КОЗАЦЬКА ЕРА ГЕТЬМАНЩИНА Козацький уряд Переломний момент Занепад української автономiї Росiйська експансiя Коли минув хаос доби Руїни, центром полiтичного, економiчного та культурного ж.иття стала Гетьманщина Лiвобережжя. Тепер фокус визначальних подiй iсторiї України остаточно перемiстився з її крайнього заходу на крайнiй схiд. Гетьманщина була автономним, але не самостiйним полiтичним утворенням. Однак вона давала українцям бiльше самоврядування, нiж вони будь-коли до того мали, починаючи з часiв Галицько-Волинського князiвства. Як частина Росiйської iмперiї, вона iснувала в рамках держави, яка для багатьох українцiв була вiдносно новим полiтичним середовищем. Тепер українцi мали справу не з роздертою на фракцiї й занепадаючою польсько-шляхетською Рiччю Посполитою. Пiсля провалу поль- ської та турецької альтернатив у перiод Руїни українцi були вимушенi змага- тися з суворими правителями мiцнiючої Росiї. Прагнучи монополiзувати владу, царi за самою своєю сутнiстю виступали проти iдеї українського чи будь-якого iншого самоврядування. До того по всiй Європi XVIII ст. поширювалися принципи та практика абсолютизму. Такi не- похитнi представники абсолютизму, як Петро 1 та Катерина II - два найвидатнi- ших правителi Росiї,- вважали централiзований уряд найбiльш ефективним i пере- довим. Проте цi погляди суперечили тiй формi самоврядування, що iснувала в Геть- манщинi та була заснованою на виключно українських засадах i звичаях. Вiдтак основним питанням полiтичного життя України XVIII ст. стає тривала й затята боротьба iмперського централiзму Росiї з українським прагненням до авто- номiї. Козацький уряд На кiнець XVII ст., пiсля вiдвоювання поляками Правобережжя та утвердження автономiї Вiйська Запорозького, пiд безпосередньою зверхнiстю гетьманiв лишало- ся тiльки близько третини територiї, що колись була пiдвладна Хмельницько- му,- це десь одна шоста площi сучасної України. Цей лiвобережний край укра- їнцi називали Гетьманщиною, а московити - Малоросiєю. До неї входило десять полкiв: Стародубський, Чернiгiвський, Нiжинський, Прилуцький, Київський, Га- дяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський i Полтавський. Офiцiйна ре- зиденцiя гетьмана й адмiнiстративна столиця Гетьманщини на початку XVIII ст. мiстилася в Батуринi. Гетьманщина була вiдносно густо заселеним i добре розвине- ним краєм. Вона включала II великих мiст, 126 мiстечок i близько 1800 сiл. У 1700 р. її населяло близько 1,2 млн чоловiк, тобто майже чверть усього насе- лення тогочасної України. З 1648 р. мало що змiнилося у системi козацького врядування в Гетьманщинi. Щоправда, значно розрослася канцелярiя, персонал якої часто набирався iз вихован- цiв Київської академiї та являв собою щось на зразок зародку бюрократiї. Гетьма- ни не вiдмежовували власних грошей вiд грошей Гетьманщини, внаслiдок чого у фiнансах часто не було порядку. Щоб розв'язати цю проблему, адмiнiстрацiю поновили двома генеральними пiдскарбiями. Але цi змiни мало вплинули на розв'я- зання основних фiнансових проблем Гетьманщини, зокрема - постiйного зменшен- ня прибуткiв унаслiдок того, що козацька старшина присвоювала собi громадськi землi. Очевидно, гетьмани не хотiли чи не могли запобiгти розширенню особистих землеволодiнь старшини за рахунок фондiв рангових та громадських земель Геть- манщини, кiлькiсть яких швидко зменшувалася. Хоча структура козацького врядування зазнала лише незначних змiн, основнi зрушення вiдбулися у соцiально-економiчному устрої Гетьманщини. На кiнець XVII ст. старшина фактично витiснила рядове козацтво з вищих посад та усунула його вiд участi у прийняттi рiшень. Занепад маєткiв рядових козакiв тiсно пов'я- зувався iз загостренням їхнiх економiчних проблем. Майже безперервнi вiйни XVII- початку XVIII ст. розоряли багатьох козакiв, якi мусили воювати власним коштом. Як i слiд було сподiватися, зменшення чисельностi боєздатного козацтва помiтно позначилося на збройних силах Гетьманщини: у 1730 р. вони налiчували лише ЗО тис. чоловiк. До того ж застосовуванi козаками стратегiя, тактика i споряд- ження все бiльше вiдставали вiд часу. Тому на початок XVIII ст. козацьке вiйсько стало лише тiнню тiєї могутньої бойової сили, якою воно було колись. Змiнився й стиль керiвництва. Якщо ватажкам iз поколiння Хмельницького були притаманнi полiтичне бачення ситуацiї, смiливiсть i рiшучiсть дiй, то народ- женi за доби Руїни провiдники Гетьманщини дбали про обмеженi й прагматичнi цiлi. Вони скорiше пристосовувалися до iснуючих полiтичних обставин, а не змi- нювали їх. В основному вони ставили перед собою подвiйну мету: утримувати задовiльнi стосунки з царем i змiцнювати свої особистi соцiально-економiчнi при- вiлеї - як членiв новонародженої козацької елiти - за рахунок простого козацтва й селянства. Переломний момент Iз часу встановлення над Козацькою Україною зверхностi Москви остання прагнула ввести пряме управлiння. Зi свого боку козацька верхiвка, ще за доби Руїни розчарована пропольською й протурецькою полiтикою, бiльше не ставила пiд сумнiв необхiднiсть пiдтримувати зв'язок з Москвою. I все ж козацькi геть- мани виступали за збереження того, що лишилося вiд прав, гарантованих Пере- яславською угодою 1654 р. Вони сподiвалися, що, виявляючи лояльнiсть до Моск- ви, переконають царiв у своїй надiйностi й дiстануть згоду на автономiю. Iван Мазепа (1687-1708). Вирiшальний етап у стосунках мiж Гетьманщиною та Москвою настав за гетьманування Iвана Мазепи - одного з найвидатнiших i найбiльш суперечливих полiтичних дiячiв України. Народився Мазепа 1639 р. у знатнiй українськiй родинi, що користувалася великою повагою у Вiйську Запо- розькому. Вiн дiстав досить високу освiту. Провчившись у Київськiй колегiї, Мазепа перейшов до колегiї єзуїтiв у Варшавi й згодом вступив на службу до поль- ського короля. Це надавало йому можливiсть багато подорожувати країнами За- хiдної Європи, а також виконувати обов'язки королiвського посланця в Козацькiй Українi. У 1669 р., повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу ди- пломатичну мiсiю, вiн потрапляє в полон до запорожцiв, якi видають його гетьмано- вi