НАЙДАВНIШI ЧАСИ Першi поселенцi Грецькi колонiї на Українi Україна - значить <земля, що лежить скраю>. Це влучна назва для країни, роз- ташованої на пiвденно-схiдному пограниччi Європи, на порозi Азiї, по окраїнах Се- редземноморського свiту, з обох бокiв колись важливого кордону мiж лiсом, де ховалися вiд небезпеки, i вiдкритим степом. Iншою суттєвою рисою географiї краю є вiдсутнiсть природних бар'єрiв. За винятком Карпатських гiр на заходi й невеликого Кримського кряжу на пiвднi 95 % територiї України - це рiвнина, котра поступово спадає з покритих лiсом Галицького, Волинського та Подiльсько- го плато до горбистих мiсцин по обидва боки Днiпра й переходить в неосяжний вiдкритий Причорноморський степ. Неозорi рiвнини настiльки переважають в укра- їнському краєвидi, що один географ писав на початку нашого столiття: <Дев'ять десятих українцiв звичайно нiколи не бачили гiр i навiть не знають, якi вони на вигляд>. Тут на розлогих степах - знаменитi, надзвичайно родючi українськi чорноземи, якi займають мало не двi третини територiї краю. Проте на пiвночi та пiвнiчному сходi чорноземiв немає - тут переважають менш родючi грунти й лiси (на останнi припадає лише одна сьома всiєї площi). Україна багата на кориснi копа- лини, зокрема вугiлля та залiзну руду, що залягають на пiвденному сходi. Природа тут узагалi благодатна. Можна навiть сказати, що за природними ресурсами це найбагатша країна Європи. З пiвночi до Чорного моря течуть три великi рiки, що разом iз притоками за- безпечують Україну достатньою кiлькiстю -води: це могутнiй Днiпро довжиною 2285 км, який дiлить країну навпiл. Пiвденний Буг та Днiстер. Клiмат хоч i допускає ' рiзкi перепади температур, але загалом помiрний. У своїх сучасних межах Україна займає понад 600 тис. кв. км i простягається на 1300 км iз заходу на схiд i 900 км iз пiвночi на пiвдень. За територiєю це друга пiсля Росiї країна Європи, а за чисель- нiстю населення (близько 52 млн) вона наближається до Францiї. Наука й технiка значно зменшили залежнiсть сучасних людей вiд природи. Тому вони часто забувають про те, який величезний вплив справляло на їхнiх пред- кiв фiзичне оточення. Нерозумiння цього чинника на Українi подвiйно дивує, оскiль- ки в самiй назвi країни пiдкреслюється її положення. Велика частина української iсторiї пояснюється саме цим. Розташована на основних шляхах мiж Європою та Азiєю, Україна часто ставала об'єктом впливiв рiзних, часом протилежних культур. Через Причорномор' я вона зазнавала благотворних впливiв грецької цивiлiзацiї - як античної, так i вiзантiйської. Зате, знаходячись на захiдному кiнцi великого Євразiйського степу, Україна часто ставала жертвою нападiв войовничих кочовикiв, i запекла боротьба з ними вичерпувала людськi та матерiальнi ресурси. Пiзнiше тут з'явилися оборонцi її кордонiв - козаки, котрi стали центральними постатями української iсторiї та культури. Неосяжнi смуги чорноземiв, що за площею та родючiстю - серед найзначнi- ших в усьому свiтi, також лишили вiдбиток на населеннi краю. Власне, саме на те- риторiї України розвинулися найбiльш раннi землеробськi цивiлiзацiї Європи. I до зовсiм недавнього часу землеробство було символом українського способу життя. Вплив родючих грунтiв України на її жителiв особливо вражає у порiвняннi з вiд- битком, що його наклали на селян сусiдньої Росiї її убогi землi. На росiйськiй Пiв- ночi неродючi пiщанi грунти, суворий клiмат i короткий вегетативний перiод - принаймнi на мiсяць коротший, нiж на Українi,- все це змушувало росiйських се- лян об'єднувати ресурси для спiльної обробки землi. Зате на Українi куди бiльшого поширення набуло одноосiбне господарство. Цi розходження зумовили