давнiй член <днiпропетровського> клану i запек- лий полiтичний супротивник Шелеста. За допомогою методiв, що нагадували брато- вбивчi полiтичнi чвари за гетьманство на Українi XVII-XVIII ст., вiн сприяв ди- скредитацiї Шелеста, неодноразово звинувачуючи його перед Москвою в <мiсцево- му патрiотизмi>. Пiсля падiння суперника Щербицький довго утримував за собою посаду лiдера української компартiї - його перебування на нiй стало рекордним за тривалiстю. Якi ж причини такого успiху? Великою уiiрою вони криються в полiтицi безмежного плазування перед Москвою. Своїм слухняним виконанням вказiвок Леонiд Брежнєв та Володимир Щербицький. 70-тi роки Москви, готовнiстю жертвувати економiчними iнтересами України, потуранням руси- фiкацiї Щербицький мiг би ввiйти в iсторiю як викiнчений тип <малороса>. В 1973 р., спираючись на допомогу iдеолога Валентина Маланчука та голови українського КДБ В. В. Федорчука, Щербицький провiв порiвняно м'яку чистку, внаслiдок якої з партiї було виключено близько 37 тис. членiв, велику частину з яких, правдоподiбно, складали прибiчники Шелеста. На рiзку вiдмiну вiд свого поперед- ника Щербицький послiдовно користувався росiйською мовою в офiцiйному спiлку- ваннi, пiдтримував вiдновлення полiтики пiдпорядкування української економiки центровi та здiйснення великих капiталовкладень у Сибiр. Вiн також виступав за жорстоке й безкомпромiсне придушення дисидентства. I все ж цi зусилля не принесли йому того, чого вiн прагнув чи не найбiльше - призначення на високi посади в Москвi, можливо навiть наступником Брежнєва. Тому на початку 80-х рокiв з'явилися ознаки того, що Щербицький почав придiляти бiльше уваги своєму становищу на Українi, намагаючись покращити взаємини з куль- турною елiтою й послабивши потурання московськiй асимiляторськiй полiтицi. З при- ходом у 1985 р. до влади реформатора Горбачова стали висловлюватися припу- щення про те, що Щербицький на посадi керiвника української компартiї протри- мається недовго. Але, на подив багатьох, цього не сталося, можливо завдяки пiд- тримцi контрреформiстiв у Кремлi. Якi ж висновки можна зробити з полiтики цих вiдповiдальних керiвникiв про їхнi погляди на Україну та її роль у Радянському Союзi? Не пiдлягає сумнiву, що як Шелест, так i Щербицький бачили майбутнє України в свiтлi комунiстичної iдеоло- гiї та в контекстi радянської системи. Жоден iз них не був у змозi навiть подумати про незалежнiсть України. I кожен являв собою яскравий приклад того жорсткого контролю, що його здiйснювала Москва над керiвництвом КПУ. Однак кар'єри цих двох людей указують на те, що навiть у суворо контрольованiй радянськiй системi могли виникнути два навдивовижу рiзнi пiдходи, двi рiзнi полi- тичнi лiнiї щодо України. Будучи прибiчником рiвностi нацiй в СРСР i справедливої рiвноваги в їхнiх економiчних взаєминах, Шелест прагнув, щоб Україну тракту- вали як автономну державу в складi реальної радянської федерацiї. З одного боку, та значна пiдтримка, що нею користувався Шелест не лише серед української iн- телiгенцiї, а й серед українського партапарату, виявила глибоку вкорiненiсть на Ук- раїнi нацiонал-комунiзму або, принаймнi, якогось територiального чи республiкан- ського патрiотизму. З iншого боку, падiння Шелеста є нагадуванням, що такi погля- ди й надалi лишалися неприйнятними для Москви. До певної мiри поведiнку й полiтику Щербицького можна уподiбнити до дiяль- ностi захiдного менеджера. Така людина сприймає СРСР як щось на зразок вели- чезної корпорацiї галузевих заводiв, i якщо ними успiшно (тобто задовольняючи ба- жання людей у Кремлi) управляти, то можна знестися на верхiвку структури прав- лiння корпорацiї. Вiдтак, коли iнтереси корпорацiї диктували здiйснення стандарти- зацiї (русифiкацiї) на Українi, Щербицький квапився робити це, розглядаючи <мiс- цевi особливостi> (нацiональну культуру) як перешкоду. Коли перед Україною ста- вили вимогу, вичерпуючи власнi ресурси, надати допомогу в розвитку iншої фiлiї <корпорацiї>, Щербицький iшов назустрiч, демонструючи тим самим свою здат- нiсть <масштабно мислити>. Проблема, пов'язана з такою ментальнiстю менеджера корпорацiї, яку можна вважати модерною формою колишнього <малоросiйства>, полягає в тому, що її носiї часто забувають про те, що вони мають справу не лише з адмiнiстративними та соцiально-економiчними величинами, а й з народами. Комунiстична партiя України. Вплив i значення Шелеста й Щербицького ся- гали далеко поза межi Української республiки. Вони були основними полiтичними гравцями союзного рiвня - головним чином завдяки кiлькiсному зростанню Ком- партiї України пiсля вiйни й особливо по смертi Сталiна. Пiсля приходу до влади Хрущова кiлькiсть членiв української компартiї швидко зросла. Цей процес, актив- нiший, нiж в iнших республiках, тривав протягом 60-х i початку 70-х рокiв. Якщо у 1958 р. в Компартiї України налiчувалося 1,1 млн членiв, то на 1971 р.- 2,5 млн. Рiв- номiрнiшим став розподiл комунiстiв по всiй республiцi. Ранiше вони зосереджува- лися переважно в Донецькiй i Днiпропетровськiй областях - регiонi з сильним пере- важанням росiян. За Хрущова серед членiв партiї вiдчутно збiльшилося представ- ництво центральних i захiдних областей республiки з переважно українським насе- ленням. Цi змiни незабаром вiдбилися в появi на Українi нового поколiння полiтичних провiдникiв. У керiвництвi українцiв було бiльше, нiж будь-коли. Так, у 1964 р. iз 33 найвищих партiйних чиновникiв республiки ЗО були українцями. Частка укра- їнцiв у складi ЦК КПРС у 1961 р. сягнула безпрецедентної цифри - 20 °о. Завдяки надзвичайно швидкому зростанню й тiсним зв'язкам iз Кремлем КПУ заслужила собi репутацiю <зразкової> партiї. Але нове вiдчуття впевненостi й власної ваги по- роджувало серед української елiти невдоволення гiперцентралiзованим полiтичним та економiчним курсом Кремля. Звiдси й автономiстськi тенденцiї Шелеста. А те, що їх пiдтримувала величезна бiльшiсть українського партапарату,- рiч очевидна: за його звiльнення проголосувало лише три з 25 секретарiв обласних комiтетiв пар- тiї. Падiння Шелеста стало невдачею для КПУ. Сповiльнилося її зростання, а пред- ставництво в ЦК КПРС упало до 15 %. Але здатнiсть ортодокса Щербицького про- тягом такого тривалого часу утримуватися при владi в Києвi вказує на те, що ук- раїнська компартiя, яку вiн очолював, i далi лишалася у радянськiй полiтичнiй си- стемi важливим чинником. Дисидентський рух У 60-70-х роках у Радянському Союзi виникло примiтне явище, коли полiтику уряду стала вiдкрито критикувати невелика, але дедалi бiльша кiлькiсть людей, яких звичайно називали дисидентами й якi вимагали ширших громадянських, релi- гiйних i нацiональних прав. Як пiсля десятилiть терору, в атмосферi жорсткого контролю й при всiх наявних засобах iдеологiчної обробки мiг зародитися цей гiдний подиву виклик режимовi? Дисидентство великою мiрою виросло з десталiнiзацiї, з послаблення <паралiчу страху>, що їх розпочав Хрущов. Його обмеженi викриття страхiтливих злочинiв сталiнської доби викликали розчарування та скептицизм вiд- носно й iнших сторiн режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лiбералiзацiю ви- кликала протести й опозицiю, особливо серед iнтелiгенцiї. Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Зав- дяки легшому доступу до захiдних журналiстiв найбiльш вiдомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представникiв росiйської iнтелiгенцiї, серед провiдникiв якої були такi свiточi, як письменник Олек- сандр Солженiцин та фiзик-ядерник Андрiй Сахаров. Iншою формою <антигромад- ської поведiнки> був релiгiйний активiзм. На Українi, як i в iнших неросiйських рес- публiках, дисидентство викристалiзовувалося у змаганнях за нацiональнi й грома- дянськi права, а також за релiгiйну свободу. Спочатку осередок українських дисидентiв складали <шестидесятники> - нове плiдне поколiння письменникiв, що здобувало собi визнання. До нього належали Лiна Костенко, Василь Симоненко, Iван Драч, Iван Свiтличний, Євген Сверстюк, Микола Вiнграновський, Алла Горська та Iван Дзюба. Пiзнiше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Iгор та Iрина Калинцi, Iван Гель та брати Горинi. Вражаючою рисою цiєї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освiти й швидко робили собi багатообiцяючу кар'єру. Деякi бу- ли переконаними комунiстами. Хоча дисиденти дiяли переважно в Києвi та Львовi, вони походили з рiзних частин України. Бiльшiсть складали схiднi українцi, проте багато з них мали тi чи iншi зв'язки iз Захiдною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Iнша варта уваги риса полягала в тому, що чимало iнтелiгентiв були в сво- їх сiм'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав мiської iнтелiгенцiї. Звiдси й той наївний iдеалiзм та складна аргументацiя, часто притаманнi їхнiм заявам. За- галом вони становили дуже аморфний i неорганiзований конгломерат людей. На Українi налiчувалося не бiльше тисячi активних дисидентiв. Проте їх пiдтримувало й спiвчувало їм, напевне, багато тисяч. Проти чого ж виступали українськi дисиденти i яких цiлей прагнули досягти? Як i в кожнiй групi iнтелектуалiв, тут iснувала велика рiзноманiтнiсть i вiдмiннiсть у поглядах. Iван Дзюба, лiтературний критик i один з найвидатнiших дисидентiв, одна- ково прагнув здобути як громадянськi свободи, так i нацiональнi права. Вiн чiтко ви- словив свою мету: <Я пропоную... одну-єдину рiч: свободу - свободу чесного публiч- ного обговорення нацiонального питання, свободу нацiонального вибору, свободу нацiонального самопiзнання i саморозвитку. Але спочатку i насамперед має бути сво- бода на дискусiю i незгоду>. Нацiонал-комунiста Дзюбу непокоїла велика розбiж- нiсть мiж радянською теорiєю та дiйснiстю, особливо в галузi нацiональних прав, то- му вiн закликав властi усунути її для блага як радянської системи, так i україн- ського народу. На вiдмiну вiд нього iсторик Валентин Мороз продовжував iнтелекту- альнi традицiї українського iнтегрального нацiоналiзму, вiдкрито виражаючи свою вiдразу до радянської системи та надiю на її крах. Проте взагалi українськi диси- денти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революцiї чи вiдокремлення, й виступали проти нацiональних репресiй на Українi та за громадянськi права в СРСР. Серед захiдних аналiтикiв українського дисидентського руху iснує розбiжнiсть щодо умов, котрi спонукали людей до вiдкритого протесту. Олександр Мотиль до- водить, що до зародження дисидентства на Українi, як i в Радянському Союзi вза- галi, спричинився насамперед полiтичний курс радянського керiвництва, особливо хрущовська <вiдлига> й намагання Брежнєва покласти їй край. Вiдверто проукраїн- ська лiнiя Шелеста, поза всяким сумнiвом, давала українськiй iнтелiгенцiї додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Iсаїв та Богдан Кравченко пiдкреслюють, що дисидентство було тiсно пов'язане насамперед iз соцiально- економiчною напруженiстю. З огляду на органiзований Москвою величезний наплив на Україну росiян вони вважають, що конкуренцiя за вигiдну роботу мiж привiле- йованими росiйськими прибульцями та амбiцiозними українцями часто схиляла ос- таннiх до пiдтримки вимог дисидентiв надати Українi бiльшої самостiйностi. Так чи iнакше, в даному контекстi дисидентство було найновiшим проявом вiкового проти- стояння мiж українською iнтелiгенцiєю та бюрократiєю росiйської iмперiї. Прояви дисидентства. Першi прояви цього руху мали мiсце наприкiнцi 50-х- на початку 60-х рокiв, коли на Захiднiй Українi було органiзовано кiлька не- великих таємних груп. Видiлялася серед них так звана <Група юристiв> на чолi з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здiйснення законного права України на вихiд iз Радянського Союзу. Пiсля виявлення цих груп їхнiх учасникiв на закритих процесах було засуджено до тривалих термiнiв ув'язнення. Але iнерцiя десталiнiзацiї продовжувала розбурхувати неспокiй серед iнтелiген- цiї. Проведена у 1963 р. в Київському унiверситетi офiцiйна конференцiя з питань культури та мови, участь у якiй взяли бiльше тисячi чоловiк, перетворилася на вiд- криту демонстрацiю проти русифiкацiї. Приблизно в цей час студенти та iнтелiген- цiя стали постiйно сходитися до пам'ятника Тарасовi Шевченку в Києвi не тiльки для публiчних читань творiв поета, а й також для того, щоб критикувати культурну полiтику режиму. Пiдозрiла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукопи- сiв бiблiотеки Академiї наук України, викликала бурю протестiв провiдних дiячiв лiтератури. Побоюючися, щоб подiї не вийшли з-пiд контролю, Кремль вирiшив ударити по дисидентському руховi в усьому Радянському Союзi. Наслiдком цiєї полiтики на Українi став арешт наприкiнцi 1965 р. близько двох десяткiв тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати iнших, властi вирiшили судити диси- дентiв вiдкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викли- кавши ще сильнiшi протести й опозицiю. Побувавши на цих процесах у Львовi, молодий журналiст i вiдданий комунiст Вя- чеслав Чорновiл написав <Записки Чорновола> - збiрку документiв, що викривали свавiльнi, протизаконнi й цинiчнi манiпуляцiї властей правосуддям. У палкiй про- мовi перед великою аудиторiєю в Києвi засудив арешти Iван Дзюба. Вiн також подав Шелесту й Щербицькому свою працю - тонкий, ерудований i безжальний аналiз теорiї й механiки русифiкацiї на Українi. Пiсля сво- го арешту в 1970 р. за антирадянську агiтацiю та пропаганду Валентин Мороз напи- сав <Репортаж iз заповiдника iм. Берiї>, емоцiйна й викривальна сила якого спря- мована проти сваволi радянського офiцiозу та руйнування ним окремого iнди- вiда й цiлих народiв. Щоб не дати властям iзолювати дисидентiв одного вiд одного й вiд суспiльства, щоб iнформувати свiт про подробицi переслiдувань в СРСР, у 1970 р. українськi дисиденти почали таємно поширювати часопис <Український вiс- ник>. Хоч КДБ й змiг обмежити розповсюдження цих матерiалiв на Українi, йому не пiд силу було запобiгти їх проникненню на Захiд. Там за допомогою українських емiгрантiв вони публiкувалися й пропагувалися, що викликало у радянських влас- тей замiшання й переляк. Пiсля падiння у 1972 р. Шелеста Щербицький, спираючись на шефа КДБ Фе- дорчука i партiйного iдеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозицiйної iнтелiгенцiї, що призвiв до арешту сотень людей i набагато суворiших вирокiв, нiж у 1965-1966 р. Вiдвертих дисидентiв, а також спiвробiтникiв дослiдних iнститутiв, редакцiйних колегiй, унiверситетiв, яких пiдозрювали в <неблагонадiйних> погля- дах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслiдувань, що нагадувала сталiнськi днi, трав- мувала цiле поколiння української iнтелiгенцiї й змусила багатьох, серед них i Дзюбу, покаятися й вiдiйти вiд дисидентської дiяльностi. Українська Гельсiнкська група. Порiдiлi чисельно, але й далi сповненi рiшучостi. дисиденти у 1975 р. дiстали новий iмпульс, коли СРСР пiдписав Хельсiнкську уго- ду й офiцiйно погодився шанувати громадянськi права своїх пiдданих. Повiривши Кремлевi на слово, дисиденти органiзували вiдкритi й, на їхню думку, юридичне санк- цiонованi групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Хельсiнкський комiтет було засновано в Москвi у травнi 1976 р. Незабаром, у листопадi 1976 р., в Києвi з'явилася Ук- раїнська Гельсiнкська група. Аналогiчнi групи сформувались у Литвi, Грузiї та Вiр- менiї. Очолив Українську Гельсiнкську групу письменник Микола Руденко - по- лiтичний комiсар у роки другої свiтової вiйни та колишнiй партiйний чиновник у пись- менницькiй органiзацiї. Його близьким товаришем був генерал Радянської армiї Петро Григоренко - кавалер багатьох урядових вiдзнак, якого вiдправили у вiд- ставку. Ця група налiчувала 37 учасникiв, найрiзноманiтнiших за походженням. Тут були дисиденти, що вже вiдбули термiни ув'язнення, такi як Нiна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Iван Кандиба, Надiя Свiтлична та Вячеслав Чорновiл, такi колишнi нацiоналiсти (що вижили пiсля десятилiть, проведених у сталiнських концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Iрина Сеник, Петро Сiчко, Данило Шумук та Юрiй Шухевич (син командувача УПА Ро- мана Шухевича), й такi релiгiйнi активiсти, як православний священик Василь Ро- манюк. Українську Гельсiнкську групу вiдрiзняли вiд попереднiх дисидентiв двi важ- ливi риси. Перша полягала в тому, що група являла собою вiдкриту громадську ор- ганiзацiю, яка хоч i не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на iснування. Такi погляди були