УКРАЇНА У XX СТОЛIТТI ВIЙНА I РЕВОЛЮЦIЯ Українцi в першiй свiтовiй вiйнi Росiйськi революцiї Революцiя на Українi Бiльшовицький переворот i Центральна Рада Перша свiтова вiйна стала для Європи першим жахливим досвiдом сучасного ве- дення воєнних дiй. Про катастрофiчнi масштаби цього конфлiкту свiдчать хоча б окремо взятi статистичнi данi: 33 країни, якi ранiше чи пiзнiше взяли участь у вiйнi, мобiлiзували 65 млн солдатiв, з яких 10 млн загинуло i 20 млн було поранено. Жерт- ви серед цивiльного населення були майже такими ж. Вiйна набрала не лише масо- вого, а й тотального характеру. Щоб пiдтримати величезнi армiї, що воювали на фронтi, цiлi суспiльства з їхнiми економiками впрягалися у колiсницю вiйни. Зрос- таючi втрати призводили до страшного напруження сил на фронтах i в тилу, оголю- вали й поглиблювали фатальнi полiтичнi й соцiально-економiчнi вади старих iм- перських порядкiв Європи. В результатi для Нiмеччини, Турецької та Австро-Угор- ської iмперiй (так званих Центральних держав), а також Росiйської iмперiї, яка ра- зом з Великобританiєю, Францiєю та Сполученими Штатами входила до Антанти, вiйна зрештою стала змаганням на самознищення. Першою пiд тиском вiй> розвалилася Росiйська iмперiя. Не було чогось неспо- дiваного в тому, що ЇЇ кiнеи супроводжувався швидким пiднесенням рiзних росiй- ських партiй, якi здавна виступали проти царського режиму, а тепер намагалися нав'язати дезорiєнтованому суспiльству власнi моделi нового соцiально-економiч- ного й полiтичного устрою. Але багатьох здивувало те, що зовнi слухнянi неросiйськi народи колишньої iмперiї також почали вимагати права влаштувати свою долю на власний розсуд. Тому поширений погляд на революцiю 1917 р. як на титанiчну битву класiв у Росiї не дає адекватного розумiння подiй на Українi: тут вибухнула українська революцiя, що за своєю природою була як нацiональною, так i соцiально- економiчною. Українцi в першiй свiтовiй вiйнi Наслiдки вiйни для українцiв, змушених битися з обох воюючих сторiн, були не- гайними, безпосереднiми й тяжкими. Протягом усiєї вiйни Галичина слугувала аре- ною найбiльших i найкровопролитнiших побоїщ на Схiдному фронтi, її населення зазнавало страшних збиткiв вiд руйнувань та спустошень, причинених воєнними дiями, а також брутальнiстю як росiйського, так i австрiйського командування.  Але поряд iз фiзичними втратами вiйна ще бiльше погiршила долю українцiв, кот- рi не мали власної держави, що захищала б їхнi конкретнi iнтереси. Величезна кiль- кiсть українцiв (у росiйськiй армiї налiчувалося 3,5 млн українських солдатiв i 250 тис. служили в австрiйському вiйську) боролися i вмирали за iмперiї, що не ли- ше iгнорували їхнi нацiональнi iнтереси, але й активно намагалися, як, зокрема, Ро- сiя, знищити їхнiй нацiональний рух. Найгiршим було те, що українцiв - як учас- никiв боїв з обох сторiн - змушували вбивати один одного. Єдиним позитивним ас- пектом вiйни було те, що вона виснажувала воюючi iмперiї, створюючи тим самим новi полiтичнi можливостi для своїх пригноблених пiдданих. Але, принаймнi попер- вах, ця можливiсть була ще занадто вiддаленою. Україну Австрiї одразу вiдреагувалй на початок воєнних дiй. З серпня 1914 р., щоб забезпечити українцiв єдиним об'єднаним представницьким органом, усi укра- їнськi партiї утворили у Львовi Загальну Українську Раду на чолi з авторитетним пар- ламентським дiячем Костем Левицьким. Проголосивши, що <перемога австро-угор- ської монархiї буде й нашою перемогою, i чим бiльшої поразки зазнає Росiя, тим ближчою буде година визволення українцiв>, Рада закликала всiх українцiв боро- тися за конституцiйну Австрiю (їхнього найбiльшого друга) проти самодержавної Росiї (найзапеклiшого ворога). Незабаром Рада висунула iдею створити всеукраїн- ський вiйськовий загiн. На неї вiдгукнулося понад 28 тис. нацiональне свiдомих юна- кiв, багато з яких належали до органiзацiй <Сiч>, <Сокiл> i <Пласт>. Стурбованi мож- ливiстю виникнення великих українських вiйськових загонiв, впливовi поляки у Вiд- нi зробили так, щоб на службу до Українського легiону (пiзнiше цю назву змiнили на Українських сiчових стрiльцiв) прийняли лише 2,5 тис. чоловiк. Це було перше українське вiйськове формування того часу. Величезна бiльшiсть iнших українцiв, якi служили Габсбургам, включалися в регулярнi австрiйськi пiдроздiли. Соцiалiсти, котрi виїхали з Росiйської України, також утворили у Львовi полi- тичну органiзацiю, яка мала бути представником їхнiх спiввiтчизникiв, що пере- бували пiд царською владою. Важливою, ба навiть iсторичною рисою цiєї органi- зацiї на чолi з Володимиром Дорошенком, Андрiєм Жуком, Мар'яном Меленев- ським, Олександром Скоропис-Йолтуховським та Миколою Залiзняком, що нази- валася Союзом визволення України, було те, що вона першою серед українських органiзацiй проголосила своєю метою утворення самостiйної української держави. Для досягнення цiєї мети СВУ вирiшив спiвпрацювати з Нiмеччиною та Австрiєю проти Росiї. Але, ледве