КИЇВСЬКА РУСЬ СУСПIЛЬСТВО Й КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСI Полiтичний устрiй Суспiльна органiзацiя Господарська дiяльнiсть Культура Київської Русi З точки зору полiтичної органiзацiї легше встановити, якою не була Київська Русь, нiж те, якою вона була. Київська Русь не була державою в сучасному розумiннi слова. Розглядати її як таку - значило б приписувати їй вищий рiвень полiтичної органiзацiї, нiж це було насправдi. Вона не мала нi централiзованого управлiння, нi всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Єдиний зв'язок мiж во- лодарями й пiдвладними, насамперед немiським населенням, iснував у формi збору данини. У полiтицi князi керувалися особистими чи династичними iнтересами, нерiд- ко iгноруючи потреби держави i суспiльства. Полiтичнi стосунки були млявими, мiнливими й невиразними, а полiтичнi проблеми часто розв'язувалися за допомо- гою сили. I все ж зростав рiвень полiтичної, соцiальної та економiчної органiзацiї Київської Русi, розвивалася її культура; вiдтак завдання даного роздiлу полягає в ознайомленнi з основними рисами цього процесу. Полiтичний устрiй До приходу варягiв основною полiтичною одиницею схiдних слов'ян виступало плем'я. Скупi вiдомостi про їхню племiнну органiзацiю свiдчать про те, що в руках вождя роду i племенi зосереджувалася широка влада, використання якої диктува- лося звичаєм i традицiями. Важливi питання вирiшувалися шляхом згоди мiж ста- рiйшинами, якi збиралися на племiннi ради й були панiвними постатями полiтично- го життя, починаючи з найнижчого рiвня - общини (миру, задруги) й аж до найви- щого рiвня - союзу племен, такого, як, скажiмо, iснував у полян, сiверян i древлян. Центрами полiтичної влади були численнi обнесенi частоколом племiннi поселення, що виникали на очищених вiд лiсу узвишшях, довкола яких селилися члени пле- менi. На цю племiнну систему схiдних слов'ян варяги наклали свої комерцiйне i вiй- ськове зорiєнтованi форми органiзацiї, встановивши серед мiсцевих племен такi порядок i єднiсть, якi дозволяли їм ефективнiше господарювати. Найбiльшими <во- лодарями> їхнiх торговельних пiдприємств були члени династiї Рюриковичiв, i саме вони мали найбiльше прибуткiв i влади. Проте оскiльки князi великою мiрою зале- жали вiд дружини, то значну кiлькiсть своєї поживи їм доводилося дiлити з дружин- никами. Характерно, що однiєю з основних турбот перших київських правителiв було прагнення задовольнити власних дружинникiв, щоб вони не перейшли до суперни- ка. З поширенням впливу варягiв полiтична влада зосереджувалася у мiстах, що ви- никали на основних торгових шляхах. Найважливiшим iз цих мiст був Київ. Київським князям у неоднаковiй мiрi вдавалося монополiзувати владу. До прав- лiння Ярослава Мудрого в серединi XI ст. найбiльш честолюбним, талановитим i жорстоким членам династiї неодноразово вдавалося захоплювати київський стiл та утверджувати свою зверхнiсть над братами та iншими конкурентами. У цей пе- рiод сильної влади стримувалися вiдцентровi тенденцiї та забезпечувалася єднiсть володiнь. Услiд за реформою Ярослава Мудрого в системi успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династiї Рюриковичiв отримував практичну чи теоретичну частку володiнь, почалася децентралiзацiя влади. Внаслiдок цього ве- ликий князь київський врештi-решт став не бiльше нiж титулованим главою дина- стично зв'язаного конгломерату князiвств, що безперервно ворогували мiж собою. Накресливши у загальних рисах полiтичний розвиток Київської Русi, звернiмося до механiзмiв, через якi здiйснювалася влада. Найважливiшими з них були княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (вiче). Кожна з цих iнституцiй була ви- явом вiдповiдно монархiчної, аристократичної та демократичної тенденцiй у полi- тичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов'язували його забезпечувати пiдданим справедливiсть, порядок i захист. У ви- конаннi своїх вiйськових функцiй князь насамперед залежав вiд дружини. В разi потреби бiльших вiйськових сил збиралося ополчення городян або, рiдше, проводи- лася загальна мобiлiзацiя. Чисельнiсть цього вiйська була вiдносно невеликою - десь близько 2-3 тис. чоловiк, а то й менше. Аналогiчно суспiльствам, що не мали ще державної органiзацiї, управлiнням князiвством у цiлому займалися також осо- бистi слуги князя, такi, зокрема, як дворецький, управляючий