УКРАЇНА У XX СТОЛIТТI УКРАЇНА У ДРУГIЙ СВIТОВIЙ ВIЙНI Вiйна на Українi: перший етап Вiйна на Українi: другий етап ОУН i нацистська Нiмеччина Нацистська влада на Українi Рух Опору Повернення радянської влади на Україну З наближенйям Європи до другої свiтової вiйни українцi, здавалося, мало що мог- : , ли втратити внаслiдок тих докорiнних змiн, до яких вона могла призвести. Страж- даючи вiд ран сталiнщини, а в захiдних частинах - вiд дедалi бiльшого гноблення Польщею, Румунiєю та Угорщиною, українцi мали пiдстави сподiватися, що будь- якi, хай навiть спричиненi вiйною, змiни принесуть покращення умов їхнього iсну- вання. Проте тi, хто так гадав, трагiчно помилялися, бо хоч вiйна радикально змi- нила становище українцiв, їхня доля стала ще гiршою. Падiння Польщi на почат- ку вiйни призвело до встановлення на Захiднiй Українi ще репресивнiшого радян- ського режиму. Та, вигнавши радянськi вiйська, нiмецькi нападники принесли з со- бою нацистський режим, що сягнув на Українi вершини жорстокостi. Опинившись мiж нацистським i радянським режимами, позбавленi власної держави, котра захи- щала б їхнi iнтереси, українцi виявилися, як нiхто iнший, беззахисними перед спусто- шеннями вiйни й нещадьо'о полiтикою тоталiтарних держав, що її вели. Вiйна на Українi: перший етап Що стосується України, то другу свiтову вiйну можна подiлити на два виразних етапи. Перший розпочався 1 вересня 1939 р., коли нiмцi напали на Польщу, а Ра- дянський Союз незабаром окупував її схiдйi територiї. Основна риса цього етапу, який торкався лише захiдних українцiв, полягала в переходi їхнiх земель пiд окупа- цiю нової влади, насамперед радянської. Другий етап, про який iтиметься далi, по- чався з нападом Нiмеччини на СРСР 22 червня 1941 р. й тривав до осенi ,1944 р., коли нiмецькi вiйська були вигнанi з України. Протягом цього часу вся Україна була загарбана нацистами. Серед багатьох чинникiв, що призвели до вiйни, вирiшальне значення мали двi дипломатичнi угоди, якi справили на українцiв безпосереднiй вплив. Пiдписавши ЗО вересня 1938 р. Мюнхенський пакт, захiднi держави на чолi з Англiєю вдалися до спроби умиротворення Гiтлера, дозволивши йому розчленувати Чехословаччину (й Закарпаття). Але замiсть задоволення домагань Гiтлера цей вияв безхребет- ностi захiдних держав лише розпалив у нацистiв апетит до дальших територiальних загарбань. Ще безпосереднiший зв'язок з вибухом вiйни мав пiдписаний 23 серпня 1939 р. нацистсько-радянський пакт - ця одна з найдивовижнiших в iсторiї угод. Гiтлер, що не приховував ненавистi до радянської системи та своїх територiальних претензiй на Сходi, хотiв, перш нiж напасти на своїх противникiв на Заходi, нейтра- лiзувати Радянський Союз. Сталiн зi свого боку прагнув пiдписати з Гiтлером угоду про ненапад та нейтралiтет, сподiваючись тим самим спрямувати агресивнiсть на- цистiв проти Францiї та Англiї i в такий спосiб виграти час для накопичення власних сил, поки мiж <капiталiстами> точитиметься вiйна на взаємне виснаження. Крiм задоволення першочергових потреб двох держав, нацистсько-радянський пакт також передбачав обмiн сировиною та зброєю. Бiльше того - до нього входив таємний протокол, у якому Гiтлер i Сталiн домовилися про розподiл Європи на вiдповiднi сфери впливу та окупацiї. За ним Радянському Союзовi передавалися майже всi за- хiдноукраїнськi землi. Маючи гарантiї нейтралiтету Радянського Союзу, Гiтлер напав на Польщу, поклавши початок другiй свiтовiй вiйнi. Кваплячись оволодiти своєю частиною гинучої польської держави, 17 вересня радянськi вiйська вступили у Схiд- ну Польщу i зайняли майже всi землi, населенi українцями та бiлорусами. За .чотири тижнi польська держава перестала iснувати. Радянська окупацiя Захiдної України. З початку своєї першої окупацiї Захiдної України, що тривала 21 мiсяць, радянський режим усiляко намагався заволодiти <серцями й думками> населення. Бiльшовики оголосили, що прийшли як <прапоро- носцi високих гуманiстичниих принципiв>, виправдовуючи спiвпрацю з нацистами у розчленуваннi Польщi прагненням допомогти пригнобленим меншостям i насампе- ред <братам> - українцям та бiлорусам. Особливi зусилля робилися для того, щоб справити на захiдних українцiв враження <українськостi> нового режиму. Новий режим також намагався прибрати демократичного вигляду. 22 жовтня 1939 р. вiн органiзував вибори, на яких населення змушували голосувати за єдиний список кандидатiв, котрi пiдтримували анексiю Захiдної України Радянським Сою- зом. Тому не дивно, що близько 93 °о виборцiв проголосували так, як хотiв режим. У червнi 1940 р. СРСР змусив Румунiю вiддати Бессарабiю та Буковину. Таким чи- ном, до Української Радянської республiки було прилучено понад 7 млн мешканцiв Захiдної України. Деякi полiтичнi заходи Рад принесли захiдним українцям конкретнi покращення. Було багато зроблено для українiзацiї та змiцнення системи освiти. До середини 1940 'р. кiлькiсть початкових шкiл на Захiднiй Українi досягла близько 6900, iз них 6 тис. українських. Українська мова стала мовою викладання у перейменованому на честь Iвана Франка Львiвському унiверситетi - цьому давньому бастiонi польсь- кої культури, що тепер вiдкрив дверi для українських студентiв i професорiв. Помiтно полiпшилося медичне обслуговування населення, насамперед сiльського. Були на- цiоналiзованi промисловi й торговельнi пiдприємства, що ранiше контролювалися переважно поляками та євреями. Але чи не найпопулярнiшим кроком стала експро- прiацiя радянською владою польських землевласникiв i обiцянка перерозподiлити мiж селянами їхнi землi. Проте паралельно з цими реформами Ради почали демонтувати створенi захiд- ними українцями полiтичнi, соцiально-економiчнi та культурнi iнфраструктури. Незабаром пiсля їхнього приходу НКВС заарештував i депортував на Схiд україн- ських полiтичних лiдерiв. Були змушенi розпуститися УНДО та iншi українськi по- лiтичнi партiї. Лiквiдовувалося багато кооперативiв, а iншi реорганiзувалися на ра- дянський зразок. Припинили свою дiяльнiсть читальнi та бiблiотеки товариства <Просвiта>. Вiд 20 до ЗО тис. українських активiстiв, усвiдомлюючи, що вони жи- вуть <на позичений час>, утекли до окупованої" нiмцями Польщi. З лiквiдацiєю осiб, органiзацiй i партiй, котрi представляли у середовищi захiдних українцiв лiберально- центристськi тенденцiї, залишалася лише одна життєздатна полiтична органiза- цiя - пiдпiльна мережа ОУН. Поведiнка численних радянських чиновникiв, якi потоком пливли у Захiдну Україну, мало що зробила для обiлення образу нового режиму. Звиклi до <пролетар- ських> методiв роботи, вони нерiдко шокували захiднякiв примiтивнiстю й грубiстю, якi не личили носiям <передового соцiалiстичного ладу>. Представники Радянської України, якi майже повсюдно користувалися росiйською мовою, швидко розвiяли iлюзiї про їхню хвалену <українськiсть>. Пiдтримували радянську владу насамперед мiсцевi комунiсти, що вийшли з пiд- пiлля й тепер стали в особливiй пригодi новому режимовi, допомагаючи викривати українських нацiоналiстiв. Оскiльки серед цих комунiстiв, а також серед чиновникiв, прибулих iз Радянського Союзу, було багато євреїв, то серед захiдних українцiв, як i серед полякiв, почали зростати антисемiтськi настрої. Але незабаром у радян- ському режимi розчарувалося й багато мiсцевих комунiстiв, особливо коли деяких iз них за наказом Сталiна було заарештовано й страчено за пiдозрою в троцькiзмi. Iз часом почали виявлятися й менш привабливi сторони перших радянських ре- форм. Було оголошено, що землi, експропрiйованi у польських землевласникiв i <вiд- данi> найбiднiшим селянам, тепер пiдлягають колективiзацiї, близько IЗ °о i справ- дi було колективiзовано. Пiсля цього величезна бiльшiсть селян, якi з самого почат- ку з осторогою ставилися до Рад, остаточно вiдвернулися вiд нового режиму. Спочат- ку багатьом представникам iнтелiгенцiї iмпонувало те" що вони отримали роботу в радянських освiтнiх та культурних установах, але вони швидко зрозумiли, що стали всього-на-всього жорстко контрольованими функцiонерами режиму, i що в разi по- рушення вказiвок їм загрожує арешт i депортацiя. Усвiдомлюючи прив'язанiсть захiдних українцiв до своєї церкви, новий режим спочатку з обережнiстю трактував греко-католицьку церкву, впроваджуючи вiдносно незначнiюбмеження її дiяльностi. Священикiв зобов'язували мати спецiальнi паспор- ти, а за використання церков уряд вимагав високих податкiв. Але поступово цi обме- ження набирали загрозливих масштабiв. Радянськi властi заборонили викладання релiгiї в школi, конфiскували церковнi землi та посилили антирелiгiйну пропаганду. Аналогiчна полiтика проводилася щодо православної церкви на Волинi, де, крiм того, робилися намагання пiдпорядкувати її московському патрiарховi. Навеснi 1940 р. режим вiдкинув маску демократичностi та розпочав широко- масштабнi репресiї - як проти українцiв, так i проти полякiв. Найбiльш поширеним i страшним їхнiм рiзновидом стала депортацiя. Тисячi уявних <ворогiв народу> без усякого попередження, суду чи навiть формального звинувачення арештовували, заганяли у вагони для худоби й вивозили до Сибiру й Казахстану для невiльницької працi у страхiтливих умовах. Багато депортованих гинули, часом цiлими родинами. Перша