ПIД IМПЕРСЬКОЮ ВЛАДОЮ УКРАЇНА У СКЛАДI РОСIЙСЬКОЇ ТА АВСТРIЙСЬКОЇ IМПЕРIЙ Росiйська iмперiя Полiтичнi подiї Реформи в Росiйськiй iмперiї Австрiйська iмперiя Українцi пiд владою Габсбургiв Реформи Габсбургiв i захiднi українцi Протягом майже 150 рокiв вiд кiнця XVIII до початку XX ст. українцi пере- бували пiд владою двох iмперiй: 80 % iз них пiдлягали росiйським iмператорам, решта населяли iмперiю Габсбургiв Так на свiтанку новiтньої доби українцi опинилися у складi полiтичної системи, що радикально вiдрiзнялася вiд устрою, до якого вони звикли. Як усi iмперiї, Росiйська iмперiя Романових та Австрiйська Габсбургiв являли собою величезнi територiальнi конгломерати, численне населення яких складалося iз етнiчно й культурно рiзноманiтних народiв. Надмiрно централi- зована полiтична влада символiзувалася в особi iмператора, який не вiдчував потре- би брати до уваги погляди й бажання своїх пiдданих. Iмператори та їхнi урядовцi вимагали вiд останнiх абсолютної покори й вiрностi, вважаючи це не лише полiтич- ним, а й моральним i релiгiйним обов'язком. За їхню покiрливiсть iмператори обiцяли пiдлеглим безпеку, стабiльнiсть i порядок. Це був устрiй, який чимала частина на- селення iмперiї вважала не лише розумним, а й навiть привабливим. В управлiннi численними, розкиданими на великiй територiї пiдданими iмпера- тори спиралися насамперед на армiю та бюрократiю. Армiя боронила, а при нагодi й розширяла кордони iмперiї. Вона також забезпечувала внутрiшнiй порядок. Бюрократiя збирала податки (бiльша частина яких iшла на утримання її самої та армiї), а також прагнула органiзувати суспiльство у спосiб, що найкраще вiдповi- дав iнтересам iмперiї. На вiдмiну вiд знатi,- як української старшини, так i поль- ської шляхти,- що панувала в українському суспiльствi XVIII ст. й дiяла за принци- пом <чим менше втручання уряду, тим краще>, iмперськi бюрократи, якi правили у XIX ст., вважали, що чим бiльшим числом законiв i правил вони обкладатимуть суспiльство, тим лiпше буде в ньому жити. I хоч мiсцева верхiвка й далi зберiгала своє значення, проте важливi рiшення, що визначали життя українцiв, все частiше приймали iмперськi мiнiстри у далеких столицях. Росiйська iмперiя Росiйська iмперiя була однiєю з найбiльших у свiтi. Окрiм величезних розмiрiв вона помiтно вiдрiзнялась вiд iнших європейських держав своїм полiтичним устроєм. У жоднiй країнi континенту правителi не мали такої необмеженої влади, якою користувалися царi-iмператори. Нiде бюрократiя не була такою деспотичною, * У XVIII та XIX ст. українцiв Росiйської iмперiї, як правило, називали малоросами. Тi з них, що про- живали на територiї Австрiйської iмперiї, продовжували називати себе русинами. полiцiя також жорстокою, а народ таким безправним, як у Росiї. У XVIII ст. в результатi реформаторської дiяльностi Петра 1 й Катерини II iмперiя далеко вiдi- йшла вiд примiтивного й напiвазiатського князiвства Московського, яке дало їй по- чаток. Вона могла похвалитися величезною армiєю, зорiєнтованими на європейськi зразки чиновництвом, що дедалi зростало, i дворянською елiтою. Однак попри цi змiни росiйськi правителi не вiдмовилися вiд самодержавства - цього основного принципу давньої московської полiтики, за яким царям належала абсолютна влада над усiма їхнiми пiдданими в усiх царинах їхнього життя. На початку XIX ст. з'явилися деякi невиразнi ознаки того, що молодий i попу- лярний цар Олександр 1, можливо, доведе реформи до їхнього логiчного завершення й подарує пiдданим конституцiю, яка замiнила б самодержавство владою закону. Але незабаром стало очевидним, що цей <освiчений> монарх не сприймав iдею конституцiї серйозно. Проте вiн посилив сподiвання реформ серед крихiтної лiбе- ральне настроєної групи iмперської елiти, й у груднi 1825 р., зразу пiсля його смертi, купка дворян iз метою встановлення конституцiйного правлiння вдалася до спроби державного перевороту. I хоч повстання декабристiв зазнало нищiвної поразки,  нового iмператора Миколу 1 глибоко вразив цей виклик, кинутий його владi, й вiн вирiшує бiльш, нiж будь-коли, посилити контроль над своїми пiдданими. Закоханий у вiйськову муштру, Микола 1 намагається впровадити у цiлому су- спiльствi дисциплiну й порядки милої його серцю армiї. З цiєю метою вiн розширив бюрократичний апарат i у 1826 р. впровадив Третiй вiддiл iмперської канцелярiї - першу росiйську таємну полiцiю. Вiн також наказав утворити жандармерiю, тобто регулярну полiцiю, i значно посилити цензуру. Цi заходи призвели до того, що Росiя пiд час царювання Миколи 1 вступила в перiод, який великий росiйський iсторик Ва- силь Ключевський назвав <ерою найбiльшого бюрократизму в нашiй iсторiї>. Росiйська iмперська присутнiсть на Українi. Прихильники росiйського самодер- жавства часто виправдовували його доцiльнiсть великими розмiрами та багатона- цiональним складом iмперiї. Найвиразнiше це сформулював один iз найславетнi- ших серед багатьох українцiв, якi стали на службу iмперiї, крiм того, знаний як патрiот рiдної йому України - князь Олександр Безбородько: <Росiя - це країна самодержавна. З огляду на її розмiри, рiзноманiтнiсть населення та звичаїв i багато iнших мiркувань самодержавство постає для Росiї єдиною природною формою управлiння. Всi заперечення цього твердження безплiднi, позаяк найменше по- слаблення самодержавної влади призводе до втрати багатьох провiнцiй, до по- слаблення держави й принесе людям незлiченнi лиха>. Виходячи з таких поглядiв, чиновництво правило iмперiєю так, нiби вона складалася лише з одного народу - росiян,- та iгнорувало вiдмiнностi нацiонального походження та iсторичних тра- дицiй багатьох iнших її пiдданих. Оскiльки за своєю мовою й культурою українцi були близько спорiдненими з росiянами, то уряд незабаром став розглядати Україну як по сутi росiйський край. Коли б в iмперського урядовця хтось запитав (щоправда, небагато людей вiд- важилися б зробити це), за яким правом управляє Росiя великою частиною укра- їнських земель, вiдповiдь була б подiбною до напису на медалi, викарбуванiй у 1793 р. на честь Катерини II: <Я повернула те, що було вiдiрване>. У такому розумiннi Украї- на завжди була невiд'ємною частиною Росiї, деякий час вiддiленою вiд неї в силу iсторичної <випадковостi>. Вiдмiнностi, що iснували мiж росiянами та