СОЦIАЛЬНО-ЕКОНОМIЧНI ЗМIНИ Нужденне село Iндустрiалiзацiя Нацiональнi меншостi на Українi Протягом ледь не всього XIX ст. новi iдеї, полiтичнi перевороти та суспiльнi реформи привертали до себе увагу європейцiв, отже й українцiв. Однак паралельно з цим розвивався менш помiтний, проте набагато глибший процес змiн, а саме - промислова революцiя. Ще нiколи вiд кам'яного вiку, коли людина навчилася оброб- ляти землю, не вiдбувалися такi докорiннi змiни в усiх царинах людського життя, як тi, що були викликанi появою машини. Втiм на Українi iндустрiалiзацiя спо- чатку вiдбувалася повiльно, й величезна бiльшiсть її населення лишалася такою, якою вона була протяговi тисячолiть,- хлiборобами. Але, нарештi розвинувшись наприкiнцi XIX ст. в деяких регiонах України, iндустрiалiзацiя стала швидко на- бирати широкого розвою. Внаслiдок цього несподiвано виник конфлiкт мiж двома цiлком рiзними системами виробництва, суспiльної органiзацiї, цiнностей - однiєю, пов'язаною з модернiзованим мiстом, пролетарiатом i машинами, та iншою - традицiоналiстським селом, селянином i ручною працею. Тертя, суперечностi та ди- леми, що виникали з цього протистояння, формували плин української iсторiї про- тягом не одного десятилiття XX ст. Нужденне село Хоч скасування крiпаччини у 1861 р. звiльнило селян Росiйської iмперiї вiд помiщикiв, воно не покращило їхнього економiчного становища. Описи життя се- лян пiсля розкрiпачення нагадують нескiнченний плач над їхнiми бiдами. Безпо- середньою причиною деяких iз них були хибнi розрахунки архiтекторiв реформ. Непоправною їхньою помилкою стало обкладення селян занадто великим фiнансо- вим тягарем за умов кричущої обмалi землi. Крiм обтяжливих виплат за свої надiли, селяни були вимушенi платити подушний податок, а також непрямi податки на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з металу i, що особливо важливе, на горiлку. Пiд кi- нець XIX ст. урядова комiсiя доповiдала, що з урахуванням компенсацiї за землю селяни сплачували у 10 разiв бiльше податкiв, нiж дворяни. Навiть пiсля скасу- вання подушного у 1886 р. та компенсацiйних виплат у 1905 р. бiльшу частину жалю- гiдних селянських грошей з'їдали непрямi податки. Щоб виконати свої фiнансовi зобов'язання, деякi селяни або позичали грошi у заможнiших сусiдiв, або, що особливо спостерiгалося на Правобережжi,- у євреїв- лихварiв. Але оскiльки проценти часто перевищували 150, селяни, як правило, тiльки глибше в'язли у боргах. Iншi намагалися продати отриманий ними незначний над- лишковий продукт, але дрiбне пiдприємництво не могло давати прибутку в ситуацiї, коли попит невеликий, ринки збуту вiддаленi, а цiни надто низькi. Врештi-решт, найбiднiшi селяни за надзвичайно низьку платню часто наймалися на роботу до своїх колишнiх помiщикiв чи багатих селян. Зрозумiло, що хронiчний брак грошей, характерний для 90 % населення України, мав значнi наслiдки для економiки. Бiльшiсть селян не могли дозволити собi купити нi додаткової землi для прирощення надiлiв, нi сучасного реманенту (вже не ка- жучи про машини) для пiдвищення продуктивностi. На Лiво- та Правобережжi близько половини селян не мали нi коней, нi якiсного залiзного реманенту. Селянин- орач, упряжений в дерев'яний плуг, був на Українi звичайним явищем. Вiдсутнiсть достатньої кiлькостi грошей ослаблювала внутрiшнiй ринок України й перешкод- жала розвитковi торгiвлi, промисловостi та мiст, перетворюючи країну на застiйну калюжу в економiцi iмперiї. Проте з точки зору селянина основною причиною його недолi був брак не грошей, а орної землi. Врештi-решт без грошей можна ще прожити, роздумував вiн, а як про- жити без землi? Крихiтнi надiли 1861 р., якi на Українi були меншими, нiж будь-де в iмперiї, ледве могли задовольнити скромнi потреби своїх власникiв. А природна стихiя ускладнювала цi проблеми до катастрофiчних розмiрiв. У другiй половинi XIX ст. Росiйська iмперiя, як i бiльшiсть країн Європи, переживала демографiчний вибух. Мiж 1861 та 1897 рр. її населення зросло з 73 млн до 125 млн. У 1917 р. воно сягнуло 170 млн. На Українi чисельнiсть населення за менш нiж 40 рокiв зросла на72%. Оскiльки бiльшiсть українцiв проживала на селi, демографiчне зростання най- яскравiше вiдчувалося саме тут. У 1890 р. на кожен акр орної землi Право- i Лiвобе- режжя.припадало майже вдвоє бiльше населення, нiж у 1860 р., що перетворило цi регiони на найгустiше заселенi в Європi, з кiлькiстю жителiв на одному акрi орної землi вдвiчi бiльшою, нiж в Англiї. Чому ж стався цей раптовий стрибок? Передусiм, завдяки полiпшенню медичного обслуговування, якому сприяли земства, рiзко змен- шився коефiцiєнт дитячої смертностi, а це значною мiрою сприяло зростанню насе- лення. I все ж слiд зауважити, що попри всi покращення у медичному обслуговуван- нi смертнiсть на кожну тисячу жителiв Росiйської iмперiї була вдвiчi вищою, нiж її середнiй показник у Захiднiй Європi. Наслiдки цих взаємопов'язаних проблем - перенаселення й нестачi землi - незабаром дали себе вiдчути в українському селi пiдвищенням цiн на землю. У деяких регiонах, i насамперед у пiвденних степах, у 1900 р. вони у три-чотири рази переви- щували цiни 1861 р., ще бiльше унеможлививши купiвлю селянами додаткової землi, якої вони так нагальне потребували. Iншим наслiдком перенаселеностi стало без- робiття. Пiдраховано, що у 1890-х роках наявна на Українi робоча сила сягала майже 10,7 млн чоловiк. Iз них сiльське господарство потребувало 2,3 млн, а в iн- ших галузях економiки працювало 1,1 млн. Решта - 7,3 млн, або 68 % робочої сили, становили надлишок i в величезнiй масi своїй були безробiтними або не пов- нiстю зайнятими, практично ведучи напiвголодне iснування. Не дивно, що за рiвнем життя українцi залишалися далеко позаду Заходу. Наприклад, у 1900 р. середньо- статистичний датчанин щороку споживав 2166 фунтiв хлiба, нiмець- 1119, а ма- дяр - 1264 фунти. Проте на Українi, де хлiб являв собою вагомiший, нiж на Заходi, компонент рацiону, середньорiчний рiвень споживання становив лише 867 фунтiв - i це в країнi, яку називали житницею Європи. Переселення на Схiд. У вiдчайдушних пошуках землi селяни ладнi були зробити все, щоб мати її бiльше. Один iз способiв полягав в обробцi