хвиля депортованих складалася з провiдних польських, українських та єврейських полiтичних дiячiв, промисловцiв, землевласникiв, торгiвцiв, чиновникiв, юристiв, вiдставних офiцерiв та священикiв. Пiзнiше арешт загрожував кожному, хто ототожнювався з українським нацiоналiзмом. На прикiнцевому етапi, навеснi 1941 р., режим уже депортував людей без розбору. Депортували всiх - i тих, хто мав родичiв за кордоном чи листувався з ними, i тих, хто зайшов побачитися з дру- зями саме в момент їхнього арешту, i тих, на кого з особистих причин хтось до- нiс, i тих, хто випадково виявився у нещасливому мiсцi в нещасливий час. <Нiхто, буквально нiхто не мав упевненостi в тому, що наступної ночi не надiйде його чер- га>,- писав свiдок цих подiй. За даними митрополита Андрея Шептицького, з однiєї лише Галичини радянська влада депортувала близько 400 тис. українцiв. Ще бiльше постраждали поляки, особливо колонiсти,- польський уряд на вигнаннi стверджував, що пiд час радян- ської окупацiї польських територiй на схiд Радянського Союзу було депортовано близько 1,2 млн чоловiк, переважно полякiв. Наслiдком цiєї катастрофи стало рiзке падiння полiтичного капiталу панiвної колись польської нацiї, яка, втративши пiд- тримку свого уряду, раптом iз гноблячої перетворилася на гноблену. Включення Захiдної України до складу Української РСР, без сумнiву, було по- дiєю великої iсторичної ваги, оскiльки вперше за багато столiть українцi з'єдналися в межах однiєї державної структури. Але через свою обмежену тривалiсть це на- сильне об'єднання не спричинило глибоких змiн нi в Захiднiй, нi в Радянськiй Укра- їнi. I все ж воно мало певний вплив: перше знайомство з радянською системою вияви- лося для захiдних українцiв в основному негативним досвiдом, у результатi якого багато з них дiйшли висновку, що <бiльшовицької> влади слiд уникати будь-якою цiною. Українцi пiд нiмецькою окупацiєю. Якщо величезна бiльшiсть захiдних укра- їнцiв потрапила на перiод 1939-1941 рр. пiд радянську владу, то деяка їх частина опинилася пiд нiмецькою окупацiєю. Близько 550 тис. українцiв Лемкiвщини та Холмщини, що на схiдних окраїнах Польщi, ввiйшли до нiмецької окупацiйної зони. Володимир Кубiйович Оточенi поляками та iзольованi вiд центрiв української дiяльностi, мешканцi цих регiонiв були найвiдсталiшими серед усiх українцiв в економiчному, культурному й полiтичному вiдношеннi. Проте мiж 1939 i 1940 рр., рятуючись вiд переслiдувань бiльшовикiв, сюди втекло з Галичини 20-ЗО тис. українських полiтичних бiженцiв. Деякi з них розселилися серед своїх землякiв, iншi стiкалися до Кракова, цього центру дiяльностi українських бiженцiв, що був неподалiк, активiзуючи українськi громади у Лемкiвському та Холмському регiонах Генерального губернаторства, як тепер називалася ця частина окупованої нiмцями Польщi. Генерал-губернатор Ганс Франк отримав спецiальний наказ Гiтлера вважати цю територiю нiмецькою колонiєю й надати її населенню лише мiнiмальнi права. Хоч теоретично вся влада зосереджувалася у руках Франка, який дiяв за вказiвками Гiтлера, на практицi ж гестапо (нацистська полiтична полiцiя) в управлiннi регiоном часто виявлялося таким же впливовим, як i сам Франк. Незабаром пiсля приходу нiмцiв для задоволення основних економiчних та освiтнiх потреб українського населення Генерального губернаторства виникли де- сятки комiтетiв самодопомоги, до складу яких уходили переважно члени чи при- хильники ОУН, що втекли з Галичини. Навеснi 1940 р. з мовчазної згоди Франка цi комiтети утворили в Краковi координацiйний орган пiд назвою Український Цент- ральний Комiтет, обравши його головою вiдомого географа Володимира Кубiйови- ча. УЦК являв собою український заклад соцiального забезпечення, обов'язки яко- го полягали в наглядi за хворими, лiтнiми людьми, безпритульними дiтьми, в органi- зацiї громадської служби охорони здоров'я, освiти, у допомозi вiйськовополоненим та в представництвi iнтересiв українських робiтникiв, котрi виряджалися до Нiмеч- чини. Нiмцi з усiєю яснiстю дали зрозумiти, що УЦК не матиме нiяких полiтичних прерогатив. Але, виконуючи цi функцiї, УЦК також прагнув здiйснювати власну таємну про- граму протидiї полонiзукiчим впливам на українцiв та пiднесення їхньої нацiональ- ної свiдомостi. Нацисти дивилися на це нейтрально - певною мiрою в надiї, що зростання української нацiональної свiдомостi буде противагою впливовi чисель- нiших полякiв. Iз цiєї причини нiмцi часто сприяли призначенню українцiв на дрiбнi посади в адмiнiстрацiї чи полiцiї в етнiчно мiшаних громадах. Коли часом українцi користувалися своїм новим становищем, щоб помститися полякам за кривди довоєн- них рокiв, нiмцi не надавали цьому значення. Пiд вправним керiвництвом Кубiйовича близько 800 службовцiв УЦК незаба- ром органiзували за допомогою втiкачiв з Галичини українськi школи, кооперативи й молодiжнi групи майже в усiх мiсцевостях, де проживали бiльш-менш значнi маси українцiв. Вони також заснували у Краковi видавництво й помiтно .збiльшили тираж української преси в регiонi. Дiяльнiсть комiтету не лише допомогла українцям ком- пенсувати тi втрати, яких вони зазнали за рокiв польського гноблення, а й часто по- легшувала тяжкi випробування вiйни та нiмецької окупацiї. Пiсля нападу нiмцiв на СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поши- рив дiяльнiсть i на Галичину. Протягом усiєї вiйни це була єдина органiзацiя, що могла, хоч i дуже обмеженою мiрою, боронити соцiально-економiчнi iнтереси укра- їнцiв у Генеральному губернаторствi. Українцi пiд угорською окупацiєю. Пiсля того як у березнi 1939 р. угорська ар- мiя захопила Карпатську Україну й повалила її уряд, Закарпаття ввiйшло до складу Угорщини й протягом усiєї вiйни залишалося однiєю з її частин. Через недобру па- м'ять про вiкове мадярське панування, кiнець якому прийшов у 1918 р., близько 550 тис. українцiв краю не зрадiли поверненню мадярiв. Намагаючись попервах спра- вити добре враження, угорський уряд пообiцяв надати Закарпаттю автономiю. Але невдовзi стало ясно, що цього зобов'язання вiн не виконає, готуючи натомiсть для населення Закарпаття поступову мадяризацiю. Майже одразу мадяри розпочали всеохоплюючий наступ на українофiлiв. Сот- нi їх було розстрiляно, тисячi заарештовано, близько ЗО тис. утекли до сусiдньої Галичини (де бiльшовики в свою чергу багатьох iз них депортували до Сибiру). Було заборонено всi українськi видання та органiзацiї, включаючи <Просвiту>. Спов- нений рiшучостi викорiнити на Закарпаттi наростаючий український рух, угорський уряд, однак, не був готовий до проведення повної мадяризацiї (хоч неухильно поси- лював свої культурнi впливи, особливо у школi). Натомiсть вiн обрав перехiдний, або русинофiльський, варiант, виходячи з твердження про те, що мiсцеве населення нi- бито являє собою окремий русинський народ, який протягом столiть мав органiчнi зв'язки з мадярами. Основними провiдниками цього пiдходу стали мiсцевi дiячi та давнi агенти будапештського уряду Андрiй Бродiй та Степан Фенцик. Головною його соцiальною базою виступило змадяризоване греко-католицьке духовенство. Угорська влада не тiльки гнобила українцiв полiтичне, а й призвела до занепа- ду освiти й посилення економiчної експлуатацiї краю. Єдиним позитивним аспектом шестирiчної угорської окупацiї Закарпаття було те, що вона вберегла край вiд нацист- ської навали, а вiдтак i вiд спустошень, завданих великiй частинi України. Однак во- на не врятувала понад 100 тис. євреїв краю, бiльшiсть яких загинули в нацистських таборах смертi. Андрiй Мельник Степан Вандера Розкол в ОУН. З вибухом вiйни суперечки, що довгий час нуртували в ОУН, ви- рвалися назовнi. Мiж ветеранами боротьби 1917-1920 рр. iз закордонного проводу ОУН та молодими галицькими радикалами, котрi вступили до органiзацiї у 30-х ро- ках, виникли гострi суперечностi. Група радикалiв вела на теренах Захiдної Укра- їни активну боротьбу проти польського уряду, i її члени часто опинялися у в'язницях. Обидва табори не мали розбiжностей у принципових питаннях, бо пiдтримували ос- новнi догмати українського iнтегрального нацiоналiзму, проте їх роздiляли вiкова рiзниця, особистi сутички щодо питань тактики. Пiсля вбивства Коновальця у 1-938 р. його наступником бачили його близького соратника Андрiя Мельника, людину куль- турну й стриману. Молодi радикали зi свого боку доводили, що для керiвництва ОУН у тяжкi часи, якi наближалися, бiльше пiдходить їхнiй дiяльний i вольовий товариш Степан Бандера, нещодавно звiльнений iз польської в'язницi. Ще до виходу Бандери та його товаришiв з ув'язнення їхнi прибiчники спряму- вали на закордонний провiд ОУН справжнiй шквал критики. Бандеру засуджували за те, що вiн занадто спирався на пiдтримку чужоземних держав i особливо Нiмеч- чини, нехтуючи потребою розвивати <органiчнi> зв'язки з народом Захiдної Ук- раїни, за повiльнiсть i пасивнiсть дiй на полiтичнiй сценi, за дозвiл <полiтичним спе- кулянтам i опортунiстам> займати керiвнi посади. У вереснi 1939 р. Бандера зажадав, щоб ОУН утворила пiдпiльну армiю, готову боротися з кожним, хто стоятиме на шляху до української незалежностi,- навiть якщо це будуть нiмцi. Вiн вимагав, щоб ОУН зав'язала iз захiдними союзниками такi ж контакти, як з Нiмеччиною. Але