УКРАЇНА У XX СТОЛIТТI УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦIЯ Гетьманщина Анархiя Директорiя Бiльшовики Боротьба на заходi Розв'язка Перемога бiльшовикiв Пiсля бiльшовицького перевороту революцiя переросла у громадянську вiй- ну. Минули ейфорiя, почуття солiдарностi, масовi демонстрацiї, бурхливi зiбрання й гарячi дебати 1917 року. Протягом наступних трьох рокiв у запеклiй i безжальнiй вiйнi, що супроводжувалася масовим терором i звiрствами, зчепилися численнi пре- тенденти на владу в Українi i в усiй колишнiй iмперiї, зброєю вирiшуючи, хто i яка форма правлiння заступить старий устрiй. Для багатьох українцiв поява бiльшовикiв у Росiї була не лише початком нового жорстокого пореволюцiйного етапу, а й причиною докорiнних змiн у їхньому полi- тичному мисленнi. Диктаторська природа бiльшовицького режиму на пiвночi викли- кала вiдразу у багатьох українських дiячiв i змусила їх вiдмовитися вiд позицiї збе- реження автономних, федералiстських стосункiв iз Росiєю. Вiдтепер незалежнiсть стала їхньою метою. Проте серед українцiв, як i серед iнших народiв колишньої iмперiї, виникало дедалi глибше розмежування щодо ряду цiлей i шляхiв їх досяг- нення. До того ж майже кожна сторона, що брала участь у громадянськiй вiйнi, праг- нула пiдпорядкувати собi Україну з її природними багатствами та стратегiчним роз- ташуванням. Тому пiсля певного затишшя, зумовленого нiмецькою окупацiєю, Ук- , раїна стала ареною найбiльш хаотичних i складних подiй громадянської вiйни. Гетьманщина До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли револю- цiя й хаос. Закономiрно, що цi настрої переважали серед маєтних класiв, заможних селян, дрiбних пiдприємцiв та бiзнесменiв, фабрикантiв, великих землевласникiв, вищих прошаркiв чиновництва, що складали 20 % усього населення України. Авст- рiйцi та нiмцi на Українi також всiляко прагнули вiдновити порядок i прискорити вивезення продуктiв. Тому мiж 24 i 26 квiтня представники цих груп таємно домови- лися замiнити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолi з геть- маном Павлом Скоропадським (титул <гетьман> мав викликати асоцiацiї з квазимо- нархiчними традицiями, пов'язаними з козацькими гетьманами). Нащадок давнього роду козацької старшини й один iз найбiльших на Українi зем- левласникiв, Скоропадський мав високий статус за царського режиму - служив вiй- ськовим ад'ютантом Миколи II i пiд час вiйни був авторитетним генералом. З почат- ком революцiї вiн українiзував своє вiйськове з'єднання i, коли Центральна Рада вiдкинула його послуги, був обраний титулованим командувачем селянського опол- чення <вiльних козакiв>. З приходом до влади цього <малоросiйського> аристократа, який раптом згадав про своє <українське корiння>, в революцiї на Українi настав но- вий етап, що характеризувався намаганнями вiдновити правопорядок та скасувати <соцiалiстичнi експерименти> Центральної Ради. '29 квiтня, на з'їздi, скликаному в Києвi Лiгою землевласникiв, на який з усiєї України прибуло 6500 делегатiв, Скоропадського з ентузiазмом проголосили геть- маном, закликавши його <врятувати країну вiд хаосу i беззаконня>. Того ж дня вiн разом iз прибiчниками оголосив про встановлення <Української Держави> (на вiд- мiну вiд <Української Народної Республiки> Центральної Ради). Нова держава грун- тувалася на незвичайному поєднаннi монархiчних, республiканських i, що особливо характерно, диктаторських засад, її пiдданим гарантувалися звичайнi громадянськi права, причому особливо наголошувалося на святостi приватної власностi. Павло Скоропадський Скасовуючи такi нововведення Центральної Ради, як нацiоналiзацiя великих ма- єткiв та культурна автономiя, гетьман увiв окрему категорiю громадян-козакiв (якi фактично були заможними селянами), сподiваючись, що вони стануть основною соцiальною опорою режиму. Особливо впадали у вiчi широкi прерогативи самого гетьмана: йому належало виняткове право видавати всi закони, призначати кабiнет, управляти зовнiшньою полiтикою та вiйськовими справами й бути верховним суддею '' країни. Однак цi претензiї на майже необмежену владу не могли приховати того фак- ту, що влада на Українi практично належала нiмцям, а не українцям. "' Як цього належало чекати, українськi дiячi, бiльшiсть яких були соцiалiстами й членами Центральної Ради, рiзко негативно поставилися до гетьманської держави. Тому коли до участi в гетьманському урядi запросили кiлькох вiдомих українцiв, майже всi вони вiдмовилися. Це не лишало гетьмановi нiчого iншого, як звернутися при формуваннi кабiнету до людей, не пов'язаних з українським рухом, тим самим давши пiдставу для звинувачень у тому, що до його уряду не ввiйшов жоден <справж- нiй> українець. У новому кабiнетi, очолюваному прем'єр-мiнiстром Федором Лизо- губом (багатим землевласником), до якого входив лише один вiдомий український дiяч - мiнiстр закордонних справ Дмитро Дорошенко, бракувало нацiоналiстiв, про- те вiн включав ряд талановитих адмiнiстраторiв. За якихось кiлькамiсяцiв на Українi було вiдновлено дiйовий адмiнiстративний апарат. У провiнцiях урядовцi Центральної Ради замiнялися на досвiдчених ад- мiнiстраторiв, що називалися старостами й призначалися з мiсцевих помiщикiв або земських урядникiв. У центральному урядi посади розподiлилися мiж професiйними чиновниками - переважно росiянами чи русифiкованими українцями. Щоправда, труднощi виникли при формуваннi дiючої армiї, оскiльки нiмцi не пiдтримували створення великої вiйськової сили, здатної кинути виклик їхньому переважаючому впливовi. Незабаром на повну силу стала дiяти (хоч i з неоднаковою ефективнiстю) полiцiя, до якої, як i до армiї, ввiйшло багато колишнiх царських офiцерiв. Якщо Цегiтральна Рада мала офiцiйнi дипломатичнi стосунки лише з Нiмеч- чиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською iмперiєю, то Гетьманщина обмiнялася посольствами з 12 країнами, її зовнiшня полiтика була головним чином спрямована на укладення мирного договору з Радянською Росiєю (пiдписаного 12 червня 1918 р.) та на безплiднi суперечки з Австро-Угорщиною навколо питання про анек- сiю схiдногалицьких земель та Холмщини. Особливо вражають досягнення уряду у створеннi системи освiтнiх закла- дiв. На рiвнi початкової школи було випущено кiлька мiльйонiв примiрникiв україно- мовних пiдручникiв, а в бiльшостi шкiл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гiмназiй, у тому числi у сiльських районах. У жовт- нi в Києвi та Кам'янцi-Подiльському вiдкрилися два нових українських унiверси- тети. Було також засновано нацiональний архiв та бiблiотеку в понад 1 млн томiв. Вершиною цiєї дiяльностi стало створення 24 листопада 1918 р. Української Ака- демiї наук. Так за якихось кiлька мiсяцiв Гетьманщина мала на своєму рахунку такi здобутки у царинi культури, про якi мрiяли багато поколiнь iнтелiгенцiї. Але якщо режим Скоропадського мiг похвалитися своєю здатнiстю управляти, а також рядом конкретних досягнень, то разом iз тим на ньому страшним тягарем висiли фатальнi полiтичнi прорахунки. Всi вони випливали насамперед iз того кола друзiв, яких собi вибрав гетьман. По-перше, його компрометувала залежнiсть вiд нiмцiв, очевидна мета яких зводилася до економiчної експлуатацiї України. По-дру- ге, гетьман був тiсно пов'язаний з маєтними класами, якi намагалися скасувати впро- вадженi революцiєю змiни. Скоропадському ставилися на карб такi вкрай непопу- лярнi заходи, як <каральнi експедицiї>, органiзованi помiщиками за допомогою нi- мецьких вiйськ для помсти над селянами, котрi рiк тому конфiскували помiщицькi землi. По-третє, багато українцiв вважали, що Скоропадський .занадто прихильний до росiян. Пiд час його панування Україна, яка порiвняно з Росiєю була острiвцем ста- . бiльностi, стала не лише притулком для величезної кiлькостi представникiв колиш- ньої царської верхiвки, а й центром намагань вiдбудувати <єдину та неподiльну Ро- сiю>. Чиновницькi посади були зайнятi росiянами, якi не приховували, свого несмаку до української державностi, а бiльшiсть кабiнету складали члени росiйської партiї кадетiв. .  