ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗIВСТВО ЛИТОВСЬКI ПЛЕМЕНА Литовська група складалася з таких племен: вiд гирла Нiмана до Висли - пруси; мiж Нiманом та Бугом - ятвяги; на правих притоках Нiмана - властива литва; на пiвнiч вiд Нiмана - жмудь; на пiвнiч вiд неї - корсь або курони; на пiвденному узбережжi Захiдньої Двiни - жемгала чи земгола (Семiгалiя), на пiвнiчному - летигола (лотишi). Довгий час литовськi племена жили кожне своїм життям, пiд проводом племiнних князiв. Релiгiєю їх було примiтивне поганство з впливовими жерцями. Країна була бiдна; лiси, багнища не приваблювали сусiдiв. Час вiд часу вчиняли вони, головним чином ятвяга, грабiжницькi наскоки на сусiдiв, що викликало, звичайно, походи проти них. Перший знаний похiд проти ятвягiв Володимира Великого датується 983 р. Аналогiчнi подiї були й на захiднiх границях литовських племен - на поморськiй та польськiй границях. З XII ст. становище литовських племен погiршало. Тодi в гирлi Двiни заснувалась купецька факторiя з мiсiєю, що в 1202 р. перетворилась у лицарське Ливоньке братство, яке пiдкорило лотипгiв. У 1230 роцi Конрад Мазовецький спровадив вiддiл Тевтонського лицарського ордену з метою боротьби з прусами. Вони заснували мiсто Марiенбур? i рушили далi - на Литву та Жмудь. Небезпека для литовцiв була величезна, бо вони не мали можливости боротися з лицарями, закованими у панцерi, з досконалою зброєю. Зокрема змiцнiли сили лицарiв у 1237 роцi, коли обидва братства об'єдналися й рушили на Литву та Жмудь. Лицарi несли пiд прапором ширеная християнства полiтичне пiдкорення литовцiв, нищили непокiрних вогнем та мечем, грабували села. Крiм нiмцiв насiдали на литовськi племена українськi князi, зокрема Роман, що, як про це була мова вище, вивiв багато полонених ятвягiв. Крiм волинських князiв нападали полоцькi. Загострилися обопiльнi напади литовцiв на Пинщину. МЕНДОВГ. Оточенi з усiх бокiв ворогами, литовськi племена почали об'єд- нуватися. Iм'я першого князя, що розпочав об'єднання, невiдоме, лiтопис називає його просто <великим королем>. На початку XIII ст., в 1219 роцi, вперше згадує лiтопис iмена князiв, синiв <великого короля>: Мендовга та Довспрунка. Княжичi почали вперту боротьбу з iншими князями: братами, братаничами; однi загинули, iнших повиганяли з їх землi. В 1230-1240 роках Мендовг виступає вже як головний репрезентант iнших князiв, як могутнiй король литвинiв. У 1260-их роках пiд владою Мендовга об'єдналася Нiманська Русь: Гродно, Вслонiм, Волковийськ, Новгородок, деякi сусiднi землi понад Ясольдою, Березиною. Князi, що залишилися в живих, виступають як служебники, хто - Мендовга, хто - волинського князя. Зростала сила Мендовга. Навiть Данило, що уклав був коалiцiю проти Мендовга з Мазовiєю, Прусiєю, ятвягами, жмуддю, не спромiгся подолати Мендовга; у 1251-1252 рр. Мендовг, несподiвано для Данила, уклав союз з Прусiєю, вихристився i коронувався як король Литви, Мендовг укладає мировий договiр з Данилом, вiдступаючи йому частину Чорної Руси з Новгородком (р. 1254), i Данило одружується з його небогою. Син Мендовга, Войшелк, вiддає Даниловi Вслонiм та Волковийськ. Син Данила, Роман, як була мова вище, одружився з дочкою волковий-ського князя. Противники подiлили ятвязькi землi: в 1254 роцi Земовит Мазовецький з цього приводу уклав угоду з Данилом. Але мир не був мiцний: року 1258 Мендовг розiрвав з Данилом i забрав Чорну Русь. Мендовг розпочинає захоплювати сусiднi землi. В 1250-их роках вiн зорганiзував спiльний похiд на Смоленськ, заохочуючи до нього дрiбних литовських князiв; в 1258-1260-их роках його братанич Товтивiл князював у Полоцьку. Перед смертю в 1263 роцi Мендовг хотiв був зорганiзувати похiд на Чернiгiвщину. Зi смертю Мендовга в 1263 роцi почалася в Литвi колотнеча. На короткий час, з волi Мендовгового сина Войшелка, велике князiвство Литовське перейшло до сина Данила, Дiварна (р. 1267), але незабаром обидва, Войшелк i Шварно, померли i влада перейшла до князя Тройдена (1270-1280). Про його правлiння мало вiдомо, але видно, що українськi та бiлоруськi землi поволi опинялися пiд владою Литви. У Полоцьку, по смертi Товтивiла, сидiв литовський князь Ерденя, який мав вищу владу над Полоцьком та Вiтебськом, хоч там залишалися дрiбнi мiсцевi князi. Поволi вся Дреговицько-Кривицька, а з нею й частина Деревської землi перейшла пiд владу Литви. ?ЕДИМIН (1316-1341). ?едимiн знов об'єднує велике князiвство Литовське i захоплює Берестейсько-Дрогочинську землю. Влада Iедимiна ширилася також на пiвнiчну частину Київщини. У своїй полiтицi об'єднання бiлоруських та українських земель з литовськими ?едимiн увесь час пiдкреслював, що вiн е спадкоевщем руських князiв, i називав себе <королем Литовським та Руським>. Своїх дiтей - 7 синiв та 5 дочок - ?едимiн частково схристив, а решту залишив поганами. Християнами були: Ольгерд, Явнутiван Заславський, Корiят-Михаїл - Новгородсько-Литовський, Любарт-Дмитро - Волинський. Дочки, були всi християнки, бо були одруженi: Марiя - з княчем Тверським, Єлисавета - з Мазовецьким, Альдона-Анна з Казiмiром, королем Польським, Офка - з Юрiем- Волславом Галицько-Волинським та Августа-Анастасiя - з великим князем Московським. Ольгерд був одружений з Вiтебською княжною, Любарт - з Волинською. ?едимiн заснував нову столицю великого князiвства Литовського - Вiльну над р. Вiлiєю. Тут були поганськi божницi та християнськi храми - католицький i православний. Року 1325 династiя Романовичiв вимерла. Обрання на князiвський престол Юрiя П- Волеслава, сина їюрога Литви, Тройдена Мазовецького, не внесло ворожнечi у взаємовiдносини держав, i ?едимiй видав за Юрiя-Болеслава свою дочку, Офку. Литва трималася нейтрально пiд час боротьби княча з боярами. Але, можливо, що до вбивства Юрiя-Болеслава волинськi бояри гже мали стосунки з Литвою, i негайно пiсля смерти Юрiя-Болестава, в 1340 роцi, обрано князем Волинi та Галичини ?едимiнового сина Тюбарта-Дмитра. одруженого з дочкою Юрiя- Болеслава. Це формально давало йому право виступати як месниковi за смерть тестя та обстоювати свої права на спадщину. Обидва князiвства в оссзах своїх бояр радо прийняли його кандидатуру. Для ?едимiна це був великий успiх, бо через сина вiн мiг впливати на найбiльше з українських князiвств: Галицько-Волинське князiвство входило б у залежнiсть вiд Литви. Проте, ще пiд час загострення конфлiкту мiж Юрiем-Волеславом та боярами, сусiди - Людвик Угорський та Казiмiр Великий Польський - уклали угоду, на пiдставi якої Казiмiр дiстав Галичину <доживотно>, а в разi його смерти, без сина, Галичина має перейти до Людвика. Негайно пiсля смерти Юрiя-Болеслава обидва королi рушили на Галичину пiд претекстом помсти за католикiв, забитих разом з князем. Перший похiд на Галичину не змiнив її становища: правив нею по-старому Дмитро Детько. Цим разом поляки зруйнували лише кiлька замкiв i вивезли рiзнi цiнностi. Полiтичною помилкою галицьких бояр було те, що вони не захотiли нав'язувати тiснiших стосункiв з Волинню, а їх власнi сили були слабi. Вони лякали Казiмiра, що татари прийдуть їм на помiч, але незабаром виявилася нехiть татар встрявати в галицькi справи. Року 1349 Казiмiр знов пiшов на Галичину, зруйнував Львiв i почав iменувати себе <паном Руської землi>. Тодi проти Казiмiра виступив Любарт з мiсцевими волинськими князями, i довга боротьба з Польщею в дiйсностi перетворилася на вiйну Польщi з Руесю, як писав Казiмiр, а не з Литвою. Вiйна велася з великим завзяттям. Казiмiра пiдтримав Людвик Угорський. Вони вдиралися не раз на Волинь, здобули навiть Володимир, але зустрiчали героїчний спротив українських бояр. Зокрема уславився обороною Белз (1352). В боротьбi брали участь не самi бояри, а й мiщани та селяни, якi захищали свої землi та вiру пiд владою литовських князiв, як ранiше - пiд владою Мономаховичiв. Литва допомоги не дала: вона розгортала експансiю проти iнших руських земель. Внаслiдок тiєї боротьби Галичина, а разом з нею Холмщина та Волзька земля, захiдня Волинь та Крем'янеччина опинились пiд владою Польщi. У Любарта залишилася тiльки Луцька земля. Внаслiдок походiв 1350-1360-их рокiв Казiмiр уклав з литовськими князями - Юрiєм Наримунтовичем, Олександром Корiятовичем, ОльГердом, Кейстутом, Явнутом, Любартом з його синами i окремо з Любартом договори, якими визначено границi польських володiнь у Литвi, встановлено союз взаємної допомоги пiд час вiйни, мiшанi суди в прикордонних землях. Року 1370, як тiльки помер Казiмiр Великий, литовськi князi розiрвали цi договори, знову вiдiбрали Волинь вiд Польщi i приєднали її до Литви, Казiмiр вiв у Галичинi обережну полiтику, намагаючись не викликати супроти себе ворожнечi. Вiн залишив декого з бояр на їх посадах, не забороняв вживати української мови в урядуваннi поруч з латинською, не переслiдував. Православної Церкви, хоч пiдтримував мiсiї францiсканцiв та домiнiканцiв, а вiд папи домагався допомоги для боротьби з <схизматиками> - так почали називати православних. Найбiльше змiн внесено в економiчне життя: Казiмiр щедро роздавав землi полякам, уграм, нiмцям, зобов'язуючи їх до вiйськової служби, надавав нiмецьке Магдебурзьке право старим великим мiстам, як Львiв, а одночасно будував новi мiста. Вiковi пущi, якi охороняли захiднi кордони Галичини, повирубувано, i проведено шлях iз Львова до Кракова. Пiсля смерти Казiмiра в 1370 роцi Галичина перейшла, на пiдставi договору Казiмiра з Людвиком, пiд владу Угорщини. Але Люд-вик на деякий час залишив Галичинi iлюзiю незалежности. Вiн призначив там своїзд намiсником Владислава Опольського, знiмченого польського князя, який називав себе <Божою милiстю пан i дiдич Руської землi>, мав державну печатку з гербом, увесь належний штат -- канцлера, маршала, пiдскарбiя; карбував монету. Владислав нехтував iнтересами мiсцевої людности, протегував нiмцям, католицькiй Церквi i заснував єпископства у Галичi, Перемишлi, Холмi, Володимирi. Становище Владислава, як писав М. Грушевський, належить до найтемнiших момевтiв в iсторiї Галичини. Вiн пояснює це тим, що Людвик хотiв пiдкреслити його осiбнiсть, як васаля короля Угорського, i тим вилучити Галичину з-пiд Польщi. Року 1378 Владислав видав грамоту, якою звiльняв люднiсть Галичини вiд присяги собi i передавав її нiд владу угорського короля. Взамiну вiн дiстав Доб- ринську землю. До Галичини Людвик призначив своїх урядовцiв з угорських воєвод. ОЛЬ?ЕРД (1341-1377). Пiсля смерти ?едимiна в 1341 роцi Великим князем Литовсько-Руської держави став його син ОльГерд, який виявив себе дуже та- лановитим органiзатором. Д. Дорошенко називав його генiяльним. Головну увагу Ольгерд звернув на експансiю вбiк руських земель на пiвдень та швдейний схiд. У 1350-их роках Литовське князiвство не спромоглося опанувати Новгорода та Пскова, хоч полiтичне становище там було дуже загрозливе; цi мiста були мiж двома вогнями: шведи i ливонськi лицарi - з одного боку й Московське князiвство - з другого. Ця боротьба вимагала бiльше сил, нiж мала Литовська держава й утвердитися там Литовському князiвству не вдалося. У 1350-их роках, внаслiдок розбиття мiж окремими слабими князiвствами, - пiддалася Литовському князiвству бiльша частина Чернiгiвщини. Брянськ, Чернiгiв, Новгород-Сiверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосiль та iншi дiстають окремих князiв, родичiв Оль-?ердових братiв Дмитра, Корибута-Дмитра i братанича Нарiмундо-вича. На схiднiх землях залишилися старi українськi князi пiд його зверхнiстю. На територiї Чернiгово-Сiверщини Литовське князiвство вступило на шлях конкуренцiї з Московським князiвством i спочатку перемагало його. У 1360-их роках Ольгерд опанував Київщину i посадив у Києвi свого сина, Володимира. Тодi ж перейшла пiд литовську зверхнiсть Переяславщина. Iсторiя Києва в ХШ ст. мало висвiтлена, але безепiрною с залежнiсть його вiд татар. Пiдлягав їм i князь Федiр, якого згадується в XIV ст. Таким чином, призначення Ольгердом до Києва Володимира викликало незадоволення татар i їх похiд на захист Федора. Над рiчкою Синiми Водами в 1363 роцi Оль?ерд розбив татарськi сили i примусив їх вiдступити. В iсторичнiй лiтературi довгий час вважа- лося, що Синi Води - це рiчка Синюха, доплив р. Бога. М. Грушев-ський вважав, що то не Синюха, а сучасна Сниводь, яку ранiше називали <Синя Вода>, на пограниччi Київщини, Волинi та, Подiлля. Таке розумiння топографiї мiсцевости, де вiдбулася битва, вияснює, чому Оль?ердова перемога на <Синiй Водi> вiдкрила для нього шлях на Подiлля. Подiлля, що ранiше називалося Пониззям, мало цiлком окреме становище. Воно пiдлягало Галицькому князiвству, але коли прийшли татари, вiдiрвалося вiд Галичини i опинилося в безпосереднiй залежностi вiд татар. Вище вже згадувано про те, як тяжко було навiть Даниловi вести боротьбу з <татарськими людьми> Пониззя. Згодом, з ослабленням татар, якi подiлилися на кiлька орд, Пониззя стало жити власним життям: там органiзувалися мiсцевi громади, якi самi, без князiв, керували своїм життям. Пiсля перемоги над татарами, Ольгерд призначив на Подiлля своїх племiнникiв, синiв Корiята: Юрiя, Олександра та Константи-на. В лiтописi збереглася дуже цiнна вказiвка, що цi князi <увiйшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подiльську землю, а баскакам дань давати перестали>. Ця вказiвка пояснює успiхи литовської експансiї в українських землях: не як окупанти приходили вони, що ламають старi звичаї i поводяться як завойовники, а як люди, що шукали спiльної мови з населенням. Корiятовичi порозумiлися з мiсцевими громадами, обороняли населення вiд татар, будували фортецi - Бакоту, Смотрич, Кам'янець, який став столицею Подiлля. Серед українських земель, що опинилися пiд владою Литви, цiлком окреме мiсце належало Волинi. Ця багата країна за ХП-ХIУ столiття звикла грати видатну ролю в державному життi України. Вона була найбiльшим князiвством, i протягом 40 рокiв боролася з поляками, уграми; її обкраювали, обмежовували: в 1352 роцi, пiсля походiв Казiмiра на Волинь, Волзьку волость дiстав Юрiй Наримун-тович, Холмщину - Юрiй Данилович, Берестейську - Кейстут, Кобринську - Ольгерд. Любарт старався зберегти самостiйнiсть Волинi, але це було тяжко. <Вiчним миром> в 1366 роцi знову врiзано Любартовi володiння: Володимирську землю дiстав Олексан-дер Корiятович - радше, як намiсник короля, нiж як удiльний князь. Любартовi залишилася Луцька земля, але й з неї прилучено до Галичини пiвденну частину - з Крем'янцем, Олеськом, Перемишлем. Використавши смерть Казiмiра та виїзд на похорон його Олександра Корiятовича, Любарт захопив безспротиву Володимир i зруйнував польський замок. У 1376-1378 рр.. точилася вперта боротьба за землi, що вiдiйшла до Галичину. Лише смерть Людвика Угорського в 1382 роцi дала можливiсть Любартовi повернути цi землi. Не зважаючи на тяжкi вiйни, великi невдачi, доба Любарта для Волинi мала виключне значення. Вiн разом з Кей(гутом був наймiцнiшим iз князiв, i вони вдвох були постiйними дорадниками Оль?ерда. Любарт, - писав М. Грушевський, - зберiг для Волинi вийнятково становище: вона була <зовсiм осiбним свiтом>, не схожий на Велике Князiвство Литовське. Любарт дбав за розвиток торгiвлi, був засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, будував церкви, побудував мiсто Любар. А головне - за нього Волинь залишалася українською землею. Серед бiлоруських земель першi прийшли пiд владу Литви Полоцьке та Вiтебське князiвства. З вiтебською княжною Марiєю був одружений Оль?ерд. Наприкiнцi правлiння ОльГерда у великому князiвствi Литовському було 9/10 бiлоруської та української людности, яка ввiйшла до цього князiвства здебiльшого шляхом мирових договорiв. Оль?ерд та iншi князi в грамотах .оголошували, що <старовини не рушають, новини не вводять>, i це здiйснювали на практицi. Навiть система князiвського управлiння не змiнилася, тiльки мiсце князiв Моно-маховичiв посiли князi ?едимiновичi, хоч залишився й дехто з Мо-номаховичiв, якi зобов'язувалися покорою литовському Великому князевi. Руськi бояри йшли до литовського вiйська, вступали на службу до нового уряду. Українська культура, вища, нiж литовська, перемагала в усiх галузях литовську. Литовцi переймали українську вiйськову органiзащю, систему будування фортець, валiв, переймали адмiнiстрацiю, господарство; <Руська Правда> стала джерелом права. В державнiй практицi збереглися українськi терйiни - <тiун>, <намiсник>, <ключник> i т. д. У Литовсько-Руському князiвствi залишився характер <удiльних> князiвств, i за кожною частиною зберiгалася значна автономiя. Так, Трокське та Вiденське (князя Кейстута) князiвства мали литовський характер, навпаки - в руських землях правили князi з допомогою своїх рад: у Києвi, Полоцьку, Вiтебську, Волинi тощо. Князi вели свою полiтику: Андрiй Оль?ердович Полоцький уклав договiр з Орденом; Київ вiв боротьбу з татарами, Волинь - з поляками. Князь не мав права судити поза межами своєї землi. На вiйну Великий князь закликав удiльних князiв з їх вiйськами. У великому князiвствi панувала руська мова: про неї не можна ще казати, що то була українська, бо в нiй були елементи бiлоруської; це була та мова, якої вживали в ХI-ХШ столiттях в князiвствах України-Руси. Навiть на Жмудi, яка становила вийняток своїм консерватизмом, документи писали руською мовою. У великому Литовсько-Руському князiвствi перемогла православна вiра. Вище вже була мова, що ?едимiн залишався поганином, але частина його синiв та дочок були охрищенi й пошлюбилися з християнами. Сам Ольгерд був двiчi одружений - з дочкою Вiтебського князя Марiєю та Тверського князя Юлiянноiе. Всi його 12 синiв та 6 дочок були охрищенi. Наприкiнцi XV ст. лише Трокська земля, де князював Ольгердiв брат Кейстут, та Жмудська залишиямся поганськими. Цiкава рiч: у 1382 роцi Жмудь заявила Я?айловi, що визнає його князем, якщо вiн залишиться вiрним релiгiї поганських предкiв, i, не дiставши згоди, перейшла до Кейстута. Так творилася могутня Литовсько-Руська держава, яка орiєнтувалася на давню руську, але заразом i на захiдньоевропейську культуру. Оль?ерд твердо вiрив, що <вся Русь мусити належати до Литви>, i в другiй половинi XIV ст. розпочав її <збирання>, що характеризує полiтику Московського князiвства лише з XV ст. Добу Оль?ерда може характеризувати вiрш, знайдений у книзi Статуту 1588 року. ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗIВСТВО В БОРОТЬБI МIЖ НЕЗАЛЕЖНIСТЮ Й УНIЄЮ Я?АЙЛО-ЯКIВ-ВЛАДИСЛАВ (1377-1434). Пiсля смерти Оль?ерда в 1377 роцi мiж його синами почалася колотнеча заправа на великокнязiвський престол. У момент смерти пiд владою Оль?ерда були властиво Литва, всi бiлоруськi й значна частина українських земель: Берестейщина - Кейстута, Волинь - Любарта- Дмитра, Турово-Пинщина - Нарiмунда-Глiба, Київщина зi Переяславщиною - Володимира, Чернiгiвщина - Корибута-Диитра та Подiлля- Корiятовичiв. . Пiд час розподiлу земель Ягайло дiстав Вiденську i Вiтебську областi, Мєнськ, Мстислав i Новгородок. Головною причиною колотнечi, було те, що Оль?ерд, оминаючи старших синiв, призначив своїм спадкоємцем Я?айла, сина вiд другої жiнки. За Оль?ерда сила й рiвновага спиралися на союзi i щирiй солiдарностi трьох князiв-братiв: Оль?ерда, Любарта та Кейстута, що мав багато призсильникiв серед представникiв старої Литви. В боротьбi перемiг Я?айло, i Кейстута задушено 1382 року у в'язницi. Син його, Вiтовт, утiк з в'язницi до нiмцiв. Одночасно iз боротьбою з Кейстутом Я?айло боровся з iншими братами: року 1377, ображений тестаментом на користь Я?айла, Аздрiй Полоцький, найстарший серед Оль?ердовичiв, перейшов до Пскова, а далi - до Москви; 1379 року вiн брав участь в уосковському походi на Сiверщину, а пiзнiше уклав союз з Тевтонським орденом проти Я?айла. Року 1386 проти Андрiя виступило велике литовське вiйсько; його взято в полон i до 1394 року продержано у в'язницi. Пiд час походу московського вiйська на Сiверщину Брянський князь Дмитро перейшов на сторону Москви. Так вiд терору, розпочатого Ягайлом, два його старшi брати звертаються до Москви. Становище Ягайла було загрозливе. Ягайловi загрожувала з одного боку Польща, з другого - Тевтонський орден, а далi, на сходi Европи, новий мiцний противник - Московське князiвство, яке виросло на територiї Володимиро-Суздальського. Багато причин сприяли перетворенню малого мiста Москви на столицю сильної держави. Одною з важливiших причин було п топографiчне положення - на перехрестi торговельних шляхiв з Поднiпров'я до Володимира; з Києва та Чернiгова - до Переяслава Залеського та Ростова; з Новгорода - до Рязанi. Москва рано стала вузлом торгiвлi збiжжям. Московську область захищали вiд ворогiв сусiднi землi, i тому до Москви, як до <центрального водоймища, спливали води з усiх частин Руської землi>, - писав Клю-чевський. Велику ролю в цьому процесi вiдiграли особистi прикмети перших московських князiв: сина Олександра Невського, Данила 1303) та, зокрема, його сина, Iвана Калити (+1341). Добрi господарi - вони дбали всiма засобами за поширейня князiвства, вступаючи в боротьбу з сусiдами, зокрема з Тверським князiвством, а одаочасно запобiгали ласки татарських ханiв. Року 1328 Iван 1 Калита, дiставши ярлик на Велике князiвство Володимирське, набув право збирати данину для татар, i так вiв справу, що багато грошей залишалося йому. Допомагали йому митрополити київськi, що переїхали до Володимира та Москви: Петро, якого вважали в Москвi за <небесного покровителя> (там же був вiн i похований в 1326 роцi) та його наступник, грек Теогност. Зрозумiло, що зростання Московського князiвства стало великою загрозою для князiвства Литовсько-Руського. Ще Ольгерд двiчi, в союзi з Тверським та Рязанським князями, ходив на Москву, але не мiг її здобути. Московське князiвство особливо змiцнiло за Дмитрiя Донського (1350-1389), який, скориставши з внутрiшньої боротьби в Золотiй Ордi, 1378 року розбив великий татарський загiн, що йшов на Москву. Татари готувались до вiдплати. Новий хан Мамай уклав союз з Ягайлом i 1380 року пiшов на Москву, але зазнав величезної поразки у верхiв'ях Дону, на Куликовому полi. Ягайдiо спiзнився зi своїм вiйськом, i для Литовсько-Руського князiвства ця невдала участь в справi, якiй надавано характеру релiгiйної боротьби християн з <невiрними>, вiдiграла негативну ролю. Куликiвська битва мала велике полiтичне та нацiональне значення для Московської держави: вона пiднесла авторитет Московського князя i сприяла дальшому об'єднанню земель довкола Москви. Таким чином, за вiсiм рокiв правлiння Я?айло не здобув анi пiдтримки в князiвствi, анi союзникiв серед сусiдiв. За таких умов пропозицiя малопольських панiв одружитися з королевою ЯДБI?ОЮ i дiстати польську корону була для нього дуже важливою. Пiсля смерти Людвика Угорського в 1382 р. залишилися двi дочки: Марiя та Ядвiга. На пiдставi договору з Казiмiром, старша, Марiя, мала дiстати польську корону i об'єднати Польщу з Угорщиною. Проте, нi Марiя, нi її наречений, Сiгiзмунд, не знайшли прихильникiв у Польщi, i пани вимагали - якої завгодно з двох сестер - але окремої королеви. Вирiшено, що польською королевою буде молодша сестра, ЯдвiГа, яка й була 1384 року коронована в Краковi й одружилася з австрiйським герцогом Вiльгельмом. Але цей шлюб не сподобався панам: вони хотiли дати їй чоловiка на свiй власний вибiр. Становище Польщi було тяжке: з одного боку загрожувала їй накинута Людвиком унiя з Угорщиною, з другого - намагався дiстати корону Земовит Мазовецький, готовий силою одружитися з Ядвiгою. Малопольськi пани почали переговори з Ягайлом i запропонували йому руку. Вiльгельма вигнано з Кракова, шлюб ЯДБI?И З Вiльгельмом скасовано, а її саму духовенство переконало, що ця жертва потрiбна для держави та Католицької Церкви. Нарештi вона дала свою згоду на шлюб з Я?айлом. У серпнi 1385 року в Кревi пiдписано мiж Ягайлом i малопольськими панами угоду, згiдно з якою вiн мусiв: 1) перейти на латинство сам i перевести своїх братiв, бояр i ввесь народ; 2) ужити всiх можливих заходiв, щоб повернути втраченi Польщею та Литвою землi; 3) сплатити Вiльгельмовi 200 тисяч фльоринiв за порушений шлюбний договiр; 4) повернути Польщi землi, забранi будь ким; 5) звiльнити полонених (очевидно Литвою) людей <на вiчнi часи> прилучити литовськi й руськi землi до Корони Польської. Грамоту пiдписав Ягайло з братами - Скиргайлом, Корибутом, Вiтовтом i Лутвеном. У лютому 1386 року вiдбулися шлюб та коронування Ягайла. Але й пiсля того Я?айла вважали не королем, а лише чоловiком королеви, i по смертi Ядвiйi вiн одружився з iншою спадкоємницею польської корони, щоб зберегти свої права. За угодою Людвика з Казiмiром, пiсля смерти Людвика Галичина переходила до Польщi. Але королева Марiя, щоб затримати Галичину, в 1386 (або 1386) роцi, поновила в правах Владислава Ополь-ського <на такому правi, на якому володiв вiн нею до 1379 року>. Проте, в 1387 роцi на Галичину з вiйсЬком рушила Ядвi?а 1 без спро-тиву дiйшла до Галича: вся Галичина, а з нею й Подiлля перейшли iгiд владу Польщi. Пiсля кiлькох спроб повернути Галичину Угорщинi дипломатичним шляхом, залишилася вона пiд владою Польщi. Лише при першому розподiлi Польщi виринули права Угорщини на Галичину, 1 на пiдставi Їх Галичину прилучено до Австрiї. Складнiшi були вiдносини Польщi з Литвою. Кревська угода злiквiдувала Велике Литовсько-Руське Князiвство i зробила його частиною Польщi. М. Грушевський питає: чи розумiв Я?айло та його брати глибину того акту, що його пiдписали? Ядвi?а зрозумiла Кревську угоду: вона вимагала вiд Лиїви грошей, роздавала землi, а Ягайло призначив намiсникiв-полякiв до Вiльни. Таке становище не могло тривати довго, воно повинно було викликати протест. Речником протесту Великого Литовсько-Руського Князiвства проти свавiльного, антидержавного акту Ягайла виступив Вiтовт, син Кейстута, задушеного з наказу Ягайла у в'язницi 1382 року. ВIТОВТ (1382-1430). Полiтична дiяльнiсть Вiтовта розпочалася пiсля втечi з в'язницi у 1382 роцi. Вiн був талановитий полiтик, i вся дiяльнiсть його була спрямована, на скасування Кревської угоди. Пiсля втечi з в'язницi Вiтовт пiдбурив Тевтонський Орден на похiд проти Ягайла, але, на прохання Ягайла, замирився з ним. Ягайло обiцяв йому повернути землi Кейстута, але не виконав своєї обiцянки. До особистої образи приєдналося обурення, викликане призначенням поляка-намiсника. Вiтовт знову звернувся до тевтонiв - i знов Я?айло замирився з ним у 1392 роцi. Вiтовт став господарем Великого Князiвства спочатку, як заступник Ягайла, а далi за ним визнав польський уряд титул Великого князя. Авторитет Вiтовта зростав. Коли Ядвiга звернулася з вимогою данини з Великого князiвства, яку нiбито Ягайло подарував їй на вiно, Вiтовт оголосив її листа старiйiiшнам, i всi вони рiшуче вiдмовили: <Нiколи нiкому Велике князiвство не платило данини!> Вiн знову нав'язав стосунки з нiмцями, i на таємнiй нарадi на остр. Са-.лiнi року 1398 князi й бояри литовськi та руськi проголосили його королем Литовським i Руським. Кревська угода була скасована. - Дальшим кроком було проголошення незалежности Великого князiвства. Вiтовт пiдготовив прихильнiсть литовцiв i Москви, одруживши свою дочку Софiю з великим князем Василiсм 1. На черзi стояло коронування Вiтовта. Великою помилкою його було втручання в татарськi справи: пiд час боротьби ханiв Золотої Орди вiн вирiшив пiдтримати Тохтамиша проти Едигея. Перемога була на боцi Едигея. Над Ворсклою 1399 року татари розгромили Вiтовтове вiйсько: забито було десятки князiв, полiг цвiт литовсько- руського лицарства. Про коронацiю не могло бути й мови. Однак, ця поразка над Ворсклою не припинила успiхiв Вiтовта йа сходi, i дипломатичним шляхом вiн досягнув того, чого не мiг добитися збройною силою. Не зважаючи на страшний розгром, Вiтовт не перестав втручатися в справи Золотої Орди: брав участь у змiнi ханiв, висував своїх кандидатiв. Розпад Золотої Орди i заснування Кримського ханства спочатку створили дуже сприятливi для Литовсько-Руської держави обставини. Вiтовт пiдтримав основоположника його Хаджi-?iрея, татари зреклися на користь Великого Князiвства на руськi землi i видали на те Вiтовтовi грамоту. Про це збереглася грамота сина Хаджi-?iрея, Мен?