ПIД IМПЕРСЬКОЮ ВЛАДОЮ ЗРОСТАННЯ НАЦIОНАЛЬНОЇ СВIДОМОСТI Концепцiя нацiї Iнтелiгенцiя <Будiвельнi блоки> нацiональної iдентичностi Тарас Шевченко Кирило-Мефодiївське товариство Зростання нацiональної свiдомостi на Захiднiй Українi Рiдко коли спостерiгався такий захоплюючий, рiзноманiтний i широкий розквiт нових iдей, як у XIX ст. До того часу вже давно завершився розпоча- тий в епоху Вiдродження вiдхiд вiд поглядiв, згiдно з якими свiт можливо було збагнути лише з точки зору Божої волi. Освiченi європейцi утвердились у переконаннi, що розум людини цiлком здатний аналiзувати й спрямовувати людське життя. Ця впевненiсть у можливостях iнтелекту привела до небаче- ного розмаїття нових iдеологiй. Власне, у цей час iдеологiя - тобто система поглядiв, що претендує на пояснення минулого й теперiшнього свiту й на роль дороговказу до кращого життя в майбутньому,- постає як рушiйна сила iсто- рiї. Тiсно пов'язаною з цими подiями була поява iнтелектуалiв, або iнтелiгенцiї, як у Схiднiй Європi називали подiбну соцiальну групу. Неперевершена в обгрунтуваннi та поширеннi iдей, у мобiлiзацiї мас на їх утiлення, на авансцену полiтичних i культурних змiн у Схiднiй Європi виходить iнтелiгенцiя. I однiєю з найбiльш захоплюючих концепцiй, що їх висунули iнтелектуали XIX ст., була концепцiя нацiї (нацiональної свiдомостi). Вона, як ми переконаємося, являла собою цiлком новий спосiб не лише тлумачення суспiльства, а й впливу на його поведiнку. На Українi, як i в iнших країнах, виникнення цiєї концеп- цiї, поза всяким сумнiвом, свiдчило про наближення сучасної епохи, бо з усвi- домленням нацiональної належностi прийшли iдеї та питання, якi й сьогоднi лишаються з нами. Концепцiя нацiї Сьогоднi нацiональна свiдомiсть є всепроникаючою дiйснiстю, i важко уяви- ти, що на початку XIX ст. у Схiднiй Європi, як, власне, i в бiльшостi країн свiту, вона була лише туманним поняттям, яке повiльно набирало обрисiв. Це не значить, що ранiше народи не знали про iснування етнiчних вiдмiнностей. Люди завжди вiдчували велику прив'язанiсть до своєї батькiвщини, мови, звичаїв i традицiй. Але до недавнього часу етнiчна належнiсть не розглядалася як основний критерiй визначення групової тотожностi. Правовi та соцiально-еко- номiчнi вiдмiнностi, втiленi в системi феодальних станiв, тобто вiдмiнностi в межах одного народу, вважалися важливiшими, нiж вiдмiнностi мiж наро- дами. Iнакше кажучи, український, росiйський чи польський феодал вiдчу- вав, що має бiльше спiльного з феодалами iнших країн, нiж iз селянами чи мi- щанами власної країни. Й лише у XIX ст. починає формуватися нове по- няття спiльностi, яке спирається на спiльнiсть мови та культури. На Українi, як i в iнших країнах, виникнення й поступове поширення iдеї нацiональної свiдомостi, що базується на етнiчнiй тотожностi, стане однiєю з головних тем нової та новiтньої iсторiї. Французька революцiя, що ознаменувала розпад феодального суспiльства й народження нової, опертої на маси, полiтичної та соцiально-економiчної системи, сприяла поширенню цiєї iдеї. Дедалi бiльше європейцiв сприймали iдею про права особи й про те, що носiєм суверенiтету є народ, а не його прави- телi. Простий люд став займати належне йому мiсце в життi суспiльства, водно- час завойовували визнання народна мова, звичаї, традицiї. З цього починається процес творення нацiональної свiдомостi. Найпереконливiший доказ значення нацiональних мов i фольклору висунув нiмецький фiлософ Йоган Гердер. На противагу <мертвотностi>, знеособлено- стi iмперських систем та штучностi чужих мов i звичаїв, що панували при ко- ролiвських дворах та у дворянських салонах, Гердер зосередив увагу на етнiч- нiй культурi селянства. Вiдомий iсторик Ганс Кон писав: <Гердер першим наголосив на тому, що людська цивiлiзацiя iснує не в загальних та унiверсаль- них, а в конкретних нацiональних проявах; кожен культурний прояв має бути неповторним, але ця неповторнiсть полягає у своєрiдностi нацiональної спiль- ностi й нацiональної мови. За своєю сутнiстю та iсторiєю люди - це насам- перед члени певної нацiональної спiльностi й лише як такi можуть бути по-справжньому корисними>. Думки Гердера знайшли схвальний вiдгук особ- ливо серед iнтелiгенцiї країн Схiдної Європи, в яких неподiльно панували мо- нолiтнi iмперiї; i не хто iнший, як представники iнтелiгенцiї, першими розвива- тимуть i поширюватимуть серед схiдних європейцiв це новiтнє вчення. Хоч в еволюцiї нацiональної свiдомостi кожного суспiльства спостерiга- лися значнi розбiжностi, сучаснi вченi вирiзняють у розвитку нацiональних рухiв Схiдної Європи три головних етапи, мiж якими є ряд спiльних рис. На по- чатковому етапi, позначеному дещо ностальгiчними настроями, невелика група вчених-iнтелектуалiв збирала iсторичнi документи, фольклор, предмети старо- вини, вважаючи, що незабаром самобутнiсть їхнього народу зникне пiд нава- лою iмперської культури. Другий, або культурницький, етап, як правило, ста- вав перiодом несподiваного <вiдродження> мiсцевих мов, їх дедалi ширшого ви- користання в лiтературi та освiтi. I на третьому, або полiтичному, етапi вiдбу- валося зростання нацiональних органiзацiй i висунення нацiональне орiєнтова- них вимог, за якими у бiльшiй чи меншiй мiрi крилося прагнення до само- врядування. Як ми пересвiдчимося, в цю загальну модель добре вписується ево- люцiя української нацiональної свiдомостi. Iнтелiгенцiя Важко всебiчно осмислити виникнення й поширення на Українi, як i в усiй Європi XIX ст., нових iдей, не зупинившись на появi нової категорiї людей, якi цi iдеї народжували. У Схiднiй Європi цих <нових людей> називали iнтелiген- цiєю - слово, що за своїм значенням лише приблизно вiдповiдає захiдно- європейському . З'явившися спочатку в Росiї, а згодом i в усiй Схiднiй Європi, слово у широкому розумiннi означало тих по- рiвняно небагатьох, що мали вищу освiту. Але у вужчому й iсторично вагомi- шому значеннi пiд iнтелiгенцiєю малися на увазi люди, якi з iдеологiчних переконань присвятили себе покращенню культурного, соцiального i полiтичного становища мас, тобто селянства. <Новизна> iнтелiгенцiї виявлялася у кiлькох аспектах. Вона сприймала життя з точки зору певних iдей та iдеологiй, а не конкретних суспiльних прав, привiлеїв i повинностей, як це спостерiгалося до її появи в iнших суспiль- них груп. Замiсть того щоб розглядати суспiльство у вузькiй перспективi шлях- тича, мiщанина чи селянина, представники iнтелiгенцiї вважали, що вони див- ляться на суспiльство в цiлому, враховуючи iнтереси всiх. Iз часом критика iс- нуючого стану речей стала звичайною темою у виступах iнтелiгенцiї - й до та- кої мiри, що наприкiнцi XIX ст. частина iнтелiгенцiї навiть присвятила себе боротьбi за змiну статус-кво за всяку цiну й будь-якими методами. У Росiйськiй iмперiї, як у всiй Схiднiй Європi, поява iнтелiгенцiї була по- дiєю великого значення. Особливо вагомою вона стала для суспiльств типу ук- раїнського, що <втратили> свою дворянську елiту в результатi асимiляцiї iм- перською культурою та службою. Бо саме iнтелiгенцiя мала забезпечувати українцiв культурним, а згодом i полiтичним проводом протягом усiєї новiт- ньої доби. Як i належало сподiватися, iнтелiгенцiя звичайно з'являлася в мiстах - насамперед у тих, де були вищi учбовi заклади. Вiдтак