ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДОБА
РЕЛІГІЯ ТА КУЛЬТУРА
Боротьба за
збереження культурної самобутності давно стала
однією з основ-
них тем в історії українців. Постійно
перебуваючи під владою чужоземних держав,
вони неодноразово зазнавали спроб асиміляції
панівною культурою. В XVI ст. зі
вступом православних українців у безпосереднє
сусідство з католиками-поляками
між ними почалося гостре суперництво, що
розгорілося у релігійну і культурну вій-
ну. Розвиваючись як боротьба передусім між
православ'ям та католицизмом (у той
час для всіх європейців релігія була основним
ідеологічним питанням), вона поклала
початок першій в українській історії великій
ідеологічній дискусії. Торкаючись
виключно релігійних питань (наприклад, котра з
церков справді забезпечує спа-
сіння душі — православна чи католицька), вона також порушувала проблему,
що
згодом стане вічною в українській історії, а
саме: чи приречена на смерть, чи здатна
вижити культурна спадщина українців.
У XV—XVI ст., як і за
часів Київської Русі, православ'я лишалося
синонімом
культури. Його роль в українському суспільстві
зростала: за відсутністю власної
держави церква слугувала для українців єдиним
інститутом вираження їхньої
самобутності. Однак саме тоді, коли відчувалася
потреба в сильній і надихаючій
пра-
вославній церкві, вона поринула у стан глибокого
занепаду. Більше, ніж католи-
цизм і протестанство,
православ'я перебувало під покровительством
і захистом дер-
жави. Це мало місце за часів Київської Русі та
Галицько-Волинського князівства.
Але підтримувати тісні стосунки між
православною церквою й католицькими пра-
вителями Польщі та Литви було важко, якщо взагалі
можливо. Випещуючи като-
лицький костьол, можновладці вважали
православну церкву мовби за нерідне дитя.
Потрапивши під
владу Литви, українці мали всі підстави для
оптимізму щодо
власної церкви. Не бажаючи лишати своїх
численних православних підданих під
верховенством московського митрополита, у 1458 р.
великі князі литовські відно-
вили митрополію в Києві. Охоплюючи десять єпископств на Україні та в
Білорусії,
нова митрополія розірвала церковні зв'язки з
Москвою, повернувшись під верховен-
ство константинопольського патріарха. Але,
дотримуючись тогочасної практики, ве-
ликі князі, а згодом і королі польські, прибрали
собі право покровительства,
тобто
змогли призначати православних єпископів і
навіть самого митрополита. Отож,
чимало важливих церковних питань стали
вирішуватися мирськими правителями, що
належали до іншої, все більш ворожої православ'ю
церкви.
Це мало
катастрофічні наслідки. Право світської влади
призначати єпископів
підірвало авторитет митрополита. А те, що кожний
єпископ сам установлював власні
закони, швидко розхитувало організаційну
дисципліну православної церкви. Ще
згубнішою була
корупція, породжувана покровительством
світської влади. Ново-
висвячені на священиків шукачі поживи часто
підкупом здобували сан єпископа,
відтак отримуючи можливість плюндрувати свої
єпархії, розпродаючи ікони, коштов-
ності та землі. Згодом навіть звичайні феодали
почали продавати розташовані
на їхніх землях парафії та монастирі тому, хто
більше заплатить, або відписувати
їх своїм родичам, що не мали права спадщини.
Негідно поводилося навіть найвище
духовенство. Так, митрополит Онисифор
Дівочка був звинувачений у
двоєженстві;
єпископ Кирило Терлецький
постав перед судом за підозрою у вбивстві, зґвалтуванні
Церква-фортеця на Поділлі XV ст.
й погрозах, але
був виправданий; єписКоп Іон Борзобогатий вимагав у прихожан
плату за відвідування церкви. Беручи приклад
із своїх ієрархів, парафіяльні священи-
ки поводилися так ганебно, що сучасники
скаржилися, ніби серед них можна було
зустріти самі лише «людські покидьки», які
скоріше підуть до шинку, ніж до церкви.