Iз самого початку стала викристалiзовуватися опозицiя Скоропадському. В се- рединi травня вiдбувся ряд нелегальних з'їздiв українських партiй, на яких своє не- схвалення уряду висловили представники таких професiйних груп, як <залiзничники, телеграфiсти, селяни й робiтники. Виник координацiйний осередок опозицiї, назва- ний Українським народним державним союзом, на чолi якого став В. Винниченко. Антигетьманський курс узяла iнша впливова органiзацiя - Всеукраїнський зем- ський союз на чолi з С. Петлюрою. Спочатку цi групи вели переговори зi Скоропад- ським про шляхи проведення бiльш лiберальної й нацiональне орiєнтованої полiтики, та згодом вони взялися пiдiймати проти нього повстання. Українських селян не треба було особливо пiдбурювати до повстання проти уря- ду, що конфiскував їхнiй врожай, Повернув землю багатим помiщикам i послав у їх- нi села <каральнi експедицiї>. Незабаром по всiй Українi вибухнули стихiйнi й досить значнi селянськi заколоти. У запеклi бої з нiмецькими вiйськами кинулися загони Українська Сiрожупанна дивiзiя озброєних селян (зброя тОдi була легкодоступною) на чолi з ватажками з мiс- цевих жителiв, що часто булианархiстськц настроєними i яких на козацький кшталт називали отаманами або батьками. Цi сутички набирали величезних масштабiв: зокрема у Звенигородському й Таращанському повiтах Київської губернiї селянське вiйсько в ЗО-40 тис. чоловiк, споряджене двома артилерiйськими батареями й 200 кулеметами, завдало нiмцям втрат у 6 тис. чоловiк. На початку серпня бiльшо- вики України зробили спробу пiдняти повстання, та за два днi зазнали поразки че- рез вiдсутнiсть пiдтримки народу. На початку осенi стало очевидним, що Центральнi держави от-от програють вiйну. I тут гетьман був змушений пiти на поступки. Але наприкiнцi жовтня нова спроба за- лучити до кабiнету видатних українських дiячiв провалилася. Кидаючись iз боку в бiк у вiдчайдушних пошуках пiдтримки, Скоропадський пiшов на останнiй ризик: '14 листопада 1918 р. вiн призначив новий кабiнет, що майже повнiстю складався з росiйських монархiстiв, i проголосив Акт федерацiї, за яким зобов'язався об'єднати Україну з майбутньою небiльшовицькою росiйською державою. Цей суперечливий крок було зроблено з метою завоювати пiдтримку настроєних проти бiльшовикiв ро- сiян та переможної Антанти. Того ж дня українська опозицiя утворила альтерна- тивний уряд - Директорiю на чолi з двома давнiми суперниками - Винниченком та Петлюрою - й вiдкрито проголосила виступ проти гетьмана. Повстання, пiдняте Директорiєю, швидко ширилося. Сотнi й тисячi селян' пiд проводом отаманiв стiкалися до Бiлої Церкви на захiд вiд Києва, що слугувала шта- бом антигетьманських сил. Незабаром це сповнене ентузiазму, але слабко дисцип- лiноване нерегулярне вiйсько налiчувало 60 тис. чоловiк. Ще важливiшим стало те, що на бiк Директорiї перейшли деякi з найдобiрнiших загонiв гетьмана, як, зокрема, сiчовi стрiльцi пiд командуванням Євгена Коновальця й начальника його штабу Анд- рiя Мельника та Сiрожупанна дивiзiя, збiльшивши таким чином кiлькiсть її регуляр- ного вiйська до 40 тис. 21 листопада повсталi оточили Київ, i пiсля тривалих перего- ворiв з метою забезпечити вихiд нiмецької залоги 14 грудня нiмцi залишили мiсто, забравши з собою Скоропадського. Того ж дня сили Директорiї трiумфально ввi- йщли до Києва й проголосили вiдновлення Української Народної Республiки. Гетьманщина проiснувала менше восьми мiсяцiв, протягом яких реальна влада перебувала в руках нiмцiв, а її власний вплив був обмеженим. Спочатку вона могла здобути собi певну пiдтримку завдяки обiцянкам вiдновити правопорядок, якого прагнула велика частина населення. Проте вона не спромоглася належним чином пiдiйти до розв'язання двох основних питань, що їх поставила революцiя на Украї- нi,- питань соцiально-економiчної реформи та нацiональної незалежностi. Спроба вiдновити стабiльнiсть шляхом повернення дореволюцiйного соцiально-економiч- ного устрою, насамперед на селi, була найсерйознiшою помилкою Скоропадського. В нацiональному питаннi його уряд займав двоїсту позицiю: маючи на своєму рахунку великi досягнення, як, зокрема, українiзацiя освiти й культури, вiн, однак, змушував українських нацiоналiстiв дивитися на нього як на уряд <український за формою, але московський за змiстом>. Проте, як зауважує iдеолог сучасного українського консерватизму Вячеслав Ли- пинський, Гетьманщина мала ширше значення. Воно полягало в ознайомленнi й на- вiть залученнi на пiдтримку iдеї української державностi деяких представникiв знач- но русифiкованої соцiально-економiчної верхiвки України. А це в свою чергу сприя- ло розширенню соцiальної бази цiєї iдеї поза вузький прошарок української iнтелi- генцiї на чисельнiший, надiйнiший i продуктивнiший клас <хлiборобiв>, тобто за- можних селян i володарiв маєткiв. Вiдтак, якби Скоропадський утримався, то, на думку Липинського, вiн привернув би на бiк української державностi найпродуктив- нiше населення країни, не залишаючи її в залежностi вiд , як вiн називав нацiональне свiдому українську iнтелiгенцiю. Анархiя У 1919 р. Україну поглинув цiлковитий хаос. У новiтнiй iсторiї Європи жодна краї- на не пережила такої всеохоплюючої анархiї, такої запеклої громадянської бороть- би, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шiсть рiзних армiй дiяли на її територiї: українська, бiльшовицька, бiла, Антанти, польська та анар- хiстська. Менш нiж за рiк Київ п'ять разi> переходив iз рук у руки. Численнi фронти роздiляли одне вiд одного мiста й цiлi регiони. Майже повнiстю порушився зв'язок iз зовнiшнiм свiтом. Знелюднiли голоднi мiста, а їхнi мешканцi в пошуках їжi подава- лися на село. Села буквально забарикадовувалися вiд непрошених гостей. Тим часом рiзнi уряди, яким удавалося заволодiти Києвом, скеровували свою увагу та енер- гiю переважно на те, щоб вiдбити атаки ворогiв. Україна стала краєм, яким було лег- ко заволодiти, але неможливо управляти. Селянин, котрий спостерiгав зi свого економiчно самостiйного села, як падає одна влада за iншою, подумки проклинав усiх мiських мешканцiв зi всiма їхнiми уря- дами. Його насамперед турбувало те, як утриматися на землi й по можливостi при- дбати її собi ще. Селянин був готовий пiдтримати будь-який уряд, що мiг задоволь- нити цi прагнення. Але як тiльки цей уряд виявлявся неспроможним виконати його сподiвання, се пянин повставав проти нього й переходив на бiк суперника. Селянин усвiдомлював, що не бажає повернення старого ладу, але водночас не знав, що по- ставити натоiмiсть. Це робило його важкопередбачуваним елементом протягом усiєї громадянської вiйни. Настрої селянства були надто важливими, оскiльки вперше за довгi столiття у нього з'явилися бажання i здатнiсть боротися. В перiод Гетьманщини по всiй Украї- мал .Нестор Махно зi своїм штабом нi виникли сотнi отаманiв з їхнiми партизанськими бандами, пройнятими неокозаць- ким анархiзмом. Однi схилялися на бiк нацiоналiстiв, iншi пiдтримували бiльшовикiв, ще iншi не раз перекидалися з боку на бiк, i всiх найбiльше турбувало те, як оборо- нити iнтереси своїх сiл та околиць. Якщо ж з'являлася нагода пограбувати <класо- вого ворога> чи дати волю бажанню звести рахунки з євреями, то тим краще. Подiбно до китайських полководцiв отамани глузували зi всякої влади й чинили так, неначе самi собi були законом. Два наймогутнiших партизанських ватажки базувалися в пiвденних степах, де жили найзаможнiшi, найбiльш упевненi в собi селяни. Один iз них - отаман i Матвiй Григор'єв, колишнiй царський офiцер-очолював сили в 12 тис. чоловiк на Херсонщинi й пiдтримував тiснi зв'язки з українськими лiвими радикалами. Iн- ший-легендарний Нестор Махно, русифiкований український селянин i затятий анархiст. У серединi 1919 р. його сили, що базувалися в Гуляйполi, налiчували вiд 35 до 50 тис. i часто ставали вирiшальним чинником у боротьбi за Пiвдень України. Отже, регулярнi вiйська змагалися за контроль над мiстами й залiзничними комунi- д кацiями, в селi панували партизани, а єдиною визнаною по всiй Українi владою була ' влада зброї.  Директорiя Вигнавши Скоропадського, Директорiя стала перетворюватися з переможного повстанського комiтету на уряд нововiдродженої Української Народної Республiки. Деякий час зберiгаючи за собою найвищi виконавчi функцiї, вона призначила кабi- нет мiнiстрiв на чолi з Володимиром Чехiвським. Склад кабiнету з усiєю очевид- нiстю свiдчив про те, що провiдну роль у новому урядi гратимуть не <старшi полiтики> на зразок Грущевського, а молодi. 