згуртувавшися, цi органiзацiї були змушенi тiкати до Вiдня вiд насту- паючої росiйської армiї, яка на початку вересня прорвала австрiйську оборону й оку- пувала велику частину Схiдної Галичини. Ця поразка австрiйцiв мала страшнi на- слiдки для українцiв Галичини. Шукаючи причини своїх невдач, австро-угорське командування охоче повiрило звинуваченням польської адмiнiстрацiї провiнцiї в то- му, що такою причиною стала <зрада українцiв>, котрi нiбито таємно симпатизу- вали й допомагали росiянам. У результатi вiдступаючi габсбурзькi вiйська, насам- перед угорськi частини, розпочали кампанiю терору проти українського населення. Спочатку русофiлiв, а згодом i взагалi українцiв цiлими сотнями заарештовували й страчували без суду. Тисячi гнали до Австрiї й там кидали до концентрацiйних та- борiв. Найсумнiшою славою серед них користувався Телергоф, де в жахливих умо- вах тримали ЗО тис. русофiлiв та українофiлiв, якi тисячами гинули вiд хвороб. Зго- дом у вiденському парламентi вибухнув скандал навколо такого ставлення до ав- стрiйських громадян, i в 1917 р. цей та iншi концтабори було наказано закрити. Незавидна доля спiткала також галицьких українцiв, котрi потрапили пiд росiй- ську окупацiю. Царський уряд швидко дав зрозумiти, що вiн не вважає Схiдну Га- личину якимсь новим i тимчасовим завоюванням, називаючи її не iнакше, як <дав- ньою росiйською землею>, котра тепер <назавжди возз'єднується з матiр'ю-Росiєю>. Потiм вiн взявся за втiлення в життя мiфу про <росiйськiсть> Галичини. Генерал- губернатором було призначено графа Георгiя Бобринського (брата впливового росiйського консерватора, що здавна виступав за захоплення Галичини), який од- разу розпочав загальний наступ на український рух, або <мазепинство>, як його на- зивали царськi чиновники. Його з ентузiазмом пiдтримали русофiли; такi їхнi лiдери, як Володимир Дудикевич, Семеон Бандасюк та Юлiан Яворський, спочатку повтiка- ли до Росiї, а тепер поверталися разом iз переможними росiйськими армiями^ Русо- фiли виявляли й видавали українських дiячiв ( аналогiчно тому, як останнi видавали перших австрiйцям кiлькома тижнями перед тим), яких заарештовували й депорту- вали вглиб Росiї. Росiяни переслiдували українофiлiв, австрiйцi пiддавали репресiям русофiлiв, а роздертi iдеологiчними суперечками галичани видавали й тих, i тих во- роговi - все це ще бiльше погiршувало й без того сумну долю українцiв. За наказом царських властей було закрито всi українськi культурнi установи, кооперативнi й перiодичнi видання. Вводилися обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити в школах росiйську мову. Особливо масивних атак зазнала греко-католицька церква - цей символ захiдноукраїнської само- бутностi. До Росiї вивозили сотнi греко-католицьких священикiв, а натомiсть ста- вили православних попiв, що схиляли селян до православ'я. Заарештували й вивезли до Суздаля митрополита Андрея Шептицького, який вiдмовився рятуватися вiд ро- сiян утечею. Безстрашна поведiнка митрополита протягом усiєї вiйни надихала йо- го землякiв i значно сприяла дальшому зростанню його популярностi. Але не встиг- ли росiяни остаточно здiйснити всi свої плани, як австрiйцi пiшли у контрнаступ i до травня 1915 р. вiдвоювали бiльшу частину Схiдної Галичини. Вiдступаючi царськi вiйська взяли заложниками кiлька сотень провiдних українських дiячiв, а також ева- куювали тисячi людей, включаючи багатьох русофiлiв, ролi яких в українськiй полi- тицi тепер Прийшов кiнець. Ставлення росiян до галицьких українцiв, яке вiдомий росiйський полiтик Пав- ло Мiлюков розцiнив у своєму виступi в Думi як <європейський скандал>, являло собою, продовження полiтики уряду щодо українського руху в Росiйськiй iмперiї. З вибухом вiйни було закрито майже всi українськi органiзацiї та газети. Коли у 1916 р. загальновизнаний провiдник українцiв Михайло Грушевський повернувся до Києва, його заарештували й вислали на пiвнiч Росiї. Царський мiнiстр закордон- них справ Сергiй Сазонов з неприхованим задоволенням казав: <Тепер настав слуш- ний момент, щоб раз i назавжди позбутися українського руху>. Однак пiсля катастро- фiчних втрат у 1915 р. самовпевненiсть царського уряду дещо пiдупала, й вiн трохи пом'якшив тон. У Росiйськiй iмперiї знову обережно починали працювати україн- ськi кооперативи, книгарнi, науковi товариства, а також кiлька газет. Вiдновила свою координацiйну дiяльнiсть напiвтаємна українська полiтична органiзацiя ТУП, тобто Товариство українських прогресистiв, поширюючи агiтацiю за конституцiйне прав- лiння в iмперiї та автономiю для України. Тим часом у Вiднi, по австрiйський бiк фронту, у травнi 1915 р. зiбралися укра- їнськi полiтичнi дiячi та вiдновили свiй представницький орган - Загальну Укра- їнську Раду. В мiру того як вiйна дедалi бiльше виснажувала Австро-Угорщину, чим- раз смiливiшими ставали вимоги народiв iмперiї, серед них i українцiв. Так, Загаль- на Українська Рада оголосила своєю метою незалежнiсть Росiйської України, кот- ру, як