Лiвобережної України Iвановi Самойловичу. Тонкий полiтик, Мазепа намагається перетворити потенцiйно катастрофiчну для себе ситуацiю на особистий трiумф. Своєю досвiдченiстю в мiжнародних справах i бездоганними манерами вiн пере- конує Самойловича зробити його довiреною особою. Цi ж риси допомагають Мазе- пi встановити контакти з високопоставленими царськими урядовцями. У 1687 р., коли змiстили Самойловича, його наступником було обрано не кого iншого, як Мазепу, 'пiдтриманого росiйськими вельможами. Iван Мазепа Протягом майже всього 21-рiчного гетьманування Мазепа проводив традицiйну для гетьманiв Лiвобережної України полiтику. З небаченою послiдовнiстю вiн (змiцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу 'дарчих на землi. Не забуває вiн i про власнi iнтереси. Завдяки щедрим дарам вiд царя Мазепа накопи- чує близько 20 тис. маєткiв i стає одним iз найбагатших феодалiв Європи. Людина досвiдчена й витончена. Мазепа скеровує значну частину своїх особистих прибут- ?кiв на розвиток релiгiї та культурних установ. Ревний покровитель православ'я, i вiн будує по всiй Гетьманщинi цiлу низку чудових церков, споруджених у пишно- ту стилi, що його часом називають мазепинським, або козацьким, барокко. За 'Мазепиного гетьманування Києво-Могилянська академiя змогла завдяки його пiд- тримцi спорудити новi корпуси i збiльшити до 2 тис. кiлькiсть студентiв. Крiм того. вiн заснував багато iнших шкiл i друкарень, щоб <українська молодь могла в повну мiру своїх можливостей користуватися благами освiти>. Проте якщо київськi спудеї та духовенство складали на його честь захопленi панегiрики, то селяни й козацька чернь мало що доброго могли сказати про нього. Його вiдкрита й послiдовна пiдтримка старшини збуджувала повсюдне невдо- волення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожцiв. Потен- цiйно вибухова ситуацiя виникла у 1692 р.. коли Петро Iваненко-Петрик. писар, кот- рий мав широкi полiтичнi зв'язки, втiк на Сiч i став пiднiмати там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка <смокче народну кров^ i <визволити нашу батькiвщину Україну з-пiд влади Москви>, Петрик у своїх намаганнях утворити незалежне Українське князiвство заручається пiдтримкою кримських татар. Проте коли замiсть допомоги татари повернули проти нього й стали грабувати населення, популярнiсть Петрика серед народу похитнулася й пов- стання згасло. Взаємини з Москвою. Гiдне подиву пiднесення Мазепи вiд в'язня до гетьмана, йо- го здатнiсть тримати в покорi ненаситну й пiдступну старшину водночас iз прове- денням полiтики, що поклала початок добi бурхливого культурного та економiчного розвитку.- все це досягнення першорядної ваги. Та найбiльш вражаюча риса Мазе- пи як полiтика полягала в умiннi захищати як власнi, так i загальноукраїнськi iнтереси, зберiгаючи водночас добрi стосунки з Москвою. Коли в 1689 р. на трон зiйшов молодий i енергiйний Петро 1. гетьман уже вкотре застосував свiй незбагнен- ний дар чарувати можновладцiв. Вiн надавав царю активну допомогу в грандiозних походах на туркiв i татар, кульмiнацiєю яких стало здобуття у 1696 р. Азова - клю- чової турецької фортецi на Азовському морi. Старiючий гетьман також постiйно давав недосвiдченому молодому монарховi поради у польських справах: згодом мiж ними виникла тiсна особиста дружба. Козацькi полковники iз сарказмом зауважу- вали. що <цар скорiше не повiрить ангеловi, нiж Мазепi>, а росiйськi урядники заяв- ляли. що <нiколи ще не було гетьмана кориснiшого i вигiднiшого для царя. як Iван Степанович Мазепа>. Завдяки близьким стосункам iз Петром 1 Мазепа змiг скористатися великим ко- зацьким повстанням, що вибухнуло на пiдлеглому полякам Правобережжi у 1702 р. Пiсля того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звiдти козакiв. Правобережне козацтво на чолi з популярним у народi полковником Семеном Палiєм пiдняло повстання: переляканi польськi урядники повiдомляли, що Палiй хоче <пiти слiдами Хмельницького>. Сили повстанцiв уже налiчували 12 тис. коли до них приєдналися iншi козацькi ватажки - Самiйло Самусь. Захар Iскра. Андрiii Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такi польськi твердинi, як Немирiв. Берiичiв та Бiла Церква. З утечею на захiд польської шляхти с\оже було на те. що розгортається щось на зразок меншого варiанту 1648 року. Однак у 170^ р. полякам удалося вiдвоювати значну частину втрачених земель i взяти Палiя в облогу в його <столицi> Фастовi. Саме в цей час у Польщу втор- гається найбiльший ворог Петра 1 - король Швецiї Карп XII. Скориставшися замiшанням. Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Зно- ву обидвi частини Надднiпрянської України були об'єднанi, i заслугу здiйснення цього мiг приписати собi Мазепа. Щоб гарантувати себе вiд загрози з боку популяр- ного в народi Палiя. Мазепа за згодою Петра 1 наказує заарештувати того й заслати до Сибiру. Проте на початку XVIII ст. у взаємовигiдних стосунках iз царем, що їх Мазепа так спритно пiдтримував, з'являється напруженiсть. У 1700 р. вибухнула велика Пiвнiчна вiйна. У виснажливiii 21-рiчнiй боротьбi за володiння узбережжям Бал- тiйського моря головними супротивниками виступали росiйський цар Петро I 18-рiчний король Швецiї Карп XII - обдарований полководець, але кепський полi- тик. Зазнавши ряду катастрофiчних поразок на початку вiйни, Петро 1, цей палкий прихильник захiдних звичаїв, вирiшує модернiзувати армiю, управлiння й суспiль- ство взагалi. Значно змiцнювалася централiзована влада, пильнiше контролюва- лися всi дiлянки життя, вiдмiнялися також <застарiлi звичаї>. В межах цiєї полiтики пiд загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традицiйна автономiя Геть- манщини. Пiд час вiйни цар висунув перед українцями нечуванi ранiше вимоги. Козаки вперше повиннi були воювати виключно за iнтереси царя. Замiсть того щоб за- хищати свою землю вiд безпосереднiх ворогiв - полякiв, татар i туркiв, українцi були тепер змушенi битися зi шведськими армiями у далекiй Лiвонiї, Литвi чи Центральнiй Польщi. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рiвнятися з регулярними європейськими армiями. Рiк у рiк їхнi загони по- верталися з пiвночi, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 i навiть 70 % складу. Коли, намагаючись узгодити дiї своїх вiйськ, Петро 1 поставив на чолi козацьких полкiв росiйських i нiмецьких командирiв, моральний дух козакiв занепав. Чужоземнi офi- цери ставилися з презирством до козацького вiйська, яке вважали гiршим i часто ви- користовували просто як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про намiри Петра I реорганiзувати козакiв, старшина, положення якої було пов'язане з вiйськовими по- садами, занепокоїлася. Вiйна викликала ремствування також серед українських селян i мiщан. Вони скаржилися, що в їхнiх мiстах i селах розмiстилися росiйськi вiйська, якi завда- вали утискiв мiсцевому населенню. <Звiдусiль,- писав царевi Мазепа,- я отримую скарги на свавiлля росiйських вiйськ>. Навiть гетьман став вiдчувати загрозу, коли пiшли поголоси про намiри царя замiнити його чужоземним генералом чи ро- сiйським вельможею. Невдоволення, що врештi штовхнуло Мазепу шукати iншого покровителя, було пов'язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XII Станiслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра 1. Цар, чекаючи наступу шведiв, вiдповiв: <Я не можу дати навiть десяти чоловiк; боронися, як знаєш>. Це було для гетьмана останньою краплею. Петро 1 порушив зобов'язання обороняти Україну вiд ненависних полякiв, що являло собою основу угоди 1654 р., i український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберiгати вiрнiсть царевi. 28 жовтня 1708 р., коли Карл XII, котрий iшов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надiї запо- бiгти спустошенню свого краю, перейшов на бiк шведiв. За ним пiшло близько З тис. козакiв i провiдних членiв старшини. Умови, за яких українцi приєдна- лися до Карла, були встановленi у пактi, пiдписаному наступної весни. За надання вiйськової допомоги та провiзiї Карл обiцяв захищати Україну й утримуватися вiд пiдписання миру з царем аж до повного звiльнення її вiд влади Москви та вiдновлення її давнiх прав. Петро 1 дiзнався про <вчинок нового Iуди Мазепи з великим здивуванням>. Че- рез кiлька днiв пiсля переходу Мазепи до шведiв на гетьманову столицю Батурин напав командуючий росiйськими вiйськами на Українi князь Меншиков i вирiзав усiх жителiв: 6 тис. чоловiкiв, жiнок i дiтей. Звiстка про бойню в Батуринi й терор, що його розпочали на Українi росiйськi вiйська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою пiдозрою в симпатiях до Мазепи, змiнила плани багатьох iз потенцiйних прибiчникiв гетьмана. Тим часом Петро 1 наказав старшинi, що не пiшла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й II листопада 1708 р. ним став Iван Скоропадський. Страхiтливий приклад Батурина, жорстокiсть росiйських вiйськ сiяли жах серед українцiв, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженiсть. Тому велика частина українського населення не захотiла пiдтримати Мазепу. Вона волiла почекати й побачити, як розвиватимуться подiї. Як не дивно, але єдиною знач- ною групою українського населення, що таки стала на бiк гетьмана, були запо- рожцi. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшинi, та все ж вважали Мазепу меншим злом порiвняно з царем. Але за це рiшення вони мали дорого заплатити. У травнi 1709 р. росiйськi вiйська зруйнували Сiч, а цар видав постiйно дiючий наказ страчувати на мiсцi кожного пiйманого запорожця. Протягом осенi, зими й весни 1708-1709 рр. вiйськовi сили суперникiв маневру- вали, прагнучи знайти для себе стратегiчно вигiднi позицiї та заручитися пiдтрим- кою українського населення. Нарештi 28 червня 1709 р. вiдбулася Полтавська битва - одна з найважливiших битв у європейськiй iсторiї. Переможцем у нiй вийшов Петро 1, у результатi чого провалилися плани Швецiї пiдпорядкувати собi Пiвнiчну Європу. Росiя ж тепер забезпечила контроль над узбережжям Балтiйського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Щодо українцiв, то битва поклала кiнець їхнiм намаганням вiдокремитися вiд Росiї. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини мiцнiючою Росiйською iмперiєю було тiльки питанням ча- су. I справдi, Петро 1 вважав англiйське поневолення Iрландiї придатною моделлю для здiйснення своїх намiрiв щодо України. Втiкаючи пiсля поразки вiд переслiдування росiйської кiнноти. Мазепа i Карл XII знайшли притулок у Молдавiї, що належала Туреччинi. Тут, бiля м. Бендери, 21 ве- ресня 1709 р. вбитий горем 70-рiчний Мазепа помер. Пилип Орлик (1710-1742). За Мазепою до Бендер пiшли близько 50 провiдних представникiв старшини, майже 500 козакiв iз Гетьманщини та понад 4 тис. запорож- цiв. Цi <мазепинцi>, як їх часом називають iсторики, були першою українською полiтичною емiграцiєю. У 1710 р. вони обирають гетьманом у вигнаннi Пилипа Орлика, що при Мазепi був генеральним писарем. Намагаючись завоювати собi пiдтримку, Орлик складає проект конституцiї (<Расiа еi сопхiiiиiiопех>) - так званої Бендерської конституцiї. Нею вiн зобов'язувався обмежити гетьманськi прерогативи, зменшити соцiальну експлуатацiю, зберегти особливий статус запорожцiв i боротися за полiтичне й церковне вiдокремлення України вiд Росiї у випадку, якщо вiн здобуде владу на Українi. За пiдтримки Карла XII Орлик вступає в союз iз кримськими татарами та Оттоманською Портою й на початку 1711 р. розпочинає спiльний похiд запорожцiв i татар проти росiян на Українi. Пiсля кiлькох вражаючих успi- хiв цей похiд провалився. Протягом наступних рокiв Орлик iз невеликою групою прибiчникiв їздить вiд однiєї європейської столицi до iншої в пошуках пiдтримки своєї справи. Врештi-решт гетьмана на вигнаннi iнтернували в Оттоманськiй iмперiї. Проте вiн не припиняв бомбардувати французьких, польських, шведських i турецьких по- лiтичних дiячiв манiфестами про недолю України та разом iз сином Григорiєм планувати кроки, спрямованi на звiльнення вiтчизни вiд <московського ярма>. Занепад української автономiї Пiсля провалу Мазепиних планiв українцi були змушенi перейти до оборони. Та поглинання Гетьманщини Росiйською iмперiєю було довгим i затяжним. Не всi росiйськi правителi