26 грудня 1918 р. Директорiя видала Декларацiю, в якiй оголошувалося про те, що вона намагатиметься встановити баланс мiж революцiйними реформами й поряд- ком. Однак перевага при цьому надавалася явно першим. Одним iз основних поло- жень Декларацiї була обiцянка експропрiювати державнi, церковнi та великi при- ватнi землеволодiння для перерозподiлу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'я- зання бути представником iнтересiв робiтникiв, селян i <трудової iнтелiгенцiї>, а також оголошував про намiр позбавити виборчих прав земельну й промислову бур- жуазiю. З цiєю метою вiн скликав з'їзд робiтникiв, що мав функцiонувати як пред- ставницький i законодавчий орган держави. Але небагато з поставлених цiлей удалося здiйснити новому урядовi, як його з усiх бокiв обсiли внутрiшнi й зовнiшнi проблеми. Ключове внутрiшнє питання, що через нього мiж українськими полiтичними партiями вiдбувся розкол, зводилося до того, якою має бути нова влада - парламентською демократiєю (як того хотiли помiркованi соцiалiсти) чи українським рiзновидом системи Рад (чого домагалися лiвi радикали). Останнi на чолi з Винниченком доводили, що українцi мають нада- вати суспiльним перетворенням такої ж уваги, як i нацiональному визволенню, i, пе- рейнявши систему Рад, вони б тим самим викрали у бiльшовикiв їхнi <грiм та блис- кавку>. Ца це помiрковано настроєнi дiячi нацiональної орiєнтацiї, на боцi яких бу- ли симпатiї Петлюри, вiдповiдали, що саме захопленiсть суспiльними експеримен- тами i, як наслiдок цього, iгнорування необхiдностi створення армiї та iнших iнсти- тутiв держави призвели до падiння Центральної Ради, i що цiєї помилки не треба по- вторювати. Отож, давня дилема української iнтелiгенцiї - чому вiддати прiоритет: соцiалiстичнiй революцiї чи нацiональному визволенню - знову сiяла в її лавах во- рожнечу i безладдя. Конфлiкт мiж фракцiями поширився на царину зовнiшнiх стосункiв. У груднi 1918 р. Антанта, й насамперед Францiя, висадила в Одесi та iнших чорноморських портах 60-тисячне вiйсько. Цей несподiваний крок пояснювався рiшенням, захiд- них держав-переможниць заблокувати поширення бiльшовизму. Вони мали намiр надати безпосередньо вiйськову пiдтримку антибiльшовицьким силам Бiлої армiї, що готувалися на Дону до вiйни за вiдновлення <єдиної та неподiльної Росiї>. Тим часом на пiвночi дедалi виразнiшими ставали намiри бiльшовикiв знову напасти на Україну. Зрозумiло, що Директорiя не могла протистояти обом цим силам i тому була змушена порозумiтися з якоюсь iз них. Як i можна було очiкувати, Винниченко зi своїми лiворадикальними товаришами схилялися до союзу з Москвою, в той час як помiркованi та армiя наполягали на угодi з Антантою. Однак розв'язали цю супе- речку самi бiльшовики - в той час як їхнi представники вели мирнi переговори з Ди- ректорiєю, червонi вiйська напали на Харкiв. Другий наступ бiльшовикiв на Україну. З наближенням бiльшовицьких вiйськ Директорiя поводила себе аналогiчно тому, як дiяла за рiк перед тим Центральна Рада. В останнi, сповненi вiдчаю днi, що лишалися до падiння Києва, Директорiя про- вела кiлька символiчних демонстрацiй суверенностi. 22 сiчня 1919 р. вона вiдсвятку- вала злуку Української Народної Республiки з новоутвореною в Галичинi Захiдно- українською Народною Республiкою, про яку мрiяли поколiння української iнтелi- генцiї як на заходi, так i на сходi. Проте в ситуацiї, коли обидва уряди були змушенi боротися за власне iснування, їхнi перспективи здавалися безрадiсними. До того ж цi уряди зберiгали свiй окремий адмiнiстративний апарат, вiйсько й полiтику. Тому це була злука лише за назвою. Та й боєздатнiсть вiйськ українського уряду, як i рiк тому, викликала лише роз- чарування. Ще до другого наступу бiльшовикiв солдати, якi брали участь у пова- леннi гетьмана, повернулися до сiл, лiквiдувавши, на їхню думку, головну загрозу для свого благополуччя i не дбаючи про долю Директорiї. Виразнi прорадянськi тен- денцiї, що проступали в полiтицi українського уряду, допомогли бiльшовицьким агi- таторам ще легше, нiж ранiше, схилити на свiй бiк багатьох таких селян. Тому армiя Директорiї, яка ще кiлька тижнiв тому налiчувала понад 100 тис. солдатiв, зменши- лася до 25 тис. Велика її частина й надалi складалася з партизанських загонiв на чолi з отаманами,-яких головнокомандувач С. Петлюра ледве мiг контролювати. З даль- шим погiршенням воєнної обстановки 2 лютого Директорiя залишила Київ i пере- їхала до 'Вiнницi. Весною, пiсля ряду вiйськових поразок, вона ледве утримувала невеличку смугу територiї навколо Кам'янця-Подiльського. I знову український уряд звернув свої надiї до чужої держави - Францiї, вiйська якої, що здавалися тодi непереможними, розташувалися в Одесi. Щоб виглядати привабливiшою для французiв, Директорiя очистилася вiд радикальних прорадян- ських елементiв. У серединi лютого подав у вiдставку В. Винниченко, а соцiалiстич- ний кабiнет Чехiвського замiнили помiркованi на чолi з Сергiєм Остапенком. Тепер Петлюра був найвплИвовiшою людиною в урядi. Незабаром виявилося, що. фран- цузи пiд впливом своїх бiлих i росiйських союзникiв, якi ненавидiли українських <сепаратистiв> не менше, нiж бiльшовикiв, не мали намiрiв допомагати Директорiї. На початку квiтня вся ця справа втратила актуальнiсть, коли французькi вiйська пiд тиском отамана Григор'єва, одного з партизанських командирiв Петлюри, котрий . перекинувся до бiльшовикiв, покинули Україну так само несподiвано, як i з'явилися. Вiйськовi поразки та дипломатичнi невдачi до краю загострили iдейнi суперечки серед українцiв. Вiд двох найбiльших полiтичних партiй - соцiал-демократiв i со- цiалiстiв-революцiонерiв - вiддiлилися невеликi, але впливовi фракцiї радикалiв, що проголосили себе окремими партiями, стали на радянську платформу й приєдна- лися до бiльшовикiв. Вони привели з собою таких сильних отаманiв, як Ангел, Зе- лений, Соколовський, Тютюнник та Григор'єв. Вiдокремлення в соцiал-демокра- тичнiй партiї лiвого крила вiдбулося в сiчнi 1919 р., приблизно в цей же час вiд со- цiалiстiв-революцiонерiв вiдкололися боротьбисти - фракцiя, що органiзувалася навколо своєї газети <Боротьба> й налiчувала близько 5 тис. членiв. Погроми. Одним iз найгiрших проявiв хаосу, що охопив Україну в 1919 р., стало поширення погромiв. Пiд час революцiї давня ворожiсть до євреїв iз боку антибiльшо- вицьких сил - як українських, так i росiйських - пiдiгрiвалася поширеною думкою про те, начебто євреї стояли на пробiльшовицьких позицiях. Бiльшiсть євреїв на- справдi лишалася аполiтичною, а тi з них, хто були марксистами, схилялися до мен- шовикiв. Але фактом є те, що непропорцiйно багато євреїв було серед бiльшовикiв, зокрема серед їхнього керiвництва, командирiв продзагонiв, збирачiв податкiв i особ- ливо в Чека - таємнiй полiцiї, яка викликала ненависть i жах. Тому в цьому хаосi євреї знову стали об'єктом зростаючого невдоволення. За оцiнками iсторикiв,' пiд час погромiв 1919-1920 рр. на Українi загинуло вiд 35 до 50 тис. євреїв. Пiтер Кенез, спецiалiст iз питань громадянської вiйни на Укра- їнi та у Пiвденнiй Росiї, зазначає: <...До приходу Гiтлера найбiльше в наш час масове винищення євреїв мало мiсце на Українi пiд час громадянської вiйни. Всi учасники конфлiкту несуть вiдповiдальнiсть за вбивство євреїв, навiть бiльшовики. Проте най- бiльше жертв завдала Добровольча армiя (бiлi, або росiйськi антибiльшовики), її погроми вiдрiзнялися вiд масових убивств, що їх проводили її супротивники; вони здiйснювалися найретельнiше, характеризувалися найскладнiшою органiзацiєю, iнакше кажучи, вогiй були найсучаснiшими... Iншi погроми були справою рук селян. У погромах Добровольчої армiї до того ж брали участь три рiзнi групи: селяни, ко- заки i росiйське офiцерство... Особливо кривавий характер цiєї рiзанини пояснював- ся тим, що цих три типи вбивць пiдсилювали один одного>. Хоч вiдповiдальнiсть за погроми несла насамперед бiла Добровольча армiя, що влiтку 1919 р. прийшла на Україну з Дону, ряд погромiв учинили також вiйська Директорiї (особливо нерегулярнi частини, якими командували отамани). Найкри- вавiшi з них вiдбулися в Проскуровi, Житомирi, Черкасах, Рiвному, Фастовi, Корос- тенi та Бахмачi. Жорстокий погром спровокував у лютому 1919 р. отаман Семесенко у Проскуровi, пiд час якого загинуло кiлька тисяч євреїв. Узагалi українськi погроми вiдрiзнялися вiд бiлих за двома ознаками: на вiдмiну вiд заздалегiдь продуманих i