Харкiв (де 1805 р. за- сновано перший у росiйськiй частинi України унiверситет) став одним iз пер- ших осередкiв iнтелiгенцiї, що народжувалася в країнi. Цей унiверситет виник за цiкавих обставин: на вiдмiну вiд iнших унiверситетiв iмперiї його вiдкрили не з iнiцiативи уряду з метою пiдготовки державних службовцiв. Сповненiй по- чуття мiсцевого патрiотизму й прагнення пiднести культурний рiвень України групi мiсцевого дворянства на чолi з невтомним Василем Каразiним удалося пере- конати iмператора Олександра 1 дати дозвiл на заснування унiверситету, а також зiбрати для цього необхiднi фонди. Лише в 1834 р., коли було засновано унiверси- тет Св. Володимира, iнтелектуальний центр України перемiстився iз Харкова до Києва. Соцiальне середовище, з якого постало перше поколiння української iнтелi- генцiї, складалося насамперед iз дворян, що походили зi старої козацької старшини. Серед них не було багатих впливових вельмож, здатних завдяки своїм контактам легко дiставати високi посади в iмперськiй бюрократiї. Навпаки, вища освiта най- бiльшою мiрою приваблювала збiднiлих дворян, занепадаючi маєтки яких штов- хали їх на пошуки iнших засобiв до iснування. Невеличка група таких перших iнтелiгентiв складалася з синiв священикiв, мiщан i козакiв. До 1861 р. серед iнтелiгенцiї надзвичайно рiдко траплялися вихiдцi з селянства. За своєю чисельнiстю iнтелiгенцiя на Українi, як i в iнших країнах Схiдної Євро- пи, була дуже невеликою. До 1861 р. Харкiвський унiверситет закiнчили всього 2800 випускникiв, тодi як новiший i бiльший унiверситет у Києвi випустив близько 1500 вихованцiв. Iз цього маленького середовища добре освiчених людей лише невелика частина виявляла заiнтересованiсть в українських справах. Вiдтак тi, що стали причетними до виховання в українцiв почуття нацiональної самобутно- стi, складали крихiтний вiдсоток населення України. Представники iнтелiгенцiї головним чином об'єднувалися в гуртки, на засiданнях яких обговорювали питання фiлософiї, iдеологiї тощо. Iншим об'єднуючим чинни- ком стали журнали, що слугували своєрiдним форумом для iнтелiгентiв-однодумцiв. Контакти iнтелiгенцiї з iншими верствами суспiльства й особливо з селянами, котрi теоретично мали найбiльше їх цiкавити, були мiнiмальними. Бiльшу частину XIX ст. українська iнтелiгенцiя, як i росiйська, лишалася незначною групою суспiльства, часто розiрваною iнтелектуальними суперечками, настроєною проти уряду, iзольова- ною вiд мас i зануреною у власнi справи. I все ж вплив її, на перший погляд, непотрiб- ної та малозрозумiлої дiяльностi виявився набагато сильнiшим, нiж це могла уявити сама iнтелiгенцiя. <Будiвельнi блоки> нацiональної iдентичностi Хоч новопостала iнтелiгенцiя виходила з середовища освiченого чиновництва та дворян, вона погано гармонiювала з iмперською верхiвкою, яку мало цiкавили й новi iдеї, й вiльнодумство. Тому в багатьох iнтелектуалiв поступово розвинулося почуття вiдчуженостi щодо верхiв. У свою чергу це живило дедалi бiльшу за- iнтересованiсть життям давно забутих селянських мас. Iнтерес цей посилювався впливом захiдних iдей. Пряме вiдношення до цього мали теорiї Гердера, що швидко полонили Схiдну Європу. На початку XIX ст. захоплення нiмецького фiлософа селянською культурою спiвпали з поширенням захiдноєвропей- ського романтизму. За багатьма своїми рисами романтизм був духовним повстанням проти Просвiтництва XVIII ст. Просвiтництво, що визначало свiтогляд творцiв Росiйської та Австрiйської iмперiй, особливо пiдкреслювало рацiональнiсть, од- номанiтнiсть, унiверсальнiсть i порядок. Романтизм, що заволодiв уявою нової iнтелiгенцiї Схiдної Європи, оспiвував емоцiйнiсть, спонтаннiсть, рiзноманiтнiсть, природнiсть. Привертаючи увагу до неповторностi рiзних народiв свiту <в їхньому природному станi та середовищi iснування>, iдеї Гердера i романтикiв поклали по- чаток концепцiї нацiональної самобутностi й тим самим дали засади для визначення нацiї. Виявляючи складовi нацiональної iдентичностi, українська iнтелiгенцiя, як i iн- телiгенцiя iнших країн Схiдної Європи, зосередила увагу на таких неповторних ри- сах своєї етнiчної спiльностi, як iсторiя, фольклор, мова та лiтература. Звiсно, стаю- чи на шлях дослiдження цих аспектiв, українськi iнтелiгенти спочатку не мали яко- гось заздалегiдь виробленого проекту створення теорiї українського нацiонального визначення. Коли б їх спитали, що саме зумовило їхнє захоплення такими, здава- лося б, малозрозумiлими заняттями, як збирання давнiх документiв, рiдкiсних народних пiсень чи наслiдування селянської говiрки, багато представникiв iнтелi- генцiї, напевно, пояснили б це як щось трохи бiльше, нiж хобi, яке живиться мiсцевим патрiотизмом i ностальгiчною любов'ю до свiту, що вiдходить у минуле. Однак у ре- зультатi цих аматорських студiй серед невеликої групи iнтелiгентiв з'являється одностайний погляд стосовно того, що слiд вважати головними елементами власне української культури. Згодом цi висновки стануть основою теоретичного визначен- ня української нацiональної свiдомостi. Шлях до нацiональної свiдомостi був вимощений книгами. Цi своєрiднi збiрнi да- них про українську культуру водночас слугували засобом поширення цих даних серед письменних українцiв. Крiм того, в процесi написання книжок iнтелiгенцiя розвивала i вдосконалювала українську мову - засiб, що надзвичайно ефективно культивував почуття всеукраїнського братства. Тому лiтература займає особливе мiсце в раннiй iсторiї будiвництва української нацiї. Вiдтворення нацiональної iсторiї. У процесi зростання нацiональної свiдомостi вивчення iсторiї свого народу завжди вiдiгравало вирiшальну роль. Народовi, котрий плекає нове почуття спiльностi, необхiдне усвiдомлення того, що його єднає й спiль- на доля. Цей спiльний iсторичний досвiд, крiм того, має сприйматися як славетне минуле, що вселяє почуття гордостi та спонукає до ототожнення зi своїм народом. Не менш важливим, нiж славетнiсть минулого, є його давнiсть. Тривала iсторiя дає людям почуття безперервностi, вiру, що сучасна сумна доля їхнього народу - це лише тимчасове явище. Вивчення минулого було також необхiдним для того, щоб спростовувати сумнiви численних скептикiв щодо iснування української нацiї взагалi. Оскiльки цi завдання виконувала нацiональна iсторiографiя, то не дивно, що в авангардi будiвництва нацiї як серед українцiв, так i серед iнших народiв стояли iсторики. Наприкiнцi XVIII ст. серед дворян-iнтелiгентiв Лiвобережжя посилилася зацiкав- ленiсть iсторiєю, особливо iсторiєю Козаччини. Це вiдбилося у працях кiлькох нащадкiв давнiх старшинських родiв, якi вийшли у вiдставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публiкацiї iсторичних матерiалiв. Вони в основ- ному керувалися звичайним замилуванням старовиною чи мiсцевим патрiотизмом i зовсiм не усвiдомлювали подальших наслiдкiв своєї працi. Найбiльшої уваги серед цих iсторикiв-аматорiв (усi вони писали росiйською мовою) заслуговують Василь Рубан (<Короткая летопись малороссийская>, 1777 р.), Опанас Шафонський (<Черниговского наместничества топографическое описание>, 1786 р.), молодий патрiотично настроєний Якiв Маркевич (<Записки о Малороссии>, 1798 р.). Усi їхнi працi схвально зустрiло українське дворянство. Проте деякими з цих аматорiв керували не