лi-?iрея, але, можливо, що в її основi лежала грамота ще Тох- тамиша. Це розв'язало Вiтовтовi руки, i вiн почав будувати фортецi в степу, Каравул над середнiм Днiстром, Бiлгород i Чорногород над долiшнiм Днiпром, Хаджiбей, де пiзнiше побудовано Одесу. Фортецi будовано великими людськими силами - по 10-12 тисяч селян з 400 пiдводами там працювало. Бiля фортець оселював Вiтовт бояр з обов'язком нести вiйськову службу, татар та й iнших людей. Пiд охороною фортець постали села. Хаджiбей став великим портом, звiдки вивозили збiжжя до Вiзантiї. Таким чином, за Вiтовта Правобережна Україна знов заволодiла Чорномор'ям. Вiтовт, продовжуючи полiтику Данила та його наступникiв, закликав нiмецьких колонiстiв i надавав їм Ма?дебурзьке право. Мiста Великого Князiвства Литовського розцвiтали. Незабаром пiсля поразки над Ворсклою Я?айло запропонував Вiтовтовi компромiс. У 1399 роцi померла Ядвiга. Я?айло почував себе непевним, бо з iї смертю боявся, що перестане бути королем Польщi, i приїхав до Литви. Року 1401 у Вiльнi вiдбувся з'їзд визначних литовських панiв, але з земель, безпосередньо належних Вiтовтовi; князi-володарi участи в з'їздi не взяли. На нарадi укладено двi грамоти: в однiй пiдписанiй Вiтовтом вiн обiцяв вiрнiсть Ягайловi та Коронi Польськiй i зазначав, що пiсля його смерти великокняжа влада та землi повертаються Я?айловi. В другiй грамотi <прелати, барони, шляхтичi й зем'яни> ручилися, що всi землi пiсля смерти Вiтовта повернуться Ягайловi та Коронi, та що вони шукатимуть iн- шого володаря, але застерiгали, що, в разi бездiтности ЯТайла, пiсля його смерти польськi пани не можуть обрати короля без вiдома Вiтовта. Таким чином, цей компромiс, що його польськi сучасники вважали за трiюмф, по сутi ним не був, - вiн пiдкреслював, що вся Кревська унiя обмежувалася особою ЯГайла. Наступникiв його не згадується. До смерти Вiтовта забезпечувалось автономiю Литовського князiвства, i це пiдтинало в коренi питання iнкорпорацiї. Навпаки: Вiденська угода пiдкреслювала, що <господарем великого князiвства Литовського> е i залишається до смерти Вiтовт, а стани князiвства обiцяють послушнiсть Я?айловi тiльки пiсля смерти Вiтовта. Про нащадкiв його нема мови. Важливо те, що Вiтовт вважав себе за <великого князя> не з ласки Ягайла, а на пiдставi обрання народом, очевидно, маючи на увазi нараду на остр. Салiнi. Польська дипломатiя даремно вживала заходiв, щоб перекрутити угоду 1401 року, нiбито Вiтовт с лише намiсник Ягайла, Вiн збивав цi перекручування, покликаючись на оце обрання. Велике значення в iсторiї Великого Князiвства Литовського мала так звана <велика вiйна> року 1410, - похiд спiльних сил Польщi та Литви проти Тевтонського Ордену. Кульмiнацiйним моментом її була битва пiд ?рюнвальдом, в якiй перше мiсце належало Вiтовтовi. Але коли Я?айло почав добивати вже розгромлених нiмцiв, Вiтовт вiдступив i тим не дав цiлком їх винищити. Наслiдком цього було те, що Велике Князiвство Литовське знову зайняло супроти Польщi незалежне становище. Орден зробив Польщi дрiбнi поступки, а Литвi повернув Жмудь. Польща вiдступила Литвi Подiлля. Року 1413 в Городлi над Бугом вiдбувся з'їзд Я?айла, Вiтовта та польських i литовських магнатiв. Наслiдки переговорiв мiж ними оформлено в грамотах. У грамотi-привiлеї, пiдписанiй Ягайлом, як королем Польським та зверхнiм князем Литовським, i Вiтовтом, як великим князем Литовським, впадає в очi, що, не зважаючи на точну термiнологiю - i т. д., насправдi жадної iнкорпорацiї нема. Велике Князiвство Литовське залишається полiтичним тiлом по смертi Вiтовта. Воно обирає Великого князя в порозумiннi з королем та магнатами. Король залишається зверхником-сюзереном Литви. Тому стани Великого Князiвства беруть участь в обранi короля. Навiть нема персональної унiї, а є лише зверхник-сюзерен, польський король. Проте, визнаючи Велике Князiвство, як полiтичне тiло, Городельська унiя вносила в його структуру розлам на релiгiйному фунтi: вона забезпечувала права, рiвнi з правами польських пашi, тiльки литовським панам-католикам. Вiтовт, васаль короля, грав видатну ролю в полiтицi. Престиж його пiдносився в очах Европи щораз вище. <Велика вiйна> з Тевтонським Орденом не припинила його стосункiв з ним. Поруч з цiсарем Сiгiзмундом, Вiтовт виступає як посередник мiж Польщею i Орденом. Зi свого боку Сiгiзмунд уживав заходiв, щоб розсварити Вiтовта з Ягайлом. Ще 'пiд час вiйни з Орденом цiсар пропонував Вiтовтовi королiвську корону, але Вiтовт вiдмовився. 1429 року, на пишному з'їздi в Луцьку, в присутностi Ягайла та литовських панiв, СiГузмунд запропонував Вiтовтовi корону. Вiтовт льояльно спрямував його до Ягайла, який, заскочений несподiванкою, дав свою згоду. Але пiд тиском польських панiв незабаром зрiкся своєї згоди в листi до Сiгiзмунда, мотивуючи це залежнiстю Великого Князiвства вiд Польщi. Пiсля цього листа Вiтойт вирiшив коронуватися всупереч бажанню Ягайла. Справа загострювалася, хвилювала Европу, ображенi магнати обох держав ставили питання про вiйну Литви з Польщею. Щоб загасити справу, Ягайло запропонував Вiтовтовi зректися престола, з тим, щоб польська корона перейшла до Вiтовта, але вiн i литовськi магнати стояли твердо на окремiшностi держав, i Вiтовт вiдмовився вiд польської корони. Нарештi, на 8 вересня 1430 року у Вiльнi призначено коронування Вiтовта. З'їхалися почеснi гостi; Я?айло, великий князь Московський Василь 1 з iншими московськими князями, царгородськi й татарськi посли. Але польськi пани перехопили в дорозi корону, i коронування було вiдкладене, а 27 жовтня 1430 року Вiтовт нагло помер. Цей кольоритний епiзод цiкавий тим, що, з одного боку, малює державну свiдомiсть Вiтовта та литовських магнатiв, а з другого - свiдчить про ставлення цiсаря i взагалi Европи до Великого Князiвства. В цiсарськiй канцелярiї зберiгся коронацiйний акт, в якому Литву проголошувалося на вiчнi часи королiвством, що його королi нiколи не будуть нiчиїми васалями. Значення Вiтовта в iсторiї Великого Князiвства Литовського величезне. Серед воєн i боротьби за владу вiн перевiв ?рунтовну реформу державного устрою. Пiд час замирення з Ягайлом у 1390-их роках вони перевели спiльно ?рунтовнi реформи: значнiшi князi повтрачали свої князiвства i в лiпших випадках дiстали меншi. По- чалося з найбiльшого - з Волинi - де пiсля смерти Любарта князював його син Федiр. Року 1386 Ягайло вивiв з-пiд його влади наймогутнiшого князя Острозького i настановив безпосереднiм васалем короля. Далi - Луцьку волость вiн передав Вiтовтовi, а Федоровi залишив саму Володимирську. Волзька земля вважалися польською провiнцiєю вiд часу окупацiї Галичини в 1387 рцi, також i Холмська. М. Грушевський питав, котрому з обох володарiв належав проект цiєї перебудови? За всiма ознаками Вiтовтовi. Друге замирення Ягайла з Вiтовтом - у 1392 роцi - позначилося конфiскатою земель у Скiргайла, що був заступником ЯГайла: Вiтовт дiстав його волость - Полоцьку. Вiдiбрано Київ у Володимира р. 1392; Вiтебськ, пiсля смерти матерi в 1392 роцi, Ягайло дав поляковi-намiсниковi. Тодi Свидригайло, рiдний його брат, забив намiсника i силою захопив Вiтебськ. Вiтовт узяв його в полон i в кайданах вiдпровадив до Кракова. У Бiлiй Русi не залишилося видатних князiв. 1393-1394 рр. забрано Сiверщину в Корибутовичiв i передано Любартовичевi, але вiн не побажав 'князювати в Сiверщинi i втiк. Року 1394 Вiтовт забрав у нього Житомир i Овруч. Володимир приїхав до Вiтовта <з покорою>, але той його не прийняв i волостей не повернув. Того ж року забрано Звенигород, Черкаси та Подiлля. Подiлля переходило з рук до рук пiсля загарбання його у Корибутовичiв: володiв ним намiсник польський Спитко, потiм Свидригайло, погiм - знову польський намiсник. Свидригайло осiв нарештi на Сiверщинi, де зiбрав невдоволених князiв i втiк з ними до Москви. Лише 1420 року замирився вiн з Вiтовтом i знову дiстав Сiверщину. З цього стислого перелiку змiн, проведених у Великому Князiвствi Вiтовтом, видно, що протягом кiлькох рокiв вiн перебудував його iз об'єднання окремих князiвств з широкою автономiєю на державу з мiцною централiзованою владою. Знищено мiсцевих авторитетних князiв; декого переведено на iншi мiсця, де не було старих традицiй; дехто з них перейшов до сусiдiв: Москви - Свидригайло, сiверськi князi, до Угорщини - Федiр Корiятович. Року 1393, позбавлений Вiтовтом Новгородка та Подiлля, вiн звернувся по допомогу до Угорщини, але ця допомога була замала. Проте, вiн дiстав у свою державу Мукачiвське князiвство i в Мукачевi збудував замок та манастир. Крiм того дiстав Землин та Мармарош. За Карпати - на Закарпаття, на Загiр'я стала тiкати українська люднiсть вiд постiйних мiжусобиць, залюднювалися Марма-рош, Бережанщина, Ужанщина та iнпн землi. На князiвствах залишилися тiльки дрiбнi князi, <послуiшгi> Вiтовтовi, як зазначав лiтопис. Вони поклали початок князiвським та магнатським родам Чарторийських, Четвертинських, Заславсь-ких, Вишневецьких, Заборовських, Сангушкiв та iнших, якi, втративши державнi права, задовольнялися становищем знатних землеволодiльцiв. Творячи могутню державу з централiзованою владою, Вiтовт не змiг довести справи до кiнця. Вiн увесь час виявляв вагання супроти Ордену, Ягайла, навiть у справi коронування й вiдокремлення князiвства вiд Польщi. Не розумiв вiн тiєї великої сили, яку мав у носiях української культури та традицiй, в православнiй вiрi. Можливо, в цьому вiдбилася спадщина його батька Кейстута - провiдника старолитовської частини князiвства. Це хитання виявилося в Городельськiй унiї, яка зберегла iдею литовської автономiї, але загнала клин у Литовсько-Руську державу, бо внесла упривiлейованiсть католикiв супроти православних. Наслiдки виявилися в повстаннях православних проти Вiтовта ще за його життя - i ще бiльше за його наступникiв. Вiтовт успадкував питання Православної Церкви в Литовсько-Руському князiвствi. Перенесення митрополичої катедри з Києва до Москви, при чому залишився титул <Київського митрополита>, викликало великi ускладнення в життi православних на Русi, яка опинилася iгiд литовською владою. Ще за ?едимiна зроблено спробу заснувати митрополiю у Новогродку. Збереглася точна дата: 1329 року митрополит Теофiл брав участь у патрiяршому соборi в Царго-родi, а 1330 р. митрополит Московський (Київський), грек Теогност приїздив на Волинь за спадщиною по митрополитовi Теофiловi. В <каталозi архиерейських катедр> зазначено, що цю катедру скасовано <через близькiсть її до Руси, так що руський митрополит легко може нею правити>. Пiсля того, 1347 року, скасовано Галицьку митрополiю, внаслiдок клопотань того ж митрополита Тео-гноста та великого князя Московського Семена Гордого, ?едимiно-вого зятя. Офiцiйним мотивом лiквiдацiї митрополiї, що iснувала коло 50 рокiв, було: <завжди на Русi був один митрополит>. Де вiн перебуватиме - патрiярховi було байдуже. Так Москва руками митрополита-грека злiквiдувала двi митрополичi катедри. Питання пiдлеглости українцiв Московському митрополитовi ще бiльше загострилось, коли наступником митрополита Теогноста став Олексiй, син чернiгiвського боярина, що перейшов до Москви, хри-щеник великого князя Iвана Калити, близький до всiєї великокняжої родини, регент великого князя Дмитра за його дитинства. Олексiй був речником полiтики Москви. Основи його полiтики були: мир зi Сходом, татарами, боротьба з Заходом - Литвою. Вiн заступив Теогноста 1353 року. Ольгерд добре розумiв суть цiєї .замiни грека московським патрiотом i старався, щоб на патрiярха висвячено його родича, Романа, який у Царгородi зустрiвся з Олексiєм. Обидва привезли цiннi дари, i пiсля рiзних перипетiй патрiярх iменував у 1353 роцi Олексiя митрополитом <Київським i всея Руси>, а в 1354 роцi Романа - митрополитом Литви з єпархiями - Полоцькою, Ту-ровською i катедрою в Новгородку. А 1356 року додано до того єпископiю <Малої Росiї>, себто Галичини. Границь двох митрополiй не зазначено. Роман, еселившисяв Києвi, де з 1353 по 1354 р. був iнший митрополит - Теодорит, висвячений болгарським патрiярхом, опанував Чернiгiвщину, приїздив до Тверi, яка стояла в опозицiї до Москви, а Олексiй приїздив до володiнь Ольгерда. Коли Олексiй позабирав там багато сосудiв та iншої церковної утварi, Оль?ерд наказав заарештувати його з усiм почетом - i вiн ледве втiк. Пiсля смерти Романа в 1361 роцi, патрiярх не настановляв нiкого на його мiсце, i Олексiй став єдиним митрополитом. Року 1370 Казiмiр, на жадання православних галицьких князiв i бояр, вислав до Царгороду єпископа Антонiя з проханням поставити його митрополитом, <аби не пропав закон русинiв>. На випадок вiдмови патрiярха, Казiмiр попереджав, що тодi <прийдеться христити русинiв на латинську вiру>. Ця загроза вплинула, i патрiарх поставив Антонiя митрополитом, а пiсля його смерти р. 1391 (чи 1392), на вимогу Ягайла, поставив митрополитом Iвана, єпископа Луцького (1392-1415). Створення Галицької митрополiї пiдривало заборону патрiярха мати для Руси двi митрополiї i давало пiдставу Ольїердовi домагатися висвячення окремого митрополита. Тим часом вiдносини з Митрополитом Олексiєм дедалi загострювались. Олексiй за союз з Литвою вiдлучив князiв Тверського та Смоленського вiд Церкви, брав участь в пiдступному захопленнi Михайла, князя Тверського, використовував неполадки в родинi Нижегородського князя. Оль?ерд мав пiдстави закидати митрополитовi стороннiсть, заан?ажованiсть у московськiй полiтицi. Дiйсно, то був єпископ-полiтик, про церковну дiяльиiсть якого найменше вiдомо. Патрiярховi надсилалося скарги на Олексiя, i вiн був примушений призначити слiдство, яке доручив архiмандритовi Кипрi-яаовi Цамблаковi, болгариновi, що в 1373 р. приїхав до Литви, в 1375 р. - на бажання Ольгерда - був висвячений нй митрополита Литовського, а в 1389 р. дiстав московську катедрУ. Повторилося те, що бувало ранiше: осiдком Кипрiяна стала Москва, а не Київ Пiсля смерти Кипрiяна в 1406 р. Вiтовт просив патрiярха висвятити окремого митрополита Київського, але патрiярх вiдмовився i висвятив у 1408 роцi грека Фотiя, як єдиного митрополита. Прими-ривiпися з тим, Вiтовт зажадав вiд Фотiя, щоб вiн жив у Києвi. Пробувши недовго в Києвi, Фотiй переїхав до Москви, забравши й собою багато цiнних речей. Спираючись на православне духовенство, Вiтовт вирiшив за всяку цiну здобути окремого митрополита. У листi, в якому пояснювалось становище Православної Церкви, Вiтовт писав, що московськi митрополити лише час вiд часу приїздили до Києва та Литви, церкви не строїли,... але, побираючи церковнi прибутки, виносили цi грошi деiнде; позабирали й повиносили церковнi речi й святощi: страстi Христовi, скiпетр i сандалiї Богородицi, святi образи, кованi золотом, та iншi дорогоцiннi речi, всю церковну красу Київської митрополiї, що постаралися й подавали давнi князi на честь i пам'ять, не кажучи про золото, срiбло й убори церковнi - хто може порахувати, скiльки вони повиносили? З своїм листом та грамотою литовських єпископiв Вiтовт вирядив до патрiярха свого кандидата на митрополита, колишнього iгумена Дечанського манастиря, Григорiя Цамблака, небожа митрополита Кипрiяна. Однак, саме тодi приїхали до патрiярха посли вiд фотiя i так скомпромiтували Григорiя, що патрiярх позбавив його iєрархiчної гiдности й пiддав анатомi. Вiтовт з єпископами знову звернувся до патрiярха з проханням висвятити митрополита, обраного патрiярхом. Вiдповiдi не одержано. Тодi, 15 листопада 1415 року, скликав Вiтовт у Новгородку собор єпископiв, в якому взяли участь: Полоцький, Чернiгiвський, Луцький, Володимирський, Смоленський i Туровський єпископи з Литви; Перемиський та Холм-ський - з Галичини; священики та багато бояр. Собор висвятив на митрополита Григорiя Цамблака. В окружнiй грамотi Собор моти-вовував його обрання прикладами Клима Смолятича 1147 р., а також подiбними прецеденсами в Болгарiї i Сербiї. Обрання Цамблака викликало обурення Фотiя та патрiярха, i вони його викляли. Але факт залишився фактом: з 1416 року православнi Литовсько-Руського князiвства мали власного митрополита, незалежного вiд сусiднiх держав. Однак, це тривало лише п'ять рокiв i не створило традицiї. Григорiй Цамблак тримався незалежно вiд Царгородського патрiярха. У 1418 роцi вiн був висланий на собор у Констанцi Я?айлом i Вiтовтом, де вирiшувалося справу Яна Гуса. Посольство з Литовсько-Руського князiвства було уряджене з великою помпезнiстю. Разом з Цамблаком їхало багато князiв та магнатiв з Литви, з Волощини, вiд татарського хана, Великого Новгорода. Ця величезна депутацiя з кiлькох сот осiб справила в Констанцi велике враження, i її урочисто зустрiчав сам цiсар Сiгiзмунд. Григорiй Цамблак виголосив привiтальну промову папi, в якiй висловлював надiю на переведення унiї Схiдньої та Захiдньої Церков, чого, мовляв, бажають багато православних та володарi Ягайло i Вiтовт. Але, - казав вiн, - провести унiю можна тiльки через скликання собо-РУ> з участю видатних богословiв i знавцiв з обох сторiн. Такий спосiб переведення унiї не вiдповiдав бажанням папи, i на цьому справа закiнчилася, але Ягайло та Вiтовт були дуже задоволенi репрезентацiєю Цамблака. З року 1419 вже не згадується iм'я Григорiя Цамблака. Г. Луж-ницький, не зазначаючи джерела, подає, що вiн помер у Києвi вiд чуми. Iснує iнша версiя: що вiн подався до Молдавiї i довгий час .прожив, як чернець, у Нямецькому манастирi. Пiсля 1420 року митрополит Фотiй знайшов шлях примиритися з Вiтовтом, який визнав його, 1 до смерти в 1431 роцi Фотiй був єдиним митрополитом. СВИДРИГАЙЛО БОЛЕСЛАВ-ОЛЕКСАНДЕР (1430-1440). Свидригайло був наймолодшим братом Ягайла. Вiн був охрище-ний разом з Я?айлом у Краковi i пiсля того жив у Вiтебську з своєю матiр'ю, що правила тим мiстом. Пiсля її смерти в 1392 р., коли Ягайло надiслав до Вiтебська поляка-намiсника, Свидригайло забив його i зчинив повстання, вважаючи, що Вiтебськ належить йому. Вiтовт приборкав повстання i в кайданах вислав Свидригайла до Кракова. Пiсля того його Iм'я зустрiчається багато разiв: то вiн їде до Угорщини, де органiзує боротьбу проти Я?айла та Вiтовта, то мириться з ними, дiстає Галичину та частину Сiверщини, а пiзнiше тiкає до Москви; то опиняється при дворi Вiтовта i органiзує повстання проти нього за допомогою нiмцiв. Вiтовт повiдрубував голови його спiльникам, а самого Свидригайла забрав до в'язницi, де вiн пробув 9 рокiв, аж поки 1418 року його викрав князь Острозький. З 1420 року Свидригайло знову дiстав Сiверщину i сидiв тихо до смерти Вiтовта. У всiх Свидригайлових авантюрах червоною ниткою проходить те, що вiн завжди спирався на православних бiлорусiв та українцiв, хоч до кiнця залишався католиком. Пiдтримували його й литовцi, якi були проти iнкорпорацiї й прагнули зберегти свою державу. Свидригайло не виявляв нi адмiнiстративних здiбностей, нi послi-довности. Треба гадати, що притягало до нього довiр'я, як до провiдника руського елементу та державної незалежности. Пiсля смерти Вiтовта литовськi та руськi магнати одностайно обрали Свидригайла Великим князем, й Я?айло вибiр їх затвердив, давши Свидригайловi перстень- iнвеститутру. Однак, польськi пани, на пiдставi того, що не брали участи в виборах великого князя, оголосили їх незаконними i настояли на проголошеннi вiйнi. Заб- рали Подiлля, облягли Луцьк. Вiйна велася мляво, з перервами. Свидригайло уклав союз з Пруським Орденом, волохами, татарами, але коли всi союзники розпочали воєннi дiї, в 1331 роцi несподiвано уклав перемир'я з Ягайлом на два роки. Вiн енергiйно пiукав дальших союзiв: крiм нiмецьких лицарiв, волохiв та татар, приєд- нав Тверського князя, з дочкою якого одружився, великого Московського князя; Новгород i Псков пiддалися пiд його владу. Тодi поляки зорганiзували проти Свидригайла повстання литовських панiв, серед яких було багато незадоволених ставленням великого князя до руських панiв хоч в оточеннi Свидригайла, як i на посадах, переважали литовцi. Повстання висунуло на великого князя Сiгiзмунда, незначного князя Стародубського, молодшого брата Вi-товта, що не виявляв жадних здiбностей. СI?IЗМУНД (1431-1440) ТА СВИДРИГАЙЛО. Сiгiзмунда проголошено великим князем. На його боцi стали старi литовськi землi: Вiльна, Троки, Ковно, Жмудь, Городно; силою забрав вiн i Берестя. На боцi Свидригайла залишилися: Полоцька, Вiтебська, Смоленська землi, Сiверщина, Київщина, Волинь, схiдне Подiлля. З руських князiв до Сiгiзмунда перейшли: Семен Гольшанський, Олелько та Iван Володимировичi i Федiр Корiятович. <Литва посадиша в. князя Сiгiзмунда Кейстутовича на великое княженьє Рускос> - характеризував цей розлам сучасник, русько-литовський лiтописець. Але, крiм нацiональної рiзницi, iснувала соцiяльна. Пiзнiша русько-литовська хронiка Виховця так характеризувала Сiгiзмунда: вiн переслiдував князiв, шляхетство, грабубував їх, хотiв увесь рiд шляхетський вигубити i <пiднести рожай (рiд) хлопський, псю кров>. З другого боку, безперечнi тiснi зв'язки Свидригайла з князями, магнатами. За нього не окреслена ранiше рада великого князя набуває значення правного iнституту. Тому вiн мав прихильникiв серед аристократiї Литви та Польщi. Так боротьба Свидригайла була боротьбою руської аристократiї - князiв, панiв. ЯГайло потвердив вибори Сiгiзмунда великим князем, i в грамогi з 15 жовтня 1432 року Сiгiзмунд зазначив, що Ягайло залишається <зверхником> над великим князiвством. Вiн вiдступав Польщi Подiлля; все князiвство, по смертi Сiцiзмунда, мало перейти до Корони, а великого князя мали обирати поляки та литвини. Таким чином, про iнкорпорацiю знову не було мови, але пiдкреслювалося виборнiсть великого князя; на скасування виборности не наважилися польськi пани. Можливо, з метою ослабити вплив Свидригайла, дало привiлеї для православної шляхти: вона може уживати польських гербiв i клейнодiв, натомiсть поширено права, якi дано Городельськими привiлеями католикам. Проте, про релiгiю не було згадки. З 1432 року тривала вiйна мiж Сiгiзмундом та Свидригайлом. Велася вона невеликими силами, але супроводилася руйнацiєю сiл, жст, грабуванням людности. Участь у нiй брали поляки, татари, волохи, нiмецькi лицарi. Визначнi дiячi переходили з одного табору до другого. Навiть смерть Ягайла в 1434 роцi мало вплинула на литовськi справи. Безкоролiв'я вiдвернуло увагу полякiв вiд Литви. На польський трон був обраний син Я?айла, Владислав. Завзяття боротьби спадало, все частiше виявлялися зради. В Смоленську викрито змову на користь Сiгiзмунда, з участю митрополита Герасима. Свидригайло жорстоко покарав тих, хто брав участь у змовi, а митрополита наказав спалити живцем. Нарештi Свидригайло змобiлiзував усi сили, закликав на допомогу татар, Ливонський i Пруський Ордени; обiцяв йому допомогу цiсар. Але бiльша частина союзникiв спiзнилася, 1 2 вересня 1435 року над р. Святою, бiля Вiлькомира, Сiгiзмунд з польськими вiйськами завдав Свидригайловi страшної поразки: ливонське вiйсько майже все винищено, 42 князiв полонено, багато люду побито. Перемога Сiгiзмунда викликала радiсть у Польщi, i там правили молебнi подяки. Проте, Свидригайло не склав зброї; вiн приєднував українськi землi, хоч утратив бiлоруськi. Нарештi уклав союз а українцями з польських володiнь: Галичини, Холмщини, Подiлля. Пiсля перемоги над Свидригайлом Сiгiзмунд шукає союзiв з сусiдами проти Польщi: з Ливонiєю, Австрiєю, татарами. Коли польськi пани, намагаючись розбивати цi союзи, знову заявили, що Сiгiзмунд не самостiйний володар, а пiдданий Польщi, вiн вiдповiв мовою Вiтовта: <Нiколи ми не були нiчиїми пiдданими, а Велике князiвство наше, скiльки сягає людська пам'ять, нiколи нiкому не було пiдвладне, i ми держимо його не з рук полякiв, а займаємо престол .його вiд Бога дiдичним правом по наших попередниках. По смертi нашого брата, свiтлої пам'ятi Вiтовта воно правно перейшло на нас, як на правного спадкоємця, i ми на сiм престолi з Божою помiччю вiкого, окрiм Бога, не боїмося>. Так речник середнiх верств суспiльства, протегований поляками, звiльнившись вiд небезпеки, знайшов рiшучу мову литовського патрiота. У 1440 роцi Сйгiзмунда забили змовники, перед вели аристократи, серед яких були й українцi. На Великого князя обрано не Свидригайла, а молодшого брата короля Владислава - Казiмiра, 13-рiчного хлопця. КАЗIМIР (1440-1492). Обрання Казiмiра Великим князем не вiдповiдало плянам польських панiв, i вони визнавали обранця не <Великим> князем, а лише <литовським>. Владислав просто iгнорував його. Молодий князь опинився пвд впливом литовських дипломатiв з Яном Гаштовтом на чолi, i правила його iменем ре?енцiя. Дехто з князiв одержав свої князiвства: Свидригайло - Волинь, Гомель та Туров; Київ одержав Володимирiв син, князь Олелько, одружений з дочкою Великого князя Московського Василм 1 та Софiї Вiтовтiвни; вiн був увесь час зв'язаний з Сiгiзмундом. Взагалi був <покiрний> бажанням Польщi. Загибiль короля Владислава в 1444 роцi у вiйнi з турками пiд Варною змiнила становище Великого Князiвства. Казiмiра обрано королем Польщi, i вiн переїхав до Кракова, хоч як вимагали вiд нього литовськi ма?нати, щоб вiн залишився в Литвi або зрiкся Ве дикого Князiвства. З переїздом до Кракова Казiмiр повiв центра- лiстичну полiтику. Час вiд часу магнати просили короля, щоб залишився в Литвi або дав iншого Великого князя; кандидатами були: Семен Олелькович, князь Радзiвiлл або хтось iз його синiв. Ка-зiмiр стояв твердо i не зрiкався Великого Князiвства. Року 14&2 вiн помер. Поляки обрали королем Казiмiрового брата, Яна Ольбрахтй, а на з'їздi всiх литовських земель обрано Великим князем молодшого брата - Олександра. На тяжкi часи боротьби Свидригайяа з Сiгiзмундом припала подiя в iсторiї Церкви, яка, внаслiдок полiтичних ускладнень, не набула належного значення. 