систематичних акцiй росiян вони являли собою спонтан- нi спалахи деморалiзованих i часто п'яних ополченцiв, до того ж вони робилися всу- переч спецiальним заборонам вищого командування. На вiдмiну вiд таких бiлих ге- нералiв, як Антон Денiкiн, українськi соцiалiсти й особливо соцiал-демократична партiя, до якої належав Петлюра, мали тривалi традицiї дружнiх стосункiв iз єврей- ськими полiтичними дiячами. Тому Директорiя вiдновила культурну автономiю для євреїв, запросила до складу уряду таких видатних дiячiв, як Арнольд Марголiн та Соломон Гольдельман, виплатила жертвам погромiв великi суми грошей i навiть вела переговори iз знаменитим провiдником сiонiстiв Володимиром Жаботин- ським про те, щоб включити загони єврейської мiлiцiї до власної армiї. Але якими б добрими намiрами не керувався Петлюра у взаєминах iз євреями, вiн був нездатний контролювати отаманiв (вiйськово-польовi суди, наступна страта Семесенка та iнших партизанських ватажкiв не полiпшили становища), i їхнi стра- хiтливi злочини пов'язувалися з його урядом. Та й для багатьох євреїв, якi вважали себе росiянами, всю вину за погроми було легше скласти на Петлюру та українцiв, нiж на Денiкiна з його росiйськими генералами. Бiльшовики Розпорошенi та дезорганiзованi бiльшовики України майже цiлий рiк готувалися до повернення пiсля того, як нiмцi вигнали їх на початку 1918 р. Серед питань, що стояли перед ними, найгострiшим було органiзацiйне: чи утворити окрему українську бiльшовицьку партiю, щоб пiднести свою популярнiсть на Українi, чи ж стати <ре- гiональним> вiдгалуженням росiйської партiї, як того вимагав Ленiн i як диктували традицiї росiйського централiзму? У квiтнi на партiйнiй нарадi в Таганрозi, де пере- вага була на боцi українця М. Скрипника i так званої київської фракцiї (чутливi- шої до нацiонального питання), проголосували за утворення окремої української партiї. Але в липнi на з'їздi бiльшовикiв України, скликаному в Москвi для формаль- ного проголошення Комунiстичної партiї (бiльшовикiв) України (КП (б) У), гору взяла катеринославська фракцiя, що вирiзнялася сильними централiстськими тен- денцiями й складалася майже виключно з росiян. Таганрозьку резолюцiю було ска- совано, а КП(б)У оголошено невiд'ємною частиною росiйської партiї з централь- ним органом у Москвi. Падiння гетьманського уряду, евакуацiя нiмцiв i виникнення Директорiї при- звели до нової суперечки серед бiльшовикiв. Одна фракцiя на чолi з Дмитром Ма- нуїльським i Володимиром Затонським вважала, що бiльшовики на Українi занадто слабкi (у липнi 1918 р. їх налiчувалося лише 4364), щоб удаватися до спроби захоп- лення влади, й стояла за проведення мирних переговорiв iз Директорiєю, аби виграти час для змiцнення своєї органiзацiї. Iнша група на чолi з Пятаковим i Антоновим- Овсiєнком звернулася до Ленiна з проханням пiдтримати негайний наступ, щоб не дати Директорiї твердiше" стати на ноги. 20 листопада 19^8 р. пiсля довгих вагань Москва санкцiонувала утворення нового українського радянського уряду. Спочатку його очолював Пятаков, але згодом його змiнив русифiкований болгарський румун Християн Раковський. Майже всi важливi посади в урядi зайняли росiяни. В груднi бiльшовики були готовi розпочати другу спробу завоювання України. Спочатку бiльшовицькi сили на чолi з Антоновим-Овсiєнком складалися з кiлькох загонiв Червоної армiї та розрiзнених нерегулярних формувань. Проте в мiру їхнього заглиблення в Україну партизанськi загони один за одним кидали Директорiю й при- єднувалися до бiльшовикiв. З сiчня 1919 р. перед бiльшовиками впав Харкiв, а 5 лю- того вони ввiйшли до Києва. Тодi їхнi вiйська налiчували 25 тис. чоловiк. Але за на- ступних кiлька тижнiв, коли до них приєдналися два найбiльших партизанських отамани - Григор'єв i Махно,. вони бiльш нiж подвоїлися. До червня, спираючись на їхню пiдтримку, бiльшовикам удалося пiдпорядкувати собi велику частину України. Другий український радянський уряд протримався близько семи мiсяцiв. За цей час вiн спромiгся припуститися не менше критичних помилок, нiж iншi уряди, що намагалися правити Україною. Цей уряд, сформований переважно з росiян, євреїв та представникiв iнших неукраїнських народiв, силкувався проводити на Українi полi- тику, опрацьовану в умовах Росiї, без огляду на те, наскiльки вона вiдповiдала мiс- цевим обставинам. Його росiйська орiєнтацiя з усiєю очевиднiстю проступила в акцiї, яку Ленiн назвав <хрестовим походом по хлiб>. У 1919 р. росiйськi мiста вiдчували гостру нестачу харчiв, тому на Україну було виряджено 3 тис. робiтникiв iз Москви й Петрограда, якi вiдбирали зерно - майже так само, як це рiк тому робили нiмцi,- при необхiдностi вдаючись до сили. Але бiльшовики припустилися ще гiршої по- милки. Вони розпочали наступ проти буржуазного принципу приватної власностi шляхом упровадження колективних господарств. Як i можна було сподiватися, цi дiї розгнiвали не лише куркулiв, а й середнякiв. Уряд Раковського також устиг вiдштовхнути вiд себе українську iнтелiгенцiю лi- вих поглядiв, як, наприклад, боротьбистiв, вiдмовившись користуватися в управлiннi українською мовою й нехтуючи необхiднiстю її впровадження в культурну та освiтню дiяльнiсть. У вiдповiдь на зростаючу критику й опiр бiльшовики спустили з прив'язу страшне й ненависне Чека на чолi з латишем Мартiном Лацiсом, яке свавiльно ареш- товувало й страчувало <класових ворогiв>. Наслiдки цього було- неважко передбачи- ти: селянськi партизани, що лише кiлька мiсяцiв тому билися на боцi бiльшовикiв, тепер пiд проводом боротьбистiв та українських соцiал-демократiв почали масово повставати проти них. Особливо вирiшальним став вихiд з їхньої армiї у березнi ве- ликих сил на чолi з Григор'євим та Махном. До лiта майже все українське село охо- пило повстання проти бiльшовикiв. У цей момент на Україну рушив iнший загарбник. У червнi з Дону в наступ пере- йшла Бiла армiя на чолi з генералом Денiкiним, яка до липня захопила велику части- ну Лiвобережжя. Водночас пiшла в наступ реорганiзована армiя Петлюри на Право- бережжi. Нездатнi чинити опiр, бiльшовики за наказом Ленiна лiквiдували в серединi серпня 1919 р. другий український радянський уряд, а бiльшiсть його членiв повер- нулася до Москви. Згадуючи про цю другу за два ро^и поразку на Українi, член ко- лишнього уряду Мануїльський зауважував з розчаруванням: <Кожної весни ми ви- ряджаємо на Україну чергову театральну трупу, яка, зробивши своє турне, поверта- ється до Москви>. Боротьба на заходi Зазнавши нищiвної поразки у вiйнi, в жовтнi 1918 р. Австро-Угорська iмперiя почала розпадатися, майже через 20 мiсяцiв пiсляпадiння Росiйської. Навiть ще до того як Габсбурги визнали, що прийшов кiнець, пiдвладнi їм народи, в тому-числi захiднi українцi, розпочали пiдготовку до створення власних незалежних нацiональ- них держав. Намагаючися збудувати в Схiднiй Галичинi на руїнах iмперiї українську державу й долаючи запеклий опiр, захiднi українцi опинилися у становищi, подiбному до того, в якому перебували їхнi спiввiтчизники на сходi. Проте майже в усiх iнших аспектах намагання захiднякiв створити державу докорiнно вiдрiзнялися вiд спроб схiдних українцiв. Як i можна було сподiватися, поляки також претендували на Схiдну Галичину. Внаслiдок виник конфлiкт двох народiв за територiю, а не, як на сходi, за <сер- ця й думки "людей>. Можливо, завдяки тому, що конституцiйна практика Австрiї на- вчила полякiв i українцiв цiнувати систему управлiння й брати в нiй участь, падiння iмперiї не призвело до такої бурi, хаосу, анархiї та жорстокостi, як на сходi. Перед українцями й поляками Схiдної Галичини стояли чiтко окресленi завдання: першо- чергову вагу мало нацiональне питання, а розв'язання соцiально-економiчних проб- лем вiдкладалося на перспективу. Польсько-український конфлiкт був запеклим, але не безладним, вiн переважно точився мiж регулярними армiями, що вели бої по встановленiй лiнiї фронту, завдаючи порiвняно невеликої шкоди цивiльному насе- ленню. По сутi, це було випробування сили мiж 3,5 млн українцiв Схiдної Галичини та 18 млн полякiв, котрi 'водночас воювали з чехами, нiмцями й литовцями, якi також не хотiли бути включеними до Польської держави. Коли стало зрозумiлим, що Австрiя от-от має впасти, 18 жовтня 1918 р. парла- ментарiї, провiдники полiтичних партiй, церковнi iєрархи Схiдної Галичини та