лише альтруїстськi мотиви. Десь у 1800 р. Iмперська геральдична канцелярiя стала пiддавати сумнiву право на- щадкiв старшини на статус дворян, оскiльки, за словами одного росiйського чиновни- ка, <в Малоросiї нiколи не було справжнiх дворян>. Серед української знатi про- котилася хвиля обурення й протестiв, а деякi її представники, зокрема Роман Марке- вич, Тимофiй Калинський, Василь Черниш, Андрiан Чепа, Василь Полетика, Федiр Туманський, заходилися збирати iсторичнi документи. Мiж 1801 i 1808 рр. вони на- писали ряд статей про славетнi дiяння й високий статус своїх предкiв. Пiсля розв'язання конфлiкту в 1830-х роках деякi дворяни Лiвобережжя не втратили зацiкавленостi iсторiєю свого краю й сприяли дальшим iсторичним дослiдженням. З огляду на те, що першi iсторики були дилетантами без спецiальної освiти, ста- ла очевидною потреба в серйознiших i докладнiших дослiдженнях iсторiї України. У 1822 р. свою ретельно документовану чотиритомну , що згодом набула широкої популярностi, закiнчив Дмитро Бантиш-Каменський (на- родився у Москвi в родинi архiварiуса й писаря генерал-губернатора Лiвобережжя князя Рєпнiна). Твiр Бантиша-Каменського приваблював українську знать не ли- ше професiоналiзмом, а й своїм тлумаченням українського минулого. Вiрний царевi чиновник, Бантиш-Каменський доводив, що, незважаючи на свою героїчну iсторiю, українцi є вiдгалуженням росiйського народу, а возз'єднання з Росiєю - визначна подiя їхньої iсторiї. Для багатьох українських дворян така iнтерпретацiя була зручною й переконливою, дозволяючи їм пiдтверджувати свою українську (ма- лоросiйську) специфiчнiсть, водночас наголошуючи на вiрностi царевi та вiдданостi могутнiй Росiйськiй державi й росiйськiй нацiї. Дуже вiдмiнною вiд згаданих творiв була <История Русов>. Цей iсторичний трактат, що мав надзвичайно великий вплив, оточує атмосфера таємничостi. Лиша- ються невiдомими мiсце й дата його написання. Iсторики можуть лише припускати, що з'явився вiн у першому десятилiттi XIX ст. десь бiля Новгорода-Сiверського, що на Лiвобережжi. Не публiкована протягом десятилiть <История Русов> активно, хоч i таємно, поширювалася у середовищi лiвобережного дворянства. Й лише у 1846 р. вона вийшла друком. Навiть скрупульозне розслiдування цього iсторiо- графiчного детективу не змогло остаточно встановити автора, хоч фахiвцi i обмежу- ють коло ймовiрних осiб такими представниками дворянської iнтелiгенцiї, як Григо- рiй Полетика, його син Василь, а також Опанас Лобосевич та Олександр Безбо- родько. Звiдки вся ця таємничiсть? Вона, очевидно, пояснюється небезпечно запаль- ним духом <Истории Русов>, котра являла собою скорiше полiтичний трактат, нiж наукову працю. Вона смiливо прославляла й романтизувала козацьку минувши- ну, i хоч автор не виступав за негайну незалежнiсть України, вiн убачав в українцях окремий вiд росiян народ i закликав надати йому певну форму самоврядування. Його героями були Хмельницький i, що важливо, непокiрний Полуботок, який повстав проти Петра 1. Вiн також доводив, що Україна, а не Росiя, є прямою спадкоємницею Київської Русi. Автор змальовував полякiв найзапеклiшими ворогами українцiв, та водночас його працю пронизували й ледь вiдчутнi антиросiйськi iнтонацiї. Так, вiн стверджує, що на вiдмiну вiд волелюбних українцiв <серед московського люду  в найвищiй мiрi панує крiпацтво й рабство... так, наче їхнi люди були створенi, щоб стати рабами>. <История Русов> сповнена почуття нацiональної гiдностi, але вона не пропагує вузький етноцентризм. Автор стверджує, що правда й справедливiсть є нарiжними каменями кожної полiтичної системи, а захист життя, свободи та власностi є не- вiд'ємним правом усiх людей. Ще радикальнiше звучить у цiй працi твердження про те, що жоден уряд не може грунтуватися на тиранiї та рабствi. Отже, з одного боку, яскравий (хоч i не завжди правдивий) опис козацтва у цiй працi посилював iнтерес до української минувшини, а з iншого боку, в нiй порушувалось питання про мiсце України у тогочаснiй полiтичнiй ситуацiї. Вiдтак, з появою <Истории Русов> вивчення iсторiї України набуло iдеологiчного й полiтичного значення. Захоплення фольклором. Iншим поширеним заняттям у середовищi молодих українських дворян-iнтелiгентiв було вивчення фольклору. Вибух iнтересу до селян- ських звичаїв, традицiй, пiсень тощо рiзко контрастував iз минулим, коли освiчена верхiвка всiляко намагалася зберегти вiдстань мiж власною культурою та культурою мас. I тут зацiкавленiсть народним буттям запалили в українськiй iнтелiгенцiї iдеї Гердера, що поступово просочилися на Україну. На думку Гердера, основною передумовою повнокровної й животворної культури є природнiсть. Вiн iз жалем констатував, що культурним життям Європи кiнця XVIII ст. вершили пройнятi космополiтизмом iмперськi двори та аристократiя, котрi радо запозичували чужу мову, манери, цiнностi, культивували атмосферу, в якiй придушувалися прояви неповторної народної культури. Для вирiшення проблеми не- обхiдно, як вiн вважав, вiдкинути <високу культуру> й звернутися в пошуках свi- жих джерел натхнення i засобiв самовираження до незiпсованої, справжньої та самобутньої культури простого люду. Збiгло небагато часу, як схiдноєвропейська iн- телiгенцiя почала вважати пiснi свого народу прекраснiшими вiд найпишнiшої ба- роккової музики, селянськi звичаї чарiвнiшими вiд придворних манер, а давнi при- слiв'я мудрiшими вiд товстих томiв, писаних чужими мовами. У першi десятилiття XIX ст. багато молодих iнтелiгентiв ходили по селах, роз- шукували, збирали й згодом публiкували перлини народної мудростi. Так, вiдомий український iсторик Костомаров згадував, як вiн юнаком <ходив в етнографiчнi експедицiї по селах в околицi Харкова... слухав оповiдання, суперечки, записуючи цiкавi слова й вирази, вступав у розмови, розпитував людей про життя, просив їх спiвати своїх пiсень>. Одна з найпривабливiших особливостей українцiв - народу в основному се- лянського - крилась у їхньому багатому й живому фольклорi. Того ж Гердера на- стiльки вразила його краса, що вiн заявив: <Україна стане новою Грецiєю: прийде день, i постануть перед усiма це прекрасне небо, цей життєрадiсний народний дух, цi природнi музичнi обдарування, ця родюча земля!> Генiальний польський поет Адам Мiцкевич визнавав, що українцi - найпоетичнiшi й наймузикальнiшi серед слов'ян. Тому не дивно, що етнографiчнi дослiдження незабаром захопили лiвобе- режну iнтелiгенцiю. До перших шанувальникiв українського фольклору належав князь Микола Цер- телєв. Попри своє грузинське походження та росiйське виховання Цертелєв виростав на Українi й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. вiн опублiкував у Петербурзi <По- питку собрания старих малороссийских песен>. У передмовi Цертелєв зазначав, що цi пiснi демонструють генiй i дух народу, звичаї того часу й, нарештi, чисту мораль, якою завжди були вiдомi малороси. Набагато повнiше й систематичнiше дослiдження української етнографiї пiд назвою <Малороссийские народньiе песни> склав у 1827 р. Михайло Максимович - українець iз козакiв, що став професором Московського унiверситету, а у 1834 р.