КИЇВСЬКА РУСЬ ПIДНЕСЕННЯ Й ЗАНЕПАД КИЇВСЬКОЇ РУСI Схiднi слов'яни Суперечки з норманiстами Пiднесення Києва Першi правителi Києва Київ у зенiтi слави Занепад Києва Перебуваючи в тiнi дивовижних досягнень кочовикiв та розвиненої цивiлiзацiї причорноморських мiст, iзольоване вiд решти свiту населення Пiвнiчної України протягом багатьох столiть здавалося лише контрастним людським тлом стрiмких по- дiй, що розгорталися на пiвднi. Проте з початку VI ст. н. е., з повiльним, але неухиль- ним перенесенням центру iсторичних подiй з Причорномор'я та Степу на лiсистi рiв- нини, цей землеробський люд стає дедалi помiтнiшим. Посiвши центральне мiсце на iсторичнiй сценi, землероби тим самим викликають бiльше зацiкавлення тогочасних iсторикiв. Дослiдження їхнiх мовних, етнiчних i культурних рис вказують на те, що люди цi були слов'янами - прямими предками нинiшнього населення України. Схiднi слов'яни Слов'яни виникли з автохтонного iндоєвропейського населення Схiдної Європи. Бiльшiсть учених додержується думки, що прабатькiвщина слов'ян охоплювала пiвнiчнi схили Карпат, долину Вiсли та басейн Прип'ятi. Звiдси на початку VII ст. вони стали розселятися в усiх напрямах: на пiвнiчному сходi заглибилися в землi угро-фiннiв до Оки та верхньої течiї Волги; на заходi їхнi поселення сягали р. Ельби у Пiвнiчнiй Нiмеччинi. Та найбiльший потiк колонiзацiї пiшов на пiвдень, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магнiт, притягували родючi землi, багатi мiста й теплi- ший клiмат. Якщо порiвнювати цей процес iз мiграцiєю кочовикiв, то розселення сло- в'ян являло собою повiльний рух iз праслов'янських земель, у процесi якого збе- рiгалися зв'язки з прабатькiвщиною. Внаслiдок цього вiн охопив великi територiї. Цiкавою рисою цiєї експансiї був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Вiзантiєю слов'яни просувалися на новi землi головним чином як ко- лонiсти, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас i розпорошувалися. Дослiдження визначного росiйського вченого Олексiя Шахматова доводять, що на початок VI ст. iз спiльної мови слов'ян сформувалися три пiдгрупи: захiднослов'ян- ська, з якої згодом розвинулися такi мови, як польська, чеська та словацька; пiвден- нослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; схiдно- слов'янська, що з неї розвинулися українська, росiйська та бiлоруська мови. У VII ст. схiднi слов'яни зосереджувалися на правому березi Днiпра. Намагаю- чись установити якомога найдавнiший родовiд слов'янського населення України, ра- дянськi вченi обстоюють думку, що схiднi слов'яни (чи їхнi прямi предки - анти) були корiнним населенням регiону. Захiднi ж спецiалiсти, вказуючи на брак дока- зiв цiєї теорiї, сходяться на думцi, що схiднi слов'яни переселилися сюди свого часу. Протягом VII та VIII ст.. схiднi слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налiчували близько 14 великих племiнних союзiв, що заселяли землi України, Бiлору- сiї та Росiї. Найважливiшими серед них були поляни, що жили в Центральнiй Укра- їнi на берегах Днiпра. До iнших схiднослов'янських племен України належали древ- ляни - на пiвнiчному заходi, сiверцi - на пiвнiчному сходi, уличi й тиверцi - на пiвднi. У захiднiй частинi країни жили волиняни та дулiби. Схiднослов'янських поселень iснувало багато, хоч за розмiрами вони були не- великими. Села будувалися за одну-двi милi одне вiд одного i налiчували вiд 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на вiдстанi ЗО-40 миль. У центрi зводилися гради, тобто укрiпленi фортецi, що служили для захисту, прове- дення племiнних сходiв i культових обрядiв. Схiднослов'янськi землi ряснiли сот- нями таких обнесених частоколом населених пунктiв. Тому скандiнави називали цi землi <Гардарiкi>, що значить <країна укрiплень>. Про полiтичну органiзацiю схiдних слов'ян вiдомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителiв чи якоїсь централiзованої влади. Племена й роди, на чолi яких стояли патрiархи, об'єднувало поклонiння спiльним богам, а важливi пи- тання життя вирiшувалися шляхом загальної згоди. Хоч пiзнiше й з'явився клас племiнної знатi, або князiв, соцiально-економiчне розшарування племенi було не- значним, а земля й худоба вважалися спiльною власнiстю численних сiмей. Схiднi слов'яни були знанi як непохитнi й загартованi воїни, здатнi витримувати мороз i спеку, споживати мiнiмум їжi. Вiдчуваючи себе невпевнено на вiдкритих рiвнинах, вони вважали за краще воювати у лiсах i байраках, де часто влаштовували засiдки. Впертiсть i витривалiсть були їхнiми найбiльшими перевагами як у вiйнi, так i пiд час миру. Торгiвля у схiдних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купцi зi Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у схiднослов'ян- ськi землi. В обмiн на дорогоцiннi метали, тонкi сукна, ювелiрнi вироби схiднi сло- в'яни могли запропонувати традицiйнi плоди своєї землi: мед, вiск, хутра, а також рабiв. Останнiй товар араби цiнили над усе. Торгiвля ця процвiтала наприкiнцi VIII ст., коли у зносини зi схiдними слов'янами ввiйшли тюркськi племена хозарiв, котрi заснували унiкальну торговельну iмперiю в пониззi Волги та на Каспiйському узбережжi й пiзнiше прийняли iудаїзм. Деякi слов'яни, зокрема сiверцi, вятичi та поляни, були змушенi сплачувати хозарам данину. Дедалi бiльше виходячи з iзо- ляцiї, схiднi слов'яни вступали у нову важливу добу своєї iсторiї. Суперечки з норманiстами У серединi ЇХ ст. Надднiпрянщина в господарському, культурному та полiтично- му вiдношеннi залишалася тихою заводдю. Але десь через 150 рокiв вона стала сер- цевиною Київської Русi - могутнього полiтичного об'єднання, котре швидко пере- творювалося на одне з найбiльш розвинених i економiчно процвiтаючих суспiльств тогочасної Європи. Як же вдалося досягти цих гiдних подиву змiн? Хто їх здiйсню- вав? Що уможливило їх - зовнiшнi стимули чи подiї внутрiшнього життя? Аби вiд- повiсти на цi запитання, згадаємо насамперед, що пишеться про походження Київ- ської Русi у найдавнiшому схiднослов'янському лiтописi <Повiсть временних лiт>: <У рiк 852... стала називатися [наша земля] - Руська земля... У рiк 859. Варяги, приходячи iз замор'я, брали данину з чудi, i з словен, i з мерi, i з весi, [i з] кривичiв. А хозари брали з полян, i з сiверян, i з вятичiв; брали вони по бiлiй вивiрцi - стiльки вiд диму... У рiк 862. Вигнали [чудь, словени, кривичi i весь] варягiв за море, i не дали їм данини, i стали самi в себе володiти. I не було в них