ПIД IМПЕРСЬКОЮ ВЛАДОЮ СХIДНА ГАЛИЧИНА:ОПЛОТ УКРАЇНСТВА Соцiально-економiчний аспект Новий полiтичний лад Реакцiя українцiв Зростання органiзованостi Польсько-українська конфронтацiя Буковина i Закарпаття Яку користь здатнi принести економiчно зубожiлому, соцiальне нерозвинутому, культурно нерухомому й полiтичне слабкому суспiльству реформи законодавства, а якщо конкретнiше: який вплив справили на українцiв габсбурзької iмперiї консти- туцiйнi реформи XIX ст.? До кiнця XIX ст. захiднi українцi * вже мали великi здо- бутки завдяки тим новим можливостям, що їх створила конституцiя. Але вони також розумiли, що закони й конституцiї здатнi гарантувати соцiально-економiчну та нацiональну справедливiсть лише до певних меж. Проте в загальному пiдсумку австрiйськi конституцiї 1848 р. й особливо 1867 р. мали позитивний вплив i стали поштовхом до небаченого пiднесення полiтичної активностi в захiдноукраїнському суспiльствi, до його органiзацiйного зростання. Цей новий вибух активностi справдi був таким сильним, що висунув українцiв Галичини, вражених тяжкими суспiль- ними недугами, на авансцену всеукраїнського нацiонального руху. Але якщо новий конституцiйний устрiй надавав новi можливостi для громадської дiяльностi, то основ- ним стимулом у нiй виступала дедалi гострiша конкуренцiя з поляками. I в мiру того як мобiлiзовували свої сили українська та польська громади, поглиблювалася кон- фронтацiя мiж ними. Соцiально-економiчний аспект Пiсля 1848 р. Галичина, Закарпаття та Буковина, як i ранiше, були одними з най- убогiших в Європi країв, що спонукало деяких iсторикiв називати їх <коморою еко- номiчних абсурдiв>. Одним iз найбiльших господарських лих цих провiнцiй була вiдсутнiсть основних експортних товарiв, таких як пшениця чи цукровий буряк, що живили економiчний розвиток Росiйської України. Нездоланну перешкоду розвитку промисловостi, навiть у скромних масштабах, становила конкуренцiя з боку таких високоiндустрiалiзованих провiнцiй, як Богемiя, Нижня Австрiя та Моравiя, якi легко зводили нанiвець кiлька невдалих спроб iндустрiалiзацiї Галичини. Полiтика Вiдня лише погiршувала становище. Iмператорський уряд не тiльки виявляв мало заiнтере- сованостi в тому, щоб покращити ситуацiю в Галичинi, але й виразно сприяв за- хiдним провiнцiям, запровадивши незбалансованi тарифи. Землi, населенi захiдними * Наприкiнцi XIX - на початку XX ст. нацiональне свiдомi захiднi українцi почали називати себе <українцями> - самоназвою, яку ранiше стала вживати українська iнтелiгенцiя на сходi. Вiдмова вiд традицiйної назви <русин> пояснювалася двома основними причинами: слово <русин> уявлялося надто близьким до слова <русский>, i, вживаючи самоназву своїх спiввiтчизникiв у Росiйськiй iмперiї, захiднi українцi прагнули пiдкреслити свою єднiсть iз ними. українцями, навiть бiльшою мiрою, нiж Росiйська Україна, були внутрiшньою коло- ' нiєю, тiльки Австрiйської iмперiї. До того ж найкрупнiшi землевласники провiнцiї не поспiшали здiйснювати економiчнi змiни, побоюючися, щоб розвиток промисловостi не позбавив їх дешевої та численної робочої сили. Вiдтак Галичина, Буковина й захоплене мадярами За- карпаття лишалися аграрним суспiльством iз незначним накопиченням капiталу, слабкорозвинутою внутрiшньою торгiвлею, низьким рiвнем урбанiзацiї, майже непо- мiтною промисловiстю, найнижчими заробiтками i найвищим вiдсотком надлишкової робочої сили в iмперiї. Й лише в останнє десятирiччя столiття з'явилися ледве по- мiтнi ознаки покращення. Нехтування Вiдня Галичиною не повинне створювати враження, нiби ця про- вiнцiя не мала для iмперiї великого значення. У 1910 р. тут проживало 15 % пiд- даних монархiї. Для земель, де жили захiднi українцi, населення фактично було од- ним iз небагатьох вимiрiв, що характеризувалися ростом. Його чисельнiсть у Га- личинi пiдстрибнула з 5,2 млн у 1849 р. до майже 8 млн у 1910 р. Але це досягнення крило в собi сумнiвнi переваги, оскiльки зростання густоти населення на селi - з 32 чоловiк на кв. км у 1780 р. до 102 у 1910 р.- лише поглиблювало соцiально- економiчнi проблеми. В етнiчному складi Галичини також вiдбулися великi змiни, хоч на перший погляд вони здавалися драматичнiшими, нiж це було насправдi. Якщо в 1849 р. українцi складали половину жителiв провiнцiї, на 1910 р. було зареєстровано понад 58 % насе- лення польської нацiональностi й лише 40 °о українцiв. Навiть у Схiднiй Галичинi частка українцiв скоротилася до 62 %. Певною мiрою цi змiни пояснювалися пере- селенням полякiв iз захiдної у схiдну частину провiнцiї, а також полонiзацiєю не- польського населення, особливо нiмцiв. Проте основною причиною була зростаю- ча схильнiсть євреїв, вiдсоток яких у провiнцiї зрiс iз 6 у 1831 р. до майже 12 у 1910 р., ототожнюватися, принаймнi у мовi, з поляками. Проте у фахових заняттях населення провiнцiї вiдбулися незначнi змiни. Українцi лишалися народом переважно аграрним. У 1900 р. близько 95 % iз них займалися сiльським господарством. Лише близько 1 % працювали в промисловостi (якою б мi- зерною вона не була) i якихось 0,2%-в торгiвлi. Українська iнтелiгенцiя, вклю- чаючи священикiв, являла собою невелику групу, що налiчувала десь вiд 12 до 15 тис. осiб. (За пiдрахунками Володимира Навроцького - близько 5 тис., включаючи свя- щеникiв, у полякiв же - 38 тис., не рахуючи священикiв.) Для порiвняння: 80 % на- селення Польщi займалося сiльським господарством, 6,5 % працювали в промисло- востi й 2 % вели торгiвлю. У 1914 р. в провiнцiї було 300 високопоставлених уря- дових чиновникiв-полякiв, у той час як українцiв - лише 25. Отже, попри реформи Габсбургiв українцям мало що вдалося у подоланнi соцiально-економiчних про- блем, що столiттями переслiдували їх. Доля селянства. Як i в Росiї в 1861 р., звiльнення крiпакiв у габсбурзькiй iмперiї в 1848 р., пiднiсши їхнiй юридичний статус та полiтичнi права, не полегшило еконо- мiчного становища. В сутностi проблема крилась у пiдвищеннi вартостi життя й зменшеннi прибуткiв. Основним тягарем, що висiв на селянах, був борг за отриманi в 1848 р. землi. Спочатку вiденський уряд обiцяв власними грiшми покрити кошти, пов'язанi з передачею землi, але в 1853 р., пiсля вiдновлення порядку, вiн переклав на селян бiльшу частину цих витрат. На додаток селяни пiдлягали прямому й непрямому оподаткуванню, включаючи утримання шкiл, шляхiв тощо. Та найбiльшу лють у селян викликало питання про так званi сервiтути. За умова- ми звiльнення крiпакiв землевласники зберiгали за собою право володiння лiсами, пасовиськами (тобто сервiтутами), якими ранiше могли користуватися селяни. Це означало, що тепер селянин мав платити будь-яку призначену помiщиком цiну, щоб заготувати собi дрова, будiвельнi матерiали чи випасати худобу. Здебiльшого помiщицькi цiни були такими високими, що, як здавалося, легальне крiпацтво до 1848 р. просто замiнили економiчним закрiпаченням. Прагнучи звiльнитися вiд економiчного зашморгу помiщикiв, тисячi селян зверталися до судiв з приводу сервiтутiв. За свiдченням Iвана Франка, з 32 тис. судових справ про сервiтути, що порушувалися з 1848 по 1881 р., помiщики виграли ЗО тис. Результати цих процесiв не лишали сумнiвiв щодо того, кого захищала система Габсбургiв. Iз зростанням цiн на землю швидко зменшувалися розмiри надiлiв селян, а вiдтак i їхнi прибутки. У 1859 р. середнiй розмiр селянського надiлу в Схiднiй Галичинi дорiвнював 12 акрам; у 1880 р. вiн зменшився до 7, а в 1902 - до 6 акрiв. Iншими словами, вiдсоток селян, яких можна квалiфiкувати як бiднякiв, тобто якi володiли менш нiж 12 акрами землi, зрiс iз 66 в 1859 р. до 80 у 1902 р. Основною причиною зменшення надiлiв був подiл землi окремого селянина мiж його дiтьми, середнє число яких у сiм'ї становило 3-4. Iз зменшенням селянських землеволодiнь дедалi зрос- тали великi маєтки, оскiльки багатiї скуповували землi селян, якi вже не могли про- жити на своїх крихiтних дiлянках. Таким чином, у Схiднiй Галичинi понад 40 °о орних земель належало близько 2400 великим землевласникам, а 60 % усiх куль- тивованих грунтiв розподiлялися мiж сотнями тисяч крихiтних селянських на- дiлiв. Невесела перспектива вiдкривалася перед селянами, що прагнули знайти якiсь додатковi джерела прибутку. Найнявшись батраками до помiщикiв, вони могли роз- раховувати на найнижчий заробiток в iмперiї, що становив близько чвертi того, що заробляли в самiй Австрiї. А тi, хто з вiдчаю брав у борг у мiсцевих лихварiв (ними переважно були євреї-шинкарi на селi та крамарi в мiстi, оскiльки банкiв не iснува- ло), ризикували провалитися в економiчну прiрву. З огляду на рiчнi процентнi ставки -вiд 150 до 250 (ще одна причина того, чому капiтал обертався у лихвар- ствi й не вкладався в промисловiсть) невеличкий борг, що мав допомогти селянино- вi протриматися до наступного врожаю, за короткий час виростав у страшенний тягар. Наївнi та неспритнi селяни могли через власну необачнiсть зазнати вели- ких збиткiв; мiсцевi лихварi часто заохочували їх пити чи купувати в позичку, а че- рез певний час, коли наростали проценти, виставляли їм величезний рахунок. Як- що селяни не сплачували боргiв, лихвар вiдбирав у них землю й продавав її з мо- лотка. Щоправда, селян i не треба було особливо пiдштовхувати до пиятики - саме їхнє безпросвiтне економiчне становище сприяло алкоголiзмовi, що набував загроз- ливих масштабiв. До цього також спонукали землевласники, якi володiли моно- полiєю на виробництво алкоголю, й шинкарi, котрi алкоголем торгували. Один iз способiв схилити селянина пити зводився до продовження позички; iнший полягав у тому, щоб виплачувати батракам заробiток у талонах, якi реалiзувалися тiльки в шинку. В 1900 р. у Схiднiй Галичинi один шинок припадав на кожних 220 жителiв (але тiльки одна початкова школа на кожних 1500). Тому не дивно, що серед усiх пiдданих iмперiї стан здоров'я українцiв був най- бiльше занедбаним. Якщо в 1900 р. одна лiкарня припадала на 295 жителiв Австрiї, то в Галичинi це спiввiдношення було 1 до 1200. Бiльше половини дiтей не дожи- вали й до п'яти рокiв,- як правило, внаслiдок епiдемiй та недоїдання. Але чи не найжахливiшим було те, що кожного року вiд голоду вмирало 50 тис. чоловiк. У своїй знаменитiй книжцi <Злиднi Галичини в цифрах...