- першим ректором нового унiверситету в Києвi. Iнший український професор Московського унiверситету - Йосип Бодян- ський - присвятив свою кандидатську дисертацiю (написану в 1837 р.) порiвнянню росiйських та українських народних пiсень. Iз типовим для романтика перебiль- шенням вiн протиставляє начебто засмученi й смиреннi iнтонацiї пiсень росiйської Пiвночi життєрадiсним мелодiям українського Пiвдня. <Яка велика рiзниця iснує Микола Костомаров мiж Пiвнiччю й Пiвднем,- писав Бодянський,- i наскiльки рiзнi народи там жи- вуть>. Крiм того, що невинне, на перший погляд, вивчення фольклору сприяло вiд- межуванню українцiв вiд їхнiх сусiдiв, воно незабаром вплинуло на iнтелiгенцiю й в iншому вiдношеннi. У щоденному життi села iнтелiгенти не лише бачили бар- вистi звичаї - вони вiч-на-вiч зiткнулися з немилосердним визиском селянства. Спочатку iнтелiгенцiя надто захопилась iдеалiстичними пошуками загальних iстин i самобутнiх українських рис, щоб зробити ширшi висновки про соцiально-еко- номiчну долю селянства. Проте згодом деякi з її представникiв вирiшили: негоже просто спостерiгати за знедоленим селянством, треба щось робити, аби допомогти йому. Мова: зв'язуюча ланка. Гердер вважав, що мова є найважливiшим компонентом нацiональностi: <Чи має нацiя щось дорожче, нiж мова її батькiв? У мовi втiлене все надбання її думки, її традицiї, її iсторiя, релiгiя, основа її життя, все її серце й душа. Позбавити народ мови - значить позбавити його єдиного вiчного добра>. Але функ- цiя мови у розвитку нацiональної свiдомостi виявляється навiть ширшою, нiж її окреслив нiмецький фiлософ. Мова найефективнiше встановлює <природнi> межi нацiї. Вона є критерiєм розмежування мiж нацiональним i чужим. Вона пов'язує рiзнi класи та релiгiї. Сучаснi соцiологи доводять, що мова не тiльки є засобом спiлкування: завдяки тому, що вона виступає унiкальною системою свiтобачення та самовираження окремої нацiї, мова також дає змогу представникам цiєї нацiї розу- мiти одне одного на глибинному, пiдсвiдомому рiвнi. З огляду на центральне значення мови для процесу будiвництва нацiї мине не- багато часу, перш нiж українська iнтелiгенцiя розгорне дiяльнiсть, спрямовану на те, щоб перетворити мiсцеву (тобто розмовну) мову простого люду на головний засiб самовираження всiх українцiв. Лише так можливо було встановити спiльний зв'язок мiж верхiвкою й масами, закласти основу спiльної iдентичностi. Проте спочатку таке перетворення здавалося недосяжною метою. Порiвняно з такими пре- стижними й розвиненими мовами, як французька, нiмецька та дедалi бiльше ро- сiйська, розмовна мова неосвiчених українських селян здавалася грубою, обмеже- ною. Українськi дворяни вживали її, як правило, для обговорення зi своїми селяна- ми простих i приземлених питань господарства. Серед освiчених людей панувала думка: оскiльки селяни не могли сказати чогось важливого, а якби й казали - то грубою мовою, чи ж є сенс пiдносити селянську говiрку до рiвня лiтературної мови? На додаток, iз посиланням на близьку спорiдненiсть української та ро- сiйської мов часто стверджувалось, що українська мова - це лише дiалект росiй- ської. Однак, незважаючи на цi перешкоди, окремi представники української iнтелi- генцiї намагалися культивувати й пiдносити народну мову. Та навiть цi першопрохiд- цi мали сумнiви щодо перспективностi своїх починань i пiдходили до них як до кур- йозного лiтературного експерименту. Прикладом може бути <Енеїда> Котлярев- ського - перший твiр, написаний мовою селян i мiщан, її публiкацiя в 1798 р. зна- менувала появу української мови як лiтературної, а також початок сучасної укра- їнської лiтератури. Досить характерним є те, що <Енеїда> була пародiєю, поемою-бурлеском. Заснована на славетнiй <Енеїдi> римського поета Вергiлiя, вона змальовувала античних героїв i богiв у виглядi вiдчайдушних козакiв та дужих сiльських дiвок, що розмовляють влучною й барвистою українською говiркою. Сам Котляревський, царський чиновник i син дрiбного козацького старшини, любив спiлкуватися з українськими селянами, робити нотатки про їхнi звичаї, слухати їхню мову, пiснi. Спочатку вiн вважав свiй мовний експеримент не вартим публiкацiї. Але друзi пере- конали його надрукувати <Енеїду>, яка, на його подив, одразу здобула великий успiх серед лiвобережного дворянства. Проте навiть тодi Котляревський не усвiдомлював, що його твiр став переламним моментом у розвитку рiдної мови й лiтератури. Для нього вiн залишався прикладом того, що українська мова, котру вiн любив i про- довжував нею писати, могла успiшно використовуватися для створення комiчного ефекту, й до останнiх днiв у нього iснували сумнiви щодо можливостi її використан- ня у <поважнiй> лiтературi. Такими ж експериментальними були працi Олексiя Павловського, який у 1818 р. написав <Граматику малороссийского наречия>. Цей автор ставився до україн- ської мови неоднозначно: прагнучи вiдшлiфувати її, вiн усе ж вважав її дiалектом росiйської. Але досягнення Павловського та й доробок Iвана Войцеховича, який у 1823 р. склав невеликий український словник, мали вагоме значення. Лiтература: збагачення української нацiональної культури. Вирiшальним по- казником життєвої сили української мови стала якiсть i рiзноманiтнiсть лiте- ратури, що створювалася нею. Котляревський завоював епiтет <батька сучасної української лiтератури> не просто тому, що першим писав українською мовою, а то- Iван Котляревський му, що його <Енеїда> була твором високого лiтературного гатунку. Його успiх, щоправда, зумовив появу недолугих наслiдувань, котрi певний час заважали розвит- ковi iнших жанрiв. Спочатку здавалося, що писемна українська мова вживатиметь- ся виключно у жартiвливих псевдонародних пародiях на мiсцевi звичаї, а не у <високих> лiтературних жанрах. Значна заслуга в розширеннi лiтературного дiапазону української мови нале- жить харкiвським романтикам, як їх тодi називали. Бiльшiсть iз цих письменникiв жили на Слобiдськiй Українi й були пов'язанi з новоствореним Харкiвським унi- верситетом. У 1820-1830-х роках провiдну роль у розвитку української культури перейняла ця найсхiднiша з усiх українських земель. Переказують, що поштовх розвитковi української прози дав заклад мiж Петром Гулаком-Артемовським (сином священика й ректором Харкiвського унiверситету) та Григорiєм Квiткою- Основ'яненком (нащадком знатного козацького роду). Гулак-Артемовський, який вiдчував сильний потяг до української мови й експериментував з нею в лiтературi, був переконаний, що її чекає безрадiсне майбутнє: <Думка про те, що, напевно, не- далекий той час, коли назавжди зникнуть не лише слiди малоросiйських звичаїв i старовини, а й сама мова зiллється з величезною рiкою могутньої i панiвної ро- сiйської мови, не залишивши по собi жодних слiдiв свого iснування, породжує в менi такий вiдчай, що є митi, коли менi хочеться вiдмовитися вiд усiх своїх намiрiв i сховатися у мирному затишку простого селянина, щоб зловити останнi звуки рiд- ної мови, що вмирає з кожним днем>. Оскiльки українське дворянство переходило з української на росiйську мову, а українською розмовляли тiльки селяни, Гулак стверджував, що вона не годиться для <великої> лiтератури. Квiтка не погоджувався з ним i вирiшив довести свою пра- воту. В 1834 р. вiн пише <Малоросiйськi оповiдання Грицька Основ'яненка>. Цi сумнi й сентиментальнi твори добре зустрiла громадськiсть, i проникливий Йосип Бодянський тут же оголосив, що