правди, i встав рiд на рiд, i були усобицi в них, i воювати вони мiж собою почали. I сказали вони: <Пошукаємо самi собi князя, який би володiв нами i рядив за угодою, по праву>. Пiшли вони за море до варягiв, до русi. Бо так звали тих варягiв - русь, як ото однi звуться свеями, а другi - норманами, англами, iншi - готами,- отак i цi. Сказали русi чудь, слове- ни, кривичi i весь: <Земля наша велика i щедра, а порядкуй нiй нема. Iдiть-но княжи- ти i володiти нами>. I вибралося троє братiв iз родами своїми, i з собою всю узяли русь>. Спираючись на цей уривок, ряд нiмецьких учених, зокрема Готлiб Байєр, Гер- хард Мiллер та Август-Людвиг Шльоцер, якi у XVIII ст. служили в Росiї, розвину- ли так звану норманську теорiю. В нiй доводилося, що Київську Русь заснували варя- ги - германо-скандiнавська народнiсть, вiдома на Заходi як вiкiнги, або нормани. Пiдкреслювання важливостi германських впливiв та натяки на нездатнiсть слов'ян створити власну державу викликали обурення славетного росiйського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнiвну вiдповiдь нiмцям, доводячи пер- шочергову роль слов'ян у створеннi Київської Русi. Твердження Ломоносова дiстали назву антинорманської концепцiї та поклали початок суперечкам, якi тривають i досьогоднi. Здавалося, що в XIX та на початку XX ст. переможе норманська тео- рiя, оскiльки її пiдтримала бiльшiсть захiдних i ряд вiдомих росiйських iсторикiв. Проте антинорманських поглядiв уперто трималися такi два провiдних українських учених, як Михайло Грушевський та Микола Костомаров. У 30-х роках радянськi вченi почали контрнаступ, оголосивши норманську теорiю полiтичне шкiдливою, бо в нiй заперечується здатнiсть слов'янських народiв створити незалежну державу. При цьому наголошувалося на тенденцiйностi Нестора-Лiтописця, монаха, який у XI ст. написав <Повiсть временних лiт>, вказувалося на багато внутрiшнiх супе- речностей у його розповiдi й на те, що данi археологiчних розкопок не пiдтверд- жують широкомасштабної присутностi варягiв у Київськiй Русi. Виходячи з цього вони робили висновок, що Київську Русь заснували схiднi слов'яни. Значною мiрою цi дебати набули лiнгвiстичного за своєю суттю характеру й тор- каються етимологiї слова <Русь>. Норманiсти доводять, що воно походить вiд сло- ва гиоiхi - фiнської назви шведiв, яка в свою чергу виводиться з давньошведського слова гогiг (грести). Оскiльки фiнни пiдтримували тiснi й тривалi зв'язки як iз шве- дами, так i зi слов'янами, припускають, що свою назву для перших вони почали засто- совувати й до останнiх. У антинорманськiй концепцiї слово <Русь> пов'язується з назвами рiчок Рось i Русна в Центральнiй Українi. Iнша гiпотеза припускає мож- ливiсть iснування зв'язку мiж цим словом i назвою кочового племенi роксоланiв, яка походить вiд iранського гЬох, що значить <свiтло>. Оскiльки цi гiпотези мають серйознi недолiки, жодна з них не дiстала загальної пiдтримки. Що стосується са- мого слова <Русь>, то, як виявляється, ним спочатку називали варягiв, потiм землi полян у Центральнiй Українi, а згодом - ту полiтичну єднiсть, що стала зватися Київською Руссю. (Слово <Україна> вперше з'являється в лiтописах у 1187 р. i спо- чатку вживається як географiчне позначення Київського порубiжжя). Аналогiчно тому, як не вдалося дiйти конкретного висновку про походження слова <Русь>, так i немає загальної згоди щодо ширшої проблеми - спiввiдношення зовнiшнiх скандiнавських впливiв та чинникiв власне слов'янської еволюцiї у виник- неннi Київської Русi. Тривала й затята суперечка дала мало нових фактичних да- них. Можливо, через брак знань багато вчених (за винятком радянських) посту- пово були змушенi шукати компромiсного рiшення. Нинi iснує загальна згода щодо впливу скандiнавiв на суспiльство й культуру схiдних слов'ян. Мандруючи у складi невеликих ватаг заповзятливих воїнiв-купцiв, варяги швидко засвоювали схiдносло- в'янську мову та культуру й через свою малочисельнiсть навряд чи могли серйозно вплинути на спосiб життя мiсцевого населення. Проте важко заперечувати участь, ба навiть провiдну роль варягiв у полiтичному життi з огляду на те, що всi правителi Києва аж до Святослава, а також їхнi дружинники мали скандiнавськi iмена. Ва- ряги вiдiгравали роль каталiзатора полiтичного розвитку завдяки тому, що або пiд- коряли слов'ян i полiтичне органiзовуванiй їх, або ж створювали для них загрозу, що змушувала їх краще органiзовуватися самим. Щоправда, у рядi випадкiв iнтереси схiдних слов'ян i варягiв спiвпадали. Це. зокрема, стосувалося обмеження впливу хозарiв, протистояння нападам кочовикiв, забезпечення й охорони днiпровського торговельного шляху на Вiзантiю. Тому iснують вагомi пiдстави вважати виникнення Києва досягненням не якоїсь окремої етнiчної групи, а результатом складної слов'яно-скандiнавської взаємо- дiї. Нещодавно американський учений Омелян Прiцак, розвиваючи цей пiдхiд, висло- вив думку, що питання про етнiчне походження Русi є несуттєвим. На його погляд, Русь була спочатку полiетнiчним i багатомовним торговельним союзом, що з метою встановити контроль над торговими шляхами мiж Балтiйським та Середземним морями i утворив полiтичну єднiсть пiд назвою Київська Русь. Пiднесення Києва Як i бiльшiсть великих мiст свiту, Київ завдячує своїм звеличенням власному географiчному положенню. Розташований у середнiй течiї Днiпра, вiн слугував основним транзитним вузлом на величезнiй територiї, прилеглiй до Днiпра з прито- ками. Водночас вiн був чудовою висхiдною для подорожей униз по Днiпру через Чорне море аж до багатих мiст Леванту. До того ж розташування на межi двох гео- графiчних i культурних зон - вкритих лiсом рiвнин Пiвночi та вiдкритих пiвденних степiв - зумовлювало чимале стратегiчне значення мiста. Тому воно й стало точкою зiткнення i взаємодiї двох iсторичних тенденцiй. Про одну з них ми вже згадували, а саме про поступове об'єднання численних розрiзнених схiднослов'янських общин у великi племена. Кожне з них мало свою територiю, власних вождiв i захищенi мiцним частоколом поселення. В авангардi цього руху були поляни, на землях яких згодом постане Київ. Згiдно з оцiнками вче- них, уже в VI-VII ст. поляни на чолi зi своїм напiвлегендарним вождем Києм утворили сильний племiнний союз, що панував над сусiднiми племенами й мав тiснi стосунки з Вiзантiєю. За легендою, Київ заснував Кий з братами Щеком, Хоривом i сестрою Либiддю, назвавши мiсто власним iм'ям. Хоч нашi знання про ту добу до- Фрагмент <Повiстi временних лiт> (за Радзивiллiвським списком XV ст.) сить туманнi, все ж можна припускати, що схiднi слов'яни взагалi та поляни зокре- ма значно просунулися у створеннi величезного полiтичного й культурного цiлого, яке називатиметься Київською Руссю. Ще швидше i рiшучiше розгорталися iншi подiї, що спричинилися до появи на iсторичнiй сценi скандiнавiв. Аби зрозумiти це, слiд насамперед окинути поглядом скелястi й пустельнi береги Скандiнавiї VIII-ЇХ ст., де з причин i досi незрозумi- лих виник небачений демографiчний бум. Не знаходячи засобiв до iснування на;бать- кiвщинi, багато молодих вiдчайдушних скандiнавiв сiдали на кораблi й рушали шу- кати долi на чужинi. Вони влаштовували спустошливi наскоки на країни Захiдної Європи, оселялися на захоплених землях Англiї, Францiї, Iталiї та Сiцiлiї, засновую- чи там свої королiвства та князiвства. Iншi скандiнави, перепливши Атлантику, ко- лонiзували Iсландiю, Гренландiю i, що цiлком можливо, досягали Американського континенту. Ще iншi, зокрема вихiдцi iз Швецiї та острова Готланд, яких називали варягами, мандрували на пiвденний схiд. Спочатку вони осiдали на берегах Бал- тiйського моря у Альдейг'юборзi, на озерi Ладога, а дещо пiзнiше - у Новгородi, на озерi Iльмень. На вiдмiну вiд укрiплень частоколом у схiдних слов'ян варязькi поселення являли собою солiднi гради-фортецi, де селився князь iз дружиною та сiм'єю, а навколо виростали ремiсничi й купецькi передмiстя. Торгуючи з тубiльцями, а то й удаючись до грабунку (коли перший спосiб не да- вав результатiв, як правило, застосовували другий), варяги добували хутра, мед, вiск та невiльникiв. Проте вони хотiли бiльше, нiж могли дати схiднi слов'яни. Ви- користовуючи свої поселення як бази, варяги дослiджували рiчковi шляхи, що вели на пiвдень до великих i розкiшних мiст Вiзантiї та iсламської цивiлiзацiї. За корот- кий час вони освоїли мережу водних шляхiв та волокових переправ по Волзi з Бал- тiйського моря до Каспiю, що вiдкривала шлях до Багдада - цiєї багатомовної столицi iсламського свiту. Згодом з'явився ще важливiший шлях. Названий у лiто- писах шляхом , вiн iшов униз Днiпром до Чорного моря й далi на Константинополь - величезний ринок торгiвлi з левантинськими мiстами й най- багатше мiсто в усьому християнському свiтi. Переселення далi на пiвдень, ближче до Константинополя, було для заповзят- ливих варягiв лише справою часу. Як пишеться у <Повiстi временних лiт>, у 862 р. два варязьких ватажки Аскольд i Дiр, лишивши дружину свого князя Рюрика в Новго- родi, попливли iз загонами своїх воїнiв униз Днiпром. Оцiнивши прекрасне розташу- вання Києва на високому березi рiчки, вони оволодiли мiстом, а на полян, що насе- ляли його околицi, наклали данину. Аскольд i Дiр, очевидно, швидко зажили собi багатства й сили, бо у 860 р. наважилися разом iз пiдвладними їм полянами напасти на Константинополь. Незабаром вiстi про їхнi успiхи дiйшли до Новгорода. I хоч Рюрик уже помер, а його син Iгор (по-скандiнавському Iнгвар) був ще замолодим, щоб стати на чолi дружини, Олег, що був регентом (опiкуном), доки Iгор не досягне повнолiття, зiбрав дружину з варягiв, слов'ян та фiннiв, узяв iз собою Iгоря й поплив до Києва. Хитрощами виманив вiн за мури мiста Аскольда й Дiра i, звинувативши їх в узурпацiї влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києвi, проголосивши його <ма- тiр'ю мiст руських>. Так розповiдає про прихiд варягiв до Києва Нестор-Лiтописець. Проте в результа- тi ретельного аналiзу тексту, проведеного рiзними поколiннями вчених, у цiй оповi- дi виявлено багато внутрiшнiх суперечностей i слабких мiсць. Сучасних iсторикiв дивує, чому могутнiй, на загальну думку, Рюрик жодного разу не згадується у сучас- них йому джерелах. Деякi взагалi пiддають сумнiву сам факт iснування Рюрика. Чи справдi могли такi досвiдченi ватажки, як Аскольд i Дiр, пiддатися на явний пiд- ступ Олега? Чи був Олег справдi пов'язаний з Рюриком, чи, може, лiтописець просто намагається скласти для нього шляхетнiший родовiд? I чим пояснити, що регентство Олега тривало ще довгий час пiсля того, як Iгор досягнув повнолiття? Словом, за вiдсутностi даних про перiод до правлiння Олега в iнших джерелах важко вiдрiзнити реальнiсть вiд вимислу в Несторовiй версiї походження Русi. Першi правителi Києва Не високими iдеалами створення могутньої держави чи квiтучої цивiлiзацiї керувалися київськi князi: надто вже сумнiвним є те, чи знали вони взагалi щось про саме поняття державностi. Скорiше мова може йти про їхнє невiдступне бажан- ня дiстатися джерел багатства. Зокрема, завойовуючи Київ, Олег прагнув об'єднати його з Новгородом та пiдпорядкувати собi цi два головних склади на торговельне- му шляху <у греки>. Дiяльнiсть перших київських князiв значною мiрою була по- єднанням торгiвлi зi збиранням данини. Кожної весни, як тiльки скресала крига на рiчках, данину, зiбрану взимку з рiзних схiднослов'янських племен, вiдправляли Днiпром до Києва. Тут князi споряджали величезний караван човнiв, навантажених хутрами й невiльниками, який плив пiд охороною княжої дружини до Константино- поля. Подорожi тi були сповненi труднощiв i небезпек. Нижче Києва доводилося до- лати вируючi днiпровськi пороги. Перейти останнiй, що звався Ненаситцем, було просто неможливо, тому кораблi розвантажували й волокли суходолом, а це стави- ло караван пiд загрозу нападу кочових грабiжникiв, якi завжди чатували у тих мiсцях. Американський iсторик Рiчард Пайпс проводить паралель мiж торговельними справами київських варягiв i такими великими комерцiйними пiдприємствами початку новiтньої доби, як Ост-iндська компанiя чи компанiя Гудзонової затоки, органiзованими з метою самозбагачення. Для отримання бiльших прибуткiв цi пiд- приємства змушенi були забезпечувати територiї, що не мали життєздатної систе- ми врядування, мiнiмальними структурами управлiння. <Великий князь,- пише Пайпс,-насамперед був купцем, дiяльнiсть якого фактично зосереджувалася у царинi торгiвлi мiж слабко зв'язаними мiстами, чиї залоги збирали данину й забез- печували певний громадський порядок>. Так, займаючись грабiжництвом i торгiвлею, першi правителi Києва перетворили це мiсто на центр великого й могутнього полi- тичного утворення. Олег (пом. 912?). Мало що вiдомо про цього першого iсторично засвiдченого правителя Києва. Лишається незрозумiлим, чи належав вiн до династiї Рюрикови- чiв, чи був самозванцем, якого Нестор-лiтописець через кiлька столiть приписав до цiєї династiї. Але