Бу- ковини утворили Українську Народну Раду, що мала дiяти як представницький ор- ган. Вони також оголосили про намiр об'єднати всi захiдноукраїнськi землi в одне цi- ле, яке мало утримувати певнi, ще не обумовленi стосунки з народами колишньої iмперiї Габсбургiв. Тим часом поляки також готувалися захопити Львiв i Схiдну Га- личину. Група молодих українських офiцерiв на чолi з капiтаном сiчових стрiльцiв Дмитром Вiтовським, роздратованих повiльним легалiстським пiдходом Народної Ради, взяла справу до своїх рук. Увечерi ЗI жовтня вони поспiшно зiбрали всiх укра- їнських солдатiв, що служили в австрiйських частинах Львова, й заволодiли мiстом. Прокинувшись 1 листопада, населення побачило, що на мiськiй ратушi майорить ук- раїнський прапор, усi головнi заклади - в руках українцiв i скрiзь висять плакати з повiдомленням про те, що тепер вони є громадянами української держави. Щось по- дiбне сталося й в усiх iнших мiстах Схiдної Галичини. Українське населення iз захопленням вiтало подiї 1 листопада. Євреї або визна- вали суверенiтет українцiв, або трималися нейтрально. Але, тiльки оговтавшись вiд потрясiння, львiвськi поляки перейшли до активного опору, й мiж українськими та польськими загонами вибухнули запеклi бої за кожний будинок. На пiвнiчному заходi, на кордонi мiж Схiдною Галичиною i власне Польщею, пiд ударами полякiв упав ключовий залiзничний вузол Перемишль. Значну частину Буковини зайняли румунськi вiйська, тодi як у Закарпаттi зберiгали свою владу мадяри. I все ж велика частина Схiдної Галичини залишалася в руках українцiв, якi наполегливо продовжу- вали будiвництво власної держави. 9 листопада, пiсля того як всi українськi партiї досягли угоди про спiвпрацю у формуваннi уряду, було призначено тимчасову раду мiнiстрiв, або Генеральний секретарiат, на чолi з досвiдченим парламентарiєм Кос- тем Левицьким. Через чотири днi нову державу було офiцiйно проголошено Захiдно- українською Народною Республiкою (ЗУНР). 22 листопада 1918 р. ще не оперена держава зазнала дошкульного удару, коли 1400 українських солдатiв, в основному сiльських юнакiв, цiлком розгублених у 200-тисячному мiстi, не зумiвши придушити повстання полякiв, якi щойно отримали пiдкрiплення, були змушенi залишити Львiв. У сiчнi новою резиденцiєю уряду став Станiслав. Власне тут здiйснено першi послiдовнi спроби створити дiючий уряд i ефективну армiю. Майже протягом усього свого 8-мiсячного iснування ЗУНР -була державою з 4-мiльйонним населенням, 3 млн якого були українцями. На мiсце тимчасової влади Євген Петрушевич вона швидко поставила цiлком сформований урядовий апарат. 22-26 листопада на пiдконтрольних українцям землях було проведено вибори до Української Народ- ної Ради, куди входило 150 депутатiв i яка мала бути представницьким i законодав- чим органом. За соцiальним походженням делегати переважно складалися iз iнте- лiгенцiї, селян-середнякiв i духовенства, за поглядами величезна бiльшiсть, навiть соцiалiсти, займала лiберально-нацiональнi позицiї. За своїм етнiчним складом Ра- да була майже цiлком українською, позаяк поляки бойкотували вибори, а євреї з нiмцями вирiшили не брати в них участi, щоб не втягуватися в українсько-пвльський конфлiкт. Президентом республiки автоматично став голова Ради Євген Петруше- вич (юрист i колишнiй член парламенту у Вiднi). На вiдмiну вiд схiдноукраїнських урядiв ЗУНР незабаром уже мала мiсцевi орга- ни управлiння. Вони спиралися на старi австрiйськi моделi (галичани не займалися поширеними на сходi радикальними експериментами) й комплектувалися з ук- раїнцiв, а також досить часто - з польських спецiалiстiв. Незважаючи на запеклу вiйну, яку нав'язали захiдноукраїнськiй державi, їй вдалося забезпечувати на своїй територiї стабiльнiсть i порядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення ад- мiнiстративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рiдко якi з нових схiдноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Схiдної України. Великою мiрою воно стало наслiдком схильностi галичан до суспiльної органiзова- ностi, що дуже розвинулося у довоєннi десятилiття. До важливих законодавчих актiв Народної Ради належать гарантiї нових вибор- чих прав усiм громадянам держави, широкi гарантiї прав меншостей, включаючи надання їм ЗО % мiсць у майбутньому парламентi. Цi кроки зустрiли позитивну реакцiю єврейського населення: переживши триденний погром, влаштований поля- ками у Львовi пiсля захоплення мiста, євреї стали схилятися на користь українцiв. У захiдноукраїнськiй армiї було утворено тисячний загiн, що складався виключно з євреїв. Без зволiкання розв'язувалося й надзвичайно важливе земельне питання: всi великi приватнi землеволодiння, якi належали переважно полякам, експропрiюва- лися й розподiлялися мiж малоземельними та безземельними селянами. З самого по- чатку було зрозумiло, що ЗУНР об'єднається зi схiдноукраїнською державою. 22 сiч- ня 1919 р. в Києвi було проголошено Акт злуки, за яким ЗУНР гарантувалася цiл- ковита автономнiсть. Чи не найбiльш вражаючим органiзаторським досягненням захiдноукраїнського уряду стала Галицька армiя. Знову ж таки на вiдмiну вiд схiдних українцiв галичани цївидко погодилися в тому,;що необхiдно створити сильну, ефективну регулярну ар- мiю. Оскiльки бiльшiсть українцiв, котрi служили в австрiйськiй армiї, перебували на iталiйському фронтi й ще не повернулися додому, вiдчувалася нестача у навчених солдатах. Однак загальна мобiлiзацiя дала свої результати, й до весни в армiї налiчу- валося понад 100 тис. чоловiк, у тому числi 40 тис. боєздатних. Щоправда, iснувала гостра проблема офiцерських кадрiв i спорядження. Соцiально-економiчна вiдста- лiсть провiнцiї зумовила те, що в австрiйськiй армiї було непропорцiйно мало офiце- рiв-українцiв. Так, на 1000 офiцерiв припадало лише два українцi, але аж 27 полякiв. До того ж майже всi українськi офiцери були молодшi вiд полякiв за рангом. Тому ЗУНР звернулася до схiдних українцiв, як, наприклад, до генерала Михайла Оме- ляновича-Павленка, та до кiлькох вищих офiцерiв колишньої царської армiї з про- позицiєю зайняти посади командувача та членiв Генерального штабу. Для укомп- лектування штабу залучалося також багато безробiтних на той час австрiйських та нiмецьких офiцерiв. Але бiльшiсть офiцерiв складали галичани, i знаменно, що в го- дину хаосу й суспiльної напруженостi мiж ними та їхнiми бiйцями розвинулися над- звичайно приязнi стосунки,- ймовiрно, тому, що i тi, й iншi були або селянами, або ж недавнiми вихiдцями з цього класу. Вiйськове спорядження в основному бралося в австрiйських складах або шляхом роззброєння сотень i тисяч нiмецьких та австрiй- ських вiйськ колишньої окупацiйної армiї, котрi текли через Галичину по дорозi додому. Польсько-українська вiйна. Цей конфлiкт можна подiлити на три етапи. Протя- гом першого етапу, що закiнчився в лютому 1919 р., вiйна в основному точилася мiж українською бiльшiстю та польською меншiстю Схiдної Галичини. Швидка й ефек- тивна мобiлiзацiя дала змогу українцям здобути велику чисельну перевагу i змусити полякiв оборонятися. Проте завдяки майстерному керiвництву, ефективнiй такти- цi та заповзятостi в бою поляки вiдбивали в'ялi й позбавленi винахiдливостi атаки українського командування. На другому етапi - протягом березня, квiтня i трав- ня - вiйна переросла у сутичку мiж галицькими українцями та вiйськами власне Польщi. З приходом у Схiдну Галичину пiдкрiплень iз Центральної Польщi поляки отримали вирiщальну кiлькiсну перевагу. Переломною для цього перiоду подiєю ста- ло розгортання проти українцiв армiї генерала ЙозефаГаллера. Цим сформованим у Францiї з польських вiйськовополонених -i чудово озброєним 60-тисячним вiйськом командували переважно французькi офiцери. I хоч Антанта направила його до Поль- щi для боротьби з бiльшовиками, поляки послали це вiйсько проти українцiв, твер- дячи, що всi українцi - бiльшовики або щось подiбне до них. У квiтнi й травнi по- ляки розiрвали українську облогу Львова й вiдкинули деморалiзовану Галицьку ар- мiю до рiчки Збруч. Органiзований 8 червня новим командувачем - генералом Олександром Гре- ковим - несподiваний контрнаступ українцiв започаткував останнiй етап вiйни. Пiд Чортковом, мобiлiзувавши останнi фiзичнi, матерiальнi та духовнi ресурси, галича- ни кинулися на переважаючi польськi сили. Наступ українцiв трохи не сягнув Львова, але його затримали не стiльки пiдсиленi польськi вiйська, скiльки брак боєприпасiв. Маючи на кожного бiйця вiд 5 до 10 набоїв, сили Грекова були знову змушенi вiд- ступити, поклавши цим кiнець найславетнiшим дням в iсторiї Галицької армiї. До середини липня поляки вдруге окупували майже всю Схiдну Галичину, знову притис- нувши захiдноукраїнську армiю до Збруча. У цiй катастрофiчнiй ситуацiї державне керiвництво (9 липня для ефективнiшого управлiння президент Петрушевич за одностайною згодою був призначений дик- татором) виступило з пропозицiєю перейти на румунську територiю. Однак армiя наполягала на тому, щоб продовжувати змагання за українську державу, вступити у Схiдну Україну {з'єднатися з Петлюрою у боротьбi з бiльшовиками. 