Мельник та його прибiчники вперто боронили свої позицiї, доводячи необхiднiсть збереження прiоритетної орiєнтацiї на Нiмеччину, оскiльки захiднi держави не ви- явили заiнтересованостi в пiдтримцi українських прагнень, i тому створення пiдпiль- ної армiї лише призведе до каральних заходiв нiмцiв, а не забезпечить якихось вiйськових чи полiтичних переваг. Найсильнiшi пристрастi розгорiлися навколо питання про новий провiд ОУН. У серпнi 1939 р., коли багато суперникiв фракцiї Мельника ще перебували в ув'язненнi, вона скликала в Римi конференцiю, на якiй офiцiйно проголосила Андрiя Мельника вождем ОУН. Проте 10 лютого 1940 р. Степан Бандера зiбрав конференцiю в Кра- ковi, на якiй його фракцiя вiдкинула рiшення Римської конференцiї. Не в змозi до- сягти компромiсу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом ОУН. Тi, що стали на бiк Бандери, а це була молодiжна бiльшiсть органiзацiї, стали називатися ОУН-Б чи ОУН-Р (революцiйна), або просто бандерiвцями: прибiч- никiв Мельника, що складалися з помiркованих iнтегральних нацiоналiстiв, називали ОУН-М, або мельникiвцями. Ця схизма в лавах ОУН, без- сумнiву, завдала великої шкоди справi iнтеграль- ного нацiоналiзму. Ворожнеча мiж двома фракцiями сягала такої гостроти, що вони нерiдко боролися одна проти одної з не меншою жорстокiстю, нiж з ворогами укра- їнської незалежностi. Таким чином, українськi iнтегральнi нацiоналiсти виявилися глибоко розмежованими напередоднi великих випробувань вiйни. До того ж запеклi чвари мiж ними завдали шкоди всьому руховi українського iнтегрального нацiона- лiзму й послабили його моральний авторитет. Вiйна на Українi: другий етап 22 червня 1941 р. нацистська Нiмеччина несподiвано напала на СРСР. Iз зiтк- ненням мiж собою двох тоталiтарних систем розпочалася вiйна титанiчних масшта- бiв i небаченої жорстокостi. Уздовж фронту, що простягнувся бiльш як на 3 тис. км вiд Бiлого моря на пiвночi до Чорного моря на пiвднi, тримiльйоннi вiйська Нiмеччи- ни та її союзникiв атакували радянськi сили, якi налiчували понад 2 млн чоловiк. Гли- бока вiра Сталiна в те, що Гiтлер не порушить нацистсько-радянського пакту, призве- ла до того, що радянський уряд, знехтувавши численними застерiгаючими сигналами про напад, був захоплений ним цiлком зненацька. До того ж сталiновi генерали припустилися стратегiчної помилки, розташувавши завелику кiлькiсть вiйськ надто близько вiд кордону. Це дало змогу швидкохiдним танковим колонам нiмцiв вели- кими обхiдними маневрами оточити й знищити їх. В мiру того як Червона армiя зазнавала однiєї страхiтливої поразки за iншою, як радянське керiвництво, включаю- чи самого Сталiна, охопила панiка, як в урядi запанував хаос - падiння Радянського Союзу здавалося неминучим. Найбiльша частина нiмецьких сил - група армiй <Пiвдень> пiд командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта - мала захопити Україну. I саме на Українi нiмцi здобули ряд вражаючих перших перемог, головна серед них - знищення у вереснi 1941 р. величезних радянських сил у районi Києва й захоплення 650 тис. по- лонених. Унаслiдок цього через чотири мiсяцi вiд початку вторгнення нiмцi окупу- вали майже всю Україну. До грудня 1941 р. вони контролювали близько 80 млн чо- ловiк, або 42 °/о населення Радянського Союзу, й велику частину його економiчного потенцiалу, а також захопили 3,8 млн радянських вiйськовополонених (iз них, як Наступ Нiмеччини у 1941 р.iiдраховано, 1,3 млн становили українцi). Вiдносна легкiсть, iз якою цi люди бу-ли з хоп iєнi в полон, свiдчила про те, наскiльки байдуже ставилося багато червоно- армiйii й до захисту радянської системи. Щ помiтнiше виявлялася вiдсутнiсть пiдтримки радянського режиму з С )ку цiвiльного населення України. На Захiднiй Українi, де <Совєти> були особливо непопулярними, нiмцiв часто зустрiчали як визволителiв. На Схiднiй Українi заг Нi- на реакцiя на прихiд нiмцiв була бiльш настороженою, але поширювалася думка iцо вони принесуть полегшення порiвняно зi сталiнським режимом. Тому так часто в нiмецькiй пресi з'являлися фотографiї українцiв, котрi радiсно вiтають нiмцiв тра- дицiйним хлiбом i сiллю. Поспiшний вiдступ Червоної армiї мав трагiчнi наслiдки для тисяч полiтичних в'язнiв у тюрмах Захiдної України. Не в змозi вчасно евакуювати їх, протягом тижня, з 22 по 29 червня 1941 р., НКВС провiв масове винищення в'язнiв без огляду на те, якi звинувачення проти них висувалися. Масовi вбивства вiдбулися у Львовi, Самборi та Станiславi, що в Галичинi, де загинуло близько 10 тис. в'язнiв, та Рiвному i Луць- ку на Волинi, де загинуло ще 5 тис. Органiзованi слiдом за масовими депортацiями та наростаючим терором радянського режиму, цi екзекуцiї поглибили вiдразу захiдних українцiв до радянської влади. Долаючи початкове безладдя, радянськi властi стали органiзовувати бiльш упо- рядкований вiдступ. Вони застосовували традицiйну росiйську тактику <спаленої землi>, що, за словами Сталiна, мала <зробити нестерпним життя в тилу ворога>. Вiдтак усi промисловi пiдприємства, якими могли б скористатися нiмцi, пiдлягали знищенню. Наприклад, Київ зазнав страшнiших руйнувань вiд вiдступу радянських вiйськ, якi висадили в повiтря багато визначних споруд мiста, нiж вiд наступу нiм- цiв. У Донбасi бiльшовики затопили майже всi шахти; було також зруйновано гi- гантський комплекс заводiв при Днiпрельстанi та всi 54 домни в республiцi. Визначна риса вiдступу Рад полягала в масовiй евакуацiї за Урал та до Серед- ньої Азiї зброярних заводiв, квалiфiкованої робочої сили та важливих учених- спецiалiстiв. У результатi чи не найбiльше" в iсторiї евакуацiї радянський уряд вивiз поза межi досяжностi нiмцiв близько 1500 заводiв i понад 10 млн чоловiк; понад третину всього цього було евакуйовано з України. Мiсцем перебування українського радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республiки Уфа, що на Уралi. Ця масова евакуацiя промислови' пiдприємств i населення значно посилила здатнiсть СРСР продовжувати вiйну. Особливу активнiсть пiд час евакуацiї виявив НКВС. Пiдозрюючи у зрадi радян- ськiй владi кожного, хто ухилявся вiд переселення, вiн заарештував i стратив велику кiлькiсть людей. Тих, хто мав вiдсидiти в ув'язненнi бiльше трьох рокiв, розстрiлю- вали, аби не лишати нiяких антирадянських елементiв, потенцiйно корисних нiмцям. У нiмецькому тилу залишалося багато агентiв НКВС для проникнення в нiмецький адмiнiстративний апарат, особливо в полiцiю, i для спостереження за поведiнкою неевакуйованих. ОУН i нацистська Нiмеччина Українськi iнтегральнi нацiоналiсти з ентузiазмом вiтали напад нiмцiв на СРСР, розглядаючи його як багатообiцяючу можливiсть встановлення незалежної україн- ської держави. Та хоч ОУН i Нiмеччина мали спiльного ворога, їхнi цiлi були далеко не спiльними. З точки зору нiмцiв основна користь ОУН полягала в тому, щоб слу- жити диверсiйною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зi свого боку iн- тегральнi нацiоналiсти, розчарованi полiтикою Гiтлера щодо Карпатської України, не мали намiру бути знаряддям для Берлiна; вони поставили собi за мету скористатися вiйною й поширити по всiй Українi власний вплив. Вiдтак кожна сторона прагнула використати iншу у своїх власних, часто протилежних, цiлях. У хистких стосунках мiж ОУН та нацистською Нiмеччиною мали мiсце й iншi складнощi. Серед нiмцiв iс- нувала рiзка розбiжнiсть поглядiв на ОУН: абвер (вiйськова розвiдка) на чолi з адмiралом Вiльгельмом Канарiсом, що мав тривалi зв'язки з ОУН, виступав за спiвпрацю з нею, але нацистський партiйний апарат на чолi з Мартiном Борманом iз презирством вiдмовлявся розглядати її як серйозний полiтичний чинник. До того ж нiмцi, що хотiли мати справу з iнтегральними нацiоналiстами, наштовхувалися на проблему: яку фракцiю пiдтримати - вiдносно помiркованих, але слабших мельни- кiвцiв (ОУН-М) чи дiяльних, чисельнiших, але непокiрних прибiчникiв Бандери (ОУН-Б). Конкуренцiя за те, щоб дiстати пiдтримку нiмцiв, розпалила суперництво двох фракцiй, кожна з яких прагнула утвердитися єдиним представником українсько- го народу. В результатi спiвпрацi мiж нiмцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у нi- мецькiй армiї було створено українське збройне з'єднання пiд назвою <Легiон ук- раїнських нацiоналiстiв>. Сформоване переважно з пробандерiвськи настроєних українцiв, мобiлiзованих з територiй, зайнятих нiмцями, це з'єднання складалося з близько 600 солдатiв i мало два пiдроздiли пiд кодовими назвами <Нахтiгаль> та <Роланд>. Нiмцi планували використати їх у диверсiйних цiлях, але ОУН-Б сподiва- лася, що вони стануть серцевиною майбутньої української армiї, а також засобом поширення впливу фракцiї Бандери. Уже в першi днi нiмецької окупацiї України конфлiкт мiж iнтересами iнтеграль- них нацiоналiстiв i нiмцiв вийшов на переднiй план. ОУН-Б (при пiдтримцi <Нахтi- галю>) пiшла на зухвалий крок, що межував з безрозсудством, вирiшивши без узгод- ження з нiмцями проголосити ЗО червня 1941 р. встановлення у щойно захопленому Львовi української держави. На посаду прем'єр-мiнiстра було обрано близького со- ратника Бандери Ярослава Стецька. Йдучи на вкрай ричикову гру, ОУН-Б розрахо- вувала, що нiмецьке вiйськове командування скорiше погодиться з цим фактом