> польський письменник Станiслав Щепановський стверджував, що продуктивнiсть працi галичанина стано- вила лише чверть продуктивностi працi середнього європейця, а споживання їжi - половину. Тому зрозумiло, що на зламi столiть тривалiсть життя захiдноукра- їнських чоловiкiв була на шiсть рокiв меншою, нiж у чехiв, i на IЗ, нiж в англiйцiв. Як народ аграрний i осiлий, українцi вiдчували надзвичайно сильну прив'яза- нiсть до рiдної землi, i змусити селян покинути її могли тiльки дуже скрутнi обстави- ни. На кiнець XIX ст. стало очевидним, що днi такої скрути настали, й перед багать- ма постала невiдворотнiсть емiграцiї. Подiбно до своїх братiв у Росiйськiй Українi захiднi українцi були змушенi обiйти пiвсвiту в пошуках кращих можливостей. Про- те на вiдмiну вiд схiдних українцiв, що переселялися на Схiд, на узбережжя Тихого океану, захiднi українцi йшли на Захiд - через Атлантику до Бразiлiї, Канади i найчастiше - до Сполучених Штатiв. Мiста й торгiвля. У великих i малих мiстах проживало лише близько 10 % населення Галичини. Як i належало сподiватися, вiдсоток українцiв у мiських осередках був зовсiм невеликим: у 1900 р. понад 75 % мiських жителiв провiнцiї роз- мовляли польською мовою, 14 %- українською, а решта - нiмецькою. Навiть у Схiднiй Галичинi українцi складали лише 25-ЗО % мiського населення - майже стiльки ж, як i поляки. Проте в схiдних частинах провiнцiї 40-45 % мiських жителiв складали євреї, а в деяких мiстах, як, наприклад, Броди, понад 70 % мешканцiв були євреями. Зростання населення мiст вiдбувалося нерiвномiрно. Якщо у Львовi - культурному, адмiнiстративному та економiчному центрi Схiдної Галичини - воно зросло з 70 тис. у 1857 р. до понад 200 тис. у 1910 р., то в бiльшостi iнших мiст цей процес перебiгав повiльнiше. Як i в iнших країнах, основна економiчна функцiя мiст полягала в торгiвлi та комерцiйнiй дiяльностi. А говорити про торгiвлю на захiдноукраїнських землях означало говорити про євреїв, оскiльки вони цiлком опанували цей сектор економiки. Саме євреї виступали посередниками мiж селом i мiстом. Дрiбнi єврейськi торговцi привозили у занехаянi села сучаснi товари (сiрники, гас), а єврейськi купцi скупо- вували у селян врожай i продавали його в мiстi. У самих же мiстах майже всi крам- ницi та лавки, де селяни могли придбати такi готовi товари, як тканини, взуття, металеве начиння, що виробляли єврейськi ремiсники, належали євреям. Якщо селяниновi бракувало готiвки на купiвлю цих товарiв, купець-єврей пропонував продати їх у борг. Коротко кажучи, саме через євреїв селяни втягувалися у грошовi вiдносини, що утвердилися в мiстах. За свої послуги єврейськi купцi намагалися отримувати якнайвищi прибутки. Багатьом представникам iнших нацiональностей здавалося, що цi прибутки були не лише надто великими, а й неправедними. Так, дослiдивши економiчнi взаємини мiж євреями та українцями на Закарпаттi, угорський економiст iрландського поход- ження Едмунд Еган доповiдав урядовi, що адмiнiстрацiя, магiстрати та помiщики несуть свою частку вiдповiдальностi за жалюгiдне становище селян, але основна вина лежить на євреях - їхнi лихварi, торговцi та шинкарi <позбавляли русинiв i грошей, i майна>. Експлуататорськi методи багатьох єврейських торговцiв викликали в се- ляниновi ненависть, проте вiн розумiв, що без участi євреїв неможливою ставала будь-яка господарська дiяльнiсть. Цей погляд вiдбито у таємному рапортi габсбурзь- кої полiцiї про ставлення українського селянства до євреїв, надiсланому до Вiдня у 1890 р.: <За винятком щоденного хлiба селяни на кожному кроцi життя залежать вiд єврея. Вiн служить для них i замовником, i дорадником, i посередником, i довi- реною особою. I якщо ми захотiли б прогнати їх, то селяни першими вимагати- муть їхнього повернення. Хоч євреї повною мiрою користуються перевагами цього становища, надаючи пiд проценти позички, контролюючи не лише селян, а й духо- венство, було б помилковим казати про переважання антисемiтизму в розумiннi расової ненавистi>. Слiд пiдкреслити, проте, що бiльшiсть самих євреїв терпiли вiд злиднiв i не мали кращих засобiв до iснування. Наприкiнцi XIX ст. їхнiй фаховий профiль окреслював- ся таким чином: 15 % складали лихварi. 35 - торгiвцi, ЗО - ремiсники, 20 - представники мiшаних професiй. Бiльшiсть єврейських купцiв були дрiбними крама- рями, а крихiтна меншiсть становила надзвичайно багату i впливову групу, що займа- лася оптовою торгiвлею в Галичинi. Промисловiсть. З огляду на конкуренцiю з боку високоiндустрiалiзованих за- хiдних провiнцiй, несприятливу полiтику уряду та обмеженiсть внутрiшнього ринку зрозумiло, що для розвитку промисловостi в Галичинi не було великих перспектив. Крiм того, вiдчувався брак капiталiв. До 1890-х рокiв не iснувало комерцiйних банкiв, єврейський капiтал обертався у торгiвлi та лихварствi, а багатi поляки вклада- ли грошi в землю. Як не парадоксально, розпочате в 1852 р. будiвництво залiзниць не сприяло промисловому розвитку Галичини, а гальмувало його. Дрiбну промисловiсть, що iснувала до появи залiзницi, зокрема склодувну, текс- тильну та шкiрообробну, вiд зовнiшньої конкуренцiї захищала вiдносна iзольова- нiсть провiнцiї. Проте коли залiзницею сюди пiшов потiк захiдних товарiв, багато мiсцевих пiдприємств розорилися. А велика кiлькiсть тих, що лишалися, мала ре- мiсничий характер, їхнiми типовими представниками були численнi єврейськi крав- цi та шевцi. Великi пiдприємства головним чином зосереджувалися на лiсорозробцi, розвитку якої сприяли наявнiсть великих масивiв лiсу й гостра потреба в будiвель- них матерiалах на Заходi, а також спецiалiзувалися на виробництвi алкоголю. Проте у 1890-х роках з'явилися ознаки зрушень. У попереднє десятилiття було засновано три банки, що стали джерелом фiнансування великих промислових проек- тiв. Польськi магнати, як, наприклад, Анджей Любомирський, добилися вiд вiден- ського уряду пiдтримки у розвитку промисловостi, i в 1901 р. була створена спiлка фабрикантiв. Швидкими темпами розвивалися в 1870-х та 1880-х роках нафтовi про- мисли в районi Дрогобича й Борислава, що фiнансувалися переважно австрiйським та англiйським капiталом. До початку першої свiтової вiйни вони давали близько 5 °о свiтового видобутку нафти. Повiльно, але невпинно зростали ряди пролетарiв: у 1902 р. налiчувалося 230 тис. повнiстю й частково зайнятих робiтникiв, серед них 18 °о українцiв, 24 % євреїв i решта - поляки. Як i в Росiйськiй Українi, цей ще дуже <молодий> клас зберiгав тiснi зв'язки з селом, i багато українських та польських робiтникiв поверталися в сiльське господарство, вiдпрацювавши частину року в промисловостi. Проте цi змiни перебiгали поступово i мали вiдносно незначнi масштаби. Вiдтак захiдноукра- їнськi землi за розвитком економiки лишалися позаду iнших провiнцiй iмперiї. Новий полiтичний лад Пiсля придушення повстання 1848 р. Габсбурги зробили спробу лiквiдувати рево- люцiйнi реформи й вiдновити абсолютну владу цiсаря. Вони розпустили парламент i скасували конституцiю - це стало початком десятилiття задушливого неоабсолю- тизму. В Галичинi, де українське духовенство повернулося до церковних справ, у 1851 р. добровiльно саморозпустилася Головна Руська Рада. Одним iз небагатьох починань українцiв, яке пожвавлювало життя в провiнцiї в соннi 1850-тi роки, бу- ло спорудження у Львовi Руського Народного Дому - культурного осередку, що будувався на внески громади. Втiм майже скрiзь на мiсце руху та активностi 1848 року приходили пасивнiсть та iнерцiя. Один дотепний українець пожартував: <Чим вище здiймається наш Народний Дiм, тим нижче падає наша культурна дiяль- нiсть>. Проте все ж вiдбувалися важливi, хоч ще й не дуже помiтнi, змiни. У 1849 р. на- мiсником Галичини було призначено Агенора Голуховського - багатого польського землевласника й довiрену особу Франца Йосифа. Це призначення мало два важли- вих аспекти: по-перше, новий намiсник у вiдповiдностi з автократичною полi- тикою Вiдня дiстав широкi повноваження, включаючи нагляд за дотриманням зако- нiв, за справами промисловостi, освiти й релiгiї в провiнцiї; по-друге, Голуховський вважав, що зосередження сил на досягненнi невеликих, але конкретних цiлей швид- ше покращить становище полякiв, нiж героїчнi, але невдалi повстання. Протягом наступних 25 рокiв Голуховський, що тричi призначався намiсником Галичини й двiчi мiнiстром у Вiднi, вiдiграватиме вирiшальну роль у формуваннi нового полi- тичного устрою в провiнцiї. Зростання польських впливiв. Демонстративно пiдкреслюючи свою вiдданiсть Габсбургам i свої намiри справедливо ставитися до українцiв, Голуховський, проте, систематично поширював в урядi провiнцiї польськi впливи. За його пора- дою Вiдень вiдмовився вiд плану подiлу Галичини на окремi польську та українську частини. Його повiдомлення, в яких перебiльшувалися симпатiї українцiв до Росiї, похитнули довiр'я цiсарського уряду до <тирольцiв Сходу>. Iз посиленням свого впливу Голуховський ставав дедалi вiдвертiшим у своїй пропольськiй, антиукра- їнськiй полiтицi. Сподiваючись покiнчити з присутнiстю українцiв у Львiвському унiверситетi, вiн змусив Головацького пiти у вiдставку з посади професора україн- ської лiтератури. Переконаний в необхiдностi спольщення українцiв, вiн навiть зро- бив спробу впровадити в греко-католицькiй церквi римський календар, а у 1859 р.