УКРАЇНА У XX СТОЛIТТI ВIДЛИГА Нове керiвництво Україна: <друга серед рiвних> Десталiнiзацiя Експерименти в економiцi Активiзацiя iнтелiгенцiї Реакцiя Смерть Сталiна вiдкрила нову добу в радянськiй iсторiї. Виснажливий, марно- тратний, нерацiональний метод правлiння за допомогою терору та примусу не мож- на було застосовувати протягом необмеженого часу. До змiн прагнула навiть радян- ська верхiвка. Iснувала очевидна й нагальна необхiднiсть загального послаблення жорсткого сталiнського контролю. Суттєво важливим було, щоб народ СРСР на- рештi отримав вiдчутнi матерiальнi блага вiд накопиченої радянською державою гiгантської полiтичної та економiчної потужностi. Але в мiру того як Кремль обереж- но послабляв хватку, знову виринали проблеми, нiбито вже ранiше розв'язанi, й нас- тупники Сталiна у пошуках нових рiшень нерiдко породжували й новi проблеми. Хоч вiдступ вiд сталiнiзму й пошуки свiжих пiдходiв у будiвництвi комунiзму виразно спостерiгалися в усiх республiках Радянського Союзу, на Українi цi змiни були особ- ливо численними й вартими уваги. Нове керiвництво Першою, хоч i тимчасовою ознакою змiн ст^ло <колективне керiвництво>, що за- ступило одноосiбне правлiння Сталiна. Цей комiтет управлiння, що складався з ви- щих партiйних i урядових функцiонерiв, став лише коротким перехiдним етапом, який дав змогу утвердитися новiй сильнiй людинi. Спочатку здавалося, що гору вiзьме грiзний шеф МДБ Лаврентiй Берiя. Сподiваючись розширити базу пiдтримки, Берiя дав зрозумiти неросiйським народам, зокрема грузинам та українцям, що го- товий пiти для них на великi поступки. Але вiн прорахувався, заплативши за про- вал життям (це був останнiй випадок страти переможеного полiтичного суперника). Деякий час на передньому планi тримався Георгiй Маленков, представник урядової й технократичної бюрократiї, що виступав за економiчнi реформи. Але остаточним переможцем вийшов Микита Хрущов, чия кар'єра була тiсно пов'язана з Україною. Росiянин Хрущов народився в невеликому селi на межi Росiї та України. Життє- радiсна людина, але типовий партiйний апаратник, вiн пiднiсся на вершину влади завдяки неабиякiй спритностi та рабському плазуванню перед Сталiним, а також вакансiям у партiйнiй iєрархiї, що їх створювали чистки. Як ми вже знаємо, у 1938 р. його послали на Україну, щоб завершити <Велику чистку> й почати вiдбудову укра- їнської компартiї. Через рiк вiн контролював процес включення Захiдної України до Радянського Союзу. А в повоєннi роки Хрущов наглядав за вiдбудовою економiки, повторним включенням Захiдної України до складу СРСР i боротьбою з українськи- ми нацiоналiстами. Хоча Хрущов був безжальним виконавцем сталiнських вказiвок, вiн здобув деяку особисту популярнiсть завдяки увазi, яку звертав на <мiсцевий колорит>, часто з'являючись в українських вишиванках i демонструючи замилуван- ня українськими пiснями. Переїхавши до Москви у 1949 р., Хрущов зберiг тiснi взаємовигiднi стосунки з українською компартiєю. Тому вона стала першою республiканською парторганi- зацiєю, яка пiдтримала його в боротьбi за владу й залишалася для нього надiйною опорою. Хрущов вiддячив послугою за послугу. Через кiлька мiсяцiв пiсля смертi Сталiна за звинуваченням у русифiкацiї вищої освiти на Захiднiй Українi та дискри- мiнацiї мiсцевих кадрiв було усунуто з посади першого секретаря КПУ малопо- пулярного росiйського шовiнiста Леонiда Мельникова. Натомiсть було призначено Олексiя Кириченка, першого на цiй посадi українця (вiдтодi першими секретаря- ми КПУ призначатимуться тiльки українцi). Високi пости отримали також українцi: Дем'ян Коротченко очолив уряд республiки, Никифор Кальченко - Раду Мiнiстрiв. Правлiння <трьох <К> пiдсилювалося iншими призначеннями, якi iмпонували ук- раїнцям. Урядовi посади дiстали паплюжений свого часу драматург Олександр Кор- нiйчук та син славетного українського прозаїка Семен Стефаник. Змiни в особовому складi супроводжувалися зростанням чисельностi членiв партiї на Українi: у 1952 р. вона налiчувала 770 тис. членiв i кандидатiв у члени партiї, а в 1959 р.