ПІД ІМПЕРСЬКОЮ
ВЛАДОЮ
ЗРОСТАННЯ
НАЦІОНАЛЬНОЇ
СВІДОМОСТІ
«Будівельні блоки» національної ідентичності
Кирило-Мефодіївське товариство
Зростання
національної свідомості
на Західній Україні
Рідко коли спостерігався такий захоплюючий, різноманітний і широкий
Тісно пов'язаною з
цими подіями була поява інтелектуалів, або
інтелігенції,
як у Східній Європі називали подібну соціальну
групу. Неперевершена
в обгрунтуванні та поширенні ідей, у мобілізації
мас на їх утілення, на авансцену
політичних і культурних змін у Східній Європі
виходить інтелігенція. І однією
з найбільш захоплюючих концепцій, що їх висунули
інтелектуали XIX ст.,
була концепція нації (національної свідомості).
Вона, як ми переконаємося,
являла собою цілком новий спосіб не лише
тлумачення суспільства, а й впливу
на його поведінку. На Україні, як і в інших
країнах, виникнення цієї концеп-
ції, поза всяким сумнівом, свідчило про
наближення сучасної епохи, бо з усві-
домленням національної належності прийшли ідеї
та питання, які й сьогодні
лишаються з нами.
Сьогодні
національна свідомість є всепроникаючою
дійсністю, і важко уяви-
ти, що на початку XIX ст. у Східній Європі, як,
власне, і в більшості країн світу,
вона була лише туманним поняттям, яке повільно
набирало обрисів. Це не
значить, що раніше народи не знали про існування
етнічних відмінностей. Люди
завжди відчували велику прив'язаність до своєї
батьківщини, мови, звичаїв
і традицій. Але до недавнього часу етнічна
належність не розглядалася як
основний критерій визначення групової
тотожності. Правові та соціально-еко-
номічні відмінності, втілені в системі
феодальних станів, тобто відмінності
в межах одного народу, вважалися важливішими, ніж
відмінності між наро-
дами. Інакше кажучи, український, російський чи
польський феодал відчу-
вав, що має більше спільного з феодалами інших
країн, ніж із селянами чи мі-
щанами власної країни. Й лише у XIX ст. починає
формуватися нове по-
няття
спільності, яке спирається на спільність мови та
культури. На Україні,
як і в інших країнах, виникнення й поступове
поширення ідеї національної
свідомості, що базується на етнічній тотожності,
стане однією з головних
тем нової та новітньої історії.
Французька
революція, що ознаменувала розпад феодального
суспільства
й народження нової, опертої на маси, політичної
та соціально-економічної
системи, сприяла поширенню цієї ідеї. Дедалі
більше європейців сприймали
ідею про права особи й про те, що носієм
суверенітету є народ, а не його прави-
телі. Простий люд став займати належне йому місце
в житті суспільства, водно-
час завойовували визнання народна мова, звичаї,
традиції. З цього починається
процес творення національної свідомості.
Найпереконливіший
доказ значення національних мов і фольклору
висунув
німецький філософ Йоган Гердер. На противагу
«мертвотності», знеособлено-
сті імперських систем та штучності чужих мов і
звичаїв, що панували при ко-
ролівських дворах та у дворянських салонах,
Гердер зосередив увагу на етніч-
ній культурі селянства. Відомий історик Ганс Кон писав:
«Гердер першим
наголосив на тому, що людська цивілізація існує
не в загальних та універсаль-
них, а в конкретних національних проявах; кожен
культурний прояв має бути
неповторним, але ця неповторність полягає у
своєрідності національної спіль-
ності й національної мови. За своєю сутністю та
історією люди — це насам-
перед члени певної національної спільності й
лише як такі можуть бути
по-справжньому корисними». Думки Гердера
знайшли схвальний відгук особ-
ливо серед інтелігенції країн Східної Європи, в
яких неподільно панували мо-
нолітні імперії; і не хто інший, як представники
інтелігенції, першими розвива-
тимуть і поширюватимуть серед східних
європейців це новітнє вчення.
Хоч в еволюції
національної свідомості кожного суспільства
спостеріга-
лися значні розбіжності, сучасні вчені
вирізняють у розвитку національних
рухів Східної Європи три головних етапи, між
якими є ряд спільних рис. На по-
чатковому етапі, позначеному дещо
ностальгічними настроями, невелика група
вчених-інтелектуалів збирала
історичні документи, фольклор, предмети старо-
вини, вважаючи, що незабаром самобутність
їхнього народу зникне під нава-
лою імперської культури. Другий, або
культурницький, етап, як правило, ста-
вав періодом несподіваного «відродження»
місцевих мов, їх дедалі ширшого ви-
користання в літературі та освіті. І на третьому,
або політичному, етапі відбу-
валося зростання національних організацій і
висунення національне
орієнтова-
них вимог, за якими у більшій чи меншій мірі
крилося прагнення до само-
врядування. Як ми пересвідчимося, в цю загальну
модель добре вписується ево-
люція української національної свідомості.
Важко всебічно
осмислити виникнення й поширення на Україні, як і
в усій
Європі XIX ст., нових ідей, не зупинившись на появі
нової категорії людей, які
ці ідеї народжували. У Східній Європі цих «нових
людей» називали інтеліген-
цією — слово, що за своїм значенням лише
приблизно відповідає західно-
європейському «іпіеііесіиаі».
З'явившися спочатку в Росії, а згодом і в усій
Східній Європі, слово «інтелігенція» у широкому
розумінні означало тих по-
рівняно небагатьох, що мали вищу освіту. Але у
вужчому й історично вагомі-
шому значенні під інтелігенцією малися на увазі
люди, які з ідеологічних
переконань присвятили себе покращенню
культурного, соціального і політичного
становища мас, тобто селянства.
«Новизна»
інтелігенції виявлялася у кількох аспектах. Вона
сприймала
життя з точки зору певних ідей та ідеологій, а не
конкретних суспільних прав,
привілеїв і повинностей, як це
спостерігалося до її появи в інших суспіль-
них груп. Замість того щоб розглядати
суспільство у вузькій перспективі шлях-
тича, міщанина чи селянина, представники
інтелігенції вважали, що вони див-
ляться на суспільство в цілому, враховуючи
інтереси всіх. Із часом критика іс-
нуючого стану речей стала звичайною темою у
виступах інтелігенції — й до та-
кої міри, що наприкінці XIX ст. частина
інтелігенції навіть присвятила себе
боротьбі за зміну статус-кво за всяку ціну й
будь-якими методами.
У Російській
імперії, як у всій Східній Європі, поява
інтелігенції була по-
дією великого значення. Особливо вагомою вона
стала для суспільств типу ук-
раїнського, що «втратили» свою дворянську еліту
в результаті асиміляції ім-
перською культурою та службою. Бо саме
інтелігенція мала забезпечувати
українців культурним, а згодом і політичним
проводом протягом усієї новіт-
ньої доби.
Як і належало
сподіватися, інтелігенція звичайно з'являлася в
містах —
насамперед у тих, де були вищі учбові заклади.