За таких умов
культурний вплив православ'я був вельми
обмежений. Школи,
ці колись найбільш привабливі установи церкви,
були занедбані. Малограмотні
вчителі ледве могли навчити дітей основ писання,
читання та катехізису. Із
часів середньовіччя мало що змінилося у програмі
шкільного навчання. Завоювання
турками Константинополя у 1453 р. поглибило
інтелектуальний та культурний за-
стій і позбавило православну церкву найбільш
передового й надихаючого взірця.
Втративши
внутрішні та зовнішні стимули, православна
культура скотилася в обря-
довість, обмеженість та занепад.
Тим часом поляки
переживали період культурного розквіту.
Живлячись потуж-
ними сплесками творчої енергії з Заходу, в них
розвивалося Відродження, а з ним
і пробуджувалася нова думка. Відійшовши ^ід середньовічної зосередженості
на
питаннях потойбічного життя, такі особистості,
як астроном Коперник, філософ
Анджей Фрич Модржевський, поет Ян
Кохановський, відобразили
новонароджену
гуманістичну зацікавленість людиною, досвідом
її земного життя, її суспільним та
природним оточенням. Поширенню нових ідей
сприяли випускники Ягеллонського
університету в Кракові та польські студенти
університетів Італії та Німеччини.
На початку XVI ст. в Польщі налічувалося близько 20
друкарень та понад 3 тис. па-
рафіяльних шкіл.
Реформація,
впливи якої стали помітними в Речі Посполитій в
середині XVI ст.,
принесла нові струмені творчого збудження. Своїх
послідовників серед 25—ЗО %
шляхти знайшов кальвінізм — віддам
протестантизму, в якому особлива роль у спра-
вах церкви відводилася, мирянам.
Радикальна течія кальвінізму — аріанство, що
відкидало догмат про трійцю й проповідувало
пацифізм, створило свої невеликі,
але впливові парафії по всій Польщі, Литві та
навіть на Волині. З метою поширення
своїх ідей протестанти засновували вищі школи,
друкарні, закріплюючи у літератур-
ному вжитку польську мову. Попри гострі
конфлікти на релігійному грунті, що від-
бувалися у XVI ст., Річ Посполита, на відміну від
більшості європейських країн,
лишалася оазою релігійної
терпимості. Великою мірою це пояснювалося
величез-
ним впливом шляхти — непорушність її прав
передбачала й те, що мали поважатися
її релігійні погляди, навіть відмітні від
прийнятих.
Посилення
наприкінці XVI — на початку XVII ст. католицької
реакції на про-
тестантизм мало найбільш відчутні здобутки у
Польщі. Великою мірою це було
заслугою єзуїтів — цієї ударної сили
Контрреформації, що з'явилася у Польщі
в 1564 р. Згруповуючи в своїх лавах відданих, добре
освічених і розумних членів,
цьому суворо дисциплінованому релігійному
орденові вдалося повернути у лоно
своєї церкви чимало заблудлої
пастви. Заснувавши по всій Речі Посполитій цілу
мережу блискучих колегій, єзуїти не лише
виховували поляків у дусі войовничого
католицизму, а й привертали до себе обдаровану
протестантську і православну мо-
лодь. Так під впливом Контрреформації колишня
релігійна терпимість стала посту-
патися місцем фанатичному католицизмові.
Приваблюючий
приклад привілейованого польського шляхтича
справляв вели-
чезний асиміляторський вплив на українську
знать, а його очевидна культурна
вищість посилювала потяг до всього польського.
Впевнившись у своїй перемозі
над протестантами, єзуїти зосередилися на
схизматах, як вони називали православ-
них. Незабаром, після 1569 р., вони рушили на
Україну, засновуючи свої колегії
у Ярославі, Львові, Кам'янці, Барі, Луцьку, Вінниці
та Києві, їхні найкращі поле-
місти, й серед них блискучий Пйотр
Скарга, бичували у проповідях та на відкритих
диспутах догматичні облудності та культурну відсталість, приписувані
православ'ю.
