КИЇВСЬКА РУСЬ
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ
КНЯЗІВСТВО
Південно-Західна
Україна:
Галицько-Волинське князівство
Розпад величезних,
збитих нашвидкуруч політичних конгломератів на
зразок
Київської Русі був типовим явищем доби
середньовіччя. Так на Заході ще до підне-
сення Києва дуже короткий час проіснувала
створена Карпом Великим імперія Каро-
лінгів, а на Сході — від Тихого океану до
Карпат — простягалися неозорі володін-
ня монголо-татар, що розпалися
після завоювання Києва лише за кілька поко-
лінь. З огляду на слабкий зв'язок, великі відстані
та сильні місцеві тенденції полі-
тична роздробленість була явищем типовим. Однак
історики Київської Русі з сумом
спостерігали це видовище. Відійшли у минуле
перші будівничі Київської імперії
з їхніми грандіозними проектами, широким, всеохоплюючим світобаченням. На-
томість прийшли дрібні інтриги, місцеві сварки,
обмежені цілі та вузьколобі пер-
спективи ворогуючих між собою князьків. Чудові
здобутки культури, що виникли
завдяки зосередженню талантів в одній столиці,
відійшли у минуле, з ними вже не
могли рівнятися часто гідні подиву намагання
окремих ремісників і вчених, розпо-
рошених по численних регіональних центрах. У
більшості князівств бояри поступово
лишили свої небезпечні торговельні підприємства
і зайнялися прозаїчними справами
утримання власних маєтків. Із занепадом
політичного, культурного та економічного
життя Київська Русь перестала існувати як
цілісність.
Однією з причин
відокремлення від Києва різних князівств стала
перемога
принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на
з'їзді князів уЛюбечі. Щоб по-
класти край спустошуючій ворожнечі, на цьому
з'їзді князі один за одним визнали
право успадковувати землі, які вони займали у той
момент. Питання про Київ, що
вважався занадто великою винагородою для
будь-якого княжого роду, лишалося
нерозв'язаним.
Якщо деякі старші
князі продовжували змагатися за нього, інші,
особливо
молодші за рангом, втратили усякий інтерес і до
такого суперництва, і до самого
міста, усвідомлюючи, що їхні шанси заволодіти ним
у кращому випадку мінімальні.
Натомість вони зосередили увагу на розширенні та
збагаченні своїх вотчин, сприяю-
чи в такий спосіб поглибленню роздробленості та
місцевих відмінностей, що стануть
ознакою пізньокиївської доби.
Регіоналізм
посилювався й тим, що бояри все більше стали
займатися власни-
ми землеволодіннями; занурення у місцеві справи
позбавляло їх бажання брати
участь у князівських чварах за віддалений Київ, а
разом з тим і в загальноруських
діях. Руським князівствам навіть стало важко
дійти згоди про те, хто є їхнім спіль-
ним ворогом.
Новгород вважав найбільшою дяя
себе загрозою тевтонських лица-
рів, для Полоцька нею були литовці, для Ростова і
Суздаля — волзькі булгари, для
Галицько-Волинського князівства — мадяри
й поляки, а для Києва — кочові полов-
ці. Руські князі як не воювали, то вступали у
союзні відносини зі своїми ворогами. По
суті деякі князі підтримували з неруськими
сусідами тісніші зв'язки, ніж з іншими
віддаленими землями Русі.
Зокрема,
старовинний Новгород на півночі був утягнутий в
торговельну спілку,
засновану на узбережжі Балтійського моря північнонімецькими містами, яку
згодом
стали називати Ганзою. В той час
як у Києві торгівля занепадала, Новгород процві-
тав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну
Європу. Як і багато інших купецьких
міст, Новгород розвинув республіканську форму
правління, в якій домінувала ку-
пецька еліта, а не князь чи бояри. Іншим прикладом
місцевого розмежування був
Північний Схід. На неозорих малозалюднених
«землях за лісами», у країні, що стала
колискою великоросів, молодші члени династії Рюриковичів заснували Ростовське,
Суздальське, Володимирське та
Московське князівства. Північно-східні князі
утвер-
дилися в цих землях, що спочатку належали фіннам, ще до появи тут основної
маси східнослов'янських поселенців, і, можливо,
саме тому вони могли легко дикту-
вати новоприбульцям свої умови.