вона сподiвалася, завоюють австрiйцi, а також широку автономiю для Схiд- ної Галичини та Буковини. Проте коли-у 1916 р. Вiдень пообiцяв полякам ще бiль- шу владу в Галичинi, Рада на знак протесту саморозпустилася. Надалi захiдноукра- їнськi iнтереси представляв український клуб вiденського парламенту на чолi з Єв- геном Петрушевичем. У Вiднi також дiяли схiдноукраїнськi емiгранти з Союзу визволення України, яких фiнансове пiдтримували нiмцi та австрiйцi. Ця органiзацiя вирядила представ- никiв у багато європейських столиць для пропаганди справи української незалеж- ностi. Хоч це й не дало вiдчутних результатiв, але робота СВУ з сотнями тисяч по- лонених українцiв, 50 тис. iз яких перебували у спецiальних таборах, не лише пiдно- сила нацiональну свiдомiсть солдатiв, а й привела до' створення так званих Сiрожу- панної та Сйньожупанної дивiзiй, що згодом боротимуться за українську справу. Вiдтак iз продовженням вiйни не викликало сумнiву, що українцi, як i iншi народи, неухильно стають дедалi заповзятливiшими у здiйсненнi власних цiлей i щораз менше проймаються долею iмперiй, якi протягом столiть панували над ними. У 1917 р. воюючi сторони опинилися на гранi виснаження. Та особливої гостро- ти досягла напруженiсть у Росiї, де тягар тотальної вiйни подвоював недолiки вiд- сталого, прогнилого й негнучкого режиму збанкрутiлого царя Миколи II. З усiх учас- никiв вiйни Росiя зазнала найтяжчих утрат - понад 8 млн чоловiк убитими, пора- неними та полоненими. Це викликало широке невдоволення, оскiльки часто пояс- нювалося недбалiстю й помилками з боку призначених царем бездарних командирiв. Водночас через корумпованiсть i малоефективнiсть росiйського чиновництва та про- мисловцiв сотнi тисяч солдатiв посилалися проти ворога, iнколи не маючи навiть руш- ницi з набоями. Вiйна та прорахунки уряду призвели до ще бiльшої кризи в усьому суспiльствi. З мобiлiзацiєю на вiйськову службу близько половини працездатних чоловiкiв зменшилося виробництво продуктiв i промислових виробiв, рiзко зросли цiни. Голод став звичайним явищем, особливо серед жителiв мiст, розгорталися страйки, у народi зростало розчарування. Росiйськi революцiї У 1917 р. вiдбулися двi росiйськi революцiї. Перша - Лютнева - скорiше по- ходила на розвал, нiж на повстання. Почалася вона досить невинно, коли 8 березня (23 лютого за ст. ст.) петроградськi робiтники оголосили страйк протесту проти не- стачi продуктiв. Але, отримавши наказ стрiляти в цивiльних людей, царськi вiйська перейшли на бiк робiтникiв. За кiлька днiв подiбне вчинила бiльша частина столич- ної залоги. Водночас населення мiста заповнило вулицi, щоб продемонструвати со- лiдарнiсть iз страйкарями. З поширенням демонстрацiй по всiй iмперiї Микола II зрiкся престолу, його мiнiстри й урядовцi розбiглися, а ненависнi жандарми похо- валися. До 12 березня царський режим розсипався, як картковий дiм. Хоч повалити царат було напрочуд легко, знайти йому замiну, прийнятну для всiх, виявилося надзвичайно важко. З'явилося два претенденти на полiтичну владу. Одним iз них був Тимчасовий уряд, сформований iз лiберальних депутатiв Думи, який прагнув узяти на себе функцiї управлiння до тих пiр, доки в Росiї не встано- виться постiйна форма правлiння. Тимчасовий уряд не мав великої реальної влади, оскiльки адмiнiстрацiя перебувала в хаосi, а полiцiя була майже вся розпущена. До того ж на ньому висiв тягар непопулярної в народi вiйни. З самого початку суперни- ком Тимчасового уряду виступала Петроградська Рада робiтничих i солдатських де- путатiв. Пiдпорядкована соцiалiстам, серед яких бiльшовики складали лише одну з меншостей. Петроградська Рада являла собою випадкову асамблею радикальної iн- телiгенцiї, робiтникiв i солдатiв. Подiбнi органи швидко утворювалися по всiй країнi. Мета Ради полягала в тому, щоб <поглибити> революцiю, штовхаючи її до пере- творення суспiльства на соцiалiстичних засадах. Постiйнi сутички мiж цими двома органами, суперечки та взаємнi перешкоди вносили ще бiльшу плутанину в питання, кому ж належить остаточна влада в колишнiй iмперiї. Це безладдя незабаром стало всезагальною ознакою життя революцiйної Ро- сiї. Освячена революцiєю необхiднiсть змiн виправдовувала в очах багатьох, i особ- ливо Рад, нападки на цiлий ряд принципiв i установлень, якi ранiше були загально- прийнятими. Так, наприклад, 14 березня Петроградська Рада видала сумнозвiсний наказ № 1 (який Тимчасовому урядовi не вдалося блокувати), за яким вiйськовi частини для управлiння справами могли впроваджувати у себе демократично обранi Ради. Влада офiцерiв обмежувалася лише бойовими ситуацiями. Цей наказ доко- рiнно пiдiрвав i без того хистку дисциплiну в армiї, внаслiдок чого вона почала роз- валюватися. До лiта, коли мiльйогiи озброєних деморалiзованих солдатiв, кинувши фронти, лавиною рушили додому, громадський порядок остаточно був пiдiрваний. Спостерiгаючи за марними спробами вiдновити й утримати полiтичну владу в той хаотичний перiод, не слiд