У своєму знаменитому трактаті «Про єдність
Церкви Божої» Скарга доводив, що
православ'я перебуває у настільки безнадійному
становищі, що єдиним виходом для
його прибічників є поєднання з Римом. «Греки
обдурили тебе, о руський народе,—
писав Скарга,— бо, давши тобі святу віру, вони не
дали грецької мови, змусивши те-
бе використовувати слов'янську, аби ти ніколи не
зміг дійти до правдивого розуміння
і знання... адже за допомогою слов'янської мови
ніколи не можна пізнати істину».
Українська знать,
як і кожна знать, за самим своїм єством була
чутливою до
власного соціального статусу, й пов'язаність із
релігією та культурою, що вважалися
неповноцінними, глибоко вражала її самолюбство.
Внаслідок цього українські
аристократи стали масово зрікатися віри батьків
і приймати католицизм, а з ним
польську мову та культуру. В 1610 р. у сповненому
скорботи трактаті «Тренос,
або Плач за Святою Східною Церквою» провідний
представник православ'я Меле-
тій Смотрицький оплакував
утрату Руссю її найзнатніших родів: «Де тепер
безцінні
діаманти православної корони, уславлені роди
таких руських князів, як Слуцькі,
Заславські, Збаразькі, Вишневецькі,
Сангушки, Чорторийські,
Пронські, Ружин-
ські, Соломирецькі, Головчинські, Коропинські,
Масальські, Горські, Соколинські,
Лукомські, Пузини та інші, яким
немає ліку? Де тепер ті, що оточували їх... благо-
родні, славетні, відважні, сильні й давні доми
руського народу, що на весь світ слави-
лися престижем, могутністю й відвагою?» За цим
риторичним запитанням стояв
загальновідомий факт переходу всіх цих
славетних магнатських родів до табору ка-
толиків-поляків.
Свідчення, що
допомагає зрозуміти сам механізм асиміляції,
лишив львівський
архієпископ Ян Порохницький,
що сам був представником спольщеного
українсько-
го роду: «Коли траплялося, що була панна-одиначка
з маєтністю або вдова багата,
то королі своїх поляків-шляхтичів посилали до
Русі, помагали їм своїми впливами,
і так [вони], женячися часто,
наповнили Русь і запровадили віру правовірну
като-
лицьку римську; решту зробила пильність
пастирів, так що й найбільші панове з Ру-
сі перейшли до єдності з римським костьолом,
покинувши грецьку схизму».
З решти
українських православних магнатів тільки лічені
роди лишалися від-
даними старій вірі. До таких, зокрема, належали
ті, що отримали титул до 1569 р.,
коли українці ще становили могутню політичну й
культурну силу Великого князів-
ства Литовського. Давні традиції продовжували
побутувати в окремих осередках
бідної шляхти в ізольованих і віддалених від
центрів польської культури землях.
Проте політичне, соціальне й економічно вони були надто
слабкими, щоб зупинити
процес полонізації.
Важко
перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для
українців утрата
власної еліти. В суспільствах, що поклали початок
сучасної Європи, з їхньою ієрар-
хічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло
без голови. Це значило, що україн-
ці втратили клас, котрий звичайно здійснював
політичне керівництво, ставив певні
політичні цілі, сприяв культурі та освіті,
підтримував церкву й живив відчуття етнопо-
літичної самобутності суспільства. З
поширенням полонізації серед української
знаті православ'я, а також українська мова та
звичаї пов'язувалися насамперед із
нижчими верствами. Вони як такі стали в очах
поляків предметом презирства.
