IМПЕРСЬКI РЕФОРМИ Змiни в Австрiйськiй iмперiї Змiни в Росiйськiй Iмперiї В усiй Європi середини XIX ст. неподiльно панував консерватизм, але в жоднiй державi вiн не виявлявся з такою очевиднiстю, як в Австрiї та Росiї - двох iмперiях, де проживали українцi. Для них, як i для iнших пiдданих, життя й свiдомiсть пiдпо- рядковувалися принципам авторитарностi, покори, суспiльного порядку й традицiо- налiзму. На змiни в будь-якiй їхнiй формi дивилися з великою пiдозрою. Однак новi iдеї, суспiльнi сили, економiчнi вiдносини, що поширювалися Європою, проникали й в австрiйськi та росiйськi володiння попри енергiйнi зусилля стримати їх. Iз зрос- танням внутрiшнього та зовнiшнього тиску Габсбурги й Романови розумiли, що старi порядки не можуть лишатися незмiнними. Це породжене кризою усвiдомлення поклало початок ерi великих реформ - спочатку в Австрiї, а потiм i в Росiї. Реформи цi особливо сильно позначилися на українцях, поза як вони належали до най- бiльш пригноблених пiдданих обох iмперiй. Змiни в Австрiйськiй iмперiї На початку 1848 р. правляча династiя Габсбургiв була впевнена у майбутньому своєї iмперiї. Однiєю з пiдстав для цього був недавнiй успiх Габсбургiв у врегулю- ваннi ситуацiї на таких неспокiйних землях, як Галичина, де протягом десятилiть невеликi групи польської шляхти та iнтелiгенцiї плели змову з метою вiдновлення давньої Речi Посполитої. Переконанi в тому, що домагаються полiтичної свободи для всiх, поляки завжди вважали, що все населення розчленованої Речi Посполитої, незалежно вiд соцiального та етнiчного походження, пiдтримує їхнi цiлi. Ця впев- ненiсть посилилася у 1830-тi роки, коли до польських таємних осередкiв приєднала- ся група українських семiнаристiв. Проте коли поляки вiдмовилися визнати їх як окрему нацiональнiсть, українцi вийшли iз змови. У 1846 р. впевненiсть полякiв у широкiй пiдтримцi їхньої справи зазнала ще дошкульнiшого удару. Дiзнавшися, що польська шляхта готує повстання, австрiйськi урядовцi переконали селян Захiдної Галичини в тому, що їхнi пани збираються й далi, як ранiше, жорстоко визискувати їх. Розлюченi польськi селяни накинулися на власну шляхту, вирiзавши багатьох i тим самим пiдiрвавши її замiри. Революцiя 1848 р. в Галичинi. Повстання, що навеснi 1848 р. охопили бiльшу частину Європи, позначили собою корiннi змiни у майбутньому iмперiї Габсбургiв. Цi повстання, спричиненi не лише вимогами полiтичних i соцiально-економiчних реформ, але також - i це особливо стосувалося Центральної Європи - прагненням нацiонального суверенiтету, завдали нищiвного удару консервативнiй багатонацiо- нальнiй iмперiї. Пiд час цiєї <весни народiв>, коли питання про нацiональну неза- лежнiсть постало як осново полiтичне питання, нiмецькi та iталiйськi пiдданi Габ- сбургiв пiднялися за возз'єднання зi своїми братами поза межами iмперiї. Одночасно розпочали вiйну за нацiональну незалежнiсть мадяри, а поляки знову виступили за вiдновлення втраченої держави. Пiд впливом цих подiй свої нацiональнi вимоги стали висувати iншi народи iмперiї. Запанував хаос, i, здавалося, iмперiя опинилася на гранi розвалу. Коли 19 березня 1848 р. до Львова дiйшли звiстки про повстання у Вiднi, вiд- ставку ненависного князя Меттернiха та обiцянки переляканого iмператора Фер- динанда провести полiтичну лiбералiзацiю i суспiльнi реформи, поляки негайно поча- ли дiяти. Вони надiслали цiсаревi петицiю, закликаючи до ще бiльшої лiбералiзацiї та надання полякам у Галичинi ще ширших полiтичних прав, цiлком зiгнорувавши при цьому всяку присутнiсть у провiнцiї українцiв. Щоб заручитися широкою пiд- тримкою цих вимог, IЗ квiтня у Львовi було створено Польську Раду Народову. Незабаром пiсля того виникла мережа мiсцевих рад, а також було засновано газету. На превеликий подив i розчарування полякiв, українцi, яких тi не вважали за окрему нацiю, вiдмовилися взяти участь у цих заходах. Натомiсть вони утворили власний представницький орган - Головну Руську Раду з розгалуженнями на мiсцях, а та- кож свою газету. На щастя для Габсбургiв, в особi щойно призначеного губернатора провiнцiї Франца Стадiона вони знайшли надзвичайно розумного й винахiдливого захисника австрiйських iнтересiв у Галичинi. У напруженiй ситуацiї, що виникла там, йому вдавалося майстерно манiпулювати ключовими полiтичними питаннями, зi- штовхуючи українцiв iз поляками й зберiгаючи контроль Габсбургiв у про- вiнцiї. Перед українцями у 1848 р. стояло два першочергових i тiсно переплетених питання. Одне за своєю суттю було соцiально-економiчним i торкалося традицiйної проблеми селянства, зокрема нестерпно тяжких феодальних повинностей. Iнше пов'язувалося з новою концепцiєю нацiональної належностi, i в тому числi зi спiвiснуванням в однiй провiнцiї двох народiв - полякiв та українцiв, котрi до недавнього часу завжди вважали себе просто селянством чи шляхтою, греко- чи римо-католиками, а тепер починали визначати себе за окремi етнокультурнi спiль- ностi, або нацiї, з рiзними нацiональними прагненнями. Селянська проблема. