УКРАЇНА У XX СТОЛIТТI РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: ДРАМАТИЧНI ЗО-тi Сталiн i сталiнiзм Великий перелом> Голодомор 1932-1933 рр. Великий терор Кiнець українiзацiї Наприкiнцi 1920-х рокiв бiльшовики були готовi посилити курс на побудову кому- нiстичного суспiльства. Пiд проводом Сталiна вони скасували неп i продовжували нав'язувати народовi соцiально-економiчнi та полiтичнi змiни - настiльки всеохоп- люючi та радикальнi, що їх часто називають <другою революцiєю>. Та поряд iз масо- вими зрушеннями 1930-х рокiв вiдбулося повернення до деяких традицiйних аспектiв росiйської полiтики, зокрема суворого централiзму й одноосiбної влади. Для україн- цiв цей катастрофiчний поворот означав кiнець намаганням прокласти власний <шлях до комунiзму>. Ще раз, як за правлiння царiв, Україна фактично стає чимось подiбним до однiєї з частин бiльшого цiлого. Але українцi, як нiколи ранiше в своїй iсторiї, будуть змушенi заплатити страхiтливу цiну за досягнення цiлей, яких вони перед собою не ставили. Сталiн i сталiнiзм У 1927 р. Сталiн вийшов переможцему затятiй боротьбi за владу, що точилася мiж партiйними вождями пiсля смертi Ленiна. Сталiн (справжнє прiзвище Джугашвiлi) народився 1879 р. в Грузiї в убогiй родинi i в молодому вiцi став бiльшовиком. До революцiї вiн грав порiвняно незначну роль у бiльшовицькiй партiї. Як один iз неба- гатьох неросiян у партiї, вiн повинен був, серед iншого, вивчати теоретичнi аспекти нацiональних проблем - заняття, яке вважалося другорядним. Пiзнiше досвiд у цiй справi стане йому (але не народам iмперiї) у великiй пригодi. Людина скромних за- даткiв (численнi свiдки пригадують його лише як <сiру пляму>), Сталiн не мав видатних здiбностей письменника та оратора, властивих багатьом провiдним бiль- шовикам. Поступово вiн втягується в органiзацiйну роботу пiд час революцiї i як генеральний секретар контролює поповнення партiї новими членами та їхнє дальше просування. Контроль над партiйним апаратом i надзвичайна спритнiсть допомогли йому позбутися суперникiв i стати абсолютним лiдером партiї - вождем в оточеннi пiдлабузникiв. У мiру того як Сталiн пiдпорядковував своєму тиранiчному пануванню партiю, вона в свою чергу систематично поширювала владу на всi сторони життя суспiльства. Вiдкрита критика Сталiна (не кажучи вже про опiр) ставала неможливою, оскiльки могутнє i всезростаюче Чека послiдовно тероризувало, а потiм i лiквiдувало реальну, а також потенцiйну Опозицiю. Деякi вченi квалiфiкують росiйсько-марксистське по- єднання особистої диктатури з монолiтною органiзацiєю як тоталiтаризм. Iншi на- зивають це просто сталiнiзмом. Радянськi вченi розглядали це як необхiдний етап у будiвництвi соцiалiзму й довгий час вихваляли Сталiна за мудре керiвництво, за- лiзну волю та реалiзм. Критики ж Сталiна незмiнно пiдкреслювали в ньому жорсто- кiсть, неймовiрну глухоту до людських страждань i паранойю кровожерця, що зму- шувало його скрiзь бачити ворогiв i змову. За словами НiколасаРязанова, якщо Сталiн (як i Iван Грозний, яким вiн захоплювався) i був божевiльним, то в тiм бо- жевiллi iснувала певна методика й послiдовнiсть. Мржливо, бiльше, нiж iншi комунiсти, Сталiн був дуже невисокої думки про се- лян, вважаючи їх невилiковно консервативним класом i основною перешкодою ре- волюцiйним змiнам. За словами його наступника Микити Хрущова, <селяни були для Сталiна покидьками>. Неросiянин Сталiн використав росiйський шовiнiзм як засiб змiцнення Радянської iмперiї. Тому українцi - ця переважно сiльська на- цiя, в якiй зростав нацiоналiзм,- опинилися пiд подвiйною загрозою сталiнських проектiв. Великий перелом> Мандрiвник, що вiдвiдав би в серединi 20-х рокiв Радянську Україну, був би вра- жений тими важливими змiнами, що їх зробили Ради. Про це свiдчили новi iдеологiя, структура уряду, органiзацiя економiки, правопорядок, освiта й культура, Але не менше вразило б його й те, як багато ще лишалося старого. Україна, як i ранiше, була переважно краєм землеробiв, що працювали по-старому, церкви, пануючої в ду- ховному життi, й традицiйних цiнностей, що лишалися в силi. Фактично йшлося про суспiльство, в якому спiвiснували й змагалися двi культури. В мiстах переважали радянськi"ї10рядки; на селi, де жила бiльшiсть населення, змiни були вiдносно не- значними. Чи не найдужче дратувало бiльшовицьких революцiонерiв те, що селяни не виявляли великого бажання перейматися їхньою вiрою в комунiстичну утопiю. Тому iснувала реальна можливiсть того, що, попри революцiйнi змiни, Радянський Союз може залишитися вiдсталою й переважно аграрною країною. Вiдтак перед партiєю стояло б невдячне завдання встановлювати диктатуру пролетарiату в переважно селянському середовищi. Для Сталiна таке становище було не лише гнiтючим, а й загрозливим. За непу економiчно змiцнiли запеклi вороги нового режиму - куркулi. Але ще зловiснiше над молодою соцiалiстичною державою нависла загроза нападу, що його, як засте- рiгав Сталiн, готують капiталiстичнi країни. Такий пiдхiд породжував серед членiв партiї вiдчуття необхiдностi термiнових i радикальних дiй для порятунку револю- цiї та здiйснення пов'язаних iз нею сподiвань. Сталiн не був сильним теоретиком, але в цей критичний момент вiн висунув привабливе гасло. Вiдкидаючи заклики свого супротивника Льва Троцького вiдно- вити намагання поширити революцiю в iншi країни як нереалiстичнi, Сталiн спо- нукав партiю до будiвництва <соцiалiзму в однiй, окремо взятiй країнi>, iнакше ка- жучи, до перетворення СРСР - якнайшвидше i за будь-яку цiну - на сучасне iн- дустрiальне суспiльство. Якщо будуть здiйсненi цi швидкi перетворення, Радян- ський Союз зможе вистояти проти капiталiстичних ворогiв i продемонструвати, що комунiзм є найефективнiшим шляхом до прогресу. Оскiльки пiдтримка такої про- грами селянами виглядала малоймовiрною (лише один селянин iз кожних 125 був комунiстом), Сталiн закликав до <революцiї згори>, тобто насадженої ним, партiєю та урядом. Перша п'ятирiчка. Первинний проект великих перетворень, ухвалений партiєю в 1928 р., називався п'ятирiчним планом. Його головне завдання полягало в тому,: щоб <наздогнати й перегнати капiталiстичний свiт> в економiчному вiдношеннi. Надаючи великої ваги розвитковi важкої промисловостi, вiн установлював для країни приголомшуючi завдання: на 250 % забезпечити загальне зростання промисло- востi, причому лише .важка промисловiсть мала зрости на їЮ %. Iнша важлива частина п'ятирiчного плану передбачала колективiзацiю - створення великих ко- лективних господарств на основi 20 % селянських дворiв. Малось на увазi, що сiль- ськогосподарська продукцiя зросте на 150 °о. Згодом колективiзацiя мала .