появу сут- тєвих вiдмiнностей у ментальностi, культурi та суспiльно-економiчнiй органiзацiї двох спорiднених народiв. I вони ще бiльше поглиблювалися в умовах низької врожайностi, що з часом змушувало росiйських селян шукати кращого життя в мiс- тах. Водночас українськi селяни лишалися в своїх iдилiчних i разом iз тим архаїч- них селах. Якщо природа виявлялася лагiдною до України, то цього не скажеш про її iсто- рiю. З давнiх-давен аж до новiтнiх часiв через свої природнi багатства й незахище- нiсть Україна - можливо, бiльше, нiж будь-яка iнша країна Європи - зазнавала спустошливих нападiв i завоювань. У результатi тема чужоземного поневолення й боротьби з ним стала домiнуючою в її iсторiї. Розгортаючись на неозорiй, вiд- критiй i щедро прикрашенiй сценi, ця iсторична епопея була довгою, барвистою, сповненою бурхливих подiй. Першi поселенцi Найпершi слiди людських поселень на Українi сягають за 150 тис. рокiв. Манд- руючи до берегiв Чорного моря через Кавказ i, ймовiрно, Балкани, першi поселен- цi все ще зберiгали ознаки примiтивного походження. Вони мали незначного об'є- му мозок, низький лоб, масивнi щелепи та великi зуби. Зате ходили випроставшись, а їхнi надзвичайно вправнi руки вже цiлком сформувалися. Близько 40 тис. ро- кiв до н. е. в серединi останнього льодовикового перiоду з'явився кроманьйонець (або гомо сапiєнс) - особина, вiд якої походить сучасна людина. Вона була порiв- няно високою на зрiст, прямоходячою, iз значно розвинутими розумовими можливо- стями. Пристосовуючись до холодного суворого клiмату, до труднощiв у добуваннi поживи, цi люди, що жили з мисливства та збирання плодiв, винайшли небачене розмаїття технiчних нововведень, таких як зброя i знаряддя з кременю, риболовнi гачки, гарпуни, житла iз шкур та кiсток. Близько 10 тис. рокiв до н. е., коли вiдступив останнiй льодовик, лишивши пiсля себе характерний для сучасної України ландшафт, людина стала мiнятися дедалi швидше. Так, у перiод неолiту, який тривав на Українi з 6 до 2 тис. рокiв до н. е., людство зазнало глибших змiн, нiж за попереднi 2-3 млн рокiв. Хоч цей перiод зветься неолiтом, тобто новим кам'яним вiком, вiн мав мало спiльного з каменем. <Революцiйне> значення неолiтичної цивiлiзацiї полягає насамперед у тому, що люди знайшли докорiнно новi способи добування поживи. Замiсть збирання пло- дiв i полювання вони нарештi самi навчилися продукувати поживу. Вважають, що землеробство вперше виникло на Українi у межирiччi Бугу та Днiстра, коли на рубежi V i IV тисячолiть до н. е. розвинулися першi у Схiднiй Європi землеробськi общини. Замiсть блукати у пошуках здобичi, люди осiдали на своїх полях. Так з'являлися поселення. Землеробство, на вiдмiну вiд полювання та збирання плодiв, вимагало порiвняно бiльшої робочої сили, сприяючи тим са- мим зростанню населення. Водночас поступово виникали примiтивнi форми су- спiльно-полiтичної органiзацiї. Найбiльш вiдомi раннi землеробськi племена на територiї сучасної України пов'язують з так званою трипiльською культурою, що розвинулася у долинах Днi- стра, Бугу i Пруту, сягнувши згодом Днiпра. У перiод свого розквiту мiж 3500 та 2700 рр. до н. е. трипiльцi жили великими селами по 600-700 чоловiк. Вони, як правило, мешкали у довгих та вузьких спiльних оселях, де кожна сiм'я займала власну, розгороджену на кiмнати, частину житла з окремою глинобитною пiччю. Родовiд вони вели по лiнiї батька. Орнамент на череп'яному посудi, що являв со- бою поєднання характерних плавних вiзерункiв жовтого, чорного й бiлого кольору, свiдчить про магiчнi ритуали та вiру в надприроднi сили, що панували в культурi трипiльцiв. Проте ця культура мала й свiй практичний бiк. Перший на Українi механiчний пристрiй - свердло для пророблювання отворiв у каменi та деревi - з'явився у людей трипiльської культури. Велике значення мало впровадження дерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало бiльш надiйним, нiж мисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовiрно, запозиченим iз Азiї, було застосування першого металу - мiдi. Сьогоднi мало що вiдомо про занепад трипiльської культури. Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипiльськi племена до переходу на но- вi негостиннi землi. Деякi з них просувалися вглиб степiв, а тi, що жили в долинi Днiпра, йшли на пiвнiч, у непрохiднi лiси Полiсся й далi. На 2000 р. до н. е. три- пiльська культура як виразне цiле перестала iснувати. Частину трипiльцiв пiдкорили й асимiлювали войовничi степовi племена, решта знайшла захист у пiвнiчних лiсах. Кочовики. Простягнувшись майже на 6 тис. км вiд Манчжурiї аж до Угорщини, Євразiйськi степи утворюють найбiльшу рiвнину на Землi. I хоч у кiлькох мiсцях її перетинають гори Тянь-Шаню, Уралу i Карпат, завдяки численним перевалам цю рiвнину порiвняно легко перейти з кiнця в кiнець. На заходi, в однiй iз найбiльш благодатних i родючих її частин, лежить Україна. Ця географiчна обставина вiдi- грала надзвичайно велику роль в її iсторiї, та нерiдко ця рiвнина ставала центром життя кочових племен Євразiї. Скотарство, що спиралося на вигодiвлю стад одомашнених тварин, остаточно сформувалося в степах близько 3000 р. до н. е. Протягом майже двох тисячолiть майбутнi кочовики вели напiвосiле життя, займаючись, поряд iз випасом своїх стад у Євразiйському степу, й землеробством. Десь близько 1000 р. до н. е. скотарi перетворилися на справжнiх кочовикiв i стали мандрувати степами в постiйних пошуках пасовиськ. Переходячи з мiсця на мiсце, вони набували нових особливих якостей, найважливiшою з яких була войовничiсть. Щоб обороняти стада й захоп- лювати новi пасовиська, життєво необхiдним було вмiння воювати. Частi сутички з ворогом, потреба органiзувати маси людей для подолання величезних вiдстаней сприяли появi племiнної знатi. Скотарi з'явилися порiвняно рано в українських степах. Близько 3000 р. до н. е. лiвий берег Днiпра зайняли племена ямної культури, пригнавши з собою зi сходу табуни коней, на яких вони ще не навчилися їздити. За ними протягом багатьох наступних столiть перемiщувалися iншi скотарськi племена. Безперервнi мiгра- цiї - ця типова особливiсть ранньої iсторiї України,- ймовiрно, вiдбувалися че- рез перенаселенiсть степiв на пiвнiч вiд Каспiю. Сильнiшi племена витiсняли слаб- шi з їхнiх пасовиськ, а цi останнi вiдступали на периферiю Євразiйського степу. Так хвилями одне за одним котилися на захiд скотарськi племена. Кiммерiйцi. Лише десь мiж 1500 i 1000 рр. до н. е. людина опанувала просту, на перший погляд, технiку їзди верхи. Кiммерiйцi - першi кочовi вершники, що з'я- вилися в Українi, є також i першими її жителями, назва яких дiйшла до нас. Не хто iнший, як Гомер, оповiдаючи у своїй <Одiссеї> про пiвнiчне узбережжя Чорного моря, називає його <землею кiммерiйцiв>. Це, напевно, i є найдавнiша писемна згадка про Україну. Але нiчого, крiм назви людей, що населяли землi, якi в тi часи вважалися похмурим краєм свiту, Гомер не говорить про кiммерiйцiв. Багато вче- них тримаються думки, що кiммерiйцi вийшли iз своїх прабатькiвських земель у ниж- ньому Поволжi, перекочували низовинами Пiвнiчного Кавказу й десь близько 1500 р. до н. е. з'явилися на Українi. Проте iншi вiдкидають гiпотезу про мiграцiю й стверджують, що кiммерiйцi були корiнним населенням України. Так чи iнак- ше, кiммерiйцi населяли межирiччя Дону й Днiстра аж до 7 ст. до н. е. Трохи зго- дом, пiд