забувати, що перед тими, хто намагався це зробити, стояло завдання, аналогiчне зведенню будiвлi, пiд якою постiйно провалюється грунт. Революцiя на Українi Звiстка про падiння царського режиму досягла Києва IЗ березня 1917 р. За кiль- ка днiв представники найголовнiших установi органiзацiй мiста утворили Виконав- чий комiтет, що мав утримувати порядок i дiяти вiд iменi Тимчасового уряду. Водно- час осередком радикально настроєних лiвих стала Київська Рада робiтничих i сол- датських депутатiв. Але/на вiдмiну вiд подiй у Петроградi, в Києвi на арену вийшла й третя дiйойа особа: 17 березня українцi заснували класну органiзацiю - Централь- ну Раду. її створили помiркованi лiберали з Товариства українських прогресистiв пiд проводом Євгена Чикаленка, Сергiя Єфремова та Дмитра Дорошенка разом iз со- цiал-демократами на чолi з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. Кiлькома тижнями пiзнiше до Центральної Ради також вступила нова зростаюча Українська партiя соцiалiстiв-революцiонерiв, яку репрезентували Микола Кова- Симон Петлюра левський, Павло Христюк та Микита Шаповал. Президентом Центральної Ради бу- ло обрано Михайла Грушевського - добре вiдомого, авторитетного дiяча, котрий повернувся iз заслання. Вiдтак, на вiдмiну вiд росiян у Києвi, що розкололися на по- мiркованих у Виконавчому комiтетi та радикалiв у Київськiй Радi, українцi всiх iдей- них переконань згуртувалися в єдиний представницький орган. На здивування багатьох. Центральна Рада одержала негайну й дедалi зростаючу пiдтримку. Українцi Петрограда та Києва провели з нагоди її створення величезнi демонстрацiї. 19 квiтня в Києвi вiдкрився Український нацiональний конгрес. На нього зiбралося 900 делегатiв з усiєї України, вiд усiх українських громад колиш- ньої iмперiї, а також вiд рiзних економiчних, освiтнiх, вiйськових та iнших органi- зацiй. Конгрес обрав 150 представникiв до Центральної Ради та затвердив М. Гру- шевського на посадi президента. 18 травня понад 700 делегатiв вiд українцiв, що слу- жили в армiї, на з'їздi в Києвi дали своїм представникам доручення вступити до Цент- ральної Ради. Майже через мiсяць так само вчинили близько 1000 делегатiв Укра- їнського з'їзду селян. Потiм до Центральної Ради також приєднався з'їзд робiтникiв. Натхнена такими виявами довiр'я, Центральна Рада стала дивитися на себе не лише як на представника вiдносно невеликої кiлькостi нацiональне свiдомих українцiв, а й як на український парламент. За своїм соцiальним походженням найпалкiшi прибiчники Центральної Ради належали, якщо вжити улюблений термiн марксистiв, до дрiбної буржуазiї: вони складалися з iнтелiгенцiї й так званої напiвiнтелiгенцiї- сiльських учителiв, ниж- чого духовенства, дрiбного чиновництва, земських урядникiв, молодших офiцерiв та заможних селян. Цi люди були в основному пов'язанi з селом i керувалися не лише традицiйною турботою iнтелiгентiв-українофiлiв про збереження i розвиток україн- ської культури, а й прагматичними мiркуваннями про те, що розташований ближче до дому уряд чутливiше реагуватиме на їхнi потреби. Український селянин гадав, що Центральна Рада дiйовiше допомагатиме йому отримати бiльше землi, нiж уряд у далекому Петроградi, а український солдат сподiвався, що вона швидше, нiж ро- сiйський уряд, виведе його з вiйни. Проте були на Українi також суспiльнi та етнiчнi групи, котрi не пiдтримували Центральної Ради. Росiйськi консерватори й навiть помiркованi побоювалися, що зростання полiтичної активностi українцiв призведе до розвалу <єдиної та неподiль- ної Росiї>. Зi свого боку росiйськi радикали пiдозрювали, що український нацiональ- ний рух може порушити <єднiсть робiтничого класу>. Скоса позирали на Централь- ну Раду i євреї, багато з яких ототожнювалися з росiйською культурою й активно дiяли в росiйських соцiалiстичних партiях. Тому несподiвана поява Центральної Ради дуже стурбувала частину мiського населення України - цю невелику, але стратегiчно розташовану меншiсть. Коли безпораднiсть Тимчасового уряду ставала чимдалi очевиднiшою, Централь- на Рада вирiшила скористатися своїми перевагами. Щоб завоювати собi визнання найвищої полiтичної сили на Українi, 23 червня вона видала Перший унiверсал, в якому проголошувалося: <Хай Україна буде вiльною. Не вiдокремлюючись оста- точно вiд Росiї й не розриваючи зв'язкiв iз Росiйською державою, хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї>. Неза- баром Центральна Рада оголосила про утворення Генерального секретарiату, що мав правити за виконавчий орган уряду. Очолений Володимиром Винниченком Ге- неральний секретарiат, що складався з восьми мiнiстерств, справами яких вiдали переважно соцiал-демократи, взяв на себе вiдповiдальнiсть за управлiння Україною. Цi заходи викликали лють серед росiян України, а також Тимчасового уряду в Петроградi. Останнiй в серединi липня вислав до Києва для переговорiв делега- цiю на чолi з Олександром Корейським. Але катастрофiчний провал росiйського наступу в