українцями, переконував би iмперський бюрократ, виникли саме внаслiдок цього тимчасового вiдокремлення. Тепер, возз'єднавшись iз росiянами, українцi, або <малороси>, по- виннi втратити свої вiдмiтнi риси й стати <справжнiми росiянами>. Вiдтак полiтика уряду, спрямована на прискорення цього <природного> процесу, проводилася аж до самого розпаду iмперiї. Конкретною й повсюдною ознакою iмперської присутностi на Українi була армiя. її численнi залоги й форти усiвали всю країну, а її командири обкладали населення обтяжливими повинностями. Найстрашнiшою вiйськовою повиннiстю був призов до армiї, впроваджений на Українi у 1797 р. Для тих невдах, якi потрапляли до рук вер- бувальникiв, термiн служби становив 25 рокiв. Через нелюдську муштру й частi вiйни такий термiн вважали рiвносильним смертному вироку. Не дивно, що рекру- тiв нерiдко перевозили закованими в кайдани, а пани карали найнепокiрнiших крi- пакiв, вiддаючи їх у солдати. Продовжуючи мiлiтаристську полiтику в управлiннi країною, Олександр 1 та його фанатично вiдданий авторитарним методам мiнiстр Олексiй Аракчеєв у перiод мiж 1816 i 1821 рр. почали засновувати ненависнi вiйськовi поселення. Близько 500 тис. солдатiв отриманiй наказ будувати поселення на зразок вiйськових таборiв, у яких кожний аспект приватного життя, у тому числi дозвiл на шлюб та iнколи навiть право мати дiтей, пiдпорядковувався суворим i докладним iнструкцiям. На Українi iснувало близько 20 таких поселень. Проте цi задушливi порядки дали протилежнi очiкуваним плоди й до 1857 р. бiльшiсть вiйськових поселень було розформовано. Це був досить промовистий приклад намагань царської бюрократiї пiдпорядкувати цивiльне життя вiйськовiй дисциплiнi. Процес упровадження на українських землях iмперських структур влади почав- ся ще в 1770-х роках, але остаточної форми вiн набув лише в 1830-х. Тодi Україну було роздiлено на дев'ять губернiй, якi складали три окремих регiони. До Лiво- бережної України, де традицiї козацтва й старшини виявлялися найдужче, входили Чернiгiвська, Полтавська та Харкiвська губернiї; нещодавно захоплене Правобе- режжя, де польська шляхта, як i ранiше, заправляла суспiльно-економiчним життям українських селян i де в мiстах проживали переважно євреї, складалося з Київської, Волинської та Подiльської губернiй; нарештi, новоосвоєний Пiвдень, що колись належав запорожцям i Кримському ханству, подiлявся на Катеринославську, Херсонську й Таврiйську губернiї. Кожна губернiя дiлилася на повiти, що в свою чергу включали мiста i села. Iєрархiя урядникiв, котрi правили в цих адмiнiстративних одиницях, була однако- вою в усiй iмперiї. На чолi губернiй стояли губернатори, призначуванi царем. Гу- бернаторовi допомагали чиновники, що займалися такими справами, як громад- ський порядок, освiта та податки. Верхнiй прошарок адмiнiстративного апарату переважно складався з професiйних чиновникiв. Проте на повiтовому рiвнi й нижче багато урядовцiв - зокрема начальник жандармерiї, предводитель дворянства, суд- дi - обиралися мiсцевими дворянами iз свого середовища. Iмперiї просто браку- вало професiйних чиновникiв для задоволення всiх своїх потреб. Узагалi нова система управлiння мала згубнi наслiдки для найстарiших мiст України, бiльшiсть iз яких користувалися самоврядуванням згiдно з давнiм Магде- бурзьким правом. У 1835 р. Київ останнiм серед мiст утратив особливий статус. що передбачався цим правом. Вiдтодi бiльшiсть українських мiст перейшли в пiд- порядкування губернськiй адмiнiстрацiї. На найнижчому адмiнiстративному рiвнi - в селi - за дотримання законопорядку вiдповiдало мiсцеве дворянство. За соцiальним походженням члени адмiнiстрацiї, котра здiйснювала щоденне управлiння на Українi XIX ст., головним чином були бюрократизованими дворяна- ми. Найвищi посади, такi як губернаторська, звичайно обiймали урядовцi iз впливо- вих аристократичних родiв, у той час як посади середнього рiвня займали середнi дворяни. Скромнi пости дiловодiв i писарiв були сферою мiщан та синiв священикiв, Селяни майже нiколи не пiдiймалися навiть до найнезначнiшої посади. Етнiчний склад бюрократiї на Українi змiнювався залежно вiд регiону. На Лiво- бережнiй Українi, де нащадки старої козацької старшини отримали дворянськi права, серед найвищих урядовцiв траплялися такi добре вiдомi українськi прiзвища. як Милорадович, Миклашевський, Кочубей, Завадовський, Капнiст i Полетика. На Правобережжi переважали поляки та росiяни. На Пiвднi, куди стiкався люд з усiєї iмперiї, чиновництво за своїм походженням було дуже рiзноманiтним, хоч i тут пере- важали росiяни. Цiкаво, що неросiянин, пристаючи до лав чиновникiв, як правило, русифiкувався й при цьому ставав бiльш <росiйським>, нiж самi росiяни. Iмперська бюрократiя була органiзована на вiйськовий зразок - зi своїми чина- ми та мундирами, її представники нерiдко <славилися> здатнiстю плазувати перед начальством i водночас принижувати пiдлеглих. За вiдсутностi конституцiї, що за- хищала б права особи, чиновник мiг втручатися у приватне життя людей, що часто й траплялося. Малоприємна присутнiсть чиновництва дещо пом'якшувалася його вiдносно невеликою чисельнiстю: порiвняно бiдна Росiйська iмперiя могла дозволи- ти собi утримувати на кожнi 10 тис. населення лише близько 12 чиновникiв. На За- ходi це спiввiдношення було у три-чотири рази бiльшим. Нездатнiсть росiйського уряду забезпечувати своїх чиновникiв достатньою плат- нею породжувала корупцiю, на яку вiн мовчки закривав очi, особливо на корупцiю мiсцевих масштабiв. Доки чиновники забезпечували казну визначеною сумою гро- шей, уряд мало хвилювало, скiльки грошей вони здирали з населення собi. Але якщо росiяни вже звикли нести тягар бюрократизованої системи, то для українцiв початку XIX ст. це явище було ще новим i чужим. Можливо, цим i пояснюється той факт, що саме українець Микола Гоголь у своїй знаменитiй п'єсi <Ревiзор> (1836 р.) створив таку блискучу сатиру на iмперську бюрократiю. До царя Миколи 1 (1825-1853) в Росiйськiй iмперiї iснував лише неофiцiй- ний та несистематичний полiцейський нагляд. Але у 1826 р., як вже було сказано, вражений повстанням декабристiв, цар заснував Третiй вiддiл власної його iмпера- торської величностi канцелярiї, започаткувавши регулярну таємну полiцiю. Хоч її основний персонал спочатку був вiдносно