УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА Х-ХIV СТОЛIТЬ КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Вище згадувалося перше велике об'єднання українських племен пiд проводом дулiбського князя в VI ст. Це об'єднання було таким сильним, що пам'ять про нього зберiгалась протягом чотирьох столiть, i араб аль-Масудi в Х ст. мiг написати про нього досить докладно. Видатний росiйський iсторик В. Ключевський писав, що . Але ця iсторiя урвалася на VI ст., i дiйсний початок iсторiї України пов'язаний не з Карпатами, а з Поднiпров'ям, iз землею полян. Початок державного життя України М. Грушевський датує VIII, а може й VII столiттями. Початок держави зв'язував вiн iз розвитком торгiвлi: торговельнi каравани потребували збройної охорони вiд напасникiв на суходiльному шляху та на Днiпрi, а дати таку охорону могла тiльки певна органiзацiя. Так у торговельних мiстах з'являються воєннi вождi - князi з дружинами. З другого боку, утримання дружин вимагало вiйни, яка давала здобич. Так з розвитком торгiвлi у VII, навiть VI ст., починає зав'язуватися державне життя. Серед найманих дружин могли бути й скандинави, що їх називали у нас варягами. Лiтописи зберегли легенду про перших князiв, основоположникiв Києва: Кия, Щека i Хорива, про що була вже мова вище. В останнiх часах з'являються гiпотези, якi в цiй легендi бачать зернятко дiйсности. Так, Д. Лiхачов комбiнує показання никонiвського лiтописця, що користувався старими лiтописними списками; там пишеться, що Кий з великим вiйськом ходив на Царгород i мав ве- лику шану вiд цiсаря; крiм того переможно воював з волзькими та камськими болгарами й заснував мiсто Києвець над Дунаєм. Б. Рибаков робить спробу датувати його князювання: вiн був сучасником Юстинiяна, себто жив у VI ст. Лiтопис зазначає дату хозарського нападу - <по смертi Кия> - що стверджує гiпотезу Б. Рибакова -УI-УП .ст. Припускали реальнiсть iснування Кия й О. Шахматов та О. Пресняков. В чужоземних джерелах збереглися уривчастi вiдомостi про Українську державу в половинi ЇХ ст. На iснування її вказує запис у Бертинськiй хронiцi 839 року про прибуття вiзантiйського посольства iмператора Теофана до iмператора Людовiка Побожного, яке просило, мiж iншим, дати дозвiл проїхати через володiння Людовiка <русам> (Ко8). Вони прибули вiд руського князя до Царгороду, але, поки були там, <варварськi й надзвичайно жорстокi племена> зай- няли, землi,через якi мали вони повертатися додому, Людовiк наказав з'ясувати, хто були тi посли, i виявилося, що то були шведи. Ця невиразна вказiвка Бертинських аналiв викликала багато гiпотез. Очевидно, володiння князя, вiд якого прийшли посли, лежали досить далеко вiд Чорного моря, i мiж ними та морем оселилися варвари; цими варварами могли бути угри або болгари, а князем - Київський князь. Можливо, що вислав вiн послами варягiв-шведiв, яких завжди було багато на службi в рiзних державах. З цього оповiдання Бертинських аналiв видно, що у 839 роцi в Евроiгi ще не знали про молоду Українську державу. Та не минуло й ЗО рокiв, як вона гучно повiдомила про своє iснування, примусивши затремтiти могутню Схiдню Римську iмперiю - Вiзантiю. То був похiд на Царгород. <Повiсть временних лiт> оповiдає, як у 866 роцi князi Аскольд i Дiр, скориставшись з вiдсутности цiсаря Михайла Ш, пiдступили з фльотою в 200 кораблiв до Царгороду, зруйнували околицi мiста, але самого мiста не здобули. Завдяки чуду Влахернської iкони Богородицi, шати якої опустили в море, знялася буря i знищила <безбожних Руси кораблi>. Ця стисла згадка з <Повiсти> доповнює цiннi вiзантiйськi свiдоцтва. Патрiярх Фо-гiй каже про цей напад у двох промовах: першу виголосив вiн у св. Софiї Царгородськiй пiд час облоги мiста, а другу - пiсля зняття облоги, їх доповнює <Окружне послання> патрiяроса Фотiя 867 року, в якому дається характеристику ругiв i повiдомляється про їх охрищення. Цим не обмежуються вiзантiйськi джерела: в <Житiї патрiярха Iгнатiя>, написаному Микитою Пафлагонським, мабуть, бiля 880 року, оповiдається про напад Руси на Царгород, i <продовжувач Теофана>, теж оповiдає про напад Руси; це оповiдання цiлком збiгається з свiдоцтвом патрiярха Фотiя. Цей факт стверджує в усiх деталях хронiка Симеона Логофета. Дуже важлива аношмова вiзантiйська хронiка, яку опублiкував Ф. Кюмон: в нiй подається точну дату нападу Руси - 18 червня 860 року. Таким чином, з цих рiзних джерел можна зробити один висновок: у 860 р. на Царгород напала фльота Руси. Безперечно, зорганiзувати такий похiд могла тiльки держава, яка мала вiйсько. Цiкавi слова патрiярха Фотiя про те, що руси пiдкорили сусiднi народи й, <надмiрно возгордившись, пiднесли руку на Ромейську iмперiю>. Дуже важливим е питання про походження цiєї Руси i цiєї великої фльоти, що могла прийти тiльки вiд могутньої держави. Ряд учених (Е. Голубинський, В. Васильєвський, В. Пархоменко) припускали, що напад на Царгород, як i напади на Сурож та Амастриду, робила Озiвсько-Чорноморська Русь. Патрiярх Фотiй завдає удар цiй гiпотезi: вiн точно зазначає, що Русь, яка напала на Царгород, була вiддалена вiд нього великими просторами i не мала морських портiв. З другого боку - свiдоцтво патрiярха Фотiя, що Русь, перед походом 860-го року на Царгород, пiдкорила сусiдiв, дає пiдстави бачити в напасниковi Київську Русь. Це мала бути могутня держава, яка спромогласявиставити аж 6000-8000 люду на 200 кораблях. Похiд на Царгород 860 року зв'язаний з дуже важливим питанням про охрищення Руси. Патрiярх Фотiй в <Окружному посланнi> до патрiярхiв Сходу року 867 оповiдав, що руськi князi, настрашенi чудом у Царгородi, повернувшися до Києва, виявили бажання охри-ститися. Цiсар Михайло III вислав єпископа та священикiв, i на Русi засновано єпархiю. Є низка свiдоцтв про те, що охрищення вiдбулося не за цiсаря Михайла III та патрiярха Фотiя, а за цiсаря Василя 1 та патрiярха Iгнатiя. Про це свiдчить онук Василя 1, цiсар Константин Порфiрородний у своїй . Про це оповiдає й Никонiвський лiтопис (щоправда, XV ст., але в ньому е багато оповiдань з давнiших лiтописiв, якi не збереглися). Взагалi охрищенню Руси присвячено велику лiтературу й чимало суперечливих гiпотез. У всякому разi, питання про охрищення Київської Руси за князювання Асколь-да можна визнати за доведене. На час правлiння Аскольда припадає проповiдь св. братiв Кирила та Методiя, 3 їх житiя виходить, що проповiдували вони в Криму, де знайшли Євангелiю та Псалтир, написаний <руськими> письменами, i християнина, який розмовляв руською мовою. На основi цих <письмен> св. Кирило уклав <глаголичне> письмо i переклав Євангелiю на слов'янську мову. Це мало бути 848 року. Коли Київський князь просив у Царгороду мiсiонерiв, природно, цiсар мiг вислати св. Кирила. Є факти, якiдають деякi пiдстави утотожнити мiсiонера, що проповiдував у Києвi, iз св. Кирилом: це - оповiдання про чудо з Євцнгелiею, яку кинули у вогонь, i вона не згорiла; внаслiдок цього чуда багато людей охристилося. Никонiвський лiтопис вiдносить чудо до часiв князювання Аскольда, а Кольбертинськi анали свiдчать, що сталося воно за св. Кирила. ПОЧАТОК КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Народня традицiя та лiтопис зберегли пам'ять про Аскольда та Дiра, як християн. Лiтопис оповiдає, що Олег наказав забити обох князiв, як узурпаторiв; Аскольда поховано на Угорськiй горi, i над його могилою Ольма збудував церкву. Дiра поховано в iншому мiсцi -- <за св. Ориною>. Сполучення двох iмен - Аскольда та Дiра - як суправителiв, викликає великi сумнiви. Треба гадати, що кня- зювали вони не одночасно. Аль Масудi виразно писав про Дiра, як про першого серед князiв. М. Грушевський вважав, що Дiр князював пiсля Аскольда, а може й пiсля Олега, так само дивляться М. Таубе i о. 1. Нагаєвський. Митрополит Iларiон вважає, що правили вони одночасно. Викликає багато суперечок сама Аскольдова постать. За лiтописом - Аскольд i Дiр були боярами новгородського князя Рюрика, якi захопили в Києвi владу. В останнiх часах питанням походження Аскольда зайнявся М. Таубе: вiн вважає, що Аскольд - швед, який прибув до Києва з дружиною через Захiдню Двiну i не мав нiчого спiльного з Рюриком. Але, поруч з гiпотезами, якi припус- кають варязьке походження Аскольда, е й iншi: ще О. Шахматов вважав Аскольда за слов'янина, навiть за Києвого сина; за ним пiшов М. Приселков, а з сучасних дослiдникiв - Б. Рибаков, який виводить iм'я Аскольда вiд рiчки Оскiл, i пише - <Оскольд>. Константин Порфiрородний згадує договiр мiж Василем 1 i Руссю (Аскольдом) - (р. 873-874). На тi ж роки припадає створення першого Рафальштеттенського митного статуту, датованого часами короля Карльомана (880 р.) або Людовiка Нiмецького (р. 876), яким встановлювалося мито з краму, довожуваного з Руси до Баварiї. Усi цi факти: договори з Баварiєю та Вiзантiєю, похiд на Царго-род, масове охрищення - свiдчать про iснування в серединi IX ст. могутньої державної органiзацiї. Слова патрiярха Фотiя про пiдкорення Руссю сусiднiх народiв цiлком потверджуються вказiвками Никонiвського лiтопису: 865 року <воєваша Аскольд i Дiр полочан>, а 866 року, сказано в В. Татiщева: Аскольд i Дiр <ходи на кривичi й побiди їх>. Цiкава вказiвка Никонiвського лiтопису з року 864, що <убiєн бисть от болгар Оскольдов син>. Очевидно, були якiсь воєннi дiї в Болгарiї. Так, з окремих розiрваних фактiв вимальовується образ Київської держави-Руси середини IX ст., що пiдкоряє сусiдiв, воює з Вiзантiєю, укладає з нею та iншими державами мировi угоди i нарештi - приймає християнство. Усi цi факти дали росiйському iсториковi В. Ключевському право писати, що <Руська держава була заснована дiяльнiстю Аскольда, а за ним Олега. З Києва, а не з Новгорода, пiшло об'єднання слов'ян.> Формування цiєї держави довгий час не привертало уваги iсторикiв, як пройшло не помiченим i для Заходу. Це був час, коли Европа була охоплена боротьбою германських племен за об'єднання, за творення державних одиниць. До того ж авари на довгий перiод створили заслону мiж германським та слов'янським свiтами, i лише перемоги Карла Великого вiдкрили очам Захiдньої Европи вже зформованi слов'янськi об'єднання. Дiяльнiсть св. братiв Кирила та Методiя зв'язала Захiд iз Сходом християнством. На сходi Европи точилася своя боротьба, формувалися об'єднання, нав'язувалися культурнi та економiчнi зв'язки з Азiєю, з Арабським халiфатом, Персiєю, Вiзантiєю; поширювався обмiн культурними цiнностями iз старими, свiтового значення культурами Сходу й творилася нова, блискуча культура, в якiй у гармонiйне цiле зливалися чужоземнi впливи. На Сходi Европи зароджувалася нова могутня потенцiяльна сила - Україна-Русь В органiзацiї першої Київської держави брали деяку участь нормани. УШ-IХ ст. були добою, коли нормани, пiд назвою яких об'єднували населення Скандинавiї - шведiв, норвегiв, а також данiв, - на чолi з своїми ватажками-вiкiнгами, почали вдиратися до рiзних земель та плюндрувати й грабувати їх. Деякi з них осiдали на захоплених землях, iнiшi верталися додому з пограбованим добром. Згодом окремi групи варягiв стали найманим вiйськом. У VIII ст. нормани, яких нашi лiтописи звали варягами, з'явилися у верхiв'ях Волги i, пiдкоривши фiнськi племена - мерю, мурому, мещбру - опанували Волзький шлях. Близько 800-го року заснували варяги Стару Ладогу - Алдейпобур?, iнша група їх оселилася тодi ж у гирлi Двiни i заснувала ЗеебурГ, де пiзнiше постала Рига. На початку IX ст. нормани нападають на Захiдню Европу: руйнують Нiмеччину, Францiю, Англiю. На невеликих човнах пiднiмаються рiками i нищать Майнц, Вормс, Ахен. Сеною пiднялися люди до Парижу i 10 мiсяцiв тримали його в облозi. Допливли до Iсляндiї, Гренляндiї; через ?iбральтар пройшли до Середземного моря. Подекуди засновували свої держави: у Францiї - Норман-гдiю, на Середземному морi об'єднали Сицилiю та пiвденну Iталiю й ..<творили норманське королiвство. Близькi до цих захiдньоевропейських подiй оповiдання наших Лiтописiв про постання держави в землi словенiв. Пiд 859 роком оповiдає лiтопис, що варяги прийшли iз замор'я, поклали данину на <чюдь, й на словенех, на мери, й на всех (весi - Н. П.