КОЗАЦЬКА ЕРА СУСПIЛЬСТВО, ЕКОНОМIКА Й КУЛЬТУРА Економiка Соцiальнi змiни в Гетьманщинi Вiдкриття Пiвдня Демографiчна й територiальна статистика Правобережжя пiд владою Польщi Культурне життя Українському козацтву не вдалося створити рiвноправне суспiльство. У XVIII ст. соцiальний устрiй Лiвобережної України був приведений у вiдповiднiсть з устро- єм сусiднiх земель. З виникненням у Гетьманщинi дворянської верхiвки селяни знову стали крiпаками, а козаки за своїм статусом зрiвнялися з селянами. На Правобережжi вiдновила свiй режим польська шляхта, яка повернула старi поряд- ки. У росiйськiй частинi України соцiальне напруження дещо пом'якшувалося завдяки вiдкриттю для колонiзацiї неозорих родючих земель Причорномор'я, захоплених у запорожцiв i кримських татар. Але у 1768 р. на Правобережжi, що перебувало пiд владою Польщi й де соцiально-економiчне гноблення поглиб- лювалося релiгiйною дискримiнацiєю, українськi селяни пiдняли криваве повстання проти шляхти. Це повстання зазнало поразки, а шляхта вiдновила свою владу. Здавалося неможливим похитнути суспiльно-економiчний лад. Зате початок i се- редину XVIII ст. у Гетьманщинi ознаменував пожвавлений розвиток культури. I все ж до кiнця столiття Україна прибрала виразно провiнцiйних рис у всiх регiонах i на всiх рiвнях - культурному, соцiальному та економiчному. Економiка Сiльське господарство було у Гетьманщинi основною формою життєдiяльностi населення, а торгiвля та промисловiсть лишалися слабкорозвинутими навiть у по- рiвняннi з росiйською Пiвнiччю. Як i в iнших абсолютистських державах Європи, росiйський iмперський уряд робив спроби стимулювати економiчне зростання пери- ферiї, зокрема України, але тiльки в тiй мiрi, в якiй це не перешкоджало розвитку Росiї. Так чи iнакше результати цiєї полiтики справляли на Україну обмежуючий вплив протягом бiльшої частини столiття. Сiльське господарство та пов'язанi з ним промисли. Найважливiшою змiною в українському сiльському господарствi стало поширення його на пiвдень. Та попри збiльшення площ i вiдмiнну якiсть нових земель не вiдбулося вiдчутного пiд- вищення врожаїв, що пояснювалося застарiлiстю реманенту та методiв господа- рювання. На нових землях i надалi використовувалася марнотратна система трипiльної сiвозмiни, колонiсти часто переселялися на цiлиннi землi замiсть того, щоб покращувати вже оброблюванi. Середнi врожаї пшеницi лише в три-чотири рази перевищували кiлькiсть посiяного зерна й за європейськими мiрками були про- сто жалюгiдними. Таку вiдсталiсть зумовлювало крiпацтво. Маючи в надлишку дар- мову робочу силу, землевласники не вiдчували потреби у нововведеннях. До того ж крiпацтво, особливо в його українських формах, стояло на перешко- дi професiйнiй рiзноманiтностi. На росiйськiй Пiвночi, де грунти були неродючi, землевласники часто заохочували своїх селян сплачувати оброк грошима, заробле- ними на торговельних i промислових пiдприємствах, що починали розвиватися в мiстах. На Українi з її родючими грунтами феодали, навпаки, вимагали вiд селян вiдробляти панщину. Як наслiдок - i це належить пiдкреслити - український селя- нин прив'язувався до традицiйних способiв життя в селi та в полi тiснiше, нiж ро- сiйський. При загальнiй млявостi в економiцi села все ж з'являлися певнi нововведення. Наприкiнцi XVIII ст. було впроваджено новi культури, такi як кукурудза й картоп- ля. Бiльше, нiж будь-коли, землевласники робили вкладення у пов'язанi з сiль- ським господарством виробництва, що приносили їм прибуток. Особливого по- ширення набуло будiвництво млинiв. Землевласники використовували їх не тiльки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли робити це селянам. На 1782 р. лише на Лiвобережжi налiчувалося 3300 водяних млинiв i близько 12 тис. вiтрякiв. Проте найприбутковiшим iз побiчних занять дворянських пiдприємцiв було виробництво пшеничної горiлки, вiд продажу якої багато феодалiв отримували до половини грошових прибуткiв. Не дивно, що в 1750 р. в кожному полку Геть- манщини було в середньому 50 ?уралень. Iншi землевласники бралися за розведен- ня уславлених українських волiв, овець, а також коней. Зокрема, Кирило Розу- мовський мав табун iз 5 тис. коней, iз них 800 чистокровних. Зберiгали свою попу- лярнiсть i такi традицiйнi промисли, як бджiльництво,- деякi пасiки Правобережжя налiчували аж по 15 тис. вуликiв. Торгiвля. Хоч на перешкодi торгiвлi на Українi продовжували стояти поганi шляхи, брак грошей, надмiрнi позичковi проценти (вiд 20 до 50 на рiк), вона помiтно розвивалася. Торгiвля та сiльськогосподарське виробництво були взаємозалежни- ми. Труднощi пересування змушували людей з'їжджатися до певних мiстi сiл у вiдповiднi до церковного календаря строки, щоб продавати свiй крам i купувати необхiднi речi. Великi торговельнi ярмарки, що тривали тижнями й пропонували на продаж величезне розмаїття товарiв, вiдбувалися у Нiжинi, Ромнах, Києвi, Пере- яславi, Полтавi, Харковi та iнших мiстах. До 1780 р. на Лiвобережжi, що у госпо- дарському вiдношеннi було динамiчнiшим, нiж Правобережжя, проводилося близько 400 ярмаркiв. Дрiбнiша торгiвля велася тут на 700 мiсцевих базарах. Iншою поширеною, особливо серед козацтва та заможнiшого селянства, формою дрiбної торгiвлi був продаж солi та риби. Тi, в кого вистачало грошей на вiз i запряжку волiв, великими ватагами вирушали у небезпечнi мандрiвки до Чорного моря. Там, наван- тажившись сiллю та рибою, вони розвозили їх по всiй Українi. Деякi з чумакiв накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великi пiдприємства. Так замiсть бартерної системи, тобто простого обмiну товарiв на товари, на Українi розви- валося грошове господарство. До того як у кiнцi XVIII ст. були заснованi чорноморськi порти, зовнiшня торгiвля майже не розвивалася. Якщо ранiше українськi купцi пiдтримували широкi зв'язки з балтiйськими портами й захiдними ринками, то iмперська полiтика спричи- нилася до того, що торгiвля перемiстилася на Пiвнiч. У 1714 р. Петро 1 змусив українських купцiв довозити пшеницю до таких росiйських або контрольованих ро- сiянами портiв, як Архангельськ, Рига i Санкт-Петербург. У 1719 р. був заборонений експорт на Захiд українського збiжжя, а на польсько-українському кордонi вводили- ся суворi мита на iмпорт, щоб запобiгти конкуренцiї щойно заснованим росiйським мануфактурам. У ввозi продуктiв на Лiвобережжя росiйськi купцi користувалися пiльгами, тодi як українцi за готовi товари, якi вони возили на Пiвнiч, сплачували мито вiд 10 до 40 %. Користуючись таким становищем, росiйськi купцi стали активно проникати в українську торгiвлю. На 1754 р., коли мiж Росiєю та Лiвобережжям ска- сували торговi бар'єри, росiяни вже опанували оптову торгiвлю. Мануфактури. Порiвняно з Росiєю промисловiсть на Українi