УКРАЇНА У XX СТОЛIТТI ЗАХIДНА УКРАЇНА МIЖ ВIЙНАМИ Новий статус захiдних українцiв Полiтика Польщi щодо українцiв Соцiально-економiчнi умови Реакцiя українцiв Революцiйний рух Українцi пiд владою Румунiї Українцi в Чехословаччинi Пiсля першої свiтової вiйни в мiру того як на мiсцi нещодавно могутнiх iмперiй поставали нацiональнi держави, у Схiднiй Європi формувався новий полiтичний по- рядок. Хоча принцип самовизначення нацiй дiстав загальне визнання, вiн, однак, застосовувався не завжди, внаслiдок чого не всi народи здобули державнiсть. Тi ж, що здобули її, мали великi та неспокiйнi нацiональнi меншостi. Вiдтак у мiжвоєнний перiод нацiональне питання лишалося нерозв'язаним; iз зростанням напруженостi мiж панiвними нацiями та утисненими меншинами воно ставало вибухонебезпечним. А соцiально-економiчнi проблеми, що терзали цей регiон iще з часiв iмперiї, лише по- глиблювали гостроту ситуацiї. Близько 7 млн українцiв, в основному колишнiх пiдданих габсбурзької монар- хiї, виявилися єдиною великою нацiєю, що тодi не завоювала незалежностi. Бiль- шiсть українцiв уходили до складу Польщi, решта жила в Румунiї та Чехословач- чинi. Ставши скрiзь, i особливо в Польщi та Румунiї, об'єктом дискримiнацiйної полiтики, захiднi українцi були пройнятi майже нав'язливим прагненням до самовря- дування, що, на їхню думку, вирiшило б їхнi полiтичнi, соцiально-економiчнi та куль- турнi проблеми. Цi сподiвання наштовхнулися на асимiляцiйну полiтику держав, у яких вони проживали, й тому в життi захiдних українцiв протягом усього мiжвоєн- ного перiоду панувала нацiональна конфронтацiя. Новий статус захiдних українцiв Хоча Польща перемогла у воєнному конфлiктi в Схiднiй Галичинi у 1919 р., з точ- ки зору мiжнародного права i держав Антанти її влада над захiдними українцями лишалася спiрною. З огляду на формальне зобов'язання дотримуватися принципу самовизначення нацiй, Антанта не могла iгнорувати протести захiдних українцiв про- ти нав'язування їм польського правлiння. Тому до 1923 р. захiднi держави, насам- перед Англiя й Францiя, продовжували обговорювати питання про статус Схiдної Галичини. Проте вони тимчасово погодилися на те, щоб краєм правила Польща, за умови надання йому автономної адмiнiстрацiї й поважання нацiональних прав укра- їнцiв. Найкраще передає напруженi стосунки, що iснували у Схiднiй Галичинi мiж ук- раїнською бiльшiстю й новою польською адмiнiстрацiєю протягом перiоду 1919- 1923 рр., вираз <взаємне невизнання>. Українцi Галичини вiдмовлялися визнати польську державу своїм законним урядом, доки Рада послiв Антанти у Версалi не прийняла вiдповiдного рiшення. Вони бойкотували перепис 1921 р. й вибори до сей- му 1922 р. Радикальнi елементи звернулися до терористської тактики й сабо- тажу щодо польських урядовцiв i державних установ. Зi свого боку польський уряд дiяв так, начебто Галичина була цiлком польським краєм, пiдпорядковуючи собi його полiтичне, культурне та економiчне життя й цiлком iгноруючи потреби укра- їнцiв. Однак, з огляду на мiжнародну громадську думку, поляки неодноразово оголо- шували про готовнiсть поважати права українцiв та iнших меншостей у своїй дер- жавi. Фактично це зобов'язання було втiлене в їхнiй конституцiї. Зрештою в 1923 р., пiсля того як польський уряд знову запевнив захiднi держави в тому, що вiн надасть автономiю Захiднiй Галичинi, дозволить користуватися в органах адмiнiстрацiї по- ряд з польською й українською мовою та вiдкриє для українцiв унiверситет. Рада по- слiв визнала суверенiтет Польщi над Схiдною Галичиною. Це рiшення було для за- хiдних українцiв кроком назад, оскiльки, на їхнiй погляд, воно залишало їх на милiсть їхнього найгiршого ворога. Попри свою дискримiнацiйну полiтику Польща була державою, заснованою на конституцiйних засадах. Хоч вибори до її двопалатного парламенту часом ставали об'єктом манiпуляцiй, у бiльшостi випадкiв вони були вiдносно вiльними. Навiть пiсля 1926 р., коли маршал Юзеф Пiлсудський учинив воєнний переворот, закони зберiгали силу, хоч вони i часто тлумачились на користь польських державних iн- тересiв. Узагалi польськi закони надавали українцям можливiсть, хоч i обмежену, чи- нити опiр чи принаймнi протестувати проти державної полiтики. Це означало, що попри свiй статус другосортних громадян українцi в Польщi були в кращому полi- тичному становищi, нiж їхнi спiввiтчизники в СРСР. Новоутворена польська держава мiстила найвищий вiдсоток нацiональних мен- шостей в усiй Європi. У 1921 р. близько третини її 27-мiльйонного населення скла- дали українцi, євреї, бiлоруси, нiмцi та iншi неполяки. Українцi були, без сумнiву, най- численнiшою нацiональною меншiстю й налiчували понад 5 млн, тобто майже 15 % мешканцiв країни. (Статистичнi данi щодо нацiональних меншостей були у мiжвоєн- нiй Польщi дуже суперечливими, й польськi джерела стверджують, що українцiв було лише близько 4,5 млн, у той час як українцi наполягають на iншiй цифрi - понад 6 млн.) Вiдтак чисельна перевага польської бiльшостi не була такою великою, щоб дозволити їм цiлковито й систематично, iгнорувати прагнення непольських народiв. Українцi в Польщi складали двi окремi громади, й уряд робив усе можливе, щоб пiдкреслити вiдмiннiсть мiж ними. Бiльшiсть українцiв проживала на колишнiх габ- сбурзьких землях Схiдної Галичини, або Схiдної Малопольщi, як її називали. У 1920 р. цей регiон роздiлили на три воєводства: Львiвське, Тернопiльське й Станiслав- ське. Понад 3 млн галицьких українцiв, що переважно належали до греко-католицької церкви, були нацiональне свiдомими й вiдносно добре органiзованими. Решта україн- цiв населяла Захiдну Волинь, Полiсся та Холмщину - райони, що їх Польща вiдтяла у Росiї. Вони налiчували приблизно 2 млн i були в основному православними, до то- го ж полiтичне, соцiально-економiчно й культурно нерозвиненими. Полiтика Польщi щодо українцiв претензiї полякiв на землi, населенi захiдними українцями, грунтувалися на iс- торичних аргументах. Наприкiнцi XVIII ст. цi землi входили до Польської Речi Посполитої, й поляки вважали, що вони мають бути частиною польської держави, котра виникла в 1919 р. Наявнiсть на цих землях значних панiвних польських мен- шостей пiдсилювало цю думку. Що ж до величезної бiльшостi непольського насе- лення схiдних окраїн, то уряд мав намiр полонiзувати його. Вiра в дiйовiсть полонi- зацiї спиралася на два припущення: привабливiсть польської культури, мовляв, така -велика, що неполяки будуть з готовнiстю переймати її, а нацiональний рух серед меншостей надто слабкий, аби протистояти польському тисковi. Як виявилося, поля- ки помилилися в обох цих розрахунках. Репресивна польська полiтика щодо українцiв часом ставилася пiд знак запитан- ня. Якщо впливова ультранацiоналiстична партiя нацiонал-демократiв на чолi з Рома- ном Дмовським, яку пiдтримувала польська меншiсть Схiдної Галичини, послiдовно обстоювала войовничо антиукраїнський курс, то деякi високоавторитетнi поляки, як, зокрема, Леон Василевський i Тадеуш Голувко, закликали до помiрностi й гнучкостi у стосунках iз меншостями. Час вiд часу центральна влада у Варшавi оголошувала про поступки для українцiв, але прибiчники твердої лiнiї в середовищi мiсцевих уря- довцiв, офiцiйних чиновникiв та армiйських командирiв вiдмовлялися втiлювати їх. Iснували також i регiональнi вiдмiнностi. Воєвода Волинi Генрик Йозевський нама- ?ався переманити українцiв на бiк держави, надаючи їм обмеженi поступки, в той час як у сусiднiй Галичинi репресивнi заходи уряду сягнули вершини жорстокостi. Нарештi, iснувала разюча невiдповiднiсть мiж тим, що польський уряд пiдтриму- вав схiдноукраїнський уряд на вигнаннi у Варшавi (який мiг знадобитися в разi вiйни з СРСР), та його небажанням визнавати полiтичнi домагання захiдних укра- їнцiв. В остаточному пiдсумку польський уряд проводив щодо української меншостi по- лiтику конфронтацiї. У 1924 р. вiн прийняв закон, що забороняв користуватися ук- раїнською мовою в урядових установах. Того ж року Станiслав Грабський, мiнiстр освiти й прихильник вiдверто антиукраїнських поглядiв, здiйснив реформу (сумно- звiсний Iех СгаЬвIо), що перетворила бiльшiсть україномовних шкiл на двомовнi за- клади з переважанням польської мови. Українцiв не допускали до Львiвського унi- верситету, в ньому було скасовано українськi кафедри, а обiцянка заснувати урядо- вим коштом український унiверситет так i залишилася невиконаною. Серед перших полiтичних заходiв полякiв особливе невдоволення українського селянства викликала програма колонiзацiї. У 1920 р. для змiцнення польської при- сутностi на схiдних кордонах уряд почав запрошувати до Галичини й Волинi переселенцiв - так званих осадникiв. Спочатку бiльшiсть осадникiв, особливо на Волинi, складали ветерани армiї, пiзнiше стали переважати цивiльнi. Незважаючи на те, що Галичина була одним iз найбiльш перенаселених сiльськогосподарських регiонiв Європи, новоприбулi отримували великi надiли найкращих земель i щедрi фiнансовi субсидiї. Тi, що вирiшували не обробляти землi, займали привiлейованi по- сади сiльських полiцаїв, поштових, залiзничних працiвникiв i дрiбних чиновникiв. Українськi джерела подають, що до 1938 р. у села Схiдної Галичини i Волинi при- було 200 тис. полякiв i ще 100 тис.