вони є початком української прози. Далi розширив жанрову рiзноманiтнiсть української лiтератури Левко Борови- ковський - iнший харкiвський письменник, який складав балади українською мо- вою. Улюбленою темою харкiвських письменникiв була Козацька Україна, що зма- льовувалася у типових для романтикiв барвах як сумний вiдгомiн славної минув- шини. Яскравим виявом цих печальних роздумiв були слова Амвросiя Метлинського, професора росiйської лiтератури Харкiвського унiверситету, котрий характеризував власну колекцiю української поезiї та перекладiв як <твiр останнього бандуриста, що передає вмираючою мовою пiсню минулого>. Свiй внесок у розвиток української прози й поезiї також зробила незлiченна кiлькiсть iнших, менш значних харкiвських письменникiв. Як не дивно, але всю цю лiтературну дiяльнiсть надихав росiянин Iзмаїл Срезневський, який згодом став од- ним iз провiдних росiйських фiлологiв. Проте вклад цього новонаверненого палкого прихильника українства був сiСорiше органiзацiйним, нiж лiтературним. Багатотомнi антологiї української лiтератури Срезневського пiд назвою <Запорожская Ста- рина> та <Украинская антология> були спробою розв'язати проблему вiдсутностi належної трибуни для українських письменникiв. Єдинi регулярно публiкованi на Лiвобережжi часописи <Украинский вестник> та <Украинский журнал> вихо- дили в 1830-х роках у Харковi росiйською мовою. Являючи собою трохи бiльше, нiж мiшанину мiсцевих новин, мандрiвних нотаток, етнографiчних матерiалiв i окре- мих лiтературних творiв, вони мали обмежене коло читачiв - усього кiлька сотень. Щоб дiйти до ширшої та освiченiшої аудиторiї, українськi письменники часто зверталися до росiйських журналiв, що виходили у Москвi та Петербурзi. Багато з них, особливо бiльш консервативнi, з готовнiстю публiкували українськi оповiдан- ня, навiть написанi українською мовою. Серед росiйських письменникiв-романтикiв 1820-1830-х рокiв iснувало щось на зразок моди на все українське. У багатьох росiян буремна iсторiя й багатий фольклор цього краю викликали чаруючi екзотичнi образи, й не на останньому мiсцi були уявлення про Україну як про <дике погра- ниччя>. Проте, визнаючи специфiку України, вони вважали її невiд'ємною частиною Росiї й розглядали сприяння українськiй лiтературi як збагачення загальноросiй- ської культури. Замилування Україною iснувало в той час i серед польських пись- менникiв, таких як Антонiй Мальчевський, Богдан Залеський, Северин Гощин- ський, що утворювали так звану українську школу в польськiй лiтературi романтиз- му. Зi свого боку вони вважали Україну частиною iсторичної та культурної спад- щини Польщi. Отож, незважаючи на прогрес у розвитку української лiтератури та освiти, iнте- лiгенцiя початку XIX ст. продовжувала розглядати Україну i українцiв у <регiо- налiстському> свiтлi. Вона ще не вiрила, що мiсцева культура здатна настiльки роз- винутися, щоб коли-небудь замiнити на Українi панiвну росiйську культуру. Як i їхнi росiйськi колеги у Петербурзi та Москвi, українськi лiтератори були переко- нанi, що, розвиваючи все українське, вони також збагачували культурну спадщину Росiї в цiлому. Однак їхня праця, їхнi зусилля дадуть такi плоди, яких не могли передбачити нi українцi, нi росiяни. Про це чiтко висловився Юрiй Луцький: <Якщо вважати цi першi дослiдження української iсторiї та фольклору за перше пробуджен- ня сучасної української свiдомостi, то слiд зробити висновок, що вони забезпечили їй мiцнi пiдвалини. Бо що може бути бiльш нагальним для нацiї, котра народ- жується, нiж потреба знайти своє iсторичне корiння i свою культурну самобутнiсть? Якийсь час саме цим i займалися українцi, шукаючи таким чином основу своєї са- мобутностi>. Тарас Шевченко На початку XIX ст. у середовищi української iнтелiгенцiї виникла своєрiдна ситуацiя. Як ми пересвiдчилися, духовнi вiяння, що захопили бiльшiсть країн Схiд- ної Європи й Росiю, не оминули й Україну. Радикальнi республiканськi iдеї Фран- цузької революцiї були широко представленi на Українi декабристами та україн- ськими членами Союзу об'єднаних слов'ян, водночас фiлософськi концепцiї нацiо- нальної культури Гердера, без сумнiву, надихали творчiсть харкiвських романти- кiв. Проте на Українi полiтична активнiсть не поєднувалася з культурною нацiо- нальне орiєнтованою дiяльнiстю: полiтичнi радикали лишалися <безнацiональни- ми> й не вiдводили у своїх полiтичних проектах мiсця для України, в той час як про- пагандисти української нацiональної культури були далекими вiд полiтики консерва- торами, вiдданими царевi та iснуючому ладовi. Цей подiл шкодив обом iдеологiчним течiям i згодом перетворився на хронiчну хворобу української iнтелiгенцiї, та, зда- валося, вiн не так вже турбував поколiння 1820-х рокiв. Проте для наступного по- колiння, що сформувалося у 1840-х роках, поєднання нацiональної культури з по- лiтичною iдеологiєю стане першочерговим завданням. Осередком поколiння 1840-х рокiв, до якого належали такi особистостi, як iсто- рик М. Костомаров, письменник П. Кулiш та поет Т. Шевченко, був не Харкiв, а Київ, де у 1834 р. постав новий унiверситет. Представники цiєї генерацiї походили як iз Правобережної, так i з Лiвобережної України i за своєю соцiальною належнiстю були бiльш рiзнорiдними, нiж їхнi попередники - вихiдцi з дворянства. Серед молодi 1840-х рокiв найвище пiдносилася постать однiєї людини - Та- раса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось iз українцiв тiєї доби справив на своїх спiввiтчизникiв сильнiший вплив, нiж Шевченко. Але те, що в iсторiї народу, який пiдводився на ноги у серединi XIX ст., таке видатне мiсце посiв саме поет, не було чимось винятковим. Культурна дiяльнiсть була єдиною цариною, де позбавленi держави українцi могли виразити свою самобутнiсть: тому часто провiдну роль <будителiв народу> вiдiгравали поети, письменники, вченi. I все ж важко знайти iн- ший приклад людини, поезiя та особистiсть котрої такою повною мiрою втiлила на- цiональний дух, як це для українцiв зробив Шевченко. Життєвий шлях Шевченка символiзував сумну долю його народу. Шевченко на- родився у 1814 р. в селi Моринцях на Правобережжi й виростав сиротою-крiпаком. Коли пан узяв його з собою до Петербурга, малярськi обдарування юнака приверну- ли увагу кiлькох провiдних митцiв, якi у 1838 р. допомогли викупити його з крiпацтва. Тодi Шевченко вступив до Iмператорської Академiї мистецтв, де здобув першокласну освiту. Водночас його iнтелектуальнi обрiї значно розширилися завдяки iнтенсив- ним контактам iз багатьма українськими та росiйськими художниками й письмен- никами столицi. Незабаром ним оволодiла потреба висловити свої переживання в поезiї. У 1840 р. вийшла друком його перша збiрка українських поезiй пiд назвою <Кобзар>. Цi лiричнi, щирi та сповненi музики вiршi, переважно присвяченi iсторiї України, одразу ж привiтали як українськi, так i росiйськi критики, назвавши їх генiальними творами. Тарас Шевченко пiсля повернення iз заслання Вихiд <Кобзаря> був, як зауважує Юрiй Луцький, подiєю унiкального значення в iсторiї української лiтератури, позаяк у ньому українська мова досягла лiтератур- ної неперевершеностi. Поет подолав одновимiрнiсть i обмеженiсть ролi, що її до тих пiр вiдiгравала українська лiтература, спростувавши переконання