16 липня 1919 р. Галицька армiя й тисячi цивiльних захiдних українцiв пiд обстрiлом польської арти- лерiї переправилися через Збруч у Схiдну Україну. Так закiнчилася збройна бороть- ба за Схiдну Галичину, що коштувала 15 тис. вбитих для українцiв i 10 тис. для по- лякiв. Дипломатична дiяльнiсть ЗУНР. Протягом усього цього збройного конфлiкту й навiть пiсля його закiнчення захiдноукраїнський уряд плекав великi надiї на мiж- народне визнання своєї справи. Його оптимiзм пояснювався тим, що переможна Ан- танта прийняла знаменитi <чотирнадцять пунктiв> президента Вiльсона, один iз яких гарантував усiм народам право на самовизначення. Проте якщо полiтичнi принципи Антанти спiвпадали з позицiями українцiв, то полiтичнi iнтереси провiдного учасни- ка цього союзу - Францiї - перегукувалися з польськими планами. Пройнятi iдеєю не допустити вiдродження могутньої Нiмеччини, французи намагалися запобiг- ти цьому, створивши на схiдному кордонi Нiмеччини сильну польську державу. I якщо Польща вимагала приєднання Схiдної Галичини, то так i мало статися. Хоч схiднi та захiднi українцi вирядили на Паризьку мирну конференцiю (яка зiбралася, щоб накреслити нову полiтичну карту Європи) об'єднану делегацiю, на практицi захiднi українцi у здiйсненнi своїх цiлей дiяли окремо. Вони, наприклад, домагалися визнання їхньої державностi та допомоги Антанти на переговорах iз поляками про врегулювання конфлiкту. Проте обидвi українськi делегацiї зустрiли мало симпатiї та Паризькiй конференцiї. Лише Англiя, в якої польськi плани фран- цузiв не викликали захоплення й яка була заiнтересована у галицькiй нафтi, протя- гом нетривалого часу пiдтримувала українцiв. Але з поразкою на виборах уряду Ллойд Джорджа й ця пiдтримка випарувалася. Тим часом, зав'язавши прекраснi контакти iз захiдними державами завдяки зусиллям свого лiдера Романа Дмов- ського, що вирiзнявся запеклим нацiоналiзмом (i антиукраїнськими переконаннями)^ поляки, як могли, старалися дискредитувати захiдних українцiв. Поляки твердили, що українцi надто вiдсталi, аби мати власну державу, що їхня осiбнiсть як нацiї - <вигадка нiмцiв> i що вони схильнi до пробiльшовицьких тенденцiй. Польська пропаганда виявилася ефективною, оскiльки європейцi майже нiчого гiе знали про Україну та українцiв. Отже, не було несподiванки ц тому, що 25 .червня 1919 р. Рада послiв Антанти визнала за Польщею право на окупацiю Схiд- ної Галичини, <щоб захистити цивiльне населення вад.неоезпеки бiльшовицьких банд>, ?iроте Рада не погодилася на включейня Схiдної Галичини до складу Польщi. Вона дозволила полякам правити у краї тимчасово за умови, що вони шануватимуть права населення й нададуть йому певну автономнiсть. Остаточно доля Схiдної Га- личини мала вирiшуватися у майбутньому. З огляду на iсторичнi умови невдача захiдних українцiв у досягненнi своїх цiлей не була чимось несподiваним. У Схiднiй Галичинi, де українцi вирiзняли- ся високою органiзованiстю й нацiональною свiдомiстю, проблема насамперед мала кiлькiсний характер: 3,5 млн галицьких українцiв просто не могли протистояти по- лякам, якi в шiсть разiв переважали їх чисельно й були розвиненiшими у гiолiтичному i соцiально-економiчному вiдношеннi. Розпочавши боротьбу, галичани- розрахову- вали на допомогу з двох джерел: iз Схiдної України, яка мала надати збройну й ма- терiальну пiдтримку, що зрiвноважила б перевагу полякiв, i вiд Антанти, яка гучно зобов'язалася поважати принципи самовизначення й вiд якої вони сподiвалися, при- наймнi, визнання законностi українських прагнень. Сталося так, що Захiд вiддав перевагу Польщi, поступившись принципами, а схiднi українцi не змогли вберегти власної держави, вже не кажучи про те, щоб до- помогти галичанам. Тому галицькi українцi, якi яскраво продемонстрували здатнiсть до самоуправлiння, з не залежних вiд них причин не змогли здобути державностi. Це не означає, що вони дiяли бездоганно: їхнi зусилля пiдривалися недiяльним керiвництвом, бездарним стратегiчним плануванням i запiзнiлою дипломатiєю на Заходi. Однак, якби не величезна перевага полякiв, не пiдлягає сумнiву, що Захiдно- українська Народна Республiка посiла б своє мiсце серед iнших нових нацiональ- них держав Схiдної Європи. Розв'язка Вiдступ галичан у Схiдну Україну та їхнє з'єднання з силами Директорiї було важливою подiєю в iсторiї українського нацiонального руху. Вперше захiдне- та схiдноукраїнськi нацiоналiсти, що протягом поколiнь наголошували на iснуваннi мiж ними братнiх зв'язкiв, увiйшли в Контакт мiж собою у масових масiiiтабйх. Те- пер, коли українська революцiя вступала в свою завершальну стадiю, виникла нагода пересвiдчитися, чи здатнi вони до спiвпрацi. Попри хистке становище на маленькому клаптику подiльської землi, лишалася надiя, що цi два уряди й армiї, з усiх бокiв оточенi ворогами, зiллються в одне цiле. У вiйськовому вiдношеннi українцi ще нiколи не були такими мiцними. Галицька ар- мiя налiчувала близько 50 тис. бiйцiв. Серед усiх армiй, що воювали на Українi,- української, бiльшовицької, бiлої, вона була чи не найбiльш дисциплiнованою й дi- йовою. Внаслiдок щойно проведеної реорганiзацiї та появи кiлькох надзвичайно та- лановитих командувачiв сильнiшою стала й 35-тисячна армiя Директорiї. Крiм того, з нею узгоджували свої операцiї 15-тисячнi партизанськi загони пiд проводом отама- нiв Зеленого та Ангела. Таким чином, українцi мали 100 тис. загартованого в боях вiйська, що змушувало рахуватися з таким суперником. На адмiнiстративний апарат Директорiї позитивний вплив справили також Сум- лiннi галицькi службовцi, якi почали працювати в ньому. Вперше на територiї Дирек- ' торiї з'являлася подоба права, порядку й стабiльностi. Пiднесення ефективностi в управлiннi та дедалi глибше розчарування селян у бiльшовиках сприяли тому, що населення з дедалi бiльшою готовнiстю включалося у мобiлiзацiю, яку Директорiя проводила на Правобережжi. Проте нестача зброї та провiанту змушувала Петлюру вiдсилати додому багатьох новобранцiв. У цей багатообiцяючий момент, щоб ско- ристатися можливостями, якi мерехтiли попереду, українцям належало виконати двi умови. Бони повиннi були налагодити гармонiйнi взаємини мiж двома урядами, а та- кож переконати Антанту в необхiдностi" постачання їм зброї. Незабаром стало ясно, що розбiжностi мiж двома українськими урядами бiльшi, нiж їхня здатнiсть розв'язати їх. По-перше, мiж Директорiєю Петлюри й диктатор- ством Петрушевича iснували досить непевнi стосунки. Теоретично Директорiя була всеукраїнським урядом i тому претендувала на верховенство; проте на практицi са- ме захiдноукраїнський уряд мав сильнiшу армiї?, ефективнiший апарат управлiння й тому не бажав дотримуватися полiтики, з якою не погоджувався. По-друге, обидва уряди розходилися в iдейних переконаннях. Директорiя складалася майже виключ- но iз представникiв лiвих партiй, тим часом як захiдноукраїнський уряд спирався на лiберальнi партiї з виразними консервативними тенденцiями. Внаслiдок цього схiд- няки звинувачували галичан у <реакцiйностi>, а останнi, вiдповiдаючи комплiментом на комплiмент,' називали перших <напiвбiльшовиками>. Галичани, що вирiзнялися високою органiзованiстю й нацiональною свiдомiстю, iз зневагою дивилися на орга- нiзацiйну розхлябанiсть схiдних українцiв, їхнiй соцiальний радикалiзм i схиль- нiсть. до iмпровiзаторства. Зi свого боку схiднi українцi вважали галичан провiн- цiйними, збюрократизованими й нездатними зрозумiти конфлiкт на Українi у шир- шому контекстi. О^же, на переднiй план з усiєю очевиднiстю виступили глибокi куль- турнi, психологiчнi