не пiдлягає сумнiву те, що Олег був талановитим i рiшучим прави- телем. Завоювавши у 882 р. Київ i пiдкоривши собi полян, вiн силою поширив своє володiння (тобто право збирати данину) на сусiднi племена, найважливiшим iз яких були древляни. Це втягнуло його у вiйну з хозарами, яка закiнчилася тим, що Олег зруйнував хозарськi порти на Каспiї. У 911 р., перебуваючи в апогеї могутностi, вiн на чолi великого вiйська напав на Константинополь i пограбував його. I все ж <По- вiсть временних лiт>, напевне, перебiльшує його подвиги, стверджуючи, начебто вiн прибив на головнiй брамi грецької столицi свiй щит. Однак схоже, що Олег справ- ляв на Вiзантiю вiдчутний тиск, якщо греки мусили пiти на укладення дуже вигiдної для київського князя торговельної угоди. Iгор (912-945). Iгор князював не так вдало, як його попередник Олег. За зви- чаєм правителiв Києва, з початку свого князювання Iгор утверджував свою владу над пiдлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличi. Кiлька рокiв виснажливих походiв пiшло у нього на те, щоб знову примусити бунтарiв сплачувати данину. Лише пiсля вiдновлення влади у своїх землях Iгор змiг узятися за широкомасштабнi далекi походи - торговельнi чи теж грабiжницькi - на зразок тих, що проводив Олег. Коли у 941 р. розпалася мирна угода з Вiзантiєю, укладена Олегом, Iгор виру- шив у морський похiд на Константинополь. Для нього вiн закiнчився катастрофою. За допомогою пальної сумiшi, що називалася <грецьким вогнем>, вiзантiйцi спа- лили руський флот, змусивши Iгоря до поспiшної втечi. Внаслiдок цього у 944 р. вiн мусив укласти дуже невигiдну угоду з вiзантiйським iмператором. Того ж року Iгор спробував щастя на сходi, i тут йому бiльше пощастило. Велике руське вiйсько, зiйшовши Волгою, пограбувало багатi мусульманськi мiста на Каспiї та зi здо- биччю повернулось до Києва. Князювання Iгоря закiнчилося, як i почалося, по- встанням древлян. Розлюченi частими походами за даниною, древляни влашту- вали засiдку, в якiй i загинув Iгор зi своєю невеликою дружиною. Ольга (945-962). Автори <Повiстi временних лiт> були, без сумнiву, прихиль- ними до Ольги (по-скандiнавському Хельга) - дружини Iгоря й регентки у пору неповнолiття їхнього сина Святослава. Вони часто описують її як вродливу, енергiй- ну, хитру i передусiм мудру правительку. Та найбiльший комплiмент робить цiй жiнцi лiтописець-чоловiк, повiдомивши читача про її <чоловiчий розум>. Вихвалян- ня, що ними щедро обсипали Ольгу монахи-лiтописцi, почасти можна пояснити тим, що у 955 р. вона прийняла християнство. Але навiть без цих прихильних опо- вiдей Ольга лишилася б видатною правителькою. У часи, коли помста була абсо- лютним моральним обов'язком, Ольга швидко й жорстоко помстилася древлянам за чоловiка. Разом iз тим вона розумiла, що необхiдно змiнити довiльний та безлад- ний спосiб збирання данини, який став причиною смертi Iгоря. Тому Ольга впровад- жує першi в Київськiй Русi <реформи>, чiтко встановлюючи землi, з яких через пев- нi промiжки часу мала збиратися означена кiлькiсть данини. Вона також стежила за тим, щоб її пiдлеглi не позбавлялися всiх засобiв до iснування й вiдтак могли знову сплачувати данину. Закрiпивши за княжою казною винятковi права на багатi хутровим звiром землi, Ольга в такий спосiб забезпечила себе постiйним притоком прибуткiв. Аби краще знати свої неозорi володiння, Ольга часто подорожує до всiх великих мiст i земель. У зовнiшнiх зносинах вона вiддає перевагу дипломатiї перед вiйною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для пере- говорiв iз вiзантiйським iмператором. Хоч у лiтописах багато йдеться про те, як вона перехитрила iмператора, за iншими джерелами переговори виявилися не дуже вда- лими. Але вже те, що наймогутнiший правитель християнського свiту взагалi пого- дився зустрiтися з Ольгою, свiдчить про зростаюче значення Києва. Святослав (962-972). Вiдважний i палкий, прямолiнiйний i суворий, Святослав був насамперед князем-воїном. Грушевський називав його козаком на престолi, а його бурхливе князювання влучно описував як велику авантюру. Безперервно вою- ючи, Святослав полюбляв грандiознi й славетнi справи. Його слов'янське iм'я, ва- рязьке виховання, кочовий спосiб життя вiддзеркалювали поєднання європейського та азiатського начал. Його правлiння ознаменувало апогей ранньої героїчної доби в iсторiї Київської Русi. У 964 р. двадцятидворiчний честолюбний Святослав розпочинає вiйну на схо- дi. Його безпосередньою метою є пiдкорення вятичiв - схiднослов'янського племенi, що жило на р. Оцi, на землях, звiдки походять сучаснi росiяни. Пiсля цього, по- пливши вниз Волгою, вiн громить волзьких булгар. Це призводить до гострої су- тички з могутнiми хозарами. У кровопролитнiй битвi Святослав завдає поразки Хо- зарському каганату й стирає з лиця землi його столицю Iтiль на Волзi. Тодi вiн вирушає на завоювання Пiвнiчного Кавказу. Цi славетнi походи мали далекосяжнi наслiдки. Завоювання вятичiв поширило владу Києва на всiх схiдних слов'ян, а також вiдкрило для слов'янської колонiзацiї пiвнiчно-схiднi землi, що є сьогоднi складо- вою Росiї. Розгромивши хозарiв, Київ усунув свого суперника в гегемонiї у Євразiї та поставив пiд контроль Русi великий торговий шлях Волгою. Проте був у занепа- дi хозарiв i негативний аспект: разом з ними зник той буфер, що не давав кочовикам зi сходу, таким як печенiги, проникати в українськi степи. У другiй половинi свого князювання Святослав цiлком зосереджує увагу на Бал- канах. У 968 р. вiн погоджується допомагати вiзантiйцям у вiйнi з могутнiм Болгар- ським царством. На чолi величезного вiйська вiн вдирається до Болгарiї, знищує своїх противникiв i оволодiває багатими придунайськими мiстами, вибравши собi опорним пунктом мiсто Переяславець. Святослава так глибоко вразили багатства цього краю, що лише загроза нападу печенiгiв на Київ змусила його повернутися до своєї столицi. Але як тiльки загроза минула, Святослав, якому тепер належали землi вiд Волги до Дунаю, сказав: <Не любо менi є жити в Києвi. Хочу жити я в Переяслав- цi на Дунаї, бо то є середина землi моєї, адже там усi добра сходяться: iз грекiв - паволоки, золото, вина й овочi рiзнi, а з чехiв i з угрiв - серебро й конi, iз Русi ж - хутро i вiск, i мед, i челядь>. Вiдтак, посадивши свого старшого сина Ярополка в Києвi, середнього сина Олега - у древлян, а молодшого, Володимира - в Новгоро- дi, Святослав повертається до Болгарiї. Занепокоєна новим агресивним сусiдством, Вiзантiя