УКРАЇНА У XX СТОЛIТТI ВIДБУДОВА I ВIДНОВЛЕННЯ Урегулювання територiальних питань та змiни у складi населення Вiдбудова Поглинення Захiдної України Iдеологiчний наступ сталiнiзму Друга свiтова вiйна мала для України не лише нищiвнi наслiдки. Повоєнна Ук- раїна у багатьох важливих вiдношеннях виявилася дуже вiдмiнною вiд тiєї, якою вона була ранiше. Значно розширилися її кордони, зросла полiтична й економiчна вага в СРСР, докорiнно змiнився склад населення i, що найважливiше, вперше за багато столiть усi українцi опинилися в межах однiєї держави. До цих змiн прагнули пристосуватися як українське суспiльство, так i радянський режим, отож, кроки, спрямованi на це пристосування, становлять головну тему повоєнної iсторiї Ук- раїни. Урегулювання територiальних питань та змiни у складi населення Найважливiшим для українцiв територiальним питанням, що його розв'язала вiй- на, стало включення Захiдної України до складу СРСР. На превеликий жаль по- лякiв, Сталiн переконав Великобританiю й Сполученi Штати погодитися на приєд- нання до УРСР земель, де захiднi українцi складали бiльшiсть населення. В резуль- татi у 1945 р. на Ялтинськiй конференцiї СРСР удалося примусити вiдновлену Поль- ську державу поступитися своїми претензiями на Галичину та Волинь i провести кордон iз Радянським Союзом по так званiй <лiнiї Керзона>. Особливо болiсно переживали поляки втрату Львова - давнього бастiону польської культури. Чому ж Сталiн так наполягав на включеннi Захiдної України? Зовнiшнiм виправ- данням цього було те, що немає нiчого природнiшого, як возз'єднання пригноблених захiдних українцiв зi своїми братами у Радянськiй Українi. Проте оскiльки сумнiвно, щоб Сталiн проймався iнтересами українцiв, то, очевидно, певну роль тут вiдiграли його власнi полiтичнi цiлi. Поляки були неспроможними протистояти йому у вiйсь- ковому та iнших вiдношеннях, тому Сталiн просто не вiдчував потреби повертати їм Галичину й Волинь. До того ж, оволодiвши Галичиною, СРСР дiстав вигiдну стратегiчну позицiю щодо Польщi, Угорщини та Чехословаччини. I нарештi, Сталiну не терпiлося розгромити український нацiоналiзм, а для цього вiн мав загасити його вогнище на Захiднiй Українi. Урегулювання територiального питання з Польщею передбачало також обмiн населенням. Вiдтак у перiод мiж 1944 i 1946 рр. радянськi властi дозволили пересе- литися у Польщу з Галичини й Волинi майже мiльйоновi полякiв (включаючи знач- ну кiлькiсть євреїв та українцiв, що визнавали себе за полякiв). Натомiсть у Радян- ську Україну добровiльно чи пiд примусом iммiгрувало близько 520 тис. українцiв, якi опинилися на польському боцi нового кордону. Цей вихiд полякiв завершив їхнiй довготривалий вiдступ з України, що розпочався ще в 1648 р., коли польська шляхта втратила владу над Лiвобережжям. Тривав вiн протягом XVIII та XIX ст., коли шлях- та поступово втрачала полiтичну, а згодом i економiчну владу на Правобережжi. I ось пiсля другої свiтової вiйни радянськi властi вигнали полякiв iз Галичини та Во- линi - земель, на якi 600 рокiв тому почалася польська експансiя. З виходом поля- кiв в українськiй iсторiї перестали iснувати важливi, частiше антагонiстичнi, але не- рiдко стимулюючi стосунки. Одразу пiсля вiйни Москва переконала також Чехословаччину й Румунiю вiдмо- витися вiд претензiй вiдповiдно на Закарпаття та Буковину. Вiдтак Захiдна Україна з її понад семимiльйонним населенням та 110 тис. кв. км територiї стала складовою СРСР. Пiд кiнець 1945 р. територiя Радянської України розширилася до понад 580 тис. кв. км. Поляки виявилися не єдиною етнiчною спiльнiстю, присутнiсть якої на Українi рiзко зменшилася внаслiдок вiйни. До 1939 р. тут проживало близько 650 тис. нiм- цiв, переважно нащадкiв колонiстiв XVIII ст. Побоюючись того, що вони можуть ста- ти на бiк своїх спiввiтчизникiв, що напали на СРСР, Сталiн наказав евакуювати майже всiх нiмцiв для Середньої Азiї. Аналогiчна доля спiткала приблизно 200 тис. кримських татар, а їхня батькiвщина згодом була включена до складу Української республiки. У 1944 р. Сталiн, який вважав, що татари активно спiвпрацювали з нiм- цями, вiддав наказ провести їх масове вивезення з Криму. Лише близько половини татар, яких брутально викинули з їхнiх осель, витримали подорож до Середньої Азiї. Та найтрагiчнiша доля спiткала українських євреїв. Унаслiдок нацистської полi- тики екстермiнацiї, а також масових евакуацiй та обмiнiв населення з 2,7 млн євреїв, що мешкали серед українцiв у 1930-х роках, залишилося десь 800 тис. Окупацiї не пережив майже нiхто, але у повоєннi роки на Україну повернулися практично всi тi, хто свого часу евакуювався на Схiд. Разючим контрастом на цьому тлi було вiдчутне зростання росiйської меншостi. Пiсля вiйни на Українi, й особливо на нещодавно анексованих захiдних землях, вiд- чувалася гостра нестача промислових робiтникiв, державних чиновникiв та партiй- них функцiонерiв. Для заповнення цих посад на Україну, особливо в мiста, переселя- лися заохочуванi радянським урядом сотнi тисяч росiян. Про швидко зростаючу їх- ню кiлькiсть говорить така статистика: якщо у 1939 р. на Українi проживало 4 млн ро- сiян, тобто 12 % усього населення, то до 1959 р.