Відтак Харків (де 1805 р. за-
сновано перший у російській частині України
університет) став одним із пер-
ших осередків інтелігенції, що народжувалася в
країні. Цей університет виник
за цікавих обставин: на відміну від інших
університетів імперії його відкрили не
з ініціативи уряду з метою підготовки державних
службовців. Сповненій по-
чуття місцевого патріотизму й прагнення
піднести культурний рівень України
групі місцевого дворянства на чолі з невтомним
Василем Каразіним удалося пере-
конати імператора Олександра 1 дати дозвіл на
заснування університету, а також
зібрати для цього необхідні фонди. Лише в 1834 р., коли було засновано
універси-
тет Св. Володимира, інтелектуальний центр
України перемістився із Харкова до
Києва.
Соціальне
середовище, з якого постало перше покоління
української інтелі-
генції, складалося насамперед із дворян, що
походили зі старої козацької старшини.
Серед них не було багатих впливових вельмож,
здатних завдяки своїм контактам
легко діставати високі посади в імперській
бюрократії. Навпаки, вища освіта най-
більшою мірою приваблювала збіднілих дворян,
занепадаючі маєтки яких штов-
хали їх на пошуки інших засобів до існування.
Невеличка група таких перших
інтелігентів складалася з синів священиків, міщан і козаків. До 1861 р.
серед
інтелігенції надзвичайно рідко траплялися
вихідці з селянства.
За своєю
чисельністю інтелігенція на Україні, як і в інших
країнах Східної Євро-
пи, була дуже невеликою. До 1861 р. Харківський
університет закінчили всього
2800 випускників, тоді як новіший і більший
університет у Києві випустив близько
1500 вихованців. Із цього маленького середовища
добре освічених людей лише
невелика частина виявляла
заінтересованість в українських справах. Відтак
ті,
що стали причетними до виховання в українців
почуття національної самобутно-
сті, складали крихітний відсоток населення
України.
Представники
інтелігенції головним чином об'єднувалися в
гуртки, на засіданнях
яких обговорювали питання філософії, ідеології
тощо. Іншим об'єднуючим чинни-
ком стали журнали, що слугували своєрідним
форумом для інтелігентів-однодумців.
Контакти інтелігенції з іншими верствами
суспільства й особливо з селянами, котрі
теоретично мали найбільше їх цікавити, були
мінімальними. Більшу частину XIX ст.
українська інтелігенція, як і російська,
лишалася незначною групою суспільства,
часто розірваною інтелектуальними суперечками,
настроєною проти уряду, ізольова-
ною від мас і зануреною у власні справи. І все ж
вплив її, на перший погляд, непотріб-
ної та малозрозумілої діяльності виявився
набагато сильнішим, ніж це могла уявити
сама інтелігенція.
«Будівельні блоки» національної ідентичності
Хоч новопостала
інтелігенція виходила з середовища освіченого
чиновництва
та дворян, вона погано гармоніювала з імперською
верхівкою, яку мало цікавили
й нові ідеї, й вільнодумство. Тому в багатьох
інтелектуалів поступово розвинулося
почуття відчуженості щодо верхів. У свою чергу це
живило дедалі більшу за-
інтересованість життям давно забутих селянських
мас.
Інтерес цей
посилювався впливом західних ідей. Пряме
відношення до цього мали
теорії Гердера, що швидко
полонили Східну Європу. На початку XIX ст.
захоплення
німецького філософа селянською культурою
співпали з поширенням західноєвропей-
ського романтизму. За багатьма своїми рисами
романтизм був духовним повстанням
проти Просвітництва XVIII ст. Просвітництво, що
визначало світогляд творців
Російської та Австрійської імперій, особливо
підкреслювало раціональність, од-
номанітність, універсальність і порядок.
Романтизм, що заволодів уявою нової
інтелігенції Східної Європи, оспівував
емоційність, спонтанність, різноманітність,
природність. Привертаючи увагу до неповторності
різних народів світу «в їхньому
природному стані та середовищі існування», ідеї
Гердера і романтиків поклали по-
чаток концепції національної самобутності й тим
самим дали засади для визначення
нації.
Виявляючи складові
національної ідентичності, українська
інтелігенція, як і ін-
телігенція інших країн Східної Європи,
зосередила увагу на таких неповторних ри-
сах своєї етнічної спільності, як історія,
фольклор, мова та література. Звісно, стаю-
чи на шлях дослідження цих аспектів, українські
інтелігенти спочатку не мали яко-
гось заздалегідь виробленого проекту створення
теорії українського національного
визначення. Коли б їх спитали, що саме зумовило
їхнє захоплення такими, здава-
лося б, малозрозумілими заняттями, як збирання
давніх документів, рідкісних
народних пісень чи наслідування селянської
говірки, багато представників інтелі-
генції, напевно, пояснили б це як щось трохи
більше, ніж хобі, яке живиться місцевим
патріотизмом і ностальгічною любов'ю до світу, що
відходить у минуле. Однак у ре-
зультаті цих аматорських студій серед невеликої
групи інтелігентів з'являється
одностайний погляд стосовно того, що слід
вважати головними елементами власне
української культури. Згодом ці висновки стануть
основою теоретичного визначен-
ня української національної свідомості.
Шлях до
національної свідомості був вимощений книгами.
Ці своєрідні збірні да-
них про українську культуру водночас слугували
засобом поширення цих даних
серед письменних українців. Крім того, в процесі
написання книжок інтелігенція
розвивала і вдосконалювала українську мову —
засіб, що надзвичайно ефективно
культивував почуття всеукраїнського братства.
Тому література займає особливе
місце в ранній історії будівництва української
нації.
Відтворення
національної історії. У процесі зростання
національної свідомості
вивчення історії свого народу завжди
відігравало вирішальну роль. Народові, котрий
плекає нове почуття спільності, необхідне
усвідомлення того, що його єднає й спіль-
на доля. Цей спільний історичний досвід, крім
того, має сприйматися як славетне
минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до
ототожнення зі своїм народом.
Не менш важливим, ніж славетність минулого, є
його давність. Тривала історія
дає людям почуття безперервності, віру, що
сучасна сумна доля їхнього народу —
це лише тимчасове явище. Вивчення минулого було
також необхідним для того,
щоб спростовувати сумніви численних скептиків
щодо існування української нації
взагалі. Оскільки ці завдання виконувала
національна історіографія, то не дивно, що
в авангарді будівництва нації як серед
українців, так і серед інших народів стояли
історики.
Наприкінці XVIII ст.
серед дворян-інтелігентів Лівобережжя
посилилася зацікав-
леність історією, особливо історією Козаччини.
Це відбилося у працях кількох
нащадків давніх старшинських родів, які вийшли у
відставку з царської служби
й присвятили себе опрацюванню та публікації
історичних матеріалів. Вони в основ-
ному керувалися звичайним замилуванням
старовиною чи місцевим патріотизмом і
зовсім не усвідомлювали подальших наслідків
своєї праці. Найбільшої уваги серед
цих істориків-аматорів (усі вони писали
російською мовою) заслуговують Василь
Рубан («Короткая летопись
малороссийская», 1777 р.), Опанас Шафонський
(«Черниговского наместничества
топографическое описание»,
1786 р.), молодий
патріотично настроєний Яків Маркевич
(«Записки о Малороссии», 1798 р.).
Усі
їхні праці схвально зустріло українське
дворянство.