охопити майже всi селянськi господарства, вiдтак лiквiдувавши <шкiдливий буржуазний вплив> приватної власностi. У планi фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також мiс- та на робiтникiв державних пiдприємств. Ця структура не лише передавала державi повний економiчний контроль над громадянами, а й значно розширювала її полi- тичне Панування над самостiйним колись селянством. Сталiн передбачав, що реалi- зацiя плану зустрiне певний опiр, особливо з боку селян, яких мали позбавити землi. Але вiн цинiчно вiдмахувався вiд цього знаменитою приповiдкою: <Не розбивши яєць, не пiдсмажиш яєшнi>. Iндустрiалiзацiя. З погляду промислового розвитку перший п'ятирiчний план був сприятливим для України. Вона отримувала понад 20 % загальних капiтало- вкладень, а це означало, що з 1500 нових промислових пiдприємств, споруджуваних в СРСР, 400 припадали на Україну. Деякi з цих заводiв були гiгантських масштабiв. Зведений у 1932 р. зусиллями 10 тис. робiтникiв Днiпрогес був найбiльшою гiдро- електростанцiєю в Європi. Найбiльшими в своїх категорiях були також новий мета- лургiйний комбiнат у Запорiжжi й тракторний завод у Харковi. В Донецько-Криво- рiзькому басейнi поставало стiльки нових заводiв, що весь район виглядав, як одне величезне будiвництво. Однак у другiй i третiй п'ятирiчках республiка отримала непропорцiйно малi капi- таловкладення. Посилаючись на те, що на випадок вiйни промисловi центри Ук- раїни були б надто вразливими для нападу, економiчнi планувальники в Москвi ви- рiшили зосередити зусилля на розвитку промислових центрiв Уралу. Тому з 4500 за- водiв, що будувалися протягом другої п'ятирiчки (1933-1937 рр.), лише 100 зна- ходилися на Українi. У наступнiй п'ятирiчцi частка України в капiталовкладеннях ще помiтнiше зменшилася: з 3000 запланованих заводiв республiка отримувала лише 600. Проте спорудження тисяч нових заводiв протягом якогось десятилiття вивело .Україну на рiвень великих iндустрiальних країн. Ще нiколи в iсторiї будь-яке суспiльство не робило спроби здiйснити величезнi економiчнi перетворення за такий короткий час. Якщо в перiод промислового буму XIX ст. на спорудження кiлькох десяткiв iндустрiальних пiдприємств на Українi пiшли десятки рокiв, то в 1930-х роках Ради щороку будували сотнi заводiв. Але такi досягнення потребували мобiлiзацiї всiх без залишку сил робiтникiв. Тому не- обхiдно було створити атмосферу напруженостi, титанiчної боротьби, економiчної вiйни з капiталiзмом, результат якої залежав вiд зусиль кожного. Тон цим зусил- лям Сталiн задав у знаменитiй промовi 1931 р.: <Сповiльнити темпи iндустрiалi- зацiї значило б вiдставати, а вiдстаючi зазнають поразки... Ми вiдстали вiд передових країн на 50-100 рокiв. Ми повиннi пробiгти цю вiдстань в десять рокiв. Або ми зробимо це, або нас зiмнуть>. Це звертання до радянського патрiотизму (чи росiй- ського нацiоналiзму) спонукало радянських громадян <довести> свiтовi, що їхня система краща. Щоб збудити ентузiазм, використовувалися рiзнi методи. Про господарську дiяль- нiсть стали говорити, вживаючи вiйськову термiнологiю: <прорив на тракторобудiв- ному фронтi>, <перемоги ударних робiтничих бригад>, <штурм нових висот> то- що. Робiтникам, якi досягли найбiльшої продуктивностi, присвоювали звання <Героя Соцiалiстичної Працi>. За виконання плану змагалися заводи, мiста й навiть респуб- лiки. Значною мiрою цi методи мали успiх. Багато робiтникiв i особливо членiв партiї та комсомолу пишалися своїми здобутками i з готовнiстю присвячували себе вико- нанню завдань, поставлених партiєю. До тих. хто працював iз меншим ентузiазмом. застосовували примусовi заходи. Запiзнення, прогули, недбале ставлення до обов'яз- кiв стали карними злочинами, за якi можна було поплатитися продовольчою карткою (ставши перед загрозою голодної смертi), житлом чи навiть бути ув'язне- ним ,у сибiрських трудових таборах. Те, що засоби масової iнформацiї постiйно закликали робiтникiв виконувати п^ан i працювати за графiком, ще не значило, що iндустрiалiзацiя здiйснювалася злагоджено. Вже у 1930 р. стало ясно, що шалений темп будiвництва нерiдко супро- воджувався разючим безладдям, невмiлiстю й марнотратством. У деяких випадках фабрики стояли порожнiми через нестачу обладнання, часто неправильно сплано- ванi корпуси перешкоджали монтажу механiзмiв. У той час як на одному заводi по- гано навченi оператори псували машини, на iншому через брак потрiбного устатку- вання просиджували досвiдченi робiтники. До того ж багато виробiв були невисокої якостi. Комунiстичний провiд України мав власнi пiдстави критикувати кампанiю iнду- стрiалiзацiї. Пiсля першої п'ятирiчки його участь у розробцi наступних планiв прак- тично звелася до нуля, про що свiдчило, зокрема, постiйне зменшення капiталовкла- день у господарство України. Та й українцiв не зовсiм задовольняв характер про- мислового розвитку їхнього краю. Московськi плановики поставили перед Украї- ною завдання видобувати сировину, в той час як росiйська промисловiсть монопо- лiзувала виробництво готових виробiв, особливо товарiв споживання, якi потiм вво- зилися знову на українськi ринки. Навiть у 1932 р. кiлька вiдважних українських економiстiв скаржилися на те, що в <колонiальних> стосунках мiж Росiєю та Укра- їною, що iснували за царiв, не сталося помiтних змiн. I нарештi, на Українi дуже не- рiвномiрно вiдбувався географiчний розподiл промисловостi. Поряд iз подальшим розширенням традицiйних промислових районiв Донбасу та Приднiпров'я тривав економiчний застiй на густозаселеному Правобережжi. Попри цi недолiки першi п'ятирiчки досягЛи вражаючих успiхiв. У 1940 р. про- мисловий потенцiал України в сiм разiв перевищував рiвень 1913 р. (Росiї - у дев'ять разiв). Зросла також продуктивнiсть працi (хоч заробiтки загалом зменшилися). Таким чином, якщо весь СРСР iз п'ятої в свiтi найбiльшої iндустрiальної держави став другою, Україна (котра за виробничими потужностями приблизно дорiвнювала Францiї) перетворилася на одну з найпередовiших промислових країн Європи. Урбанiзацiя. Бурхливий розвиток важкої промисловостi в 1930-х роках вплинув не лише на зайнятiсть українцiв, а й на їхнє розселення. Протягом столiть однiєю з найбiльших проблем української iсторiї було протистояння мiж укра- їнським селом i неукраїнським мiстом. Унаслiдок полiтики iндустрiалiзацiї, з напли- вом у мiста мiльйонiв українцiв, що йшли працювати на промисловi пiдприємства, цi взаємини почали змiнюватися. Може виникнути доречне запитання, чому така вели- ка кiлькiсть українцiв взяла участь у кампанiї iндустрiалiзацiї 1930-х рокiв, якщо ранiше вони навдивовиж одностайно лишалися осторонь хвилi промислового роз- витку 1890-х. Радянська полiтика проводилася в таких гiгантських масштабах, що в усьому СРСР виникла загальна нестача робочої сили. Тисячi росiйських робiт- никiв бiльше не йшли на Пiвдень у пошуках працi, вiдтак новозбудованi фабрики України спиралися на мiсцеву робочу силу. До того ж тяжкi умови життя на селi. вiдсутнiсть можливостi їхати на Схiд у пошуках землi, як у 1890-х роках, змушу- вали українського селянина лишати випещений надiл i йти працювати до мiста. Не- зворотний потiк людей iз села в мiсто, який у цей час набирав темпи, призведе до важ- ливих зрушень у тому способi життя, що протягом тисячолiть був визначальним для українцiв. Мiста розросталися дивовижно швидко. Чисельнiсть мiських мешканцiв Радян- ської України (а темпи її зростання майже в чотири рази перевищували темпи росту всього населення) мiж 1926 i 1930 рр. подвоїлася. На початку цього перiоду в мiсь- кому середовищi перебував лише один iз кожних п'яти жителiв України, а перед початком другої свiтової вiйни - один iз трьох. Такою ж масовою була участь етнiч- них українцiв в урбанiзацiйному бумi. У 1920 р. українцi складали 32 % мiського населення й здебiльшого мешкали в невеликих мiстах. У 1939 р. українцями були понад 58 % мiських жителiв, причому велика їх частина переселилася до великих Таблиця 4 Частка українцiв у промислових центрах у 1923-1933 рр. Мiсто Процентне вiдно- шення у 1923 р. Процентне вiдно- шення у 1933 р. Харкiв Запорiжжя Днiпропетровськ 38 28 16 50 56 48 промислових центрiв. Як показано на табл. 4, саме в цих останнiх наплив українцiв був найпомiтнiшим явищем. Зрiс також вiдсоток українцiв серед