натиском iнших кочовикiв зi сходу, вони вiдiйшли до Малої Азiї. Вичерпний аналiз небагатьох наявних нинi джерел схиляє iсторикiв до цiлого ряду висновкiв стосовно цих <споживачiв кобилячого молока>, як їх називали гре- ки: 1) кiммерiйцi були першими на Українi скотарями, що перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях i їхнє вiйсько склада- лося з вершникiв; 3) завдяки контактам iз майстерними оброблювачами металiв на Кавказi вони започаткували на Українi добу залiза; 4) зростання ролi кiнних во- їнiв зумовило занепад великих родiв i виникнення вiйськової знатi. Скiфи. Скiфи, якi на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу, не лишилися поза увагою бiльш розвиненої Середземноморської цивiлiзацiї, про що свiдчать такi слова iз Старого заповiту: <Ось iде народ iз пiвнiчної країни... дер- жить лук i короткий спис, жорстокий вiн! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... народ здалеку... народ давнiй... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як вiдкрита домовина, всi вони люди хоробрi... вiн зжере твоє жниво i хлiб твiй, знищить синiв i дочок твоїх, зжере овець i корiв твоїх, зжере виноград твiй i смокви твої i зруйнує мечем мiста твої, на якi ти покладаєш надiю>. Розоривши багато країн Близького Сходу, скiфи нареш- тi осiли у степах Пiвнiчного Причорномор'я, створивши перше на теренi України велике полiтичне об'єднання. У 5 ст. до н. е. <батько iсторiї> грек Геродот вiдвiдав Скiфiю й описав її насе- лення. Це, без сумнiву, були iндоєвропейцi, представники iраномовних кочовикiв, що тисячолiттями панували у Євразiйських степах. Геродот описав кiлька типiв скiфiв. На правому березi Днiпра мешкали скiфи-орачi - землеробськi племена, що були корiнними мешканцями цього краю i, напевно, взяли собi назву вiд кочови- кiв, котрi їх пiдкорили. Деякi iсторики вважають, що вони були предками слов'ян. Полiтична влада зосереджувалася в руках <царських> скiфiв - кочовикiв, що вва- жали себе найчисленнiшими й найкращими i змушували iнших скiфiв та нескiфськi племена України сплачувати їм данину. За їхнiми зазiханнями стояло велике, добре озброєне й дисциплiноване кiнне вiйсько. Щоб розвивати в собi войовничi iнстинкти, скiфськi воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепiв прикрашенi золотом i срiблом чашi, знiмати скальпи. Безжалiснi до ворогiв, цi кочовики були вiдданими в дружбi, яку цiнували понад усе. Скiфське суспiльство було значною мiрою дитям своєї епохи. Родовiд iшов по батькiвськiй лiнiї, майно дiлилося мiж синами, а полiгамiя була нормальним яви- щем. Разом iз померлим чоловiком часто вбивали й ховали його молодших жiнок. Як свiдчать розкiшнi поховання скiфських царiв у курганах, що й досi трапляють- ся в українських степах, багатi могили племiнної знатi й водночас убогi могили простих людей, суспiльно-економiчне розшарування стало досить помiтним яви- щем серед <царських> скiфiв. Крiм награбованого у вiйнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгiвля з грецькими колонiями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скiфи пропонували товари, що ними згодом уславиться укра- їнська земля: збiжжя, вiск, мед, хутра, рабiв. За це вони отримували вина, ювелiр- нi вироби, iншi предмети розкошiв, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свiдчать своєрiднi прикраси, надзвичайно оригiнальне за своїм стилем деко- ративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного свiту. Воно з великою майстернiстю вiдображає пластику оленiв, левiв, коней, що вражають грацiйнiстю й красою. За доби скiфiв Україна стала важливою, хоч i вiддаленою частиною античної цивiлiзацiї Середземномор'я. Через грецькi колонiї