Проте деякими з цих
аматорів керували не лише альтруїстські
мотиви. Десь
у 1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала
піддавати сумніву право на-
щадків старшини на статус дворян, оскільки, за
словами одного російського чиновни-
ка, «в Малоросії ніколи не було справжніх
дворян». Серед української знаті про-
котилася хвиля обурення й протестів, а деякі її
представники, зокрема Роман Марке-
вич, Тимофій Калинський, Василь Черниш, Андріан Чепа, Василь Полетика,
Федір
Туманський, заходилися збирати
історичні документи. Між 1801 і 1808 рр. вони на-
писали ряд статей про славетні діяння й високий
статус своїх предків. Після
розв'язання конфлікту в 1830-х роках деякі дворяни
Лівобережжя не втратили
зацікавленості історією свого краю й сприяли
дальшим історичним дослідженням.
З огляду на те, що
перші історики були дилетантами без спеціальної
освіти, ста-
ла очевидною потреба в серйозніших і докладніших
дослідженнях історії України.
У 1822 р. свою ретельно документовану чотиритомну
«Історію Малоросії», що
згодом набула широкої популярності, закінчив
Дмитро Бантиш-Каменський (на-
родився у Москві в родині архіваріуса й писаря
генерал-губернатора Лівобережжя
князя Рєпніна). Твір Бантиша-Каменського приваблював
українську знать не ли-
ше професіоналізмом, а й своїм тлумаченням
українського минулого. Вірний
цареві чиновник, Бантиш-Каменський доводив, що,
незважаючи на свою героїчну
історію, українці є відгалуженням російського
народу, а возз'єднання з Росією —
визначна подія їхньої історії. Для багатьох
українських дворян така інтерпретація
була зручною й переконливою, дозволяючи їм
підтверджувати свою українську (ма-
лоросійську) специфічність, водночас
наголошуючи на вірності цареві та відданості
могутній Російській державі й російській нації.
Дуже відмінною від
згаданих творів була «История Русов». Цей історичний
трактат, що мав надзвичайно великий вплив, оточує
атмосфера таємничості. Лиша-
ються невідомими місце й дата його написання.
Історики можуть лише припускати,
що з'явився він у першому десятилітті XIX ст. десь
біля Новгорода-Сіверського,
що на Лівобережжі. Не публікована протягом
десятиліть «История Русов» активно,
хоч і таємно, поширювалася у середовищі
лівобережного дворянства. Й лише
у 1846 р. вона вийшла друком. Навіть скрупульозне
розслідування цього історіо-
графічного детективу не змогло остаточно
встановити автора, хоч фахівці і обмежу-
ють коло ймовірних осіб такими представниками
дворянської інтелігенції, як Григо-
рій Полетика, його син Василь, а також Опанас Лобосевич та Олександр Безбо-
родько.
Звідки вся ця
таємничість? Вона, очевидно, пояснюється
небезпечно запаль-
ним духом «Истории Русов», котра
являла собою скоріше політичний трактат,
ніж наукову працю. Вона сміливо прославляла й
романтизувала козацьку минувши-
ну, і хоч автор не виступав за негайну
незалежність України, він убачав в українцях
окремий від росіян народ і закликав надати йому
певну форму самоврядування. Його
героями були Хмельницький і, що важливо,
непокірний Полуботок, який повстав
проти Петра 1. Він також доводив, що Україна, а не
Росія, є прямою спадкоємницею
Київської Русі.
Автор змальовував поляків найзапеклішими
ворогами українців,
та водночас його працю пронизували й ледь
відчутні антиросійські інтонації. Так,
він стверджує, що на відміну від волелюбних
українців «серед московського люду •
в найвищій мірі панує кріпацтво й рабство...
так, наче їхні люди були створені,
щоб стати рабами».
«История
Русов» сповнена почуття
національної гідності, але вона не пропагує
вузький етноцентризм. Автор
стверджує, що правда й справедливість є
наріжними
каменями кожної політичної системи, а захист
життя, свободи та власності є не-
від'ємним правом усіх людей. Ще радикальніше
звучить у цій праці твердження про
те, що жоден уряд не може грунтуватися на тиранії
та рабстві. Отже, з одного боку,
яскравий (хоч і не завжди правдивий) опис
козацтва у цій праці посилював інтерес
до української минувшини, а з іншого боку, в ній
порушувалось питання про місце
України у тогочасній політичній ситуації.
Відтак, з появою «Истории Русов»
вивчення історії України набуло ідеологічного й
політичного значення.
Захоплення
фольклором. Іншим поширеним заняттям у
середовищі молодих
українських дворян-інтелігентів було вивчення
фольклору. Вибух інтересу до селян-
ських звичаїв, традицій, пісень тощо різко
контрастував із минулим, коли освічена
верхівка всіляко намагалася зберегти відстань
між власною культурою та культурою
мас. І тут зацікавленість народним буттям
запалили в українській інтелігенції ідеї
Гердера, що поступово
просочилися на Україну.
На думку Гердера,
основною передумовою повнокровної й животворної
культури
є природність. Він із жалем констатував, що
культурним життям Європи кінця
XVIII ст. вершили пройняті космополітизмом
імперські двори та аристократія, котрі
радо запозичували чужу мову, манери, цінності,
культивували атмосферу, в якій
придушувалися прояви неповторної народної
культури. Для вирішення проблеми не-
обхідно, як він вважав, відкинути «високу
культуру» й звернутися в пошуках сві-
жих джерел натхнення і засобів самовираження до
незіпсованої, справжньої та
самобутньої культури простого люду. Збігло
небагато часу, як східноєвропейська ін-
телігенція почала вважати пісні свого народу
прекраснішими від найпишнішої ба-
роккової музики, селянські звичаї чарівнішими
від придворних манер, а давні при-
слів'я мудрішими від товстих томів, писаних
чужими мовами.
У перші десятиліття
XIX ст. багато молодих інтелігентів ходили по
селах, роз-
шукували, збирали й згодом публікували перлини
народної мудрості. Так, відомий
український історик Костомаров згадував, як він
юнаком «ходив в етнографічні
експедиції по селах в околиці Харкова... слухав
оповідання, суперечки, записуючи
цікаві слова й вирази, вступав у розмови,
розпитував людей про життя, просив їх
співати своїх пісень».
Одна з
найпривабливіших особливостей українців —
народу в основному се-
лянського — крилась у їхньому багатому й живому
фольклорі. Того ж Гердера на-
стільки вразила його краса, що він заявив:
«Україна стане новою Грецією: прийде
день, і постануть перед усіма це прекрасне небо,
цей життєрадісний народний дух,
ці природні музичні обдарування, ця родюча земля!» Геніальний польський поет
Адам Міцкевич
визнавав, що українці — найпоетичніші й
наймузикальніші серед
слов'ян. Тому не дивно, що етнографічні
дослідження незабаром захопили лівобе-
режну інтелігенцію.
До перших
шанувальників українського фольклору належав
князь Микола Цер-
телєв. Попри своє грузинське походження та
російське виховання Цертелєв
виростав
на Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. він
опублікував у Петербурзі «По-
питку собрания старих малороссийских
песен». У передмові Цертелєв
зазначав,
що ці пісні демонструють геній і дух народу,
звичаї того часу й, нарешті, чисту
мораль, якою завжди були відомі малороси.