Галичинi все ж змусив росiян визнати Генеральний секретарiат, хоч i з ве- ликими застереженнями, за орган управлiння п'яти українських губернiй (Київської, Полтавської, Подiльської, Волинської та Чернiгiвської). Це визнання ознамену- вало апогей впливу й авторитету Центральної Ради. Отримавши обiцянку широкої культурної автономiї, росiйськi та єврейськi партiї на Українi неохоче приєдналися до Центральної Ради. В цей момент Центральна Рада складалася з 822 мiсць, близько чвертi з яких належало росiйськiй, єврей- ськiй, польськiй та iншим неукраїнським партiям. В iдеологiчному вiдношеннi вона мала виразно лiву орiєнтацiю. Досягши угоди, хоч i досить хисткої, як з Тимчасовим урядом, так i з нацiональними меншостями, Центральна Рада могла тепер братися за управлiння країною. Але дуже швидко виявилося, що Центральнiй Радi гостро бракує керiвництва. Коли Тимчасовий уряд став намагатися вiдступити вiд свого визнання української автономностi, Центральна Рада згаяла час на безкiнечнi суперечки про межi своєї влади, одночасно нехтуючи такими нагальними проблемами, як збереження право- порядку, забезпечення мiст продуктами та органiзацiя роботи залiзниць. Вона та- кож не змогла ефективно розв'язати гостре питання перерозподiлу земель. Внаслi- док цього єднiсть, яку спочатку продемонстрували українцi, швидко зникла, i мiж соцiал-демократами, яким у Центральнiй Радi належало панiвне становище, та чис- ленними соцiалiстами-революцiонерами розгорiлися iдейнi конфлiкти. Члени Цент- ральної Ради поринули у безплiднi дебати й ворожнечу, рiдко їздили на село (де їх- нi впливи обмежувалися околицями Києва та деяких iнших мiст) i, як наслiдок, втра- тили зв'язок iз. масами, що налагодився за короткий час завдяки рiзноманiтним з'їздам. Тепер кожна мiсцевiсть мусила самотужки опiкуватися власними справами. Не менш шкiдливою виявилася iдейна обмеженiсть молодих i недосвiдчених українських полiтикiв, вiк бiльшостi з яких коливався у межах вiд 20 до ЗО рокiв. Захопленi власною революцiйною риторикою, вони намагалися вiдмежуватися вiд старого ладу. Особливо промовистим у цьому вiдношеннi було їхнє ставлення до вiй- ськових. Улiтку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатiв стихiйно реорганiзу- валися у всеукраїнськi формування, заприсягнувши на вiрнiсть Центральнiй Радi. В цiй неоднозначнiй ситуацiї генерал Павло Скоропадський надав у розпоряджен- ня Центральної Ради українiзований корпус iз 40 тис. бiйцiв, прекрасно дисциплi- нованих i споряджених порiвняно з дезорганiзованими росiйськими вiйськами. Але його жест було вiдкинуто з двох причин: iдеологи Центральної Ради доводили, що революцiя усувала необхiднiсть регулярної армiї, по-друге, вони твердили, що не можна довiряти багатому землевласниковi Скоропадському. Аналогiчним було їх- нє ставлення до чиновникiв: на них дивилися як на уособлення старої гнобитель- ської буржуазної держави, а голова уряду Винниченко називав їх <найгiршими i найшкiдливiшими людьми>. Проте незабаром стало зрозумiлим, що правити без армiї та чиновникiв немож- ливо. По Українi ширилися анархiя й безладдя. Становище погiршилося у липнi, коли розвалилася росiйська армiя в Галичинi, затопивши Україну (що являла собою без- посереднiй тил величезного Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв) мiльйо- нами озброєних радикалiзованих i розгнузданих солдатiв. Вони, за висловом од- ного з членiв Центральної Ради, були <гiршими вiд татарських орд>, i їхня присут- нiсть переконливо свiдчила про безпораднiсть Центральної Ради. Бiльшовицький переворот i Центральна Рада Якщо Лютнева революцiя була по сутi наслiдком падiння влади, то причиною другої революцiї, яку називають Жовтневою, стало захоплення влади, її здiйснили бiльшовики на чолi з Ленiним - група, яку лише шiсть мiсяцiв тому вважали мало- вiрогiдним кандидатом на владу в Росiї. На початку 1917 р. бiльшовицька партiя Росiї, що в основному складалася з ро- сiйської та єврейської iнтелiгенцiї й робiтникiв, налiчувала менше 24 тис., у той час як iншi соцiалiстичнi партiї об'єднували сотнi тисяч членiв. Але бiльшовикам були властивi риси, що в тi хаотичнi часи мали куди бiльшу вартiсть. Вони являли собою дисциплiновану, суворо централiзовану партiю вiдданих i досвiдчених рево- люцiонерiв, якi в особi Ленiна мали генiального вождя, неперевершеного майстра революцiйної тактики. Впевненiсть Ленiна, його цiлеспрямованiсть, а також обi- цянки дати масам <мир, хлiб i землю> завойовували дедалi бiльше прихильникiв його партiї. До осенi 1917 р. бiльшовицькi лави зросли до 350 тис. Вирвавши бiльшiсть у Радах iз рук iнших соцiалiстичних партiй i пiднявши гасло <Вся влада Радам>, 7 лис- топада (25 жовтня за юлiанським стилем) бiльшовики скинули тонучий Тимчасо- вий уряд i заявили вiд iменi Рад робiтничих i селянських депутатiв про свої претен- зiї їй владу. ' Бi iьшовики в основному зосереджувалися в промислових центрах Росiї i на Українi мали мiзерний вплив: у 1918 р. їх налiчувалося тут якихось 4--5 тис., .