УКРАЇНА У XX СТОЛIТТI РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: НОВАТОРСЬКI 20-тi Воєнний комунiзм i неп Створення Радянського Союзу Українiзацiя Нацiональний комунiзм Розвиток культури Церковне життя Сiм неповних рокiв вiйни та громадянської смути призвели пiдпорядкованi бiль- шовикам територiї колишньої Росiйської iмперiї до стану руїни. В однiй лише Українi побоїща, розстрiли та епiдемiї, пов'язанi з вiйною, й особливо громадянською, заб- рали близько 1,5 млн життiв. Нестача харчiв, палива, безробiття змусили сотнi тисяч людей виїхати з мiста у село. Практично припинилося виробництво товарiв. Було очевидно, що остаточно виснажене суспiльство не готове до корiнних соцiальних перетворень, що їх планували бiльшовики. Незважаючи на перемогу, бiльшовики, котрi у величезному та здебiльшого вороже настроєному населеннi становили крихiтну меншiсть, були не в змозi про- довжувати реалiзацiю задуманого. Смерть Ленiна у 1924 р'. спричинилася до кризи керiвництва, яку поглиблювали запеклi суперечки в комунiстичнiй партiї про напрями створення нового суспiльства. За таких обставин партiя здiйснювала поставленi цiлi обережно й гнучко протягом усiх 20-х рокiв. Втручання уряду у справи окремої особи i суспiльних груп обмежувалося лише випадками реагування на вiдкритi висту- пи проти радянської полiтичної системи. Завдяки поступкам уряду для селян та намаганням Рад завоювати ширшу пiд- тримку серед неросiйських народiв у 20-тi роки впевненiсть українцiв у власних си- лах, їхнi прагнення переживали гiдне подиву вiдродження, i цей перiод часто вважа- ють золотим вiком українцiв пiд владою Рад. Воєнний комунiзм i неп Полiтика бiльшовикiв пiд час громадянської вiйни значною мiрою спричинила розвал економiки. Прагнучи зразу ж установити соцiалiстичний лад в економiцi й водночас забезпечити продуктами Червону армiю та голодуючi росiйськi мiста, бiль- шовики ввели сувору економiчну полiтику, вiдому пiд назвою воєнного комунiзму. Вона включала нацiоналiзацiю всiєї землi та промислових пiдприємств, примусову трудову мобiлiзацiю, рацiонування урядом продуктiв i товарiв та найбiльш ненавис- ний захiд- експропрiацiю зерна у селян (<продрозверстку>). При пiдтримцi озброєних загонiв бiльшовицькi чиновники, мов сарана, обсiдали села, конфiсковуючи зерно для потреб уряду. Селяниновi дозволялося залишати собi всього близько ЗО фунтiв збiжжя на мiсяць. Щоб сприяти реквiзицiям, партiя органiзовувала комiтети незаможних селян (комнезами), члени яких мали пере- ,ваги при розподiлi землi, звiльнялися вiд податкiв i дiставали 10-20 °о <здобичi>. У вiдповiдь на це бiльшiсть селян зовсiм припинила виробництво. Водночас iз за- гостренням дефiциту продуктiв харчування великi райони Пiвденної Росiї та Укра- їни охопила посуха, наслiдком чого став голод 1921-1922 рр., що забрав життя со- тень тисяч людей на Українi й ще бiльше у Поволжi. Але - на вiдмiну вiд своєї майбутньої поведiнки - радянський уряд не приховував наявностi голоду й органi- зував у країнi та за кордоном масову кампанiю допомоги голодуючим. Катастрофiчне становище в економiцi призвело до рiзкого зростання невдово- лення бiльшовиками, що вилилося у вiйськовi заколоти, великi робiтничi страйки та селянськi повстання, якi у 1921 р. охопили Росiю та Україну. Хоч Червона армiя й Чека нещадно придушували цi повстання, Ленiн був змушений визнати провал полi- тики воєнного комунiзму й необхiднiсть пiти на поступки, особливо селянам. I знову до гри вступила завидна тактична майстернiсть Ленiна, його готовнiсть зробити крок назад, щоб згодом просунути соцiалiзм на два кроки вперед - зна- мените ленiнське <танго>. 21 березня 1921 р. на Х з'їздi партiї вiн насилу переконує своїх товаришiв погодитися на проведення нової економiчної полiтики (непу), та й то лише пiсля небезпечного Кронштадтського повстання, що вибухнуло в днi ро- боти з'їзду й продемонструвало непопулярнiсть тодiшньої полiтики Рад. Неп став компромiсом, вiдступом вiд соцiалiзму з метою дати країнi можливiсть оправитися вiд громадянської вiйни. Основне завдання непу зводилося до того, щоб заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули до пiдвищення виробництва продуктiв. За- мiсть реквiзицiй зерна уряд обклав селянство помiрним податком. Сплативши його, селянин мiг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цiнами. Бiднi селяни взагалi не мали сплачувати податку. Уряд також вiдступив вiд полiтики ство- рення колективних господарств. На Українi бiльшiсть земель, нацiоналiзованих Центральною Радою ще у 1918 р., тепер перерозподiлялася мiж бiдними селянами. Щоб стимулювати iншi сектори економiки, неп скасовував урядовий контроль над внутрiшньою торгiвлею, знову вiддавав в оренду колишнiм власникам невеликi виробництва й навiть заохочував чужоземнi капiталовкладення. Проте Ленiн iшов тiльки на тимчасовий компромiс iз капiталiзмом i не збирався вiдмовлятися вiд мрiї створити соцiалiстичну економiку. Тому уряд лишав за собою контроль за такими <командними висотами> в економiцi, як важка промисловiсть, банки, транспорт i зов- нiшня торгiвля. Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливiсть продавати продукти голодним мешканцям мiст, 5 млн українських селянських господарств швидко пiдвищили свою продуктивнiсть. У 1927 р. оброблялося вже на 10 % бiльше землi, нiж у 1913 р. Тим часом виробництво предметiв споживання, яке стимулювали так званi непмани, або дрiбнi пiдприємцi, що дiяли з дозволу уряду, також сягнуло довоєнного рiвня. Вiдставала лише важка промисловiсть, що перебувала пiд контро- лем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'ятi кошмарних рокiв грома- дянської вiйни український селянин став миритися з бiльшовицьким режимом, на який ранiше дивився з великою пiдозрою. Створення Радянського Союзу Хоч як повiльно йшли Ленiн та бiльшовики до визнання значення нацiоналiзму, захопивши владу, вони поставилися до нацiонального питання з обережнiстю. З од- ного боку, пiд час громадянської вiйни бiльшовики виступали за самовизначення нацiй <аж до вiдокремлення та утворення самостiйних держав>. З iншого боку, вони намагалися придушити нацiональнi рухи пiд приводом того, що їх очолюють <буржу- азнi елементи>, якi начебто не можуть i не будуть дiяти в iнтересах робiтничого кла- су. Але пiсля поразки <буржуазних нацiоналiстiв> бiльшовики (влада яких над на- селенням ще достатньо не змiцнiла) мусили знаходити спiльну мову з радянськими урядами неросiйських народiв, що вони їх поставили. Пiдпорядкована Москвi комунiстична партiя цiлком контролювала український радянський уряд, однак вона не могла розпустити чи поглинути його. Надто небез- печними були прецеденти, що свiдчили не на користь такого кроку. В Брест-Литов- ську бiльшовицька Росiя визнала Центральну Раду та її Генеральний секретарiат як суверенний уряд незалежної держави. Зайшовши так далеко, щоб аж визнати су- вереннiсть українського <буржуазного уряду>, бiльшовики навряд чи могли зро- бити менше для українського радянського уряду. Отже, тепер цей уряд належало трактувати, принаймнi теоретично, так, наче вiн мав суверенну владу. Вiдтак аж до 1923 р. радянський уряд України окремо вiд Радянської Росiї пiдтримував зовнiшнi стосунки^ (уклавши 48 власних угод), вiв зовнiшню торгiвлю й навiть почав закладати пiдвалини окремої української радянської армiї. Серед українських бiльшовикiв також iснували впливовi угруповання, що висту- пали за українську радянську державнiсть. До них уходили в основному боротьбисти та укапiсти, що в 1919 