для Схiдної України чимось нечуваним ще з часу вста- новлення радянської влади. Iншою безпрецедентною рисою були контакти з анало- гiчними групами по всьому СРСР з метою захист громадян- ських i нацiональних прав. У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголо- шували на застосуваннi легальних методiв, убачаючи вирiшення суспiльних проблем у дотриманнi законiв узагалi й поважаннi прав особи зокрема. Тому члени групи часто називали свою дiяльнiсть правозахисним рухом. Як зауважував Iван Лисяк- Рудницький, проповiдування законностi й справжньої демократiї замiсть певної iдеологiї, наприклад, нацiоналiзму чи марксизму, якими доти захоплювалася укра- їнська iнтелiгенцiя, стало важливим поворотним пунктом в iсторiї української по- лiтичної думки. Хоч деякi члени Української Гельсiнкської групи лишалися якоюсь мiрою на позицiях марксизму чи нацiоналiзму, погляди її бiльшостi найчiткiше передає такий уривок iз спогадiв Данила Шумука, що в минулому був водночас комунiстом i нацiоналiстом i провiв близько 40 рокiв у польських, нацистських i радянських тюр- мах: <Лише демократiя здатна врятувати людство вiд небезпеки тиранiї як лiвого, так i правого гатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усiх громадян ви- словлювати, пропагувати й захищати свої iдеї спроможне дати людям можливiсть контролювати i скеровувати полiтику уряду. Без цього права не може бути й мови про демократiю i демократичнi вибори до парламенту. Там, де немає легальної опо- зицiї, що користується рiвними правами в парламентi й серед народу, немає демокра- тiї... Я дiйшов цих висновкiв пiсля багатьох рокiв роздумiв, узагальнень та аналiзу, i вони привели мене до критичного ставлення як до комунiстiв, так i до нацiоналiстiв донцовського типу>. Рiзким контрастом до ксенофобiї, притаманної нацiоналiзмовi оунiвського га- тунку, було те, що палкий патрiотизм українських дисидентiв не передбачав воро- жостi до iнших народiв, навiть до росiян. У 1980 р. в однiй iз їхнiх заяв говорилося: <Ми розумiємо, що значить жити пiд колонiальним гнiтом, i тому заявляємо, що народовi, який живе в нашiй країнi, буде забезпечено найширшi полiтичнi, еконо- мiчнi i соцiальнi права. Будуть безумовно гарантованi всi права нацiональних мен- шостей i рiзноманiтних релiгiйних асоцiацiй>. Виходячи зi своїх легалiстських по- глядiв, члени Української Гельсiнкської групи вважали, що найкращим шляхом до незалежностi України є застосування гарантованого в радянськiй конституцiї права на вихiд з СРСР. На їхню думку, найефективнiший спосiб <деколонiзацiї> Радян- ського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справдi вiльнi вибори. Але нi помiркованiсть Гельсiнкської групи, нi вимоги Заходу дотримуватися зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР за Хельсiнкськими угодами, не перешкодили радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До .1980 р. приблизно три чвертi членiв Української Гельсiнкської групи отримали термiни ув'язнення вiд 10 до 15 рокiв. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти свiтову гро- мадську думку, дозволили емiгрувати. К 1) Релiгiйне дисидентство. Окремий рiзновид дисидентства на Українi базувався д ^ на релiгiї. Теоретично радянська конституцiя гарантує свободу вiровизнання. Але ре- Ц < жим удавався до цiлого ряду заходiв для боротьби з релiгiйними вiруваннями та Ц ц практикою. Вони включали обмеження релiгiйних публiкацiй, заборону навчати дiтей Ц д релiгiї, проведення серед них атеїстичної агiтацiї, засилання агентiв у середовище Ц ^ священнослужителiв i церковної iєрархiї, закриття культових споруд, застосування Ц д до тих, хто стоїть за вiру, громадських та економiчних санкцiй, обмеження можли- д д востi здобути освiту. Проте духовна безплiднiсть радянської iдеологiї, з одного боку, Ц д та обурення жорстокою полiтикою режиму, з iншого, зумовили вiдновлення потягу 1 д до релiгiї, особливо на селi. Разом iз цим зростала войовничiсть вiруючих, д Скажене переслiдування Української греко-католицької церкви (<церкви у ка- д ц такомбах>) не змогло цiлком знищити її. В останнi десятилiття таємнi вiдправи для ц д вiруючих проводили на Захiднiй Українi 300-350 греко-католицьких священикiв на чолi з кiлькома єпископами. Iснували навiть пiдпiльнi монастирi й таємнi друкар- нi. У 1982 р. Йосип Тереля органiзував Комiтет захисту Української католицької церкви, що ставив собi за мету домогтися її легалiзацiї. Хоч у вiдповiдь на це режим став заарештовувати її активiстiв, серед українцiв Галичини та Закарпаття вiдданiсть своїй давнiй церквi не втрачала сили. Православна церква на Українi, що офiцiйно називалася Росiйською православ- ною церквою, перебувала у вигiднiшому становищi, оскiльки її визнавав радянський уряд. Але цiною цього було спiвробiтництво з режимом, що доходило до плазування перед ним. Як наслiдок, у православнiй церквi, й особливо серед її iєрархiї, пошири- лися корупцiя, лицемiрство i тенденцiя задовольняти державнi iнтереси за рахунок релiгiйних потреб. Це призвело до того, що кiлька членiв нижчого духовенства, зок- рема жорстоко переслiдуваний Василь Романюк, виступили з осудом як власних зверхникiв, так i держави. Чи не найбiльш войовничими i динамiчними вiровизнаннями на Українi в 60- 70-х роках були баптистська та iншi протестантськi секти - п'ятидесятники, ад- вентисти, свiдки Iєгови. Вони вiдправляли свої релiгiйнi потреби в автономних кон- грегацiях, навчали дiтей, як цього вимагає їхня вiра, нерiдко вiдмовлялися реєстру- ватися в органах влади, що ускладнювало властям контроль над ними. їхнi фунда- менталiстськi погляди, органiзацiя, що спирається на простих вiруючих, палка вiд- данiсть вiрi приваблювали до них численних новонавернених, особливо на Схiднiй Українi. В цi роки вони складали непропорцiйно велику частку <в'язнiв совiстi> в СРСР. До свого виїзду в Сполученi Штати першим провiдником баптистiв був пастор Георгiй Вiнс. Придушення дисидентства. Незважаючи на всю вiдвагу, натхненнiсть та iдеалiзм дисидентiв i на одiозну поведiнку їхнiх гонителiв, цей рух не набув широкої пiдтримки на Українi. Однiєю з причин цього стало те, що, крiм засудження ре- жиму й вимог дотримуватися законiв, дисиденти не сформулювали виразної полiтич- ної програми. Питання, якi вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють бiльшiсть населення: робiтникiв i колгоспникiв. Тому дисиденти мали вузьку соцiальну базу, що складалася майже виключно з iнтелiгенцiї. Але вирiшальною причиною невдачi дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентiв ополчилися всi потужнi сили радянської систе- ми й особливо всемогутнiй КДБ. Володiючи монополiєю на засоби комунiкацiї, ре- жим всiляко перешкоджав поширенню iнформацiї про дисидентiв серед громад- ськостi. Коли ж якась iнформацiя все ж з'являлася, то вона звичайно була спотво- реною й змальовувала дисидентiв у негативному свiтлi. Маючи в своєму розпоряд- женнi сотнi тисяч офiцерiв, агентiв у цивiльному, донощикiв, КДБ, здавалося, Ьув усюдисущим i всезнаючим у своєму прагненнi не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадської дiяльностi. Але на вiдмiну вiд сталiнських часiв таємна по- лiцiя вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дiйсних i потенцiйних су- противникiв. Тепер вона намагалася iзолювати дисидентiв вiд суспiльства й, засто- совуючи до них методи дедалi бiльшого тиску, змусити їх покаятися аоо замовкнути. Тим, хто критикував режим, вiдмовляли в робочих мiсцях, у можливостi здобуття освiти їхнiм дiтям й навiть у даху над головою. Найупертiших засуджували до три- валих термiнiв ув'язнення або запроторювали до психiатричних лiкарень, де їм да- вали препарати, що руйнують людську особистiсть. Знищуючи кiлькох, КДБ успiш- но вдавалося залякати багатьох. У своїй дiяльностi на Українi таємна полiцiя була не такою обмеженою, як у Москвi. Iзольованi вiд столичних захiдних журналiстiв, українськi дисиденти не ма- ли захисту так званої <парасолi гласностi>, як їхнi видатнi росiйськi та єврейськi колеги. Та й проблема нацiональних прав українцiв не викликала на Заходi вели- кого iнтересу. Тим часом, побоюючись українського нацiоналiзму, режим проводив на Українi особливо жорстокi репресiї. Ось чому київський КДБ мав