великої дiлянки по- мiщицької землi без усякої плати взамiн за право господарювати на меншому надiлi. I хоч такий стан речей надто вже нагадував крiпацтво, багато селян не мали iншого вибору, як погоджуватися з ним. Радикальнiшим виходом iз ситуацiї була емiгра- цiя. Але на вiдмiну вiд захiдних українцiв, яким у пошуках землi та роботи доводи- лося пливти за океан, схiдним українцям не треба було виїжджати за межi Росiй- ської iмперiї. Вони могли суходолом дiстатися (часто долаючи такi ж вiдстанi, як мiж Схiдною Європою та Америкою) незайманих земель росiйського Далекого Сходу, особливо в басейнi Амуру, у Приморському краї. Мiж 1896 i 1906 рр., пiсля спорудження Транссибiрської залiзницi, на Схiд переселилося близько 1,6 млн українцiв. Суворi умови змусили багатьох поверну- тися додому. I все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на Далекому Сходi постiйно проживало близько 2 млн українцiв. До того ж на Схiд у пошуках земель пересели- лося вдвоє бiльше українцiв, нiж росiян. Таким чином, саме коли прерiї Захiдної Ка- нади освоювали захiднi українцi з Габсбурзької iмперiї, схiднi українцi орали землi Тихоокеанського узбережжя Росiї. Це було виразним свiдченням того, на що готовi були українськi селяни, аби отримати землю. Розшарування селянства. Попри загальне безпросвiтне становище селян деякi з них, як водиться, хазяйнували краще за iнших. Унаслiдок цього майнове розша- рування мiж селянами стало помiтнiшим пiсля реформи. Соцiально-економiчна структура українського (як i росiйського) села в сутностi вiдповiдала знаменитому вислову Олдоса Хакслi про те, що люди звичайно дiляться на вищих, середнiх та нижчих. Українське селянство згодом стало складатися з вiдносно багатших, яких називали куркулями; господарiв середнього достатку, тобто середнякiв; та бiдних се- лян, або бiднякiв. Завдяки поєднанню натужної працi, iнiцiативностi, землеробського таланту з (що досить часто траплялося) експлуатацiєю односельцiв близько 15-20 % селян удалося збiльшити надiли й накопичити .деякi багатства, в той час як iншi дедалi глибше погрузали у злиднях. Шлюби в межах своєї верстви допомагали куркулям збiльшувати й протягом наступних поколiнь утримувати свої володiння. Середнiй представник цiєї верстви мав вiд 65 до 75 акрiв землi, кiлька коней та сiльськогоспо- дарську технiку. Вони часто наймали батракiв i вели комерцiйне сiльське господар- ство. Услiд за Ленiним радянськi вченi особливо гостро засуджували цих селян, розглядаючи їх як сiльську буржуазiю та експлуататорський клас. Проте багато за- хiдних учених застерiгають вiд перебiльшення соцiально-економiчних розбiжностей мiж куркулями та iншими селянами. I хоч куркулi й справдi експлуатували бiднiших землякiв, а тi часто їх ненавидiли i заздрили їм, куркулi вважали себе й продовжу- вали лишатися в очах iнших селянами, якi не мали жодного вiдношення до мiщан чи дворян. А бiднота мрiяла не про лiквiдацiю куркулiв, а про те, щоб самим стати та- кими. Середня верства селян була вiдносно великою i складала близько ЗО % сiль- ського населення. Середняковi звичайно належало 8-25 акрiв землi, чого виста- чало на те, щоб прогодувати родину. До того ж середняки часто мали кiлька коней та кiлька голiв худоби. Дуже рiдко вони могли купити собi якусь сiльськогосподар- ську технiку. Такi мiцнi й працьовитi середняки, з їхнiми чепурними бiленькими ха- тами, що самим своїм виглядом наче говорили про гордiсть господаря своєю влас- нiстю й незалежнiстю, були особливо поширеними на Лiвобережжi. Але куди численнiшими були бiдняки. Складаючи близько половини усього се- лянства, вони або взагалi не мали землi, або ж займали всього кiлька акрiв, недостат- нiх для того, аби прогодуватися. Щоб не вмерти, бiдняки наймалися до багатших селян та помiщикiв чи вирушали на пошуки сезонної працi. Сiм'я могла збiднiти з рiз- них причин. Часто такi нещастя, як хвороба, смерть чи природнi лиха, змушували селян продавати частину, а то й усю свою землю, позбавляючи себе таким чином на- дiйної економiчної бази. Часом вони вичерпували свої ресурси внаслiдок недбалого господарювання. Нерiдко лiнощi та пияцтво доводили сiм'ю до краю катастрофи. В усякому разi, зi зростанням i так великої кiлькостi бiднякiв у зовнi мирному селi стали зростати напруженiсть та невдоволення. Тому багато спостерiгачiв вважали, що коли в Росiйськiй iмперiї i вибухне революцiя, то почнеться вона на селi. Економiчний занепад дворянства. Попри щедрi земельнi надiли, фiнансову пiд- тримку уряду й цiлий ряд переваг та привiлеїв дворянство також стрiмко занепада- ло в перiод пiсля 1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що помiщики не вмiли перетворити свої маєтки на прибутковi комерцiйнi пiдприємства. Замiсть вкладати грошi в технiку, вони витрачали їх на розгульне життя; призвичаївшись до дармової крiпацької працi, вони не здатнi були наймати собi допомiжну силу; а не- обхiдних для успiшного господарювання дисциплiни, iнiцiативностi та працьовитостi багато дворян просто не знали. Щоб вирiшити свої фiнансовi проблеми, дворяни брали позички. У 1877 р. близько 77 % дворян мали великi борги, а тому багато з них продавали землi пiд- приємливим куркулям. Вiдтак мiж 1862 та 1914 рр. дворянськi землеволодiння на Українi зменшилися на 53 %. Однак це не стосувалося Правобережжя, де надзвичай- но багатi польськi магнати могли легше долати труднощi i утримувати свої вели- чезнi маєтки. Доля дворянства свiдчила про те, що традицiйна елiта на Українi, як i в усiй iмпе- рiї, поступово вiдходила у небуття. Продавши свої землi, дворяни переїздили до мiст, де ставали чиновниками, офiцерами чи представниками iнтелiгенцiї. Втiм, вони й на- далi користувалися великими суспiльними перевагами, i в їхнiх руках аж до 1917 р. перебувала бiльшiсть орних земель. Але днi дворянства як класу, що вже не мав вла- ди над селянством i поступово втрачав контроль над землею, були полiченi. Комерцiйне сiльське господарство. Як не парадоксально, хоч українське село терпiло вiд застою i занепаду, його роль як <європейської житницi> продовжувала зростати. Це вiдбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом iз пiдприємцями з iнших класiв удалося, всупереч загальним тенденцiям, перетво- рити свої маєтки на великi агропiдприємства, що постачали продукти на iмперський та закордонний ринки. Ненормальнiсть цього становища вловив iмперський мiнiстр фiнансiв Вишнеградський, котрий зауважив: <Недоїмо, але вивеземо!