розвивалася повiльнiше. З одного боку, широкi сiльськогосподарськi можливостi поглинали увагу й енергiю українцiв, з iншого - iмперська полiтика пiдштовхувала промисло- вий розвиток Росiї, розглядаючи Україну насамперед як джерело сировини. Ця ситуацiя схиляла багатьох iсторикiв досталiнського перiоду до думки, що економiчнi взаємини мiж Росiєю та Україною мали колонiальний характер. Проте ману- фактурне виробництво на Українi не було ще цiлком занедбане й у своїх дрiбних формах набуло широкого розповсюдження. Лiвобережна старшина й польськi магна- ти Правобережжя заснували цiлий ряд гут i склодувних мануфактур, на кожнiй з яких працювало 15-20 робiтникiв. Монастирi займалися виробництвом паперу. В мiстах чисельнiсть таких ремiсникiв, як ковалi, склодуви, теслярi, малярi, шевцi та кожум'яки, часто сягала 400-600. Деякi села, особливо на менш родючих землях Пiвнiчної Гетьманщини, жили виключно з ткацтва та обробки деревини. На вiдмiну вiд мiських промислових центрiв Захiдної Європи мануфактурнi пiдприємства України i Росiї нерiдко виникали на селi, де жили пiдприємцi-дворяни. Iнша вiдмiннiсть вiд європейських моделей полягала в провiднiй ролi уряду в розвитку ма- нуфактур. Так, iмператорський уряд заснував на Слобiдськiй Українi величезнi текстильнi фабрики на тисячi робiтникiв, зобов'язавши крiпакiв працювати на них аналогiчно тому, як вони працювали на пана. Соцiальнi змiни в Гетьманщинi Нова знать. На початок XVIII ст. на верхiвцi суспiльної структури Гетьманщини вже мiцно утвердилася новонароджена знать. Кiнець козацької рiвноправностi був майже невiдворотним, бо схiдноєвропейськi суспiльства не знали нiякого iншого способу управлiння полiтичним i соцiально-економiчним життям, крiм того, згiдно з яким за несення служби феодальна знать отримувала право володiти землею й селянами. Внаслiдок цього Лiвобережжя набуло рис бiльшої сформованостi та стабiльностi, розвинувши суспiльнi вiдносини, подiбнi до тих, що iснували в сусiд- . нiх країнах, де знать займала панiвне становище. Найяскравiшим свiдченням перемоги елiтизму в Гетьманщинi було <Значкове вiйськове товариство>. У його списках значилися iмена дорослих чоловiкiв iз стар- шинських родин, якi ще не займали нiяких посад, але з появою вакансiї могли отри- мати певне призначення. У 1760-х роках товариство органiзовувалося за складною iєрархiєю i включало 1300 прiзвищ. Крiм того, iснувало близько 800 осiб, що фактич- но обiймали урядовi посади. Таким чином, у серединi XVIII ст. верхiвку Гетьманщини складали близько 2100 знатних чоловiкiв iз понад 1 млн загальної чисельностi чоловiчого населення. У 1785 р., коли iмператорський уряд зробив спробу включити українську знать до росiйського дворянства, ця цифра зросла у декiлька разiв. Через те, що Санкт-Петербург не був упевнений в тому, як саме визначати належнiсть до шляхти в Гетьманщинi, тисячi дрiбних українських урядникiв i за- можнiших козакiв претендували на статус дворянина, багато з них на пiдставi фаль- шивих документiв. Iз дворянським титулом з'явилися й земельнi маєтки. Старшинi їх дарували гетьмани й царi. У багатьох випадках урядники незаконно привласнювали закрiпленi за їхнiми посадами землi. Внаслiдок цього у 1735 р. понад 35 % оброблю- ваних земель Гетьманщини було приватною власнiстю шляхти. Завдяки своїм поса- дам шляхта, крiм того, господарювала ще на 11°^ земель. Отже, менш як 1 % населення володiли майже 50 % землi. Як i скрiзь у Європi, багатства розподiлялися серед знатi нерiвномiрно. Кiлька родин, особливо тi, з яких походили гетьмани, полковники та члени гене- ральної старшини, завдяки своєму впливовi та зв'язкам отримували величезнi латифундiї. Наприклад, Мазепа володiв 19 654 маєтками, Скоропадський - 18882, Апостол - 9103. Проте маєтнiсть середнього представника старшини була скромною й звичайно являла собою один маєток iз ЗО селянами, тобто третину володiнь серед- нього росiйського дворянина. Цi цифри свiдчать про те, що в Гетьманщинi знать була чисельнiшою, нiж у Росiї, а закрiпачене селянство - навпаки. Але якою б не Мешканцi Лiвобережної України: шляхтичка i козацький полковник. Кiнець XVIII ст. була козацька старшина (або шляхта, як вона себе титулувала) - багатою чи бiдною,- вона однаково визискувала i селян, i козакiв. Вiд перших вона вимагала все обтяжливiших оброкiв, панщини та особистої служби, а у багатьох зубожi- лих козакiв купувала або погрозами вiдбирала землю, намагаючись обкласти їх такими ж повинностями, як i селян. Суспiльний антагонiзм мiж черню й старшиною мав важливi полiтичнi наслiдки, бо давав можливiсть царському урядовi нацьковувати одну верству українського суспiльства на iншу. Так, у XVII ст. Москва пiдтримувала народнi маси проти козацької старшини, коли остання вдалася до спроби вiдкинути зверхнiсть царiв; у XVIII ст. царi, навпаки, допомагали старшинi, покаранiй пiсля провалу її се- паратистських намагань, визискувати селянство, вiдтак посилюючи залежнiсть української знатi вiд росiйських монархiв. Таким чином, хоч деякi представники знатi й надалi лишалися вiрними Гетьманщинi й традицiям її самоврядування, багато з них iз практичних мiркувань виявляли свою лояльнiсть насамперед росiйському монарховi. Особливо сильною проiмперська орiєнтацiя стала пiсля 1785 р., коли Катерина II зрiвняла українську знать iз росiйським дворянством у своїй <Хартiї дворянських вольностей>. Такими ж привабливими, насамперед для бiднiшої старшини, були можливостi зробити кар'єру, якi вiдкривалися внаслiдок нових величезних загар- бань росiйського уряду. Завдяки своїй вiдносно добрiй освiтi та адмiнiстративному досвiду представники української знатi отримували посади не лише в iмперськiй адмiнiстрацiї колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Кри- му, Правобережжя й навiть на Кавказi - у далекiй Грузiї. На кiнець XVIII ст. українцi займали ряд найвищих посад в iмперiї. У 1770-х та 1780-х роках родини Безбородькiв, Завадовських, Кочубеїв i Трощинських дава- ли iмперiї канцлерiв та мiнiстрiв, якi допомагали багатьом своїм землякам отри- мувати призначення на впливовi посади у Санкт-Петербурзi. Численнi особистi можливостi та переваги, що їх давала служба iмперiї, значною мiрою пояснюють те, чому лiквiдацiя Гетьманщини зустрiла такий слабкий опiр серед української знатi. А оскiльки просування по службi вимагало обiзнаностi з iмперською культу- рою, багато українських дворян вiдмовлялися вiд свого барвистого козацького вбран- ня й переходили на європейський стиль, починали розмовляти росiйською чи фран- цузькою мовою. Й лише окремi старшини, на яких поблажливо дивилися як на романтикiв, тужили за знищеною Гетьманщиною та за давньою козацькою славою. Занепад козацтва. Пiсля повстання 1648 р. козацтво