невеликим. Третiй вiддiл наймав числен- них донощикiв, якi ходили по ярмарках, шинках, вiдвiдували унiверситетськi лекцiї та iншi громадськi зiбрання й звертали прискiпливу увагу на погляди й поведiнку, що викликали пiдозру. Цензура як засiб придушення потенцiйної опозицiї вико- ристовувалася в Росiї завжди, але за правлiння Миколи 1 вона стала суворiшою, нiж будь-коли; зокрема, дiяли спецiальнi комiтети, котрi ретельно перевiряли все, що виходило друком. Намагання царя поставити пiд контроль недозволенi iдеї дали пiдстави найвизначнiшому поетовi України Тарасу Шевченку з iронiєю зауважити, що <вiд молдаванина до фiнна на всiх язиках все мовчить, бо благоденствує>. I все ж попри свою репресивну природу iмперiя нiяк не була суто полiцейською державою. Скорумповане, малоефективне й розкидане по величезнiй територiї чи- новництво не могло й не бажало виконувати всi iнструкцiї, якi потоком лилися iз столицi. Завжди можна було знайти чиновника, що iз доброти чи за хабар мiг закри- ти очi на незначнi порушення закону або ж пом'якшити призначений вирок. До того ж тим небагатьом, хто мав для цього досить грошей, дозволялося подорожува- ти за кордон; вiдтак серед правлячої верхiвки поширювалися захiднi впливи, що теж пом'якшувало несправедливостi режиму. Малоросiйська ментальнiсть. Багатьох представникiв колишньої української старшини вражали могутнiсть i велич iмперiї, приваблювали можливостi блиску- чої кар'єри, а їхнє самолюбство тiшила свiдомiсть власної належностi до дворян Росiйської iмперiї. Тому їх не треба було надмiрно заохочувати бути вiрнопiд- даними государя-iмператора. Для таких Україна стала чимсь ледве бiльшим вiд частини, хоч i дорогої, iмперського цiлого, а український народ - лише <плем'ям> росiйського народу. Вони були байдуже чи навiть вороже настроєнi щодо будь-яких полiтичних дiй, котрi спиралися на iдею осiбностi України. Типовими для <малоро- сiйської ментальностi> е слова Вiктора Кочубея - українця, який належав до най- ближчого оточення iмператора: <Хоч i народився я хохлом, я бiльший росiянин, нiж хто iнший... Моє становище пiдносить мене над усякими дрiб'язковими мiрку- ваннями. Я розглядаю турботи ваших губернiй (України.- Авт.) з точки зору спiль- них iнтересiв усього нашого суспiльства. Мiкроскопiчнi погляди мене не турбують>. Малоросiйська ментальнiсть зазнала нещадної критики з боку iсторикiв нацiо- налiстичної школи XX ст. Вячеслав Липинський, провiдний у 1920-х роках прихиль- ник iдеї українського елiтизму й державностi, казав, що ця ментальнiсть - типовий комплекс народiв, якi не мають своєї держави. Вiн доводив, що, виступаючи за асимiляцiю в Росiйськiй iмперiї, малороси часто зрiкалися деяких найкращих рис українця, водночас засвоюючи багато з найгiрших рис росiянина. Та лишається незаперечним той факт, що <малоросiйська> самосвiдомiсть цiлком переважала се- ред української знатi, а самi українцi часто були найбiльшими ворогами iдеї укра- їнської самобутностi. Полiтичнi подiї На початок XIX ст. Росiйська iмперiя спромоглася, на власне щастя, стати мiц- нiшою i сильнiшою структурою. Для царського режиму наближався час суворих випробувань. Вторгнення Наполеони. Найтяжчим виявився перший удар, коли у 1812 р. на Росiю напала 640-тисячна армiя Наполеона. Як добре вiдомо, Росiя змогла, що- правда цiною великих зусиль i втрат, не лише вiдбити загарбникiв, а й вiдкинути їх аж до Парижа. На Українi наслiдки навали були порiвняно невеликими. Частина Наполеонових сил вдерлася на Волинь i завдала там значних збиткiв. У своїй пере- важнiй бiльшостi українцi охоче вiдгукнулись на заклик царя пiднятися на вiйну. На Лiвобережжi швидко зiбрали кiлька полкiв добровольцiв, органiзованих на зра- зок козацьких. Широка пiдтримка цих формувань свiдчила не лише про готовнiсть українцiв захищати iмперiю, а й про популярнiсть козацьких традицiй. Проте хо- дили також чутки, нiбито деякi нащадки козацької старшини проголошували тости за здоров'я Наполеона з надiєю, що вiн розiб'є царську iмперiю. Аналогiчнi випадки досить часто траплялися i в недалекому минулому. Вже йшлося про те, що у 1791 р. Василь Капнiст таємно їздив до Пруссiї з марною надiєю заручитися пiд- тримкою в повстаннi українцiв проти царя. Однак антицарськi настрої були явищем винятковим, i величезна бiльшiсть українцiв вiрно й завзято боронили iмперiю. Повстання декабристiв. Багато царських офiцерiв, якi брали участь у наполео- нiвських вiйнах в Європi, зазнали впливiв полiтичних iнститутiв i цiнностей Заходу й стали їхнiми прибiчниками. Повернувшись iз перемогою, вони сподiвалися, що начебто лiберальний Олександр 1 упровадить в Росiї реформи на захiдний зразок. Але цей незбагненний правитель натомiсть доручив управляти країною таким ре- акцiонерам, як Аракчеєв. Глибоко розчарувавшись, невелика група самовiдданих армiйських офiцерiв, переважно представникiв найзнатнiших родiв Росiї, утвори- ли таємнi товариства, що ставили собi за мету повалення самодержавства i встанов- лення конституцiйного правлiння. Перше таке товариство - <Союз порятунку> - було засноване у Петербурзi 1816 р. Десь через п'ять рокiв воно розкололося на двi окремi групи. Аристократичне Пiвнiчне товариство, що й надалi перебувало у Петербурзi, продовжувало розвивати республiканськi iдеї. Не маючи сильного проводу, воно зробило небагато. Зате Пiв- денне товариство з осередком у Тульчинi, на пiвднi України, де служив його ке- рiвник - полковник Павло Пестель, дiяло ефективнiше. Людина залiзної волi та не- абиякого таланту, Павло Пестель переконав приєднатися до його органiзацiї iншу таємну групу - Товариство об'єднаних слов'ян. Серед проводу <Об'єднаних слов'ян> було двоє українцiв - брати Борисови з Полтави. Пестелю також вдалося схилити до спiвпрацi революцiйну польську групу, що дiяла на Українi. Таким чи- ном, Пiвденне товариство до 1825 р. з майже ЗО офiцерiв-змовникiв зросло до близько 160. Сформульована в документi пiд назвою <Руська правда> програма Пестеля була бiльш радикальною, нiж програма пiвнiчних конституцiоналiстiв. Вона передбачала скасування всякої соцiальної та полiтичної нерiвностi, модернiзацiю господарства країни, провiд революцiйної верхiвки, сувору централiзацiю управлiння. Незважаю- чи на те, що сам Пестель дiяв на Українi, його iдеї не вiдбивали iнтересiв