репутацiю най- брутальнiшого в СРСР, ось звiдки непропорцiйно велике число саме українських <в'язнiв совiстi>. Русифiкацiя З точки зору Кремля, нацiональне питання в СРСР - це до гнiтючостi складна проблема. В суспiльствi, що охоплює бiльше ста рiзних народiв, кожен з яких зай- має власну територiю й має свою виразно самобутню культуру, iсторiю, суспiльнi цiн- ностi та економiчнi iнтереси, радянське керiвництво повинне знайти спосiб сформу- вати вiдчуття спiльної тотожностi й мети. Для цього радянськi iдеологи постсталiн- ської доби висунули ряд понять, що ставили за мету перемiстити наголос iз нацiо- нальних особливостей народiв на їхнi спiльнi радянськi риси. Серед них найважли- вiшими були чотири поняття: розквiт - твердження, що за радянської влади всi народи СРСР переживають небувалий прогрес; зближення, що вiдбувається мiж на- родами внаслiдок створення в СРСР спiльних полiтичних, економiчних i культурних установ; злиття радянських народiв в один i поява нового типу iсторичної спiль- ностi - радянського народу. За цiєю iдеологiчною новомовою ховався вже давно вiдомий порядок денний: русифiкацiя. Оскiльки росiяни переважали чисельно, оскiльки вони створили бiль- шовицьку партiю та радянську систему, оскiльки вони займали бiльшiсть найвищих посад й оскiльки їхня мова є основним засобом спiлкування в СРСР, то їх розгля- дали як той цемент, що тримає СРСР укупi. Тому радянське керiвництво вважало, що чим бiльше iншi народи СРСР уподiбнюватимуться до росiян, тим сильнiшим ставатиме почуття взаємної солiдарностi. Але багато захiдних учених i неросiй- ських дисидентiв в СРСР трималися думки про те, що зближення, злиття i радян- ський народ - це не що iнше, як просто кодовi слова, котрi означають русифiкацiю неросiян. Як ми переконалися, саме русифiкацiя України викликала найбiльшi протести українських дисидентiв. Вони вiдкидали твердження про те, що переважання росiй- ської мови й культури виступає обов'язковим побiчним продуктом прогресивного й надихаючого завдання створення нового типу <соцiальної та iнтернацiональної спiльностi - радянського народу>. На їхню думку, пiдкреслення ролi росiйської мови просто було старим вином у нових мiхах. У своїй працi Дзюба доводив, що за русифiкацiєю стоїть давнiй росiйський шовiнiзм i колонiалiзм в обгортцi псевдомарксистської термiнологiї. <Колонiалiзм,- писав вiн,- може виступати не лише у формi вiдкритої дискримiнацiї, але й також у формi <братства>, що дуже характерно для росiйського колонiалiзму>. Широко ци- туючи Ленiна, вiн намагався показати, що в марксистсько-ленiнськiй iдеологiї немає положень, що виправдовували б ту перевагу, яку Кремль вiддає росiйськiй мовi. В останнi десятилiття асимiляторськi заходи проводилися на Українi особливо iнтенсивно, частково через мовну й культурну близькiсть українцiв до росiян, що значно прискорювало процес їхньої русифiкацiї. До того ж економiчне значення України для СРСР вимагало запобiгати посиленню в її народi <сепаратистських> тенденцiй. Завдяки своїй вiдносно великiй кiлькостi українцi потенцiйно могли стати <вирiшальним голосом> у нацiональних взаєминах: тримайся вони росiян, етнiчно-полiтична ситуацiя в СРСР скорiше за все лишатиметься стабiльною. Але стань вони на бiк неросiян, це пiдiрвало б панування росiян i в радянськiй полiтичнiй системi вiдбулися б докорiннi змiни. Мовне питання. В боротьбi мiж радянським керiвництвом, що плекало iдею ство- рення нового радянського народу, та українцями, котрi виступали за 'збереження власної нацiональної тотожностi, основна <лiнiя фронту> проходила через питання мови. За Брежнєва Кремль проводив систематичну кампанiю рочiiпiрення вживан- ня росiйської мови на Українi та обмеження української. У здiйсненнi своїх цiлей радянське керiвництво могло розраховувати на енергiйну пiдтримку, зокрема, 10 млн росiян, що проживали на Українi, та ще й мiльйонiв <малоросiв> - україн- цiв за походженням, але росiян за культурою та мовою. Воно мало також перекон- ливi аргументи: росiйська мова - це мова найбiльшого й найважливiiпого народу в СРСР, єдиний засiб спiлкування мiж рiзними нацiональностями, а також мова науки й мiжнародних взаємин. Властi мали в своєму розпорядженнi цiлий ряд прямих i непрямих засобiв, щоб змусити людей користуватися росiйською мовою. Швидко зростало використання її в українських школах, а успiшнiсть у навчаннi ставилася в залежнiсть вiд доброго володiння росiйською мовою. Те ж саме стосувалося можливостей зробити кар'є- ру. Найцiкавiшi й найважливiшi публiкацiї на Українi виходили росiйською мовою. в той час як українськi журнали нерiдко переповiдали нуднi й нецiкавi теми. З па- дiнням тиражу цих видань властi (стримували зручний привiд для їх закриття. Так, мiж 196^ i 1980 рр. частка журналiв, що виходили українською мовою, знизилася з 46 "о до 19 °о: мiж 1958 та 19^0 рр. вiдсоток книжок, що публiкувалися україн- ською мовою, впав з ()0 до 24. Спостерiгався сильний соцiальний тиск у мiстах, спрямований на використання росiйської мови, а з української знущалися, як iз <селюцької>. У ставленнi до рiдної культури та мови режим послiдовно виховував в українцях комплекс неповноцiн- ностi. Про таке явище свiдчить той факт, що не хто iнший, як самi українцi, часто вимагали, щоб їхнi дiти навчалися в росiйських школах. <Який толк у тiй українськiй? Аби чогось досягти, мої дiти повиннi оволодiти росiйською мовою>,- можна було часто почути вiд колишнiх селян, якi (почуваючи себе ще не зовсiм комфортно в но- вому суспiльному оточеннi) намагалися пристосуватися до життя в зрусифiко- ваних мiстах. Деякi представники iнтелiгенцiї жартували, що якби тодi стали про- водити полiтику українiзацiї, то євреї змогли б українiзуватися за один рiк, росiяни на Українi пiдтримали б цю полiтику десь через три роки, але знадобилося би при- наймнi десять рокiв, аби переконати честолюбного українського <хохла> користува- тися рiдною мовою. Якщо людина розмовляла виключно українською мовою, то це навiть могло поставити пiд сумнiв її полiтичну лояльнiсть. Так, наприклад, радянськi слiдчi ор- гани надали великого значення такiй заявi свiдка звинувачення проти поета Васи- ля Стуса: <Я одразу зрозумiв, що С'тус - нацiоналiст, бо вiн весь час розмовляв ук- оаїнською мовою>. Наскiльки ефективною виявилася мовна русифiкацiя? Мiж 1959 i 1979 рр. чи- сельнiсть українцiв, що вважали українську мову рiдною, впала з 93,4 до 89,1 "о. Сьо- годнi понад 2 млн українцiв вважають росiйську мову рiдною. Водночас лише один iз кожних трьох росiян, що мешкають на Українi, потрудився вивчити українську мо- ву, Чи означає це, що зникнення української є лише справою часу? Якщо такi тен- денцiї продовжуватимуться, на українську мову. звiсно, чекає похмуре майбутнє. Песимiсти передбачали зникнення української мови протягом цього столiття. Опти- мiсти ж казали, що, коли попри постiйнi намагання викорiнення мова не вмерла, то вона вже й не умре нiколи. Вони зауважували, що становище української мови не таке погане, як здається. Щоправда, у певних регiонах, таких як Донецький промис- ловий пояс. Харкiвська область, Причорноморське узбережжя, українською послу- говуються в мiнiмальному масштабi. Однак останнiми роками вживання української мови, зокрема в Києвi, помiтно зросло. На Захiднiй же Українi українська мова набу- ла куди бiльшого поширення, нiж перед другою свiтовою вiйною. Проте мовне пи- тання, що в iсторiї України завжди мало величезне значення, ще далеко не вирiшене. росiяни на Українi. Iнший метод, що його використовував режим для проведення русифiкацiї на Українi, полягав у заохоченнi переселення сюди росiян i виселеннi українцiв. Ця полiтика проводилася пiд вивiскою <плiдного обмiну спецiалiстами> мiж республiками. Вiдтак коли на Україну прибували величезнi маси росiян, якi мали збагатити її своєю майстернiстю, такi ж великi маси освiчених українцiв виряд- жалися на роботу в iншi частини СРСР (де вони нерiдко ототожнювалися з росiя- нами). Цi гiгантськi демографiчнi зрушення мали за мету перемiшувати народи СРСР i сприяти зростанню серед них спiльної iдентичностi. Варто зауважити, що росiяни взагалi виявляють виразну схильнiсть виїжджати зi своєї республiки. Експер- ти пояснюють це вiдносною бiднiстю росiйського села й повсюдно поширеним пере- конанням, що росiяни в неросiйських регiонах, як правило, отримують найкращi призначення. Особливо улюбленим краєм для росiян є Україна: тут добрий клiмат, порiвняно високий рiвень соцiально-економiчного й культурного розвитку, знайома культура та мова. Неважко передбачити, що мiграцiйнi процеси спричинилися до значного збiль- шення числа росiян, котрi мешкають на Українi. В 1923 р. в республiцi налiчувалося ^ млн росiян, у 1959 р. їхнє число зросло до 7 млн, а в 1970 р.