Відтак честолюбні й обдаровані молоді українці
були постійно змушені вибирати
між відданістю власному народові й традиціям та
асимілюванням у панівне су-
спільство і його культуру. Частіше перевага надавалася останньому.
Внаслідок
цього іншою важливою проблемою української
історії стала проблема верхівки
українського суспільства або, краще сказати,— її
відсутності.
Незважаючи на
свою ослабленість, православ'я
змогло прийняти виклик поль-
ського католицизму. Борючися з ворогом його ж
методами, невелика купка україн-
ських магнатів, що лишались відданими давній
вірі, засновували у своїх володіннях
православні школи та друкарні. У 1568 р. Григорій Ходкевич надав притулок у своєму
маєтку в Заблудові, що в
Білорусії, Івану Федорову —
друкарю, якого вигнали
з Москви за спроби використати свою
«блюзнірську» нову техніку книгодрукар-
ства.
Є свідчення про те, що 1570 р. заснував на території
своїх володінь школу та дру-
карню князь Юрій Слуцький.
Надходила також підтримка й від енергійного
князя
Андрія Курбського, втікача з
Москви, який у 1570-х роках оселився на Волині, при-
святивши себе обороні православ'я. Але
найбільшим загальновизнаним покровителем
православної церкви був «некоронований король
України» — князь Костянтин
Острозький, один із найбагатших і наймогутніших
магнатів Речі Посполитої.
Костянтин
Острозький і Острозька академія. У 1578 р., не
шкодуючи коштів,
Костянтин Острозький засновує у своєму маєтку на
Волині друкарню, якою керував
непосидючий мандрівник Іван Федоров.
У 1581 р. з'являється найславетніша її
публікація — ретельно відредагована Острозька
Біблія. Це була перша повна Біблія,
друкована слов'янською мовою. Князь Острозький
також заснував школи в Туро-
ві, Володимирі, а близько 1580 р. відкрив так звану
Острозьку академію. Спочатку
князь запросив викладачами освічених греків.
Згодом стали викладати їхні найобда-
рованіші українські учні. За програмою
навчання академія стояла нарівні з найкра-
щими єзуїтськими колегіями. Вона включала
грецьку, латинську, церковнослов'ян-
ську мови, а також «сім вільних наук», що
поділялися на тривіум, який
складався
з граматики, риторики та діалектики (мистецтва
диспуту), та на квадривіум, куди
входили арифметика, геометрія, музика й
астрономія.
Згодом острозький осередок науки став
приваблювати до себе таких інтелектуа-
лів, як шляхтич Герасим Смотрицький (що служив ректором),
священик Дем'ян
Наливайко, чернець Василь Суразький
(випускник італійських університетів), без-
іменний Клірик Острозький. Серед чужоземців,
пов'язаних з академією, були
Кшиштоф Казимирський,
професор астрономії з Кракова Ян
Лятош і висо-
коосвічений Кирил Лукарис,
що згодом став патріархом константинопольським.
Натхнений впливом цього
культурного осередку, один православний
сучасник
писав: «І знову, як сонце, засяяла наша
православна віра, освічені мужі повернулися
до Божої церкви і множаться друковані книги».
Проте хоч Острозька академія
продемонструвала, на які вражаючі здобутки думки
були здатні українці, база, що
підтримувала її, була слабкою. Все залежало від
князя Костянтина Острозького.
І коли у 1608 р. він помер, його внучка Анна,
фанатична католичка, не гаючи часу,
передала академію єзуїтам.
Братства. На
щастя для православ'я, покровителі його високої
культури не
обмежувалися лише окремими магнатами старих
родів. Навіть позбавлене власної
еліти українське суспільство було надто велике і
надто глибоко пройняте традиція-
ми, щоб не породити захисників своєї
релігійно-культурної самобутності. Саме
в містах, де українці становили утискувану, але
тісно згуртовану меншість, і з'явили-
ся нові поборники православ'я. На відміну від
одинаків, подібних до можновладця
Острозького, це були групи міщан, котрі
об'єднувалися у так звані братства.