неросiй- ських народiв iмперiї. Вiн стверджував, що за винятком полякiв з їхньою високороз- виненою культурою всi iншi нацiональнi меншостi повиннi пiдлягати русифiкацiї. Зокрема щодо українцiв вiн прямо заявляв: <Малоросiя нiколи не була й бути не може самостiйною... Вiдтак вона повинна поступитися своїм правом бути окремою державою>. Аналогiчних поглядiв в українському питаннi протягом багатьох поко- лiнь додержуватимуться й iншi росiйськi революцiонери. Члени Товариства об'єднаних слов'ян не подiляли централiстських уперед- жень Пестеля, схиляючись до iдеї реорганiзацiї iмперiї на федеративних засадах. Але хоч i серед проводу <Об'єднаних слов'ян> були українцi, сама Україна не фi- гурувала в числi членiв майбутньої федерацiї. Проте є свiдчення про дiяльнiсть у той же час iншого, не зв'язаного з Пестелем таємного товариства, яке складалося з українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич, предводитель полтавського дворянства. Його програма грунтовно обстоювала iдею вiдновлення української автономiї. Смерть Олександра 1 в груднi 1825 р. зненацька застигла iдеалiстично на- строєних революцiонерiв-дилетантiв як Пiвнiчного, так i Пiвденного товариств. Подолавши глибоку розгубленiсть, керiвники Пiвнiчного товариства зiбрали пiд своїм командуванням у Петербурзi кiлька тисяч вiйська i вдалися до спроби скинути нового царя Миколу 1. Це повстання провалилося, а всiх його провiдникiв заарешту- вали. На Українi Пiвденне товариство мало трохи бiльший успiх. Оскiльки Пестеля заарештували незадовго до повстання у столицi, провiд у товариствi перейшов до не- рiшучих Бестужева-Рюмiна та братiв Муравйових-Апостолiв. Хоч вони й змогли переконати близько тисячi своїх солдатiв приєднатися до повстання, бiльшої пiд- тримки з боку солдатiв та селян вони не дiстали. Пiсля тижня безцiльних блукань по Київщинi їхнi сили були розбитi вiрними царю вiйськами. Так повстання декабристiв - цей перший в iсторiї iмперiї революцiйний вибух - зазнало ката- строфiчної поразки. Польське повстання 1830 р. Згодом Україна стає ареною нового повстання. У листопадi 1830 р. таємне товариство молодих польських офiцерiв, натхнених революцiями, що розгорталися у Францiї та Бельгiї, пiдняло у Варшавi повстання проти росiян. Але пiсля перших успiхiв енергiя полякiв ослабла внаслiдок внутрiш- нiх конфлiктiв. На початку 1831 р., сподiваючись поширити свої дiї на Правобережну Україну, де глибоко вкорiнилася польська шляхта, повстанцi рушили на Волинь. Хоч вiдсутнiсть пiдтримки й наступ росiян змусили їх вiдступити у Схiдну Галичину, близько 5 тис. шляхти Правобережжя намагалися продовжити боротьбу. Було очевидним, що поляки не зможуть перемогти без пiдтримки народу, тобто українських селян. Намагаючись заручитися допомогою настроєних проти царату росiян i українцiв, поляки проголосили знамените гасло: <За нашу i вашу свободу>. Проте, щоб переконати українське селянство стати на бiк ненависних польських панiв, потрiбно було щось бiльше, нiж гасла. Деякi польськi повстанцi закликали звiльняти крiпакiв i цим привернути селян на свiй бiк, але бiльшiсть шляхти вiдкинула цю думку. Як наслiдок, селяни Правобережжя переважно трималися нейтральних позицiй, у той час як деякi скористалися нагодою помститися польським панам. У 1830-1831 рр. багато польських селян також вiдмовилися пiдтримати шлях- ту, демонструючи тим, що навiть у польському середовищi нацiональна свiдо- мiсть i почуття солiдарностi ще не проникли в маси. До середини 1831 р. повстання було придушене. Але ще багато рокiв пiсля нього таємнi польськi то- вариства органiзовували змови проти царя. Треба сказати, що в цих змовах i повстаннях було дуже мало спiльного з до- лею українцiв як таких, хоч i вiдбувалися вони на українськiй землi. Вже сам цей факт промовисто свiдчив, наскiльки невиразною й малозначущою стала в Ро- сiйськiй iмперiї початку XIX ст. полiтична вага України та українцiв. Реформи в Росiйськiй iмперiї Пiсля польського повстання 1830 р. iмперський уряд вирiшує об'єднати так званi захiднi губернiї, що колись належали Речi Посполитiй,- тобто Правобережну Украї- ну, Бiлорусiю й Литву. Аналогiчно тому, як у 1780-х роках Лiвобережжя було по- збавлене своїх самобутнiх рис, у 1830-х подiбнi заходи готувалися щодо Правобе- режжя. Однак у XIX ст. процес об'єднання в межах iмперiї мав бiльш система- тичний i всеохоплюючий характер, нiж у XVIII. Встановлювалась не лише однома- нiтнiсть в управлiннi, а й робилася спроба перетворити Правобережжя в культур- ному вiдношеннi на . Тепер на повну силу почала прово- дитися полiтика русифiкацiї. Хоча першочергова мета росiйської полiтики полягала в послабленнi польських впливiв на Правобережжi, вона лишила також глибокий вiдбиток на українському селянствi та єврейському населеннi мiст краю. У листопадi 1831 р. Микола I утворив у Києвi спецiальну комiсiю в справах захiдних губернiй. Голова комiсiї Вiктор Кочубей мав наказ <привести у вiдповiднiсть з великоруськими губернiями всi захiднi землi в усiх галузях життя>. За кiлька мiсяцiв позакривали всi польськi школи (українських майже не було), а шкiльну справу реорганiзували на iмпер- ських засадах iз переведенням навчання на росiйську мову. В Кременцi закрили славетний польський лiцей. Натомiсть у Києвi заснували росiйський унiверситет Св. Володимира. Характеризуючи завдання нового унiверситету, мiнiстр освiти Сер- гiй Уваров вiдверто сказав: <Унiверситет Св. Володимира - моє творiння. Але я пер- шим лiквiдую його, якщо вiн не виконуватиме своєї мети... поширювати росiйську освiту й росiйську нацiональнiсть на спольщених землях Захiдної Росiї>. Символом жорстокого нового режиму на Правобережжi став генерал Дмитро Бiбiков, що з 1837 по 1852 р. був генерал-губернатором Київської, Подiльської та Волинської губернiй. За губернаторства цього солдафона, <кожне слово якого па- дало, наче удар кийка>, Київ перетворився на бастiон росiйської культури й головну твердиню царської армiї. Спираючись на могутнє вiйсько, Бiбiков, незважаючи нi на що, проводив свою полiтику. За його наказом 60 тис. польських шляхтичiв були позбавленi дворян- ських грамот i пониженi до стану посполитих. Багатьох заслали вглиб Росiї. Близь- ко 3 тис. конфiскованих у шляхти маєткiв було перетворено на вiйськовi поселення, а