- до 10 млн. Як завжди, росiяни мають тенденцiю зосереджуватися на Українi у великих мiстах, особливо в Донецькому промисловому районi та на Пiвднi. Сьогоднi вони складають близь- ко 21 "/о мешканцiв України, а за впливом набагато переважають свою частку в населеннi. Проте швидке зростання числа росiян на Українi є не лише наслiдком пересе- лення. Такi меншостi України, як євреї, греки й болгари, асимiлювалися з росiйською нацiональнiстю. Як ми вже бачили, подiбне вiдбувалося й з українцями. Цей процес пiдсилює високий вiдсоток змiшаних українсько-росiйських шлюбiв. У 1970 р. на етнiчно мiшанi припадало близько 20 % усiх шлюбiв, з них ЗО % У мiстах i 8 % у селах. Для порiвняння, на початку XX ст., коли бiльшiсть українцiв ще жили в iзо- льованих селах, лише 3 % шлюбiв вiдбувалося мiж представниками рiзних етнiч- них груп. З огляду на швидко зростаючу росiйську присутнiсть у республiцi можна вслiд за Романом Шпорлюком говорити про наявнiсть двох Україн: одної iнтенсивно ро- сiйської, а другої все ще переважно української. З точки зору географiї, <зрусифiко- вана Україна> охоплює промисловий Донбас i мiста Пiвдня - територiї, що нiколи не були складовими iсторичної України. Водночас у таких регiонах, як Правобе- режжя, частина Лiвобережжя та Захiдна Україна, що їх завжди залюднювали пере- важно українцi, мова й культура лишаються, особливо на селi, в основному україн- ськими. Лiнiю мiж росiйською й українською культурою та мовою на Українi можна також провести й на iншому рiвнi. Свiт великих мiст - полiтичної, економiчної, наукової елiти, свiт модерностi в цiлому - є в основному росiйським. Свiт села - колгоспникiв, народних звичаїв - переважно український. Таке становище iснувало за царiв. Такому становищу за допомогою хитрiшої тактики радянське керiвництво потурало й до недавнього часу. Але полiтика русифiкацiї не задушила процес розбудови української нацiї. Два поколiння тому бiльшiсть схiдних українцiв ще називали себе <малоросами>, <хох- лами> чи <мiсцевими>, одне поколiння тому багато захiдних українцiв визначали себе лемками, гуцулами чи русинами, тобто в термiнах регiональної культури. Сьогоднi ж їхнi дiти й онуки самi проголошують себе українцями. Коротко кажучи, вони вже не являють собою рiзнобарвну етнiчну масу, якою були на свiтанку столiття. На- вiть неукраїнцi стають українцями. Наприклад, поляки, що залишилися на Українi, виявляють тенденцiю до асимiляцiї з українцями. Багато росiян, якi прожили тут протягом кiлькох поколiнь, також розвинули в собi сильне почуття територiального патрiотизму. Та й урбанiзацiю вже не можна розглядати як шлях з одностороннiм рухом у напрямi денацiоналiзацiї. Радянський учений В. В. Покшишевський доводить, що, хоч у мiстi новоприбулець потрапляє в асимiляцiйнi (русифiкаторськi) течiї, воно й стимулює <загострення в нього етнiчної свiдомостi>. Стосовно зростання україн- ської присутностi в Києвi вiн стверджує, що причиною цього є привабливiсть мiста для всiх українцiв, а також <дальша консолiдацiя української нацiї та посилення ет- нiчної свiдомостi>. Покшишевський зауважує: <Можна допустити, що деякi кияни пiсля деяких вагань, чи вважати себе українцями, згодом саме так i робили з абсо- лютним переконанням; українцями також оголошували себе все бiльше дiтей вiд змi- шаних шлюбiв>. Таким чином, як i щодо мови, остаточний успiх Кремля в прове- деннi полiтики гомогенiзацiї на Українi у 60-х - на початку 80-х рокiв лишався пiд знаком запитання. Суспiльнi змiни У 60-х роках в українському суспiльствi вiдбулися величезнi змiни: протягом цього десятилiття частка українцiв, що проживають у мiстах, сягнула 55 "о, тобто бiльшiсть iз них стала мiськими мешканцями. За радянськими пiдрахунками, до 2000 р. понад 70 "о українцiв проживатимуть у мiських центрах. Звiсно, що швидка урбанiзацiя є вже протягом багатьох поколiнь явищем всесвiтнiм, i був потрiбен лише певний час для того, щоб вона захопила й українцiв. Оскiльки населення України завжди вважалося здебiльшого аграрним, а культура, ментальнiсть i нацiональна свi- домiсть українцiв були глибоко пройнятi духом села, еволюцiю цього суспiльства хлiборобiв у суспiльство городян можна, не вагаючись, назвати Великим перетво- ренням. Що ж спонукало українцiв масово кидати село й перебиратися до мiста? Пере- дусiм за цим крилися чинники, аналогiчнi тим, що рухали урбанiзацiю у будь-якiй країнi: ширшi можливостi знайти роботу, здобути освiту, приваблива рiзноманiт- нiсть форм вiдпочинку, зручнiшi умови побуту. Внаслiдок такого притоку українцiв у мiстах, цих столiтнiх твердинях неукраїнського населення, нарештi постали україн- ськi бiльшостi. Й традицiйна дихотомiя мiж українським селом i росiйським (поль- ським, єврейським) мiстом начебто почала стиратися. Процес урбанiзацiї на Українi має вартi уваги особливостi. За всiєї своєї бурх- ливостi вiн, проте, перебiгав повiльнiше, нiж в iнших частинах СРСР. Так, у Росiї в 1970 р. урбанiзацiя досягла 62 % i за своїми темпами дорiвнювала Японiї та За- хiднiй Європi; тим часом на Українi вона розгорталася iз швидкiстю, що наближа- лася до темпiв урбанiзацiї у Схiднiй та Пiвденнiй Європi. До того ж на Українi урба- нiзацiя географiчне не збалансована й зосереджується насамперед у схiдних iнтен- сивно iндустрiалiзованих (i зрусифiкованих) Донецькiй, Луганськiй, Днiпропетров- ськiй i Запорiзькiй областях. Проте останнiм часом з'явилися ознаки сповiльнення урбанiзацiї на сходi та її одночасного прискорення на Захiднiй Українi. Визначним лишається той факт, що з масовим переселенням українцiв до мiста український селянин, що протягом столiть був архетипом мешканця краю, перетворюється нинi на вимираючий вид. Це явище, крiм соцiального, має надзвичайне iдеологiчне значення. Зi зменшен- ням ролi селянина в українському суспiльствi став занепадати популiзм - цей на- рiжний камiнь українських iдеологiй XIX й початку XX ст. Можна навiть стверджу- вати, що поняття народу в його традицiйному розумiннi, тобто бiдних, пригнiчених селянських мас. уже не займає центрального мiсця у полiтичному мисленнi укра- їнцiв. Економiка. Економiка України тiсно пов'язана з господарством усього Радян- ського Союзу i характеризується досить високим рiвнем розвитку. Україна має вели- кi природнi ресурси, а також сильний сiльськогосподарський сектор i промисловий потенцiал. Як вона виглядає порiвняно з рештою Радянського Союзу? Передусiм вона орiєнтована на сiльське господарство бiльшою мiрою, нiж Радянський Союз у цiлому. Промисловий потенцiал України дещо менший вiд середнього показника по СРСР через великий дисбаланс мiж високоiндустрiалiзованими областями й значно менше розвиненими захiдними регiонами. На українську промисловiсть припадає вагома частина промислового виробни- цтва Радянського Союзу (17 %). Україна є також важливим iндустрiальним регiо- ном глобального масштабу. Продукуючи близько 40 % усiєї радянської сталi, 34 % вугiлля, 51 "/ц чавуну, Україна за своїм валовим нацiональним продуктом дорiвню- ється до Iталiї. Радянськi вченi полюбляють указувати, що у 1972 р. за обсягом про- мислового виробництва Україна перевищувала рiвень 1922 р. у 176 разiв. Звичайно, українська промисловiсть знала i пiднесення, й спади. В перiод буму 50-х - по- чатку 60-х рокiв, коли темпи зростання складали неймовiрних 10 °о н^ рiк. вона перевищувала загальносоюзнi показники; проте в 70-х i 80-х роках, коли цi темпи впали до 2-3 °о на рiк, її промислове зростання було навiть нижчим вiд середнього по Союзу. Великою мiрою це сповiльнення пов'язане з застарiлими й неефективними металургiйними заводами, розташованими на Українi,- щось подiбне мало мiсце у промислових зонах Америки та Захiдної Європи. Уповiльнення економiчного розвитку України, як