Історики
припускають, що братства виникли за часів
середньовіччя для того,
щоб утримувати церкви, постачаючи
їм свічки, ікони та книги. Ймовірно, зазнавши
впливу гільдій, вони перейняли собі таку
організаційну модель, яка передбачала
щорічні вибори службовців, обов'язкові щомісячні
збори, сплату внесків і общин-
ні суди. Братства завоювали повагу й
популярність, опікуючись вдовами й сиротами
своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі й
надаючи своїм членам безпроцент-
ні позички. У XVI ст. найважливішим і
найвпливовішим було братство при Успен-
ському соборі у Львові. Воно слугувало взірцем
для інших братств, що виникали
у Галичі, Рогатині, Стриї, Комарні, Ярославі, Холмі, Луцьку та Києві.
З точки зору
соціального складу братства об'єднували простих
торгівців та ре-
місників. У міру зростання їхнього впливу до
братств приєднувалися заможні куп-
ці — у Львові вони звичайно багатіли з торгівлі
худобою. Проте в деяких братствах
переважали інші
верстви суспільства. Так, більшість членів
Луцького братства
становила шляхта, а Київського — духовенство.
Заслуговує на увагу те, що в суспіль-
стві з глибоким поділом на класи, яким була Річ
Посполита, братства приймали
до себе православних з усіх соціальних верств.
Але за числом членів вони були не-
великими. Львівське братство не перевищувало ЗО
членів, бо саме стільки українських
родин мали дозвіл проживати в місті. У Луцьку
братство налічувало не більше 15 чле-
нів. Однак діяльність цих невеликих організацій
була надзвичайно ефективною.
Однією з
найважливіших їхніх турбот була шкільна справа.
У кінці XVI ст.
Львівське братство заснувало власну школу. Всі
викладачі в ній, за винятком учено-
го грека Арсенія, а саме Зизаній Тустановський,
Кирило Ставровецький та майбут-
ній митрополит Іов Борецький,
походили з місцевого населення. Про надмірно
суворі, якщо взагалі реалістичні
правила, якими у своїй діяльності керувалися
ця та інші братські школи України, свідчить
статут, так званий «Порядок шкільний»:
вчитель мав бути «набожним, мудрим, скромним,
стриманим, а не пиякою, гулякою,
хабарником». Наголошуючи на тій великій
відповідальності, що лежала на викла-
дачах, ці правила заохочували їх «добре навчати і
карати неслухняних не як тиран,
а для науки». Львівська школа користувалася
такою повагою, що інші братства
зверталися до неї з проханням надати пораду,
вирядити вчителів, проповідників,
надіслати книги. На початку XVII ст. численні
братські школи існували по всій
Україні.
Іншою важливою
цариною діяльності Львівського братства,
започаткованою ще
до існування школи, було книгодрукарство.
Коли до Львова приїхав Іван Федоров,
братство допомогло йому заснувати друкарню. У
1574 р. з'являється його перша
книжка «Апостол». Це була видатна подія, що
ознаменувала початок книгодрукар-
ства на Україні. У 1582 р. Федоров повертається до
Львова, де наступного року
помирає у великих злиднях. Коли кредитори стали
погрожувати тим, що відберуть
у нього друкарню, її купило Львівське братство,
перетворивши місто на центр
православного книгодрукарства.
Поширення шкіл і
друку розбудило колись пасивних і
консервативних україн-
ців. Сотні вихованців шкіл, пройнятих духом
національних традицій, а також обізна-
них із західноєвропейською наукою, ставали
мандрівними вчителями, розходилися
по містах і селах у пошуках заробітку. Крім
сучасних знань, вони несли почуття
власної гідності й непримиренності. Замість того
щоб переходити у польський ка-
толицизм, вони із зростаючою рішучістю стали
боронити релігійні традиції, що
відрізняли їх від поляків. Прикладом цих нових
явищ у духовному житті є успіш-
ний опір Львівського братства спробам польських
католиків нав'язати григоріан-
ський календар.
