ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКА ДОБА

СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА
ТА ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ

Українці у Речі Посполитій

Система власності на Україні

Традиційне господарство

Зміцнення шляхти

Закріпачення селянства

Наслідки Люблінської унії були не тільки політичними, вони також справили
великий вплив на спосіб життя українців. Ще до унії на Україні розвивався цілком
новий суспільно-господарський порядок, зовсім не схожий на устрій Київської
Русі. Взаємини українців із поляками, а через них — із Західною Європою мали ви-
рішальний вплив на форми економічного розвитку. Це й зумовило організацію
суспільства на західний зразок. Економічні зв'язки України із Заходом не-
чувано зміцніли. Рідко коли в українській історії вплив Заходу на Україну в ці-
лому був таким великим і помітним у щоденному житті суспільства, як під час пану-
вання литовців та поляків.

Українці у Речі Посполитій

З точки зору території та населення українські землі складали основну частину
польсько-литовської держави, яка дістала назву «Республіка» (польською мовою —
Річ Посполита) й була найбільшою в Європі державою. Із загальної чисельності її
населення (7,5 млн чоловік) українці становили майже 2 млн, тобто 28 % (не слід
забувати, що всі статистичні дані цього періоду дуже приблизні). Поляки заселяли
тільки 180 тис. кв. км території держави (із загальної площі 815 тис.), але складали
близько половини її населення. До етнічних груп країни належали передусім литов-
ці, білоруси, євреї, німці та вірмени.

Після 1569 р., коли зникли залишки адміністративної системи давніх руських
князівств, українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств. Циф-
ри, що подаються у табл. І, спираються на неповні дані, зібрані польським істориком
Александром Яблоновським.

Чужинці, мандруючи Україною, часто звертали увагу на невелику густоту її
населення. Якщо на польських землях вона в середньому досягала 22 чоловік на
кв. км, то на українських (за винятком найближчого до Польщі Підляшшя) —
близько 7 чоловік на кв. км. Найбільше українське воєводство — Київське — фак-
тично знелюдніло. Іншим було становище на початку литовського панування. З по-
чатку XV ст., коли експансія великого князя Вітаутаса досягла Чорного моря, в сте-
пу будували довгі лінії укріплень для захисту поселень, що сягали на південь на-
багато глибше, ніж за часів Київської Русі. Але в міру того як зміцнювалося Крим-
ське ханство та частішали наскоки татар, осіле населення відходило на північ, аж
доки наприкінці XV ст. в південній третині України зникли осілі поселення.

Система власності на Україні

З наближенням кінця періоду середньовіччя із заходу через Польщу на Україну
проникла система станової організації суспільства, не знана в Київській Русі. На
відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп,
стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків. Спо-
чатку правові відмінності між шляхтою, духовенством та міщанами були розми-
тими, й людина могла переходити з одного стану в інший. Проте з часом розмежу-

Таблиця І

Площа та населення українських воєводств у XVI ст.

Шляхта. Найважливішим станом, що сформувався у XIV—XV ст., була шляхта,
високе положення якої корінилося, принаймні теоретично, у «крові, пролитій» на
військовій службі королю чи великому князеві. До цього стану належали різні со-
ціальні групи. На Україні, коли вона входила до Великого князівства Литовського,
серцевиною шляхетського стану були від 20 до ЗО княжих чи магнатських родів,
що походили від колись суверенних князів із династій Рюриковичів і Гедимінасів.
Більшість цих княжих родин зосереджувалась на Волині — цій твердині україн-
ської аристократії. Найбагатший із них — рід князів Острозьких — мав величезні
володіння, що охоплювали ЗО % усієї землі на Волині (14 тис. кв. км) із 100 містами
та 1300 селами. До інших багатих і знатних домів належали Сангушки, Чорторий-
ські, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські та Четвертинські. Ці родини обіймали пе-
реважну більшість високих посад у Великому князівстві Литовському, а залишки
їхніх колись суверенних прав виражалися у привілеї вести під власними прапорами
свої військові загони чи бути судимими лише судом великого князя, а не місцевих
урядників.