-В.) кривичах>. В цьому оповiданнi вiдмежована обшир володiння варягiв. 862-го року цi племена <изгнаша варяги за море>, але вони не спромоглися зорганiзувати свою владу i закликали iз замор'я iнших варягiв. Прибули три брати: Рюрик, Синеус i Трувор. Рюрик сiв у Новгородi, Синеус - в Бiлоозерi, а Трувор - в Iзборську. По смертi братiв Рюрик став єдиновладним князем. У Рюриковi Н. Бєляєв, а за ним i П. Ковалевський бачать Рорика, конунга Фризiї, примушеного в серединi ЇХ ст. покинути її. Лiтопис зазначає межi його володiння: Новгород - в землi сло-вевiв, Полоцьк - кривичiв, Ростов - мерi, Бiлоозеро - весi i Муром - муроми. Так на пiвночi в серединi IX ст. постала держава, яка охоплювала землi словенськi (словени, кривичi) та фiнськi (меря, весь, мурома). У той час на пiвднi, в землi України-Руси, вже iснувала велика держава з центром у Києвi. Так у ЇХ ст. творяться двi окремi, незалежнi держави: напiвфiнська Новгородська та слов'янська Київська. ОЛЕГ (882 - 912) <Повiсть временних лiт>, яку складалося в XII ст., оповiдає, що перед своєю смертю Рюрик передав правлiння родичевi Олеговi i доручив йому сина Iгоря, який був ще малий. Року882-го Олег iз великим вiйськом, в якому були варяги, чудь, словени, меря, весь i кривичi, пiшов на пiвдень, здобув Смоленськ, Любеч, Київ, пiдступно забив Аскольда та Дiра i став правити Києвом. У рiзних редакцiях лiтопису подається двi версiї: в Початковому лiтопису говориться, що пiсля смерти Рюрика престол пйсiв його син Iгор, а Олег був його воєводою; а в <Повiстi временних лiт> Олег стає родичем Рюрика i князем київським, а Iгорем опiкується протягом 30-ти рокiв, хоч у середньовiччi князi в 17- 20 рокiв вважалися повнолiтнiми. З другого боку - нелогiчно, що Олег, здобувши Київ, накладає данину на тих, хто допомiг йому в цьому: на словен, кривичiв, мерю i Новгород. Новгород платив Києву 300 гривень азк до смерти Ярослава, Взагалi життєпис Олега непевний: вiн то князь, то воєвода, навiть умирає непевно: в Києвi називає лiтопис двi могили, а третя була в Ладозi. Ця концепцiя лiтопису, звичайно, штучна, її створено в XII ст., щоб ствердити уявлення про тяглiсть княжої династiї вiд Рюрика, представники якої були єдиними правними володарями Руси. Олег, безперечно, був сторонньою людиною, не зв'язаною нi з Рюриком, нi з Iгорем. Характеристичне, що київський митрополит Iларiон у своєму <Словi о законi i благодатi>, написаному до появи <Повiсти временних лiт>, веде рiд князiв України- Руси вiд Iгоря, а не вiд Рюрика. Олег виявив себе як талановитий правитель. Вiн приборкав сусiдiв i примусив їх платити данину, забезпечуючи державу коштами. Олег, - пише лiтопис, - <обладав> полянами, сiверянами, деревлянами, радимичами, а з уличами та тиверцями вiв вiйну. Пiдкорення сiверян та радимичiв, що платили данину хозарам, викликало з ними вiйну, в якiй - писав Аль Масудi - Олег сплюндрував береги Каспiйського моря. Року 907-го Олег з великим вiйськом, в якому були пiдвладнi йому племена та бiлi хорвати, пiшов на Царгород. Греки не встигли пiдготовитись до оборони, i Олег спалив околицi Царгороду. Наслiдком того походу був дуже вигiдний для Руси договiр. У <Повiстi временних лiт> записано два договори: один - 907-го, другий - 911-го року. Цi договори являють собою єднiсть .i викликанi тим самим походом; їх штучно роздiлив лiтописець на двi частини. В договорах нема повторень, i вони доповнюють один одного. Йдд. Договори Вiзантiйської iмперiї з iншими державами укладалося Iiїiярох однакового змiсту примiрниках мовами грецькою та iншою: :Дцвговiрної сторони. Рiзниця полягала в зворотах: <ваш> i <наш> чия є видно, текст договору, який був у руках лiтописця, являв собою пiаiпiю з примiрника, написаного вiд iмени Олега. Цiкаво, що тексту переговорiв нема в <Початковому лiтопису>, - мабуть, його мав тiльки автор <Повiсти временних лiт>. Договори надавали великих прав Олеговiй дружинi та купцям з Руси, якi мали одержувати вiд грекiв утримання на 6 мiсяцiв потребування в Царгородi; на подорож додому повиннi були забезпечувати їх греки вiтрилами, кiтвами, всiм обладнанням, потрiбним човнiв, а також харчами. За Руссю визнавалось право безмитної торгiвлi. В договорах вирiшено низку мiжнароднiх справ: що робити, якщо затоне корабель котроїсь iз договiрних сторiн, якщо вб'ють чужого пiдданого, втече раб тощо. Вiзантiя сплачувала Русi значну контрибуцiю. Але були й обмеження в правах людей, що -приїжджали з Руси: вони мали мешкати не в самому Царгородi, а на передмiстi св. Мами, входити до мiста могли групами не бiльше як 50 осiб i без зброї, в супроводi грека. Обидвi сторони склали присягу на додержання договору: греки - по християнському закону, а русичi присягались iменем Перуна та Велеса й покладали мечi. Цей факт дуже важливий: вiн свiдчить, що варяги, якi були в Олеговiй дружинi, вже перейняли слов'янськi звичаї, бо за скандинавськими звичаями в таких випадках мечi застромлювано в землю. В листi до царя болгарського Бориса папа Микола 1 писав: <ви запевняєте, що у вас був звичай... покладати мечi i ними клястися>. У договорi Олега згадується <под рукою его свiтльiх й великих князь й его великих бояр>. Деякi дослiдники вважають, що це - пiдкоренi Олегом старi князi, iншi - що це призначенi ним правителi. Як би то не було, це свiдчить про вже зорганiзований адмiнi-страцiйний апарат, представники якого брали участь в полiтичних справах. У договорi 911 року є значне число болгаризмiв, мова в ньому архаїчна, i це дає пiдстави вважати переклад одночасним з написанням договору. Це стверджує також, що на самому початку Х ст. українцi вже мали лiтературну мову, мали й письмена (згадується ). Договiр 907-911 рр. -найцiннiше джерело нашої iсторiї. Україна-Русь виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед Вiзантiєю, що має полiтичну органiзацiю, усгiй-неяе право (згадується <закон. . . язика нашего>, <закон руский>). Значення його ширше, нiж свiдчення про культуру тiльки України: це - перший документ, в якому схiднi слов'яни виходять на iсторичний кiн, як рiвноправнi з греками. Характеристичнi слова А. Шлецера, який вважав Олегiв договiр за пiдроблений; вiн писав: якби договiр цей був автентичним, його слiд було б вважати за найбiльш славетну пам'ятку всього Середньовiччя. Питання про його автентичнiсть тепер можна зважати. за остаточно доведене. IГОР (913-945) (За М. Грушевським 947 або 948) Неяснiсть Iгоревого життєпису викликала думку про iснування двох, а може й трьох князiв з таким iменем, яких лiтопис помилково об'єднав в одне В усякому разi, родинний зв'язок його з Рю-риком та Олегом дуже сумнiвний. У <Повiстi временних лiт> мiж Олегом i Iгорем прогалина вiд 916 до 940 року. М. Грушевський припускав, що цi роки були зайнятi князюванням Дiра. Iгор продовжував Олегову справу, приборкуючи племена тивер-цiв та уличiв, якi за Олега були його союзниками; приєднав до Київської держави велику територiю мiж Днiстром i Дунаєм, на де- ревлян наклав данину бiльшу, нiж платили вони за Олега. Обидвi цi перемоги зв'язанi з iменем воєводи Свенельда, одного з найвидатнiших Iгоревих бояр. Iгор двiчi ходив на Схiд: у 913 роцi, по згодi з хозарами, вийшов на берег Каспiйського моря i дiстався до Баку, руйнуючи все на своєму шляху. Згiдно з умовою половину здобичi Iгор передав хозарам, але, коли з вiйськом повертався через Пiвнiчний Кавказ, на нього напала мiсцева люднiсть i багатьох дружинникiв перебила. В 943 роцi Iгор ходив до Бердаа i взяв велику здобич. Але скористати з тих походiв йому не вдалося Намагаючись твердо стати над Чорним морем, Iгор натрапив там ва спротив вiзантiйських колонiй, насамперед - рибалок з Корсу-иа, з якими виник конфлiкт з приводу рибної ловлi в гирлах Днiпре. У боротьбi з Iгорем Вiзантiя вперше використала орду печенiгiв, якi, прорвавшись через Хозарський каганат, отаборилися в причорноморських степах i почали нападати на українськi землi. Це викликало невдалий похiд Iгоря на Царгород в 941 роцi. Греки вжили проти Iгоревої фльоти <грецький вогонь> - вибуховi знаряддя, який спалили багато човнiв. Незабаром Iгор знову пiшов походом ва Царгород, але греки запропонували <викуп>, i тодi укладено новий договiр. Вiн був менш корисним для Руси: Iгор примушений був виректися володiнь над Чорним морем, в гирлах Днiпра, платити мито за крам i зобов'язався захищати Вiзантiю. Але договiр цей дуже важливий для iсторiї України, бо в ньому перелiчено 20 послiв-си?наторiв: вiд родини князя Iгоря, сина його Святослава, дружини Ольги, племiнникiв, а далi - князiв, купцiв. Серед цих iмен зустрiчаються скандинавськi, естонськi, слов'янськi: Влади-слав, Предслав, Улiб, Гуд, Синко. Ще важливiшим у договорi е те, що разом з поганами пiдписали його християни. До Києва приїхали посли грецькi i погани ходили на гори, де стояв Перун <й покла-доша оружье своє, й щитм, й золого;... а хрестеянскую Русь водиша ротЬ в церкви св. Ильи, яже єсть над Ручаєм конец Пасьпгьч ; се бо сборная церкви>. Загинув Iгор безславно. Лiтопис оповiдає, що, зiбравши данину з деревлян, вiн пiддався порадам дружини i повернувся по додат- кову данину. Обуренi цiєю вимогою, деревляни вбили його. Лiтописне оповiдання зберегло цiкавий факт: Iгорева дружина скаржилася на своє убозтво, порiвнюючи з дружиною воєводи Свенельда, який, очевидно, правив землею деревлян. ОЛЬГА (945-964) Пiсля смерти Iгоря залишився малий син Святослав, i правлiння державою перейшло до вдови його Ольги. Походження Ольги неясне. У <Повiстi временних лiт> пiд 903 роком зазначено, що привели Iгоревi дружину iз Пскова iменем Ольгу. Про неї склалося кiлька легенд. За одною з них вона, бувцiй дочкою перевiзника, перевозила через рiку Iгоря, який захопився її вродою та розумом i одружився з нею. За iншою ле?ендою була вона дочкою боярина. Iншi вважали її за дочку Псковського князя. Архимандрит Леонiд висунув гiпотезу про болгарське походження Ольги. Останнiм часом виникла нова гiпотеза: Ольга - була дочкою Олега, який оженив з нею Iгоря, її королiвське, норманське походження - дочки князя Олега - пояснює, чому їй беззаперечно корилася варязька дружина. Iмена - 0лег i 0льга - означають <мудрий>, <вiщий>, <святий>. Легкiсть, з якою Ольга нав'язала згодом стосунки з цiсарем Оттоном Великим, - пише П. Ковалевський, - свiдчить про те, що вони були рiвнi королiвським походженням. М. Таубе теж вважає Ольгу за дочку Олега. Проте, вся й дiяльнiсть промовляє за слов'янське походження. Ольга стала повноправною княгинею, правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де ще вибухали повстання проти центральної влади, що їх <примучували> Олег i Iгор. Було б цiлком природним; якби зi смертю Iгоря почалися з ще бiльшою силою повстання в рiзних частинах тiєї молодої держави, де нацiональнi прагнення окремих племен диктували бажання покласти кiнець пануванню князiв варязького походження. Не можна за- бувати iснування тих <свiтлих князiв>, яких згадували договори 911 та 944 рокiв. Однак, нiчого подiбного не сталося. Нi лiтописи, нi чужоземнi джерела жадним словом не згадують про будь-якi заворушення. Очевидно, нiхто з тих <ясних князiв> не зробив спроби захопити центральну владу або звiльнитися вiд влади Ольги. Протягом 20 рокiв правила Ольга державою мирно й тихо. Цей вийнятковий факт заслуговує на особливу увагу. Не можна випускати з ока, що це було Х ст., розквiт Середньовiччя, доби, коли в усiй Европi панувала фiзична сила, i кожен володар був насамперед воєначальником, вождем армiї. I от-на Київському пре- столi з'являється жiнка, за середньовiчними поняттями - стара, бо за лiтописними вказiвками їй було понад 50 рокiв, хоч, звичайно, хронологiя лiтопису в цьому вiдношеннi не заслуговує на повне довiр'я. Це свiдчить про незвичайнiсть її, i доводиться прийняти характеристику Ольги, яку дає лiтопис, - як <наймудрiшої серед усiх людей>. З другого боку, треба уявляти, на якому високому рiвнi культури i моралi стояла держава, що беззастережно корилася жiнки, що в добу панування фiзичної сили шанувала розум i душевну