1435 року, коли спалено живцем митрополита Герасима, прибув до Царгореду кандвдат Московськвго князя на митрополита - Рязанський єпископ Йона, але там уже поставлено митрополитом грека Iсидора, одного з найвизначнiших освiтою та талантами. Поставлення Iсидора митрополитом мало глибоке корiння. Вiзантiйська iмперiя знемагала пiд навалою туркiв, якi вже заволодiли Балканським пiвостровом i загрожували Царгородовi. Шукаючи засобiв боротьби з ними, цiсар Iван VII Палеолог та патрiярх Йосиф II сподiвалися дiстати допомогу вiд папи. Полiтичне становище спонукало до зближення Церков, до унiї в будь-якiй формi. Цьому питанню мав бути присвячений собор у Феррарi. Мавши на 'увазi репрезентацiю на тому соборi, в Царгородi намагалися провести на керiвнi пости видатних людей, якi могли б з честю провадити ардгiтику; тому виникла кандидатура Iсидора на катедру митропо-яита <всея Руси>. У Москвi Iсидора прийняли досить холодно, а в Литовському князiвствi, захопленому боротьбою Сiгiзмунда з Свидригайлом, не придiлили належної уваги питанню окремої митрополiї. За кiлька мiсяцiв пiсля приїзду до Москви, 1437 року, Iсидор, я супроводi великого почету з єпископiв Суздальського, Псковського, Новгородського, Тверського, духовенства та мирян - разом до ста осiб. - прибув на Собор до Феррари. Але незабаром собор перенесено до Фльоренцiї. Там Iсидор виступав рiшучо й авторитетно за унiю, але пiдходив вiн до тiєї справи не як богослов, а як полiтик i патрiот Вiзантiї. <Лiпше з унiєю повернутися на батькiвщину, - казав вiн, нiж, не прийнявши унiї, втратити батькiвщину>. Де був аргумент, що його прийняли цiсар Iван VII та патрiярх Йосиф. На високий авторитет Iсидора вказує те, що вiн був один iз кандидатiв на патрiярха, коли помер Йосиф II. Собор закiнчився об'єднанням Церков. Iсидор одержав титул кардинала та папського <мата 144О року вiн поїхав через Польщу, Галичину, Литву до Москви. В своєму оголошеннi, зверненому до всiх <русинiв, сербiв, волохiв, iнших народностей та до латинян>, вiн закликав усiх <ярваково шанувати обидвi вiри, якi тепер з'єдналися, однаково вiдвiдувати церкви обох визнань i вважати за правдиве Тiло Христове, вя якому б хлiбi не було воно освячене. Всяка рiзниця мiж Церквами зникала, i обряд втрачав своє значення. Iсидор пробув щось iз рiк у Польщi та в Литовському князiвствi, але там мало-хто цiкавився питанням унiї: в Польщi були захопленi 0бедиямщям з Угорщиною; у Великому Князiвствi забито було Сiгiзмунда, йшли вибори, обрання малого Казiмiра. До того польськi та литовськi католики негативно ставилися до Фльорентiйського собору, i тому сама унiя була в їх очах неправною. Взагалi католицькi Верстви не хотiли унiї. За час перебування у Великому Князiвствi Iсидор не здобув нi опозицiї нi спiвчуття, хiбащо в Київського князя Олелька, який здобув престол, i поставився до унiї сприятливо. Iнакше стояла справа в Москвi, куди приїхав Iсидор 1441 року. Там вiдразу викликав вiн протест проти унiї, i його заарештували. Iсидор втiк до Тверi, де його знову заарештували. Лише в 1442 роцi втiк вiн з в'язницi до Казiмiра. Але становище його тут було ще складнiше, нiж рiк тому. Єпископ Вiденський Матей заборонив йому проповiдувати та служити, а православнi засуджували його за те, що служив у костьолах. Iсидор подався до Риму. Титулу митрополита вiн не склав i виконував митрополичi функцiї, зокрема висвятив Данила Володимирського, але до своєї митрополiї вже не повертався. Вiн почував, - як писав М. Грушев-ський, - що <справу унiї на Русi забито... Русь українська й бiлоруська .. . задержалася супроти унiї в мертвiй пасивностi, властиво її зiгнорувала>. Року 1448, ще за життя Iсидора, поставили в Москвi самовiльно, без згоди патрiярха, митрополита Йону, на сторону якого перейшли українськi князi Свидригайло Волинський i Олелько Київський. Його визнав Казiмiр i року 1451 передав йому всi єпархiї Великого Князiвства - без Галичини. Однак, влада нового митрополита була дуже обмежена: його визнавали тiльки пiвнiчнi еписко- пiї, спикопськi катедри замiщали без його згоди, Полоцький єпископ називав його просто <братом>, а не <отцем> i т. д. 1458 року папа Калiст Ш, на прохання Iсидора, призначив на Київську катедру митрополитом Григорiя Болгарина, що був висвячений ще патрiярхом Царгородським Григорiєм Маммою, та приєднався до унiї. Казiмiр прийняв Григорiя; визнали його всi українськi та бiлоруськi єпископи, крiм одного - Чернiгiвського - який перейшов до Москви. Григорiй незабаром вiдрiкся вiд унiї i був затверджений на катедрi митрополита патрiярхом Царгородським Дiо-нисiем, що не визнавав унiї. Так 1458 року роздiлилися Церкви - Московська та Київська: в Москвi залишився митрополит Йона, на Київськiй катедрi - Григорiй. До Київської митрополiї ввiйшли епископiї: 9 українсько-бiлоруських, а до Московської - 8 великоруських з Великого Князiвства Литовського. Лише двi - Смоленська та брянська - приєдналися до Московського митрополита. Наступник Йони, Теодосiй, iменувався тiльки <Московським>, а не <Київським> митрополитом. Так тривало до 1686 року. Московську митрополiю патрiярх не затвердив, i фактично вона була автокефального. У Великому Князiвствi встановлюється на деякий час обрання митрополитiв, але з затвердженням патрiярхом. Пiсля смерти Григорiя 1475 року був обраний на елекцiйному соборi Мисаїл, єпископ українських князiв. У соборi, крiм єпископiв, брали участь кня-iвата, шляхта, <нарочитiй мужiє>. Пiсля нього ряд митрополитiв :.вув обраний на елекцiйних соборах i затверджений царгородським патрiярхом. Це були: Симеон (1480-1488), Йона Гнезна (1492-1494) ц Макарiй (1494-1497), пiзнiше був забитий татарами й визнаний Православною Церквою святим. Пiсля нього був Йосиф П Болгари-Iюнич (1498-1501). Тут лише стисло подається фактична iсторiя Церкви XV столiття. Докладнiше мова буде далi. ОЛЕКСАНДЕР (1492-1506). Обрання Олександра перервало слабкий зв'язок Великого Князiвства з Польщею. Князiвство почувало повну незалежнiсть вiд Польщi, i Олександер уже не домагався визнання його королем. Обидвi держави жили окремим життям. Коли Олександер просив у полякiв допомоги в боротьбi проти спiльних ворогiв, вони вiдмовляли, поки не буде вiдновлено унiї. 1499 року, коли Польща була настрашена турецьким нападом i просила допомоги, Олександер вiдповiв, що Рада не дасть на це згоди поки польськi пани не створять <справедливi та рiвнi умови>. Року 1501 помер король Ян Ольбрахт, i королiвський престол без боротьби перебрав Олександер. Умовою його обрання був компромiс: <Корона Польська й Велике Князiвство Литовське злучаються в одно неподiльне й одностайне тiло, щоб був один народ, одна нацiя, одне братство, спiльна рада, одна голова, один король I пан>. Король має бути i великим князем, його обирають спiльно урядовцi обох держав; монета має бути спiльна; урядовцi мають складати присягу королевi та великому князевi. Але все це промовляло тiльки за персональну, а не за реальну унiю, якої хотiли поляки. На практицi жадної унiї не було. Литовськi пани, крiм кiлькох урядовцiв, цього акту не пiдписали. Року 1569 вони пояснили польським панам, що в 1501 роцi стани литовськi не прийняли цього акту. Велике Литовсько-Руське князiвство пережило великi змiни за Казiмiра та його наступникiв. Ще за правлiння Сiгiзмунда Кейсту-товича руський елемент опинився в положеннi нижчому, порiвнюючи з литовським i католицьким. За Сiгiзмунда до цього приєднувалося переслiдування аристократiї, незалежно вiд її нацiональности, але за Казiмiра вiдносини вже цiлком з'ясувалися: католицька литовська аристократiя мiцно взяла до своїх рук провiд державного життя. Латинськi єпископи виступають, як члени Ради, в якiй православних не бувало. Литвини-католики займають вищi посади те лише в литовських староствах, як Троцьке, Жмудське, а часто i в бiлоруських; Полоцькому, Вiтебському, а також на Київщинi та Волинi. Жаден русин не був нi воєводою вiденським, нi канцлером. Щоправда, литовська регенцiя зробила для українцiв поступку: Волинь дiстав Свидригайло, а Київ - Олелько. Але Олелько був близький з литвинами, а син його i наступник Семен був одружений з дочкою Гаштовта. Однак, пiсля смерти Семена вже не затверджено на Київського князя Семенового сина Василя, нi його брата Михаїла, а призначено намiсником Мартина Гаштовiа. Кияни його нр хотiли, i лише з вiйськовою силою ввiйшов вiн до Києва. Семен Олелькович дiстав князiвство Слуцьке. Пiсля Гаштовта 1480 року призначено киянина, Iвана Ходкевича, але по ньому - литвина-католика, Юрiя Паца, i лише пiсля нього православного князя Дмитра Путятича, з дрiбного Друцького князiвства. Подiбне становище було на Волинi. Пiсля смерти Свидригайла в 1452 роцi на Волинi теж з'являються на вищих урядах литвини. Незадоволення українцiв та бiлорусiв зростало, i 1481 року виявилося воно у змовi проти Казiмiра: князi - Михайло Олелькович, Iван Голшанський, Федiр Бiльський вирiшили вiддiлити землi по Березину й приєднати їх до Москви. Змова була викрита, а змовникiв страчено. Образи на релiгiйному ?рунтi штовхають православних до Москви. Це погiршувало вiдносини мiж Литвою та Москвою, якi й без того загострювалися на ?рунтi полiтичного суперництва. Цей русько-литовський антагонiзм i нахил руських елементiв до Москви були явищем цiлком ясним, - про це писав у 1470-их роках Длу?ош. За Вiтовта Москва рахувалася з силою Литовського князiвства. Прилучення в 1404 р. Смоленської землi, вплив Вiтовта на Рязанське та Тверське князiвства - свiдчили про перевагу Литви над Москвою. Низка сiверських князiвств добровiльно пiддається пiд владу Вiтовта. Року 1392 Великий князь Московський Василiй I, син Дмитрiя Донського, одружується з дочкою Вiтовта, Софiєю, i вважає це за велику честь, а вмираючи, призначає Вiтовта опiкуном. Навiть, не зважаючи на послаблення Литовсько-Руського князiвства пiсля Вiтовта, воно виглядало сильнiшим, нiж Москва. Пiд час боротьби з Москвою Новгород звернувся до Литви й пiддався Ка-зIмiровi; Казiмiр призначив намiсником Михайла Олельковича, але гой покинув Новгород пiсля смерти брата, сподiваючись одержати в спадщину Київ, i Казiмiр, не призначивши нiкого до Новгороду, допустив розгром його в 1478 роцi. Не пiдтримала Литва i Тверського князя в 1484 р., i Рязанського - в 1480-их рр. У XV ст. в становищi Литовсько-Руського князiвства зайшла кардинальна змiна. Пiд впливом литовського елементу уряд Великого Князiвства дедалi менте звертав увагу на русинiв - бiлорусiв та українцiв, а натомiсть переносив центр ваги на Польщу й легковажив Московське князiвство, яке зростало за його рахунок. В останнiй чвертi XV ст., як згадано вище, чернiгiвськi князi потягли до Москви зi своїми землями. Пiсля смерти Казiмiра Москва вже рiшучо бере участь у пограничних вiйнах: в 1492 роцi московськi вiйська зруйнували мiста Любутськ, Мценськ, Мосальськ, Хлiиень, Рогачiв. У 1493-94 рр. московськi воєводи ходили тна Мезочеськ, Серпейськ, Опакiв, здобули Вязьму. В посольствi до Олександра Московський князь уперше iменував себе <государем всея Руси>. Шукаючи порятунку, литовський уряд запропонував одружити Олександра з дочкою великого князя Московського, Iвана Ш, Оленою. Укладено договiр, згiдно з яким за Москвою залишався вплив на Новгород, Псков, Твер, Рязань; деякi з захоплених мiст Москва повернула Литвi. Але цей шлюб нiчого не змiнив на краще. На сходi швидким темпом iшов процес об'єднання земель грд владою Московського князя. Цьому процесовi вiдповiдала iдеологiчна теорiя, яка ставила московських князiв як спадкоємцiв величi Вiзантiйської iмперiї. Хронологiчно зростання, могутности Московської держави збiгалося з занепадом Вiзантiйської iмперiї пiд навалою туркiв у 1453 роцi. На цьому ?рунтi постає теорiя трьох Римiв: перший Рим упав, другий Рим - Константиноiгiль - теж упав, третiй Рим - Москва - <стоятиме вiчно>. УКРАЇНА ПIД ПОЛЬЩЕЮ Наслiдки Люблинської унiї для України були величезнi. Україна була розiрвана: бiльша її частина перейшла до Польщi - Галичина, Холмщина, Волинь, Подiлля, Брацлавщина, Київщина, Пiдляшшя. За Великим Князiвством Литовським залишилися бiлоруськi землi по Вiтебськ, Оршу та Мстиславль; українськi землi: все Берестейське восвiдство та Пинщина. Буковина з середини XIV ст. перебувала в складi Молдавiї, а коли Молдавiя 1564 р. визнала протекторат Туреччини, з нею перейшла пiд турецьку зверхнiсть i Буковина. Закарпаття, пiсля недовгого правлiння Корiятовичiв, дiсталося пiд владу Угорщини. Пiсля поразки Угорщини в 1526 р. i подiлу мiж Туреччиною, Австрiєю та Семигородом, -Закарпаття теж подiлено: Пряшiвщина та Ужгород опинилися пiд Австрiєю, а схiдня частина - пiд Семигородом. Значна частина України опинилася пiд владою Москви: все сто-чище Десни i Сейму по Остер i Гомель над Сожею, навiть верхiв'я Псла, Ворскли i Дiнця. В 1513 роцi московське вiйсько здобуло Смоленськ, в 1563 - Полоцьк. Десятки чернiгiвських та новгород-сiверських князiв разом iз своїми землями перейшли до Москви, поклавши початок родам: Одоєвських, Масальських, Воротинських, Трубецьких, Бєльських та iнших. Литовське Князiвство втратило не лише свої землi, а й державне значення. Спiльне життя з Польщею не налагоджувалося. Литовськi патрiоти боронили свої права i трималися на спiльних соймах окремо. Найбiльше втратила Україна: нацiональне життя i нацiональнi традицiї зазнали тяжких ударiв. Польська шляхта згiрдливо ставилася до всього чужого, i перед українцями постала дилема: або зректися полiтичного життя, або польонiзуватися. Поволi польське право, мова, католицизм ширилися так, як то було в Галичинi. Король дiстав необмежене право роздавати землi, i цим широко користалися поляки. В Польщi давно вже вичерпано було вiльнi землi, а в зв'язку з загальною економiчною коньюнктурою в Европi збiльшився попит на збiжжя, i сiльське господарство стало прибутковим. Це викликало бажання побiльшувати площу орної землi. Майже негайно пiсля Люблинської унiї починається широка роздача землi польським панам на Київщинi, Брацлавщюгi, на Заднiпров'ї, що славилися родючим чорноземом. В Українi з'являються величезнi лятифундiї <королев'ят> - польських ма?натiв: Замойськi володiли землями вiд Тернополя до Паволочi, Тарновськi - Уманщиною, Конецпольськi мали староства Барське, Плоскiров- ське, Чигиринське, Корсунське, Переяславське, Гадяцьке, Миргородське. Найбiльше одержали Вишневецькi - Олександер та Михайло: в 1590 р. все Посулля, що наприкiнцi XIX ст. охоплювало Полтавську та частину Чернiгiвської губернiй. Землi цi були слабо залюдненi, i, щоб привабити селян, в цих лятифундiях встановлено <слободи>, пiльговi роки, вiд 20 до 40, протягом яких вони не платили податкiв i не робили панщини. Люди з усiх частин України з неймовiрною швидкiстю стали заселювати тi землi. Iнженер Боплян, який служив у Конецпольських, писав, що вони заснували 50 слобiд; у Тарновських виросло 110 мiстечок та 200 сiл. Окремi пункти були густо залюдненi: в Ромнi було 6000 господарств, у Лохвицi - 3325, у Лубнях - 2646, Пирятинi -1749. Литовськi полiтики довгий час не вважали свою поразку за безнадiйну. Пiсля смерти Сiгiзмунда-Ав?уста в 1572 роцi вони сподiвались повернути українськi землi, але зв'язувала тяжка вiйна з Москвою, яку Литва не могла вести без допомоги Польщi. Кандидатами на литовський престiл були французький принц Генрiх Вааiюа та Iван IV Лютий, цар Московський. Iван IV ставив умовою розрив з Польщею, але це рiшуче вiдхилили литовськi посли. Нарештi Литва та Польща спiльно обрали Генрiха Валюа, але за короткий час вiн утiк до Францiї, де посiв королiвський престiл, як Генрiх II. Настало знову мiжкоролiв'я, i Литва спробувала висловити свiй протест, не взявши участи в соймi 1573 р. Вона мала власного кандидата на великого князя - австрiйського принца Ернста. Але повторилася та сама нерiшучiсть, i протест закiнчився визнанням за Великого князя Стефана Баторiя, обраного королем Польщi (1573-1586). Його енергiя в боротьбi з Москвою, тактовне поводження з Литвою (за нього пiдготовлено до друку III редакцiю Литовськогс статуту в дусi автономности Литви), тiснiше зв'язали Литву з Польщею. Пiд час безкоролiв'я пiсля смерти Стефана Баторiя в 1586 р Литва зробила знову спробу розiрвати з Польщею, але примирилася на кандидатурi Сiгiзмунда III Вази (1587-1632), королевича шведського. Правлiння Сiгiзмунда III тривало 45 рокiв i було найтяжчим часом для України i навiть Польщi. Все його правлiння було заповнене вiйнами для здобуття корон шведської та московської. Фанатичний католик, Сiгiзмунд III не мав популярности в Швецiї, i в 1588 р. шведським королем став його дядько, Карло. Почалася довга вiйна зi Швецiєю, яка коштувала Польщi багато грошей та людей, але Сiгiзмундовi корони не дала. В iсторiї України ця вiйна важлива тим, що вперше виступило в нiй українське козацтво, як вiйськова органiзацiя. Ще тяжчою для Польщi була вiйна за московську корону. З 1598 року в Московському царствi вимерла, зi смертю царя Федора, династiя так званих <Рюриковичiв>, власне нащадкiв Юрiя Довгорукого, i почалося <Смутное Врем'я>. Обраний Земським Собором, цар Борис ?одунов неспроможний був забезпечити спокiй та тверду владу. В 1604 роцi на Москву вирушив претендент на престол пiд iменем сина Iвана IV - царевича Димитрiя, що загинув у таємничих обставинах в 1591 р. Його визнала Чернiгiвщина, т. зв. Сiверська Україна, пiдтримали приватнi полки польських панiв та українськi й донськi козаки; переходили на його бiк i московськi вiйська. В 1605 р. Димiтрiй зайняв престол, але в 1606 р. був забитий. На деякий час царем став Василiй Шуйський, проти якого в рiзних мiсцях почалися повстання, серед яких керiвну ролю грали мiста Сiверської України, з ватажками - воєводою путивльським, князем Шаховським та колишнiм холопом Болотнiковим. Повстанцiв розбито. Тим часом у Стародубi з'явився новий претендент на престол пiд iменем Димитрiя, що нiбито врятувався вiд смерти. Осередком його вiйська стало Тушино. Його визнали: вдова Димитрiя I, Марина, з польського роду Мнiшкiв, багато бояр, навiть штрiярх Фiлапет. колишнiй боярин Романов. Не мiгши подолати <тушинцiв>, Василiй Шуйський звернувся по допомогу до Швецiї. Тодi Сiгiзмунд III рушив походом на Москву, але зупинився пiд Смоленськом, якого не мiг здобути протягом 21 мiсяця. В 1610 р. бояри скинули Василiя Шуйського й запропонували обрати царем Сiгiзмундового сина Владислава, з умовою, що вiн має перейти на православ'я. Проте, Сiгiзмунд не вiдпускав Владислава, бо хотiв сам бути царем. Почалася Окупацiя Москви польськими вiйськами. Польща не вiдмовлялася вiд своїх <прав> на Москву навiть пiсля того, як у 1613 р. на Земському Соборi обрано царя - Михайла Романова. В 1613-1614 рр. Владислав ходив на Москву, щоб <узяти сзое царство>, але зазнав невдачi. Угодою про перемир'я на 1472 рокiв затверджено за Польщею Смоленську та Чернiгово-Сiверську землю. Року1632, пiд час мiжкоролiв'я пiсля смерти Сiгiзмунда III, московське вiйсько вирушило проти Польщi, але пiд Смоленськом зазнало поразки. Року 1634-го пiдписано Поляновський <вiчний мир>, яким остаточно закрiплено за Литовсько- Польською державою Смоленську та Чернiгово-Сiверську землi, а Владислав зрiкся претен-сiй на московський престол. У цих польсько-московських походах українське козацтво брало поважну участь. У вiйську Сiгiзмунда пiд час облоги Смоленська було коло 30.000 козакiв. Пiд час походу Владислава на Москву в 1618 роцi козаки врятували королевича вiд полону. Року 1632 польське вiйсько мало яких 9.000 воякiв, а козакiв було 20.000 пiд командою гетьмана Тимоша Орендаренка. Вони брали Смоленськ, Калугу, Вязьму. Так, наприкiнцi XVI та на початку XVII ст. козаки почали вiдiгравати щораз бiльшу ролю в iсторiї Польсько-Литовської держави. ПОЛIТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКIЙ ДОБI ЕВОЛЮЦIЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В XV-XVI СТОЛIТТЯХ Вище вже згадувано, як поступово зростав на захiднiх землях України польський вплив. Вiн поширювався не однаково. Передусiм пiдпала йому Галичина, з першої польської окупацiї. Пiдпало й Пiд-ляшшя наслiдком численної польської колонiзацiї, хоч воно не належало Польщi. Натомiсть Волинь, Берестейсько- Пiнськi землi, Брацлавщина, Київщина - майже не зазнали польських впливiв до Люблинської унiї. Найменше ширилися вони на Сiверщинi та Переяславщинi. Берестейщина найбiльше пiддалась литовському впливовi. Але в литовському правi з самого початку велике мiсце належало староруським впливам, бо впливали i українськi i бiлоруськi звичаї. Уже в XIV ст. не залишилося в Литовському князiвствi чисто литовського права: його замiнено правом руським, щоб прихилити українцiв, а з другого боку тому, що взагалi культура литовська стояла настiльки нижче, нiж руська, що не могла конкурувати з нею. Таким чином впливи трьох культур - староруської, литовської та польської створили суспiльнi, економiчнi та культурнi умови життя українських земель Правобережжя. Консервативному ставленню до українських традицiй литовського уряду сприяла й децентралiзацiя управлiння: там, де не збереглися князi iз старих династiй, землi дiставали нових, здебiльшого родичiв ?едимiна, якi наслiдували старi традицiї. Лише правлiння Ягайла та Вiтовта поклало край децентралiзацiї: почався <погром князiв ?едимiновичiв>, i до кiнця XV ст. лишилися тiльки Свидригайло Волинський та Олелько Київський, ставши в ряд з колишнiми українськими князями, позбавленими державних прав. Однак, землi й далi зберiгали свої права, автономiю, а боярство - широку монополiю в управлiннi. Цi права пiдтверджувалося <земськими привiлеями>. Найбiльше зберегли свою автономiю бiлоруськi землi - Полоцька та Вiтебська, якi ще за княжої доби мали самоуправлiння i укладали <ряди> з князями. На початку XVI ст. землю репрезентували <князi, бояри, мiщани i вся земля>. Стани брали участь в судi намiсника, мали свiй скарб, вели зносини з нiмецькими мiстами, а головне - мали право вимагати змiни <нелюбого> намiсника. Київщина одержала привiлеї уже вiд Казiмiра, пiсля смерти Семена Олельковича, р. 1507, Волинь - 1501 i 1509 рр. Скрiзь пани-шляхта мала право брати участь в управлiннi, на з'їздах, полаго-джувати земськi справи, висилати своїх деле?атiв до сеймiв. Iншi обставини склалися на землях, що перейшли пiд владу Польщi в Галичинi, на Подiллi, Холмщинi, Белзщинi, Пiдляшшi. На вiдмiну вiд литовського уряду, який визнавав вищiсть української культури, польський дивився на неї згiрдливо. Українська шляхта, яка одна могла захищати українськi iнтереси, втратила та звязана рiзними оомеженнями, яких Пiд тиском тих обмежень вона тратила ав злилася з польською шляхтою. ст. заникають вже й рештки руського i значнiшого боярства потопає а фольклер зберiгають лише селяни. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД На чолi Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. Вiн здобував престiл на змiшаних пiдставах наслiдування одного з синiв Великого князя. Вiн сполучав у ^конодавчу, виконавчу й судову владу, був зверхнiм збройних сил, провадив дипломатичнi зносини з iншими народами, проголошував вiйну та мир, призначав i звiльняв зних урядовцiв. Становище Великого князя перейшло велику еволюцiю. В XIV його влада обмежувалася Вiденським удiлом, з яким була зв'язана влада над удiльними князями. В останнi роки XIV i до середини XV ст. вся влада зосередилася в руках Великого князя, i з Панами-Радою вiн радився лише з своєї волi. Наприкiнцi XV ст. Пани-Рада, за привiлеями 1492 та 1506 рр., подiляють з Великим князем зверхнi права, позбавивши його права вести самостiйно дипломатичнi стосунки, видавати закони, призначати на уряди. Пiсля ЛюблинськоЇ унiї 1569 р. всi права переносяться на загальношляхетський литовсько-польський <Сойм Вальний>, що три-. вае до занепаду Литовсько- Польської держави. Престолонаслiдування теж зазнало значної змiни. Спочатку спадкоємця призначав князь-батько, не обмежений правами старшинства; вiн мiг передати стiл i молодшому синовi. З 1440 року вперше обрано проти волi батька - короля Казiмiра. Новообраного Великого князя урочисто оголошували Великим князем i вiн складав присягу-обiцянку рядити згiдно з старими звичаями. Зазнали змiни прерогативи князiвської влади. З XV стол., як згадано вище, законодавчу владу князь подiляє з Панами-Радою, а з XVI - iз загальношляхетським сеймом. З XV ст. суд над усiм князiвством перейшов вiд удiльних князiв до Великого князя, i по всiх землях сидiли його намiсники. З кiнця XV ст. Пани-Рада здобули право суду разом з Великим князем. З XV ст. в справах провiнцiяльної та центральної адмiнiстрацiї вирiшальний голос належав Панам- Радi. Значне мiсце в структурi держави належало удiльним князям. Нащадки українських князiв, а пiзнiше ?едимiновичi, залишилися зверхниками своїх земель, але з XV ст., з привiлею 1434 року, вони вже стають пiдданими Великого князя i втрачають свої державнi права. Удiльний князь мав бiля себе раду, що складалася з служилих бояр, значних урядовцiв, єпископiв. У своїй землi вiн був найвищим суддею, адмiнiстратором, командував вiйськами, збирав податки. Великий князь не мав права втручатися в адмiнiстрацiю або приймати апеляцiї на присуд удiльного князя. Другим чинником центральної влади були Пани-Рада. Спочатку в Радах брали участь ?едимiновичi, бояри, урядовцi та мiщани, але вирiшальний голос мали тiльки ?едимiновичi. За Вiтовта, з 1401 року, до голосу приходять службовi князi i магнати - маєткова аристократiя, на яку спирається Вiтовт. Але Рада не була державною установою, i Великий князь не був зобов'язаний слухатися її порад. Пiд кiнець правлiння Казiмiра Великокняжа Рада - Пани-Рада - подiляє владу з Великим князем: у його вiдсутностi веде закордонну полiтику, провадить суди, проголошує мобiлiзацiю. Року 1492 зле?алiзовано правне становище й унормовано склад Ради та її компетенцiю. Спочатку до неї належали 4 католицьких єпископи, деякi з удiльних князiв, намiсники бiльших земель, з урядовцiв - канцлер, маршалок, пiдскарбiй земський, гетьман найвищий та ще дехто. В XVI ст., коли вже не було удiльних князiв, загальне число провiнцiяльних i центральних урядовцiв досягле 80. Вступ до Ради був вiдкритий лише для католикiв, хоч бували вийнятки, наприклад, князь Острозький та iндгi. Велике число членiв робили Раду негнучкою, Тi тяжко було скликати, i тому Великий князь користався Тайною Радою з 8-10 осiб, серед яких були латинськi єпископи, воєводи, каштеляни, великокняжi урядовцi. Пiсля Люблинської унiї Вальний Сойм перемагає Панiв-Раду. Ще з середини XV ст. князь починає, за прикладом Польщi, втягувати до державних справ дрiбну шляхту; так, у 1440 р. вперше загал шляхти бере участь в обраннi князя, що стає надалi традицiєю: обирають - шляхта та Пани-Рада. Сойми породили привiлеї шляхтi, якi звiльняли її вiд обов'язкiв платити податки. В XVI ст., коли вiйни стали частiшими, треба було питати поради шляхти i згоди Її на сплату податкiв на вiйну. Другий Литовський Статут 1529 р. вже визнав Вальний Сойм як державну установу, В 1564 роцi визначено точний порядок шляхетського представництва на сеймах: шляхта мала обирати на повiтових соймиках по два посли, яким давали писану iнструкцiю. Таким чином сойми стали установами парляментарного характеру, але репрезентована на них була лише шляхта. Компетенцiя сойму повторювала компетенцiю Великого князя та Панiв-Ради. За Люблинською унiєю сойм Великого Князiвства Литовського зливається з Сеймом Речi Посполитої. Тодi виявилася потреба порозумiння литовських депутатiв перед загальним сеймом Речi Посполитої, i так виник <головний сойМик Слонiмський>, скликуваний перед загальним сеймом; крiм делегатiв, у ньому брали участь члени сенату. Крiм Слонiмського соймика були повiтовi, що їх скликав король перед загальним соймом. Вони давали iнструкцiї делегатам, вiд яких тi не повиннi були вiдступати. Таких соймикiв було 22, вони обирали по 2 делегати. Центральна адмiнiстрацiя складалася спочатку з урядовцiв Вiденського князя. Згодом до них приєдналися урядовцi, що перейняли справи всього Великого Князiвства Литовського. Тому стало по два однойменних урядовцi, що з них перший був помiчником другого. Першою особою був маршалок земський, який у вiдсутностi Великого князя головував на зборах Панiв-Ради. Маршалок двiрський був його заступником. Державною канцелярiєю вiдав канцлер, а заступником його був пiдканцлер. Фiнансами завiдували земський пiдскарбiй та його заступник - двiрський пiдскарбiй. Командували вiйськом - гетьман земський (пiзнiше великий) та гетьман двiрський (чи польний). Мiсцева адмiнiстрацiя з'явилася пiсля лiквiдацiї удiльних князiв, яких замiнили у великих волостях намiсники-старости. У великих мiстах - у Вiльнi, Троках та Києвi - були не старости, а воєводи, але вони мали iнший характер, нiж староруськi воєводи. Намiсники менших мiст називалися державцями. Ще нижче стояли їiюни. Територiя староста (<Повiт>) була неоднакова: меншi повiти були в Литвi, бiльшi в Українi. Намiсник або староста був не лише урядовцем, який виконував державнi функцiї, але й управителем державних доменiв з їх господарством - великокняжих дворiв. Старости збирали податки, стежили, щоб не пустiли селянськi ?рунти, виконували суд, пильнували за обороною своєї територiї, за справнiстю замка, забезпеченням його зброєю та припасами. Серед помiчникiв старости, що мали староруськi назви - тiюнiв, детських - з'явилися новi: вознi, що виконували судовi рiшення, приводили позваних на суд; в кожному повiтi були хорунжi, городничi, що мали нагляд над замком, мостовничi тощо. Функцiї старости були рiзноманiтнi, крiм адмiнiстративних також полiцiйнi. У складi Корони Польської українськi землi подiлялися на во-евiдства: Руське, Волзьке, Подiльське, Волинське, Київське, Брац-лавське i в 1630 роцi - Чернiгiвське. На чолi воєвiдств стояли воєводи з широкою владою. Помiчниками їх були каштеляни. ВIЙСЬКО Вiйсько Литовсько-Руського Князiвства складалося з двох частин: народного <ополченiя> та .