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновникiв, лiбераль- ної iнтелiгенцiї та навiть деяких представникiв шляхти цiлком очевидним стало те, що феодальнi права земельної аристократiї та селян, якi працювали в її маєтках, безнадiйно застарiли. Ще у 1780-х роках, за правлiння Йосифа II, у вiдносинах <зем- левласник - селянин> було проведено важливi змiни. Найважливiшою з них було те, що селяни тепер могли обстоювати свої права в судi. За iншою реформою, землi фео- дала вiдмежовувалися вiд земель, видiлених для користування селянам. Проте ли- шалася основна ознака вiдносин <землевласник - селянин> - панщина, особливо у таких вiдсталих частинах iмперiї, як Галичина. Панщина полягала в повинностi селян обробляти землi пана (звичайно два-три днi на тиждень) за право користу- ватися своїми надiлами. Власне, ця ненависна повиннiсть i була основною причи- ною невдоволення серед галицьких селян. Революцiя 1848 р. й особливо напруженiсть, до якої вона спричинилася в Га- личинi, нарештi створили умови для скасування цього останнього пережитку крi- пацтва. Засвоївши урок 1846 р., польськi патрiоти - в основному шляхта - тепер палко прагнули завоювати симпатiї селян, щоб змiцнити свої позицiї в Галичинi. То- му вони спонукали iнших польських шляхтичiв добровiльно скасовувати ненависну панщину. Та бiльшiсть шляхти реагувала рiзко негативно. Тактика полякiв завдала Стадiоновi стiльки клопоту, що вiн заходився переконувати Вiдень взяти на себе iнi- цiативу у звiльненнi селян вiд повинностей, оскiльки, мовляв, це не лише звело б на- нiвець польськi розрахунки, а й завоювало б монархiї вдячнiсть селян у найкритичнi- ший момент. Переконаний його аргументами, 23 квiтня 1848 р. Фердинанд 1 видав iсторичний манiфест, що скасовував панщину в Галичинi. Вiн майже на п'ять мiся- цiв випереджав аналогiчний указ, що забороняв панщину в усiх частинах iмперiї. Задум Стадiона виявився вдалим. Українськi селяни, принаймнi, з ентузiазмом вi- тали цей манiфест i клялися у вiрностi Габсбургам (хоч зрозумiло, що манiфест ли- шав без вiдповiдi багато запитань). Аби заспокоїти шляхту, вiденський уряд оголо- сив про виплату їй компенсацiї за втрачену робочу силу. (Пiзнiше вiн переклав близько двох третин суми цього вiдшкодування на саме селянство.) До того ж, хоч ;70 % оброблюваних земель отримували селяни, а ЗО %- землевласники, основне питання про те, кому належать лiси й пасовиська, що ранiше були спiльною влас- нiстю, лишалося нерозв'язаним. Iз часом цi громадськi землi перейдуть у воло- дiння феодалiв, а селяни стануть залежними вiд них у таких надзвичайно важливих справах, як заготiвля дров та випас худоби. Й нарештi, розмiри селянських надiлiв були жалюгiдними: понад 70 % iз них займали менше 14 акрiв, що в кращому випадку ледве дозволяло прогодувати середню сiм'ю. Проте це ще не значить, що скасування панщини мало принесло селяниновi. Навпаки, воно розiрвало останнiй формальний зв'язок мiж ним i паном. Зробивши галицького селянина володарем своєї власної землi, а отже й долi, воно пробудило в ньому не властивий ранiше потяг до полiтики, освiти ба навiть культури; Вiдтак i на- далi галицький селянин став тим полiтичним чинником, який не можна було бiльше iгнорувати. Нацiональне питання. Революцiя 1848 р. дала невеликому прошарковi за- хiдноукраїнського суспiльства, що переважно складався з представникiв духо- венства та iнтелiгенцiї, поштовх i нагоду до формального самовизначення своєї нацiї як окремої та до заснування нацiональних установ. Полохливу захiдноукра- їнську елiту всiляко заохочував i пiдтримував габсбурзький губернатор Стадiон, який вiдкрито сприяв українцям протягом усього 1848 р., сподiваючись використати їх на противагу агресивнiшим полякам. Тим-то поляки згодом довго звинувачу- ватимуть Габсбургiв у <винайденнi русинiв> (тобто українцiв), маючи на увазi, що українцi, мовляв,- лише побiчний продукт австрiйських махiнацiй, а не справж- ня нацiя. Однак українцi, яких тiшила така увага з боку уряду й водночас обурю- вало невдоволення полякiв, уперше вирiшили вийти на полiтичну арену. 19 квiтня намовлена Стадiоном група греко-католицьких священикiв, пов'язаних iз собором Св. Юра у Львовi, на чолi з єпископом Григорiєм Яхимовичем зверну- лася до iмператора з петицiєю. На вiдмiну вiд ранiше поданої польської петицiї, це було несмiливе й лояльне звернення. У передмовi до нього подавався iсторичний огляд, в якому пiдкреслювались осiбнiсть українцiв Схiдної Галичини, давня слава середньовiчного Галицького князiвства, його наступне поневолення та пригноблен- ня поляками й той факт, що населення належить до великої руської (української) нацiї, всi 15 млн членiв якої, з них 2,5 млн галичан, розмовляють однiєю мовою. . Петицiя мiстила прохання ввести у школах та адмiнiстративних закладах Схiдної Галичини українську мову, удоступнити для українцiв урядовi посади й ре- ально зрiвняти в правах греко- й римо-католицьке духовенство. Через два тижнi, 2 травня 1848 р., у Львовi було засновано Головну Руську Раду - першу українську полiтичну органiзацiю. Очолена єпископом Яхимовичем, вона налiчувала 66 членiв, майже половину яких складали духовенство й студенти-богослови, а другу полови- ну - свiтська iнтелiгенцiя. В наступнi кiлька тижнiв священики, що виступили го- ловними органiзаторами Головної Руської Ради, заснували по всiй Схiднiй Галичинi 50 мiсцевих i IЗ регiональних її фiлiй. Iншою нечуваною подiєю став вихiд 15 травня першого українського тижневика <Зоря Галицька>. Одночасно були налагодженi контакти з українцями Буковини й Закарпаття. Зростання полiтичної активностi українцiв у Схiднiй Галичинi неухильно вело до загострення українсько-польського антагонiзму. Розглядаючи Галичину як нарiжний камiнь у планах вiдродження своєї державностi, поляки дивилися на появу про- австрiйськи настроєного українського руху як на серйозну загрозу. Тому вони зро- били спробу нейтралiзувати Головну Руську Раду, утворивши конкуруючу <україн- ську> органiзацiю, настроєну пропольськи. 