пролетарiату. Якщо у 1926 р. вони становили якихось 6 °/о робiтникiв, то в 1939 р. майже 30% усiх українцiв належали до пролетарiату. Переважна бiльшiсть зростаючих промислових центрiв розташовувалася не на Право- та Лiвобережжi, де жила серцевина українського населення, а в Донбасi та на Пiвднi з їхнiми великими росiйським та єврейським меншостями. Пiзнiше, коли уряд розпочне курс на русифiкацiю, цей чинник набуде помiтного значення. Проте спочатку до мiста влилося так багато українцiв, що росiйська культура не могла їх асимiлювати, i традицiйне панування в мiстах росiян опинилося пiд серйозною за- грозою. Величезний приплив нових мешканцiв створював у мiстах надзвичайно важкi умови iснування й особливо загострив дефiцит житла. Новоприбулих, що нерiдко лишали свої родини в селi, розмiщували в переповнених гуртожитках, де вони часом жили роками. А тi, що привозили з собою сiм'ю, часто не мали iншого вибору, як се- литися в убогих халупах у передмiстi. Продукти харчування розподiлялися за карт- ковою системою. Єдина втiха для багатьох робiтникiв у новiй ситуацiї полягала в тому, що яким би тяжким не здавалося нове становище, все ж воно було кращим, нiж життя на селi. Колективiзацiя. Ще бiльш драматичними й радикальними, нiж у мiстах, були перетворення на селi. Однак тут <друга революцiя> супроводжувалася такою, жор- стокiстю й страхiттями, що її можна назвати не iнакше, як вiйною режиму проти селянства. По сутi, не буде перебiльшенням сказати, що колективiзацiя з її спусто- шливими наслiдками стала однiєю з найжахливiших подiй в українськiй iсторiї. Бiльшовики завжди доводили, що рано чи пiзно колективне сiльське господар- ство має замiнити дрiбнi селянськi господарства. Вони усвiдомлювали, що переко- нати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим i нелегким, особливо пiсля тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакцiя селян на створення в 1920-х роках колгоспiв та радгоспiв була малообнадiйливою - до них вступило ли- ше 3 % усiх сiльськогосподарських робiтникiв СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирiчний план, бiльшовики розраховували, що в кращому разi вони зможуть ко- лективiзувати 20 °/о селянських дворiв (для України це завдання виражалося в ЗО °о). Зосередивши увагу на iндустрiалiзацiї, радянське керiвництво, очевидно, вирiшило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний iз докорiнним перетво- ренням сiльського господарства. Проте незабаром стало ясно, що iндустрiалiзацiя, як її уявляли Ради, вимагала широкої колективiзацiї. Сталiн дiйшов цього висновку, ймовiрно/пiд час кризи зерно- заготiвель 1927-1928 рр. Радянськi плани розвитку промисловостi спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпе- чувати хлiбом зростаючу робочу силу в мiстах, так i продавати його за кордон, при- бутки з чого в свою чергу йтимуть на фiнансування iндустрiалiзацiї. Але селяни вва- жали запропонованi державою цiни (часто вони становили лише одну восьму ринко- вих) надто низькими й вiдмовлялися продавати збiжжя. Розлючений непокiрнiстю селян, яку вiн назвав <саботажем>, Сталiн вирiшує, що для виконання п'ятирiчки над селянством необхiдно встановити як економiчний, так i полiтичний контроль. Вiд- так без усякої попередньої пiдготовки вiн наказує розпочати рiшучу кампанiю <су- цiльної колективiзацiї>. <Лiквiдацiя куркульства як класу>. Розумiючи, що найзапеклiший опiр чинити- муть заможнiшi селяни, Сталiн закликав до <лiквiдацiї куркульства як класу>. Ця класична тактика за принципом <подiляй та володарюй> була розрахована на те, щоб iзолювати найзаможнiших хазяїв вiд маси бiдних, селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулi мають бiльше засобiв виробництва, нiж середняки, й використовують найману працю. Пiдрахували, що вони складали близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулiв як <кровопивцiв-лихварiв> та <експлуататорiв> своїх односельцiв рiдко вiдповiдало дiйсностi. Заможнiшому селяниновi, як правило, належало 10-15 акрiв землi, кiлька коней, корiв та овець. Його майно у сучасних цiнах навряд чи перевищувало б 600- 800 доларiв США. Оскiльки багато давнiх куркульських родин було знищено пiд час громадянської нiйн.i, куркулями нерiдко ставали колись убогi селяни, що зав- дяки натужнiй працi розбагатiли за непу. У вирiшеннi питання, хто куркуль (а цим звичайно займалася <трiйка>, деякої входили представник Чека (тепер ДПУ), голова сiльської Ради та партiйний секретар), свою роль вiдiгравали заздрiсть, осо- бистi антипатiї й дуже часто небажання селян вступати до колгоспу. Тому куркулями оголошували багатьох середнякiв. Для бiднякiв, якi практично не мали нiчого, але теж не бажали вступати до колгоспiв, винайшли спорiднений термiн - пiдкуркуль- ник. Що ж фактично означала <лiквiдацiя куркульства як класу>? Тих, хто чинив най- упертiший опiр, розстрiлювали або масово вивозили в табори примусової працi на Пiвнiч чи до Сибiру. Решту позбавляли всiєї їхньої власностi (включаючи хату й осо- бистi речi), не приймали до колгоспiв, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулюван- ня сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенiшою його формою стала де- портацiя. Сотнi тисяч селян разом iз сiм'ями виганяли з домiвок, саджали у товарнi потяги й вивозили за тисячi кiлометрiв на Пiвнiч, де їх скидали серед арктичної пусте- лi, нерiдко без їжi та притулку. .. З понад мiльйона українських селян, експропрiйованих радянським режимом на початку 1930-х рокiв, близько 850 тис. депортували на Пiвнiч, де багато з них, особ- ливо дiтей, загинули. Деякi депортованi, зокрема молодь, втiкали iз заслання. Ра- зом з тими, кому пощастило уникнути депортацiї, вони нишком приєднувалися до мiської робочої сили (приймати на заводи куркулiв заборонялося). Так перестала iснувати велика частина найбiльш працездатних i продуктивних господарiв на Укра- їнi^ Як зауважив один радянський письменник, <нiхто з них нi в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винний в усьому>. Щоб реалiзувати свої намiри, режим потребував допомоги, та для цього на селi вiдчутно бракувало комунiстiв. Спочатку уряд покладав надiї нгi вiдновленi комiтети незаможних селян, гадаючи, що їм немає чого втрачати вiд розкуркулювання та ко- лективiзацiї. Але незабаром стало ясно, що для селянина бiднiсть ще не означала готовностi брати участь у знищеннi своїх заможнiших сусiдiв. Тому уряд для про- ведення своєї полiтики вирядив на село тисячi мiських робiтникiв, нерiдко росiйських та єврейських комунiстiв або комсомольцiв. Восени 1929 р. в українськi села було направлено 15 тис. робiтникiв, у сiчнi 1930 р.- близько 47 тис. Водночас для проведення кампанiї розкуркулення та ке- рiвництва щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так званi 25-тисячники Допит куркуля iнспектором працi. 1929 р. що головним чином були росiйськими робiтниками, фанатично вiдданими <побудовi оцiалiзму> будь-якою цiною). Цi чужi на Українi люди забезпечували проведення '.олiтики уряду з iще бiльшою жорстокiстю. Реорганiзацiя сiльського господарства: перший етап. Громлячи куркулiв, Ста- .;iн повiв наступ проти селянства взагалi. Партiйнi активiсти отримали вказiвку не- гайно розпочати суцiльну колективiзацiю. Накази Сталiна, нерiдко туманнi щодо того, як саме здiйснювати Цi масовi перетворення, зате були цiлком зрозумiлими в одному: їх належало проводити швидко, незважаючи нi на якi протести, труднощi й кошти. Як правило, це вiдбувалося так: на село налiтали партiйнi робiтники, скли- кали збори, на яких погрозами змушували кiлькох селян створити колгосп. Партiй- ний активiст нерiдко кричав: <Хто проти колгоспiв, той i проти Радянської влади. Ставлю на голосування. Хто проти колгоспу?