красу. Нiкому з володарiв не присвятив наш лiтопис стiльки уваги, як Ользi, що протягом двох десятирiч виступає в авреолi мудрости й жiночого чару. Лiтопис починає з докладного опису <помсти>, яку вчинила Ольга на деревлянах за смерть свого чоловiка. Деревляни вислали послiв просити її одружитися з своїм князем Малом, убивником Iгоря. Ольга послiв-сватiв наказала засипати живцем у ямi, а тих, ща прийшли пiсля того - спалити в лазнi. Пiсля того сама вирушила з дружиною в деревлянську землю, де влаштувала тризну-учту, пiд час якої її люди напоїли i перебили до 5.000 деревлян. Пiсля того з великим вiйськом облягла Iскоростень i наклала на його мешканцiв данину: по два птахи з кожного двору. До хвостiв тах птахiв вона наказала своїм людям прив'язати запалений трут i випустити їх. Птахи полетiли до своїх гнiзд i запалили ввесь Iскоростень. Не можна забувати того, що ще в <Руськiй Правдi>, через 60 рокiв пiсля охрищення, iснувало право i обов'язок кривавої помсти. Ольга виступає як зразкова дружина, яка виконує свiй обов'язок йеред забитим чоловiком, а, з другого боку, змальовується як розумна, хитра жiнка. Характеристичне, що лiтописець, чернець, без найменшого за-суду описує тортури, що їх вигадувала Ольга для деревлян, бо для нього, людини ХI-ХII стол., було цiлком ясно, що iнакше вона не могла зробити. Нi Iгор, нi Олег не мали часу за вiйнами на внутрiшнi справи. Ольга сама об'їхала всю державу: була на Деснi, на Лузi, на Мстi, у Новгородi, у Псковi. В санях або звичайному возi їхала сотнi, тисячi кiлометрiв. Очевидно, сучасники й наступнi поколiння розумiли героїчнiсть цих подорожей, бо лiтописець згадує, що у Псковi зберiгали, як релiквiю, сани, якими вона подорожувала, їздила княгиня також серед племен, недавно пiдкорених, вiд яких можна було кожночасно сподiватися повстань. Ольга закладала новi мiста, села, погости i призйачала в них правителiв. Першою з князiв вона спробувала ввести порядок щодо данини: встановила норми податкiв - <устави>, <уроки>, <броки>, <данi> - термiни, яких уживає лiтописець. В Х ст. всi вони мали своє окреме значення. Трагiчна смерть Iгоря примусила уважно поставитися до справи оподаткування людности, -спробою чого були Ольжинi <устави> та <уроки>. Данину з деревлян, але можна припустити й з iнших племен, подiлено на три частини: двi йшли на Київ, а третина на Вишгород, мiсто Ольги. В цьому видно iдею подiлу мiж державним прибутком i власнiстю князя, що свiдчить про високий рiвень державницького розумiння людей Х столiттА. Ольга встановлювала <ловища> по всiй землi, <перевесища> по Днiпру та Деснi; цi обидва термiни стосувались до полювання: так вона позначала, котрi територiї повиннi були постачати державi хутра. <Перевесища> охоплювали район, де водилися бобри, хутра яких мали дуже високу цiннiсть як в Евроiгi, так i в Арабському халiфатi. Пiзнiше, в часи укладання <Руської Правди>, вважалося за тяжкий злочин порушення <перевесищ>. За Iгоря та Ольги податки сплачувалося переважно хутрами, i <куна> була довгий час валютою. Ольга ставила <знамення>; це стосується вже iншої галузi державного бюджету: бортних дерев, де були рої бджiл. Бортне бджiльництво давало мед i вiск, якi теж були цiнним предметом експорту. Згаданий вище Рафельштеттенський договiр стосується якраз торгiвлi воском. За правлiння Ольги значно поглибився процес асимiляцiї норманського елементу; можливо, на Русi вiдбувався вiн скорiте, нiж в iнших країнах Европи. Про це свiдчать iмена в родинi Ольги: син - Святослав, онуки - Ярополк та Володимир. Слов'янське iм'я мала улюблена <ключниця> Ольги - Малуша, дочка Малка Любечанина, яка стала матiр'ю Володимира, та брат її Добриня, видатний воєвода часiв Володимира. До неясних мiсць лiтопису належить питання про походження Малушi i дiйсне становище її. У середньовiччi всi двiрськi посади - <кравчого>, <сенешалка>, <шталмайстра>, <Є?ермайстра> i т. п.- займали вищi представники шляхетства. Так i <ключниця> Ольги була не служницею, а, так би мовити, довiреною особою, яка мала ключi вiд її скарбiв. Недарма в усiх билинах Київського циклу брат Малушi, Добриня, виступає, як аристократ, з витонченими манерами, якi вiдрiзняють його вiд <селянських> синiв - Iллi Муромця, Миколи Селяниновича та iн. Якщо аристократом вважали брата, ясна рiч - аристократкою була й сестра. Генеалогiя Малушi вiддавна привертає увагу дослiдникiв. Ще А. Шахматов утотожнював Мала, князя деревського, з Малком Любечанином, батьком Малупгi i Добриш, а самого Мала вважав за Свенельдового сина. Не вда- ючись у генеалогiю, М. Грушевський вважав Малушу за доньку Мала. М. Таубе, теж утотожнюючи Мала з Малком Любечанином, вважав його за Дiрового сина, а Дiра - за Аскольдового сина. Можливо, з процесом асимiляцiї норманського елементу треба пов'язати найзначнiшу в життi Ольги подiю: її охрищення. Безперечно, християнство почало приходити до рiзних шарiв українського народу з давнiх-давен. Договiр Iгоря пiд цим оглядом дуже показовий. Дехто з дослiдникiв припускав навiть, що сам Iгор був потаємним християнином. Така була атмосфера, в якiй перебувала Ольга. Можливо, що вона була охрищена ще за життя Iгоря, але про це не збереглося фактiв. Проте, безперечним е факт охрищення Ольги, коли вона стала княгинею. Акт цей зберiгалося в таємницi, i нема вказiвок, де й коли вiн стався. Вiдсутнiсть точних вказiвок викликала кiлька припущень, де саме й коли христилася Ольга: в Києвi чи в Царгородi, куди приїхала вона - за лiтописом - у 955-му роцi. <Повiсть временних лiт> оповiдає, що цiсар Константин Пор- фiрородний хотiв одружитися з Ольгою, але княгиня нагадала йому, що вона - поганка i погодилася охриститися з умовою, щоб цiсар був її хрищеним батьком. Коли ж охристилася, то заявила, що за християнським законом хрищений батько не може одружитися з хрищеницею. Так вона перехитрила цiсаря, як ранiше перехитрила деревлян Це оповiдання має ознаки штучности. Насамперед - дата приїзду до Царгороду: в 955 роцi цiсарем був не Константин, а Роман Лекапен. Це розходження в датах викликало гiпотези А. А. Шахматова, М. Приселкова та С. Томашiвського про двi подорожi Ольги: в 955 та в 957 роках. Вони вважали, що охристилася вона за Романа Лекапена. Залишається безцiнним iнше джерело: опис перебування Ольги в Царгородi Константина Порфiрородного, який подає точну дату приїзду - 957 рiк, 9 вересня. Цiсар перелiчує почет княгинi: з нею були iї племiнник, двiрськi жiнки, священик Григорiй, 20 послiв, 44 купцi, перекладачi - разом 80 осiб. Ольгу в супроводi почету введено в найкращу залю палацу, де вже чекав на неї цiсар. Пiсля короткої розмови запрошено Ольгу на учту, де вона сидiла за одним столом з цiсаревок), - рiдка увага до гостей, можлива тiльки, якщо вони християни. Однак, в докладному описi перебування Ольги в Царгородi Константин анi словом не згадує такої видатної справи, як ц охрищення. Очевидно, приїхала Ольга вже християнкою, на що вказує й трапезування за одним столом з цiсарем та його роди- ною i наявнiсть священика в почегi. Отже, треба гадати, що охри-стилася вона до подорожi, можливо, 955 року, в Києвi. Константин писав, що розмовляв вiн з княгинею Ольгою про рiзнi важливi справи, але не зазначив, про якi саме. Це могли бути дипломатичнi справи, бо вiдносини з Вiзантiєю зiвсував Iгор, могли бути торговельiгi, бо в посольствi, як згадано, їхало понад сорок купцiв, могли бути й церковнi. Не виключено, що Ольга хотiла договоритися з Вiзантiєю у вiйськових справах i обiцяла прислати свої <вої в помощь>; дiйсно, 961 року руське вiйсько ходило на допомогу наступниковi Константина, Романовi II. Як натякає <Повiсть>, прийняття не задовольнило Ольгу: не виявлено до неї належної їй пошани, тож, коли до Києва прибуло посольство з Вiзантiї, Ольга довгий час не приймала його, заявивши: <Хай постоять у мене в Почайнi (притока Днiпра бiля Києва), як я стояла в Судi>. Можливо, в зв'язку з незадоволенням Ольги, причини якого ми не знаємо, стоїть друга велика подiя з iї князювання: звернення до короля - що став незабаром iмператором - Оттона 1. В 959 р. до Ахена прибуло посольство вiд <королеви ругiв> Олени (це iм'я одержала Ольга при охрищеннi) з просьбою прислати (Iяскiопа. Чомусь ця справа затрималася, бо аж 961 року приїхав Ii-Клева єпископ Адальберт, але заснувати катедру йому не вда-лося, i вiн повернувся до Нiмеччини. Про це розповiдав аналiст Яродовжувач Регiнона>, якого дехто з дослiдникiв вважає за са-iiого Адальберта. Вся ця справа залишається неясною. Нашi лiто- йявине згадуютьїї, мабуть, тому, що, коли писалось <Повiсть времяних лiт>, у Києвi панували вiзантiйськi впливи, ворожi Римовi, Иожливо, Ольга висилала посольство не для того, щоб просити єпис-хiова, або не тiльки з цiєї> метою. На це вказує нагорода, що її одер-яйК Адальберт вiд Оттона 1, не зважаючи на невдачу з заснуван-iак єпископiї. . Пiдсумовуючи вiдомостi про Ольгу, треба визнати, що її постать та правлiння заслуговують на найбiльшу увагу. Влучно схаракте-рiзував iї М. Грушевський: держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала їй ослабнути нi розвалитися, налад-вла дипломатичнi вiдносини з двома наймогутнiшими iмперiями Ввропи, представниками культури Середньовiччя. Охрищення Ольги, яке залишилося iї приватною справою, дало пiдстави називати Я <свiтанком перед сонцем>, а сучасникам її внука Володимира казати, що вона була <наймудрiшою серед чоловiкiв>. СВЯТОСЛАВ (964-972) Наступником Ольги був її син, Святослав, одна з найцiкавiших постатей давньої доби iсторiї України. М. Грушевський, який називав його <запорожцем на престолi>, почасти мав рацiю: Святослав вув мужнiй, войовничий князь, з лицарською вдачею. Але в той аге час вiн глибоко включився в мiжнароднi вiдносини i вiдiграв у них величезну ролю. Вiн воював протягом усього свого правлiння, i походи його охоплювали грандiозну територiю: iм'я його гримiло по всiй Схiднiй Европi та. Захiднiй Азiї. Його знали письменники Вiзантiї та арабського свiту. Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу, де розгромив в'ятичiв, камських болгар у 964 роцi i перейшов до Хозарського каганату; в 965 роцi вiн знищив його, i хозари розбiглися хто куди. Вiн зруйнував мiста - Саркел, Iгiль, Семендер. Пiсля того iгiшов на Кавказ, розбив ясiв (колишнiх аланiв, осетинiв) i касогiв (черкесiв). Люднiсть тiкала, коли наближалося руське вiйсько, але Святослав уживав всiх заходiв, щоб поновити життя та порядок в завойованих краях. Однак, скористатися з своїх схiднiх походiв вiн не встиг: його втягнуто в справи Вiзантiї та Балканського пiвострова. Вiзантiя вела боротьбу з новим Болгарським царством, яке в IХ-Х ст. значно зросло; межi Болгарiї доходили до Константинополя, i Вiзантiя примушена була платити їй данину. Але в половинi Х ст. Болгарiя стала пiдупадати i подiлилася на двi частини - схiдню та захiдню. Вiзантiйський цiсар Нiкифор Фока вирiшив скористатися з її ослаблення i втягнув у боротьбу Святослава, обiцяючи йому за допомогу багато золота й спокушаючи можливiстю заволодiти тiєю країною. З великим вiйськом - до 60.000 воякiв - Святослав напав на Болгарiю, здобув Дорiстол (Силiстрiя), ще 80 мiст, i вирiшив пере-несги свою столицю до Переяславця. Там, казав вiн, <вся благая сходяться: вiд грекiв - золото, паволоки, вина, овочi, з Чехiв i Угрiв - срiбло та конi, з України - хутра, мед, вiск i раби>. Болгари пiшли на порозумiння зi Святославом. Тодi Вiзантiя напустила на Україну печенiгiв, якi обложили Київ, де була Ольга з онуками. Лише завдяки випадковi, вона уникнула полону. Святослав примушений був покинути Болгарiю й рятувати столицю. Розбивши печенiгiв, вiн вернувся до Болгарiї. У спiлцi з болгарами та уграми Святослав пробував був вигнати грекiв з Европи i загрожував самому Царгородовi, але новий цiсар Iван Цимiсхiй, зiбравши великi сили, примусив Святослава до капiтуляцiї, i в 972 роцi знову укладено договiр з Вiзантiєю. Святослав вирушив на Русь, сподiваючись повторити похiд з новим вiйськом, але по дорозi, бiля Днiпрових порогiв, його забили печенiги. Святослав був полiтичним дiячем, який брав участь у великих подiях на Сходi Европи. Однак, у справах України вiн грав скорше негативну ролю, i мали рацiю бояри, якi закидали йому, що, шукаючи чужих земель, вiн нехтував своїми. Знищення Хозарського каганату принесло Русi тiльки шкоду, бо вона сама неспроможна було боротися проти кочовикiв, якi протягом чотирьох столiть па- нування в степах. Балканська полiтика Святослава також не дала Русi. В цьому перiодi можна констатувати важливий факт: змiцненяiм поганської реакцiї серед княжої дружини. Лiтопис оповiдає, щоСвятослав вiдмовився охриститися, покликаючись на вороже став-яеввя дружини до християнства: вона глузуватиме з князя-христи-диина. Проте, серед його дружинникiв було багато християн. ЯРОПОЛК (972-979). Бувши останнiй раз в Києвi, Святослав подiлив свою державу хЬк трьома синами: Ярополковi дав Київ, Олеговi - Овруч, а Во- лодимировi, синовi Малушi, Новгород. Вони всi були молодi, i вiн Призначив до них воєвод: Ярополковi - Свенельда, а Володимировi - дядька його, Добриню. Лiтопис оповiдає, що пiд час ловiв син Свенельда, Лют, загнався Тi володiння деревлян, i там убив його Олег. Наслiдком цього, намовлений Свенельдом, Ярополк пiшов на Олега, i той загинув. Володимр утiк до Скандинавiї збирати вiйсько, а Ярополк тим часом об'єднав у своїх руках всю державу. Однак, тривало це недовго: в80 року Володимир привiв варягiв, заволодiв Новгородом та Києiвом, i Ярополк був пiдступно забитий. Володимир об'єднав у своїх руках всю державу. Коротке правлiння Ярополка було дуже важливе зв'язками iз Захiдньою Европою. 