Привілеї величезної більшості знаті, що пізніше стала називатися поль-
ським словом «шляхта», випливали передусім із військової служби. Верхня верства
шляхти, що налічувала кількасот родин на Україні і частково походила від боярства
Київської доби, мала маєтки з 10—15 сіл і монополізувала місцеве правління. Най-
численнішими були нижні верстви шляхти. Тисячі родин, у тому числі давні ви-
хідці з селян чи міщан, отримували статус шляхти, відбуваючи службу в кавалерії —
у походах, охороні замків або кордонів чи будучи озброєними магнатськими слу-

гами. Нерідко їхніх земель вистачало якраз на те, щоб прогодуватися, а їхнє життя
мало чим відрізнялося від життя селян. Це особливо стосувалося Галичини, де
мешкали бідні шляхтичі — Кульчицькі, Яворські, Чайковські та Витвицькі.

Попри великі соціально-економічні відмінності й тертя, що мали місце в середо-
вищі шляхти, саме те, що ці люди меча обдарювалися привілеями в 1387, 1413, 1430
і 1434 рр., розвивало в них відчуття належності до одного стану. В Польщі, де шлях-
та була найкраще організованою і найбільш могутньою, вона складала близько
8—10 °о населення (середнім показником для Європи був приблизно 1—2 %). На
українських землях Великого князівства Литовського знать повільніше завойову-
вала свій особливий статус і, ймовірно, не перевищувала 5% усього населення.

Міщани. Мешканці українських міст, це близько 1—15% усього населення, та-
кож сформувалися в окрему спільність. Із зростанням їхньої чисельності та впевне-
ності в собі польські королі та великі князі литовські надавали великим містам ви-
соко ціноване Магдебурзьке право. Створене на зразок управління німецького
міста Магдебурга й принесене на Україну через Польщу, це право передбачало
надання містам самоврядування. У 1356 р. Магдебурзьке право отримав Львів,
у 1374 — Кам'янець-Подільський, у 1432 —Луцьк і в 1497 р.— Київ, позбувшись
таким чином втручань із боку королів чи княжих урядників.

Попри передбачену Магдебурзьким правом рівність усіх міщан перед законом
серед населення міст існували різкі відмінності. Багаті патриціанські родини,
на зразок тих 40 чи 50, що утворювали львівську еліту, цілком панували в місько-
му управлінні. Середня верства складалася з дрібних купців і торгівців. Міські
трударі, що були фактично позбавлені прав, оскільки не мали власності в місті й не-
рідко мешкали поза його мурами, становили більшість населення. Як завжди, міські
мешканці були етнічно строкатою соціальною групою: серед них можна було знайти
представників корінного населення,' а також польську шляхту та урядників, німець-
ких ремісників, єврейських та вірменських купців.

Селяни. Якщо вищезгадані стани визначалися своїми особливими правами, то
першою ознакою селян, що складали майже 80 % населення України, були повин-
ності. За право користуватися землею селянин мусив сплачувати феодалові від-
робіткову або натуральну ренту. Якщо селянин виконував ці, зобов'язання,—
а в XIV ст. вони були відносно легкими, рідко коли перевищуючи 14 днів від-
робітку на рік,— його не можна було зігнати з земельного наділу. До того ж
селянин міг продати чи відписати свій наділ у спадщину.

За часів, коли землі було багато, а населення мало, селянам удавалося забезпечу-
вати собі відносно широкі права. Це був вільний люд (під тиском церкви та еко-
номічного примусу зникло те обмежене рабство, що існувало в Київській Русі),
котрий міг подавати в суд на знать, а за певних обставин покидати маєток свого
феодала у пошуках кращих умов. У деяких районах України були селяни, ціл-
ком незалежні від феодалів. Наприклад, у Карпатах, де переважало тваринництво,
багато сіл мали Молдавське право, за яким вони сплачували феодалові лише
натуральний оброк (як правило, вівцями). Подібна угода передбачалася Німець-
ким правом, за яким підприємливий селянин, або солтис, за договірне вста-
новлену плату феодалові отримував право засновувати село на його землях та управ-
ляти ним. На степових кордонах Центральної та Східної України багатьох селян
звільняли від зобов'язань перед феодалами за те, що вони служили як прикордон-
на варта.