- майже 7 млн, або 16 %. На За- хiднiй Українi, де до вiйни росiян практично не було, у 1959 р. їхня чисельнiсть ста- новила 330 тис., або 5 % населення. Унаслiдок докорiнних змiн в етнiчному складi України, що сталися пiсля вiйни, такi народи, як поляки, євреї, кримськi татари, якi протягом тривалого часу вiдi- гравали важливу роль в iсторiї України та урiзноманiтнювали її культурну та етнiч- ну мозаїку, втратили своє значення або фактично зникли, їхнє мiсце зайняли в ос- новному росiяни. Тим часом приєднання захiдних територiй не привело до помiтного збiльшення вiдсотка українцiв, оскiльки лише компенсувало тi втрати населення, яких зазнала Україна пiд час вiйни. У цьому процесi її суспiльство з багатЬнацiональ- ного перетворилося на переважно двонацiональне, в якому українська бiльшiсть iс- нувала плiч-о-плiч iз постiйно зростаючою росiйською меншiстю. Вiдбудова Унаслiдок чотирьох рокiв найбiльш руйнiвної в iсторiї вiйни Радянський Союз постав перед колосаяьним завданням вiдбудови господарства. Так, наприклад, на Українi промислове виробництво у 1945 р. складало лише 26 % рiвня 1940 р. Як i слiд було чекати, радянська влада почала вiдбудовувати своє господарство iз скла- дання четвертого п'ятирiчного плану (1946-1950). I знову цей план базувався на характернiй особливостi тоталiтарної системи: можливостi розпоряджатися ресур- сами без огляду на бажання й потреби людей. Звiдси i його приголомшуючi вимоги: вiн закликав вiдбудувати розоренi регiони, пiдняти промисловiсть та сiльське госпо- дарство на довоєнний рiвень i навiть перевершити його - i все це за менш нiж п'ять рокiв. Сталiн запропонував ряд грандiозних проектiв <перетворення природи>, якi передбачали будiвництво на Українi величезної греблi на Днiпрi, створення у Степу великих лiсосмуг для боротьби з посухами. Незважаючи на жертви та виснаження вiд вiйни, робiтники повиннi були, як нiколи, тяжко працювати, оскiльки план вима- гав пiдвищення продуктивностi працi на 36 %. Вiдбудова економiки. Як i в ЗО-тi роки, четверта п'ятирiчка дала неоднозначнi результати. Зусилля, спрямованi на вiдбудову важкої промисловостi, що поглинули 85 °о капiталовкладень, принесли дивовижнi успiхи. До 1950 р. промислове вироб- ництво на Українi на 15 °о перевищувало рiвень 1940 р. На Захiднiй Українi, де до вiйни важкої промисловостi практично не iснувало, прогрес у цiй галузi особливо вражав: до 1950 р. промислове виробництво у краї зросло на 230 °о. У 1950-х ро- ках Україна знову стала однiєю з провiдних iндустрiальних країн Європи. Вона ви- плавляла бiльше чавуну на душу населення, нiж Великобританiя, Захiдна Нiмеччина та Францiя (щоправда, Захiдна Нiмеччина виробляла бiльше сталi), а за видобут- ком вугiлля майже дорiвнювалася до Захiдної Нiмеччини. Однак хоч українська про- мисловiсть порiвняно з довоєнним перiодом стала навiть потужнiшою, її частка у за- гальнопромисловому виробництвi Радянського Союзу впала, оскiльки новi iндустрi- альнi центри, що виникли за Уралом, розвивалися ще швидшими темпами. Зростання промисловостi, проте, не привело до пiдвищення життєвого рiвня. Традицiйне для радянського режиму нехтування випуском товарiв споживання дi- йшло до крайнощiв: купити пару взуття, зубну щiтку чи навiть буханець хлiба було проблемою. На 1950 р. легка промисловiсть ледве досягла 80 % довоєнного рiвня. Купувати продукти споживання стало ще складнiше внаслiдок грошової <реформи> 1947 р., що девальвувала карбованець i <з'їла> особистi заощадження. Але нiде невдачi вiдбудови не виявилися з такою очевиднiстю, як у сiльському господарствi - цiй хронiчно хворiй галузi радянської економiки. Втративши пiд час вiйни бiльшу частину поголiв'я худоби й технiки, сiльське господарство зазнало ще страшнiших руйнувань, нiж промисловiсть. Крiм того, другорядне значення, якого надавали цiй галузi радянськi планувальники, i згубна сiльськогосподарська полi- тика радянських чиновникiв вiдчутно перешкоджали виправленню становища на селi. Нiби цього було мало, у 1946 р. прийшли катастрофiчна посуха й голод. Незважаючи на явнi хронiчнi проблеми колгоспiв, радянське керiвництво рiшу- че вiдновило полiтику колективiзацiї й стало навiть активнiше проводити її. У 1946 р. було вжито заходiв, щоб вiдiбрати у селян землю та реманент, якi їм удалося <при- ватизувати> пiд час вiйни. Наступного року Микита Хрущов