- латинську абетку для українських видань. Тут вiн зайшов надто далеко. Проекти Го- луховського викликали обурення української iнтелiгенцiї, що вивело її iз зацiпе- нiння. Запеклi суперечки навколо цих питань перетворилися на справжню <абетко- ву вiйну> з намiсником i змусили його вiдступити. Але Голуховський продовжу- вав наступ на iнших фронтах, систематично замiнюючи нiмецьких чиновникiв поля- ками й розширюючи вживання польської мови у школах. Так вiн пiдготував грунт для рiзкого посилення польських впливiв у Галичинi. У 1859 р. вiдбувся ще один вирiшальний перелам в iсторiї габсбурзької iмперiї, коли французи й сардiнцi завдали їй жорстокої поразки в Iталiї. Ослабленi зовнi Габсбурги були змушенi пiти й на внутрiшнi поступки. Внаслiдок цього було лiквiдо- вано неоабсолютистський режим i вiдновлено конституцiйне парламентське прав- лiння, цього разу надовго. У Вiднi скликали центральний парламент, а кожна про- вiнцiя отримала свою власну асамблею. До 1873 р. депутати центрального парла- менту обиралися з числа депутатiв асамблей. Щоб мати пiдтримку вищих класiв, Вiдень створив виборчу систему, яка ви- разно вiдповiдала їхнiм iнтересам. Члени провiнцiйних асамблей обиралися чотир- ма категорiями, або курiями, виборцiв: великими землевласниками, торговими пала- тами, мiщанами i сiльськими громадами, кожну з яких представляла певна кiль- кiсть делегатiв. Iз 150 депутатiв галицького сейму iнтереси великих землевласникiв представляли 44 делегати, торгових палат - три, мiщан - 28, сiльських громад (вiд яких теж могли обиратися помiщики) - 74. Наскiльки мало представленими у сеймi були селяни, видно з правил виборiв: якщо для обрання депутатiв вiд курiї землевласникiв достатньо було 52 виборцiв, то депутат вiд сiльської громади обирав- ся 8764. Для українцiв, народу переважно сiльського, це було вкрай невигiдним. Внаслiдок цього у виборах до галицького сейму частка українцiв звичайно обмежу- валася 15 %. Вони також мали непропорцiйно мало депутатiв у вiденському парла- ментi. Без сумнiву, найбiльшi переваги дiстала в парламентськiй системi Галичини польська шляхта. Але полякiв чекали ще бiльшi здобутки. Знайома модель була повторена у 1867 р. Зазнавши поразки у вiйнi з Пруссiєю, Габсбурги були змушенi пiти на далекосяжнi поступки мадярам - найсильнiшому народовi iмперiї. Результатом цього став австро-угорський компромiс 1867 р., за яким у пряму пiдлеглiсть угорцiв перехо- дило близько половини iмперiї, включаючи Закарпаття. Габсбурзька iмперiя тепер стала Австро-Угорською iмперiєю. Успiх угорцiв спонукав полякiв домагатися пов- ного когiтролю над Галичиною. Формально вiдмовившись задовольнити цi вимоги, Вiдень, проте, погодився на неофiцiйний полiтичний компромiс: за пiдтримку, що її поляки надаватимуть Габсбургам, вiн обiцяв не втручатися в полiтику полякiв у Гали- чинi. Фактично Галичина мала перетворитися на польську <державу в державi>. Несподiване посилення впливу полякiв на галицькi справи зайшло значно далi тих можливостей, якi їм гарантувала бiльшiсть у сеймi. До 1916 р. лише поляки могли обiймати посаду намiсника. Коли в центральному урядi призначався мiнiстр у спра- вах Галичини, то це також завжди був поляк. Швидко звiльнявся вiд нiмцiв i поло- нiзувався чиновницький апарат. Шкiльна справа майже цiлком перебувала в руках полякiв, i з 1869 р. польська мова стала офiцiйною в освiтi та адмiнiстрацiї провiнцiї. На соцiально-економiчному i культурному рiвнi поляки були значно сильнiшими, нiж українцi, їхнi аристократи володiли великими землями, їхня iнтелiгенцiя була бiльш чисельною, освiченою i рiзнобiчною; їхня частка в мiському населеннi швидко зроста- ' ла, а їхнi культурнi досягнення ще до 1867 р. вражали. Не дивно, що поляки сподiва- лися прокласти собi шлях до влади в Галичинi. Цiлi полякiв у Галичинi. Як же збиралися поляки розпорядитися здобутою вла- дою? Щоб зрозумiти польську полiтику в 1868-1914 рр., слiд розглянути подiї у польськiй перспективi. Поляки, вiрнiше, шляхта та iнтелiгенцiя, бо польськi селя- ни характеризувалися майже такою ж полiтичною наївнiстю, як i українцi,- були народом зраджених надiй. У кiнцi XVIII ст. їх позбавили державностi, а повстання 1830 й 1863 рр. з метою вiдвоювати державнiсть зазнали страшної невдачi. Українцi, можливо, сприймали їх як пихатих i непереборних противникiв, але багатьом поля- кам не давало спокою почуття власного безсилля перед нiмцями та росiянами. Пiсля катастрофи 1863 р. у способi мислення полякiв вiдбувалася важлива змiна, й голов- ною дiйовою особою цього процесу був Голуховський. Вiдкидаючи революцiйну дiяльнiсть як неефективну, польськi лiдери обстоювали полiтику <органiчної працi>: конкретної (щоб не сказати буденної) дiяльностi для змiцнення польського суспiль- ства шляхом його модернiзацiї. Надзвичайно сприятливi умови для реалiзацiї цього пiдходу iснували в Галичинi, тому її стали розглядати як польський П'ємонт, тобто плацдарм, з якого почнеться вiдродження польського народу. А як же бути з українцями, цими вiдданими Габсбургам <тирольцями Сходу>? Позицiя Вiдня у цьому питаннi знайшла свiй вiдбиток у цинiчних словах одного австрiйського полiтика: <Питання про те, чи iснуватимуть русини i в якiй мiрi, ли- шається на розсуд галицького сейму>. Iнакше кажучи, українцiв вiддавали на ми- лiсть полякiв. Плани, що їх будували для Галичини польськi патрiоти (багато з них були цiлком демократично настроєними), природним чином диктували їм негативне ставлення до нацiональних прагнень українцiв. Ще бiльшими противниками українцiв були <подоляни> - архiконсервативнi польськi землевласники зi Схiдної Галичини, якi виступали проти українцiв не лише з полiтичних, а й iз соцiально-економiчних мiркувань: для них пiдтвердити права українцiв було все одно що пiти назустрiч ви- могам селян. Вiдтак до давньої ворожнечi мiж польською шляхтою та українським селянством додався новий i ще бiльш вибухонебезпечний конфлiкт нацiональних iнтересiв. Таке поєднання надавало конфронтацiї мiж поляками та українцями в Га- личинi особливої гостроти. Спочатку ставлення полякiв до українцiв (особливо очевидне серед консерва- тивних <подолян>) зводилося до заперечення факту iснування українцiв як окре- мої нацiї, вони начебто - лише пiдгрупа полякiв. Це й пояснює таку заяву одного польського лiдера: <Не iснує нiяких русинiв, а лише Польща й Московщина>. Коли iз рiзкою активiзацiєю українцiв у 1848 р. стало складно утриматися на цих позицiях, <подоляни> почали проводити новий курс, сформульований Голуховським. Вiн пе- редбачав заходи, спрямованi на дискредитацiю українцiв у Вiднi, на гальмування їхнього нацiонального i соцiального руху будь-якими способами i на всiх рiвнях, на їхню прискорену полонiзацiю. З особливою рiшучiстю ця полiтика проводилася в освiтнiй справi. Пiсля 1867 р. польська мова як мова навчання замiнила нiмецьку у Львiвському унiверситетi та всiх професiйно-технiчних закладах. Цiлковитої полонiзацiї зазнали також середнi шко- ли, або гiмназiї: в 1914 р. у провiнцiї налiчувалося 96 польських i лише шiсть укра- їнських гiмназiй, тобто одна на кожних 42 тис. полякiв i 520 тис. українцiв. У почат- кових школах польських класiв було втроє бiльше, нiж українських. Дискримiнацiя українцiв здiйснювалася на всiх рiвнях. Так, у 1907 р. поль- ськi культурнi заклади отримали вдесятеро бiльшу фiнансову пiдтримку, нiж україн- ськi. Iнвестицiї, звичайно, направлялися в захiдну, польську частину провiнцiї. На кожному кроцi українцi натикалися не лише на байдужiсть, а й на активний опiр уряду. Вони були змушенi вести гостру, вперту боротьбу за кожну установу, кожну посаду, кожне призначення й, по сутi, за кожне українське слово. Цю всеохоплюючу й часто дрiб'язкову ворожнечу загострювали глибокi вiдмiн- ностi у психологiї польських та українських провiдникiв. Якщо у свiтоглядi поль- ської iнтелiгенцiї було щось шляхетське, то iдеологiя української iнтелiгенцiї була явно плебейською. За словами Iвана Лисяка-Рудницького, <кожен освiчений украї- нець лише на одне-два поколiння вiдiйшов або вiд пасторату, або вiд селянської ха- ти>. Єдиною спiльною рисою свiтосприймання освiчених полякiв i українцiв було, на думку того ж таки Рудницького, те, що <обидвi громади вважали свiй конфлiкт аналогiчним великiй вiйнi XVII ст. мiж польською шляхтою й українськими коза- ками>. Реакцiя українцiв Якщо 1848 рiк був кульмiнацiєю українського руху в Галичинi, то 1860-тi роки стали, без сумнiву, його спадом. Поступки Вiдня полякам вразили й здивували укра- їнцiв. Пiд час революцiї 1848 р. вони змагалися з поляками як з полiтичне рiвними собi, тепер же українцi виявилися цiлком пiдпорядкованими їм. Iз поколiння в по- колiння вони вiрили, що непохитна вiдданiсть Габсбургам гарантувала їм пiд- тримку династiї, але у 1867 р. з болем зрозумiли, що це були помилковi припущення. Нова полiтична ситуацiя в Галичинi показала, що перед представниками української верхiвки з середовища священикiв, яких звичайно називали <старими русинами>, лежало похмуре майбутнє. Крiм того, що Вiдень виявився ненадiйним, його мiць i престиж значно послабшали внаслiдок недавнiх полiтичних поразок. Поляки ж бу- ли сильними, як нiколи. А в середовищi власного народу українськi вождi бачили тiль- ки маси убогих i неписьменних селян. Переживаючи глибоку кризу вiри у власнi сили, вони стали шукати новi джерела пiдтримки. Русофiли. У 1860-х роках iнтереси й надiї багатьох освiчених українцiв зосере- дилися на Росiї. У цьому не було несподiванки: адже саме в цей час рiзнi слов'янськi народи, такi як чехи, серби i болгари, котрi зазнавали тяжкого гнiту нiмцiв та туркiв, також спрямували свої погляди до близького слов'янського народу - росiян - у пошуках допомоги. Дбаючи про власнi цiлi, Росiя сприяла слов'янофiльським тенденцiям, налагоджуючи з цими <спорiдненими> народами культурнi зв'язки й пiдтримуючи їх фiнансове. Одним iз перших i найпалкiших росiйських культурних мiсiонерiв був Михайло Погодiн - вiдомий iсторик консервативних поглядiв, який у 1835 р. вiдвiдав Львiв i зав'язав контакти з українською iнтелiгенцiєю. Хоч у той час його проросiйська агiтацiя не мала помiтних наслiдкiв, вона стала приносити плоди в атмосферi 1860-х рокiв. Першим у Галичинi новонаверненим русофiлом став Денис Зубрицький - iсторик, один iз нечисленних українських дворян. Завдяки його власним старанням та намаганням невтомного Погодiна до цiєї течiї вдалося прилучити iнших освiче- них українцiв i серед них - Якова Головацького, одного з членiв <Руської трiйцi>. Однак вирiшального прориву в Галичинi русофiльство домоглося пiд кiнець 1860-х рокiв, коли його догмати прийняло так зване Святоюрське коло греко-католицького вищого духовенства. Вiдтак русофiльство швидко поширилося на бiльшiсть духо- венства, й до кiнця XIX ст. священики являли собою його основну соцiальну базу. Користуючись пiдтримкою значної частини захiдноукраїнської верхiвки, русофiль- ство стало вiдiгравати провiдну роль в культурному й полiтичному життi Схiдної Га- личини, Буковини i Закарпаття. Русофiльство приваблювало <старих русинiв> не лише завдяки слов'янофiльськiй пропагандi та розчаруванню Габсбургами, але ще й тому, що багато ветеранiв подiй 1848 р. вважали, нiби вистояти у змаганнi з поляками можна лише спираючись на Ро- сiю. Важливу роль вiдiгравала також i суспiльна психологiя. Навiть випадковий спо- стерiгач ясно бачив, що українська духовна елiта страждала вiд комплексу етнiч- ної та соцiальної неповноцiнностi. Як i кожна елiта, вона прагнула визнання й пре- стижу. Однак польська шляхта рiдко пропускала нагоду пiдкреслити свою соцiальну вищiсть перед греко-католицьким священством. Зрозумiло, що селянська природа українського суспiльства й культури не давала жаданого престижу, а пiсля невдач 1860-х рокiв українство стало ще менш привабливим. Тому можливiсть ототож- нення з могутнiм росiйським царем, багаточисельним росiйським народом i його