Яскравим прикладом абсолютистських тенденцій,
що посилювалися серед північно-східних князів,
було правління Андрія Боголюб-
ського із Суздаля. Невдоволений зростаючою
опозицією з боку суздальської знаті,
він переніс свій двір до Володимира, де не було
сильної аристократії, яка б стояла
йому на заваді. А в 1169 р. Андрій Боголюбський
зруйнував Київ, у якому вбачав
суперника своєї нової столиці. Невгамовне
прагнення абсолютної влади успадкували
нащадки Андрія Боголюбського,
правителі Москви (спочатку невелика застава,
Москва вперше згадується в літописах лише у 1147
р.). Ця риса допомагає зрозуміти
їхні майбутні політичні успіхи.
Південно-Західна
Україна:
Галицько-Волинське князівство
Інші надзвичайно
важливі зміни відбувалися на Південно-Західній
Україні —
в Галицькому та Волинському князівствах. Коли
якась із старих київських земель
і могла кинути виклик зростаючій могутності
російського Північного Сходу, тобто
Суздалеві, Володимиру й ще не опереній Москві, то
ними були Галицьке та Волин-
ське князівства на південному заході. Грушевський вважав ці два
князівства най-
безпосереднішими спадкоємцями політичної та
культурної традиції Києва. Інший
видатний український історик — Томашівський
— назвав Галицько-Волинське кня-
зівство першою безперечно українською державою,
оскільки у XIII ст., в апогеї
своєї могутності, ці об'єднані князівства
охоплювали 90 % населення, котре прожи-
вало в межах нинішніх кордонів України.
Князівства ці були важливими і в інших
відношеннях. Простягаючись по західних окраїнах
Київської Русі, вони з самого
початку стали ареною запеклої боротьби між
українцями та поляками, що тривала,
не вщухаючи, аж до середини XX ст. Князівства ці
були також важливим культур-
ним рубежем. Вони виступали або як найсхідніший
форпост католицького Заходу,
або ж як найзахідніший — православного Сходу.
Розташовану в
східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях важливих
річок Дністра
й Пруту, що впадають у Чорне море, Галичину
спочатку заселяли племена дулібів,
тиверців та білих хорватів. На сході вона
широким кордоном межувала з розлогими
й лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами та білими хорватами. На
схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо
Галичина на своїх західних та
північних кордонах мусила боротися з
агресивними мадярами та поляками, то
єдиними
чужоземними сусідами Волині були литовські
племена на півночі. Обидва
князівства мали вдале розташування, недосяжне
для кочових нападників зі степу.
Волинь і особливо Галичина були густо
заселеними, а їхні міста стояли на страте-
гічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім
того, у Галичині містилися великі
родовища солі — товару, від якого залежала вся
Русь.
У 980—990 рр.
Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й
Волинь
і приєднав їх до своїх володінь. На Волині він
заснував місто Володимир, що згодом
стало величною столицею цих земель. У Галичині
політичний центр князівства пере-
містився з Перемишля до міста Галича біля
карпатських соляних копалень. Київ-
ським князям удалося закріпити ці землі за своїм
наступником, оскільки вони нале-
жали до їхніх особистих володінь. Тому першими в
Галичині правили Ростислави-
чі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом
на Волині до влади прийшли Мсти-
славичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.