р. вiдокремилися вiдповiдно вiд української соцiалiстичної та української соцiал-демократичної партiй i перейшли до бiльшовикiв. Iз цих двох груп найбiльш численними i впливовими були боротьбисти на чолi з Олександром Шумським, Василем Блакитним та Миколою Шинкарем. Будучи за своєю приро- дою партiєю народною, вони мали тiснiшi зв'язки з українським селянством, нiж бiльшовики. Пiсля провалу другого радянського уряду на Українi пiд вiнець лiта 1919 р. боротьбисти навiть зробили спробу замiнити бiльшовикiв на чолi комунiстич- ної революцiї на Українi. З цiєю метою вони переiменувалися на Українську кому- нiстичну партiю (боротьбисти) й звернулися на початку 1920 р. з проханням прий- няти їх до Комунiстичного Iнтернацiоналу як окрему партiю. Та коли пiдпорядко- ваний Москвi Комiнтерн вiдповiв вiдмовою, боротьбисти були змушенi саморозпус- титися. Оскiльки бiльшовики вiдчували гостру потребу в україномовних активiстах, близько 4 тис. боротьбистiв було прийнято в партiю 'й декого з них призначено на високi посади в радянському українському урядi. Цей крок дав змогу нацiональне свiдомим лiвим вести всерединi радянського режиму змагання за українську дер- жавнiсть. Аналогiчна iсторiя сталася з кiлькома тисячами укапiстiв. Вони також спробу- вали перехопити у бiльшовикiв <грiм та блискавку>, наслiдуючи їх. Назвавщи себе Українською комунiстичною партiєю, укапiсти намагалися, й теж безуспiшно, всту- пити до Комiнтерну. В 1925 р. вони були змушенi розпуститися, й деякi з них, вклю- чаючи таких провiдникiв, як Михайло Ткаченко та Юрiй Мазуренко, з тiєї ж причини, що й боротьбисти, тобто щоб впливати на українську полiтику партiї зсередини, при- єдналися до бiльшовикiв. На вiдмiну вiд цього запiзнiдого поповнення бiльшовицьких лав iз його невизна- ченою орiєнтацiєю було також кiлька старих українських членiв партiї, якi щиро прагнули перемоги комунiзму на Українi. Вони гадали, що найкращим способом до- сягнення цiєї мети була б <українiзацiя> бiльшовизму, аби зробити його привабливi- шим для українцiв. Це насамперед означало, що радянський уряд мав також бути й українським урядом. Микола Скрипник - близький соратник Ленiна й провiдна постать в усiх трьох радянських українських урядах - був найвидатнiшим пред- ставником цiєї групи. Нарештi, у збереженнi самоврядування України був глибоко заiнтересований ряд бiльшовикiв-неукраїнцiв, таких, наприклад, як Християн Ра- ковський-голова українського радянського уряду, який у 1919 р. ставився до нацiональних прагнень українцiв iз презирством, а в 1922 р. дiйшов висновку, що чим бiльший авторитет матиме український радянський уряд, тим бiльше влади охопить вiн особисто. Тому Раковський теж став антицентралiстом i оборонцем української автономiї. Згаданi погляди та пiдходи були поширенi не лише серед прорадянськи настроє- них українцiв, вони також процвiтали у новосформованих урядах на Кавказi та в Середнiй Азiї. Навiть Москва погодилася з тим, що поодинокi вiйськовi союзи й пакти про взаємодопомогу, якi формально поєднували радянськi республiки (реальною ж силою, котра тримала їх укупi, були Червона армiя й комунiстична партiя), пiд час громадянської вiйни втратили чиннiсть. Тому в останнi мiсяцi 1922 р. партiя розпо- чала велику дискусiю в Москвi про те, якими мають бути форма i природа постiйних зв'язкiв мiж Росiєю, Україною, Бiлорусiєю та закавказькими республiками. Через тяжку хворобу Ленiн брав у цих важливих дебатах обмежену участь. Ця обставина дала Йосифу Сталiну - комiсару в справах нацiональностей i генераль- ному секретаревi партiї - можливiсть вiдiграти тут ключову роль. Грузин за поход- женням, Сталiн був, проте, вiдвертим централiстом i ворогом усього нацiонального. При пiдтримцi багатьох росiйських членiв партiї вiн запропонував, щоб неросiйськi республiки поглинула одна Росiйська радянська федеративна соцiалiстична респуб- лiка. Для задоволення iнтересiв iнших народiв вiн пропонував їм культурну автономiю в межах Росiйської республiки. Ця пропозицiя викликала вибух обурення серед бiль- шовикiв-неросiян. Скрипник та iншi українцi квалiфiкували її як погано прихований росiйський шовiнiзм. Увесь Центральний Комiтет грузинської бiльшовицької партiї на зчак протесту подав у вiдставку. Представник бiльшовикiв Середньої Азiї Султан Галiєв звинуватив партiю в <червоному iмперiалiзмi>. Тодi у справу втрутився Ленiн. Вiн розумiв: якщо Росiя проковтне iншi радян- ськi республiки, то вона не лише зруйнує слабеньку пiдтримку, яку мали в неросiй- ських республiках бiльшовики, а й створить серед колонiзованих^ народiв свiту неви- гiдне враження про радянську систему. Якщо росiйський нацiоналiзм i централiзм ставлять пiд загрозу майбутню свiтову революцiю, то Ленiн сам оголосив про готов- нiсть <повести смертний бiй з великоруським шовiнiзмом> i вважав за краще, щоб усi радянськi республiки утворили <союз рiвних>. З метою продемонструвати добровiльнiсть цього союзу, Ленiн запропонував надати кожнiй республiцi право вiльного виходу з нього. Ця умова була вiдображена в конституцiї 1924 р. Прерогативи уряду визначалися тепер у такий спосiб: деякi справи лишалися виключно у царинi повноважень республiк, iншi подiлялися мiж республiками i союзними мiнiстерствами, а ще iншi розв'язувалися союзним урядом. Так, український радянський уряд на територiї республiки теоретично мав юрис- дикцiю над сiльським господарством, внутрiшнiми справами, правосуддям, освiтою, охороною здоров'я та соцiальним забезпеченням. Iз союзним урядом вiн дi- лився владою в питаннях виробництва продуктiв харчування, робочої сили, фiнансiв, iнспекцiї та народного господарства. Зовнiшнi зносини, армiя, флот, транспорт, зов- нiшня торгiвля, зв'язок ставилися у виключну компетенцiю союзного уряду, що розмiщувався в Москвi. Але за наполяганням Ленiна до цього плану робилося вагоме застереження. Право виходу, що мало першорядне значення як остаточний доказ суверенiтету рес- публiки, дозволялося застосовувати тiльки за згодою на це комунiстичної партiї. Ос- кiльки комунiстична партiя лишалася органiзацiєю високоцентралiзованою й пере- важно росiйською з центром у Москвi, дуже малоймовiрним було те, що вона коли- небудь дасть таку згоду. Таким чином, ленiнський план давав можливiсть створити федералiстську будiвлю (або фасад, як це дехто називав), щоб заспокоїти неросiял, водночас зосередивши повну полiтичну владу в руках партiї у Москвi. Хоч у неросiян, i зокрема українцiв, були серйознi застереження щодо пропозицiй Ленiна, останнi були, без сумнiву, кращими, нiж тi, що висував Сталiн. Тому ЗО грудня 1922 р. їх ухвалили представники Росiйської, Бiлоруської, Закавказької та Української радянських республiк, заснувавши Союз Радянських Соцiалiстичних Республiк. Увiйшовши до складу Радянського Союзу, Українська республiка стала другою за розмiром його складовою (першою була набагато бiльша Росiйська республiка). Вона охоплювала територiю в 450 тис. кв. км i мала населення понад 26 млн. Столи- цею республiки обрали Харкiв, що на вiдмiну вiд Києва не був тiсно пов'язаний з ко- лишнiми нацiональними урядами. Спочатку республiку роздiлили на 12 губернiй: у 1925 р. в результатi адмiнiстративної реорганiзацiї було створено 41 округу, а в 1939 р. їх знову реорганiзували у 15 областей. Велика частина 5-мiльйонного неукра- їнського населення (так званi нацiональнi меншостi) проживала в наданих їм 12 адмiнiстративних районах. Пропонувалися рiзнi пояснення псевдофедералiстського устрою СРСР. Деякi захiднi вченi доводять, що це слугувало