голов- ним чином у Донбасi. Вiдтак, серед понад 2 млн робiтникiв України прибiчники бiль- шовикiв складали крихiтний вiдсоток. Для порiвняння: самi лише українськi соцiал- революцiонери в цей час мали понад 300 тис. членiв. До того ж оскiльки бiльшо- вицька програма була в основному звернена до пролетарiату, серед якого українцi Микола Скрипник були слабко представленi, вона мало їх приваблювала. Промисловi робiтники України були переважно росiянами та євреями й складали 75 % членiв партiї. Вiдтак, за сло- вами радянського iсторика Миколи Попова, <бiльшовики на Українi були партiєю росiян i русифiкованого пролетарiату>. Як i бiльшiсть росiян на Українi, бiльшовики вороже поставилися до українського руху. Як марксисти, вони побоювалися, що цей рух пiдiрве єднiсть робiтничого кла- су; як представники панiвної меншостi, вони вiдчували загрозу нещодавно покiрної бiльшостi, що мобiлiзувалася; i як. мешканцi мiста, вони з презирством дивилися на рух, котрий спирався на селянство. Для одного з провiдних бiльшовикiв Християна Раковського проблематичним було визнати навiть сам факт iснування українського народу. Про поширенiсть таких поглядiв у партiї свiдчив один iз небагатьох видат- нрх українських бiльшовикiв Микола Скрипник: <Для бiльшостi членiв нашої пар- тiї Україна не iснувала як нацiональна одиниця>. Один iз найвпливовiших бiльшо- вицьких вождiв на Українi Георгiй Пя-аков вiдверто заявив, що партiя повинна .чостаточцо вiдкинути гасло права нацiй на самовизначення. З iншого приводу вiн ка- зав: <Ми не повиннi пiдтримувати укр?їнцiв, оскiльки їхнiй рух невигiдний проле- тарiатовi. Росiя не може iснувати без українського цукру, промисловостi, вугiлля, . КруПИ ТрIЦОї>. ' .. ; Проте Ленiн був надто обережним полiтиком, щоб дозволити таким пiдходам формувати партiйний курс. Вiн зрозумiв, хоч i з деяким запiзненням, що нацiона- лiзм є могутньою силою, якою партiя могла б скористатися. Тому вiн сформулю- вав досить плутане твердження, що бiльшовикам належить визнати й навiть сприяти здiйсненню права пригноблених народiв на культурний розвиток i самоврядування, доти,- i тут йшло дуже важливе застереження,- доки це не перешкоджало проле- тарськiй революцiї. Так, наприклад, якщо український нацiоналiзм вiв до вiдокрем- лення українських робiтникiв вiд росiйських, то це, за Ленiним, являло собою бур- жуазний нацiоналiзм, з яким належало неухильно боротися. Iнакше кажучи, в теорiї нацiональнi прагнення українцiв визнавалися, а на практицi - вiдкидалися. Велика перевага такого пiдходу полягала в тому, що вiн дозволяв робити вигляд, наче бiльшовики симпатизують прагненням українцiв i тому заслуговують на пiд- тримку з їхнього боку, ще й при цьому не зраджуючи справу соцiалiстичної револю- цiї. Вплив iдей Ленiна на його послiдовникiв на Українi виявився у серпнi 1917 р., коли до Центральної Ради приєдналося 10 бiльшовикiв. Пiсля того як бiльшовики захопили владу в Росiї, постало питання, хто ж прави- тиме на Українi. Не маючи достатньо сил, щоб розбити i Центральну Раду, й прибiч- никiв Тимчасового уряду в Києвi, якi згуртувалися навколо штабу армiї, бiльшовики вирiшують на деякий час утримувати добрi стосунки з українцями, намагаючись вод- ночас покiнчити зi штабом армiї. 10 листопада в Києвi вибухнули бої майже 6-ти- сячних сил бiльшовикiв iз штабом армiї, в розпорядженнi якого було до 10 тис. чо- ловiк. У вирiшальний момент Центральна Рада наказала 8 тис. своїх бiйцiв прийти на допомогу бiльшовикам, змусивши штаб армiї до евакуацiї з Києва. Але бiльшовики оторопiли вiд здивування, коли Центральна Рада оголосила, що бере на себе верховну владу в усiх дев'яти губернiях, де українцi становлять бiль- шiсть. Формально це пiдтверджував її Третiй унiверсал вiд 22 листопада, що прого- лошував установлення автономної Української Республiки. Все ще не наважуючись остаточно розiрвати зв'язки з Росiєю, Центральна Рада заявила про одну i^ своїх цi- лей - створення в колишнiй Росiйськiй iмперiї федерацiї вiльних i рiвноправних на- родiв. Сподiваючись, що Центральна Рада стане стабiлiзуючим чинником в анар- хiї, що поширювалася, владу українського уряду визнали українськi та неукраїнськi партiї, бiльшiсть Рад i навiть бiльшовики (хоч для останнiх це був крок вимушений i тимчасовий). Проте незабаром стало очевидним, що конфлiкт мiж Центральною Радою та бiль- шовиками був невiдворотним. Якщо Центральна Рада критикувала Ленiна за на- сильство при захопленнi влади в Петроградi, то Ленiн скаржився на те, що україн- цi пропускають козацькi вiйська через свою територiю,, дозволяючи їм зосередити- ся на пiвднi, де формувався росiйський антибiльшовицький рух. Тим часом на Ук- раїнi бiльшовики зазнали кiлькох полiтичних невдач. У грудневих виборах до Все- < росiйських Установчих Зборiв, пiзнiше розiгнаних бiльшовиками, українськi партiї отримали понад 70% голосiв, тодi як бiльшовики - лише 10 °о. Ще вiдчутнiшою бу- ла 'їхня невдача на