Часто об'єднувані
для зручності в історичних дослідженнях
Галичина і Волинь
у XII—XIII ст. були цілком різними князівствами. Чи
не найбільш вражаюча від-
мінність між ними — у природі верхівки кожного
князівства. Галицькі бояри були
найбільш свавільними, багатими й могутніми на
всіх руських землях. Вплив цієї
аристократії був настільки всепроникним,
що Галичину часто вважають ідеальним
зразком олігархічного правління на Русі, який
поряд із республіканським Новго-
родом та абсолютистськими Володимиром і Москвою
являв собою третій різновид
політичного устрою Київської держави. На думку
радянських учених, винятково
велика влада галицьких бояр значною мірою
пояснюється Їхнім походженням. На
відміну від бояр в інших князівствах, де вони
здебільшого походили з княжої дру-
жини, галицька аристократія, очевидно,
розвинулася насамперед із місцевої пле-
мінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від
князя, як це водилося, а узурпувавши
общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на
аристокра-
тію, що вже добре вкорінилася й була готова обстоювати власні інтереси.
Інші історики
вказують на те, що завдяки відносно стабільному
правлінню
Ростиславичів протягом чотирьох
поколінь бояри мали досить часу й можливостей,
щоб стати на ноги. Крім того, багато з них
торгували сіллю, що забезпечувало добрі
прибутки і зміцнювало їхнє й без того стабільне
економічне становище. Внаслідок
цього найбагатші бояри могли дозволити собі
утримувати власні бойові дружини
з дрібніших феодалів. Нарешті, через
віддаленість Галичини від Києва великому
князеві важко було втручатися в місцеві події,
тоді як сусідство з Польщею та Угор-
щиною не лише давало зразок панування
аристократії, але й можливість звер-
татися до чужинців по допомогу проти князів.
Зате бояри
Волинського князівства на відміну від галицьких
були вилиті на
більш традиційний штиб.
Більшість із них прийшли в ці землі у складі
дружин своїх
князів, що часто призначалися чи знімалися за
волею Києва, який завдяки незнач-
ній віддаленості справляв більший політичний
вплив на це князівство, ніж на Га-
лицьке. Бояри ці отримували земельні володіння
за службу князеві. Волинська
знать залежала від княжої щедрості й тому
виявляла йому відносно більшу відда-
ність і підтримку. Власне, з цієї причини
об'єднати обидва князівства змогли саме
волинські князі, а не галицькі.
Галицькі Ростиславичі. З усіх князівств
на території сучасної України першою
відокремилася від Києва Галичина.
Використовуючи всі засоби — як чесні, так
і нечесні, хитрому князеві Володимирку
(1123—1153) вдалося підпорядкувати
своїй владі все князівство і згодом успішно
протистояти намаганням великих князів
київських впливати на розвиток подій у Галичині.
Спираючись на це досягнення, його
обдарований син Ярослав Осмомисл
(1153—1187), тобто «людина, що має вісім
відчуттів», розширив кордони князівства аж до
гирла Дністра, що у теперішній Мол-
дові.
Забезпечуючи собі мир і процвітання, Ярослав
підтримував дружні стосунки
з угорцями та Фрідріхом 1 Барбароссою з Німеччини. Про славу
й авторитет, які
мав князь на Русі, говориться в похвалі йому із
«Слова о полку Ігоревім»:
«Галиць-
кий Осмомисле Ярославеі
Високо сидиш ти на своїм златокованім
столі, підпер гори
угорськії своїми залізними полками, заступив
королеві путь...» З піднесенням Гали-
чини процвітали і її бояри. За Ярославового
правління вони стали настільки впливо-
вими, що примусили князя, який перебував у апогеї
могутності, зректися своєї
другої жінки Анастасії і згодом
спалили її на вогнищі.
По смерті Ярослава
почався хаос. Його син Володимир (1187—1198),
останній
із династії Ростиславичів, за
словами літописця, «думи не любив із мужами
своїми».
Незабаром бояри повстали проти нього, змусивши
його рятуватися в Угорщині.