- уже близько 1, 3 млн, з них 60 °о українцiв. Iз факту призначення ук- раїнських комунiстiв на високi посади та їхнього кiлькiсного зростання з усiєю оче- виднiстю випливало, що нове кремлiвське керiвництво вiдкрито заграє з україн- ськими комунiстами; це рiзко контрастувало з полiтикою Сталiна. Українськi комунiсти поширили свiй вплив не лише у власнiй республiцi, деякi з них швидко дiсталися союзного рiвня. Вiйськовi Родiон Малиновський, Андрiй Греч- ко та Кирило Москаленко досягли високого рангу Маршала Радянського Союзу, а два перших були також мiнiстрами оборони. Володимир Семичастний обiйняв пост голови союзного КДБ, а чотири українцi - Олексiй Кириченко, Микола Пiдгорний, Дмитро Полянський та Петро Шелест - увiйшли в одинадцятку Полiтбюро ЦК КПРС - найвищого органу влади в СРСР. Головною причиною їхнього пiднесення були тiснi зв'язки з Хрущовим, а не те, що вони були українцями. Як кар'єристи, котрi прагнули пiднятися на вершину радянської системи, цi люди, як правило, не квапилися виявляти прихильнiсть до своєї нацiї. I все ж їхня присутнiсть на вершинi влади свiдчила про зростаючу вагу українцiв та їхньої республiки. Україна: <друга серед рiвних> Становище України у складi СРСР за хрущовської доби влучно визначив Борис Левицький фразою <друга серед рiвних>. Дедалi бiльше фактiв указувало на те, що мiж Кремлем i Києвом виникло негласне порозумiння, за яким українцям за пiд- тримку та спiвпрацю пропонувалася роль молодшого партнера в управлiннi радян- ською iмперiєю; росiяни, звiсна рiч, були старшими партнерами. Українцям, якi не вiрили в можливiсть самостiйностi й не прагнули здобути її, ця модерна версiя мало- росiйства XIX ст., здавалося, пропонувала широкi iндивiдуальнi можливостi зробити кар'єру. Для Кремля здобути пiдтримку українцiв мало основоположне значення, оскiльки вони були не лише другою за величиною, але й єдиною нацiєю в СРСР, яка могла виступити серйозним супротивником росiйської гегемонiї. Близькi мовнi та культурнi зв'язки мiж двома народами полегшували цю спiвпрацю. У 1954 р. з метою вiдзначення росiйсько-українського партнерства по всьому Радянському Союзу з надзвичайною помпезнiстю були проведенi святкування трьох- сотої рiчницi Переяславської угоди. На додаток до численних урочистостей, мiрiадiв публiкацiй та незлiченних промов ЦК КПРС обнародував тринадцять <тез>, у яких доводилася непохитнiсть <вiчного союзу> українцiв iз росiянами. Щоб пiдкреслити тi великi переваги, що їх принiс Українi союз iз Москвою, святкування рiчницi Пере- яслава вiнчав акт передачi Криму вiд Росiйської Федерацiї Українi - як <свiдчення дружби росiйського народу>. Але кримський <подарунок> був не таким доброчинним актом, як спочатку зда- валося. По-перше, оскiльки пiвострiв був iсторичною батькiвщиною кримських татар, що їх вигнав Сталiн пiд час другої свiтової вiйни, росiяни не мали морального права дарувати, а українцi приймати цей дар. По-друге, через наближенiсть та еко- номiчну залежнiсть вiд України Крим природно утримував з нею сильнiшi зв'язки, нiж з Росiєю. Нарештi, приєднання Криму звалило на Україну ряд економiчних i по- лiтичних проблем. Депортацiя татар у 1944 р. спричинилася до економiчного хаосу в регiонi, й компенсовувати втрати довелося з київського бюджету. Ще важливiшим було те, що, за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росiян i лише 260 тис. українцiв. I хоч пiсля 1954 р. Київ намагався переселити до цього ре- гiону українцiв, росiяни, багато з яких агресивно вiдкидали усяку форму українi- зацiї, лишилися тут переважною бiльшiстю. В результатi кримський <^одарунок> помiтно посилив присутнiсть росiян в Українськiй республiцi. В цьому розумiннi вiн, без сумнiву, став належним вiдзначенням Переяславської угоди. Десталiнiзацiя Намагання нового керiвництва дiстати ширшу пiдтримку серед неросiйських на- родiв i особливо серед українцiв були частиною великого плану реформ. Сталiнський пiдхiд до модернiзацiї, що являв собою поєднання терору, iдеологiї та примусової iндустрiалiзацiї, виявився ефективним, але штучним методом просування радянсько- го суспiльства вперед. Хрущов розумiв, що в остаточному пiдсумку