XVIII ст. були такими прибiчниками централiзму, як Петро 1. Потребуючи пiдтримки у численних вiйнах iз турками, царський уряд ретельно уни- кав антагонiзмiв з <малоросами>. Проте росiяни послiдовно намагалися обмежити українське самоврядування. Для цього вони застосовували всi звичайнi способи iм- перських полiтикiв. Найулюбленiшим iз них був принцип <подiляй i володарюй>, яким заохочувалися чвари мiж гетьманами i старшиною. Iншим способом було упокорення старшини пiд острахом пiдбурювання проти неї селянства. Кожний прорахунок української адмiнiстрацiї, кожна скарга простого люду на старшину ви- користовувалися центральним урядом як привiд для впровадження адмiнiстративних <покращень>. Цi нововведення незмiнно супроводжувалися благочестивими декла- рацiями про те, що в їхнiй основi лежить монарше пiклування про суспiльний добро- бут. Росiйська централiзаторська полiтика на Українi передбачала три основних мети: 1) цiлком пiдкорити собi українську верхiвку i простий люд; 2) пiдпорядкувати українське врядування, економiку, культуру; 3) максимально користатися людськими й господарськими ресурсами України. Слiд зауважити, що Україна не становила у цьому вiдношеннi винятку, оскiльки царський уряд провадив аналогiчну полiтику як в iнших сусiднiх з iмперiєю землях, так i в самому її центрi. Iван Скоропадський (1708-1722). Хоча Скоропадський i фiгурував у планах Ма- зепи та пiдтримував iдею автономiї України, Петро 1 погодився на його обрання, бо той був людиною старою й ненаполегливою. Скоропадський фактично не чинив опору реформам Петра 1, але й зробити мiг небагато. Одразу пiсля його обрання у 1708 р. цар вiдрядив до Скоропадського свого намiсника Iзмайлова та два росiй- ських полки, давши їм таємнi вказiвки заарештувати гетьмана зi старшиною, якщо їхнi дiї викличуть пiдозру. Приблизно в цей самий час Петро 1 пiдтверджує дого- вiр 1654 р., проте у найзагальнiших рисах. На прохання Скоропадського пiдтверди- ти окремi пункти цар вiдповiв рiзкою вiдмовою, сказавши, що <українцi й так мають бiльшi вольностi, нiж будь-який iнший народ на землi>. Незабаром стала проводитися полiтика пiдпорядкування. Резиденцiю гетьмана перенесли з Батурина до Глухова, ближче до росiйського кордону. Головнокомандуючим козацького вiйська було по- ставлено росiянина. На посади управляючих територiями полкiв призначили чужин- цiв i росiян. Уперше росiяни (й насамперед фаворит царя Олексiй Менши- ков) отримали на Українi великi землеволодiння. Навiть за видавничою справою здiйснювався нагляд, щоб <українськi книжки бува не суперечили великоруським виданням>. Експлуатацiя українських ресурсiв мала рiзноманiтнi форми. Мiж 1709 та 1722 рр. Україна повинна була утримувати десять росiйських полкiв, розмiщених на її територiї. Десятки тисяч українцiв посилали на пiвнiч працювати на будiв- ництвi Ладозького каналу та нової царської столицi Санкт-Петербурга, де у надзви- чайно суворих умовах багато з них загинули. У 1719 р. українцям заборонили експортувати зерно безпосередньо на Захiд. Натомiсть вони мали довозити його у росiйськi порти Ригу та Архангельськ, де воно продавалося за встановленими урядом цiнами. Нарештi, росiйським купцям створювалися пiльговi умови для про- дажу в Гетьманщинi своїх товарiв, у той час як українцi мусили сплачувати вели- чезне мито за крам, що везли на пiвнiч. Але найбiльшим ударом для українцiв стало те, що у 1722 р. Малоросiйська колегiя - урядовий орган Москви, що складався з шести росiйських урядовцiв, якi постiйно перебували на Українi,- дiстала право дiлити з гетьманом владу. Це вже було занадто навiть для терплячого Скоропадського. Вiн поїхав до Санкт-Петербур- га просити царя переглянути цю справу. Петро 1 вiдмовив йому, i невдовзi, повер- нувшись до Глухова, старий гетьман помер. Павло Полуботок (1722-1724). Пiсля смертi Скоропадського старшина звер- тається до царя з проханням дозволити їй обрати нового гетьмана. А тим часом на- казним гетьманом вони обирають чернiгiвського полковника Павла Полуботка - людину шановану й тверду. Полуботок негайно вживає енергiйних заходiв, щоб стати на завадi Малоросiйськiй колегiї, повторюючи прохання про вибори нового гетьмана. Роздратований його наполегливiстю цар вiдповiдає, що всi гетьмани вияви- лися зрадниками i виборiв не проводитимуть доти, доки не знайдуть вартого довi- ри кандидата. Але вiдважний Полуботок не вiдступався. Якраз коли Петро 1 вiв вiйну в Iранi, наказний гетьман добився того, що iмперський Сенат вiддав колегiї розпорядження, аби та знайомила гетьмана зi своїми планами й узгоджувала свої дiї з українською адмiнiстрацiєю. Оскiльки колегiю було створено нiбито для розгля- ду скарг українцiв на адмiнiстрацiю й особливо на корумповану систему судо- чинства, Полуботок вирiшує сам розв'язувати цi справи, а не лишати їх на Павло Полуботок розсуд росiян. Вiн реорганiзовує суди на засадах колегiальностi, забороняє хабарi та призначає iнспекторiв для нагляду за виконанням його наказiв. Щоб зменшити кiлькiсть скарг вiд селян, вiн тисне на старшину, аби вона пом'якшила визиск своїх пiдданих. Цi змiни дуже розгнiвили царя. Влiтку 1723 р. вiн викликає до столицi гетьмана та його спiльникiв, вимагаючи пояснити, чому вони заважають роботi колегiї. Побачивши нагоду пiдiрвати становище Полуботка, президент колегiї Вельямiнов переконав кiлькох українцiв написати на того донос, а також просити впровадити у Гетьманщинi росiйськi порядки. Наказний гетьман посилає на Україну емiсара, щоб органiзувати кампанiю петицiй, що засвiдчила б пiдтримку українського само- врядування переважною частиною населення. Ще бiльше розлючений його непокiр- нiстю, Петро 1 ув'язнює Полуботка й усiх, хто пiдписав петицiю. Лише смерть царя у 1725 р. рятує їх вiд заслання до Сибiру. Бiльша частина старшини повернулася додому, окрiм Полуботка: за кiлька мiсяцiв до смертi Петра 1 вiн помирає в Санкт- Петербурзi у камерi Петропавловської фортецi. Данило Апостол (1727-1734). Iз смертю Полуботка Малоросiйська колегiя дiстала свободу дiй у Гетьманщинi. В 1722 р. вона впроваджує пряме оподаткування, що стало для українцiв справжнiм лихом. У 1724 