замiсть полякiв на чиновницькi посади призначали росiян. Скасування у 1840 р. Литовського статуту (кодексу законiв, що спирався на зразки середньовiчного Заходу) разом iз ранiше лiквiдованим Магдебурзьким правом ознаменувало кiнець застосування захiдноєвропейської за своєю суттю юридичної практики на пiдвлад- нiй росiянам Українi. Деякi кроки Бiбiкова торкалися становища народних мас України. У 1839 р. вiн вiдновив кампанiю навернення (чи правильнiше - повторного навернення) греко- католикiв у православ'я, яку почала Катерина II. У Волинськiй, Подiльськiй губер- нiях, а також у Бiлорусiї греко-католицька церква, що визнавала зверхнiсть Риму, вже глибоко вкорiнилася й налiчувала 2 млн вiруючих. Шляхом масових депортацiй, а також пiдкупу Бiбiкову вдалося практично знищити на територiї iмперiї греко- католицьку церкву. Вiрнiсть їй змогла зберегти лише невелика кiлькiсть греко- католикiв у околицях Холма. Хоч це, звiсно, не входило до намiрiв генерал-губернатора, але деякi з його по- лiтичних заходiв принесли українцям несподiванi вигоди. Так, пiдтримуючи унi- верситет Св. Володимира, заснований у Києвi на противагу культурному впливу полякiв, вiн сприяв розвитковi закладу, що мав згодом вiдiграти надзвичайно важ- ливу роль у майбутньому вiдродженнi української культури. Так само, органiзував- ши у 1843 р. Тимчасову комiсiю для розбору давнiх актiв (Археографiчну комi- сiю) й сподiваючись отримати докази того, що Україна з незапам'ятних часiв була росiйською, вiн започаткував першу систематизовану колекцiю українських архiвних матерiалiв, надавши можливiсть українським патрiотам, якi працювали в комiсiї, глибше проникнути саме у неросiйське минуле краю. Пiдхiд Бiбiкова до селянства також мав несподiванi наслiдки. В надiї здобути прихильнiсть українських селян i ще бiльше пiдбурити їх проти польських панiв, генерал-губернатор упроваджує в 1847 р. Iнвентарнi правила. В них точно визначала- ся кiлькiсть землi, що надавалася селяниновi, а також види робiт, якi вiн мав виконувати для пана. Бiбiков скасував приватне оподаткування, яке ввели пани, та обмежив їхнє право втручатися в особисте життя селян. Проте, типовим для ро- сiйської бюрократiї чином, наступники Бiбiкова внесли стiльки доповнень до цих правил, що застосовувати їх стало просто неможливо, й шляхта продовжувала ха- зяйнувати, як i ранiше. Замiсть подяки властям спантеличенi й розгнiванi селяни Правобережжя кiлька разiв повставали. Перекручення у здiйсненнi бiбiковських заходiв були лише одним iз багатьох доказiв того, що в цю задушливу епоху, незва- жаючи на зовнi суворий контроль над суспiльством з боку царського режиму, уряд нiколи не мiг бути впевненим у наслiдках своєї полiтики чи в напрямi розвитку подiй у суспiльствi. Австрiйська iмперiя Як вже було сказано, Австрiя являла собою не країну, а iмперське утворення. У XIX ст. вона складалася iз сумiшi II великих народiв i ряду менших етнiчних груп, що населяли бiльшу частину Схiдної Європи й у 1800 р. становили близько однiєї сьомої населення всього континенту. Оскiльки жодна нацiя чи народнiсть не мала в iмперiї абсолютної бiльшостi, то й жодна нацiональна культура не була ви- значальною - до такої мiри, як росiйська культура в царськiй iмперiї. I хоч в ар- мiї та серед чиновництва переважала нiмецька мова, якою розмовляла найбiльш впливова нацiя iмперiї, вражаючою особливiстю цiєї iмперiї залишалася її етнiчна рiзноманiтнiсть. Поширюючи свiй суверенiтет на все нових пiдданих, династiя Габсбургiв не змiнювала, принаймнi спочатку, традицiйних форм влади в тих королiвствах, герцогствах, провiнцiях i мiстах, якi вона захоплювала. I так вiдбу- валося не лише тому, що Габсбурги не хотiли провокувати опiр, а й тому, що їм бракувало сильних централiзованих установ, необхiдних для унiфiкацiї управлiння. Вiдтак аж до середини XVIII ст. їхня iмперiя являла собою хисткий, слабо скоорди- нований конгломерат, який часто охоплювали кризи, породжуванi внутрiшнiми чварами або втручаннями ззовнi. У 1740 р. iмператриця Марiя Терезiя дiйшла висновку, що для збереження iм- перiї необхiдно провести реформи. Долаючи запеклий опiр мiсцевого дворянства, вона здiйснила ряд заходiв для змiцнення органiв центральної влади, а також створи- ла канцелярiї мiсцевої влади. Щоб заповнити цi посади, вона збiльшила бюрокра- тичний апарат. Марiя Терезiя також заклала пiдвалини великого постiйного вiйсько- вого вiдомства. Проте, як обачний полiтик, вона не прагнула цiлковитої одноманiт- ностi. Так, у стосунках з бунтiвливими мадярами вона часто вiддавала перевагу ком- промiсному рiшенню, не вимагаючи безумовної покiрностi своїй волi. Ще заповзятiшим реформатором виявився син Марiї Терезiї Йосиф II. Прибiч- ник тогочасних європейських теорiй мудрого правлiння, вiн вирiшив зробити свою дiяльнiсть взiрцем освiченого абсолютизму. За висловом одного англiйського iсто- рика, його правлiння <було освiченим, бо Йосиф II вважав за обов'язок монарха сприяти добробуту своїх пiдданих... а абсолютним тому, що нiхто, крiм нього, не мiг сказати, в чому саме цей добробут полягав i як його можна було досягти>. Своєю метою iмператор ставить покращити долю селян, оживити занепаду еко- номiку, пiдняти ефективнiсть чиновництва i вдосконалити освiту в усiй iмперiї. Не- вiдступно керуючись абсолютистськими принципами, вiн також намагається ска- сувати особливi права i привiлеї окремих земель, що ускладнювали проведення ре- форм. Як i належало сподiватися, з усiх амбiцiозних задумiв Йосифа II вдалося здiйснити лише деякi. Це викликало у нього гiрке розчарування. I все ж правлiння Йосифа II знаменувало винятковi часи, коли iмперiя прагнула й могла змiцнюватися й самооновлюватися. Згаданi реформи мали величезне значення для українцiв, оскiльки вони прово- дилися саме в час приєднання до iмперiї Галичини. Таким чином, бодай iз цiєї точки зору українцi ввiйшли до складу iмперської системи Габсбургiв в апогеї її розквiту. Українцi пiд владою Габсбургiв Величезна бiльшiсть українцiв в Австрiйськiй iмперiї проживала в Галичинi - пiвденно-схiднiй частинi колишньої Речi Посполитої, захопленої Габсбургами пiсля першого подiлу Польщi у 1772 р. Двома роками пiзнiше до Галичини була при- єднана Буковина - невеликий український край, що його вiдiбрав Вiдень у за- непадаючої