Без сумніву, всі
ці зміни великою мірою були результатом
діяльності братств.
Проте мали вони також і вади. Вічною проблемою
була нестача фінансових засо-
бів. Незважаючи на повсюдне поширення, братства
так і не утворили якогось коорди-
нуючого органу і їхні взаємозв'язки були
спорадичними. Діяльність братств харак-
теризується непослідовністю, оскільки навіть
провідне Львівське братство зале-
жало від кількох окремих людей. Коли ж ці люди втрачали ентузіазм, стомлюва-
лися чи (як це траплялось з учителями) знаходячі собі десь в іншому місці на-
дійну й краще оплачувану посаду, діяльність
братства нерідко припинялася на три-
валий час. Ще серйознішою була суперечка про те,
чи мають право братства втруча-
тися у справи церкви. Як і належало сподіватися,
між ними та єпископами спала-
хували конфлікти за контроль над маєтностями
якогось багатого монастиря (при-
кладом цього може бути запекла боротьба між
єпископом львівським Балабаном та
місцевим братством), або мали місце суперечки між
єпископом та міщанами навко-
ло того, як тлумачити Біблію. У результаті
замість сприяння відновленню православ-
ної церкви братства нерідко спричинялися до ще
більшої анархії в ній.
Із самого моменту
розколу в 1054 р. ідея возз'єднання розглядалася як
католиць-
кою, так і православною церквою. На Україні
спроби їх об'єднання почалися ще
в XIII ст., а після Флорентійського собору, що
відбувся у 1439 р., цю ідею мало не бу-
ло здійснено. Проте на шляху привабливого за
своєю суттю поняття християнської
єдності лежали століття взаємної підозріливості
та недоброзичливості. Православні
найбільш побоювалися, що в разі об'єднання
могутня католицька церква намагати-
меться підпорядкувати їх собі. Ці побоювання
були небезпідставними, бо протягом
XVI ст. впевнені у власній зверхності польські
католики домагалися унії, сподіваю-
чись, що вона неминуче приведе до асиміляції
українського православ'я й дальшого
поширення впливу польського католицизму. В 1577 р.
великого розголосу набув
аргументований трактат Пйотра
Скарги «Про єдність Церкви Божої». Водночас
єзуїти активно переконували українських
магнатів підтримати ідею унії. Навіть
князь Острозький оголосив, що в
принципі згоден на унію. А Сигізмунд
III.
ревний католик, використав увесь свій авторитет
для сприяння цій справі. Крім ре-
лігійного запалу, до унії його схиляли певні
політичні міркування, оскільки вона
тісніше зв'язала б Україну та Білорусію з Річчю
Посполитою й віддалила б їх від
небезпечного впливу сусідньої православної Московії.
Як не дивно,
безпосередній заклик до укладення унії надходив
від православної
сторони. У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон Балабан, розлючений
безкінечними суперечками з братством, а ще
більше — нетактовним втручанням
константинопольського патріарха,
порушив питання про унію з Римом на таємній
зустрічі православних єпископів у Белзі.
Крім Балабана, докладніше вивчити це
питання погодилися ще три єпископи: Кирило Терлецький із Луцька, Дионісій Зби-
руйський із Холма та Леонтій Пелчицький
із Турова. Згодом до змовників пристав
Іпатій Потій з Володимира. Разом
з Терлецьким цей енергійний
недавно висвяче-
ний феодал і колишній кальвініст став на чолі
змови єпископів за укладення унії.
Цими єпископами
керували як власні інтереси, так і щира
занепокоєність до-
лею церкви. Вони вірили, що високоавторитетна і добре організована католицька
церква впровадить серед православних жаданий
порядок та дисципліну. А ще вони
сподівалися, що внаслідок цього зросте престиж
єпископів серед духовенства та ми-
рян. Ставши частиною католицької церкви, православні, на
думку цих єпископів,
дістануть повну рівноправність у Речі
Посполитій, українські міщани не
будуть
більше зазнавати дискримінації в містах, а
православну знать перестануть ігнору-
вати при розподілі службових посад. Більше того.