про- цвiтаючою культурою вiдповiдала глибоко затаєним потребам духовенства. Були також i прагматичнi мiркування: враховуючи ослабленiсть Австрiї та могутнiсть Росiї, цiлком реальну можливiсть того, що росiяни рано чи пiзно захоплять Галичину, багато освiчених українцiв вважали обачним ранiше <всiстися на росiйський вiз>. У своєму русофiльствi українцi вiдрiзнялися вiд чехiв та iнших слов'ян тим, що заходили значно далi, наголошуючи на подiбностi й навiть тотожностi українцiв i ро- сiян. На думку таких провiдних русофiлiв, як Богдан Дiдицький, Iван Наумович, Михайло Качковський, а також Адольф Добрянський в Закарпаттi, українцi є лише окремим вiдгалуженням триєдиного росiйського народу, двома iншими складо- вими якого є великороси й бiлоруси. Вперше цi погляди були опублiкованi у 1866 р. у таємно фiнансованiй росiйським урядом газетi <старих русинiв> <Слово>: <Ми не мо- жемо бiльше китайським муром вiддiляти себе вiд наших братiв, вiдкидаючи мовнi, лiтературнi, релiгiйнi та етнiчнi зв'язки, що єднають нас з усiм росiйським свiтом. Ми бiльше не є русини 1848 року; ми справжнi росiяни>. Остаточно здаючи позицiї 1848 р., <старi русини> демонстрували своє невiр'я у здатнiсть власними силами вистояти в культурних i, особливо важливо, в полiтичних змаганнях. Сутнiсть цiєї позицiї виражало популярне тодi прислiв'я: <Якщо нам су- дилося потонути, то краще зробити це у росiйському морi, нiж у польському болотi>. Цей пiдхiд мав також iншi наслiдки: покладаючи всi свої надiї на пiдтримку ро- сiян, русофiли дiйшли висновку про марнiсть спроб мобiлiзувати українськi маси. Тому їхнiй полiтичний курс став характеризуватися пасивнiстю та iнертнiстю. Але <старим русинам> бракувало вiдваги вiдкрито вiдкинути Габсбургiв. Наго- лошуючи на своїх культурних зв'язках iз Росiєю, вони були достатньо обачними, щоб у тiй самiй статтi у <Словi> заявляти: <Ми є i завжди були непохитно вiрними нашому августiйшому австрiйському монарховi й славетнiй династiї Габсбургiв>. Де- якi, особливо вище духовенство, заходили ще далi, доводячи, нiби вони - не ро- сiяни, не українцi, а окремий галицький народ. Плутана самоiдентифiкацiя, наголо- шування на своїх локальних особливостях, плазування перед можновладцями та намагання ототожнитися з могутньою Росiйською iмперiєю з одночасним обстою- ванням певних регiональних вiдмiнностей - все це, звичайно, не являло собою чо- гось нового в українськiй iсторiї. В сутностi, тут iшлося про захiдноукраїнський ва- рiант <малоросiйської> ментальностi, поширеної на Схiднiй Українi. Вплив русофiльства на українцiв найсильнiше виявлявся у царинi мови. Висту- паючи з елiтарних позицiй, <старi русини> затято вiдмовлялися брати за основу української лiтературної мови мiсцевий дiалект (чи, як вони його називали, <мову свинопасiв i чабанiв>). Вони хотiли, щоб їхня мова мала визнану лiтературну тради- цiю й престиж, i тому в публiкацiях користувалися церковнослов'янською мовою релiгiйних текстiв з домiшками польських, росiйських та українських слiв. Можливо, ця незграбна й штучна сумiш, або язичiє, як її називали, й була пре- стижною, але правда й те, що її важко було зрозумiти, особливо селянам. Навiть тi освiченi українцi, якi писали нею, кожен за власними безладними правилами, рiдко коли нею розмовляли, волiючи користуватися польською мовою. На питання, чому саме польською, <старi русини> вiдповiдали: <Бо малоросiйська - це мова селян, а росiйської ми не знаємо, тому ми користуємося цивiлiзованою мовою поля- кiв>. Погляди <старих русинiв> на мову були запереченням лiтературних принципiв, що ними керувалися <Руська трiйця> й тi вiдкритi прибiчники мiсцевого дiалекту, котрi з'явилися у 1848 р. Русофiли були такими затятими противниками народного дiалекту, що навiть привiтали заборону українських публiкацiй в Росiї у 1876 р. I саме навколо питання про мову в середовищi українських студентiв стала розви- ватися опозицiя галицьким русофiлам. Нелегко було молодшому поколiнню вступати у бiй зi старшим, що вже мiцно стояло на ногах. Русофiли панували майже в усiх українських закладах. В їхнiх руках перебували Народний Дiм, добре фiнансований Ставропiгiйський iнститут, ви- давництво <Галицько-руська матиця>, а також велика частина преси, включаючи най- бiльшу газету <Слово>. Крiм того, у 1870 р. русофiли заснували полiтичну органi- зацiю - Руську Раду, яка претендувала на роль головного послiдовника справи Го- ловної Руської Ради 1848 р. i яку вони намагалися перетворити на єдиного пред- ставника всiх українцiв у Галичинi. Так навiть серед власної елiти український рух мав рiшучого й сильного противника. Народовцi. У перiод до революцiї 1848 р. саме молодь на чолi з <Руською трiйцею> виступила за користування народною мовою, й попри перешкоди з боку старшого поколiння не хто iнший, як молодь, стала на захист розмовної мови в 1860-х роках. Подiбно до <старих русинiв> багато молодих захiдних українцiв звертали погляди на схiд. Але якщо старше поколiння пiдлещувалося до царя, то натхненником молодi був Шевченко. Вона не лише захоплювалася красою, енергiєю й силою, якi вiн вiдкрив у народнiй мовi, а й подiляла орiєнтацiю поета i багатьох схiдних укра- їнцiв на народ. Вiдтак цих захiдних українцiв звичайно називали народовцями. Крiм вiкових та iдеологiчних вiдмiнностей, русофiлiв вiдрiзняли вiд народовцiв i розбiжностi в соцiальному статусi. До перших, як правило, належали добре за- безпеченi церковнi та свiтськi чиновники та iншi <солiднi громадяни>; iншi ж переважно були студентами, молодими священиками, представниками свiтської iнтелiгенцiї, котра народжувалася. Однак не слiд перебiльшувати вiдмiнностей, що роздiляли цих два табори, якi формувалися в тонкому прошарку освiчених за- хiдних українцiв. Спочатку суперечки мiж ними точилися майже виключно навколо питань мови й лiтератури. В iнших питаннях прибiчники обох угруповань мали спiль- нi цiнностi (та й походження, часто священицьке) й дивилися на цi суперечки як на розбiжностi мiж старшими й молодшими членами однiєї родини. Проте зовнiшнi впливи поступово поглиблювали розрив мiж двома фракцiями. Якщо русофiли знайомилися з творами консервативних росiйських письменни- кiв-слов'янофiлiв, то народовцi жадiбно читали Шевченка, Кулiша i Костомарова. Ця лiтература зближувала останнiх з київськими українофiлами. Особливо пiсля про- ведення антиукраїнських заходiв 1863 i 1876 рр. схiдноукраїнськi автори стали частiше друкуватися у часописах галицьких народовцiв. Цi контакти утвердилися пiсля того, як Антонович, Кониський i Кулiш вiдвiдали Галичину i, як би там не бу- ло, стали причетними до захiдноукраїнської полiтики. Пiд впливом лiберальне на- строєних схiдних українцiв дещо розширилися iнтелектуальнi обрiї провiнцiйних i прив'язаних до церкви захiдних українцiв. На початковому етапi змiцнення цих стосункiв демократичнi та свiтськi тенденцiї навiть переважали. Але iнтелектуальний та iдеологiчний вплив схiдних українцiв на захiдних мав свої межi. Коли наприкiнцi 1870-х рокiв Драгоманов, перебуваючи у вигнаннi, спробував прищепити їм свої космополiтичнi, соцiалiстичнi та антиклерикальнi думки, його <безбожний анархiзм> викликав у них вiдразу. Багато народовцiв були молодими сiльськими священи- ками, якi прагнули розширити контакти з селом. Тому вони часом не могли й не ба- жали вийти поза цi прагнення. Згода, що зароджувалася у середовищi народовцiв, спиралася передусiм на ви- знання того факту, що українцi - це окрема нацiя, котра проживає на просторах вiд Кавказу до Карпат, i найкращим засобом самовираження якої є народна го- вiрка. Вони дiйшли висновку, що найефективнiший спосiб вирiзнення i розвитку цiєї нацiональної самобутностi полягає в тому, щоб культивувати i пропагувати укра- їнську мову. Вiдтак основним нацiональним питанням для них було питання мови й лiтератури. Такий вузький пiдхiд виключав можливiсть порушувати суспiльнi проблеми, виступати проти уряду, взагалi займатися полiтикою. В цьому вiдношеннi народовцi були захiдноукраїнським рiзновидом українофiлiв Росiйської iмперiї. Iнша спiльна риса полягала в тому, що народовцi, як i українофiли, на вiдмiну вiд русо- фiлiв не мали чужоземної пiдтримки. Спираючись на <власний народ>, вони були (принаймнi в теорiї) демократичнiшими, нiж їхнi консервативнi суперники-русо- фiли. Майже всi iснуючi українськi заклади, включаючи пресу, перебували пiд контро- лем русофiлiв, народовцi ж не мали до них широкого доступу. Єдине, що їм лишило- ся,- це створити новi. Народовцi заснували кiлька таємних гурткiв (позаяк русо- фiльськi верховоди заборонили семiнаристам вступати до груп народовцiв та чита- ти їхнi часописи), найважливiшим серед яких була <Молода Русь>, утворена в 1861 р. у Львовi. Цi гуртки переважно займалися виданням часописiв, цiле роз- маїття яких з'явилося у 1860-х роках. Так, зокрема, <Вечорницi> (1862) популяри- зували Шевченка й перебували пiд впливом петербурзької <Основи>; <Мета> (1863- 1865) оголосила своїм завданням поширення знань серед свiтської iнтелiгенцiї; <Ни- ва> (1865) й <Русалка> зосередилися на лiтературi; <Правда> (1867-1880) була органом, в якому часто друкували свої твори схiднi українцi, й слугувала чимось на зразок всеукраїнського форуму. За винятком <Правди>, цi редагованi недосвiд- ченими молодими ентузiастами видання мали обмеженого читача, незначнi фiнансовi ресурси й швидко позникали. Водночас ряд народовцiв розробляли українську граматику й словники. Iншим рiзновидом їхньої дiяльностi став український театр. Заснований 1868р.