постiйного вiйська. З бiгом часу народне <ополченiє> втрачало своє значення, залишаючись тiльки для оборони замкiв пiд час нападiв татар або для розвiдок - чи не насувається ворог. Для далеких походiв воно не надавалося, бо не мало вiдповiдної зброї та вишколу. Тому головна увага уряду була звернена на постiйне боярське вiйсько. Вище вже була мова про те, що бояри за службу у вiйську одержували землi. Вельможi, магнати висилали до вiйська загони своїх людей пiд власними прапорами: за статутом 1527 року по 1 вояковi з конем - з 2400 моргiв. Середньозаможнi бояри висилали по 2-3 воякiв, добре озброєних. Панцернi слуги служили самi, без слуг, у панцерах. У Галичинi, пiсля польської окупацiї, встановлено польськi порядки, i обов'язки галицьких шляхтичiв були тяжчi, нiж шляхти iнших частин Польщi. Вони не мали права продавати землi, щоб не зменшувалося число зобов'язаних до служби, за закордоннi походи їм не платили, як платили в Польщi, i вони не мали права - з огляду на постiйну небезпеку нападiв - без дозволу виїздити з своїх маєткiв у Галичинi. За польським зразком, головну увагу в литовському вiйську придiляли кiннотi, що складалася з <копiйникiв> - воякiв iз довгими списами та мечами, i стрiльцiв - у легких панцерах, з луками або кушами. Пiхота мала броню, щити, мечi та луки. Зброя була рiзноманiтна: сокири-балта, бердишi, чекани; мечi були теж рiзних ти- пiв: довгi, короткi - тесаки, рапiри, кончари тощо. Зброю виробляли переважно у Львовi, де був <цех мечникiв>. З XIV ст. почали вживати порох. У 1394 роцi вперше у Львовi появилися гармати) а в 1468 роцi засновано <людвисарню>, де їх виливали. Спочатку палили з гармат камiннями i лише з кiнця XV ст. стали робити залiзнi ядра. Пiзнiше з'явилася вогнепальна зброя. Вперше згадується пищалi у вiнницькому замку в 1471 роцi: меншi, <ручницi>, i бiльшi, <гакiвницi>. В половинi XVI ст. вводять новi роди зброї - <аркебузи> та iн. Виробництво куль та пороху лежало на обов'язку пушкарiв. Введення вогнепальної зброї змiнило характер воєн, збiльшило значення постiйного вишколеного вiйська, а також ускладнило оборонну технiку. В давнi часи укрiпленi замки були переважно дерев'янi, будованi на горах, оточенi ровом з водою i валом. Часто будували їх на високому березi рiки. Найбiльшим замком XVI ст. був Житомирський, далi йшли Вiнницький, Канiвський, Чорнобильський. Стiни їх складали з окремих зрубiв iз дубових брусiв, городень, виповнених землею i облiплених глиною. Над валом був дерев'яний паркан iз стрiльницями. Над стiнами висотiли мурованi вежi, або башти, подекуди з плескатим дахом, на якому ставили гармати. Число башт було рiзне: в Овручi - одна, в Києвi три. Мурованi замки вiдомi ще з ХIНI ст. - в Холмi, Кам'янцi Литовському, в XIV ст. у Львовi, Галичi, Перемишлi, Кам'янцi По-дiльськоiму. Здебiльшого будували їх на високих горах, наприклад в Острозi на Волинi, Кам'янецький на Подiллi. З найбiльших 'був замок у Барi, розташований на 2 гектарах площi, замок у Кам'янцi на Подiллi - на 4 гектарах. Бували зовсiм маленькi, як Пилява, Суткiвцi на Подiллi - по 50 метрiв. В кожному замку були глибокi колодязi: в Пiдгiрцях - у Галичинi та Кам'янцi-Подiльському на 36 метрiв глибини; в Крем'янцi викопали колодязь на 40 метрiв глибини, але води не досягли. Форма мурованих замкiв була рiзна, а спiльними були вежi по кiлька поверхiв, на них стояли гармати, а в стiнах були стрiльницi. СОЦIЯЛЬНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКIЙ ДОБI а) Князiта пани. Найвищу верству населення в Литовсько-Польськiй державi становили князi - нащадки українських удiльних князiв, якi, хоч i позбавленi державних прав, зберегли свої великi земельнi володiння. Пiсля розгрому Вiтовта до українських князiв приєдналися князi ?едимiновичi, позбавленi теж своїх кня- зiвств: Оль?ердовичi, Корiятовичi, Корибутовичi, Любартовичi та iншi. Вони разом творили могутню верству ма?натiв, <княжат>, аристократiю. Найбiльше українських князiв збереглося на Чернiгiвщинi, але вони поволi переходили до Москви, здебiльшого з своїми землями, творячи там аристократичнi роди князiв Трубецьких, Брянських, Волконських, Масальських i iнших. Iнший характер мала Волинь, де збереглося коло ЗО княжих родiв, якi вiдiграли велику ролю в її полiтичнiй та культурнiй iсторiї. Серед них найвизначнiшими були Заславськi, Четвертин-ськi, Ружинськi, Порицькi на чолi з князями Острозькими, якi в XVI ст. володiли понад 1.000 сiл. До княжат наближалися багатством бояри: Боговитини, Монтовти, Семашки, Сенюти, Загоровськi, Гуле- вичi, Немиричi й iншi. Княжата виходили на вiйну не пiд загальною хоругвою, а пiд власною, i тому називалися <панами хоруговими>. Iз своїх маєткiв вони повиннi були давати по одному озброєному вояковi з 8 селянських господарств. Про розмiр маетностей ма?натiв свiдчать числа вершникiв, яких вони виставляли. 1528 року виставили: князь Слуцький - 433, Острозький - 426, Радзiвiлл - 260, Кишка - 294, Ходкевич - 197 i т. д. З усього вiйська, яке виставляла Волинь, магнати давали коло 3/4 частину, тобто ма?нати давали 900, а решта 300 воякiв. Найбiльше магнатiв було на Волинi; на Побожжi, Берестейщинi i Пiдлящшi було розвинене дрiбне володiння; на Київщинi i на Брацлавщинi не було жадного хоругового роду. Магнати володiли великими маетностями i посiдали вищi уряди. З ма?натiв складалася Рада Панiв, що, як уже зазначено, була спiвучасницею влади Великого князя i до 1569 року була найвищою державною установою Великого Князiвства Литовсько-Руського. Магнати були звiльненi вiд пiдсудности провiнцiяльнiй адмiнiстрацiї, а пiдлягали судовi самого князя. Iншi умови створилися на Подiллi, бо там не збереглося старих українських боярських родiв i туди в ХУ-ХУI ст. посунули польськi роди: Одровонжi, Бучацькi, Гербурти, Фредри, Конєцпольськi, Потоцькi та спольщенi українськi, як Струси, Кирдеї, Чурили. Найкращi землi захоплювали поляки, найгiршi залишалися українцям. Боярство в Галичинi у 1430 роцi було зрiвняне з польською шляхтою. Польськi королi роздавали полякам землi, i значна частина українського боярства потонула в польськiй масi, а частина емiгрувала на Подiлля та Волинь. У XVI ст. в Галичинi вже не залишилося боярських родiв, якi трималися українських традицiй, лише серед дрiбної шляхти зберiгалися вони. Року 1509, як уже була мова вище, на Галичину пiшов волинський воєвода Богдан. Цей похiд мав українське забарвлення, i до нього пристало багато галицької шляхти. Так само було, коли на Галичину пiшов Андрiй Барул, що називав себе <спадкоємцем Руси>. Становище шляхти в землях Волзькiй, Холмськiй i Пiдляськiй було ще гiрдие, бо там була спольщена i вища, i дрiбна шляхта. Нижче вiд магнатiв-панiв стояла шляхта, яка жила на господарських землях, одержуваних за вiйськову службу. Шляхта давала головну масу постiйного вiйська, якого завжди потребувало Литовсько-Руське Князiвство, оточене з усiх бокiв ворогами. Навiть удови, якщо дiставали у спадщину маєток, на заклик мусiли виставляти озброєних людей. За це уряд щедро надавав шляхтi рiзнi привiлеї, якi звiльняли її вiд податкiв, пiдлеглости мiсцевiй адмiнiстрацiї тощо. Шляхта не була замкненою верствою: до неї могли переходити селяни, поповичi. Нижче стояли бояри, щс є в Литовському Князiвствi мали iнше значення, нiж за княжої доби. Це були службовцi, якi виконували рiзнi повинностi: розвозили пошту, виконували <подорожну>, <путну> службу (<путнi> бояри) тощо. Серед них було чимало зубожiлих старих бояр, а також смердiв - селян, колишнiх невiльникiв. Ще нижче стояли <панцернi слуги>, якi теж жили на землях. одержаних вiд уряду. Вони служили у вiйську персонально, не маючи обов'язку приводити своїх людей. Городельський привiлей 1413 р. внiс багато нового: всi шляхтичi мали бути католиками i своїх дочок мусiли одружувати лише з католиками; крiм того, всi вони повиннi були мати свої герби, а для того мусiли приписуватися до польських родiв, що мали герби, звичайно, за їх згодою. Цi пункти Городельського привiлею скасував Великий князь Сi?iзмунд-Ав?уст у 1563 роцi, а Люблинська унiя з усiх цих груп утворила єдину шляхетську верству. б) Мiщанство. Мiсто на Поднiпров'ї було пiдвалиною полiтичного суспiльного життя давньої Руси, i його торговельнi iнтереси керували полiтикою. Устрiй Литовської та Польської держав не давав можливости мiстам розвиватися, бо центральне мiсце належало магнатам, а пiзнiше - шляхтi. Фокусом економiчного життя став шляхетський фiльварок, а не мiсто, яке жило своїм вiдокремленим життям. Мiське населення України доби Середньовiччя було зорганiзоване на нiмецький взiрець, подiляючись на корпорацiї, в яких упривiлейоване становище мало купецтво. Всi категорiї людности були зб'еднанi в цехи: лiкарiв, аптекарiв, спiвакiв, адвокатiв, музик, ремiсникiв. В Українi цехова органiзацiя з'являється ще в XIV ст.: грамота 1386 року згадує шевцiв Перемишля, якi творили замкнену корпорацiю з обмеженим числом членiв. Аналогiчна корпорацiя була у Львовi. В XV ст. цехи поширилися вже по всiх мiстах України. Цех був самоуправною громадою з власним статутом, судом i виборним <цехмiстром> на чолi. Члени цеху були зв'язанi суворою цисциплiною i час вiд часу вiдбували сходини, на яких обговорювали поточнi справи. Цеховим майстрам пiдлягали пiдмайстри та учнi. Пiсля певного числа рокiв навчання пiдмайстер складав iспит, предкладаючи свою досконало виконану роботу, свiй <МеiзIегзШсIс>. <шедевр>, i тодi, за згодою всього цеху, мiг бути прийнятий як майстер. Але цього було тяжко досягти. Кiлькiсть майстрiв була цехом устiйнена, i в iнтересах майстрiв було не збiльшувати числа майстрiв. Цех пильно дотримувався своїх устав. Цеховий провiд стежив за якiстю продукцiї своїх членiв, слiдкував за тим, щоб не було <бракiв>-недокладностей у роботi своїх членiв, та щоб не було конкурентiв поза цехом. Члени цеху, виннi в порушеннi статуту й мо- ралi, були каранi, навiть виключуванi з цеху. Вони не мали права обминати рiшень цехового суду. Цехи мали свої свята, своїх патронiв, iкони, прапори. В цiлому цехова органiзацiя захищала iнтереси продуцента i не рахувалася з iнтересами споживача, покупця. Але на свiй час вона мала позитивне значення, бо пiдносила якiсть продукцiї, вводила контроль над нею i об'єднувала ремiсникiв певного фаху. Негативною стороною була надмiрна регляментацiя i позбавлення свободи молодi, що вiд- кривало простiр для визиску її майстрами, для пiдкупу та хабарництва. Рiвнобiжно з розвитком цехової органiзацiї бiльшi мiста виключалися з-пiд юрисдикцiї мiсцевої адмiнiстрацiї i набували права самоврядування на пiдставi нiмецького, так званого Магдебурзького права. Це сприяло економiчному розвитковi мiст i перетворювало мiщанство на окремий замкнутий стан. Першим у 1339 роцi дiстав Магдебурзьке право Сянок. Провiд у мiстi належав Мiсцевому патрицiятовi, який складався з найзаможнiших родин, що не допускали до свого кола <чужих> людей. Патрицiї тримали в своїх руках посади довiчно i передавали їх у спадок своїм родичам. У Львовi, наприклад, вся влада була зосереджена в руках кiльканадцятьох родин. Лише 1577 року його населення набуло права обирати <колегiю мужiв> з обмеженими контрольними правами. На чолi мiського самоврядування стояли вiйт та бурмiстри; лава з лавниками була судовою органiзацiєю, а рада з радниками - адмiнiстрацiйною. Виконавчими органами були писар та шафарi. Статути Ма?дебурзького права у бiльшiй частинi мiст застерiгали, що правне населення мiста повинно належати до римо-като-лицької вiри. Це вносило тяжке ускладнення в життя мiст, де бiльша частина людности була православна. Ледве вдалося їм дiстати право обирати одного-двох представникiв до лави та ради. У Львовi, наприклад, православнi українцi не мали права займати жадної посади, i навiть мешкати могли лише в невеликiй дiльницi мiста (Руська вулиця). Так само було в Перемишлi, Дрогобичi тощо. в) Селянство. Селянство було антиподом шляхти: що бiльше шляхта здобувала прав та багатства, то бiльше втрачало їх i убожiло селянство. Цей процес характеризує увесь перший перiод литовсько-польської доби й закiнчується Люблинською унiєю - закрiпленням селян усiх категорiй, що знайшло правне оформлення в III Литовському статутi. На початку доби серед селянства України були тi самi три великi категорiї, що й за княжої доби: вiльнi селяни - смерди; невiльники, раби, челядь; селяни напiввiльнi - закупи. Вiльнi селяни мали власнi землi, господарства. Спочатку вони зберiгали свої права, i їх називали <тяглими>, бо вони несли <тягло>, та <похожеми>, бо мали право переходити з мiсця намiсце. Закон боронив права вiльних селян. За вбивство вiльного селянина каралося як за вбивство шляхтича, хоч кара була менша. Селянин мiг виступати в судi як свiдок, мiг бути свiдком при складаннi тестаменту тощо. Головно вiн мав права ва землю, якi базувалися на <Руськiй Правдi>: мiг її продати, подарувати, заставити, передати в спадщину. Мiг викорчувати землю в лiсi i володiти нею. Набуття шляхтичем помiстя не позбавляло селян права на землю. В селах iснували сiльськi громади. На чолi сiльської громади стояв <старець>, <отаман>, або <староста>, а при ньому громадська рада, <добрi люди>, або <мужiє>. Старосту та раду обирали на рiк. Громада вiдповiдала за сплату податкiв та видання злочинцiв. Старець з <добрими людьми> мав право суду, який вiдбувався на громадському вiчi, так званiм <копа>, тому й суд мав назву <копний суд>. Деякi громади на пiдставi привiлеїв були вилученi з адмiнiстрацiї панських i навiть державних уряд. Селяни жили <дворищами> - громадками переважно родичiв, хоч могли бути там i стороннi люди; вони мали голову i членiв, так званих <поплечникiв> або <потужникiв>. У всiх офiцiйних справах уряд рахувався тiльки з головою. В дворищi бувало кiлька хат, i всi вони перед державою, як цiлiсть, були одиницею оподаткування - <тягла>. Земельна посiлiсть дворищ була неоднакова: вiд- 33 моргiв (19,5 десятини) до 500 моргiв. Кiлька дворищ об'єднувалися в село, а кiлька сiл становили волость, адмiнiстрацiйну одиницю. З XVI ст., пiд впливом польського права, вiдбувається еволюцiя права землеволодiння селян. Селянську землю починають вважати належною державi або панам. В судах щораз частiше заперечується право селянина продавати власний ?рунт. Цю практику затвердив у 1588 роцi III Литовський статут. Бажання держави унiфiкувати розмiр дворищенського землеволодiння та збiльшити тягла селян викликало в 1528 роцi встановлення <Устави на волоки>. Нова система визначила точно розмiр <волок> - 33 мор?и на дворище, себто 19,5 десятин; решту землi, <зайву>, переведено на шляхту. На цих землях пани влаштовували свої фiльварки, уважаючи вiдiбранi землi за свою власнiсть. До за- ведення нової <установи> спонукала також змiна в економiцi Евро-пи. В XVI столiттi збiльшується попит в Европi на збiжжя i викликає прагнення шляхти здобути якомога бiльше цього збiжжя. <Устава на волоки> значно обмежила права переходу селян. Щоб забезпечити шляхту збiжжям на експорт до Европи, <Устава> встановлювала для селян низку натуральних повинностей. <Путнi> бояри та <панцернi слуги> дiставали по двi волоки, селяни - незалежно вiд того, скiльки в них було ранiше землi - одну волоку на дворище. Спочатку волоки встановлювалося на державних землях, а потiм i на панських. Першi волочнi перемiри проведено в Бiлiй Русi та Полiссi, потiм на Волинi наприкiнцi XVI ст., на Київщинi ще пiзнiше. Залежнiсть селян вiд панiв не обмежувалася виконанням по-винностей: держава надiлила панiв правом суду над селянами, що стало їхнiм новим джерелом прибуткiв. Спочатку це право надавалося лише окремим особам, а з 1457 року його поширено на всiх землевласникiв. Лише тяжкi злочини залишалося в компетенцiї державних судiв: розбiй, наїзд, насильство над шляхтичем, покалiчення шляхтича та пiдпал. Залежно вiд характеру повинностей, селяни подiлялися на три категорiї: I. Тяглi селяни, якi працювали у пана на рiллi з своєю худобою; таких було найбiльше. Спочатку працювали вони 8-10 днiв на рiк, а далi по 2-4 днi на тиждень. Крiм працi в полi були рiзнi податки, якi називали по-рiзному: в Українi - <подимщина>, в Бiлорусi - <посощина>. Грошовий податок, що його збирала держава, називався <серебрщина>. Пани платили з населення державi податок (<дякло> та <стацiї>) натурою: сiном, збiжжям, медом, худобою i т. д. По рiзних землях податки мали рiзнi назви. На Київщинi та Волинi податки називалися - <поволовщина>, а в загальному <стацiя>, це був податок, зв'язаний з обов'язком годувати князя, коли вiн перебував у певнiй землi. З переданням прав на селян панам, вони стали щороку збирати <стацiї>: курей, качок, гусей, яйця тощо. Крiм того була особиста служба селян: повiз - пiдвiдна, направа шляхiв, мостiв, сторожiв-щина (обов'язок вiдбувати сторожу в степах, у замках), пригiн - особиста служба на панському дворi. П. Ремiсники й службовi селяни. Були цiлi села колiсникiв, ковалiв, пекарiв. Вони творили сотнi, якими керував сотник. До них належали службовi селяни: рибалки, бортники, конюхи, якi жили здебiльшого бiля замкiв. III. Чиншовi селяни, або данники платили чинш iз своєї власної землi медом, збiжжям, шкiрою тощо. Чиншовики були переважно там, де пани не потребували працi на рiллi, але з ростом фiльваркiв чиншовики поволi зникали, i Ш Литовський статут вже майже не знає їх. Невiльниками називали колишнiх холопiв, челядь княжої доби. Однi з них залишилися в попередньому становищi, iнтпi мали власне майно, працювали у панiв, дехто навiть переходив до категорiї бояр. Джерела невiльництва залишалися тi самi: полон, продаж, крадiж. За литовськими статутами обох редакцiй - 1-ої та 11-ої - видана за борги чи продана особа не залишалась невйiьником навiки, а тiльки до часу, поки вiдробить борг або суму, за яку її продано. На початку XVII ст. невiльники злилися з селянами-крiпаками. Окрему групу невiльникiв становили <непохожi селяни>, або <отчичi>, що жили по окремих господарствах, платили чинш натурою або працею i не мали права виходу. Вiд звичайних невiльникiв вони вiдрiзнялися тим, що були прив'язанi до ?рунту, а не особисто. На пiдставi волочної системи вони об'єдналися з селянами. Напiввiльнi люди - закупи , або <люди в пенязiх> - це були тi особи, що взяли грошi в позику i не повернули. Вони залишалися в такому станi до часу, коли повертали борг. Ця категорiя теж зникла в XVI ст. i з усiх цих категорiй утворилася єдина маса селянства. Окреме мiсце в Українi належало двом типам сiл - на нiмецькому i на волоському правах. Села на нiмецькому правi з'явилися в XIV ст. Осадник, чи осадчий (нiмець чи поляк) платив дiдичевi абс урядовi певну суму грошей i тим набував право <осадити> сеЛо, в якому ставав спадковим вiйтом, начальником громади з належними тому становi прибутками: землею, частиною чиншу та судових оплат. Так вiн ставав дiдичем села та начальником громади. Залюднювалися новi села на нiмецькому правi в значнiй мiрi нiмцями. Право, за яким судилося населення, було нiмецьке. Поволi, в XVI ст., право вiйтiв у <нiмецьких> селах обмежувалось. Села на волоському правi почали з'являтися в Галичинi в 1378 роцi, коли Владислав Опольський надав своєму слузi Ладомировi Волошиновi поле на Сянiцькому Пiдгiр'ї з правом оселити село на волоському правi. Пiсля того число таких сiл зростає. М. Грушевський вважає, -що їх було до 400. Принесли цю форму волоськi колонiсти, якi селилися на Самбiрщинi, Перемищинi, Сянiччинi. На- прикiнцi XVI ст. вони занепадають. Основна вiдмiна сiл на волоському правi була в тому, що їх мешканцi не робили панщини, а випасали вiвцi i ними платили чинш. Осадчими цих сiл були українцi, i судилися вони тiльки <руським> правом.. Внаслiдок ЛюблинськоЇ унiї становище селянства значно погiршало. Зросла панщина, яку вимагали вже не з дворища, а з кожного двору, збiльшилися натуральнi повинностi. Без дозволу пана <хлоп> - як стали називати селян - не мiг одружитися, а за дозвiл мусiв платити; горiлку мусiв купувати лише в панському шинку, молоти збiжжя - на панському млинi. Щороку селянин мусiв давати вола, баранiв, гусей, курей, свиней, мед, прядиво тощо. Встановлювалося крiпацтво. Крiпацтво виявлялося насамперед у позбавленнi селянина права на землю: вся земля вважалася власнiстю шляхти або церкви. Землi, якими ще не володiли шляхтичi, вважали за нiчиї, - так було на Поднiпров'ї, i уряд роздавав їх шляхтi. Повинностi, що їх платили селяни з землi, стали платити з особи селянина. Панщина в XVII ст. зросла в два-три рази i доходила до 200 днiв на рiк. На шляхетських соймиках ставили вимогу стабiлiзувати розмiр повинностей, щоб селяни не тiкали до iнших панiв. Панщина тривала вiд сходу до заходу сонця. Вiдпочинок давали тiльки тодi, коли селянин працював власними кiньми. Утрете селянин втратив право виходу. В Галичинi втратив вiн його наприкiнцi XV ст., у Великому князiвствi - на сто рокiв пiзнiше. Єдине, що залишилося вiд свободи селянина, це те, що особисто вiн не був власнiстю пана: його не можна було продати без землi, теоретично - його не можна було безкарно вбити. Зростання повинноетей, погiршення загального стану селянства викликали рiзнi форми протестiв: активнi - збройнi повстаная та пасивнi -втечi. Селянськi повстання почалися ще в XV столiттi. Перше значне повстання вибухло 1490 року пiд проводом Петра Мухи в Галичинi. Воно охопило значну частину краю i було придушене вiйськовою силою. З того часу в Галичинi повстання не припинялися. Повстанцi, так званi <опришки>, ховалися в горах i звiдти вчиняли напади на панськi маєтки. В XVI ст. число повстань зростає, i боротьба з ними стає щораз тяжчою. Утечi селян набувають стихiйного характеру пiсля ЛюблинськоЇ унiї. Це викликало загальне погiршення становища селян, а з другого боку - широку роздачу земель польським панам, якi, щоб привабити селян, оголошували <слободи> - звiльнення вiд податкiв на панщинi на 20-40 рокiв. З неймовiрною швидкiстю залюднювались цi <слободи>. Життя на нових мiсцях було тяжке, бо бракувало реманенту, але приваблювала воля. Виростало нове поколiння, незвикле до панщини, до примусу. Тому закiнчення пiльгових рокiв та поновлення панщини викликало протести i повстання (1570-1590-их рокiв), якi щодалi збiльшувалися числом i силою. В 1628 роцi, коли в латифундiях Вишневецьких на Лубенщинi стали вимагати вiдбування панщини, половина селянської людности втекла до Путивля, на Тиху Сосну, Донець, за московський кордон, на Сейм, верхiв'я Псла, на так зване Дике Поле. У 1630-1640 роках 20.000 селян з Полтавщини - Гадячого, Миргороду, Варви, Лохвицi, Зiнькова, Прилук оселилися понад рiкою Усердом, пiд Лiв-нами, Курськом, Сiвськом, Новосилем, Мценськом. Селяни масово йшли також на Запорiжжя. ський iз свiжим вiйськом. Вiн обляг табiр повстанцiв на березi рiчки Солоницi, бiля Лубень, i вiдрiзав його вiд води. В таборi почалися хвороби, голод, сварки. Гетьмана Лободу забито. Облога тривала два тижнi. Почувши, що наближається полковник Пiдвисоцький з запорожцями, Жолкевський два днi засипав табiр гарматним вогнем. Нарештi козаки пiддалися i видали ватажкiв, яким поляки обi- цяли амнестiю. Але пiсля капiтуляцiї поляки вирiзали обеззброєних козакiв, стратили всiх ватажкiв, Северина Наливайка вивезено до Варшави i там пiсля страшних тортур страчено. Лише невеличка частина козакiв втекла на Запорiжжя. Лють полякiв не знала меж. Варшавський сойм 1597 року проголосив усiх козакiв <ворогами держави> i наказав нищити їх. Поразка пiд Солоницею була одною з найбiльших трагедiй України, наслiдки якої ще довгий час гальмували її дальший розвиток. Проте, не зважаючи на невдачу, залишився фермент, який пiдтримував опозицiйний дух українського населення, а iм'я Наливайка зберегла н?родня пам'ять, як борця за його свободу. ЕКОНОМIЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКIЙ ДОБI а) Господарство. У XIV ст. Литовсько-Руське Князiвство жило переважно економiчною спадщиною попереднiх часiв, коли панувало натуральне господарство i широко використовувалося великi природнi багатства України. В XIV ст. на Волинi i на Полiссi були цiлi села мисливцiв, бобровникiв, сокiльникiв, що жили з полювання. В лiсах водилися дикi кози, ланi, кабани, лосi, оленi, тури, зубри. Литовський статут увiв навiть охоронне право на зубрiв. Були села, люднiсть яких платила данину шкiрами бобрiв i куниць. У Белзщинi спецiяльно збирали чернець (кошенiль), який продавали до Захiдньої Европи як червону фарбу. В степах випасали череди корiв, волiв, коней, на карпатських полонинах Галичини випасали овець. У лiсах були села бортникiв, якi займалися пасiчництвом. У XIV ст. багато сiл платило данину худобою. Особливо характеристичнi в цьому вiдношеннi <волоськi> села, про якi вже була мова. Такий стан селянства свiдчить, що панство в ХIУ-ХУ ст. ще не цiкавилося збiжжям, воно не було статтею експорту, i шкiрка бобра або мiрка меду мали бiльший попит, нiж вiдповiдна мiрка пшеницi. Велике значення в економiцi України мали лiси. Захiдня Еврош потребувала багато дерев'яних виробiв: бальки, дошки тощо. Цiл: села працювали як теслярi, ?онтарi, бондарi, колодiї, смолярi, дьогтярi. З XV ст. появилися при великих млинах тартаки. Дерево, непридатне для виробiв, палили i попiл висилали за кордон, де йог( переробляли на поташ, потрiбний для виробництва пороху. Курил> смолу, випалювали дьоготь. Лiси давали багатий простiр для бортництва. В бiльших мiстах були воскобiйнi, де топили вiск на т. зв <каменi>, на яких ставили печатки, що свiдчили про їх добру якiсть Наслiдком хижацького господарювання величезнi пущi над БОГОIУ та iншими рiками в XVI ст. вже не iснували. Як i в попередню добу, значне мiсце належало соляному промисловi. Галичина мала славетнi солянi родовища на Пiдкарпаттi: нi Перемищинi (м. Соли), коло Дрогобича, в Коломиї, коло Косова. Нiмецькi колонiсти запровадили досконалiше знаряддя для видобування соли, її виварювання та очищування. Галицьку сiль вивозили в далекi кутки України та за кордон. Видобували сiль також на лиманах Чорного моря та на Слобожанщинi. Розвозили її чумаки, яких тодi називали соляниками або <прасолами>, - назва, яку в пiзнiшi часи перенесено на гуртiвникiв, що ганяли худобу. Майже по всiй Українi, переважно на Правобережжi, видобували з болотяної руди залiзо. В XIV ст. вже iснували примiтивнi печi для її витоплювання, але великого значення рудна промисловiсть не мала. З XVI ст. в панських маєтках починають будувати водянi млини якi стали прерогативою шляхти. У XV ст. зайшли першi змiни в господарствi: пiдвищилися цiнг на худобу в Захiднiй Европi, i почався її експорт. Зростає скотарство, особливо там, де не було лiсiв, на Подiллi. Годованих волiв висилали тисячами на ярмарки Львова, Луцька, Ярослава, а звiдти великими гуртами на Шльонськ. Воли замiняли грошi: королевi Бонi, Сiгiзмундовiй жiнцi, за вiдновлення галицької катедри православнi заплатили 200 волiв. У 1534 роцi через Городок перегнали 12.000 волiв, а через Ярослав - 18.000. У 1560 роцi самi мiщани, ж рахуючи шляхти, перегнали через Перемишль 20.000 волiв. Українська худоба була широко вiдома в Захiднiй Европi; в XVI ст агенти Баварського курфюрства закуповували волiв у Галичинi. Експорт усiх перелiчених продуктiв, крiм деревних, не шкодив економiцi України. Гiрше стало, коли в Захiднiй Европi появився попит на збiжжя, що викликало в Українi зростання шляхетського землеволодiння, зрiст попиту на робочi руки для обробки землi i зростання панщини та крiпацтва селян. З XV ст. головним портом для вивозу збiжжя став ?данськ на Балтицькому морi. До того часу головним експортером збiжжя була Вiзантiя; яка постачала його Iталiї, Францiї, Фляндрiї. Головними продуцентами збiжжя були мориски, яких вигнано з Еспанiї в 1571 роцi. В той же час зростало виноробство, яке вiдтягало робiтнi руки вiд рiллi. Еспанiя почала сама потребувати збiжжя, i ?данськ з кiнця XVI ст. транспортує його до тiєї країни. Крiм того зростав попит на збiжжя в Португалiї, Францiї, Фляндрiї, Нiдерляндах. I так ?