виступила проти київсько- го князя й пiсля тривалих та жорстоких сутичок змусила його вiдступити. По до- розi до Києва бiля днiпрових порогiв на розпорошенi сили русичiв напали печенiги i вбили Святослава. <Повiсть временних лiт> оповiдає, що печенiзький хан наказав зробити з його черепа кубок. Так закiнчилися славнi справи Святославовi. Київ у зенiтi слави Розповiдаючи про походи й завоювання, слiд також сказати, наскiльки великим був вплив київських князiв. Установити географiчнi межi Київської Русi можна лише приблизно. Вони охоплювали майже всi населенi схiдними слов'янами землi (пiзнiше були втраченi територiї на нижнiй Волзi, Пiвнiчному Кавказi та в Болга- рiї, завойованi Святославом). Проте влада перших київських князiв у рiзних части- нах їхнiх володiнь була обмеженою й неоднакової сили. Примiтивна полiтична орга- нiзацiя, надто великi вiдстанi, значна вiдокремленiсть стояли на перешкодi встанов- ленню якогось об'єднаного полiтичного цiлого. Якщо не брати до уваги перiодичнi походи за даниною, першi київськi князi мали дуже обмеженi контакти i вплив на пiдвладнi їм племена, особливо тi, що жили далеко вiд головних мiст i поселень. Що ж до княжих прав збирати данину, то вони забезпечувалися виключно грубою си- лою, на яку була спроможна княжа дружина, що спочатку набиралася з варягiв. Мiж князем i дружиною, що дiлилися як небезпеками, так i добром, добутим у по- ходах за даниною, виникали особистi, безпосереднi та взаємозалежнi стосунки, якi були основою полiтичної органiзацiї ранньої Київської держави. Так, у походах за даниною i в намаганнях пiдпорядкувати собi торговi шляхи до далеких країн князi з їхнiми дружинами менш нiж за сто рокiв створили величезне й могутнє об'єднан- ня - Київську Русь. Пiсля смертi Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом розви- неться в хронiчну виснажливу полiтичну недугу: чвари мiж членами династiї Рюри- ковичiв за верховну владу в країнi. У сутичцi, що спалахнула за право збирати да- нину, Ярополк убив свого брата Олега. Побоюючись, що його теж спiткає така доля, молодий Володимир утiк iз Новгорода до Швецiї. Через кiлька рокiв вiн повернувся на чолi великих варязьких сил i розпочав вiйну з Ярополком, у якiй той знайшов свою смерть. Володимир Великий (980-1015). Зiйшовши на київський престол у 980 р. i зо- середивши в своїх руках неподiльну владу, Володимир (по-скандiнавському Валь- демар) започаткував нову добу в iсторiї Київської Русi. Невгамовнi варязькi князi вже не дивилися на Русь лише як на арену подальших завоювань чи край, який можна лише визискувати. Володимир упровадив далеко конструктивнiший пiдхiд до управлiння державою. На вiдмiну вiд попередникiв у центрi його уваги був насам- перед добробут володiнь, а не загарбання земель i збiр данини. Власне за його князю- вання Русь почала пiдноситися як цiлiсне суспiльство й держава. Щоправда, на початку правлiння Володимир, здавалося, мало чим вiдрiзнявся вiд попередникiв. Вiн обдаровував свою численну дружину, пiдтримував традицiйнi язичницькi культи, ходив на непокiрних вятичiв i поширив свою владу на радимичiв. Як i його батько, Володимир посадив власних синiв (мав вiн 12 законних синiв) по великих мiстах i землях своїх володiнь. Так вiн усунув вiд влади мiсцевих князiв, зосередивши її виключно у руках своєї династiї. Коли його варязька дружина стала вимагати бiльших винагород, Володимир улаштував так, щоб вона перейшла на службу до вiзантiйцiв. Замiсть далеких походiв Володимир зосередився на захистi власних кордонiв. Щоб протистояти загрозi печенiгiв, вiн збудував розгалужену мережу укрiплень, а також новi мiста на пiвдень вiд Києва. Знову порушуючи традицiю попередникiв, вiн звернув погляд на захiд i додав до своїх володiнь землi сучасної Захiдної Украї- ни, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регiон. Вiн також змусив литовських ятвягiв визнати його верховенство. Володимир уста- новив загалом дружнi стосунки з поляками, мадярами i чехами. В основi цiєї нової захiдної орiєнтацiї лежало його прагнення пiдпорядкувати собi головнi торговi шляхи на захiд, а також прокласти iншi шляхи на Константинополь. Внаслiдок цих на- дбань володiння Володимира стали найбiльшими в Європi, охоплюючи близько 800 тис. кв. км. Найголовнiшим досягненням Володимира було, без сумнiву, впровадження на його неозорих землях християнства. Розумiючи, що Київська Русь уже пережила свою традицiйну анiмiстичну язичницьку релiгiю, вiн став замислюватися над тим, щоб знайти бiльш витонченi способи вираження духовних, соцiальних та полiтич- них прагнень суспiльства. Якщо провести аналогiю iз сучаснiстю, вiн потрапив у ста- новище глави однiєї з держав <третього свiту>, що прагне прискорити модернiза- цiю своєї країни й вiдтак змушений вибрати якусь одну з двох провiдних iдеологiй найбiльш розвинутих суспiльств свiту - капiталiзм чи соцiалiзм. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами вiри, якi потрапили до поля його зору, були християнство та iслам, тобто релiгiї тих країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтiснiшi торговельнi та полiтичнi стосунки. Хоч у <Повiстi временних лiт> розповiдається, як посланцi Русi вiдкинули iслам через те, що вiн забороняв уживати алкогольнi напої, й начебто спинили вибiр на християнствi з Вiзантiї, яке розкiшними релiгiйними обрядами викликало захват. Насправдi ж за вибором Володимира стояли конкретнi полiтичнi та економiчнi чинники. Як свiдчить хрещення Ольги, християнство вже пустило корiння в Києвi. Сусiд- ство Русi з поспiль християнiзованими болгарами i новонаверненими поляками та уграми лише прискорило цей процес. Проте прийняття християнства й саме його вiзантiйського рiзновиду насамперед пояснювалося полiтичними причинами. У 987 р. за надану вiзантiйським iмператорам допомогу у придушеннi повстання Володимир став вимагати видати за нього їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб iз <варваром> похитне престиж iмператорської династiї, вiзантiйцi всiляко намага- лися поправити становище, домагаючись вiд Володимира прийняти християнство. Але навiть пiсля хрещення Володимира у 988 р. вони робили спроби вiдтягнути шлюб. I все ж пiсля того як русичi завоювали у Криму вiзантiйське мiсто Херсонес (Корсунь), шлюб нарештi вiдбувся. У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити свiй народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Днiпра р. Почайну й там усiх разом вихрестити. Незважаючи на