> Однак експорт продуктiв харчування мав обмежений i мiсцевий характер. У ньо- му брали участь лише деякi регiони України й вi.'iиiн-но невеликий вiдсоток насе- лення. Центром комерцiйного землеробства на поч^ i к \ XIX ст. стали степовi її час- тини з вiдкритими землями й легким доступом до чорноморських портiв. Ще навiть до звiльнення селян землевласники регiону активно збiльшували посiвнi площi, вкла- даючи капiтал у технiку й використовуючи найману працю. Пiсля 1861 р., коли на- явна робоча сила зросла й стала рухливiшою, а комунiкацiї - досконалiшими, Україна взагалi й степовi регiони зокрема збiльшували виробництво продуктiв хар- чування швидше, нiж решта iмперiї. На початку XX ст. 90 % основного експортного продукту iмперiї - пшеницi - припадало на Україну. Тут збирали 43 % свiтового врожаю ячменю, 20 % пшеницi та 10% кукурудзи. Проте не пшениця була головною товарною культурою на Українi. Цю функцiю виконували буряки - основна сировина для виробництва цукру для iмперiї та ве- ликої частини Європи. В усiй Європi важко було знайти землi, якi краще, нiж Право- бережжя, задовольняли б потреби широкомасштабного вирощування цукрових бу- рякiв, що глибоко вкорiнилося тут до 1840-х рокiв. Як i належало чекати, найбiль- шими цукроварнями володiли такi польськi роди, як Браницькi та Потоцькi. До <цукрових баронiв> Правобережжя належали також росiяни,- наприклад, сiм'я Бобринських; українцi - Терещенки, Симиренки та Яхненки, а також євреї - Брод- ськi та Гальперiни. Водночас цiнною товарною культурою на Лiвобережжi був тютюн, який покривав 50 % усього виробництва в iмперiї. По обидва боки Днiпра пошире- ною й прибутковою галуззю господарства стало виробництво горiлки. З огляду на та- кий вирiшальний вклад в економiку iмперiї не дивно, що Україну вважали її не- вiддiльною частиною. Iндустрiалiзацiя Зi скасуванням крiпацтва нарештi вiдкрився шлях до модернiзацiї та iндустрiа- лiзацiї господарства. На цей шлях уже стали кiлька країн Європи та Америки, але досвiд Росiйської iмперiї був унiкальним. Насамперед, держава взяла на себе набага- то бiльшу роль у започаткуваннi та здiйсненнi iндустрiалiзацiї Росiї й України, нiж це було на Заходi. Внутрiшнiй ринок Росiйської iмперiї був надто слабким; буржуазiї, з якої, як правило, виходили капiталiсти-пiдприємцi, практично не iснувало, а приват- ного капiталу не вистачало, щоб без пiдтримки уряду дати поштовх розвитковi вели- кої промисловостi. По-друге, коли iмперiя почала iндустрiалiзацiю, спираючись на допомогу капiталу й поради спецiалiстiв, темпи розвитку були надзвичайно швидки- ми, особливо на Українi 1890-х рокiв, коли за кiлька рокiв виникли цiлi галузi промис- ловостi. Нарештi, економiчна модернiзацiя iмперiї перебiгала дуже нерiвномiрно. На зламi столiть звичайною картиною на Українi були найбiльшi й найсучаснiшi в Європi фабрики, копальнi та металургiйнi заводи, оточенi селами, де люди все ще впрягалися у плуг, ледве животiючи на своїй землi, як i столiття тому. Подiбно до iнших країн, одним iз перших провiсникiв модернiзацiї стала залiз- ниця. Керуючись як воєнними (головною причиною поразки росiян у Кримськiй вiй- нi був брак належних комунiкацiй), так i економiчними мiркуваннями, царський уряд узявся створювати мережу залiзниць. У Росiйськiй Українi першi залiзнич- нi колiї було прокладено у 1866-1871 рр. мiж Одесою й Балтою для прискорення транспортування збiжжя. За 1870-тi роки, що стали пiком у прокладеннi залiзниць на Українi, вони сполучили мiж собою всi головнi українськi мiста i, що найважли- вiше, поєднали Україну з Москвою - центром iмперського ринку. В мiру того як з України на пiвнiч iшли продукти й сировина, а у зворотному напрямку, на пiвдень, у небачених кiлькостях пливли росiйськi готовi вироби, економiка України, яка досi була вiдносно самостiйною й <вiдрубною>, почала iнтегруватися у систему iмперiї. До того ж швидке будiвництво залiзниць збiльшувало потребу у вугiллi та металi. Несподiвано поклади вугiлля i залiзних руд, що як було вiдомо, залягали у великих кiлькостях на пiвденному сходi України, особливо в басейнi Донця, стали не лише цiнними, а й доступними. У перiод мiж 1870 i 1900 рр. i особливо протягом бурхливих 1890-х рокiв най- швидше зростаючими промисловими районами iмперiї, а цiлком можливо i свiту, стали Донецький басейн i Кривий Рiг, що на пiвденному сходi України. Цей розвиток зумовило поєднання таких чинникiв, як щедра урядова пiдтримка розбудови про- мисловостi (новi пiдприємства були практично безризиковими), невпинне зростання внутрiшнього попиту на вугiлля i залiзо, наявнiсть у достатку захiдного капiталу, що наштовхнувся на зменшення прибуткiв у високорозвиненiй Європi й кинувся вико- ристовувати вигiднi можливостi, що вiдкривалися на Українi. Ознаки наступаючого буму передусiм з'явилися у вугiльнiй промисловостi Донба- су. Мiж 1870 i 1900 рр., коли видобуток вугiлля пiдстрибнув бiльш як на 1000 %, цей район давав майже 70 % усього вугiлля iмперiї. Iз зростанням кiлькостi шахт у Дон- басi зростало й число робiтникiв: у 1885 р. налiчувалось 32 тис. працiвникiв, у 1900 - 82 тис., ау 1913- 168 тис. Цю галузь контролювали близько 20 спiльних акцiонерних товариств, i на 1900 р. близько 94 % їхнiх акцiй належало французьким i бельгiйським iнвеститорам, якi вклали мiльйони карбованцiв у розвиток шахт. Цi товариства утворили синдикати, що фактично заволодiли монополiєю на видобуток i продаж вугiлля. Вiдтак капiталiзм з'явився на Українi у цiлком розвиненiй формi. У 1880-х роках, майже через десятилiття пiсля вугiльного буму розпочався широ- комасштабний видобуток залiзної руди. Розвиток металургiї, зосередженої в ра- йонi Кривого Рога, був ще бiльш вражаючим, нiж вугiльної промисловостi. Грунт для нього пiдготувало прокладення у 1885 р. залiзницi мiж Кривим Рогом та вугiль- ними копальнями Донбасу. В металургiї, що пускала першi паростки, уряд запропо- нував пiдприємцям такi стимули, якими ледве