i Радянського Союзу в цiлому, бiльше, нiж будь-коли, загострило потребу капiталовкладень. У той час, коли пла- нувальники економiки в Москвi наголошували на велетенських нових промислових проектах у Сибiру, промисловiсть України лишалася занедбаною. За Шелеста ук- раїнськi економiсти особливо гучно протестували проти зменшення частки рес- публiки у капiталовкладеннях. Щербицький зовсiм не бажав порушувати це пи- тання, але воно раз у раз виринало саме собою. Сiльське господарство. Попри те, що промисловiсть є нинi основною сферою працевлаштування українцiв, республiка лишається житницею Радянського Союзу. Вона виробляє стiльки ж зерна, як i Канада (її випереджають тiльки США й Росiя), бiльше картоплi, нiж Захiдна Нiмеччина, й бiльше цукрових бурякiв, нiж будь-де у свiтi. Маючи 19 °о населення Радянського Союзу, Україна дає понад 23 "о його сiльськогосподарської продукцiї. Проте полiтика уряду часто змушувала українцiв терпiти нестачу продовольства. Намагаючись пiднести продуктивнiсть сiльського господарства на Українi, уряд робив великi капiталовкладення у виробництво рiльничої технiки й добрив у респуб- лiцi. Але вiд цього не зникали хронiчнi проблеми, що обсiдали радянське сiльське господарство. Контроль iз боку чиновництва та хибнi реорганiзацiї приносили бiль- ше хаосу, нiж користi. Навiть при значному пiдвищеннi в останнi роки заробiтної платнi селянам вони продовжували займати найнижчi щаблi соцiально-економiчної драбини й працювати в колгоспах чи радгоспах iз незначним ентузiазмом. Натомiсть працiвники сiльського господарства, особливо на Українi, волiли зосереджувати зу- силля на своїх крихiтних присадибних дiлянках площею 0,4 га. У 1970 р. цей при- ватний сектор сiльського гоподарства, що обiймав лише 3 "о всiх культивованих земель країни, давав 33 '"/ц загального виробництва м'яса, 40 % молочних продук- тiв i 55 "/о яєць. На Українi, наприклад, присадибнi дiлянки забезпечували 36 "о за- гального прибутку сiм'ї (порiвняно з 26 °о У Росiї). Iнїiiа проблема полягала у швидкому зменшеннi робочої сили на селi, до якого спричинилася урбанiзацiя: в 1465 р. на Українi налiчувалося 7,2 млн сiльськогос- подарських робiтникiв, у 1475 р. ця цифра впала до 6,4 млн, а в 1980 р. вона дорiв- нювала 5.8 млн. Таким чином, українське село, де вiдчутно покращилися життєвi умови, продовжувало вiддавати свою молодь мiсту. В багатьох колгоспах основну частину робочої сили складали старi й виснаженi жiнки. Питання економiчноi скеплуатицii. Незмiнне питання, що постає при обговореннi економiчної iсторiї України: чи зазнає республiка економiчної експлуатацiї Моск- ви,- надзвичайно складне. З одного боку, очевидним є те, що Україна пережила за Лiтнi колгоспницi - основна робоча сила на селi роки радянського правлiння небачений розвиток економiки. З iншого ж. iснують виразнi докази того, що вона постiйно вкладає до радянського бюджету бiльше, нiж отримує з нього. Радянський режим вiдмовлявся уприступнити статистику, яка мог- ла б пролити свiтло на цю проблему. Радянськi лiдери пiдкреслювали швидкий економiчний прогрес України, кажу- чи, що його не вдалося б забезпечити без величезних капiталовкладень, технологiї та робочої сили, яку їй надали <братнi народи> СРСР i насамперед росiйський. Iз цього, мовляв, випливає висновок, що тепер настала черга українцiв надавати еко- номiчну допомогу iншим, менш розвиненим регiонам СРСР. Тому, з радянської точки зору, не iснувало навiть пiдстав потрушувати питання про економiчну експлуа- тацiю. Зовсiм iнакше дивляться на справу деякi захiднi економiсти. Вони визнають, що радянська влада забезпечила вражаючий економiчний прогрес України. Вони по- годжуються i з тим, що Москва намагається розвивати такi вiдносно бiднi регiони, як Середня Азiя, або багатi природними ресурсами, як Сибiр. Але вони стверджують, що Україна робила й надалi робить унесок, бiльший нiж її частка в економiчному розвитку СРСР. Американський економiст Холланд Хантер констатує: <Вилучення поточного доходу України й використання його в iнших регiонах СРСР складає ос- новну рису економiчної iсторiї України>. А за оцiнками британського вченого Пiтера Вайлза, Україна регулярно вносить до радянського бюджету на 10 °,) бiльше, нiж отримує з нього. Володимир Бандера та Iван Коропецький стверджують, що, в той час як Україна й надалi прогресує в абсолютному вiдношеннi, то порiвняно з Моск- вою, iншими регiонами СРСР та сусiднiми країнами вона вiдстає за економiчними показниками. Незалежно вiд позицiї, зайнятої в суперечках навколо питання про експлуата- цiю, ця дискусiя виходить на фундаментальну проблему, що стосується перебування України пiд радянським правлiнням: хто вирiшує економiчне майбутнє України й чиї iнтереси беруться до уваги при ухвалi таких рiшень. Принаймнi, вiдповiдь на це питання виявляється бiльш однозначною: очевидно, що економiчна доля України вирiшується в Москвi, де економiчнi iнтереси України не є приматом. Демографiчнi умони. У новiтнi часи в темпах зростання населення України вiд- булися драматичнi змiни. Протяiом кiнця XIX й початку XX ст. цi темпи були од- ними з найвищих у Європi. Потiм сталися двi демографiчнi катастрофи: вiд трьох до шести мiльйонiв людей загинули внаслiдок голодомору 1932-1933 рр., чисток i де- портацiї 30-х рокiв та близько 5,3 млн жителiв України полягло у другiй свiтовiй вiй- нi. Вiдтак трохи бiльше, нiж за десятирiччя, з лиця землi зникло близько 25 "о насе- лення України, причому смертнiсть була особливо високою серед чоловiкiв. Сьо- годнi темпи зростання населення на Українi однi з найнижчих в СРСР. Так, у 1983 р. тут спостерiгався прирiст у чотири особи на кожну тисячу: для порiвняння: у респуб- лiках Середньої Азiї цей показник коливається мiж 25 й ЗО на тисячу. Якщо ця де- мографiчна тенденцiя продовжуватиметься, то частка українцiв серед радянського населення, нарештi серед слов'ян узагалi, рiзко зменшиться. Причиною повiльного зростання населення є, зокрема, демографiчнi катастрофи. Значний вплив справляє тут i урбанiзацiя. Оскiльки городяни живуть у надзвичай- но тiсних помешканнях, а величезна бiльшiсть жiнок працює повний робочий день, то українцi в мiстах волiють мати невелику сiм'ю з одним чи максимум двома дiть- ми. У багатьох вiдношеннях населення України нагадує жителiв iнших розвинутих країн: при повiльному старiннi й низьких темпах зростання йому притаманнi постiйно зростаючий вiдсоток пенсiонерiв i спадаючий вiдсоток робiтникiв повної зайнятостi. Але на Українi, як i в усьому Радянському Союзi, iснує ряд вражаючих демографiч- них особливостей. Цiлковитим контрастом з iншими промисловими країнами є те. що в останнi роки зменшилася тривалiсть життя чоловiкiв i зросла дитяча смертнiсть, Експерти допускають, що це пов'язане з алкоголiзмом, котрий поширився серед чоловiкiв та жiнок. Порiвняно з iншими регiонами СРСР Україна є густозаселеним краєм. Якщо в Європейськiй частинi Радянського Союзу на один квадратний кiлометр в серед- ньому припадає 34 жителi, то на Українi цей показник дорiвнює 82. При цьому на- селення в республiцi розподiляється нерiвномiрно. Найбiльш залюдненими є схiднi промисловi областi, де спостерiгається швидке зростання населення. Це харак- терне й для Криму - цiєї <Флорiди> Радянського Союзу,- цiлющий клiмат якого особливо сильно приваблює росiян. На Захiднiй Українi населення зростає се- реднiми темпами, а на Право- i Лiвобережжi вони далеко нижчi вiд середнiх: є на- вiть областi, де чисельнiсть жителiв постiйно зменшується. Проте в цiлому на Ук- раїнi iснують задовiльнi демографiчнi умови: населення республiки, яке налiчує май- же 52 млн, не настiльки мале i водночас не таке велике, щоб гальмувати економiч- ний розвиток. Змiни в соцiальнiй структурi. Як ми пересвiдчилися, iндустрiалiзацiя, урбанiза- цiя i модернiзацiя значно змiнили традицiйну класову структуру України. У 1970 р. iз загальної кiлькостi робочої сили в 16 млн близько двох третин класифiкувалися як промисловi робiтники. За одне поколiння робiтники перетворилися з виразної меншостi на переважаючу бiльшiсть робочої сили України. Пролетарiат не лише швидко зростав, а й ставав бiльш українським з точки зору його етнiчного складу: якщо у 1959 р. українцi складали 70 % усiєї промислової робочої сили, то в 1970 р.