опiр людей, ламалися язичницькi iдоли, а на- томiсть будувалися християнськi церкви. Церква, органiзацiйнi структури й служи- телi якої були цiлком запозиченi й привезенi з Константинополя, не лише отримала широкi привiлеї та автономiю, на її потреби надходила, крiм того, десята частина княжих прибуткiв. Унаслiдок цих нововведень значно зрiс престиж Володимиро- вої династiї, пов'язаної тепер зi славетним домом вiзантiйських iмператорiв. Тiснiшими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської <сiм'ї правителiв>, з iншими монархами. Прийняття християнства мало позитивнi наслiдки й для внутрiшнього життя країни. Оскiльки вчення вiзантiйської церкви пiд- тримувало монарше право на владу, київськi князi знайшли в нiй ту iдеологiчну опо- ру, якої ранiше не мали. До того ж церква з її складною внутрiшньою пiдпорядкова- нiстю знайомила київських правителiв з новими моделями управлiння. А в самому суспiльствi Київської Русi з'явилася активно дiюча установа, що не лише забезпечу- вала незнане ранiше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне i господарське життя. Взагалi кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з iсламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений iсторичний, суспiльний i культурний роз- виток. Важко переоцiнити те, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Вi- зантiї. Згодом, коли вiдбувся релiгiйний розкол мiж цими двома центрами, Київ став на бiк Константинополя, вiдкинувши католицизм. Так була закладена основа май- бутнiх запеклих конфлiктiв мiж українцями та їхнiми найближчими сусiдами като- лицької вiри - поляками. Ярослав Мудрий (1034-1054). Смерть Володимира спричинилася до нової братовбивчої вiйни мiж Рюриковичами. За пiдтримкою полякiв старший син Воло- димира Святополк (лiтописцi часто називають його <Окаянним>) напав на своїх молодших братiв Святослава, Бориса i Глiба та повбивав їх. Двох останнiх, молодих i особливо популярних у народi, православна церква приєднала до святих. Наслiдую- чи батька, iнший син Володимира, Ярослав iз Новгорода, у 1019 р. за допомогою великого варязького вiйська розбив Святополка. Проте перемога ця не дала йому повної влади. На Ярослава пiшов вiйною його брат Мстислав Хоробрий, i, щоб уник- нути кровопролиття, вони погодилися роздiлити володiння мiж собою. Лишаючись у Новгородi, Ярослав отримував усi землi на захiд вiд Днiпра, водночас землi на схiд вiдходили до Мстислава, що перебрався з Тмутороканi до Чернiгова. Київ - це надзвичайно важливе для обох князiв мiсто - лишався нiчиїм. Тiльки пiсля смертi Мстислава у 1036 р. на київський престол сiв Ярослав, що став єдиним пра- вителем Русi. Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутностi Київської Русi. Вiн розвинув i вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Як i його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх i без того величез- них володiнь: вiн вiдвоював на заходi землi, захопленi поляками в перiод внутрiш- ньої смути, пiдкорив новi прибалтiйськi племена й нарештi розгромив печенiгiв. У результатi цих завоювань володiння Ярослава простягнулися вiд Балтiйського до Чорного моря та вiд р. Оки до Карпатських гiр. Однак його воєннi досягнення затьмарив невдалий похiд на Константинополь, який, до речi, був останнью вiйною русичiв проти Вiзантiї. Київ пiдтримував з Константинополем загалом дружнi взає- мини. У середньовiчнiй Європi ознакою престижу й могутностi династiї була готов- нiсть iнших провiдних династiй вступити з нею у шлюбнi зв'язки. За цiєю мiркою престиж Ярослава i справдi мав бути великим. Дружина його була шведською прин- цесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, iншу - вiзантiйський ца- ревич; троє його синiв одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли замiж за французького, норвезького та угорського королiв. Не дивно, що iсторики часто називають Ярослава <тестем Європи>. Проте його гучна слава спиралася передусiм на досягнення у внутрiшнiй полi- (тицi. Завдяки його пiдтримцi швидко зростала церква. Засновувалися монастирi, ).,якi перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалi урбанiзо- уанiшим i освiченiшим. Осооливо уславився князь будiвництвом церков. За часiв його правлiння <золотоверхий> Київ ряснiв понад 400 церквами. Найбiльшим дiаман- том у цiй коронi був собор Святої Софiї, зведений на зразок храму Софiї у Констан- тинополi. Свiдченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 р. вiн уперше призначив митрополитом київським русина Iларiона. Деякi iсторики розглядають це як заперечення Києвом церковної зверхностi Константинополя. Проте, визнаючи факт вражаючого розвитку руської церкви, бiльшiсть учених стверджують, що патрiарх константинопольський усе ж зберiгав верховенство над київським мит- рополитом. Але досягненням, з яким чи не найтiснiше пов'язується iм'я Ярослава i за яке його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у тi часи законiв у єдину <Руську правду>, яка стала правовим кодексом усiєї країни. В нiй iснуючi закони не лише систематизувалися, але й подекуди змiнювалися, що свiдчило про всезростаю- Киi'вський собор Св. Софiї XI ст. (реконструкцiя) чу турботу правителя про життя його пiдданих. Так, кровна помста замiнювалася грошовою компенсацiєю, що її встановлював князь чи його намiсники. Цi та iншi приклади пiдтверджують те, що з часу перших контактiв схiднослов'янських пле- мен з агресивними воїнами-купцями зi Скандiнавiї суспiльство Київської Русi чим- раз бiльше удосконалювалося, збагачувалося, урбанiзовувалося. Незадовго до смертi Ярослав спробував розв'язати проблему, яка терзала його i його батька Володимира, а саме: як запобiгти мiжусобнiй боротьбi за київський престол, що, як правило, спалахувала пiсля смертi князя мiж його синами. У розпо- дiлi земель i полiтичної влади вiн застосував принцип старшинства в межах родини. За старшим сином Iзяславом Ярослав закрiплював Київ i Новгород iз навколишнi- ми територiями; другому, Святославу, вiддавав Чернiгiв, третьому, Всеволоду,- Переяслав; четвертому, Вячеславу,- Смоленськ, а молодшому, Iгорю,- Володимир- Волинський. Щойно в якомусь iз цих князiвств звiльнявся престол, кожний брат, за задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки кожний по черзi не досягав вершини всiєї системи - київського престолу. Надаючи у такий спосiб кожному синовi мож- ливiсть правити в Києвi, Ярослав сподiвався уникнути запеклих сiмейних чвар, у якi вiн колись