переконання, а не примус, ефективнiсть, а не задушливий контроль, майстерне управлiння, а не ре- волюцiйний запал, забезпечать надiйне зростання Радянського Союзу. Щоб здiйсни- ти перехiд до нових методiв, належало спочатку розiрвати зi старими. У 1956 р. на XX з'їздi партiї Хрущов виголосив одну з найдраматичнiших у ра- дянськiй iсторiї промов. У тривалому й детальному виступi вiн пiддав нищiвнiй кри- тицi Сталiна та його злочини, викликавши серед партiйних ортодоксiв велику роз- губленiсть. Ця <секретна промова> стала сигналом до початку десталiнiзацiї. За нею почали вiдбуватися помiтнi змiни в атмосферi життя країни. Було послаблено iдеоло- гiчнi настанови, що стало початком <вiдлиги> в культурному життi. Послаблювалася полiтика самоiзоляцiї - в мiру того як заохочувалися поїздки (хоч i ретельно конт- рольованi) до СРСР iз-за кордону й особливо туризм усерединi країни. Невпинна русифiкацiя неросiйських народiв стала бiльш скраденою. Почалася пiдготовка до проведення глибоких змiн в економiцi. Це не означало, що зникли тоталiтарнi риси режиму - вони лишалися великою мiрою недоторканими. Проте вiдчутно послаби- лися притаманнi сталiнському перiодовi всеохоплюючий страх i творчий паралiч. Змiни на Українi. Спочатку українцi реагували на цi змiни з обережнiстю, якої вони навчилися за сталiнщини. Але коли стало ясно, що критика <культу особи> Сталiна ведеться вiдверто i в широких масштабах, вони приєдналися до неї з цiлим потоком власних скарг i вимог. Як i належало сподiватися, особливо сильно зву- чало невдоволення у середовищi дiячiв культури. Одним iз перших пролунало, а по- тiм не раз повторювалося звинувачення за той жалюгiдний стан, у якому опинилася українська мова. Iнтелiгенцiя, студенти, робiтники й навiть партiйнi чиновники - всi повторювали один i той же рефрен: особливий статус в СРСР росiйської мови нi- як не означає, що українська мова повинна зазнавати дискримiнацiї. Такi гасла, як <Захистiмо українську мову!> та <Розмовляймо українською!>, дедалi частiше лунали по всiй республiцi, особливо в середовищi студентiв унiверситетiв. Iншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки. Iс- торики, на вiдмiну вiд численних партiйних заробiтчан, котрi називали себе iстори- ками, виступали проти жорсткого iдеологiчного контролю Москви в їхнiй галузi, що призвiв до <зубожiння iсторiї>. Це зубожiння виражалося у провiнцiалiзмi, рабсь- кому дотриманнi партiйної лiнiї, перебiльшеннi зв'язкiв i спорiдненостi з Росiєю та одночасному приниженнi <української iсторичної самобутностi>. Аналогiчнi скарги на стан речей у своїй дiлянцi висловлювали лiтературознавцi. Кремль, очевидно, прислухався до всього цього. У 1957 р. українськi iсторики дiстали дозвiл заснувати власний часопис пiд назвою <Український iсторичний жур- нал>. Через два роки почалася публiкацiя Української Радянської Енциклопедiї, частково у вiдповiдь на подiбний проект, що його здiйснювали українськi емiгранти на Заходi. За цим пiшли такi вагомi багатотомнi публiкацiї, як <Словник україн- ської мови>, , й дуже детальна , якої не мали навiть росiяни. Намагаючись пiднести українську науку й тим самим пiдняти престиж україн- ської культури, iнтелiгенцiя зосередилася не лише на традицiйних гуманiтарних дис- циплiнах, а й вимагала створити в республiцi можливостi для розвитку таких сучас- них галузей знань, як ядернi дослiдження та кiбернетика. Так, у 1957 р. в Києвi було засновано комп'ютерний центр, що в 1962 р. став Iнститутом кiбернетики й вивiв Україну на провiдну роль у цiй галузi в СРСР. З'являлися численнi україномовнi жур- нали з природничих i суспiльних наук. Українська iнтелектуальна елiта, цiлком оче- видно, збиралася використати створенi десталiнiзацiєю можливостi для поширення сучасних знань українською, а не росiйською мовою. Оскiльки Хрущов визнав, що багато жертв сталiнського терору були репресованi незаконно, дедалi гучнiше лунали вимоги реабiлiтувати їх. Першими, кому посмертно повернули добре iм'я, стали репресованi пiд час чисток комунiсти. На Українi зрос- тали вимоги реабiлiтувати таких нацiонал-комунiстiв, як