23 травня у Львовi зiбралася жменька остаточно полонiзованої шляхти та iнтелiгенцiї українського походження - на зразок тих, котрi називали себе <русинами польської нацiї> (цепiе гиIЬепi паїiопе роiопi), яка проголосила створення Руського Собору. Була також заснована українська газета <Киз^уi ОпеупуЬ>, що друкувалася латинською абеткою. Полякам удалося домогтися певного успiху, заманивши на посаду її редактора члена <Русь- кої трiйцi> Iвана Вагилевича. Але це було єдине їхнє досягнення. Iснування Руського Собору та його газети, що майже повсюдно викликали до себе ворожiсть серед укра- їнцiв, виявилося коротким i ефемерним. Бiльше того, весь цей епiзод погiршив поль- сько-українськi стосунки. Празький конгрес. Незабаром мiж поляками та українцями вiдбулася гостра сутичка. За всiєї iронiї, вона трапилася саме на Слов'янському конгресi у Празi, на початку червня органiзованому чехами власне для того, щоб сприяти слов'янськiй солiдарностi та узгодити спiльнi iнтереси. Своїх делегатiв до Праги послали Головна Руська Рада, Польська Рада Народова та Руський Собор. На велике здивування чехiв, мiж поляками та українцями миттєво розгорiлися тривалi дебати про те, хто повинен репрезентувати Галичину i якими мають бути стосунки мiж їхнiми двома народами. Проте найбiльш суперечливе питання випливло дещо пiзнiше, коли укра- їнцi висунули вимогу про подiл Галичини на двi окремi адмiнiстрацiї: польську та українську, що викликало затятий опiр полякiв. Оскiльки запекле суперництво мiж поляками та українцями перешкоджало успiшнiй роботi конгресу, втрутилися чехи й допомогли досягти компромiсу мiж двома делегацiями. Якщо українцi вiдмовляться вiд вимоги про подiл Галичини, то поляки погодяться визнати їх за окрему нацiю з рiвними мовними правами та рiвними можливостями, зокрема займати адмiнiстративнi посади. Втiм цю угоду так i не реалiзували, бо за кiлька днiв пiсля її досягнення австрiйськi вiйська обстрiляли Прагу, змусивши конгрес роз'їхатися й позбавивши його рiшення реаль- ного змiсту. Так було перервано перший у новiтнiй iсторiї дебют українцiв на мiжнароднiй полiтичнiй аренi. Українцi в iмперському парламентi. Пiд час роботи Слов'янського конгресу в Галичинi почалися вибори до рейхстагу - нижньої палати новоствореного iмпер- ського парламенту. Для українцiв, i особливо селянства, вони були справою новою й малозрозумiлою. На вiдмiну вiд них поляки, набагато досвiдченiшi у полiтичнiй грi, мали на виборах виразнi переваги: шляхом поширення чуток i погрозами їм удалося вiдвернути вiд голосування багатьох українських селян. А тi, хто все-таки голосував, пiдтримували своїх товаришiв iз селян, багато з яких були неписьменними, а не реко- мендованих Головною Руською Радою священикiв та представникiв мiської iнтелi- генцiї. Внаслiдок цього зi 100 видiлених Галичинi мiсць українцi здобули тiльки 25. Iз них 15 дiсталося селянам, вiсiм - священикам i два - представникам iнтелi- генцiї. У парламентських дебатах, що вiдбулися у другiй половинi 1848 р. спочатку у Вiднi, а потiм у Кромержi, українцi зосереджувалися на двох питаннях: компен- сацiї землевласникам-феодалам за скасування панщини й, знову ж таки, адмiнi- стративного подiлу Галичини. Українськi селяни рiзко вiдкидали будь-яку форму компенсацiї. У своїй пристраснiй промовi, першiй, будь-коли виголошенiй україн- цем у парламентi, простий селянин Iван Капущак засудив багатовiкове гноблення селянства шляхтою, закiнчивши її такими словами: <Чи за такi образи й кривди ми ще маємо платити компенсацiю? Напевно, нi. Хай нашою платою будуть тi батоги i на- гайки, що шмагали по наших спинах. Хай вони задовольнять панiв!> Хоч ця пам'ятна промова викликала захопленi оплески, пропозицiя про ви- плату компенсацiї все ж таки пройшла невеликою бiльшiстю голосiв. Розчарованi селянськi депутати втратили iнтерес до подальших дискусiй. Iншi представники укра- їнської делегацiї, зi свого боку, вважали адмiнiстративний подiл Галичини на окремi українську та польську частини <справою життя i смертi для народу>. На пiдтримку своєї пропозицiї вони подали список iз близько 15 тис. пiдписiв, що згодом зрiс до 200 тис. Але й їм пiсля кiлькох мiсяцiв гострих дебатiв не вдалося переконати бiль- шiсть парламенту. Тим часом iмперський уряд став поступово брати ситуацiю пiд контроль. У груднi, незабаром пiсля того, як на трон сiв новий iмператор, 18-рiчний Франц Йосиф, парламент розпустили. Дiяльнiсть українцiв у Схiднiй Галичинi. Конкретнiшими були здобутки укра- їнцiв на мiсцевому рiвнi. Взявши за приклад чеську культурну органiзацiю <Матiца>, у липнi 1848 р. вони заснували у Львовi <Галицько-руську матицю>. Цей заклад ставив собi за мету публiкувати для широкого читача дешевi книжки про релiгiю, звичаї, ремесла, сiльське господарство та педагогiку. Вiн також намагався сприяти використанню української мови в школах. 