користувалося широкими привiлеями. Вiйськова служба надавала козакам право землеволодiння й звiльняла вiд податкiв, їм дозволялося мати самоврядування, вести торгiвлю, а також ви- робляти горiлку - привiлей, що ранiше належав шляхтi. Вiдтак, якщо за величиною маєткiв бiльшiсть козакiв мало чим вiдрiзнялися вiд селян, то прав у них було майже стiльки, скiльки їх колись мала польська шляхта. Єдине, що заборонялося коза- кам,- це змушувати селян вiдбувати панщину - право, що зберiгалося виключно за шляхтою. Але попри всi цi вольностi з кiнця XVII ст. спостерiгається постiйне по- гiршення становища рядового козацтва. Унаслiдок зростання впливу старшини простi козаки втратили такi важливi полi- тичнi прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згуб- нiшими для них були економiчнi проблеми, що крилися у самiй природi козацько- го життя, яке змушувало їх бути водночас i селянами, й воїнами. До повстання 1648 р. козаки могли виконувати таку подвiйну роль, оскiльки вiйни були коротки- ми, здобич - великою, а субсидiї польського уряду давали додатковий прибуток. Але за царiв вiйськовi конфлiкти-такi як 21-лiтня Пiвнiчна вiйна-тягнулися без кiнця й краю. Навiть у мирний час росiйськi урядники часто примушували козакiв працювати на будiвництвi укрiплень, каналiв тощо. Вiдбуваючи тривалу й виснажливу службу власним коштом, козаки часто залази- ли у борги. В результатi багато з них продавали свої надiли кредиторам iз середови- ща старшини, часто пiд тиском i незмiнно за низькими цiнами, продовжуючи меш- кати на своїх колищнiх землях як орендарi, виконуючи повинностi, аналогiчнi селянським. Лише небагатьом козакам щастило добитися титулу старшини, що з кожним днем ставало дедалi важчим. Таким чином, занепад козацтва скоротив його чисельнiсть iз 50 тис. у 1650 р. до ЗО тис. у 1669 i до 20 тис. у 1730 р. Стурбована цим явищем царська влада у 1723 р. i вдруге у 1728 р. заборонила продаж козацьких земель. Але цi заходи виявилися неефективними, бо торкалися симптомiв хвороби, а не її справжнiх причин. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, подiливши козакiв на двi категорiї: заможнiших боєздат- них козакiв, що називалися виборними, i на тих, котрi були надто бiдними, щоб купити собi вiйськове спорядження (пiдпомiчникiв). У той час як виборнi воювали, пiдпомiчники мали забезпечувати їх провiзiєю, служити гiнцями й навiть обробля- ти їхнi землi. Пiдпомiчники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим вiд селянського. Фактично бiднiшi козаки перетворилися на слуг своїх заможнiших това- ришiв i старшини. Попри цi змiни економiчне становище всього козацтва й далi погiршувалося. В 1764 р. у реєстрах фiгурувало 175 тис. виборних козакiв i 198 тис. пiдпомiчникiв. Але фактично боєздатними були лише 10 тис. виборних козакiв. Зростала також кiлькiсть заборгованих козацьких господарств. До кiнця Мешканцi Лiвобережної України: селянин i селянка. Кiнець XVIII ст. столiття бiльшiсть бiднiших козакiв опустилася до рiвня державних селян. Зник- нення кордону, а разом з ним i потреби обороняти його, економiчнi труднощi, перетворення старшини на великих землевласникiв, вiдсталiсть у вiйськовiй спра- вi - все це призвело до того, що козаччина на Українi перестала iснувати. Повторне закрiпачення селян. Становище селян Лiвобережжя (незакрiпачених селян, яких у Схiднiй Європi лишалося мало), як i становище козакiв, постiйно погiршувалося, починаючи з часу Великого повстання 1648 р. Вже за гетьману- вання Богдана Хмельницького вживалися заходи щодо повернення старих порядкiв, позаяк гетьман дозволив деяким монастирям i далi збирати з селян оброк. Рiзкий за- непад селянства стався у XVII ст., коли вiльнi та автономнi <вiйськовi поселення> було вiдписано iз земельного фонду Гетьманщини iндивiдуальним землевласникам iз старшини. Спочатку цi власники збирали скромну орендну плату й зобов'язували своїх орендарiв виконувати такi роботи, як заготiвля, дров та перевезення сiна. За часiв Мазепи максимальна трудова повиннiсть зросла до двох днiв на тиждень; хоч це й було обтяжливим порiвняно з часом, коли селяни Лiвобережжя взагалi не викону- вали повинностей, усе ж вона становила лише половину чи третину панщинної повинностi польських чи росiйських селян. Проте всього через одне поколiння се- редня тривалiсть панщини зросла до трьох днiв на тиждень, а подекуди сягала чоти- рьох-п'яти днiв. Крiм того, у перiод вiйни селяни мали постачати iмператорське вiйсько провiзiєю, постоєм, утримувати шляхи, зводити мости й виконувати  iншi роботи. Коли ж селяни зверталися по захист до росiйських монархiв, то знаходили мало симпатiї, оскiльки доля росiйських селян була набагато гiршою. При- клад пригнобленого росiйського крiпака сприяв ще нещаднiшiй експлуатацiї українського селянина. I все ж таки доки селянин мав право лишати свого пана, вiн мiг перейти до поблажливiшого хазяїна, поселитися в iншому селi чи у вiдкритому степу. З цих причин старшина за пiдтримки росiйського уряду поступово обмежувала право переходу селян. Закон 1727 р. передбачав, що, лишаючи своїх феодалiв, селяни втрачали право на майно, яке належало їм на старому мiсцi, а з 1760 р. селяни повин- нi були отримувати у пана письмовий дозвiл на переїзд. Утративши законне право кидати пана, багато селян Гетьманщини вдавалися до забороненої законом втечi. Улюбленим мiсцем притулку для тисяч утiкачiв були землi запорожцiв, що давало Катеринi II додаткову пiдставу для знищення Сiчi. У 1783 р. Катерина II зробила останнiй у цiй справi крок, заборонивши лiвобережним селянам за будь-яких обста- вин лишати своїх феодалiв. Вiдтак через 130 рокiв пiсля свого визволення у 1648 р. лiвобережний селянин знову став крiпаком. Занепад мiщанства. В аграрне' орiєнтованiй Гетьманщинi мiщани зазнавали вiдкритої дискримiнацiї. За винятком таких гетьманiв, як Мазепа та Апостол, козацька адмiнiстрацiя у кращому разi iгнорувала їх, а в гiршому всiляко намага- лася пiдiрвати їхнє становище. Навiть у межах мiста органи мiського управлiння та судочинства не мали влади над такими його мешканцями, як численнi представники старшини, козацтва i селян. У деяких випадках старшина просто лiквiдовувала автономнiсть невеликих або слабо захищених мiст i переводила їхнiх жителiв пiд свою безпосередню пiдлеглiсть. У результатi кiлькiсть мiст у Гетьманщинi змен- шилася з 200 у 1723 р. до 122 через 60 рокiв. Мiщани були не лише полiтичне безправними, а й перебували в економiчно не- вигiдному становищi. Звiльненi вiд податкiв козаки могли продавати в мiстах свiй крам, не сплачуючи мiсцевого мита. Водночас мiщани, щоб забезпечити грiшми скарбницю мiста, були змушенi сплачувати податок за продукти, якими вони торгу- вали. Тому вони нерiдко мали менше крамниць у