як iз доконаним, нiж пiде на конфронтацiю з українцями з самого початку вторгнення. ОУН-Б не лише обiйшла нiмцiв, а й спробувала (i спочатку не без певного успi- ху) переконати спантеличене українське населення, що дiї бандерiвцiв опираються на пiдтримку Берлiна. Шляхом рiзних манiпуляцiй вона добилася вiд старого, при- кованого до лiжка митрополита Шептицького заяви про пiдтримку проголошення української державностi. Хоч ОУН-Б й не дуже помилилася, передбачаючи нерiшу- чу реакцiю нiмецького вiйськового командування, проте вона цiлком прорахувалася щодо реакцiї нацистського полiтичного керiвництва. Лише через кiлька днiв пiсля проголошення держави гестапо заарештувало й кинуло до в'язницi Бандеру та його прибiчникiв. Тим часом ОУН-М, яка всiляко уникала антагонiзмiв iз нiмцями, по- квапилася скористатися невдачею суперника. Втiм через кiлька мiсяцiв вона також зiпсувала стосунки з нацистами. У рамках своєї стратегiї (ставити нiмцiв перед фактами) обидвi фракцiї ОУН за- планували - знову без їхньої згоди - органiзувати й контролювати мiсцеву адмiнi- страцiю в новозавойиваних частинах України. З цiєю метою вони зiбрали близько 2 тис. своїх членiв, переважно з числа ОУН-Б, й роздiлили їх на похiднi групи, давши тим настанову йти вглиб України слiдом за наступаючими вiйськами. Цi групи мали виявляти в кожному населеному пунктi нацiональне свiдомих українцiв, створюючи навколо них мiсцеву адмiнiстрацiю. Хоч кампанiя мобiлiзацiї радянських українцiв для справи iнтегрального нацiоналiзму дала численнi зразки вiдваги та винахiдливо- стi молодих членiв похiдних груп, вона також виявила деякi потворнi сторони бо- ротьби двох фракцiй ОУН. Найбiльш вартим уваги випадком цiєї боротьби стало вбивство двох провiдних членiв ОУН-М Омеляна Сеника та Миколи Сцiборського у вереснi 1941 р. в Житомирi, здiйснене, як переказували, членом ОУН-Б. Пiсля цього епiзоду вбивства i взаємнi доноси нiмцям у жорстокому конфлiктi двох фрак- цiй ОУН стали звичайним явищем. Пiсля поспiшного вiдходу Червоної армiї схiднi українцi самоорганiзовувалися й без стимулiв з боку груп ОУН. Оскiльки нiмецькi воєннi властi вiдносно людяно ставились до населення у першi мiсяцi окупацiї, багато українцiв спонтанно влашто- вували мiсцеве самоврядування. Сподiваючись, що нiмцi лiквiдують ненависнi кол- госпи й перерозподiлять землю мiж iндивiдуальними власниками, селяни збирали врожай у надзвичайно тяжких умовах. Нерiдко вчителi органiзовували школи, а ро- бiтники самi налагоджували роботу на заводах. Стали з'являтися священики, котрi якимось чином пережили ЗО-тi роки, й про- водити церковнi вiдправи, масовi хрещення дiтей i молодшого поколiння дорослих. 3 релiгiйним вiдродженням постали питання церковної полiтики. Православна церк- ва на Волинi розкололася на двi - автономну та автокефальну, якi згодом пошири- ли свiй вплив на Центральну та Схiдну Україну. Перша була бiльш традицiйною й, не пориваючи зв'язкiв iз московським патрiархом, виступала за церковну автономiю України, але лише доти, доки патрiарх залишався пiд радянською владою. Iнша ж вiдродила деякi традицiї УАПЦ (Української автокефальної православної церкви) 20-х рокiв, виступаючи за незалежнiсть українського православ'я й залучаючи до свого лона нацiональне свiдомих українцiв.  По всiй Українi з'явилося понад 100 некомунiстичних газет. У великих мiстах, особливо в Києвi, виникло багато лiтературних, наукових та громадських груп. Ро- билися навiть спроби формування полiтичної органiзацiї. У жовтнi 1941 р. члени ОУН-М, якi щойно влаштувалися в Києвi, виступили з iнiцiативою створення (в ос- новному iз схiдних українцiв) Української Нацiональної Ради, сподiваючись, що вона стане центральним урядовим органом України. Органiзацiї цивiльного населен- ня з'явилися також у Харковi та Днiпропетровську. Словом, у мiру розвалу радян- ської влади вiдбувалося стихiйне зростання громадської, культурної та господар- ської дiяльностi українцiв, яких живили надiї на те, що нiмцi от-от мають встановити українську державу. Проте нацисти плекали iншi плани. Роздратованi тим, що iнтегральнi нацiона- лiсти не зробили належних висновкiв iз придушення спроби ОУН-Б встановити ЗО червня 1941 р. свiй уряд у Львовi, нацистська адмiнiстрацiя, яка прийшла на змiну вiйськовим властям, вирiшила повторити цей урок з бiльшим притиском. У вереснi 1941 р. пiдроздiли СС заарештували й стратили багатьох членiв похiдних груп ОУН-Б. Десь через два мiсяцi гестапо накинулося на ОУН-М, зосередивши удар на її впливовiй київськiй групi. Було розстрiляно понад 40 провiдних членiв ОУН-М, у тому числi поетесу Олену Телiгу, закрито популярну газету <Українське слово>. Київську пресу було передано проросiйським групам, що слухняно виконува- ли вказiвки нiмцiв. Згодом нацистськi властi стратили українського мера Києва Во- лодимира Багазiя й вигнали з органiв управлiння, полiцiї та преси нацiональне свi- домих українцiв. Iнтегральнi нацiоналiсти пiшли в пiдпiлля; стало очевидним, що їхнiй нетривалий <медовий мiсяць> iз нацистським режимом закiнчився. Нацистська влада на Українi На думку Александера Деллiна та iнших iсторикiв другої свiтової вiйни, <з усiх схiдних територiй, захоплених Третiм райхом, найважливiшою, без сумнiву, була Україна. Вона являла собою найбiльшу радянську республiку, цiлком окуповану нiмцями, i як джерело продуктiв та робочої сили не мала собi рiвних>. Вирiшуючи, як розпорядитися цим цiнним трофеєм, нацистське керiвництво розглядало два основ- них варiанти. Перший, найчастiше пов'язуваний з провiдним нацистським iдеологом Альфредом Розенбергом, зводився до того, щоб здобути пiдтримку українцiв проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати пiд опiкою Нiмеч- чини. Iнший варiант, до якого схилялася бiльшiсть нацистської iєрархiї, цiлком не- хтував iнтересами українцiв i передбачав їх нещадну експлуатацiю на користь нацист- ської iмперiї. Спочатку виглядало на те, що Розенберг, як єдиний член нацистського керiв- ництва, безпосередньо знайомий зi Схiдною Європою, стане тим, хто формува- тиме нацистську полiтику на новозахоплених землях. Це враження посилилося пiс- ля його призначення на посаду голови Мiнiстерства окупованих схiдних територiй. Розенберг розумiв прагнення позбавлених державностi народiв регiону (вiд чого вiн не переставав бути прибiчником їх економiчної експлуатацiї Нiмеччиною). Його вiдоме переконання в тому, що Росiю як багатонацiональну iмперiю треба перш за все розчленувати, давало пiдстави українським iнтегральним нацiоналiстам сподi- ватися на порозумiння з нацистами. Але iнтегральнi нацiоналiсти не знали, що Гiт- лер був невисокої думки про теорiї Розенберга взагалi та його плани стосовно Укра- їни зокрема. Згiдно з расовою доктриною нацистiв усi слов'яни були людьми другого сорту (ипiегтепасЬеп), i їхня роль зводилася до того, щоб служити нiмецькiй расi. Гiт- лер i бiльшiсть його товаришiв по партiї вважали Україну першочерговим об'єктом нiмецької колонiальної експансiї (ЬеЬепкгаигп), а українцiв - майбутнiми рабами нiмецьких колонiстiв. Першi перемоги утвердили переконання Гiтлера в тому, що йти на поступки українцям немає потреби. Тому коли настав час призначення нацист- ського правителя України, Гiтлер вибрав Ерiха Коха - адмiнiстратора, вiдомого своєю жорстокiстю й нетерпимiстю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Про реакцiю Коха на отримане призначення свiдчить промова, звернена до його штабу пiсля приїзду на Україну у вереснi 1941 р.: <Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено райхскомiсаром України. Наше завдання полягає у вис- моктуваннi з України всiх товарiв, якi лише можна захопити, без огляду на почуття i власнiсть українцiв. Панове, я чекаю вiд вас найсуворiшого ставлення до мiсцевого населення>. З iншої нагоди вiн ось як пiдкреслював свою вiдразу до українцiв: <Як- що менi трапиться українець, достойний сидiти зi мною за одним столом, я мусити- му наказати, щоб його розстрiляли>. Ця людина бiльш, нiж хто iнший, спричини- лася до того, щоб настроїти українцiв проти нiмцiв. Незабаром ставлення нiмцiв до українцiв знайшло своє подальше втiлення. У серпнi 1941 р., повнiстю нехтуючи нацiональними прагненнями українцiв, Гiтлер наказав розбити Україну на окремi адмiнiстративнi одиницi. Найбiльша з них, пiд назвою Райхскомiсарiат Україна, що обiймала Правобережжя i бiльшу частину Лi- вобережжя, була передана до рук Коха. Кох вiдмовився встановити свою <столи- цю> у традицiйному центрi України Києвi й натомiсть вибрав невелике провiнцiйне волинське мiсто Рiвне. Замiсть того щоб приєднати Галичину до решти України, нiмцi перетворили її на один iз районiв Генерального губернаторства Польщi, що викликало глибоке обурення українського населення краю. Буковина й частина Пiв- денно-Схiдної України, включаючи Одесу, були переданi союзниковi Нiмеччини Ру- мунiї й стали називатися Транснiстрiєю. Нарештi, наближенi до лiнiї фронту схiднi землi в околицях Харкова залишалися пiд юрисдикцiєю нiмецької армiї. Цi дiї з усi- єю яснiстю свiдчили про переконанiсть нацистського керiвництва в тому, що <Укра- їни не iснує... це всього-на-всього географiчне поняття>. Структура й чисельнiсть нiмецької цивiльної