19 жовтня для визначення загальних культурних потреб українцiв та обговорення питань нормування української мови Головна Руська Рада скликала з'їзд українських учених. Бiльш як двi третини з приблизно 100 учасникiв становило духовенство, решту - iнтелiгенцiя. Не дивно, що з'їзд дiйшов висновку про сумний стан української культури в Галичинi. Близько двох третин освiчених українцiв полонiзувалися, а селяни переважно ли- шалися неписьменними. Проблема ускладнювалася вiдсутнiстю лiтературного стан- дарту української мови. Пiсля тривалих нарад з'їзд одностайно рекомендував ко- ристуватися кирилицею, а не латинською абеткою. Було також досягнуто згоди про те, що основою для лiтературної норми має служити розмовна мова, але цю про- позицiю прийняли, подолавши значний опiр i з багатьма застереженнями. У цей перiод українцi розпочали будiвництво у Львовi Народного Дому, що мав мiстити музей, бiблiотеку та видавництво, їм також удалося добитися заснування кафедри української мови й лiтератури при унiверситетi, її першим завiдувачем був Якiв Головацький. I нарештi, пiд кiнець 1848 р., не бажаючи приєднуватися до контрольованої поляками Галицької народної гвардiї, українцi, виявляючи свою вiд- данiсть Габсбургам, попросили згоди Вiдня сформувати українськi вiйськовi частини. Та не встигли 1400 <руських стрiльцiв> як слiд опанувати вiйськову науку, як їх кинули проти повсталих мадярiв. Буковина й Закарпаття. 1848 рiк позначений зростанням активностi й в iнших захiдноукраїнських землях, хоч i в значно менших масштабах, нiж у Галичинi. В невеликiй Буковинi вiдбулося лише кiлька бiльш-менш значних подiй: проти ру- мунських панiв вибухнуло кiлька селянських повстань пiд проводом вiдважного Лук'яна Кобилицi; до парламенту було обрано п'ять українських делегатiв; i в 1849 р. цей край вiдокремлено вiд Галичини й перетворено на окрему провiнцiю Корони. У зайнятому мадярами Закарпаттi спостерiгалося незначне пожвавлення актив- ностi, головним чином пов'язане з дiяльнiстю талановитого й енергiйного Адоль- фа Добрянського. Коли мадяри повстали проти Габсбургiв, вони, як i поляки в Гали- чинi, сподiвалися дiстати пiдтримку немадярського населення, яке вони роками гнобили. Проте Добрянський, будучи чимось на зразок Головної Руської Ради в однiй особi, переконав своїх землякiв вiдкинути улещування мадярiв i присягнути на вiрнiсть Вiдню. Переконаний у тому, що слов'янський люд Закарпаття належить до єдиної з українцями Галичини етнiчної родини, Добрянський також домагався, щоб Головна Руська Рада у Львовi проголосила серед своїх цiлей приєднання За- карпаття до Галичини. Цi погляди не перешкоджали Добрянському й невеликому колу його прибiчникiв плекати проросiйськi симпатiї, якi посилювалися присутнiстю росiйських вiйськ, що йшли через Закарпаття на придушення ненависних мадярiв. Русофiльськi тенденцiї й надалi пiдiгрiватимуть суперечки про нацiональну належ- нiсть населення цiєї найбiльш iзольованої з усiх українських земель. Значення 1848 року. На захiдноукраїнських землях революцiйнi подiї 1848 р. бу- ли наче спресованi у 277 днiв. У цей переламний перiод українцi вперше у своїй iсто- рiї дiстали нагоду самовиразитися як нацiя. Проте цей самовияв мав неоднозначнi наслiдки. Поза всяким сумнiвом, найбiльшими досягненнями 1848 р. для українцiв стали скасування панщини та впровадження конституцiйного правлiння. Але цi здо- бутки не належали виключно українцям, оскiльки завдяки тимчасовiй слабкостi габ- сбурзького режиму аналогiчних поступок домоглися й iншi народи. Найвидатнiшим серед суто українських досягнень цього перiоду стала дiяльнiсть Головної Руської Ради. З огляду на цiлковиту вiдсутнiсть в українцiв будь-якого досвiду полiтичної боротьби успiхи Головної Руської Ради, яка змогла мобiлiзувати ще вчора пасивних українцiв на досягнення чiтко окреслених цiлей, були просто вражаючими. Заснував- ши установи, що систематично сприяли культурному розвитковi, Головна Руська Рада зробила першi кроки до перетворення Галичини на органiзацiйну твердиню українства. Але 1848 рiк висвiтлив i недолiки захiдних українцiв, найсерйознiший iз яких полягав у вiдсутностi дiйового проводу. Монополiзувавши керiвництво, духовен- ство наклало на весь захiдноукраїнський полiтичний рух свiй незгладимий вiдбиток. Убачаючи в Габсбургах своїх найбiльших доброчинцiв, священики Головної Руської Ради нав'язували українському суспiльству позицiю цiлковитої й безумовної пiд- тримки династiї. Внаслiдок цього протягом 1848 р. українцi опинилися на боцi абсолютизму проти повсталих полякiв i мадярiв, якi переважно дотримувалися лi- беральних i демократичних поглядiв (продовжуючи в той же час перебувати в спiлцi з дворянами-землевласниками). Вiдтак через полiтичну i суспiльну консерва- тивнiсть духовенства та через те, що антиавстрiйськi сили ототожнювалися з нена- висними панами, українцi часто виявлялися лише знаряддям Габсбурзької династiї. До того ж замiсть домагатися вiд уряду бiльших поступок за свою пiдтримку, свя- щеники Головної Руської Ради не спромоглися нi на що краще, як покiрно сподiва- тися цiсарської прихильностi. Такий пiдхiд мав розчаровуючi наслiдки. Проте в цiлому 1848 рiк, без сумнiву, знаменував переламний момент в iсторiї захiдних українцiв. Вiн покiнчив з їхньою вiковою iнертнiстю, бездiяльнiстю та iзоляцiєю й поклав початок довгiй запеклiй боротьбi за нацiональне та соцiальне визволення. Змiни в Росiйськiй Iмперiї У серединi XIX ст. iмперський устрiй Росiї, як i Австрiї, зазнав дошкульного удару, котрий породив сумнiви в його ефективностi та мiцi. Суворим випробуванням режиму, що його протягом свого 30-рiчного царювання так заповзято оберiгав Мико- ла 1, стала Кримська вiйна 1854-1855 рр. Почалася вона як типовий конфлiкт ве- ликих держав, у якому Росiя виступила проти союзу Англiї, Францiї, Сардiнiї та Оттоманської iмперiї. Цей союз прагнув перешкодити давнiм спробам Росiї поширити свiй вплив на Балкани й заволодiти Босфором та торговими шляхами в