маєтком та iншi, оскiльки не iснувало чiткої рiзницi мiж державною й приватною управлiнськими функцiями. У вiддаленi мiста i землi князi призначали посадникiв, що, як правило, обиралися з членiв власної родини. На периферiйних землях волю князя виконував тисяцький мiсцевого ополчення зi своїми пiдлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначенi ним суддi згiдно з <Руською правдою> Ярослава Мудрого. Зро- зумiло, що княжа влада мала першочергове значення в управлiннi Київської Русi, але разом iз тим поєднання в нiй вiйськової, судової та адмiнiстративної функцiй свiдчить, наскiльки ця система була вiдносно нерозвиненою й примiтивною. У фiнансуваннi своєї дiяльностi князi насамперед залежали вiд данини. Згодом розвинулася складнiша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося <дим> або <соха>). До iнших джерел княжих доходiв належали мито на торгiвлю, плата за судочинство i штрафи. Останнi складали важливе дже- рело прибуткiв, оскiльки київськi закони щодо покарання за злочин вiддавали пе- ревагу грошовим виплатам перед смертною карою. За порадою й пiдтримкою князь мусив звертатися до боярської думи - органу, що виник iз старших членiв дружини, багато з яких були нащадками варязьких ва- тажкiв чи слов'янських племiнних вождiв. Пiзнiше мiсце у думi дiстали й церковнi iєрархи. Функцiї думи нiколи чiтко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, iгноруючи її, вiн ризикував позбутися пiдтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать. Тому князi, як правило, бра- ли до уваги позицiю боярської думи. Демократичну сторону полiтичного устрою Києва репрезентувало вiче, або збори городян, що виникли ще до появи князiв i, оче- видно, походили вiд племiнних рад схiдних слов'ян. Вiче скликалося князем або го- родянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед пи- тань, обговорюваних на вiчi, були вiйськовi походи, укладення угод, престолонаслi- дування, розподiл посад у державi, органiзацiя вiйська. Вiче могло критикувати або схвалювати князiвську полiтику, але воно не мало права визначати свою власну полiтику чи видавати закони. Проте, коли на престолi сiдав новий князь, вiче могло укласти з ним формальну угоду (<ряд>), за якою князь зобов'язувався не перехо- дити традицiйно встановлених меж влади щодо вiча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вiчi мали голови сiмей, фактично на вiчових сходах панувала мiська купецька знать, яка перетворювала їх на арену мiжфракцiйних суперечок. Суспiльна органiзацiя Маючи, за рiзними пiдрахунками, вiд 3 до 12 млн населення й величезну тери- торiю, що обiймала близько 800 тис. кв. км (майже половина її - в межах сучасної України), Київська Русь була найбiльшою полiтичною формацiєю середньовiчної Європи. До того ж ця формацiя швидко розвивалася. Попри поступове зростання вiд- мiнностей мiж простим людом i новосформованою племiнною знаттю землероб- ське суспiльство схiдних слов'ян ЇХ ст. залишалося порiвняно однорiдним в етнiчно- му та соцiальному вiдношеннi, але внаслiдок швидкої розбудови Києва до слов'ян- ського середовища потрапляють варязькi воїни-купцi, фiнськi мисливцi, тюркськi найманцi, грецькi ремiсники, вiрменськi та єврейськi торгiвцi. З пiднесенням мiст стали процвiтати купцi та ремiсники. Нарештi, прийняття християнства спричини- лося до появи нового класу - духовенства. Словом, населення Київської Русi ста- ло бiльш космополiтичним за культурною орiєнтацiєю, етнiчно строкатим i дедалi глибше розшарованим соцiальне. Найвище мiсце в суспiльнiй iєрархiї, що народжувалася, посiдали численнi чле- ни рiзних вiдгалужень династiї Рюриковичiв. Княжi воїни, старшi й молодшi дружин- ники i мiсцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали мужами. З часом знать скандiнавського походження слов'янiзувалася; це вiдбилося у перетвореннi таких суто скандiнавських iмен, як Хелгi, Хелга, Iнгвар та Вальдемар на вiдповiднi слов'янськi еквiваленти - Олег, Ольга, Iгор та Володимир. Постiйнi напади кочо- викiв на торговi шляхи, а також економiчний занепад Константинополя у XII ст. призвели до обмеження можливостей займатися торгiвлею, внаслiдок чого колиш- нi воїни-купцi поступово перетворилися на великих землевласникiв. Знайти собi землю не становило труднощiв, оскiльки князi мали в достатку незайманих угiдь i роздавали їх дружинi. На вiдмiну вiд Захiдної