у Львовi, вiн, як i в Росiйськiй Українi, перетворився на особливо ефективний засiб поглиблення нацiональної свiдомостi. В 1868 р. група з майже 60 студентiв на чолi з Анатолем Вахнянином створили товариство <Просвiта>, що займалося <вивченням та освiтою народу>. А в 1873 р. за фiнансової та моральної пiдтримки схiдних українцiв у Львовi було засноване вже згадуване Товариство iм. Т. Г. Шевченка. Незважаючи на цей вибух лiтературної та культурної дiяльностi, незабаром ста- ло очевидним, що насправдi зв'язки народовцiв iз народом є слабкими. Крiм осмис- лення цього, їх змусили переглянути свої позицiї ряд iнших чинникiв. Пiсля Емсько- то указу 1876 р. несподiвано стали зростати контакти з бiльш досвiдченими схiд- ними українцями. Драматичним доказом полiтичного безсилля українцiв у Галичинi став 1879 рiк, коли, очолюванi русофiлами, вони спромоглися послати лише трьох делегатiв до сейму провiнцiї. У 1880 р. прийшли новi лiдери, що належали до середо- вища свiтської iнтелiгенцiї,- такi професори i юристи, як Юлiан Романчук, Олек- сандр Огоновський та брати Барвiнськi. Пiд впливом цих подiй у народовцiв з'явилося бажання прислухатися принаймнi до одного iз закликiв Драгоманова: <Поляки витiснили вас iз галицького сейму: русофiли вигнали вас iз ваших установ... ми закликаємо вас вiдiйти вiд полiтики ком- промiсiв i взаємних звинувачень, а натомiсть iти в народ i органiзовуватися>. Щодо русофiлiв, то Драгоманов радив узагалi не контактувати з ними. Цю пораду народов- цi взяли на озброєння. Тi, хто належав до русофiльських закладiв та студентських клубiв, вийшли з них. У 1880р. вони вiдкрили орiєнтовану на маси газету, демонстра- тивно назвавши її <Дiло> на противагу русофiльському <Слову>. Того ж року з метою обговорення становища й потреб українського суспiльства вони скликали першi українськi масовi збори, або вiче. На нього зiйшлося близько 2 тис. осiб, у тому числi багато селян. У 1885 р. було засновано представницький орган - Народну Раду. Радикали. На думку деяких сучасникiв, навiть найактивнiшої дiяльностi наро- довцiв було мало, щоб забезпечити їм конструктивну й прогресивну роль в укра- їнському суспiльствi. Що ж до русофiлiв, то їхнi переконання були до такої мiри без- надiйно реакцiйними, що не витримували нiякої критики. Принаймнi так вважав Драгоманов. Як представника бiльш iнтелектуально розвиненої схiдноукраїнської iнтелiгенцiї, цього емiгранта, що проживав у Женевi, шокували низький культурний рiвень, провiнцiалiзм i дрiб'язковiсть галичан. Вiн особливо гостро виступав проти панiвного й, на його думку, негативного впливу духовенства на українське життя (на Схiднiй Українi, де духовенство великою мiрою русифiкувалося, його вплив на український рух був мiнiмальним). Цього переконаного соцiалiста обурював повто- рюваний багатьма галицькими священиками пiд час проповiдей аргумент, нiбито убо- гiсть селян була передусiм наслiдком їхнього пияцтва й лiнощiв. Переконавшись, що старше поколiння захiдних українцiв (до якого у 1870-х та 1880-х роках вiн зарахо- вував i народовцiв) у своєму ретроградствi зайшло надто далеко, аби спромогтися ви- правитися, Драгоманов зосереджує увагу на розвитку контактiв iз галицькими сту- дентами. У рядi послань, опублiкованих у галицькому студентському часописi <Друг>, Дра- гоманов закликає молодь вiдкинути погляди старшого поколiння й розширяти свої iнтелектуальнi обрiї, знайомлячись iз кращими здобутками європейської та росiйської культури й науки, присвятити себе служiнню гнобленим масам не лише словом, а й дiлом. Його заклик припав до душi невеликiй групi захiдноукраїнської молодi, викресавши iскру того, що можна назвати iнтелектуальною революцiєю. Вiн пiдштовхнув членiв цiєї групи на пошуки третього й соцiальне бiльш виправданого шляху обстоювання iнтересiв українцiв. Першi прибiчники Драгоманова з'явилися у вiденському клубi українських сту- дентiв <Сiч>. Наприкiнцi 1870-х рокiв його iдеї почали пiдтримувати двi студентськi групи у Львовi - русофiльський <Академический кружок> та українофiльський <Дружнiй лихвар>. Про свою пiдтримку також заявило кiлька невеликих груп гiм- назистiв у провiнцiї. Але найважливiшими послiдовниками поглядiв Драгоманова були два обдарованих, енергiйних i самовiдданих студенти скромного селянського походження - Iван Франко, котрий стане одним iз найкращих українських письмен- никiв, та Михайло Павлик. Саме вони очолять iнтелектуальне та iдеологiчне повстан- ня проти iдейно обмеженого й консервативно мислячого захiдноукраїнського про- воду, повстання, до якого закликав їхнiй женевський наставник. За освяченою часом традицiєю iнтелiгенцiї першим провiсником iнтелектуальних змiн став часопис. У 1876 р. Паклик i Франко починають редагувати русофiль- ське студентське видання <Друг>. Вони негайно вiдкидають язичiє, на якому вiн публiкувався, й переходять на українську народну говiрку, а також розгортають на- ступ на русофiлiв. Згодом вони поширюють критику на народовцiв, висмiюючи їх за посереднiсть лiтературної продукцiї та консерватизм. Галицькi українцi, шокованi гострою критикою, радикалiзмом i антиклерикалiзмом редакторiв, вирiшили ска- сувати передплату (кiлькiсть читачiв зменшилася з 500 до 260), i Драгоманов му- сив надати часописовi фiнансову пiдтримку. Павлик також допомагає соцiалiстам- революцiонерам. У 1878 р. на втiху галицько-українському його i Франка судять за пiдривну дiяльнiсть. Незважаючи на легке покарання, українське суспiльство вiдвернулося вiд Франка, й вiн був змушений звернутися по допомогу до польських соцiалiстiв. Водночас з'явилися новi послiдовники соцiалiзму, такi як Вячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Станiслав Козловський i Кирило Триловський. Внаслiдок цього у 1880-х роках серед захiдних українцiв розвинулося невелике, але активне лiве крило. У 1890 р. цi молодi активiсти разом з <ветеранами> Франком i Павликом були готовi до органiзацiї полiтичної партiї. Це мала бути перша українська полiтична партiя на Захiднiй i Схiднiй Українi, її поява (що на десятилiття випередила схiдноукраїнську РУП) вiдкриє новий динамiчний перiод розвитку галицьких українцiв. Зростання органiзованостi У розглядувану добу українцi Галичини здобули репутацiю людей високоорганi- зованих i суспiльне дисциплiнованих, особливо в порiвняннi з їхнiми спiввiтчиз- никами на сходi. Однiєю з причин того, що галицькi українцi розвинули цi риси, була нагода застосовувати їх. Попри своє невигiдне становище порiвняно з поляками, пiсля 1861 р. українцi Австрiї жили за конституцiйної монархiї, що надавала їм наба- гато ширшу свободу слова та асоцiацiй, нiж це було можливим у Росiйськiй iмперiї. Зростанню органiзаторської дiяльностi, яке спостерiгалося в Схiднiй Галичинi наприкiнцi XIX - на початку XX ст., сприяв i ряд iнших чинникiв. Захiднi українцi зазнавали прямого впливу таких суспiльне високодисциплiнованих народiв, як нiмцi та чехи. Ще безпосереднiше впливали на них поляки, якi стали на шлях полiтики <ор- ганiчної працi>, спрямованої на змiцнення їхньої спiльностi шляхом мобiлiзацiї та розвитку економiчних i культурних ресурсiв. Якщо захiднi українцi хотiли змагати- ся з поляками, вони з усiєю очевиднiстю повиннi були б застосувати аналогiч- ний пiдхiд. Звiдси й таке гасло народовцiв, як <Спирайся на власнi сили>. Нарештi, в 1880-х роках серед українцiв сформувався новий тип проводу, уособленням якого став громадський дiяч. Цей провiд здебiльшого складали педагоги i особливо юрис- ти - як iдеалiсти, всiм серцем вiдданi справi народного добробуту, так i прагмати- ки, якi намагалися пристосувати українського селянина до вимог тогочасного суспiльства. Досягнення освiти й культури. Провiсником цiєї нової течiї стало товариство <Просвiта>, засноване в 1868 р. народовцями. Привятивши себе справi пiднесення культурного й освiтнього рiвня селянства, це львiвське товариство за допомогою сiльських учителiв i парафiяльних священикiв поступово поширило по всiй Схiднiй Галичинi мережу читалень i бiблiотек. У них селян заохочували читати пресу (нерiд- ко один письменний селянин читав цiлому гуртовi своїх неписьменних сусiдiв) i об- говорювати полiтичнi та соцiальнi питання. Популярнiсть цих читалень зросла, коли з часом при них почали дiяти хори, театральнi трупи, гiмнастичнi товариства та кооперативи. Пiд кiнець столiття вони фактично стали суперничати з церквою та шинком. Це було великим внеском у пiднесення полiтичної та нацiональної свiдо- мостi селянства. Завдяки самовiдданiй працi таких провiдних дiячiв <Просвiти>, як Анатоль Вах- нянин i особливо Олександр 0гоновський,до 1914 р. товариство мало 77 регiональ- них вiддiлень, близько 3 тис. читалень i бiблiотек, понад 36 тис. членiв у складi його львiвської фiлiї й близько 200 тис.- у сiльських читальнях. Здiйснювалися також спроби органiзувати сiльську молодь. На зразок чеських органiзацiй у 1894 р. були заснованi гiмнастично-протипожежнi товариства пiд назвою <Сокiл> та <Сiч>. Особ- ливо дiяльними виявили себе тут радикали, зокрема Кирило Триловський. Цi юнацькi групи давали селянам нагоду не тiльки брати участь у парадах, вони виховували схильнiсть до дисциплiни, спiвпрацi, знань та розвивали почуття ' патрiотизму. На 1914 р. вони налiчували 974 мiсцевих вiддiлення й понад 33 тис. чле- нiв. Зростання таких органiзацiй свiдчило про те, що народовцi змогли перейти вiд i дiяльностi в ефемерних часописах i малозгуртованих студентських групах 1860-х ; рокiв до систематичної дiяльностi в масових органiзацiях, що були характерною оз- накою 1890-х та початку 1900-х рокiв. Конкуруючи з народовцями, у 1874 р. русофi- . ли засновують Товариство iм. Качковського, але за чисельнiстю воно значно поступа- лося перед органiзацiями суперникiв. Галицькi вождi з деяким запiзненням зрозумiли, що, крiм культурних потреб се- лянства, їм доведеться звертатися й до економiчних питань. Через своє соцiальне становище та психологiю вони не виявляли великого iнтересу до революцiйних мето- дiв, якi набули такого поширення в Росiйськiй iмперiї, а натомiсть виступали за само- допомогу, тобто покращення долi селян шляхом створення кооперативiв. Перша спроба мобiлiзувати селян для їхнього власного блага мала мiсце у 1870-х роках, коли духовенство розпочало кампанiю проти пияцтва на селi. Масовi сходи та обiтницi, якi давалися на них всiєю громадою, допомогли скоротити споживання алкоголю, а сама кампанiя стала для церкви одним iз перших найбiльш конкретних її досягнень. Згодом економiчнi заходи щодо селян очолила свiтська iнтелiгенцiя. Спочатку товариство <Просвiта> фiнансувало кооперативнi крамницi, склади та кредитовi спiлки. Але воно не могло забезпечити необхiдну квалiфiковану допомогу та орга- нiзувати спецiалiзованi кооперативи. Цю потребу взявся задовольнити Василь На- гiрний - иiонер захiдноукраїнського кооперативного руху, який протягом 10 рокiв займався вивченням досвiду швейцарських кооперативiв. У 1883 р. вiн органiзував споживчий кооператив <Народна торгiвля>, що ставив собi за мету закуповувати й продавати великi партiї продуктiв, оминаючи посередникiв, а заощадженi грошi передавати селянам. За допомогою своєї органiзацiї Нагiрний сподiвався привчити українцiв до комерцiйної дiяльностi. Поступово виникали iншi кооперативи. У 1899 р., щоб навчати селян сучасних методiв господарювання, Євген Олесницький заснував <Сiльський господар>, який у 1913 р. налiчував понад 32 тис. членiв. Однак найчисельнiшими серед