й полiтичнi розбiжностi, якi накопичувалися мiж схiдними й за- хiдними українцями протягом столiть. Цi розбiжностi виявилися пiд час об'єднаного наступу українцiв проти бiльшо- викiв на початку серпня 1919 р. Вiн почався вдало, й до кiнця мiсяця попри впертий опiр українцi захопили велику частину Правобережжя. Проте головною причиною вiдходу бiльшовикiв був не український наступ, а похiд Бiлої армiї. З Сибiру Москвi загрожували сили адмiрала Олександра Колчака, у Прибалтицi до наступу на Пет- роград готувався генерал Микола Юденич, але найбiльшу загрозу являли армiї генерала Денiкiна, що насувалися з Дону. В' кiнцi лiта 1919 р. бiльшовицький ре- жим, здавалося, от-от мав упасти. ' ЗО серпня у щойно покинутий бiльшовиками Київ увiйшли галицькi частини, а Директорiя готувалася з трiумфом увiйти до мiста наступного дня. Проте того ж ЗО серпня до мiста вступили передовi частини армiї Денiкiна й зiткнулися там iз гали- чанами. Не знаючи, як реагувати на бiлих (захiдноукраїнський уряд часто заявляв про вiдсутнiсть будь-якого конфлiкту мiж ним. i Денiкiним), галичани вiдступили - на превелике розчарування Петлюри та схiдних українцiв, якi з полiтичних i симво- лiчних мiркувань вiдчайдушне прагнули захопити Київ. Через' кiлька днiв, коли Пет- люра нарештi переконав галичан вступити з бiлими в бiй, вiдвойовувати мiсто було вже надто пiзно. Українськi армiї, обiзленi одна на одну й утягнутi в небажаний конфлiкт з бiлими, вiдiйшли на захiд. На цьому по сутi закiнчилися змагання за ук- раїнську державнiсть. Далi йшов уже заплутаний i трагiчний епiлог. Бiлi. Сповненi рiшучостi вiдновити старий суспiльний лад та <єдину та неподiль- ну Росiю>, бiлi, силами Яких .командували реакцiонери-генерали, ненавидiли <соцiа- лiстичного авантюриста> Петлюру i схiдноукраїнських <зрадникiв-сепаратистiв> майже так само, як i бiльшовикiв (однак вони не мали нiчого проти галичан, вва- жаючи їх чужоземцями). Позицiю бiлих в українському питаннi прямо висловив їхнiй провiдний iдеолог Василь Шульгiн, коли вiйська Денiкiна захопили ' Київ: <Пiвденно-Захiдний край (Шульгiн вiдмовлявся користуватися словом <Укра- їна>.- Авт.) є росiйським, росiйським, росiйським... ми не поступимося ним нi перед зрадниками-українцями, нi перед катами-євреями> (натяк на численних євреїв у складi бiльшовицького Чека). Враховуючи, що подiбнi настрої переважали серед бiлих, не дцвно, що надмiрно самовпевнений Денiкiн вiдмовивезi навiть розглядати кiлька висунутих Петлюрою пропозицiй про об'єднання зусиль у боротьбi з бiльшовиками. Така реакцiя була одною з найгрубiших помилок Денiкiна, позаяк вiн не лише втратив пiдтримку ве- ликої української армiї, а й, вiддавши своїм вiйськам наказ напасти на українцiв, створив ситуацiю, що була на руку саме бiльшовикам. Ця самогубна негнучкiсть, яка з очевиднiстю проступала в реакцiйнiй соцiальнiй полiтицi бiлих, великою мiрою спричинила поразку Денiкiна восени 1919 р. Бiлi вдавалися також до iнших способiв пiдiрвати Директорiю,- Переконуючи, наприклад, покровителiв з Антанти не визна- вати української держави на Паризькiй мирнiй конференцiї й, що особливо важливо, вiдмовити українцям в усякiй матерiальнiй допомозi. До осенi 1919 р. становище українцiв стало справдi трагiчним. З одного боку їх атакували бiлi, з iншого от-от мали вдарити бiльшовики, в тилу чатували агресивнi поляки й вороже настроєнi румуни. Цей <чотирикутник смертi>, що невпинно зву- жувався, став нестерпним, коли в жовтнi виснаженi, голоднi, позбавленi постачан- ня й притулку українськi армiї вразила епiдемiя тифу. За якихось кiлька тижнiв ве- лика кiлькiсть- солдатiв або померли, або вмирали, або ж були ураженi хворобою. Власне, тодi розвалилася горда колись Галицька армiя. До кiнця жовтня в її складi налiчувалося лише 4 тис. боєздатних солдатiв. У Петлюри ж було всього 2 тис. бiйцiв. Тi, що лишилися живими, рятувалися, як могли. 6 листопада 1919 р. галицький генерал Мирон Тарнавський перевiв своїх бiйцiв пiд командування бiлих за умови, що вони не будуть боротися проти iнших українцiв i що їм дадуть можливiсть поновити сили. Тим часом Петрушевич iз прибiчниками дiстався до Вiдня, сформувавши там уряд у вигнаннi. Зi свого боку Петлюра- з Ди- ректорiєю знайшли со(у притулок у Польщi, а їхнi вiйська перетворилися на парти- занськi загони, що дiяли в бiльшовицькому тилу. У гнiтючому фiналi залишки двох українських урядiв i армiй опинилися в таборах своїх взаємних ворогiв. Союз Петлюри з Польщею. Проте iсторiя поразок українцiв у боротьбi за неза- лежнiсть цим не вичерпувалася. 21 квiтня 1920 р., вiдмовившись вiд усяких претен- зiй на Схiдну Галичину (що викликало обурення серед галицьких українцiв), Пет- люра укладає з поляками пакт про спiльний наступ на Україну проти бiльшовикiв. .'Участь полякiв у цiй несподiванiй угодi мотивувалася прагненням створити мiж со- бою та Росiєю схiдноукраїнську буферну державу. Вони сподiвалися, що з появою на Українi вiдновленої армiї Петлюри їхнiй наступ дiстане пiдтримку настроєного проти бiльшовикiв селянства країни. Як завжди, спочатку все йшло добре, i 6 травня со- [юзницькi сили, що налiчували близько 65 тис. полякiв i 15 тис. українцiв, оволодiли ^ Києвом. I Однак очiкувана пiдтримка не надiйшла. Очевидно, особистого авторитету Пет- i люри виявилося недостатньо для того, аби подолати се^ед багатьох селян традицiйну I неприязнь до його союзникiв - польських <панiв>. У червнi бiльшовики вдалися до I контрнаступу, який зрештою привiв до польсько-радянських мирних переговорiв i I розриву полякiв iз Петлюрою. Схiдноукраїнська армiя, що зросла до 35 тис., про- iДовжувала сама воювати з бiльшовиками до 10 листопада 1920 р., доки її зму- сили лишити свiй невеликий клапоть землi на Волинi та iнтернуватися на територiї, зайнятi, поляками. За винятком кiлькох невдалих партизанських операцiй, прове- дених у Радянськiй Українi через рiк, вiйна за незалежнiсть України нарештi скiнчилася. Перемога бiльшовикiв Зазнавши наприкiнцi лiта 1919 р. другої поразки на Українi, бiльшовики перегля- нули свою полiтику. Українцi в партiї на чолi з Юрiєм Лапчинським виступили з гострою критикою тих, хто був схильний нехтувати властивою Українi специфi- кою. Вони доводили, що не можна прийняти як щось готове форми життя, котрi роз- винулися в Росiї за пiвтора роки радянського будiвництва. Керiвництво партiї не- охоче визнало^ що реквiзицiї збiжжя викликали гостру ворожiсть селянства до бiль- Бiльшовицькi вiйська вступають в Одесу. Лютий 1920 р. шовикiв i що самi бiльшовики грубо помилялися, недооцiнюючи нацiоналiзм, у попе- реднiх експедицiях на Україну. Видатну роль у цiй самокритицi вiдiграв i Ленiн, який визнав необхiднiсть енергiйно боротися з залишками, хай i пiдсвiдомими, велико- руського iмперiалiзму i шовiнiзму серед росiйських комунiстiв. Позицiя Ленiна не була, однак, поступкою вимозi української незалежностi - нi в розумiннi незалежної державностi, якої хотiли нацiоналiсти, нi в планi органi- зацiйної самостiйностi, якої прагнуло багато українських бiльшовикiв. Вона мала на метi надати радянськiй владi на Українi українського забарвлення. Тому утворен- ня 21 грудня 1919 р. третього українського радянського уряду супроводжувала пат- рiотична риторика, як, наприклад: <знову постає з мертвих вiльна i незалежна Ук- раїнська соцiалiстична радянська республiка>. Iнший манiфест проголошував основ- ною метою комунiстiв України <захист незалежностi й неподiльностi Української соцiалiстичної радянської республiки>. Кiлька українських членiв партiї було при- значено на високi (проте не ключовi) посади в урядi, партiйнi дiячi отримали вказiвки при можливостi користуватися українською мовою й виявляти повагу до Україн- ської культури. Щоб заспокоїти українське селянство, бiльшовики припинили колективiзацiю, що на Українi зустрiчала значно бiльший опiр, нiж у Росiї. Проте, Продовжуючи вiд- бирати зерно, бiльшовики тепер стверджували, що воно призначається для україн- ської радянської армiї, а не для Росiї. Бiльше уваги зверталося на 'тактичнi заходи, якi викликали напруженiсть серед багатих, середнiх та бiдних селян. Зрозумiвши безнадiйнiсть усiх спроб схилити на свiй бiк близько 500 тис. куркулiв, бiльшовики узялись за середнякiв, запевняючи, що тi отримають можливiсть зберегти свої землi. Партiя також стала активнiше втiлювати стару полiтику створення комiтетiв неза- можних селян (комнезамiв) iз метою нейтралiзацiї впливу куркулiв на селi. Попри всi цi маневри остаточну перемогу бiльшовицької влади на Українi забез- печило не що iнше, як збройна сила Радянської Росiї. До осенi 191Я р. у Червонiй ар- мiї було. 1,5 млн солдатiв, а весною 1920 р.