> А тодi вiд усiх мешканцiв села вима- гали передати колгоспу свою землю й худобу. Цi заходи викликали на селi бурю гнiву. Селяни нерiдко били, а то й убивали чиновникiв. Особливо поширилися так званi <бабськi бунти> - повстання жiнок, якi вимагали повернення вiдiбраної власностi. У випадках великих повстань озбро- єних селян уряд посилав на їх придушення регулярнi вiйська та пiдроздiли ОДПУ. Найпоширенiша форма протесту зводилася до того, що селяни стали рiзати домаш- ню худобу, не бажаючи вiддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабiв: мiж 1928 i 1932 рр. Україна втратила близько половини поголiв'я худоби. Багато селян утiкали з колгоспiв i шукали працi в мiстах. На велике розчарування радянських чиновникiв, бiдняки та середняки, що полiпшили своє становище за непу, часто були найзапеклiшими їхнiми супротивниками. На пiдсилення чиновникiв режим посилав представникiв ОДПУ, що проводили арешти найбiльш затятих опонентiв i депортували їх до Сибiру. В обстановцi такого насильства пiдпорядкування селян волi радянської влади було лише справою часу. До березня 1930 р. близко 3,2 млн селянських господарств України вiдступили пе- ред загарбниками своїх сiл i понуро вступали до колгоспiв, чекаючи дальшої долi. Не можна сказати, що страшне спустошення сiльської економiки не стурбувало Сталiна. Несподiвано 3 березня 1930 р. вiн опублiкував статтю <Запаморочення з успiхiв>. Сталiн проголошував у нiй, що <корiнний поворот до соцiалiзму на селi мож- на вважати забезпеченим>. А далi йшло таке твердження: <Неможливо насаджувати колгоспи силою. Це було б безглуздо i реакцiйне>. Намiри Сталiна були очевидними: по-перше, вiн давав партiйним активiстам зрозумiти, що слiд на деякий час послаби- ти темпи колективiзацiї, а по-друге, звинувачуючи дрiбних службовцiв, якi слухняно виконували його настанови, Сталiн намагався вiдмежуватися вiд страхiтливих на- слiдкiв колективiзацiї. Сприйнявши заяву Сталiна як вiдступ вiд полiтики колективiзацiї, селяни зреагу- вали вiдповiдним чином i почали цiлими натовпами виходити з колгоспiв. За три мi- сяцi майже половина колективiзованих селян на Українi повернулася до iндивi- дуального господарювання. Реорганiзацiя сiльського господарства: другий етап. Вiдступ Сталiна дав змогу стабiлiзувати становище на селi. Однак незабаром стало ясно, що це був лише тим- часовий маневр i що режим мав намiр продовжувати насильницьку колективiзацiю, але застосовуючи iншу тактику. Новий пiдхiд полягав у тому, щоб економiчно уне- можливити iндивiдуальне господарювання. Селянам, що виходили з колгоспiв, час- то не вiддавали їхнiй реманент i ту худобу, що вцiлiла. Вони отримували убогi надiли, якi тяжко пiддавалися обробцi, в той час як за колгоспниками зберiгали найкращi землi. Оподаткування iндивiдуальних господарiв збiльшили у два-три рази, а кол- госпникiв звiльняли вiд податкiв. До того ж i далi iснувала загроза, що найбiльш упер- тих i непокiрних могли оголосити куркулями й вивезти. Внаслiдок усього цього ба- гатьом селянам не лишалося нiчого iншого, як вступати до колгоспiв. На останнi у 1932 р. припадало 70 °/о усiх господарств, а до 1940 р. майже всi селяни України перебували у колгоспах, яких налiчувалося 28 тис. Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобов'язанi поставляти державi визначену кiлькiсть продуктiв i пiдлягали державним чиновникам. Лише пiсля того як колгосп виконає повиннiсть перед державою, його членам дозволяло- ся розподiляти решту продуктiв мiж собою. Менш численнi радгоспи по сутi являли собою державнi сiльськогосподарськi -пiдприємства, де робiтники працювали як най- мана сила; поряд iз цим технiчну допомогу колгоспам забезпечували машинно- тракторнi станцiї (МТС). Iншим засобом примусу селян служила державна монопо- лiя на трактори та iншу сiльськогосподарську технiку. Власне, вся ця система буду- валася таким чином, щоб дати режимовi не лише економiчну, а й полiтичну владу над сiльським господарством i тими, хто працював у ньому. Великий знавець насильницьких методiв, Сталiн зi своїми поплiчниками був, про- те, навдивовижу безпорадним, коли йшлося про обробку землi. Часто партiйнi акти- вiсти, що очолювали колгоспи, наказували сiяти неприйнятнi для даної мiсцевостi культури. Як i в промисловостi, вони часом впадали в гiгантоманiю, створюючи ве- личезнi й некерованi агропiдприємства. Через вiдсутнiсть вiдповiдних засобiв транс- порту велика кiлькiсть заготовленого збiжжя або псувалася, або ж його знищували щури. Ще вiдчутнiшою була нестача тяглових тварин, багато яких зарiзали ранiше. Однак урядовi чиновники були впевненi в тому, що зможуть поставити достатню кiлькiсть тракторiв, щоб компенсувати нестачу коней i волiв. Та виробництво трак- торiв дуже вiдставало вiд плану, а багато з тих, що були все ж поставленi, майже одразу виходили з ладу. В результатi у 1931 р. майже третина врожаю зерна була втрачена пiд час жнив; до 1932 р. площа посiвiв на Українi зменшилася на одну п'яту. Наче цього було мало, у 1931 р. Пiвдень України охопила посуха. Усi цi чинники призводили до невпинного погiршення становища. Але вирiшаль- ним, iз них була безжальна сталiнська полiтика зернозаготiвель. Нагальне потре- буючи зерна для фiнансування iндустрiалiзацiї, режим продовжував, незважаючи на скрутнi умови, нав'язувати селянам великi плани заготiвель. Через нестачу зерна для одночасного задоволення й вимог уряду, й потреб селян, у 1931 р. українськi ко- мунiсти благали Москву зменшити плани. Погодившись на їх незначне скорочення. Сталiн, проте, встановив новi, що були також нереально високими. Щоб забезпечити збiр необхiдного режимовi зерна, Сталiн вирядив своїх пер- ших заступникiв Вячеслава Молотова й Лазаря Кагановича для нагляду за зерно- заготiвлею на Українi. Знову для конфiскацiї збiжжя мобiлiзували партiйних акти- вiстiв. Очевидно, багатьом iз них забракло духу на таку справу, оскiльки в цей час було звiльнено близько третини працiвникiв, якi перебували на вiдповiдальних поса- дах у колгоспах. Для пiдтримки активiстiв радянськi чиновники використовували регулярнi вiйська та пiдроздiли ОДПУ, якi безжально громили села, що вiдмовля- лися вiддавати продукти. Експропрiювали навiть насiнне зерно, необхiдне для сiв- би наступного року. Попри всi цi заходи пiд кiнець 1932 р. режимовi вдалося зiбра- ти лише 70 °о запланованого. У промовi, виголошенiй у сiчнi 1933 р., Сталiн нака- зав партiйному .апаратовi подвоїти зусилля: <Не дозволяйте, щоб вашу увагу вiдвер- тали всiлякi фонди i резерви, не забувайте про основне завдання: розгортайте кам- панiю зернозаготiвель... i прискорюйте її. Першою вашою заповiддю є виконати зер- нозаготiвлю>. Голодомор 1932-1933 рр. Голод 1932-1933 рр. став для українцiв тим, чим був голокост для євреїв i рi- занина 1915 р. для вiрменiв. Як трагедiя, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував нацiю, залишивши на її тiлi глибокi соцiальнi, психологiчнi та демографiч- нi шрами, якi вона носить досьогоднi. Кинув вiн i чорну тiнь на методи й досягнення радянської системи. Найважливiшим у трагедiї голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Ста- лiн заявляв: <Нiхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931 р.