хитрим прикриттям влади, що її вiдновив над неросiйською периферiєю росiйський центр. Iншi вважають, що федералiстська будгiва являла собою поступку, на яку мусив пiти переможний, але ще слабкий радянський режим перед зростаючою нацiональною свiдомiстю неросiйських наро- дiв. Радянськi автори розглядають федералiстську систему своєї країни як успiшну спробу створити нову й кращу структуру, в межах якої могли б гармонiйно спiвiсну- вати й вiльно розвиватися рiзнi народи. Але структура СРСР не давала змоги рiзним народам влаштовувати на власний розсуд свої справи. Остаточнi рiшення, що стосувалися України, й надалi ухвалю- валися в Москвi, а не в Харковi. Крiм того, з українцями взагалi нiхто не радився щодо самого створення союзу. По сутi, форму майбутнiх взаємин мiж Україною та Росiєю вирiшила невелика партiя, що складалася переважно з росiян. Проте неправильно було б казати, що радянський федералiстський устрiй зали- шив українцiв та iншi неросiйськi народи з порожнiми руками. За царiв українська мова, культура, нацiональна самобутнiсть жорстоко переслiдувалися. Не мали чiт- кого визначення кордони України, а саму країну називали такими невиразними по- няттями, як <Юго-Запад> чи <Малороссия>. За радянської же влади Українська Ра- дянська Соцiалiстична Республiка стала чiтко окресленим нацiональним i тери- торiальним цiлим, iз власним адмiнiстративним центром i апаратом. Таким чином, українцi нарештi отримали територiально-адмiнiстративнi рамки, що вiдображали їхню нацiональну самобутнiсть, тобто те, чого вони не мали з часiв козацької Геть- манщини XVIII ст. Українiзацiя Попри обiцянки поважати принцип самовизначення нацiй, якi бiльшовики да- вали пiд час громадянської вiйни, попри утворення нацiональних радянських респуб- лiк i позiрно федералiстський устрiй СРСР комунiстичнiй партiї в першi роки її прав- лiння все ще вiдчутно бракувало пiдтримки неросiйських народiв. Вона лишалася крихiтною, переважно росiйською й мiською органiзацiєю, яка невпевнено трима- лася над-селянськими i неросiйськими масами, що хиталися у своїх настроях i не знали, яку владу пiдтримати. Так, зокрема, Україна становила <слабку ланку Радян- ської влади>, як вiдтерто визнав сам Сталiн. Тому, коли неп заспокоїв селянство, пар- тiя розпочала кампанiю, спрямовану на розширення пiдтримки з боку неросiйських народiв, на завоювання їїгiiьої прихильностi. У^1923 р. на XII з'їздi партiї її керiвництво поклало початок полiтицi коренiзацiї. Воно закликало спiльними зусиллями добитися, щоб у партiю та державний апарат iшли неросiяни, щоб службовцi вивчали i користувалися мiсцевими мовами, щоб дер- жава пiдтримувала культурний i соцiальний розвиток iнших народiв. Український .рiзновид цiєї полiтики називався українiзацiєю. Перш нiж братися за українiзацiю, належало провести змiни в партiйному керiв- ництвi України. Це керiвництво переважно складалося з присланих iз Москви радян- ських урядовцiв чи, мiсцевих євреїв. В основнiй масi вони не виявляли великого розу- мiння необхiдностi українiзацiї й ще менше були схильнi втiлювати її. До того ж ба- гато хто з них пiдкреслено демонстрував росiйську зверхнiсть над <мiсцевими>. Так, один iз найвищих чиновникiв української компартiї росiянин Дмитро Лебiдь навiть не намагався приховати ворожiсть до української мови, звичаїв, до українiза- цiї взагалi. Вiн обстоював так звану <теорiю боротьби двох культур>, з якої виплива- ло, що оскiльки росiйська культура на Українi пов'язана з прогресивним пролетарiа- том i мiстом, у той час як культура українська - з вiдсталим селянством i селом, то росiйська культура рано чи пiзно переможе, i обов'язок комунiстiв полягає в тому, щоб пiдтримати цей <природний процес>. Хоч iдеї цього дiяча подiлялися багатьма його зверхникамиу Москвi, їх вважа- ли передчасними, тому його та ряд iнших визначних партiйних чиновникiв-неукра- їнцiв вiдкликали. На їхнi посади призначили таких лояльних i дисциплiнованих пред- ставникiв Москви, як Лазар Каганович "(український єврей, котрий очолив партапа- ра+ України й був готовий проводити лiнiю партiї на українiзацiю), або українцiв, якi щиро зичили успiху українiзацiї. До останнiх належали Влас Чубар, що замiстив Раковського на посадi голови українського радянського уряду, колишнiй боротьбист Олександр Шумський, що очолив вiддiл агiтацiї та пропаганди, i всюдисущий старий бiльшовик Микола Скрипник, що став комiсаром юстицiї. Лише пiсля того як були усунутi з посад непохитнi <росiйськi бюрократи й шовiнiсти>, як їх називав Ленiн, український радянський уряд мiг братися за здiйснення нової полiтики. Першi заходи українiзацiї мали на метi розширити вживання української мови, особливо у партiї та урядi. Необхiднiсть цього була очевидною: у 1922 р. на одного члена Компартiї України, який постiйно користувався українською мовою, припа- дало семеро тих, хто розмовляв лише росiйською, у урядi ж це спiввiдношення було один до трьох. У серпнi 1923 р., щоб усунути цю диспропорцiю, партiйнi та урядовi службовцi отримали вказiвку пройти спецiально органiзованi курси української мови. Тим, кому не вдалося успiшно закiнчити їх, загрожувало звiльнення. У 1925 р. чиновникам наказали користуватися українською мовою в усьому урядовому листу- ваннi та публiкацiях. А в 1927 р. Каганович оголосив, що все партiйне дiловод- ство вестиметься українською мовою. Попри вiдсутнiсть помiтного ентузiазму серед численних неукраїнських членiв уряду й партiї нова полiтика дала вражаючi ре- зультати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш як 20 % урядових справ, то в 1927 р.-вже 70 %. Водночас зросло число українцiв в урядових установах. У 1923 р. українцi скда- дали лише 35 % серед урядових службовцiв i 23 % - серед членiв партiї. До1926- 1927 рр. їхня частка становила вiдповiдно 54 й 52 %. Однак, отримавши бiльшiсть, українцi переважно зосереджувалися на нижчих щаблях урядово-партiйної iєрар- хiї. Наприкiнцi 1920-х рокiв їхнє представництво в ЦК не перевищувало 25 %.. Кампанiя українiзацiї охопила всi царини життя Радянської України. Найбiль- ший вплив вона справила на освiту. На вiдмiну вiд царського режиму Ради придiляли велику увагу шкiльництву, i їхнi досягнення в цiй царинi вражають. Така заiнтересо- ванiсть пояснюється кiлькома чинниками: з iдеологiчної точки зору, щоб слугувати зразком нойого ладу, радянське суспiльство мало бути освiченим; бiльше того, освi- чене населення збiльшувало виробничий потенцiал i мiць держави; i нарештi, освiта надавала чудовi можливостi прищеплювати новим поколiнням радянськi цiнностi. Найбiльш вражаючих успiхiв досягли Ради в лiквiдацiї неписьменностi. Пiд час ре- волюцiї письменними були близько 40 % мiського населення; через 10 рокiв - уже 70 °о. На селi протягом цього перiоду письменнiсть зросла з 15 до понад 50 % Оскiльки масова освiтня кампанiя велася українською мовою, то поширення освiти означало й поширення українiзацiї серед молодi країни. Рушiйною силою українiзацiї системи освiти був М. Скрипник - голова комiса- рiату освiти з 1927 по 1933 р. Працюючи з майже одержимою заповзятiстю, вiн домiгся того, що в кульмiнацiйному для українiзацiї 1929 р. понад 80 % загально- освiтнiх шкiл i ЗО °о вищих учбових закладiв вели навчання виключно українською мовою. 