розпочав на Українi, цiй сiльськогосподарськiй лабораторiї Радянського Союзу, гучний проект, спрямо- ваний на розв'язання аграрних проблем. Вiн передбачав об'єднання колгоспiв у гi- гантськi <агромiста>, що теоретично мало сприяти високоефективному використан- ню гостродефiцитної сiльськогосподарської технiки; водночас кожне з них мало за- безпечити близько 5 тис. мешканцiв усiма благами мiського життя. Проект також передбачав лiквiдацiю присадибних дiлянок, з яких селяни отримували бiльшу части- ну продуктiв харчування. Нарештi, вiн обiцяв надати режимовi право ще суворiшого контролю над сiльським населенням. Проте, оголосивши про лiквiдацiю крихiтних, але таких життєво необхiдних для селян дiлянок, режим зайшов надто далеко: пасивний опiр i гучнi протести набрали такого розмаху, що уряд мусив вiдмовитися вiд проекту <агромiст>. На додаток, породженi цим проектом хаос i невдоволення лише перешкоджали виробництву зерна. На 1950 р. воно досягло близько 60 °о рiв- ня 1940 р., й ситне харчування лишалося рiдкiсною розкiшшю. Полiтична вiдбудова. Комунiстична партiя України (КПУ) пережила вiйну навдивовижу добре, хоч i на початку цього катаклiзму вона перебувала в скрутнiй ситуацiї. На партiю лягла велика вiдповiдальнiсть за першi поразки, помилки i страш- нi втрати, що призвели до рiзкого падiння її престижу та авторитету. Внаслiдок вiй- ськової мобiлiзацiї i втрат на фронтах чисельнiсть членiв КПУ зменшилася вiд майже 600 тис. у 1940 р. до близько 200 тис. у 1945 р. Бiльшiсть iз них евакую- валися пiд час радянського вiдступу, й лише десь 15 тис. перебували на Українi пiд час вiйни. Однак пiзнiший перелом у ходi подiй на користь СРСР означав також i кращi часи для комунiстiв України. Особливо помiтною рисою членiв партiї й насамперед її керiвникiв, якi протягом вiйни займалися українськими справами, було сильне почуття внутрiшньої солiдар- ностi. Великою мiрою воно виростало з тих товариських стосункiв, що процвiтали у рядах партизанського руху, органiзованого й очолюваного комунiстами. Це тiсно згуртоване товариство високопоставлених членiв КПУ часто називали <парти- занським кланом>, багато учасникiв якого пiзнiше стали членами українських <ма- фiй>, пов'язаних iз Хрущовим та Брежнєвим. Пiсля вiйни, в мiру того як демобiлiзувалися чи поверталися з евакуацiї комунiс- ти, а також iз вступом до партiї нового поповнення її чисельнiсть на Українi знову зросла й на 1950 р. становила понад 700 тис. Але вона все ж лишалася порiв- няно малою: з кожної тисячi населення лише 20 чоловiк перебували в партiї, в той час як середнiй показник по Союзу становив ЗО комунiстiв на тисячу населення. Важ- ливi змiни вiдбулися також в етнiчному складi КПУ. Прагнучи стати часткою зви- тяжної Радянської держави, честолюбнi українцi стали виявляти бiльше, нiж будь- коли, прагнення до вступу в партiю. Тому якщо у 1920 р. українцi складали лише 19 °о КПУ, то до 1958 р.- понад 60 %. Щоправда, на росiян i далi припадав непро- порцiйно великий вiдсоток на найвищих рiвнях, але й тут стала вiдчуватися присут- нiсть українцiв. Iнша особливiсть пiслявоєнної Компартiї України, як i Союзу, поля- гала в ЇЇ схильностi залучати до своїх лав дедалi бiльшу кiлькiсть нової радянської iнтелектуальної елiти. Вiдтак у 50-х роках щоп'ятий лiкар i щотретiй iнженер були членами партiї, порiвняно з кожним тридцять п'ятим робiтником i сорок п'ятим кол- госпником. Пiсля вiйни партiя з усiєю очевиднiстю брала на себе роль глибоко вко- рiненого . Українськi комунiсти могли бути задоволеними з того, як швидко вiдродилися вони пiсля вiйни, але Сталiн сподiвався вiд них бiльшого. Порiвняно з iншими регiо- нами Радянського Союзу вiдбудова промисловостi на Українi вiдбувалася повiльно, становище в надзвичайно важливому сiльськогосподарському секторi республiки було катастрофiчним, а нацiоналiзм, особливо на Захiднiй Українi, лишався ще да- леко не викорiненим. Тому у березнi 1946 р. Сталiн знову послав свого <аварiйного монтера> Кагановича замiнити Хрущова на посадi першого секретаря КПУ. Мало- популярний Каганович не добився великих успiхiв, i Микита Хрущов, який попри своє росiйське походження виявляв ознаки мiсцевого патрiотизму, знову повернувся до Києва. Найпомiтнiшим наслiдком вiйни на урядовому рiвнi стала .