Оттоманської iмперiї. Нарештi, у 1795 р., пiсля третього й останнього подiлу Польщi, до iмперiї були також включенi землi, заселенi поляками (включаю- чи Кракiв). Якщо Схiдну Галичину заселяли переважно українцi, то Захiдна Га- личина була головним чином польською. Поєднання в однiй адмiнiстративнiй про- вiнцiї цих двох народiв стане в майбутньому причиною напружених стосункiв мiж ними. Пiд посереднiм контролем Габсбургiв перебував ще один заселений українцями регiон. Розташоване на захiдних схилах Карпатських гiр Закарпаття з часiв се- редньовiччя входило до складу Угорського королiвства. У XIX ст. воно лишалося в угорськiй частинi iмперiї Габсбургiв i було iзольованим вiд iнших українських земель. Селяни. Умови життя в населених українцями землях iмперiї Габсбургiв харак- теризувалися одним словом: бiднiсть. Горбистий рельєф та невеликi надiли усклад- нювали обробку землi, а постiйний гнiт польської шляхти доводив селян до повного виснаження. Пiсля того як у результатi подiлiв Польщi невеличкi й бруднi галицькi мiста було вiдрiзано вiд традицiйних ринкiв на Українi, їхня й без того тяжка доля стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацiю однiєї з найбiльш нужденних i вiдсталих частин iмперiї. Величезну бiльшiсть захiдних українцiв складали селяни-крiпаки, для яких ви- зиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельними надiлами вони мусили вiдробляти на феодала панщину, що сягала п'яти-шести днiв на тиждень. Крiм того, шляхта нерiдко змушувала селян вiдбувати рiзнi роботи у панських маєтках i вимагала натурального оброку. Пiдраховано, що пановi дiста- валося десь вiд половини до третини жалюгiдного селянського прибутку. Нiби цього було мало, володарi маєткiв систематично експропрiювали селянськi та громадськi землi, залишаючи селянам чимраз меншi надiли. Так, якщо середня площа селян- ського надiлу в Схiднiй Галичинi у 1819 р. становила 14 акрiв, а шляхетського маєт- ку -1051 акр, то на 1848 р. вiдповiдно 9,6 та 1400. Отож, Схiдна Галичина являла собою переконливий зразок суспiльства, в якому багатi ставали ще багат- шими, а бiднi - ще бiднiшими. За таких умов навiть вижити було справою непростою. Iзольованi в майже не- доступних селах, яких налiчувалося близько 3,5 тис., застосовуючи примiтивнi сiльськогосподарськi методи, селяни Схiдної Галичини могли отримувати лише близько третини того, що вирощували селяни Чехiї та Австрiї. А їхнiй рацiон, до якого входили майже самi капуста й картопля, становив близько половини того, що споживав захiдноєвропейський селянин. Коли наставав голод, а це траплялося часто, багато виснажених селян гинуло. Були часи, мiж 1830 та 1850 рр., коли смертнiсть у Схiднiй Галичинi перевищувала народжуванiсть. Закономiрно, що три- валiсть життя захiдноукраїнського селянина була короткою - в середньому якихось ЗО-40 рокiв. Щоб знайти полегшення своєму злиденному iснуванню, селяни часто завертали до шинку. До цього їх заохочували польськi пани, що володiли легальною моно- полiєю на виробництво алкоголю, а також власники шинкiв, переважно євреї. Деякi землевласники навiть встановлювали для своїх крiпакiв кiлькiсть споживання ал- коголю, сподiваючись таким чином реалiзувати продукт, який зони виробляли. Бажання полегшити долю селянина рiдко коли, якщо взагалi спадало на думку галицькому шляхтичевi. У бiльшостi сама можливiсть такого вчинку, напевне, викли- кала б подив, бо селянин в їхньому розумiннi являв собою якусь нижчу форму людської iстоти, що не пiддається будь-яким удосконаленням. Духовенство. Проте не всi захiднi українцi були селянами. Виразну соцiальну групу, яка найбiльше з усiх прошаркiв захiдноукраїнського суспiльства набли- жалася до елiти, становило греко-католицьке духовенство. Останнє прибрало роль лiдера в селянському середовищi через вiдсутнiсть iншої групи, котра виконувала б цю роль,- унаслiдок того, що в XVI-XVII ст. українська знать вiдцуралася вiд свого суспiльства, полонiзувалась i перейшла в католицизм. Завдяки тому, що ниж- чому духовенству на вiдмiну вiд церковних iєрархiв дозволялося одружуватися, виникали цiлi династiї священикiв, якi нерiдко на багато поколiнь пов'язувалися зi своєю околицею. У XIX ст. у Схiднiй Галичинi налiчувалося близько 2-2,5 тис. та- ких родин. Частi зiбрання, тривалi вiдвiдини, взаємнi шлюби перетворили греко- католицьке духовенство на тiсно сплетену спадкову касту iз розвинутим почуттям групової солiдарностi. Зв'язане з масами спiльною вiрою, духовенство користувалося в середовищi своїх сiльських парафiян великим впливом i владою. Однак за матерiальним i культурним рiвнем український сiльський священик - особливо до приходу австрiй- цiв - ледве пiдносився над селянином. Хоча громада, як правило, видiляла священи- ку бiльше землi, нiж селяниновi, крiм того, додатковий прибуток давала плата за хрестини, вiнчання й похорони, проте нерiдко сiм'я померлого парафiяльного священика жила з одного надiлу. Багатьох священикiв розоряли витрати на те, щоб дати духовну освiту синовi чи вигiдно видати замiж дочку. Через незадовiльну богословську освiту чимало греко-католицьких священикiв у Схiднiй Галичинi наприкiнцi XVIII - на початку XIX ст. ледве могли прочитати лiтургiчнi тексти церковнослов'янською мовою. Тому їхнiй свiтогляд був ненабагато ширшим вiд селянського. Польська шляхта не виявляла великої поваги до греко- католицького духовенства. Так, ще до приходу Габсбургiв шляхта нерiдко примушу- вала священикiв працювати у своїх маєтках. Це дало, до речi, позитивнi резуль- тати, оскiльки українське духовенство встановило з селянством тiснiшi особистi та культурнi зв'язки, нiж польськi ксьондзи. Завдяки таким стосункам греко-католиць- Собор Св. Юра у Львовi кому духовенству легше було вести за собою селянство не лише у релiгiйних, а й в iн- ших справах. Вiдтак протягом усього XIX ст. захiдноукраїнське суспiльство скла- далося лише iз двох соцiальних верств: селянської маси й невеликої касти священи- кiв. Серед українцiв, за iронiчним польським виразом, були лише хлопи та попи. З огляду на те, що захiднi українцi ще в бiльшiй мiрi, нiж українцi у складi Росiйської iмперiї, не мали власної знатi, а також належного представництва се- ред мiщанства, деякi iсторики розцiнювали українське суспiльство як соцiальне неповне. За