97 °о українських дiтей навчалися рiдною мовою. Сподiвалися, що росiйська та єврейська меншостi, маючи можливiсть навчатися росiйською мовою, разом з тим проходитимуть курси української мови. До революцiї, коли українських шкiл прак- тично не iснувало, українофiли могли лише мрiяти про такi умови, що через 10 ро- кiв їх створив Скрипник. Успiх цих заходiв був тим бiльш вражаючим, якщо враховувати труднощi, якi стояли на їхньому шляху, особливо нестачу квалiфiкованих викладачiв. Програма українiзацiї вимагала 100 тис. учителiв, а їх. було лише 45 тис. Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника до того, щоб спробувати запросити кiлька тисяч учителiв iз Галичини, але йому не вдалося дiстати на це дозвiл Москви,-можливо, тому, що радянськi властi лякала висока нацiональна свiдомiсть галичан. Не вистачало також багатьох пiдручникiв. Iнша проблема, що особливо гостро вiдчувалася в унiверсите- тах, полягала в тому, що росiяни (а вони становили бiльшiсть викладачiв вузiв) часто вiдмовлялися користуватися <селянською>'мовою. Типовим у цьому планi був вислiв професора Толстого з Одеси: <Я вважаю... всiх товаришiв, котрi перейшли на чи- тання лекцiй українською мовою, ренегатами>. Однак навiть в унiверситетах україн- ськi студенти незабаром стали переважати. Швидка українiзацiя освiти сприяла зростанню загальних настроїв нацiонального оптимiзму, що їх уловив письменник Борис Антоненко-Дгйидович: <У маршi мiльйонiв на шляху до української школи> вiн вбачав <вогонь великого вiдродження>. Аналогiчне вiдродження переживала україномовна преса, яку жорстоко приду- шував царський режим i для якої першi роки радянської влади не були найсприятли- вiшими. У 1922 р. з усiх публiкованих на Українi кцижок лише 27 % виходили укра- їнською мовою, цiєю ж мовою виходило близько-10 газет i часописiв. До 1927 р. ук- раїнською мовою друкувалася бiльш як половина книжок, а в 1933 р. з 426 газет рес- публiки 373 виходили рiдною мовою. Українська мова була впроваджена в офiцерських школах та великих частинах вiйськового резерву на Українi - передусiм внаслiдок скарг Скрипника на те, що Червона ^рмiя є засобом русифiкацiї. Iснували навiть плани реорганiзацiї армiї за те- риторiальним принципом. Як не дивно, цi проекти пiдтримали такi вiдомi команду- вачi Червоної армiї, ^отрi не були українцями, як Михайло Фрунзе та Йона Якiр. Щоб українiзацiя мала довготривалi наслiдки, необхiдно було покласти край ро- сiйськiй культурнiй монополiї в мiстах. Соцiально-економiчнi змiни, що сталися у^ 1920-х роках, схиляли прибiчникiв українiзацiї до думки, що це можна здiйснити. Масовий курс на iндустрiалiзацiю, розпочатий Радами у 1928 р., створив велику по- требу в мiських робiтниках. Водночас полiтика колективiзацiї зганила з землi ба- гатьох селян. Унаслiдок цього маси українських селян уливалися в мiста, докорiнно - змiнюючи етнiчний склад пролетарiату й мiського населення в цiлому. Так, якщо у 1923 р. в Таких важливих промислових центрах, як Харкiв, Луганськ та Днiпропет- ровськ, українцi складали вiдповiдно 38, 7 i 16 % мешканцiв, то через 10 рокiв їхня частка зросла до 50, ЗI та 48 %. До середини 30-х рокiв українцi переважали майже в усiх великих мiстах. Програми українiзацiї спонукали їх зберiгати рiдну мову i не переходити на росiйську, як це траплялося ранiше. На Українi, як i скрiзь у Схiднiй Європi, культура й мова сiльської бiльшостi, здавалося, пiдпорядкує собi культуру й мову мiської меншостi. Своїми- успiхами полiтика українiзацiї, яка, втiм, не зайшла так далеко, як того хотiли Скрипник з однодумцями, насамперед завдячувала тому, що вона була пов'я- зана iз загальним процесом модернiзацiї. Не патрiотизм i не традицiоналiзм були головними причинами збереження українцями рiдної мови. Це скорiше пояснюва- лося тим, що українська краще, нiж будь-яка iнша мова, давала їм змогу здобути ос- вiту, брати корисну iнформацiю з газет i часописiв, спiлкуватися зi службовцями й виконувати свої професiйнi обов'язки. Завдяки полiтицi українiзацiї українська мова перестала бути романтичною й малозрозумiлою iдеєю-фiкс крихiтної групки iнтелi- генцiї чи ознакою вiдсталого селянства. Натомiсть вона перетворювалася на основ- ний засiб спiлкування й самовираження суспiльства, що модернiзувалося. Нацiональний комунiзм Завдяки наявностi рiзновидiв комунiзму, що розвинулися у таких країнах, як Ки- тай та Югославiя, сьогоднi вже утвердилася думка про те, що кожний народ може йти до комунiзму власним шляхом. Як ми переконалися, саме українськi, а також грузинськi та тюркськi бiльшовики допомагали встановленню радянської влади у 1917-1920 рр. й першими зробили кроки в цьому напрямi, започаткувавши явище нацiонального комунiзму. Прибiчники цього напряму були вiдданими комунiстами, якi щир& вiрили в те, що марксизм-ленiнiзм пропонує найправильнiший шлях поря- тунку длтi людства. Разом iз тим вони вважали, що для досягнення оптимальних ре- зультатiв комунiзм має пристосовуватися до специфiчних нацiональних умов. Це означало, що росiйський шлях не був єдиним i що пiдходи, обранi iншими народами, мають рiвне право на iснування. Iнакше^ кажучи, слiд було залучити до будiвництва комунiзму нацiонально-визвольнi сили, надавши йому певне <нацiональне обличчя>. Оскiльки на Схiднiй Українi iснував тривалий зв'язок мiж українським нацiо- нальним рухом i соцiалiзмом, iдеї нацiонального комунiзму легко оволодiли багатьма українцями у бiльшовицькому таборi. Ще у 1918 р. два комунiсти - Василь Шахрай (перший комiсар закордонних справ в українському радянському урядi) та його колега Сергiй Мазлах (старий бiльшовик, єврей за походженням) - пiддали пар- їiю нещаднiй критицi за лицемiрну полiтику в нацiональному питаннi й зокрема стосовно українцiв. Явно -натякаючи на росiйський нацiоналiзм, що пройняв усю партiю, у своїх памфлетах <Революцiя на Українi> та <Про теперiшнє становище на Українi> вони пiдкреслювали, що <доки лишатиметься нерозв'язаним нацiональне питання, доки один народ правитиме, змушуючи iнший народ коритися, ми не мати- мемо соцiалiзму>. Через рiк нацiональний комунiзм знову виринув у КП(б)У у формi так званої федералiстської опозицiї на чолi з Юрiєм Лапчинським. Це угруповання закликало до повної незалежностi радянської української держави, яка б мала повну владу, включаючи вiйськову й господарську, а також цезалежний центр партiї, нiяк не пiдлеглий Росiйськiй Комунiстичнiй партiї. Коли Москва вiдмовилася розглянути цi вимоги, Лапчинський з товаришами вийшли з партiї, що викликало гучний скан- дал. З набиранням обертiв полiтики українiзацiї на перший план на Українi знову ви- йшли тенденцiї нацiонального комунiзму, що, звичайно, пов'язувалися з iменами його основних iдеологiв. <Хвильовизм>. Найбiльш вiдкрито i пристрасно закликав вiдкинути <росiйський шлях> Микола Хвильовий. Цей видатний дiяч (справжнє прiзвище Фiтiльов) вирiс на Схiднiй Українi в родинi дрiбного росiйського дворянина. Переконаний iнтернацiо- налiст, вiн пiд час громадянської вiйни приєднується до бiльшовикiв, прагнучи вЗяти участь у будiвництвi всезагального й справедливого комунiстичного суспiльства. Пiсля вiйни Хвильовий стає одним iз найпопулярнiших радянських українських письменникiв, засновником авангардної лiтературної органiзацiї <Ваплiте>, а також дослiдником питань українсько-росiйських взаємин, особливо у царинi культури. Сповнений iдеалiстичних сподiвань, комунiст Хвильовий гiрко переконується у кричущiй невiдповiдностi мiж теорiєю й практикою бiльшовикiв у нацiональному пи-. таннi та у росiйському шовiнiзмi партбюрократiв, якi, за його висловом, ховали свою I упередженiсть <у Марксовiй бородi>. Щоб урятувати революцiю вiд згубного впливу i росiйського нацiоналiзму, Хвильовий вирiшує викрити його. Вiн доводить, що <па- ! сивно-песимiстична росiйська лiтература сягнула своєї межi й зупинилася на роз- дорiжжi>, та радить українцям вiдмежуватися вiд неї. Пристрасний заклик Хвильо- ' вого до українцiв iти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслi <Геть вiд Москви!> Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторiв, якi шукали для себе взiрцi лiтературної творчостi, його позицiя, без усякого сумнiву, мала полiтичнi мо- тивацiї. Однак слiд наголосити, що його антиросiйськiсть грунтувалася не стiльки на українському нацiоналiзмi, скiльки на революцiйному iнтернацiоналiзмi. Хвильо- вий був переконаний у тому, що свiтова революцiя доти не переможе, доки один на- род, уданому випадку росiйський, намагатиметься монополiзувати її. <Шумськiзм>. Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського ре- жиму, посилювалася тим, що вони знайшли пiдтримку не лише в українських лiте- ратурних колах, а й у самiй Комунiстичнiй партiї України, особливо серед колиш- нiх боротьбистiв, їхнiм лiдером був комiсар освiти Олександр Шумський, який вiд- кинув вимоги московських ортодоксiв засудити Хвильового й виступив iз власною критикою Москви. Колишнi боротьбисти мали свої пiдстави вважати лицемiрною полiтику цартiї в нацiональному питаннi. Щоб надати радянському урядовi <україн- ського присмаку>, Шумського та його товаришiв, якi перейшли до бiльшовикiв, було призначено на високi урядовi пости. Але одразу ж пiсля перемоги бiльшовикiв майже всiх їх понизили в посадi або виключили з партiї. З початком українiзацiї, щоб ство- рити враження, нiби Україною правлять українцi, декого з тих, хто лишився в пар- тiї, зокрема Шумського, за велiнням Москви знову призначили на високi посади. Од- нак цього разу комiсар освiти вирiшиб викрити махiнацiї Москви. Як i Хвильовий, Шумський, засуджуючи росiйський шовiнiзм, ставить за го- ловну мету виступити проти священного для бiльшовикiв принципу централiзму. В написаному на початку 1926 р. листi до Сталiна вiн вказує на поглиблення процесiв українського нацiонального вiдродження, переконуючи його в тому, що для блага партiї цей динамiчний i масовий рух слiд контролювати українським комунiстам, а не представникам неукраїнських народiв. Iнакше українцi, нацiональна свiдомiсть яких невпинно зростає i якi нiколи не ставилися з особливою симпатiєю до бiльшовикiв, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керiвнi посади в українському радянському урядi та Комунiстичнiй партiї України таких українських коiЛ^нiстiв, як Григорiй Гринько i Влас Чубар, вiдкликавши таких призначенцiв, як нiмець Ем- мануїл Квiрiнг i зрусифiкований єврей Лазар Кагаїювич. Ця пропозицiя, що зобра- жалася засобом поширення комунiзму, була не чим iншим, як закликом обирати по- лiтичних керiвникiв України не в Москвi, а на Українi. Шумський також засуджував українцiв, якi пiд вигiдною личиною вiрного слу- жiння партiї потурали централiзмовi Москви. У травнi 1927 р. на засiданнi керiв- ництва українських комунiстiв вiн заявив, що <росiйський комунiст править в партiї з пiдозрою i недружелюбнiстю. Вiн править при пiдтримцi нiкчемних малоросiв, якi в усi епохи за своєю суттю були лицемiрними, по-рабському нечесними i зрадливими. Тепер вiн спiває про свiй фальшивий iнтернацiоналiзм, вiдкидає з байдужим вигля- дом все українське i завжди готовий наплювати на нього (часом по-українськи), як- що це дасть йому можливiсть зайняти кращу посаду>. Критика Шумського викликала скандал як у Радянському Союзi, так i за кор- доном. Сталiн зауважував: <Товариш Шумський не усвiдомлює, що на Українi, де мiсцевi кадри комунiстiв слабкi, такий рух ... може подекуди набрати характеру бо- ротьби проти <Москви> взагалi, проти росiян взагалi, проти росiйської культури та її найбiльшого досягнення - ленiнiзму>. Якщо партiйнi ортодокси в Харковi та Москвi суворо засудили iдеї Шумського, то вони знайшли пiдтримку в Комунiстичнiй партiї Захiдної України, в Галичинi. Лiдер захiдноукраїнських комунiстiв Карло Макси- мович повторив закиди Шумського на форумi Комунiстичного Iнтернацiоналу й ско- ристався нагодою, щоб виступити проти ставлення Москви до українцiв. Зацiкав- ленiсть у <справi Шумського> виявили навiть деякi захiдноєвропейськi соцiалiсти. Нiмецький соцiал-демократ Емiль Штраус заявив, що <європейський соцiалiзм має всi пiдстави пiдтримати боротьбу українського народу за свободу. Починаючи вiд Маркса боротьба проти соцiального й нацiонального гноблення належала до кращих традицiй соцiалiзму>. <Волобуєвщина>. На початку 1928 р. серед українських комунiстiв з'явився но- вий ухил. Його виразником став молодий український економiст росiйського по- ходження Михайло Волобуєв. Аналогiчно Хвильовому в лiтературi та Шумському в полiтицi Волобуєв хотiв викрити невiдповiднiсть мiж теорiєю й практикою бiльшови- кiв у царинi економiки. У двох статтях, опублiкованих в офiцiйному теоретичному часописi <Бiльшовик України>, Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна, як i за царя, лишається економiчною колонiєю Росiї. Для пiдтвердження цього вiн провiв ретельний аналiз, що свiдчив про те, як, нехтуючи потребами української пе- риферiї, уряд i далi розбудовував важку промисловiсть у росiйському центрi. Крiм того, Волобуєв стверджував, що економiка СРСР становить не єдине й однорiдне цi- ле, а комплекс економiчних компонентiв, одним iз яких є Україна. I кожен iз цих компонентiв може не тiльки самостiйно функцiонувати, а й безсумнiвно бути части- ною свiтового господарства, спираючись на власний потенцiал, без посередництва росiйської економiки. Тим часом комунiстична партiя вже була готова пiти на такi поступки, як украї- нiзацiя. Вона навiть визнала деякi свої недолiки, як, зокрема, панування в її лавах ро- сiйського шовiнiзму. Але вона не могла допустити поширення поглядiв Хвильового, Шумського та Волобуєва, оскiльки це певним чином пiдiрвало б її владу над Украї- ною. Навiть рiшучий прибiчник українiзацiї Скрипник вважав, що цi <нацiоналiстичнi ухили> криють у собi смертельну загрозу для партiї. Тому незабаром пiсля появи кожного з цих ухилiв їхнi виразники зазнали гострих нападок i були змушенi засу- дити свої погляди й визнати цiлий ряд помилок. Спочатку всi троє захищалися, але врештi-решт пiдкорилися. Пiд кiнець 1928 р. Хвильовий повернувся до суто лiтера- турної творчостi, Шумського вiдправили кудись у Росiю на другорядну партiйну роботу, а Волобуєв канув у забуття. Однак пiд час сталiнських репресiй 1930-х рокiв цi <грiхи> ще пригадають нацiонал-комунiстам i змусять їх поплатитися за них влас- ним життям. Щоб побачити описанi тенденцiї нацiонал-комунiзму в правильнiй перспективi, слiд розглядати їх у зв'язку з подiями в самiй партiї. Пiсля смертi Ленiна в 1924 р. в бiльшовицькiй верхiвцi у Москвi розгорiлася гостра боротьба .за владу. Внаслiдок цього послабився контроль з боку партiї, що дало змогу розвиватися рiзноманiтним фракцiям та iдеологiчним течiям. Але цей перiод вiдносного лiбералiзму та плю- ралiзму, вiдкритого змагання протилежних iдей зрештою раптово закiнчився. Розвиток культури 1920-тi роки були часом небаченого розвитку, вiдкриттiв i сподiвань в українськiй культурi. Дехто навiть називає їх перiодом культурної революцiї або вiдродженням. Цей багатогранний спалах творчої енергiї став можливим завдяки тому, що зайнята насамперед збереженням полiтичної гегемонiї комунiстична партiя ще не пiдпоряд- кувала собi культурну дiяльнiсть. Поширення ж україномовної освiти створило ук- раїнськiй культурi таке широке пiд?