несподiвана, хоч i дуже обмежена, поява України на мiжнароднiй аренi. У квiтнi 1945 р. за наполяган- ням Сталiна Україна та Бiлорусiя були включенi разом з СРСР до складу 47 країн - засновниць ООН. Головним мотивом Сталiна, як правило, вважають його прагнення отримати додатковi голоси в ООН (спочатку вiн вимагав надати право голосу кож- нiй iз 16 радянських республiк). Однак є свiдчення того, що цим кроком Сталiн зре- агував на гордiсть українцiв тiєю роллю, яку вони вiдiграли у розгромi нацистської Нiмеччини. Так чи iнакше, але з 1945 р. при ООН дiє українська мiсiя. Згiдно з ра- дянськими джерелами, УРСР до 1950 р. стала також членом 20 мiжнародних орга- нiзацiй i самостiйно уклала 65 угод. Проте в ООН, як i в iнших органiзацiях, Україна нiколи не вiдхилялася вiд позицiй, якi займав СРСР. Коли у 1947 р. Великобританiя звернулася до Радянської України з пропозицiєю встановити прямi дипломатичнi стосунки, вона так i не отримала вiдповiдi. Захiднi вченi дiйшли висновку, що функцiї українського мiнiстерства закордонних справ є чисто <церемонiальнi, декоративнi та символiчнi>. Оцiнюючи потенцiйне значення виходу України на мiжнародну аре- ну, Ярослав Бiлiнський пише: <Мiжнародне представництво Української РСР разом з її гiмном, державним прапором, мiнiстром закордонних справ, без сумнiву, нале- жить до категорiї радянських конституцiйних прикрас... Коли б режиму вдалося по- слабити український нацiоналiзм, його не змогли б тодi оживити нiякi конституцiйнi положення. Якби ж зробити цього вiн не змiг, такi барвистi прикраси, як мiжнарод- не. представництво, живили б думку, а в сприятливих умовах .могли б послужити поштовхом до дiї>. Поглинення Захiдної України З 1654 р., коли царi стали неухильно поширювати контроль над Україною, ук- раїнцi iснували у двох окремих свiтах: тому, де правили росiяни, й тому, де правили поляки чи австрiйцi. Розбiжностi мiж двома українськими суспiльствами, як ми мог- ли спостерiгати, в багатьох випадках заходили далеко далi вiдмiнностей у полiтичних системах i грунтувалися на значних iсторичних, культурних, соцiально-економiч- них i психологiчних пiдвалинах. У результатi другої свiтової вiйни дихотомiя <Схiдна/Захiдна Україна> нарештi перестала iснувати, принаймнi на полiтичному рiвнi. Пiсля вiйни (перiод мiж 1939 i 1941 рр. виявився надто коротким, щоб зали- шити тривалi слiди) радянський режим усiляко намагався привести захiдних укра- їнцiв у вiдповiднiсть iз радянською системою та їхнiми схiдними спiввiтчизниками. Процес такого злиття двох роздiлених гiлок українського народу був не лише важ- ливим аспектом пiслявоєнного перiоду, а й подiєю епохального значення в iсторiї України. Для здiйснення своїх цiлей радянський режим мав велику перевагу вiйськової й полiтичної сили. I все ж перед ним поставало складне завдання, оскiльки на Захiд- нiй Українi вiн мав справу з вороже настроєним до себе суспiльством: греко-като- лицька церква, ця головна захiдноукраїнська установа, цiлком очевидно не узгоджу- валася з новим режимом; селяни, що серед захiдних українцiв становили величезну бiльшiсть, жахалися перспективою колективiзацiї; молодь, багато представникiв якої сповiдували нацiоналiзм, убачала в СРСР свого найлютiшого ворога. Лiквiдацiя греко-католицькоi церкви. Одним iз перших об'єктiв атаки радянської влади стала греко-католицька церква, оскiльки вона була наймiцнiшою ланкою мiж захiдними українцями та Заходом й дiяла головним чином як церква нацiональна. Сигналом до кампанiї, спрямованої проти греко-католицької церкви, послужила смерть 1 листопада 1944 р. митрополита Андрея Шептицького, що користувався ве- личезною популярнiстю. Коли митрополита не стало, в пресi почали з'являтися стат- тi, що звинувачували церкву в колаборацiонiзмi з нацистами й пiдтримцi українського пiдпiлля. Особливо ядучi памфлети писав захiдноукраїнський комунiст Ярослав Га- лан. За кампанiєю наклепiв пiшли арешти й заслання до Сибiру за явно сфабри- кованими звинуваченнями усiєї греко-католицької iєрархiї, включаючи її нового архi- пастиря Йосипа Слiпого. Лiквiдуючи церковну iєрархiю, бiльшовики водночас переконали впливового свя- щеника Гаврила Костельника органiзувати групу греко-католикiв для агiтацiї за роз- рив унiї з Римом. Опiр, який викликала дiяльнiсть цiєї групи, придушив НКВС, роз- почавши серед духовенства кампанiю терору. 8 березня 1946 р. група скликала си- нод (що було абсолютно неканонiчним з огляду на вiдсутнiсть єпископiв), щоб роз- глянути питання про зв'язки з Римом. Його результатом стало наперед вiдоме рi- шення: 216 священикiв i 19 представникiв мирян, якi взяли участь у синодi, проголо- сили про скасування Берестейської унiї 1596 р., про розрив iз Римом i <возз'єднання> греко-католицької церкви з Росiйською православною церквою. Дещо пiзнiше ана- логiчна процедура, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодо- ра Ромжi, була пророблена в Закарпаттi, й до 1951 р. греко-католицьку церкву в цьому регiонi також було знищено. Зникнення церковних iєрархiв, радянська тактика терору, страх за свої сiм'ї змусили багатьох священикiв перейти у православ'я. Тих, хто вiдмовлявся, усували з парафiй i, як правило, висилали до Сибiру. Та не слiд думати, що радянському ре- жимовi вдалося