- у мiста. В усякому разi, хоч наплив польських переселенцiв не мiг рiшуче змiнити етнiчний склад населення схiдних земель, вiн був досить значним, щоб викликати гостре невдоволення українцiв. Iз переворотом Пiлсудського 1926 р. до влади прийшов бiльш авторитетний поль- ський уряд, i стали з'являтися першi ознаки можливого полiпшення стосункiв з ук- раїнцями. Уособленням цього нового пiдходу був Генрик Йозевський, призначений у 1927 р. волинським воєводою. Йому пощастило дещо привернути на свiй бiк ук- раїнських селян завдяки розподiлу великої частини урядових земель серед мiсцево- го населення. Вiн також пiшов на обмеженi поступки полiтичним керiвникам волин- ських українцiв, одночасно намагаючись iзолювати вiд їх <згубного впливу> нацiона- лiстичне настроєних галичан. Але врештi-решт зусилля Йозевського були пiдiрванi релiгiйною дискримiнацiєю православних волинян та запеклим опором мiсцевого чиновництва та польських нацiоналiстiв. Українсько-польськi стосунки значно погiршилися пiд час Великої депресiї 1929-1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по населених українцями сiль- ськогосподарських районах. Селяни терпiли не стiльки вiд безробiття, скiльки вiд ка- тастрофiчного падiння прибуткiв, спричиненого зменшенням попиту на їхню про- дукцiю. В роки цiєї кризи чистий прибуток з одного акра невеликих селянських землеволодiнь упав на 70-80 %. За цих обставин ненависть українських селян до щедро субсидованих колонiстiв та багатих польських землевласникiв, як нiколи, загострилася. Зростало також невдоволення серед української iнтелiгенцiї, особливо серед її молодих (i безробiтних) представникiв, через те, що всi нечисленнi урядовi вакансiї незмiнно вiддавалися полякам. Тому коли радикально настроєнi україн- ськi нацiоналiсти закликали чинити активний опiр польському пануванню, вони зна- йшли негайний вiдгук серед молодих українцiв. Пацифiкацiя. Влiтку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападiв на польськi маєтки, що звичайно зводилися до пiдпалiв. Було зафiксовано близько 2200 таких актiв. У вiдповiдь на це уряд удався до масових i жорстоких дiй. У серединi вересня на українськi села налетiли великi пiдроздiли полiцiї та кавалерiї, розпочавши кам- панiю пацифiкацiї (<умиротворення>). Застосовуючи принцип колективної вiдповi- дальностi, озброєнi загони позаймали близько 800 сiл. Вони руйнували осередки українських громад i читальнi, конфiсковували майно та продукти, фiзично карали тих, хто протестував. Було заарештовано понад 2 тис. українцiв, здебiльшого шко- лярiв, студентiв i молодих селян; майже кожний третiй отримав тривалi термiни ув'язнення. Українських депутатiв сейму посадили пiд домашнiй арешт, аби не допустити їхньої участi у виборах, що проходили в той час, а їхнiх українських виборцiв тероризували, змушуючи голосувати за польських кандидатiв. Через протести українцiв до Лiги Нацiй доля української меншостi в Польщi взагалi та кампанiя <умиротворення> зокрема набули характеру мiжнародного скан- далу. Проте якщо європейськi та особливо британськi полiтики засудили поведiн- ку полякiв, то Комiтет Лiги Нацiй звинуватив українських екстремiстiв у провокуван- нi репресiй. Хоча польський уряд швидко придушив заворушення, але кiнець кiнцем його дiї ще бiльше розлютили українцiв, призвели до зростання екстремiзму з обох сторiн i ускладнили пошуки конструктивних рiшень. <Умиротворення> принесло в село позiрний порядок, але нiяк не послабило рi- шучостi молодих радикально настроєних нацiоналiстiв боротися проти польського режиму. ОУН на початку 30-х рокiв лише змiнила тактику, зосередивши зусилля на органiзацiї полiтичних убивств провiдних польських державних дiячiв та уря- дових чиновникiв, а також на експропрiацiї коштiв, необхiдних для її дiяльностi. Зi свого боку уряд займав щодо українцiв безкомпромiсну позицiю. Вiн скасував само- врядування в селах, перевiвши їх пiд владу польських чиновникiв. У 1934 р. у Бере- зi Картузькiй було влаштовано концтабiр, в якому тримали близько 2 тис. полiтич- них в'язнiв, переважно українцiв. Того ж року Польща вiдмовилася вiд свого зобо- в'язання перед Лiгою Нацiй забезпечувати права нацiональних меншостей. Ця полiтика уряду свiдчила про його перехiд на вкрай правi позицiї. Починаючи з 1935 р. за новою конституцiєю вся влада зосереджувалася в руках маршала Пiл- судського, повноваження сейму обмежувалися, а iнтереси держави оголошувалися справою першорядної ваги. Вибори реорганiзовувалися так, щоб надати урядовi пре- рогативи схвалення чи вiдхилення кандидатiв. Пiсля смертi Пiлсудського того ж ро- ку в управлiннi державою дедалi бiльшу роль стали вiдiгравати воєннi клiки. Спроби компромiсу. I в польському, i в українському таборi були помiркованi дiячi, яким обридли безперервнi польсько-українськi сутички. З українського боку за компромiс стала виступати найбiльша українська полiтична партiя - Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО). її лiдерiв непокоїли наслiдки насиль- ницьких актiв ОУН i спровокованi ними репресiї щодо українцiв. На них також тиснув український кооперативний рух (який для ефективної дiяльностi потребував полiтичної стабiльностi), змушуючи шукати шляхiв до зближення. З польського боку теж з'явилися ознаки готовностi до компромiсу. В 1933 р. уряд заснував <Польсько- український бюлетень> - часопис, який висвiтлював позитивнi аспекти українсько- польських взаємин. Незабаром пiсля цього прем'єр-мiнiстр Ваидав Єнджеєвич пуб- лiчно визнав, що помилок припустилися обидвi сторони. Як не парадоксально, але вбивство оунiвцями мiнiстра внутрiшнiх справ Бронiслава Перацького у 1934 р. прискорило процес зближення, позаяк цей акт рiшуче засудили як УНДО, так i митрополит Шептицький. Так у 1935 р. було розчищено шлях для укладення об- меженої угоди мiж урядом та УНДО. згодом вiдомої як <нормалiзацiя>, Угода закликала українцiв офiцiйно визнати примат iнтересiв польської держави й голосувати за новий бюджет. За це уряд допускав кандидатiв вiд УНДО до виборiв, тим самим значно збiльшуючи українське представництво в сеймi. Пiсля виборiв уряд пiшов на ряд iнших поступок. Лiдер УНДО Василь Мудрий був обраний вiце-мар- , шалком сейму. Було звiльнено бiльшiсть українських в'язнiв iз Берези Картузької. Деякi українськi економiчнi установи та кооперативи отримали фiнансовi позички. I Багатьом членам УНДО здавалося, що життя пiд Польщею могло стати досить стерп- ним, особливо в порiвняннi з тими страхiттями, яких зазнавали в цей час українцi пiд радянською владою, Але нормалiзацiя не зустрiла визнання серед усiх українцiв. Опозицiя в самому УНДО та iншi українськi партiї атакували лiдерiв УНДО за те, що вони <погоджу- ються їсти крихти з польського столу>. Не було чимось несподiваним i те, що ради- кально настроєнi нацiоналiсти вiдкинули нормалiзацiю й продовжували свою рево- люцiйну дiяльнiсть. I нарештi, скептицизм щодо можливостi успiху полiтики збли- ження живила глибоко вкорiнена в усьому українському суспiльствi недовiра до по- лякiв. Незважаючи на поступки центрального уряду, на схiдних землях майже кож- ний воєвода, вiйт чи навiть начальник полiцiї застосовував власнi й незмiнно бруталь- нi методи <ведення справ> з українцями. Такий пiдхiд чиновникiв, звичайно, пiд- тримувала мiсцева польська меншiсть. Натовпи полякiв плюндрували українськi ус- танови, часто у таємнiй змовi з мiсцевим польським чиновництвом. Польськi юнаки, органiзованi у напiввоєнiзованi загони <стрiльцiв>, пiд приводом допомоги в за- безпеченнi правопорядку часто переслiдували українцiв. У 1938 р. вiдома своєю жорстокiстю прикордонна полiцiя провела в населених українцями районах уздовж радянського кордону, так би мовити, мiнi-пацифiкацiю. Чи не найзапеклiшими ворогами нормалiзацiї були польськi вiйськовi. Зi зрос- танням загрози вiйни наприкiцi 1930-х рокiв вiйськове керiвництво дедалi виразнiше розглядало невдоволених українцiв як велику проблему, пов'язану з безпекою країни. Щоб усунути чи зменшити цю проблему, армiя застосовувала практику <подiляй i володарюй>. У 1938 р. вона розпочала пропаганду серед україномовних гуцулiв, лемкiв та бойкiв Карпат iдеї про те. що вони є окремими народами, а не частиною української нацiї. Робилися спроби розвинути лемкiвський дiалект в окрему мову, а лемкiв схилити до переходу з греко-католицизму у православ'я, щоб створити бар'єр мiж ними та галицькими українцями. Одним iз рiзновидiв цiєї тактики стали намагання вiйськових переконати зубожiлу українську шляхту, яка майже нiчим не вiдрiзнялася вiд українських селян, за винятком її дорогоцiнних дворянських титулiв, у тому, що вона нiяк не подiбна до селянства нi за соцiальними, нi за нацiональними ознаками. Тим часом на Волинi польськi властi продовжували наступ проти православної церкви - основної опори української нацiональної самобутностi в краї. Стверджу- ючи, що колись бiльшiсть церков на Волинi та Холмщинi належала греко- чи римо- католикам, властi передали останнiм близько 150 православних церков, а 190 просто зруйнували. Так, iз 389 православних церков, що були на Волинi в 1914 р.. до 1939 р. вцiлiла лише 51. Аналогiчнi методи застосовувалися й на сусiднiй Холмщинi та По- лiссi, де озброєнi банди колонiстiв пiд назвою <Кракус> тероризували мiсцевих жи- телiв, змушуючи їх перейти у католицтво, й де управлiння православною церквою. богословська освiта й навiть вiдправи провадилися польською мовою. Соцiально-економiчнi умови