- майже 3,5 млн пiд командуванням 50 тис. колишнiх царських офiцерiв, змущених служити у бiльшовицькому вiйську. Таким чином, коли на початку грудня 1919 р. бiльшовики з усiма своїми силами по- вернулися на Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Проте навiть пiсля того як у листопадi 1920 р. був вигнаний останнiй солдат української та Бiлої армiй, бiльшовикам було ще далеко до повного контролю над українським селом. Велика кiлькiсть селянства, особливо куркулi, що лишалася запеклим ворогом ко- мунiзму, продовжувала вперту, хоч i неузгоджену партизанську вiйну з бiльшови- ками. Антибiльшовицькi повстанцi об'єднанi в понад 100 загонiв, налiчували бiльше як 40 тис. чоловiк. На пiвднi, спираючись на широку пiдтримку народу, знаменитий бать- ко Махно тримався аж до серпня 1921 р. На Київщинi великими, добре озброєними загонами у 1-2 тис. чоловiк командували такi петлюрiвськi отамани, як Юрiй Тю- тюнник, зв'язаний з українським емiграцiйним урядом у Польщi. Лише пославши проти них понад 50 тис. бiйцiв, переважно чекiстiв, наприкiнцi 1921 р. бiльшовики змогли зламати хребет партизанському руховi. З цього часу вони могли стверджу- вати, що не -тiльки завоювали Україну^а й пiдпорядкували її. Чому ж у перiод, коли розпалися iмперiї й майже всi нацiї Схiдної Європи, вклю- чаючи й такi невеликi, пiдвладнi царям народи, як фiнни, естонцi, латишi та литовцi, завоювали незалежнiсть, а ЗО-мiльйонним українцям не вдалося зробити цього? Це питання тим доречнiше, що українцi боролися й заплатили за свою незалежнiсть бiльшим числом життiв, нiж, напевно, будь-яка iнша схiдноєвропейська нацiя. Розглядаючи загальнi причини поразки українцiв, необхiдно розрiзняти внут- рiшнi та зовнiшнi чинники, а також становище схiдних i захiдних українцiв. Iз точки зору внутрiшнiх чинникiв головна дилема українцiв (i насамперед схiдних) поля- гала в тому,- тут ми повторимо цей важливий момент,- що вони були змушенi по- чинати створення держави, ще не завершивши формування нацiї. Вiдставання й не- розвинутiсть процесу нацiонального будiвництва були наслiдком гнiту царату й слаб- кої соцiальної бази, що на неї спиралося формування нацiї. З усiх соцiальних груп i класiв на Українi найдiяльнiшою в нацiональному русi та зусиллях у будiвництвi держави виявляла себе iнтелiгенцiя. Проте вона складала лише 2-3 % усього на- селення, й тiльки невелика її частина пiдтримувала українську справу. Для багатьох її представникiв, однаково тiсно пов'язаних iз росiйською та українською культурою, було психологiчно важко розiрвати зв'язки з Росiєю. Цим i пояснювалися їхня не- рiшучiстю у питаннi про незалежнiсть i схиляння до автономiї чи федералiзму. На- рештi, навiть пiд час революцiї та громадянської вiйни багато вкраїнських iнтелiгентiв нiяк не могли вирiшити, яка мета важливiща: соцiальнi змiни чи нацiональне визво- лення. Тому в Схiднiй Українi на роль вождiв революцiя висунула iдеалiстичних, патрiотично настроєних, але недосвiдчених iнтелiгентiв, змусивши їх дiяти, перш нiж тi зрозумiли, чого вони прагнуть i як цi прагнення реалiзувати. Очолюючу змагання за незалежнiсть, українська iнтелiгенцiя розраховувала на допомогу селянства. Проте цей величезний загiн потенцiйних прибiчникiв не виправ- дав її сподiвань. Неосвiчений, забитий i полiтичне незрiлий селянин знав, чого вiн не хоче, але не мiг з упевненiстю сказати, за що вiн бореться. Селянин розумiв, що вiн трудiвник, якого експлуатують. З цим i пов'язанi першi успiхи бiльшовицької пропаганди. Проте селяниновi важко було осягнути складнiшу iдею нацiональної незалежностi, й лише пiд кiнець громадянської вiйни багато бiльш-менш освiчених селян стали схилятися на її бiк. Але на той момент найкраща можливiсть завоювання незалежностi була втрачена. Навiть коли селяниц прагнув пiдтримати справу незалежностi, органiзувати його для такої пiдтримки було надзвичайно складно. На вiдмiну вiд невеликих компактних груп робiтникiв, зосереджених у кiлькох найбiльших мiстах i тому легкодоступних для бiльшовикiв, селяни були розпорошенi по тисячах сiл. Переконати їх у необхiд- ностi спiвпрацi становило собою проблему, розв'язати яку недосвiдченiй iнтелiгенцiї виявилося не пiд силу. I якщо пiдтримка українських нацiоналiстiв iнтелiгенцiєю та селянством була питанням проблематичним, то вiдсутнiсть цiєї пiдтримки в мiстах (це стосується насамперед Галичини) мала вирiшальне значення. Не в змозi розра- ховувати на робiтникiв, мiську буржуазiю, чиновництво, службовцiв, технiчний пер- сонал, українськi армiї з великими труднощами утримувалися в мiстах - цих осе- редках комунiкацiй, транспорту й управлiння. Таким чином, слабкiсть соцiальної бази українського руху 1917-1920 рр. стала стратегiчним недолiком, що справив великий вплив на результати боротьби. За всiєю серйознiстю внутрiшнiх недолiкiв українського нацiонального руху вирi- шальними в його поразцi стали зовнiшнi чинники.-Що стосується захiдних україн- цiв, котрi за силою нацiонального руху не поступалися iншим схiдноєвропейським країнам, якi завоювали незалежнiсть, то їхня поразка пояснювалася переважаючою силою полякiв. На Схiднiй ж Українi шлях до незалежностi перетяла бiльшовицька Росiя, а не українськi бiльшовики. Наприкiнцi 1920 р. командувач Червоної армiї Лев Троцький вiдкрито визнавав: <Радянська влада протрималася на Українi до сих пiр (i протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комунiстiв i Червоної армiї>. Своєю перемогою партiя Ленiна завдячувала не лише блискучому керiвництву й прекраснiй органiзацiї, а також наявностi в її розпорядженнi величезних фiнансових, адмiнiстративних, промислових i людських ресурсiв Росiї. Бiльшовики могли розра- ховувати на пiдтримку росiян i русифiкованих робiтникiв у мiстах України, що да- вало їм змогу у вирiшальний момент мобiлiзувати прибiчникiв. Схiднi українцi мали iншого запеклого ворога - бiлих. Щоб перемогти таких ворогiв, потребувалося бiльше сил, нiж. могли зiбрати нацiональнi рухи, що народжувалися. Воюючи з набагато могутнiшими ворогами, схiднi й захiднi українцi не спромог- лися добитися визнання й допомоги переможної Антанти. До причин, через якi Антанта (а вона з готовнiстю надавала збройну й дипломатичну допомогу антибiль- шовицькiй Бiлiй армiї та численним новоствореним у Схiднiй Європi нацiональним державам) вiдвернулася вiд українцiв, належали: незнання реального становища на Українi; енергiйна й ефективна антиукраїнська пропаганда полякiв i бiлих; зносини Центральної Ради й Гетьманщини з нiмцями та лiвi (<бiльшовицькi>) тенденцiї Ди- ректорiї. Нарештi, встановленню нацiонального Уряду великою мiрою заважав хаос, Що панував на Українi в 1917-1921 рр. Але поряд iз втратами революцiя й громадянська вiйна принесли українцям i здобутки. Нацiональна свiдомiсть, ранiше притаманна обмеженiй частинi iнтелiгенцiї, поширилася на всi верстви українського суспiльства. З одного боку, селянин, що про- демонстрував здатнiсть валити уряди й боротися за свої iнтереси, здобув упевненiсть у власних силах i почуття самоцiнностi. А за цим прийшло прагнення того, щоб до його мови та культури^вигiвлялося бiльше поваги й визнання. З iншого боку, поява українських урядiв привчала селян вважати себе українцями. Тому за якихось чотири роки процес нацiонального будiвництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумiннi подiї 1917-1921 рр. були революцiєю не лише соцiально-еконо- мiчною, а й нацiональною. Якщо змагання за нацiональне самовизначення зумовили специфiчнi риси укра- їнської революцiї, то соцiально-економiчнi перетворення пов'язали її зi всеросiй- ською революцiєю. На Українi, як i скрiзь у колишнiй царськiй Росiї, зник старий лад, i селяни розподiлили мiж собою значну частину конфiскованих земель. Тому, хоч мрiї про незалежнiсть лишилися нездiйсненими, багато українцiв мали пiдстави вважати, що революцiя не покинула їх з порожнiми руками. Все залежало вiд того, чи дозволить радянський уряд українцям консолiдуватися й скористатися здобут- ками революцiї. ,