Литовський статут. Численні права та привілеї, даровані різноманітним соціаль-
ним групам Великого князівства, диктували необхідність створення кодифіко-

ваного зводу законів. Більше за всіх у цьому була заінтересована середня та дріб-
на шляхта, котра прагнула законодавче закріпити свій привілейований статус. Уна-
слідок цього в 1529 р. з'явилося перше видання Литовського статуту. Крім підтверд-
ження шляхетських прав, він включав елементи звичаєвого права, які сягали ще ча-
сів Київської Русі. Водночас ним впроваджувалися нові юридичні поняття, що по-
ходили з Німеччини. У 1566 й 1588 рр. вийшло два інших видання Литовського ста-
туту, зумовлені необхідністю привести його у відповідність із змінами, породже-
ними Люблінською унією.

Важко переоцінити значення Литовського статуту в історії права на Україні.
Крім узаконення важливих соціально-економічних змін на Україні в XV—XVI ст.,
він також створив основу для правової системи, що розвинулася згодом, за доби
Козаччини. Навіть у XIX ст. у деяких частинах Східної України закони по суті спира-
лися на цей статут. Необхідно також наголосити на ще одному аспекті тієї ролі, яку
відіграли на Україні Литовський статут зокрема та станова система загалом. Обидва
вони справили великий вплив на визнання українцями цінності таких понять, як
установлені та гарантовані законом права. А усвідомлення цього пов'язувало україн-
ців із західною політичною й правовою думкою. Інший продукт Київської Русі —
Московія, навпаки, в результаті століть монголо-татарського панування не мала
можливостей познайомитися з принципами західної законності.

Традиційне господарство

До середини XVI ст. феодал виробляв продукти переважно для задоволення
потреб свого дому, для худоби й на посів наступного року. Участь у тривалих вій-
ськових кампаніях, а також брак ринків та грошей відбивали у феодалів усяке ба-
жання займатися комерційною діяльністю. За винятком тієї землі, де містився має-
ток, шляхта звичайно роздавала решту своїх земель селянам. Для селян це був
золотий вік. Знать не втручалася в їхні справи, колонізація збільшила кількість на-
явної землі, а вдосконалені сільськогосподарські знаряддя підняли продуктив-
ність праці. Якщо зобов'язання та оброк селян феодалові лишалися незмінними,
то прибутки їхні зростали.

Для заможного селянина, а їх було багато, цілком звичайним було обробляти
наділ у 8—12 га, мати одного-двоє коней чи волів, дві-три корови, кілька свиней
і десятки курей та гусей. Денний раціон пересічного українця складався з близько
0,6 кг хліба та 2,5 л пива. Іншими поширеними продуктами були каша, сир, яйця,
у відповідну пору року фрукти. М'ясо їли рідко, як правило, на великі свята. Раціон
пересічного шляхтича мало чим відрізнявся, за винятком того, що його родина спо-
живала більше м'яса і часом на їхньому столі з'являлися такі ласощі, як заморські
приправи, ізюм, інжир. Солодощі були рідкістю, й навіть багата знать лише на свята
могла дозволити собі вино. Найбідніші селяни і городяни ходили просто голодни-
ми. Через погані гігієнічні умови високою була дитяча смертність, а середня трива-
лість життя, з урахуванням останньої, не перевищувала 25—ЗО років.

Для міст XIV і XV століття також були порою добробуту. Оскільки вони висту-
пали джерелом прибутку й потенційними союзниками знаті, польські та литовські
правителі засновували нові та розбудовували існуючі міста. Щоб мати прибутки,
правителі часто встановлювали для міст високе мито, суворо визначені торгові
шляхи, дозвіл на продаж привозних товарів тощо. Проте, як уже зазначалось,
вони також надавали містам значну автономію, що сприяло їхньому зростанню.
На початку XV ст. найбільшим містом на Україні був Львів, що налічував близь-
ко 10 тис. мешканців (Київ, що лежав беззахисним перед наскоками татар і через
який уже не проходили важливі торгові шляхи, населяли всього 3 тис. чоловік).