Попри величезнi полiтичнi перетворення, яких зазнали захiднi українцi в резуль- татi розвалу Австрiйської та Росiйської iмперiй, боротьби за незалежнiсть та вклю- чення до Польщi, соцiально-економiчнi умови їхнього життя по сутi лишалися без змiн. Населенi українцями землi, що складали близько 25 % територiї Польщi, бу- ли нерозвиненими аграрними окраїнами, або внутрiшнiми колонiями, що поста- чали центральним регiонам Польщi дешеву сировину, натомiсть купуючи дорогi го- товi товари. Навiть за польськими мiрками Захiдна Україна була надзвичайно аграрною: близько 80 % її населення складали селяни (порiвняно з близько 50 % У поля- кiв), i лише 8 % припадало на промислових робiтникiв (при середнiй цифрi 20 % У полякiв). На додаток до цих структурних вад українське населення було змушене розв'язувати такi проблеми, як спустошення пiсля вiйни, дискримiнацiйна економiч- на полiтика уряду, згубний вплив Великої депресiї. Словом, соцiально-економiчна доля захiдних українцiв пiд Польщею була такою ж маловтiшною, як i їхнє полiтичне становище. Основнi економiчнi труднощi крилися в сiльському господарствi, де залишалися такi давнi, ще передвоєннi проблеми, як перенаселенiсть сiл, крихiтнi надiли. У насе- лених українцями воєводствах Польщi на 1,2 млн селянських господарств припадало 60 % землi. Ця проблема особливо гостро стояла в Галичинi, де понад 75 % селян- ських надiлiв не досягали й 10 акрiв. Тим часом близько 2 тис. великих маєткiв, що належали полякам i часом дорiвнювали 10-20 тис. акрiв, охоплювали 25 % землi. На Волинi, де великих польських землевласникiв було менше, земля краще родила. а селянськi надiли були бiльшими, на селi жилося дещо краще. Для пом'якшення проблеми гострої нестачi землi у 20-х роках уряд сприяв роз- дiловi великих маєтностей. Однак українським селянам ця програма принесла мало користi, позаяк бiльшiсть подiлених земель вiдходила до польських селян та ново- прибулих осадникiв. У розв'язаннi проблеми перенаселення села менш ефективною, нiж колись, виявилася емiграцiя, оскiльки в мiжвоєнний перiод Сполученi Штати й Канада скоротили квоту емiгрантiв, яких вони могли прийняти. В результатi в той перiод емiгрувало лише близько 170 тис. захiдних українцiв. Селянам, що прагнули покращити свою долю, новi можливостi продовжувала пропонувати промисловiсть. На схiднi окраїни припадав непропорцiйно малий вiдсо- ток i без того слаборозвиненої промисловостi Польщi; у ЗО-тi роки вiн став ще мен- шим, оскiльки уряд пiдтримував промисловий розвиток Центральної Польщi, нех- туючи провiнцiями, населеними в основному неполяками. Лише близько 135 тис. захiдних українцiв працювали робiтниками в лiсовiй та нафтодобувнiй промисло- востi. Найбiльшим мiським центром Галичини залишався Львiв iз населенням близь- ко 300 тис. чоловiк, здебiльшого полякiв та євреїв. Як i до вiйни, iнтелiгенцiя продовжувала здiйснювати полiтичне, культурне й на- вiть соцiально-економiчне керiвництво захiдноукраїнським суспiльством. Але на вiдмiну вiд XIX ст.. коли велику частину цього класу становили священики, у мiж- воєнний перiод переважна бiльшiсть iнтелiгенцiї була свiтською. За даними поль- ських дослiдникiв, у 30-х роках iнтелiгенцiя становила близько 1 % (15 тис. чоло- вiк) усього захiдноукраїнського населення, що працювало (серед полякiв анало- гiчний показник дорiвнював 5 °о). Головною причиною вiдносно невеликого числа освiчених українцiв була полiтика уряду, спрямована на те. щоб ускладнити для осiб непольської нацiональностi доступ в унiверситети. Так. у Львiвському унiверситетi частка українцiв ледве сягала 10 "о. Представники української iнтелiгенцiї заробляли собi на життя, працюючи пере- важно вчителями або службовцями у кооперативах, що швидко зростали. Дехто став оволодiвати такими спецiальностями, як юриспруденцiя, медицина, фармаколо- гiя, iнженерна справа, де монополiю довго утримували поляки та євреї. I все ж прак- тично закритою для українцiв лишалася служба в урядових установах,- ця одна з найпоширенiших у Схiднiй Європi професiй,- позаяк усi урядовi посади признача- лися для полякiв. Проте позитивним наслiдком такого становища стало те, що багато освiчених молодих українцiв були змушенi облишити намагання знайти роботу в мiс- тi i йшли працювати на село, значно пiдштовхнувши його соцiально-економiчний i культурний розвиток. Але знайти вiдповiдну роботу було складно, особливо пiд час депресiї 30-х рокiв; це погiршувало й без того непевне становище української iнте- лiгенцiї. Остання всiляко пiдiгрiвала ненависть українцiв до польського режиму, схиляючи їх до переконання, що всi основнi проблеми можна розв'язати лише за умови наявностi в українцiв своєї держави. Реакцiя українцiв Оскiльки природу польсько-українських взаємин у мiжвоєннi роки здебiльшого формував польський уряд, то дiяльнiсть українцiв у цей перiод по сутi являла собою вiдповiдь на польськi iнiцiативи. Українцi в основному лишалися в опозицiї до поль- ського режиму, виражаючи це або легальними засобами, що не становили загрози для їхнього становища, або насильницькими революцiйними методами, без огляду на наслiдки. Перший iз цих двох пiдходiв набув куди бiльшого поширення. Хоч <легальники> нiколи не вiдступали вiд своєї мети - рано чи пiзно об'єднати всiх українцiв у незалежнiй державi, вони зосередили зусилля на збереженнi тих здобуткiв, якi завоювали українцi пiд владою Австрiї всупереч дискримiнацiйнiй по- лiтицi польської держави. Вони брали участь у польськiй полiтичнiй системi через легальнi українськi партiї, перебудовували й поширювали кооперативний рух i нама- галися захистити українське шкiльництво. Розвиваючи цей <органiчний сектор> ук- раїнського суспiльства, <легальники> сподiвалися, що українцi будуть краще пiдго- товленими до здобуття незалежностi, коли для цього виникне нагода. Ця конструк- тивна, хоч i буденна, дiяльнiсть приваблювала переважно стабiльнiшi елементи українського суспiльства, такi як члени передвоєнного , священики, велика частина iнтелiгенцiї та заможних селян. Полiтичнi партiї. У подiленому на численнi фракцiї польському суспiльствi в 1925 р. налiчувалося 92 зареєстрованi партiї, з них 32 були представленi у парламентi. Така тенденцiя до полiтичної диференцiацiї також мала мiсце й в українському се- редовищi. Охоплюючи iдеологiчний спектр вiд крайнiх лiвих до крайнiх правих по- глядiв, українцi мали близько 12 полiтичних партiй, якi до того ж вiдображали дуже рiзноманiтнi полiтичнi традицiї <австрiйських> українцiв Схiдної Галичини на про- тивагу <росiйським> українцям Волинi, Полiсся та Холмщини. Проте iснувала одна партiя, що була чисельнiшою та впливовiшою вiд усiх разом узятих,- УНДО. Вона утворилася в 1925 р. в результатi злиття Трудової партiї з рядом менших угруповань. Незважаючи на змiну назви, УНДО фактично являла со- бою прямого спадкоємця довоєнної Нацiонально-демократичної партiї, що була про- вiдною захiдноукраїнською партiєю до й пiд час польсько-української вiйни 1918- 1919 рр. Ця по сутi лiберальна партiя виступала за конституцiйну демократiю та не- залежнiсть України. Щоб пiдготувати українцiв до незалежностi, вона пiдтримувала полiтику <органiчного розвитку> та аграрних реформ. Вiдносно гнучка за своєю тактикою, ця партiя вдалася до спроб нормалiзацiї українсько-польських взаємин. Але репресiї польського уряду, з одного боку, та екстремiзм українських нацiоналiс- тiв, з iншого, ускладнювали проведення центристської полiтики УНДО. Оскiльки бiльшiсть українських дiячiв, переважно представники iнтелiгенцiї та духовенства, належали до УНДО, вона була партiєю захiдноукраїнського . її члени контролювали багато українських фiнансових, кооперативних та культурних закладiв, у тому числi найвпливовiшу захiдноукраїнську газету <Дiло>. На виборах УНДО збирала близько 600 тис. голосiв, завойовуючи величезну бiль- шiсть українських мандатiв у сеймi. До найвидатнiших лiдерiв партiї належали Дмит- ро Левицький, Василь Мудрий, Стефан Баран, Остап Луцький, Мiлена Рудницька та Iван Кедрин. Соцiалiстичнi тенденцiї в середовищi захiдних українцiв були сильними, хоч i фрагментарними. Головним їхнiм виразником виступала Радикальна партiя - най- старiша з усiх українських партiй, її програма закликала до справедливого подiлу земель серед селян, обмеження приватної власностi та вiдокремлення церкви вiд держави. Але вона також пiдкреслювала, що цих цiлей не можна досягти, доки не буде встановлена незалежна держава, котра об'єднає всiх українцiв. Тому в 20-30-х роках радикали, якi ранiше рiшуче пiдтримували ЗУНР, виступали переконаними противниками СРСР i Польщi - цих головних ворогiв української незалежностi. У 30-х роках радикали налiчували близько 20 тис. членiв, здебiльшого селян, сiльськогосподарських робiтникiв i подекуди iнтелiгенцiю. На виборах 1928 р. ця партiя отримала 280 тис. голосiв. Зосередженi в Галичинi радикали, проте, вдали- ся до рiшучих спроб поширити свiй вплив на Волинь, Полiсся та Холмщину, об'єд- навшись у 1926 р. з меншою вiд них Українською партiєю соцiалiстiв-революцiонерiв, що дiяла на Волинi, й утворивши разом Українську соцiалiстичну радикальну партiю. До найвiдомiших її вождiв належали такi ветерани, як Лев Бачинський та Iван Ма- кух. Якщо радикали виявляли нацiоналiстичнi тенденцiї, то iнша довоєнна україн- ська соцiалiстична партiя - чисельно