припинити iснування греко-католицької церкви просто черговим де- кретом. Багато священикiв i мирян, котрi нiби прийняли православ'я, продовжували таємно дотримуватися греко-католицьких обрядiв i свят. Безперервний потiк ра- дянської пропаганди проти греко-католицької церкви свiдчив про те, що ще далеко не вмерла вiрнiсть захiдних українцiв своїй давнiй церквi. Боротьба з УПА. Попри радянську окупацiю Галичини та Волинi, УПА про- довжувала зростати. У 1944-1945 рр. вона мала бiльше бiйцiв, нiж могла озброїти. Головне джерело людських ресурсiв становили члени пiдпiлля ОУН, яке й далi iсну- вало паралельно з УПА. Багато з них колись чинили опiр масовим депортацiям чи колективiзацiї. До УПА у великих кiлькостях приєднувалися також дезертири з Червоної армiї, а також тi, хто втiк до лiсу вiд мобiлiзацiї й волiв краще битися в її лавах, нiж слугувати радянським гарматним м'ясом на фронтi. Таким чином, у той час як переможна Червона армiя штурмувала Берлiн, на Захiднiй Українi великi, чи- сельнiстю в батальйон, загони антирадянських партизанiв установили контроль над значними територiями й впровадили там свою структуру управлiння. Щодо полi- тики УПА та її полiтичної надбудови - УГВР, то вона полягала в тому, щоб чекати розвитку подiй на Заходi (й сподiватися на початок нової вiйни мiж союзними дер- жавами та СРСР). Водночас вона була спрямована на те, щоб перешкодити вста- новленню радянської системи в себе на батькiвщинi. Широка дiяльнiсть УПА була зумовлена, з одного боку, народною пiдтримкою та ефективнiстю органiзацiї цiєї армiї, а з другого - тим, що радянських вiйськ на Захiднiй Українi було обмаль. Проте пiсля капiтуляцiї Нiмеччини в травнi 1945 р. радянський режим змiг ор- ганiзувати систематичнi й широкi заходи, спрямованi на знищення УПА. У 1945- 1946 рр. його вiйська (що переважно складалися з вiйськ МВС i НКВС, оскiльки в регулярних частинах Червоної армiї було багато українцiв, якi не бажали воювати проти УПА) органiзували блокаду й прочiсування величезних територiй Волинi та передгiр'їв Карпат, де зосереджувалися партизани. Щоб залякати захiдноукраїнське населення й позбавити УПА пiдтримки народу, НКВС застосував цiлий ряд жорсто- ких тактичних заходiв. Вiн виселяв людей iз районiв розташування баз УПА, депор- туючи до Сибiру сiм'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, i навiть цiлi села. За пiдрахунками, мiж 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. захiдних україн- цiв. Майже в кожному селi дiяли <стукачi>. Щоб дискредитувати партизанiв, загони НКВС перевдягалися у форму УПА й грабували, ?валтували та мордували україн- ських селян. Нерiдко певної вiрогiдностi цим радянським провокацiям надава.ю, зi свого боку, безжальне винищення прорадянських елементiв СБ - таємною полi- цiєю ОУН. Одночасно бiльшовики засипали партизанiв, котрi жили взимку на гра- нi голоду в пiдземних бункерах, пропагандистськими листiвками про безнадiйнiстi їхнього становища, неодноразово пропонуючи їм амнiстiю. Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянських сил, роздiливши великi з'єднання на малi рухливiшi загони. У 1947-1948 рр., коли стало зрозумiло, що американо-радянська вiйна не вiдбудеться, багато цих загонiв за наказом проводу УПА було розпущено. Деякi з членiв УПА приєдналися до цивiльного пiдпiлля ОУН, але оскiльки багато членiв ОУН загинули, потрапили до рук ворога, емiгрували або втратили своє <прикриття> в перiод вiдкри- тої боротьби, її мережа також бiльше не була такою ефективною й широкою, як ранiше. Iншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективiзацiї, оскiльки колгоспники, що перебували пiд суворим контролем, уже не могли постачати пар- тизанам провiзiю. На цiй прикiнцевiй стадiї загони УПА та пiдпiлля ОУН, якi встановили слабкi й спорадичнi контакти з британською та американською секретними службами, зо- середилися на антирадянськiй пропагандi та саботажi. Вони перешкоджали колек- тивiзацiї, депортацiям, розгортанню радянського адмiнiстративного апарату, вби- вали офiцерiв НКВС, партiйних активiстiв i тих, хто пiдозрювався у спiвпрацi з ра- дянською владою. Так, у 1948 р. було вбито отця Гаврила Костельника (що припи- сується членам ОУН, а деякi факти вказують на причетнiсть до цього НКВС) за йо- го роль у лiквiдацiї греко-католицької церкви. Через рiк пiдпiлля ОУН знищило вiдомого радянського пропагандиста - журналiста Ярослава Галана. Але у бе- резнi 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичцi пiдi Львовом загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремi невеликi заго- ни УПА продовжували дiяти до середини 50-х рокiв, з усiх практичних мiркувань УПА та ОУН на Українi перестали iснувати як органiзацiї саме пiсля смертi Шу- хевича. Окремим роздiлом