власному мiстi, нiж козаки й солда- ти росiйських залог чи навiть ченцi. За таких обставин у бiльшостi мiст Лiвобережжя проживала невелика кiлькiсть люду - в середньому вiд 3 до 5 тис. (див. також табл. 2). Однак серед цього загального застою iснували й оази достатку i зростання. Завдя- ки значенню Києва як адмiнiстративного, вiйськового, торговельного й культурного центру його населення зросло з II тис. у 1723 р. до близько 43 тис. у 1780-х роках. Процвiтали й такi розташованi на пiвночi поблизу росiйських торгових центрiв мiста, як Стародуб та Нiжин. Скласти уявлення про господарську дiяльнiсть, що розгорталась у цих мiстах, допоможе така статистика: у 1786 р. в Нiжинi налiчувало- ся 387 крамниць, шiсть кав'ярень, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, вiсiм цегелень, двi цукроварнi, 15 вiтрякiв. Проте в цiлому протягом усього XVIII ст. в еконо- мiчному вiдношеннi українськi мiста розвивалися повiльно. На тлi такого застою май- бутнiй бум у Пiвденнiй Українi здавався особливо вражаючим явищем. Таблиця 2 Соцiальна структура Лiвобережної України (1795 р.) Соцiальний стан Чисельнiсть, тис. чол. У вiдсотках до загальної чисельностi населення Шляхта Духовенство Мiщани Козаки Селяни 36 15 92 920 1240 1,6 0,7 4,0 40,0 53,7 Разом 2300 100 Вiдкриття Пiвдня Одвiчне просування схiдних слов'ян до родючих чорноземiв Пiвдня, до Чорного моря було постiйним чинником iсторiї України. До кiнця XVIII ст. ця мета нарештi була досягнута. Пiвденна третина України вiдкрилася для розвитку головним чином завдяки зусиллям росiйського iмперського уряду, й за значенням цю подiю можна порiвняти з колонiзацiєю американського Заходу. В освоєннi Пiвдня iнтереси українського суспiльства спiвпали з iнтересами росiйського iмперського експансiо- нiзму. Колонiзацiя причорноморських степiв розпочалася ще до зруйнування Сiчi та за- воювання Кримського ханства. Посилення феодального гнiту в Гетьманщинi та на пiдлеглому Польщi Правобережжi штовхало тисячi селян до втечi на запорозькi землi, завдяки чому їхнє населення зросло вiд якихось 11 тис. осiб чоловiчої статi в 1740 р. до понад 100 тис. у 1775 р. Крiм того, царський уряд заохочував до колонiзацiї чужоземцiв. У 1752 р. попри протести запорожцiв захiдна частина козацьких земель була надана кiльком тисячам православних сербiв, що рятувалися вiд переслiдувань у католицькiй iмперiї Габсбургiв. Ця колонiя називалася Новою Сербiєю. Через рiк на схiд вiд Сiчi було засновано ще одну колонiю - Слов'яно- сербiю. За царювання Катерини II щедрi земельнi надiли отримували на Пiвднi нiмецькi поселенцi. Водночас тут неухильно зростала росiйська адмiнiстративна та вiйськова присутнiсть. Опiр запорожцiв цим зазiханням тiльки прискорив зруйну- вання Сiчi в 1775 р. У 1780-х роках пiсля переселення запорожцiв i завоювання Кримського ханства почалася велика колонiзацiя Пiвдня. Щоб заохотити до нових земель дворян, iмператорський уряд пропонував їм привабливi умови. Дворяни (переважно росiйськi офiцери та цивiльнi службовцi) отримували в дар надiли по 40 тис. акрiв за умови заселення кожного з них 25-ма селянськими господарствами. Але якщо землi було в надлишку, то селян бракувало. Щоб привабити селян, дворяни робили їм поступки. Так, для отримання надiлу в 160 акрiв новоприбульцi повиннi були вiдробляти лише два днi панщини замiсть чотирьох-п'яти. У 1780 р. велику частину завербованих селян становили укра- їнцi з Правобережжя. До нових земель також переселялися росiйськi старовiри, нiмцi, молдавани. Територiя ця, незважаючи на неодноразовi реорганiзацiї та пе- рейменування, була вiдома пiд назвою Новоросiї. У 1796 р. її населення вже сягнуло вражаючої цифри 554 тис. чоловiк, 80 % яких складали росiяни та українцi. Ще швидше, нiж колонiзацiя Степу, йшло зростання причорноморських мiст. На мiсцях давнiх грецьких колонiй чи турецьких фортець виникали Олексацарiвськ, Херсон, Миколаїв, Одеса. Населяли їх люди рiзних нацiональностей: росiяни, греки, вiрмени, євреї. Збiжжя становило основу жвавої торгiвлi, що стала розвиватися у Причорномор'ї. Столiттями Україна продукувала пшеницю в достатку, проте вона не мала вигiдного виходу на свiтовi ринки. Коли його нарештi забезпечили новi причорноморськi порти, хлiбороби та купцi негайно iз цього скористалися. Мiж 1778 i 1787 рр. урожаї в Новоросiї зросли на 500 %. Мiж 1764 i 1793 рр. обсяг зовнiшньої торгiвлi у причорноморських портах, i насамперед в Одесi, пiдстрибнув на 2200 %. Землевласники, що ранiше вирощували зерно насамперед для власних потреб, тепер продукували його на продаж. Нарештi Україна перестала бути сте- повим пограниччям Європи й перетворилася тепер на житницю цiлого конти- ненту. Демографiчна й територiальна статистика На кiнець XVIII ст., коли процес зростання населення в Європi рiзко прискорив- ся, чисельнiсть українцiв сягнула близько 10 млн i пiсля росiян вони залюднювали найбiльшу в Європi площу. Але не маючи власної держави й перебуваючи пiд чужо- земною владою, українцi лишалися малопомiтними у полiтичному вiдношеннi. Данi щодо їхнього розселення по регiонах Росiйської iмперiї та польсько-литовської Речi Посполитої подано в табл. 3. Таблиця З Землi, населенi українцями наприкiнцi XVIII ст. Територiя Площа, тис. кв. км Населення, тис. чол. (приблизно) Гетьманщина, або Малоросiя (Росiйська iмперiя) 92 2300 Слобiдська Україна (Росiйська iмперiя) 70 1000 Пiвденна Україна (Росiйська iмперiя) 185 1000 Правобережна Україна (Рiч Посполита) 170 3400 Схiдна Галичина (Рiч Посполита) 55 1800 Закарпаття (iмперiя Габсбургiв) 13 250 Буковина (Оттоманська iмперiя до 1772 р.) 5 150 Разом 585 10000 Українськi землi були заселенi з нерiвномiрною густотою. Найбiльш заселе- ним регiоном була Схiдна Галичина (35 чоловiк на кв. км), потiм Лiвобережжя (25 чоловiк), Правобережжя (20) i нарештi- недавно захопленi степовi регiони Пiвденної України (5 чоловiк на кв. км). Етнiчний склад земель, населених україн- цями, також коливався вiд регiону до регiону. Українцi складали 95 % населення Лiвобережжя, близько 90 % - Правобережжя, близько 75 % - Схiдної Галичини i близько 65 % - Пiвдня України. Значних масштабiв набула мiграцiя населення, що головним чином переселялося з Лiвого берега на Правий i особливо на Пiвдень. Правобережжя пiд владою Польщi Попри поступову втрату своєї автономiї Гетьманщина Лiвобережжя лишалася виразно українським полiтичним, культурним та соцiально-економiчним цiлим, яким ще понад столiття правила автохтонна знать. Ця автономiя не поширювалася на майже 50 % українцiв, що лишалися пiд владою Польщi. З огляду на те, що їхня знать переважно полонiзувалася й не мала нiяких полiтичних iнституцiй, цi українцi (величезну бiльшiсть яких становили селяни) були безпорадними перед жорстоким