р. Вельямiнов з гордiстю по- Данило Апостол вiдомляє про пiдвищення податкiв на 600 % порiвняно з попереднiми, отриму- ваними вiд Гетьманщини царським урядом. Проте успiх Вельямiнова обернувся його ж поразкою. Вiн став вимагати, щоб новий податок сплачували також ро- сiяни, котрi мають землеволодiння на Лiвобережжi. Несподiвано князь Меншиков - найвпливовiший в iмперiї полiтик, який володiв величезними маєтками в Гетьманщи- нi й був запеклим ворогом української автономiї,- став на захист українського само- врядування, виступивши проти колегiї з гострою критикою. Iншi росiйськi полi- тики почали прихильнiше ставитися до української автономiї, позаяк у 1726 р. з'я- вилися ознаки близької вiйни з Туреччиною й за цих обставин вони не хотiли на- строювати українцiв проти себе. Тому в 1727 р. вплив Меншикова та стратегiчнi мiркування спричинилися до того, що iмперська рада розпустила першу Малоро- сiйську колегiю й видала декрет, за яким <для задоволення i заспокоєння мiсцевого населення гетьманом має бути обрана людина достойна й вiддана>. У жовтнi 1727 р. гетьманом обирають 70-рiчного миргородського полковника Данила Апостола. Загальне схвалення, викликане цiєю подiєю, затьмарювалося тим, що iмператорський уряд не лише вiдмовився пiдтвердити всi статтi Переяслав- ської угоди 1654 р., а й нав'язував гетьмановi новi обмеження. За всiма зовнiшньопо- лiтичними контактами мав наглядати росiйський намiсник, вiйськовi справи - контролювати росiйський фельдмаршал, а цар одержував право дарувати землi в Гетьманщинi. Щоб утiшити українцiв, Гетьманщина з iмперського Сенату переда- валася знову пiд юрисдикцiю мiнiстерства iноземних справ. Розумiючи прире- ченiсть усяких спроб вiдновити полiтичнi прерогативи Гетьманщини, Апостол зосередив дiяльнiсть на полiпшеннi соцiально-економiчних умов у країнi. Вiн продовжив реформу системи судочинства й заснував скарбницю, що забез- печила Гетьманщинi перший рiчний бюджет. Оскiльки мiж 1729-1731 рр. серйозно вичерпався фонд громадських та рангових земель, Апостол провiв їх ретельну ревi- зiю та вiдновив велику частину втрачених земель. Особливо ефективно вiн обстоював iнтереси української торгiвлi, захищаючи українських купцiв вiд нерiвно- правного суперництва з росiянами, скоротивши обтяжливi експортнi мита, накладе- нi росiйськими чиновниками. Вiн навiть здобув кiлька полiтичних перемог. Вiдвою- вавши право призначати Генеральну канцелярiю та полковникiв, Апостол рiзко зменшив кiлькiсть росiян i чужинцiв у своїй адмiнiстрацiї. Вiн також поставив пiд свою юрисдикцiю Київ, що довго перебував пiд владою росiйського губернатора. Вражаючим прикладом змiцнення Гетьманщини стало повернення навеснi 1734 р. пiд владу Росiї запорожцiв, якi з 1708 р. жили у вигнаннi на територiї кримських та- тар. Апостол не дожив до цiєї подiї, бо вмер у сiчнi 1734 р. <Правлiння гетьманського уряду> (1734-1750). Iз змiною царiв у Санкт- Петербурзi змiнювалася й їхня полiтика на Українi. Зразу ж пiсля смертi Апо- стола нова iмператриця Анна Iоаннiвна знову заборонила вибори гетьмана й засну- вала ще одну колегiю пiд назвою <Правлiння гетьманського уряду>. Складалася вона з трьох росiян i трьох українцiв на чолi з росiйським князем Шаховським. Удаючи, що його колегiя iснує лише тимчасово, Шаховськой мав таємнi iнструкцiї поширювати чутки, що в надмiрних податках i невмiлому керiвництвi Гетьманщиною виннi попереднi гетьмани. Це мусило переконати українцiв у тому, що скасування Гетьманщини найкраще вiдповiдає їхнiм iнтересам. Iмператорський уряд також видає Шаховському наказ вiдохочувати представни- кiв української старшини вiд шлюбiв як iз польською чи бiлоруською знаттю, так i з правобережними українцями. В той же час належало всiляко заохочувати шлюби мiж українцями та росiянами. Намагання позбавити українцiв самобутностi наби- рали також iнших форм. У 1734 р. новий голова Губернаторської ради князь Баря- тинський заарештував увесь Київський магiстрат, конфiскувавши його давнi хартiї прав, щоб iз часом мiщани забули їхнiй змiст i не могли порушити питання про свої права, не маючи документiв. Того ж року iмперський Сенат двiчi вiдмовляв- ся затвердити посадником Києва українця, поступившись лише пiсля того, як було доведено, що у мiстi немає жодного росiянина, який мiг би претендувати на цю по- саду. За правлiння Анни Iоаннiвни та її могутнього фаворита - нiмця Ернста Бiро- на - старшину Лiвобережжя огорнули фаталiстськi настрої, її представники уника- ли громадських справ, зосереджуючись натомiсть на приватному життi. До цього, зокрема, спричинилося застосування ганебного принципу <слова й дiла>, за яким найменша критика чи незгода з царським режимом чи то на словах, чи на дiлi ставили людину пiд загрозу Таємної канцелярiї, де її допитували, пiддавали тортурам, могли засудити до страти чи заслання. Бiльше того, за принципом <слова й дiла> навiть найближчi друзi або члени сiм'ї громадянина були зобов'язанi доносити владi про його пiдозрiлi розмови та поведiнку. Вiдтак страх i пiдозрiливiсть стали на Лiвобережжi буденним явищем. За бiронiвщини, тобто перiоду панування фаворита царицi Анни, селяни й козаки також тяжко терпiли. Найбiльшi їхнi лиха були пов'язанi з росiйсько-турецькою вiйною 1735-1739 рр., в якiй Лiвобережжя слугувало головним плацдармом iмпе- раторського вiйська. Протягом цих чотирьох рокiв було мобiлiзовано десятки тисяч українських козакiв i селян. Втрати українцiв у цiй вiйнi сягнули 35 тис., що для на- селення близько 1,2 млн становило величезну цифру. До того ж у 1737-1738 рр. Ук- раїна була вимушена утримувати власним коштом вiд 50 до 75 росiйських полкiв. Це коштувало Гетьманщинi 1,5 млн карбованцiв, або в 10 разiв бiльше за її рiчний бюджет. Випробування, перед якими поставила українцiв росiйсько-турецька вiйна, бу- ли для них подвiйно нестерпними, оскiльки вiйнi передувала довга низка спустош- ливих конфлiктiв. Переважна бiльшiсть козацько-польсько-росiйсько-турецьких воєн, що тривали мало не столiття, точилася саме на Українi. До 1740 р. країна зовсiм знекровилася. Навiть росiйськi офiцери, якi проїжджали нею, були враженi