Угорський король Андрій обіцяв повернути
Володимира на престол, але, прийшовши
-у Галичину, проголосив цю землю
своєю. Коли проти чужинців почали вибухати
народні повстання, Володимир помирився з боярами
й вигнав мадярів. До чого
ж привели всі ці роки сутичок і спустошення? Хоч
Володимир урешті знову сів на
престол, він став залежати від бояр більше, ніж
будь-коли. Цей прикрий епізод став
типовим, що часто повторювався протягом
наступних 50 років: сильний князь
об'єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх
привілеїв, звертаються до його слаб-
ших наступників, тим часом даючи чужоземним
країнам привід для втручання; по-
тім настає хаос, що триває, доки на арені не
з'являється інший сильний князь і не
опановує ситуацією.
Галицько-волинські
Романовичі. Хоч піднесення Галичини
переконливо свід-
чило про зростаюче значення окраїн, її союз із
Волинню обіцяв принести ще ваго-
міші, навіть епохальні наслідки для всієї
Східної Європи. Людиною, що здійснила
таке об'єднання, був волинський князь Роман Мстиславич (1173—1205). Із самої
юності він поринув у політичну боротьбу. В 1168 р.,
коли його батько, волинський
князь Мстислав, змагався із суздальським князем
Андрієм Боголюбським за київ-
ський стіл на півдні, Роман був запрошений
князювати у Новгороді, щоб захистити
місто від агресивних зазіхань Суздалі на
півночі. У 1173 р., після смерті батька,
Роман сів на волинський стіл, відновивши
розпорошені й занедбані маєтки
свого
роду. В 1188 р. галицькі бояри запросили його
князювати, але зробити це йому пере-
шкодили суперники й вороже настроєні боярські
угруповання. Лише у 1199 р. він
зміг повернутися в Галичину та об'єднати її з
Волинню, створивши на політичній
карті Східної Європи нову величну державу на
чолі з енергійним, діяльним і тала-
новитим князем.
У внутрішній
політиці Роман зосередив увагу на зміцненні
княжої влади, тобто
ослабленні бояр, багато з яких він відправив у
заслання чи стратив. Його улюбленим
прислів'ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш
медом». Як і в інших країнах Європи,
союзниками князя в боротьбі з олігархією
виступали міщани та дрібні бояри. Проте
найбільшу славу Романові принесли його успіхи в
зовнішній політиці. В 1203 р.,
об'єднавши Волинь із Галичиною, він завдає
поразки своїм суперникам із Суздаля
й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного
князя потрапили всі, за винятком Чер-
нігівського, українські князівства: Київське,
Переяславське, Галицьке та Волинське.
Здавалося, от-от має відбутися об'єднання всіх
колишніх київських земель, що скла-
дають територію сучасної України. Враховуючи те,
наскільки князь Роман наблизив-
ся до здійснення цієї мети, сучасні українські
історики відводять йому у своїх до-
слідженнях особливе місце.
Щоб захистити
українські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних
походів на половців, разом із тим він заглибився
далеко на північ у польські та ли-
товські землі. Прагнення розширити межі своїх і
без того величезних володінь
стало причиною його смерті. В 1205 р., йдучи
польськими землями, Роман потрапив
у засідку й загинув. Територіальне
об'єднання, яке він створив, протрималося всього
шість років — занадто короткий час, щоб із нього
могло викристалізуватися якесь
стійке політичне ціле. І все ж сучасники Романа
на визнання його видатних досяг-
нень називали його «Великим» і «повелителем
усієї Русі».
Незабаром після
смерті князя Романа знову розгорілися чвари між
князями,
боярські інтриги, посилилося чужоземне
втручання — ці три вічних нещастя, які
врешті-решт розвалили державу, що він так
невтомно її будував. Його синам Данилу
було всього чотири, а Василькові — два роки, й
галицькі бояри прогнали їх разом із
їхньою вольовою
матір'ю, княгинею Анною.