невеликi й слабкi соцiал-демократи на чолi з Левом Ганкевичем - схилялася на бiк комунiзму. У 20-тi роки на Захiднiй Українi швидко поширювалися прорадянськi погляди. Великою мiрою це була реакцiя на прихильнiсть захiдних держав до полякiв, на їхнє потурання гнобленню Польщею нацiональних меншостей. Захiдним українцям та- кож iмпонували полiтика українiзацiї у Радянськiй Українi та вiдродження селян- ства за непу. Щоб стимулювати цi тенденцiї, радянський уряд призначав своїми кон- сулами у Львовi українцiв, намагався привернути до себе захiдних українських iнте- лектуалiв i студентiв, пропагуючи досягнення Радянської України та обiцяючи їм теплий прийом. У результатi до Радянської України емiгрували такi провiднi представники за- хiдноукраїнської iнтелiгенцiї, як Михайло Лозинський, Антiн Крушельницький та Степан Рудницький, а також сотнi студентiв. Майже всi вони загинули пiд час ре- пресiй 30-х рокiв. Не маючи офiцiйних контактiв з радянським урядом, Наукове товариство iм. Шевченка у Львовi пiдтримувало, однак, тiснi зв'язки з Українською Академiєю наук у Києвi. Захiдноукраїнськi кооперативи обмiнювалися досвiдом iз радянськими колегами. Захiдноукраїнський емiграцiйний уряд Євгена Петрушеви- ча пiсля 1923 р. зайняв вiдверто прорадянськi позицiї, те ж саме зробила впливова частина керiвництва УНДО. Але цi тенденцiї трималися недовго, й коли в 30-х роках на Захiдну Україну просочилися вiдомостi про страхiття колективiзацiї, голоду та чисток, вони швидко ослабли. Однак за свого пiднесення прорадянськi симпатiї дали початок кiльком легаль- ним та нелегальним органiзацiям. У 1919 р. невелика група галичан, бiльшiсть iз яких були в роки революцiї вiйськовополоненими у Росiї, утворила Комунiстичну партiю Схiдної Галичини. Пiд час короткої окупацiї Галичини Червоною армiєю в 1920 р. цi галицькi комунiсти - українцi, євреї та поляки - утворили ефемерний <уряд>. У 1923 р. ця партiя змiнила назву на Комунiстичну партiю Захiдної України (КПЗУ) i, схиляючись перед тиском Комунiстичного Iнтернацiоналу, стала авто- номною частиною Польської комунiстичної партiї. Але навiть тодi такi українськi лi- дери цiєї багатонацiональної партiї, як Кароль Максимович та Роман Кузьма, вперто продовжували зберiгати українське єство, виявляючи у своїх дiях дивовижну не- залежнiсть. Вони пристрасно пiдтримували Шумського та нацiонал-комунiзм у Радянськiй Українi, надавши своїй позицiї принципового звучання у мiжнарод- ному комунiстичному русi. Ця позицiя привела до змiцнення українського керiвницт- ва КПЗУ, але не поклала кiнця запеклiй фракцiйнiй боротьбi в партiї. У 1938 р. за наказом Сталiна її розпустили. У 30-х роках КПЗУ налiчувала понад 4 тис. членiв; майже половину з них становили українцi, а решту - поляки та євреї, Як нелегальна пiдпiльна партiя, КПЗУ в 1926 р. стала на шлях утворення легаль- ної, опертої на широкi маси органiзацiї пiд назвою Робiтничо-селяиське соцiалiстич- не об'єднання (Сельроб) iз метою завоювання бiльшої пiдтримки в народi. Спочатку її очолили лiвий русофiл Кирило Вальницький та український соцiалiст iз Волинi Павло Васильчук. Незабаром внутрiшнi конфлiкти, аналогiчнi тим, що роздирали КПЗУ, розкололи цю органiзацiю на праве крило, яке обстоювало українськi нацiо- нальнi iнтереси, та лiве, котре пiдтримувало Москву. У 1928 р., в апогеї своєї сили, обидва крила налiчували близько 10 тис. членiв i на виборах набрали близько 240 тис. голосiв, переважно вiдданих за нацiональне свiдомих правих. Проте полiтика Ста- лiна похитнула пiдтримку Сельробу з боку народу, й тому рiшення польського уряду про розпуск цiєї органiзацiї в 1932 р. не викликало великих протестiв. Iншi українськi партiї були невеликими, слабкими й схилялися до спiвпрацi з польським урядом. Одна з них - Українська католицька партiя єпископа Григо- рiя Хомишина - безуспiшно намагалася мобiлiзувати прибiчникiв клерикального консерватизму. Русофiли, що переживали стрiмкий занепад, заснували Руську селянську та Руську аграрну партiї, якi в 1931 р. злилися в одну. Але й це не ут- римало багатьох їхнiх рядових членiв вiд переходу до українських партiй. Кооперативний рух. <Спирайся на власнi сили!> - таким було гасло прихильни- кiв <органiчного розвитку> захiдноукраїнського суспiльства. Малось на увазi, що оскiльки українцям у їхнiх починках не допоможе нiхто (звичайно ж, не польський уряд), то їм слiд самим собi допомагати. Один iз найкращих способiв досягнення такої мети українцi вбачали у кооперативах. Основна функцiя кооперативiв полягала в розвитку економiки. За польської влади ця функцiя значно розширилася: коопера- тивний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економiчного само- захисту, школу, в якiй люди вчаться бути господарями власної землi. Важливим чинником у зростаннi ролi кооперативiв стали ветерани української армiї, що вступали до них. Переживаючи свою поразку, цi патрiотично настроєнi, полiтичне активнi люди дивилися на кооперативи як на засiб продовження боротьби за українську справу: <Працюючи в кооперативах, ми знову стаємо солдатами наро- ду>. Кожен органiзований кооператив, кожен забезпечений ним товар чи послуга, кожен грiш, що клався до української, а не польської кишенi, вони вважали за удар по польському вороговi, за ще один крок до незалежностi. Участь у кооперативах по- яснювалася й практичними мiркуваннями: нерiдко лише кооперативи надавали вете- ранам можливiсть працювати. Кооперативи швидко утворили розгалужену мережу. Кредитовi спiлки органi- зувалися в асоцiацiю пiд назвою <Центробанк>, сiльськi споживчi й торговi спiлки утворили <Центросоюз>, спiлка молочних кооперативiв називалася <Маслосоюз>, а <Народна торгiвля> представляла мiських торгiвцiв. Органiзацiя, що об'єднувала всi кооперативи, наглядала за їхнiми рахунками, навчала службовцiв та забезпечу- вала загальне керiвництво, називалася РУСК (Ревiзiйна Українська спiлка коопе- ративiв). Авторитет спiлок пiдносили їхнi високопрофесiйнi та самовiдданi керiвники, насамперед Остап Луцький та Юлiян Павловський. У мiжвоєнний час кооперативи об'єднували переважно сiльських споживачiв [i торговельнi органiзацiї i регулювали цiни на сiльськогосподарськi продукти та I готовi вироби. Найбiльших успiхiв у збутi своїх продуктiв досягли молочнi коопе- 1 ративи <Маслосоюзу>, що опанували захiдноукраїнський i навiть значну частину I польського ринку. I Про рiзке зростання кооперативiв свiдчить статистика. Якщо в 1921 р. у Схiднiй I Галичинi налiчувалося близько 580 українських кооперативiв, то у 1928 р. їх кiль- кiсть пiдстрибнула до 2500, а на 1939 р. наблизилася до 4000. Загальне число членiв 5 кооперативiв напередоднi другої свiтової вiйни сягало понад 700 тис. чоловiк; вони забезпечували роботою понад 15 тис. українцiв. Майже 90 % кооперативiв дiяли у Схiднiй Галичинi; на Волинi ж, Полiссi та Холмщинi українцiв змушували вступати до польських кооперативних асоцiацiй. I все ж на кожного українця припадало вдвiчi бiльше кооперативiв, нiж у полякiв, навiть при тому, що останнi мали перевагу, користуючись пiдтримкою уряду. Але українськi кооперативи також стикалися з серйозними проблемами. Зане-  покоєнi зростанням руху, польськi урядовцi стали систематично перешкоджати йо- го дальшому розвитку. Польська тактика включала звинувачення в нiбито непра- вильному складаннi зведень, порушеннi правил будiвництва чи гiгiєни тощо. За всiєї своєї чисельностi та високої органiзованостi українськi кооперативи, проте, значно поступалися польським через брак капiталiв, що обмежував їхнiй економiчний вплив. Але попри всi труднощi кооперативний рух прискорював суспiльну мобiлi- зацiю та нацiональну iнтеграцiю серед українцiв Галичини й свiдчив про їхнє праг- нення опiкуватися власними справами. Освiта. Як можна було сподiватися, шкiльництво являло собою надзвичайно де- лiкатне й важливе питання в українсько-польськiй конфронтацiї. Опрiч забезпечен- ня дiтей освiтою, українцi бажали, щоб школи пiдносили нацiональну свiдомiсть i культуру корiнного населення. Зi свого боку поляки сподiвалися, що система шкiль- ництва виховуватиме з неполякiв вiдданих громадян Польської держави. Поляки розвивали освiту на початковому рiвнi, особливо в таких вiдсталих краях, як Во- линь, Полiсся та Холмщина. До початку 30-х рокiв неписьменнiсть у населених укра- їнцями регiонах Польської держави впала до 28 % (хоч на Волинi вона була значно вищою). Проте водночас заснованi при австрiйськiй владi україномовнi школи пiд приводом перетворення на двомовнi систематично лiквiдовувалися. З понад 2400 по- чаткових українських шкiл, що iснували у Схiднiй Галичинi в 1912 р., у 1937 р. зали- шилося тiльки 352. На Волинi протягом цього часу кiлькiсть українських шкiл ско- ротилася з 440 до восьми. На рiвнi середньої освiти становище українцiв було та- кож безрадiсним: у 1931 р. одна польська гiмназiя припадала на 16 тис. полякiв, але одна українська - аж на 230 тис. українцiв. Зазнавали українцi дискримiнацiї й на унiверситетському рiвнi. Уряд не виконав обiцянки заснувати для них унiверситет i систематично чинив перешкоди українцям, що прагнули здобути унiверситетську освiту. Тому в 1920 р. українцi заснували у Львовi <таємний> унiверситет. Органiзований без дозволу властей, вiн являв собою по сутi iмпровiзованi курси, що викладалися конспiративне. У перiод свого