Європи, де феодальне землеволо- дiння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русi бояри користувалися пра- вом спадкового володiння маєтками (вотчинами), зберiгаючи його навiть з перехо- дом вiд одного князя до iншого. Багато бояр проживали у мiстах, здаючи свою зем- лю селянам, за що брали частину їхньої продукцiї та продавали її на ринку. Власне, орiєнтованiсть на мiсто, заiнтересованiсть у комерцiї та рухливiсть вiдрiзняли бояр Київської Русi вiд захiдноєвропейських феодалiв. На щабель нижче вiд бояр стояла мiська знать, або, як її ще називали,- люди, що часто вважались <середнiм класом> Києва. Найвизначнiшi його представники були великими купцями, що займалися мiжнародною торгiвлею, вступали в родиннi зв'язки з боярами й домiнували у мiськiй полiтицi. Порiвняно з бюргерами Захiдної Європи тих часiв мiська знать Київської Русi була далеко могутнiшою й численнiшою, навiть пiсля того, коли занепад торгiвлi у XII ст. призвiв до часткового зменшення її ролi. До менш впливових i бiднiших городян, яких ще називали <молодшими людь- ми>, належали дрiбнi торгiвцi, крамарi, високомайстернi ремiсники, зокрема зброя- рi, каменярi, гончарi, ювелiри, що гуртувалися в ремiсничi корпорацiї (цехи). Най- нижчу сходинку соцiальної драбини мiста займала <чернь> - тi, хто нiчого не мали й наймалися на <чорну роботу>. Величезну бiльшiсть населення становили селяни, або смерди. Про селян вiдомо небагато, оскiльки iсторичнi джерела зосереджували увагу на вищих класах. За- гальновизнаним є факт, що протягом усiєї Київської доби бiльшiсть селян були вiдносно незалежними. Проте у XII-XIII ст. iз початком лихолiття з'являються ознаки зростаючого закабалення селянства феодалами, що набувало рiзних форм. Вiльний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з мiсця на мiсце, пере- давати землю у спадщину синам (якщо ж вiн мав тiльки дочок, то князь мав право претендувати на його землю). Основним обов'язком смердiв була сплата данини та вiдбування вiйськової повинностi (як правило, допомiжного характеру) пiд час вiйни. Про безправне становище селян у суспiльствi свiдчив передбачений <Руською правдою> штраф за вбивство смерда: кровнi грошi у цих випадках становили 5 гри- вень. Для порiвняння: за вбивство купця чи молодшого дружинника компенсацiя родинi становила 40, а за вбивство старшого дружинника князя - 80 гривень. Коли селянин чи представник iншої соцiальної верстви потрапляв у кабалу (а це при лихварських процентах вiд 25 до 50 траплялося нерiдко), або коли просто брав грошi у позичку, вiн мiг укласти угоду з кредитором, за якою зобов'язувався за отриманi грошi вiдпрацювати певний час. Цi закабаленi або напiввiльнi робiт- ники називалися закупами. На самому низу суспiльної пiрамiди перебували раби, або холопи. Оскiльки головним товаром в обмiнi мiж Києвом i Константинополем виступали раби, неважко зрозумiти, що рабство на Русi було явищем звичайним, особливо до прийняття християнства. Серед рабiв, багато з яких працювали у княжих маєтках, були вiйськовополоненi, невiльничi дiти, закупи, що намагалися втекти вiд виконання повинностi, та iншi невдахи. Проте вони могли самi викупити себе на сво- боду або бути звiльненими у винагороду за вiрну службу своєму пановi. Окрему значну за розмiрами соцiальну групу становили служителi церкви. Виключно церквi пiдлягали парафiяльнi священики, диякони з сiм'ями, ченцi та чер- ницi. Крiм того, пiд захистом церкви перебували iзгої. Так спочатку називали кня- зiв, що втратили свою вотчину (часом їх також.називали князями-iзгоями), а пiз- нiше й усiх, хто не вписувався в рамки даної соцiальної верстви. До них належали недавно звiльненi раби (церква заохочувала до звiльнення рабiв, вважаючи це за богоугодний вчинок), збанкрутiлi купцi, сини священикiв, яких через неписьмен- нiсть не допускали до сану. Iсторики довгий час мiркували над тим, щоб виявити спiльнi риси мiж суспiль- ством Київської Русi та середньовiчного Заходу. I зокрема, їх цiкавило питання, чи скрiзь європейський феодалiзм передував добi iндустрiалiзацiї. Радянськi iсторики вважають само собою зрозумiлим, що Київська Русь була феодальним суспiльством. Цiєї думки тримаються й такi немарксистськi iсторики, як Микола Павлов-Сильван- ський, котрий звертав особливу увагу на той факт, що Київська Русь розпалася у XII ст. на ряд невеликих князiвств iз дедалi