цим термiном таке суспiльство було глибоко неповноцiнним; i справдi, українцi мали обмежений доступ до полiтичної влади через вiдсутнiсть дворянства. Не маючи мiського населення, вони лишалися поза цариною торгiвлi та промисло- востi. Це, звiсно, не означає, що в Галичинi не було шляхти чи мiщан. Наприкiнцi XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4 % населення провiнцiї, а мiщани (бiльшiсть iз них - незаможнi ремiсники-євреї та крамарi, а також небагато замож- них купцiв) налiчували близько 300 тис., або 10 % населення. Крiм того, зi встановленням влади Габсбургiв з'являється нова соцiальна група - чиновники. Переважно нiмцi або нiмецькомовнi чехи, вони нiколи не були численною групою. Проте властi пiдтримували емiграцiю десяткiв тисяч iнших нiмцiв-колонiстiв, спо- дiваючись, що вони стануть взiрцем доброго господарювання й оживлять сiльську економiку. Таким чином, суспiльство Галичини в цiлому було й багатонацiональ- ним, i чiтко розшарованим, причому кожна його окрема етнiчна група займала свою виразно окреслену й замкнуту суспiльну, господарську та культурну царину. Реформи Габсбургiв i захiднi українцi Хоча реформи Габсбургiв кiнця XVIII ст. проводилися в усiй iмперiї, особливо великий вплив вони справили в Галичинi, котра найгострiше потребувала змiн. Йо- сиф II був особливо заiнтересований у цiй провiнцiї, вбачаючи в нiй щось на зразок лабораторiї, де можна було б експериментувати з рiзними засобами перебудови суспiльства, зокрема iз засобами розширення його виробничих можливостей. Спочатку Вiдень ставив щодо Галичини подвiйну мету: по-перше, демонтувати ста- ру систему управлiння, в якiй панувала шляхта, й замiнити її дисциплiнованим i пiдпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге - покращити соцiально-еконо- мiчне становище посполитого люду. Адмiнiстративна реорганiзацiя в Галичинi була проведена швидко та ефективно. До 1786 р. польськi закони було замiнено австрiйськими, а шляхетськi асамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знатi й дати їй голос у справах управлiння, Вiдень упроваджує Асамблею станiв, що складалася iз шляхти та ду- ховенства. Але асамблея ця не мала права приймати власнi ухвали, а лише могла звертатися з петицiями до iмператора. Реальна влада зосереджувалася в руках iмперських чиновникiв. Уся провiнцiя подiлялася на 18 регiонiв (iз приєднанням Буковини їхня кiлькiсть зросла до 19), очолюваних призначеними Вiднем урядни- ками зi своєю нiмецькомовною канцелярiєю. На верхiвцi цiєї бюрократичної драбини стояв губернатор, якого призначав сам iмператор. Увесь цей чиновницький апарат перебував у Львовi, або Лемберзi, як його називали австрiйцi, що став центром адмiнiстрацiї та судочинства провiнцiї. Цiсар-реформатор. Найважливiшi з численних реформ Йосифа II стосувалися селян. У 1781 р., розумiючи, що без полегшення їхньої долi неможливо полiп- шити соцiально-економiчне становище Галичини, iмператор наважується провес- ти смiливi полiтичнi заходи, спрямованi на скасування крiпацтва. В межах цих заходiв землевласниковi заборонялося вимагати вiд селянина бiльше трьох днiв панщини на тиждень, або 156 днiв на рiк (для найбiднiших селян встанов- лювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додатковi повинностi на користь землевласника; закон надавав селяниновi право обробляти свiй надiл, а також такi особистi свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на iншi надiли, звертатися зi скаргами на свого пана до суду. Це були змiни величезної ваги. Галицький селянин бiльше не був якоюсь зне- важеною, не захищеною законом iстотою. Тепер вiн став особою з певними законни- ми правами. Втiм це не значить, що реформи зрiвняли селян з iншими класами. У багатьох вiдношеннях селянин лишався пiдвладним пановi й залежним вiд нього. Однак його становище полiпшилося: зi звичайного предмета особистої класностi вiн стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свiй надiл у спадщину й стосунки якого iз землевласником регулюються законом. Смiливий i рiшучий ха- рактер цих реформ стає ще очевиднiшим, якщо згадати, що саме в час їх проведення iнша iмператриця - Катерина II - заганяла у крiпацтво селян Лiвобережної Ук- раїни. Великi переваги принесла нова полiтика й греко-католицькiй церквi. З самого по- чатку Марiя Терезiя та Йосиф II у стосунках з греко- та римо-католицькою церква- ми спиралися на принцип паритету. Для греко-католицького духовенства, яке про- тягом тривалого часу зазнавало польських утискiв, цей принцип спричинився до значного полiпшення його становища. Польськi феодали бiльше не могли втручатися у призначення парафiяльних священикiв, якi згiдно iз законом тепер отримали рiв- нi з римо-католицькими ксьондзами права. До того ж економiчний статус греко- католицького духовенства пiднявся завдяки скромнiй урядовiй платнi. Всi цi заходи вiнчало вiдновлення у 1808 р. пiсля 400-лiтньої перерви чину митрополита галиць- кого. Так греко-католицька церква - ця єдина установа, з якою могло ототож- нюватися українське селянство,- ввiйшла у XIX столiття оновленою. Основною причиною зростаючої впевненостi в собi греко-католицького ду- ховенства стали реформи в галузi освiти, що їх розпочала Марiя Терезiя. У 1774 р. iмператриця заснувала у Вiднi греко-католицьку семiнарiю - Барбареум, що давала студентам iз Захiдної України не лише систематичну богословську освiту, а й мож- ливiсть животворних контактiв iз захiдною культурою. В 1783 р. у Львовi була засно- вана ще бiльша семiнарiя. Як завжди, йосиф II пiшов на крок далi своєї матерi: у 1784 р., прагнучи мати бiльше освiчених чиновникiв i священикiв, вiн засновує у Львовi унiверситет, який став першим вищим учбовим закладом такого типу на українськiй землi. На його чотири факультети вступило близько 250 студентiв, переважно полякiв, а втiм були й українцi. Оскiльки викладачi, здебiльшого нiмцi, читали лекцiї незрозумiлими українцям нiмецькою або латинською мовами, то для останнiх було органiзовано окремий факультет, що називався <Студiум рутенум>. Викладання тут велося штучним язичiєм, що поєднувало церковнослов'янську мову з мiсцевою українською говiркою. Початкової освiти у Схiднiй Галичинi практично не iснувало. У лiчених одноклас- них школах, на якi можна було натрапити по селах, навчання