картиною її занепаду. Протягом наступних десятилiть українська старшина скаржи- тиметься на те, що їхня земля не в змозi оправитися вiд цих руйнувань. Та все ж <Правлiння гетьманського уряду> спромоглося хоч на одне творче досяг- нення. Через плутанину в нормах українського права, яке все ще спиралося на Ли- товський статут XVI ст., у 1728 р. було створено кодифiкацiйну комiсiю. У 1744 р., через 16 рокiв дiяльностi, комiсiя, до якої входило 18 членiв, нарештi уклала новий кодекс пiд назвою <Права, за якими судиться малоросiйський народ>. Кирило Розумовський (1750-1764). Якщо Бiрон принiс українцям мало добра. то фаворит наступної iмператрицi Єлизавети прислужився їм бiльше. Iмператриця взяла морганатичний шлюб з Олексiєм Розумовським - простим вродливим ко- заком iз Гетьманщини, що колись спiвав у придворному хорi. Хоч Олексiй уникав полiтики, вiн палко любив свою батькiвщину. Ймовiрно, що це позначилося й на його дружинi, особливо пiсля того, як її з великим ентузiазмом приймали пiд час вiд- вiдин Києва у 1744 р. З цiєї нагоди українська старшина звернулася до Єлиза- вети з котрим уже проханням про призначення нового гетьмана. Вiдповiдь iмпера- трицi була позитивною. Однак вона вiдклала справу, бо кандидатовi, якого вона ма- ла на думцi,- молодшому брату Олексiя Кириловi - було лише 16 рокiв, i перш нiж зайняти цю посаду, вiн мав набратися досвiду. Кирила послали вчитися до унi- верситетiв Захiдної Європи. Тим часом iз Гетьманщини було виведено росiйськi вiйська, а <Правлiння гетьманського уряду> поступово розпущено. Пiсля повер- нення з Європи Кирила призначають президентом Iмператорської Академiї наук. 1750 р. у Глуховi 22-рiчного Кирила з великою помпою проголошують новим гетьманом. За Розумовського Гетьманщина переживала <золоту осiнь> своєї автономiї. Проводячи бiльшу частину часу в Санкт-Петербурзi, де вiн брав активну участь у придворнiй полiтицi, Розумовський також пiдтримував тiснi контакти з Лiвобе- режжям. Розумiючи, що суспiльство Гетьманщини стало надто складним, щоб старшина могла виконувати в ньому судовi, адмiнiстративнi та вiйськовi функцiї, Розумовський починає органiзовувати окрему систему судочинства. У 1763 р. пiсля тривалої пiдготовки Гетьманщину було подiлено на 20 повiтiв, кожен iз власними судами, якi розглядали карнi, цивiльнi та межовi (земельнi) справи. Суддiв оби- рали звичайно з маєтної знатi. Як i ранiше, мiщани судилися власними судами. Розумовському ще раз удалося пiдпорядкувати Київ i запорожцiв. Крiм того, вiн розпочав дещо поверхову модернiзацiю козацького вiйська шляхом систематиза- цiї його вишколу, забезпечення унiформою та вдосконалення артилерiї. Плану- валося заснувати унiверситет у давнiй столицi Мазепи Батуринi, а також охопити по- чатковою освiтою всiх козацьких синiв. Проте полiтичнi подiї перешкодили здiйснен- ню цих планiв. Усе ж гетьмановi вдалося надати Глухову європейської витончено- стi, прикрасивши його грандiозними палацами, англiйськими парками й театром, де виступали опернi трупи навiть з Iталiї. У мiстi було багато кав'ярень, а знать поголовне захоплювалася французькими модами. Оскiльки гетьман часто їздив до столицi iмперiї, країною на власний розсуд правила старшина. Саме за гетьманування Розумовського козацька верхiвка нарештi домоглася свого, завершивши почате ще наприкiнцi XVII ст. перетворення з корпус- ного офiцерства на типове дворянство. Тепер вона стала називати себе шляхтою, тобто дворянством. Однак загалом прихильна Єлизавета не сприймала багато з гетьманових iнiцiатив. Коли вiн попросив дозволу встановити дипломатичнi стосунки з європей- ськими дворами, його петицiю було вiдхилено. Намагання Розумовського звiльни- ти українське вiйсько вiд участi у вiйнах, прямо не пов'язаних з українськими iнте- ресами, теж зустрiли негативну реакцiю. Навiть у цей сприятливий для автономiї Гетьманщини час форсувалися деякi централiзаторськi заходи iмперiї. Так, у 1754 р. бюджет Гетьманщини було поставлено пiд росiйський контроль, а митнi кордони мiж Росiєю та Україною скасовано. Коли Розумовський добивався права вiльно розподiляти землi на Лiвобережжi, йому повiдомили, що цiєю прерогативою кори- стується лише iмператриця. Очевидними були певнi рамки, в яких українцям дозво- лялося вести власнi справи. Коли у 1762 р. до влади прийшла Катерина II, Розумовський повертається в Гетьманщину й займається її справами. У 1763 р. вiн збирає старшину на важливу раду в Глуховi. Спочатку її метою було обговорення реформ судочинства. Але ця дискусiя швидко поширилася й на проблему занепаду полiтичних прав Гетьманщини. Пiд кiнець ради делегати ухвалили надiслати iмператрицi петицiю з рiшучим закли- ком повернути втраченi вольностi й створити на Лiвобережжi шляхетський парла- мент на кшталт польського сейму. В основi Глухiвської петицiї лежали посилання гетьмана й старшини на те, що їхня країна є окремим полiтичним та економiч- ним цiлим, пов'язаним з Росiєю лише в особi монарха. На думку Зенона Когута, ця петицiя мiстила найбiльш самостiйницькi погляди, якi не висловлювалися так вiдкрито з часiв Мазепи. Слiдом за цим Розумовський звернувся до iмператрицi зi смiливою пропозицiєю зробити посаду гетьмана спадковою в його родинi. Iнакше кажучи, українцi просили Катерину взяти постiйне зобов'язання шанувати їхню автономiю. Але українська знать прорахувалася. Саме тодi пiд впливом нападок на укра- їнську автономiю, що мiстилися у записцi Теплова, колишнього вчителя Розумов- ського, Катерина II вирiшує скасувати цю автономiю взагалi. Вона наказала Розу- мовському прибути до столицi та зажадала його вiдставки. 