рунтя, якого вона давно не мала на Схiднiй Ук- раїнi. Вперше українська культура могла розраховувати на пiдтримку з боку держави, оскiльки такий важливий заклад, як мiнiстерство культури,- контролювали прист- раснi українськi патрiоти - Гринько, Шумський та Скрипник. Однак головним поштовхом до вiдродження були наслiдки революцiї. Хоч для розвитку культури вiдчутною втратою стала емiграцiя великої частини старої iнтелi- генцiї, проте поява великої плеяди нових талантiв з лихвою компенсувала її. Деякi з цих молодих митцiв були аполiтичними й вiрили в iдею <мистецтва задля мистецтва>. Iншi належали до палких революцiонерiв, пов'язаних iз боротьбистами та україн- ськими комунiстами. Коли не збулися їхнi сподiвання незалежної державностi, то багато хто з них став убачати в розвитку культури альтернативний засiб вираження нацiональної самобутностi свого народу. Революцiя також сповнила культурну дiяльнiсть вiдчуттям новизни, свiдомiстю звiльнення вiд старого свiту та його обмежень. Поставали складнi невiдступнi пи- тання про те, в якому напрямi слiд розвиватися українськiй культурi, на якi взiрцi їй належить орiєнтуватися i якою бути взагалi. Натхненi вiдчуттям власної мiсiї та зрос- таючою аудиторiєю, письменники, художники й ученi з захопленням поринули у створення нового культурного всесвiту. Лiтература. Нiде так не виявилися цi свiжi настрої, як у лiтературi. Марксистськi письменники пропагували думку, згiдно з якою для здiйснення своїх завдань рево- люцiя, крiм суспiльно-полiтичної царини, повинна сягнути й у царину культури. Тоб- то <буржуазне> мистецтво минулого належало замiнити новим пролетарським мистецтвом. Щоправда, вони одразу додавали, що <досягти мiжнародної єдностi про- летарське мистецтво може лише йдучи нацiональними стежками>. Спроба створити пролетарську культуру в Росiї привела до виникнення лiтератур- ної органiзацiї <Пролеткульт>, що спиралася на двi корiннi засади: по-перше, про- летарську культуру можна створити, вiдкинувши традицiї й зразки минулого; по-дру- ге, у твореннi цiєї культури повиннi брати участь маси. Ототожнений iз культурою росiйського мiста, <Пролеткульт> не мав великого впливу серед українцiв. Однак його iдеї зробили сївою справу в процесi виникнення на Українi так званих масових лiтературних органiзацiй. У 1922 р. в Харковi пiд керiвництвом Сергiя Пилипенка з'явилася перша з масо- вих лiтературних, органiзацiй - <Плуг>. Заявивши, що для мас (а на Українi це на- самперед означало - Для селян) треба створювати таку лiтературу, якої вони хо- чуть, ця органiзацiя заснувала мережу письменницьких гурткiв, котра незаба- ром охопила 200 письменникiв i тисячi початкiвцiв. Один iз дiячiв органiзацiї так ви- словив її ставлення до мистецтва: <Завдання нашого часу в царинi мистецтва полягає в тому, щоб знизити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його по- трiбним i зрозумiлим для всiх>. Через рiк Василь Еллан-Блакитний органiзував лi- тературну групу <Гарт>, що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Українi. Проте члени <Гарту> сторонилися iдеї <масовостi>, побоюючи- ся, що вона призведе до зниження мистецьких критерiїв. Поряд iз цими марксистськими органiзацiями виникали також невеликi групи iдеологiчно нейтральних, або <непролетарських> письменникiв та художникiв. Серед символiстiв найвизначнiшим був Павло Тичина. Футуристiв очолював Михайль Се- менко. Максим Рильський та Микола Зеров були провiдними серед неокласикiв. Уза- галi цi письменники погоджувалися з символiстом Юрiєм Меженком у тому, що <творча особистiсть може творити лише пiднявшись над масою, хоч i зберiгаючи, по- при всю свою незалежнiсть вiд неї, почуття нацiональної тотожностi з нею>. Оскiль- ки марксистськi та немарксистськi групи й органiзацiї друкували свої Журнали, в яких висловлювали власнi погляди й критикували опонентiв, то скрiзь точилися гострi лiтературнi дискусiї. Коли у 1925 р. помер Блакитний, розпався й <Гарт>. Але того ж року багато його колишнiх членiв (серед них драматург Микола Кулiш, поети Тичина й Бажан, прозаїки Петро Панч, Юрiй Яновський та Iван Сенченко) утворили елiтарну лiте- ратурну органiзацiю <Ваплiте> (<Вiльна академiя пролетарської лiтератури>) на чолi з Миколою Хвильовим. Стурбованi тим, що просвiтянський характер <Плуга> лише поглиблює український провiнцiалiзм, Хвильовий та його товаришi поставили перед українським письменством вимогу досягти лiтературної та художньої довершеностi. Вони закликали до орiєнтацiї на Європу й на традицiйнi джерела свiтової культури, до незалежностi української культури вiд Москви. Енергiйнi виступи Хвильового, в яких виголошувалися цi погляди, спонукали до широкої лiтературної дискусiї, яка точилася з 1925 по 1927 р. Противниками <Ваплiте> були не лише Пилипенко та iншi прихильники <Плуга>. З критикою <буржуазно-нацiоналiстичної iдеологiї> виступило комунiстичне керiв- ництво України. Навiть Сталiн указав на небезпеку поглядiв Хвильового. Для бо- ротьби з поширенням нацiоналiстичних iдей в лiтературi у 1927 р. було створено про- радянську органiзацiю ВУСПП (Всеукраїнська спiлка пролетарських письменникiв) i посилено контроль комунiстичної партiї за лiтературною дiяльнiстю. У розпал цих подiй з'являються лiтературнi твори високого гатунку. В цей час розцвiтають два видатних поети доби - Павло Тичина й Максим Рильський. Одразу ж пiсля виходу в 1918 р. першої збiрки <Сонячнi кларнети> Тичина здобув широке визнання. Продемонстрованi ним у таких наступних збiрках, як <Замiсть сонетiв i октав> (1920 р.) та <Вiтер з України> (1924 р.), мистецьке володiння словом, здат- нiсть .вiдтворити ритмомелодику народної пiснi, лiричнi описи природи не лишали сумнiву в тому, що твори Тичини є справжньою вiхою в розвитку української поезiї. Максим Рильський, син видатного українофiла XIX ст., був у порiвняннi з Тичино^о вражаючим контрастом. Його поезiї, що публiкувалися у збiрках <Пiд осiннiми зо- рями> (1918 р.), <Синя далечiнь> (1922 р.), <Тринадцята весна> (1926 р.), були стриманими, фiлософськими й глибоко вкорiненими у класичнi традицiї Заходу. Се- ред багатьох iнших поетiв того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зе- ров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан i Тодось Осьмачка. Головними темами прозових творiв були наслiдки революцiї та громадянської вiйни в життi людини й суспiльства. У <Синiх етюдах> (1923 р.), що пройнятi тон- ким почуттям слова, симбiозом романтичностi й грубого реалiзму, Микола Хвильо- вий оспiвує революцiю, в той час як в <Осенi> (1924 р.) i <Я> (1924 р.) вiн вiдобра- жає її суперечностi й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як <В житах> (1926 р.), Григорiй Косинка, що подiбно до багатьох своїх колег був ви- хiдцем iз убогої селянської родини, майстерно змальовує рiшучiсть селян у бороть- бi з чужоземцями. У романi <Мiсто> скептично-мiстичний Валер'ян Пiдмогильний описує, як українському селяниновi вдається безбiдно жити в чужому для нього мiстi завдяки тому, що вiн вiдмовляється вiд кращих селянських цiнностей. У своєму творi (1927 р.) майстер сатири Iван Сенченко висмiює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романi Юрiя Яновського <Чотири шаблi> з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козакiв. Але непецрвершеним щодо популярностi був Остап Вишня, дотепнi гуморески якого чи- тали мiльйони. Серед драматургiв найвидатнiшою постаттю був Микола Кулiш. Три його най- славетнiшi п'єси-<Народний Малахiй> (1928 р.), <Мина Мазайло> (1929 р.) i <Патетична соната> (1930 р.) - викликали сенсацiю