в iсторiї УПА є її дiяльнiсть по польський бiк кордону на те- ренах, населених українськими лемками. Мiж 1944 та 1947 рр. ОУН користувалася сильною пiдтримкою й зберiгала значну присутнiсть у цьому регiонi: завдяки ретель- ним дослiдженням УПА польськими воєнними iсториками (якi незрiвнянно бiльш iнформативнi, нiж пропагандистськi трактати їхнiх радянських колег) вiдомо, що її сили включали близько 2 тис. бiйцiв самої УПА, а також мережу з понад 3 тис. чле- нiв ОУН. Неодноразовi намагання польського вiйська витiснити українських парти- занiв завдавали полякам тяжких втрат. У березнi 1947 р., коли один iз загонiв УПА влаштував засiдку i вбив славетного польського генерала й заступника мiнiстра оборони Кароля Сверчевського, УПА провела одну з своїх найуспiшнiших операцiй у цьому регiонi - й водночас поклала початок своїй загибелi. Розлючений цiєю подiєю польський уряд вирiшив лiквiдувати <українську про- блему>. У квiтнi 1947 р. вiн провiв операцiю пiд кодовою назвою <Вiсла>, що мала як вiйськовий, так i цивiльний вимiри. Близько ЗО тис. польських солдатiв, спираю- чись на пiдтримку численних чеських i радянських сил, оточили українських парти- занiв i в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Декому вдалося про- рватися в Радянську Україну, а декiлька сотень з боями пройшли Чехословаччиною й досягли союзницької зони окупацiї в Нiмеччинi. Така ж трагiчна доля спiткала українських лемкiв, котрi переховували партизанiв: майже всiх лемкiв (близько 150 тис.) без попередження викорiнили iз землi їхнiх предкiв i розселили по всiй Польщi, аби запобiгти вiдродженню УПА в цьому регiонi. В такий спосiб поляки на- рештi позбулися <української проблеми>, що переслiдувала їх протягом столiть. Колективiзацiя. Лише в 1947-1948 рр., пiсля того як радянський режим подо- лав опiр УПА, вiн мiг на повну силу розпочати колективiзацiю. Взагалi вона повто- рювала модель Радянської України двадцятирiчної давностi. Спочатку процвiта- ючих селян (куркулiв) обклали такими тяжкими податками, що вони не змогли утри- мувати свої господарства. Найбунтiвливiших депортували до Сибiру. Тодi радянськi агiтатори на зборах i в тривалих особистих розмовах змушували селян вступати де колгоспiв. Полiтичний контроль у колгоспах, що на Захiднiй Українi був особливо жорстким, здiйснювали партiйнi осередки, органiзованi на машинно-тракторних станцiях (МТС). На щастя для захiдних українцiв, колективiзацiя не йшла плiч-о-плiч iз голодом. Iншою рисою, яка вiдрiзняла колективiзацiю на Захiднiй Українi вiд Схiдної, було те, що її супроводжувала збройна боротьба ослабленої, але вiд того не менш смертоносної УПА. Цитуємо одне радянське джерело: <Най- запеклiшi вороги трудового селянства - куркулi та буржуазнi нацiоналiсти - чинили впертий опiр колгоспному руховi на захiдних територiях, спалюючи гос- подарськi будiвлi в колгоспах, вбиваючи активiстiв i поширюючи серед селян чутки, щоб вселити сумнiви щодо колгоспiв>. Але опiр виявився марним, позаяк до 1955 р. майже всi 1,5 млн селянських господарств Захiдної України вступили до колгоспiв, яких налiчувалося 7 тис. Таким чином, на щойно анексованих українських терито- рiях непорушне постала одна з основних пiдвалин радянської соцiально-економiч- ної системи. Як i належало сподiватися, колективiзацiя розгорталася одночасно з iндустрiа- лiзацiєю. За австрiйського та польського панування Галичина була убогим, еконо- мiчно визискуваним аграрним регiоном, який слугував звалищем для готових про- дуктiв i майже не виробляв їх у себе. Розумiючи, що, покращивши цю ситуацiю, можна здобути полiтичнi дивiденди, радянський режим зробив великi капiталовкла- дення у промисловий розвиток регiону. Розширилися старi виробництва, такi як ви- добуток нафти, створювався ряд нових галузей промисловостi, включаючи вироб- ництво автомобiлiв, автобусiв, радiоапаратури та iн. Завдяки тому, що захiдно- українськi пiдприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням, вивезеним iз Нiмеччини, вони були одними з найсучаснiших в СРСР. До 1951 р. промислове виробництво на Захiднiй Українi пiдстрибнуло на 230 % вище рiвня 1945 р. й складало 10 % промислового виробництва республiки порiвняно з менш нiж 3 °о у 1940 р. Швидко зростаючий Львiв став одним iз основних центрiв про- мисловостi республiки. З iндустрiалiзацiєю вiдбувалися соцiальнi змiни. Початкова нестача спецiалiстiв i квалiфiкованих робiтникiв, необхiдних для роботи на нових фабриках, спричини- лася до того, що до регiону масово переселялися росiяни. Але водночас активно розвивався мiсцевий робiтничий клас. Наприкiнцi 40-х - на початку 50-х рокiв на Захiднiй Українi щороку навчалося 20-ЗО тис. нових робiтникiв. У Львовi число промислових робiтникiв зросло з 43 тис. у 1945 р. до 