Набагато повніше й систематичніше
дослідження
української етнографії під назвою «Малороссийские
народньіе песни»
склав у 1827 р. Михайло Максимович — українець із
козаків, що став професором
Московського університету, а у 1834 р.— першим
ректором нового університету
в Києві. Інший український
професор Московського університету — Йосип Бодян-
ський — присвятив свою кандидатську
дисертацію (написану в 1837 р.) порівнянню
російських та українських народних пісень. Із
типовим для романтика перебіль-
шенням він протиставляє начебто засмучені й
смиренні інтонації пісень російської
Півночі життєрадісним мелодіям українського
Півдня. «Яка велика різниця існує
Микола Костомаров
між Північчю й
Півднем,— писав Бодянський,— і
наскільки різні народи там жи-
вуть».
Крім того, що
невинне, на перший погляд, вивчення фольклору
сприяло від-
межуванню українців від їхніх сусідів, воно
незабаром вплинуло на інтелігенцію
й в іншому відношенні. У щоденному житті села
інтелігенти не лише бачили бар-
висті звичаї — вони віч-на-віч зіткнулися з
немилосердним визиском селянства.
Спочатку інтелігенція надто захопилась
ідеалістичними пошуками загальних істин
і самобутніх українських рис, щоб зробити ширші
висновки про соціально-еко-
номічну долю селянства. Проте згодом деякі з її
представників вирішили: негоже
просто
спостерігати за знедоленим селянством, треба
щось робити, аби допомогти
йому.
Мова: зв'язуюча
ланка. Гердер вважав, що мова є
найважливішим компонентом
національності: «Чи має нація щось дорожче, ніж
мова її батьків? У мові втілене все
надбання її думки, її традиції, її історія,
релігія, основа її життя, все її серце й душа.
Позбавити народ мови — значить позбавити його
єдиного вічного добра». Але функ-
ція мови у розвитку національної свідомості
виявляється навіть ширшою, ніж її
окреслив німецький філософ. Мова найефективніше
встановлює «природні» межі
нації. Вона є критерієм розмежування між
національним і чужим. Вона пов'язує
різні класи та релігії. Сучасні соціологи
доводять, що мова не тільки є засобом
спілкування: завдяки тому, що вона виступає
унікальною системою світобачення та
самовираження окремої нації, мова також дає
змогу представникам цієї нації розу-
міти одне одного на глибинному, підсвідомому
рівні.
З огляду на
центральне значення мови для процесу
будівництва нації мине не-
багато часу, перш ніж українська інтелігенція
розгорне діяльність, спрямовану на
те, щоб перетворити місцеву (тобто розмовну) мову
простого люду на головний
засіб самовираження всіх українців. Лише так
можливо було встановити спільний
зв'язок між верхівкою й масами, закласти основу
спільної ідентичності. Проте
спочатку таке перетворення здавалося недосяжною
метою. Порівняно з такими пре-
стижними й розвиненими мовами, як французька,
німецька та дедалі більше ро-
сійська, розмовна мова неосвічених українських
селян здавалася грубою, обмеже-
ною. Українські дворяни вживали її, як правило,
для обговорення зі своїми селяна-
ми простих і приземлених питань господарства.
Серед освічених людей панувала
думка: оскільки селяни не могли сказати чогось
важливого, а якби й казали —
то грубою мовою, чи ж є сенс підносити селянську
говірку до рівня літературної
мови? На додаток, із посиланням на близьку
спорідненість української та ро-
сійської мов часто стверджувалось, що українська
мова — це лише діалект росій-
ської.
Однак, незважаючи
на ці перешкоди, окремі представники української
інтелі-
генції намагалися культивувати й підносити
народну мову. Та навіть ці першопрохід-
ці мали сумніви щодо перспективності своїх
починань і підходили до них як до кур-
йозного літературного експерименту. Прикладом
може бути «Енеїда» Котлярев-
ського — перший твір, написаний мовою селян і
міщан, її публікація в 1798 р. зна-
менувала появу української мови як літературної,
а також початок сучасної укра-
їнської літератури.
Досить характерним
є те, що «Енеїда» була пародією, поемою-бурлеском.
Заснована на славетній «Енеїді»
римського поета Вергілія, вона
змальовувала
античних героїв і богів у вигляді відчайдушних
козаків та дужих сільських дівок,
що розмовляють влучною й барвистою українською
говіркою. Сам Котляревський,
царський чиновник і син дрібного козацького
старшини, любив спілкуватися з
українськими селянами, робити нотатки про їхні
звичаї, слухати їхню мову, пісні.
Спочатку він вважав свій мовний експеримент не
вартим публікації. Але друзі пере-
конали його надрукувати «Енеїду»,
яка, на його подив, одразу здобула великий успіх
серед лівобережного дворянства. Проте навіть
тоді Котляревський не усвідомлював,
що його твір став переламним
моментом у розвитку рідної мови й літератури. Для
нього він залишався прикладом того, що
українська мова, котру він любив і про-
довжував нею писати, могла успішно
використовуватися для створення комічного
ефекту, й до останніх днів у нього існували
сумніви щодо можливості її використан-
ня у «поважній» літературі.
Такими ж
експериментальними були праці Олексія Павловського, який у 1818 р.
написав «Граматику малороссийского
наречия». Цей автор ставився до україн-
ської
мови неоднозначно: прагнучи
відшліфувати її, він усе ж вважав її діалектом
російської. Але досягнення Павловського
та й доробок Івана Войцеховича,
який
у 1823 р. склав невеликий український словник, мали
вагоме значення.
Література:
збагачення української національної культури.
Вирішальним по-
казником життєвої сили української мови стала
якість і різноманітність літе-
ратури, що створювалася нею. Котляревський
завоював епітет «батька сучасної
української літератури» не просто тому, що
першим писав українською мовою, а то-
Іван Котляревський
му, що його «Енеїда» була твором високого
літературного гатунку. Його успіх,
щоправда, зумовив появу недолугих наслідувань,
котрі певний час заважали розвит-
кові інших жанрів. Спочатку здавалося, що писемна
українська мова вживатиметь-
ся виключно у жартівливих псевдонародних
пародіях на місцеві звичаї, а не у
«високих» літературних жанрах.
Значна заслуга в
розширенні літературного діапазону української
мови нале-
жить харківським романтикам, як їх тоді називали.
Більшість із цих письменників
жили на Слобідській Україні й були пов'язані з новоствореним Харківським уні-
верситетом. У 1820—1830-х роках провідну роль у
розвитку української культури
перейняла ця найсхідніша з усіх українських
земель. Переказують, що поштовх
розвиткові
української прози дав заклад між Петром Гулаком-Артемовським
(сином священика й ректором Харківського
університету) та Григорієм Квіткою-
Основ'яненком (нащадком знатного козацького
роду). Гулак-Артемовський, який
відчував сильний потяг до української мови й
експериментував з нею в літературі,
був переконаний, що її чекає безрадісне майбутнє:
«Думка про те, що, напевно, не-
далекий той час, коли назавжди зникнуть не лише
сліди малоросійських звичаїв
і старовини, а й сама мова зіллється з величезною
рікою могутньої і панівної ро-
сійської мови, не залишивши по собі жодних слідів
свого існування, породжує в мені
такий відчай, що є миті, коли мені хочеться
відмовитися від усіх своїх намірів
і сховатися у мирному затишку простого селянина,
щоб зловити останні звуки рід-
ної мови, що вмирає з кожним днем».
Оскільки
українське дворянство переходило з української
на російську мову,
а українською розмовляли тільки селяни, Гулак стверджував, що вона не
годиться
для «великої» літератури. Квітка не погоджувався
з ним і вирішив довести свою пра-
воту. В 1834 р. він пише «Малоросійські оповідання Грицька Основ'яненка».