був утягнутий. Хоча деякий час система ротацiї влади дiяла переважно завдяки спiвробiтництву мiж трьома найстаршими синами - Iзяславом, Святославом i Всеволодом, незаба- ром вона зiткнулася з рядом перешкод. Найсерйознiшою була та, що iдея ротацiї влади суперечила iншому глибоко вкорiненому принципу - спадкоємства вiд бать- ка до сина. Сини деяких померлих князiв стали домагатися права зайняти мiсце своїх батькiв i не бажали поступатися перед дядьками. Внаслiдок цього характерною рисою поярославової доби стали запеклi сутички мiж племiнниками й дядьками. До того ж iз збiльшенням числа князiв чвари все бiльше розгорялися. На додаток до зростаючих соцiальних суперечок, у 1068 р. кияни, незадоволенi правлiнням Iзяслава, вигнали його, посадивши натомiсть його племiнника Всесла- ва. I хоча за допомогою полякiв Iзяслав повернувся й приборкав повстанцiв, подiї 1068 р. стали вiхою в iсторiї, ознаменувавши собою першу документально засвiдче- ну <революцiю> на українськiй землi. До того ж над українськими кордонами знову нависла давня загроза зi степу, щоб цього разу довго терзати Русь. Кочовi племена половцiв (куманiв), могутнiших за печенiгiв, учинили ряд нападiв, небезпечно близько пiдходячи до Києва i унеможливлюючи рух торговельних караванiв по Днiпру. Вина за деякi з цих наскокiв лежала на самих князях. Неспроможнi власним коштом зiбрати достатньо сильне вiйсько, чимало молодих князiв, позбавлених пра- ва спадкоємства в системi ротацiї влади (їх називали iзгоями), в боротьбi з суперни- ками кликали собi на пiдмогу половцiв. Володимир Мономах (1113-1125). Усе ж, незважаючи нi на що, Русь змогла знайти в собi сили подолати смуту. На арену виходить новий видатний дiяч - Во- лодимир Мономах, син великого князя Всеволода (титул великих князiв київськi правителi присвоїли собi у XI ст.). Ще до того як зiйти на великокняжий престол, вiн вiдiграв визначну роль у вiдновленнi порядку в країнi. Мономах став одним iз органiзаторiв зустрiчi найвпливовiших князiв у Любечi пiд Києвом у 1097 р., що шу- кали, хоч i безуспiшно, можливостi припинити братовбивчi конфлiкти, пропонуючи запровадити в бiльшостi князiвств систему спадкового престолонаслiдування. Проте нiякого компромiсу не вдалося досягти щодо самого Києва, котрий так i ли- шався яблуком розбрату. Гучну славу й популярнiсть завоювали Володимировi Мономаху його переможнi походи на половцiв. Переказують, нiби Мономах 83 рази, об'єднавши сили з iншими князями й мобiлiзувавши населення, виступав проти них i знищив 200 половецьких вождiв. Особливо вдалими були походи 1103, 1107 та 1111 рр. Вони стали найславетнiшими сторiнками у тривалiй боротьбi Києва зi сте- повими кочовиками. Свiдченням популярностi Володимира Мономаха було те, що пiсля смертi його батька кияни повстали, вимагаючи, щоб Мономах зайняв велико- княжий престол, хоч вiн i не був безпосереднiм спадкоємцем. I лише коли 60-рiчний Мономах дав згоду стати великим князем, повстання припинилося. Силою свого ве- личезного авторитету новому правителю вдалося об'єднати бiльшiсть розпороше- них руських земель. З тих пiр уже нiколи на Русi не пануватимуть такi єднiсть i зго- да, як за Мономаха. Його також турбували зростаючi соцiальнi протирiччя серед пiдданих. Вiдновивши порядок у розколотому повстанням Києвi, вiн завоював собi пiдтримку бояр та багатих купцiв. Вiн дослухався до скарг нижчих верств, системати- зувавши у своєму правовому кодексi їхнi права та обов'язки, завдяки чому ще бiль- ше зросла його популярнiсть у народi. Свiдченням того, наскiльки серйозно сприй- мав Мономах суспiльнi проблеми, є слова поради, з якими вiн звернувся до синiв незадовго до смертi: <А над усе не забувайте убогих... i не давайте сильним погу- бити людину... Також i бiдного смерда, i вбогу вдовицю не давав я сильним обиди- ти>. Синовi Володимира Мономаха Мстиславовi все ж удалося тримати вкупi руськi землi та зберiгати владу над дедалi бiльшим числом князiв. Але вiн був остан- нiм київським правителем, якому це було пiд силу. Його смерть у 1132 р. позначила кiнець iсторичної доби, в якiй Київ вiдiгравав роль основного центру руських земель, i поклала початок перiодовi полiтичної роздробленостi. Занепад Києва Полiтична роздробленiсть. Не викликає подиву те, що через порiвняно корот- кий перiод створене першими київськими правителями об'єднання земель почало розпадатися. Аналогiчна доля спiткала iншi середньовiчнi iмперiї Європи, зокрема державу Карла Великого. Цим величезним, хоч i примiтивним, полiтичним утворен- ням просто бракувало вiдповiдних технiчних засобiв та органiзацiйних структур для того щоб утримувати обширнi територiї протягом тривалого часу. На Русi Рюрикови- чi через членiв своєї розгалуженої династiї забезпечували принаймнi позiрну єднiсть земель. Хоч це тривало рiвно стiльки, скiльки мiж князями була згода щодо того, хто серед них найстарший i, отже, мав право на верховну владу. З порушенням такої одностайностi рiзко слабшали родовi та особистi узи мiж рiзними князiвствами. Проте iснував iще один аспект проблеми полiтичної роздробленостi. З перемогою принципу спадкового престолонаслiдування (вотчини) над системою старшинства або ротацiї Ярослава Мудрого княжi роди все глибше пускали корiння у своїх бать- кiвських землях, для них дедалi очевиднiшим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удiльними володiннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Протягом XII ст. виникло вiд 10 до 15 таких удiльних князiвств, найбiль- шими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернiгiвське та Смоленське. Кожне мало незалежний полiтичний, економiчний i навiть культурний статус. Унаслiдок цього Київська Русь поступово перетворила- ся на цiле з багатьма центрами, пов'язаними спiльними релiгiйними та культурними традицiями, династичними узами. Проте центри цi були значною мiрою самостiйни- ми й часто ворогували мiж собою. З вiдокремленням нових i нових князiвств багатства, населення та землi Києва зменшилися до такої мiри, що перед ним мало чим поступалися iншi князiвства. Власне тодi мiсто Київ з прилеглими територiями стало називатися <Руською зем- лею> - у вузькому розумiннi слова. Та незважаючи нi на що, Київ залишався ве- ликою принадою. Той, хто завойовував його, не тiльки пишався престижем правите- ля <матерi мiст руських>, а й мiг претендувати на верховенство в династiї Рюрикови- чiв. Оскiльки в Києвi жив митрополит i знаходилися головнi храми й монастирi, вiн лишався