148 тис. у 1958 р. З'явився та- кож новий тут прошарок українських iнженерiв i технiкiв. Вiдтак пiд егiдою радян- ської влади давно запiзнiла соцiально-економiчна модернiзацiя Захiдної України прискорено рухалася вперед. Чи не найпопулярнiшим заходом радянської влади стало значне розширення освiтнiх можливостей населення. Щоб схилити на свiй бiк симпатiї захiдних укра- їнцiв, у 1945 р., аналогiчно полiтицi 1939 р., новий режим активiзував українську по- чаткову освiту. Швидко розвивалася також вища освiта: в 1950 р. у 24 вузах Захiдної України навчалося вже близько 24 тис. студентiв денного й 9 тис. заочного вiддiлень. Однак зростання освiтнього рiвня зумовлювало й активнiшу русифiкацiю. У 1953 р. навчання в усiх вузах Захiдної України велося росiйською мовою, а це виразно вка- зувало на те, що радянська модернiзацiя також мала на метi сприяти русифiкацiї. Якщо розвиток освiти був тiєю рисою радянського режиму, яку населення радо сприймало, то про iншу рису - комунiстичну партiю - цього сказати не можна. На- вiть пiсля перемоги СРСР у вiйнi захiднi українцi не виявляли великого iнтересу до вступу в неї. У 1944 р. на Захiднiй Українi налiчувалося 7 тис. членiв i кандидатiв у члени партiї й лише кiлька сотень робiтникiв серед них. У 1946 р. загальна цифра зросла до ЗI тис., а в 1950 р., пiсля iнтенсивної кампанiї набору до партiї,- до 88 тис., що, втiм, становило крихiтну частину кiлькостi всього населення. Бiльшiсть цих чле- нiв партiї були прибульцями зi сходу. Наприклад, iз 23 тис. членiв львiвської партiй- ної органiзацiї у 1950 р. лише 10 % походили з мiсцевого населення. На селi кому- нiстiв було вкрай небагато. Таким чином, хоч партiя й монополiзувала полiтичну владу, вона не пустила достатньо глибокого корiння серед захiдноукраїнського на- селення. Внаслiдок цього у захiдних українцiв iснувало враження, нiби вони жи- вуть пiд чужоземним пануванням. Iдеологiчний наступ сталiнiзму Незважаючи на великий моральний стимул, який дала бiльшовикам перемога у другiй свiтовiй вiйнi, Сталiн був переконаний, що вiйна завдала радянському суспiль- ству серйозних iдеологiчних втрат. Аби пiднести бойовий дух народу пiд час вiйни, радянськi властi пiдтримували росiйський i неросiйський патрiотизм, послабили обмеження релiгiйної дiяльностi. Проте найбiльше занепокоєння режиму викликало те, що близько 70 млн радянських людей - .тих, котрi жили у зонi нiмецької окупа- цiї, працювали на примусових роботах i потрапили у полон,- зазнали впливiв за- хiдного способу життя. Крiм того, шляхом анексiї до складу СРСР було включено мiльйони людей, якi ставилися до його iдеологiї, полiтичної системи й економiчного порядку вороже чи, принаймнi, скептично. Тому, на думку Сталiна, режим повинен був знову посилити контроль над суспiльством, особливо в царинi iдеологiї. Сталiн довiрив завдання вiдновлення iдеологiчної чистоти своєму близькому по- мiчниковi Андрiю Жданову. Влiтку 1946 р. Жданов пiшов у наступ проти тих, хто прагнув лiбералiзацiї культурного клiмату й захоплювався досягненнями захiдної цивiлiзацiї. Вiн стверджував, що така позицiя крила в собi невдоволенiсть радянсь- кою культурою. А це, на його думку, було недопустимим. <Наше завдання,- про- голошував вiн,- полягає в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка перебуває в станi розкладу i занепаду>. Але якщо метою Жданова та його прибiчни- кiв було вiдкинути захiдну культуру, то вони повиннi були запропонувати народовi привабливiшу альтернативу. Вiдтак iдеологiчна кампанiя Жданова дала новий поштовх оспiвуванню росiйської культури та наукових досягнень. Для кожного за- хiдного винаходу радянськi пропагандисти знаходили росiянина, який розвинув цю iдею ранiше, для кожного видатного захiдного автора був кращий за нього ро- сiйський автор, а для кожного славетного державного дiяча Заходу знаходився росiйський iз ще похвальнiшими досягненнями. Поява цiєї нової форми росiйського нацiоналiзму не була чимось несподiваним: ще у травнi 1945 р. Сталiн провiстив його в своєму знаменитому тостi за росiйський народ, вiтаючи його як найвидатнiшу з усiх нацiй, що входять до Радянського Союзу. Як це часто траплялося в минулому, українцi виявилися перед iнiцiативами Ста- лiна в особливо вразливому становищi. Вони довше, нiж росiяни, перебували пiд на- цистською окупацiєю, саме їх переважно вивозили для примусової працi до Нiмеччи- ни, й саме на Захiднiй Українi антирадянськi настрої були найбiльш непримиренни- ми. На захiдних українцях найдужче <позначилися> захiднi впливи. Зауваження Сталiна, що вiн депортував би до Сибiру всiх українцiв, якби їх не було так багато, звичайно, не вiщувало нiчого доброго. Про наближення погрому на Українi свiд- чило висунуте в липнi 1946 р. Центральним Комiтетом