данськ став свiтовим експортером збiжжя, розширяючи район, з якого йоге дiставав: крiм Прусiї, Помор'я, Ливонiї, включився обшир Висли з її притоками Буга, Нарєва тощо. В серединi XVI ст. експортували збiжжя з Холмщини, Волзької землi, Перемищини, Берестейщини, Луцького повiту, Подiлля, Покуття. Прямим наслiдком вивозу збiжжя було розширення панських фiльваркiв, за рахунок селянської землi, та зростання панщини. б) Торгiвля. Головними ознаками торгiвлi України ХГУ-ХУI ст. були - властивi середньовiчнiй торгiвлi - зв'язанiсть її, брак свободи, точна реГляментацiя польською державою. Митнi податки на користь держави зростали через привiлеї, що їх надавала держава мiстам та приватним особам - шляхтi, на пiдставi яких вони теж побирали мито в свою користь. Шляхи, якими везли товари, були передiленi митними коморами. Платили тому, чиєю землею проходив шлях, платили за переїзд мостом, за переїзд границi. Були офiцiйнi шляхи, якими повиннi були проїздити купецькi валки. Тому, щоб уникнути мит, купцi намагалися їхати <незаконними> шляхами, де їм загрожувала можливiсть грабiжницьких нападiв. Охороняючи iнтереси польського купецтва, королi Ягайло i Казiмiр закривали шляхи до України чужоземним купцям. Чужоземнi товари спрямовувалися тiльки до польських купцiв, а тi вже мали право торгу в Українi. Чужинцi не мали права продавати товарiв мiсцевим купцям анi везти їх далi. Великi мiста, як Кракiв, Люблин, а пiзнiше Львiв, мали <право складу>, де приїжджi купцi повиннi були продавати ввесь привезений товар. Це було вигiдно для мiсцевих купцiв, але гальмувало торгiвлю зовнiшню i внутрiшню. Зовнiшня торгiвля змiнює свiй характер. Iз слiв iiляно Каопiнi, цо був у Києвi в 1246-1247 рр., видно, що навiть пiсля татарського [огрому Київ ще не втратив свого значення в торгiвлi: Карпiнi бачив <м купцiв з Францiї, Iталiї, левантинських, нiмецьких та iн. Чорноморська торгiвля перейшла тодi до рук iталiйцiв, головно генуез-цiв, якi володiли Каффою та iншими чорноморськими колонiями. Поруч з ними висуваються вiрмени, якi беруть значну участь в торгiвлi Малої Азiї, а з занепадом генуезьких колонiй над Чорним морем вiдiграють величезну ролю в торгiвлi України ХIУ-ХУ ст. Беруть участь в торгiвлi також жиди, греки, турки. Торгiвля ХIУ-ХУ ст. була переважно суходiльна - товар везли великими караванами-валками з охороною. Рубруквiс оповiдає, як ще в XIII ст. купцi з Руси привозили до Криму в критих фурах, запряжених волами, дорогоцiннi хутра, а забирали сiль. Головний шлях йшов на Перекiп, вiдомий ще на початку XVI ст., як <дорога стародавня>. В серединi XVI ст. Михайло Литвин писав, що в Таванi, недалеко Олешшя, стояв мурований будинок - <Вiтовтова баня>, де була колись литовська митна комора. Чорноморська торгiвля втратила для України своє значення пiсля того, як татари опанували Крим. З великими зусиллями проходили каравани через Молдавiю та Волощину до Константинополя-Стамбулу, де зосередилася торгiвля зi Сходом. Звiдти привозили схiднi вироби: тканини, зокрема шовки, килими, сап'ян, зброю, ювелiрнi вироби, пiвденнi овочi, солодощi, корiння, вина, лiки. Величезне мiсце в пiвденному експортi головно з Надднiпрян щини, належало невiльникам, яких татари брали в полон i продавали переважно Каффi. В ХУ-ХУI ст. в Iталiї платили за українських невiльникiв, а особливо за невiльниць, бiльше, нiж за iнших. У XVI ст. вивiз українських невiльникiв до Iталiї зменшується, проте до XVI ст. вивозять ще їх до Туреччини, Малої Азiї. Там був бiльший попит на чоловiкiв, яких брали до вiйська. В Захiднiй Українi торгiвля мала iнший характер. Чорноморська торгiвля за княжої доби захоплювала її лише як посередницька мiж Києвом i Захiдньою Европою. В XIV ст. постають тут такi значнi торговельнi пункти, як Володимир, Берестя, Перемишль, Галич. Галичина ще з давнiх часiв пробивала власний шлях до Чорного моря. В ХI-ХII ст. починається колонiзацiя Днiстрово-Прутського Пониззя. У XII ст. галицькi кораблi ходили по Дунаю. В XII ст., за Данила, був порт над Чорним морем - Бiлгород, в гирлi Днiстра; зв'язки продовжуються й тодi, коли Бiлгородом у XIV ст. заволодiли генуезцi, а також i тодi, коли Бiлгород перейшов iз свiжим вiйськом. Вiн обляг табiр повстанцiв на березi рiчки Солоницi, бiля Лубень, i вiдрiзав його вiд води. В таборi почалися хвороби, голод, сварки. Гетьмана Лободу забито. Облога тривала два тижнi. Почувши, що наближається полковник Пiдвисоцький з запорожцями, Жолкевський два днi засипав табiр гарматним вогнем. Нарештi козаки пiддалися i видали ватажкiв, яким поляки обiцяли амнестiю. Але пiсля капiтуляцiї поляки вирiзали обеззброєних козакiв, стратили всiх ватажкiв, Северина Наливайка вивезено до Варшави i там пiсля страшних тортур страчено. Лише невеличка частина козакiв втекла на Запорiжжя. Лють полякiв не знала меж. Варшавський сойм 1597 року проголосив усiх козакiв <ворогами держави> i наказав нищити їх. Поразка пiд Солоницею була одною з найбiльших трагедiй України, наслiдки якої ще довгий час гальмували її дальший розвиток. Проте, не зважаючи на невдачу, залишився фермент, який пiдтримував опозицiйний дух українського населення, а iм'я Наливайка зберегла родня пам'ять, як борця за його свободу. ЕКОНОМIЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКIЙ ДОБI а) Господарство, У XIV ст. Литовсько-Руське Князiвство жило переважно економiчною спадщиною попереднiх часiв, коли панувало натуральне господарство i широко використовувалося великi природнi багатства України. В XIV ст. на Волинi i на Полiссi були цiлi села мисливцiв, бобровникiв, сокiльникiв, що жили з полювання. В лiсах водилися дикi кози, ланi, кабани, лосi, оленi, тури, зубри. Литовський статут увiв навiть охоронне право на зубрiв. Були села, люднiсть яких платила данину шкiрами бобрiв i куниць. У Белзщинi спецiяльно збирали чернець (кошенiль), який продавали до Захiдньої Европи як червону фарбу. В степах випасали череди корiв, волiв, коней, на карпатських полонинах Галичини випасали овець. У лiсах були села бортникiв, якi займалися пасiч- ництвом. У XIV ст. багато сiл платило данину худобою. Особливо характеристичнi в цьому вiдношеннi <волоськi> села, про якi вже була мова. Такий стан селянства свiдчить, що панство в ХIУ-ХУ ст. ще не цiкавилося збiжжям, воно не було статтею експорту, i шкiрка бобра або мiрка меду мали бiльший попит, нiж вiдповiдна мiрка пшеницi. Велике значення в економiцi України мали лiси. Захiдня Европа потребувала багато дерев'яних виробiв: бальки, дошки тощо. Цiлi села працювали як теслярi, ?онтарi, бондарi, колодiї, смолярi, дьогтярi. З XV ст. появилися при великих млинах тартаки. Дерево, непридатне для виробiв, палили i попiл висилали за кордон, де його переробляли на поташ, потрiбний для виробництва пороху. Курили смолу, випалювали дьоготь. Лiси давали багатий простiр для бортництва. В бiльших мiстах були воскобiйнi, де топили вiск на т. зв <каменi>, на яких ставили печатки, що свiдчили про їх добру якiсть Наслiдком хижацького господарювання величезнi пущi над Богом та iншими рiками в XVI ст. вже не iснували. Як i в попередню добу, значне мiсце належало соляному промисловi. Галичина мала славетнi солянi родовища на Пiдкарпаттi: не Перемищинi (м. Соли), коло Дрогобича, в Коломиї, коло Косова, Нiмецькi колонiсти запровадили досконалiше знаряддя для видобування соли, її виварювання та очищування. Галицьку сiль вивозили в далекi кутки України та за кордон. Видобували сiль також не лиманах Чорного моря та на Слобожанщинi. Розвозили її чумаки яких тодi називали соляниками або <прасолами>, - назва, яку i пiзнiшi часи перенесено на гуртiвникiв, що ганяли худобу. Майже по всiй Українi, переважно на Правобережжi, видобували з болотяної руди залiзо. В XIV ст. вже iснували примiтиви; печi для її витоплювання, але великого значення рудна промисловiсть не мала. З XVI ст. в панських маєтках починають будувати водянi млини якi стали прерогативою шляхти. У XV ст. зайшли першi змiни в господарствi: пiдвищилися цiн> на худобу в Захiднiй Европi, i почався її експорт. Зростає скотарство, особливо там, де не було лiсiв, на Подiллi. Годованих волiв висилали тисячами на ярмарки Львова, Луцька, Ярослава, а звiдти великими гуртами на Шльонськ. Воли замiняли грошi: королевi Бонi, Сiгiзмундовiй жiнцi, за вiдновлення галицької катедри православнi заплатили 200 волiв. У 1534 роцi через Городок перегнали 12.000 волiв, а через Ярослав - 18.000. У 1560 роцi самi мiщани, не рахуючи шляхти, перегнали через Перемишль 20.000 волiв. Українська худоба була широко вiдома в Захiднiй Европi; в XVI ст агенти Баварського курфюрства закуповували волiв у Галичинi. Експорт усiх перелiчених продуктiв, крiм деревних, не шкодив економiцi України. Гiрше стало, коли в Захiднiй Европi появився попит на збiжжя, що викликало в Українi зростання шляхетського землеволодiння, зрiст попиту на робочi руки для обробки землi i зростання панщини та крiпацтва селян. З XV ст. головним портом для вивозу збiжжя став ?данськ на Балтицькому морi. До того часу головним експортером збiжжя була Вiзантiя; яка постачала його Iталiї, Францiї, Фляндрiї. Головними продуцентами збiжжя були мориски, яких вигнано з Еспанiї в 1571 роцi. В той же час зростало виноробство, яке вiдтягало робiтнi руки вiд рiллi. Еспанiя почала сама потребувати збiжжя, i ?данськ з кiнця XVI ст. транспортує його до тiєї країни. Крiм того зростав попит на збiжжя в Португалiї, Францiї, Фляндрiї, Нiдерляндах. I так ?данськ став свiтовим експортером збiжжя, розширяючи район, з якого його дiставав: крiм Прусiї, Помор'я, Ливонiї, включився обшир Висли з її притоками Буга, Нарева тощо. В серединi XVI ст. експортували збiжжя з Холмщини, Белзької землi, Перемищини, Берестейщини, Луцького повiту, Подiлля, Покуття. Прямим наслiдком вивозу збiжжя було розширення панських фiльваркiв, за рахунок селянської землi, та зростання панщини. б) Торгiвля. Головними ознаками торгiвлi України ХIУ-ХУI ст. були - властивi середньовiчнiй торгiвлi - зв'язанiсть її, брак свободи, точна регляментацiя польською державою. Митнi податки на користь держави зростали через привiлеї, що їх надавала держава мiстам та приватним особам - шляхтi, на пiдставi яких вони теж побирали мито в свою користь. Шляхи, якими везли товари, були передiленi митними коморами. Платили тому, чиєю землею проходив шлях, платили за переїзд мостом, за переїзд границi. Були офiцiйнi шляхи, якими повиннi були проїздити купецькi валки. Тому, щоб уникнути мит, купцi намагалися їхати <незаконними> шляхами, де їм загрожувала можливiсть грабiжницьких нападiв. Охороняючи iнтереси польського купецтва, королi Я?айло i Казiмiр закривали шляхи до України чужоземним купцям. Чужоземнi товари спрямовувалися тiльки до польських купцiв, а тi вже мали право торгу в Українi. Чужинцi не мали права продавати товарiв мiсцевим купцям анi везти їх далi. Великi мiста, як Кракiв, Люблин, а пiзнiше Львiв, мали <право складу>, де приїжджi купцi повиннi були продавати ввесь привезений товар. Це було вигiдно для мiсцевих купцiв, але гальмувало торгiвлю зовнiшню i внутрiшню. Зовнiшня торгiвля змiнює свiй характер. Iз слiв Пляно Карпiнi, що був у Києвi в 1246-1247 рр., видно, що навiть пiсля татарського погрому Київ ще не втратив свого значення в торгiвлi: Карпiнi бачив там купцiв з Францiї, Iталiї, левантинських, нiмецьких та iн. Чорноморська торгiвля перейшла тодi до рук iталiйцiв, головно генуез цiв, якi володiли Каффою та iншими чорноморськими колонiями Поруч з ними висуваються вiрмени, якi беруть значну участь в тор гiвлi Малої Азiї, а з занепадом генуезьких колонiй над Чорним морем вiдiграють величезну ролю в торгiвлi України ХIУ-ХУ ст. Беруть участь в торгiвлi також жиди, греки, турки. Торгiвля ХIУ-ХУ ст. була переважно суходiльна - товар везлi; великими караванами-валками з охороною. Рубруквiс оповiдає, як ще в XIII ст. купцi з Руси привозили до Криму в критих фурах, запряжених волами, дорогоцiннi хутра, а забирали сiль. Головний шлях йшов на Перекiп, вiдомий ще на початку XVI ст., як <дорога стародавня>. В серединi XVI ст. Михайло Литвин писав, що в Таванi недалеко Олешшя, стояв мурований будинок - <Вiтовтова баня> де була колись литовська митна комора. Чорноморська торгiвля втратила для України своє значення пiсля того, як татари опанували Крим. З великими зусиллями проходили каравани через Молдавiю та Волощину до Константинополя-Стамбулу, де зосередилася торгiвля зi Сходом. Звiдти привозили схiднi вироби: тканини, зокрема шовки, килими, сап'ян, зброю, ювелiрнi вироби, пiвденнi овочi, солодощi, корiння, вина, лiки. Величезне мiсце в пiвденному експортi головно з Надднiпрянщини, належало невiльникам, яких татари брали в полон 1 продавали переважно Каффi. В ХУ-ХУI ст. в Iталiї платили за українських невiльникiв, а особливо за невiльниць, бiльше, нiж за iнших. У XVI ст. вивiз українських невiльникiв до Iталiї зменшується, проте до XVI ст. вивозять ще їх до Туреччини, Малої Азiї. Там був бiльший попит на чоловiкiв, яких брали до вiйська. В Захiднiй Українi торгiвля мала iнший характер. Чорноморська торгiвля за княжої доби захоплювала її лише як посередницька Києвом i Захiдньою Европою. В XIV ст. постають тут такi зi торговельнi пункти, як Володимир, Берестя, Перемишль, Галич. Галичина ще з давнiх часiв пробивала власний шлях до Чорногс моря. В ХI-ХII ст. починається колонiзацiя Днiстрово-Прутськогс Пониззя. У XII ст. галицькi кораблi ходили по Дунаю. В XII ст., 38 Данила, був порт над Чорним морем - Бiлгород, в гирлi Днiстра; зв'язки продовжуються й тодi, коли Бiлгородом у XIV ст. заволодiли генуезцi, а також i тодi, коли Бiлгород перейшов пiд турецьку владу. Звiдти везли левантинськi товари до Львова, Галича, Володимира, Луцька, а далi - до Польщi. В 1280-их роках були у Володимирi колонiї вiрменiв, жидiв, сурожан (чи це не iталiйськi купцi з Чорного моря?). Вiрмени осiдають у Львовi, за Корiятовичiв - у Кам'янцi; караїми в - Галичi, Луцьку. Всi вони служили як посередники в чорноморськiй торгiвлi. Пiвденно-схiдня торгiвля йшла переважно з Бiлгородом (згадати польсько- литовськi замки й порти: Чорний город над Днiстром та Каджiбей - на мiсцi сучасної Одеси). Крiм того торгiвля велася з Кримом, переважно з Каффою. Шлях на Хотин, Сучаву, Яси зв'язував Кам'янець з Волощиною. Торгiвля ця набуває значення в ХГУ-ХУ ст. Через Волощину йшов товар схiднiй - татарський та турецький. З пiвдня вивозили шовк, дорогоцiннi матерiї, ювелiрнi вироби, дорогоцiнне камiння, вина, корiння, солодощi, риж, овочi, рибу, худобу, шкiри, сап'ян тощо. Були торговельнi зв'язки Галичини з Угорщиною. Король Люд-вик у грамотi 1344 року згадує купцiв, що приходять з Руси на Угорщину. З Угорщини забирали вони коней, металевi вироби тощо. З XIII ст. нав'язуються стосунки з нiмецькими мiстами. Буг та Висла служили зручними шляхами, зв'язуючи Волинь та Галичину з Торунню i Кульмом, а пiзнiше - з ?данськом, якi стали повередшiками в торгiвлi з Фляндрiєю та узбережжям Пiвнiчного моря, пiвнiчною Францiєю, Англiєю. У грамотi, що її року 1320 князь Андрiй дав купцям Тору-ия, згадується, що вони мали привiлеї ще за Юрiя 1. Детько закликав нiмецьких купцiв оселятися у Львовi. З листа Володимирської мiської громади 1324 року до громади м. Штральзунду видно, що купцi Володимира купували сукно у Фляндрiї. Є багато вказiвок на те, що нiмецькi купцi мешкали у Львовi, Володимирi, Сяноку та iнших мiстах їздили купцi через Захiдню Україну до Кракова, Нiмеччини, Нюрнбергу, до Iталiї. Нюрнберзький купець другої половини XIV ст. в своєму щоденнику порiвнює вагу в Танi, Львовi та Нюрнберзi. Кракiвськi купцi, мавши привiлеї, експортували в Україну багато рiзного роду виробiв. Перше мiсце належало сукнам з Фляндрiї, Англiї, Iталiї, дешевшим - з Нiмеччини, Моравiї. Сукна мали широкий збут, бо, крiм шляхетства, носили сукняний одяг мiщани i духовенство. Багато довозили полотна з Фляндрiї, Нiмеччини, Чехiї, рiзної галянтерiї - панчiх, рукавиць, шапок, чобiт. Iз Заходу довозили вина, цукор, пиво, колонiяльнi товари, папiр, книжки, парчу. Польський уряд старався змонополiзувати закордонну торгiвлю в руках полякiв i спрямувати її на Кракiв, Люблин, iншi мiста. В 1354 роцi Казiмiр надав кракiвським купцям , який забезпечував їм монопольне право на товари, i тому гi, вроцлавськi та нiмецькi купцi мусiли купувати кравари тiльки через польських купцiв. Тодi нiмецькi та; i лавськi купцi знайшли шлях через литовськi землi: з Тору Володимир та Львiв. Року 1390 пруську границю остаточно за но. Це тяжко вiдбилося на Волинi та Галичинi. Лише пiсля iнтеграцiї Польщею Захiдньої Прусiї р. 1466 пруськi мiста торгiвлi з Угорщиною, Руссю, Моравiєю, Шльонсi стрiею, Саксонiєю та Волощиною. Але цiлком направити ш неможливо: торговельнi зносини Руси з пруськими мiст розiрванi. Лiпше стояла справа iз Шльонськом. Вроцлавськi купцi, обминаючи Кракiв, не припиняли стосункiв з Україною - Луцьком та Львовом, Львiв, який отав головним торговельним осередком Руси, втративши захiдню торгiвлю, намагався тримати в своїх руках схiдню. Пiсля довгої боротьби вiн дiстав монопольнi права на торгiвлю з пiвднем та сходом. Тнiпi мiста мали право купувати тi товари тiльки з рук львiвських купцiв. Конкурентом Львова в пiвденнiй торгiвлi був Кам'янець, який до XVI ст. зберiгав значення транзит ного осередку; каравани йшли на Московщину через Київ на Луцьк, на Волощину та Туреччину. На Волинi Володимир втрачає псрiпенство в торгiвлi, яке з XV ст переходить до Луцька, як й визнаної столицi. Луцьк став головним осередком пiвденної торгiвлi, пiдтримує зв'явки з бiлоруськимi полями, з балтицьким Помор'ям.. Але вiн не спромiгся сконце вати шляхи бiля себе, як Львiв, а головно - не здобув моно ного права торгувати закордонними товарами, як Кракiв та Львiв. Цiкаве поршняння мита, що його платили урадовi мiста де року; Берестя - 1100 кiп, Київ - 950 кiп, Володимир - 150 кiп. наприкiнцi XV ст.: Київ - 750, Луцьк - 500, Берестя - 430, Володимир - 60; на початку XVI ст,; Луцьк - 800, Київ - 700, Береста - 500, Володимир - 6О. З часом зростав iмпорт з Московiї. Звiдти головним чином вивозили дорогоцiннi хутра соболiв, горностаїв, куниць, темнобурих та срiбних лисiв, <рибiй зуб> (моржевi iкла), вичиненi шкiри тощо. Всi цi речi транспортовано на Захiд, де був великий попит, зокрема на соболiв, горностаїв, якi вважали конечною ознакою одягу володарiв (<мантiї> на горностаях). Внаслiдок усякого роду перешкод, високого мита, ускладнень транспорту, торгiвля України занепадає, а за рахунок її зростає транзитна торгiвля Венецiї та взагалi Iталiї, яка опановує пiвнiчний ринок, спроваджуючи туди схiднi товари, що мали йти через Україну. Одночасно занепадає транзит московських товарiв, коли вони знаходять простий шлях через гирло Неви. Проте, водночас iз зростанням визиску селянської працi та поширенням шляхетських фiльваркiв у XVI ст., центр ваги експорту переноситься з транзитних товарiв на продукти мiсцевого господарства, головно лiсових товарiв та збiжжя; в той час як експорт худоби, шкiри, воску йде в напрямку на Люблин-Шльонськ, експорт збiжжя та лiсу - в напрямку ?данська сплавами Вислою. Внутрiшня торгiвля України, переважно продуктами рiльництва та ремiсничими виробами, вiдбувалася на постiйних торгах у селах та мiстечках в недiлi, а .iнодi й серед тижня. <Торговища>, як i ранiше, були мiсцем, де оголошувано рiзного роду повiдомлення, накази тощо. Крiм торгiв, на яких вiдбувалися купiвля-продаж у певнi днi та години, в мiстах були постiйнi крамницi, де торгували матерiєю, хлiбом, ювелiрними речами, посудом, замками, гребiнцями i т.п. - також вином i горiлкою. В серединi XVI ст. у Крем'янцi було 70 крамниць, в Луцьку - 40, у Холмi - 20. Внутрiшня торгiвля, як i зовнiшня, була обмежена всякого роду регляментацiями та заборонами, якi гальмували її розвиток. Цi обмеження йшли на користь фiска, держави, а також упривiлейованих мiст та мiстечок. Наприклад, сiль iз найбагатших соляних копалень в Коломиї вiльно було продавати лише в тому мiстi, i то тiльки коломийським мiщанам. Щоб купити сiль на склад у Белзi чи Крем'янцi, купцi, що їздили по сiль, мусiли продавати там свої товари. Таку монополiю здобув i Пинськ. Подiбнi монополiї були у Великому Князiвствi Литовському на лiсовi товари. Для Волинi та Побужжя були склади в Берестi. Крiм державних мит, власники маєткiв, через якi проходил) шляхи, стягали мита в свою користь. Таким чином, торговельнi вал ки примушенi були шукати незаконних шляхiв, щоб уникнути <дра чiв>. Шляхтичi користалися, крiм того, правом безмитної торгiвлi якщо могли довести, що везуть товар не на продаж, а для власного вжитку. В 1545 роцi переведено ревiзiю i виявлено 40 пунктiв, де стягалося незаконнi мита. Цiкавий приклад з королiвських люстрацiй-ревiзiй в Сянiцькiй землi 1564 року: <... велика сила шляхтичiв ув'язалися до великого купецтва пiд плащиком домової потреби i, купуючи в великiм числi худобу й коней, переганяють їх через границю, а мита давати не хочуть>. .Деякi з бiльших мiст звiльнено вiд державного мита: Львiв, Київ, Луцьк, Межибож, Тернопiль. Велике значення в економiцi мали ярмарки, що їх на пiдставi привiлеїв влаштовувано по мiстах та бiльших мiстечках раз, а то й кiлька разiв на рiк. Здебiльшого ярмарки вiдбувалися на великi свята - на Рiздво, на Водохрищi, на Зеленi Свята, св. Миколая, св. Михайла, Першого, Другого Спаса, на Пречисту, Усiгiння Богородицi чи народження iї тощо. Бували ярмарки триденнi, тижневi, а деякi тривали навiть по кiлька тижнiв. Найбiльшi ярмарки в Захiднiй Українi були в Ярославi. Вони вiдбувалися на запусти, на Усiгiння та на Андрiя i стягали купцiв вiд Балтицьких до Чорноморських берегiв. Наприкiнцi XVI i в першiй половинi XVII ст. бiскуп П'ясецький уважав їх найбiльшими в Европi, пiсля ярмаркiв у Франкфуртi над Майном. Пiд час пожежi 1625 року загинуло на одному з таких ярмаркiв товару на 10 мiльйонiв злотих. До Ярослава приїздили купцi нiмецькi, чеськi, польськi, турецькi, вiрменськi. Приганяли по 40 тисяч волiв, 20 тисяч коней. Коней i худобу приганяли на ярмарки до iнших мiст також з Угорщини. Великi ярмарки бували в Ряшевi, Перемишлi, Короснi, Сяноку. Туди приїздили купцi з Угорщини, Шльонську. Далi на захiд великi ярмарки бували у Львовi, Снятинi, Луцьку, Кам'янцi. На львiвськi ярмарки - два на рiк - приїздили купцi нiмецькi, угорськi, грацькi, волоськi, вiрменськi, татарськi, турецькi. Цi ярмарки постачали на всю Польщу шовковi матерiї, вiск, мед та вина. ДУХОВЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКIЙ ДОБI а) Нацiональне життя. Голорним питанням культурного життя України в добi, якiй присвячено цей роздiл, було нацiональне. Зоно давало пiдложжя всьому полiтичному, соцiяльному, економiчному i - в першу чергу - духовому життю. Як вказувалося вище не раз, у Великому Князiвствi Литовському <руський елемент> (не чисто український, бо нарiвнi з ним виступав i бiлоруський) був панiвним - до мови та церкви включно. Внаслiдок поступової перемоги Польщi з її розвиненою культурою, вносився польський елемент, i мiж цими рiзними елементами почалася боротьба. Першою потерпiла на тому Галичина. Вже наприкiнцi XIV ст. поляки з'являються по мiстах i дiстають найбiльшi земельнi маєтки на Самбiрщинi, Ярославщинi та Ряшiвщинi. Українськi шляхетськi роди поставленi були перед дилемою: втратити будь-яке полiтичне значення або перейти на католицтво i спольонiзуватися. В мiстах i селах починають з'являтися нiмцi i поляки. У XVI ст. вже не залишається в Галичинi українцiв з верхнiх верств, якi трималися б своєї культури. Лише дрiбна шляхта зберiгала нацiональне обличчр. Те саме було i в iнших землях: Волзькiй, Холмськiй, Пiдляськiй, якi протягом XVI ст. втратили українськi кадри шляхти. Польська колонiзацiя знищила нечисленну й до того українську шляхту на Подiллi. На всiй Київщинi та Брацлавщинi в XVI ст. не залишилось жадного заможного українського роду. Польонiзацiя захопила мiста, де споконвiчне українська люднiсть була загнана на передмiстя. У Львовi <русини> не мали права мешкати на головних вулицях. Українське селянство було роздiлене польськими осадниками та нiмецькими колонiстами, але українська стихiя в ньому була така сильна, що навiть асимiлювала слабшi чужi елементи в бiльшiй мiрi, нiж українська шляхта мiщани. Iнше становище було на Волинi, цiй землi українських князiв та заможних магнатiв. Поки Велике Князiвство Литовське зберiгало свою незалежнiсть вiд Польщi, Волинь була закрита для польських елементiв. У привiлеї Казiмiра обiцяно, що <земель, замкiв, мiст або будь-яких маєтностей. . . нiяких урядiв> жадному чужинцевi не буде дано. I дiйсно, волинська шляхта найдовше зберiгала українську культуру. Однак, ще Вiтовт почав надавати волинським мiстам нiмецьке право, при чому цим правом могли користатися тiльки <люди св. Римської Церкви>. Так українських мiщан усувалося вiд права самоврядування. Пiзнiше, в XVI ст., в деяких мiстах, як Крем'янець, Берестя, дано право брати участь в самоврядуваннi i православним українцям, але в певнiй пропорцiї з католиками. З часом польська шляхта появляється i на Волинi, головним чином через шлюби з мiсцевими панянками та вдовами. Пани-Рада вживали заходiв, щоб обмежити цей процес: забороняли давати землю в посаг тим, що одружуються з чужинцями, дозволяли замiнювати землю грiшми. Але це не могло затримати процесу, i баг.т) полякiв здобували українськi маєтностi, а iнедi - переводили iл просто пiд польську владу. Звичайно, українська шляхта, яка чисельно переважала польську, могла б дати вiдсiч, стати на захист української культури, але трагедiя була в тому, що її спокушали польська культура, тiснiший зв'язок з нею, привiлеї, якi забезпечували їх в урядах. Величезну вагу в цьому процесi мала польська колонiзацiя Заднiпрянських земель пiсля Люблинської унiї, коли там у басейнах Сули, Удаю, Снiпороду, Ворскли оселювались на величезних лятифундiях польськi магнати. Доля цих земель вийняткова: в них не було жадної адмiнiстрацiї, нi суду. Єдиним носiєм влади на всю країну був воєвода Київський. Таким чином магнати - власники лятифундiй - фактично були повними господарями країни й сила їх була правом. Такi ж лятифундiї творяться на Сiверщинi, пiсля <вiчного> миру з Московщиною. Польськi елементи значно слабше просякали в мiщанську масу схiдньої України; навiть на Подiллi польський елемент по мiстах був слабий. Взагалi Поднiпров'я до самої Хмельниччини задержало український характер. У Борисполi, наприклад, в реєстрах 1614 року не було жадного польського прiзвища. Так само в новiй колонiзацiї України польськими дiдичами селяни були українцi, а не поляки. Трагедiєю цього процесу польонiзацiї України було те, що в свiдомiсть широких мас народу твердо входять поняття <вищости> та <нижчости>: вищости польської культури, польської мови, католицької вiри; нижчости української народности, мови, православної вiри. Поняття <лях>, <католик> протиставляться поняттю - <русин>, <схизматик>. Зростання нацiонального та релiгiйного шовiнiзму - явище нове для України. За княжої доби не було нi того, нi другого, навпаки, iснувала повна толеранцiя, яку добре передавали слова: <сина та ону вiру Бог дав>. Тепер шириться релiгiйний антагонiзм, головним чином внаслiдок нетерпимости полякiв. Виявiв його було багато, починаючи з листа кракiвського бiскупа середини ХП ст. Вернардова з Клерво про єретичнiсть русинiв. Цю нетолерантнiсть угорцi виявляли в не меншiй мiрi в часах окупацiї. З половини XVI ст. становище змiняється. Окремi епiзодичнi випадки замiняє вже систематично пiдкреслюване презирство до українського народу, для якого вживається термiн <хлоп, а з того - хлопська мова, хлопська вiра... Цю <хлопську вiру поляки - <юберменшi> України - звуть <ере- тицькою>, <схизматицькою>, i в поняттях українця православна вiра iдентифiкується з українською народнiстю. б) Церковне життя. У Великому Князiвствi Литовському складалося не так, як за Княжої доби. Тодi князi були протекторами Церкви, i опiка над Церквою була справою їх чести. Кожен князь по змозi будував храм, в усякому разi офiрував для нього iкони , хрести, сосуди, грошi, землi. Таких князiв мало було у Великому Кйязiвнствi Литовському, хоч деякi з них литовського походження залишили по собi добру пам'ять: Любарт збудував собор св. Iвана в Луцьку, Володимир Ольгердович пiдтримував Києво-Печерський манастир, його син Олелько та унук Семен уславилися щедрими пожертвами на церкви. Українське велике панство робило щедрi подарунки церквам; князi - Ходкевичi, Дашкевичi, Голь-iданськi, Острозькi, Глинськi та iншi - обдаровували церкви та манастирi. Дехто з панiв, як, наприклад, Загоровський, влаштовували при церквах шпиталi для старих, хворих, а дехто - школи. У Великому Князiвствi Литовському найбагатшими церквами були Луцька та Володимирська, якi володiли кiлькома мiстечками та селами; за ними йшла катедра Перемиська, 3 манастирiв найбагатшими були Києво-Печерський, Михайлiвський Золотоверхий та Унiвський. Добродiйство п анiв у користь церков та манастирiв виродилося в форму патронатiв чи <подавань>. Було чимало осiб, якi дiйсно були патронами церкви, як князi Острозькi, Олельковичi, Слуцькi, Ходкевичi та iншi, але з XV ст. патронат перетворюється на звичайне володiння церквою або манастирем нарiвнi з селами, угiддями тощо. Патрони розпоряджалися ними на основi маєткового права: заставляли, давали в посаг, у спадщину, обмiнювали на прибутковi села, здавали в оренду, продавали. Вони побирали грошi з церков, насамперед - за поставлення iгумена, священика, єпископа; з дiбр, належних манастиревi чи церквi за час, коли був не обсаджений пост єпископа або iгумена. Самi королi подавали цьому приклад: Сiгiзмунд 1 вiддав церкви в Києвi Дягилевичевi на сплату боргу. Дiставали манастирi свiтськi особи: вдова великого князя Олександра, Олена, дiстала Троїцький Вiденський манастир вiд Сi-гiзмунда 1 <доживотно>. Бували випадки <подавання> манастирiв не тiльки свiтським особам, а навiть неправославним. Проти цих <патронатiв> уперто, але без наслiдкiв, боролася Церква. Ненормальне становище духовенства Православної Церкви характеризують всi ступенi його, починаючи-вiд митрополитiв. Iсторiя ставлення митрополитiв перейшла кiлька етапiв. Як була мова вище, року 1458 Григорiй Мамма, патрiярх Царгородський, що приєднався був до унiї, призначив на катедру митрополита Київського Григорiя П Болгарина. Пробувши кiлька рокiв в унiї. вiн звернувся до нового патрiарха, Дiонiсiя, що не визнавав унiї. Пiсля смерти Григорiя П, року 1473, був обраний - неясно ким - на митрополита Мисаїл з боярського роду, спорiдненого з вищою аристократiєю. В справi посвячення його в єпископи, князi i православнi люди звернулися до папи Сiкста IV. Тим часом у Царгородi поставлено на митрополита Спиридона, але коли приїхав вiн до Литви в 1476 роцi, застав там митрополитом Мисаїла; Спиридон був ув'язнений, але Мисаїл так i не був висвячений. Пiсля смерти Мисаїла в 1480 роцi собор єпископiв i <всiх станiв людей> обрав Симеона. По дозвiл на посвячення звернулися до Царгороду, i патрiярх прислав своїх вiдпоручникiв з <благословенною грамотою>. Пiсля смерти Симеона в 1488 роцi собор обрав на митрополита IОну, архиспископа Полоцького. Знову їздила деле?