адмiнiстрацiї на Українi не лишали сумнiвiв щодо намiрiв нiмцiв зберегти за собою цiлковитий контроль. Сюди було ви- ряджено велику кiлькiсть чиновникiв. Але оскiльки Україна була однiєю з остан- нiх завойованих країн, то на неї припали лише покидьки нiмецького чиновництва. Тому пихатiсть нiмцiв нерiдко поєднувалася з невмiлiстю. Непорушним принципом нацистських властей стало те, що на всi важливi адмiнiстративнi та господарськi по- сади аж до повiтового рiвня призначали нiмцiв. Українцям дозволялося займати лише найнижчi адмiнiстративнi посади, такi як сiльський староста, мер невеликого мiста, дрiбний полiцай. Найхарактернiшою ознакою, що свiдчила про природу нацистського режиму, було ставлення до євреїв i вiйськовополонених. Позаяк радянський уряд не доклав особливих зусиль, щоб евакуювати єврейське населення України (й замовчував факт його переслiдування), бiльшiсть євреїв потрапила до рук нацистiв, якi утворили на Українi 50 гетто й понад 180 великих концентрацiйних таборiв. За кiлька мiсяцiв окупацiї нацисти, й насамперед винищувальнi групи СС (Еiпхаiг^гирреп), заморду- вали приблизно 850 тис. євреїв. У Києвi за якихось два днi у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловiк. Майже таким же нелюдським було ставлення нацистiв до радянських вiйськово- полонених. У першi шiсть мiсяцiв вiйни у полон здалися мiльйони червоноармiйцiв, багато з них робили це свiдомо. Впевненi в перемозi, поспiшаючи лiквiдувати <над- лишок> слов'ян, нацистськi властi позганяли полонених в оточенi колючим дротом табори, де вони без даху над головою вмирали вiд холоду, голоду та хвороб. Не- рiдко вони просто страчували захоплених солдатiв. Як наслiдок, до кiнця вiйни з 5,8 млн радянських полонених, що потрапили до рук нiмцiв, загинуло близько 3,3 млн, iз них майже 1,3 млн на Українi. Таке ставлення до полонених було не лише варварством, а й незавбачливiстю. Коли до червоноармiйцiв по iнший бiк фронту долетiли звiстки про сумну долю товаришiв, їхнiй опiр посилився, а втрати нiмцiв зросли. У серпнi-вереснi 1941 р. нiмцi стали проводити заходи, що глибоко позначи- лися на всьому населеннi України. Iгноруючи поради Розенберга та його штабу, Кох вирiшив, що найефективнiше експлуатувати сiльське господарство України (а це бу- ло його головним завданням) можна шляхом збереження колгоспiв - хоч цього разу пiд контролем нiмцiв, у дещо змiненiй формi та пiд iншою назвою. Так україн- ських селян швидко змусили вiдкинути надiю на те, що новий режим лiквiдує кол- госпи. Кох зменшив прибутки селян i зажадав, щоб вони працювали зi свiтанку до смерку. Така скажена експлуатацiя допомагає пояснити той факт, що 85 % усього постачання Нiмеччини продуктами з окупованих радянських територiй вивозилися з України. Антинiмецькi настрої ще бiльше посилилися, коли нацисти вирiшили використати Україну не лише як головного постачальника продуктiв, а й як джерело примусової Вiдправка українських робiтникiв на примусову працю до Нiмеччини працi для недостатньо забезпеченої робiтниками промисловостi та сiльського гос- подарства Нiмеччини. Спочатку українцi самi їхали працювати до Третього райху, рятуючись вiд скрутних умов на батькiвщинi або щоб набути якоїсь спецiальностi. Проте коли стало вiдомо про жорстоку трудову дисциплiну, презирливе ставлення до робiтникiв зi Сходу (ОїiагЬеiiег), смiхотворно мiзернi заробiтки, люди всiма можли- вими засобами почали уникати цього. Iз початку 1942 р. полiцiя Коха була вимуше- на проводити масовi облави, хапаючи українську молодь на базарах, при виходi з церков чи кiнотеатрiв, щоб вiдправити її до Нiмеччини. Про <перевагу>, яка надава- лася українцям у трудовiй мобiлiзацiї до Нiмеччини, свiдчить те, що з 2,8 млн остар- байтерiв наприкiнцi вiйни 2,3 млн походили з України. Страхiтлива жорстокiсть нацистської влади проявлялася також у ставленнi до мiського населення та iнтелiгенцiї. Кох рiзко обмежив надходження продуктiв хар- чування в мiста, стверджуючи, що українськi мiськi центри непотрiбнi. У майбутньо- му нiмцi планували перетворити Україну на цiлком аграрну країну, а в даний момент Нiмеччинi самiй були потрiбнi тi продукти, що їх споживали українськi мiськi меш- канцi. В результатi голод став звичайним явищем, а багато жителiв мiст були змушенi перебиратися на село. Київ, наприклад, втратив близько 60 % жителiв. У Харковi, населення якого пiд час приходу нiмцiв налiчувало 700 тис., за всю вiйну для ро- боти в Нiмеччинi було вивезено 120 тис. мешканцiв, ЗО тис. розстрiляно й 80 тис. по- мерли з голоду. В цiй ситуацiї освiтнi можливостi населення Райхскомiсарiату Україна були вкрай обмеженими. Шеф СС Генрiх Гiммлер запропонував <знищити бiльшу частину української iнтелiгенцiї>. Кох вважав, що трьох класiв початкової школи для україн- цiв бiльш нiж достатньо. Вiн пiшов ще далi, почавши згортати систему медичного об- слуговування, щоб пiдiрвати <бiологiчнi сили українцiв>. Для пiдкреслення вищостi нiмцiв i расової неповноцiнностi українцiв було запроваджено крамницi, ресто- рани, мiсця у трамваї тощо, призначенi виключно для нiмцiв. Аби осягнути нацистське правлiння на Українi у належнiй перспективi, необхiдно усвiдомити те, що саме в Райхскомiсарiатi Україна нацистський режим набрав своїх найбiльш екстремальних форм. Хоч подiбнi умови iснували в iнших областях окупо- ваної нiмцями України, цi регiони водночас мали вiдмiнностi в адмiнiстративному устрої. Зокрема в Галичинi, яка стала частиною Генерал-губернаторства Польщi, нi- мецькi властi поводили себе не так жорстоко, як у схiдних регiонах. Щоправда, й тут проводилося багато таких ненависних заходiв, як вивiз на роботу, експропрiацiя про- дуктiв на селi, напiвголодне iснування мiст. Та на вiдмiну вiд спiввiтчизникiв на Схо- дi галичанам дозволили утворити у Львовi представницький орган - Український земельний комiтет. Цей комiтет, який очолив Кость Панькiвський, у березнi 1942 р. перейшов у пiдпорядкування Українського Центрального Комiтету Кубiйовича у Краковi. Щоб захистити українське населення вiд репресiй, розширений УЦК намагався уникати конфронтацiї з нацистами, зосередившись на посиленнi української присут- ностi в мiстах та на розвитку продуктивних сил. Проте при потребi УЦК завзято об- стоював українськi iнтереси. Так, коли в результатi нацистської акцiї в лютому 1943 р. з лиця землi було стерто кiлька українських сiл, голова УЦК В. Кубiйович заявив смiливий протест нацистським властям, кинувши Франку такi слова: <Зни- щивши євреїв, тепер беруться винищувати українцiв>. Iнша перевага, якою користу- валися українцi в Генерал-губернаторствi, полягала в наявностi широкої системи початкової, середньої та професiйної освiти. Вони також мали змогу в обмежених масштабах органiзовувати кооперативи та вести культурну дiяльнiсть. Як уже стало правилом, нiмцi монополiзували в Галичинi всi ключовi адмiнiстративнi посади. Але в мiсцевому управлiннi українцям звичайно вiддавалася перевага перед поляками. Така полiтика, на велике задоволення нiмцiв, далi погiршувала й без того складнi стосунки мiж двома громадами. У схiдних районах України, що залишалися пiд юрисдикцiєю вiйськових, си- туацiя була подiбна до становища у Райхскомiсарiатi Україна, за винятком того, що тут полiцейський терор не був таким всеохоплюючим i допускалося iснування деяких українських цивiльних органiзацiй, зокрема органiзацiї пiд керiвництвом Володими- ра Доленка у Харковi. Порiвняно з нiмецькою румунська окупацiя Пiвденно-Захiд- ної України (Транснiстрiї) булалiберальнiшою. Румуни самi не знищували євреїв (а передавали їх нацистам), стримувалися вiд застосування широкого полiтичного терору й дозволяли вiльно торгувати. Але вони енергiйно придушували всякi прояви українського нацiоналiзму, заборонили українськi публiкацiї та, як правило, сприя- ли проросiйським угрупованням. Полiтика нацистiв на Українi була жорстокою й необачною. Рiдко коли окупа- цiйна держава так швидко й невiдворотно настроїла проти себе спочатку доброзич- ливе чи принаймнi нейтральне населення, як це зробили нацисти на Українi. Завжди лишатиметься загадкою те, до якої мiри нацисти дозволили своїй теорiї расової ви- щостi затьмарити сприйняття полiтичних реалiй. У деяких високопоставлених уря- довцiв Третього райху грубi помилки, яких припустилися нiмцi, здавалося, викли- кали розгубленiсть. Так, ще на початку 1942 р. близький прибiчник Розенберга Отто Браутiгам визнавав, що <сорок мiльйонiв українцiв, якi радiсно вiтали нас як визво- лителiв, сьогоднi байдужi до нас i вже починають перекидатися до ворожого табору>. Але навiть коли нацисти визнавали власнi помилки, вони не дуже поспiшали виправ- ляти їх. На думку багатьох сучасних iсторикiв, неспроможнiсть нiмцiв ефективно Будинок-музей В. ?. Короленка в Полтавi, зруйнований фашистськими загарбниками. 