Натомість вони покликали трьох Ігоро-
вичів, синів героя «Слова о полку
Ігоревім». Для багатьох бояр це стало фатальною
помилкою. Не бажаючи ділитися владою з
олігархією, Ігоровичі знищили
близько
500 бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пізніше
галицька знать помстилася їм,
схо-
пивши й повісивши всіх трьох Ігоровичів). Потім бояри вчинили нечуване —у
1213 р.
вони обрали зі свого середовища князем Владислава Кормильчича.
Скористав-
шись обуренням цими зухвалими діями, польські та
угорські феодали, начебто
захищаючи права Данила та Василька, захопили
Галичину й розділили її між собою.
За таких обставин молоді Данило та Василько
почали «збирати докупи» землі,
якими колись володів їхній батько. Насамперед
Данило утвердився на Волині (1221),
де його династія й далі користувалася
прихильністю як у знаті, так і у простого люду.
Лише у 1238 р. він зміг повернути собі Галич і
частину Галичини. Наступного року
Данило здобув Київ і послав свого тисяцького
Дмитра захищати місто від монголо-
татар. Тільки у 1245 р., після рішучої перемоги у
битві під Ярославом, він остаточно
підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років
знадобилося князеві Данилу,
щоб повернути володіння батька.
Узявши собі
Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри
такий поділ
обидва князівства продовжували існувати як одне
ціле під зверхністю старшого
й діяльнішого князя Данила. У внутрішній
політиці Данило, як і його батько,
для противаги боярам прагнув забезпечити собі
підтримку серед селян та міщан-
ства. Він укріпив багато існуючих міст, а також
заснував нові, в тому числі
в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина
Лева. Для заселення нових
міських осередків Данило запросив ремісників та
купців із Німеччини, Польщі, а та-
кож із Русі. Багатонаціональний характер
галицьких міст, що аж до XX ст. зали-
шався їхньою типовою рисою, посилювався великими
вірменськими та єврейськими
общинами, що із занепадом Києва прийшли на захід.
Для захисту смердів від сваволі
бояр по селах призначалися спеціальні урядники,
формувалися військові загони
із селян.
Найсерйознішою
зовнішньополітичною проблемою князя Данила були
мон-
голо-татари. У 1241 р. вони пройшли Галичиною та
Волинню, хоч і не завдали тут та-
ких нищівних руйнувань, як в інших руських
князівствах. Однак успіхи династії
Романовичів привернули увагу монголо-татар.
Незабаром після перемоги під Яросла-
.вом Данило отримує грізний наказ з'явитися до
ханського двору. Щоб не накликати
на себе гнів лихих завойовників, він не мав
нічого кращого, як підкоритися. До
певної міри здійснена князем Данилом у 1246 р.
подорож до міста Сарай —
Батиєвої столиці на Волзі — була
вдалою. Його добре прийняли і, що найважливіше,
випустили живим. Але ціною цього стало визнання
зверхності монголо-татар. Сам
Батий недооцінив цей
принизливий факт. Вручаючи Данилові кубок
кислого кумису,
улюбленого напою у монголо-татар, він
запропонував звикати до нього, бо «тепер
ти один з нас». Проте, на відміну від
північно-східних князівств, розташованих
у близькому сусідстві з монголо-татарами
й більш залежних від їхнього прямого дик-
тату, Галичині й Волині щастило уникати такого
пильного нагляду, їхній головний
обов'язок перед новими сюзеренами зводився до
надання допоміжних загонів
під час монголо-татарських
нападів на Польщу й Литву. Спочатку вплив
монголо-
татар у Галичині та Волині був настільки слабким,
що князь Данило міг проводити
досить незалежну зовнішню політику, відкрито
спрямовану на те, щоб позбутися
монгольського панування.