виразнiшою сiльськогосподарською орiєнтацiєю. Проте бiльшiсть сучасних немарксистських iсторикiв вiдкидають цю теорiю. При цьому вони вказують, що центральний для феодалiзму iнститут васаль- ної залежностi у володiннях Рюриковичiв не iснував, позаяк влада князiв над бояра- ми була мiнiмальною. До того ж велика роль торгiвлi та мiст у життєдiяльностi Київської Русi, а також наявнiсть переважно незакабаленого селянства свiдчать про те, що ситуацiя на сходi Європи докорiнно вiдрiзнялася вiд становища на заходi. Тому захiднi iсторики схильнi розглядати Київську Русь скорiше як унiкальну й самобутню соцiальну систему, а не пiдводити її пiд загальну категорiю феодаль- них суспiльств. Господарська дiяльнiсть У найдавнiших джерелах Київської Русi варяги вперше згадуються саме як вiд- чайдушнi й розбишакуватi купцi. У VIII-ЇХ ст. вiд своїх поселень на Балтiйському узбережжi вони по волзькому шляху рухалися на схiд аж до Каспiйського моря, де вступали в контакти з купцями мусульманського свiту. На ЇХ ст., коли центр торгiвлi перемiстився на пiвдень, до Константинополя, головною торговою артерiєю для Києва став славнозвiсний шлях . Вiдтак заморська торгiвля стала складати основу економiчної системи Київської Русi. Тому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною київськими правителями, став договiр князя Олега з Вiзантiєю (911 р.), згiдно з яким руським купцям у Константинополi створювалися надзвичайно сприятливi умови. Коли у XII-XIII ст. у результатi пограбування Константинополя хрестоносцями та частих нападiв кочовикiв на торговi шляхи по Днiпру став занепадати обмiн з Вiзантiєю, дедалi бiльшого значення для Києва набували торговельнi зносини iз Захiдною Європою, що головним чином йшли через Кракiв - Прагу - Регенсбург. На противагу середньовiчному Заходу, де земельна аристократiя ухилялася вiд торговельної дiяльностi, в Київськiй Русi торгiвлею активно займалися не лише бояри, а й сам князь. Бiльшу частину року першi правителi витрачали на збiр данини у близьких i далеких землях своїх володiнь, на перевезення її до Києва та на споряд- ження великої флотилiї, що Днiпром везла до Константинополя невiльникiв, хутра, льон, мед, вiск та iнший товар, який обмiнювався на предмети розкошiв. Навiть коли князi й бояри ставали бiльш осiлими й прибирали у власнiсть великi земельнi воло- дiння, значна частина продукцiї їхнiх господарств призначалася для чужоземних ринкiв. Для заняття торгiвлею iснували рiзноманiтнi можливостi, оскiльки в руських мiстах сформувався численний прошарок купцiв, а його найбiльш впливовi й заможнi представники вели заморську торгiвлю й користувалися однаковими з боярами полiтичними та юридичними правами. Але у величезнiй бiльшостi його складали просто дрiбнi крамарi, якi торгували на внутрiшньому ринку й часто визискувалися та закабалялися заможнiшими купцями. За оцiнками сучасних учених, IЗ-15 % населення Русi мешкало у мiських осе- редках. Як засвiдчують лiтописи, у країнi налiчувалося близько 240 мiст i селищ. Проте цiлком iмовiрно, що десь 150 iз них фактично являли собою укрiпленi посе- лення напiвземлеробського люду. Серед майже 90 великих селищ i мiст найбiльшим був, поза всяким сумнiвом, Київ. До монголо-татарської навали чисельнiсть його мешканцiв становила близько 35-40 тис. (Лондон досяг таких цифр лише через 100 рокiв). Для порiвняння, такi важливi центри, як Чернiгiв та Переяслав, Володи- мир-Волинський, Львiв i Галич, налiчували не бiльше 4-5 тис. жителiв кожен. На- селення цих мiст переважно складалося з дрiбних торговцiв та ремiсникiв, оскiльки великого поширення набули ремесла. Так, у Києвi було представлено вiд 40 до 60 рiзних ремесел, найважливiшими серед них були теслярство, ковальство, гон- чарство та кожум'яцтво. Деякi iсторики пiдкреслюють комерцiйну спрямованiсть економiки Київської Русi. Iншi, на противагу їм, доводять, що її основу становило землеробство. Цiєї ж думки тримаються видатнi українськi дослiдники Михайло Грушевський, Дмитро Багалiй та Ярослав Пастернак, а також провiднi радянськi фахiвцi з цього питання. Вони вважають, що оскiльки слов'яни традицiйно були людом землеробським, то малоймовiрно, що у Київську добу вони раптом змiнили спосiб життя. Додатковим пiдтвердженням цiєї гiпотези є частi згадки про землеробську дiяльнiсть на Русi у лiтописах, аграрна орiєнтованiсть календаря та