1943 р. використати проти радянського режиму неросiйськi народи, й зокрема українцiв, була однiєю з їхнiх найбiльших полiтичних помилок у вiйнi. Колаборацiонiзм. У взаєминах з нiмцями перед українцями стала дилема: пiдко- ритися чи чинити опiр. Як i в усiй окупованiй нiмцями Європi, величезна бiльшiсть вирiшила пiдкоритися. Та коли пiдкорення переходило за межi пасивного виконання нiмецьких наказiв, воно перетворювалось на колаборацiонiзм. У Захiднiй Європi, де вiдданiсть своїй державi була чимось само собою зрозумiлим i де єдиним ворогом бу- ли нацисти, спiвпраця з нiмцями вважалася рiзновидом зрадництва. На Українi ж це являло собою куди складнiше питання. Незрозумiлим було насамперед те, кому українцi мали зберiгати бiльшу вiдданiсть: сталiнському режимовi чи польськiй дер- жавi, якi кривдили їх. Хто бiльший ворог: сталiнська система, яка принесла стiльки страждань у 30-х роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (проте, мож- ливо, лише тимчасово)? I нарештi, з огляду на крайню жорстокiсть обох режимiв на Українi, багато українцiв цiною колаборацiонiзму рятували собi життя. Вiйна поставила українцiв перед проблемою: як найкраще використати своє по сутi безвиграшне становище? Для пересiчної людини везiнням було вже збе- реження власного життя. Мета (чи скорiше головоломка) українських органiзацiй та їхнiх провiдникiв на окупованих нiмцями територiях полягала в оборонi українських iнтересiв як вiд нацистiв, так i вiд дедалi сильнiшого СРСР. Деякi українськi вождi вирiшили стати на бiк однiєї тоталiтарної системи (незважаючи на глибоку вiдразу до неї), аби тiльки протистояти iншiй. Оскiльки СРСР являв собою бiльшу й трива- лiшу загрозу, майже всi українськi органiзацiї у Третьому райху в той чи iнший час спiвпрацювали з нiмцями, хоч завжди в обмежених масштабах та iз суто тактичних мiркувань. Як народ без власної держави, українцi дiяли з позицiї слабшої сторони й не могли формувати полiтику чи впливати на подiї. Тому спiвпраця українцiв iз нiм- цями мала незначнi масштаби порiвняно з союзниками Нiмеччини. I нарештi, хоч серед українцiв i траплялися опортунiсти, антисемiти, iдеологiчнi фанатики, не iснує доказiв того, що у процентному вiдношеннi їх було бiльше, нiж серед iнших народiв. На iндивiдуальному рiвнi спiвробiтництво з нiмцями звичайно зводилося до участi в органах мiсцевої влади чи контрольованої нiмцями допомiжної полiцiї. Це робилося з рiзних мотивiв. На Захiднiй Українi, де до вiйни поляки не допускали українцiв навiть до найдрiбнiших адмiнiстративних посад, основним мотивом нерiдко виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мiнiмальну владу й узяти реванш над ненависними суперниками. Як завжди, важливою причиною була потре- ба знайти собi роботу чи задовольнити особистi амбiцiї. Найбiльш сумнозвiсною формою спiвпрацi була служба у концентрацiйних таборах. Обов'язки охоронцiв незмiнне виконували радянськi вiйськовополоненi, якi ставилися перед тяжким вибором: або погодитися на таку роботу, або загинути в таборах. При тому, що українськi колаборацiонiсти займали в нацистському апаратi най- нижчi посади, та при монополiї СС у проведеннi акцiй екстермiнацiї євреїв участь українцiв у цих бойнях не була нi широкомасштабною, нi вирiшальною. Якщо ж та- ке й траплялося, то здебiльшого це були помiчники-полiцаї, що заганяли євреїв у гет- то. З другого боку, багато українцiв допомагали євреям, ризикуючи власним жит- тям. Визначним прикладом у цьому був митрополит Андрей Шептицький, який не лише дав притулок у своїх монастирях сотням євреїв, а й використовував свої пропо- вiдi, щоб вiдкрито засуджувати винищення їх нацистами. В 1943 р. у рапортi Гiммле- ровi повiдомлялося, що митрополит рiшуче виступає проти антисемiтських зло- чинiв нацистiв, що вiн дiйшов висновку про те, що фашизм - iще бiльше зло, нiж ко- мунiзм. Опрiч безплiдної iнтерлюдiї мiж ОУН i нiмцями в першi днi вiйни, найважливi- шим випадком спiвпрацi українцiв з гiтлерiвським режимом на органiзацiйному рiв- нi стало створення добровiльної дивiзiї СС <Галичина>. Навеснi 1943 р. пiсля при- голомшливої поразки нiмцiв пiд Сталiнградом нацистськi властi прийшли до запiз- нiлого рiшення - набрати до своєї армiї ненiмецьких жителiв схiдних територiй. Вiдтак губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК iз пропозицiєю сформу- вати в нiмецькiй армiї українську дивiзiю. Пiсля тривалих суперечок i попри незгоду ОУН-Б Кубiйович та його прибiчники погодилися. Безпосередньою причиною ство- рення такої дивiзiї була надiя на те, що це полiпшить ставлення нiмцiв до українцiв. Великий вплив на рiшення керiвництва УЦК справили також уроки подiй 1917- 1920 рр., оскiльки Кубiйович зi своїми колегами (а також сам митрополит Шептиць- кий) були переконанi в тому, що саме вiдсутнiсть добре вишколеної армiї не дала змоги українцям створити пiсля першої свiтової вiйни власну державу. Усвiдомлю- ючи можливiсть поразки Нiмеччини, вони твердо вирiшили цього разу не допустити, щоб у хаосi подiй українцi зненацька опинилися без регулярних збройних сил. На переговорах про створення дивiзiї УЦК наполягало, щоб ця частина боро- лася лише проти радянських вiйськ. За вказiвкою Гiммлера Вехтер зажадав, щоб усе вище командування дивiзiї складалося з нiмцiв, а сама вона, щоб не дратувати Гiтле- ра, називалася не українською, а галицькою. Коли в червнi 1943 р. УЦК оголосив на- бiр добровольцiв, на заклик вiдповiли понад 82 тис. чоловiк, i IЗ тис. iз них згодом стали солдатами добровiльної дивiзiї СС <Галичина>. Крiм бiйцiв галицької дивiзiї, в армiї Гiтлера служили й iншi українцi. Серед май- же мiльйона колишнiх радянських громадян, котрi носили у 1944 р. нiмецьку форму, було близько 220 тис. українцiв (решту складали переважно росiяни). Щоб осмисли- ти цi цифри у ширшому контекстi, слiд узяти до уваги, що майже 2 млн українцiв вою- вали по радянський бiк, а багато перебувало у польськiй, румунськiй, угорськiй, чесь- кiй, американськiй та канадськiй армiях. Такою була доля народу без держави. Рух Опору Як i в iнших частинах окупованої Європи, незабаром пiсля приходу нiмцiв на Українi виник пiдпiльний рух, що був головним чином реакцiєю на полiтику нацистiв. Йому сприяло те, що нiмцям бракувало вiйська для належного контролю над вели- чезними захопленими територiями. До того ж на Українi вже iснували пiдпiльнi ор- ганiзацiйнi мережi ОУН, бiльшовикiв i - на пiвнiчному заходi - полякiв, кожна з яких мала власнi партизанськi сили. Рекрутiв для партизанської вiйни з нiмцями було достатньо - їхнi ряди поповнювали найрiзноманiтнiшi особи: колишнi черво- ноармiйцi, українськi нацiоналiсти, члени комунiстичної партiї, євреї, перебiглi полi- цаї, утiкачi-остарбайтери тощо. До них приєднувалися тi, хто просто шукав нагоди виступити проти нацистiв. Оскiльки велика частина України є степом i тому непри- датна для партизанської вiйни, то партизани в основному зосереджувалися в пiвнiч- но-захiднiй частинi країни - в' лiсах Волинi, болотах Полiсся та Карпатах. УПА (Українська повстанська армiя). Першi партизанськi загони українських нацiоналiстiв виникли на Полiссi та Волинi й спочатку, як не дивно, не були пов'я- занi з ОУН. Як тiльки вибухнула нацистсько-радянська вiйна, мiсцевий український дiяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрiвського уряду УНР, що перебував на вигнаннi у Варшавi, сформував нерегулярну частину пiд назвою <Полiська Сiч> (пiзнiше перейменовану на Українську повстанську армiю) з метою очищення сво- го регiону вiд залишкiв Червоної армiї. Коли пiд кiнець 1941 р. нiмцi спробували роз- пустити його частину, вiн повiв своїх бiйцiв <у лiси>, щоб воювати як iз нiмцями, так i з бiльшовиками. У 1942 р. невеликi пiдроздiли створили на Волинi члени ОУН-Б та ОУН-М, що ховалися вiд переслiдувань Коха. Наприкiнцi 1942 р. ОУН-Б вирiшила сформувати великi партизанськi сили, по- клавши тим самим початок регулярнiй українськiй армiї, котра, як вважалося, зна- добиться, коли закiнчиться нацистсько-радянська вiйна. До цього кроху спонукали й такi нагальнi причини: по-перше, з посиленням нiмецьких репресiй проти мiсце- вого населення селяни вимагали, щоб ОУН ужила заходiв для їхнього захисту, й, по-друге, коли наприкiнцi 1942 р. з Бiлорусiї у Пiвнiчно-Захiдну Україну почали про- никати радянськi партизани, потрiбно було, щоб ОУН узяла на себе роль <народної армiї>, перш нiж це зроблять бiльшовики. Для об'єднання всiх нацiоналiстичних загонiв ОУН-Б силомiць включила до сво- їх формувань пiдроздiли Боровця та ОУН-М, прибравши для них назву УПА. Го- ловнокомандувачем розширених сил було призначено члена проводу ОУН-Б, висо- копоставленого українського офiцера з щойно розформованого загону <Нахтiгаль> Романа Шухевича. Завдяки широкiй та ефективнiй пiдпiльнiй мережi ОУН-Б УПА швидко розрослася у велику, добре органiзовану партизанську армiю, яка захопи- ла контроль над значними частинами Волинi, Полiсся, а згодом i Галичини. Хоч бага- то українських емiграцiйних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кiнець 1943 - початок 1944 р.) чисельнiсть УПА сягала близько 100 тис., бiльш обгрунто- ванi пiдрахунки встановлюють цифру ЗО-40 тис. бiйцiв. Порiвняно з iншими пiд- пiльними рухами окупованої нацистами Європи УПА являла собою щось унiкальне, оскiльки практ ично не мала чужоземної допомоги. Тому зростання її сили свiдчило про дуже вiдчутну масову пiдтримку з боку українцiв. Швидке з 'остання УПА викликало необхiднiсть розширення її полiтичної бази. Хоч проь^д УПА великою мiрою здiйснювала ОУН-Б, проте одна фракцiя iн- тегральних нацiоналiстiв, звiсно, не могла претендувати на роль представника