хто мiг знехтувати, а саме гарантiю купувати в них продукцiю за дуже завищеними цiнами. Захiднi вкладники, першими серед яких знову йшли французи, зреагували на це з ентузiазмом. До 1914 р. в спо- рудження ливарень, що з технiчної точки зору належали до найкрупнiших i найсу- часнiших у свiтi, вони вклали 180 млн карбованцiв. Деякi з цих пiдприємств росли такими темпами, що перетворювалися на багатолюднi мiста. Наприклад, Юзiвка, названа iменем валлiйця Джона Хьюза, який заклав на цьому мiсцi металургiйний завод, стала важливим промисловим мiстом - сучасним Донецьком. Ще у 1870-х ро- ках у Криворiзькому басейнi налiчувалося лише IЗ тис. робiтникiв, а на 1917 р. їхня кiлькiсть виросла в 10 разiв -до 137 тис. Ще бiльше вражає, порiвняння темпiв зростання металургiйної промисловостi України зi старими росiйськими металур- гiйними центрами на Уралi: якщо мiж 1870 та 1900 рр. архаїчним уральським заводам удалося збiльшити виробництво залiзної руди лише вчетверо, то на Українi воно зросло у 158 разiв. Але якщо базовi, видобувнi (що поставляли сировину) галузi на Українi розвива- лися, то iншi стояли на мiсцi. Це, зокрема, стосувалося виробництва готових продук- тiв. На зламi столiть єдиними на Українi галузями, що зробили в цьому вiдчутний крок, були, цiлком природно, заводи сiльськогосподарських машин i меншою мi- рою - локомотивiв. За величезною бiльшiстю готових продуктiв Україна залежала вiд Росiї. Так, у 1913 р. на Україну припадало 70 % усього видобутку сировини iмперiї та лише 15 % її потужностей у виробництвi готових товарiв. Вiдтак, хоч несподiваний i потужний вибух промислової активностi на Українi справляв приго- ломшуюче враження, вiн приховував однобiчний, незрiвноважений характер цього розвитку. Питання колонiальної експлуатацiї. В оцiнцi гiдних подиву результатiв iнду- стрiалiзацiї Пiвденної України часто порушують питання про те, якою мiрою вона була корисна для України в цiлому. Сучаснi радянськi вченi доводять, що в основному вона мала позитивний вплив. Унаслiдок зростання перевезень i кiль- кiсного стрибка в обмiнi продуктiв i сировини мiж Пiвднем i Пiвнiччю господарства Росiї та України iнтегрувалися остаточно й безповоротно. Це привело до виник- нення всеросiйського ринку - масштабного, продуктивного й ефективного еконо- мiчного цiлого, що приносило користь обом країнам. Такi радянськi дослiдники iсто- рiї економiки, як Iван Гуржiй, по сутi вважають, що в новому економiчному контекстi Україна почувала себе навiть краще, нiж Росiя: вона не лише дiстала вихiд на вели- чезний ринок, а й завдяки вищим темпам iндустрiалiзацiї послiдовно збiльшувала свою частку в цьому ринку. Всякий натяк на те, що центр Росiї отримував бiльшi еко- номiчнi вигоди вiд зв'язкiв з українською периферiєю, радянськi вченi сердито вiд- кидають. На пiдтвердження своїх доказiв вони стверджують, що не хто iнший, як росiйський iмперський уряд, стимулював темпи економiчного зростання на Українi. Але радянськi вченi не завжди саме так розглядали це питання. У 1920-тi роки, ще до введення ортодоксального сталiнiзму, такi провiднi науковцi, як Михайло Покров- ський у Росiї та Матвiй Яворський на Українi, недвозначно повторювали, що, незважаючи на iндустрiалiзацiю, Росiя експлуатувала Україну. В 1914 р. у своїй промовi у Швейцарiї (яка не ввiйшла до радянських видань його творiв) Ленiн сам заявив, що Україна <стала для Росiї тим, чим для Англiї була Iрландiя, яка нещадно експлуатувалася, не отримуючи нiчого натомiсть>. Як же примирити факт експлуатацiї України з її промисловим розвитком? У 1928 р. Михайло Волобуєв, росiйський комунiстичний економiст на Українi, пояснював це так. Україна, казав вiн, не являє собою <азiатський> тип колонiї - бiдної, без власної промисловостi, ресурси якої iмперiя, що її експлуатує, просто ви- качує; вона скорiше належить до <європейського> типу колонiї, тобто є промислове розвинутою країною, яку позбавляють не стiльки ресурсiв, скiльки її ж капiталу i по- Оперний театр в Одесi. Кiнець XIX ст. тенцiйних прибуткiв. Головним винуватцем цього, на його думку, була Росiя, а не захiднi капiталiсти. Цей капiтал перекачувався з України у досить простий спосiб: iмперська полiтика цiноутворення створювала ситуацiю, коли вартiсть росiйських готових товарiв була надзвичайно високою, в той час як цiни на українську сировину лишалися низькими. Внаслiдок цього росiйськi виробники готових товарiв мали бiльшi прибутки, нiж кампанiї з видобутку вугiлля та залiзної руди на Українi, капi- тал же накопичувався на росiйськiй Пiвночi, а не на українському Пiвднi. Так економiку України (що, як наголошував Волобуєв, була виразним автономним цi- лим) позбавляли потенцiйних прибуткiв i змушували слугувати iнтересам росiй- ського центру iмперiї. Розвиток мiст. У XIX ст. також вiдбувалися великi змiни в мiстах України, тем- пах їхнього розвитку й територiальному розмiщеннi. До 1861 р., за винятком таких швидко зростаючих чорноморських портiв, як Одеса, мiста розвивалися мляво. У невеликих i середнiх мiстах Лiвобережжя, як Полтава, Ромни, Суми та Харкiв, численнi торговi ярмарки, якими цей край славився, сприяли деякому збiльшенню населення. На Правобережжi розвиток мiст вiдбувався трохи швидше, завдяки припливу євреїв у такi осередки торгiвлi й ремесел, як Бiла Церква, Бердичiв та Жи- томир. Бiльшiсть мiського населення України (яке становило 10 % усього населен- ня) проживала у мiстах, що за кiлькiстю мешканцiв не перевищували 20 тис. Лише Одеса мала понад 100 тис. жителiв. Докорiннi зрушення стали вiдбуватися у другiй половинi столiття, зокрема мiж 1870 та 1900 рр., коли рiзко зросли темпи розбудови мiст, особливо великих. У 1900 р. на Українi видiлялося чотири великих центри: Одеса - квiтуче торгове й промислове мiсто, населення якого сягнуло 400 тис.; Київ - центр внутрiшньої торгiвлi, машинобудування, адмiнiстративного управлiння та культурного життя, що налiчував 250 тис. мешканцiв; Харкiв - 175-тисячне мiсто, в якому зосереджувалися торгiвля й промисловiсть Лiвобережжя, i Катеринослав - промисловий центр Пiвдня, населення якого за кiлька десятилiть виросло з 19 до 115 тис. Цьому зростанню великою мiрою сприяли бiльша рухливiсть селянства