Всеукраїнському з'їздi Рад, який-вони самi скликали 17 грудня в Києвi й який сподiвалися поставити пiд свiй цiлковитий контроль. Але українськi партiї закликали на з'їзд своїх прибiчникiв iз села, переваживши близько сотнi бiль- шовицьких делегатiв двома з лишком тисячами своїх. Розлюченi члени невеликої бiльшовицької фракцiї покинули з'їзд, переїхали до Харкова, квалiфiкували Цент- ральну Раду як <ворога народу> й проголосили створення Радянської Української Республiки. Одночасно на Україну з Росiї почали наступ бiльшовицькi вiйська. Iнтервенцiя бiльшовикiв на Українi. З пiвнiчного сходу рухалися 12-тисячнi бiль- шовицькi сили на чолi з талановитим командувачем Володимиром Антоновим-Ов- сiєнком i його кривавим поплiчником Михайлом Муравйовим. Проти .них україн- ський вiйськовий мiнiстр Симон Петлюра мав розкиданих по рiзних мiсцях 15 тис. воякiв, що складалися з селянського ополчення <вiльних козакiв>, сiчових стрiль- Нiмецько-австрiйська iнтервенцiя 1918 р. цiв, колишнiх вiйськовополонених галичан, кiлькох невеликих загонiв iз фронту та Декiлькох сотень київських гiмназистiв, що пiшли на фронт прямо вiд шкiльної лави. Тут якраз може виникнути питання: де ж подiлися 300 тис. бiйцiв українiзованих загонiв, що влiтку заприсягнули Центральнiй Радi? БiлЬщiсть з них повернулися по своїх селах, зайнявiчи <нейтральну> позицiю,- мiж iншим, як i деякi з тих, котрi лишилися пiд рушницею. Частина перекинулася до бiльшовикiв. Настрої цих укра- їнських солдатiв (що виглядали рiзким контрастом на тлi героїчних зусиль вiдносно невеликої групи людей, кОтрi боролися за Центральну Раду) в основному поясню- валися ефективнiстю бiльшовицьких агiтаторiв. Як зауважив Рiчард Пайпс, <у першi мiсяцi громадянської вiйни все населення було збите з,пантелику, дезорiєнтоване й "не знало, за ким iти. Добрий агiтатор був вартий сотень озброєних солдатiв: вiн мiг привернути на свiй бiк вiйська супротивника й тим самим вирiшити долю важливих боїв>. Бiльшовики не шкодували нi грошей, нi людей для того, щоб проникнути в українськi загони, якi значною мiрою складалися з надзвичайно наївних у полiтицi селян, i переконати останнiх або не брати участi в боях, або ж приєднатися до бiль- шовикiв. Унаслiдок цього їхнi сили на Українi до грудня зросли до 40 тис. чоловiк. Iншою перевагою бiльшовикiв на Українi були органiзованi їхнiми прибiчниками майже в кожному великому мiстi диверсiйнi повстання проти Центральної Ради. Най- небезпечнiше з них вибухнуло 29 сiчня 1918 р. у Києвi, коли росiйськi робiтники за- хопили <Арсенал>, на кiлька днiв скувавши українськi вiйська. Водночас трохи на схiд вiд мiстечка Крути в останнiй великий бiй iз силами Муравйова, що наближали- ся, вступили загони Петлюри. Пiсля запеклих боїв українцi були змушенi вiдступити. В оточення потрапив загiн iз 300 гiмназистiв, якi всi загинули, їхня смерть здобула їм почесне мiсце в українському нацiональному пантеонi. Тим часом Центральна Рада, що засiдала вдень i вночi, похапцем прийняла закон про радикальну земельну рефор- йу, тобто нацiоналiзацiю великих землеволодiнь. Вона видала свiй Четвертий i останнiй унiверсал (цей важливий документ хоч i датований 22 сiчня, фактично було складено в нiч з 24 на 25), проголосивши, що Українська Народна Республiка розри- ває зв'язки з бiльшовицькою Росiєю й вiдтак стає вiльною i самостiйною державою. Угода в Брест-Литовську. Перед лицем неминучої поразки останньою надiєю Центральної Ради була чужоземна допомога. Взагалi симпатiї Ради схилялися на бiк Антанти, i з самого початку вона наполегливо домагалася визнання її членiв, i особливо Францiї. Але реакцiя Францiї, яка рiшуче стояла за вiдновлення <єдиної та неподiльної Росiї>, була неоднозначною. Проте 22 грудня 1917 р. виник цiлком но- вий набiр можливостей, коли Ленiн розпочав мирнi переговори у Брест-Литовську з Центральними державами, заявивши про те, що вiн репрезентує всi народи колиш- ньої Росiйської iмперiї. Щоб не дати бiльшовикам представляти на мирних перего- ворах Україну, Центральна Рада вирядила до Бреста власну делегацiю. 9 лютого 1918 р., лише за кiлька годин до того як надiйшла звiстка про вiдступ Центральної Ради з Києва перед вiйськами Мурарйова, її представники у Брестi пiдписали угоду з Центральними державами, її сутнiсть зводилася до того, що нiмцi зобов'язалися надати Центральнiй Радi вiйськову допомогу за поставки нею великої кiлькостi про- дуктiв для цих держав. Через кiлька днiв пiсля пiдписання угоди в Брест-Литовську нiмцi з австрiйцями роздiлили Україну на сфери впливу i ввели на її територiю свою могутню армiю, що налiчувала понад 450 тис. чоловiк. За якихось три тижнi бiльшовики, якi, за їхнiм же висло пом, <принесли на багнетах з пiвночi радянську владу> i якi протягом свого не- тривалого перебування встановили у Києвi царство терору, були змушенi тiкати. Але це ще не значило, що повернення Центральної Ради з нiмецькими вiйськами 2 бе- резня всi палко вiтали. її полiтика викликала