розквiту цей унiверситет налiчував 54 професори, три факультети, 15 кафедр i близько 1500 студентiв. Пiсля того як у 1925 р. уряд усе ж закрив його, багато українських студен- тiв виїжджали для продовження навчання за кордон, особливо до Чехословаччини. В результатi освiченi українцi ставали войовничими виразниками антипольських настроїв i радикальних полiтичних поглядiв. Спробу задовольнити потребу українцiв у середнiх освiтнiх закладах зробило товариство <Рiдна школа>, що до 1938 р. заснувало близько 40 гiмназiй, лiцеїв та про- фесiйно-технiчних шкiл. Велику частину витрат на цi заходи покривали внески його членiв, число яких iз 5 тис. у 1914 р. перевершило 100 тис. у 1938 р., та внески iммi- грантiв у Сполучених Штатах та Канадi. Загальнокультурнi потреби лишалися у царинi дiяльностi <матерi> всiх захiдноукраїнських органiзацiй - шанованого всiма товариства <Просвiта>, яке в 1939 р. налiчувало понад 360 тис. членiв. Воно утриму- вало величезну мережу читалень, публiкувало навчальнi матерiали, вiдкривало дит- садки, вело цiлий ряд курсiв. Смак галичан до органiзацiйної дiяльностi виявився також в iнших сферах. Продовжували дiяти такi довоєннi органiзацiї сiльської молодi, як <Сокiл> та <Луг> (ранiше <Сiч>), у той час як новi органiзацiї, зокрема заснований у 1911 р. <Пласт>, залучали дiтей мiської iнтелiгенцiї, готуючи їх зайняти провiднi посади у суспiльствi. Переконаний, що пластунський рух є розсадником нацiоналiзму, уряд у 1930 р. за- боронив його. Важливою подiєю органiзацiйного життя мiжвоєнного перiоду стало посилення жiночого руху. Взявши за мету виховання нової, нацiональне свiдомої, культурно розвиненої, прогресивної в соцiальному та економiчному вiдношеннi жiнки, заснований у 1920 р. Союз українок через 10 рокiв уже мав 45 тис. членiв. Пiд талановитим керiвництвом депутата сейму Мiлени Рудницької вiн здiйснював ши- року благодiйну, освiтню та культурну дiяльнiсть, а також мав добре налагодженi контакти з мiжнародними фемiнiстськими органiзацiями. Церкви. Найбiльшою, найбагатшою i найвпливовiшою органiзацiєю захiдних ук- раїнцiв лишалася, без сумнiву, греко-католицька церква. Але роль цiєї установи в га- лицькому суспiльствi зазнала вражаючих змiн. Порiвняно з XIX ст., коли вона висту- пала єдиною органiзацiєю українцiв Галичини, у мiжвоєнний перiод ця церква була тiльки однiєю з багатьох (хоч i найбiльшою) i вiдтак не могла розраховувати на без- умовну вiрнiсть їй усiх галицьких українцiв. Наприкiнцi 30-х рокiв греко-католицька церква налiчувала 4 млн вiруючих у близько 3 тис. парафiй. Вона мала цiлу мережу молодiжних органiзацiй, жiночих то- вариств ба навiть власну полiтичну партiю - Українську католицьку нацiональну партiю. Про її здатнiсть мобiлiзувати молодь, особливо сiльську, свiдчив масовий злiт <Молодь за Христа>, органiзований у 1933 р., що зiбрав понад 50 тис. учасни- кiв. Ця церква сприяла прогресовi також у царинi шкiльництва. У 1928 р. вона за- снувала єдиний український вищий учбовий заклад у Польщi - Теологiчну академiю у Львовi, ректором якої був Йосип Слiпий. Було також засновано три нових семiнарiї. Своїми досягненнями у мiжвоєнний перiод греко-католицька церква, без сумнiву, завдячує митрополитовi Андрею Шептицькому. Сила волi, широта поглядiв, гума- нiзм здобули йому загальну повагу й зробили найвпливовiшою постаттю в за- хiдноукраїнському суспiльствi. Переконанiсть Шептицького в тому, що греко- католицька церква - це суто українська установа, яка повинна берегти схiднi церковнi традицiї та пiдтримувати нацiональнi прагнення свого народу, сприяла зростанню його популярностi. Цей пiдхiд призвiв до конфлiкту мiж ним i час- тиною церковної iєрархiї на чолi з єпископом Хомишиним та Василiанським ор- деном, якi скорiше наголошували на своїх зв'язках з римо-католицтвом, нiж на са- мобутностi їхньої церкви. Митрополит справляв також значний вплив на полiтичне життя. У 30-х роках вiн енергiйно протестував проти кампанiї пацифiкацiї, а через п'ять рокiв пiдтримав по- лiтику нормалiзацiї. Маючи тiснi взаємини з помiркованою частиною УНДО, Шеп- тицький водночас засуджував як нацiонал-екстремiстiв, так i комунiстiв, постiйно обстоюючи необхiднiсть вищих цiнностей, ширшого бачення ситуацiї. На Волинi, Полiссi та Холмщинi православна церква налiчувала близько 2 млн українцiв. На вiдмiну вiд греко-католицької церкви вона не мала протекцiї Риму й вiдтак була менше захищеною вiд репресивної полiтики Польщi. У 1924 р. за наполя- ганням уряду православна церква в Польщi розiрвала свої зв'язки з Московською патрiархiєю й проголосила автокефалiю. I хоч на вищих рiвнях церковної iєрархiї зберiгалися русофiльськi симпатiї, на її нижчому рiвнi помiтно зростали українськi впливи - в мiру того як українська мова почала проникати в лiтургiю, релiгiйнi пуб- лiкацiї та у процес навчання в семiнарiях. Занепокоєний таким поворотом подiй, польський уряд став добиватися впровадження в церковну службу польської мови й розпочав кампанiю навернення православних до католицької вiри, що супровод- жувалася масовим знищенням православних церков. Хоч полонiзацiя подекуди й мала певнi здобутки, зокрема в лiтургiї, та рiдко хто з українцiв зрiкався православ'я. Митрополит Андрей Шептицький Революцiйний рух Новий нацiоналiзм. У мiжвоєнний перiод з'явився якiсно новий рiзновид україн- ського нацiоналiзму. В XIX ст. нацiоналiзм української iнтелiгенцiї, що головним чином сповiдувала лiберальнi чи соцiалiстичнi iдеї, був скорiше аморфним поєднан- ням нацiональної свiдомостi, патрiотизму та гуманiстичних цiнностей. Хоча цей рух став згуртованiшим у перiод мiж 1917 та 1920 рр., коли вiн поставив перед собою мету будiвництва нацiональної державностi, вiн продовжував обстоювати демокра- тичнi та соцiалiстичнi принципи. Пiд час вiйни за незалежнiсть багато українських полiтикiв нерiдко вагалися, коли потрiбно було вибирати мiж нацiоналiстичними й соцiалiстичними цiлями. Однак у 1920-х роках у середовищi молодих українцiв, як i в iнших європейських народiв, зародилася крайня форма нацiоналiзму, яку нази- вали iнтегральним нацiоналiзмом. На Українi iнтегральний нацiоналiзм веде свiй родовiд насамперед iз невдач 1917-1920 рр. Як зауважує Олександр Мотиль, <український нацiоналiзм був по сутi спробою пояснити, чому втрачено українську державнiсть i як належить вiдво- ювати її>. Переконанi в тому, що соцiалiстичнi й демократичнi пiдходи сприяють мiж- партiйнiй ворожнечi, неефективному керiвництву, розходженню в цiлях, вiдсутностi чiткої спрямованостi, що в сумi призводить до поразки, молодi ветерани вiйни за не- залежнiсть вiдкинули стару iдеологiю. Натомiсть вони закликали до створення нового типу українця, беззастережно вiдданого нацiї та справi незалежної державностi. Найенергiйнiше висловлював цi погляди Дмитро Донцов - емiгрант iз Схiдної Ук- раїни й колишнiй соцiалiст, що став головним iдеологом українського iнтегрального нацiоналiзму. Iдеологiя. Український iнтегральний нацiоналiзм не спирався на ретельно об- грунтовану систему iдей. Вiн скорiше грунтувався на рядi ключових понять, основ- на мета яких полягала не в тлумаченнi дiйсностi, а у спонуканнi людини до дiї. Дон- цов стверджував, що нацiя - це абсолютна цiннiсть, i немає вищої мети, нiж здобут- тя незалежної держави. Оскiльки полiтика - це по сутi дарвiнiстська боротьба на- родiв за виживання, то конфлiкти мiж ними неминучi. З цього випливало, що мета виправдовує засоби, що сила волi панує над розумом, що краще дiяти, нiж спогля- дати. Для популяризацiї своїх поглядiв iнтегральнi нацiоналiсти мiфологiзували ук- раїнську iсторiю, плекаючи своєрiдний культ боротьби, самопожертви та нацiональ- ного героїзму. Расизм складав вiдносно другорядний компонент цiєї iдеологiї, хоч у писаннях деяких її прибiчникiв можна було вiдшукати слiди антисемiтизму, увага на ньому не загострювалася. Iнтегральний нацiоналiзм сповiдував колективiзм, що ставив нацiю над iндивi- дом. Поряд iз цим вiн закликав своїх прибiчникiв бути <сильними особистостями>, якi нi перед чим не спинились би для досягнення тих чи iнших цiлей. Одна з них зво- дилася до того, щоб змусити народ дiяти як об'єднане цiле, а не як рiзнi партiї, класи чи регiональнi групи. Звiдси й всеохоплююча природа цього руху, який особливого значення надавав соборностi (нацiональнiй єдностi), вiдкидав регiоналiзм i прагнув контролювати всi прояви дiяльностi суспiльства. Iнтегральнi нацiоналiсти закли- кали <пробиватися у всi царини народного життя, у всi його закутки, у всi установи, товариства, групи, в кожне мiсто i село, в кожну родину>. Разом iз прагненнями мо- нополiзацiї всiх аспектiв життя нацiї прийшла й нетерпимiсть. Переконанi, що зна- ють єдиний шлях досягнення нацiональної незалежностi, iнтегральнi нацiоналiсти були готовi воювати з кожним, хто стане їм на завадi. Донцов з iншими iдеологами руху не мали чiткого уявлення про тип суспiльства, яке вони бажали б мати пiсля здобуття незалежностi. Вони мало що могли сказати про його соцiально-економiчну органiзацiю, зазначаючи лише, що воно буде в основ- ному аграрним i спиратиметься на спiвпрацю мiж державою, кооперативами та при- ватним капiталом. Полiтична система майбутньої держави засновувалася на владi однiєї нацiоналiстичної партiї, серцевину якої складали випробуванi <борцi> й <кра- щi люди>. На чолi руху стояв