Численне населення Львова, об'єднане у 14 цехів, займалося 36 різними ремеслами.
Запроваджені на Україні німецькими іммігрантами Цехи являли собою корпорації
ремісників, що захищали їхні інтереси та стежили' за якістю й кількістю товарів,
які вони виробляли. Лише в одному Львові налічувалося понад 500 майстрів-ремісни-
ків, що входили до свого або близько спорідненого цеху. Оскільки містам із їхнім
зростаючим населенням потрібні були продукти, а село прагнуло певних виробів,
на регулярних ярмарках велася місцева торгівля, ця опора всієї комерції. Також
процвітала торгівля чужоземними товарами, особливо на Західній Україні, завдя-
ки тому, що такі міста, як Львів і Кам'янець, лежали поблизу основних торгових
шляхів між Європою та Кримом і Сходом.

Однак, незважаючи на інтенсивне зростання, міста були ще відносно мало
поширеними на Україні. Так, на густонаселеній Волині на кожні 300 кв. км припада-
ло тільки одне місто. Не лише мала кількість, а й етнічний склад міст обмежували
їхню роль у житті українців. Незабаром більшість населення таких великих міст,
як Львів, стали складати численні іммігранти — німці, євреї, поляки, вірмени, греки,
запрошені правителями для розвитку міст на Україні. Найбільше було поляків
і німців, віросповідання яких, католицизм, швидко стало панівним у містах. Після
приєднання до Польщі Галичини, а згодом інших регіонів України, серед міського
населення активно велася мовна й культурна полонізація.

Це призвело до суворих обмежень для міщан-українців. Доводячи, начебто
міські закони стосуються виключно католиків, полонізована міська верхівка ви-
тіснила православних українців із установ та судів. Вона також обмежила чис^о
українців, що мали право жити в місті. Зокрема, у Львові ЗО українських родин
мали право жити під захистом міських мурів і то виключно на маленькій і тісній
Руській вулиці. Навіть православні релігійні процесії були під забороною, а право-
славне міщанство примушували платити повинність католицьким священикам. Сло-
вом, міста стали та й лишалися протягом багатьох століть чужою землею для
більшості українців.

Великий зерновий бум. Протягом XVI ст. у багатьох європейських країнах
пожвавилася господарська діяльність, їхнє населення швидко зростало. Зростали
й ціни на харчі. Між 1500 та 1600 рр. так звана революція цін, спричинена напливом
срібла й золота з Нового Світу, призвела до небаченого підвищення цін на харчові
продукти — на 400—500 %, а подекуди й навіть на 800—1000 %. Багатолюдні
західні міста потребували збіжжя. На це відгукнулися землевласники північних
і центральних регіонів Речі Посполитої, розвозячи чимраз більші партії зерна по
всій Західній Європі. В той же час у південних регіонах Речі Посполитої, таких як
Поділля, розташованих далеко від шляху по р. Віслі, випасали великі стада худоби,
котру потім переганяли в Південну Німеччину та Італію. Посилювалася велика
східноєвропейська продовольча лихоманка, в якій важлива роль відводилася
й Україні.

Щоб виробляти продовольство ефективніше й у більшій кількості, феодали
стали перетворювати свої володіння на комерційне орієнтовані господарства,
що називалися фільварками. Прагнучи поставити селянські землі під свій без-
посередній контроль, вони включали їх до своїх маєтків і замість оброку вимагали
від селян ще більшої відробіткової праці. На відміну від Польщі, де фільваркове
господарство швидко набуло значного поширення, на Україні це відбувалося по-
вільніше. Для існування таких господарств суттєво необхідними були доступ до рин-
ків та значна робоча сила. Хоч ці умови існували почасти в Галичині, на Волині та
Поділлі, завдяки чому там незабаром виникли подібні господарства, вони були від-
сутніми у Центральній та Східній Україні. Перш ніж створювати там господарства,
належало освоїти ці землі.

Задля сприяння колонізації польські або полонізовані магнати, чиї зв'язки
дозволяли їм легко отримувати в дар великі незаселені землі України, заохочували
селян займати ці землі. Щоб більше привабити селян, вони пропонували їм так
звані слободи (тобто поселення, звільнені від сплати будь-яких повинностей та обро-
ків протягом від 1'5 до ЗО років). Отже, в малозаселеному Придніпров'ї система
фільваркових господарств розвинулася із запізненням. Нарешті з'явившись, вона
значно змінилася під впливом місцевих умов.