пiсля 1861 р., розвиток промисловостi й торгiвлi та особливо - будiвництво залiзниць. Iз розвитком великих мiст стали занепадати меншi, й на зламi столiть мiське насе- лення зосереджувалося переважно у великих центрах. Однак усе це ще не означало, що Україна швидко урбанiзувалася. Зовсiм нi. Разом iз населенням мiст множилося число сiльських мешканцiв. У 1900 р. лише IЗ % усього населення України було мiським (у Росiї ця цифра сягала 15%), що навiть не наближалося до показникiв таких захiдноєвропейських країн, як Англiя, де в мiстах проживало 72 % насе- лення. Виникнення пролетарiату. З прискоренням економiчного розвитку вiдбувалися й значнi соцiальнi змiни. Найважливiшою з них була поява нового й ще вiдносно не- численного класу - пролетарiату. На вiдмiну вiд селян пролетарi (або ж промисловi робiтники) не мали засобiв виробництва. Вони продавали не свої вироби, а власну робочу силу. Працюючи на великих i складних пiдприємствах, промисловi робiтники були^ бiльш обiзнаними й досвiдченими, нiж селяни. Перебуваючи на величезних заводах iз тисячами своїх товаришiв вони швидше розвивали в собi почуття колек- тивної свiдомостi та солiдарностi. Й, що дуже вагомо, високоорганiзована, взаємо- залежна за своєю природою праця сприяла їхньому легшому, нiж у селян, згурту- ванню. На вiдмiну вiд Росiї, де з XVIII ст. крiпакiв зобов'язували працювати на фабриках, на Українi промисловi робiтники з'явилися у помiтних кiлькостях лише в середи- нi XIX ст. Спочатку чимало з них були зайнятi на виробництвi харчових продуктiв, особливо на величезних цукроварнях Правобережжя. Але величезна бiльшiсть ро- бiтникiв цукроварень не була пролетарями у справжньому значеннi слова, оскiльки працювали вони сезонно, а в позасезонний час поверталися до своїх сiл обробляти власнi надiли. Напiвселянська, напiвпролетарська природа цих трударiв була явищем типовим для переважної частини iмперiї, але особливо - для робiтникiв україн- ських цукроварень. Справжнiми пролетарями фактично були робiтники важкої промисловостi, тобто шахтарi Донбасу та гiрники Кривого Рога. Найбiльший вiдсоток тут складали тi, чиї батьки й дiди теж працювали у промисловостi. I все ж багато хто навiть iз них i надалi зберiгав зв'язок зi своїми селами. У 1897 р. загальне число промислових ро- бiтникiв України сягало близько 425 тис., причому майже половина з них зосереджу- валася у важкiй промисловостi Катеринославської губернiї. З 1863 р. їхня чисельнiсть зросла на 400 %. Однак промисловi робiтники все ще складали лише 7 % робочої сили, а пролетарiат лишався у селянському морi невеликою меншiстю. Умови працi в промисловостi України, як i в усiй Росiйськiй iмперiї, були, за євро- пейськими стандартами, просто жахливими. Навiть пiсля введених урядовими за- конами 1890-х рокiв полiпшень робочi змiни нерiдко тривали по 10, 12 чи 15 годин. Технiчної безпеки чи медичного обслуговування практично не iснувало. А платня (що майже цiлком витрачалася на їжу та злиденне житло) середнього робiтника на Українi становила лише малу частку того, що отримував його європейський ко- лега. Не дивно, що дедалi частiшими ставали страйки та iншi сутички мiж робiтни- ками i пiдприємцями. Iншi соцiальнi змiни. Великi зрушення вiдбулися i в середовищi iнтелiгенцiї - ще однiєї новосформованої групи. Промисловий розвиток, змiни в суспiльному устрої, модернiзацiя юридичних установ, поява земств викликали гостру потребу в освiчених кадрах. Уряд реагував на це, засновуючи бiльше професiйних i технiчних шкiл. На Українi число студентiв зросло з 1200 у 1865 р. до 4 тис. в серединi 1890-х ро- кiв. На 1897 р. налiчувалося близько 24 тис. осiб, що мали ту чи iншу форму вищої освiти. Змiнилося також соцiальне походження iнтелiгенцiї. На початку столiття ве- личезну її бiльшiсть становили дворяни. Але у 1900 р. лише 20-25 % походило з дво- рян чи найбагатших верств; решту переважно складали сини мiщан, священикiв i рiзночинцiв. Проте вихiдцi з селян i робiтникiв усе ще рiдко траплялися в унiверсите- тах, в основному через брак належної пiдготовки. З вiдкриттям вищих навчальних закладiв для жiнок вони також почали вливатися в середовище iнтелiгенцiї. Швидко зростало число таких фахiвцiв, як iнженери, лiкарi, юристи, вчителi. Отож, спираю- чись на дедалi ширшу соцiальну базу, iнтелiгенцiя виходила в авангард модернi- зацiї. Порiвняно з суспiльствами Захiдної Європи Росiйську iмперiю взагалi й Україну зокрема характеризувала така соцiологiчна аномалiя: буржуазiя тут була настiльки нечисленною й нерозвинутою, що не мала помiтного значення. На Українi для того щоб виникла буржуазiя, просто бракувало капiталу. Урядова полiтика призводила до викачування капiталу на Пiвнiч; внутрiшня торгiвля (особливо ярмарки) пере- важно зосереджувалася в руках купцiв, а промисловiсть, як ми пересвiдчилися, май- же цiлком належала чужоземцям. На Українi, звiсно, були (за деякими оцiнками, по- над 100 тис.) надзвичайно багатi люди. Але бiльшiсть з них отримувала свої при- бутки не з фабрик i комерцiйних пiдприємств, а з власних маєткiв. Українцiв було мало навiть серед дрiбної буржуазiї, тобто ремiсникiв i крамарiв. Як великий, так i малий бiзнес зосереджувався в руках росiян та євреїв. Модернiзацiя й вiдсталiсть українцiв. Модернiзацiя на Українi спричинилася до ряду парадоксiв. Iз зростанням ролi України як європейської житницi поглиблю- валося зубожiння її села. I хоч промисловий бум розвивався тут трохи не найбурхли- вiше в Європi, Україна продовжувала лишатися переважно аграрним краєм. Най- бiльш вражаючим, напевно, було те, що хоч величезну бiльшiсть її населення скла- дали українцi, вони ледве брали якусь участь в усiх цих перетвореннях. Найпе- реконливiше про це свiдчить статистика. Серед найдосвiдченiших робiтникiв важкої промисловостi Пiвдня тiльки 25 % шахтарiв i ЗО % металургiв складали українцi. Переважали в цих професiйних групах росiяни. Навiть на цукроварнях Правобереж- жя росiйських робiтникiв налiчувалося майже стiльки ж, як i українських. Подiбне явище бачимо й серед iнтелiгенцiї. У 1897 р. лише 16 % юристiв, 25 % учителiв i майже 10 °о письменникiв i художникiв на Українi були українцями. З 127 тис. осiб, зайнятих <розумовою працею>, українцi становили третину. А у 1917 р. лише 11 % студентiв Київського унiверситету були українцями за походжен- ням. Вражала вiдсутнiсть українцiв у мiстах. На зламi столiть вони складали менше третини всього мiського населення; решта припадала на росiян та євреїв. Як правило: чим бiльшим було мiсто, тим менше жило в ньому українцiв. У 1897 р. лише 5,6 % мешканцiв Одеси були українцями, а у 1920 р. їхня частка впала до 2,9 °о. У Києвi в 1874 р. українську мову вважали рiдною 60 % населення, у 1897 р. цей показник зменшився до 22 %, а в 1917 р.