верховний керiвник, або вождь, котрий мав безумовну i необмежену владу. Український iнтегральний нацiоналiзм цiлком очевидно мiстив елементи фа- шизму й тоталiтаризму. В 20-х роках цi тенденцiї поширювалися в усiй Європi. Вони справляли значний вплив (це особливо стосується iталiйського фашизму) й на країни Схiдної Європи. Але, як стверджує Iван Лисяк-Рудницький, <захiдний фа- шизм, що розвинувся у мiському промисловому оточеннi, не був найближчим роди- чем українського iнтегрального нацiоналiзму>. Останнiй куди ближче стояв до та- ких праворадикальних рухiв схiдноєвропейських аграрних суспiльств, як <Залiзна гвардiя> в Румунiї. <Усташi> в Хорватiї. <Стрiла i хрест> в Угорщинi та аналогiчних рухiв у Словаччинi та Польщi. Врештi-решт український iнтегральний нацiона- лiзм мав незалежне походження i його корiння мiстилося у власному суспiль- ствi. Спостерiгаючи трагiчну долю українцiв пiд польською та радянською вла- дою, втративши вiру в традицiйнi легальнi методи, розчарованi захiдними демо- Євген Коновалець (сидить у центрi) на першому конгресi ОУН. 1929 р. кратiями, якi iгнорували заклики українцiв про допомогу й самi загрузли в кри- зi, українськi iнтегральнi нацiоналiсти вважали, що їм нiчого чекати вiд iснуючого стану речей, й тому необхiдно вдатися до радикальних заходiв, аби змiнити його. Органiзацiя. Ще перед тим як була остаточно сформульована iдеологiя iнтеграль- ного нацiоналiзму, в Галичинi й особливо серед емiгрантiв у Чехословаччинi виник- ли розпорошенi групи майбутнiх учасникiв руху. В 1920 р. невелика група офiцерiв пiдпiльно заснувала у Празi Українську вiйськову органiзацiю (УВО), що праг- нула продовжити збройну боротьбу проти польської окупацiї. Згодом її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця - галичанина, котрий очолював заго- ни сiчових стрiльцiв у схiдних українських армiях, видатного провiдника у боротьбi за незалежнiсть. Прекрасний органiзатор i тонкий полiтик, Коновалець швидко стає незаперечним лiдером iнтегральних нацiоналiстiв у мiжвоєнний час. Спочатку УВО являла собою вiйськову органiзацiю з вiдповiдною структурою командування. Вона таємно готувала демобiлiзованих ветеранiв у Галичинi та iнтер- нованих солдатiв у Чехословаччинi до можливого антипольського повстання, а та- кож проводила операцiї, спрямованi на дестабiлiзацiю польського окупацiйного ре- жиму. Найважливiшими такими актами стали замах на голову польської держави Ю. Пiлсудського, здiйснений Степаном Федаком у 1921 р., та широка кампанiя саботажу в 1922 р. Органiзацiя, що, за приблизними даними, налiчувала 2 тис. членiв, мала зв'язки як iз схiдно-, так i з захiдноукраїнським емiграцiйними урядами та дiставала таємну фiнансову допомогу вiд захiдноукраїнських полiтичних партiй. Але в 1923 р. становище УВО рiзко змiнилося. Коли визнання Антантою закон- ностi польської влади в Схiднiй Галичинi викликало сумнiви серед багатьох захiдних українцiв щодо доцiльностi продовження збройного опору, з УВО вийшло багато її випробуваних членiв. Проте органiзацiя вiдмовилася змiнити тактику збройних дiй проти полякiв, тим самим вiдштовхнувши вiд себе легальне дiючi партiї, що вiдкидали тероризм. Переслiдування польської полiцiї змусили Коновальця й велику частину проводу тiкати з Галичини й заснувати штаб-квартиру за кордоном. Криза, що охопила УВО внаслiдок цих змiн, спричинилася до її важливої пере- орiєнтацiї. Коновалець звернувся по фiнансову та полiтичну допомогу до чужозем- них держав, насамперед ворогiв Польщi - Нiмеччини та Литви. А у Схiднiй Гали- чинi для поповнення своїх порiдiлих лав УВО стала вербувати гiмназичну та унi- верситетську молодь. Для пропаганди своєї рiшучої лiнiї в Галичинi органiзацiя дово- зила контрабандою з-за кордону свiй часопис <Сурма>. Особливо важливим було те, що УВО з метою створення розгалуженої мережi нацiоналiстичних осередкiв устано- вила контакти з рядом таких студентських груп, як <Українська нацiоналiстична молодь> у Празi, <Легiон українських нацiоналiстiв> у Подебрадах (Чехословаччи- на) та <Асоцiацiя української нацiоналiстичної молодi> у Львовi. У 1929 р. пiсля кiль- кох пiдготовчих конференцiй представники УВО та студентських груп зустрiлися у Вiднi й заснували Органiзацiю українських нацiоналiстiв (ОУН). Бiльшу частину її членiв складала галицька молодь, а керiвництво забезпечували з-за кордону Коно- валець та його соратники. Роль, яку бралася виконувати ОУН, була набагато ширшою вiд завдань УВО. Як i її попередниця, ОУН лишалася <пiдпiльною партiєю>. Вона дотримувалася вiй- ськових засад керiвництва, конспiративних методiв суворої дисциплiни й проводила кампанiю полiтичного терору проти польської держави та її представникiв. Проте вона також прагнула очолити широкий революцiйний рух за досягнення цiлей iнте- гральних нацiоналiстiв. Особливих зусиль докладала вона для популяризацiї сво- їх поглядiв, насамперед серед молодi, намагаючись опанувати всiма захiдноукраїн- ськими громадськими, полiтичними та економiчними органiзацiями. Українцi, якi чинили перешкоди планам ОУН, як i польськi урядовцi, опинилися пiд загрозою те- рористських нападiв. . - Без сумнiву, найбiльшим успiхом ОУН була її здатнiсть заручитися широкою пiдтримкою української молодi, її схильнiсть до революцiйних дiй, радикальних рiшень, прагнення вивести нову породу <надукраїнцiв> iмпонували молодi, ошуканiй польською владою, доведенiй до вiдчаю безробiттям i розчарованiй поразками бать- кiв. Одразу ОУН залучила на свiй бiк велику частину унiверситетських студентiв та учнiв вищих гiмназiй Схiдної Галичини. Майже в кожному унiверситетi й у кожнiй середнiй школi в Польщi та за кордоном, де вчилися українцi, були осередки ОУН. Справжньою твердинею iнтегральних нацiоналiстiв, яких очолювали Богдан Кравцiв, Стефан Ленкавський, Степан Охримович, Iван Грабрусевич та Володимир Янiв, став Академiчний Дiм українських студентiв унiверситету у Львовi. Коли деякi з цих юна- кiв поверталися до своїх сiл, вони пропагували iдеї iнтегральних нацiоналiстiв у провiнцiї. Для розширення свого впливу ОУН також проникала в рiзноманiтнi господар- ськi, освiтнi та молодiжнi органiзацiї, влаштовувала масовi полiтичнi демонстрацiї, студентськi протести, бойкотування польських товарiв, видавала численнi газети й брошури, енергiйно поширювала свої iдеї серед студентiв, селян i робiтникiв Гали- чини i Волинi. У цiй дiяльностi вона спиралася, зокрема, на допомогу обдарованих молодих поетiв, таких як Євген Маланюк, Олег Ольжич-Кандиба, Олена Телiга та Богдан Кравцiв. Основною трибуною поглядiв iнтегральних нацiоналiстiв слугував празький часопис <Розбудова нацiї>. Згодом пiд вплив iнтегральних нацiоналiстiв по- трапив ряд iнших видань. Хоч визначити кiлькiсть членiв ОУН надзвичайно важко, за приблизними пiд- рахунками, напередоднi другої свiтової вiйни вона налiчувала до 20 тис. чоловiк. Чис- ло ж спiвчуваючих було набагато бiльшим. Так чи iнакше перевага в її лавах молодих, енергiйних, iдеалiстично настроєних i самовiдданих людей швидко зробила ОУН найдинамiчнiшим чинником у полiтичному життi Захiдної України мiжвоєнного перiоду. Протягом 30-х рокiв ОУН продовжувала свою <вiйну> з польським режи- мом, здiйснюючи напади на урядовi заклади та поштовi контори, щоб здобути кошти для своєї дiяльностi, органiзовуючи акцiї саботажу щодо державної власностi та вбивства. Але ОУН (як i У БО) не вважала насильство й терор за самоцiль. Її чле- ни були переконанi, що революцiйними засобами ведуть нацiонально-визвольну боротьбу, аналогiчно тому, як у це вiрили iрландцi з антианглiйської органiзацiї <Шинн фейн> та учасники передвоєнної антиросiйської пiдпiльної органiзацiї Пiл- судського. Безпосередня мета такої тактики полягала в тому, щоб переконати ук- раїнцiв у можливостi опору й тримати українське суспiльство в станi <постiйного революцiйного бродiння>. Ось як розвивалася концепцiя <перманентної револю- цiї> в одному виданнi iнтегральних нацiоналiстiв 1930 р.: <Шляхом iндивiдуального терору та окремих масових виступiв ми захопимо широкi верстви населення iдеєю визволення i залучимо їх у ряди революцiонерiв... Тiльки безперервно вдаючись до нових акцiй, ми зможемо пiдтримати i розвинути постiйний дух протесту проти влас- тей та зберегти ненависть до ворога i прагнення остаточної вiдплати. Люди не звика- ють до своїх кайданiв, не призвичаюються жити у ворожому суспiльствi>.  