мiфологiї давнiх слов'ян i, що найпереконливiше,- археологiчнi знахiдки. Недавнi розкопки виявили, що у Х ст. на Українi користувалися залiзним леме- шем i що тут, як i в Захiднiй Європi, дiстала поширення вiдносно прогресивна дво- i трипiльна система сiвозмiни (за якою одна друга чи одна третя орної землi лиша- лася пiд паром). Культивувалися переважно пшениця, овес, жито та ячмiнь. Знач- ного поширення серед селян на Русi набула вигодiвля худоби. Це забезпечувало їх не лише м'ясом та молоком, але й шкiрою для одягу i взуття. Те ж саме можна сказати про розведення коней, свиней, овець, гусей, курей i голубiв. Використання волiв уможливлювало землеробство у ширших масштабах. Хоч селяни часто мали власний реманент, необхiдний для обробки землi, вони, як правило, об'єднувалися в колективи, або общини (до них входили кревнi родичi кiлькох поколiнь на чолi зi старiйшиною), допомагаючи один одному. Пiзнiше община виникала на основi спiльностi територiї, об'єднуючи сусiдiв, не пов'язаних кревно. Якщо економiка Русi й була насамперед сiльськогосподарською, то як же при- хильники цього пiдходу пояснюють виникнення великих мiських i торговельних центрiв? Вiдомий радянський учений Михайло Тихомиров, погляди якого подiляють багато його радянських колег, стверджує, що появу численних ремесел зумовив роз- виток i все вiдчутнiший прогрес у сiльському господарствi - вiдтак у районах велико- го зосередження ремесел виникали мiста. Вiн визнає, що з появою мiст важливу роль в їхньому пiднесеннi стала вiдiгравати торгiвля, проте не заморська, а перш за все мiж мiстом та аграрною провiнцiєю. Зважаючи на переконливi аргументи прибiчникiв як <торговельної>, так i <сiль- ськогосподарської> iнтерпретацiй економiчної iсторiї Київської Русi, сучаснi iсторики й тут схильнi йти на компромiс. Погоджуючись, що князь, його дружина та найба- гатшi купцi були заiнтересованi передусiм у жвавiй та прибутковiй заморськiй тор- гiвлi, яка особливо процвiтала до XII ст., вони також визнають, що у переважнiй своїй бiльшостi населення Київської Русi займалося сiльським господарством. Культура Київської Русi Будь-яка дискусiя про культуру середньовiчного суспiльства зосереджується на- самперед на його релiгiйних вiруваннях та iнститутах. В iсторiї Київської Русi маємо двi окремi релiгiйнi, а вiдтак i культурнi епохи. До 988 р. засобом задоволення духовних потреб схiдних слов'ян був анiмiзм, у засадi якого лежало обожнення сил природи та поклонiння духам предкiв. Найвищим божеством у язичницькому пан- теонi вважався Перун - бог грому i блискавки, аналогiчний скандiнавському бо- говi Тору, хоч пов'язана з ним мiфологiя не була такою химерною. До iнших важ- ливих божеств належали Дажбог i Сварог - боги повiтря й сонця, дарителi земних благ. Закономiрно, що серед землеробського люду поширеним був також культ бо- гiв родючостi - Рода та Рожаницi. Крiм того, об'єктами поклонiння вважалися сотнi духiв рiчок, лiсiв та предкiв; це часто виражалось у жертвуваннi їм тварин, а поде- куди й людей. Схiднi слов'яни не зводили своїм божествам величних храмiв, як i не мали складної духовної iєрархiї - власне це й пояснює вiдносно слабкий опiр християнству з боку їхньої релiгiї. I все ж iз приходом нової релiгiї вiрування пред- кiв не зникли безслiдно. Пiд личиною християнства ще протягом столiть серед схiд- них слов'ян зберiгався релiгiйний дуалiзм, або двовiр'я, що полягало у дотриманнi язичницьких за походженням звичаїв та обрядiв (таких, зокрема, як святкування приходу весни). Iз прийняттям християнства у Київськiй Русi поширилася нова, витончена й складно органiзована релiгiя. У 1037 р. пiсля приїзду iз Константинополя першого у довгiй низцi грецьких митрополитiв (протягом усiєї Київської доби лише двiчi на цей пост призначалися не греки) була заснована митрополича єпархiя. Первинно до Руської митрополiї входило вiсiм єпископств, але згодом їхня кiлькiсть зросла до шiстнадцяти. Десять iз них розташовувалися на землях сучасної України. Багато єпископiв теж були вiзантiйцями. Вони везли з собою власне оточення: писарiв, по- мiчникiв, майстрiв, перетворюючи єпископства на осередки поширення вiзантiй- ської культури. Духовенство подiлялося на двi категорiї: <бiле>, тобто парафiяльнi священики, що не давали обiтницi целiбату (безшлюбностi) й звичайно одружували- ся в своєму ж середовищi, та <чорне>, тобто ченцi, з яких обиралися високi духовнi iєрархи. Намагаючись уникнути мирських грiхiв i спокус, ченцi жили у вiдлюдненнi, й тому їх вважали цвiтом вiруючого люду, а їхнi монастирi були осередками хри- стиянської освiти й науки. У XIII ст. в Київськiй Русi iснувало близько 50 монасти- рiв, iз них 17-у самому Києвi. Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русi. Спорудження одного лише храму - славетної Софiї Київської - є безпосереднiм пiдтвердженням того, наскiльки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 р. за князювання Ярослава Мудрого ця чудова кам'яна споруда, зведена грецькими майстрами на взiрець константинопольського храму, мала п'ять апсид, п'ять нефiв i тринадцять бань. Розкiшне прикрашений iнтер'єр пiдтримували мармуровi й але- бастровi колони. Напевно, краса цього храму християнського Бога здавалася просто слiпучою призвичаєним до скромних дерев'яних будiвель киянам. Власне, саме таке враження й мав справляти собор, позаяк у вiзантiйськiй церквi добре розумiли, що високе мистецтво, звернене до людських емоцiй, часто куди ефективнiше посилю- вало вiру, нiж богослов'я, що апелює до розуму. З цiєю метою церква сприяла розвитковi мистецтв i ремесел. Зокрема, iнтер'єр Св. Софiї прикрашали кольоровi мозаїки та фрески, що з дивовижною правдоподiбнiстю змальовували людину. Iнший спосiб викликати благоговiння полягав у використаннi iкон, тобто зображень боже- ственних iстот на спецiально оброблених дошках. Iкони поширювалися по приват- них оселях, де ставали найцiннiшою в родинi спадщиною. Кожен iз цих нових рiзно- видiв мистецтва попервах зазнавав впливу грецьких зразкiв. Та з часом майстри навчилися поєднувати в цих жанрах i мiсцевi елементи, створюючи дедалi вираз- нiший власний стиль. Проте впливи схiдної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що вiзантiйцi не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дiстала помiтного розвитку. Таким же визначальним був вплив християнства на способи iнтелектуальної експресiї давнiх русичiв. Пiсля 988 р. в ужиток увiйшло письмо, базоване на абетцi, створенiй ченцями Кирилом i Мефодiєм - греками, що поширювали християнство серед слов'ян. На вiдмiну вiд Риму з його наполяганнями використовувати в бого- служiннях латину Константинополь погоджувався з тим, що новонаверненi народи користувалися у церквi власною мовою. Вiдтак у богослужiннях та iнших справах церкви вживали церковнослов'янську мову - лiтературну норму, що спиралася на пiвденнослов'янськi дiалекти й була легко зрозумiлою схiдним слов'янам. Посту- пово вона поширилася на лише на релiгiйну, а й на свiтську лiтературу, що ставала багатшою та рiзноманiтнiшою. Закономiрно, що бiльшiсть зразкiв цiєї писемної лiтератури мали релiгiйний характер. Тут у достатку маємо уривки зi Старого й Нового заповiтiв, гiмни, пропо- вiдi, житiя святих. Найвидатнiшими серед них є <Патерик>, тобто оповiдь про життя святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври, проповiдi й гiмни св. Кирила Туровського, писання київського митрополита середини XI ст. Iларiона - можливо, найосвiченiшого мужа Київської Русi. У своєму знаменитому <Словi про закон i благодать>, прочитаному у 1052 р. в присутностi Ярослава Мудрого, Iларiон май- стерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русi. У цьому творi вiн демонструє чудове володiння складними прийомами вiзантiйської риторики, а також глибоке знання Бiблiї. Проте при всiй своїй повазi до грецької культури Iларiон не був грекофiлом. У <Словi про закон i благодать> вiн пiдкреслює велич i значення Русi, применшує роль Вiзантiї в її наверненнi до нової вiри, припи- суючи всю заслугу у здiйсненнi цього iсторичного кроку Володимировi. Якщо в релiгiйних творах грецькi впливи цiлком домiнували, то у лiтописах вони були менш помiтними. Раннi київськi лiтописи, створенi переважно монахами й пройнятi християнським свiтовiдчуттям, характеризувалися реалiзмом i багатством подробиць. У них вiдтворювалися й головнi проблеми доби - такi як князiвськi чва- ри, боротьба з кочовиками,- й подробицi окремих подiй. Найважливiшим iз них є лi- топис, вiдомий пiд назвою <Повiсть временних лiт>. Його пов'язують з iменами мона- хiв Нестора та Сильвестра, якi склали лiтопис у 11 IЗ-1116 рр. Займалися лiтератур- ною творчiстю й представники свiтської верхiвки. Незважаючи на постiйну зайня- тiсть полiтичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумiв <Повчан- ня> князь Володимир Мономах. Є пiдстави допускати, що анонiмний автор найчу- довiшого поетичного твору Київської доби - <Слова о полку Iгоревiм> ( 1185-1 187) також належав до княжого двору. Вся його оповiдь про невдалий похiд на кочови- Танець. Зображення на чернiгiвськiй чашi XII ст. кiв дрiбного руського князя пройнята пристрасним закликом до ворогуючих руських князiв об'єднатися задля спiльного блага. Застосувавши ритмiзований вiрш, яскравi образи, багату мову, дивовижнi за своєю уособленiстю картини природи, автор ство- рив справжнiй лiтературний шедевр. Але при всьому багатствi експресiї писемнi джерела лишалися недоступними для неписьменного люду Києва. Скарбницею народної мудростi й творчого духу слу- гували для нього пiснi, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини. З вуст в уста, вiд поколiння до поколiння переказувалися билини, в яких розповiда- лося про подвиги таких популярних народних персонажiв, як веселий селянський син Iлля Муромець, кмiтливий син священика Альоша Попович i син боярина Доб- риня Микитич; усi троє - члени мiфiчної дружини князя Володимира. Подiбно до лицарiв Круглого Столу короля Артура цi схiднослов'янськi витязi лишили Воло- димирiв двiр i вирушили на боротьбу iз силами зла. Часто серед їхнiх ворогiв були половецький Тугоркан, що вмiв перетворюватися на змiя Тугарина i символiзував у народнiй свiдомостi постiйну загрозу зi степу, або ж це був Жидовин, присутнiсть якого в епосi, вiрогiдно, є вiдлунням народної пам'ятi про тривалу боротьбу з хоза- рами, якi сповiдували iудаїзм. Усi цi оповiдi були сповненi таємниць i чаклунства, а християнськi цiнностi часто переплiталися в них iз залишками язичницького ми- нулого. Серед учених побутують рiзнi думки щодо рiвня i поширення освiти в Київськiй Русi. Не пiдлягає сумнiву, що представники знатi дiставали освiту. В лiтописi повi- домляється, що у 988 р. князь Володимир наказав вiддати у навчання боярських дiтей, а його син Ярослав заснував у Новгородi школу для 300 хлопчикiв аристокра- тичного походження. У Києвi центром цiєї дiяльностi стала Св. Софiя. В 1037 р. на теренi собору мiстилися школа та бiблiотека. Києво-Печерська лавра також мала бiблiотеку, а деякi її монахи славилися своєю освiченiстю, що в тi часи переважно означало добру обiзнанiсть iз релiгiйними текстами. Серед князiв наука також була у пошанi. Вiдомо, яким книголюбом був Ярослав Мудрий; його син Всеволод володiв п'ятьма мовами, письменною була й дочка Анна. Коли вона стала короле- вою Францiї, це незвичайне для жiнки тих часiв досягнення вiдрiзняло її вiд бiльшо- стi жiнок французького двору. Проте складнiше вiдповiсти на питання про пошире- нiсть освiти серед простого люду. Деякi вченi вважають, що знайденi в Новгородi абетки на берестi для школярiв та настiннi написи у Св. Софiї є свiдченням доступно- стi освiти й для нижчих верств, але багато iнших фахiвцiв доводять, що освiта взагалi та обiзнанiсть iз вiзантiйсько-християнською культурою зокрема були в основному привiлеями мирської та церковної елiти, а вiдтак лишалися недосяжними для мас. Як українськi, так i росiйськi iсторики розглядають Київську Русь як невiд'ємну частину iсторiї своїх народiв. Тут часто закономiрно виникає питання про те, хто має бiльше право вважати себе її спадкоємцями. Росiйськi iсторики, особливо тi, кот- рi зазнали впливу юридичної школи XIX ст., доводять, що оскiльки росiяни були єди- ною схiднослов'янською нацiєю, яка створила у новiтнi часи свою державу (апо- гей iсторичного процесу вони вбачають у розвитку державностi), то зв'язок Москов- ської держави iз першою державою схiдних слов'ян був найбiльш важливим i послi- довним. Iз цього випливає, що оскiльки у новiтню епоху українцi й бiлоруси власних держав не мали, то мiж їхньою iсторiєю нiяких суттєвих зв'язкiв не iснувало. Впли- вовий росiйський iсторик Михайло Погодiн пiшов iще далi, доводячи, що зв'язки Росiї з Києвом не тiльки спадковi, а й етнiчнi. За його теорiєю, пiсля зруйнування монголо-татарами Києва у 1240 р. велика частина населення, що врятувалося, пе- реселилася з пiвдня на пiвнiчний схiд - у серцевину сучасної Росiї. I хоч цю теорiю давно розвiнчано, її продовжують пропагувати багато росiйських i неросiйських iсторикiв. У XIX ст. iз поглибленням нацiональної