10 листопада 1764 р. пiсля деяких зволiкань i спроб досягти компромiсу Розумовський залишив гетьманство. Лiквiдацiя Гетьманщини. Катерина II завершила справу, що її почав на Украї- нi Петро 1. Нiмкеня, котра стала членом династiї Романових через шлюб, вона була вiдданою прибiчницею русифiкацiї й централiзацiї. Як i багато iнших правителiв доби освiченого абсолютизму, Катерина була переконана, що найбiльш розумним i ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах i позбавлений таких <феодальних релiктiв>, як особливий статус окремих земель. Звiдси її негативне ставлення до української, а також лiвонської та фiнської автономiї. <Цi провiн- цiї,- казала вона,- слiд русифiкувати... Це завдання було б легко здiйснити, при- значивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросiї зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'ятi їх та їхню добу>. Отож iмператриця вибрала на посаду генерал-губернатора Лiвобережжя людину розумну - видатного росiйського полководця й полiтика Петра Румянцева. Виконувати свої функцiї Румянцеву допомагала друга Малоросiйська колегiя, що складалася з чотирьох росiйських урядовцiв та чотирьох довiрених представни- кiв старшини. У зводi таємних iнструкцiй Катерина наказувала Румянцеву дiяти обережно, <аби не викликати ненавистi до росiян>. Щоб пiдготувати грунт для скасування української автономiї, генерал-губернаторовi радилося повторювати се- лянам, що погiршення їхнього становища було насамперед наслiдком вiдсталостi <малоросiйських звичаїв>. Водночас до старшини Румянцев мав застосовувати полi- тику кийка i пряника. З одного боку, жорстоко каралися всiлякi прояви автоно- мiстських тенденцiй, а з iншого - тим, <хто не був заражений хворобою сваволi й незалежностi>, пропонували привабливi посади в iмперському урядi, обiцяли зрiв- няти їх у статусi з росiйським дворянством i надати бiльшої влади над селянами. Румянцев виконав свої обов'язки. Спочатку вiн уникав проведення глибоких змiн, намагаючись завоювати прибiчникiв. До його канцелярiї дiстали призначення багато українцiв, було засновано поштову службу, а також здiйснено широкий пе- регляд суспiльно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яким освiче- ним є її правлiння, у 1767 р. Катерина II засновує свою знамениту <Комиссию для сочинения нового уложения>. У Москвi зiбрали послiв вiд усiх (за винятком селян) верств суспiльства з усiх регiонiв з метою висловити iмператрицi свої поба- жання та погляди. На велику прикрiсть Катерини й Румянцева ряд українських по- слiв на чолi з Григорiєм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити про прагнення вiдновити гетьманство й повернути давнi українськi вольностi. Посли iнших порубiжних земель теж викликали занепокоєння уряду. Пiд приводом близь- кої вiйни з Туреччиною iмператриця назавжди <вiдклала> засiдання комiсiї. Пiсля росiйсько-турецької вiйни 1768-1775 рр. Румянцев удається до рiшучих крокiв. Перший удар вiн спрямовує проти Запорозької Сiчi, яку в 1775 р. було зруйновано несподiваним нападом росiйських вiйськ. До самої Гетьманщини черга дiйшла в 1781 р., коли у зв'язку з адмiнiстративною реорганiзацiєю всiєї iмперiї на Лiвобережжi було скасовано його традицiйнi 10 полкiв. Натомiсть засновувалися три намiсництва: Київське, Чернiгiвське й Новгород-Сiверське. За територiєю та органiзацiєю вони були iдентичнi рештi з ЗО губернiй iмперiї. Одночасно українськi адмiнiстративнi, судовi та фiнансовi установи замiнялися вiдповiдними вiдгалужен- нями iмперської бюрократичної системи. Потiм скасували й славетнi козацькi полки. У 1783 р. їх замiнили на регулярнi уланськi, до яких на шестирiчний строк набирали селян i неукраїнцiв. Вiдтак перестало iснувати окреме козацьке вiйсько. Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лiвобережжя росiйської iмперської системи не полегшило, а ще бiльше погiршило долю україн- ських селян. У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панiв - саме так, як де колись зробили з росiйськими селянами. Iнакше кажучи, тепер лiвобережне селянство ставало юридичне закрiпаченим. Зате українська знать вiд цих змiн виграла. Селяни нарештi потрапили пiд її цiлковиту владу. В 1785 р. за <Жалуваною грамотою дворянству>, виданою Кате- риною II, знать звiльнялася вiд усякої вiйськової служби для уряду, зрiвнявшись у правах iз росiйським дворянством. Iз цих причин верхiвка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погодилася з лiквiдацiєю автономiї. Траплялися лише поодинокi випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капнiст спробував таємно заручитися пiдтримкою Пруссiї в намаганнях вiдновити Гетьманщину. Але таких дiй було недостатньо, щоб запобiгти поглиненню Козацької України Росiйською iмперiєю. Росiйська експансiя Починаючи з XV ст. росiйський експансiонiзм був головним чинником iсторiї Схiдної Європи й зокрема України. З 1462 р., коли молода Московська держава охоплювала якихось 24 тис. кв. км, до 1914 р., коли Росiйська iмперiя займала 23,8 млн кв. км, тобто одну шосту суходолу Землi, територiя Росiї приростала з середньою швидкiстю 80 кв. км на день. Наприкiнцi XVIII ст. вона спрямувала свої зусилля на велике завоювання Пiвдня. Тут лежали неозорi причорноморськi степи (якi нале- жали до кримськотатарських володiнь), а також контрольованi турками морськi шля- хи, що вiдкривали доступ до Середземномор'я й свiтової торгiвлi. Доки для здiйснен- ня експансiї на пiвдень була потрiбна допомога українцiв, Гетьманщинi дозволяли iснувати. Але з пiдписанням у 1774 р. Кючук-Кайнарджийського миру, яким завер- шилася успiшна вiйна Росiї з турками i за яким визнавалися її присутнiсть на Чор- ному морi та сюзеренiтет над Кримським ханством, українська автономiя стала при- реченою. Подiбна доля чекала й iншi землi, що лежали мiж Росiєю та Чорним морем. Зруйнування Запорозької Сiчi. Пiсля повернення у 1734 р. пiд владу росiян запорожцi знову оселилися на своїх колишнiх землях, збудувавши неподалiк вiд старої Нову Сiч. Iмператорський уряд дивився на це повернення досить не- однозначне. У наступних боях з турками запорожцi так добре воювали, що Ка- терина II осипала їх похвалами та медалями. Однак вони також завдавали їй бага- то клопоту. Оскiльки на землях запорожцiв крiпацтва не iснувало й було вдосталь вiльних земель, Сiч стала раєм для селян-утiкачiв. До того ж, як тiльки спалахувало повстання проти панiв, запорожцi незмiнно брали в ньому участь. Так, у 1768 р. вони вiдiграли провiдну роль у кривавому повстаннi гайдамакiв на Правобережжi, а коли росiйський козак Омелян Пугачов пiдняв у 1772 р. величезне повстання на пiвднi Росiї, запорожцi сховали