партiї у Москвi зловiсне звинувачення українських комунiстiв у тому, що вони <не надають належної уваги пiдбору кадрiв та їхнiй полiтично-iдеологiчнiй пiдготовцi в галузi науки, лiтератури i мистецтва ... де iснує ворожа буржуазно-нацiоналiстична iдеологiя> i <мають мiсце українськi нацiоналiстичнi концепцiї>. Це був похоронний дзвiн по скромному по- воєнному ренесансу української культури. Через мiсяць, коли Остап Вишня - надзвичайно популярний поет-гуморист, репресований у 30-х роках,- наважився висловити думку, що художник має право помилятися у пошуках творчого почерку й самобутностi, з Москви полетiв град зви- нувачень в . Сприйнявши цей випадок як пiдказку, лiдер Комунiстичної партiї України Микита Хрущов та його заступник з iдеологiї К. 3. Литвин тут же дали кiлька залпiв по українськiй iнтелiгенцiї в цiлому, звинува- чуючи її в <українському нацiоналiзмi>. Тим часом Литвин зосередився на конкрет- них справах, зокрема на нещодавно опублiкованiй . Вiн стверджував, що праця мала суттєвi <недолiки>, бо зображала розвиток україн- ської лiтератури iзольовано вiд класової боротьби, перебiльшувала захiднi впливи й Лазар Каганович i Микита Хрущов у Києвi. 1947 р. недостатньо пiдкреслювала позитивний вплив росiйської лiтератури. Через рiк по- дiбнiй критицi було пiддано перший том , який вийшов у 1943 р. за редакцiєю М. Н. Петровського. Нещаднi нападки були спрямованi також на українських композиторiв за вико- ристання традицiйних українських тем. Оперу К. Данькевича <Богдан Хмельниць- кий> критикували за те, що росiянам у нiй вiдведене недостатньо помiтне мiсце, а українськi лiтературнi журнали та енциклопедiї звинувачувалися в зосередже- ностi на <вузьких> українських темах. Особливої жорстокостi набуло полювання на реальних i удаваних українських нацiоналiстiв у 1947 р. пiд час короткого перебу- вання на Українi Кагановича, який, можливо, отримував садистичну насолоду, тероризуючи представникiв української iнтелiгенцiї. Апогей цього iдеологiчного <закручування гайок> настав у 1951 р., коли на вiрш В. Сосюри <Любiть Україну!> впало звинувачення у <нацiоналiзмi>, а його автора змусили опублiкувати принизливе каяття. Пошуки iдеологiчних вiдхилень набули ще бiльш гротескового - й смертельного - забарвлення, коли об'єктом переслiду- вань обрали євреїв. Багато єврейських письменникiв, учених, художникiв було ре- пресовано за звинуваченням у <космополiтизмi>. Таємна полiцiя навiть сфабрику- вала <змову> групи єврейської iнтелiгенцiї, що планувала за допомогою <мiжнарод- ного єврейства> заволодiти Кримом i вiдокремитися вiд Радянського Союзу. Саме в цей час з'явилося смiхотворне твердження, прикметне для радянської пропаганди, нiбито українськi нацiоналiсти спiвпрацюють з єврейськими сiонiстами на шкоду СРСР. В мiру того як множилися докази, що свiдчили про пiдготовку Сталiним наступ- ної кривавої чистки, iнтелiгенцiю України охоплювала панiка. Практично завмерла творча дiяльнiсть, а iнтелiгенцiя кинулася визнавати власнi помилки й просити ви- бачення. З усiєю очевиднiстю українська iнтелiгенцiя засвоїла урок 30-х рокiв: тоб- то краще вiдступити сьогоднi, якщо хочеш жити й писати завтра. Але якраз коли всi збиралися з силами, щоб пережити наступну сталiнську чистку, 5 березня 1953 р. <великий вождь> помер. Здається, було чути, як Україна полегшено зiтхнула. В українцiв, котрi до 1939 р. жили пiд радянським правлiнням, пiслявоєннi роки викликали вiдчуття <гiе]а vii> (<вже баченого>). Знову вони поринули у здiйснення величезних виснажливих будiвельних проектiв, знову переживали гнiтючий пере- хiд вiд перiоду вiдносної гнучкостi в iдеологiї та культурi до ортодоксiї, й знову перед ними поставала реальна перспектива голоду i репресiй. Проте для захiдних українцiв повоєннi роки вiдкрили нову добу, ввiвши їх у цiл- ковито iнший свiт, з яким вони мали лише коротке й нещасливе знайомство у 1939- 1941 рр. Включення до складу СРСР тепер означало їхнє вiдмежування вiд полiтич- них i культурних цiнностей Європи. Його результатом також стала втрата найваж- ливiшого набутку захiдноукраїнського суспiльства - його широкої органiзацiйної мережi, найстарiшим i найважливiшим складником якої була греко-католицька церк- ва, а найновiшим - ОУН/УПА, мережi, що протягом поколiнь служила основним захистом проти чужої влади й найактивнiшим виразником української нацiональної самобутностi. Але не всi наслiдки радянської анексiї були негативними: в результатi сталiнського диктату нарештi було розв'язано українсько-польський конфлiкт, що довго вичерпував сили обох суспiльств. Крiм того, радянська влада започатку- вала давно запiзнiлу суспiльну та iндустрiальну модернiзацiю регiону. I як би там не було, але саме вона нарештi об'єднала всiх українцiв у єдинiй державi.