своєю модернiстською фор- мою й трагiкомiчним трактуванням нової радянської дiйсностi, росiйського шовiнiз- му, <малоросiйської> ментальностi, анахронiчного українського нацiоналiзму, духов- ної незрiлостi комунiстiв-доктринерiв. Першi двi п'єси поставив у своєму славет- ному театрi <Березiль> Лесь Курбас. Проте обуренi партiйнi чиновники заборонили ставити <Патетичну сонату> на Українi, хоч її iз захопленням зустрiли глядачi Ленiн- града й Москви. У новiй тодi галузi - кiнематографi - свiтової слави зажив Олек- сандр Довженко. Його фiльми <Звенигора> (1927 р.), <Арсенал> (1929 р.), <Земля> (1930 р.) розповiдають про вплив, що його справили на Україну революцiя та радян- ська влада. Лесь Курбас Освiта й наука. Експеримент i новаторство поширилися також i в освiтi. Поста- вивши метою збудувати новий соцiально-економiчний устрiй, радянський уряд спри- яв створенню нових типiв шкiл i пiдходiв у викладаннi, що прискорили б розрив iз <буржуазним минулим>. Радянськi педагоги обстоювали необхiднiсть пов'язувати освiту з прищепленням людинi комунiстичних цiнностей та iдеологiї. Тому згодом у шкодах було запроваджено програми, в яких особливе значення надавалося по- єднанню працi й навчання, колективному навчанню й технiчнiй освiтi. Водночас до другорядних було вiднесено класичнi та гуманiтарнi дисциплiни й цiлком заборо- нено вивчення основ релiгiї. Здобували популярнiсть теорiї знаменитого педагога Антона Макаренка, що вважав оточення вагомiшим у розвитку дитини, нiж спад- ковiсть. Хоча цiннiсть деяких iз цих експериментiв може бути поставлена пiд сумнiв, але те, що урядовi вдалося зробити освiту доступнiшою, нiж будь-коли, було очевидним. Навчання у загальнiй семирiчнiй школi, а також у професiйно-технiчних i середнiх учбових закладах було безплатним, причому до нього широко заохочували дiтей се- лян i робiтникiв. Завдяки цьому вже мiж 1923 i 1925 рр. чисельнiсть школярiв на Ук- раїнi пiдстрибнула з 1,4 млн до 2,1 млн. Вiдповiдно рiвень письменностi у 1920-тi ро- ки вирiс iз 24 до 57 %. Проте ще лишалися неписьменними мiльйони дорослих i понад 40 % дiтей шкiльного вiку. Олександр Довженко Великих змiн зазнала також вища освiта. Унiверситети було реорганiзовано в численнi iнститути народної освiти (IНО) медичного, фiзичного, технiчного, агро- номiчного, педагогiчного профiлю, якi готували спецiалiстiв для керiвництва робiтни- чою силою. Хоч за навчання в бiльшостi цих iнститутiв треба було платити, дiтей бiд- них робiтникiв i селян, що становили бiльшiсть студентiв iнститутiв, вiд оплати звiль- няли. З ЗО-40 тис. студентiв, котрi навчалися в iнститутах України наприкiнцi 1920-х рокiв, близько 53 % складали українцi, 20 % - росiяни i 22 % - євреї. Українцi переважно зосереджувалися в галузi агрономiї та педагогiки, росiяни - в управлiннi й точних науках, а євреї - в медицинi й торгiвлi. 1920-тi роки стали перiодом вiдродження науки й особливо українознавства, який за масштабами можна порiвняти з лiтературним ренесансом. Як ми вже бачили, українськi нацiональнi уряди, не зволiкаючи, засновували науковi установи, частково з огляду на важливу роль, яку протягом XIX ст. вiдiгравали у пiднесеннi української нацiональної свiдомостi гуманiтарнi науки. Прагнучи продемонструвати свою про- гресивнiсть, бiльшовики також сприяли розвитковi науки. У 1919 р. вони не лише ко- оптували створену в Києвi урядом Скоропадського Академiю наук, а й навiть оголо- сили її своїм дiтищем. Протягом кiлькох наступних рокiв Академiя з її фiлiями (за винятком унiверситетiв) збагатилася новими дослiдницькими осередками. Вченi дi- стали вiдносну свободу для проведення дослiджень, публiкацiї своїх поглядiв i пiд- тримання контактiв iз зарубiжними колегами, якщо їхнi iдеї не являли вiдкритої за- грози радянському ладовi. Михайло Грушевський Сергiй Єфремов Незважаючи на те, що бiльшiсть видатних учених України не належали до бiль- шовикiв, а деякi навiть вiдкрито пiдтримували український нацiоналiзм, радянський уряд не мав iншого вибору, як сформувати з них серцевину Академiї. З переходом у серединi 1920-х рокiв до полiтики українiзацiї українськi комунiсти, що керували мiнiстерством освiти, зробили спробу переконати багатьох провiдних учених, якi пiд час громадянської вiйни виїхали за кордон, повернутися на батькiвщину. Завдяки цьому в 1924 р. повернувся до Києва патрiарх української науки (i полiтичний опо- нент комунiстiв) Михайло Грушевський, який став новим членом Академiї та роз- почав систематичне дослiдження української iсторiї. Так само зробили й багато iн- ших учених, якi проживали за кордоном чи -в Захiднiй Українi. Тому водночас iз швидким зростанням престижу Академiї вона лишалася твердинею <буржуазно- нацiоналiстичних> тенденцiй. Першим президентом Академiї став славетний вчений Володимир Вернадський. Однак своїм розвитком Академiя значною мiрою завдячувала й невтомним зусил- лям її вiце-президента Сергiя Єфремова i вченого секретаря Агатангела Кримсько- го. До 1924 р. в Академiї налiчувалося 37 нових членiв i близько 400 членiв-корес- пондентiв. Кiлькiсть її публiкацiй зросла з 32 у 1923 р. до 136 у 1929 р. Iз трьох її секцiй - iсторико-фiлологiчної, фiзико-математичної та суспiльно-економiчної - найдинамiчнiшою та найважливiшою була перша секцiя, в якiй провiдна роль нале- жала Грушевському. Вона складалася з десяткiв кафедр, комiсiй та комiтетiв, що займалися систематичним вивченням багатьох аспектiв української iсторiї, лiтера- тури та мови. Ця секцiя видавала часопис <Україна>, що був справжнiм рупором українознавчих студiй; крiм того, її члени друкували серiї iнших перiодичних видань i сотнi монографiй. До видатних членiв цiєї секцiї, крiм Грушевського, належали iс- торики Дмитро Багалiй, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин i Йосип Гермайзе, лiтературознавцi Сергiй Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрiй Лобода, мистецтвознавець Олексiй Новицький i сходознавець Агатангел Кримський. У суспiльно-економiчнiй секцiї цiнну працю з iсторiї українського права написав Микола Василенко; першим дослiдником економiчної географiї України став Костян- тин Воблий. Хоча спочатку фiзико-математична секцiя не грала такої важливої ролi, яку стала виконувати згодом, у нiй також працювала низка видатних учених iз свi- товими iменами. Серед них - математик Дмитро Граве, фiзик Микола Крилов, хi- мiки Лев Писаржевський та Володимир Кiстякiвський. Академiя була хоч i великим, проте не єдиним осередком науки на Українi. Два її члени - iсторики Багалiй та Слабченко - заснували дослiдницькi центри у Харковi та Одесi. Такi ж центри було вiдкрито й у менших мiстах, зокрема Полтавi, Чернiговi та Днiпропетровську. На противагу впливовi на суспiльнi й гуманiтарнi науки багатьох немарксист- ських учених у 1929 р. радянський уряд заснував у Харковi Iнститут марксизму. Йо- го мета полягала у пiдготовцi фахiвцiв iз фiлософiї, полiтекономiї та iсторiї, що мог- ли б викладати свiй предмет iз марксистської точки зору та виступати iдеологiчними оборонцями режиму. Провiдною постаттю в Iнститутi став галичанин Матвiй Явор- ський, який намагався по-марксистському витлумачити iсторiю України й створив школу українських iсторикiв-марксистiв. Церковне життя Православна церква слугувала опорою царського режиму на Українi. Пiсля то- го як київський митрополит у 1686 р. був поставлений пiд зверхнiсть московського патрiарха, вона перейняла московськi церковнi канони, стала посилювати русифi- кацiю, проповiдувати вiрнiсть царю та iмперiї. I хоч