> Як указують Р. Конквест i Б. Кравченко, врожай 1932 р. лише на 12 °о був меншим середнього показника 1926-1930 рр. Iнакше кажучи, харчiв не бракувало. Проте держава систематично конфiсковувала бiльшу їх частину для власного вжитку. Iгноруючи заклики й попередження українських комунiстiв, Сталiн пiдняв план заготiвлi зерна у 1932 р. на 44 °о. Це рiшення й та жорстокiсть, iз якою режим виконував його накази, прирекли мiльйони людей на смерть вiд голоду, який можна назвати не iнакше як штучним. Про байдужiсть режиму до людських страждань, цiною яких здiйснювалася його полiтика, свiдчив ряд заходiв, проведених у 1932 р. В серпнi партiйнi акти- вiсти отримали юридичне право конфiскацiї зерна в колгоспах, того ж мiсяця в дiю було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання <соцiа- лiстичної власностi>. За пом'якшуючих обставин такi <антидержавнi злочини> ка- ралися 10 роками виснажливої працi. Для того щоб не дати селянам кидати колгос- пи у пошуках їжi, була впроваджена система внутрiшнiх паспортiв. У листопадi Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготiвель. Пiд загальним керiвництвом надзвичайної хлiбозаготiвельної комiсiї Молотова загони партiйних активiстiв у пошуках зерна нишпорили в кожнiй хатi, зривали пiд- логи, залазили в колодязi. Навiть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли ли- шати собi зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його пiдозрювали у переховуваннi зерна. Повертаючись до цих подiй, один партiйний активiст так пояс- нював мотиви, що тодi керували ним: <Ми вiрили, що Сталiн мудрий керiвник... Нас обманули, бо ми хотiли бути обманутими. Ми так вiрили в комунiзм, що були ладнi пiти на будь-який злочин, якщо його пiдмальовували хоч крихтою комунiстичної фразеологiї>. Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнiшої сили на почат- ку 1933 р. Пiдраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоло- вiк мала близько 80 кг зерна, щоб проiснувати до наступного врожаю. Iнакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на мiсяць. Залишившись без хлiба, селяни їли котiв, собак, щурiв, кору, листя, навiть пили помиї з добре забезпечених кухонь чле- нiв партiї. Мали мiсце численнi випадки канiбалiзму. За словами одного радянсько- го автора, <першими вмирали чоловiки. Потiм дiти. В останню чергу помирали жiнки. Але перш нiж померти, люди часто божеволiли, втрачаючи своє людське єство>. Партiйнi активiсти продовжували конфiсковувати збiжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цiлi села. Один iз них, Вiктор Кравченко, згодом писав: <У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх пiдтримує товариська солiдарнiсть i почуття обо- в'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самотi, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в iм'я справи. Їх загнало в пастку i лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хатi, полiтичне рiшення, ухвалене в далекiй столицi за столами конференцiй чи бенкетiв. У цьому не було навiть втiхи чогось неминучого, що полегшило б страхiття. Наймоторош- нiше було дивитись на маленьких дiток, висохлi, як у скелета, кiнцiвки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхнiх облич усi слiди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар; i лише в очах ще лишився вiдблиск далекого ди- тинства>. Сталiн та його поплiчники, звичайно, дивилися на все iнакше. У 1933 р. помiчник Сталiна на Українi Мендель Хатаєвич, що керував кампанiєю зернозаготiвель, iз гордiстю заявляв: <Мiж селянами i нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рiк став випробуванням нашої сили i їхньої витривалостi. Голод довiв їм, хто тут господар. Вiн коштував мiльйони життiв, але колгоспна система iснуватиме завжди. Ми виграли вiйну!> Вiдомо, наскiльки малодостовiрною є радянська статистика того часу (роздра- тований результами перепису i 937 р., що виявив страхiтливо високу смертнiсть, Сталiн наказав розстрiляти керiвникiв програми перепису). Радянськi архiвнi мате- рiали, що стосуються сталiнської доби, залишаються в основному недоступними. Тому важко остаточно визначити кiлькiсть померлих з голоду. За пiдрахунками, що спираються на методи демографiчної екстраполяцiї, число його жертв на Укра- їнi коливається в межах 3-6 млн чоловiк. У той час як на Українi й особливо в пiвденно-схiднiй її частинi та на Пiвнiчному Кавказi (де жило багато українцiв) лютував голод, бiльша частина власне Росiї ледве вiдчула його. Одним iз чинникiв, що допомагають пояснити цю особливiсть, було те, що згiдно з першим п'ятирiчним планом <Україна ... мала служити колосальною лабораторiєю випробування нових форм соцiально-економiчної та виробничо-тех- нiчної перебудови сiльської економiки всього Радянського Союзу>. Про значення України для радянських економiстiв-плановикiв писалося в передовiй статтi <Прав- ди> вiд 7 сiчня 1933 р. пiд заголовком <Україна - вирiшальний фактор зернозаго- тГвель>. Вiдтак перед республiкою ставилися непомiрне великi вимоги. Як показав Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27 % загальносоюзного врожаю зер- нових, проте, виконувала аж 38 % плану зернозаготiвель. Б. Кравченко стверджує, що українським колгоспникам платили вдвоє менше, нiж росiйським. З огляду на тривалу традицiю приватного землеволодiння українцi чинили колек- тивiзацiї упертiший опiр, нiж росiяни. Тому на Українi, як нiде, режим здiйснював свою полiтику - з усiма її страхiтливими наслiдками - швидшими темпами, нiж в iнших республiках. Як писав Василь Гроссман, радянський прозаїк i колиш- нiй партiйний активiст: <Було ясно, що Москва покладає на Україну великi сподiвання. А результатом стало те, що найбiльший гнiв вона спрямувала про- ти України. Нам казали, що на Українi приватновласницькi iнстинкти сильнiшi, нiж в Росiйськiй республiцi. I справдi, на Українi справи йшли набагато гiрше, нiж у нас>. Iншi вважають, що голод був для Сталiна засобом послаблення українського на- цiоналiзму. Зрозумiло, що пов'язанiсть нацiоналiзму з селянством не оминуло пиль- ностi радянського керiвництва. Сталiн казав, що <селянське питання було основою, квiнтесенцiєю нацiонального питання... По сутi, нацiональне питання є селянським питанням>. У 1930 р. провiдна українська комунiстична газета далi розвинула це ототожнення, заявивши: <спецiальне завдання колективiзацiї на Українi полягає в тому, щоб ... знищити соцiальну базу українського нацiоналiзму - iндивiдуальне селянське господарство>. Тому можна дiйти висновку, що у кращому випадку Сталiн вважав смерть мiльйонiв людей необхiдною цiною iндустрiалiзацiї. В гiршому ж вiн свiдомо дозволяв голодовi змiтати всякий опiр у цiй особливо неспокiйнiй частинi його iмперiї. Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспiльної свiдо- мостi. Ще до зовсiм недавнього часу радянська позицiя зводилася до заперечення самого факту голоду. Якби стали вiдомими всi масштаби трагедiї, то, цiлком очевид- но, це завдало б серйозної шкоди тому образовi країни, що його прагнула створити Москва як у себе вдома, так i за кордоном. Тому влада довго забороняла вiдкрито говорити про голод в СРСР. Хоч деякi газети на Заходi повiдомляли громадськiсть про голод, тут теж замов- чувалися його страхiтливi масштаби. Багатьом на Заходi важко було повiрити, що в той час як Радянський Союз експортує зерно й вiдмовляється вiд чужоземної допо- моги, на Українi може лютувати голод. Здiйснивши ретельно обставленi режимом подорожi по СРСР, такi свiтила захiдноєвропейської культури, як Джордж Бернард Шоу та колишнiй прем'єр Францiї Едуард Ерiо, поверталися, захоплено оповiдаючи про радянськi досягнення, про задоволених i ситих селян. Пiдлещуючись до Ста- лiна, московський кореспондент газети <Нью-Йорк Тайме> Уолтер Дурантi неодно- разово в своїх статтях заперечував iснування голоду (хоч у приватних розмовах до- пускав, що вiд голоду, можливо, загинуло 10 млн чоловiк). <За глибину, об'єктив- нiсть, тверезу оцiнку i виняткову яснiсть> його репортажiв з СРСР у 1932 р. Дуран- тi нагородили Пулiтцерiвською премiєю. Хоч захiднi уряди й знали про голод, їхня позицiя в цiй справi була подiбною до викладеної в одному документi Британського мiнiстерства закордонних справ: <Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг iнформацiї про голод на Пiвднi Росiї, аналогiчної тiй, що з'являлася в пресi... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, ос- кiльки це образило б радянський уряд i завдало б шкоди нашим стосункам з ним>. До того ж багато захiдних iнтелектуалiв у перiод Великої депресiї виявляли сильнi прорадянськi симпатiї та енергiйно вiдкидали всяку критику СРСР, особливо в пи- таннi про голод. Як зауважив Р. Конквест, <ганебним було не те, що вони виправ- довували дiї Рад, а те, що вони навiть чути про них не хотiли, що вони не бажали по- дивитися фактам в обличчя>. Великий терор Iндустрiалiзацiя й колективiзацiя вели до дедалi бiльшого зосередження влади у Москвi. На Українi це означало, що мрiї, iлюзiї та вже досягнутi успiхи в самовря- дуваннi, що характеризували сповненi надiй 20-тi роки, були приреченими. Система- тично знищуючи майже всi аспекти автономностi, Сталiн прагнув перетворити рес- публiку просто в адмiнiстративну одиницю Радянського Союзу. I кожний, хто ставав на його шляху, пiдлягав лiквiдацiї. На першому етапi наступу Сталiна проти потенцiйної опозицiї на Українi (реаль- ний опiр йому був дуже слабким) основною мiшенню стала стара українська iнтелi- генцiя, особливо та, що була пов'язана з нацiональними урядами та небiльшовиць- кими партiями 1917-1920 рр., а також видатнi дiячi культури й науки. ОДПУ, фаб- рикуючи <таємнi антирадянськi органiзацiї>, застосовуючи фiзичний i психологiчний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвiтлюва- них у пресi показових процесах. У такий спосiб полiтична полiцiя виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всiх, хто подiляв їхнi погляди, й готуючи грунт до наступних арештiв. Уперше до цiєї тактики на Українi вдалися у 1929-1930 рр., коли в належностi до таємної нацiоналiстичної органiзацiї пiд назвою <Спiлка визволення України> (СВУ) було звинувачено 45 провiдних учених, письменникiв та iнших представникiв iнтелiгенцiї, включаючи Сергiя Єфремова, Володимира Чехiвського, Андрiя Нiков- ського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорiя Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхiвську. <Виявленiй> органiзацiї приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емiгрантських сил, пiдбурювання селянства проти колективi- зацiї, вбивства Сталiна та його соратникiв вiдокремити Україну вiд СРСР. Викорис- тавши й цей судовий процес для створення атмосфери пiдозрiливостi та небезпеки, радянськi властi перейшли до широкого наступу на iнтелектуальну елiту. Як можна було сподiватися, однiєю з перших установ, що зазнали головного удару в цьому наступi, була Всеукраїнська Академiя наук. Пiсля процесу СВУ, пiд час якого називалися iмена багатьох членiв Академiї, уряд увiв цензуру на її видання, став закривати найдiяльнiшi її секцiї й виганяти <буржуазних нацiона- лiстiв>. У 1931 р. розпустили iсторичну секцiю М. Грушевського, а самого вченого пiд приводом того, що вiн причетний до ще однiєї таємної органiзацiї, вислали до Росiї, де вiн у 1934 р. помер. Набагато суворiших переслiдувань зазнали багато його колег i майже всi учнi. Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної пра- вославної церкви. Звинуваченi у спiвпрацi з цiєю органiзацiєю, першоiєрархи церкви були змушенi скликати у сiчнi 1930 р. собор i саморозпуститися. Незабаром митро- полита Миколу Борецького, десятки єпископiв та сотнi священикiв було заслано до трудових таборiв. У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресiй, Сталiн розпочав новi. Тепер вони були спрямованi насамперед проти членiв партiї. Чистки не були чимось новим, їх перiодично проводили у 1920-х роках для звiльнення партiї вiд пасивних, опорту- нiстичних, розхлябаних та iнших непридатних для боротьби членiв. Але в 1930-х роках вони набули зловiсних, страхiтливих рис. Членiв партiї виключали в основному за , тобто за те, що вони насправдi чи за пiдоз- рою не погоджувалися з полiтикою Сталiна. Виключення з партiї звичайно вело до розстрiлу чи заслання. В результатi терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навiть комунiстичної верхiвки. У Радянському Союзi в цiлому апогей сталiнських чисток настав у 1937- 1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, <на Українi тридцять сьомий рiк почався в тридцять третьому>. Ймовiрно, що небезпека нацiонал-комунiзму, з одного боку, та Червоноармiйцi руйнують церкву. Початок 30-х рокiв деморалiзованiсть українських комунiстiв страхiттями колективiзацiї та голоду, з iншого, привернули особливу увагу власне до українцiв. Про наближення бурi спо- вiстив зсув iдеологiчних акцентiв у Москвi. Роками партiя повторювала устами своїх вождiв, що головною небезпекою для радянського ладу є росiйський шовiнiзм, тим часом як нацiоналiзм неросiйських народiв являє собою меншу небезпеку, бо по сутi є лише реакцiєю на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український на- цiоналiзм посилився завдяки пiдтримцi з боку куркулiв, i вiн називався найсут- тєвiшою для України проблемою. Так вiдкривався шлях до переслiдування тих укра- їнських комунiстiв, якi були тiсно пов'язанi з полiтикою українiзацiї. Незадоволення Сталiна українцями не викликало подиву. Українське село нiколи не пiдтримувало бiльшовикiв, а в мiру того як у мiста - цi традицiйнi бази пiдтримки комунiстiв - вливалися мiльйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх на благодатний грунт для українського нацiоналiзму та сепаратизму. Намiри Сталiна очистити КП (б) У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не прояви- ла себе належним чином пiд час колективiзацiї. Вирiшивши зробити комунiстiв Ук- раїни <козлами вiдпущення> за провали 1932-1933 рр., Сталiн наказав пiддати їх вiдкритiй критицi. В результатi українськi комунiсти засуджувалися в передовицях <Правди> та резолюцiях ЦК. за недостатню пильнiсть i м'якотiлiсть до куркулiв та в проведеннi зернозаготiвель. Перед українськими комунiстами стояла трагiчна дилема. Опинившись мiж вимогами Сталiна, з одного боку, та страшною долею населення України - з iншого, вони були не в змозi нi задовольнити перших, нi допомогти останньому. Втративши прихильнiсть Москви й не маючи пiдтримки народу, КП(б)У стала.