Скрипник, Хвильовий i чле- ни КПЗУ. Незабаром уже пропонувалося реабiлiтувати такi ключовi постатi куль- тури, як драматург Микола Кулiш, театральний режисер Лесь Курбас, кiнорежисер свiтової слави Олександр Довженко й видатний мислитель XIX ст. Михайло Дра- гоманов, кожен iз яких досяг успiхiв у намаганнi пiднести українську культуру над властивою для неї провiнцiйнiстю. Позаяк вiдновлення доброго iменi цих дiячiв торкалося такого полiтичне чутливого питання, як культурна незалежнiсть України та її <власний шлях до комунiзму>, партiя реагувала на цi вимоги обережно й неод- нозначне. Але той факт, що українська iнтелiгенцiя продовжувала добиватися реа- бiлiтацiї згаданих дiячiв, свiдчив про те, що iдеї репресованих i надалi зберiгали свою притягальну силу. Для мiльйонiв українцiв, ув'язнених у сибiрських таборах примусової працi, десталiнiзацiя принесла несподiвану волю: багато з них отримали амнiстiю й дозвiл повернутися додому. Цю часткову лiквiдацiю гiгантської системи концтаборiв при- скорив ряд табiрних повстань, зокрема у Воркутi та Норiльську (1953 р.), Карагандi (1954 р.), в яких провiдну роль вiдiграли колишнi члени ОУН i УПА. Проте Кремль дав ясно зрозумiти, що не допустить iнтегрального нацiоналiзму ОУН. У 1954 р., в розпал святкувань переяславської рiчницi, було оголошено про страту Василя Охри- мовича - видатного провiдника ОУН на- емiграцiї, якого з лiтака закинули на Ук- раїну американцi. А в 1956 р. вiдбувся ряд широко висвiтлених у пресi процесiв над колишнiми членами ОУН, що закiнчилися смертними вироками. Не викликало сумнiвiв, що режим i далi не вагаючись розправиться з кожним, хто зайде надто далеко в оборонi українських iнтересiв. Нацiональне питання. Чи не найпромовистiшим свiдченням рiшучостi Хрущова дотримуватися основних засад радянської нацiональної полiтики - навiть якщо водночас робилися деякi другоряднi поступки - стала реформа освiти 1958 р. Тi положення її широкої перебудови, що торкалися вивчення нацiональних мов, мiстили надзвичайно багато суперечностей. Отож, школярi були зобов'язанi вивчати рiдну, а також росiйську мову. Позiрно лiберальна хрущовська реформа передбачала право батькiв вибирати мову навчання для своїх дiтей. На практицi це означало, що можна навчатися на Українi й не вивчати української мови. З огляду на цiлий ряд формаль- них i неформальних спонук до вивчення росiйської слiд було чекати, що багато батькiв вiддадуть своїх дiтей до росiйських шкiл, аби не обтяжувати їх вивченням другої, хай навiть рiдної, мови. Попри бурю протестiв, до яких приєдналися навiть українськi партiйнi чиновники, режим завдав цього удару по вивченню нацiональних мов, продемонструвавши в такий спосiб, що навiть у перiод лiбералiзацiї вiн мiг лише модифiкувати, але не вiдкинути остаточно полiтику русифiкацiї. Проте вплив десталiнiзацiї сягнув далеко поза полiтико-культурнi течiї та про- титечiї, в яких рухалися кремлiвськi полiтики й київськi iнтелектуали. Загальне по- слаблення iдеологiчного контролю виявило новi настрої, що зароджувалися серед освiченої мiської молодi. Якщо палка меншiсть була сповнена рiшучостi виправити кривди сталiнського терору, то величезна бiльшiсть не виявляла в iдеологiчних i по- лiтичних питаннях великої заiнтересованостi. I все ж у молодi виразно зростали настрої непокори владi та прагнення керуватися в життi засадами iндивiдуалiзму, так довго пригнiчуваного сталiнською ортодоксiєю. Для молодi стали нестерпними одноманiтнiсть радянського життя, вiджила мораль, старомодна манера вдягатися i вкрай iдеологiзована система навчання. В її 'середовищi поширювалася мода на за- хiдну джазову та поп-музику, що викликало переляк у старшого поколiння. А де- якi молодi люди, зокрема так званi <стиляги>, навiть хизувалися своїм нечуваним (за радянськими мiрками) одягом i <антигромадською поведiнкою>. На Українi, як i в усьому Радянському Союзi, почало з'являтися матерiалiстичне й егоцентричне <Я>-поколiння (вже достатньо сформоване на Заходi), дуже вiдмiнне вiд поперед- нього, що породило таких завзятих комунiстiв i нацiоналiстiв. Експерименти в економiцi