свiдомостi українцiв зросло невдоволення тим, що росiяни монополiзували <славу Києва>. У 1906 р. найвагомiший аргумент проти традицiйної схеми росiйської iсторiї висунув славетний український iсторик Михайло Грушевський. Як послiдовний демократ, Грушевський пiддав сумнiву пра- вомiрнiсть вивчення iсторiї як насамперед процесу творення держави. Для нього стрижнем iсторiї був досвiд, накопичений певною етнiчною спiльнiстю, котра населяє землi своїх предкiв. Вiн припускав (а це його припущення пiдтверджують ряд недав- нiх радянських дослiджень з археологiї), що починаючи з племенi антiв VI ст. до XX ст. велику частину України займали народностi, якi у своїй основi належали до одного етнiчного типу. Якщо населення й справдi полишало Центральну Україну через наскоки монголо-татар (а на думку Грушевського, спустошення та мiграцiї, спричиненi ними, були менших масштабiв), то з вiдновленням вiдносного спокою во- но знову поверталося. За твердженням Грушевського, який аж нiяк не подiляв нор- манської теорiї, українцi є прямими нащадками полян - племенi, яке вiдiграло провiдну роль у розвитку Києва. Власне, тому саме цей їхнiй досвiд i займає найваж- ливiше мiсце в iсторiї України. Грушевський вважає, що приписувати Київськiй добi центральне мiсце в росiй- ському минулому - значило б не тiльки применшувати унiкальнi поляно-українськi здобутки, але й обтяжувати росiйську iсторiю штучним, якщо не перебiльшеним, до- датком, що стояв би на завадi пошукiв її справжнього корiння. Якщо ж все-таки вва- жати державу засобом збереження київської спадщини, доводить далi Грушевський, то куди бiльшу частину цiєї спадщини зберегли Галицько-Волинське князiвство, а пiзнiше Велике князiвство Литовське з його сильними українськими та бiлоруськи- ми елементами, нiж це могли зробити розташованi далеко на пiвнiчному сходi Ростовське, Суздальське, Володимирське, Тверське та Московське князiвства. Яке ж тодi, на думку Грушевського, вiдношення росiйської iсторiї до Київської доби? Подiбно до тоiю як Галлiя - колись провiнцiя Риму, а нинi сучасна Францiя - запозичила з Риму багато елементiв його суспiльно-економiчного устрою, законо- давства та культури, щось подiбне вчинила Москва стосовно Києва. Але Москва не була продовженням чи якимось другим етапом iсторичного процесу, започатковано- го у Києвi. При наявностi рис, якi Москва запозичила у Києва, її корiння, вважає Грушевський, виростало з географiчних, полiтичних та етнiчних умов, притаманних Пiвнiчному Сходовi. У питаннi про спадщину Київської держави радянськi iсторики займають ком- промiсну позицiю. Вони доводять, що Київ створили всi три схiднослов'янськi на- роди - українцi, росiяни та бiлоруси. Точнiше, населення Київської Русi, так званий <давньоруський народ>, було спiльними предками всiх трьох нацiй. Радянськi вченi постiйно наголошують на одноманiтностi та однорiдностi культури, мови, звичаїв, господарства та полiтики <давньоруського народу>. Це положення свiдомо пiдкрес- люється, щоб не лише запобiгти зазiханням <буржуазно-нацiоналiстичних iстори- кiв> того чи iншрго народу на бiльшу частину спадщини Київської Русi, а й унемож- ливити саму думку про наявнiсть якихось регiональних вiдмiнностей на величезних просторах Русi. Теорiя етнiчної та культурної одноманiтностi Київської Русi ство- рює враження, що <давнi русичi> - це немовби проекцiя у минуле однорiдного <радянського -народу>, запланованого на майбутнє. Теорiя радянських iсторикiв, що поступово витiсняє погляди традицiйної росiйської iсторiографiї, грунтується на твердженнi, що оскiльки три схiднослов'ян- ськi народи сформувалися лише пiсля занепаду Києва, то суперечки навколо київ- ської спадщини є безпiдставними. Основною причиною розщеплення схiдних сло- в'ян на три окремих народи пропонується вважати монголо-татарську навалу та поглинення українцiв i бiлорусiв польсько-литовською державою. Це досить неспо- дiваний вiдступ вiд традицiйного марксистського положення про величезну роль у процесi формування нацiй соцiально-економiчних чинникiв. Бiльше того, з такого пiдходу випливає, що якби не згаданi зовнiшнi чинники, нiякої диференцiацiї в <дав- ньоруському народi> не вiдбулося б. Так чи iнакше, суперечки щодо спадщини Київ- ської держави зайвий раз свiдчать про те, як тiсно переплелися в iсторiографiї Київської доби полiтичнi, iдеологiчнi та науковi питання.