безпорадною. Найдошкульнiшого удару їй було завдано в сiчнi 1933 р., коли Сталiн призначив своїм особистим представником на Українi, а фактично її <вiце-королем>, Павла Постишева. Разом iз Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький i тисячi росiйських функцiонерiв. Стало ясно, що скiнчилися днi, коли українськi комунiсти самi <правили бал> на Українi. Постишеву було доручено завершити колективiзацiю без огляду на кошти, про- вести чистку в комунiстичнiй партiї та припинити українiзацiю. Тисячi мiсцевих чи- новникiв на селi вiн замiнив своїми людьми. Водночас вiн розпочав наступ на українi- заторiв. Засудивши пiдкреслювання <нацiональної специфiки> як <небажання пiд- порядковуватися всесоюзним iнтересам>, вiн говорив про українiзацiю як про <куль- турну контрреволюцiю>, нацiлену на розпалювання <нацiональної ворожнечi в про- летарiатi>, на . Головним об'єктом цих наскокiв був комiсар освiти М. Скрипник. Не бажаючи зректися полiтики українiзацiї, 7 липня 1933 р. вiн накладає на себе руки. Так само кiлькома мiсяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Iнший iдеолог українського нацiо- нал-комунiзму Шумський помер на засланнi. По мiрi того як набирало обертiв прав- лiння терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячi представникiв нової радянської iнтелiгенцiї, що з'явилася у 20-тi роки. За деякими пiдрахунками, з 240 українських письменникiв тодi зникло 200. Iз 85 вчених-мовознавцiв лiквiдували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували фiлософiв, художникiв, редакторiв. До сибiрських таборiв заслали навiть Матвiя Яворського та його спiвпрацiвникiв з Українського iнституту марксизму-ленiнiзму, що розробляли марксистську iсторiю України. Закрили експериментальний театр Курбаса <Березiль>, а сам Курбас, як i драматург М. Кулiш, також зникли у трудових таборах. Прославленi на весь свiт фiльми Довженка зняли з прокату, а самого кiнорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кiлька сотень кобзарiв, яких заареш- тували, а потiм, як переказують, розстрiляли. Щоб урятуватися, деякi письменники, такi як П. Тичина та М. Бажан, стали писати пiд диктовку Москви. Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комi- сарiати освiти, сiльського господарства, юстицiї, сiльськогоподарська академiя, ред- колегiї газет, лiтературних часописiв, енциклопедiй, кiностудiї оголошувалися <гнiз- дами нацiоналiстiв-контрреволюцiонерiв> i пiддавалися чисткам. У листопадi 1933 р., пiдбиваючи пiдсумки своєї працi, Постишев вихвалявся, що, <виявивши нацiоналi- стичний ухил Скрипника, ми змогли звiльнити... структуру української соцiалiстич- ної культури вiд усiх... нацiоналiстичних елементiв. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомiсарiат освiти ми очистили вiд двох ти- сяч людей, що належали до нацiоналiстичних елементiв, у тому числi близько 300 вчених i письменникiв>. Але чистки Постишева були спрямованi не тiльки проти дiячiв культури, а й проти полiтичної верхiвки України. За звинуваченнями в нацiоналiзмi жертвами чисток стали понад 15 тис. вiдповiдальних працiвникiв. Крiм нацiоналiзму, членiв партiї зви- нувачували у <фашизмi>, <троцькiзмi>. <вiдсутностi бiльшовицької пильностi> та <зв'язках з емiгрантськими колами та чужоземними державами>. В результатi мiж сiчнем 1933 та сiчнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членiв. Постишев зазначав, що майже всiх усунених з посад ставили до розстрiлу або висилали. На- вiть Л. Троцький визнавав, що <нiде репресiї, чистки, приниження i взагалi всякого роду бюрократичне хулiганство не набрали таких страхiтливих розмiрiв, як на Ук- Станiслав Косiор i Микита Хрущов. 1927 р. раїнi, у боротьбi з могутнiми прихованими прагненнями українських мас до бiльшої свободи й незалежностi>. Якщо хвилi репресiй, що котилися по Українi, на початку 1930-х рокiв були в ос- новному спрямованi проти українцiв, то <Велика чистка> 1937-1938 рр. охопила весь Радянський Союз. Вона ставила метою змести всiх реальних та уявних ворогiв Ста- лiна i пронизати всi рiвнi радянського суспiльства, особливо вищi ешелони, почут- тям незахищеностi, рабської залежностi й покори <великому вождевi>, У низцi по- казових судових процесiв були дискредитованi, а згодом розстрiлянi майже всi <бать- ки-засновники> бiльшовизму (i потенцiйнi суперники Сталiна). Полiтична полiцiя, що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала <змови> терористичних груп, пов'язуючи з ними дедалi ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний ви- рок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термiн ув'язнення в си- бiрських концтаборах. Щоб забезпечити собi невичерпний запас <зрадникiв>, слiдчi НКВС зосереджувалися на питаннях: <Хто вас завербував?> i <Кого завербували ви?>. Отриманi <визнання> часто прирiкали випадкових знайомих, друзiв i членiв сi- мей. Навiть коли зростала загроза вiйни в Європi, була розстрiляна значна частина вiйськового командування - єдина база потенцiйної опозицiї. I знову Україна опинилася серед республiк, що зазнали найдошкульнiших уда- рiв. На вiдмiну вiд чисток 1933 р., пiд час яких репресували противникiв колективiза- цiї та українiзаторiв, у 1937 р. Сталiн вирiшує лiквiдувати все керiвництво КП (б) У та весь український радянський уряд. Постишев (цей присланий з Росiї безжальний ви- конавець чисток 1933 р.) пiсля голодомору, очевидно, став сумнiватися в правильно- стi сталiнських методiв i почав пiдтримувати українськi iнтереси. I вiн, i керiвництво української компартiї вiдмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вима- гав Сталiн. Навiть пiсля того як Постишева усунули, а на Україну в серпнi 1937 р. прибули три особистих представники Сталiна - Вячеслав Молотов, Микола Єжов i Микита Хрущов, комунiстичне керiвництво України у складi Станiслава Косiора, Григорiя Петровського i Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В ре- зультатi до червня 1938 р. 17 мiнiстрiв українського радянського уряду було заареш- товано i страчено. Прем'єр-мiнiстр Любченко скiнчив життя самогубством. Загинули майже всi члени ЦК i Полiтбюро ЦК КП(б)У. За пiдрахунками, репресiй зазнали близько 37 °о членiв КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловiк. За словами нового <вiце-короля> Москви у Києвi Микити Хрущова, українська компартiя <була ви- чищена до блиску>. НКВС планував знищити цiлi верстви населення, як, зокрема, священикiв, ко- лишнiх учасникiв антибiльшовицьких вiйськ, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичiв, iммiгрантiв з Галичини; навiть простi громадяни гинули у величезних кiль- костях. Про масштаби <Великої чистки> свiдчить, зокрема, знайдене у Вiнницi пiд час другої свiтової вiйни масове поховання 10 тис. розстрiляних у 1937-1938 рр. мiсцевих жителiв. З огляду на брак iнформацiї захiдним ученим важко встановити за- гальну цифру людських втрат, яких завдав сталiнський терор. За пiдрахунками Ада- ма Улама, в усьому Радянському Союзi мiж 1937 i 1939 рр. близько 500 тис. чоло- вiк було страчено й десь вiд 3 до 12 млн заслано до таборiв. У свiтлi вищезгаданих чинникiв можна припустити, що на Українi число жертв терору було надзвичайно високим. До кiнця 1930-х рокiв те обмежене самоврядування, яке мали українцi та iншi неросiйськi народи, було майже знищене. Тепер контроль за всiма сторонами життя був цiлком зосереджений у Москвi. Нехтуючи повноваженнями, бажаннями й про- тестами українських комунiстiв, Сталiн правив на Українi через своїх особистих емi- сарiв, таких як Постишев i Хрущов. Попри своє велике економiчне значення Україна втратила контроль над власними ресурсами, капiталовкладеннями, розвитком про- мисловостi i, що найважливiше, над сiльськогосподарською полiтикою. Навiть у розпал голодомору український радянський уряд не мiг без дозволу Москви розпо- рядитися жодним кiлограмом зерна. Культурнi заклади закривалися або вихоло- щувалися. Було скасовано вiдмiтнi риси