кооперати- вiв були кредитовi спiлки. Деякi з них виникли ще в 1873 р., проте лише в 1894 р. iз заснуванням спiлки <Вiра> вони отримали стабiльну, добре вiдрегульовану основу. Даючи десятипроцентнi позички, цi спiлки, яких налiчувалися сотнi, швидко витiс- нили бiльшiсть лихварiв. Ще одна важлива економiчна установа з'явилася в 1895 р. у Львовi-страхова компанiя <Днiстер>. На 1907 р. вона мала 213 тис. клiєнтiв. Зростання кооперативiв привело до органiзацiї в 1904 р. Центральної асоцiацiї укра- їнських кооперативiв, що мала близько 550 фiлiй, переважно кредитових спiлок, i 180 тис. членiв. У 1909 р. на 40-вi роковини <Просвiти> дiячi кооперативного руху скликали з'їзд (який зiбрав 768 делегатiв, здебiльшого молодої свiтської iнтелiген- цiї), щоб визначити напрями майбутнього розвитку нацiї. Багато делегатiв, охопле- них надзвичайно оптимiстичним настроєм, висловлювали думку про те, що українцi нарештi стають господарями власної долi. Важливим аспектом кооперативного руху, а також дiяльностi товариства <Про- свiта> було сприяння розвитковi тiсних гармонiйних взаємин мiж селянством та " iнтелiгенцiєю, чого не вдалося досягти iнтелiгенцiї Росiйської України. Успiхи наро- " довцiв у згуртуваннi мас забезпечили їм остаточну перемогу над русофiлами, при- ^ бiчники яких серед членiв кооперативiв складали лише близько однiєї п'ятої числа ' Р українофiлiв. Нарештi, зростання кооперативiв мало серйознi негативнi наслiдки для єврейської спiльностi: бойкотування алкоголю, кредитовi спiлки, споживчi коопе- ративи завдали дошкульного удару по євреях-шинкарях, лихварях i крамарях - i загострило тертя мiж українцями та євреями, часто спонукаючи останнiх до емiграцiї. Мiське культурне життя. Пiдбадьорена своїми органiзаторськими досягненнями серед селян, iнтелiгенцiя намагалася змiцнити своє становище i в мiському середо- вищi. Об'єктом її уваги стала освiта, особливо середня та унiверситетська. Як i на- лежало сподiватися, українцi були мiзерно представленi на всiх освiтнiх рiвнях. Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кiлькiсть класних примiщень i вчителiв, нiж поляки. Цi диспропорцiї поглиблювалися у гiмназiях та унiверсите- тах, де поляки робили все можливе, щоб затримати зростання української освiченої елiти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнiв середнiх шкiл у провiнцiї 80 % складали поляки й лише 16%- українцi (у 1854 р., до того як поляки встановили контроль над сис- темою освiти, це спiввiдношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали ЗО гiмназiй, то українцi - лише двi. У Львiвському унiверситетi українцi навчалися головним чином на факультетах теологiї та права й складали близько ЗО % загаль- ного числа його студентiв, яке становило 1700 чоловiк. У 1911 р. iз майже ^0 ви- кладачiв професорiв-українцiв було лише вiсiм. Тому не пiдлягало сумнiву, що для пiдвищення свого культурного рiвня українцям належало домогтися широкого доступу до вищої освiти. Оскiльки для вiдкриття гiмназiй потрiбна була згода уряду, поляки та українцi боролися за кожну школу на полiтичному рiвнi. До 1914 р. українцям удалося приму- сити уряд вiдкрити ще чотири гiмназiї, фiнансованих державою. За той же перiод поляки вiдстояли для себе в кiлька разiв бiльше середнiх i ремiсничих шкiл. Усвiдом- люючи, що уряй не задовольнить їхнiх потреб, українцi звернулися до громади й за- вдяки приватним внескам заснували ще вiсiм гiмназiй. Щоб допомогти студентам, особливо тим, котрi приїжджали iз сiл, при гiмназiях та унiверситетах вiдкривали численнi гуртожитки, утримуванi приватним коштом. Ще з бiльшою рiшучiстю поляки прагнули зберегти <польськiсть> освiти у Львiв- ському унiверситетi. Щоправда, час вiд часу їм доводилося йти на поступки. Так, у 1894 р. пiд тиском Вiдня вони неохоче погодилися на запровадження для україн- цiв ще однiєї професорської посади (з iсторiї), не пiдозрюючи, що це єдине призна- чення за своїми наслiдками дорiвнюватиме багатьом. Оскiльки в Галичинi не було квалiфiкованих кандидатiв, зайняти нову посаду запросили 28-рiчного учня Ан- тоновича - Михайла Грушевського з Києва. З приїздом Грушевського до Львова в українськiй науцi вiдкрилася нова ера. Цей найвизначнiший з усiх українських iсторикiв починає видавати свою фунда- ментальну , поставивши собi виразну мету дати iсторичне обгрунтування iдеї української державностi. Майже без усякої сторонньої допомоги Грушевський реорганiзовує Наукове товариство iм. Т. Г. Шевченка у справжню академiю наук. Незабаром товариство об'єднало майже всiх провiдних схiдно- i захiдноукраїнських, а також багатьох славетних європейських учених. До 1913 р., крiм численних iнших публiкацiй, воно видало 120 томiв своїх <Записок>, що кори- стувалися великим авторитетом. Його багата бiблiотека й численнi пiдсекцiї слугу- вали школою пiдготовки нового поколiння обдарованих учених. Вражаючих успiхiв було також досягнуто в лiтературi; вони насамперед пов'яза- нi з Iваном Франком - одним iз провiдних українських письменникiв. Поєднуючи непомильне, майже фотографiчне сприйняття дiйсностi з оптимiстичною вiрою iдеа- лiста в кращi людськi риси, Франко творив у надзвичайнiй рiзноманiтностi жанрiв - романи, повiстi, психологiчнi та соцiальнi нариси, сатира, поезiя, драматургiя - i широкому дiапазонi тем. Поряд з обов'язковими тодi описами селянських злиднiв, Iван Франко у романах <Боа Сопзiгiсiог> та <Борислав смiється> вiн вiдтворює тяжке життя робiт- никiв нафтових промислiв. Поряд iз психологiчно тонкими й сповненими тепла опо- вiданнями про дiтей з'являються ретельно вималюванi картини тюремного життя. А в його нарисах про деградуючу аристократiю та iнтелiгенцiю, що переживала своє становлення, проступає глибоке розумiння соцiологiї. Франко був також блискучим ученим, вiдважним полемiстом i, як ми пересвiдчилися, видатним полiтичним дiячем, якого часто не розумiла й кривдила його власна громада. Iншими видатними захiдноукраїнськими письменниками були Василь Стефаник та Ольга Кобилянська. Перший уславився своїми короткими, але насиченими опо- вiданнями про трагiчне життя селян; у творах Кобилянської знаходило вiдображення одвiчне <прагнення краси> й <шляхетностi духу>. У царинi мистецтв творили такi видатнi художники, як Олександр Новакiвський, Iван Труш та багато їхнiх учнiв, якi користувалися пiдтримкою нового митрополита Андрея Шептицького й завдяки його субсидiям часто їздили за кордон. Оперний свiт хвилювала своїми виступами всесвiтньовiдома спiвачка Соломiя Крушельницька; зокрема, її спiв забезпечив успiх оперi Пуччiнi <Мадам Баттерфляй>. Iншим свiдченням розвитку українських культурних установ у Галичинi був швид- кий розквiт преси. Пiд умiлим редакторським керiвництвом Олександра Барвiн- ського заснована у 1880 р. газета <Дiло> поклала край пануванню у пресi русофiлiв i стала найбiльш впливовою й популярною українською газетою. Щоб не пасти зад- нiх, радикали та iншi суперники народовцiв також заснували власнi перiодичнi видання, створили рiзноманiтнi освiтнi товариства, професiйнi спiлки, релiгiйнi та мо- лодiжнi групи. На 1913 р. захiднi українцi вже мали 80 перiодичних видань, iз них 66 у Галичинi, а решта - на Буковинi та Закарпаттi. Полiтичнi партiї. В мiру того як формувалися iдеологiчнi течiї та зростала орга- нiзацiйна iнфраструктура, дедалi нагальнiшою ставала потреба координацiї дiй у парламентськiй системi. З'являлися передумови до виникнення полiтичних партiй, що мали замiнити слабко згуртованих народовцiв та русофiлiв. На вiдмiну вiд неве- ликих радикально настроєних пiдпiльних партiй у Росiйськiй Українi галицькi пар- тiї розвивалися легальне й, намагаючись завоювати якнайбiльше виборцiв, додержу- валися в цiлому помiрного тону. Iнша вiдмiннiсть мiж схiдними та захiдними партiями корiнилася в пiдходi до нацiонального питання. В той час як першi агонi- зували у пошуках способу пов'язати його з соцiально-економiчними проблемами, другi, навiть найбiльш соцiалiстичне настроєнi, однозначно наголошували на своїй вiдданостi єдиному великому українському народовi, вимагали рiвностi з поляками i вбачали кiнцевою метою самостiйну державу. Вимоги незалежностi не були не- сподiваними, про аналогiчнi прагнення давно оголосили iншi народи габсбурзької iмперiї. З пiднесенням войовничостi захiдних українцiв проголошення ними подiб- них вимог було лише справою часу. Так, коли у 1896 р. молодий радикал Юлiан Ба- чинський у своїй книзi <и^гаiпа Iiтегiепiа> вперше став обстоювати єднання всiх українцiв у незалежнiй державi, його iдея справила надихаючий вплив на всiх на- цiональне свiдомих українцiв. Як вже згадувалося, не хто iнший, як радикали у 1890 р. формально згуртувалися в полiтичну органiзацiю, вiдтак претендуючи на те, щоб вважатися першою укра- їнською полiтичною партiєю. Пiд проводом Франка i Павлика та керуючись пора- дами Драгоманова, вони стали на позицiї <наукового соцiалiзму>, критикуючи греко-католицьке духовенство за його соцiальний консерватизм i виступаючи за спiвпрацю з польськими робiтниками й селянами. У 1895 р. вони <нацiоналiзують> свою програму, проголошуючи, що в дальшiй перспективi найповнiше реалiзувати соцiалiзм можна в рамках незалежної української держави, а у короткiй перспекти- вi - у цiлком автономнiй українськiй провiнцiї Австрiйської iмперiї. Проте воро- жiсть духовенства, яке заблокувало радикалам доступ на село, малочисельнiсть українського пролетарiату, залежнiсть вiд польських соцiалiстiв та фракцiонiзм не давали змоги цiй дiяльнiй новаторськiй партiї завоювати собi широку пiдтримку в галицькому суспiльствi. У 1899 р. оновленi народовцi на чолi з Євгеном Левицьким та Володимиром Охримовичем (до них приєдналися Грушевський i Франко, що покинув ворогую- чих мiж собою радикалiв) утворили Нацiонально-демократичну партiю. Склавши програму, що могла б привабити невдоволених радикалiв i розчарованих русофiлiв, нацiонал-демократи також проголосили своєю довготривалою метою нацiональну незалежнiсть; водночас до своїх найближчих цiлей вони вiднесли автономiю i збере- ження вiдданостi Габсбургам. У iнших питаннях партiя стояла на типово лiберальнiй платформi, уникаючи суперечливих соцiальних проблем. Помiркована орiєнтацiя й пiдтримка таких народовських органiзацiй, як <Просвiта>, незабаром перетворили нацiонал-демократiв на найбiльшу українську партiю Галичини. Двi iншi партiї з'явилися на протилежних кiнцях iдеологiчного спектру. У 1899 р. з метою обстоювати iнтереси українських робiтникiв марксисти