соцiально-економiчним i релiгiйним гнобленням. Мало що лишилося вiд жвавих колись культурних центрiв Захiдної України. Особливо страшнi лиха спiт- кали Правобережжя. Спочатку здавалося, що сама доля призначила, щоб ця колиска козацтва й арена перших перемог повстання 1648 р. стала осередком нового ко- зацького устрою. Проте спустошливi вiйни доби Руїни перетворили край на безлюдну пустелю. Правобережжя знову потрапило пiд владу Польщi у 1677 р., але тiльки в 1713 р. там були встановленi польсько-шляхетськi порядки. Подiливши країну на чотири традицiйнi воєводства: Волинське, Подiльське, Брацдавське та Київське (сам Київ лишався пiд владою Росiї), поляки стали продавати або роздавати величезнi площi незайманих земель магнатським родам. До найбагатших належали роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Брани- цьких, Сангушкiв та Ревуцьких. До середини XVIII ст. близько 40 магнатських ро- дiв, представники багатьох iз яких були нащадками польських вельмож, вигнаних у 1648 р., володiли 80 % територiї Правобережжя. Як i столiття тому, магнати принаджували на цi землi селян, пропонуючи їм надiли на строк вiд 15 до 20 рокiв та звiльнення вiд усяких повинностей. Селяни з ентузiазмом зустрiли цей крок, цiлими потоками перебираючись сюди з Галичини, Лiвобережжя й навiть Центральної Польщi. Не важко було передбачити, що з подальшим заселенням цих земель i закiнченням термiну слобiд зростали й вимоги панiв до селян. До кiнця XVIII ст. у бiльшостi земель Пiвнiчного Заходу селяни були перетворенi на крiпакiв, що працювали у панських маєтках по чотири-п'ять днiв на тиждень. У менш заселених регiонах Пiвдня умови були дещо сприятливiшими, оскiльки основною формою селянських повинностей тут виступав оброк, а не панщина. Якщо село вiдроджувалося швидко, то процес вiдновлення мiських центрiв пере- бiгав повiльнiше. На додаток до руйнувань, викликаних вiйнами, мiсто пiдривав його давнiй ворог - шляхта. Сидячи по своїх сiльських маєтках, якi постачали їй усе необхiдне, шляхта всiляко заважала розвитковi мiст: численнi ремiсники, що працювали в її маєтках, конкурували з мiськими ремiсниками; мiщанам заборо- нялося займатися такими вигiдними промислами, як млинарство, ткацтво, вироб- ництво поташу й особливо високоприбуткове винокурство; багато мiст були такими лише за назвою, позаяк становили приватну власнiсть магнатiв, причому до 80 % їхнiх мешканцiв складали селяни, якi обробляли навколишнi землi. Незважаючи на цi труднощi, деякi мiста, як, зокрема, Луцьк i Дубно на Волинi, Кам'янець- Подiльський та Бар на Подiллi, Бердичiв та Умань у Київському i Брацлавському воєводствах, змогли значно вирости, головним чином завдяки мiсцевiй та зовнiш- нiй торгiвлi. Великий обсяг цiєї торгiвлi здiйснювали євреї, що значно урбанiзу- валися. Основними продуктами експорту з Правобережжя були збiжжя та худоба. їх традицiйно возили суходолом на Захiд або ж до портiв Балтiйського моря, проте пiд кiнець XVIII ст. польськi магнати поступово стали орiєнтуватися на порти Чорноморського узбережжя. Майже всi багатства, створенi на Правобережжi, йшли до кишень польських <королькiв>, про володiння й марнотратство яких ходили легенди. Лише роди- нi Любомирських належали ЗI мiстечко та 738 сiл, тодi як один iз представникiв клану Потоцьких мав 120 тис. крiпакiв та 400 шляхтичiв почту. Прикладом дивовиж- ної непомiрностi магнатiв слугує опис одного з їхнiх бенкетiв, на якому 60 бикiв, 300 телят, 50 овець, 150 свиней та близько 20 тис. тушок дичини запивали понад 32 тис. л угорського вина, не рахуючи величезної кiлькостi iнших напоїв. Якщо взяти до уваги те, що вся ця екстравагантнiсть покривалася за рахунок укра- їнського селянства, стане очевидним, що польська шляхта забула уроки повстання 1648 р. Iншим прикладом повернення шляхетських порядкiв стало вiдновлення на Правобережжi утискiв православ'я. Спираючись на активну пiдтримку польського уряду та вiйська, греко-католицькi iєрархи провадили систематичну кампанiю, скеровану на пiдрив православного духовенства й навернення його пастви до като- лицизму. Вона була настiльки ефективною, що в 1760-х роках у Київському та Подiльському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафiй. Позбавленi церков, православнi стали дивитися на свої монастирi як на оплот вiри. У 1761 р. Мельхiседек Значко-Яворський - молодий архiмандрит Мотронинсько-Троїцько- го монастиря й провiдник православних на Правобережжi - почав органiзову- вати опiр католицькому та греко-католицькому гнiтовi. Найважливiшим його кро- ком стало звернене до Катерини II прохання прийти на допомогу православним у Польщi. Iз втручанням у справу православної Росiї релiгiйне питання прибирало на Правобережжi нового й загрозливого забарвлення. Гайдамаччина. За винятком вiдносно невеликого числа козакiв, що наймалися на службу до польських магнатiв, козацтва на Правобережжi бiльше не iснувало. Через те, на вiдмiну вiд ситуацiї 1648 р., пригнобленим селянам бракувало сил, що могли б пiдтримати його у повстаннi проти шляхти. I все ж виникали широкi, хоч i сти- хiйнi прояви народного опору. Його учасникiв називали гайдамаками. Як i <козак>, слово <гайдамака> тюркське за походженням i означає <волоцюга>, <гра- бiжник>. Вiд початку XVIII ст. й надалi поляки називали так селян-утiкачiв, якi ховалися глибоко в лiсах i час вiд часу виходили грабувати шляхетськi маєтки. Такi вигнанцi суспiльства, що жили грабунком багатих i часто користувалися пiдтримкою народних мас, були поширеним явищем на свiтанку новiтньої Європи. Аналiзуючи його, англiйський iсторик. ЛЗрiк Гобсбон уживає поняття <соцiальне розбiйництво>. На його думку, <соцiальнi розбiйники> поєднували в собi звичайнi роз- бiйницькi iнстинкти й напiвальтруїстичнi прагнення помститися за гноблених спiввiтчизникiв шляхом експропрiацiї власностi у багатих. Поза цими невиразними iдеалiстичними мотивами <соцiальнi розбiйники> не мали чiтко окресленої iдеологiї чи планiв встановлення соцiально-економiчної системи на противагу вже iснуючiй. Великою мiрою цю концепцiю Гобсбона можна вiднести й до гайдамакiв. Гайдамаки, якi спочатку викликали у правобережної шляхти тiльки легке роздра- тування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однiєю з причин зростання їхньої чисельностi було закiнчення 15-20-рiчного термiну звiльнення се- лян вiд повинностей. Пiсля стiлькох рокiв свободи багато селян не бажали миритися з раптовим закрiпаченням i приєднувалися до гайдамакiв. Польська армiя не була великою перешкодою для втiкачiв. Через небажання шляхти фiнансувати її вiйсько- вi сили Речi Посполитої зменшилися до якихось 18 тис. чоловiк. Iз них 4 тис. закрi- плювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримати порядок. Але чи не