республiканської системи вищої освiти, а замiсть впроваджених Скрипником шкiльних пiдручникiв вводилися загальносоюзнi. Централiзацiя й стандартизацiя зайшли так далеко, що Сталiн та його найближче оточення навiть обговорювали питання про те, щоб узагалi скасувати республiкан- ську структуру Радянського Союзу. Сталiн любив поєднувати драконiвську полiтику з незначними пропагандистськи- ми поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанiя централiзацiї, столицю України з Харкова було переведено до її традицiйного центру - Києва. У 1936 р. Сталiн повто- рив свiй хiд. Напередоднi <Великої чистки> вiн дарував народовi СРСР нову консти- туцiю, що забезпечувала йому всi громадянськi права, якими користувалися грома- дяни <буржуазних демократiй>. Вiн оголосив Верховну Раду, що складалася з палати Союзу та палати Нацiональностей, найвищим органом державної влади. Вiн також пiдтвердив право республiк на вихiд iз Союзу i збiльшив їхню кiлькiсть iз 4 до 1 1, по- дiливши Середньоазiатський i Кавказький регiони. Знаменитим зразком сталiнсько- го цинiзму стала його фраза, сказана в апогеї страхiть 30-х рокiв: <Жити стало кра- ще, жити стало веселiше>. Кiнець українiзацiї З централiзацiєю прийшла й русифiкацiя. Спочатку, в 1933 р., вона проводилася у формi напливу до України тисяч росiйських функцiонерiв для пiдсилення колекти- вiзацiї. Пiд кiнець десятилiття пiсля чистки нацiонал-комунiстiв бiльшiсть членiв найвищого керiвництва партiї та держави на Українi, включаючи Микиту Хрущова, були росiянами. Деякi вченi охарактеризували цi змiни в полiтичнiй верхiвцi України як <повернення росiян>. За кадровими змiнами стояв рiшучий поворот у нацiональнiй полiтицi Москви, що стався в 1933 р., коли основною загрозою для єдностi Радянського Союзу Сталiн оголосив мiсцевий нацiоналiзм (а не росiйський шовiнiзм). Це означало кiнець ук- раїнiзацiї й початок систематичних утискiв української культури. Скоротилася кiль- кiсть українських шкiл, помiтно зменшилася частка українських учителiв i дослiд- никiв, iз бiблiотек було вилучено видатнi твори української науки та лiтератури, за- боронено сотнi українських п'єс i закрито десятки українських театрiв, а музейним працiвникам наказали припинити . Властi при кож- нiй нагодi знущалися з <нацiоналiстичної теорiї про самобутнiсть України>. Водночас звеличувалися всi аспекти росiйської культури й пiдкреслювалася про- вiдна роль Росiї в СРСР. Причому все це робилося пiд виглядом розвитку iнтерна- цiоналiзму, пролетарської солiдарностi та <дружби народiв>. У 1936 р. Сталiн про- голошував: <Докорiнно змiнилось обличчя народiв СРСР, у них зникло почуття вза- ємної недовiри, натомiсть розвинулося почуття взаємної дружби i налагодилося, таким чином, справжнє братерське спiвробiтництво народiв у системi єдиної союзної держави>. Не викликав подиву й висновок, що до нього прийшли радянськi iдеологи, за яким росiйська мова й культура найкраще вiдповiдають завданням розвитку iнтернацiо- нальної дружби, спiвпрацi та прогресу. Ось типова заява одного з них: <Росiйську мо- ву вивчають трудящi всього свiту. Маркс свого часу вiддав належне могутнiй росiй- ськiй мовi, вивчаючи її та використовуючи в своїх працях росiйськi першоджерела... В нашiй ситуацiї росiйська мова є мовою мiжнацiонального спiлкування народiв СРСР. Знання росiйської мови дозволяє народам СРСР оволодiвати найвищими культурними цiнностями>. Р. Салiвант зауважує, що росiяни не тiльки вихваляли свою мову, а й iдеалiзу- вали самих себе за свої революцiйнi успiхи, а також <огортали себе мiстичним покровом марксистської зверхностi над iншими народами Радянського Союзу i всього свiту>. Прикладом цiєї нової пропагандистської лiнiї є таке твердження: <Ро- сiйський народ - це великий народ. Вiн допомагає всьому людству рухатися до пе- ремоги демократiї i соцiалiзму. Пiд керiвництвом свого робiтничого класу найпере- довiший росiйський народ першим в iсторiї звiльнився вiд капiталiстичного гнiту й експлуатацiї. Росiйський робiтничий клас допомiг звiльнитися вiд нацiонального, полiтичного i економiчного гнiту всiй численнiй сiм'ї народiв, що населяють колиш- ню царську Росiю>. Висунувши такi претензiї, радянськi iдеологи могли доводити, що нова полiтика Сталiна являла собою не повернення до традицiйного росiйського шовiнiзму, а була надiйним шляхом до прогресу, соцiалiзму та iнтернацiоналiзму. За логiкою речей, iз їхнiх тверджень також могло випливати, що культура українцiв та iнших неросiй- ських народiв сприяла вiдсталостi та провiнцiалiзму. В результатi наприкiнцi 1930-х рокiв в українських школах стало обов'язковим вивчення росiйської мови; було змiнено українську абетку, граматику i словник у на- прямi наближення їх до росiйської, i взагалi вживання росiйської мови на Українi значно розширилося. Вже у 1935 р. Постишев зiзнався, що <члени Комунiстичної партiї України почали деукраїнiзуватися i навiть перестали розмовляти українською мовою>. Аналогiчнi змiни розгорталися i в пресi: якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90 % газет та 85 °о часописiв, то до 1940 р. їхнiй вiдсоток упав вiдповiдно до 70 й 45. У лiтературi стало полiтичним принципом наголошувати, що всi видатнi українськi поети та письменники минулого розвивалися пiд благотвор- ним впливом Росiї. На разючу вiдмiну вiд кiнця 1920-х рокiв, коли властi пiдтриму- вали українiзацiю в мiстах, у 30-х роках вони енергiйно намагалися поширити вплив росiйської культури на селi. Сталiнська <революцiя згори> спричинилася до приголомшуючих змiн в умовах життя українцiв та iнших народiв СРСР. Основною складовою економiки стала про- мисловiсть. Мiста почали швидко зростати, що через кiлька десятилiть перетворило їх на головнi осередки населення країни. Докорiнних змiн зазнало сiльське госпо- дарство, однiєю з основних тут була лiквiдацiя приватного землеволодiння. Цi змiни й особливо колективiзацiя на Українi проводилися iз застосуванням нечуваного на- сильства й цiною величезних людських жертв. Хоч би якi блага принесла Українi радянська модернiзацiя, безперечним є те, що блага цi коштували невиправдано дорого. На додаток до матерiальних змiн Сталiн справив на полiтичне i культурне життя України вплив, який важко осягнути. Найтяжчi втрати вiд сталiнських кампанiй те- рору зазнали iнтелiгенцiя й селянство - двi верстви, що становили соцiальну базу українського нацiоналiзму. В результатi рух за самоутвердження українцiв, що, зда- валося, набирав сили у 20-х роках, утратив незлiченну кiлькiсть прибiчникiв. Цей удар особливо вiдчувався у середовищi двох поколiнь української iнтелiгенцiї - тих, хто активно дiяв до революцiї, й тих, хто вийшов на переднiй план у 20-тi роки. Саме цi поколiння мали вiдiграти визначальну роль у процесi будiвництва нацiї, й саме вони були винищенi Сталiним. Знекровлюючi наслiдки страшних демографiчних утрат 30-х рокiв допомагають зрозумiти ту вiдносну кволiсть полiтичної волi та культурний занепад, що їх виявлятимуть у наступнi роки радянськi українцi. На- рештi, Сталiн повернув назад розвиток дуже важливої та багатообiцяючої тенденцiї на Українi. У 20-х роках модернiзацiя великою мiрою переплiталася з українiзацiєю. Але коли в 1930-х роках Сталiн знищив українську елiту й поновив полiтику русифi- кацiї, модернiзацiя знову набрала росiйського вигляду. Водночас українською куль- турою манiпулювали так, щоб вона знову зосередилася на традицiйному для себе ототожненнi з консервативним i вiдсталим селом.