Микола Ганке- вич i Семен Вiтик заснували Соцiал-демократичну партiю. Того ж року окремi пред- ставники духовенства утворили Католицько-руський союз. Проте обидвi партiї не мали великого успiху, оскiльки у першому випадку, щоб забезпечити марксистiв соцiальною базою, бракувало українських робiтникiв, а в другому - для бiльшостi молодих священикiв-українофiлiв вiдвертий нацiоналiзм нацiонал-демократiв був привабливiшим, нiж завзятий консерватизм клерикальної партiї. Щоб завоювати пiдтримку селян, усi цi партiї органiзовували вiча - народнi зiбрання, що їх скликали на селi партiйнi активiсти для обговорення загальних про- блем життя. Нерiдко в них брали участь великi маси селяр. Так, пiд час виборчої кампанiї 1905-1906 рр. на нацiонально-демократичне вiче зiйшлося близько 20 тис. чоловiк, що свiдчило про поширення полiтичної свiдомостi серед селян. Iз зростанням органiзацiйної та полiтичної сили українофiлiв слабнув вплив русофiлiв. Для молодшого поколiння української iнтелiгенцiї ба навiть для напiвосвi- чених селян язичiє звучало надто штучно, ототожнення з росiянами було надто неприродним, соцiальна консервативнiсть русофiлiв - надто реакцiйною, а їхня за- лежнiсть вiд допомоги з-за кордону - принизливою. Спроби русофiлiв змагатися з українофiлами на органiзацiйному рiвнi не були дуже успiшними: в 1914 р. То- вариство iм. Качковського мало тiльки 300 читалень порiвняно з 3 тис. читалень <Просвiти>; якщо українська кооперативна спiлка мала понад 900 вiддiлень, ана- логiчна русофiльська органiзацiя - всього 106. Не краще складалися справи у полi- тицi. В 1913 р. до галицького сейму було обрано ЗО делегатiв-українофiлiв i лише один русофiл. Сподiваючись затримати процес свого занепаду, в 1900 р. молодше й агресивнiше поколiння русофiлiв проголосило <новий курс>, що закликав до цiлковитого ототож- нення з Росiєю. Вони заснували Росiйську нацiональну партiю, отримували ще бiль- шi дотацiї вiд царського уряду та агiтували за перехiд галицьких українцiв у пра- вослав'я. Щоб посiяти серед українцiв розбрат, а також сприяти консервативним тен- денцiям, польськi аристократи в Галичинi почали пiдтримувати русофiлiв. Таким чи- ном, вiд цiлковитого розвалу табiр русофiлiв рятувала в основному допомога цар- ських чиновникiв i польських землевласникiв. Схiдна Галичина: українська твердиня. У 1907 р. видатний польсько-єврейський лiберал Вiльгельм Фельдман писав: <У XX столiттi багато народiв постало з попелу, але вiдродження небагатьох вiдбулася так швидко й енергiйно, як вiдродження укра- їнцiв Австрiї... їхнє несподiване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозi та впертiй боротьбi за свiй кожен здобуток>. Хоч Фельдман i не вважав, що захiднi українцi подолали всi перешкоди (адже вони, як i ранiше, належали до найчисельнiших i найбiльш полiтичне дискримiнованих народiв iмперiї), вiн, однак, наголошував на тому, що вони стають на ноги, перетво- рюючись на велику силу. Iз поширенням українських органiзацiй захiднi українцi нарештi брали справи у власнi руки, а їхнiй нацiональний рух показував себе явищем багатогранним i соцiальне базованим. Словом, якби у майбутньому з'явила- ся нагода здобути незалежнiсть, захiднi українцi були б готовi скористатися нею. Наростання нацiонального руху в Галичинi мало великий вплив на взаємини мiж' схiдними та захiдними українцями. Фактично, саме такi схiдняки, як Антонович, Кониський, Кулiш, а пiзнiше Драгоманов та Грушевський, першими зрозумiли те, що Галичина здатна вiдiграти роль П'ємонта, або бази нацiонального вiдродження. Ще у 1860-х роках вони спiвпрацювали з галицькими часописами й надавали фi- ^^ нансову допомогу захiдноукраїнським культурним закладам. Iз збiльшенням числа ^д i цих часописiв i закладiв активiзувалася й участь у них схiднякiв, ^д На початку XX ст. схiднi українцi часто були кореспондентами й передплат- ^д i никами галицької преси, вченi та письменники обох регiонiв нерiдко разом працювали ^1 i в НТШ, студенти Росiйської України не раз їздили слухати українськi лiтнi курси ^д i в Галичинi, а українськi емiгранти, особливо пiсля 1905 р., знаходили собi притулок Ц i i засновували свої штаб-квартири у Львовi. Спостерiгаючи життя українцiв на захо- Ц i дi, репресована царатом українська iнтелiгенцiя Росiйської iмперiї бачила, як те, про д1 ] що вона могла лише мрiяти, ставало дiйснiстю в Галичинi. В свою чергу благотворний вплив на українцiв Галичини також справляв приток зi сходу першокласних iнте- лектуалiв, а головне - надихаюче вiдчуття того, що вони є не малим iзольованим на- родом чисельнiстю лише в 4 млн, а частиною великої 20-мiльйонної нацiї. Таким чи- ном, завдяки гарантованим австрiйською конституцiєю правам, потребi органiзу- ватися, щоб вистояти у змаганнi з поляками, моральнiй та iнтелектуальнiй пiд- тримцi схiдних українцiв невелика, убога й вiдстала Галичина сформувалася як твердиня нацiонального руху. Польсько-українська конфронтацiя Iз прискоренням полiтичного й нацiонального розвитку як українцiв, так i полякiв i без того складнi взаємини мiж ними погiршали. Iнтереси цих двох нацiй, принаймнi з точки зору їхнiх провiдникiв, розходилися мало не в кожному питаннi: якщо поляки вперто стояли за збереження єдностi Галичини, аби вона могла слугу- вати основою їхньої майбутньої держави, то українцi вимагали її подiлу для того щоб мати в схiднiй частинi провiнцiї свою базу; якщо у Схiднiй Галичинi поляки складали вищi класи суспiльства, то українцi ототожнювалися з його нижчими класами. Укра- їнцi вимагали змiн i реформ там, де бiльшiсть польських провiдникiв обстоювали ста- тус-кво. Словом, поляки були , а українцi - <неiмущими>, якi не хотiли бiльше миритися зi своїм становищем. У зв'язку з активiзацiєю громадських органiзацiй у полiтичну дiяльнiсть i конф- лiкти втягувалося дедалi бiльше представникiв обох народiв. На вiдмiну вiд ситуацiї 1848 р. полякiв уже не можна було ототожнити з невеликою групою аристократiв, а українцiв - iз купкою священикiв та iнтелiгенцiї. На початок XX ст. польсько- український конфлiкт iз боротьби мiж двома нацiональними елiтами вирiс у конфрон- тацiю мiж двома народами, що набирала загрозливих масштабiв. Звiсно, робилися спроби досягти компромiсу. Українськi та польськi соцiалiсти, як, наприклад, Iван Франко та Фелiкс Дашинський, таврували шовiнiзм з обох сторiн, закликаючи селян i робiтникiв обох нацiональностей до спiвпрацi в iм'я спiльних iнтересiв. У ролi посередникiв мiж супротивниками намагалися виступати такi схiднi українцi, як Антонович i Кулiш, якi побоювалися, що ця ворожнеча поставить пiд загрозу їхнє перебування в Галичинi. Час вiд часу робив спроби врегулювати су- перечки Вiдень, сподiваючись остудити напруженiсть на своїх чутливих схiдних кордонах. Найбiльше пропагувалася так звана <нова ера полiтичного спокою>, що ма- ла початися у 1890 р. В результатi згоди, досягнутої мiж народовцями пiд проводом Юлiана Романчука й Олександра Барвiнського, з одного боку, та генерал-губерна- тором Казимиром Баденi, що представляв галицький уряд,- з iншого, українцям робилися поступки (переважно в царинi культури та освiти), взамiн того, що вони мали визнати полiтичний статус-кво. Але коли виявилося, що цi поступки обмежу- ються кiлькома новими гiмназiями й що уряд провiнцiї продовжує манiпулювати ви- борами, угоду було розiрвано й обидвi сторони вiдновили полiтичну вiйну. Подальшi намагання (як, зокрема, у 1908 р.) досягти порозумiння закiнчувалися подiбним чи- ном. В останнє десятилiття до першої свiтової вiйни польсько-українська конфрон- тацiя розгорталася навколо трьох основних пунктiв: селянське питання, суперечки навколо унiверситету й вимоги проведення виборчих реформ. У зв'язку з надзвичай- но низькими заробiтками, що їх отримували у великих маєтках сiльськогосподарськi робiтники, особливо гострим i актуальним було селянське питання. На почат- ку столiття багато селян вже не бажали дивитися на емiграцiю як на єдиний спосiб розв'язання своїх труднощiв. У 1902 р. селяни (яких пiдбурювали радикали, а також, хоч i з деяким запiзненням, нацiонал-демократи й водночас вiдмовляли русофiли) розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сiльськогосподарських робiтникiв у великих маєтках Схiдної Галичини. Координувати страйк, пiдтриму- вати дисциплiну та спокiй серед його учасникiв допомагали численнi мiсцевi ко- мiтети. Переляканi цiєю несподiвано вдалою демонстрацiєю селянської солiдарностi, помiщики закликали уряд до <вiдновлення порядку>. Незважаючи на сотнi арештiв, страйк продовжувався. Тодi помiщики апелювали до польської громадської думки, стверджуючи, що страйк є не чим iншим, як спробою українцiв витiснити полякiв iз їхнiх спадкових земель. Так питання, що могло об'єднати українських селян iз такими ж гнобленими польськими селянами, було з помiтним успiхом використане для поглиблення нацiональної ворожнечi мiж ними. Врештi страйк увiнчався перемо- гою селян. Помiщики мусили пiдвищити платню й пiти на iншi поступки. Однак ширше значення страйку полягало в тому, що вiн активiзував багатьох селян, залу- чивши їх до полiтичної ^оротьби. Ще гострiшим, хоч i не таким широкомасштабним, був конфлiкт у Львiвському унiверситетi. Пiсля 1848 р. Вiдень планував зробити унiверситет двомовним, але коли до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонiзувати цей заклад. Поступово було обмежене вживання української мови, навiть ддя викладачiв, натомiсть стало постiйною практикою пiдкреслювати <польськiсть> унiверситету. Протягом 1890-х рокiв українськi студенти органiзували ряд заходiв протесту. Переконавшись в тому, що їхнi протести iгноруються, студенти висунули вимогу створити окремий укра- їнський унiверситет. Ця iдея заволодiла уявою українського суспiльства, навiть се- лян, i на пiдтримку студентських вимог стали скликатися багатолюднi мiтинги. Вод- ночас українськi депутати в галицькому сеймi та вiденському парламентi неоднора- зово виступали з пристрасними закликами до уряду розв'язати це питання. Та поляки вперто проводили свою полiтику, i в перше десятилiття XX ст. ситуа- цiя у Львiвському унiверситетi стала загрозливою. Озброєнi палицями українськi та польськi студенти вели мiж собою справжнi бої в лекцiйних залах; у 1901 р. українськi студенти стали масово кидати навчання в унiверситетi; в 1907 р. проти унiверситетських властей були органiзованi великi демонстрацiї, а в 1910 р. у за- пеклiй сутичцi було вбито українського студента Адама Коцка. Тепер Вiдень зрозу- мiв, що пора дiяти, i в 1912 р. вiн пообiцяв у наступнi п'ять рокiв вiдкрити окремий український унiверситет. Проте вiйна позбавила українцiв цiєї довго виборюваної винагороди. Та, на думку українських провiдникiв, питанням найбiльшої ваги була виборча реформа. Якби українцям удалося добитися справедливiшої системи представництва в галицькому сеймi та вiденському парламентi, їхнi можливостi покращити свою долю були б значно ширшими. Система курiй жорстко обмежувала вплив українських виборiв, а провiнцiйний уряд незграбним манiпулюванням результатами виборiв зажив собi скандальної слави. Цi манiпуляцiї здiйснювалися у рiзнi способи: фальси- фiкували списки виборцiв; лише за кiлька годин до виборiв змiнювали мiсце та час їхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями ( що не було складно, бо серед українцiв не було людей, якi рахували б голоси); щоб перешкодити передвиборнiй агiтацiї, українських кандидатiв кидали до в'язницi за дрiбними звинуваченнями. Порушення виборчої процедури сягнули апогею пiд час <кривавих виборiв> 1895 i 1897 рр.