- до 16 %. Модернiзацiя явно залишала українцiв осторонь. Чому ж у районах, котрi зазнавали модернiзацiї, проживало так багато неукра- їнського населення? Важливим чинником, який пояснював велику перевагу росiян у середовищi пролетарiату, було те, що в Росiї, на вiдмiну вiд України, промисловiсть iснувала ще з XVIII ст. Коли у Донбасi та Кривому Розi виник несподiваний бум, що створював нагальну потребу в досвiдчених робiтниках, росiян тут приймали з вiдкри- тими обiймами. Iншою причиною масового напливу робiтникiв iз Пiвночi було те, що росiйська промисловiсть перебувала у застої, в той час як платня на шахтах i ливар- них заводах, що бурхливо розвивалися на Українi, в середньому на 50 % перевищува- ла заробiтки в Росiї. Росiйська присутнiсть у мiстах почала наростати з моменту включення укра- їнських земель до Росiйської iмперiї. Оскiльки багато мiст виконували роль адмiнi- стративних i вiйськових центрiв, вони притягували до себе росiйських чиновникiв i солдатiв. Iз зростанням торгiвлi та промисловостi збiльшувалась чисельнiсть неукраїнського населення у мiських центрах. Так, ще у 1832 р. близько 50 % купцiв i 45 °о фабрикантiв (власникiв заводiв) на Українi були росiянами. З причин, якi вже наводилися, вони мали бiльше грошей для капiталовкладень, нiж українцi. До того ж багато росiйських селян через неродючiсть грунтiв були вимушенi шукати iнших засобiв прожиття й знаходили їх у мiстах. Приїжджi селяни з Пiвночi часто ставали на Українi заможними купцями, особливо на Лiвобережжi та Пiвднi, де вони знаходили великi можливостi й зустрiчали слабку конкуренцiю з боку мiсце- вого населення. Iншим неукраїнським елементом у мiстах i мiстечках України були євреї. В мiру того як центри господарської активностi перемiщувалися з сiльських маєткiв у мiста, а скасування крiпосного права послабило заборони на пересування євреїв, велика їх кiлькiсть переселилася у мiста. Внаслiдок цього невеликi мiстечка Правобережжя, де мешкала бiльшiсть євреїв Росiйської iмперiї, стали переважно єврейськими. На кiнець XIX ст. швидко зростала присутнiсть євреїв i у великих мiстах. Євреї складали бiльше половини населення Одеси, а саме мiсто було одним з найкрупнi- ших єврейських осередкiв у свiтi. У 1863 р. їхня чисельнiсть на Українi зросла до 50 тис. Освiченi євреї, котрi, як правило, розмовляли росiйською мовою, посилю- вали росiйський характер мiст України. Мiста були також осередками й культури, а вiдтак i домiвкою для бiльшостi iнтелiгенцiї. Оскiльки неукраїнськi жителi мiст мали найкращий доступ до освiти й можливостi здобути фахову пiдготовку, то вони переважали серед iнтелiгенцiї на Українi. Представники власне української iнтелiгенцiї переважно мешкали на селi чи в невеликих мiстах, де працювали в земствах лiкарями, агрономами, статистика- ми, сiльськими вчителями. Серед iнтелектуальної елiти, що зосереджувалася в унi- верситетах та видавництвах великих мiст, українцi траплялися нечасто. Чому ж українцi так неохоче вливалися в мiське середовище й брали участь у модернiзацiї? Бiльшiсть дослiдникiв цього питання зосереджувалися на його психо- логiчному аспектi. Тi, хто схилявся до українофiльства, твердили, що вiдмовлятися вiд землеробства українським селянам не давала їхня глибоко вкорiнена любов до землi; а тi, хто не симпатизував українцям, посилалися на нiбито властивi їм млявiсть i консерватизм. Але iсторичне минуле не пiдтверджує цих доказiв. За часiв Київ- ської держави надзвичайно велика частина населення України мешкала в мiстах i займалася торгiвлею. Навiть у XVII ст. аж 20 % українського населення проживало в мiському середовищi. А на початку XVIII ст. не хто iнший, як українцi (а не ро- сiяни), переважали серед iнтелектуальної елiти iмперiї. Малу активнiсть українцiв у процесах урбанiзацiї та модернiзацiї на Українi допо- магають пояснити полiтичнi й соцiально-економiчнi умови, що iснували тут у XVIII- XIX ст. Оскiльки мiста й мiстечка були центрами iмперської адмiнiстрацiї, в них, як правило, переважали росiяни, їхня мова й культура. Водночас корiнне україн- ське населення або асимiлювалося, або в деяких випадках витiснялося. Як зауважив Богдан Кравченко, причиною того, що українськi селяни не переселялися у мiста, було переважання панщини у добу крiпацтва. На вiдмiну вiд росiйських селян, яких помiщики заохочували до пошукiв додаткової роботи й прибуткiв у мiстi, українських селян i далi змушували працювати на землi, щоб максимально використовувати її родючiсть. Це не лише обмежувало можливостi їхнього пересування, а й позбав- ляло нагоди опановувати ремесла, що давали змогу росiянам та євреям легко при- стосовуватися до мiського оточення. Тому коли розпочалися промисловий бум та урбанiзацiя, українцi виявилися неготовими взяти в них участь. Вiдтак, якщо росiяни переїжджали на сотнi миль до заводiв Пiвдня, українськi селяни - навiть тi, що жили у безпосередньому сусiдствi з заводами,- волiли в пошуках землi долати тисячi миль на Схiд. Мине небагато часу, як тяжкi соцiальнi, культурнi й полi- тичнi наслiдки цього явища вiдiб'ються на перебiгу подiй на Українi. , Нацiональнi меншостi на Українi Iншою важливою рисою соцiально-економiчної модернiзацiї стали породженi нею великi зрушення в етнiчному складi населення. Доки господарство країни було майже аграрним, її населення лишалося переважно українським. Так, у 1800 р. укра- їнцi складали майже 90 % мешканцiв краю, а їхнiй вiдсоток на Лiвобережжi сягав аж 95. Але у XIX ст. вiдбувалася помiтна змiна: частка українцiв у складi населення впала до 80 %, тодi як число росiян, євреїв та iнших меншостей рiзко збiльшилося. Великою мiрою ця змiна стала