у Причорномор'ї скiфи ввi- йшли у контакт iз грецькою цивiлiзацiєю й навчилися цiнувати її. Водночас кон- такти зi свiтом Середземномор'я втягували скiфiв i в його конфлiкти. У 513 р. до н. е. величезне вiйсько перського царя Дарiя захопило землi нинiшньої України. Проте, вдавшись до стратегiї <спаленої землi>, скiфи змусили його ганебно вiдступити. На- прикiнцi V - на початку IV ст. до н. е. скiфи пiшли на захiд i пiдкорили фракiйцiв на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсiм непотрiбною, бо вiч-на-вiч звела їх iз Фiлiппом Македонським, батьком Александра Великого. У 339 р. до н. е. ма- кедонцi завдали страшної поразки кочовикам. Це стало початком кiнця скiфiв. Десь через 100 рокiв бiльшу частину скiфiв завоювали й асимiлювали сармати - iнше могутнє плем'я кочовикiв зi сходу. Тiльки залишкам удалося сховатися в Кри- му, де їхнi нащадки прожили до 3 ст. н. е. Сармати. Майже протягом 400 рокiв, вiд 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. е.. у степах Пiвнiчного та Схiдного Причорномор'я панували сармати, якi прийшли з Волги. Спо- чатку вони мирно змiшувалися з такими ж iраномовними скiфами, а також греками, що жили у Пiвнiчному Причорномор'ї. Проте пiд тиском ворожих племен зi сходу сармати ставали дедалi агресивнiшими. Зрештою вони пiдкорили скiфiв, погли- нувши у своїй масi велике число простого люду. Як i всi кочовi володарi україн- ських степiв, сармати становили не єдине однорiдне плем'я, а слабо пов'язаний союз спорiднених i часто ворогуючих мiж собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування на Українi. Оскiль- ки намагання цi спiвпали з тривалими й всеохоплюючими перемiщеннями племен, що називаються Великим переселенням народiв, i оскiльки Україна знаходилася у центрi цих безладних мiграцiй, сармати часто суперничали з iншими племенами та, бувало, навiть поступалися їм владою. Нарештi, у II ст. н. е., їх остаточно зни- щили страшна навала гуннiв зi сходу, наскоки германських готiв i вперта оборона римлян на заходi. З наявних нинi розрiзнених даних про сарматiв випливає, що за своїм зовнiш- нiм виглядом i способом господарювання вони нагадували скiфiв, а також iнших iраномовних кочовикiв. Один сучасник так описував аланiв: <Вони високi на зрiст, вродливi й свiтловолосi, а лють в їхнiх очах вселяє жах>. Носили вони довгi просторi штани, шкiрянi камiзельки, взуття з м'якої шкiри та шапки. Основними продуктами харчування були м'ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на дво- чи чотириколiснi вози. Особливо вражає у сарматiв та велика роль, яку вiдi- гравали в їхньому суспiльствi жiнки. Переказуючи легенду, за якою сармати похо- дять вiд союзу амазонок зi скiфами, Геродот повiдомляє, що сарматськi жiнки жи- ли, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у вiйнах нарiвнi з чоло- вiками, а також одягалися, як чоловiки. Данi археологiї свiдчать про те, що сармат- ських жiнок часто ховали разом зi зброєю i що вони нерiдко виконували функ- цiї жриць. Коли вiйна не могла задовольнити всiх матерiальних потреб, сармати торгува- ли. їхнi каравани мандрували у найдальшi краї, з яких везли до Танаїсу - сармат- ської столицi, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь, напiвкоштовне- камiння з Iрану та Iндiї. На думку Страбона, грецького географа та iсторика, контакти з греками й римлянами завдали сарматам бiльше шкоди, нiж добра. <Наш спосiб життя зiпсував цих людей, поширивши серед них такi пороки, як пристрасть до розкошiв i плотських утiх, негiднi прагнення, задоволення яких робить їх дедалi ненажерливiшими>. Незабаром на змiну сарматам прийшли iншi кочовики, але сармати були останнiм iндоєвропейським народом, що