Послiдовники Сталiна надавали великого значення пiдвищенню економiчної ефективностi радянської системи. Вiд успiху в цiй галузi залежало багато, оскiльки, випередивши Захiд в економiчному вiдношеннi, Радянський Союз тим самим змiцнив би своє внутрiшнє становище й разом з тим показав свiтовi, що комунiзм є справ- дi передовою системою. Хрущов, як не парадоксально, розумiв: щоб довести еко- номiчнi переваги комунiзму, партiя муситиме стати менш iдеологiзованою й бiльш управлiнською органiзацiєю. У перiод <колективного керiвництва> в Кремлi точилися гострi дебати про те, в якiй формi i в якому напрямi належить проводити економiчнi реформи. Але iснувала загальна згода, що хронiч.iим недолiком радянської економiки є сiльське господар- ство. На це вказувала проста статистика: мiж 1949 i 1952 рр. обсяг продукцiї проми- словостi зрiс на 230 °о, а сiльського господарства - лише на 10 °о. Ця статистика була для радянського керiвництва не лише соромом, а й iстотною економiчною, полi- тичною та iдеологiчною вадою. Низька продуктивнiсть сiльського господарства озна- чала нестачу продуктiв, що, звiсно, викликало сумнiви (як у самiй країнi, так i за кордоном) у перевагах радянської системи. Тому, вирiшивши, що роки, проведенi на Українi, зробили його спецiалiстом iз сiльського господарства, Хрущов удався до широких заходiв для покращення ситуацiї на селi. Для України, цiєї житницi Радян- ського Союзу, його заходи мали особливе значення, оскiльки вже вкотре Україна мала слугувати майданчиком сiльськогосподарського експериментаторства. Сiльськогосподарськi проекти. Загальновiдомим проектом Хрущова було пiд- няття цiлини, що передбачало освоєння для подальшої культивацiї близько 16 млн га незайманих земель Казахстану й Сибiру. Розпочатий у 1954 р. проект мав на увазi використання величезних людських i матерiальних ресурсiв, i велику частину цих витрат мала взяти на себе Україна. До 1956 р. звiдси на цiлину було перекинуто тисячi тракторiв i 80 тис. досвiдчених сiльськогосподарських робiтникiв. Багато з них оселилися там назавжди. Водночас кожної весни на сезоннi роботи добровiльно їхали з України сотнi тисяч студентiв. Хоч ця програма дала неоднозначнi результати, во- на, цiлком очевидно, вичерпувала з України ресурси й послаблювала сiльськогоспо- дарське виробництво республiки. Iнший експеримент передбачав несподiваний перехiд до вирощування величезної кiлькостi кукурудзи на загальнiй площi 28 млн га по всьому Радянському Союзовi. За американською моделлю її мали використовувати як корми для збiльшення продук- цiї виснаженого тваринництва. Через кiлька рокiв Кремль наказав колгоспникам перейти на нову систему сiвозмiни. Як завжди, бiльшу частину тягаря цих складних i дорогих нововведень несла Україна. Однак найширшою пiдтримкою на Українi користувалася реформа (власне, саме українцi виступили з iнiцiативою її проведення), що стосувалася машинно-трактор- них станцiй, якi забезпечували колгоспи технiкою (й полiтичним наглядом). Через постiйнi сутички мiж МТС i колгоспами навколо того, як обробляти землю, україн- цi переконали уряд лiквiдувати МТС, а технiку продати колгоспам. Зростаюча складнiсть обробки землi вимагала висококвалiфiкованих i технiчно вправних фахiвцiв. А їх дуже бракувало в українському селi. В 1953 р. з 15 тис. голiв колгоспiв на Українi менш як 500 мали вищу й неповну вищу освiту. Для того щоб покращити ситуацiю, з мiст на роботу в колгоспах залучали досвiдчених iнженерiв i технiкiв. Вiдстаючi колгоспи прикрiплялися до промислових шефських пiдпри- ємств, якi забезпечували технiчну допомогу. В результатi на селi з'явилася нова со- цiальна група <сiльськогосподарських технократiв>. Тим часом уряд пiдняв колгосп- никам заробiтну платню, й розрив мiж промисловими та сiльськогосподарськими робiтниками став повiльно звужуватися. Незважаючи :iа докорiннi змiни та грандiознi експерименти, урядовi не вдалося добитися такого швидкого, як планувалося, збiльшення сiльськогосподарської про- дукцiї. Кремль i надалi вiдмовлявся надати селянам достатнi стимули для кращої працi, чиновники в далекiй Москвi