наслiдком прискорення темпiв комерцiйного i про- мислового розвитку, який в основному був пов'язаний з неукраїнськими нацiями. Росiяни. З моменту укладення союзу з Москвою у 1654 р. росiяни стали на Українi звичайним явищем, але їх нiколи не було багато. Протягом XVIII й XIX ст. найчисленнiшу категорiю росiян тут становили солдати мiських залог. Слово <моє- каль>, яким українцi називали росiян, по сутi було синонiмом слова <солдат>. Меншi пiдгрупи росiян складалися з дворян, що отримували маєтки на Пiвднi, царських чиновникiв i купцiв, особливо на Лiвобережжi. Наприкiнцi XVIII - на початку XIX ст. з освоєнням на Пiвднi нових земель туди плинув постiйний, хоч i не широкий, потiк росiйських поселенцiв, переважно таких релiгiйних дисидентiв, як старовiри. Й лише в кiнцi XIX ст. у зв'язку з промисловим бумом росiяни стали масово пере- селятися на Україну, особливо в промисловi й торговi центри Пiвдня. Чисельнiсть росiян збiльшувалася й за рахунок добровiльної русифiкацiї, насамперед укра- їнського дворянства. Як вже було зазначено, на 1897 р. росiяни складали 11,7% на- селення краю. Переконанi в тому, що Україна за суттю своєю - росiйська земля, а укра- їнська культура - неповноцiнна, росiяни в основнiй масi не бажали оволодiвати ук- раїнською мовою й не виявляли зацiкавленостi українськими звичаями й традицiями i поваги до них. Вони домагалися русифiкацiї всiх сторiн українського життя й досяг- ли своєї мети, принаймнi у мiстах. Ставлення українських селян до росiян в основ- ному не було рiзко антагонiстичним. Оскiльки росiйськi переселенцi зосереджува- лися у мiстах i на заводах, їхнi контакти з селом були обмеженими. До того ж укра- їнськi селяни розумiли, що росiйських селян i робiтникiв гнобили не менш безжально. Нарештi, завдяки спiльностi православної вiри й подiбностi у мовi вiдмiнностi мiж двома народами було легше подолати. Це зовсiм не значить, що українськi се- ляни не усвiдомлювали рiзницi мiж собою та пiвнiчанами. Вони називали росiян, якi нерiдко носили бороди, зневажливим словом <кацап>, росiяни платили їм тiєю ж монетою, називаючи українцiв не менш принизливо - <хохол> (оселедець на пого- ленiй головi козака). Проте невдоволення культурною гегемонiєю росiян найгострi- ше вiдчувалося серед української iнтелiгенцiї. Поляки. Поляки жили на Українi набагато давнiше, нiж росiяни. У XVI i XVII ст. вони брали участь у колонiзацiї українського пограниччя, i хоч пiд час повстання 1648 р. їх вигнали з Лiвобережжя, їм удалося зберегти свiй контроль над Правобе- режжям. Цей регiон вони розглядали як невiд'ємну частину Польщi навiть пiсля його приєднання до Росiйської iмперiї у 1795 р. Великий вплив полякiв на Правобережжi, звичайно ж, не залежав тiльки вiд їхньої кiлькостi: в серединi XIX ст. їх налi- чувалося лише 500тис., а їхня частка в населеннi України впала з 10 % у 1795 р. до 6,4 у 1909 р. Величезна вага полякiв на Правобережжi насамперед зумов- лювалася багатством i впливом їхньої елiти. У 1850 р. близько 5 тис. польських земле- власникiв володiли 90 % землi та 1,2 млн крiпакiв цього регiону. Правобережжя, де зосереджувалося 60 % усього дворянства України, лишалося твердинею старих порядкiв. Навiть скасування крiпосного права не змогло похитнути становища таких казко- во багатих польських магнатiв, як родини Потоцьких, Чорторийських, Браницьких та Заславських, кожнiй з яких належали володiння в сотнi тисяч акрiв. Маючи вели- чезний капiтал, вони у разi потреби легко переходили до використання найманої працi та механiзованої обробки землi. Але для величезної бiльшостi польської шлях- ти перехiд до товарного землеробства виявився складним. Пiд кiнець XIX ст. ба- гато з них порозпродавали свої маєтки й перебралися в мiста, де стали чиновниками, купцями, представниками вiльних професiй. I все ж у 1904 р. в руках полякiв перебу- вало понад 46 % приватних землеволодiнь i 54 % промислового виробництва на Правобережжi. У стосунках мiж польськими панами та українськими селянами завжди iснувала велика напруженiсть. Скасування крiпацтва дещо покращило становище. Пiзнiше, коли у 1863 р. поляки повстали проти росiян, деякi з них намагалися привернути на свiй бiк українських селян, видавши так званi <золотi грамоти>, в яких проголошува- ли, що це вони, а че цар, дарували селянам землю й свободу. Наслiдки цих зусиль в основному були мiзерними. Мало хто з українських селян приєднався до польських панiв, зате близько 300 тис. добровiльно боролися з повсталими. Деякi польськi дворяни вiдчували до українцiв iнтерес, що не мав нiякої полi- тичної чи економiчної мотивацiї. Вони та їхнi предки протягом столiть жили на Українi. Внаслiдок цього в серединi XIX ст. у деяких польських шляхтичiв розвину- лася прихильнiсть до всього українського. Тимко Падура, наприклад, використовував у своїх творах українську народну поезiю, а представники <української школи> поль- ських письменникiв з Правобережжя, до якої належав i славетний Юлiуш Словаць- кий, часто писали на українськi теми. Як ми пiзнiше побачимо, деякi польськi чи спольщенi дворяни вiдiграли видатну роль в українському нацiональному русi. Однак i далi iнтереси польських землевласникiв та українських селян лишалися несумiсни- ми, i в традицiйних стосунках мiж двома народами сталося мало вiдчутних змiн. Євреї. Серед найчисельнiших меншостей України <найстаршою> були євреї. Вони жили тут ще за Київської доби, а у XVI i XVII ст. пiд покровительством поль- ської шляхти стали масово переселятися на Україну. Цi давнi мешканцi України бу- ли, проте, вiдносно новими пiдданими царiв. Правобережжя, де проживали майже всi українськi євреї, стало частиною Росiйської iмперiї лише в 1795 р. Царський уряд проводив унiкальну полiтику щодо великої кiлькостi своїх нових єврейських пiдданих: аби захистити росiйських купцiв вiд конкуренцiї з їхнього боку, вiн заборо- нив євреям проживати на територiї власне Росiї. Зона розселення євреїв, так звана <смуга осiлостi>, обмежувалася мiсцями їхнього первинного проживання в таких не- давно захоплених захiдних землях, як Литва, Бiлорусiя й бiльша частина Право- бережної України. Попри всi модифiкацiї ця смуга по сутi проiснувала до 1917 р. Протягом усього XIX