На початку 30-х рокiв, крiм сотень актiв саботажу та десяткiв випадкiв <експро- прiацiї> державних фондiв, члени ОУН органiзували понад 60 замахiв та вбивств. Найважливiшими їхнiми жертвами стали: Тадеуш Голувко (1913) - широковiдомий польський прибiчник польсько-українського компромiсу; Емiлiан Чеховський (1932) - комiсар польської полiцiї у Львовi; чиновник радянського консульства у Львовi Олексiй Майлов (1933), убитий у помсту за голодомор 1932-1933 рр. на Радянськiй Українi; Бронiслав Перацький (1934) - польський мiнiстр внутрiш- нiх справ, на якого ОУН поклала вiдповiдальнiсть за пацифiкацiю 1930 р. Було здiйс- нено багато замахiв на українцiв, якi не погоджувалися з полiтикою ОУН. Най- бiльш вiдомим iз них стало вбивство в 1934 р. авторитетного українського педагога Iвана Бабiя. Але полiтика насильства й конфронтацiї дорого коштувала ОУН. У 1930 р. ко- мандира її бойового загону Юлiяна Головацького застрелив агент полiцiї. Через рiк за вбивство урядника пiд час однiєї з <експропрiацiй> повiсили двох молодих робiт- никiв Василя Бiласа та Дмитра Данилишина. Пiсля вбивства Перацького у 1934 р. польська полiцiя розпочала широку карну акцiю, внаслiдок якої було накрито весь крайовий провiд ОУН у Галичинi, включаючи Степана Бандеру та Миколу Лебе- дя, котрi органiзували замах. На судових процесах, активно висвiтлюваних у пресi, цi молодi провiдники отримали тривалi термiни ув'язнення в концтаборi Береза Карту зька. До них приєдналися сотнi рядових членiв ОУН, яких схопили в той час. Цi подiї - лише частина невдач, якi спiткали ОУН. Незабаром стало ясно, що в органiзацiю проникла полiцiя, чого й належало сподiватися, оскiльки ОУН стала проводити масовi вербування. Ще бiльш деморалiзуючим фактором була кри- тика ОУН з боку своїх же українцiв. Батьки обурювалися з того, що органiзацiя штовхала малоосвiчених пiдлiткiв до небезпечної дiяльностi, яка часто закiнчувалася трагiчно. Громадськi, культурнi та молодiжнi органiзацiї засудили намагання ОУН пiдпорядкувати їх собi. Легальнi полiтичнi партiї звинувачували iнтегральних нацiо- налiстiв у тому, що вони давали урядовi привiд для обмеження легальної дiяльностi українцiв. <Аморальнiсть> ОУН гостро засудив митрополит Шептицький. Взаємнi закиди й звинувачення свiдчили про тертя мiж двома поколiннями - батькiв у ле- гальному <органiчному> секторi та їхнiх дiтей у революцiйному пiдпiллi. Конфлiкт мiж поколiннями виявився й у самiй ОУН, особливо в її проводi. З-за кордону керiвництво рухом здiйснювало виховане в бiльш <цивiлiзовану> довоєнну добу, загартоване роками й досвiдом старше поколiння Коновальця та його сорат- никiв iз 1917-1920 рр., таких як Дмитро Андрiєвський, Омелян Сеник, Микола Сцi- борський та Роман Сушко. Хоч вони до певної мiри сумнiвалися щодо окремих так- тичних методiв ОУН i особливо вбивств, але їм часто важко було на вiдстанi конт- ролювати своїх пiдлеглих. Не вiдкидаючи насильства, Коновалець та його штаб, од- нак, бiльше зусиль зосереджували на тому, щоб добитися допомоги чужоземних країн; особливо Нiмеччини. Пiдлеглий їм галицький крайовий провiд, до якого входили Степан Бандера, Ми- кола Лебедь, Ярослав Стецько, Iван Климiв, Микола Климишин i Роман Шухевич, навпаки, тримався тактики революцiйних дiй. Бiльшостi з цих дiячiв було тiльки тро- хи за 20, i вони не знали принижень та ганьби польського панування. Молодече хизування перед режимом породило в них схильнiсть до насильницького, героїчного типу опору, а вiдносна помiркованiсть i спокiйнiший стиль життя їхнiх старших ко- лег за кордоном викликали у них презирство. Невдоволення посилилося пiсля того, яку 1934 р. усiх галицьких лiдерiв було ув'язнено у концтаборi Береза Картузька, у зв'язку з чим ходили чутки, нiбито їх схопили внаслiдок недбалостi чи навiть зра- ди деяких членiв закордонного проводу. Проте у Коновальця вистачало авторитету, престижу й дипломатичної майстер- ностi, щоб запобiгати вибуховi конфлiкту. Тому його вбивство в 1938 р. радянським агентом у Роттердамi стало дошкульним ударом для руху iнтегральних нацiона- лiстiв. Вiдтак напередоднi iсторичних катаклiзмiв ОУН опинилася без досвiдченого й загальновизнаного вождя. А те, що попри всi цi невдачi органiзацiя не лише уник- ла розвалу, а й продовжувала зростати, є промовистим свiдченням вiдданостi, дина- мiчностi та дисциплiни її рядових членiв. Українцi пiд владою Румунiї Iншою країною, котра в хаосi 1918-1919 рр. захопила значну кiлькiсть укра- їнцiв, була Румунiя. За румунською статистикою, у 1920 р. в її межах проживало близько 790 тис. українцiв, що складали 4,7 % населення. Українцi утворювали три виразних пiдгрупи. Перша - близько 450 тис. чоловiк - мешкала в пiвденно- схiднiй частинi країни, у колишнiй росiйськiй провiнцiї Бессарабiя (нинiшня Молдо- ва), що мала вихiд до Чорного моря. У 1919 р. пiд Хотином цi бiднi селяни пiдняли повстання проти румунського уряду, яке очолили бiльшовики, але пiсля його по- разки їхня полiтична активнiсть занепала. Iнша невелика група українцiв прожива- ла на колишнiй угорськiй територiї Мараморош i також була полiтичне малоактив- ною. Третю й найбiльш дiяльну українську громаду складали близько 310 тис. ук- раїнцiв Буковини. Румунська окупацiя призвела їх до глибокого полiтичного за- непаду. Пiд владою Австрiї Буковина була автономною провiнцiєю, а українцi - її найчисельнiша нацiональна група - мали порiвняно сильне полiтичне представ- ництво у Вiднi, широке мiсцеве самоуправлiння, розвинену систему україномовного шкiльництва. Все це було втрачене з анексiєю цього краю Румунiєю. Iз спiльностi, котра з усiх захiдних українцiв користувалася найбiльшим сприянням, буковинцi стали найбiльш гнобленими. Своєю нетерпимiстю до нацiональних меншостей Румунiя перевершувала навiть Польщу. Пiсля визнання у 1920 р. захiдними союзниками румунських претензiй що- до Буковини румунський уряд закрив усi українськi школи й навiть вiдмовився визна- ти українцiв за окрему нацiю. В освiтнiх заходах 1924 р., скерованих на румунiзацiю шкiл, українцiв називали <громадянами румунського походження, що забули рiдну мову>. До 1927 р. всi слiди колишньої автономностi Буковини було стерто, а сам край уже розглядали як одну з румунських провiнцiй. Двадцять два роки, проведенi українцями пiд владою Румунiї, подiляються на три перiоди. У перший перiод, що тривав 31918 по 1928 р., румунський уряд запро- вадив у провiнцiї воєнний стан. Серед буковинських українцiв, призвичаєних до впо- рядкованої конституцiйної системи Австрiї, брутальна лiквiдацiя їхнiх прав i руму- нiзацiя культурного життя посiяли шок i розгубленiсть. Згодом вони трохи оговта- лися протягом вiдносно лiберального перiоду 1928-1938 рр. Але у 1938 р., з при- ходом до влади в Румунiї вiйськових, почався перiод жорстокого, майже тоталiтар- ного правлiння. За таких обставин лише в короткий перiод мiж 19'28 та 1938 рр. можна було ду- мати про вiдродження українського життя, та й то в обмежених рамках. Невелика буковинська спiльнiсть реагувала на румунське правлiння подiбно до своїх спiввiт- чизникiв у Польщi. Старшi за вiком i краще соцiальне влаштованi, її представники схилялися на користь <органiчної> роботи й компромiсу з режимом. Вони вiдно- вили культурнi товариства, хори, театральнi трупи, студентськi гуртки та органи преси. У 1927 р. пiд проводом Володимира Залозецького вони навiть утворили Укра- їнську нацiональну партiю. Проте у 1938 р. цю партiю й багато iнших українських органiзацiй було розпущено. У серединi 30-х рокiв сформувався <революцiйний>, або нацiоналiстський, табiр на чолi з Орестом Зибачинським, Петром Григоровичем i Денисом Квiтковським. Вербуючи нових членiв iз бiльшою вибiрковiстю, нiж ОУН у Галичинi, ця невелика за чисельнiстю органiзацiя незабаром пiдпорядкувала собi студентськi, молодiжнi та спортивнi товариства. Завдяки своїй конспiративнiй бу- довi вона виявилася єдиною на Буковинi українською органiзацiєю, що не тiльки ви- тримала репресiї уряду, а й навiть зросла на протидiю їм. Українцi в Чехословаччинi Описуючи в основному гнiтючi умови iснування українцiв у мiжвоєнний перiод, вiдрадно вказувати на один, хоч i крихiтний, уламок цього народу, доля якого в цей час значно полiпшилася: це були українцi Закарпаття. Iзольованi вiд спiввiтчизникiв Карпатськими горами, карпатоукраїнцi (або русини, як вони продовжуванiй нази- вати себе) були найменш розвиненими у полiтичному, соцiально-економiчному й культурному вiдношеннi. Коли падiння Австро-Угорської iмперiї поклало кiнець ма- дярському гнiтовi, цей регiон увiйшов до складу Чехословаччини. На вiдмiну вiд насильницької анексiї iнших захiдноукраїнських земель об'єднання Карпатської України з Чехословаччиною було добровiльним. Унаслiдок пiдписаної в м. Скрентонi (штат Пенсiльванiя, США) у листопадi 1918 р. угоди з чеськими лiдерами емiгран- ти з Закарпаття погодилися на включення спосї батькiвщини до складу нової чесь- кої держави за умови надання їй автономiї. З усiх новостиорених держав Схiдної Сиропи Чсхослоiкiччiiiiа була найдемокра- тичнiшою. Вiдтак вона не проводила щодо своїх мсiiiлостсн такої вiдкритої по- лiтики дискримiнацiї та асимiляцiї, як По.'н-iда та Румунiя. Iiцоп- це не значить, що взаємини мiж центра.ii.ним урядом i населенням 'I.iь.ii.ii.iiгii ?у.!