найвирiшальнiшим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини, було сусiдство iз Запорозькою Сiччю, з якої надходили постачання, людське поповнення i - що найважливiше - досвiдченi ватажки. Особливу небезпеку для шляхти являли гайдамаки тодi, коли поляки втягувалися в мiжнароднi конфлiкти й кризи. Так, у 1734 р., коли мiж росiянами й двома польськими фракцiями точилася боротьба навколо обрання нового короля Польщi, сотник надвiрного вiйська князя Єжи Любомирського на iм'я Верлан утiк iз вiйська й оголосив повстання проти панiв. Буцiмто спираючись на пiдтримку росiйської iмператрицi, Верлан зiбрав близько тисячi гайдамакiв i селян у сформованi на взiрець козацьких загони й розпочав великий грабiжницький похiд Брацлавщиною та Гали- чиною. Врештi польське вiйсько змусило його втекти до Молдавiї. Пiдбадьоренi успiхами Верлана, стали виникати iншi гайдамацькi ватаги, якi намагалися пере- вершити його. Польська шляхта, проте, вiдповiдала ударом на удар. Вона пiдку- пом схилила знаного гайдамацького ватажка запорожця Саву Чалого до того, щоб вiн виловлював власних спiввiтчизникiв. Протягом кiлькох рокiв удавалося Чало- му виконувати це завдання, доки на Рiздво 1741 р. його не вбили запорожцi. У 1750 р. гайдамацькi заворушення знову значно посилилися. В самiй лише Брацлавщинi було поплюндровано 27 мiст i 111 сiл. Тiльки завдяки новим вiйськовим пiдкрiпленням удалося придушити рух, що розгорiвся у велику пожежу. <Соцiальне розбiйництво> також поширилося на Захiднiй Українi, особливо в Карпатах. Там ватаги розбiйникiв, що називалися опришками i звичайно налiчу- ванiй по ЗО-40 чоловiк, часто нападали на шляхту, заможних купцiв та орендарiв-єв- реїв. Найславетнiшим iз опришкiв був Олекса Довбуш, який, немов легендарний Ро- бiн Гуд, роздавав награбоване добро бiдним, завоювавши велику популярнiсть серед гуцулiв. Пiсля того як у 1745 р. Довбуша вбив чоловiк його коханки, на його мiсце прийшли iншi ватажки, такi як Василь Баюрак та Iван Бойчук. Останнiй, зазнавши невдач у Галичинi, втiк на Запорозьку Сiч, звiдкiля спробував, хоч i без успiху, знову повести на захiд нову ватагу. Незважаючи на неодноразовi зусилля поль- ських властей придушити опришкiв, вони продовжували дiяти в Карпатах, аж доки цi землi у 1772 р. не вiдiйшли до Австрiйської iмперiї. Колiївщина. 1768 рiк був часом загальної смути. Шляхту Речi Посполитої дедалi бiльше дратувало постiйне втручання у польськi справи росiйської царицi Катерини II. Спочатку вона добилася того, що королем Польщi обрали її коханця Станiслава Понятовського, а згодом примусила полякiв гарантувати релiгiйнi свобо- ди православним. Розлючена шантажем росiян польська шляхта утворила в лютому 1768 р. Барську конфедерацiю й напала на росiйськi вiйська, розташованi на поль- ських землях. Для православних Речi Посполитої настали тривожнi часи. Багато з них були переконанi, що конфедерати не простять їм пiдтримки, що її вони одержували вiд росiян. Iншi вирiшили вдарити по шляхтi, доки вона не напала першою. .  У травнi 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на- пiвнiч у заселенi частини Правобережжя ватага iз 70 гайдамакiв пiд проводом Максима Залiзняка, запорожця з Лiвобережжя. Залiзняковi люди пiдбурювали селян до повстання. У їхнiх манiфестах проголошувалося: <Настав час скинути з себе рабство... i по- мститися за муки, зневагу i небаченi гноблення, яких ми зазнали вiд наших панiв>. За лiченi днi загiн поповнили новобранцi з селян i мандрiвних гайдамакiв. Мiсто за мiстом падали перед повстанцями: Фастiв, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка. На початку червня близько 2 тис. гайдамакiв обступили Умань - добре укрiплене мiсто, де сховалися тисячi шляхтичiв, католицьких та греко-католиЦьких священи- кiв, орендарiв-євреїв. Долю Уманi вирiшив Iван Гонта - сотник в охоронi Сте- фана Потоцького, який разом зi своїм загоном узяв бiк повстанцiв. Коли мiсто здалося, почалась нещадна рiзанина, в якiй страшною смертю загинули тисячi чоловiкiв, жiнок i дiтей. Наприкiнцi червня в руках повстанцiв були Київське, Брацлавське, а також частина Подiльського i Волинського воєводств. Лише присутнiсть польських та росiйських вiйськ на iнших захiдноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанцiв. До поразки повстання зовсiм несподiвано спричинилися росiяни. Побоюючись поширення повстання на Лiвобережжя, Катерина II наказала своєму полководцевi генералу Михайлу Кречетникову подати допомогу полякам. Увечерi 6 липня 1768 р. Кречетников запросив на бенкет Залiзняка, ?онту та iнших гайдамацьких ватажкiв, де заарештував їх разом з їхнiми приголомшеними товари- шами. Росiяни видали ?онту та 800 його людей полякам, якi пiддали його тортурам, а потiм стратили. Залiзняка та решту гайдамакiв було заслано до Сибiру. Наступних кiлька рокiв польський воєвода Юзеф Стемпковський продовжував чинити помсту над українськими селянами, тисячi яких вiн замордував у своїй резиденцiї в Коднi. Так зустрiло сумний кiнець останнє повстання українських селян проти поль- ських феодалiв. Церква на Лiвобережнiй Українi. Гравюра кiнця XVIII ст. Культурне життя XVIII столiття було парадоксальною добою в iсторiї української культури. Воно стало свiдком дивовижного розквiту українського мистецтва й лiтератури, що вiдобразився у химерному стилi барокко. Проте майже одночасно з цим створювали- ся умови, за яких українська культура позоавлялася своїх самобутнiх рис i змушена була адаптуватися до росiйських iмперських взiрцiв. Церква. Православна церква столiттями виступала центром та рушiєм куль- турного життя на Українi. В боротьбi з польським католицизмом вона стала втiленням української самобутностi. Але самобутнiсть ця поблякла iз вступом на арену Росiйської iмперiї як оборонця всього православ'я, включаючи українське. Позбавлена сенсу iснування, українська церква втратила свою рушiйну силу. Приблизно в цей же час вона перестала iснувати як окреме цiле. Поглинання української церкви iмперським духовним перебi- гало паралельно з лiквiдацiєю автономiї Гетьманщини. Деякий час пiсля переходу в 1686 р. пiд зверхнiсть московського патрiарха українська церква процвiтала: її шко- ли були найкращими в iмперiї; її добре освiчених священикiв завзято переманювали до себе росiяни; завдяки покровительству Мазепи змiцнилася її економiчна база. I все ж розвивалися подiї, що не вiщували їй нiчого дорого. Вже у 1686 р. Чернiгiв- ська єпархiя була вилучена з-пiд юрисдикцiї київського митрополита й пiдпорядкова- на Москвi. Трохи згодом подiбне вiдбулося з Переяславською єпархiєю. Ще бiльше владу київського митрополита було пiдiрвано мiж 1690 i 1710 рр., коли врештi-решт поступилися перед тиском полякiв i перейшли до греко-католикiв такi давнi бастiони