вели напiвписьменнi дяки, якi ледве могли дати своїм учням щось бiльше, нiж початки абетки й Святого письма. Щоб покращити становище, у 1774 р. австрiйцi впровадили систему трьох типiв шкiл: однокласнi парафiяльнi, в яких користувалися мiсцевою говiркою; трикласнi з нiмецькою та польською мовами навчання й чотирикласнi, що готували учнiв для продовження освiти у середнiх школах (гiмназiях) та унiверситетах. Старi середнi школи, що їх для синiв шляхти утримували деякi католицькi чернецькi ордени, лiквiдовувалися. За всiх своїх вражаючих масштабiв реформи Йосифа II в дiйсностi бiльше свiдчили про те, чого вiн прагнув, нiж про те, чого вiн фактично досягнув. У Гали- чинi, як i в iнших частинах iмперiї, багато реформ наштовхнулися на нездоланнi перешкоди. Iмператор, зокрема, вважав, що, полегшивши долю селян, вiн збiльшить продуктивнiсть їхньої працi. Але незабаром стало очевидним, що економiчнi проблеми Галичини крилися не лише в селянствi. На вiдмiну вiд Росiйської Украї- ни Схiдна Галичина не мала великих земель, вiдкритих для колонiзацiї, та виходу до моря, що пiдштовхнув би розвиток торгiвлi. На вiдмiну ж вiд Захiдної Європи, де селяни починали переселятися до мiст i працювати на фабриках, що виникали тут i там, близько 60 найбiльших мiст Схiдної Галичини пересували у станi економiч- ного застою. Словом, можливостi економiчного розвитку цього регiону були над- звичайно обмеженими. До того ж економiчна полiтика Вiдня тiльки поглиблювала це становище. Вона ставила собi метою зберегти сiльськогосподарський характер схiдної частини iмперiї й стимулювати розвиток промисловостi в таких захiдних провiнцiях, як Австрiя та Богемiя. Призначена служити джерелом продуктiв харчу- вання та сировини, а також ринком для готових товарiв, Галичина фактично була внутрiшньою колонiєю краще розвинених захiдних провiнцiй iмперiї. Реформи наштовхувалися й на перешкоди з боку шляхти, яка не пропускала можливостi пiдiрвати їх. Розлючена конфiскацiями своїх земель та зменшенням ролi в освiтнiй справi, не поспiшала йти назустрiч реформам i римо-католицька церква. Врештi-решт опiр нововведенням сягнув критичної точки. Мадяри, обуренi полiтикою централiзацiї та онiмечення, що її проводив Вiдень, почали погрожувати повстанням. Розчарований Йосиф II був змушений вiдмiнити багато своїх заходiв. Пiсля смертi iмператора в 1790 р. по ньому лишилася гiрка епiтафiя: <Тут спочиває Йосиф II, усi зусилля якого зазнали невдачi>. На початку XIX ст. габсбурзькi правителi, особливо Франц 1, продовжували вiд- ступати вiд позицiй цiсаря-реформатора. Характерно, що багато покращень у стано- вищi селянства було вiдмiнено й фактично вiдновлено крiпацтво. Проте деякi рефор- ми у галузi церкви, освiти й права лишилися в силi. Без них та без iнших прецедентiв освiченого правлiння Йосифа II важко було б здiйснити майбутню лiбералiза- цiю iмперiї наприкiнцi XIX ст. Рутенство. За всiєї своєї обмеженостi й неповноти реформи Йосифа II й Марiї Терезiї все ж полiпшили умови життя захiдних українцiв - одного з найбiльш пригноблених народiв iмперiї, вплинувши не лише на їхнє матерiальне буття, а й на погляди та настрої. Як i належало сподiватися, реформи збудили серед українцiв почуття глибокої вдячностi до Габсбургiв у цiлому i до Йосифа II зокрема. Вiдданiсть династiї так глибоко вкорiнилася, що українцiв називали <тирольцями Сходу>. Ця велика залежнiсть i навiть плазування перед Габсбургами мали свої негативнi наслiдки. Вони живили так зване рутенство - сукупнiсть настроїв, що панували в се- редовищi захiдноукраїнської елiти 'аж до 1830-х рокiв. Його прибiчникам - го- ловним чином священикам - був властивий граничний провiнцiалiзм, що ототож- нював українцiв виключно з Галичиною, греко-католицькою церквою й кастою священикiв. Новий консерватизм, що запанував у Вiднi, посилив притаманну захiдноукра- їнськiй церковнiй верхiвцi пiдозрiливiсть до нововведень. Наслiдуючи польську шляхту аж до переходу на польську мову, рутенцi культивували псевдоаристокра- тизм, що виявлявся у зневазi до селянства та <мови свинопасiв>. Пiднесення Габс- бургами статусу духовенства послабило його зв'язки з селянами, серед яких воно жило. Духовенство стало дивитися тiльки в напрямку Вiдня, рабськи приймало все, що вельможно дарувала йому столиця, й не висувало нiяких власних вимог. Психологiя рутенства допомагала гнобити й тримати у вiдсталостi цiлi поколiння за- хiдних українцiв, перешкоджаючи їм боротися за кращу долю. Таким чином, на Українi, що була пiд Австрiєю, як i на Українi пiд владою Росiї, багато представникiв мiсцевої елiти допомагали мiцно тримати в iмперських шорах власних спiввiтчиз- никiв. Iмперське панування принесло українцям набагато жорстокiшi тотальнi види полiтичної, суспiльної та економiчної органiзацiї, нiж тi, що були їм ранiше вiдомi. Чиновництво зробило присутнiсть iмперської держави в українськiй громадi до- сить виразною. З цiєю присутнiстю з'явилося вiдчуття того, що десь у розкiшнiй, хоч i далекiй столицi всемогутнiй i всезнаючий iмператор творить життя українцiв. У мiру того як образ божественно величної iмперiї - чи Росiйської, чи то Австрiй- ської - заволодiвав уявою української елiти, згасала її вiдданiсть рiдному краю. Врештi-решт для неї українськi землi з усiєю очевиднiстю були лише частиною якогось бiльшого цiлого. Аналогiчним чином слабло усвiдомлення української самобутностi, таке сильне в Козацькiй Українi XVII-XVIII ст. Iмперська доба спричинилася до роздвоєння українського суспiльства - одне було частиною Росiйської iмперiї, друге - Австрiйської. I справдi, починаючи з 1654 р. українцi жили у двох рiзних полiтичних системах - Москва поши- рила свою владу до Лiвобережжя, в той час як бiльшiсть українських земель ли- шалася у складi польсько-литовської Речi Посполитої. Але на пiзнiших ста- дiях iснування останньої полiтичне, культурне й соцiально-економiчне зна- чення захiдних українцiв настiльки пiдупало, що стало ледве вiдчутним. Як ми довiдаємось, у XIX ст. пiд владою Австрiї це становище докорiнно змiниться, й захiднi українцi знову почнуть грати першорядну роль в iсторiї свого народу. Вiдтак, тогочасна iсторiя України йшла двома паралельними шляхами: один торували захiднi українцi в Австрiйськiй iмперiї, а другий - схiднi українцi в Росiйськiй.