н i)': iконф-'нкi ними. Питання про автономiю, як ми пересвiдчимося, спричинилося до напруженостi мiж Прагою та її схiдною провiнцiєю. Однак чехи дозволили карпатоукраїнцям бiльшу мiру полiтичної та культурної самореалiзацiї, нiж вони будь-коли мали. У 1921 р. в Чехословаччинi проживало близько 455 тис. карпатоукраїнцiв. Iз них у чеськiй частинi країни мешкали 370 тис., а 85 тис. населяли околицi Пряшева у словацькiй частинi федерацiї. Бажаючи модернiзувати всi регiони своєї нової дер- жави, чехи намагалися пiдняти рiвень життя й у Закарпаттi. У 20-х роках було по- дiлено великi угорськi маєтки, й близько 35 тис. селянських господарств отримали додатковi дiлянки, кожна розмiром понад два акри. Разючим контрастом до Польщi та Румунiї було те, що чеський уряд у свої населенi українцями територiї вкладав бiльше коштiв, нiж вилучав. Однак цих iнвестицiй було надто мало, аби якось полег- шити страшнi злиднi в регiонi. З початком депресiї 30-х рокiв населення Закар- паття спiткали тяжкi випробування, що часом виливалися в голодування широких мас народу. З точки зору освiти й культури чеська полiтика явила собою жадану змiну пiсля iнтенсивної мадяризацiї. Передусiм рiзко зросла кiлькiсть освiтнiх закладiв. Мiж 1914 та 1938 рр. число початкових шкiл зросло з 525 до 851, а гiмназiй - iз трьох до II. Бiльше того, чеський 'уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибiр. Такий лiбералiзм спричинив швидке зростання культурних товариств, таких як <Просвiта> й Товариство русофiлiв iм. Духновича. Процвiтали театральнi трупи та хори. Скромному культурному ренесансовi сприяла творчiсть та- ких письменникiв, як Василь Гренджа-Донський, Андрiй Карабелеш, Олександр Маркуш. Але культурне життя Закарпаття не було позбавлене складнощiв та конфлiктiв. Iз поширенням Освiти й по мiрi залучення населення до демократичних полiтичних процесiв на перший план стало виходити питання нацiональної самобутностi, що на той час уже було розв'язане у бiльшостi українських земель. Як водиться, його ви- рiшення стало першочерговою метою мiцнiючої закарпатської iнтелiгенцiї. I, як це звичайно спостерiгається на раннiх стадiях нацiонального будiвництва, навколо цього питання виникли розбiжностi. Пiдходи до нацiонального питання. Серед старших представникiв iнтелiгенцiї, а це здебiльшого було греко-католицьке духовенство, в ситуацiї, подiбнiй до тої, що ранiше мала' мiсце в Галичинi, поширювалися русофiльськi тенденцiї. Хоч русофi- ли, до яких належали багато вiдомих мiсцевих жителiв, утворили численнi органiза- цiї та товариства, у тому числi широку мережу читалень Товариства iм. Духновича, вони мали корiнний недолiк: при всiх їхнiх намаганнях незаперечним лишався факт iснування значних мовних i культурних розбiжностей мiж ними та росiяна- ми. Ця обставина дедалi виразнiше розкривала безплiднiсть їхньої iдеологiї та полi- тичної орiєнтацiї i пояснювала труднощi у залученнi на свiй бiк освiченої укра- їнської молодi. Iнша тенденцiя зводилася до абсолютизацiї мiсцевих особливостей, тобто до того, що слов'янське населення Закарпаття є окремою нацiєю русинiв. Багато з її прибiчникiв були мадяризованими священиками, якi з приходом чехiв вважали за обачне приховати свої проугорськi симпатiї пiд машкарою локалiзму. Iдея <ство- рення> окремого народу з кiлькох сотень тисяч людей виглядала слабко аргументо- ваною, особливо з огляду на близьку спорiдненiсть закарпатцiв з українцями, що на- селяли схiднi схили Карпат. У результатi локалiстський, або русинський, варiант був найслабшим iз усiх. Очевидно, найдинамiчнiшою виявилася українофiльська течiя, що переважала в середовищi нової свiтської iнтелiгенцiї, вчителiв i студентiв. Як i в Галичинi XIX 'ст., вона починалася як народовський рух молодої iнтелiгенцiї, котра прагнула змiцни- ти зв'язок iз селянами. В мiру того як зростало усвiдомлення подiбностi у мовi, на- роднiй культурi, у традицiях християнства схiдного обряду мiж населенням по обид- ва боки Карпат, а також iз посиленням українського нацiонального руху в Галичинi народовцi Закарпаття ставали українофiлами. Про дедалi вiдчутнiший вплив українофiлiв свiдчило їхнє органiзацiйне зростан- ня в 30-х роках. Українофiли на чолi з Августином Волошиним, Михайлом та Юлi- єм Бращайками заснували освiтнє товариство <Просвiта>, яке швидко вiдтiснило конкуруюче Товариство русофiлiв iм. Духновича. Особливої популярностi серед Селяни йдуть на прощу. Закарпаття, середина 30-х рокiв молодої iнтелiгенцiї набула органiзацiя українських скаутiв <Пласт>, що налi- чувала 3 тис. членiв. У 1934 р. до Асоцiацiї українських учителiв входило близько 1200 чоловiк, або двi третини всiх педагогiв Закарпаття. Особливо палкими прибiч- никами українства стали гiмназисти та студенти унiверситетiв. Серед українцiв За- карпаття, якi могли вiдкрито висловлювати свої полiтичнi та нацiональнi прагнення, створена на конспiративних засадах ОУН не мала сильного представництва про- тягом майже всiх 30-х рокiв. Хоча бiльшiсть українофiлiв стали прихильниками iнте- грального нацiоналiзму, значна їх частина перейшла на прорадянськi позицiї. Карпатоукраiнська автономiя. Чвари мiж карпатоукраїнцями були на руку че- хам, i Прага скористалася ними як приводом для зволiкання з наданням автоно- мiї регiоновi. Однак у 1938 р. мiжнароднi подiї дуже послабили становище чеського уряду. Внаслiдок Мюнхенського пакту до нацистської Нiмеччини вiдiйшла населена нiмцями частина Чехословаччини; з мовчазної згоди захiдних держав вона плану- вала подальше розчленування чеської держави. При пiдтримцi нiмцiв словаки дi- стали автономiю в межах Чехословацької республiки. Спостерiгаючи хитання празь- кого уряду, провiдники трьох закарпатських фракцiй об'єдналися й також зажадали автономiї. Чехам не лишалося iншого вибору, як погодитися. II жовтня 1938 р. За- карпаття отримало самоврядування. Хоча першу автономну адмiнiстрацiю очолили русофiли Андрiй Бродiй та Сте- пан Фенцик, вони швидко дискредитували себе як агенти Угорщини й Польщi. За- мiсть них Прага призначила новий кабiнет, що складався з українофiлiв на чолi з Ав- густином Волошиним. Уряд Волошина негайно приступив до перетворення Закар- паття, чи Карпато-України, як вона тодi офiцiйно називалася, на автономну укра- їнську державу. Українiзувалися система освiти, видавнича справа та адмiнiстрацiя. У лютому 1938 р. на виборах до регiонального парламенту українофiлiв пiдтримали 86 % усiх виборцiв. Тодi ж була сформована Карпатська Сiч - вiйськова органiза- цiя, що незабаром налiчувала близько 5 тис. бiйцiв. Для створення власної збройної сили iснували вагомi причини: з повiльним роз- валом Чехословаччини Угорщина зажадала повернення своїх колишнiх земель у Закарпаттi. Саме коли формувався перший уряд Карпатської України, угорськi вiй- ська зайняли пiвденну частину краю, змусивши українцiв перевести столицю з Уж- города до Хуста. Протягом усього свого короткого iснування уряд Карпатської України стояв перед постiйною загрозою угорського нападу. Створення українського уряду в Закарпаттi справило великий вплив на захiдних українцiв, особливо у сусiднiй Галичинi. Багато з них вважали його першим кроком на шляху до неминучого створення самостiйної соборної України. Прагнучи захис- тити першу українську землю, що здобула свободу, багато молодих iнтегральних нацiоналiстiв Галичини нелегально переходили кордон i вступали до Карпатської Сiчi. Однак серед проводу ОУН не було одностайностi щодо того, яку полiтику проводити. Якщо молодi радикали Галичини вимагали негайної та широкої пiдтрим- ки Карпатської України, їхнє старше керiвництво за кордоном, знаючи про нiмецькi плани, закликало до стриманостi. Незабаром причини обережностi старших iнтегральних нацiоналiстiв стали зро- зумiлими. У таємному пактi з Угорщиною Гiтлер погодився на окупацiю нею всьо- го Закарпаття, й 14 березня 1939 р. в край увiйшли угорськi вiйська. Безнадiйно по- ступаючись за чисельнiстю та озброєнням, Карпатська Сiч чинила вiдважний, проте марний опiр. 15 березня уряд Волошина символiчно проголосив незалежну Рес- публiку Карпато-України. А вже через кiлька годин по тому вiн був змушений утекти за кордон. Виникнення карпатоукраїнської автономiї було чимось парадоксальним. Серед усiх захiдноукраїнських земель цей регiон був найменш розвинутим у соцiально- економiчному, культурному й полiтичному вiдношеннi. Однак саме на цiй територiї був досягнутий певний рiвень самоврядування. Незважаючи на свiй короткий вiк, уряд Карпатської України мав вплив, аналогiчний впливовi українських урядiв перiоду 1917--1920 рр., й сприяв перетворенню великої частини населення краю, особливо молодi, на нацiональне свiдомих українцiв. Цей епiзод також крив у собi важливi висновки щодо нiмецько-українських стосункiв, послуживши перекон- ливим доказом того, як мало українцi могли покладатися на добру волю Гiтлера. Нацiональна нерiвнiсть, труднощi соцiально-економiчного характеру, а також вражаюче посилення нацистської Нiмеччини та СРСР призвели до розчарування в демократiї i зростання полiтичного екстремiзму по всiй Схiднiй Європi у мiжвоєн- ний перiод. Ця радикалiзацiя чимдалi ширше охоплювала не лише iнтелiгенцiю, а й традицiйно пасивне селянство. За всiєї своєї обмеженостi модернiзацiя пiднесла самоповагу i сподiвання кращої долi серед селян, викликаючи в них почуття протес- ту проти нацiональних утискiв та погiршення життєвого рiвня, що спостерiгалися в 1930-х роках. Бiльше того, вона, як нiколи ранiше, штовхала їх до полiтичної дiяль- ностi, зокрема до радикальних дiй. Розчарованi безрезультатними намаганнями завоювати державнiсть чи самовря- дування, захiднi українцi виявилися особливо чутливими до цих загальних тенден- цiй. Незважаючи на широкий розвiй <органiчної роботи>, було очевидно, що саме iнтегральний нацiоналiзм ОУН став серед захiдних українцiв, i насамперед молодих, найдинамiчнiшим рухом. На вiдмiну вiд спiввiтчизникiв у Радянськiй Українi захiднi українцi не зазнали таких драматичних соцiально-економiчних змiн, i навiть за вкрай убогого життєвого рiвня їхнiми думками володiв не дискредитований ста- лiнщиною комунiзм, а iнтегральний нацiоналiзм. Вiдтак найбiльшого поширення український нацiоналiзм набув серед поколiння захiдних українцiв, якi вступили в дорослий вiк у 30-х роках, i проявлявся як своєрiдна сумiш фанатичностi та iдеалiзму.