Серед- земному морi, що було особливо важливо з огляду на зростання в той ча^ торгiвлi збiжжям через причорноморськi порти. Окупований союзними державами Крим став головним театром воєнних дiй, тому цей конфлiкт справляв на сусiдню Україну бiльший вплив, нiж на будь-яку iншу частину iмперiї. Українськi губернiї були основним джерелом постачання царської армiї, а з їхнього населення у великих кiлькостях набиралися солдати - або для служби на передовiй, або для охорони кордонiв, або дяя роботи вiзниками чи на бу- дiвництвi фортифiкацiй. Про напруження, що починало вiдчуватися на Українi, свiд- чить так звана Київська козаччина 1855 р. Коли того року царський уряд оголосив про утворення ополчення з добровольцiв, українськi селяни, сприйнявши це за вiд- новлення козаччини, яка в їхнiй свiдомостi асоцiювалася з свободою вiд крiпацьких повинностей, тисячами кинулися формувати <козацькi> загони, вiдмовляючись слу- жити своїм панам. Становище стало критичним у Київськiй губернiї, де понад 180 тис. селян 400 сiл оголосили себе козаками й почали вимагати скасування крi- пацтва. Порядок вiдновили вiйська, але цей випадок виразно продемонстрував одну з внутрiшнiх хвороб, що пiдточували iмперiю. Ще очевиднiшими цi недуги були на фронтi, де попри весь героїзм захисникiв Севастополя росiйськi вiйська врештi-решт зазнали поразки. Крiм того, що ця по- разка значно пiдiрвала престиж Росiї, вона переконливо засвiдчила, як далеко поза- ду модернiзованих промислових країн Заходу лишилася Росiя. Вiдсталiсть росiян ви- являлася в усьому: їхнi рушницi стрiляли вдвiчi ближче, нiж англiйськi та французь- кi; їхня система постачання та комунiкацiй була менш ефективною, нiж у захiдно- європейцiв, незважаючи на те, що останнi перебували за тисячi верст вiд своїх баз; за нечисленними видатними винятками командування росiян виявилося некомпетент- ним, а царським солдатам, хоч i досить хоробрим, бракувало як iнiцiативи, так i технiчних умiнь. Пригнiчений цiєю поразкою, Микола 1 помер у 1855 р. Його син Олександр II зiйшов на трон, цiлком усвiдомлюючи нагальну необхiднiсть реформ. Звiльнення крiпакiв. У 1855 р. в промовi перед московськими дворянами новий цар заявив: <Краще скасувати крiпацтво згори, нiж чекати, доки крiпаки скасують його знизу>. Навiть архiконсервативний батько нового царя Микола 1 давав зрозу- мiти, що рано чи пiзно крiпацтво доведеться скасувати. Радикально та лiберальне настроєнi представники дворянської iнтелiгенцiї протягом багатьох десятилiть вима- гали покласти кiнець цiй <ненависнiй практицi>. Але коли Олександр II висловив цю думку, стало ясно, що вiн прийняв iсторичне рiшення провести ряд реформ, спрямованих насамперед на скасування крiпацтва. Як кожний переломний момент в iсторiї, причини реформ стали об'єктом гост- рих наукових суперечок. Деякi захiднi вченi переконанi, що вирiшальними у про- веденнi реформ були економiчнi чинники. Вони стверджують, що вiдкриття чор- номорських портiв i дедалi активнiша участь росiйських землевласникiв у свiто- вiй торгiвлi зробили ще очевиднiшими недолiки крiпацької працi. Так, продуктивнiсть працi росiйського крiпака у 1860 р. дорiвнювала продуктивностi працi англiйського фермера в 1750 р. та центральноєвропейського селянина у 1800 р. Словом, крi- пацька праця за всiєї своєї дешевизни була настiльки малоякiсною, що не ви- правдовувала себе економiчно. До того ж небачена конкуренцiя i власна без- господарнiсть перетворили багатьох землевласникiв на боржникiв. У 1848 р. бiльш як двi третини землевласникiв на Українi мали такi великi борги, що неспро- можнi були забезпечувати своїх селян насiнням чи харчами, не кажучи вже про те, щоб шукати шляхiв пiдвищення врожаїв. Унаслiдок цього ще задовго до впро- вадження реформ крiпацтво стало занепадати. Про це свiдчить i такий факт: якщо у 1811 р. з усiх селян Росiйської iмперiї близько 58 % були крiпаками, то до 1860 р. їхнiй вiдсоток упав до 44. Є також ученi, якi вважають, що за всiєї важливостi економiчних чинникiв не меншу, коли не бiльшу роль вiдiгравали й iншi рушiї. Радянськi iсторики наполягають на тому, що селянськi заворушення створили <революцiйну ситуацiю>, яка пере- лякала царя i дворян, змусивши їх до поступок. За їхнiми даними, лише на Українi мiж 1856 та 1860 рр. мали мiсце 276 заворушень, у яких взяло участь близько 160 тис. селян. Американський iсторик Альфред Рiбер доводить, що до реформ спричини- лося передусiм прагнення модернiзувати царську армiю, в той час як англiєць Бернард Пейрз мотивує це занепокоєнiстю Росiї своїм вiдставанням вiд Заходу. Iншi iсторики схильнi пiдкреслювати роль у реформi лiберальної iнтелiгенцiї, яка в своїй зворушливiй прозi, поезiї (зокрема, Шевченковiй) i полемiцi пiддавала крi- пацтво моральному осудовi. Проте всi сходяться в одному: шок, який викликала у царату нищiвна поразка Росiї у Кримськiй вiйнi, був вирiшальним поштовхом, кот- рий змусив його визнати потребу негайних реформ. Розумiючи, яку потенцiйну небезпеку крило в собi звiльнення крiпакiв, Олек- сандр II дiяв обережно. У 1857 р. з метою обговорення справи звiльнення крiпакiв i опрацювання конкретних пропозицiй вiн призначив таємну комiсiю '(згодом пере- йменовану на Головну комiсiю), до якої ввiйшли провiднi чиновники та громад- ськi дiячi як лiберальних, так i консервативних поглядiв. Помiтне мiсце у Головнiй комiсiї, що працювала в Петербурзi, посiдали українцi. Одним iз них був Григорiй ?ала?