ацiя до патрiярха, щоб дав <благословенну грамоту>. Року 1495 собор обрав митрополитом архимандрита Макарiя. Дуже цiкавий обмiн думок з приводу обрання митрополита: посол патрiярха закинув був єпископам, що вони не мусять поставляти митрополита до благословення, <хiба в крайнiй потребi, на що єпископи вiдповiли, що в крайностi поступили так, як <поступили i братiя на тi єпископи за, великого князя Вiтовта, поставивши митрополитом Григорiя Цамблака, як у правилах св. Апостолiв i Отцiв написано: два або три єпископи нехай свобiдно ставлять єпископа>. Посол сказав на те: <Ви вчинили добре, бо в крайностi i вiд закону муситься вiдступати>. Наступного року Макарiя забили татари. Здавалося, встановлювався певний порядок обрання митрополита собором єпископiв та мирян. Але порядок цей не був тривкий. Уже наступниковi Макарiя, Йосифовi 1 Болгариновичу, р. 1498, князь Олекрандер <дав> Київську митрополiю, при чому не згадується про жадне обрання. Це був родич Сапiги, особи, близької до великого князя. Тiльки 1500 року Йосифа 1 посвятив посол патрiярха Царгородського. Пiсля смерти Йосифа 1 в 1500 роцi катедру дiстав Iона - духiвник великої княгинi Олени. Його наступник, Йосиф П Солтан, теж, здається, не був обраний. Поставлення митрополитiв щораз бiльше обмежується призначенням Великого князя та <благословенням> патрiярха. Пiсля Йосифа II Солтана митрополитом був Йосиф Ш, про поставлення якого нiчого невiдомо. Року 1534 в своїй грамотi Сiгiзмунд писав, що владика Луцький, Макарiй, просив його обдарувати <хлiбом духовним> - Київською митрополiєю; просили за нього королева Бона, воєвода Вiденський Гаштольд, князi та пани грецького закону, а до того й митрополит Йосиф ПI ще за життя обiцяв йому катедру, очевидно - продав її. Цiкаво, що просили за нього й католики. Так у поставленнi Мака-рiя II бачимо новi засади: митрополiю дарують <як хлiб духовний>. Наступник Макарiя II, Стефан-Сiльвестер Белькевич, мечник i скарбник вiденський - неписьменний - за п'ять рокiв до смерти Макарiя дiстав вiд нього зобов'язання, що отримає катедру. Пiсля смерти Сiльвестра в 1568 роцi катедру дiстав митрополит Iона Протасович, який продав шляхтичевi Iллi Кучi <достоїнство архи- єпископське>, а пiсля смерти Iони - митрополичу катедру. Це затвердив Стефан Баторiй. Немає вiдомостей, як обрано наступника Iллi Кучi, Онисифора Дiвочку, але вiдомо, що його наступника, Михаїла Рогозу, призначив король, без обрання православними. За таких митрополитiв, природно, не можна було сподiватися, щоб єпископи стояли на висотi. Єпископськi катедри давали як нагороду за рiзнi заслуги, службу. Так, у 1577 роцi Стефан Баторiй вiддав за вiйськовi заслуги зем'яниновi Стефановi Достоевському, <не грецького закону>, очевидно, католиковi, Вознесенський манастир у Менську. Бувало, що церковнi маєтки передавали стороннiм особам. Наслiдком <патронату> єпископськi катедри давалося свiтським людям з обов'язком мати <вiкарiєм> духовну особу, яка вiдправляла б церковнi служби. На цьому ?рунтi виникало багато сумних подiй, якi принижували авторитет Церкви, бруднили iм'я українця. Одною з найвидатнiших в цьому вiдношеннi була доля Володи-мирської катедри, найбагатшої на Волинi. Сiгiзмунд-Ав?уст дав її Iвановi Борзобогатому- Красенському, який, залишившись мирянином, грабував єпархiю, роздавав добра її своїм родичам, i жаднi протести не допомагали. Тим часом король вiддав Володимирську єпископiю Холмському єпископовi Теодосiєвi Лазовському, який, зiбравши вiйсько, вибив Борзобогатого з єпископського замку. Тодi король дав йому Луцько-Острозьку єпископiю. Можливо, шо це предок письменника Федора Достоєвського, який походив iз старої священичої родини Подiлля, що, за родинними переказами, приїхала <з Литви>. Король передав Володимирську епискотю шдяхтичевi-католиковi Жовковському, але новий король, Стефан Баторiй, призвачив її iгуменовi Києво-Печерського манастиря, Мелегiєвi Хрептовичу, який став роздавати маєтностi єпископiї стороннiм особам. По смертi Борзобогатого в Луцьку, його невiстка забрала всю церковну утвар, хрест та iкони з дорогоцiнним камiнням, євангелiю, оправлену срiблом - i все це продала. Наводимо, тут лише яскравiшi приклади того морального розкладу, який охопив Церкву. Iсторичнi джерела повнi скарг та нарiкань на призначення владиками-епископами людей невчених, неморальних. Природно, такi владики не могли дбати за високий рiвень морального життя священикiв. Посвячення вважалося значним прибутком, бо кандидат мусiв добре заплатити за висвяту i за парафiю. У Галичинi церковнi справи мали iнший характер. Протягом 150 рокiв Галицька катедра не була обсаджена, i нею керували намiсники Київського митрополита. В 1509 р. Сiгiзмунд 1 наказав католицьким арцибiскупам львiвським поставляти намiсникiв православної Львiвської єпархiї, <щоб схизматикiв легше було приводити до католицької вiри>. Року 1516, внаслiдок скарг православних, Сiгiзмунд призначив <вiзитатора> Української Православної Церкви, дяка Грицька, надавши йому право <направляти> священикiв. Посипалися протести та прохання до короля, але нiщо не змiнялося, поки король не призначив намiсником шляхтича Яцка Гдашинського, надавши йому сан архимандрита. Митрополит Йосиф 11 визнав Гдашинського намiсником, але католицький арцибiскуп добився позбавлення його намiсництва. Довга боротьба православних закiнчилася в 1535 роцi, коли митрополит Київський Макарiй II призначив на намiсника Макарiя Тучапського, в 1539 роцi висвяченого на єпископа Львiвського. Це коштувало православним 200 волiв, яких дано королевiй Бонi за допомогу, та 100 волiв, яких дано Сiгiзмундовi. Але католики- шляхтичi й пiсля того вживали рiзних заходiв, щоб перешкодити Мака-рiєвi: не дозволяли служити в церквах, зганяли селян з церковних маєткiв. Цiкаву характеристику стану православних дає Г. Лужницький. Трьома шляхами йшло переслiдування Української Церкви на землях, окупованих Польщею: 1) нищенням церковно-нацiональних цiнносi i святощiв минулого; 2) пониженням престижу Православної Церкви i 3) викликанням почуття сорому в зв'язку з при- належнiстю до цiєї Церкви. З 1-ої половини XVI ст. Львiв польонiзуеться: зникає уряд <руського> писаря в магiстратi, українцям заборонено мати будинки в центрi мiста, старшим в цеху мiг бути тiльки поляк; православним не дозволяється складати присяги перед урядом, в урядах не приймається вiд них свiдоцтв; не дозволяється їм везти своїх покiйникiв процесiями через центр мiста; заборонено православним священикам нести Святi Дари до хворого, згiдно з звичаєм, iз запаленими свiчками, Не-католиковi не було мiсця в життi. Г. Лужницький заперечує твердження М. Грушевського, що в цьому виявлялась боротьба двох вiр, двох культур: це була боротьба за iснування, за людську гiднiсть проти польського шовiнiстичного iмперiялiзму. За Владислава Опольського, в 1375 роцi, засновано в Галичинi латинське архиепископство, яке незабаром перетворено в латинську митрополiю. До неї належали єпископи в Перемишлi, Холмi, Володимирi. Так у тих мiсцях поруч православної постала латинська Церква. Однак довгий час цi єпископiї iснували лише номiнальне, бо не було парафiян-католикiв, i навiть самi єпископи часто меш- кали поза межами своїх єпархiй. Католицьку мiсiйну працю виконували ченцi рiзних орденiв. Першими, ще в XIII ст., з'явилися домiнiканцi з енергiйним Яцком Одровонжем, що бував уже ранiше в Києвi, Домiнiканцi були майже виключно поляки i поруч з католицтвом ширили польонiзацiю. Згодом вони мали багато манастирiв в Українi: в Луцьку, Барi, Бродах, Бучачi, Вiнницi, Києвi, Коломиї, Костянтиновi, Овручi, Львовi, Снятинi, Ярославi. У XIV ст. з'являються францiсканцi (мiнорити). В 1345 роцi вони мали вже окремий вiкарiят, до якого належали чернечi доми у Львовi, Городку, Галичi, Коломиї, Снятинi тощо. Особливо допомагали їм Констанцiя, дочка угорського короля й дружина короля Лева 1, та її дочка Святослава, яка постриглася в манастирi клярисок у Старому Сандомирi. Францiсканцi посiдали єпископськi катед-ри Перемишля (1377), Львова (1390), Галича. З XV ст. з'явився орден бернардинцiв, який спочатку дiяв у Галичинi, а пiзнiше й на Волинi. 1481 року бернардинцi одержали вiд папи Сiкста IV привiлей, що його надавано тiльки орденам у Святiй Землi. В XV ст. бернардинцi мали в Польщi вже понад ЗО осель. Значення цього ордену для Польщi показує вже те, що трьох польських бернардинцiв проголошено святими. Бернардинцi мали добре поставленi школи, з допомогою яких впливали на українську iнтелi-?енцiю, головно шляхту. Однак ненависть православних до бернардинцiв була така велика, що вони спалили їх манастир у Львовi. Всi цi ордени поширювали польонiзацiю, а разом з нею й польський шовiнiзм, викликаючи ворожiсть українцiв i до Польщi i до латинської Церкви, - пише iсторик Католицької Церкви Г. Лужницький. Україна вкрилася мережею латинсько-польських кляшторiв-манастирiв для чоловiкiв та жiнок. Латинська Церква на землях Польщi та Литовського Князiвства зустрiла вороже спроби перевести Фльорентiйську унiю. Найрiшучiший спротив викликав митрополит Iсидор збоку латинського духовенства; Вiденський бiскуп Матей виступав проти Iсидора, мавши пiдтримку в особi всемогутнього канцлера кардинала Збiгнева Олесницького. Польща хотiла повної злуки, знищення Православної Церкви, а не унiї iз збереженням схiднього обряду. Трагедiєю Православної Церкви було те, що вона значно поступалася перед католицькою своєю освiтою; навiть патрони-українцi розумiли, що вони <знижувалися> до неї. З XV до половини XVI ст. Схiдня Церква культурно зубожiла i її лiтература обмежувалася церковно-богослужебними книгамрi та книжками для побожного читання, а цього було замало для культурно розвиненої людини. Така людина мусiла звертатися до латинського, польського письменства. До польсько-латинської школи тяжко було попасти українцевi, а українськi школи стояли низько. Голодне, неосвiчене православне духовенство втрачало авторитет в народi. Вiдмирала виборнiсть духовенства громадою, її замiняло призначення патронами. Дуже характеристичною була ухвала коронацiйного сойму 1576 року: не допускати <простих> людей на вищi церковнi посади, бо цi посади православна шляхта резервувала тiльки для себе. Так священики опинилися в станi парiїв. У боротьбi за пiднесення Православної Церкви в XVI ст. виступають собори та братства. Першим Обласним Собором XVI ст., постанови якого збереглися, був Вiденський, скликаний митрополитом Йосифом Солтаном у 1508-1509 рр. В ньому брали участь всi єпископи, сiм архиепископiв, шiсть iгуменiв, сiм протопопiв та <чеснi священики>. Собор засудив купiвлю катедр та парафiй замiсть соборного обрання i наказав вiдлучати вiд Церкви тих, хто так робить. Єпископiв, якi висвячували таких ебезчинникiв>, вирiшено позбавляти сан Суворо засуджував Собор священикiв- удiвцiв, якi не йшли в пан стир: <всi священики, не маючи жен, не священствують> . . . <прiстець, зргiшивши, за свою тiльки душу дасть вiдповiдь Боговi, її священик многих соблазнить людей> Багато уваги придiлено патронам, що роздавали <хлiб духовний>, але Собор у тiй справi не мiг нiчого сутнього добитися, бо патронами були королi та великi пани. Собор шукав компромiсового виходу: намагався нормувати вiдносини, вимагав конче благословення єпископiв для обраних патронами священикiв i забороняв патронам звiльняти їх самовiльно. Щ <правила> малюють дiйсний стан, в якому перебувала Церква. Було ще багато соборiв пiсля Вiденського, але про них немає докладних вiдомостей. Дуже важливими були собори Вiденський, Супрасльський, Берестейський та Тернопiльський (1589 року), на якому був присутнiй патрiярх Царгородський Єремiя II, що саме тодi повертався з Москви пiсля поставлення там патрiярха Iона. Головною темою на тому соборi була боротьба з <двосженцями>-священиками та єпископами. Був деградований за двоєженство i митрополит Онисифор Дiвочка. Собори в 1590-их роках скликалося майже щороку. На них обговорювано питання занепаду Церкви i взаємини її з церковними братствами. Церковнi братства iснували в Українi з глибокої давнини, але розгорнули вони свою дiяльнiсть головним чином з XVI ст. Церковнi братства засновувалося при церквах: Львiвське - Успенське, Вiденське - Свято-Духiвське, Луцьке - Чеснохресне, Київське - Богоявленське i т. д. Найстаршим братством було Львiвське, первiсний статут якого не зберiгся; його вiдносять приблизно до 1439 року. Зберiгся устав з 1542 року. Завданням церковних братств було дбати про зовниiшiй порядок у храмi, про задоволення його матерiялвних потреб, пiклуватися про хворих. Члени братства платили внески, на якi влаштовувано свята - <кануни>. Згодом вони розширило свої завдання: допомагали членам, якi зубожiли чи попали в бiду; виступали перед судами i самим королем в оборонi Православної Церкви; брали участь у спробах вiдновити єписхопiю у Львовi. Бачачи занепад освiти, братства стали органiзувати братськi школи. Особливу славу здобули школи Львiвського та Київського братств. Братства спочатку були переважно органiзацiями поволi наоуяи всестанового характеру. Бiльшiсть членiв Луцького братства улп шляхтичами, а в Київському було багато духовенства. Е I Є i 6 роцi до Київського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний з Вiйськом Запорiзьким. Братства ршiуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької пропаганди, проти нацiональних i релiгiйних обмежень українцiв, проти неморального життя духовенства, намагаючись впливати на висвячення гiдних пошани людей. Таке <втручання> свiтських людей, мiщан - <кушнiрiв i кожум'як> у церковнi справи й преро?ативи єпископiв викликало з їх боку невдоволення. Року 1586 приїхав в Україну Антiохiйський патрiярх Йоаким i братчики звернулися до нього за порадою. Ознайомившись з непо-рядками в Православнiй Церквi та заходами братчикiв для оздоровлення Церкви, вiн не тiльки благословив їх, але й в грамотi своїй дав низку порад та доручень. Львiвське братство мало стати зразком для iнших братств, мало стати центром органiзацiї, яка охоплювала б всю Україну. Йому надано право контролювати моральнiсть членiв i навiть право вiдлучати їх вiд Церкви. Воно мало право слiдкувати не тiльки за своїми членами, а й за духовенством. включно з митрополитом та єпископами, щоб жили i служили вони Церквi згiдно з апостольськими правилами. Царгородський патрiярх Єремiя пiдтвердив 1589 року розпорядження Йоакима i затвердив права братств на духовну цензуру Церкви. Пiд час своєї подорожi по Українi патрiярх рiшуче став по боцi братств, деградував митрополита Онисифора Дiвочку i ряд не-правно поставлених священикiв. Рiшуча пiдтримка братств, визнання їх права контролювати дiї єпископiв та митрополита завершенi були наданням Львiвському братству ставропiгiї: воно було вилучене з-пiд влади єпископа i поставлене в безпосередню залежнiсть вiд патрiярха. Дiяльнiсть братств була кроком революцiйним i, природно, викликала, як згадано вище, незадоволення владик, яке пiдсилювалося iнодi не зовсiм тактовними акцiями братчикiв. Деякi з владик в гострiй формi висловлювали своє обурення. Особливо Гедеон Балабан, єпископ Львiвський, мав гострi конфлiкти з <шевцями, сiдельниками та кожум'яками>, як називав вiн братчикiв. Говорячи про занепад Православної Церкви в Українi, не можна забути i того, що, пiсля величезного пiднесення, поступово занепа-цала й Католицька Церква. Ряд негiдних свого становища пап пiд-дривали пошану до папства взагалi; до того додати появу на папському престолi пап та антипап, якi поборювали один одного. Розкiшне життя кардиналiв та єпископiв, якi в Нiмеччинi були одночасно свiтськими вододарями, такi компромiтуючi явища, як симонiя - продаж церковних катедр, iндульгенцiя, що пiзнiше стала оплатою за вiдпущення грiхiв - все це пiдривало велич та могутнiсть Католицької Церкви. Реакцiєю на всi цi явища стали рiзного роду єресi, якi ширилися по Европi, а також домагання ?рунтовних реформ церковно-релiгiйного життя. З такими домаганнями виступали Вiклеф та Iван Гус, але найбiльше значення мав виступ Мартiна Лютера, який у 1517 роцi вiдверто засуджував Католицьку Церкву, поклавши тим початок великому руховi Реформацiї. Крiм послiдовникiв Лютера, з'являються в рiзних країнах Европи прихильники Цвiнглi та Каль-вiна в Швайцарiї, баптисти, тринiтарiї, антитринiтарiї та iншi. З середини XV ст. в Литовському князiвствi ширяться мало не всi європейськi реформацiйнi рухи, переважно через Польщу. Першими прийшли iдеї гуситства, основу для яких давали iнтенсивнi зв'язки України з Чехiєю. Українцi студiювали в Празькому унiверситетi, були учнями Гуса. Єронiм Празький у 1413 роцi вiдвiдав Вiльну, Полоцьк, Вiтебськ. Для України в гуситському русi були не лише релiгiйнi мотиви: на початку XV ст. там уже починається нацiональний рух, рух протесту проти польонiзацiї, а гусити якраз висували нацiональнi мотиви боротьби. Сильнiшим i небезпечнiшим для Православної Церкви був вплив нiмецької реформацiї. Ще в XV ст. Кракiв став осередком гуманiстичних iдей, якi ширилися в Iталiї та Нiмеччинi. Видатнi нiмецькi гуманiсти - Цельтес, Агрiкола, Бебель та iншi - працювали в Краковi, куди приїздила вчитися українська молодь. Двiр королеви Бони був притулком гуманiстiв i сприяв ширений) їх iдей. Другий шлях iшов безпосередньо з Нiмеччини через Кенiгсберг, ?данськ, Торн, де друкували лютеранськi твори не тiльки нiмецькою, але й польською мовами. В Українi та Литвi ширилися протестантськi вчення переважно лiвих течiй - антитрiнiтаризму, кальвiнiзму, соцiнiянства. Переслiдуванi в Нiмеччинi антитрiнiтарiї, або унiтарiї-арiяни, що не визнавали св. Тройцi, знайшли для себе твердий грунт у Польщi, де мали гiмназiю, академiю в Раковi i, хоч було їх небагато, мали значний вплив на молодь. До унiтарiїв належали: Яi-Кишка, староста Жмудський, багатий ма?нат, Чапличi, Гойськi, Не- миричi, Холоневськi, Чеховичi, Любенецькi та iншi, втiкачi з Москви (Косой, Васiян). Бiльше значення мали кальвiнiсти, яких у Литвi називали соцi-нiянами, за iм'ям Кальвiнового учня Соцiя. Протекторами їх з 1553 року стали Микола Радзiвiлл Чорний, воєвода Вiденський, канцлер Великого Князiвства Литовського, перший магнат князiвства, та його двоюрiдний брат - теж Микола Радзiвiлл Рудий, гетьман Великого Князiвства. За ними пiшли литовськi шляхтичi, але українських послiдовникiв було небагато: Вишневецькi, Фiрлеї, Ласоцькi, Морштини, Володичаї, Сапiги, Ходкевичi та iншi. Головними осередками соцiнiянства були м. Киселин, Володимирського повiту, Гоща та Ляхiвцi, Острозького повiту, Берестечко, Лубенського повiту. Назагал протестантськi рухи не мали глибокого впливу в Українi: приєдналася до них лише невелика група аристократiї, переважно одного поколiння, бо дiти здебiльшого вiдiйшли вiд тих рухiв. У народнi глибини цi вчення не просякли. М. Грушевськиii нараховував, що в часи найбiльших успiхiв протестанти мали коло ста осiдкiв. Позитивним наслiдком цих революцiйних рухiв було пробудження iнтересу до рiдної мови, поява перекладiв Святого Письма на українську мову (Євангелiя Пересопницька 1556-1561 рр., Крехiвський переклад 1563 р., Б. Типинського - 1571 р., Чеховича - 1577 р., Будного - 1570 р. Нагалевського - 1580 р.). В Несвiжу М. Радзiвiлл заснував друкарню. Реформацiйнi течiї, з одного боку, сприяли поглибленню iнтересу до Церкви взагалi, а з другого - пiдривали Православну Церкву, викликали критичне ставлення до неї. Дальший розвиток реформацiйного руху в Литвi та Українi був спинений натиском збоку католицької реакцiї. Протестантизм у Захiднiй Европi викликав могутню реакцiю. Католицька Церква розпочала боротьбу з ним рiзними методами, передусiм з допомогою iнквiзицiї, яка дiяла терором, а також заснованого в 1540 роцi ордену Єзуїтiв (Iсусiвцiв), який скупчив видатнi iнтелектуальнi сили i взяв у свої руки виховання молодi з допомо- гою видатних педагогiв у школах рiзних ступенiв. Запрошенi до Польщi єзуїти, Тюблинської унiї поширили свою дiяльнiсть на Литву та Україну. Серед єзуїтiв було багато людей з великою освiтою, якi позакладали школи у Вiльнi 1570 р., в Ярославi 1571 р., таку ж колегiю в Полоцьку 1579 року, школи в Ортi, Люблинi, Несвiжу, Львовi, Кам'янцi, Перемишлi, Вiнницi, Фастовi, Острозi, Новгородi-Сiверському та iнших мiстах. До тих шкiл охоче вступали дiти православних, якi разом з наукою виносили з них католицьку прона?анду. Єзуїти йхоплювали вищi шари суспiльства, ставали духiвниками. Боротьбу з реформацiйними рухами облегшувало єзуїтам те, що iредставники окремих течiй, замiсть спiльно виступати проти Католицької Церкви, розпочали боротьбу мiх собою. Багато людей, що перейшли були до кальвiнiстiв, соцiян, стали повертатися до Католицької Церкви. Тодi єзуїти спрямували всi свої сили проти <схизматикiв> - православних, головно - проти вищих шарiв їх. Стефан Ваторiй вiдверто взяв єзуїтiв пiд свою опiку. Вiденську колегiю перетворено на академiю i зрiвняно в правах з Кракiвською. Ще бiльше уваги придiляв єзуїтам Сiгiзмунд Ш, їх вихованець. На полiтичному ?рунтi єзуїти створили теорiю єднооги держави i Церкви, звичайно, католицької. Як другу iдею висунули вони iдею польського месiянiзму: завдання Польщi бути муром католицизму, який вiддiляв би християнський свiт вiд дикунiв- руте-нiв. Вся полiтика Польщi була ясна: латинiзувати i в той же час денацiоналiзувати Україну. До цього треба додати те, що згадувалося вже не раз: принижене з рiзних поглядiв становище православних, позбавлення їх права займати вищi посади, позбавлення православних єпископiв права засiдати в Сенатi поруч з католицькими єпископами, позбавлення православних права вiдбувати церковнi процесiї до похоронних включно, недопускання мiщан брати участь в самоуправлiннi i т. д. Року 1610 Мелетiй Смотрицький у своєму творi <Тренос>, або <Плач Схiдньої Церкви>, подав довжелезний список православних фамiлiй, що перейшли на католицтво, а саме: князi - Острозькi, Слуцькi, Збаражськi, Заславськi, Пронськi, Горськi, Вишневецькi, Сан?ушки, Ружинськi, Соломирецькi, Масальськi, Соколинськi, Лукомськi, Пузини та iншi; славетнi роди: Ходкевичi, Глiбовичi, Кишки, Сапiги, Дорогостайськi, Тишкевичi, Горностаї, Семашки Гулевичi, Чолганськi, Калиновськi, Кердеї, Боговитини Потiї та iншi. <Де iншi дорогi й також безцiннi каменi тої корони славнi доми руських князiв, неоцiненнi сапфiри, безцiннi дiяманти? - питає автор. Український народ загубив свою iнтелiгенцiю, свй: провiд у тяжкi години боротьби за Церкву. Все це разом - i реформацiйнi рухи, i католицька реакцiя, ; власнi неполадки з єпископами, конфлiкти мiж духовенством т; братствами - нищило Православну Церкву. в) Берестейська Унiя. Такi були умови, коли вiдбулась iдея унiї - злуки Православної i Католицької Церков. Уже в XI ст. було кiлька спроб поєднати зкви що роздiлилися в 1054 роцi. В ХП ст. Петро Клюнiйськич т.л Ан сельм Кентерберiйський шукали шляхiв для їх поєднання. Але обопiльна ворожнеча, фанатичнi ексцеси збiльшували вiдчуже нiсть. Взаємну неприязнь розпалювала лiтературна полемiка по мiж греками та католиками, яка <копала прiрву мiж обома Церква ми>, - пише митрополит Iларiон Тяжкий стан Вiзантiйської iмперiї, якiй загрожували вороги з усiх бокiв, викликав спробу цiсаря Михаїла УIП шукати допомоги у папи Григорiя X, якому вiн обiцяв за це прийняти унiю. В 1274 р. був скликаний у Лiонi собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберiгаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унiю не прийняло нi духовенство Грецiї, нi народ. Не торкаючись давнiх часiв iсторiї України, нагадаємо деякi подiї останнiх двох з половиною столiть. У 1396 роцi говорим) про мйжлмвiсть сполучення Православної та Католицької Церков на нарадi Ягайла з митрополитом Кипрiяном Цамблаком; подiляючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповiстив патрiярха. На тому справа й закiнчилася. Року '1418 питання унiї було порупгеие на Констанцьiгому Соборi, але знову в площинi скликання собору з участю з обох сторiн знавцiв канонiчного права. Найактуальнiше постало питання унiї на Фльорентiйському Соборi в 1439 роцi, коли митрополит Iсидор, грецький патрiот, приєднався до унiї, розумiючи її, як творення Єдиної Церкви. В Українi, крiм невеликого числа ма?натiв, широкi маси залишилися при своїй вiрi, хоч не виявляли ворожости до унiї. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожiсть. З середини XVI ст. появляються палкi полемiсти, якi ведуть боротьбу проти Православної Церкви, Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзi <Про єднiсть костьолу Божого (1577) р.) Скарга гостро засуджував православну вiру i доводив конечну потребу злуки з Римом, покликаючись при тому на перспективи розвитку освiти та культури i на матерiяльнi вигоди для української шляхти, якi дала б їй унiя, а ще бiльше для православного духовенства, яке вийшло б iз приниженого стану. Вiн вважав, що справу злуки повинен вирiшити Собор iз православних та католикiв. Цю блискучо написану книжку присвячено князевi Костянтиновi Острозькому. Справу унiї пiдтримували - папський легат Антонiй Поссевiнс. який їздив у цiй справi до Москви, та другий легат Нунцiй Бальо-нетто, який мав у тiй справi конференцiї з кн. К. Острозьким та його синами. Костянтин Острозький (1527-1608), <некоронований король України>, був одним iз наймогутнiших магнатiв, власником значної частини Волинi i великих посiлостей в Галичинi. Вiн був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад Православної Церкви i прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в формi пiдкорення одної другiй. Острозький мав однодумцiв i великий авторитет в колах української шляхти, мiщан, вищого духовенства. Наприкiнцi XVI ст. поновилися заходи в справi унiї, при чому її iнiцiяторами, несподiвано, були православнi владики. Значною мiрою спричинилася до цього полiтика двох патрiярхiв - Йоакима i, особливо, Єоемiї - пiд час подорожування їх по Українi: вони стали на бiк вратств, дозволивши собi зневажливо поставитися до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митрополита Онисифора за двоєженство (був двiчi одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише свiтськими особами, i призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патрiярха, нiбито контролером над митрополитом, - сан, якого не було ранiше. Наслiдком всiх цих умов поволi в рiзних колах православних стала ширитися думка про унiю, в надiї, що вона оздоровить церковну атмосферу. Наприкiнцi 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львiвський Гедеон Балабан перший порушив питання про унiю. До нього приєдналися - Кирило Терлецький, Леонтiй Пельчицький, єпископ Пинський i Туровський, Дiонiсiй Збируйський, єпископ Холмський та Волзький. Наслiдком таємної конференцiї в Белзi у 1590 роцi був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи. Справу додержано у великiй таємницi, i навiть не всi єпископи знали про переговори з королем. Число спiльникiв серед єпископiв зростало. Року 1591 на Перемиську катедру по смертi єпископа король номiнував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жiнку. Патрiярх заборонив висвячувати його, але грамота спiзнилася. Року 1593 на звiльнену Воло-димирську катедру висвячено сенатора та каштеляна Адама (Iпатiя) Потiя, який приєднався до прихильникiв унiї. Православнi, знеохоченi непорядками в Церквi, приймали чутки про унiю в значнiй мiрi iндиферентне. Пiшов за унiєю Тишкевич, один iз стовпiв Православної Церкви. Iнакше поставився до тiєї справи князь Костянтин Острозький. На 'Собор, що вiдбувся 1593 року, вiн надiслав <артикули>-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам забирати православнi церкви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4) зрiвняння православного духовенства в правах з католицьким; 5) повiдомлення в справi унiї патрiярхiв; 6) повiдомлення про те Москви i Молдавiї; 7) полiпшення внутрiшнiх справ Православної Церкви та 8) вiдкриття шкiл для православного духовенства. Цi <артикули> князя К. Острозького не проголошено на Соборi. Князевi Костянтиновi Острозькому довго не розкривали конспiрацiї переговорiв, а коли нарештi вiн про них довiдався, то був дуже обурений, що таку велику, всенародню справу робилося потайки. Володимирський єпископ Iпагiй Потiй, що був його приятелем з давнiх часiв, з сльозами, на колiнах благав князя приєднатися до унiї, але князь залишився непохитним i попередив, що буде боротися проти унiї, проведеної в такий спосiб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб обговорити справу унiї, Потiй та Терлецький передали королевi, але вiн, не рахуючись з соборноправнiстю Православної Церкви, рiшуче вiдмовив, мотивуючи тим, що лише владики без мирян можуть рiшати справу злуки. Король боявся, що на соборi виявиться сильна опозицiя, i наказав деле?атам їхати негайно до Риму. Не дiставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав <Окружник> проти унiї, особливо проти тактики владик. <Окружник> справив велике враження. В той же час кн. Острозький вирядив посланцiв на з'їзд протестантiв, який зiбрався в Торунi, запрошуючи їх взяти участь в протиунiйному соборi. Наприкiнцi 1595 року делегати владик - єпископи Iпатiй Потiй та Кирило Терлецький - прибули до Риму i на авдiенцiї у папи Климента VIII склали визнання вiри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську Православну Церкву iз збереженням ц обрядiв. Вiстки про те, що єпископи пристали на унiю, викликали в Укра їнi хвилювання. На сойНiиках воевiдств Волинського, Київського Брацлавського, Руського шляхта доручила депутатам заявити протест проти самовiльного вчинку владик, якi не мали уповноваженi та згоди на прийняття унiї. В мiжчасi, внаслiдок прохань православних, виїхав до Литви протосiнкел Царгородського патрiярха Никифор, видатна особа Е патрiярхатi: вiн був ректором еллiнських наук в Падуанському унiверситетi i деякий час був намiсником кiлькох патрiярхiв. По дорозi до Литви протосiнкел був заарештований, але втiк iз в'язницi, треба гадати, завдяки допомозi кн. К. Острозького. На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Берестi. Никифор запросив на нього Кирила Люкарiса, протосiнкела Александрiйського патрiярха, кiлькох грецьких єпископiв, митрополита Бiлгородського. З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькi єпископи: Львiвський - Оснiковський, Луцький - Мацейовський та Холмський - Гомолицький, четверо виднiших єзуїтських проповiдникiв; крiм того воєводи: Троцький - Микола Радзiвiлл-Сирiтка, канцлер Сапiга, Берестейський староста Халецький. На боцi православних були: два єпископи - Гедеон Львiвський та Михаїл Перемиський, якi розiрвали з унiєю, протосiнкели Царгородський та Александрiйський, Сербський митрополит Лука, архимандрити, iгумени, понад 200 осiб бiлого духовенства; воєводи: Київський - князь Костянтин Острозький, Волинський - князь Олександер Острозький, каштелян Новгородський - Полубенський, депутати шляхти воєвiдств: Київського - 3, Руського - 3, Пере- миської землi - 2, воєвiдства Волинського - 10, Брацлавського - 2, Пинського повiту - 1, трибуналу Литовського -2, багато без мандатiв шляхти, мiщан. Князь Острозький привiз з собою вiйсько, що охороняло будинок Райського, де засiдав Православний Собор. Прихильники унiї зiбралися в церквi св. Миколая. Православнi засiдали за грецьким звичаєм: миряни та духовнi окремо. Три прохання Православного Собору до владик - насамперед до митрополита Михаїла Рогози прибути на Собор - залишилися без вiдповiдi. Справа була тяжка: об'єднати цi двi частини Собору було неможливо - насамперед через участь протосiнкела Никифора та iнших грекiв, яких король наказав арештувати i яких охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православнi до католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королiвських послiв. Так постало два Собори. 9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом i Євантелiею в руках проголосив, як екзарх патрiярха, декрет, яким позбавляв митрополита Михаїла Рогозу та п'ять єпископiв - Володимирського, Луцького, Полоцького, Холмського та Пинського - їх сану за самовiльне пiддання папi. Цей декрет пiдписали духовнi члени Собору i надiслали митрополитовi Рогозi. Свiтська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-унiятiв церковних дiбр, якими володiти могли тiльки православш. Унiятський Собор проголосив публiчно унiю, а на владик Гедеона Балабана та Михаїла Копистенського i все духовенство, що брало участь у Православному Соборi, кинув клятьбу. На проголошення унiї Православний Собор вiдповiв протестом, бо, мовляв, вчинили ц без вiдома православних кiлька владик. Але гродськi суди, крiм Володимирського, вiдмовилися вписувати протестацiю. Акти переслано до патрiярхату, i патрiярх Мелетiй Пiгас затвердив усi постанови Собору. Управлiння Церквою, до обрання нових єпископiв, вiн доручив екзархам: Гедеоновi Балабановi, протосiнкеловi Кириловi Люкарiсовi та князевi К. Острозькому. Король затвердив ухвали Унiятського Собору, а ухвали Православного визнав неправильними. Так Україна роздiлилася на двi частини. По одному боцi став увесь православний загал i два владики, по другому - унiяти: миттрополит, п'ять владик i купка крилошан. Який же Собор правосильний? Почалася полемiка. Уряд вважав правосильним Унiятський Собор, не рахуючися з тим, що владики, над якими була влада патрiярха, самовiльно вирiшили приєднатись до iншої Церкви i змiнити канони. В практицi православних участь мирян у Соборi була цiлком правильна. З погляду православних Унiятський Собор був неканонiчний. Закиди Унiятського Собору: 1. Никифор був <шпигун> (!?); 2. у Православному Соборi брали участь iновiрнi. Хоч вини Никифора не можна було довести, його замкнено до в'язницi, де вiн i помер. Iдеї i практицi патронату протиставлено владу короля, в справi номiнацiї. Православна Церква наче не iснувала. Прохання не давати дiбр унiятам уряд вiдкинув, бо, мовляв, унiяти - грецького обряду. г) Україна пiсля Берестейської унiї. Берестейська унiя не внесла спокою i не поєднала Церков. Навпаки, крiм двох - православної i католицької - з'явилася третя, унiятська. На боцi унiятської були: митрополит, п'ять єпископiв, визнання польським урядом, а головне - могутня рука папи. На боцi православних: два єпископи, багато чорного та бiлого духовенства i - народ, їх зверхник, Царгородський патрiярх, не був у станi боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом соймикiв та сеймiв нiчого не дали. Унiятська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою. Тяжкий стан Православної Церкви погiршував внутрiшнiй двоподiл: владики, частина шляхти та мiщан пiшли за унiєю, але бiльшiсть духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, бiльшiсть мiщан та братств, селяни, а головно та нова сила, що органiзувалася за Днiпровими порогами - козацтво - залишилися при вiрi батькiв. Меншi чисельно прихильники унiї розгортали колосальну енергiю, змiцнюючи свої позицiї та приєднуючи нових прихильникiв. Слабого митрополита Михаїла Рогозу замiнив у 1600 роцi єпископ Володимирський, талановитий Iпатiй Потiй, що &ув до того Володи-мирським старостою, людина з великими зв'язками, добрий промовець i дипломат. Роки 1595- 1613 - це <Потiєва доба>, характеризує його ролю о. Б. Курилас. Твердого рукою взяв вiн керiвництво митрополiєю i провадив справу до своєї смерти в 1613 роцi. <Не з Рогозою, а зо мною маєте дiло>, - писав Потiй у 1600 роцi до слуцького клiру, який не слухав його. На той час православне духовенство не мало рiвного митрополитовi Потiєвi, але. мало князя Костянтина Острозького, який останнi роки свого життя присвятив боротьбi з унiєю та оборонi Православної Церкви. Шукаючи пiдтримки, князь К. Острозький зблизився з кальвiнiстами. В 1599 роцi у Вiльнi вiдбулася Генеральна Конференцiя, на якiй вiн заступав православну шляхту, а князь М. Радзiвiлл - кальвiнiстичну. Але спiвпраця двох конфесiй не наладналась, бо духовнi кола вороже поставилися до кальвiнiстiв i вимагали благословення патрiярха. Благословення патрiярх не дав, i Вiденська Генеральна Конференцiя фактично на тому й скiнчилася. Найбiльше значення в справi оборони Православної Церкви мала релiгiйна полемiка, участь в якiй взяло чимало видатних, талановитих авторiв. Ця полемiка велася з завзяттям, твори поширювалося переважно в рукописах, i вони викликали захоплення читачiв. Тим часом православнi втрачали свої храми, церковнi маєтки, якi переходили до унiятських владик. Справу православних та унiятiв розглядалося майже щороку на соймi, в сенатi. Важливим було те, що нарештi король примушений був визнати, що український народ подiлився на двi частини, i що унiяти не можуть репрезентувати всього народу. Року 1603-1605 польський уряд пiшов на поступки: з митрополiї унiятського митрополита вилучено Києво-Печерський манастир i дозволено обрати там православного архимандрита - Слiсея Плетенецького; визнано права братств i вилучено їх з-пiд юрисдикцiї мiярополита-унiята. Безоглядна полiтика Сiгiзмунда Ш викликала незадоволення протестантiв та православних, до яких приєдналося чимало десидентiв католикiв, i 1606 р. проти короля вибухло повстання (<рокопi>) з Кракiвським воєводою Зебжидовським на чолi. Хоч це повстання було придушене польським вiйськом, але в ньому чiтко висловили свої вимоги православнi, зокрема - деградувати унiятських владик, роздавати церковнi добра тiльки православним, припинити всi судовi процеси проти духовенства. Пiсля смерте Кирила Терлецького король поспiшив надати луцьку катедру унiятовi Остафiєвi Єловичу-Малинському. На тлi цих подiй поглиблювалася денацiоналiзацiя української шляхти: нащадки знатних родiв переходили на католицтво або унiю. Року 1608 помер князь К. Острозький, i серед української шляхти вже не було нiкого, хто мiг би заступити його, бо й дiти князя перейшли на католицтво. У перщий час пiсля Берестейської унiї унiяти вiдчули глибоко розчарування: вони сподiвалися на допомогу i спiвпрацю латинського духовенства Польщi, на що нiбито вказувало його ставлення до Собору в Берестi, насправдi ж зустрiли вiдкриту ворожiсть. Вже в королiвському унiверсалi .15 грудня 1596 року немаi згадки про право унiятських єпископiв засiдати в Сенатi, не .зважаючи на те, що в цьому питаннi папа звертався до короля. Релiгiйна боротьба пiдкопувала силу народу; полемiчна лiтература роз'ятрювала пристрастi. Пiсля Берестейської унiї виявився трагiзм Української Унiятської Церкви, - пише Вiнтер: православнi ненавидiли унiятiв за зраду, а Римо-Католицька Польська) Церква не вважала їх за повноцiнних громадян, бо рiшальним для неї було питання нацюнальности. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православнi цiлковито вiдмовилися вiд своїх догматiв, iсторичної традицiї, обрядiв. Ушятська Церква стала тiльки <терпимою> в Польщi, як терпимою була Православна. Польський iсторик, єпископ Лiковський, пише, що польське духовенство, замiсть притягати до себе унiятiв, їх тiльки принижувало. Але внаслiдок цього Українська Католицька Церква не зв'язалася з польським урядом <стала головним заборолом української народности проти польонiзацiї>, - писав Д. Дорошенко. КУЛЬТУРА ТА ОСВIТА а) Шкiльництво. Мало вiдомо про стан шкiльництва в литовсько-польськiй добi. Безперечно, в манастирях, при церквах школи iснували по-старому, в кращих школах можна було не лише навчитися читати та писати, але й набути деякi вiдомостi з теологiї, лiтератури, грецької мови. В XVI ст. такi школи при церквах та манастирях стали загальнопоширенийи. У 1550 роцi згадується школу при Красноставськiй церквi. В 1596 роцi княгиня Олена Чарторийська-Горностай зорганiзувала школу в заснованому нею Пересопницькому манастирi. В Почаїв-ському манастирi збудувала школу Ганна Гойська, в Загаєцькому - Раїна Ярмолинська i т. д. У цих школах дiти вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир, кращi учнi - <Апостола>. Ф. Скорина у передмовi до Бiблiї писав, що псалтир був шкiльним пiдручником. Письма вчили староуставного, а пiзнiше скоропису, що виробляється з XV ст. i з XVI ст. уживається в актовому письмi та урядовому дiловодствi; вчили також рахунки. Навчителями в церковних та манастирських школах були дяки. У 1562 р. Ходкевич, фундуючи Заблудiвську церкву, половину суми призначає на утримання дяка-<уставника>, якого зобов'язує <на науцi дiтей держать>. Так само й князь К. Острозький, фундуючи <уставника>-дяка в Острозi, покладає на нього обов'язок <школ^ держати>. В своєму заповiтi В. Загоровський, каштелян Волинський, згадує <дяка доброго>, як учителя. В 1581 р. пастор. Одерброн писав, що в Українi при всiх церквах були школи. В церковних фундацiях не згадують про школи, а лише про збiльшену дотацiю для дяка. Крiм визначених у церковних фундацiях дотацiй, дяки, за старими звичаями одержували вiд батькiв, по скiнченнi їхнiми дiтьми псалтиря або граматики, горнець кашi або гривню грiшми. Дяком називали вчителя-<уставнйка>, <бакаляра> або <дидаскала>, здебiльшого молоду людину, яка далi могла стати священиком. Дяк мiг допомагати при Богослужбi, але не це було головним його завданням. Дяк часто був єдиною письменною в селi людиною, до якої зверталися по поради. Отже, мiж ним i дяком XIX столiття велика рiзниця. Маємо цiкавi приклади побутового характеру, якi малюють стан навчання в ХУ- ХУI вв. Характеристичний в цьому вiдношеннi тестамент згаданого вище Василя Загоровського. Року 1576 вiн був узятий татарами в полон, де й помер р. 1577, бо не мав можли-вости дати за себе 500 золотих червiнцiв викупу. З полону передав Загоровський заповiт свiй дядинi, що виховувала його синiв: коли хлопцям сповнилося по 7 рокiв, запросити <дяка добре вченого й цнотливого учити їх в моїм домi або в церквi св. Iллi у Володимирi руСької науки в письмi святiм... Коли вони дiйдуть до доброї науки в своїм язику руськiм... згодити їм бакаляра статечного,... який учив би їх науки латинського письма> дома. А коли навчиться добре - <дати до Вiльна, до єзуїта, бо там хвалять добру науку дiтям>... Пинський шляхтич Євлашевський описував, як вiн упродовж п'яти рокiв <бавився наукою руською>. Як уже згадувано, Україна, вступивши в склад Литовської держави, значно перевищувала Литву та Бiлорусь своєю культурою. Руська, тогочасна українська мова, запанувала в установах, українцi, стаючи урядовцями, вводили в загальний ужиток українське право, звичаї, мову. Православна вiра витiсняла литовське поганство. Ще в 1347 р. король Казiмiр Великий видав був <руською мовою> Вислицький Статут. Королева ЯдвI?а (1371-1399) любила читати слов'янську Бiблiю та писання св. Отцiв. Казiмiр IV Ягай-лович (1492) бiльше вмiв по-руськи, нiж по-польськи. Польський учений С. Бандке писав 1415 року: <Усi Ягеллончики аж до Сiгiзмунда-Ав?уста в Литвi писали по-руськи, привiлеї й надання давали i навiть часом краще, нiж по-польськи, вмiли>. У бiблiотецi Сiгiзмунда 1, передостаннього Ягеллончинка, було 33 книги руською мовою i лише одна - польською>. Протестанти засновували в Польщi i в Литвi школи, до яких охоче йшли українцi; це були насамперед гiмназiя та академiя в Раковi. В Українi були протестантськi школи в Дубнi, Хмельнику та iнших мiстах. У боротьбi за пiднесення Католицької Церкви єзуїти взяли приклад у протестантiв, i Польща та Литва вкрилися мережею єзуїтських шкiл - колегiй з добрими педагогами, з бурсами для учнiв. Там було зразково поставлено навчання, а разом i виховання в католицькому дусi. Українцi, якi не мали рiвноцiнної школи, охоче вiддавали своїх дiтей до цих шкiл, де поступово перевиховували їх на католикiв. Навчання провадилося за старою, звичайною в Захiднiй Европi, схоластичною систймою. Курс подiлявся на двi групи: <тривiюм> i <квадривiюм> (iнфiма, граматика, синтакса:, поетика, реторика, дiятектика та фiлософiя). Мовою навчання була латинська. У протестантських та католицьких школах навчали також iсторiї, географiї, космографiї, природознавства. Але все це було чуже 1 вiдривало учня вiд рiдної культури. Для боротьби з чужими впливами українцi почали засновувати свої школи, якi не ноступалися перед протестантськими та католицькими. .Величезну ролю вiдiграла в цьому вiдношеннi дiяльнiсть князя Костянтина Острозького, що наснував багато шкiл по рiзних мiстах Волинi, Головною метою цих шкiл було пiдготовляти духовенство, здатне з успiхом вести боротьбу з католицьким духовенством i паралiзувати їх вплив на молодь. У 1570-их роках заклав князь Острозький в Острозi, своїй резиденцiї, першу в Українi високу школу, вiдому пiд назвою Острозької академiї. Iсторiя цiєї академiї така. Князь К. Острозький, захоплений iдеєю оборони православної вiри, вирiшив видати повний текст Бiблiї, якого тодi не мав жадний з православних народiв, в той час, як на латинський текст її покликалися пiд час полемiки католики та протестанти. Православнi користалися рукописними зошитами окремих частин Бiблiї, в яких було чимало помилок. Отже треба було насамперед мати вiрний текст Бiблiї. В основу працi покладено текст 70 <толковникiв> - грецький переклад, а не гебрейський оригiнал, при тому порiвнювано його з iншими слов'янськими та латинськими текстами, В 1581 роцi Бiблiя випiiiла в свiт Звичайно, вона мала недолiки, якi пояснюються загальним станом освiти XVI ст., неможливiстю зiбрати бiльше матерiялiв тощо. Але в цiлому це була видатна подiя в iсторiї української культури. Року 1751 була вона знову переi-лянена й виправлена в Петербурзi українцями, професорами Академiї, i пiд назвою <Єлисаветинської> до наших часiв залишалася загальновизнаною й усталеною. Органiзацiя цiєї величезної працi над текстами Бiблiї вимагала високоосвiчених учених, яких князь К. Острозький стягав з рiзних земель. 1583 року просив вiн папу вислати до нього вчених грекiв; шукав їх i в Грецiї. Нарештi скупчив вiн в Острозi значну групу вчених i вирiшив заснувати вищу школу. В Острозькiй Академiї переважно вчили слов'яно-руської, грецької та латинської мов, i тому називали її ще <триязичним лiцеєм> На чолi Академiї стояв Герасим Смотрицький, шляхтич з Подiлля серед професорiв i греки - Кирило Лукарiс Дюнiсiй Палеолог; iєромонах з Острога Кипрiян, що вчився в Паду та Венецiї; математик та астроном Ян Лятос, поляк, що ранiше буї професором Кракiвського унiверситету; острозькi священики - Дем'ян Наливайко, брат козацького ватажка, редактор та перекладач кiлькох збiрок; Василь - автор трактату <О єдиной вiрi>. Булi й свiтськi люди: <клiрик Острозький> - автор вiдповiдi Потiєвi Мотовило, Христофор Фiлалет (Вронський); пiзнiше - Максим-Мелетiй Смотрицький та iншi. Серед цього гуртка були люди рiзню свiтоглядiв: були й перейнятi протестантськими поглядами, як Фi далет; католики, як Лятос; i православнi. З Острозької Академiї вийшло чимало видатних людей; Мелетii Смотрицький, син ректора, майбутнiй гетьман Сагайдачний та iншi. За прикладом Острозької Академiї владика Володимирський хотiв 1588 року заснувати школу в Володимирi. Пiсля смерти князя К. Острозького в 1608 р. Академiя занепала а з переходом Острога до унуки старого князя - Анни-Алоїзи Ходкевич, ревної католички, на її мiсцi засновано єзуїтську колегiю. Острозька Академiя була культурною пам'яткою едикого з українських магнатiв. Провiд у культурному життi взяли на себе мiщани. Вище вже була мова про дiяльнiсть церковних братств. З 1586 року Львiвське братство зреорганiзувало свою школу, поставивши її управителем грека-епископа Єласонського Арсенiд Слов'янськi науки викладав тут Стефан Куколь (за прибраним iменем - Зизанiй Тустановський). Виховання мало церковний характер; викладали слов'янську та грецьку мови, а також <вiльнi науки>: <тривiюм> та <квадривiюм>. У 1588 роцi, пiсля виїзду Арсенiя до Москви, разом з патрiярхом Єремiєю, професором грецькоЗ мови став Кирило Транквiлюн- Ставровецький, видатний богослов (пiзнiше перейшов на унiю); висунувся на видатне мiсце Iван Борецький, майбутнiй митрополит Йов. Студенти виступали з промовами, деклямацiями, i в 1591 роцi митрополит Михаїл Рогоза дозволив старшим учням проповiдувати в церквах. Львiвська братська школа мала замiнити єзуїтськi школи зразковою постановкою справи виховання. Натиск покладено на церковнi науки, крiм того школа мала дати звання мов. Зберiгся <Порядок школи>, згiдно з яким учитель, або <дидаскал> мусiв бути <побожний, скромний, не гнiвливий, не срамослов, не чародiй, не смiхун, не байкар, не прихильник єресi а пiдмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому>. Виховувати дiтей вiн повинен так, щоб <не залишився винен нi за одного Богу Вседержителевi, i потiм батькам їх, i йому самому>. Для вчителя всi учнi мали бути рiвнi, дiти багатих i <сироти вбогi>, i тi, що <по вулицi ходять поживи просити>. Цей уступ свiдчить, з якими думками засновували школу львiвськi мiщани XVI ст., як високо пiдносили вони савдання вчителя. Щоб оборонити слов'янську мову вiд закидiв у нездатности п для наукових викладiв, видано три пiдручники: один - Острозької академiї, другий - Лаврентiя Зизанiя i третiй - Мелетiя Смотрицького (р. 1619), якого вживали до XVIII ст. Пiд проводом Арсенiя укладено пiдручник грецької мови, яку вивчали дуже добре. Вивчали також дiялектику, реторкку, фiлософiю, твори античних авторiв: Аристотеля, Овiдiя, Люкiяна та iнших. Учнi мали деякi знання математики, астрономiї, музики. Мета школи була пiдготовляти вчителiв, священикiв. Школа Львiвського Успенського братства служила зразком для ряду iнших шкiл у Галичi, Рогатинi, Стрию, Миколаєвi, Комарнi, Перемишлi, Ярославi, Холмi, Володавi, Володимирi, Луцьку, Дубнi, Пинську, Межибожi. Найбiльшого розвитку досягає шкiльництво на переломi XVI та XVII ст. Братськi дидаскали, спудеї (студенти) i бурсаки (учнi нижчих кляс) дали нове, нацiонально- свiдоме, виховане не в атмосферi боротьби поколiння. Вихованцi братських шкiл, шукаючи заробiтку, мандрували по селах, мiстах, розносячи знання i гасла боротьби проти католицького наступу. <їх впливи можна бачити в завзятiй нацiональнiй боротьбi, що охопила мiста, в селянських повстаннях i печатках козаччини. Наступала епоха нацiонального вiдродження>, - пише I. Холмський. Українська молодь не обмежувалась мiсцевими школами. Багато шляхетських дiтей їздило до чужоземних унiверситетiв - до Кракова, Праги, Падуї, Вiттенбер?у, Галле, Парижу. Встановлювався та мiцнiшав культурний зв'язок України з Заходом. Почасти пiд впливом реформацiї в Литовсько-Руському Князiвствi ширяться переклади св. Письма руською-українською мовою. Першим видатним явищем були переклади Францiска Скорини, полоцького мiщанина, вихованця Кракiвського, а потiм Падуанського унiверситету, де вiн дiстав ступiнь доктора. Першi його переклади були надрукованi в Празi 1517 року, а потiм Скорина перенiс видавництво до Вiльни. Вiн переклав Бiблiю, зазначивши в передмовi що робить це <людiм посполитим к доброму наученiй>, в iншому мiсцi - <в своєму природженому язику>. На деяких друках зазначено, що видано їх накладом вiденського бурмiстра Бабича, райц: Вiденського Оньковича та iн. Найвидатнiша пам'ятка перекладної лiтератури -це т. зв. Пе-ресопницька Євангелiя, що її переклав з болгарської мови у 1556-1561 роках Михайло Васильович, син сяноцького протопопа, коштом княгинi Заславської - <для лiпшого вирозумлiння люду христянського посполитого>. Її мова зближена до народньої i дає комбiнацiю елементiв слов'янських з українськими, Пересопницьке Євангелiя не була єдиною спробою перекладу на <руську мову>; їх було в XVI та XVII ст. кiлька. На Пересопницькiй Євангелiї не помiчається впливiв протестантизму так, як на Бiблiї Ф. Скорини, чи на виданнi <Об оправданiї грiшного чоловiка> Семена Будного (1562 року), що був кальвiнiстом, а потiм унiтаристом. В 1563 роцi Будний з двома соцiнiянсь-кими пасторами - Кавечинським i Кришковським - надрукували у Несвiжськiй друкарнi <Катехiзис>. Це була перша i єдина спроба ширити iдеологiю кальвiнiстiв <руською> мовою. В 1570-1580-их роках надрукував (не всю) Євангелiю <руською мовою> унiтарист-бiлорус Василь Тяпинський, полоцький шляхтич. У 1581 роцi переклав Євангелiю Валентин Негалевський, але друком її не видано. Оце - головнi - переклади св. Письма руською мовою в ХУ- ХУI ст. Вплив гуманiзму вiдбився на збiльшеннi iнтересу до природничих наук, математики, астрономiї. Ширилися фiлософськi твори, головним чином античних фiлософiв. Хоч i не безпосередньо, мав вплив на розвиток думок Максим Грек, що загинув у Москвi. Його листи поширював князь Андрiй Курбський, що втiк вiд Iвана IV Лютого на Волинь. Перебуваючи у Миляновичах, на Ковельщинi, Курбський перекладав твори грецьких авторiв, писав фiлософський трактат. Вихованого в дусi церковної <книжности>, його вразило становище Православної Церкви, приналежної супроти польсько-католицької культури, яку Курбський називав <польською барбарiєю>. Вiн став енергiйним захисником Православної Церкви, вiв колосальне листування з представниками рiзних кiл сусiгiльности - вiд князiв Острозьких до львiвських мiщан Сiдлярiв, обмiнюючись з ними лiтературними, церковними та науковими новинами. Є натяки, що у нього в маєтку були школа та друкарня. На бiлорусько-українському пограниччi двiр князя Юрiя Слуцького, нащадка Київського князя 0лелника, був подiбним культурним осередком. Можливо, що у Слуцького були також школа i друкарня. Важливi твори пересилали один одному; читали <всiм собором>. Науковi лiтературнi iнтереси об'єднували магнатiв з мiщанами. Про характер зацiкавлевости деякою мiрою свiдчать бiблiотеки. У Супрасльському манастирi митрополит Йосиф Солтаи зiбрав бiблiотеку з 215 каталiзованих назв; там було багато богословських книг, збiрники морального змiсту, iсторичнi оповiдання, природничо-географiчнi описи тощо. Таких бiблiотек було чимало. б) Друкарство. Першу друкарню, що вживала українського письма, заснував у Краковi нiмець Швайпольт Фiоль. В 1491 роцi надрукував вiн слов'янськi Октоїх та Часословець, якi були першими кириличними друками в свiтi. Пiсля того в Українi ширилися книги з Бiлоруси, з друкарень у Вiльнi Ф. Скорини (1526). В 1577 роцi К. Острозький заснував друкарню в Острозi. Iсторiя друкарства України тiсно пов'язана з життям диякона Iвана Федоровича, москвина з походження, який разом з українцем Петром Мстиславцем почав друкувати книги в Москвi. Ця новина викликала обурення у переписувачiв книг, якi обвинувачували їх в стосунках з нечистою силою. Друкарi втекли до Бiлоруси i там, у Заблудовi, в маєтку гетьмагiа Ходкевича, в 1561 р. заснували друкарню. Незабаром Мстиславець переїхав до Вiльни, де заснував друкарню спiльно з мiщанами Мамоничами. Iван Федорович у 1573 роцi перенiс свою друкарню до Львова, до Пiдзамча. Першою книгою, яку надрукував вiн у 1574 р., був Апостол. Однак, незабаром вiн заборгувався, i кредитори забрали його пiдприємство за борги. Львiвське братство викупило його в 1583 роцi. У 1576 р. Iван Федорович, на запрошення князя К. Острозького, переїхав до Острога, де надрукував коло ЗО видань, серед них славетну Бiблiю. Серед помiчникiв Iвана Федоровича були його син Iван та Гринь з Заблудова; можливо, працювали з ним i, його учнi зi Львова - Сачко Сiдляр та Сенько Корунка, а може й отщ - Мина та Василь. Десь наприкiнцi 1582 року I. Федорович переїхав знову до. Львова, де заходився органiзувати нову друкарню. Року 1583 вiн помер. Його спадкоємцi - Сенько Корунка та Сачко Сiдляр - не змогли продовжувати справу i продали друкарню в 1588 роцi вiденському друкаревi Кузьмi Мамоничевi. Крiм друкарень в Острозi, Львовi, Вiльнi, були друкарнi у Стрятинi, Рогатинi, Кутеїш, Угорцях, але iснували вони недовгий час i не змогли зрiвнятися своїм значенням зi львiвською та острозькою. Iснували також <мандрiвнi> друкарнi, якi належали приватниi особам, що перевозили їх з мiсця на мiсце. Усi цi факти свiдчать про те, якою великою була в XVI ст. нi Українi потреба в друкованому словi. На самому Правобережж iснувало кiлька друкарень. I це було тодi, коли в Москвi не могла працювати жадна друкарня. в) Лiтература та письменство. Перше мiсце серед лiтературних творiв ХУ-ХУI ст. належить творам церковним, з XIV от. в Українi ширяться пiвденнослов'янськi впливи, головним чином з Болгарiї, де митрополит Тарновський Євфимiй звертав особливу увагу на вiрнiсть, тонкiсть i художнiсть перекладу св. Письма. Провiдником його школи в Українi стали митрополити Кипрiян та Григорiй Цамблаки. Григорiй написав чимало видатних творiв: похвали Євфимiевi, Кипрiяновi, св. Димитрiєвi, проповiдi, двi промови на Констанцькому Соборi. Були також значнi захiднi впливи фляГелянтiв - покаянницьких творiв, як <Лист небесний>, особливо - <Сон Богородицi> про новi муки Христа. Про iнтерес до релiгiйних течiй Заходу свiдчить збiрник 1483 року <Приточник>, з багатьма уривками iз захiдньоевропейських релiгiйних легенд. Найбiльше значення мали впливи ренесансу, а головно реформацiї, якi впали в Українi на вже пiдготовлений ?