- 74 "/ц. Росiяни вже не становлять непропорцiйно велику частину рядових робiтни- кiв. На Українi також дуже зросла, особливо за останнi десятилiття, кiлькiсть фа- хiвцiв iз вищою освiтою. Мiж 1960 i 1970 рр. їхнє число подвоїлося з 700 тис. до 1,4 млн. Але тут росiяни зберегли свою велику присутнiсть, складаючи в цiй соцiаль- нiй групi понад третину. Таким чином, у той час як освiтнiй бум у Радянському Союзi пiднiс число спецiалiстiв вищої квалiфiкацiї на Українi до рiвня захiдноєвро- пейських країн i навiть перевищив його, для українцiв як нацiї вiн виявився не таким плiдним, як можна було сподiватися. Українцi, на яких припадало 74 % населення республiки, складали лише 60 % загального числа вузiвських студентiв. Якi ж причини недостатньої репрезентованостi українцiв у вищiй освiтi та серед культурної й технiчної iнтелiгенцiї? Деякi захiднi фахiвцi стверджують, що значна частина української молодi й надалi дiстає початкову й середню освiту на селi, де школи часто гiршої якостi, й тому порiвняно з росiянами, що виростали в мiстах, опи- няється у невигiдному становищi в ходi конкуренцiї за мiсця в iнститутах та унiвер- ситетах. Додаткову перешкоду для багатьох українцiв створює також недосконале володiння росiйською мовою. Нарештi, через полiтику уряду, спрямовану на те, щоб залучати українських фахiвцiв до роботи поза межами республiки (а, за пiдрахун- ками, 25 °о усiх випускникiв вузiв виїхали з України), українська iнтелiгенцiя тут чисельно менша, нiж могла б бути. Вiдповiдно меншим є й число її дiтей, якi дiстають вищу освiту. Тим часом дiти української iнтелiгенцiї, котрi навчаються поза межами республiки, часто зазнають русифiкацiї. Життєвий рiвень. Як ми неодноразово зауважували. Радянська Україна - це велика промислова країна, щедро надiлена природними багатствами. Однак за рiв- нем життя народу вона далеко вiдстає вiд високорозвинених країн. Звiсно, що по- рiвнювати такi параметри надзвичайно складно. Те, що радянський українець не- добирає в автомобiлях, вiдеомагнiтофонах, модному одязi, вiн, можливо, надолу- жує, користуючись безплатною вищою освiтою й медичним обслуговуванням, не- знаними, скажiмо, американцям. I все ж, виходячи зi складних критерiїв, опрацьо- ваних захiдними дослiдниками, очевидно, що радянська економiчна система не в змозi задовольнити матерiальнi потреби людей у такiй мiрi, як це робить захiдна еко- номiка. Так, у 1970 р. рiвень споживання на душу населення в Радянському Союзi складав лише близько половини рiвня Сполучених Штатiв. Ця статистика не вра- ховує безсумнiвно нижчу якiсть товарiв i послуг в СРСР. Iнакше кажучи, у 1982 р. кошик звичайних щотижневих закупок, для оплати якого у Вашiнгтонi потрiбно працювати 18 годин, у Києвi коштував близько 53 годин працi. Хоча плата за житло в СРСР одна з найнижчих у свiтi, придбати квартиру так важко, що нерiдко у двокiм- натному помешканнi живуть по три поколiння однiєї родини. Великою мiрою вiд- повiдальнiсть за такий стан речей несе Кремль, котрий робить капiталовкладення переважно у важку промисловiсть та вiйськовi програми, як завжди, нехтуючи ви- робництвом споживчих товарiв. Оптимiзм щодо здатностi СРСР наздогнати Захiд за рiвнем життя був високим у 60-х - на початку 70-х рокiв, у перiод вражаючого зростання продуктивностi госпо- дарства країни. Але з падiнням ефективностi радянської економiки у 80-х роках згасали й надiї на швидке пiднесення життєвого рiвня. В СРСР Україна за рiвнем споживання посiдає п'яте мiсце пiсля Росiї, Литви, Латвiї та Естонiї. Наявнiсть на Українi надлишку робочої сили зумовлює те, що заро- бiтна платня в республiцi приблизно на 10 °о нижча вiд середньої по Союзу. В остан- нi два десятирiччя радянська полiтика заробiтної плати принесла багатьом україн- цям значнi вигоди. Намагаючися зменшити рiзницю в прибутках мiж сiльськими й мiськими робiтниками, уряд дарував колгоспникам вагоме пiдвищення заробiткiв. Як наслiдок, мiж 1960 та 1970 рр. заробiтна платня колгоспникiв зросла на 182 %, тодi як у промислових робiтникiв-лише на 38 °о. Цей захiд уряду, ске- рований на вирiвнювання прибуткiв радянських трудiвникiв, був на користь україн- цям, велику частину яких складають колгоспники. Але попри неодноразовi спроби уряду покращити долю радянського споживача, громадяни СРСР i далi мають справу з неякiсними товарами, поганим обслуговуванням i тiсними помешканнями. За своїм життєвим рiвнем середнiй радянський українець далеко вiдстає вiд за- хiдних європейцiв чи американцiв ба навiть вiд населення комунiстичних країн Схiд- ної Європи. Погляди радянських українцiв. Яке ж ставлення українцiв до радянської полiтич- ної та суспiльно-економiчної системи? Звiсно, з таким питанням завжди складно ма- ти справу, особливо вiдносно суспiльства, що тiльки тепер починає вiдкривати резуль- тати опитування громадської думки на ретельно пiдiбранi теми. Проте численнi статтi та дискусiї в радянськiй пресi, iнтерв'ю з радянськими емiгрантами, розпо- вiдi тих, хто вiдвiдав СРСР, дають змогу вирiзнити певнi риси, характернi для наст- роїв i мислення радянських українцiв 70-80-х рокiв. У цiлому складається враження, що бiльшiсть радянських українцiв приймали радянський режим як законний i ототожнювалися з ним. Через монополiю уряду на iнформацiю та iнтенсивну пропаганду вони мали в кращому разi лише туманне поняття про тi нещастя, яких зазнали українцi вiд радянської влади у <далекому> минулому. Куди бiльший вплив на формування їхнiх оцiнок справляло те, що ра- дянська система принесла їм велике пiдвищення прибуткiв, установила вiдносну рiв- нiсть мiж соцiально-економiчними групами, значно покращила соцiальнi послуги та уприступнила освiту, створила численнi можливостi зробити кар'єру. Багато радянських українцiв пишалися могутнiстю й престижем СРСР, важливою части- ною якого вони себе вiдчували. З цим в основному позитивним ставленням до радянської системи переплiта- лися елементи реального чи потенцiйного невдоволення. Сповiльнення економiки порушило такi дражливi питання, як сприяння розвитковi Сибiру та Середньої Азiї за рахунок України. Скоротилися також можливостi соцiального прогресу. Серед пар- тiйних лiдерiв, бюрократiв та економiчних керiвникiв України зростало невдоволен- ня монополiєю Москви на ухвалу рiшень. Водночас українська культурна елiта знову почала виступати проти русифiкацiї. Згiдно з радянськими соцiологiчними дослiдженнями 1984 р., експерти констатують, що на Українi рiвень невдоволення вищий, нiж по Союзу в цiлому. На питання про причини цього вони. втiм, не мо- жуть дати визначеної вiдповiдi. Радянське керiвництво особливо непокоїла зростаюча на Українi, як i в усьому СРСР, байдужiсть до марксистсько-ленiнської iдеологiї. Ще з початку 60-х рокiв за- хiднi iнтелектуали говорять про <смерть iдеологiї> та прихiд на iндустрiальний За- хiд <постiдеологiчної доби>. Подiбний iдеологiчний спад вiдбувся i в Радянському Союзi. Захiднi аналiтики зробили спробу дати цьому явищу пояснення. У спрощено- му виглядi воно полягає в тому, що процес модернiзацiї, котрий протягом XIX - першої половини XX ст. розгортався в Європi, супроводжували бурхливi змiни. По- чуття загрози й розгубленостi, якi вони породили в суспiльствi, зумовили необхiд- нiсть iдеологiчного аналiзу, пояснень, визначення напрямiв тощо. Але, судячи з iдеологiчного клiмату iндустрiальних суспiльств, прихiд модерної доби принiс i вiд- носну стабiльнiсть. Вiдтак зменшилася потреба в iдеологiї, яка слугувала орiєнти- ром у часи швидких змiн. Як би там не було, але очевидним є те, що попри постiйну iндоктринацiю вплив марксизму-ленiнiзму на радянських українцiв занепадав. Що ж до українського на- цiоналiзму, особливо в його крайнiй, iнтегральнiй формi, то вiн десятилiття тому був викреслений iз суспiльного свiтогляду. Отже, двi основнi iдеологiчнi течiї в україн- ськiй iсторiї вже не були такими впливовими, як колись. Оскiльки iдеологiчна вiдданiсть людей є основною вимогою радянської системи, ослаблення цiєї вiдданостi призвело до вiдчутної втрати мислячими громадянами вiдчуття оптимiзму, мети й спрямованостi. Щоб заповнити прогалину, уряд подвою- вав зусилля, скерованi на прищеплення радянського патрiотизму. Але для багатьох бiльш природним засобом заповнення духовної та iдеологiчної порожнечi у свiдо- мостi ставала релiгiя. Серед величезної бiльшостi зростає, проте, прив'язанiсть до того, що на Заходi називають цiнностями середнiх класiв, а в СРСР - буржуазним споживацтвом. За свiдченнями радянських джерел, молодь в основному цiкавить не будiвництво нового суспiльства, а вигiдна й престижна праця, здобуття квалiфiкацiї тощо. Мало хто хоче бути пролетарем. Переважна бiльшiсть молодих людей спрямовує свої зу- силля на те, щоб добути високоякiснi споживчi товари, продукованi на Заходi. Оче- видним є факт, що сучасна молодь аж нiяк не близька до тої, яку хотiв бачити Ле- нiн. Ера Горбачова Смерть Леонiда Брежнєва у 1982 р. поклала початок перехiдному перiодовi в ра- дянському керiвництвi. Безпосереднiм наступником Брежнєва став досвiдчений по- лiтик Юрiй Андропов, колишнiй голова К.