укра- їнцiв у цiлому. Вiдтак у липнi 1944 р. з iнiцiативи ОУН-Б неподалiк вiд Самбора у Га- личинi таємно зiбралися делегати рiзних довоєнних полiтичних партiй Захiдної України (за винятком ОУН-М) та представники схiдних українцiв i утворили Ук- раїнську Головну Визвольну Раду (УГВР). Характерно, що платформа нової органi- зацiї вiдобразила змiни у поглядах iнтегральних нацiоналiстiв, спричиненi вiйною та контактами з Радянською Україною. Деякi з цих iдеологiчних змiн уже проступали в 1943 р., коли конгрес ОУН-Б ого- лосив: <Оскiльки ОУН бореться проти iмперiалiзму та iмперiй... тому ОУН бореться проти СРСР та нiмецької <Нової Європи>. Наголошуючи на своїй пiдтримцi антина- цистських та антирадянських сил, УГВР водночас запропонувала ряд важливих доповнень до доктрини iнтегрального нацiоналiзму. Вона закликала до бiльшої тер- пимостi щодо iдеологiй, вiдмiнних вiд iнтегрального нацiоналiзму, вiдкидала расову та етнiчну винятковiсть i звертала значно бiльшу увагу на соцiально-економiчнi пи- тання, що серед радянських українцiв викликали величезний iнтерес. Крiм того, УГВР закликала неросiйськi народи СРСР об'єднатися проти Москви. Однак неза- баром стало очевидним: хоч як би не пристосовувалися iнтегральнi нацiоналiсти, їм буде надзвичайно важко вижити у суворо контрольованiй радянськiй системi. Украiнсько-польська рiзанина. УПА не лише виступила проти нацистiв i бiльшо- викiв, а й ув'язалась в надзвичайно жорстокий конфлiкт iз поляками на мiшаних ук- раїно-польських землях Волинi, Полiсся та Холмщини. Безвiдносно до того, як ма- ла закiнчитися вiйна, українськi iнтегральнi нацiоналiсти були сповненi рiшучостi вигнати полякiв (багато з яких були поселенцями мiжвоєнного перiоду) з тери- торiй, де українцi становили бiльшiсть. У свою чергу польська пiдпiльна нацiона- лiстична армiя - Армiя Крайова (АК) не менш рiшуче прагнула зберегти контроль над землями, що ранiше входили до складу Польської держави. Результатом цього стала кривава боротьба (яку часто пiдiгрiвали нiмцi та провокували радянськi парти- зани) мiж українськими i польськими силами за територiю та за зведення давнiх рахункiв. Особливо трагiчним було те, що найбiльше вiд цього страждало цивiльне насе- лення. За польськими джерелами, на Волинi за 1943-1944 р^. українцi, й насампе- ред загони СБ (служби безпеки ОУН), вирiзали 60-80 тис. польських чоловiкiв, жi- нок i дiтей. Українцi ж стверджують, що рiзанина їхнього народу розпочалася ранi- ше, у 1942 р., коли поляки знищили кiлька тисяч українських селян у переважно польських районах Холмщини, а згодом продовжувалась у 1944-1945 рр. серед без- боронної української меншостi на захiд вiд р. Сан. Так чи iнакше очевидно, що як українськi, так i польськi збройнi загони брали участь у поголовнiй бойнi, котра стала кривавим апогеєм ненавистi мiж двома народами, яка поглиблювалася вiд поколiння до поколiння. Радянськi партизани на Українi. Незабаром пiсля нападу Нiмеччини функцiоне- ри комунiстичної партiї почали органiзовувати в тилу ворога пiдпiльнi частини. Протягом усiєї вiйни радянськi партизани перебували пiд пильним контролем Крем- ля. Оскiльки радянське пiдпiлля розвивалося повiльно й не досягло великих ус- пiхiв у 1941 та на початку 1942 р., у травнi 1942 р. Центральний штаб партизанського руху в Москвi провiв його реорганiзацiю. Через мiсяць було утворено Українське пар- тизанське командування на чолi з високопоставленим офiцером НКВС Тимофiєм Строкачем. Пiсля перемоги пiд Сталiнградом значно зросла кiлькiсть i активiзува- лася дiяльнiсть радянських партизанiв, особливо в безлюдних багнистих районах Бiлорусiї. На Українi, проте, радянськi партизани за своїм значенням так i не дорiвнялися до Бiлорусiї. Велика частина вiдкритих теренiв України не була придатна для ве- дення партизанської вiйни. А на Захiднiй Українi, де мiцно закрiпилася ОУН, дiї ра- дянських партизанiв не мали народної пiдтримки. Тому бiльшiсть їхнiх операцiй об- межувалася частиною Волинi та Полiсся. Радянськi партизани поставили собi завданням руйнувати нiмецькi комунiкацiї (особливо ефективною виявилася їхня <рейкова вiйна>, що перешкоджала поста- чанню фронту нiмецькими пiдкрiпленнями), сковувати нiмецькi вiйська, в яких вiд- чувалася велика потреба на фронтi, поширювати напруженiсть i безладдя в тилу ворога та забезпечувати радянську присутнiсть на окупованих територiях. Улюбле- ною тактикою радянських партизанiв (а також УПА) було проведення далеко- сяжних рейдiв iз <партизанських республiк>, тобто контрольованих ними великих недоступних районiв Полiсся та Волинi. Радянськi партизани часто вступали у су- тички з УПА, намагаючись лiквiдувати її провiд i пiдiрвати базу пiдтримки. До найвiдомiших командирiв радянських партизанiв належали Сидiр Ковпак, Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак закрiпився на Полiс-, сi на початку 1943 р. Спираючись на штаб добре навчених офiцерiв та поставки зброї, що йшли через таємнi аеродроми, вiн створив вiйсько в кiлька тисяч бiйцiв. Улiтку 1943 р. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Операцiя ця не здiйснила основного свого воєнного завдання - знищення нафтових промислiв у Прикар- паттi, а бiльша частина його з'єднання загинула. Але цей рейд справив значне психологiчне i полiтичне враження, продемонструвавши нездатнiсть нiмцiв забез- печити свої тили й нагадавши про можливiсть повернення бiльшовикiв. Радянськi автори не вагаючись пишуть, що радянське пiдпiлля на Українi яв- ляло собою масовий iнтернацiональний рух представникiв 62 нацiональностей. Але, за їхнiми ж даними, українцiв у лавах радянських партизанiв, без сумнiву, було не- пропорцiйно мало. Складаючи майже 80 % населення, українцi, проте, становили тiльки 46 °о бiйцiв п'яти найбiльших з'єднань радянських партизанiв на Українi (й лише одну третину з'єднання Ковпака). Росiяни ж складали непропорцiйно ве- лику частку -37 °о. У деяких радянських працях стверджується, що кiлькiсть ра- дянських партизанiв на Українi сягала аж 250 чи навiть 500 тис., у той час як iншi називають цифру близько 50 тис. Захiднi спецiалiсти звичайно тримаються остан- ньої цифри. Так чи iнакше, зображення радянськими iсториками партизанського руху як масової патрiотичної боротьби українського народу проти нiмцiв не вiд- повiдає дiйсностi, як i аналогiчне твердження нацiоналiстiв щодо масштабiв дiяль- ностi УПА. Пiд час вiйни величезна бiльшiсть населення України лишалася полiтич- не нейтральною, бiльше дбаючи не про орiанпац'ю опору, а про те, щоб якось ви- жити. Повернення радянської влади на Україну В 1943 р. у нацистсько-радянськiй вiйнi вiдбувся вирiшальний перелом: коли нi- мецький наступ вичерпав свою навальну силу, радянськi вiйська розпочали гi- гантський контрнаступ. Першим свiдченням виснаження гiтлерiвських армiй стала рiшуча перемога радянських вiйськ пiд Сталiнградом, що на Волзi, у сiчнi 1943 р. Зiбравши залишки своїх резервiв, улiтку 1943 р. у битвi пiд Курськом нiмцi вдалися до останньої спроби перехопити iнiцiативу. Але й тут вони зазнали поразки. Тим часом СРСР користувався своїми величезними людськими ресурсами, результатами вдосконалення вiйськового виробництва та масовими поставками бойової технiки iз союзних держав. Зразу ж пiсля перемоги пiд Курськом радянське командування розпочало контрнаступ, головне завдання якого полягало у вiдвоюваннi Лiвобереж- ної України. Масовий удар радянських вiйськ на Україну здiйснили 40 % пiхотин- цiв Червоної армiї та 80 тис. танкiв. За даними захiдних iсторикiв, Червона армiя мала потрiйну перевагу в загальнiй чисельностi людей i - завдяки американським поставкам - майже п'ятикратну перевагу в технiцi. Проте радянськi джерела стверд- жують, що чисельна перевага була менш нiж двократною i що своїм успiхом контр- наступ завдячує скорiше звитязi та вмiнню воїнiв, нiж їхнiй переважаючiй кiлькостi. В усякому разi, на вiдмiну вiд блискавичної вiйни 1941 р., що дала змогу нiмцям за якихось чотири мiсяцi захопити Україну, радянський <бульдозер> безупинно повз, захоплюючи одну область за iншою й виснажуючи противника методичними удара- ми. Трохи менше нiж за рiк вiн вiдвоював Україну. Протягом кiнця лiта й осенi 1943 р. радянськi вiйська пiд командуванням Iвана Конєва, Миколи Ватутiна та Родiона Малиновського зайняли Лiвобережжя i Дон- бас. 23 серпня в результатi запеклих боїв нiмцi вдруге й востаннє втратили Харкiв. У вереснi-жовтнi Червона армiя прорвала могутню лiнiю нiмецької оборони на Днiпрi, й 6 листопада Ватутiн вступив до Києва. У сiчнi 1944 р. пiсля короткої перерви май- же 2,3-мiльйонна Червона армiя розпочала очищення вiд нiмцiв Правобережжя i Криму. Успiшне здiйснення цiєї мети забезпечила важлива перемога пiд Корсу- нем-Шевченкiвським. До березня в руках у нiг.!!'в лп''.'.