рунт: на прагнення мати Святе Письмо рiдною мовою. Були переклади чеської мови, наприклад, <О Таудалi рицарi> - про муки пекельнi, з латинської й польської мов: <Страстi Христовi>, <Повiсть про трьох королiв>, <Життя Олексiя, Божого чоловiка> тощо. Iз свiйських агiографiчних збiрникiв перше мiсце належить трьом редакцiям Печорського Патерика, значно поширеного в XV ст. Збереглося чимало уривкiв творiв духовних осiб, акти соборiв владяк, i; обирали Григорiя Цамблака р. 1415, та акти Вiленського собору 1509 року видаються канонiчною та iсторичною вартiстю; послання митрополита Мисаїла до папи або повчення митрополита Сильвестра священиковi свiдчать, що серед iєрархiв були люди з лiтературним хистом. Головне мiсце в лiтературi богословського характеру мас полемiка, яка розпалилася пiсля Берестейської унiї. Збоку католикiв виступив першим Петро Скарга, який вже на початку 1597 року видав польською та руською мовами анонiмову книжку п. н. <Описанiе i оборона собору руського Берестейського>, Доводячи правосильнiсть собору, Скарга настоював, що свiтськi люди не мають права голосу в питаннi унiї. Питання про те, чи мали владики право перейти пiд владу папи, бувши пiдвладними патрiярховi, Скарга обминав. Ця книжка цiкава тим, що в нiй заторкнуто питання якi весь час обговорювалися в полемiцi. У вiдповiдь на це православнi видали акти Берестейського Со бору з докладним, спокiйним викладом його iсторiї в протоколах i документах. Книжка вийшла без пiдпису пiд назвою <Ектезис>. Метою її було довести канонiчнiсть Православного Собору. Слiдом за <Ектезисом> вийшла праця Христофора Фiлалета (псевдо Криштофа Мартина Бронського) пiд назвою: <Апокризис>. Надруковано її 1597 року польською, а 1598 року руською мовою. Трактат цей не лише змiстом, але й розмiром - 334 сторiнки - бере гору над усiма полемiчними творами того часу. <Був то першорядний полемiчний трактат, написаний з великим лiтературним i публiцистичним хистом i великим знанням>, - характеризує його М. Грушевський. Iсторик лiтератури М. Возняк пiдкреслював глибину ерудицiї Фiлалета i вважав, що вiн <своєю ученiстю перейшов Скаргу>. У книзi Фiлалета вiдбилася iдеологiя право славного шляхетства з погляду шляхетського парляментаризму, вiн виступав проти теорiї виключної влади єпископiв. Одночасно виступив полемiст не меншого таланту, але iншої iде ологiї, Iван Вишенський з Судової Вишнi в Галичинi. Iван Вишенський багато рокiв перебував у манастирi на Афонi, звiдки писав свої запальнi, блискучi проповiдi. На вiдмiну вiд Фiлалетового аристократизму був вiн демократом i гостро виступав. В цiлому твiр Погiя нижчий, нiж <Апокризис>. Головний аргумент Потiя - неправославнiсть автора. Пiсля того вiн надрукував вiдповiдь патрiярховi Мелегiєвi, обвинувачуючи його самого в неправославносгi, а в 1603 роцi видав <Апологiю Фльорентiйського Собору>. Не зупиняючись на багатьох працях рiзних авторiв, згадаємо <Пересторогу>, автором якої вважають члена Львiвського братства, Юрiя Рогатинця. В нiй дано iсторiю Берестейського Собору й особливо докладно iсторiю протосинкела Никифора. Вважали, що автором <Перестороги> був учень Львiвської школи Iван Борецький, в майбутньому митрополит, але авторства не устiйнено. Полемiка першого десятилiття пiсля Берестейського Собору мала величезне значення тому, що вона уточнила характер, глибину розходження мiж православ'ям та католицтвом, а також протестантизмом. Хоч бiльша частина праць залишилася недрукованою, їх переписували, передавали з рук до рук, читали на великих зiбраннях. Велике напруження викликала в Українi справа переходу на новий календарний стиль. Року 1582 папа Григорiй XIII, на пiдставi ухвали Нiкейського Собору, наказав виправити старий Юлiянський календар, в якому внаслiдок недокладности числення зайшла рiзниця мiж календарним та астрономiчним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 року додати 10 днiв. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустрiли вороже i навiть чимало католикiв не прийняли Гї. Ян Лятос, астроном, виключений з Кракiвського унiверситету за опозицiю папi, переїхав до Острога й очолив боротьбу проти нового стилю. Проти цього стилю висловився й Собор, скликаний патрiярхом Єремiєю. Так стався подiл населення Польщi: католики прийняли новий стиль, а православнi залишили старий. Змiна ка- лендаря викликала багато надуживань: дiдичi забороняли селянам вiдзначати свята за старим стилем i змушували їх в тi днi працювати. Це додавало ще бiльще роздратування, збiльшувало антагонiзм. У лiтературi, не зв'язанiй з Церквою, перше мiсце належить лiтописам. До 1545 року був доведений <Короткий Київський лiтопис>, що в деяких частинах набуває характеру мистецького твору. З XIV ст. з'являється нова група лiтописiв - литовсько-руських. У боротьбi мiж Ягайлом i Вiтовтом лiтописець не тiльки стоїть на боцi Вiтовта, але й славить його, як славили лiтописцi княжої доби проти вищої iєрархiї, що привела до унiї, а також проти католицької та захiдньої культури. Вiн був прихильником старовини, не визнавав сучасної науки, поступу. Його спроба зiйти з Афонської гори i вiдвiдати Україну була невдала: вiн не знайшов там спiльної мови. Iван Вишенський написав багато трактатiв проти унiї, з них найсильнiшим е <Писанiє к утекшим от православной вiри єпископам>, написане десь бiля 1597 року як вiдповiдь на книжку Скарги. Воно дає надзвичайно гостру, убивчу оцiнку унiї та її мотивiв. Вiн з обуренням виступає проти тих владик, якi з презирством ставилися до <простакiв>, хлопiв. Закiнчив Вишенський це своє послання такими словами: <лiпше бо вам без владик i без попов, од диявола поставлених, до церкви ходити i православiє хранити, нежели с владиками i попами не от Бога званими i у церквi бити й святой ся ругать i православiє попирати>. <Вiдси, - казав М. Грушевський, - один крок до нової, безпопiвської церковної органiзацiї>. <Вишенський i Фiлалет, - писав М. Грушевський, - се двi колони величавого порталю сеї полемiчної чи релiгiйно-публiцистичної лiтератури>. Видатним полемiстом був Мелегiй Смотрицький, який студiював в Острозi, Вiльнi, в унiверситетах Захiдньої Европи. Твiр його - <Тренос, албо плач Єдиної Вселенської Апостольської Схiдньої Церкви> з поясненнями догматiв вiри, пiдписаний iменем Феофiла Ортолога, вийшов у 1610 роцi. Автор в глибоко лiричному тонi висловлює сум з приводу смерти князя К. Острозького (1608 р.) та занепаду Православної Церкви, рене?атства української шляхти. Твiр М. Смотрицького справляв таке сильне враження, що Сiгiзмунд III наказав його знищити. Далi виступає архимандрит Захарiй Копистенський, племiнник єпископа Перемиського. Його твiр - <Палiнодiй, iли книга оборони кафолической святой апостольской всходней Церкви> - довгий час не був надрукований, i його ширили в рукописах. Єдиним мiцним опонентом на твори православних був Iпагiй Потiй, який виступив спочатку з листом проти князя К. Острозького. На цей лист, з доручення князя, вiдповiв <Острозький клiрик> з уїдливою дискредитацiєю Фльорентiйської унiї. Потiй вiдповiв анонiмовим трактатом проти <Апокризиса> українською мовою 1598 р. та польською 1600 року. Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха або Романа. Для лiтописця литовськi князi, що збирали та охороняли українськi землi, заступили князiв з дому Ярослава Мудрого. В цьому вiдношеннi цiкавий Львiвський лiтопис (1489-1649). Дуже важлива пам'ятка, яка наближається до старого лiтописання - це Супрасльський лiтопис, з виписками iз старих лiтописiв; датується вiн кiнцем XV ст. Цiкава тут похвала князевi Костянтиновi Острозькому, в якiй подекуди можна завважити ритмiчну будову. Iз свiтських творiв можна згадати небагато. Насамперед це славнозвiсна <Александрiя> в кiлькох редакцiях, оповiдання про Трою, Бову-королевича, пiзнi - кiнця XVI ст. - оповiдання про Трiстана та Iзольду, про <сiмох мудрецiв>. Всi вони мали корiння в сербськiй, iталiйськiй, польськiй, сербо-хорватськiй лiтературi. Єдиною сатирою, що збереглася вiд XVI ст., с <Промова каштеляна Мелешка>, в якiй змальовується сучасний авторовi побут панства та двiрських кiл. Новим у XVI от. є вiршування: першi видатнi вiршi походять вiд Герасима Смотрицького. Лавренгiй Зизанiй у граматицi 1596 року подає i теорiю вiршування. Першi вiдомi <думи> датуються початком XVI ст. Так називали епiчнi пiснi, що оспiвували iсторичнi подiї, хоч часто сюжетом їх були мiсцевi подiї, наприклад - смерть братiв Струсiв, галицьких шляхтичiв, забитих у битвi з волохами в 1506 р. Сюжетом дум були часто татарськi напади, полон, страждання бранцiв в неволi. Бiльша частина дум дiйшла до нас у переробленому в ХУП-ХУШ ст. виглядi, i тому тяжко судити про їх первiсний змiст. Характеристичне, що новi нещастя притьмарили переживання попереднiх часiв, i на Українi забуто <давнини> - билини київських часiв. У чеськiй граматицi 1571 року збереглася українська пiсня-баляда, сильно зiпсована, але цiкава своїм змiстом i формою. ПРАВО Вище було вже зазначено, що в перших столiттях iснування Литовсько-Руського Князiвства панувало в ньому старе <руське> - українське право. На землях України звичаєве право дiяло до кiнця XV ст. Великi князi литовськi, проголосивши принцип: <старовини не рухати, новини не заводити>, цим не лише пiдтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвитковi: Державнi урядовцi та суди покликалися на старовину та звичаї. З Литовсько-Руської доби дiйшли пам'ятки законотворчої дiяль-ности державних органiв влади. Всi вони, крiм Литовського Статуту 3-ої редакцiї, писанi i за змiстом подiляються на: 1) мiждержавнi й мiжнароднi договори, 2) привiлейнi грамоти, 3) земськi устави i 4) кодекси законiв. 1) Мiждержавнi й мiжнароднi договори. Насамперед - це договори Литовського Князiвства з Пруським i Ливонським орденами, з республiками Новгородською i Псковською та з Московським князiвством: Головне мiсце серед них належить договорам Литовського князiвства з Польщею. Кревський акт 1385 року встановив персональну унiю Литви та Польщi; Вiденська угода 1401 року встановила лише союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року привертала персональну унiю, врештi Люблинська унiя 1569 року встановила реальну унiю двох держав. 2) Привiлейнi грамоти видавалося з кiнця XIV до середини XVI ст. Вони були рiзноманiтнi змiстом i за браком писаних законiв замiняли їх i були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привiлеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осiб або суспiльних та етнiчних груп. Привiлейнi грамоти пiдривали обов'язковiсть звичаєвого права й вели до кодифiкування загальнозобов'язуючого права. <Це - найважливiша галузь великокняжої дiяльности>, - характеризував цi пам'ятки проф. М. Чубатий. Вони подiлялися на три групи: а) дарчi грамоти, б) привiлеї в стислому значеннi слова та в) грамоти охоронного характеру. а) Дарчi грамоти властиво не належали до привiлеїв, бо не звiльняли нiкого вiд загальнозобов'язуючого права. Серед них найбiльше значення мали тi, що дарували нерухоме майно, землi або десятину церквам. Деякi пiдтверджували акти продажу, заповiту. Свидригайло дарував права мати свою хорогву, а князевi Острозькому - право печатати листи червоним воском. б) Пр її вiлеїу стислому значеннi - <прiвата лекс> - приватний закон. Такими грамотами князь надавав рiзнi полегшi окремим особам або мiстам, iмунiтети, якими державна влада звiльняла вiд державного суду, податкiв, адмiнiстрацiї. Характеристична така грамота Онуфрiївському манастиревi р. 1448. Бувало, що князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду, побирання податкiв тощо. Наприклад, грамота князевi Жеславському, якою Великий князь надавав йому мiста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном i т. п., не залишаючи собi нiяких зверхнiх прав. Подiбнi грамоти надавано мiстам пiсля стихiйних нещасть. Так, року 1508 Великий князь звiльнив Волинь вiд поволовщинк, Київ - вiд iгiдвiд та тiюнського суду. Окремо стоять грамоти загального характеру, якi показують, як з часткових привiлеїв виростають загальнi становi привiлеї. Вони подiляються на грамоти шляхтi, мiстам та жидам. З шляхетських привiлеїв дiйшло лише шiсть: Ягайла з 1387 р., Городельський - 1418 р., Казiмiра - 1437 р., Олександра - 1492 та два привiлеї Сiгiзмунда - 1506 та 1522 рр. Всi вони пiдготовляють матерiял для загальношляхетських станових прав, творять щось на зразок польської <пакта конвента>. Через них прийшла рецепцiя польського права. Найважливiший з них - це привiлей 1437 року, який поширив права попереднiх привiлеїв на всю шляхту без обмеження, без огляду на вiру, звiльнив маєтки вiд податкiв, заборонив селянам переходити з шляхетських маєткiв i встановив домiнiяльнi суди над селянами. Доповненням його був привiлей 1492 року, який зобов'язував Великого князя не вести зовнiшньої полiтики без вiдома великокняжої Ради, не видавати без неї законiв, не роздавати урядiв та земель. Так зверхнi права в державi перенесено на колегiю панiв, а великий князь стає виконавцем Ради. Грамоти, що надiляли мiста магдебурзьким правом, звiльняли їх вiд пiдлеглости загальнодержавним законам. Мiста мали самi встановлювати закони на основi магдебурзького права. Мiста звiльнялися вiд суду та адмiнiстрацiї державних урядовцiв, дiставали право володiти ?рунтами на теренi мiста, мiщанство дiстало рiзнi полегшi. Цих привiлеїв багато, i вони були дiйсно привiлеями, бо звiльняли з- пiд загальнозобов'язуючого права. Привiлеї охороннi видавалося на прохання людности про збереження старих прав. Внаслiдок скарг на це порушення, Великий князь iнодi видавав <охоронну> грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве мiсцеве право. 3) Земськi устави. Найбiльше значення для iсторiї мають Земськi устави, якi були пiдставовими законами для земель, конституцiйною хартiєю. Земськi устави - не акти ласки, видавати їх було обов'язком князя. Вони берегли старовину i стосувалися не станiв, а цiлої землi. Земськi устави - це законодатнi акти для всiєї людности з метою з'ясувати вiдношення її до держави i до мiсцевих органiв. Дiйшло до нас 13 грамот. Найстарша - Ягайла 1424 чи 1430 року Луцькiй землi, якою вiн надає давнi права - однаковi для всiх мешканцiв, без рiзницi вiри. Решта грамот пiзнiших часiв - Великого князя Олександра, Сiгiзмунда 1 - всi вони повторюють старi права; грамоти цi такi: двi Волинi - 1501 та 1509 рр., двi - Київськiй землi 1507 та 1529 рр., одна Вiльському повiтовi Подiльської землi, двi - Вiтебськiй землi та одна - Полоцькiй й Смоленськiй, Всi грамоти, на думку М. Чубатаго, з'являлися тодi, коли заходили змiни, коли усувалося удiльних князiв i замiнялося їх намiсниками Великого князя; щоб заспокоїти люднiсть - видавалося цi грамоти-конституцiї. 4) Збiрники законiв. З'явилися вони внаслiдок потреби зунiфiкувати дiючi закони для вживання їх в судах; це були - Судебник Великого князя Казiмiра 1468 року та Литовський Статут - в його трьох редакцiях: 1529, 1568 та 1589 рокiв. Судебник Великого князя Казiмiра був укладений урядовцями-правниками великокнязiвської канцелярiї i стверджений на провiнцiйному соймi у Вiльнi 1468 року. Змiст його стосується маєткових прав, порушення границь, наїздiв, уведення рабiв, крадiжок, панського суду над селянами. В ньому видно сумiш старих україн- ських та нових станових понять. Дещо взято з <Руської Правди>, але кари значно суворiшi: е кара смерти, невiдома <Руськiй Правдi>. В цiлому Судебник не вичерпував навiть карного права. Литовський Статут виник тодi, коли прийшла до голосу дрiбна шляхта, вимагаючи єдиного права, щоб знести силу магнатiв, щоб було ясно, якi права вони мають. На цi вимоги Сiгiзмунд 1 на соймi 1522 року окремим декретом заповiв, що буде укладене загальнозобов'язуюче право. Року 1529 Литовський Статут санкцiоновано. Статут цей зрiвняв шляхту в єдиний стан, виповiв боротьбу звичаєвому праву, яке замiнив єдиним писаним законом. Але все ж таки перша редакцiя заступає iнтереси бiльших магнатiв i поважає права селян. Друга редакцiя - 1568 року - збiльшує права дрiбної шляхти i одночасно обмежує права селян. Третя редакцiя - 1589 року - стоїть на сторожi шляхетських прав, зрiвняних уже в один стан, i виявляє негацiю прав селян. Прав мiщанства i духовенства Литовський статут майже не порушує: вiн е чисто шляхетським кодексом. Кодифiкацiйна праця була виконана у великокнязiвськiй канцелярiї. Статут був затверджений 1529 року i виданий у писанiй формi. Проте, ця редакцiя була незадовiльна, i через 20 рокiв почали обробляти нову, другу редакцiю, яка мас назву <Волинської>, бо волинська шляхта найбiльше вимагала нового статуту. Ухвалений вiн був 1568 року, але не всi роздiли дiстали санкцiю. Пiсля Люблинської унiї виявилося, що анi перша, анi друга редакцiя не задовольняють потреб адмiнiстрацiйних та судових органiв. Тодi спецiяльна комiсiя, що й зорганiзував пiдканцлер литовський Лев Сапiга, пiдготовила третю редакцiю, в якiй почасти використано i поширено першу редакцiю. Року 1588 на соймi цю редакцiю ухвалено i статут надруковано у Вiльнi в друкарнi Мамоничiв, а 1589 року Литовський статут набрав обов'язкової сили. Вiн був прийнятий у Литовсько- Руськiй державi, а також на українських землях, що вiдiйшли до Польщi. На початку XVII ст. його перекладено на польську мову з додатком польської конституцiї. Мова всiх трьох редакцiй статуту українсько-руська. Виданням Литовського статуту 1589 року закiнчено процес унiфiкацiї сепаратних правних систем давнiх руських земель та Литовського князiвства. Своїми правничими якостями Литовський статут був вищий вiд багатьох сучасних йому захiдньоевропейських кодексiв, i в Українi мав правне значення до першої чверти XIX ст. - на Полтавщинi та Чернiгiвщинi. Рецепцiя нiмецького права проходила через Польщу. До мiст Литовсько-Руської держави прийшла вона у формi партикулярного. права, що надавалося литовськими Великими князями шляхом привiлейних грамот мiстам, якi були на нiмецькому правi. За збiрники норм служили приватнi переклади магдебурзьких кодексiв на латинську або польську мову та компiлятивнi пiдручники магдебурзького права. 5. Суд. До кiнця XIV ст. суд Великого Князiвства Литовсько-Руського був подiбний до суду Княжої доби. Вся повнота судової влади належала тiльки князевi; вiн вiд себе передавав її намiсниковi, гiюнам i т. п. Поруч iснував церковний суд. Мiськi та сiльськi громади мали власнi суди. Крiм цих судiв, був ще суд Великого князя над удiльними князями. З кiнця XIV ст. iснували такi суди: А. Великокняжий суд - це був суд з необмеженою компетенцiєю, який мiг судити всi справи. Вiн був одноособовий, i навiть, коли хто брав участь у ньому з наказу князя, то рiшення належало тiльки князевi. Через величезну кiлькiсть справ, Великий князь доручав чиввiти суд якiйсь довiренiй особi, але це доручення не набувало сталого характеру (так були - комiсарськi, асесорськi, маршалськi суди). Єдиний суд Панiв-Ради iснував поруч з судом великокняжим, але вiн не розгорнувся в судову установу. Всi цi суди були знесенi II Литовським статутом. Обласнi суди належали намiсникам, пiзнiше - старостам та воєводам. Вони теж судили всi справи одноособове. Нижче стояли суди державця-намiсника. Шляхта не була пiдсудна цим судам. Для судiв державцiв-намiсникiв вищою iнстанцiєю був суд воєводи, а вiд суду воєводи можна було апелювати до суду сойму землi та Великого князя. Б. Домiнальнi суди були злегалiзованi привiлеєм 1457 р., а Судебник 1468 року вже нормує їх компетенцiю. Це - одноособовий суд пана-шляхтича над селянами. Громадськi суди селян та мiщан мали назву <копних> судiв, бо люди сходилися на них <копою>, гуртом. Копгi суди були найстарiш, i навiть III статут висловився за збереження їх. У серединi XVI ст. державнi суди зреформовано. На Бiльському соймi 1564 року пiд натиском шляхти магнати зреклися своїх судових справ, наслiдком чого Великий князь встановив земськi та замковi (?родськi) суди. У Галичинi цi суди заведено ще в 1434 роцi. а) Земськi або виборнi шляхетськi суди заведено в усiх повiтах. Вони складалися з суддi, пiдсудка та писаря; всiх їх обирала шляхта, а затверджував Великий князь. Земськi суди урядували тричi на рiк - по два тижнi. Судили вони шляхту в усiх справах, крiм значних кримiнальних, як наїзд, пiдпал, убивство, з?валтування жiнки, розбiй тощо. Апеляцiя на вирок суду належала до суду Великого князя. б) ?родськi, або замковi суди були одноособовi, судив намiсник, староста або воєвода. Формальну сторону пильнував замковий суддя, книги вiв писар. Замковi суди судили всю шляхту, мiщан i селян в карних справах. Апеляцiя належала до Великого князя. Земськi суди були переважно цивiльними, а замковi карними. в) Пiдкоморний суд завiв 11 Литовський статут; це був спецiяльний суд у справах земельних меж. Вiн був одноособовий, судив пiдкоморний, призначений Великим князем для кожного повiту. Заступником пiдкоморного був коморник. У державних судах серед судових урядовцiв поважне мiсце належало <дiтському>, або <возному>, що був екзекутивним органом суду, виконавцем вирокiв, викликав на суд сторони, <приводив> обвинуваченого тощо; вiн повинен був при свiдках вручати позов на суд або <прибивати його на дверi>. Замковий суд виконував також функцiї нотаря. Кожна справа мала була бути зареєстрована в судi при свiдках: - тестамент-заповiт, скарга на наїзд, розбiй, <мирова>, продаж маєтку, посаг, шлюб, розлука тощо. Навiть акти державного характеру мали бути вписаними до книг Гродських, наприклад - протест православної частини Берестейського Собору на введення унiї i т. д. Таким чином книги судiв являють собою дорогоцiнне джерело iсторiї. Життя давало багато приводiв для таких реєстрацiй. Магнати, а за ними шляхта, мали свої постiйнi вiйськовi загони, з якими вчиняли <наїзди> на сусiдiв. Цi загони часом переводили справжнi воєннi дiї: приїздили з гарматами, робили облоги, брали в полон, грабували, палили i т. д. В оповiданнi про єпископа Борзобогатого подано картину такого наїзду. Керували наїздами часто жiнки. Скривджений насамперед вписував до книг ?родських <протестацiю>, а напасник мiг внести <протестацiю> зi свого боку. Справи порушення меж також знаходили вiдбиток у книгах. До особливостей побуту Литовсько-Руського князiвства належали родиннi вiдношення. У Литовсько-Руському князiвствi головне мiсце в шлюбах належало не церковному вiнчанню, а договорам при вступi <у стан малжонський>, - , якими встановлювано посаг нареченої та <вiно>, що повинен був дати їй чоловiк - <малжонек>, який за звичаєм вносив удвоє бiльше, теж був посаг. Посаг переходив у володiння родини, але вiно залишалося назавжди власнiстю дружини. Оце все - iнтерциза, розмiр посагу та вiна - мало бути записане до книг ?родських. Друга сторона справи - весiлля - мала обов'язковий характер. Нерiдко бувало, що оцi два моменти - iнтерциза та весiлля - вiдбувалися без церковного вiнчання. Як загальне явище, шлюби укладалося тiльки на бажання молодих. В разi невдачi, дуже легко могли вони розвестися - знову через подання обопiльної <протестацiї> з забезпеченням матерiяльних умов та прав дiтей, i тодi обидвi сторони могли взяти новий шлюб. Звичайно, для ровлуки вiнчаних потрiбна була санкцiя духового суду. Вдова-iвляхтiшка втрачала всi свої права на маєтки батькiв, якщо одружувалася з нешляхтичем. Але якщо українка або литовка одружувалася з поляком, вона тим самим передавала Польщi свої маєтки. Джерела зберегли багато фактiв, якi свiдчать про iснування мiцних <маижонських> зв'язкiв. Шлюб набував у правши свiдомостi знатеаня договору i разом таїнства у випадку церковного шлюбу, а ебидва <малжонки> були рiвноправними членами подружжя. Родите право було <найдосконалiше врегульованим вiддiлом цивiльного права в тодiшньому законодавствi>. Розумiвия подружнього життя, як рiвноправного освяченого стану <малженства>, вiдбилося на присязi, що її складали молодi пiд час церковного вiнчання: в тiй присязi пiдкреслювалося рiвно- правнiсть обох i товариську пошану. Обов'язкове вiно робило жiнку матерiяльно незалежною вiд чоловiка за його життя i забезпечувало на час вдовування. Жiнки часто за життя чоловiкiв робили великi вклади на фундацiю i оздоблення церков та манастирiв. В пом'янику Києво- Печерського манастиря кiнця XV i початку XVI ст. згадано багато жiнок, якi вносили офiри; багато, знатних жiнок вступало до манастирiв. Як рiвноправна з чоловiком виступала жiнка i в iнiiiих справах: iшла на чолi вiйська, чинила наїзди на сусiдiв, керувала матерiяльними справами. Маємо жiнок, що вписали свої iмена в iсторiю української культури: княгиня Анастасiя Заславська в 1556-1561 рр. давала кошти на переклад українською мовою Євангелiї (Пересопницької) <для лiпшого вирозумлення люду християнського посполитого>; княгиня Анна Гойська заснувала школу при Почаївському манастирi; княгиня Олена Чарторийська- Горностай заснувала школу при Пересопницькому манастирi (1595 р.). Року 1615 Галька Гулевич, дружина мозирського маршала Лозки, <палаючи побожною ревностю до вiри грецької>, офiрувала площу в Києвi на Подiллi манастир та школу. МИСТЕЦТВО а) Архiтектура. Вiд бурхливої доби ХIУ-ХУI ст. залишилося дуже мало архiтектурних пам'яток, особливо дерев'яних. Можна припускати, що якраз на цю добу припадає створення українського стилю дерев'яних церков - трибанних та п'ятибанних. То дi ж формувався подiл церкви на три частини: вiвтар, властиву церкву та <бабинець>. Вiкнам та дверям надавали характеристичної шестикутної форми. Найбiльше дерев'яних церков збереглося в Галичинi, але й там датуються вони переважно вже наступною добою. коли старi церкви правили лише за зразки для нових. Бiльше залишилося пам'яток мурованого будiвництва. В ХIУ-ХЛ ст. спостерiгаються церковнi будови переходового типу, в яких виявляються попереднi зразки вiзантiйського стилю та новi впливи За ходу вже готицької культури. Такi церкви були в Галичi - Рiздвi. Христового - XIV ст., в Межирiччi на Волинi XV ст., в Лаврiв ському манастирi на Бойкiвщинi - ХУ-ХУI ст.