українського православ'я, як Львiвська, Перемишльська та Луцька єпархiї. Найдошкульнiшого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро I скасував Московську патрiархiю, заснувавши Священний Синод - бюрократичну установу, до якої входили урядовi службовцi та духовенство i яка наглядала за спра- вами церкви. Це фактично перетворило православну церкву як у Росiї, так i на Ук- раїнi на бюрократичний додаток держави. Українцi брали безпосередню участь у цих нововведеннях, зокрема їх пiдтримував Феофан Прокопович - найближ- чий радник царя в церковних справах. Водночас українець Стефан Яворський, провiдний православний дiяч iмперiї, виступав проти них. Знищення бюрократичним централiзмом автономiї та самобутностi української церкви було лише справою часу. В 1722 р. Священний Синод призначив архiєписко- пом Варлаама Вонатовича, порушуючи сталу традицiю, за якою на цю посаду завжди обирав собор церковних iєрархiв. За впертi протести проти реформ у 1730 р. його заслали на далеку Пiвнiч. Сповнене ксенофобiї росiйське духовенство, яке довгий час пiдозрювало українцiв у тому, що вони <заразилися> латинськими впливами, стало переробляти їх на власний штиб. Пiд приводом викорiнення <єретичних вiдхилень> Священний Синод змушував українцiв друкувати книги, писа- ти iкони, зводити церкви за росiйськими взiрцями. У 1786 р. державi були переданi всi церковнi землi, й церква у фiнансовому вiдношеннi стала цiлком залежною вiд уряду. Наприкiнцi столiття бiльшiсть церковних iєрархiв України були росiянами або зрусифiкованими українцями. Колись осiбна й зорiєнтована на Захiд україн- ська православна церква тепер стала всього-на-всього готовим засобом поширення росiйської iмперської культури. Освiта. Порiвняно з Росiєю освiта в Гетьманщинi досягнула високого рiвня. За даними, зiбраними в семи полках iз десяти, у 1740-х роках iснувало 866 початкових шкiл, де в обсязi трирiчного курсу викладалися основи читання та пись- ма. Ця структура рiзко вiдрiзнялася вiд освiти на Правобережжi, де бiльшiсть шкiл контролювали єзуїти, а польська початкова освiта для українських селян була практично недоступною. Це й було однiєю з причин незначної ролi, яку вiдiгравало Правобережжя в культурному життi України тiєї доби. Щодо середньої освiти, то Лiвобережжя могло похвалитися кiлькома колегiями, зокрема у Чернiговi, Переяславi та Харковi. Головним осередком вищої освiти була Києво-Могилянська академiя, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрiй фiнансовiй пiдтримцi Мазепи вона стала одним iз провiдних культурних центрiв православного свiту. В десятилiття, що передувало Полтавськiй битвi, в нiй щороку вчилося 2 тис. студентiв. Серед її викладачiв були такi свiтила, як Йосафат Кроков- ський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Побудована за суворими правилами 12-рiчна програма навчання в академiї користувалася таким високим авторитетом, що росiйськi правителi заповзято вербували її викладачiв i випускникiв, пропонуючи їм найвищi в iмперiї церковнi та урядовi посади. Проте взаємини Київської академiї з росiйськими правителями не завжди були дружнiми. Пiсля iсторiї з Мазепою внаслiдок репресiй царату загальне число студентiв скоротилося до менше нiж двох сотень. У 1740-х роках завдяки само- вiдданому керiвництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу й академiя вступила в перiод свого останнього розквiту. Вона сама великою мiрою Титульна сторiнка Академiчних тез Києво-Могилянської академiї. Гравюра Г. Лемцького, 1739 р. породила причини свого остаточного занепаду. Тiсно пов'язана з церквою й уком- плектована представниками духовенства, академiя, як i ранiше, робила наголос на таких традицiйних предметах, як фiлософiя, теологiя, риторика та мови. її схоластичнi методи навчання застарiли, а спроби засвоїти рацiоналiстськi науко- вi течiї, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релiгiйна орiєнтованiсть i традицiоналiзм стояли на перешкодi залученню до академiї моло- дi, зацiкавленої сучасними знаннями. У 1790 р. понад 90 % iз 426 її студен- тiв були синами священикiв. Зрештою славетний учбовий заклад перетворився на богословську семiнарiю. Водночас українцi, якi прагнули здобути сучасну освiту, охоче вступали до нових росiйських закладiв (як, зокрема. Московський унiверси- тет та Медична академiя), заснованих у 1750-х роках. Усвiдомлюючи вiдсталiсть української вищої освiти, гетьман Розумовський разом iз старшиною звернувся до iмперського уряду по дозвiл заснувати унiверситет у Батуринi, але дiстав вiдмову. До кiнця XVIII ст. ситуацiя стала цiлком протилежною: провiднi учбовi заклади iмперiї знаходилися тепер не на Українi, а в Росiї. Культурнi досягнення. Починаючи з середини XVII до кiнця XVIII ст. в художнiй та iнтелектуальнiй царинi панував стиль барокко. Його поява спiвпала з гiдною подиву культурною добою в iсторiї країни й водночас допомагала формуванню цiєї доби. Задовольняючи смаки знатi, барокко пiдкреслювало велич, розкiш та декоративнiсть. Цей стиль мав збуджувати почуття людини i в такий спосiб ово- лодiвати її думками. Вiн вiддавав перевагу формi перед змiстом, химерностi перед простотою, синтезовi перед самобутнiстю. Саме здатнiсть до синтезу зробила барокко особливо принадним для українцiв - нацiї, котра перебувала мiж право- славним Сходом та латинiзованим Заходом. Барокко не принесло на Україну якихось нових iдей, воно скорiше пропонувало новi прийоми,- такi як парадокс, гiпербо- лiзацiя, алегорiя, контраст,- i всi вони допомагали культурнiй елiтi ефективнiше окреслити, опрацювати й розвинути старi iстини. Багато представникiв цiєї елiти не виявляли зацiкавленостi мiсцевим життям чи нацiональною справою. Вони мислили себе насамперед у межах всього православного свiту. Це дало деяким українським iсторикам культури пiдстави критикувати їх за вiдсутнiсть нацiональ- 'ного корiння, за безплiднiсть та iзольованiсть вiд життя, що точилося довкола. I все ж барокко принесло на Україну культурний динамiзм, прагнення доскона- лостi, спрагу спiлкування iз Заходом. Спливе багато води, перш нiж культурне життя України знову зануртує з такою ж силою. Лiтература й мистецтво. Багато бароккових рис позначилося на творах так званих <перелiтних птахiв>, тобто українцiв, що навчалися в польських чи захiдноєвро- пейських унiверситетах i повернулися до Києва, щоб викладати в Академiї. Зва- жаючи на їхню європейську освiченiсть, Петро 1 покликав їх очолити в Росiї церковнi та освiтнi установи. Найвидатнiшими серед них були Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та Симеон Полоцький. Але було й багато iнших. Мiж 1700 i 1762 рр. понад 70 українцiв та бiлорусiв обiймали найвищi церковнi посади iмперiї, тодi як росiяни - лише 47. Хоч