розчарування майже в усiх верствах населення України. Неукраїнцi засуджували розрив зв'язкiв мiж Україною та Росiєю, незаможнi селяни не отримали очiкуваної землi, у заможних селян i великих землевласникiв нацiо- налiзацiя їхнiх володiнь викликала лють, а всi разом засуджували Центральну Раду за введення в країну жорстоких нiмцiв. Зi свого ж боку нiмцi теж втрачали терпець до молодих i малоспроможних полiтикiв, якi переважали в Центральнiй Радi. Вони швидко пересвiдчилися, що вона не мала практично нiякого адмiнiстративного апа- рату для збору тих мiльйонiв тонн продуктiв, що їх так вiдчайдушне потребували го- лоднi нiмецькi та австрiйськi мiста. Безперервнi кризи, сутички й дебати мiж соцiа- лiстичними партiями у Центральнiй Радi переконали нiмцiв у тому, що <молодi ук- раїнськi утопiсти> неспроможнi правити. Тому 28 квiтня, якраз коли Центральна Рада. с^лЯдала конституцiю Української держави^ до зали ввiйшов нiмецький загiн i розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада впала - без усякої спроби за- хищатися. За той рiк, протягом якого Центральна Рада виступала основним полiтичним чинником на Українi, вона досягла значних успiхiв, але й зазнала страшних невдач. З огляду на слабкiсть i дискримiнованiсть української iнтелiгенцiї до революцiї, по- лiтичну її недосвiдченiсть створення i змiцнення Центральної Ради було безпереч- ним здобутком. Своєю дiяльнiстю вона нарештi поклала край поширеним сумнiвам щодо самого факту iснування українського народу. Вона перетворила українське пи- тання на одне з ключових питань революцiйного перiоду. З суто полiтичної точки зору Центральна Рада у взаєминах з Тимчасовим урядом добилася бiльшого, нiж хтось мiг сподiватися. Вона також узяла гору над українськими бiльшовиками, змусивши їх звертатися по допомогу до Росiї. Прагнучи створити демократичний парламентський устрiй, Центральна Рада лишалася вiдданою своїй метi, незважаючи на те, що- ситуацiя ви- магала жорсткостi дiй. Вражаючим прикладом цiєї вiдданостi стало надаяня єврей- ськiй меншостi широкої культурної автономiї - попри найсуворiщу критику з її бо- ку українського уряду. Цей крок Ради став прецедентом на майбутнє. Але чи не най- бiльш далекосяжним здобутком Центральної Ради було те, що, вперто висуваючи вимогу українського самоврядування, вона серйозно пiдiрвала ранiше недоторканий принцип <єдиної та неподiльної Росiї>, змусивши Тимчасовий уряд, а потiм i бiль- шовикiв вiдступити (принаймнi в теорiї) вiд цiєї <священної корови> росiйського полiтичного мислення. Але найочевиднiшою в дiяльностi Центральної Ради є її поразка. До найважли- вiших її причин належала вiдсутнiсть двох головних опор державностi, а саме - боє- здатної армiї та адмiнiстративного апарату. Не маючи останнього, Центральна Рада не могла утримувати зв'язки з губернiями та селом, де зосереджувалося найбiльше її можливих прибiчникiв. Не меншої шкоди завдавала й вiдсутнiсть згоди щодо того, яку полiтику проводити. Це з усiєю драматичнiстю виявлялося в гострiй ворожнечi мiж Винниченком i Петлюрою - двома провiдними мiнiстрами в урядi. Винниченко доводив, що Центральнiй Радi слiд проводити суспiльне радикальнiшу, нiж у бiль- шовикiв, полiтику, щоб виправдати сподiвання мас на докорiннi змiни. Тим часом Петлюра вважав, що слiд придiляти бiльшу увагу будiвництву iнститутiв нацiональ- ної державностi. Нарештi, безпосередньою причиною кiнця Центральної Ради стала її неспроможнiсть задовольнити нiмецькi вимоги. I все ж, як пише Джон Решетар, у кiнцевому рахунку поразку Центральної Ради зумовила нерозвиненiсть українського нацiонального руху. Центральна Рада фак- тично була змушена починати будiвництво держави ще до завершення процесу фор- мування нацiї. Через репресивний характер царського режиму та соцiально-еконо- мiчнi особливостi українського суспiльства бiльшiсть освiчених людей на Українi бу- ли або росiянами, або русифiкованими. Український рух ще не проникнув у мiста, й цi важливi осередки промисловостi, комунiкацiй i квалiфiкованих робiтникiв ви- ступали твердинями росiйської чи iнших меншостей, нерiдко войовничо настроєних проти українцiв. Тому вiдчувався гострий брак компетентних людей для органiза- цiї та укомплектування армiї й адмiнiстративного апарату української держави. На- явнi ж люди були молодими й недосвiдченими: Винниченковi було 38, Петлюрi - 35, Ковалевському (провiдниковi найбiльшої української партiї - соцiалiстiв-рево- люцiонерiв) - 25, Миколi Шрагу (що замiнив М. Грушевського на посадi голови Центральної Ради) - 22 роки. Усвiдомлюючи нестачу людських i матерiальних ре- сурсiв, член Центральної Ради Сергiй Єфремов закликав не брати влади, мотивуючи це тим, що маси чекають чуда, а український уряд, без сумнiву, розчарує їх. З огля- ду на цi, здавалося б, нездоланнi труднощi, можна зрозумiти, чому, описуючи зу- силля Центральної Ради, Винниченко зауважив: <Воiстину, ми за тих часiв були бо- гами, якi бралися з нiчого творити цiлий новий свiт>.