Ці сумні й сентиментальні твори добре зустріла
громадськість, і проникливий Йосип
Бодянський тут же оголосив, що
вони є початком української прози.
Далі розширив
жанрову різноманітність української літератури
Левко Борови-
ковський — інший харківський письменник, який
складав балади українською мо-
вою. Улюбленою темою харківських письменників
була Козацька Україна, що зма-
льовувалася у типових для романтиків барвах як
сумний відгомін славної минув-
шини. Яскравим виявом цих печальних роздумів
були слова Амвросія Метлинського,
професора російської літератури Харківського
університету, котрий характеризував
власну колекцію української поезії та
перекладів як «твір останнього бандуриста,
що передає вмираючою мовою пісню минулого».
Свій внесок у
розвиток української прози й поезії також
зробила незліченна
кількість інших, менш значних харківських
письменників. Як не дивно, але всю цю
літературну діяльність надихав росіянин Ізмаїл Срезневський, який згодом став од-
ним із провідних російських філологів. Проте
вклад цього новонаверненого
палкого
прихильника українства був сіСоріше
організаційним, ніж літературним. Багатотомні
антології української літератури Срезневського
під назвою «Запорожская Ста-
рина» та «Украинская антология» були спробою
розв'язати проблему відсутності
належної трибуни для українських письменників.
Єдині регулярно публіковані
на Лівобережжі часописи «Украинский
вестник» та «Украинский
журнал» вихо-
дили в 1830-х роках у Харкові російською мовою.
Являючи собою трохи більше,
ніж мішанину місцевих новин, мандрівних нотаток,
етнографічних матеріалів і окре-
мих літературних творів, вони мали обмежене коло
читачів — усього кілька
сотень.
Щоб дійти до ширшої
та освіченішої аудиторії,
українські письменники часто
зверталися до російських журналів, що виходили у
Москві та Петербурзі. Багато
з них, особливо більш консервативні, з готовністю
публікували українські оповідан-
ня, навіть написані українською мовою. Серед
російських письменників-романтиків
1820—1830-х років існувало щось на зразок моди на все
українське. У багатьох
росіян буремна історія й багатий фольклор цього
краю викликали чаруючі екзотичні
образи, й не на останньому місці були уявлення
про Україну як про «дике погра-
ниччя». Проте, визнаючи специфіку України, вони
вважали її невід'ємною частиною
Росії й розглядали сприяння українській
літературі як збагачення загальноросій-
ської культури. Замилування Україною існувало в
той час і серед польських пись-
менників, таких як Антоній Мальчевський, Богдан Залеський, Северин
Гощин-
ський, що утворювали так звану українську
школу в польській літературі романтиз-
му. Зі свого боку вони вважали Україну частиною
історичної та культурної спад-
щини Польщі.
Отож, незважаючи на
прогрес у розвитку української літератури та
освіти, інте-
лігенція початку XIX ст. продовжувала
розглядати Україну і українців у «регіо-
налістському» світлі. Вона ще не вірила, що
місцева культура здатна настільки роз-
винутися, щоб коли-небудь замінити на Україні
панівну російську культуру. Як
і їхні російські колеги у Петербурзі та Москві,
українські літератори були переко-
нані, що, розвиваючи все українське, вони також
збагачували культурну спадщину
Росії в цілому. Однак їхня праця, їхні зусилля
дадуть такі плоди, яких не могли
передбачити ні українці, ні росіяни. Про це чітко
висловився Юрій Луцький: «Якщо
вважати ці перші дослідження української
історії та фольклору за перше пробуджен-
ня сучасної української свідомості, то слід
зробити висновок, що вони забезпечили
їй міцні підвалини. Бо що може бути більш
нагальним для нації, котра народ-
жується, ніж потреба знайти своє історичне
коріння і свою культурну самобутність?
Якийсь час саме цим і займалися українці, шукаючи
таким чином основу своєї са-
мобутності».
На початку XIX ст. у
середовищі української інтелігенції виникла
своєрідна
ситуація. Як ми пересвідчилися, духовні віяння,
що захопили більшість країн Схід-
ної Європи й Росію, не оминули й Україну.
Радикальні республіканські ідеї Фран-
цузької революції були широко представлені на
Україні декабристами та україн-
ськими членами Союзу об'єднаних слов'ян, водночас
філософські концепції націо-
нальної культури Гердера, без
сумніву, надихали творчість харківських романти-
ків. Проте на Україні політична активність не
поєднувалася з культурною націо-
нальне орієнтованою діяльністю:
політичні радикали лишалися «безнаціональни-
ми» й не відводили у своїх політичних проектах
місця для України, в той час як про-
пагандисти української національної культури
були далекими від політики консерва-
торами, відданими цареві та існуючому ладові. Цей
поділ шкодив обом ідеологічним
течіям і згодом перетворився на хронічну хворобу
української інтелігенції, та, зда-
валося, він не так вже турбував покоління 1820-х
років. Проте для наступного по-
коління, що сформувалося у 1840-х роках, поєднання
національної культури з по-
літичною ідеологією стане першочерговим
завданням.
Осередком
покоління 1840-х років, до якого належали такі
особистості, як істо-
рик М. Костомаров, письменник П. Куліш та поет Т.
Шевченко, був не Харків,
а Київ, де у 1834 р. постав новий університет.
Представники цієї генерації походили
як із Правобережної, так і з Лівобережної України
і за своєю соціальною належністю
були більш різнорідними, ніж їхні попередники —
вихідці з дворянства.
Серед молоді 1840-х
років найвище підносилася постать однієї людини
— Та-
раса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось
із українців тієї доби справив
на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж
Шевченко. Але те, що в історії народу,
який підводився на ноги у середині XIX ст., таке
видатне місце посів саме поет, не
було чимось винятковим. Культурна діяльність
була єдиною цариною, де позбавлені
держави українці могли виразити свою
самобутність: тому часто провідну роль
«будителів народу» відігравали
поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти ін-
ший приклад людини, поезія та особистість котрої
такою повною мірою втілила на-
ціональний дух, як це для українців зробив
Шевченко.
Життєвий шлях
Шевченка символізував сумну долю його народу.
Шевченко на-
родився у 1814 р. в селі Моринцях на
Правобережжі й виростав сиротою-кріпаком.
Коли пан узяв його з собою до Петербурга,
малярські обдарування юнака приверну-
ли увагу кількох провідних митців, які у 1838 р.
допомогли викупити його з кріпацтва.
Тоді Шевченко
вступив до Імператорської Академії мистецтв, де
здобув першокласну
освіту. Водночас його інтелектуальні обрії
значно розширилися завдяки інтенсив-
ним контактам із багатьма українськими та
російськими художниками й письмен-
никами столиці. Незабаром ним оволоділа потреба
висловити свої переживання
в поезії. У 1840 р. вийшла друком його перша збірка
українських поезій під назвою
«Кобзар». Ці ліричні, щирі та сповнені музики
вірші, переважно присвячені історії
України, одразу ж привітали як українські, так і
російські критики, назвавши
їх геніальними творами.