бiльша частина їхньої творчої кар'єри проходила на Пiвночi, деякi з цих мандрiвних учених-священикiв ще за свого перебування в Києвi зробили значний вклад у культуру. Так, викладаючи поетику в Київськiй академiї, Прокопович у 1705 р. написав свою знамениту iсторичну драму <Володимир>, що оспiвувала введення християнства на Русi. При- свячена Мазепi та Петру 1, п'єса мiстила яскраво вираженi ознаки патрiотизму, зокрема у трактуваннi Прокоповичем Києва як <другого Єрусалиму>. Проте цi сантименти не завадили Прокоповичу стати провiдним iдеологом реформ Петра I, спрямованих на секуляризацiю й централiзацiю суспiльства. Стефан Яворський, ректор Київської академiї, який у 1721 р. зайняв найвищу в росiйськiй церквi посаду, славився своїми елегантними вiршами, писаними українською, польською та латинською мовами. Перебуваючи в Росiї, вiн написав <Камiнь вiри> - красно- мовний виступ проти протестантизму. Виходили з Київської академiї й письменники iншого гатунку. Це були не свя- щеники, не викладачi, а студенти, що згодом ставали козацькими хорунжими та писарями. На противагу богословським проблемам, барвистим панегiрикам, уче- ним диспутам, якими захоплювалися їхнi вчителi, цi письменники цiкавилися на- самперед iсторiєю рiдної землi й писали так званi козацькi лiтописи. Автором найцiкавiшого з них був писар Самiйло Величко. У передмовi до своєї працi цей учений козак запитує: <Ежели может що бмти любопьiтствующему праву чело- веческому, кроме телесннх требований, ласкавнй чительнику, так угодное й при- ятное, яко чтение книжное й ведение прежде бивших деякий й поведений людских?> Потiм Величко пояснює, як роки спустошення України збудили в ньому iнтерес до минулого своєї землi: <Видех же к тому, на розннх там местцах, много костей человеческих, сухих й нагих, тилко небо покров себе имущих, й рекох во уме - кто суть сия. Тех всох, еже рек, пустих й мертвих насмотревшися, поболех сердцем й душею, яко красная й всякими благами прежде изобиловавшая земля й отчизна наша Украиномалоросийская во область пустине Богом оставленна й населници ея, славине предки наши, безвестнии явишася. Аще же й вопрошах о том многих людей стариннмх, почто бьiсть тако, из яких причин й чрез кого опустошися тая земля наша? - то не единогласно отвещеваху ми, еден тако, а другий инако; й не- мощно мне бьiло совершенно з их не единогласнмх повестей информоватися о па- дении й запустении оноя тогобочньiя отчизнм нашея>. Iнший зразок цього лiтературного жанру створив Григорiй Грабянка. Вiн нази- вався <Дiї запеклої i од початкiв полякiв кривавої небувалої бранi Богдана Хмельни- цького, гетьмана Запорозького з поляками> i мав на метi показати, що <українцi є рiвнi з iншими>. Аналiзуючи недавнє минуле, як Величко, так i Грабянка рiшуче пiдтримують претензiї старшини на соцiально-економiчне та полiтичне панування на Українi. Скасування Гетьманщини також знайшло вiдгук у лiтературi. Зокре- ма, у 1762 р. Семен Дiвович написав довгу полемiчну поему пiд назвою <Роз- мова Великоросiї з Малоросiєю>, в якiй боронив право України на автономiю. У тому ж струменi писав свої працi Григорiй Полетика. Яскраве уявлення про психологiю козацької верхiвки давали щоденники та записки Миколи Ханенка, Якова Маркевича та Пилипа Орлика. Високого рiвня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українськi митцi, бiльшiсть яких працювали в Росiї, уславилися насамперед на музичнiй нивi. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок українським та росiйським традицiям хорової музики. У багатьох їхнiх творах яскраво вiдчутний вплив українських народних мелодiй. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький, в архiтектурi - Iван Григорович-Барський. На початку столiття завдяки фiнансовiй пiдтримцi Мазепи в стилi так званого козацько- го барокко було споруджено ряд церков, що порiвняно з захiдноєвропейськими виглядали бiльш стриманими й елегантними. Пiзнiше пiднялись такi чудовi зразки бароккової архiтектури, як Успенська церква в Києво-Печерськiй лаврi, Андрiївська церква в Києвi та собор Св. Юра у Львовi. Водночас на селi поширився народний театр (вертеп) i з'явилося багато мандрiвних бандуристiв. Григорiй Сковорода (1722-1794). Без сумнiву, найсамобутнiшим українським мислителем тiєї доби був Григорiй Сковорода. Син бiдного козака з Лiвобережжя, Сковорода у 12-рiчному вiцi вступає до Києво-Могилянської академiї. Його довге й рiзноманiтне навчання включало й тривалi подорожi країнами Заходу. Як свiдчить легенда, вiн мандрував багатьма землями Центральної Європи для того, щоб ближче пiзнати людей. Вiн опанував латинську, грецьку, польську, нiмецьку та церковно- слов'янську мови й був широко обiзнаний iз фiлософськими творами стародавнiх i сучасних авторiв. Iз 1751 до 1769 р. Сковорода з перервами викладає етику в Переяславському та Харкiвському колегiумах. Проте ворожiсть церковної верхiвки до його неортодоксальних поглядiв та педагогiчних методiв змусила Сковороду поли- шити викладання й розпочати життя мандрiвного фiлософа. Сковорода, якого часто називали <українським Сократом>, пiшки обходив своє рiдне Лiвобережжя та Сло- божанщину, вступав у гострi фiлософськi суперечки з найрiзноманiтнiшими людь- ми, де б то не було - чи на ярмарку, чи в дорозi, чи у сiльському садку. Передусiм його цiкавило те, як людина може стати по-справжньому щасливою. На думку Сковороди, ключем у цьому було пiзнання <самого себе>; крiм того, людина ма- ла робити в життi саме те, чому вона природно вiдповiдала. Отже, треба за всяку цiну забезпечувати особисту незалежнiсть i уникати непотрiбного багатства i слави. Цi переконання привели Сковороду до вiдкритої критики старшини та духо- венства за те, що вони гнобили селян. До його численних творiв належали збiрки поезiй, пiдручники iз поетики й етики, фiлософськi трактати. Живучи у згодi з влас- ним ученням, Сковорода зажив великої популярностi серед простого люду, багато його висловлювань увiйшло до народних пiсень i дум. Кажуть, що Сковорода на- писав таку автоепiтафiю: <Свiт ловив мене, та не спiймав>. Наприкiнцi XVIII ст. закiнчилася бурхлива й багатогранна культурна епоха. В результатi завоювань Петра 1 Росiя здобула на Балтiйському морi жадане <вiкно в Європу>, а потреба в животворнiй ролi України як посередника куль- турних впливiв вiдпала. Кордони iмперiї значно обмежили контакти України з Заходом. Тепер плодами безпосереднього виходу в Європу, <європеїзацiї>, iнте- лектуальним потенцiалом України користувалася Росiя, завдяки чому вона стала в авангардi культурного розвитку. Водночас iзольована i схильна до традицiона- лiзму Україна скотилася в трясовину провiнцiалiзму. Пiсля втрати полiтичної автономiї над нею нависла загроза втрати й культурної самобутностi.