973 року його посли з великими дарами були їа соймi в Кведлiнбурзi, де перебував Оттон 1. Ближче мета посольства й наслiдки його невiдомi. 979 року до Києва прибуло посольство з Риму, вiд папи Бенедiкта VII. Треба гадати, що воно не мало наслiдкiв, бо почалася вiйна Ярополка з Володимиром, але самий факт приїзду посольства надзвичайно важливий: це було перше посольство на Русь з Риму. Усi цi факти дають пiдстави припускати, що Ярополк, старший з онукiв Ольги, який найбiльше перебував iгiд її впливом, був християнином, Можливо, цьому сприяла його дружина, грекиня, колишня черниця, яку Святослав привiз йому <красоти ради лица ея>. О. Єфименко, не зазначаючи джерела, писала, що Ярополка охри-стив якийсь католицький мiсiонер. Доба, яку розглядали ми вище i яка закiнчилась об'єднанням усiєї держави в руках единовладця Володимира, надзвичайно важлива. З великою швидкiстю в рiзних напрямках вiдбувався процес об'єднання розпорошених племен схiднiх слов'ян в полiтичну цiлiсть пiд проводом України-Руси. В цьому процесi можна намiтити два головнi осередки: пiвнiчний з Новгородом, який об'єднав пiвнiчнi слов'янськi та фiнськi племена, i пiвденний з Києвом, який об'єднав українськi племена. Обидва вони довгий час були незалежнi один вiд одного. Лише за Iгоря починається залежнiсть Новгорода вiд Києва, коли вiн призначає до Новгорода Святослава, а за Святослава новгородцi просять собi князем Володимира. Ярополк знову об'єднує Київ з Новгородом. Ще до Святослава зникає бiльшiсть окремих <ясних князiв>, якi виступали в договорах Олега та Iгоря. Залишається кiлька - як Рогволод Полоцький, пiзнiше - Ходота В'ятицький, варязького та мiсцевого походження. Змiнюється характер князiвської влади: воєначальники, ватажки найманих дружин стають володарями, якi перебирають всю повноту влади. Поволi втрачають своє значення вiча, бо сильнi князi вже не потребують погодження з ними, i в разi потреби радяться зi старшими дружинниками. Також змiнюється характер дружини: варягiв, чужий елемент, усувають або виступають поряд з ними мiсцевi люди, бояри, землевласники. Iсторiя зберегла кiлька iмен у договорi Iгоря в особах, мабуть, Свенельда, Малка, Добринi, Блуда, Претича, - число яких зростає. На прикладi Свенельда бачимо, що вони мали свої дружини, якi жили iнодi багатше за дружину князя. Можливо, оцим <ясним князям> з договорiв Олега та Iгоря i <бо- ярам пiд рукою князя> - договору 972 Святослава належали тi розмiрне невеликi <гради>-городища, яких було дуже багато. Б. Ри-баков нараховує в Х-ХП ст. 9 городищ бiля Путивля, 6 - бiля Риль-ська, 5 - бiля Ромна тощо. Уривчастi вiдомостi з чужинецьких джерел, а також лiтописiв, фолкльор i археологiчнi матерiяли дають можливiсть уявити культурний стан України-Руси IХ-Х ст. При архевлегiчних розкопах виявлено недалеко Десятинної церкви в Києвi рештки двоповерхового мурованого палацу часiв Iгоря та Ольги. В румовищах збереглися уламки мармурових баз та ка-штелiй з яшми, ширефу, рештки пiдлоги з кольорового мармуру, куски скла, фресок, мозаїк, позолоти. З такого палацу Ольга, за словами лiтопису, дивилася, як несли деревлянських послiв у чов-I-яах. Безперечно, такий палац не був єдиним. I Серединою Х ст. датується багатий скарб чернiгiвських могил: Цчорна могила з її славетними турячими рогами. На срiбному окуттi i одного рога по-мистецьки зображено рослинний орнамент, тотожнiй ї з орнаментом меча, знайденого в Києвi На другому окуттi вмiщено I складну композицiю: боротьбу Кощiя з Грифонами; цей сюжет згадується в билинi про Ставра Годиновича. Б. Рибаков зазначає, що цей сюжет перейшов до герба Чернiгова. Обидва окуття прикрашенi черню високої мистецької вартости. Хоч у їх виконаннi вичувається вплив Сходу, арабського та грецького мистецтва, виготовлено їх на Українi, на що вказує матерiял i їх зв'язок з мiсцевим фолкльором. Чеський археолог Схранiл вiдзначаєвплив ювелiрних виробiв Чорної могили на речi, знайденi в Чехiї: в могилах Х-ХI I ст. у Желенiцах - в бронзових ?удзиках, у могилах в Ресевiцах, Мельнику, Жаложе, Перемосте, на Моравiї. Ще бiльше аналогiї з речами поховань, що їх знайшов археолог 1. Червiнко у Моравiї. В цих речах, - писав вiн, - вiдбився стиль, невiдомий у Захiднiй Европi, але вiдомий на Русi. В ризницi Собору св. Марка, в Iталiї, I переховується чудової роботи тарiлка, яку Ольга подарувала Константиновi Порфiрородному. Висотi матерiяльної культури вiдповiдає й духова. Вже згадувалося, як св. Кирило i Методiй знайшли в Криму Святе Письмо, <руськими письменами писане>. Це - перша вiстка про українськi письмена. Чернець Храбр згадував, що слов'яни (українцi) писали <резами>. Договiр Олега з греками був написаний . Акад. Н. Нiкольський вказував, що в <мiсiйнiй працi свв. Ки рила й Методiя треба шукати . . . початкiв письменства на Русi-Ч Українi>. Культура не обмежувалася вмiнням писати: в IХ-Х ст. в Українi-Русi була вже лiтературна мова. Договори Олега свiдчать, що слов'янська мова не була нижчою за грецьку, бо в перекладах виразно висловлено поняття мiжнароднього та цивiльного права. В договорi 907 року згадується <руський закон>, заповiти, грамоти, що їх князi мусiли давати керманичам кораблiв. З iсторiї Аскольда, з договору Iгоря бачимо, як ширилось християнство в Українi. Дуже цiкавi київськi глаголицькi листки, що їх знайшов Срезневський. На сiмох аркушах написано глаголицею - письмом, винахiд якого приписують св. Кириловi - латинського обряду лiтургiкон. Це свiдчить про вживання глаголицького письма та про iснування латинської лiтургiї. Таким чином усе говорить за високу культуру України дохристиянської доби. Проф. П. Курiнний висловив цiкаву гiпотезу про iснування у Вишгородi, пiд Києвом, старiшого за Київ культурного осередку, в якому був манастир, де пiдготовляли слов'янських священикiв, <Освiта й наука абсолютною новиною на Русi не були. Коли iснували перед Володимиром значнi християнськi громади на Русi, мусiли бути зав'язки книжности i школи>, - писав М. Грушевський. РОЗКВIТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР I ВЕЛИКИЙ (980-1015). Iз загибiллю Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезної держави. До складу її входило коло 20-ти рiзних земель, племен, серед яких були i слов'янськi, i фiнськi, i тюркськi. Увесь цей конгльомерат не був ще об'єднаний нiчим, крiм княжої влади, ослабленої за Святослава та мiжусобної боротьби його синiв, Отож, Володимир повинен був час вiд часу приборкувати повстання, сутi яких лiтопис не вияснює. Року 981 повстали в'ятичi, Володимир перемiг їх i наклав на них <дань вiд рала>. Наступного року вiн знову ходив на в'ятичiв i перемiг їх удруге. Року 984 ходив Володимир на радимичiв з воєводою Вовчий-Хвiст. Можна гадати, що радимичi поставили поважний збройний опiр, бо лiтопис зазначає: <зустрiв (воєвода) радимичiв на рiчцi Пищанi i перемiг>. Володимир наклав на них данину, <яку везуть й до сего дне> - себто XII ст. Можливо, були й iншi повстання, про якi не згадує лiтопис. Володимир намагався об'єднати сусiднi племена пiд своєю владою. Ще йдучи проти Ярополка, вiн приєднав Полоцьку землю i вбив тамтешнього князя Рогволода. 981-го року пiшов на захiд <к ляхам>, як каже <Повiсть временних лiт>, i <зая гради їх> - Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова лiтопису, що то були <лядськi> мiста, викликають сумнiв. Територiя, яку захопив Володимир, була заселена українською люднiстю - дулiбами, бiлими хорватами - i не належала до Польщi; можливо, вона входила до Великоморавської держави. Пiзнiше землi над горiшньою Вислою - Кракiвщина - до 990-их рокiв належали до Чеської держави. Масудi писав, що в 943 роцi Русь межувала з Богемiєю, себто Богемiя володiла Краковом та Бiлою Хорватiєю. Це стверджує факт, що в походi Олега на Вiзантiю вiдмiчується серед племен, якi брали участь у вiйську, бiлих хорватiв. Але в 960-их рр. Святослав перенiс увагу на схiд та пiвдень, i Бiла Хорватiя вийшла з-пiд влади Руси, її подiлили Чехiя та Польща, i чехи взяли Кракiв. Козьма Празький писав, що до 980-их рокiв Кракiв належав до Чехiї. Також Iбрагiм iбн Якуб зараховував Кракiв до чеських, а не польських мiст. Дiйсно, якщо Волинь входила до складу України-Руси, а Кракiвщина - Чехiї, тяжко припустити iснування мiж ними поль- ського клину, - писав М. Грушевський, - i приходив до висновку, що Володимир вiдiбрав цi мiста не вiд полякiв, а вiд чехiв. На залежнiсть тiєї територiї вiд Великоморавiї вказує також поширення моравської Методiївської дiєцезiї: грамота Оттона 1, половини Х ст., визначала межi празької дiєцезiї по рiках Бугута Стрию. Лiтопис занотовує похiд Володимира на Закарпаття у 992 роцi. З того часу там закрiплюється назва <Русь>. Опанування цiєї територiї мало для Руси велике значення. По-перше - в зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволодiли печенiги, припидияся довiз соли з Чорного моря до України, а на Пiдкарпаттi були солягощi в Дрогобичi та iнших мiсцях. Подруге - на цiй територiї перехрещувалися торговельнi шляхи: з Червеня лежав шлях уздовж: Сяну до Карпат i на Угорщину; iншi шляхи вели з Києва на захiд, на Австрiю, Нiмеччину, Чехiю, Паннонiю, долину Дунаю. Року 983-го Володимир ходив на ятвягiв, що жили мiж Нiманом та Вугом, i перемiг iх. Над Бугом заснував вiн мiсто, яке назвав своїм iм'ям - Володимир (Волинський). У 993 роцi ходив до Польщi, i навiть у серединi ХШ ст. лiтописець згадував, що так далеко не сягав нiхто з князiв. Межi його держави поширились до Угорщини, Чехiї, Нiмеччини, Польщi. Не такою вдалою була спроба поширити володiння на схiд: року 985 лiтопис занотовує похiд Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на них не пощастило, i Володимир мiг тiльки укласти з гоiми мировий договiр. Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенiгами, якi з пiвденних степiв робили напади навiть на Київ i далi на пiвнiч. Володимир часто виходив печенiгам назустрiч, але знищити їх сили не мiг. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою вiн будує в степу низку укрiплень i переводить до них кривичiв, в'ятичiв, чудь, словен. Укрiплення сполучалось на вiддалi десяткiв кiлометрiв земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця оборонна система нагадувала римськi <лiмес>. Вали називали в народi <змiєвими> почасти через їх форму, що нагадувала змiя, почасти через те, що печенiгiв нарiд порiвнював iз багатоголовим змiєм. Таке порiвняння зустрiчаємо ще в билинах. Рештки цих валiв iснують i донинi. Але всi цi заходи не забезпечували спокою: час вiд часу печенiги проривалися i нещадно руйнували мiста та села. Лiтопис зберiг фолкльорну пам'ятку про облогу печенiгами Бiлгороду - пiд Києвом. Володимир змiнює внутрiшню полiтику. Варязька дружина, яка IСБОГО часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге мiсце. I Навiть коли пiсля заволодiння Києвом у 980 роцi варяги вимагали окупу, Володимир вiдмовив їм i спровадив їх до Вiзантiї. Мiсце варягiв посiла українська дружина, з якою князь радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою <думав о строе земленем, й ератях, й о уставе земленем>. Зi старших дружинникiв обирає ,лiн вiдповiдальних намiсникiв, воєвiд. Першi мiсця бiля нього займають уже мiсцевi люди: дядько його, Добриня, згадуються воєводи - Вовчий-Хвiст, Блуд. Характеристичне - в билинах багато їагiсця придiляється Володимировим учтам, на яких збиралися його <багатирЬ-витязi, що походили з рiзних верств людности: Добриня .- аристократ, Олеша Попович - з священичого роду, Iлля Муро-мець - селянин, Дюк Степанович - з багатого купецтва i т. д. Зникають мiсцевi <яснi князi>: Володимир роздає землi в управлiння синам, яких мав 12 вiд рiзних жiнок, але центральний провiд залишає у своїх руках. Тодi, наприкiнцi Х ст., зникають племiннi назви: поляни, сiверяни, радимичi i т. д.; їх замiняють - кияни, чернiгiвцi, смоляни i т. д. Так творив Володимир колосальну державу - найбiльшу своїми розмiрами в цiлiй Европi, з централiзованою владою князя, з мiцними твердинями, славну своїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками з усiм культурним свiтом того часу. Але ця могутня iмперiя складалась з рiзнорiдних етнiчних елементiв, рiзних племен, мов i релiгiй. Володимир розумiв, що треба було знайти, крiм влади, об'єднуюче начало, i таким началом хотiв зробити релiгiю. Спочатку Володимир вiддавав перевагу поганськiй релiгiї. Лiтопис оповiдає, що в Києвi, на горi перед княжим теремом, поставив вiн статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша. Цей рiзноманiтний пантеон богiв викликає багато спроб пояснити його. Найпростiша з них - вважати цi iмена за пiзнiшу вставку в лiтопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд пра- вильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всi пiдвладнi племена, поставив у пантеонi кумирiв рiзних племен: Перун - бог вiйни, бог дружини, Дажбог i Стрибог - боги слов'ян, Спмаргл та Хоре - жидiвськi боги, Мокоша - фiнський. У цьому е деяка аналогiя зi стародавнiм Римом, де до Пантеону вводили богiв пiдвладних народiв. Треба звернути увагу на те, що в Новгородi поставлено тiльки статую Перуна. Володимир вимагав офiцiйного визнання цих богiв, яким приносили навiть людськi жертви. Лiтопис оповiдає, що 983 року, пiсля перемоги над ятвягами, Володимир звелiв принести в жертву юнака та дiвчину, але за юнака заступився батько, варяг, i розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров мученикiв за вiру. Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозумiти, що поганська релiгiя не могла об'єднати його держави, анi вiдiграти тiєї великої ролi, яку вiдiгравала християнiзацiя для всiх держав Европи. Вище вже була мова про те глибоке корiння, яке мало християнство в Українi-Русi. З далеких часiв приходило воно рiзними шляхами: з грецьких колонiй, з Балканського пiвострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської держави. Протягом ЇХ ст. маємо низку фактiв, якi доводять про iснування християнської Церкви та християнської громади в Києвi. Цiкаво, що у другiй половинi XI ст. Iбн Хордадбер? згадував <руських купцiв>, що звали себе християнами>. Ця вказiвка свiдчить про спонтанне поширення християнства, незалежно вiд будь-яких заходiв влади. Не можна випускати з ока й дiяльносте Кирила та Методiя i їхнiх учнiв. Можна припускати, що чимало християн було i в оточеннi Володимира, починаючи з його дитинства. Навiть у його полiгамнiй родинi були християнки: грекиня, колишня черниця, двi чешки, одна, а може й двi болгаринi. Без сумнiву, ще бiльше впливали на Володимира причини полiтичнi. З другої половини ЇХ ст. проповiдь християнства наближалася до кордонiв Володимирової держави. Року 864 охристилась Болгарiя, року 928-35 - Чехiя, 962- 992 - Польща. Для Володимира було ясно, що тiльки прийнявши християнство його держава зможе ввiйти як рiвноправна в коло європейських держав. Так психологiчно й об'єктивно, з огляду на полiтичнi умовини, мiг прийти Володимир до переконання в конечностi охрищення. З лiтописiв невiдомо, де й за яких умовин прийняв християнство Володимир. <Повiсть временних лiт> оповiдає>, що охристився вiн у Корсунi, але додає: <Се же не свiдуще право, глаголють, яко кре-стился єсть в Києвi, инни же реша: в Василевi, другий же инако скажют>. Можливо, що зробив вiн це десь тихо й потаємно. Якi причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подiю? Можна припускати, що, уже вирiшивши охристити народ, i чекав для цього слушної нагоди, непевний, що не зустрiне гострої i опозицiї. Коли саме охристивбя Володимир? На це дає вiдповiдь чернець i Якiв, пишучи, що пiсля тiєї подiї Володимир прожив 28 рокiв. Дата смерти його незаперечна - 1015 рiк, отже охрищення припадає на 987 рiк. Нестор у <Життi Бориса та Глiба> подає також 987 рiк. . Обставини склалися для Володимира сприятливо. Року 987 вiзантiйський полководець Барда Фока повстав проти iмператорiв i проголосив себе цiсарем. Василь II та Константан звернулися до Володимира по допомогу. В передумовах цiєї допомоги вiн поставив шлюб з сестрою цiсарiв Ганною, а вони як передумову шлюбу - охрищення його. Як припускає П. Ковалевський, тодi, наприкiнцi 987 року, Володимир i охристився. Володимир вислав цiсарям на допомогу 6.000 вiйська, яке двiчi розбило Барду Фоку, а в 989 роцi самого його взято в полон i страчено. Проте, позбавившись небезпеки, вiзантiйськi цiсарi не виконали обiцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого Дiда, Константина Порфiрородного, який писав: <коли хозари, турки або Русь чи який iнший пiвнiчний або скитський народ. . . почне просити чи домагатися ... щоб посвоячитися з iмператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку вiддати за iмператора чи його сина - треба вiдповiсти на таке ганебне домагання, що на те е заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Константина>. Тож Володимир, пiсля тривалої облоги, здобув найкращу з вiзантiйських колонiй в Криму - Корсунь, чи Херсонес. Втрата Кор-суня - з одного боку, а погроза Володимира, що вiн пiде на Вiзантiю - з другого - примусили цiсарiв, всупереч заборонi, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й обвiнчано з Володимиром. Пiсля того вiн повернув те мiсто Вiзантiї, як вiно за дружину. Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, iконами, мощами святих, трофеями - в тому числi славетною корсунською квадригою. Вернувся як переможець у двох вiйнах i як зять вiзантiйських цiсарiв. Це був апогей його слави. Трiюмфатор, єдиновладний володар величезної держави, в авреолi непереможного <воїте-ля>, пiд моральним прапором цiсарiв Другого Риму, вiн мiг наважитися привести свiй народ до хреста. За <Повiстю временних лiт>, охрищення Руси вiдбулося надзвичайно просто: Володимир наказав поскидати в Днiпро iдолiв i в призначений день вийти всiм над рiку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. I була <радiсть на небеси й на земли, толико душ спасаемьiх>. Звичайно, справа не виглядала так iдилiчно. Митрополит Iларiон, прославляючи в <Словi> Володимира за охрищення Руси, писав: <аще хто й не любовiю, но страхом повелевшого крещахуся, понеже бе благоверiе его с властию спряжено>. В усякому разi, прийняття християнства в Києвi пройшло легше, нiж на перифе-рiях держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Багато поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване <двоевiр'я>. Але серед українських племен не зафiксовано у джерелах фактiв спротиву новiй релiгiї, як то було на пiвночi - в Новгородi, Ростовi. Охрищення Руси викликало багато дискусiй з приводу того, яке духовенство христило народ, в яких обставинах воно вiдбувалось, яку iєрархiю встановлено. За давньою традицiєю, початок якiй поклав ще Нестор, усе -iєрархiв, священикiв - дала Вiзантiя. Iз Корсуня привiз Володимир священика Анастаса, разом з <попами>, i передав йому новозбудовану <Десятинну> церкву. Ця вiзантiйська традицiя трималася в росiйськiй та українськiй iсторiографiї до XX ст. Видатнi iсторики, зокрема iсторики Церкви, Є. Голубинський, М. Грушевський В. Пархоменко останнiм часом митрополит Iларiон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську iєрархiю з Вiзантiї. Проте, така концепцiя викликала заперечення. Насамперед - у вiзантiйських джерелах не згадується такої важливої подiї, як охрищення величезної держави за Володимира, тодi як у багатьох джерелах згадується охри- щення за Аскольда. Це дивно тим бiльше, що про одруження принцеси Ганни збереглися вiдомостi. Чомусь фактой охрищення не могла пишатися Вiзантiя. Подруге - тяжко уявити успiхи християнiзацiї-а вони були безперечно-при наявностi грецького духовенства, яке розмовляло б i проповiдало чужою для людности мовою. Невже були сотнi перекладачiв, якi виступали посередниками мiж духовенством i народом? Попереднi розмови, в яких ознайомлювано люднiсть з новою релiгiєю, її основами - могли провадитися тiльки зрозумiлою мовою. Служба Божа в нових храмах, проповiдь, навчання в школах - все це вимагало духовенства, яке володiло б зрозумiлою для народу мовою. Цi мiркування сприяли тому, що в 1913 роцi з'явилась гiпотеза приват- доцента Петербурзького унiверситету, М. Приселкова, який доводив, що перша iєрархiя на Українi-Русi та перше духовенство прибули не з Вiзантiї, а з Болгарiї, з Охрiди, де iснував незалежний вiд Вiзантiї патрiярхат. Значна частина дослiдникiв України приєдналася до цiєї гiпотези, серед них: С. Томашiвський, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорелов, М. Чубатий, Т. Коструба, 1. Холмський, П. Ковалевський, о. Назарко та чимало iнших. Ця гi- потеза має багато пiдстав. З Болгарiєю Україна-Русь мала iнтенсивнi стосунки рiзного характеру. Святослав iз своїм вiйськом протягом чотирьох рокiв (967-971) перебував у Болгарiї. Володимирова жiнка була болгаринею i можливо - матiр'ю улюблених синiв Бориса та Глiба, якi мали християнськi iмена Романа та Давида, що належали членам княжої болгарської родини. В полiтичному вiдношеннi Болгарiя була для Руси менше небезпечною, нiж Вiзантiя, де юрисдикцiя патрiярха тягла за собою полiтичну залежнiсть вiд держави. Великим аргументом була близькiсть мов болгарської та лiтературної мови Київської Руси, i священики- болгари легко могли порозумiватися з новою паствою. Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними провiдниками Руси були болгари. Цiкаву рису до цiєї гiпотези додав проф П. Курiнний: дослiджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києвi, вiн знайшов аналогiю в технiцi будiвлi її з храмами Охрiди, а не Вiзантiї. Треба згадати ще одну гiпотезу: про римо-католицьке походження християнства на Українi. Одним iз перших основоположникiв її був М. Коробко, на початку XX ст., а головними представниками були дослiдники 30-их рокiв XX ст. Н. Бавм?артен, Ж. Данзас, Т. Коструба та iн. В цiй гiпотезi значне мiсце придiляють сазi про Олафа Трi?вiсона, який нiбито вiдiграв велику ролю в наверненнi Володимира на християнство. Згадана сага не є певним джерелом, у нiй багато плутанини, i тому цiєї гiпотези не пiдтримали такi католицькi дослiдники, як С. Томашiвський, о. 1. Назарко, д-р Г, Лужницький та iн. Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло - безпосередньо з Вiзантiї чи за посередництвом Корсуня або Болгарiї - включало Україну в лоно православної Схiдньої Церкви й вiдкривало дверi для величної, пишної вiзантiйської культури, що переживала в'Х-ХI ст. новий ренесанс, У Х ст. Схiдня Церква, подолавши рiзнi єресi, являла собою мiцну, єдину, оновлену Церкву. <Константинополь... справдi був другий. Рим... I вся держава, ввесь народ це визнавали.