Тарас Шевченко після повернення із заслання
Вихід «Кобзаря»
був, як зауважує Юрій Луцький, подією унікального
значення
в історії української літератури, позаяк
у ньому українська мова досягла літератур-
ної неперевершеності. Поет подолав одновимірність
і обмеженість ролі, що її до тих
пір відігравала українська література,
спростувавши переконання таких, як, зокрема,
знаменитий російський критик Віссаріон
Бєлінський, котрі вважали, що мова укра-
їнських селян не здатна передавати витончені
думки й почуття. Відповідаючи на
принизливі для української мови погляди
Бєлінського, Шевченко писав:
Теплий кожух,
тілько шкода —
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Досягненнями
Шевченка були спростовані погляди його
сучасника — українця
Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті
українці можуть зажити літературної
слави лише в контексті російської літератури.
Шевченко розширив
гнучкість, експресивні можливості й ресурси
української
мови, синтезувавши кілька українських діалектів,
сільську і міську говірки, а також
елементи церковнослов'янської мови. Тим самим
він продемонстрував своїм спів-
вітчизникам, що їхня мова здатна блискуче
передавати найширше розмаїття почут-
тів і думок, довів, що українці не мають ніякої
потреби спиратися на російську мову
як на засіб досягнення вищого стилю. Його поезія
фактично стала проголошенням
літературної та інтелектуальної незалежності
українців. Колишній кріпак не за-
бував про своїх «знедолених братів» і, наче
біблійний пророк, громогласно
тавру-
вав гнобителів закріпаченого
селянства. На відміну від більшості інших
представни-
ків інтелігенції Шевченко не вірив у ліберальні
проекти поступових реформ. У його
віршах відкрито пропагувалися радикальні,
революційні методи знищення несправед-
ливості в суспільстві. У знаменитому «Заповіті»
він закликав своїх земляків:
Поховайте, та
вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте)
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
Обурення Шевченка
соціальною несправеддивістю
нероздільно переплітаєть-
ся з його ненавистю до національного гноблення
на Україні, на цій «нашій не-
своїй землі», як він про неї писав.
Непримиренний ворог царського самодер-
жавства, він закликає до самовизначення України
задовго до того як цю ідею під-
тримали його помірковані колеги-інтелігенти.
Така спрямованість з усією очевид-
ністю проступає в його тлумаченні історії
України, цієї найулюбленішої з його тем.
Хмельницький для Шевченка — і «геніальний
бунтар», і людина, відповідальна за
фатальний союз України з Росією, внаслідок чого
Україна втратила своє само-
врядування. Його симпатії на боці таких
козацьких ватажків, як Полуботок, що
повставали проти царів: тих же, хто потурав
Москві, він нещадно засуджував. Шев-
ченко не приховує ненависті до Петра 1, називаючи
його «тираном» і «катом», та й
до Катерини II він ставиться не краще. Полемізуючи
з найвидатнішим росій-
ським поетом Олександром Пушкіним, який вихваляв
цих монархів, Шевченко
писав:
Тепер же я знаю:
Це той Перви й, що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову-сиротину.
Катиі кати!
Людоїди)
Але націоналізм
Шевченка не був шовіністично обмеженим, він вважає прагнен-
ня України до свободи складовою всезагальної
боротьби за справедливість. Як свід-
чать поема «Єретик», присвячена знаменитому
чеському великомученику Янові
Гусу, та поема «Кавказ», поет симпатизує
пригнобленим народам усього світу.
Поезія Шевченка
(деякі її зразки були настільки бунтарськими, що
їх
не публікували аж до 1905 р.) розбурхувала в його
сучасників нові хвилюючі
думки й почуття. Історик Костомаров писав: «Шевченкова муза зірвала покрови,
що закривали від нас життя народу, й споглядати
його було страшно, солодко,
боляче й п'янко».
Шевченко змусив
своїх колег бачити в народі не лише барвисті
звичаї, а й його
страждання. В історії козацтва він шукає не
романтичних героїв, а уроків, що ведуть
до кращого майбутнього. Україна для нього не
просто мальовничий регіон Ро-
сійської імперії, а край, що може й має стати незалежним.
Кирило-Мефодіївське товариство
З березня 1847 р.
студент Київського університету Олексій Петров
доніс цар-
ським властям про таємне товариство, яке він
випадково виявив. Поліція зразу ж
арештувала провідних членів цієї групи й
доставила Їх у Петербург. У результаті
посилених допитів власті дізналися про
існування Кирило-Мефодіївського
това-
риства — першої на Україні організації
політичного спрямування.
Незабаром стало
очевидним, що побоювання властей відносно
наявності широ-
кого підпільного руху були перебільшеними.
Товариство складалося всього з де-
сятка активних членів та кількох десятків
співчуваючих. До групи входили молоді
представники української інтелігенції на чолі з
Миколою Костомаровим (обдаро-
ваним істориком і викладачем університету),
вчителем Василем Білозерським
(ви-
хідцем із дворян) та Миколою Гулаком
(дрібним, але високоосвіченим чиновни-
ком) . Хоч два інших інтелігенти
— викладач гімназії та письменник Пантелеймон
Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко —
підтримували з товариством не
дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували.
Товариство було не лише малочисель-
ним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом
приблизно 14 місяців його існу-
вання «браття» збиралися кілька разів на тривалі
філософські й політичні диску-
сії (під час однієї з них якраз і був присутній
донощик Петров) та підготували ряд
положень своєї програми.
Найважливіші з цих
положень, сформульованих Костомаровим,
містились
у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття
українського народу)». Написаний
в дусі романтизму та ідеалізму того часу,
пройнятий шануванням християнських цін-
ностей і панслов'янськими елементами, цей твір,
що зазнав сильного впливу поль-
ських моделей, закликав до перебудови
суспільства на засадах справедливості,
рівності, свободи, братерства. Серед
пропонованих у ньому конкретних заходів були
скасування кріпацтва, ліквідація юридичних
відмінностей між станами, доступність
освіти для мас. Національне питання, що з усією
очевидністю привернуло найбіль-
шу увагу товариства, ставилося в широкий
контекст панславізму: «Всі слов'ян-
ські народи мають право вільно розвивати свої
культури і, що важливіше, вони
повинні утворити слов'янську федерацію з
демократичними інститутами, аналогіч-
ними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею
федерації мав стати Київ.
Першою по шляху
створення федерації мусила піти Україна, яку
Костомаров
та його однодумці вважали водночас і найбільш
пригніченою, й найбільш егалі-
тарною серед усіх слов'янських суспільств —
через відсутність у ній знаті.
Подібне до
Христового, воскресіння цієї країни описувалося
у псевдобіблій-
ному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише
здавалося... бо голос України не
змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе
братів-слов'ян; почувши її за-
клик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна
самостійною республікою у слов'ян-
ському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди,
де на карті розміщена Україна,
і казатимуть: «Дивіться,
відкинутий будівельниками камінь став наріжним
каменем».
Таке мессіанське бачення
майбутнього України у рамках федерації хоч і
спиралося
на надмірно ідеалізовану картину її минулого,
але виключало ідею її повної незалеж-
ності. Переважна більшість членів товариства, за
винятком Шевченка й ще кількох,
сумнівалися у здатності своїх «м'яких» і
«поетичних» співвітчизників існувати не-
залежно.