Зміцнення шляхти

Економічна могутність допомогла шляхті Речі Посполитої зміцнити свої і без
того широкі привілеї та політичний вплив. Спочатку шляхтичі намагалися змен-
шити свої зобов'язання перед сюзеренами. Колишні воїни, а тепер підприємці, вони
прагнули обмежити право короля вступати у війни, не бажаючи брати участь у ви-
снажливих кампаніях, коли можна було із власних маєтків отримувати великі
прибутки. Наприкінці XV — на початку XVI ст. шляхта підпорядкувала собі місце-
ві сеймики, а трохи згодом — і загальний сейм Речі Посполитої, якому належала
навища законодавча влада в країні. Тепер шляхта, більше ніж знать будь-якої
країни Європи, могла обмежувати прерогативи своїх королів. У 1505 р. контро-
льований шляхтою сейм схвалив закон «№1іі1 поуі», за яким королю за-
боронялося видавати нові укази без згоди представників шляхти. А в 1573 р., коли
помер останній представник династії Ягеллонів, шляхта отримала право обирати собі
монархів і визначати їхні прерогативи шляхом угоди, що називалася «Расіа соп-
уепіа».

Обмеження королівської влади було лише однією з цілей шляхти. Вона також
прагнула позбавити будь-яку іншу верству суспільства можливості загрожувати
її привілейованому становищу. Хоч великі магнати, яких налічувалося близько
100 родин, належали до шляхетського стану, їхня фактична монополія на високі
посади й величезні землеволодіння, їхня готовність визискувати іншу шляхту викли-
кали лють, насамперед у середовищі середньої шляхти. Тому на початку XVI ст.
шляхті вдалося, принаймні на деякий час, обмежити доступ магнатів до державних
посад і земель.

Іншим об'єктом зазіхань шляхти були міста. Вбачаючи в них своїх суперників
у торгівлі, шляхта всіляко прагнула підірвати їх. У 1505 р. більшість міст було по-
збавлено права голосу в сеймі. У 1565 р., сподіваючись усунути їх від ролі посередни-
ка, сейм, у якому панувала шляхта, заборонив місцевим купцям подорожувати
по товари за кордон. Унаслідок цього чужоземні купці стали торгувати безпосе-
редньо із знаттю, задовольняючи її потреби. Водночас сейм звільнив шляхту від
мита на ввіз і вивіз товарів. Не в змозі встояти перед тиском села, де панувала шлях-
та, багаті городяни стали займатися сільським господарством. Вони вкладали свої
капітали у фільварки й намагалися видати дочок за шляхтичів. Не знаходячи собі
роботи у занепадаючих містах, ремісники перевозили свої майстерні до маєтків
шляхти. Темпи урбанізації на Україні, як і скрізь у Речі Посполитій, помітно змен-
шилися.

Таке розширення привілеїв знаті було справою рук польської шляхти. До 1569 р.
українська знать Великого князівства Литовського, особливо її нижні верстви, не
користувалася такими значними правами, як польська. Великий князь відносно
легко міг позбавити українську знать її земель, а її обов'язки перед князем
були куди більшими, ніж у польської шляхти. Це означало, що українська знать
мусила переймати польські звичаї, в тому числі систему управління, закони, зрештою
мову. Польські закони заохочували навіть зміну віровизнання, передбачаючи, що

особа, яка приймає католицизм, автоматично отримує рівні з польською шляхтою
права. Словом, щоб українські дворяни могли користуватися рівними з поляками
правами, вони повинні були все більше уподібнюватися полякам.