ДБ, який, здавалося, був готовий до про- ведення певних змiн. Коли вiн помер, пробувши при владi менш як два роки, його мiсце заступив старий i немiчний Костянтин Черненко - представник старого ре- жиму, який не бажав здiйснювати реформи, що їх так нагально потребував Радян- ський Союз. Але й вiн незабаром пiсля приходу до влади помер. Ситуацiя, за якої один за одним умирають перестарiлi радянськi лiдери, з усiєю очевиднiстю виявляла потребу в молодшому, енергiйнiшому й новаторському керiвництвi. В результатi у 1985 р. для проведення в СРСР нового курсу керiвники партiї обрали протеже Анд- ропова Михайла Горбачова. З його приходом до влади на арену вийшла нова генера- цiя партiйних апаратникiв. Розумний i прагматичний Горбачов та його прибiчники були першим поколiнням радянських лiдерiв, котрi висунулися вже пiсля смертi Сталiна. Незважаючи на глибоко ешелонований опiр партiйних консерваторiв i суспiльст- ва в цiлому, Горбачов розпочав кампанiю перебудови радянської системи й особли- во її застiйної економiки на ефективнiшу, потужнiшу й продуктивнiшу. Щоб до- сягти цiєї мети, вiн проголосив новий, демократичний стиль керiвництва, створюючи враження бiльшої доступностi й наближеностi його режиму до народу, заклика- ючи до гласностi в управлiннi державою та до плюралiзму думок у рамках соцiалiс- тичного вибору. Чорнобиль. Перш нiж горбачовськi реформи дiйшли до України, республiку по- трясла катастрофа глобального значення. 26 квiтня 1986 р. вибухнув реактор потуж- ної Чорнобильської атомної електростанцiї, розташованої за 130 км вiд Києва. Ве- личезна радiоактивна хмара, незмiрно бiльша, нiж та, що утворилася вiд бомбарду- вання Хiросiми, покрила околицi Чорнобиля, а згодом поширилася на землi Бiло- русiї, Польщi та Скандiнавiї. Над свiтом нависло те, чого вiн найбiльше жахався,- ядерна катастрофа. У властивий для себе спосiб радянськi властi спочатку намагалися приховати катастрофу, котра, як з'ясувалося, сталася через кричущу халатнiсть спецiалiстiв та хибну конструкцiю реактора. Коли ж виявилося, що замовчати подiю неможливо, Москва визнала факт катастрофи й звернулася до захiдних експертiв по допомогу. Радянським iнженерам удалося погасити палаючий реактор, поховавши його в гi- гантському бетонному <саркофазi>. За радянськими джерелами, внаслiдок катастро- фи загинуло 35 чоловiк (багато захiдних спецiалiстiв вважають, що число жертв бiльше), госпiталiзовано сотнi лю^сй i сотнi тисяч зазнали впливу радiацiї, що пiд- вищує небезпеку захворювання на рак. Близько 135 тис. чоловiк, здебiльшого укра- їнцiв, були вимушенi покинути свої домiвки - у багатьох випадках назавжди. Вкрай серйозних i довготривалих екологiчних збиткiв зазнали райони навколо Чорнобиля й навiть розташованi аж у Лапландiї. З 1970 р., коли почалося спорудження станцiї, на Українi iснувала опозицiя рi- шенню Москви будувати величезну атомну станцiю в енергетичне багатiй республiцi та ще й поблизу Києва. Вiдтак у республiцi поширилося обурення тим, як свавiльно й безвiдповiдально Москва нав'язала Українi цю електростанцiю. Крiм того, iснують свiдчення про те, що катастрофа спричинилася до зростання напруженостi мiж союзним та українським партiйним керiвництвом, якi одне на одного перекладали вину за аварiю. Горбачовська гласнiсть i Україна. З початком перебудови у Москвi багато фак- тiв свiдчило про намагання Горбачова провести реформи, незважаючи на значний опiр прихильникiв твердої лiнiї в системi влади та скептицизм публiки. Новi настрої гласностi й самокритики стали проймати найбiльшi газети; неодноразово критику- вав культ особи Сталiна i зловживання владою з боку органiв внутрiшнiх справ i бю- рократiї популярний журнал <Огонек> на чолi з колишнiм киянином українським поетом Вiталiєм Коротичем: стали публiкуватися росiйськi поети, якi дотримують- ся вiдверто антирадянських поглядiв; навiть лишається незабороненою громадська органiзацiя <Пам'ять>, що пропагує войовничий i вкрай ворожий марксизмовi ро- сiйський шовiнiзм i антисемiтизм. У порiвняннi з цим прояви <нового духу> на Українi лишалися явищем рiдкiс- ним i вiдносно притишеним. Обережнiсть українцiв була цiлком зрозумiлою. Київ усе ще перебував вотчиною Шербицького, затятого консерватора, останнього в Полiт- бюро пережитка застiйного брежнєвського режиму. До того ж український КДБ мав репутацiю найбiльш репресивного в СРСР. I нарештi, українська iнтелiгенцiя надто добре пам'ятала, як болiсно вона <опеклася>, з ентузiазмом повiривши хрущовським реформам 60-х рокiв. Попри цi побоювання серед української iнтелiгенцiї з'являлися певнi ознаки не- покори. У 1987 р. в Києвi було засновано Український культурологiчний клуб. Ба- гато його членiв були колишнiми дисидентами, якi намагалися виявити межi глас- ностi, вiдкрито дискутуючи такi полiтичне чутливi питання, як голодомор 1932- 1933 рр., тисячолiття християнства на Українi, боротьба за незалежнiсть 1917- 1920 рр. Набагато ширший вiдгук полiтика гласностi знайшла у Львовi - цiй столицi нацiональне свiдомих захiдних українцiв. У червнi та липнi 1988 р. було проведено кiлька несанкцiонованих i безпрецедентних за своїми масштабами мiтингiв, що зiбрали тисячi людей. На демонстрацiях, органiзованих такими колишнiми диси- дентами, як Чорновiл, брати Горинi, Iгор та Iрина Калинцi, та новим дiячем Iваном Макаром, лунали заклики спорудити у Львовi гiдний пам'ятник Тарасовi Шевченку, а також жертвам сталiнських репресiй. Цi дiячi виступали проти партiйних бюро- кратiв, якi самi себе обрали представниками Львова на майбутньому партiйному з'їз- дi в Москвi, вiдкрито говорили про численнi утиски, що їх зазнають українцi. У серп- нi львiвський КДБ зреагував у типовий для себе спосiб: вiн звинуватив органiзаторiв в <антирадянськiй дiяльностi> й заарештував декого з них. Це ще раз пiдтвердило, що українцi тiльки-но починають довгий та нелегкий шлях до демократiї. Трохи ранiше навколо вiчноактуального питання русифiкацiї й статусу україн- ської мови з партiйними консерваторами, якi групувалися навколо Щербицького, зiткнулися представники прорежимної Спiлки письменникiв України (законним iнтересам якої вiдповiдало недопущення занепаду української мови). У червнi 1986 р. проти витiснення з ужитку в школах республiки української мови виступив ряд вi- домих українських письменникiв, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Iван Драч i Сергiй Плачинда, а Спiлка письменникiв утворила комiсiю для зв'язку з ос- вiтнiми закладами. У квiтнi 1987 р. мiнiстр вищої освiти УРСР М. Фоменко предста- вив комiсiї гнiтючий, хоч i цiлком сподiваний звiт про стан україномовної освiти. За його даними, на Українi iснувало 15 тис. україномовних шкiл, тобто близько 75 % усiх шкiл, водночас у 4500 росiйськомовних школах, що складали менше 22 % за- гальної кiлькостi, навчалося бiльше половини всiх учнiв. Ще ненормальнiшим було становище в Києвi: з 300 тис. учнiв українською мовою навчалися тiльки 70 тис. Однак ця статистика не схвилювала тодiшнiх партiйних функцiонерiв. Iз цього приводу Щербицький лише висловив надiю на те, що росiйська мова не звужуватиме сфери свого вжитку. В цiлому здавалося, що хоч партiйний на Ук- раїнi ставав дедалi сприйнятливiшим до деяких аспектiв горбачовської модернiзацiї, вiн не поспiшав змiнювати свою нацiональну полiтику. Так, зокрема, розпочинався для українцiв четвертий рiк перебудови...