- у перiод губернаторства Баденi, якого називали <залiзним губернато- ром>. Коли українськi селяни почали протестувати проти порушень та обману, Баденi послав проти них полiцiю, внаслiдок чого 10 чоловiк було вбито багнетами, ЗО тяж- ко поранено й понад 800 заарештовано. Але й у цьому питаннi наближалися змiни. Спочатку у Вiднi, а потiм - у 1907 р., всупереч затятому опору польської верхiвки,- i в Галичинi було скасовано систе- му курiй i впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провiнцiї продовжував фаль- сифiкувати результати виборiв, число українських делегатiв як у вiденському пар- ламентi, так i в галицькому сеймi постiйно зростало. В 1879 р. українцi мали трьох своїх представникiв у Вiднi, а пiсля виборiв 1907 р.- 27; у галицькому сеймi в 1901 р. засiдало IЗ, а в 1913-32 українцi. Однак вони лишалися непропорцiйно представ- леними, значною мiрою через крутiйство на виборах галицьких губернаторiв. 12 квiтня 1908 р., протестуючи проти цих зловживань, молодий український сту- дент Мирослав Сiчинський убив губернатора Анджея Потоцького. Цей випадок свiд- чив про те, що українсько-польськi вiдносини сягнули небезпечної межi. Проте зро- стаюча напруженiсть мала глибше корiння. Серед полякiв швидко поширював свої впливи ультранацiоналiстичний рух на чолi з Польською нацiонал-демократичною партiєю Романа Дмовського. Польськi нацiонал-демократи подiбно до українських заснували мережу селянських органiзацiй i здобули собi велику популярнiсть у мiсь- ких середнiх класах, iнтелiгенцiї та студентствi. Основною їхньою турботою стала зростаюча загроза пануванню полякiв у Схiднiй Галичинi з боку українцiв. Перед- чуття цiєї загрози звучать вiдлунням у словах вiдомого польського iсторика Фран- цiшка Буяка: <Наше майбутнє в Схiднiй Галичинi не обiцяє добра. Доля англiйцiв в Iрландiї чи нiмцiв у чеських землях є невтiшним прогнозом i для нас>. Вiдтак основ- на мета польських нацiоналiстiв у Галичинi полягала в збереженнi того, що належало полякам у схiднiй частинi провiнцiї. Це означало, що проти українцiв виступали вже не <подоляни>, тобто жменька схiдногалицької шляхти, а польський рух iз широкою соцiальною базою, що вперто вiдмовлявся йти на будь-якi поступки. Очолюванi власною нацiонально-демократичною партiєю, українцi поводились iз не меншою войовничiстю. Вони енергiйно продовжували органiзацiйну дiяльнiсть, при кожнiй нагодi атакуючи полякiв у парламентi та сеймi, часто проводячи масовi зiбрання, аби показати свою зростаючу мiць. 28 червня 1914 р., на масовому зiбраннi у Львовi, де перед величезною прихильно настроєною аудиторiєю свою гiмнастичну вправнiсть демонстрували тисячi членiв товариств <Сiч> i <Сокiл>, до трибуни, запов- неної високими особами, кинувся гонець i оголосив новину про вбивство у Сараєвi ерцгерцога Фердинанда Габсбурга. Європа от-от мала поринути у страхiтливу вiйну ворогуючих мiж собою нацiоналiзмiв. Буковина i Закарпаття Якщо 80 % захiдних українцiв проживало в Галичинi, то решта 20%-у двох невеликих регiонах: на Буковинi та в Закарпаттi. До певної мiри їхнє життя було схо- жим. Серед українцiв Буковини та Закарпаття переважали селяни; маєтну ж елiту складали неукраїнцi - румуни на Буковинi та мадяри у Закарпаттi. Небагато укра- їнцiв мешкало у напiвсонних мiстечках, де переважали нiмцi та євреї; промисловостi практично не iснувало. Аналогiчно Галичинi, Буковина i Закарпаття являли собою внутрiшнi колонiї австрiйського центру. Проте в iнших вiдношеннях ситуацiя помiт- но вiдрiзнялася. На Буковинi, яку в 1861 р. вiддiлили вiд Галичини в окрему провiнцiю, близько 300 тис. українцiв (або 40 % загальної кiлькостi населення) проживали в її пiвнiчнiй частинi. Решту населення складали румуни (34 %), євреї (IЗ °о), нiмцi (8%) та iншi меншостi. Серед усiх захiдноукраїнських селян буковинцi були найзаможнiшими, в основному завдяки тому, що великi румунськi землевласники не мали такого вели- чезного впливу у Вiднi, як поляки та мадяри. Оскiльки полiтика Вiдня зводилася до , використання українцiв як противаги румунам, то першi й справдi мали певнi полi- тичнi важелi. На кiнець XIX ст. наслiдками цього впливу була добре органiзована система освiти, можливiсть навчання у Чернiвецькому унiверситетi та вiдносно спри- ятливi полiтичнi вигоди. Втiм iснували й перешкоди на шляху нацiонального й по- лiтичного розвитку. Буковинцi, як i румуни, були православними, а церковна iєрархiя була в основному опанована румунами. Тому, на вiдмiну вiд Галичини, церква не гра- ла та й не могла вiдiгравати помiтної ролi у розвитку почуття нацiональної iдентич- ностi на Буковинi; вiдтак процес нацiонального будiвництва в краї значно сповiльню- вався. Коли у 1870-х та 80-х роках цей процес фактично почався, великий вплив на нього справили сусiдство з Галичиною й приплив сюди галицької iнтелiгенцiї. В 1869 р. для сприяння рiднiй культурi в Чернiвцях було засновано Руське товари- ство. Через рiк виникла Руська Рада - полiтична група, що мала представляти українцiв на виборах. Спочатку в цих органiзацiях переважали русофiли, але вони нiколи не мали великої сили на Буковинi. До 1880-х рокiв провiд над буковинськими українцями перейшов до таких українофiлiв, як галичанин Степан Смаль-Стоцький (професор української мови й лiтератури у Чернiвецькому унiверситетi) та Микола Василько (багатий мiсцевий землевласник). Незабаром у краї з'явилися мiсцевi вiд- дiлення галицьких нацiонал-демократiв, радикалiв та соцiал-демократiв. До 1914 р. Руське товариство, що орiєнтувалося на <Просвiту>, залучило до свого складу близь- ко IЗ тис. чоловiк. Тим часом у 1911 р. було досягнуто компромiсу з iншими нацi- ональностями, за яким українцям гарантувалося 17 iз 63 мiсць у сеймi провiнцiї. У вiденському парламентi буковинськi українцi звичайно посiдали респектабельнi п'ять мiсць. Так, завдяки збалансованiй полiтицi Вiдня на Буковинi полiтичний ком- промiс був бiльш реальним, а нацiональна напруженiсть - бiльш згладженою, нiж у Галичинi. У Закарпаттi, на вiдмiну вiд Буковини, нi про який компромiс не могло бути й мо- ви. Мадяри цiлком пiдпорядкували собi край, особливо пiсля 1867 р.: їхнi аристо- крати свавiльно експлуатували селянство, а угорськi нацiоналiсти всiляко душили мiсцевий патрiотизм. Таким чином, майже в усiх вiдношеннях близько 400 тис. закар- патцiв, якi складали майже 70 °о всього населення краю, були найбезправнiшими з усiх захiдних українцiв. Нацiональний розвиток закарпатцiв також зазнав серйозних невдач. Зразу ж пiсля 1848 р. пiд проводом Адольфа Добрянського та Олександра Духновича вони добилися ряду впливових посад в адмiнiстрацiї та запровадження шкiл iз рiдною мо- вою навчання. Але зростання русофiльських настроїв, спричинене приходом до Угорщини в 1848 р. росiйських вiйськ для придушення гнобителiв-мадярiв, оволо- дiло чисельно невеликою iнтелiгенцiєю й греко-католицьким духовенством, створив- ши культурний розрив мiж ними i селянством. Пiсля 1867 р. пiд впливом посиленої мадяризацiї значна частина освiчених людей, не маючи широкої опори на народ, пiддалася тисковi й асимiлювалася, ставши так званими <мадяронами>. Греко- католицька церква, що мала єпископства у Пряшевi та Мукачевi, не лише не спинила цей процес, а й прискорила його. Оскiльки ж Закарпаття вiддiляв вiд Галичини австро-угорський кордон, що пильно охоронявся, а контакти мiж ними були тра- дицiйно слабкими, тут, на вiдмiну вiд Буковини, не могли розвинутися україно- фiльськi течiї. Вiдтак в останнi десятирiччя XX ст. в краї зникав один слов'янський часопис за iншим, число шкiл з викладанням на мiсцевiй говiрцi з 479 у 1874 р. зiйшло на нуль в 1907, а Товариство Св. Василiя, що дбало про розвиток культури, саме ледве животiло. Й лише жменька молодих народовцiв, таких як Юрiй Жаткович та Августин Волошин, намагалася чинити опiр мадяризацiї. Українцiв Росiйської iмперiї, що вiдвiдували Галичину в першi роки XX ст., незмiнне вражав той поступ, який зробили їхнi захiднi спiввiтчизники. В Києвi все ще заборонялося публiкувати книжки українською мовою, у Львовi ж iснували укра- їнськi науковi товариства, школи, масовi органiзацiї та кооперативи, газети полi- тичних партiй, парламентськi представництва. В Росiйськiй Українi нацiональна iнте- лiгенцiя все ще гуртувалася у невеликi, зосередженi в мiстах громади, реалiзуючи свої часто туманнi проекти, в Галичинi ж та на Буковинi вона, спираючись на велику частину недавнiх вихiдцiв iз селянського середовища, працювала в тiсному контактi з селянством у товариствах <Просвiта>, кооперативах, полiтичних партiях. У дiяль- ностi захiдних українцiв чи не найбiльший оптимiзм вселяло те, що вони довели: сподiвання щодо пiднесення українського нацiонального руху були не iлюзiєю iдеалi- стично настроєних iнтелiгентiв, а чимось цiлком здiйсненним. Хоч якого вражаючого поступу досягли українцi Галичини та Буковини, його не слiд перебiльшувати. Попри всi свої зусилля захiднi українцi в цiлому все ще борса- лися в трясовинi злиднiв; поширеним явищем була неписьменнiсть селян, а нацiо- нальна свiдомiсть багатьох iз них була низькою. До того ж у вузькому про- шарку освiченої елiти тривали гострi розходження мiж українофiлами та русофiлами, а також мiж лiбералами, консерваторами та радикалами щодо напрямiв дальшого розвитку українського суспiльства. I все ж таки напередоднi першої свiтової вiйни серед захiдних українцiв помiтне було почуття оптимiзму.