ст., особливо у другiй його половинi, чисельнiсть єврей- ського населення дуже зросла. Мiж 1820 та 1880 рр., коли загальна кiлькiсть насе- лення iмперiї збiльшилася на 87 %, число євреїв зросло на 150 %. Ще швидшим цей процес був на Правобережжi: кiлькiсть населення мiж 1844 та 1913 рр. збiль- шилася тут на 265 %, у той час як єврейського населення - на 844 %! Цi надзвичай- нi темпи пояснювалися насамперед тим, що iудейська релiгiя освячувала багатодiт- нi родини, по-друге, євреї менше терпiли вiд голоду, воєн та епiдемiй, та, нарештi, тим, що серед них була меншою дитяча смертнiсть завдяки самодопомозi єврей- ської громади й наявностi своїх лiкарiв. Iз 5,2 млн євреїв iмперiї кiнця XIX ст. по- чад 2 млн мешкали на Українi. При цьому якщо в iмперiї вони складали 4 % насе- лення, то на Українi -8, а на Правобережжi - 12,6. Традицiйно євреї були мiськими жителями. Царська заборона переселятися на село закрiплювала це становище. Тому не дивно, що 33 % мiського населення України складали євреї, а в мiстечках Правобережжя їхня частка сягала 70-80 %. Компактнi, замкнутi традицiоналiстськi громади єврейських мiстечок були окремим свiтом. Тут панували ортодоксальна єврейська релiгiя, культура i мова (iдиш). Великий вплив-мали рабини, кагали, тобто органи самоврядування громади, а кон- такти iз <зовнiшнiм> свiтом обмежувалися економiчними зносинами. Типовими бу- ли убозтво й перенаселенiсть мiстечок, оскiльки чисельнiсть єврейських громад прос- то перевищувала їхню економiчну спроможнiсть. Щоб вижити в багатолюдних про- вiнцiйних мiстечках з їхнiми обмеженими можливостями заробiтку та iнтенсивною конкуренцiєю, потрiбнi були працьовитiсть, майстернiсть i кмiтливiсть. Близько 3/4 українських євреїв заробляли на життя дрiбною торгiвлею та ре- меслом. Цi зовсiм не багатi крамарi, шинкарi, кравцi, шевцi та ювелiри становили єврейський <середнiй клас>. Неквалiфiкованi робiтники, багато з яких ледве могли прогодувати себе випадковими заробiтками чи милостинею, складали близько 20 °о єврейської робочої сили. Верхiвка подiлялася на двi пiдгрупи: з одного боку, рабинiв та iнших вельмишановних <книжникiв>, якi справляли на громаду великий вплив, а з iншого-багатих капiталiстiв. У 1872 р. багатим євреям на Українi належало близько 90 % винокурень, 56 % лiсопилень, 48 % виробництва тютюну й 33 °о цукроварень. Iз розширенням можливостей здобути освiту багато євреїв улило- ся до середовища свiтської русифiкованої iнтелiгенцiї, особливо в таких галузях, як право та медицина. А з розвитком промисловостi велика кiлькiсть євреїв (за деякими пiдрахунками -38%) знайшли собi роботу на заводах. Але соцiально-економiчнi змiни спричинялися й до певних труднощiв для євреїв iмперiї. Iз швидким зростанням єврейського населення загострювалася його еконо- мiчна конкуренцiя з неєвреями. Експлуататорська дiяльнiсть деяких єврейських пiд- приємцiв та лихварiв i, що дуже важливо, все бiльш антисемiтська полiтика уряду, агiтацiя реакцiйних угруповань - все це посилювало ворожiсть до євреїв наприкiн- цi XIX ст. У 1881 р. i повторно у 1903-1905 рр. її кульмiнацiєю став ряд погромiв єврейських громад та їхнього майна, що призвело до загибелi десяткiв людей i мiль- йонних збиткiв. Багато погромiв органiзовували такi ультраправi групи росiйських нацiоналiстiв, як <Союз русского народа> i сумнозвiснi <чорнi сотнi> при потураннi чи, принаймнi, невтручаннi уряду. Але чи не найдалекосяжнiшим наслiдком по- громiв стало те, що вони загострили у євреїв й без того гостре вiдчуття беззахисностi й спричинилися до масової емiграцiї близько 1,2 млн євреїв (до 1914 р.) iз Росiйської iмперiї до Сполучених Штатiв. Узагалi стосунки мiж українцями та євреями не були - та й навряд чи могли бути - дружнiми. Протягом столiть цi два народи iснували у структурно антагонi- стичному (хоч i взаємозалежному) середовищi. Для єврея українець представляв вiдстале й забите село, а для українця єврей був утiленням чужого й експлуататор- ського мiста, що дешево купувало у нього продукти, а свої товари продавало йому до- рого. Українськi селяни боялися росiйських чиновникiв i ненавидiли польських па- нiв, а за браком iнших засобiв заробляти на прожиток євреї часто дiяли як їхнi пред- ставники чи посередники. В культурному вiдношеннi євреї та українцi мали небагато спiльного, а їхнi релiгiї лише поглиблювали вiдмiнностi мiж ними. Не краще складалися стосунки мiж iнтелiгенцiєю цих двох народiв. З точки зору нацiональної орiєнтацiї єврейська iнтелiгенцiя бачила лише двi можливостi: або. асимiлюватися з панiвною росiйською культурою, або намагатися розвинути свою самобутнiсть. Тiснiшi зв'язки з українцями, якi мало що могли запропонувати євреям у культурному, економiчному чи полiтичному вiдношеннi, здавалися справою малодоцiльною. Зi свого боку, українська iнтелiгенцiя засуджувала схильнiсть євреїв, якi протягом столiть жили серед українцiв, до ототожнення з сильнiшими росiянами. I хоч робилися спроби досягти взаєморозумiння й навiть спiвпрацi (на- приклад, заходи Михайла Драгоманова та Арона Лiбермана чи Симона Петлюри та iнших українських соцiалiстiв, з одного боку, та видатного сiонiстського дiяча Володимира Жаботинського - з iншого), вони не мали великого успiху. Вiдтак цi двi спiльностi продовжували жити у близькому сусiдствi, але в майже цiлковитiй iзо- ляцiї одна вiд одної. До того ж багато представникiв кожної з них були схильнi ско- рiше таїти в собi старi образи, нiж плекати спiльнi iнтереси i взаєморозумiння. Соцiально-економiчний розвиток Схiдної України наприкiнцi XIX ст. характери- зують три основнi риси: економiчний застiй у бiльшостi сiльських районiв; швидка iндустрiалiзацiя в Кривому Розi та Донбасi; зростаюча присутнiсть в країнi не- українцiв. Як ми пересвiдчилися, саме неукраїнцi, головним чином росiяни та євреї, були найбiльш причетними до промислового розвитку та зростання мiст. У свою чергу українцi лишалися на селi. Внаслiдок цього розвинулася соцiально-економiчна дво- полюснiсть: українцiв у ще бiльшiй мiрi, нiж доти, ототожнювали iз застiйним i вiд- сталим селом, тодi як неукраїнцi панували в царинах суспiльства, що розвивалися й модернiзувалися. Значною мiрою цей подiл iснує й сьогоднi.