незаперечним культурним i релiгiйним, якщо не полiтичним, центром усiєї Русi. Навiть iз зменшенням свого населення й територiй Київ з довколишнiми землями залишався одним iз найбiльш розвинених i густозаселених князiвств на всiй Українi. Проте переваги Києва були водночас i його нещастями. Продовжувалися не- вщухаючi чвари мiж князями за мiсто. Український iсторик Стефан Томашiвський пiдрахував, що мiж 1146 i 1246 рр. 24 князi 47 разiв правили в Києвi. З них один сiм разiв займав престол, п'ять князiв правили по три рази кожен, а вiсiм - по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне. Один князь по- своєму пiдiйшов до проблеми Києва. Побоюючись втратити владу над завойованим Києвом, а також намагаючись не допустити, щоб мiсто затьмарювало його власнi зростаючi володiння на пiвнiчному сходi, володимиро-суздальський князь Андрiй Боголюбський, цей попередник московських князiв, у 1169 р. напав на Київ i по-ди- кунському пограбував його. Мiсто так нiколи вже не досягло колишньої величi. Економiчний застiй. Поряд iз полiтичними проблемами iснували й господарськi. Як ми вже пересвiдчилися, розташування Києва на великому торговому шляху вiдiгравало важливу роль у його пiднесеннi. З кiнця XI ст. зна- чення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубнi наслiдки для економiки Києва. Заповзятливi iталiйськi купцi, обминаючи Київ, установили прямi зв'язки мiж Вiзантiєю, Малою Азiєю та Близьким Сходом, з одного боку, та Захiдною Європою - з iншого. Крiм того, руським князям, що воювали мiж собою, важко було захистити шлях по Днiпру вiд наскокiв кочовикiв. У 1204 р. торговельнi зв'язки Києва зазнали нового удару, коли пiд час хрестового походу було пограбовано Константинополь. Водночас вступив у перiод стрiмкого занепаду квiтучий колись Аббасидський халiфат зi столицею в Багдадi. Внаслiдок цього Київ утратив двох найзначнiших партнерiв у торгiвлi. Цi економiчнi лиха загострили й без того напру- женi стосунки мiж оагатим i бiдним населенням мiста, часто призводячи до со- цiальних вибухiв. З усiєю очевиднiстю велична колись столиця Русi полiтичне, економiчно та соцiальне занепадала. Монголо-татари. Справжньою Немезидою для Києва були його давнi вороги - кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половцi, оскiльки по десяти- лiттях затятої та виснажливої для обох суперникiв боротьби руськi князiвства вста- новили з цими племенами постiйнi стосунки, а деякi руськi князi навiть вступали у шлюбнi зв'язки з представниками половецької знатi. Нищiвного удару завдали Києву монголо-татари. Хоча походження монголо-татар ще не встановлено остаточно, вiдомо, що у XII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. Майже всю свою силу й енер- гiю вони витрачали на мiжплемiннi та родовi конфлiкти за убогi пасовиська. В останнi десятилiття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на iм'я Темучин (у 1206 р. вiн прибрав собi високий титул Чингiзхана, тобто хана над ха- нами), який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й полiтичних iнтриг, вiн об'єднав ворогуючi племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним його кроком стало спрямування величезної вiйськової сили та агресивностi цих племен проти сусiднiх некочових цивiлiзацiй. Монголо-татарськi вiйська, що нiколи не були багаточисельними (найбiльше вiд 120 до 140 тис. воїнiв), зате надзвичайно рухливими, добре органiзованими й бли- скуче керованими, спочатку пiдкорили Китай, Середню Азiю та Iран. У 1222 р. мон- голо-татарський загiн перейшов Кавказ i напав на половцiв. Половецький хан Ко- бяк звернувся по допомогу до кiлькох руських князiв, що пiдтримали його. У 1223 р. об'єднанi русько-половецькi сили зустрiлися бiля рiчки Калки з монголо-татарами й у жорстокiй битвi зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошивши свої сили, вирiшили не користатися з цiєї перемоги й повернули назад, додому. Руськi князi швидко забули цей катастрофiчний випадок, знову поринувши у внут- рiшнi чвари. Проте у 1237 р. на кордонах Русi з'явилося сильне монголо-татарське рiйсько на чолi з онуком Чингiзхана Батиєм. Вогнем i мечем зруйнувало воно мiста Рязань, Суздаль i Володимир, а у 1240 р. дiйшло до Києва. Хоча мiсцевий князь Михайло втiк, городяни на чолi з воєводою Дмитром, що його послав Данило Га- лицький, вирiшили оборонятися вiд нападникiв. Облога мiста була тривалою й жорстокою, й навiть коли монголо-татари подолали мiськi мури, бої точилися за кожну вулицю й за кожний будинок. Нарештi на .початку грудня 1240 р. Київ упав пiд ударами монголо-татар. Iсторики часто дiлять полiтичну iсторiю Київської Русi на три перiоди. Перший перiод - швидкого зростання - охоплює майже 100 рокiв - з 882 р., коли на престол у Києвi сiв Олег, до смертi Святослава у 972 р. Базуючись у вигiдно розташо- ваному в стратегiчному планi Києвi, варязькi князi пiдпорядкували собi найважли- вiшу торговельну артерiю по Днiпру - <шлях iз варягiв у греки>, пiдкорили схiд- нослов'янськi племена й знищили своїх основних суперникiв у цьому регiонi. Так бу- ло створене величезне господарське й полiтичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутнiй Вiзантiйськiй iмперiї. Другий перiод охоплює князювання Володимира Великого (980-1015) та Яро- слава Мудрого (1034-1054), що було добою змiцнення Києвом своїх завоювань i досягнення ним вершини полiтичної могутностi й стабiльностi, економiчного та культурного розквiту. На противагу територiальному зростанню попереднього перiоду тут переважає внутрiшнiй розвиток. Дедалi вiдчутнiшим стає законопоря- док. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорiнно змiнило свiтосприймання та самовираження населення Київ- ської Русi. Останнiй перiод характеризують безупиннi руйнiвнi князiвськi чвари, зростаюча загроза нападiв кочових племен та економiчний застiй. Деякi iсторики доводять, що всi цi лиха прийшли незабаром пiсля смертi Ярослава Мудрого у 1054 р. Iншi схиль- нi вбачати початки занепаду пiсля князювання останнiх вдалих правителiв Киє- ва-Володимира Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава (1125-1132). Так чи iнакше, коли князь суздальський Андрiй Боголюбський у 1169 р. захопив i ро- зорив Київ, а потiм вирiшив залишити його, повернувшись у свої пiвнiчно-схiднi зем- лi, стало очевидним, що полiтичне й економiчне значення Києва дуже пiдупало. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою трагiчний кiнець Київського перiоду iсторiї України.