Погоджуючися щодо
загальних засад, учасники групи, однак,
розходилися
в питанні про те, що вважати першочерговим і
найголовнішим. Для Костомарова В і
це були єдність і братство слов'ян; Шевченко
палко вимагав соціального й націо-
нального звільнення українців, а Куліш
наголошував на важливості розвитку україн-
ської культури. Більшість висловлювалася за
еволюційні методи, сподіваючись,
що загальна освіта, пропаганда й «моральний
приклад», який вони подаватимуть
властям,— це найдійовіші засоби досягнення
поставленої мети. На відміну від них
Шевченко і Гулак представляли
думку меншості, згідно з якою лише шляхом рево-
люції можна здійснити бажані зміни. Втім ці
розходження не слід перебільшувати.
Членів товариства безсумнівно об'єднували
спільні цінності та ідеали й, що най-
характерніше, бажання покращити
соціально-економічну, культурну й політичну
долю України.
Попри відносно
безневинний характер товариства царські власті
вирішили пока-
рати його провідних членів. При цьому суворість
покарання була неоднаковою.
Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняйо легкі вироки, що
передба-
чали заслання вглиб Росії на рік і менше, після
чого їм дозволялося продовжити по-
передні заняття. Гулака засудили
до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було
покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво
вбачали найнебезпечнішого
учасника товариства. Його віддали у солдати на 10
років. Сам Микола 1 дописав до
вироку таке: «...под строжайшим
наблюдением й запретом писать й рисовать».
Фізичні й моральні муки цього заслання
спричинили передчасну смерть Шевчен-
ка у 1861 р.
Значення Кирило-Мефодіївського товариства
важливе з кількох міркувань.
Воно явило собою першу, хоч і невдалу,
спробу інтелігенції перейти від культурниць-
кого до політичного етапу національного
розвитку; воно привернуло увагу царського
уряду (що доти намагався розіграти карту
українофільства проти польських куль-
турних впливів на Україні) до потенційної
небезпеки зростаючої національної сві-
домості українців; ліквідація товариства дала
сигнал до наступу антиукраїнської
політики і ознаменувала початок довгої
безупинної боротьби української інтелі-
генції з російським царатом.
Зростання
національної свідомості
на Західній Україні
Культурна
діяльність на Україні головним чином
зосереджувалася на Лівобе-
режжі — території давньої Гетьманщини та
Слобідської України. В інших регіонах
Російської України спостерігалося мало ознак
зацікавленості українською народ-
ною культурою. На Правобережжі кілька польських
шляхтичів, такі як Тимко Паду-
ра, Міхаль Чайковський,
Зоріян Доленга-Ходаковський,
у романтичному світлі ба-
чили козацьке минуле України й мріяли про час,
коли українське селянство, за-
бувши про минулі образи від шляхти, допоможе
включити Правобережжя у від-
новлену Польську Річ Посполиту. Однак ця
тенденція мало сприяла послабленню
польської культурної гегемонії на Правобережжі.
Що стосується новозаселених
причорноморських регіонів, то там практично не
існувало будь-яких ознак украї-
нофільства.
Західноукраїнська
інтелігенція. Говорити про західноукраїнську
інтелігенцію
початку XIX ст.— значить говорити про духовенство.
І справді, оскільки духовен-
ство було єдиною соціальною групою, що могла
користуватися перевагами вищої
освіти в Австрійській імперії, вища освіта на
Західній Україні практично стала си-
нонімом освіти богословської. Так, на початку
1840-х років із майже 400 студентів-
українців Львівського університету та інших
закладів 295 навчалися теології, в той
час як майже вся
решта займалася філософськими дисциплінами,
котрі також вхо-
дили до курсу богослов'я. Іншим доказом
переважання священиків серед інтелі-
генції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850
рр. українською мовою,
40 належало перу священиків.
Лише у другій
половині XIX ст. вагомим чинником на Західній
Україні стане
світська інтелігенція — вчителі, юристи, вчені,
письменники та чиновники. Втім,
не слід вважати кожного священика інтелігентом.
Величезну більшість духовен-
ства становили бідні сільські священики, котрі
за своїм інтелектуальним рівнем
ледве підіймалися над селянами. Й лише його
невелика частка, зосереджена
в таких містах, як Львів і Перемишль (тобто
центрах церковної адміністрації, що
мали заклади вищої освіти, бібліотеки та
друкарні), мала змогу брати
участь у куль-
турному житті.
Навіть за
сприятливих обставин інтелектуальному
розвиткові духовенства пере-
шкоджали його природна консервативність,
рабська відданість династії Габсбургів.
Тонкий прошарок освічених західних українців
— людей за суттю своєю провінцій-
них і консервативних — із надзвичайною
підозріливістю сприймав нові ідеї, при-
множуючи свої обмежені інтелектуальні ресурси
навколо таких другорядних (хоч і
гостро дебатованих) питань, як
абетки, календарі та церковні обряди. Для тих
небагатьох, хто прагнув ознайомитися з більш
радикальними західними ідеями чи
взяти участь у революційній діяльності, єдина
можливість для цього відкривалася
у контексті польського руху. Тому в 1830-х роках
незначна кількість молодих укра-
їнських семінаристів приєдналася до польських
революційних груп, котрі боролися
за відновлення Польської Речі Посполитої,
розглядаючи українців як щось ледве
більше, ніж дезорієнтовану й відсталу гілку
польської нації.
Привабливість
престижної польської культури була настільки
сильною навіть
для найбільш традиціоналістськи
настроєних представників церковної
інтелігенції,
що з покращенням юридичного, освітнього й
матеріального становища західно-
української верхівки вони стали наслідувати
поляків. Це позначалося й на мові:
чим далі поліпшував українець свій соціальний
статус, тим більше соромився він
користуватися «мовою селянства».
Унаслідок цього
духовенство та інтелігенція дедалі частіше
послуговувалися
польською мовою, а українською розмовляли лише з
селянами. Промовистим свід-
ченням занепаду української мови (тобто тієї
неприродної та незграбної мішанини
місцевої говірки, церковнослов'янських,
латинських, польських та німецьких еле-
ментів, яку тоді видавали за літературну
українську мову) в середовищі освіче-
них людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного
факультету «Студіум рутенум»
у Львівському університеті. Як не
парадоксально, але до цього спричинилися не по-
ляки і не австрійці, а самі
українці. Оскільки інші дисципліни в
університеті виклада-
лися німецькою мовою, студенти факультету
вважали дискримінаційним те, що
їх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й
радо пішли на заміну української
німецькою.
Та водночас із
підкресленням недоліків української мови вища
освіта також
народжувала її оборонців. Навчаючись у Львові чи
Відні, деякі українці не могли не
чути про ідеї Гердера стосовно
значення рідної мови для народу. Вони часто
спілку-
валися з польськими й особливо чеськими
інтелігентами, які у справах національної
свідомості й культурного розвитку йшли далеко
попереду інших слов'ян Австрій-
ської імперії. Натхнена успіхами
сусідів, долаючи несприятливий вплив свого се-
редовища, невелика, але зростаюча
західноукраїнська інтелігенція стала чимдалі
ближче сприймати нову ідею української нації.
«Народні будителі» на Західній Україні. Перші ознаки зацікавлення
культурними
аспектами національної проблеми з'явилися на
початку XIX ст.. у старовинному міс-
ті Перемишлі —
центрі греко-католицької
єпархії, де були семінарія, багаті книго-
збірні й де проживали деякі з найосвіченіших
представників українського духовен-
ства. Протягом десятиліть це найзахідніше на
українських землях місто віді-
граватиме у розвитку національної свідомості
австрійських українців роль, аналогіч-
ну тій, яку приблизно в той самий час відігравав
для російських українців Харків,
розташований на найсхідніших землях України.