продовжували вирiшувати, якi культури виро- щуватиме колгосп, як їх слiд сiяти, а селян карали штрафами за обробiток їхнiх кри- хiтних (хоч i надзвичайно продуктивних) дiлянок. Убогi досягнення в перебудовi сiльського господарства мали, проте, важливi полiтичнi наслiдки для українських комунiстiв. Хрущов дуже покладався на їхню допомогу в реформуваннi сiльського господарства. Тим часом у Києвi зростало невдоволення непропорцiйно великими вимогами, що ставилися до України. Теплi стосунки мiж Хрущовим та українськими комунiстами старiй холоднiшати. Змiни у промисловостi. На початку 50-х рокiв промисловiсть України, як i всього Радянського Союзу, розвивалася дуже успiшно. По сутi для неї наставав золотий вiк. Але наприкiцi 50-х рокiв вона сповiльнила темпи. Iнша проблема, що стояла перед кремлiвським керiвництвом, була такою: чи продовжувати спиратися в основному на важку промисловiсть, чи скеровувати бiльшi iнвестицiї в легку, вiд чого виграв би обкрадений радянський споживач. Хрущов схилявся на користь важкої промисло- востi, але, на вiдмiну вiд Сталiна, вiн не мiг цiлковито знехтувати споживачем, особ- ливо пiсля обiцянки, що до 80-х рокiв Радянський Союз за економiчними показ- никами наздожене й випередить Захiд. Вiдтак на початку 60-х рокiв у державних крамницях стали з'являтися телевiзори, пилососи, холодильники й навiть автомо- бiлi. Але вони надходили в дуже обмежених кiлькостях i були страшенно низької якостi. В 1957 р., щоб розв'язати проблему спаду продуктивностi промислового вироб- ництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економiчну реформу на основi раднар- госпiв (рад народного господарства), що стала однiєю з найрадикальнiших органi- зацiйних змiн у радянськiй економiцi починаючи з 20-х рокiв. Спроба перемiстити центр планування економiки вiд московських мiнiстерств до обласних органiв мала за мету обминути вузькi мiсця бюрократичної органiзацiї та чиновництво в центрi. Пiд контроль раднаргоспiв України було передано понад 10 тис. промислових пiд- приємств, i пiд кiнець 1957 р. вони наглядали за 97 % заводiв у республiцi (порiв- няно з 34 °о в 1953 р.). Не дивно, що українськi планувальники економiки й госпо- дарськi керiвники заговорили насамперед про потреби та iнтереси своєї республiки, а не Радянського Союзу в цiлому. На початок 60-х рокiв, коли Україна та iншi рес- публiки стали проводити виразно незалежну економiчну полiтику, Москва занепоко- їлася, звинувачуючи їх у <мiсництвi>. Очевидно, що й тут хрущовськi реформи при- звели до несподiваних ускладнень. Як i належало чекати, <флiрт> України з економiчним самоствердженням виявився швидкоминучим. Хоч хрущовськi реформи не виправдали пов'язаних з ними сподiвань, гiдне подиву зростання валового нацiонального продукту СРСР, що аж до 70-х рокiв пе- ревищував показники Сполучених Штатiв Америки, сприяло пiднесенню життєвого рiвня й рiзко контрастувало з перiодом сталiнського правлiння. Так, на Українi мiж 1951 i 1958 рр. прибутки середнього робiтника зросли на 230 %. Найбiльше пiдви- щення прибуткiв вiдносно iнших категорiй населення отримав стражденний колгосп- ник. Iнакше кажучи, за Сталiна рiвень особистого споживання зростав щороку на I °о, а за Хрущова -на 4 °о. Завдяки тому, що в сiльськогосподарське виробництво було включено мiльйони гектарiв додаткових земель, зросли кiлькiсть i асортимент продуктiв харчування. Нарештi рацiон середньої радянської сiм'ї, що звичайно складався з таких основних продуктiв, як хлiб i картопля, розширився до бiльш-менш регулярного споживання овочiв i м'яса. В крамницях з'явилися навiть такi екзотичнi делiкатеси, як цитрусовi. В далекi села проклали дороги, пiдвели електрику. Виснажливу працю радянської господарки, яка звичайно працювала повний робочий день на пiдприємствi, дещо полегшила поява вiдносно сучасних побутових пристроїв. А телевiзор, цей чу- довий засiб пропаганди та розваг, став звичайним предметом обстановки. В мiстах основною проблемою залишався брак житла, головним чином через щорiчний при- плив до них 2,5 млн чоловiк. Проте хоча життєвий рiвень ще далеко вiдставав вiд