з'явився зi сходу. Пiсля них Євразiйськi степи майже на цiле тисячолiття стануть володiн- нями тюркських народiв. Грецькi колонiї на Українi Новi поселенцi прибували на Україну не лише степом, а й морем. За 1000 рокiв до н. е. крихiтний грецький материк уже був перенаселений навдивовижу творчим, енергiйним i невгамовним людом. За вiдсутностi необхiдних умов на батькiвщинi багато грекiв стали розселятися узбережжям Середземного, Егейського та Чорного морiв, колонiзуючи їхнi найдальшi закутки. За словами Платона, греки обсiли моря вiд Гiбралтару до Кавказу, <наче жаби ставок>. Наприкiнцi VII - на початку VI ст. до н. е. вони заснували ряд колонiй у Пiвнiчному Причорномор'ї. Протягом усього наступного тисячолiття цi колонiї слугуватимуть аванпостами мiської цивiлiзацiї на Українi. У IV ст. до н. е. для грецьких мiст на українському узбережжi настала пора розквi- ту. Найбагатшою з них була Ольвiя. Розташована в гирлi Бугу, вона стала основним центром торгiвлi збiжжям мiж Грецiєю та її чорноморськими колонiями. До iнших важливих центрiв належали Херсонес i Феодосiя на узбережжi Криму, Пантiкапеи (нинi Керч) - найбiльше скупчення мiст, розташоване на Кiммерiйському Боспорi у схiдному Криму. Кiлька столiть процвiтали цi мiста, але у II ст. до н. е. перед ними почали виникати значнi труднощi. Загострювалися соцiальнi сутички мiж мiською верхiвкою й нижчими верствами населення, що головним чином складалися з ко- лишнiх рабiв. Новi напади кочовикiв порушували старi взаємини зi скiфами. Дешеве єгипетське зерно пiдiрвало життєво важливу торгiвлю збiжжям. Змiцнення Риму порушило полiтичну рiвновагу в еллiнському свiтi. Майже цiле столiття тримався Пантiкапей iз сусiднiми мiстами, об'єднаними династiєю Спартокидiв у так зване Боспорське царство. Але у 68 р. до н. е. Рим завдає поразки царевi Мiтрiдату IV - останньому з династiї Спартокидiв - i оволо- дiває Чорноморським узбережжям. Римське панування певною мiрою повернуло грецьким мiстам на українському узбережжi економiчну й полiтичну стабiльнiсть. Проте на початку нашої ери, з посиленням нападiв варварiв i послабленням здатностi Риму протистояти їм, iснувати причорноморським мiстам лишалося недовго. У 270 р. н. е. вони зазнають нищiвного удару готiв, а через 100 рокiв їх цiлком знищують гунни. Якщо окинути поглядом розвиток людського життя на територiї Украї- ни початку 1 ст. н. е., то належало б видiлити три окремих типи суспiльства, що сформувалися у трьох рiзних географiчних зонах. Лiсистi рiвнини пiвночi та пiвнiч- ного заходу населяли землероби. Захищене вiд нападникiв лiсами та болотами, це найдавнiше населення краю не знало полiтичної органiзацiї, було слабким у воєнно- му вiдношеннi та культурно вiдсталим. Але як i iншi селяни, цi землероби вирiзня- лися надзвичайною витривалiстю: завойовники не раз приходили i зникали, а вони й далi чiпко трималися землi, що їх годувала. Кочовики неподiльно панували на широких просторах степу. Намагаючись за- хопити якнайбiльше територiї, цi прибульцi зi сходу створили на територiї України першi великi полiтичнi об'єднання. Сприйнятливi до культурних впливiв iззовнi, вони встановили контакти з великими центрами цивiлiзацiї. Проте кочовi племена люто во- рогували мiж собою, не раз руйнуючи у постiйних пошуках пасовиськ i здобичi полi- тичнi структури, створенi iншими. Нарештi, на пiвднi, на вузькiй смузi Чорноморського узбережжя розвинули мiську цивiлiзацiю греки. I хоч торгiвлею, ремеслами, школами, широкими контактами цi мiста прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферiї, вони були тiльки ще одною гiлкою Стародавньої Грецiї i аж нiяк не органiчною частиною українського середовища.