Встановивши дружні
стосунки з Польщею та Угорщиною, Данило
звернувся до
папи Іннокентія IV з проханням
допомогти зібрати слов'ян на хрестовий похід
проти монголо-татар. За це Данило погоджувався на
перехід своїх володінь під
церковну юрисдикцію Риму. Так він уперше
поставив питання, що згодом стане важ-
ливою й постійною темою галицької історії, а саме
— питання про відносини між
західними
українцями та римською церквою. Щоб заохотити
галицького князя,
папа послав йому королівську корону, й у 1253 р. в Дорогочині на Бузі посланець
папи коронував Данила як короля.
Проте основною
турботою князя Данила була організація
хрестового походу
та іншої допомоги із Заходу. Все це, попри
запевнення папи, йому так і не вдалося
здійснити. Та все ж у 1254 р. Данило розпочав
військовий похід, щоб відвоювати
Київ у монголо-татар, основні
сили яких були далеко на сході. Незважаючи на пер-
ші успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум
та ще й довелося дорого поплатити-
ся за невдачу. В 1259 р. велике монголо-татарське
військо на чолі з Бурундаєм
неспо-
дівано рушило на Галичину та Волинь. Монголо-татари поставили
Романовичів пе-
ред вибором: або розібрати стіни всіх укріплених
міст, лишаючи їх безборонними
й залежними від милості монголо-татар, або стати
перед загрозою негайного зни-
щення. Із каменем на серці Данило був змушений
наглядати за руйнуванням мурів,
які він так старанно зводив.
Невдачі
антимонгольської політики не призвели до
послаблення того великого
впливу, що його справляв Данило Галицький на
західних сусідів. Великим авторите-
том Галичина користувалася у Польщі, особливо в Мазовецькому князівстві. Тому
литовський князь Міндаугас (Міндовг), країна якого щойно
починала підноситися,
був змушений піти на територіальні поступки
Данилові в Мазовії. До того ж на
знак доброї волі Міндаугасу
довелося дати згоду на шлюб двох своїх дітей із
сином
і донькою князя Данила. Активніше, ніж будь-який
інший галицький правитель,
Данило брав участь у політичному житті
Центральної Європи. Використовуючи шлюб
як засіб досягнення зовнішньополітичних цілей,
він одружив свого сина Романа
з наступницею Бабенберзького
престолу Гертрудою і зробив
спробу, хоч і невдалу,
посадити його на австрійський герцогський трон.
У 1264 р. після майже 60
років політичної діяльності Данило помер. В
україн-
ській історіографії його вважають найвидатнішим
з усіх правителів західних кня-
зівств. На тлі тих складних обставин, в яких йому
доводилося діяти, його досягнен-
ня були справді видатними. Водночас із
відновленням і розширенням володінь бать-
ка Данило Галицький стримував польську та
угорську експансію. Подолавши могут-
ність бояр, він добився піднесення
соціально-економічного і культурного рівня
своїх
володінь до одного з найвищих у Східній Європі.
Проте не всі його плани вінчалися
успіхом. Данилові не вдалося утримати Київ, як і
не вдалося йому здійснити свою
найважливішу мету — позбутися монголо-татарського
іга. І все ж він спромігся
звести тиск монголо-татар до мінімуму.
Намагаючись відгородитися від впливів зі
Сходу, Данило звернувся на Захід, тим самим
подавши західним українцям приклад,
який вони наслідуватимуть в усі наступні
століття.
Протягом 100 років
після смерті Данила на Волині та Галичині не
відбулося
особливо помітних змін. Установлений князями
Данилом і Васильком стерео-
тип правління — з енергійним і діяльним князем у
Галичині й пасивнішим на Воли-
ні—до певної міри наслідувався їхніми синами,
відповідно Левом (1264—1301)
та Володимиром (1270—1289). Честолюбний і
невгамовний Лев був постійно втягну-
тий у політичні конфлікти. Коли в Угорщині помер
останній із династії Арпадів,
він
захопив Закарпатську Русь, заклавши підвалини
для майбутніх претензій України
на західні схили Карпат. Активно діяв Лев у
Польщі, що поринула в міжусобні вій-
ни; він навіть домагався польського трону в
Кракові. Незважаючи на агресивну полі-
тику Лева, наприкінці XIII — на початку XIV ст.