ан - переконаний ворог крiпацтва й особистий друг Шевченка. Iнший украї- нець - М. П. Позен, багатий, впливовий, хоч i безпринципний крiпосник iз Полтав- ської губернiї - робив усе, аби перешкодити всякому прогресовi. Щоб вивчити на- строї на мiсцях, уряд запровадив у кожнiй губернiї дворянськi комiсiї. На Українi в роботi цих комiсiй взяли участь 323 дворянини, що представляли рiзноманiтнi iнтереси таких регiонiв, як Слобiдська Україна, Лiвобережжя та Правобережжя, Пiвденна Україна. З селянами нiхто не радився. Хоч багато дворян не проймалися радiстю з приводу звiльнення селян, вони ро- зумiли неухильнiсть цього кроку. Тому з самого початку основним питанням було: коли i як проводити реформу. Для заспокоєння стурбованих крiпосникiв царський уряд оголосив, що в першу чергу забезпечуватимуться iнтереси дворянства - го- ловної опори режиму. Щодо звiльнення крiпакiв мали розглядатися двi проблеми: особистий статус крiпакiв та надiлення їх землею. Хоч крiпакiв i мали проголо- сити вiльними людьми, поставало питання: чи якось обмежуватиметься їхня во ля? Багатьох дворян i чиновникiв лякала навiть думка про те, що мiльйони селян раптом дiстануть волю й зможуть пiти, куди їм заманеться, й робити, що схочеться. Поставало також складне питання землеволодiння. Як звiльняти крiпака: з землею чи без неї? А якщо з землею, то на яких умовах вона надаватиметься? Оскiльки в рiзних частинах iмперiї переважали рiзнi форми землеволодiння, не дивно, що серед дворян виникли розбiжностi в поглядах на способи передачi селянам землi. На не дуже родючих пiвнiчних землях Росiї основним джерелом прибут- кiв помiщикiв-крiпосникiв був оброк, тобто грошовий чинш. Замiсть змушувати селян обробляти неродючi грунти, дворяни в цих землях заохочували їх шукати ро- боту в селищах i мiстах, щоб сплачувати повиннiсть грiшми. Земля не була для там- тешнiх помiщикiв єдиним джерелом прибутку, i вони погоджувалися дати крiпакам щедрi надiли. Проте за прибутки, втрачуванi внаслiдок звiльнення селян, помi- щики вимагали грошової компенсацiї. У багатому ж чорноземом пiвденному ре- гiонi України переважав iнший пiдхiд. Тут помiщики волiли, щоб крiпаки вiдбуваючи панщину, тобто трудову повиннiсть, оскiльки свої прибутки вони отримували го- ловним чином iз сiльськогосподарських врожаїв. Не дивно, що вони не бажали нi за яких умов давати селянам землю. Варiанти цього <пiвденного> пiдходу перева- жали також в iнших частинах України. На Лiвобережжi й особливо у Полтавськiй губернiї помiщики погоджувалися дати селянам лише присадибнi дiлянки. У недавно освоєнiй Пiвденнiй Українi, де бракувало робочої сили, великi землевласники висту- пали за продовження крiпосного права десь на 10 рокiв. А на Правобережжi польськi магнати взагалi не хотiли давати селянам землi. Однак, незважаючи на перешкоди, за наполяганнями царя Головна комiсiя продовжувала дiяти. 19 лютого 1861 р. Олександр II видав манiфест, що скасовував крiпосне право. Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану за своєю суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звiльнення прийде ще не скоро й не задовольнить усiх їхнiх сподiвань. Сам акт звiльнення лiквiдував залежнiсть селян вiд помiщикiв. Але, перетво- ривши колишнiх крiпакiв на громадян, вiн не принiс їм повної рiвностi. На вiдмiну вiд iнших верств суспiльства звiльненi селяни повиннi були сплачувати викупнi пла- тежi. Вони передавалися пiд юрисдикцiю спецiальних судiв, що за невеликi прови- ни мали право пiддавати тiлесним покаранням. Хоч реформа вводила для селян- ських громад самоврядування, функцiя нагляду зберiгалася за урядовими чиновника- ми, якi звичайно призначалися з мiсцевих дворян. Хто бажав виїхати з села, пови- нен був отримати вiд властей паспорти. Якщо селяни не виконували фiнансових зобов'язань перед державою, старости мали повноваження примусити їх до цього. Ще бiльше розчарували селян труднощi, пов'язанi з правом землеволодiння. Ре- форма в основному дозволяла помiщикам лишати близько половини землi для влас- ного користування, а решту розподiляти мiж їхнiми колишнiми крiпаками. При цьо- му селян зобов'язували заплатити за свої надiли. Оскiльки грошей у селян було мало або взагалi не було, передбачалося, що уряд виплатить помiщикам 80 % вар- тостi земель у формi казенних облiгацiй, а селяни в свою чергу зобов'язувалися ви- плачувати урядовi цю суму разом iз процентами протягом 49 рокiв. Решту вартостi земельного надiлу селяни мали виплачувати безпосередньо помiщиковi або грiшми, або, що було реальнiше, домовившись вiдробити на нього. Для тих, кому не пiд силу був фiнансовий тягар такого врегулювання, пропонував- ся крихiтний <дарчий> надiл у 2,5 акри. Менше поталанило тим крiпакам, котрi слу- жили при панських садибах,- на Українi їх налiчувалося близько 440 тис.,- оскiльки звiльнення принесло їм свободу, але не дало землi. При розподiлi земель реформа враховувала мiсцевi вiдмiнностi. Оброблювана земля подiлялася на три категорiї: чорнозем, нечорнозем, степовi грунти. Причому селянськi надiли у двох останнiх категорiях (гiрших за якiстю) були бiльшими, зате в чорноземних регiонах, як, наприклад, Україна,- меншими. Взагалi кажучи, пiсля реформи селяни мали в своєму розпорядженнi менше землi, нiж до 1861 р. На росiйськiй Пiвночi вони втратили близько 10 % своїх колиш- нiх надiлiв. На Лiвобережжi та Пiвденнiй Українi їхнi землi зменшилися майже на ЗО °о. Так, якщо середня величина селянського надiлу в iмперiї становила 27 акрiв на сiм'ю, то на Лiвобережнiй