його людей вiд гнiву iмператрицi. Серед самих запорожцiв звичайним явищем були соцiальнi конфлiкти й насиль- ство. З густiшим заселенням запорозьких земель (на 1770 р. тут проживало близько 200 тис. чоловiк, бiльшiсть яких не належала до козацтва) стали розвивати- ся хлiборобство, торгiвля й тваринництво. Господарську дiяльнiсть контролювали за- порозькi старшини. Зокрема, останньому запорозькому кошовому Петровi Кални- шевському належало понад 14 тис. голiв худоби. Бiльшiсть його старшин були такими ж багатими. Як i в Гетьманщинi, мiж запорозькою старшиною та неiму- щою голотою розвинулися рiзкi соцiально-економiчнi вiдмiнностi, через якi часто ви- бухали конфлiкти. Зокрема, у 1768 р. особливо запекла сутичка змусила старшину напнути чернече вбрання та рятуватися по сусiднiх росiйських залогах. Порядок було вiдновлено лише пiсля втручання iмператорського вiйська. Постiйнi конфлiкти на Сiчi, а також упертий опiр, що його чинили запорожцi росiйським нама- ганням колонiзувати Чорноморське узбережжя, переконали Катерину II в необ- хiдностi радикального вирiшення цiєї проблеми. Тому, як тiльки скiнчилася вiйна 1768-1774 рр. й татари вже не являли загрози, вона наказала вдруге зруйнувати Сiч. 4 червня 1775 р., коли бiльшiсть запорожцiв ще перебувала на турецькому фронтi, росiйська армiя пiд командуванням генерала Текелi, що повертався з вiйни, оточила Сiч i зрiвняла її з землею. Калнишевського й старшину, незважаючи на їхнiй проросiйський курс, було заарештовано й заслано до Соловкiв. Най- бiльший загiн з 5 тис. козакiв знайшов собi притулок на турецькiй територiї неподалiк гирла Дунаю. Близько половини всiх запорозьких земель було розподi- лено мiж росiйськими вельможами, а решта передана нiмецьким i сербським коло- нiстам. Катерина II намагалася стерти запорожцiв навiть iз пам'ятi народної. Ого- лосивши про їх лiквiдацiю, вона додала, що <вживання слова <запорозький козак> розглядатиметься нами як образа нашої iмператорської величностi>. Iсторiя Запорозької Сiчi має свiй епiлог. П'ять тисяч запорожцiв, що втекли до Оттоманської iмперiї, дiстали дозвiл оселитися в гирлi Дунаю. У 1784 р., щоб створити їм противагу, росiйський уряд переселяє решту колишнiх запорожцiв на землi мiж рiчками Буг та Днiстер. У 1792 р. цих бузьких козакiв перейменували у Чорноморське Вiйсько й переселили на Кубань. У 1828 р. частина задунайських козакiв пiд проводом Йосипа Гладкого повертається до Росiйської iмперiї та згодом приєднується до своїх побратимiв на Кубанi. З 1864 до 1921 р. вони були вiдомi пiд назвою кубанських козакiв. Пiдкорення Кримського ханства. Протягом майже столiття пiсля катастрофiч- ного походу 1686 р. росiяни намагалися завоювати Крим. МiЛс 1734 i 1739 рр. росiйським та українським вiйськам удалося прорватися на пiвострiв, але через хвороби та брак провiзiї вони мусили повертати назад. У 1774 р. вони зайняли весь пiвострiв i, за умовами Кючук-Кайнарджийського миру, змусили туркiв зректися сюзеренiтету над ханством. Нарештi, у 1783 р., якраз коли знищувалися останнi рештки Гетьманщини, Катерина II оголосила про приєднання ханства до Ро- сiйської iмперiї. Для iсторiї України, як i всiєї Схiдної Європи, це була епохальна подiя. Тюркських кочовикiв, чиїм останнiм бастiоном в Європi було Кримське хан- ство i чий останнiй напад на Україну вiдбувся у 1769 р., нарештi приборкали. Степ, який тисячолiттями був джерелом небезпеки для осiлого люду, що населяв його порубiжжя, нарештi став приступним для селянського плуга. Подiли Речi Посполитої. Навiть Рiч Посполита з населенням II млн чоловiк i територiєю 733 тис. кв. км не була захищеною вiд росiйського експансiонiзму. Внаслiдок хвалених <золотих вольностей>, що фактично забезпечували польськiй шляхтi необмеженi права, країною ставало неможливо управляти. Майже цiлко- вита анархiя, заохочувана магнатами та чужоземними державами, яким було на руку послаблення центрального уряду, панувала протягом чи не всього XVIII ст. Викори- стовуючи свою роль покровителя православних Речi Посполитої, сусiдня Росiя особ- ливо ефективно зводила нанiвець намагання полякiв провести реформи й вiдродити свою державу. Зрештою у справу втрутилися три найагресивнiших сусiди Речi Посполитої: Росiя, Пруссiя та Австрiя. Внаслiдок трьох подiлiв-1772, 1775 i 1795 рр.- польсько-литовська держава перестала iснувати. Левова частка, тобто 62 % територiї та 45 % населення колишньої Речi Посполитої, дiсталася Росiї; 18 % землi та 32 % населення - Австрiї; вiдповiдно 20 i 23 % вiдiйшло до Пруссiї. Цi радикальнi змiни на полiтичнiй картi Схiдної Європи прямо позначилися на українцях. У 1772 р. українцi Галичини та Буковини потрапили пiд австрiйське пану- вання. До 1795 р. все Правобережжя вiдiйшло до Росiйської iмперiї. Iсторiя України вступила у нову фазу. Протягом майже столiття Гетьманщина була центром полiтичного життя Украї- ни. Хоч росiяни контролювали її зовнiшнi стосунки та воєннi кампанiї, а також по- стiйно втручалися у внутрiшнi справи, все ж управлiння та соцiально-еконо^iчна полiтика Гетьманщини здiйснювалися українцями, їм належали ключовi позицiї в судах, фiнансах, армiї. Самоврядування сприяло пiднесенню української шля- хетської елiти, гордої своїми традицiями. Навiть у 1767 р. старшинськi посли до За- конодавчої комiсiї вiдкинули реформи Катерини II, впевнено заявивши: <Нашi за- кони найкращi>. Саме Гетьманщина явила для полiтичних дiячiв України початку XX ст. прецедент українського самоврядування. Бiльш нiж через пiвстолiття пiсля лiквiдацiї Гетьманщини Тарас Шевченко писав: Була колись Гетьманщина, Та вже не вернеться! Було колись панували, Та бiльше не будем. Тiї слави козацької Повiк не забудем. Гетьманщину не тiльки не забули - пам'ять про неї допомогла започаткувати нову добу в українськiй iсторiї, позаяк саме з нащадкiв старшини вийшло багато дiячiв, що сприяли формуванню нацiональної свiдомостi українцiв. Iсторiя Геть- манщини стала ключовим явищем нацiональної' iсторiї та державотворчих зма- гань. Приклад самоврядування, що вона дала, надихає й сучасних українцiв у їхнiх прагненнях створити свою власну нацiональну державу.