єпископи теж мали б вигоду від
унії, бо, отримавши рівний з католицькими
ієрархами статус, вони стали б
членами
впливового Сенату. Спонукувані такими
привабливими перспективами, провівши
кілька таємних зустрічей з королівськими
урядовцями, католицькими
єпископами
та папським нунцієм, чотири православних
єпископи погодилися у червні 1595 р.
укласти між своєю церквою та Римом унію. За умов
гарантії збереження традиційної
православної літургії та обрядів,
а також таких звичаїв, як право священиків брати
шлюб, вони приймали верховний авторитет Риму в
усіх справах віри та догми. На-
прикінці 1595 р. Терлецький і Потій поїхали до Риму,
де папа Клемент VIII проголо-
сив офіційне визнання унії.
Коли розійшлася
звістка про унію, православна громада вибухнула
від обурен-
ня. Найвидатніший її представник князь
Острозький був розлючений не самою
унією, а тим, в який спосіб її укладено. У широко
розповсюдженому відкритому
листі він оголосив чотирьох єпископів «вовками в
овечій шкурі», які зрадили свою
паству, й закликав віруючих до протесту.
Надіславши офіційну скаргу королю, яку
було проігноровано, Острозький вступив у
антикатолицьку спілку з протестантами,
погрожуючи підняти збройне повстання. Водночас
по всіх українських та білору-
ських
землях православна знать збирала свої місцеві
ради (сеймики), на яких гнівно
засуджувала унію. Перелякані такими подіями,
ініціатори всієї справи єпископи Ба-
лабан і Копистенський зреклися
своїх колег та оголосили про свою формальну
опозицію унії.
Щоб розв'язати
конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (Бресті) був
скликаний церков-
ний собор. Ніколи не бачили Україна і Білорусія
таких величезних зборів духовен-
ства. Противників унії представляли два
вищезгаданих єпископи, православні ієрар-
хи з-за кордону, десятки виборних представників
знаті, понад 200 священиків та
численні миряни. Водночас у таборі її
прибічників була жменька католицьких са-
новників, королівських урядовців і четверо
православних єпископів. Із самого почат-
ку стало очевидним, що сторони не можуть знайти
спільної мови. Зрозумівши, що
переговори не мали ніякого сенсу, прибічники
унії публічно підтвердили свої намі-
ри укласти її.
Незважаючи на
протести та погрози, православній стороні не
вдалося змусити
їх відступити або домогтися того, щоб король
позбавив їх посад. Так українське су-
спільство розкололося навпіл: з одного боку —
православні магнати, більшість духо-
венства та народні маси, в той час як з іншого —
колишні ієрархи, підтримувані
королем та купкою прибічників. Унаслідок цього
виникла ситуація, коли існувала
церковна ієрархія без віруючих і віруючі без
своїх ієрархів. Те, що почалося як
спроба об'єднати християнські церкви,
закінчилося їхнім подальшим роздрібненням,
бо тепер замість двох існувало три церкви:
католицька, православна та уніатська.
або греко-католицька. як її
згодом стали називати.
Релігійна
полеміка. Суперечки навколо Берестейської
унії породили небачену
зливу полемічних писань. Перший і цілком
сподіваний постріл у затятій словесній
війні зробив невтомний єзуїт Скарга своїм твором
«На захист Брестської унії»
(1597 р.). Осередки православної науки дали на нього
негайну відповідь. Того ж ро-
ку опублікував польською (а у 1598 р. українською)
мовою свій «Апокрисис» острозь-
кий шляхтич Марцін Бронєвський, що писав під
псевдонімом Христофор Філалет.