чася тiльки Захiдна Україна. Третiй етап у вiдвоюваннi України розпочався у липнi 1944 р. Радянськi вiйська оточили й розбили пiд Бродами вiсiм нiмецьких дивiзiй чисельнiстю близько 60 тис. чоловiк. Серед них були 10 тис. бiйцiв галицької дивiзiї, що мали нещастя отримати хрещення вогнем за цих катастрофiчних обставин. Десь п'яти тисячам удалося ви- рватися з оточення, але понад 3 тис. було вбито, поранено й захоплено в полон. За пiдрахунками, 2 тис. уникли полону, й пiзнiше багато з них приєдналися до УПА. Пiсля цiєї перемоги радянськi сили швидко пройшли Галичину, зайнявши Львiв, Пе- ремишль i 27 липня Станiслав. У вереснi вони перетнули Карпати, й до жовтня 1944 р. вся етнiчна українська територiя опинилася в радянських руках. Вiдступаючи з України, нiмцi, як бiльшовики у 1941 р., вдалися до тактики <спа- леної землi>. У наказi своїм вiйськам Гiтлер наголошував: <Не можна допустити, щоб при вiдступi з України ми залишили пiсля себе хоч одну людину, хоч одну го- лову худоби чи мiрку зерна... Вороговi повинна дiстатися цiлковито спалена й ви- нищена земля>. В результатi у 300-кiлометровiй смузi вздовж лiвого берега Днiпра насильної евакуацiї зi своїх країв зазнали цiлi маси людей, а значнi частини мiст Пол- тави, Днiпропетровська та Кременчука було спалено. Правобережжя не потерпiло вiд широкомасштабних руйнувань, хоч не змогло уникнути масової евакуацiї. Пропагандистський наступ Сталiна. На вiдмiну вiд Гiтлера Сталiн учився на влас- них помилках. Побачивши, як неоднозначне поставилося населення до його ре- жиму на початку вiйни, вiн тепер розпочав велику пропагандистську кампанiю. Вона проводилася з метою залучення радянських громадян на окупованих територiях до опору нiмцям та для зображення сталiнського режиму в новому свiтлi; мовляв, пiсля вiйни вiн буде бiльш стерпним. Оскiлi.ки у боротьбi з нiмцями нацiоналiзм з усiєю яснiстю виявився набагато сильнiшим стимулом, нiж марксизм, вiн i став голов- ною темою цiєї кампанiї. Найбiльша увага придiлялася росiйському нацiоналiзмовi, без перестанку експлуатувалися теми славних перемог Росiйської iмперiї, її бо- ротьби у минулому проти iноземних загарбникiв, її великiiх героїв. При цьому Сталiн активно намагався також забезпечити собi симпатiї українцiв. Щоб справити враження суверенностi Української Радянської республiки, було створено додатковi українськi мiнiстерства - закордонних справ та оборони. Як i iншi республiки, Україна отримала право (проте не реальну можливiсть) вступати у зовнiшнi зносини. На високi пости в урядi було призначено вiдомих українських дiячiв. Зокрема, мiнiстром закордонних справ став драматург Олександр Корнiйчук, а осипаного державними почестями партизанського командира Ковпака призначили мiнiстром оборони. Були навiть ознаки того, що Україна матиме власнi вiйськовi частини. Хоч ця можливiсть так i не знайшла втiлення, зате було перейменовано на Український фронт пiвденну дiлянку радянського фронту i введено високопрестижну урядову нагороду - орден Богдана Хмельницького. Вiдчутно послабився контроль за культурною дiяльнiстю українцiв, а патрiотичний вiрш Володимира Сосюри <Лю- бiть Україну> навiть був вiдзначений Сталiнською премiєю. Помiтивши, з яким ентузiазмом люди на окупованих нiмцями територiях по- вертаються до релiгiї, Сталiн примирився з Росiйською православною церквою на ра- дянськiй територiї, скасувавши численнi обмеження на її дiяльнiсть i розпустивши антирелiгiйну пропагандистську органiзацiю - Союз войовничих атеїстiв. Право- славна церква вiддячила послугою за послугу, закликавши свою паству до боротьби з нiмцями й вiдлучаючи всiх, хто спiвпрацював з ними. Повернення радянської влади на Захiдну Україну. Оскiльки Захiдна Україна перебувала пiд радянською владою лише короткий перiод часу, повернення Черво- ної армiї мало тут iншi наслiдки, нiж на радянiзованому сходi. Зайнявши Захiдну Ук- раїну в 1944 р., бiльшовики на вiдмiну вiд вiдносно обережної полiтики 1939 р. були сповненi рiшучостi швидко й безкомпромiсно насадити нацiоналiстичне настроєним захiдним українцям свою владу. Вони мобiлiзували всiх чоловiкiв вiком вiд 18 до 50 рокiв i без належної пiдготовки та озброєння послали їх на фронт. Негайно по- чалися репресiї проти греко-католицької церкви. Пiсля окупацiї Львова митрополита Шептицького було посаджено пiд домашнiй арешт, а через кiлька мiсяцiв вiн по- мер. Його наступника Йосипа Слiпого було заслано до концтабору в Сибiр. Розпо- чалася також пiдготовка до примусового включення греко-католицької церкви до пiдпорядкованої Москвi Росiйської православної церкви. Захiдну Україну заполонили понад ЗО тис. партiйних працiвникiв i 3500 спецiаль- но навчених пропагандистiв, якi знову розпочали процес радянiзацiї краю. Найбiльш нацiональне свiдому верству населення складала iнтелiгенцiя, тому радянськi властi робили активнi спроби протиставити їй селянство та робiтникiв. Оскiльки радянськi пропагандисти обiцяли звернути <особливу увагу> на людей, що не мали радянської освiти, а вчилися у <буржуазних> закладах, то з районiв, ще не зайнятих Червоною армiєю, разом iз вiдступаючими втекла бiльша частина захiдноукраїнської iнтелiген- цiї. Прихiд у Захiдну Україну Червоної армiї поставив перед проводом УПА складне питання про доцiльнiсть продовження боротьби з переважаючими силами Сталiна. Спочатку ОУН вважала, що у вiйнi нацисти й бiльшовики виснажать однi одних - подiбно до того, як це сталося у 1917-1918 рр. Проте коли стало ясно, що перемож- цем у вiйнi на сходi вийде СРСР, ОУН очiкувала, що розбитi нiмцi увiйдуть в союз iз захiдними державами, щоб запобiгти радянськiй експансiї. Саме цi хибнi сподi- вання значною мiрою спонукали провiд ОУН/УПА продовжувати боротьбу з бiль- шовиками. Пiсля того як по Захiднiй Українi прокотилися головнi сили Червоної армiї, УПА органiзувала ряд акцiй, щоб перешкодити мобiлiзацiї, запобiгти депортацiям <нена- дiйних елементiв> та припинити репресiї проти греко-католицької церкви. Вони на- самперед були спрямованi проти НКВС, членiв комунiстичної партiї й тих, хто спiв- працював з радянським режимом. Навеснi 1944 р. на Волинi у сутичцi з пiдроздiлом УПА був смертельно поранений славетний командир Червоної армiї Микола Вату- тiн. Для лiквiдацiї УПА радянськi вiйська органiзували блокаду величезних парти- занських територiй, засилали агентiв для проникнення у пiдроздiли УПА та вбивства їхнiх командирiв, створювали спецiальнi винищувальнi батальйони. Радянськi про- пагандисти також розпочали активну кампанiю, зображаючи ОУН та УПА як на- цистських головорiзiв. Деякi сутички радянських сил з УПА мали широкi масштаби. Так, у квiтнi 1944 р. в операцiї проти УПА пiд Кременцем, що на Волинi, брали участь близько ЗО тис. радянських вiйськ. Проте здебiльшого сутички були невеликими, але частими. Згiдно з радянськими джерелами, восени 1944 р. УПА провела на Волинi 800 рейдiв. Лише на Станiславщинi вона лiквiдувала 1500 радянських активiстiв. Бiльшовики стверд- жують, що знищили протягом цього часу 36 <банд> УПА чисельнiстю в 4300 чоло- вiк. Як i належало чекати, боротьба виявилася запеклою, й жодна iз сторiн не посту- палася iншiй анi п'яддю землi. Щоб не потрапити до рук ворога, пораненi бiйцi УПА часто заподiювали собi смерть. 9 травня 1945 р. вiйна закiнчилася, але радянському режимовi було ще далеко до повного контролю над сiльськими регiонами Захiдної України. Навiть побiжний перелiк втрат свiдчить про той страшний вiдбиток, що його наклала друга свiтова вiйна на Україну та її населення. Щонайменше (статистика тепер дослiджується наново) 5,3 млн чоловiк, або один iз кожних шести мешканцiв України загинув у цiй бойнi. 2,3 млн українцiв було вивезено для примусової працi до Нiмеччини. Цiлком чи частково було зруйновано понад 700 великих i малих мiст та 28 тис. сiл, унаслiдок чого безпритульними лишилося близько 10 млн чоловiк. Ос- кiльки вiйна завдала Українi бiльше руйнувань, нiж будь-якiй iншiй країнi Європи, втрати в економiцi сягали приголомшуючих масштабiв. Цiлковите чи часткове зни- щення понад 16 тис. промислових пiдприємств означало втрату великої частини то- го, що Україна здобула такою великою цiною у 30-х роках. Пiдраховано, що загаль- нi збитки економiки України сягали 40 %. Таким чином, удруге за трохи бiльш як десять рокiв Україна тяжко постраждала вiд жорстоких ексцесiв тоталiтарних ре- жимiв. У другiй свiтовiй вiйнi українцi, нацiональна свiдомiсть яких зросла порiвняно з перiодом 1917-1920 рр., потрапили у лещата мiж радянським режимом та нациста- ми. На глибоке розчарування iнтегральних нацiоналiстiв, вони практично не мали змоги дiяти згiдно з власними iнтересами. На вiдмiну вiд 1917-1920 рр. українцi опинилися у становищi, коли вони могли лише реагувати на подiї, а не впливати на них. I все ж, попри страхiтливi втрати й невдачi, остаточнi пiдсумки вiйни з укра- їнської точки зору мали й деякi позитивнi моменти. До них слiд насамперед вiд- нести те, що в результатi радянського завоювання Захiдної України вперше за багато столiть усi українцi з'єдналися у межах одного полiтичного цiлого, тобто СРСР, а конкретнiше - в межах Української Радянської Соцiалiстичної Республiки. До того ж тимчасовi поступки Сталiна нацiональним прагненням неросiйських на- родiв породили сподiвання, що пiсля вiйни <все стане iнакше>. Нарештi, Україна як складова Радянського Союзу стала однiєю з переможниць у вiйнi. У серцях бага- тьох радянських українцiв радiсть перемоги поєднувалася з почуттям надiї, про яке у 1945 р. один радянський офiцер казав: <Уся атмосфера була сповнена надiї на щось нове, щось чудове i славне. Нiхто з нас не мав жодних сумнiвiв щодо нашого свiт- лого майбутнього>.