захiдного, для радянських людей, якi не мали великих сподiвань i порiвнювали свiй сучасний стан з недавнiм i жахливим минулим, цi змiни були значним кроком упе- ред. За Хрущова люди мали менше пiдстав, нiж у сталiнський перiод, скаржитися на радянську систему. Активiзацiя iнтелiгенцiї У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталiнiзацiї, кульмiнацiєю якої стало ви- несення труни диктатора з кремлiвського мавзолею. Критика Сталiна завжди була для українцiв доброю новиною, їхню впевненiсть у собi посилювали й iншi подiї. Зав- дяки надзвичайно великому врожаю, який того року зiбрали в республiцi, партiй- нi керiвники України опинилися у вигiдному становищi i могли вимагати вiд Кремля дальших поступок. У травнi 1961 р., намагаючись згладити напруженiсть, що ви- никла мiж ним та українцями через проблеми сiльськогосподарського виробництва, Хрущов здiйснив широко розрекламовану в пресi подорож на могилу Тараса Шев- ченка. Тим часом набирала сили <вiдлига> в культурному життi: за кордоном був опублiкований роман Б. Пастернака <Доктор Живаго>, який утверджує загально- людськi, а не суто радянськi цiнностi (хоч його автора згодом було за це покарано), а в радянськiй перiодицi з'являється повiсть О. Солженiцина <Один день Iвана Де- нисовича>, яка в суворих подробицях описує життя в'язнiв сталiнських концентра- цiйних таборiв. Здавалося, цi факти вказували на можливiсть дальшої лiбералiза- цiї в лiтературi та культурi попри сердите бурчання, що долiтало з Кремля. На Українi культурна елiта й насамперед письменники в умовах десталiнiзацiї вдалися до нових спроб розширити межi творчого самовираження. Й знову вони писали про втрати, що їх завдав українськiй культурi Сталiн. Письменники старшого поколiння продовжували вимагати реабiлiтацiї своїх репресованих колег. Так, Олек- сандр Корнiйчук закликав опублiкувати <Бiблiотеку великих 20-х> для популяризацiї творiв Блакитного, Кулiша, Курбаса та iнших жертв чисток. Iншi прагнули добитися аналогiчного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. I всi таврували наступ русифiкацiї, що продовжувався. Але особливо визначною подiєю стала поява нового поколiння письменникiв, кри- тикiв i поетiв, таких як Василь Симоненко, Лiна Костенко, Євген Сверстюк, Iван Дзюба, Iван Драч, Микола Вiнграновський i Дмитро Павличко, котрi вимагали ви- правити <помилки>, яких у минулому припустився Сталiн, i надати гарантiї того, що культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхнiй погляд, най- краще втiлити цю мету можна лише <шляхом повернення до правди>. З нетерпiнням спостерiгаючи за непослiдовнiстю десталiнiзацiї, вони вимагали припинити втру- чання партiї в справи лiтератури й мистецтва, визнати право експериментувати з рiзноманiтними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освiт- нiй i культурнiй дiяльностi в республiцi. На початку 60-х рокiв представники цього нового поколiння в лiтературi, яке стали називати <шестидесятниками>, не лише вiдкидали втручання партiйних чиновникiв, а й викривали лицемiрство, опортунiзм i надмiрну обережнiсть своїх старших колег. У своєму бунтарствi, спрямованому од- ночасно й проти контролю партiї, й проти позицiї старших, цi талановитi молодi люди, звiсно, переходили за встановленi Хрущовим рамки лiбералiзацiї. До того ж нова лiтературна когорта корлстувалася значною й дедалi ширшою пiдтримкою, особливо серед молодої iнтелiгенцiї. Реакцiя Неспокiй, що поширювався в усьому радянському суспiльствi, не мiг не стурбу- вати Хрущова та його кремлiвських однодумцiв. У груднi 1962 р. вiн викликав до себе групу провiдних росiйських письменникiв i застерiг їх вiд надмiрного радикалiзму. Через кiлька мiсяцiв дошкульнiй критицi в пресi було пiддано ряд представникiв ро- сiйської iнтелiгенцiї. Стало зрозумiло, що режим невдовзi почне погром лiбералiв. Сприйнявши сигнал Москви, партiйнi чиновники в Києвi приготувалися приструнити <незрiлi елементи> в українськiй лiтературнiй громадi. Навеснi 1963 р. наступ почав Андрiй Скаба, український партiйний чиновник, вiдповiдальний за iдеологiчну чистоту, нищiвно розгромивши