У цьому полемічному творі викривалося
відступництво греко-католицьких
єпис-
копів, підтверджувалася законність проведеного
у Бересті собору православної
церкви. З типовою для шляхти підозріливістю до
вищої влади, перемежованою
з протестантськими ідеями, Бронєвський відкинув
посягання цих єпископів на
виключне право приймати рішення щодо життя
церкви. Дошкульній сатирі піддав
греко-католиків у своїх памфлетах інший
представник острозького гуртка
— Клі-
рик Острозький. Трохи згодом, у 1605 р., у вогневому
натиску православної поле-
міки взяв участь і Львів. Не підписаний автором
трактат під назвою «Пересторога»
зосередився на викритті тих егоїстичних мотивів,
які керували греко-католицькими
єпископами. З боку греко-католиків виступав
лише один вартий уваги автор —
Іпатій Потій. У 1599 р.,
користуючись добре розвинутими прийомами
єзуїтів, він
опублікував українською мовою свій «Антиапокрисис» — пристрасну
відповідь
на полемічний виступ Бронєвського.
Чи не
найяскравішим православним письменником того
періоду був Іван Вишен-
ський, галичанин, що провів більшу частину
свого життя (жив він десь між 1550
та 1620 рр.) як чернець-відлюдник у Греції на горі Афон. Вишенський
був фанатич-
ним оборонцем православних традицій. У своїх
простих і яскравих прозових творах.
таких як «Послання єпископам — відступникам від
православ'я» та «Короткослівна
відповідь Пйотру Скарзі», він
безжально таврує греко-католиків. Проте він
також
критикує православних, підкреслюючи егоїзм,
любов до розкошів та розтлінність
їхньої знаті, заможних міщан та духовенства,
відповідальних за сумне становище
церкви. Щиро вболіваючи за свій народ, Вишенський
був єдиним, хто оплакував
закріпачення селян і безстрашно викривав їхніх
визискувачів. Проти всіх вад україн-
ського
суспільства він бачив лише один засіб: цілком
відкинути усі нові віяння,
включаючи такі «язичницькі хитрощі, як
граматика, риторика, діалектика та інші
ганебні спокуси», і повернутися до давньої
православної віри.
Літературна
продукція полемістів була невеликою за обсягом.
Протягом кіль-
кох десятків років дискусій представники обох
ворогуючих таборів разом узяті
написали всього 20—ЗО творів. Та вони ретельно
читалися і палко обговорювалися
при дворах тих небагатьох магнатів, які ще
трималися православ'я, в тісних при-
міщеннях братств по всій Україні. Утягнувши
суспільство в цю першу для нього
справжню ідеологічну полеміку, вони сприяли
піднесенню рівня його усвідомлення
самого себе і свого місця в навколишньому світі.
Релігійна
полеміка кінця XVI — початку XVII ст. висвітлила ряд
наболілих
проблем українського суспільства. Вона піднесла
дедалі зростаючу напруженість
між Польщею та Україною на високоемоційний
ідеологічний рівень. Католицька
Польща тепер поставала як цілковита
протилежність українському суспільству.
Та українцям дорого коштувала культурна
конфронтація з поляками: вона змусила
українську верхівку вибирати між власною
застиглою та зубожілою культурною
спадщиною й привабливою польсько-католицькою
культурою. Тому не дивно, що
величезна більшість приймала католицтво й
згодом неодмінно полонізувалася.
Внаслідок цього українці втратили свою еліту —
шляхту. Ці явища мали епохальне
значення в їхній подальшій історії.
Іншим побічним
продуктом конфронтації між православними й
католиками,
що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ
українців на дві конфесії. Це
поклало початки багатьом різким
відмінностям, які пізніше розвинулися між
східни-
ми та західними українцями. Проте цей період ніс
не лише невдачі для українського
суспільства: релігійна полеміка спричинилася до
культурного піднесення, а ворож-
неча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню
українцями своєї самобутності.