таких, як, зокрема, знаменитий росiйський критик Вiссарiон Бєлiнський, котрi вважали, що мова укра- їнських селян не здатна передавати витонченi думки й почуття. Вiдповiдаючи на принизливi для української мови погляди Бєлiнського, Шевченко писав: Теплий кожух, тiлько шкода - Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею пiдбите. Досягненнями Шевченка були спростованi погляди його сучасника - українця Миколи Гоголя, який вважав, що талановитi українцi можуть зажити лiтературної слави лише в контекстi росiйської лiтератури. Шевченко розширив гнучкiсть, експресивнi можливостi й ресурси української мови, синтезувавши кiлька українських дiалектiв, сiльську i мiську говiрки, а також елементи церковнослов'янської мови. Тим самим вiн продемонстрував своїм спiв- вiтчизникам, що їхня мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почут- тiв i думок, довiв, що українцi не мають нiякої потреби спиратися на росiйську мову як на засiб досягнення вищого стилю. Його поезiя фактично стала проголошенням лiтературної та iнтелектуальної незалежностi українцiв. Колишнiй крiпак не за- бував про своїх <знедолених братiв> i, наче бiблiйний пророк, громогласно тавру- вав гнобителiв закрiпаченого селянства. На вiдмiну вiд бiльшостi iнших представни- кiв iнтелiгенцiї Шевченко не вiрив у лiберальнi проекти поступових реформ. У його вiршах вiдкрито пропагувалися радикальнi, революцiйнi методи знищення несправед- ливостi в суспiльствi. У знаменитому <Заповiтi> вiн закликав своїх землякiв: Поховайте, та вставайте, Кайдани порвiте I вражою злою кров'ю Волю окропiте) I мене в сiм'ї великiй, В сiм'ї вольнiй, новiй Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом. Обурення Шевченка соцiальною несправеддивiстю нероздiльно переплiтаєть- ся з його ненавистю до нацiонального гноблення на Українi, на цiй <нашiй не- своїй землi>, як вiн про неї писав. Непримиренний ворог царського самодер- жавства, вiн закликає до самовизначення України задовго до того як цю iдею пiд- тримали його помiркованi колеги-iнтелiгенти. Така спрямованiсть з усiєю очевид- нiстю проступає в його тлумаченнi iсторiї України, цiєї найулюбленiшої з його тем. Хмельницький для Шевченка - i <генiальний бунтар>, i людина, вiдповiдальна за фатальний союз України з Росiєю, внаслiдок чого Україна втратила своє само- врядування. Його симпатiї на боцi таких козацьких ватажкiв, як Полуботок, що повставали проти царiв: тих же, хто потурав Москвi, вiн нещадно засуджував. Шев- ченко не приховує ненавистi до Петра 1, називаючи його <тираном> i <катом>, та й до Катерини II вiн ставиться не краще. Полемiзуючи з найвидатнiшим росiй- ським поетом Олександром Пушкiним, який вихваляв цих монархiв, Шевченко писав: Тепер же я знаю: Це той Перви й, що розпинав Нашу Україну, А Вторая доконала Вдову-сиротину. Катиi кати! Людоїди) Але нацiоналiзм Шевченка не був шовiнiстично обмеженим, вiн вважає прагнен- ня України до свободи складовою всезагальної боротьби за справедливiсть. Як свiд- чать поема <Єретик>, присвячена знаменитому чеському великомученику Яновi Гусу, та поема <Кавказ>, поет симпатизує пригнобленим народам усього свiту. Поезiя Шевченка (деякi її зразки були настiльки бунтарськими, що їх не публiкували аж до 1905 р.) розбурхувала в його сучасникiв новi хвилюючi думки й почуття. Iсторик Костомаров писав: <Шевченкова муза зiрвала покрови, що закривали вiд нас життя народу, й споглядати його було страшно, солодко, боляче й п'янко>. Шевченко змусив своїх колег бачити в народi не лише барвистi звичаї, а й його страждання. В iсторiї козацтва вiн шукає не романтичних героїв, а урокiв, що ведуть до кращого майбутнього. Україна для нього не просто мальовничий регiон Ро- сiйської iмперiї, а край, що може й має стати незалежним. Кирило-Мефодiївське товариство З березня 1847 р. студент Київського унiверситету Олексiй Петров донiс цар- ським властям про таємне товариство, яке вiн випадково виявив. Полiцiя зразу ж арештувала провiдних членiв цiєї групи й доставила Їх у Петербург. У результатi посилених допитiв властi дiзналися про iснування Кирило-Мефодiївського това- риства - першої на Українi органiзацiї полiтичного спрямування. Незабаром стало очевидним, що побоювання властей вiдносно наявностi широ- кого пiдпiльного руху були перебiльшеними. Товариство складалося всього з де- сятка активних членiв та кiлькох десяткiв спiвчуваючих. До групи входили молодi представники української iнтелiгенцiї на чолi з Миколою Костомаровим (обдаро- ваним iсториком i викладачем унiверситету), вчителем Василем Бiлозерським (ви- хiдцем iз дворян) та Миколою Гулаком (дрiбним, але високоосвiченим чиновни- ком) . Хоч два iнших iнтелiгенти - викладач гiмназiї та письменник Пантелеймон Кулiш i вже добре знаний поет Тарас Шевченко - пiдтримували з товариством не дуже стiйкi зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисель- ним, а й обмеженим у своїй дiяльностi. Протягом приблизно 14 мiсяцiв його iсну- вання <браття> збиралися кiлька разiв на тривалi фiлософськi й полiтичнi диску- сiї (пiд час однiєї з них якраз i був присутнiй донощик Петров) та пiдготували ряд положень своєї програми. Найважливiшi з цих положень, сформульованих Костомаровим, мiстились у творi пiд назвою <Закон Божий (Книга Буття українського народу)>. Написаний в дусi романтизму та iдеалiзму того часу, пройнятий шануванням християнських цiн- ностей i панслов'янськими елементами, цей твiр, що зазнав сильного впливу поль- ських моделей, закликав до перебудови суспiльства на засадах справедливостi, рiвностi, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходiв були скасування крiпацтва, лiквiдацiя юридичних вiдмiнностей мiж станами, доступнiсть освiти для мас. Нацiональне питання, що з усiєю очевиднiстю привернуло найбiль- шу увагу товариства, ставилося в широкий контекст панславiзму: <Всi слов'ян- ськi народи мають право вiльно розвивати свої культури i, що важливiше, вони повиннi утворити слов'янську федерацiю з демократичними iнститутами, аналогiч- ними тим, що є у Сполучених Штатах>. Столицею федерацiї мав стати Київ. Першою по шляху створення федерацiї мусила пiти Україна, яку Костомаров та його однодумцi вважали водночас i найбiльш пригнiченою, й найбiльш егалi- тарною серед усiх слов'янських суспiльств - через вiдсутнiсть у нiй знатi. Подiбне до Христового, воскресiння цiєї країни описувалося у псевдобiблiй- ному стилi: . Таке мессiанське бачення майбутнього України у рамках федерацiї хоч i спиралося на надмiрно iдеалiзовану картину її минулого, але виключало iдею її повної незалеж- ностi. Переважна бiльшiсть членiв товариства, за винятком Шевченка й ще кiлькох, сумнiвалися у здатностi своїх <м'яких> i <поетичних> спiввiтчизникiв iснувати не- залежно. Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питаннi про те, що вважати першочерговим i найголовнiшим. Для Костомарова В i це були єднiсть i братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соцiального й нацiо- нального звiльнення українцiв, а Кулiш наголошував на важливостi розвитку україн- ської культури. Бiльшiсть висловлювалася за еволюцiйнi методи, сподiваючись, що загальна освiта, пропаганда й <моральний приклад>, який вони подаватимуть властям,- це найдiйовiшi засоби досягнення поставленої мети. На вiдмiну вiд них Шевченко i Гулак представляли думку меншостi, згiдно з якою лише шляхом рево- люцiї можна здiйснити бажанi змiни. Втiм цi розходження не слiд перебiльшувати. Членiв товариства безсумнiвно об'єднували спiльнi цiнностi та iдеали й, що най- характернiше, бажання покращити соцiально-економiчну, культурну й полiтичну долю України. Попри вiдносно безневинний характер товариства царськi властi вирiшили пока- рати його провiдних членiв. При цьому суворiсть покарання була неоднаковою. Костомаров, Кулiш та iншi помiркованi дiстали порiвняйо легкi вироки, що передба- чали заслання вглиб Росiї на рiк i менше, пiсля чого їм дозволялося продовжити по- переднi заняття. Гулака засудили до трьох рокiв ув'язнення. Та найсуворiше було покарано Шевченка, в якому цар i його чиновництво вбачали найнебезпечнiшого учасника товариства. Його вiддали у солдати на 10 рокiв. Сам Микола 1 дописав до вироку таке: <...под строжайшим наблюдением й запретом писать й рисовать>. Фiзичнi й моральнi муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевчен- ка у 1861 р. Значення Кирило-Мефодiївського товариства важливе з кiлькох мiркувань. Воно явило собою першу, хоч i невдалу, спробу iнтелiгенцiї перейти вiд культурниць- кого до полiтичного етапу нацiонального розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розiграти карту українофiльства проти польських куль- турних впливiв на Українi) до потенцiйної небезпеки зростаючої нацiональної свi- домостi українцiв; лiквiдацiя товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської полiтики i ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української iнтелi- генцiї з росiйським царатом. Зростання нацiональної свiдомостi на Захiднiй Українi Культурна дiяльнiсть на Українi головним чином зосереджувалася на Лiвобе- режжi - територiї давньої Гетьманщини та Слобiдської України. В iнших регiонах Росiйської України спостерiгалося мало ознак зацiкавленостi українською народ- ною культурою. На Правобережжi кiлька польських шляхтичiв, такi як Тимко Паду- ра, Мiхаль Чайковський, Зорiян Доленга-Ходаковський, у романтичному свiтлi ба- чили козацьке минуле України й мрiяли про час, коли українське селянство, за- бувши про минулi образи вiд шляхти, допоможе включити Правобережжя у вiд- новлену Польську Рiч Посполиту. Однак ця тенденцiя мало сприяла послабленню польської культурної гегемонiї на Правобережжi. Що стосується новозаселених причорноморських регiонiв, то там практично не iснувало будь-яких ознак украї- нофiльства. Захiдноукраїнська iнтелiгенцiя. Говорити про захiдноукраїнську iнтелiгенцiю початку XIX ст.- значить говорити про духовенство. I справдi, оскiльки духовен- ство було єдиною соцiальною групою, що могла користуватися перевагами вищої освiти в Австрiйськiй iмперiї, вища освiта на Захiднiй Українi практично стала си- нонiмом освiти богословської. Так, на початку 1840-х рокiв iз майже 400 студентiв- українцiв Львiвського унiверситету та iнших закладiв 295 навчалися теологiї, в той час як майже вся решта займалася фiлософськими дисциплiнами, котрi також вхо- дили до курсу богослов'я. Iншим доказом переважання священикiв серед iнтелi- генцiї є те, що iз 43 книжок, написаних мiж 1837 i 1850 рр. українською мовою, 40 належало перу священикiв. Лише у другiй половинi XIX ст. вагомим чинником на Захiднiй Українi стане свiтська iнтелiгенцiя - вчителi, юристи, вченi, письменники та чиновники. Втiм, не слiд вважати кожного священика iнтелiгентом. Величезну бiльшiсть духовен- ства становили бiднi сiльськi священики, котрi за своїм iнтелектуальним рiвнем ледве пiдiймалися над селянами. Й лише його невелика частка, зосереджена в таких мiстах, як Львiв i Перемишль (тобто центрах церковної адмiнiстрацiї, що мали заклади вищої освiти, бiблiотеки та друкарнi), мала змогу брати участь у куль- турному життi. Навiть за сприятливих обставин iнтелектуальному розвитковi духовенства пере- шкоджали його природна консервативнiсть, рабська вiдданiсть династiї Габсбургiв. Тонкий прошарок освiчених захiдних українцiв - людей за суттю своєю провiнцiй- них i консервативних - iз надзвичайною пiдозрiливiстю сприймав новi iдеї, при- множуючи свої обмеженi iнтелектуальнi ресурси навколо таких другорядних (хоч i гостро дебатованих) питань, як абетки, календарi та церковнi обряди. Для тих небагатьох, хто прагнув ознайомитися з бiльш радикальними захiдними iдеями чи взяти участь у революцiйнiй дiяльностi, єдина можливiсть для цього вiдкривалася у контекстi польського руху. Тому в 1830-х роках незначна кiлькiсть молодих укра- їнських семiнаристiв приєдналася до польських революцiйних груп, котрi боролися за вiдновлення Польської Речi Посполитої, розглядаючи українцiв як щось ледве бiльше, нiж дезорiєнтовану й вiдсталу гiлку польської нацiї. Привабливiсть престижної польської культури була настiльки сильною навiть для найбiльш традицiоналiстськи настроєних представникiв церковної iнтелiгенцiї, що з покращенням юридичного, освiтнього й матерiального становища захiдно- української верхiвки вони стали наслiдувати полякiв. Це позначалося й на мовi: чим далi полiпшував українець свiй соцiальний статус, тим бiльше соромився вiн користуватися <мовою селянства>. Унаслiдок цього духовенство та iнтелiгенцiя дедалi частiше послуговувалися польською мовою, а українською розмовляли лише з селянами. Промовистим свiд- ченням занепаду української мови (тобто тiєї неприродної та незграбної мiшанини мiсцевої говiрки, церковнослов'янських, латинських, польських та нiмецьких еле- ментiв, яку тодi видавали за лiтературну українську мову) в середовищi освiче- них людей стала лiквiдацiя у 1809 р. україномовного факультету <Студiум рутенум> у Львiвському унiверситетi. Як не парадоксально, але до цього спричинилися не по- ляки i не австрiйцi, а самi українцi. Оскiльки iншi дисциплiни в унiверситетi виклада- лися нiмецькою мовою, студенти факультету вважали дискримiнацiйним те, що їх, як i всiх iнших, не вчили нiмецькою мовою, й радо пiшли на замiну української нiмецькою. Та водночас iз пiдкресленням недолiкiв української мови вища освiта також народжувала її оборонцiв. Навчаючись у Львовi чи Вiднi, деякi українцi не могли не чути про iдеї Гердера стосовно значення рiдної мови для народу. Вони часто спiлку- валися з польськими й особливо чеськими iнтелiгентами, якi у справах нацiональної свiдомостi й культурного розвитку йшли далеко попереду iнших слов'ян Австрiй- ської iмперiї. Натхнена успiхами сусiдiв, долаючи несприятливий вплив свого се- редовища, невелика, але зростаюча захiдноукраїнська iнтелiгенцiя стала чимдалi ближче сприймати нову iдею української нацiї. <Народнi будителi> на Захiднiй Українi. Першi ознаки зацiкавлення культурними аспектами нацiональної проблеми з'явилися на початку XIX ст.. у старовинному мiс- тi Перемишлi - центрi греко-католицької єпархiї, де були семiнарiя, багатi книго- збiрнi й де проживали деякi з найосвiченiших представникiв українського духовен- ства. Протягом десятилiть це найзахiднiше на українських землях мiсто вiдi- граватиме у розвитку нацiональної свiдомостi австрiйських українцiв роль, аналогiч- ну тiй, яку приблизно в той самий час вiдiгравав для росiйських українцiв Харкiв, розташований на найсхiднiших землях