творчiсть таких лi- тературознавцiв, як Сверстюк, Свiтличний i особливо Дзюба. Валентин Малан- чук, головний охоронець iдеологiї на Українi, застерiгав громадськiсть вiд моло- дих i недосвiдчених письменникiв, котрi виступають у <ролi перших борцiв проти культу особи i звертають надмiрну увагу на негативнi явища цього перiоду i, бiльше того, вихваляють твори захiдних письменникiв>. Крiм чергового заклику до боротьби з усiма виявами українського <буржуазного нацiоналiзму>, вiн з гордiстю оголошував про свої успiхи в боротьбi з релiгiєю i обiцяв замiнити релiгiйнi свята на такi радян- ськi утвори, як <День Серпа i Молота> та <Вечори робiтничої слави>. Iншим фактом, що вказував на повернення певних аспектiв сталiнiзму, стала по- ява кiлькох неофiцiйних антисемiтських публiкацiй. Найхарактернiшою з них був трактат , що його у 1964 р. опублiкувала Академiя наук Украї- ни, цiлком ймовiрно, за вказiвкою Москви, оскiльки в останнi днi життя Сталiна пропагандистський апарат фабрикував матерiали, в яких намагався показати близькi зв'язки й тiсну спiвпрацю мiж українськими нацiоналiстами та сiонiстами. Лiбераль- на українська iнтелiгенцiя пiддала книгу суворiй критицi. Але справжнiй вибух обу- рення викликало повiдомлення про те, що у травнi 1964 р. вщент згорiв вiддiл бiблiо- теки Академiї наук України, в якому зберiгалися тисячi безцiнних книжок i доку- ментiв з української iсторiї та культури. У вчиненнi цього <нечуваного в iсторiї свiто- вої культури злочину> признався якийсь Погружальський - русофiл зi схильностя- ми психопата. Цi подiї стали промовистим свiдченням рiшучостi Хрущова вiдновити дисцип- лiну серед iнтелiгенцiї. Проте повертатися до полiтики <жорсткої руки> було запiзно. Ряд невдач у внутрiшнiй i зовнiшнiй полiтицi, серед яких провал ракетної конфрон- тацiї навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й катастро- фiчний неврожай 1963 р., фатально ослабили позицiї радянського лiдера. В жовтнi 1964 р. його колеги втратили терпець i змусили Хрущова пiти у вiдставку. Добi ре- форм, експериментаторства й лiбералiзацiї прийшов кiнець. Часи Хрущова, цiлком очевидно, були перехiдним етапом радянської iсторiї. Не- зважаючи на численнi невдачi, розчарування й несподiванi наслiдки вiд реформ та експериментiв, усе ж таки вдалося перетворити СРСР iз країни, де правлять терор i драконiвська полiтика, на бiльш рацiональну систему господарювання, орiєнтовану на передову iндустрiальну технологiю. Цей перехiд виразно вiдчувався на Українi, де сталiнiзм сягнув найжахливiших форм. Якi ж змiни вiдбулися в хрущовськi роки i - що не менш важливо - якi не вiд- булися? Припинилися масовi арешти, терор i чистки. Таємна полiцiя, прерогативи якої обмежили, тепер викликала <небезпечнi елементи> на <задушевнi> розмови i, як правило, погрожувала звiльненням з роботи чи обмеженням можливостей дiстати освiту їхнiм дiтям. Та якщо цi зустрiчi не давали бажаного результату, проводилися арешти (але вже не розстрiли), не такою суворою стала трудова дисциплiна. Посту- пово пiдвищувався життєвий рiвень. На деякий час письменники, поети та iншi дiячi культури дiстали ширший простiр для самовираження. Зростали впевненiсть керiв- ництва республiканської компартiї у своїх силах та визнання важливого економiчного значення України у складi СРСР. Але найбiльш вражаючою, особливо з огляду на жахливi втрати, що їх зазнала українська iнтелiгенцiя в 30-х роках, стала поява но- вого багатообiцяючого поколiння дiячiв культури. Проте в недоторканостi збереглося багато основоположних рис радянського способу життя. Цензура продовжувала жорстоко регламентувати межi того, що дозволялося читати, бачити й слухати. Абсолютну монополiю на полiтичну владу ут- римувала комунiстична партiя. Попри реформи економiкою й далi управляли бюро- крати, а всi громадяни працювали на державних пiдприємствах i в установах та ку- пували товари у державних крамницях. Зростання значення України в СРСР i полi- тичнi успiхи окремих українцiв нiяк не змiнили того факту, що iнтереси України ли- шалися цiлком пiдпорядкованими iнтересам радянської iмперiї в цiлому.