Закріпачення селянства

Із зростанням багатств шляхти селянство біднішало. Шляхта розглядала селян
тільки як дешеву робочу силу. Контролюючи політичну систему, шляхта могла
як завгодно посилювати вимоги до селян. Так, у Галичині XV ст. відробіткова
рента становила близько 14 днів на рік. Проте через 100 років кожний дорослий
член дворища мусив працювати в маєтку свого пана два дні щотижня. Це стало
статтею закону, коли у 1557 р. у Великому князівстві Литовському був прийня-
тий так званий «Устав на волоки», який мав за мету впровадження єдиної
системи землеподілу, але одночасно став способом збільшення відробіткової ренти.
Пізніше селян змусили відробляти три-чотири дні на тиждень, а інколи й більше.
Маючи обмаль часу для того, щоб обробляти власні наділи, селяни не мали змоги
не лише скористатися з підвищення цін на продовольство, а й навіть зберегти
попередній рівень життя.

Щоб полегшити собі визиск селян, феодали систематично позбавляли їх тра-
диційних форм самоуправління, усуваючи чи підкуповуючи сільських солтисів, ніве-
люючи тим Молдавське чи Німецьке право, і впроваджували безпосереднє управ-
ління селами згідно з польськими законами. Процес втручання феодалів у сільське
життя і поширення їхньої влади на селі почався ще у 1457 р., коли вони отримали
право судити своїх селян. Зрештою ця обставина дозволила феодалам втручатися
навіть у різні сторони особистого життя селян. Деякі феодали зайшли так далеко,
що вимагали від селян плату за дозвіл на шлюб. Вони також примушували селян
користуватися панськими млинами та шинками, які часто здавалися в оренду євреям.
З появою «Уставу на волоки» право селян на власну землю вже не визнавалося
законом. Вони могли обробляти землю, але володіти нею міг тільки феодал.

Багато селян робили спроби скористатися своїм правом кидати землі свого
феодала й шукати кращої долі деінде. Але навіть цього вибору їх поступово позба-
вили. Спочатку селянам дозволяли йти лише у певну пору року, найчастіше на
Різдво, та й то тільки внісши за це плату й знайшовши собі заміну. В 1496 р. це право
було обмежене лише одним господарством у селі на рік. Нарешті, у 1505 р. сейм
остаточно заборонив селянам кидати свої села без дозволу пана. Не маючи можли-
вості переселятися, позбавлений особистих прав, свавільно експлуатований, селя-
нин став кріпаком, що мало чим відрізнявся від раба свого вельможного землевласни-
ка. Таким чином, у той час, коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, у Східній
Європі й на Україні воно, за словами Енгельса, відроджувалося у своєму другому
виданні, в особливо експлуататорській формі.

Але міра закріпачення селян на Україні була неоднаковою. У густіше заселених
регіонах, як, наприклад, Галичина і Волинь, де були сильні польські впливи, крі-
пацтво цілком переважало й мало жорстокий характер. Проте у рідконаселених
регіонах, як Карпати й особливо Придніпров'я, де бракувало робочої сили й не-
обхідно було робити поступки селянам, кріпацтва практично не знали. До того ж
українське селянство не давало поневолити себе без боротьби. У 1490—1492 рр.
Молдавію, Буковину й Галичину охопили селянські повстання під проводом Мухи.
Хоча повстанців налічувалось близько 10 тис., їм перешкоджали класичні недолі-
ки всіх подібних виступів: недосвідчене керівництво, слабка організованість, брак
військової виучки й замкнутість на місцевих проблемах. Унаслідок цього вони

швидко зазнали поразки, підтвердивши, що без допомоги досвідченого у військових
і політичних справах стану селянство неспроможне побороти монополію феодалів
на владу й привілеї.

Включення українців у польсько-литовську Річ Посполиту уможливило для них
благодатні й стимулюючі впливи Заходу, але одночасно заклало підвалини протиріч,
що існуватимуть упродовж століть між українцями і поляками. Унаслідок зерно-
вого буму економіка України, як і власне польське господарство, стала вкрай
незрівноваженою, однобокою, оскільки майже вся економічна діяльність зосереди-
лася на сільському господарстві. Водночас міста й промисловість перебували у стані
застою. Поряд із порушенням економічної рівноваги спостерігалися великі й де-
далі зростаючі соціальні диспропорції: дворянство Речі Посполитої здобувало над-
звичайні привілеї, в той час як умови життя селянства різко погіршувалися.
Оскільки влада, багатство та привілеї в Речі Посполитій все більше асоціюва-
лися з поляками, то серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з поль-
ською культурою, зростало невдоволення.