Галичина й Волинь переживали
період відносного спокою, оскільки їхні західні
сусіди були тимчасово ослаблені.
Князь Володимир
Волинський виявився протилежністю свого
галицького кузе-
на, й у взаєминах між ними нерідко виникала
напруженість. Не бажаючи брати
участь у війнах і дипломатичній діяльності, він
зосередився на таких мирних справах,
як будівництво міст, замків та церков. За
Галицько-Волинським літописом, він був
«великим книжником
і філософом» і проводив найбільше часу за
читанням і пере-
писуванням книжок та рукописів. Смерть
Володимира у 1289 р. засмутила не лише
його підданих, а й сучасних істориків, бо,
очевидно, з нею був пов'язаний раптовий
кінець Галицько-Волинського літопису того ж таки
року. Внаслідок цього лишилася
велика прогалина в історії західних князівств,
що охоплює проміжок від 1289 до
1340 р. Все, що нині відомо про
події в Галичині й на Волині в останній період
їхньо-
го незалежного існування, зводиться до кількох
випадкових історичних фрагментів.
Після смерті Лева в
Галичині й на Волині князював його син Юрій.
Напевне,
він був добрим правителем, оскільки деякі
літописи зазначають, що під час його
мирного правління ці землі «цвіли в багатстві й
славі». Солідність становища князя
Лева давала йому підставу користуватися титулом
«король Русі». Ще переконливі-
ше свідчить про його авторитет подія, що сталася
у 1303 р. Невдоволений рішенням
митрополита київського перенести свою
резиденцію до Володимира на північному
сході, Юрій отримує згоду Константинополя на заснування в
Галичині окремої
митрополії.
Двома останніми
представниками династії
Романовичів були сини Юрія Андрій
і Лев, котрі разом правили в Галицько-Волинському
князівстві. Занепокоєні зростан-
ням могутності Литви, вони вступили в союз із
лицарями Тевтонського ордену. Від-
носно монголо-татар князі
проводили незалежну, навіть ворожу політику;
існують
також підстави вважати, що вони загинули в
боротьбі з монголо-татарами.
Коли в 1323 р. помер
останній князь місцевої династії, знать обох
князівств обра-
ла на стіл польського кузена
Романовичів — Болеслава Мазовецького. Змінивши
ім'я на Юрій і прийнявши православ'я, новий
правитель узявся за продовження полі-
іііки попередників. Попри своє
польське походження він відвойовував землі, рані-
ше захоплені поляками, а також відновив
союз із тевтонцями проти литовців. У внут-
рішній політиці Юрій-Болеслав
продовжував підтримувати міста й намагався роз-
ширити свою владу. Такий курс, імовірно, призвів
до сутички з боярами, які й отру-
їли його у 1340 р. нібито за намагання ввести
католицизм і потурання чужоземцям.
Так власна знать позбавила Галичину й Волинь
останнього князя. З тих пір західні
українці потрапили під влад\ чужоземних
правителів.
Протягом ста років
після занепаду
Києва Галицько-Волинське князівство слу-
гувало опорою української державності. У цій
ролі обидва князівства перейняли
велику частку київської спадщини й водночас
запобігали захопленню західноукраїн-
ських земель Польщею. Тим самим у переламний
момент історії вони зберегли
в українців, чи русинів, як їх
тепер називали, почуття культурної та політичної
іден-
тичності. Це почуття матиме
вирішальне значення для їхнього існування як
окремо-
го національного утвору в лихі часи, що
насувалися.