та Пiвденнiй Українi - лише 18. Особливо нажилися на реформi помiщики України. Вдаючись до рiзноманiтних хитрощiв пiд час переговорiв та перерозподiлу земель, вони привласнювали собi лiси, луки та водойми, що ранiше вважалися загальною власнiстю. Собi вони завжди лишали найродючiшi землi, а гiршi продавали за пiдвищеними цiнами. У процесi перерозподiлу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бiднякiв на додатковi витрати. До такої практики вдавалися по всiй iмперiї, але особ- ливо поширеною вона була на Українi, де точилася найгострiша боротьба за землю. Внаслiдок цього селяни Лiвобережної та Пiвденної України потерпiли вiд реформи набагато бiльше, нiж їхнi росiйськi сусiди. Виняток становило Правобережжя. Серйозно сумнiваючись у вiдданостi поль- ської шляхти цього регiону (безпомилковiсть цих пiдозр пiдтвердило повстання полякiв 1863 р.), уряд намагався привернути на свiй бiк українських селян i розда- вав їм надiли на 18% бiльшi, нiж вони мали до 1861 р. Але виграючи на величинi надiлiв, колишнi крiпаки втрачали на дуже завищених цiнах, якi вони мусили платити за землю. Iнша особливiсть реформ на' Українi зумовлювалася формами землеволодiн- ня. У Росiї, де понад 95 % селян жили общинами, документ на щойно набутi землi був у колективнiй власностi, а плата за них входила в обов'язок общини. Але на Українi общиннi володiння були рiдкiстю. Понад 80 % селян Правобережжя й майже 70 % Лiвобережжя вели одноосiбне господарство. Вiдтак бiльшiсть українських селянських сiмей отримували iндивiдуальне право на землю й несли особисту вiдпо- вiдальнiсть у сплатi боргу за неї. Така ситуацiя сприяла змiцненню й без того розвиненої прив'язаностi до приватної власностi, що вiдрiзняло українських селян вiд росiйських. Слiд пам'ятати, що не всi селяни були крiпаками. Приблизно половину становили державнi селяни, якi подiлялися на щонайменше ЗО рiзних категорiй, включаючи майже 1 млн колишнiх українських козакiв. Вони звичайно жили краще за помi- щицьких крiпакiв (бо хоч i сплачували бiльшу подушну подать державi, що фактично була для них феодалом, зате могли без дозволу переселятися), мали в своєму роз- порядженнi бiльше землi, до того ж над ними не було осоружних панiв (хоч їм часто отруювали життя пiдкупнi чиновники). Реформа 1861 р. й, зокрема, закон 1866 р. звiльняли державних селян швидше i на умовах сприятливiших, нiж для крiпакiв. Разом iз свободою вони отримували бiльшi надiли, плата за якi була нижчою порiв- няно з тою, що вносили крiпаки. Проте на Правобережжi становище державних селян мало чим змiнилося на краще. Взагалi селян i особливо колишнiх крiпакiв реформа розчарувала. Вони сподi- валися права на володiння своїми надiлами - натомiсть надiли урiзалися, а селянам нав'язувався обтяжливий фiнансовий тягар. По селах прокотилася хвиля завору- шень, щоправда, неоднакових за силою у рiзних регiонах. На Лiвобережжi та Пiвден- нiй Українi повстань було вiдносно небагато. Проте на Правобережжi, де ще жила пам'ять про гайдамакiв i ворожнеча мiж православним українським селянством та католицькою польською шляхтою посилювалася релiгiйними, етнiчними та соцiаль- но-економiчними розбiжностями, дрiбнi конфлiкти набули значного поширення. Але їх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в потi чола добувати свiй щоденний хлiб, хоч i за помiтно змiнених умов. Iншi реформи. Скасування крiпосного права вело за собою iншi реформи. Окре- мим аспектом iмперського устрою, що потребував негайного вдосконалення, було мiсцеве управлiння. Iз змiною суспiльства та з наданням крiпакам прав грома- дянства зростала необхiднiсть у мiсцевiй адмiнiстрацiї. Проте для задоволення цих вимог царський уряд не мав нi людей, нi грошей. Тому в 1866 р. вiн дозволив общинам обирати на повiтовому та губернському рiвнi власних представникiв для нагляду за освiтою, охороною здоров'я, поштовими послугами, утриманням шляхiв, накопи- ченням запасу їжi на випадок голоду та за збором статистичних даних. Для фi- нансування цих служб мiсцевим комiтетам, або земствам, надавалося право обкла- дати населення земськими податками. Радикальним вiдступом вiд iмперської практики призначення <згори> всiх урядових чиновникiв стало те, що члени земств обиралися з числа виборцiв, подiле- них на три окремих категорiї: великих помiщикiв, мiщан i селян. Вплив виборцiв був пропорцiйним кiлькостi землi, що вони мали. Само собою, значна бiльшiсть у земствах належала дворянам. На Українi вони звичайно складали понад 75 % усiх членiв земств, у той час як селяни рiдко коли м їли 10 %. Але хоч земства й не були по-справжньому представницькими, вони вiдiгравали дуже важливу функцiю. Окрiм сприяння пiднесенню загального рiвня життя на селi, вони привчали мiсцеве насе- лення до обмеженого самоврядування. - На Українi земства впроваджувалися на Лiвобережжi та Пiвднi. Проте на Право- Iбережжi через недавнє повстання польської шляхти їх не вводили аж до 1911 р. i Представляючи мiсцевi iнтереси, земства виявилися чутливiшими до культурних I прагнень українцiв, нiж iмперське чиновництво. Так, у другiй половинi столiття стали ї вiдчутними українофiльськi тенденцiї, зокрема у земствах Полтавщини, що слугу- ' вали ареною пiдготовки багатьох провiдникiв українського руху.  , Ще гострiшою була необхiднiсть удосконалення системи судочинства. Пробле- ма значною мiрою крилася в нерозвинутостi у росiян почуття законностi. Iмперськi чиновники, на яких лежала вiдповiдальнiсть за багато юридичних рiшень, вважали, що правосуддя - це сфера держави, а суди, на їхню думку, iснували для того, щоб вирiшувати, що вiдповiдає iнтересам держави. Права особи не мали до цього нiякого вiдношення чи в кращому разi вважалися другорядними. Судовi вiдправи проводи- лися таємно, суддi часто займалися хабарництвом, а їхнi нерiдко свавiльнi вироки виносилися з урахуванням класових вiдмiнностей - нижчим верствам дiставалися суворiшi покарання, а легшi вироки - дворянам. Цю ситуацiю значно виправила судова реформа 1864 р., зробивши судочинство незалежною сферою управлiння, за- критою для втручання чиновництва. Вiдтодi суд засiдав вiдкрито, розглядаючи пози- цiї обох сторiн. Одним iз наслiдкiв цього була поява нової групи фахiвцiв - адво- катiв-юристiв. Важливi змiни також вiдбувалися в iнших суспiльних сферах iмперiї. Реформи в системi освiти 1860-х рокiв вiдкрили для нижчих верств бiльший доступ до неї на всiх рiвнях, включаючи унiверситетський. Вони також удосконалили програму навчання й надали унiверситетам бiльшу автономiю. Водночас було послаблено цен- зурнi утиски, хоч усе ще неясним лишалося те, до якої мiри дозволялося обстою- вати <пiдривнi> погляди. У 1874 р. було введено змiни до суворих правил вiйськової служби, згiдно з якими вiйськова повиннiсть поширювалася на всi верстви суспiль- ства. Скорочувалася також з 25 до 6 рокiв тривалiсть служби i вводився ряд правил звiльнення вiд вiйськової повинностi. Значення реформ. Хоч цi <великi реформи> i не революцiонiзували умов життя українцiв та iнших пiдданих Росiйської iмперiї, вони, однак, спричинилися до важли- вих змiн. Захiднi вченi часто пiдкреслюють те, що реформи принесли крiпакам осо- бисту свободу, сприяли розвитку земської системи мiсцевого врядування та пiднесен- ню ролi закону й права. Зi свого боку радянськi iсторики вважають, що реформи вiд- крили для Росiї епоху переходу вiд феодалiзму до буржуазного, капiталiстичного .суспiльства. Зрозумiло, реформи мали серйознi недолiки, але iснує загальна згода, що без них подальша соцiально-економiчна модернiзацiя iмперiї була б неможли- вою. На Українi, де крiпаки складали близько 42 % всього населення порiвняно з 35 % в середньому по iмперiї, звiльнення селян мало ще бiльшi наслiдки. Вдоскона- лення системи освiти, поширення юридичного захисту, змiцнення й поглиблення мiс- цевого самоврядування - все це примножувало можливостi вираження нацiональ- них особливостей i мiсцевих iнтересiв. Звiсно, що вiднинi рiзноманiтнi iдейнi течiї, включаючи iдеологiю української нацiональної iдентичностi, легше могли знайти шлях до широких кiл громадськостi. Змiни та реформи, що впроваджувалися в Австро-Угорськiй та Росiйськiй iмпе- рiях вiдповiдно у 1848 р. та 1860-х роках, мали важливi подiбнi риси. Як захiд, ви- мушений в обох iмперiях, особливо Австрiйськiй, цi реформи проводили <згори> ре- жими, що продовжували утримувати полiтичну владу. Глибокi, хоч i не революцiйнi за своєю суттю, вони лишили недоторканими старi засади. Однак реформи явно при- скорили наближення нової ери, коли народ i його представники справлятимуть вiд- чутнiший вплив на полiтичне, соцiально-економiчне й культурне життя. Вiдтак i в Австрiйськiй, i в Росiйськiй iмперiях змiни середини XIX ст. були гiгантським кро- ком на шляху до сучасної доби. З точки зору того впливу, який справила ця епоха на українцiв, вiдмiнностi мiж австрiйськими та росiйськими реформами мали таке ж значення, як i подiбностi. Революцiйний 1848 рiк поставив перед українцями Австрiйської iмперiї два головних питання: соцiально-економiчної долi селянства й нацiональних прагнень церковної iнтелiгенцiї. Корiнне значення мав той факт, що на Захiднiй Українi цi проблеми пе- реплiталися, позаяк поляки, якi виступали проти українських нацiональних прагнень, часто були водночас i шляхтичами, що визискували селян. Тому для захiдних укра- їнцiв нацiональне питання з самого початку пов'язувалося з такими повсякденними справами, як освiта, мiсцеве врядування, соцiальне законодавство. З часом цей зв'я- зок наповнить соцiальне питання такою ж вагою у свiдомостi селянства, якої воно вже набуло в середовищi iнтелiгенцiї. Вимушена згода Габсбургiв на введення кон- ституцiйного правлiння, попри всi його вади й недосконалiсть, дала змогу захiдним українцям виражати й захищати у парламентi свої нацiональнi та соцiально-еконо- мiчнi iнтереси й сприяла залученню до цього селянства. Вiдтак захiднi українцi, що населяли найвiдсталiшi землi Австрiйської iмперiї та зазнавали соцiально-еконо- мiчних утискiв, дiстали можливостi полiтичної, органiзацiйної та культурної дiяль- ностi, яких не мали українцi в Росiї. Глибокi змiни 1860-х рокiв мало вплинули на розвиток нацiонального руху українцiв Росiйської iмперiї. В Росiї нацiональне питання не могло досягти гостроти соцiально-економiчних проблем Австрiї з цiлого ряду причин, серед яких: куль- турне й демографiчне панування в iмперiї росiян; ворожiсть царату до всякого плюра- лiзму; небажання царя навiть розглядати питання конституцiї, що створила б умови для нацiонального та мiсцевого самовираження; слабкiсть громадських органiза- цiй; жорстока репресивна полiтика уряду проти нацiональних рухiв серед неросiй- ських народiв iмперiї. Внаслiдок цього був вiдсутнiй важливий зв'язок мiж соцiально- економiчним становищем селян та нацiональними прагненнями iнтелiгенцiї. Ця обставина значно перешкоджала зростанню нацiональної свiдомостi українцiв Ро- сiйської iмперiї.