України. Причому слiд пiдкреслити, що перемишльськi священики, творчi здiбностi яких були не дуже високими, брали при- клад iз харкiвських романтикiв. Найвидатнiшим серед представникiв перемишльської групи був Iван Могиль- ницький - високопоставлений церковний iєрарх, котрий вiдав справами початкової освiти в єпархiї. У 1816 р. за пiдтримки свого зверхника - єпископа Михайла Левицького - Могильницький органiзував так зване <Клерикальне товариство>, що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладнi релiгiйнi тексти українською мовою. У контекстi панiвних тодi полонофiльських тенденцiй такий крок сприймався як щось неортодоксальне. Звiсно, Могильницький та його одно- думцi керувалися не тiльки iдеями Гердера чи прикладом схiдних українцiв; важли- вим їхнiм мiркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни могли б навернутися до римо-католицтва. I хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кiлькох молитовникiв та буква- рiв, дали скромнi плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги, оскiльки це була перша спроба української iнтелiгенцiї - як на Правобережнiй, так i на Лiвобережнiй Українi - органiзуватися й, що ще важливiше,- привернути увагу до мовного питання, яке на наступнi десятилiття лишатиметься основною справою захiдноукраїнської iнтелiгенцiї. Проте, намагаючись <вдосконалити> мiсце- вий дiалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численними церковнослов'янськими домiшками. Отриманий внаслiдок цього штучний мовний гiб- рид мало сприяв спростуванню тверджень про непридатнiсть української мови для лiтературного вжитку. Крiм перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кiлька захiдноукра- їнських учених, якi, на зразок колекцiонерiв та антикварiв, збирали матерiали з iсто- рiї Схiдної Галичини та її фольклор. Серед представникiв цiєї невеликої групи були iсторики Михайло Гарасевич та Денис Зубрицький, а також граматисти й етно- графи Йосип Левицький та Йосип Лозинський. Втiм, написанi нiмецькою, латин- ською чи польською мовами, їхнi працi мали обмежений вплив. <Руська трiйця>. У 1830-х роках центр дiяльностi, спрямованої на пробудження нацiональної свiдомостi, перемiщується до Львова, де на арену виходять молодi iдеалiстично настроєнi й захопленi iдеями Гердера семiнаристи, їхнiм лiдером був Маркiян Шашкевич - 21-рiчний юнак, що мав поетичний та органiзаторський та- лант. Разом iз двома близькими товаришами - високоосвiченим Iваном Вагилеви- чем та енергiйним Яковом Головацьким - вiн утворив гурток, згодом названий <Руською трiйцею>. У 1832 р. вони органiзували групу студентiв, котра поставила перед собою мету пiднести український дiалект, звiльнений вiд церковнослов'янських та чужомовних <вишуканостей>, до рiвня лiтературної мови. Лише так, на їхню дум- ку, можна було вiдкрити селянству доступ до знань, якi допомогли б полегшити його долю й дати змогу українцям виразити свою вiками гноблену iндивiдуальнiсть. Для греко-католицьких iєрархiв сама iдея - писати простою, незмiненою мовою селянства й спрощеною абеткою-кирилицею - здавалася чимось нечуваним. Вони прямо дали зрозумiти Шашкевичу та його товаришам, що в своїй справi їм не варто розраховувати на допомогу церкви. Але пiдтримка, однак, прийшла з Росiйської Ук- раїни, де <Руська трiйця> встановила контакти з такими українофiлами, як Iзмаїл Срезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав приклад наростаючого чеського нацiонального руху. За допомогою чеського iнтелi- гента Карела Запа, що служив у галицькiй адмiнiстрацiї, <Трiйця>, й насамперед Го- ловацький, вступила в активне листування з такими досвiдченими <будителями на- роду> й палкими слов'янофiлами, як словаки Ян Колар i Павел Шафарик, словенець Бартоломей Копiтар та чех Карел Гавлiчек. Для здiйснення своїх задумiв <Руська трiйця> вирiшила публiкувати альманах <Русалка Днiстровая>, що мiстив би народнi пiснi, вiршi, iсторичнi статтi на мiсце- вому дiалектi. Коли про вихiд альманаху стало вiдомо греко-католицьким iєрархам, вони засудили його як <негiдний, непристойний i, можливо, пiдривний>. Водночас начальник нiмецької полiцiї Львова зазначав: <Ми вже маємо достатньо клопоту з одним народом (поляками.-Лет.), а цi божевiльнi тут хочуть вiдродити давно мертвий i похований русинський народ>. Мiсцевий цензор i греко-католицький священик Венедикт Левицький заборонили публiкацiю альманаху у Львовi, тому в 1837 р. Шашкевич iз товаришами був змушений видавати його у далекому Буда- пештi. З 900 привезених до Львова примiрникiв майже всi конфiскувала полiцiя. Ли- ше невелика частина потрапила до рук скептичної публiки. Розчарований такою ре- акцiєю й переслiдуваний церковною владою, помирає в молодому вiцi Маркiян Шаш- кевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький по- слiдовно i невiдступне продовжує працювати над здiйсненням цiлей <Руської трiйцi>. Хоч видання <Русалки Днiстрової> з самого початку зазнало краху, воно ста- новило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства може вживатися як лiтературна. Пiд впливом <Русалки Днiстрової> повiльний, але не- вiдворотний процес переорiєнтацiї на українськi народнi маси почне нове поколiння захiдноукраїнської iнтелiгенцiї, поколiння, котре вербуватиме бiльшiсть своїх членiв iз народу. Як ми пересвiдчилися, поширення iдей нацiонального вiдродження було проце- сом тяжким i повiльним. На середину XIX ст. воно не просунулося далi виникнення невеликих груп української iнтелiгенцiї, котрi самi визначали для себе суттєвi скла- довi української культурної самобутностi. Щоб вийти за межi культурницького етапу, належало подолати численнi перешкоди. За винятком iнтелiгенцiї, в аграрному, тра- дицiоналiстському, провiнцiйному суспiльствi України не було соцiальних верств, чутливих до нових iдей. До того ж твердження про те, що українцi - це окремий народ, мова й культура якого вартi того, щоб їх плекали, часто викликало серед самих українцiв гострий скепсис i зневагу. Важко було протистояти впливовi пре- стижних i бiльш розвинених польської та росiйської культур. I все ж, пiдбадьоренi прикладом захiдних народiв i впевненi в тому, що їхня дiяльнiсть вiдповiдає потре- бам iдеалiзованого народу, <будителi нацiї> не здавалися. Iз самого початку процесу поширення нацiональної свiдомостi мiж Схiдною й Захiдною Україною спостерiгалися важливi вiдмiнностi. На Лiвобережжi, де ще зберiгали силу традицiї Козаччини й пам'ять про часи автономiї, дiяльнiсть, спря- мована на пiднесення нацiональної свiдомостi, мала багатообiцяючий початок. Проте жорстока розправа з Кирило-Мефодiївським товариством показала, що як тiльки український рух у Росiйськiй iмперiї переходив певнi межi, вiн зустрiчав у особi царського уряду немилосердного й непереборного ворога. У Схiднiй Галичинi про- грес був повiльний, i опiр йому чинила переважно консервативна греко-католицька верхiвка. Зате тут не вiдбувалося драматичних вiдступiв, i попри свою в'ялiсть зрос- тання нацiональної свiдомостi ставало чимдалi вiдчутнiшим. Нарештi, цей паралель- ний розвиток за всiх розбiжностей мав ще один важливий результат: пiсля сто- лiть обмежених контактiв схiднi та захiднi українцi почали виявляти посилений взаємний iнтерес. Розгортався процес нацiональної iнтеграцiї.