пiд кiнець XIX ст. серед нижчого духовенства Й особливо семiнаристiв почала поширюватися нацiональна та соцi- альна свiдомiсть, ставлення української iнтелiгенцiї до церкви залишалося в цiлому неоднозначним, оскiльки її вважали твердинею суспiльного консерватизму та анти- українських настроїв. Революцiя й прагнення нацiонального самовияву, якi її супроводжували, неод- мiнно мали вiдбитися й на українськiй церквi. На єпархiальних зiбраннях, а також зборах солдатiв i селян у 1917-1918 рр. висувалися пропозицiї розiрвати зв'язки з Москвою й утвердити церкву на Українi як незалежну (автокефальну) установу. Ця iдея знайшла прибiчникiв серед нижчого духовенства й особливо мiської iнтелiгенцiї. Тому в 1918 р. з цiєю метою було створено Всеукраїнську Церковну Раду. Проте Центральна Рада з її лiвими нахилами не виявила до цiєї справи великого iнтересу. Iдею про розрив церковних зв'язкiв з Москвою одностайно пiдтримав не хто iнший, як консервативний уряд гетьмана Скоропадського й особливо його мiнiстри у справах релiгiї Василь Зiнкiвський та Олександр Лотоцький. Пiсля падiння Ско- ропадського на бiк церковної самостiйностi стала також Директорiя. Але оскiль- ки обидва уряди трималися недовго, їхня пiдтримка не дала конкретних резуль- татiв. Як не парадоксально, але кампанiя за самостiйну українську православну церкву досягла апогею за радянської влади. Вважаючи найнебезпечнiшим релiгiйним су- противником Росiйську православну церкву на чолi з новообраним патрiархом Ти- хоном, радянськi властi не перешкоджали виникненню релiгiйних груп, що пiдри- вали вплив iснуючої церкви. Тим i пояснюється їхня тодiшня терпимiсть до ук- раїнiзацiї церкви. Ця тенденцiя наштовхнулася, проте, на значний опiр. Його насамперед чинили патрiарх Тихон i майже всi православнi iєрархи на Українi. Погрожуючи вiдлучен- ням вiд церкви, вони неодноразово блокували спроби Всеукраїнської Церковної Ра- ди поширити свiй вплив. Таке вiдверто вороже ставлення утримувало багатьох свя- щеникiв i мирян вiд переходу на бiк автокефалiстiв. Попри цi перешкоди 21 жовтня 1921 р. пiд час собору, на який зiбралося 500 де- ле^атiв (у тому числi 64 священики), Рада зробила рiшучий крок. Нехтуючи кано- нами та iгноруючи погрози iєрархiв, Рада обрала одного iз своїх членiв, священика Василя Липкiвського, митрополитом, який тут же висвятив архiєпископа й чотирьох єпископiв. Вони в свою чергу рукопоклали кiлькасот священикiв та дякiв. Далi Ра- да пiдтвердила свою попередню ухвалу створити Українську автокефальну право- славну церкву (УАПЦ). Нова церква швидко зростала. У 1924 р. вона вже мала ЗО єпископiв, близько 1500 священикiв, понад 1100 парафiй (iз загальної їхньої кiлькостi 9 тис.) та мiль- йони вiруючих. До неї приєдналося багато українських парафiй у Сполучених Шта- тах, Канадi та Європi. На вiдмiну вiд традицiйного православ'я, що пишалося своєю консервативнiстю, українська церква впровадила численнi нововведення, як, зокрема, користування у церковних вiдправах українською мовою замiсть церковнослов'ян- ської. Вона осучаснила зовнiшнiй вигляд своїх священикiв, заборонивши традицiйнi ризи, довге волосся та бороди. Радикальним вiдступом вiд давньої практики стало те, що в УАПЦ священикам дозволялося одружуватися. Згiдно з духом часу українська церкви зайняла демократичнi позицiї в питаннi про самоврядування. Вона вiдкинула авторитаризм патрiаршої системи, надавши найвищу владу в церквi виборнiй радi єпископiв, священикiв i мирян. Вона також поширила принцип виборностi на призна- чення єпископiв i парафiяльних священикiв. У пiд?рунтi цих реформ лежало праг- нення нової церкви наблизитися до вiруючих, залучивши їх до своєї дiяльностi, що значною мiрою пояснює першi успiхи УАПЦ. Цi здобутки не могли, однак, врятувати нову церкву вiд деяких недолiкiв. Ради- кальне порушення канонiчної практики, неодноразовi заяви патрiарха Тихона про її незаконнiсть, невизнання її iншими патрiархами поза межами СРСР створили УАПЦ репутацiю, що вiдштовхувала вiд неї багатьох її послiдовникiв. Крiм того, запровадженi УАПЦ виборнi демократичнi засади призводили до численних сути- чок мiж духовенством i мирянами. Щойно заснована церква майже не мала еконо- мiчної бази. Ще серйознiше стояла проблема нестачi священнослужителiв. Поспiш- не й часто випадкове висвячення єпископiв i священикiв вело до того, що вiдповiдаль- нi посади iнколи займали недостатньо пiдготовленi особи, якi зрештою виявлялися ще й податливими на тиск з боку уряду. По мiрi того як цi недолiки стали випли- вати на поверхню, зростання УАПЦ уповiльнювалося. Проте, залишаючись серйоз- ною перешкодою впливам Росiйської православної церкви (яку пiдтримували духо- венство й особливо ченцi, росiйська меншiсть та консервативнi елементи українсько- го населення), вона зберiгала за собою прихильнiсть величезної бiльшостi право- славних на Українi. Набагато серйознiшу загрозу для УАПЦ являла полiтика уряду. Занепокоєнi несподiваними успiхами української церкви, радянськi властi застосували до неї принцип <подiляй i володарюй>. Вони сприяли виникненню на Українi дисидентських церковних груп, що пiдривали не лише Росiйську православну церкву, а й її україн- ську суперницю. На початку 1920-х рокiв властi пiдтримали <прогресивну> групу пiд назвою <Активiстська Христова церква> - фракцiю, що вiдкололася вiд патрiаршої церкви. Коли цiй групi не вдалося здобути популярнiсть на Українi, властi стали опi- кати новостворену Соборно-єпископальну церкву, що з'явилася у 1925 р. пiд керiв- ництвом Теофiла Бульдовського. Виступаючи за церковну незалежнiсть України, якої, на її думку, слiд було добиватися канонiчними шляхами, ця церква, проте, вiд- крито займала проурядову позицiю. Незважаючи на всi тактичнi заходи, уряд не змiг знищити чи пiдкорити УАПЦ. Навпаки, попри всi свої недолiки вона дедалi зростала. Вiдтак у 1926 р. радянська влада розпочала фронтальний наступ, наклавши високi податки на українськi пара- фiї та обмеживши дiяльнiсть духовенства. Незабаром пiсля цього властi звинуватили митрополита Липкiвського i ряд його прибiчникiв в українському нацiоналiзмi, за- арештували їх i розпустили Всеукраїнську Церковну Раду. Хоч УАПЦ дали проiсну- вати ще кiлька рокiв, було очевидним, що її, як i взагалi релiгiю в СРСР, чекало по- хмуре майбутнє. Вiдносна слабкiсть i стриманiсть, властивi прихильникам комунiзму в 20-х роках, сприяли загальному посиленню нацiональної свiдомостi, що активiзувалася серед українцiв пiд час революцiї та громадянської вiйни. Прагнення комунiстичної партiї заволодiти монополiєю в полiтицi обмежували українськi нацiональнi тенденцiї у цiй царинi. Проте не слiд недооцiнювати те, що українцi таки отримали хоч позiрну дер- жавнiсть, яка живила в них свiдомiсть цiлком сформованої нацiї з усiма правами, що передбачалися державним статусом. Основною галуззю, де знайшов пристанище переслiдуваний нацiоналiзм, була культура. Чимало обдарованих лiтераторiв, художникiв, учених перетворили українську культуру iз сфери дiяльностi дореволюцiйної iнтелiгенцiї на справу, що заiнтересувала значнi верстви населення. Процес українiзацiї не лише поширював серед народу здобутки культури, а й ототожнював українську культуру з освiтою, модернiзацiєю суспiльства та економiки 'й навiть iз державою як такою. Внаслiдок цього, здавалося, от-от постане плiдний симбiоз нацiоналiзму з комунiзмом, який зможе задовольнити нацiональнi та соцiально-економiчнi потреби українцiв. Але по- дальшi подiї свiдчили про те, що цьому симбiозовi не судилося збутися.