Причому слід підкреслити, що
перемишльські священики, творчі здібності яких
були не дуже високими, брали при-
клад із харківських романтиків.
Найвидатнішим
серед представників перемишльської групи був
Іван Могиль-
ницький — високопоставлений церковний ієрарх,
котрий відав справами початкової
освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого зверхника — єпископа Михайла
Левицького — Могильницький
організував так зване «Клерикальне товариство»,
що ставило за мету готувати й поширювати серед
селян нескладні релігійні тексти
українською мовою. У контексті панівних тоді
полонофільських тенденцій такий
крок сприймався як щось неортодоксальне. Звісно,
Могильницький та його одно-
думці керувалися не тільки ідеями Гердера
чи прикладом східних українців; важли-
вим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись
польськими книжками, селяни
могли б навернутися до римо-католицтва.
І хоч зусилля
товариства, що вилилися у видання кількох
молитовників та буква-
рів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром
розпалося, його поява варта уваги,
оскільки це була перша спроба української
інтелігенції — як на Правобережній, так
і на Лівобережній Україні — організуватися й, що
ще важливіше,— привернути
увагу до мовного питання, яке на наступні
десятиліття лишатиметься основною
справою західноукраїнської інтелігенції. Проте,
намагаючись «вдосконалити» місце-
вий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб
вживати його з численними
церковнослов'янськими домішками. Отриманий
внаслідок цього штучний мовний гіб-
рид мало сприяв спростуванню тверджень про
непридатність української мови
для літературного вжитку.
Крім
перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали
кілька західноукра-
їнських учених, які, на зразок колекціонерів та
антикварів, збирали матеріали з істо-
рії Східної Галичини та її фольклор. Серед
представників цієї невеликої групи
були історики Михайло Гарасевич
та Денис Зубрицький, а також
граматисти й етно-
графи Йосип Левицький та Йосип Лозинський. Втім, написані
німецькою, латин-
ською чи польською мовами, їхні праці мали
обмежений вплив.
«Руська трійця».
У 1830-х роках центр діяльності,
спрямованої на пробудження
національної свідомості, переміщується до
Львова, де на арену виходять молоді
ідеалістично настроєні й захоплені ідеями
Гердера семінаристи, їхнім лідером був
Маркіян Шашкевич
— 21-річний юнак, що мав поетичний та
організаторський та-
лант. Разом із двома близькими товаришами —
високоосвіченим Іваном Вагилеви-
чем та енергійним Яковом Головацьким — він утворив гурток,
згодом названий
«Руською трійцею». У 1832 р. вони організували
групу студентів, котра поставила
перед собою мету піднести український діалект,
звільнений від церковнослов'янських
та чужомовних «вишуканостей», до
рівня літературної мови. Лише так, на їхню дум-
ку, можна було відкрити селянству доступ до
знань, які допомогли б полегшити його
долю й дати змогу українцям виразити свою віками
гноблену індивідуальність.
Для греко-католицьких
ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою
мовою
селянства й спрощеною абеткою-кирилицею —
здавалася чимось нечуваним. Вони
прямо дали зрозуміти Шашкевичу
та його товаришам, що в своїй справі їм не варто
розраховувати на допомогу церкви. Але підтримка,
однак, прийшла з Російської Ук-
раїни, де «Руська трійця» встановила контакти з
такими українофілами, як Ізмаїл
Срезневський, Михайло
Максимович та Йосип Бодянський.
А з Заходу їх надихав
приклад
наростаючого чеського національного руху. За
допомогою чеського інтелі-
гента Карела Запа, що служив у
галицькій адміністрації, «Трійця», й насамперед Го-
ловацький, вступила в активне листування з
такими досвідченими «будителями
на-
роду» й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик,
словенець
Бартоломей Копітар
та чех Карел Гавлічек.
Для здійснення
своїх задумів «Руська трійця» вирішила
публікувати альманах
«Русалка Дністровая», що містив би народні пісні,
вірші, історичні статті на місце-
вому діалекті. Коли про вихід альманаху стало
відомо греко-католицьким
ієрархам,
вони засудили його як «негідний, непристойний і,
можливо, підривний». Водночас
начальник німецької поліції Львова зазначав: «Ми
вже маємо достатньо клопоту
з одним народом (поляками.—Лет.), а ці божевільні тут хочуть
відродити давно
мертвий і похований русинський народ». Місцевий
цензор і греко-католицький
священик Венедикт Левицький заборонили публікацію
альманаху у Львові, тому в
1837 р. Шашкевич із товаришами був
змушений видавати його у далекому Буда-
пешті. З 900 привезених до Львова примірників
майже всі конфіскувала поліція. Ли-
ше невелика частина потрапила до рук скептичної
публіки. Розчарований такою ре-
акцією й переслідуваний церковною владою,
помирає в молодому віці Маркіян
Шаш-
кевич; Вагилевич згодом
переходить до польського табору; й лише Головацький по-
слідовно і невідступне
продовжує працювати над здійсненням цілей
«Руської трійці».
Хоч видання
«Русалки Дністрової» з самого початку зазнало
краху, воно ста-
новило важливий прецедент, який показував, що
мова українського селянства може
вживатися як літературна. Під впливом «Русалки
Дністрової» повільний, але не-
відворотний процес переорієнтації на українські
народні маси почне нове покоління
західноукраїнської інтелігенції, покоління,
котре вербуватиме більшість своїх членів
із народу.
Як ми
пересвідчилися, поширення ідей національного
відродження було проце-
сом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не
просунулося далі виникнення
невеликих груп української інтелігенції, котрі
самі визначали для себе суттєві скла-
дові української культурної самобутності. Щоб
вийти за межі культурницького етапу,
належало подолати численні перешкоди. За
винятком інтелігенції, в аграрному, тра-
диціоналістському, провінційному суспільстві
України не було соціальних верств,
чутливих до нових ідей. До того ж твердження про
те, що українці — це окремий
народ, мова й культура якого варті того, щоб їх
плекали, часто викликало серед
самих українців гострий скепсис і зневагу. Важко
було протистояти впливові пре-
стижних і більш розвинених польської та
російської культур. І все ж, підбадьорені
прикладом західних народів і впевнені в тому, що
їхня діяльність відповідає потре-
бам ідеалізованого народу, «будителі
нації» не здавалися.
Із самого початку
процесу поширення національної свідомості між
Східною й
Західною Україною спостерігалися важливі
відмінності. На Лівобережжі, де ще
зберігали силу традиції Козаччини й пам'ять про
часи автономії, діяльність, спря-
мована на піднесення національної свідомості,
мала багатообіцяючий початок.
Проте
жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським
товариством показала, що як тільки
український рух у Російській імперії переходив
певні межі, він зустрічав у особі
царського уряду немилосердного й непереборного
ворога. У Східній Галичині про-
грес був повільний, і опір йому чинила переважно
консервативна греко-католицька
верхівка. Зате тут не відбувалося драматичних
відступів, і попри свою в'ялість зрос-
тання національної свідомості ставало чимдалі
відчутнішим. Нарешті, цей паралель-
ний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один
важливий результат: після сто-
літь обмежених контактів східні та західні
українці почали виявляти посилений
взаємний інтерес. Розгортався процес
національної інтеграції.