> Св. Григорiй Богослов назвав Константинополь <оком вселенної> i <взаємним вузлом Сходу i Заходу>. Таким <вузлом> з не меншим Правом можна назвати й Київ. Прийняття християнства з Вiзантiї або з Болгарiї не припинило зв'язкiв iз Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонiвський лiтопис зберiг вказiвки на обмiн посольствами Володимира i пап. Наприклад, 988 року, пiд час облоги Корсуня, посли вiд папи Iвана XV принесли в дар мощi - голову св. Климента. 991 року знов приходило посольство вiд того ж папи. Року 994 лiтопис нотує повернення посольства Володимира з Риму. Року 1000-го являлись посли вiд папи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був вiдомим ученим, учителем цiсаря Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової дружини, Ганни. Разом з ними були посли вiд королiв угорського та чеського. Року 1001-го ходили посли вiд Володимира до папи. Останнiй вiдомий акт взаємо- вiдносин Володимира з папою - це проїзд через Київ до печенiгiв i назад у 1006- 1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича цiсаря Генрiха II. Володимир його дружньо прийняв i супроводив до кордону своєї землi. Усi цi факти свiдчать про дружнi стосунки Володимира з Римом, До цього треба додати, що в Українi дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського. Можна сказати, що за Володимира в Українi творилася фактично автокефальна Церква, незалежна вiд Вiзантiйського i Охрiдського патрiярхiв, яка мала дипломатичнi вiдносини з рiзними країнами. На незалежнiсть її вказує хоч би такий деталь: Номоканонприйнято не в редакцiї патрiярха Фотiя з його передмовою, а до-<фотi-ївський>, у болгарському перекладi. Так, за висловом Б. Грекова, <християнство, взяте вiд грекiв, у той же час не вiдмежоване вiд Заходу, стало кiнець-кiнцем не вiзантiйським i не римським, а руським>, - українським, скажемо ми. Лiтописи не зберегли анi вказiвок про органiзацiю Церкви за Володимира, анi iмен перших iєрархiв. Побiжно згадується єпископiв та митрополита у зв'язку з Володимировими радами та учтами. Не вдається скласти списка перших митрополитiв, та й невiдомо, чи були вони. Однi дослiдники називали першим митрополитом Михаїла, iншi - Леона, третi - Iвана. З iменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд, визначає межi його та коло осiб, що йому пiдлягають. Не зважаючи на те, що найдавнiший список його датується XIII ст., такi видатнi дослiдники, як М. Владiмiрський-Буданов,О. Лотоцький, М. Чубатий, о, 1. Назарко, вважають його, бодай частково, за автентичний. Володимир, християнин i володар християнської держави, став у рядi найвидатнiших володарiв Европи. Лiтопис згадує, що вiн мав <любов> з <окопними князi. . . с Болеславом Лядським, й с Стефаном Угрським, й с Андрiхом Чеським>. Така ж <любов> була мiж ним i скандинавськими володарями. Олаф ТрiГвiсон, майбутнiй король Норвегiї, був другом Володимира i деякий час жив у нього, про що оповiдають саги. Своїх дiтей Володимир одружив з членами родин захiдньоевро-пейських володарiв. Старший син - Святополк - був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав - з дочкою короля Швецiї Олафа - Iнгiгердою- iриною, дочка - Премислава - була одружена з угорським королем Лядиславом Ли- сим, друга - з чеським королем Болеславом Рудим, третя - Марiя-Добронiга - з Казiмiром-Обновителем, королем Польщi. Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з вiзантiйськими, а також i з нiмецькими цiсарями: сестра Ганни - Теофано - як уже згадувалося, була дружиною цiсаря Оттона II i матiр'ю Оттона III, за малолiтства якого вона була ре?енткою. Перший з українських князiв, Володимир почав карбувати монету. До того монетними одиницями були гривнi, зливки срiбла певної форми, зв'язанi з старою лiчильною системою на куни, ногата, векпгi i т. д. Типи монет запозичено у Вiзантiї, i було їх два - срiбний i золотий. На однiй сторонi монети був образ Христа, на другiй - постать князя на престолi, у всiх ре?алiях, в княжому одягу; ва деяких замiсть Христа був знак <тризуба>. Значення знаку <тризуба> остаточно не з'ясоване. Вiн зустрi-лаегься не лише на монетах Володимира та його нащадкiв, а також на цеглинах, на дармовiсах, мечах, прапорах. Дехто з дослiдникiв вважають тризуб за родинний знак болодимира та його нащадкiв. Протягом 35-рiчного правлiння Володимир об'єднав не лише всi українськi, але й слов'янськi племена Схiдньої Европи, а також частину фiнських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними зв'язками, матримонiяльними союзами - Українська держава за Володимира стала на одне з перших мiсць в Европi. Величi цiєї держави вiдповiдала велич її столицi, Києва. Невелике мiсто, город Iгоря та Ольги, Володимир значно поширив, вирiс новий центр староруської держави, в осередку якого стояв <двiр теремний>, з палацом часiв Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздовою брамою, з пiлонами, рештки яких знайдено на розi Велико- Володимир-ської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укрiпленому мiстi збудовано три великi кам'янi палати та церкву св. Василя, на мiсцi, де стояв Перун, Спаса, св. Софiї та катедральну величезну церкву Богородицi, так звану Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибуткiв. Над спорудою її працювали майстри рiзних нацiональностей: греки, болгари, українцi, i була вона розшшно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками. Київ був <суперником> Царгороду, i 1018 року нiмецький вояк, з тих, що прийшли до Києва пiд час мiжусобної вiйни, був вражений багатством цього мiста, його 8-ма ринками, 400 церквами, iнтернацiональним натовпом на майданах: данiв, скандинавiв, франкiв, грекiв, вiрмен- рiзномовною, рiзноплемiнною масою людности. Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищi iдеали, вищу культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було мобiлiзувати багато фахiвцiв - вiд мулярiв до архiтектiв; оздоблення церкви потребувало малярiв, мозаїстiв, рiзьбарiв. По закiнченнi будови, крiм клiру, потрiбно було багато грамотнихлюдей: читцiв, спiвакiв тощо. При церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дiтей. Крiм Києва будовано церкви й по iнших мiстах - в Овручi, Василевi. Можна сказати - жадна з iсторичних постатей нашої давньої iсторiї не була так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних поколiнь, як Володимир. Багатий цикл iсторичних переказiв, пiсень - так званих билин - зберегли пам'ять про Володимира-<красне сонечко>, про його людянiсть, приступ- нiсть, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київський митрополит Iларiон, через 30-35 рокiв пiсля смерти Володимира, в надхненному <Словi> так характеризував його та Русь: <не в худiй бо i невiдомiй землi володiв (Володимир), но в Руськiй, яка вiдома i слишима в усiх кiнцях землi>, i був там <єдинодержцем>. З Володимиром почалася нова доба в усiх галузях державного життя: полiтики, релiгiї, культури. <Часи Володимира Святого, чи Великого, - писав М. Грушевський, - були кульмiнацiйною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механiчної еволюцiї процесу утворення давньої Руської, Київської держави>. БОРОТЬБА ЗА КИЇВ 15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останнi роки його життя були дуже неспокiйнi. Державна будова не була такою мiцною, як здавалося, i вже за життя Володимира почати виявлятись ознаки того розкладу, який привiв її до загибелi: брак злюто-ваности i тенденцiї до вiдокремлення складових частин держави. Цей процес розкладу не був властивiстю Української держави. Двiстi рокiв перед тим могутня монархiя Карла Великого (768-814), що охопила була всю центральну Европу, розпалась через ЗО рокiв пiсля його смерти та смерти його сина, Людовiка Побожного, i Верденський договiр 843 р. встановив iснування трьох незалежних держав: Iталiї, Францiї та Нiмеччини, якi далi жили своїм окремим життям. Iнтереси великої держави вимагали централiзованої влади i пiдкорення їй правителiв окремих частин, а цi частини, навпаки, прагнули незалежности, можливости самим будувати своє життя. На цьому ?рунтi розпочалися конфлiкти мiж Володимиром та його синами. Дванадцять синiв, ще в молодечому вiцi, вiн призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помiчникiв, а iнодi керiвникiв, надiйних бояр. Першим, за згодою Володимира, вiдокремилося князiвство Полоцьке, як спадщина його жiнки Рогнiди, дочки князя Рогволода, забитого Володимиром у 980 роцi. Там встановилася окрема Полоцька династiя - осередок майбутньої Бiлоруської держави. Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекинi, з якою одружився Володимир пiсля смерти брата, одержав в управлiння Деревську землю. Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, i з його жiнкою приїхав до Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальшi обставини неяснi, але Святополк почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з нi- мецькими та варязькими вiйськами рушив в Україну. Володимир, своєчасно довiдавшись про змову, ув'язнив сина, невiстку та Райн-берна. Єпископ помер у в'язницi. В 1013 роцi Володимир звiльнив сина з дружиною, але тримав їх бiля себе, можливо - дав Свято-полковi Вишгород. За два роки <вийшов iз послушности батьковi> другий син, Ярослав Новгородський, син Рогнiди: вiн перестав платити Києву данину i почав стягувати вiйська для походу. Володимир, збираючись дати вiдсiч непокiрному синовi, несподiвано помер. Є пiдстави гадати, що у змовi з Святополком був Всеволод, князь Володимир-Волинський, що вiд 90-их рокiв зникає з полiтичного овиду Руси. Скандинавськi саги про Олафа Трiгвiсона оповiдають, що 995 року вiн утiк до Скандинавiї i там загинув. Д. Лiхачов припускає, що втiк вiн унаслiдок розриву з Володимиром. Можливо, в опозицiї були також Глiб та Мстислав. СВЯТОПОЛК (1015-1019). Святополк, що перебував у Києвi, скористався з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити владу над усiєю державою, вiн пiдiслав убивникiв до улюбленого Володимирового сина Бориса Ростовського. Пiсля Бориса забито молодшого брата Глiба та Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася бiльша частина держави Володимира: крiм Київщини, Сiверщини з Чернiговом та Любечем, до неї входили землi Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та Муромська. Стероризованi вбивством братiв, iншi брати не виявляли актив-ности. Тiльки Ярослав Новгородський зiбрав вiйсько, найняв варягiв i рушив походом проти Святополка. В 1016 роцi Ярослав розбив Святополка пiд Любечем, i в 1017 роцi заволодiв Києвом. Тодi Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава. Влiгi 1018 року Болеслав з вiйськом, в якому були поляки, нiмцi, угри, спiльно з Святополком, який привiв печенiгiв, подолав Ярослава з новгородцями та варягами i в серпнi 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була Володимирова родина: дружина й 9 дочок. Переможцiв урочисто зустрiчали кияни з митрополитом Iваном. Святополк та Болеслав надали перемозi всесвiтнього характеру, виславши посольства до Нiмеччини та Вiзантiї. Так у 1018 роцi Святополк об'єднав бiльшу частину Володимирової держави i поновив дипломатичнi стосунки з двома iмперiями. За допомогу вiн передав Болеславовi червенськi мiста, Забужжя i, мабуть, пiзнiшу Галичину, ЯРОСЛАВ I МУДРИЙ (1019-1054). Трiюмф Святополка був недовгий: Ярослав з новим вiйськом iз новгородцiв та варягiв взимку 1018-19 р. знову заволодiв Києвом. Святополк утiк до печенiгiв. Навеснi 1019 року Ярослав розбив Святополка над р. Альтою, вiн втiк кудись на захiд i там <мiж чехи та ляхи> загинув. Невдасi Святополковi надано з поклоном перед щасливим Ярославом iм'я <Окаянного>, - писав С. Томашiвський. Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославовi единовлад-ности. Року 1023, коли вiн усi зусилля звертав на повернення захiд-нiх земель, що їх <забрав> Болеслав, з Тьмутороканi прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з кавказькими племенами ясiв (лезгiнiв) та касогiв (черкесiв). У 1026 роцi, пiсля вiйни, яка тривала три роки, брати <створи мир> i подiлили Руську землю по Днiпру: Мстислав дiстав лiвобережнi землi, а Ярослав - правобережнi, Цiсля того, до смерти Мстислава в 1036 роцi, брати жили мирно i спiльно ходили на ворогiв. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя Псковського, i продержав його у <порубi> 24 роки,° залишаючись єдиновладним володарем величезної держави (лише в Полоцькому князiвствi правила династiя Iзясла-вичiв). Єдиновладно правив вiн 18 рокiв, до 1054 року. . Правлiння Ярослава значною мiрою було продовженням Володимирового: у зовнiшнiй i внутрiшнiй полiтицi вiн поглиблював те, що зробив Володимир. Закiнчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався повернути землi Захiдньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року вiн ходив до Берестя; скориставшися зi смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив на Польщу i повернув червенськi мiста, взявши багато полонених полякiв i оселивши їх у нових укрiпленнях понад р. Россю, якi будував проти печенiгiв. М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усi землi польсько- українського пограниччя. Гiрше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю пiсля смерти Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив Закарпаття до Угорщини, i його син Емерiк дiстав титул <князя русинiв>. Пiсля того до XX ст. перебувало воно в складi Угорської держави. Ярослав кiлька разiв ходив також проти захiднiх сусiдiв: у 1038 роцi - на ятвягiв, з якими воював i Володимир; у 1040 р. - на Литву; 1041 р.-на мазовшан i в 1047 р. - знову на мазовшан. Цi) два походи на мазовшан провiв вiн у допомогу Казiмiровi. Взагалi Ярослав багато уваги придiлив польським справам. Пiд час мiжусобної боротьби, що розгорiлась пiсля смерти Болеслава, вiн пiдтримував спочатку братiв князя Мелiка, а потiм - його сина Казiмiра, в майбутньому - Вiдновителя. На захист його iнтересiв Ярослав уклав союз з цiсарем Генрiхом III. Забезпечивши Казiмiровi престол, вiн видав за нього сестру Марiю-Добронiгу, а за вiно дiстав вiд Казiмiра полонених, яких вивiв 1018 року Болеслав Хоробрий - 800 дуцi. Згодом одружив свого сина Iзяслава з сестрою Казiмiра. В пiклуваннi про вiднову польської держави i Ярослав, i Генрiх Ш виявили короткозорiсть: iнтересам Нiмеччини та України не вiдповiдало вiдновлення могутности Польщi. Ярослав мав на метi поширити кордони своєї держави в напрямку фiнських земель. У 1030 роцi ходив вiн на ЧУДЬ i над Захiд-ньою Двiною збудував мiсто, яке назвав своїм хрищеним iменем Юр'єв (згодом - Дорпат, тепер Тарту), закрiпивши таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 роцi ходив на заволоцьких фiнiв. На Пiвнiчну Двiну ходив його воєвода Улiб, але похiд був невдалий. Року 1042 повторив спробу пiдкорити пiвнiчнi землi - сходив на Ямь> син Ярослава, що князював у Новгородi, Володимир, але наслiдки походу невiдомi. Порiвнюючи з добою Володимира, боротьба з печенiгами втратила свою гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини ослаблення - з одного боку боротьбою з Україною, а з другого - постiйним натиском зi сходу узiв-торкiв, за якими посувалися половцi. Останнiй масовий наступ печенiгiв вiдбувся 1036 року, коли вони облягли навiть Київ. Ярослав, з допомогою своїх постiйних помiчникiв - варягiв, завдав печенiгам жорстокої поразки, пiсля чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай.T На побойовищi. збудував Ярослав храм святої Софiї. Перемога над печенiгами дала можливiсть Ярославовi значно посунути кордон на пiвдень. Над Россю вiн збудував лiнiю укрiплень, зокрема мiсто Юр'єв (недалеко Бiлої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казiмiр на вiно за Марiю Добронiгу. Однак, його полiтика на пiвднi не дала багато позитивного, бо степи залишалися неосвоеними, а шлях до Чорного моря перетя- тий кочовими ордами. Неясним залишається питання про похiд Ярослава на Вiзантiю в 1043 роцi. Перед тим, з часiв Володимира, вiдносини України з Вiзантiєю були мирнi. Час вiд часу були якiсь стосунки мiж обома державами. Причиною походу було вбивство у Вiзантiї якогось купця, - писав вiзантiйський письменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав вiри його свiдоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо, хотiв настрашити Вiзантiю й здобути новi привiлеї для руської торгiвлi. Проф. М. Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслiдувати вiзантiйський престол, тому, що його друга жiнка, Феодора, була дочкою цiсаря Константина. З цим прглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти погляд М. Грушевського, що точнiшi причини тiєї виправи невiдомi. Похiд, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата, закiнчився повною поразкою частини руського вiйська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених - ослiплено разом з воєводою. Можливо, внаслiдок цього укладено договiр, закрiплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царiвною Анною Мономах. Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичнi стосунки з захiдньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з приводу вiднови Польської держави й твердости лiнiї в оборонi прав Казiмiра. Цi вiдношення закрiплено двома шлюбами: Марiї-Добронiги з Казiмiром-Вiдновителем та Iзяслава з сестрою Казiмiра - ?ертрудою. Ярослав мав широкi стосунки з Нiмеччиною. Вже пiд час боротьби з Святополком у 1016 роцi уклав вiн союз з цiсарем Генрiхом II проти Болеслава польського, але цiсар зрадив його, замирився i уклав союз з Болеславом. У боротьбi за вiднову Польської держави Ярослав дiяв у союзi з Генрiхом III. В нiмецькiй хронiцi оповiдається про його посольство до цiсаря в 1040 i 1043 роках - з про- позицiєю одружитися з одною iз дочок, але Генрiх уже знайшов собi наречену. Син Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трiрського єпископа Бургарта. Другий князь, iмени якого не названо, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орля?мунду; втративши чоловiка, вона повернулася до Нiмеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третiй, невiдомий на iм'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такi матримонiяльнi стосунки свiдчать про зв'язки iншого характеру, якi зближали Київську державу з Захiдньою Европою. Iнтенсивнi вiдносини, успадкованi Ярославом вiд Володимира, зв'язали його зi Скандинавiєю. Великi варязькi загони з'являлися як наймане вiйсько в усiх головних вiйнах Ярослава. Його двiр, його iсторiя часто згадуються в са?ах, хоч не завжди правдиво. Вiдомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегiї. Син Олафа II, Магнус, у майбутньому також король, виховувався в Києвi. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Скотконунга Олафа Iнгiгердою-iриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, вiн з дружиною громив береги Середземного моря, як справжнiй вiкiнг, i на честь її склав пiсню, в якiй оспiвував <руську дiвчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним>. Посiвши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пiзнiше вiн прославився в хрестоносних походах i загинув в Англiї, прибувши туди з вiйськом Вiльгельма Завойовника. Є вiдомостi, що Єлисавета пiсля його смер-ти одружилася з королем Данiї, Свеном Ульфсоном. У 1016 роцi, коли Канут Великий заволодiв Англiєю,сини забитого короля Едмунда, <Залiзний Бiк> Едмунд i Едвард, втекли до Швецiї, а потiм перебували в Києвi, у Ярослава. Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка Володимира була одружена з угорським королем Владисла-вом Лисим. За правлiння Стефана 1 Святого (1000-1038), одруженого з ?iзелою Баварською, ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава - Андрiй, Левента та Бела - втекли до Києва, де перебували вiд 1031 до 1046 року, коли Андрiя покли- кано на угорський престол. Вiн одружився з дочкою Ярослава, Анастасiею- А?мундою, i його правлiння позначилось пiдтримкою українцiв, якi посiдали в Угорщинi високi пости. Знов перемiг слов'янський обряд над латинським i при дворi запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрiй заснував манастир. Пiсля короткої перерви - правлiння Бели - син Андрiя 1, Соломон (1061- 1074), сприяв розвитковi в Угорщинi слов'янської культури та слов'янського обряду, про що свiдчать закони Владислава. По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до Францiї з багатим посагом, вона була повiнчана й коронована в Раймсi. Ганна брала участь в правлiннi ще за життя чоловiка. На деяких актах чи наданнях Генрiх зазначав: <за згодою дружини моєї> або - <в присутностi королеви Ганни>. Пiсля смерти Генрiха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. її син Фiлiп став королем Францiї, а другий син Гуго - родоначальником орлеанської лiнiї королiвського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепi де Валюа, а пiсля його смерти повернулася до сина. Ганна була видатною постаттю: папи - Микола II i Григорiй УП - писали до неї шанобливi листи, вихваляючи iї чесноти, добрий вплив на Генрiха 1. На актах збереглися iї пiдписи кирилицею та латиною - серед <хрестикiв> видатних васалiв, у масi неписьменних. З iменем королеви Ганни зв'язана передача написаної кирилицею т. зв. Реймської євангелiї, що походить, треба гадати, з Києва; на цю євангелiю присягали всi французькi королi пiд час коронування. Так Ганна Ярославна, а можливо й iншi королеви українського походження, приносили з собою не тiльки коштовнi посаги з багатої країни, але також i високу християнську мораль та вищу, нiж в Евроiгi тих часiв, культуру. В Ярославовiй добi, дуже важливiй в iсторiї української культури, оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 роцi, <митрополит Iван постави церков камену в Києвi святих Петра й Павла й в Переяславлi постави церков камену Воздвиження Честного Креста>. Року 1018 вiн зустрiчав Святополка та Болеслава при вступi до Києва i їздив до Ярослава в справi обмiну полонених. На початку 1020-их рокiв вiн виступив як iнiцiятор канонiзацiї Бориса та Глiба, i його заходами у Вишгородi збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх домовини, i сам Iван склав службу новим святим. На пiдставi всiх цих фактiв дослiдники вважають митрополита Iвана не за грека, а за слов'янина; Є. Голубинський - за українця (<Природженого руського>, М. Приселков, С. Тома- iшвський, Т. Коструба за болгарина. Невiдоме походження другого митрополита - Олексiя, можливо, також болгарина, з яким закiнчилася доба незалежносте української Церкви вiд ВiзантiїЛ Неясно, в яких обставинах прибув десь у серединi 1020-их рокiв з Вiзантiї митрополит-грек Теопемпт, i Україна, велика держава, бiльша, нiж увесь вiзантiйський патрiяр-хат, стала звичайною його провiнцiєю. Безперечним фактом с спроба Ярослава розiрвати з вiзантiйським патрiярхатом. У 1051 роцi з його наказу зiбралися в Києвi єпископи i настановили митрополитом , священика церкви Спаса на Берестовi, в улюбленому селi Володимира Лiтопис так характеризує Iларiона: <муж благ, i книжник i постник>. Обрання Iларiона ясно показало, що могутня держава повинна мати свою незалежну нацiональну Церкву. Перший українець-митрополит був дiйсно визначною особою, високоосвiченим ерудитом, блискучим промовцем i глибоким патрiотом. Його <Слово о законi й благодатi>, виголошене в Десятиннiй церквi, видатний твiр, рiвного якому не було в тогочаснiй грецькiй Церквi. За Ярослава можна вже сказати про органiзацiю Церкви. Наприкiнцi правлiння Володимира було п'ять єпископiй: у Києвi, Чернiговi, Бiлгородi, Володимирi-Волинському та поза Україною - в Новгородi. За Ярослава засновано шосту - в Юр'євi, над Россю. Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києвi з'являються манастирi св. Юрiя та св. Iрини. Недалеко села Берестова, на горi над Днiпром, у печерi оселилися першi пустинножителi, священик Iларiон, згодом митрополит, до якого пристав Антонiй, що був пострижений на Афонi i принiс в Україну iдеал чернецтва. До них стали приходити iншi, що шукали самоти, i вiн постригав їх. Коли зiбралося 12 чоловiка, Антонiй пiшов вiд них, настановивши iгуменом Варлаама. Князь Iзяслав подарував їм всю гору, i там заснували вони Печорський манастирЛ Бiля Володимира-Волинського засновано манастир на передмiстi Володимира, на Зимнi - Святогiрський. Були й iншi манастирi. Манастирi, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури. Серед ченцiв було багато освiчених людей, якi навчали грамоти, спiвiв, - а тодi вже iснував нотний спiв, так званi <крюки>; навчали малювання, мозаїчної справи. Великим i складним завданням було постачання книжок, насамперед - для церков. У манастирях їх переписували, оздоблювали мiнiятюрами, перекладали з грецької мови. Школи були не лише при манаотирях, але також при бiльших церквах. Лiтопис оповiдає, що в Новгородi Ярослав зiбрав до школи 300 дiтей. Треба гадати, що в Києвi було їх не менше. При церквi св. Софiї працювали фахiвцi, якi перекладали та переписували книжки. Лiтописець згадує, що Ярослав <многи книги писав, положьi в церкви св. Софии>, - себто зiбрав першу в Українi бiблiо- теку. Вище згадувалося, що вже за Олега та за Iгоря були освiченi люди, посли цих князiв, якi могли стати супроти учених Вiзантiї з багатовiковою культурою i протиставити грецьким законам закони руськi. Цi люди творили оточення Ольги i сприяли заходам Володимира у справi християйiзацiї Руси та ширення християнської моралi. За часiв державного будiвництва Ярослава висококультурнi люди допомагали йому в його працi -чи то в школах, чи в створеннi бiблiотеки, в перекладах та переписуваннi книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли лiтописцi - славетнi Никон, Нестор та iншi; вони дали плеяду ченцiв Києво- Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стилiста i фiлософа - митрополита Iларiона, автора <Слова о законi i благодатi>, блискучого панегiрика не лише Володимировi та Ярославовi, але й своєму народовi. Про свою авдиторiю Iларiон казав, що то були люди <преизлиха наситивпiиеся премудрости книжної>. Щоб так глибоко, як вiн, розумiти iсторичний процес, так досконало знати античну фiлософiю, треба було мати надзвичайно високу культуру. Iларiон не мав рiвних, але вiн мав оточення учених i письменникiв, хоч i не такого високого таланту. Представниками їх були лiтописцi. За Ярослава було укладено перший лiтописний звiд i почали розвиватися красне письменство, переклади та оригiнальна лiтература. В тих часах з'являються вже цiлi роди, династiї iнтелектуальної елiти. Такий рiд бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його - Малк-Мстиша, внук - Добриня, правнук - посадник Новгороду, Константин; його син - посадник Остромир, для якого переписано євангелiю; син Остромира - воєвода Вишата, i син його - Ян уже дiяч часiв синiв Ярослава. Сiм поколiнь! Наявнiсть висококультурних людей, що їх зiбрав навколо себе Ярослав, дала право М. Грушевському писати про першу <Академiю Наук> часiв Ярослава. Вияв їх колективної працi почувається в усьому тому, що лiтопис приписує самому Ярославовi, наприклад, в укладаннi <Руської Правди> - першої збiрки законiв, що збереглася в лiтопису i , як дiюче право, поширена була всюди там, куди сягала Ярославова влада. Те, що дiйшло до нас - це лише уривки приватного характеру, але й вони свiдчать про кодифiкацiйну працю. Зберiгається традицiя Церковного уставу Ярослава, присвяченого церковному судовi, головно в справах моралi та подружнiх вiдносин. Те, що збереглося пiд цiєю назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки вiд Ярослава. Ярослав приєднав до Києва величезну площу землi, у кiлька разiв бiльшу, нiж мало мiсто Володимира, i оточив її валом. Археологiчнi дослiди виявили Грандiознiсть цiєї будови. Всi вали Х-ХI ст. складалися з великих <клiток>, з дерев'яних колод, засипаних глиною, розмiром 3Х3 кв. метри. Основою вала були 6 таких клiток, себто вал мав 18 метрiв ширини i коло 7 м. висоти, або й бiльше. На ньому був дерев'яний частокiл (шпичастий паркан). Київський вал мав чотири в'їздовi брами: Лядську (згодом Львiвську), Жидiвську Угорську. Головна пiвденна брама звалася Золотою i мала два поверхи з церквою Благовiщення на другому поверсi, завершеною позолоченою банею. У цiй частинi мiста, де Ярослав у 1036 р. перемiг печенiгiв, стояла церква св. Софiї - Премудности Божої, що являла собою видатний твiр мистецтва. Дорогоцiннi мозаїки, фресйi, мармур, шифер оздоблювали її стiни й дали право митрополитовi Iларiоновi сказати в <Словi о законi>: <вона дивна й славна всiм округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од востока до запада>. Недалеко церкви св. Софiї стояли храми, присвяченi патронам князя й княгинi: св. Георгiя (Юрiя) та Iринi, вiд яких залишилися гiльки фундаменти та уламки фресок. Недалеко вiд собору св. Софiї стояв палац митрополита, а далi - палаци. Вони були кiлькаповерховi i також оздобленi мозаїками та фресками. У Ярославовiм палацi була велика <тронна заля>, або грiдниця, де вiн , приймав послiв та влаштовував учти. На другому поверсi були просторi <сiни> - балькон чи ?алерiя. В цiй же частиш мiста знаходи якись двори високих сановникiв: Борислава, Воротислава, Глiба. Попiд горою, на Подолi, розташувалось торговельно-промислове мiсто, де жили ремiсники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельнi судна. Були на Подолi ринки. Тiтмар Мерзебурський нарахував 8 ринкiв зi слiв нiмецького вояки, що був у Києвi в 1018 роцi. Там, на <торжищi>, збиралося вiче, там бився живчик багатого мiста. Ярославова доба характеризується надзвичайним пiднесенням мистещ-ва. Храм св. Софiї був справжнiм музеєм, що мiг би бути поставлений в ряду найвизначнiших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи вiзантiйського, вiрменського i романського мистецтва Захiдньої Европи з'єдналися тут в одне нове, неповторне, що творив український народ i що й досi дивує своєю красою. Св. Софiя не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки iнших київських церков, недобудований храм Спаса в Чернiговi, знаємо про храми в Переяславi та iнших мiстах. 20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповiт у якому подiлив помiж дiтьми всю державу: трьом старшим дав вiн бiльшi частини, двом молодшим - меншi. Iзяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово- Пинську волость i, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав - Чернiгiв з бiльшою частиною Сiверщини, землi радимичiв та в'ятичiв i Тьмуторокань. Пiв- денна частина Сiверщини з Переяславом i, крiм того, Ростов, Суздаль, Бiлоозеро, Поволжя припали Всеволодовi. Молодiш сини одержали: Iгор - Волинь, Вячеслав - Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира, Ростислав, можливо, одержав Червенськi городи i Галичину; принаймнi його сини володiли БОРОТЬБА ЗА КИЇВ 15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останнi роки його життя були дуже неспокiйнi. Державна будова не була такою мiцною, як здавалося, i вже за життя Володимира почати виявлятись ознаки того розкладу, який привiв її до загибелi: брак злюто-ваности i тенденцiї до вiдокремлення складових частин держави. Цей процес розкладу не був властивiстю Української держави. Двiстi рокiв перед тим могутня монархiя Карла Великого (768-814), що охопила була всю центральну Европу, розпалась через ЗО рокiв пiсля його смерти та смерти його сина, Людовiка Побожного, i Верденський договiр 843 р. встановив iснування трьох незалежних держав: Iталiї, Францiї та Нiмеччини, якi далi жили своїм окремим життям. Iнтереси великої держави вимагали централiзованої влади i пiдкорення їй правителiв окремих частин, а цi частини, навпаки, прагнули незалежности, можливости самим будувати своє життя. На цьому ?рунтi розпочалися конфлiкти мiж Володимиром та його синами. Дванадцять синiв, ще в молодечому вiцi, вiн призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помiчникiв, а iнодi керiвникiв, надiйних бояр. Першим, за згодою Володимира, вiдокремилося князiвство Полоцьке, як спадщина його жiнки Рогнiди, дочки князя Рогволода, забитого Володимиром у 980 роцi. Там встановилася окрема Полоцька династiя - осередок майбутньої Бiлоруської держави. Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекинi, з якою одружився Володимир пiсля смерти брата, одержав в управлiння Деревську землю. Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, i з його жiнкою приїхав до Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальшi обставини неяснi, але Святополк почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з нi- мецькими та варязькими вiйськами рушив в Україну. Володимир, своєчасно довiдавшись про змову, ув'язнив сина, невiстку та Райн-берна. Єпископ помер у в'язницi. В 1013 роцi Володимир звiльнив сина з дружиною, але тримав їх бiля себе, можливо - дав Святополковi Вишгород. За два роки <вийшов iз послушности батьковi> другий син, Ярослав Новгородський, син Рогнiди: вiн перестав платити Києву данину i почав стягувати вiйська для походу. Володимир, збираючись дати вiдсiч непокiрному синовi, несподiвано помер. Є пiдстави гадати, що у змовi з Святополком був Всеволод, князь Володимир-Волинський, що вiд 90-их рокiв зникає з полiтичного овиду Руси. Скандинавськi саги про Олафа Трiгвiсона оповiдають, що 995 року вiн утiк до Скандинавiї i там загинув. Д. Лiхачов припускає, що втiк вiн унаслiдок розриву з Володимиром. Можливо, в опозицiї були також Глiб та Мстислав. СВЯТОПОЛК (1015-1019). Святополк, що перебував у Києвi, скористався з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити владу над усiєю державою, вiн пiдiслав убивникiв до улюбленого Володимирового сина Бориса Ростовського. Пiсля Бориса забито молодшого брата Глiба та Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася бiльша частина держави Володимира: крiм Київщини, Сiверщини з Чернiговом та Любечем, до неї входили землi Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та Муромська. Стероризованi вбивством братiв, iншi брати не виявляли актив-ности. Тiльки Ярослав Новгородський зiбрав вiйсько, найняв варягiв i рушив походом проти Святополка. В 1016 роцi Ярослав розбив Святополка пiд Любечем, i в 1017 роцi заволодiв Києвом. Тодi Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава. Влiгi 1018 року Болеслав з вiйськом, в якому були поляки, нiмцi, угри, спiльно з Святополком, який привiв печенiгiв, подолав Ярослава з новгородцями та варягами i в серпнi 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була Володимирова родина: дружина й 9 дочок. Переможцiв урочисто зустрiчали кияни з митрополитом Iваном. Святополк та Болеслав надали перемозi всесвiтнього характеру, виславши посольства до Нiмеччини та Вiзантiї. Так у 1018 роцi Святополк об'єднав бiльшу частину Володимирової держави i поновив дипломатичнi стосунки з двома iмперiями. За допомогу вiн передав Болеславовi червенськi мiста, Забужжя i, мабуть, пiзнiшу Галичину, ЯРОСЛАВ I МУДРИЙ (1019-1054). Трiюмф Святополка був недовгий: Ярослав з новим вiйськом iз новгородцiв та варягiв взимку 1018-19 р. знову заволодiв Києвом. Святополк утiк до печенiгiв. Навеснi 1019 року Ярослав розбив Святополка над р. Альтою, вiн втiк кудись на захiд i там <мiж чехи та ляхи> загинув. Невдасi Святополковi надано з поклоном перед щасливим Ярославом iм'я <Окаянного>, - писав С. Томашiвський. Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославовi единовлад-ности. Року 1023, коли вiн усi зусилля звертав на повернення захiд-нiх земель, що їх <забрав> Болеслав, з Тьмутороканi прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з кавказькими племенами ясiв (лезгiнiв) та касогiв (черкесiв). У 1026 роцi, пiсля вiйни, яка тривала три роки, брати <створи мир> i подiлили Руську землю по Днiпру: Мстислав дiстав лiвобережнi землi, а Ярослав - правобережнi, Цiсля того, до смерти Мстислава в 1036 роцi, брати жили мирно i спiльно ходили на ворогiв. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя Псковського, i продержав його у <порубi> 24 роки,° залишаючись єдиновладним володарем величезної держави (лише в Полоцькому князiвствi правила династiя Iзясла-вичiв). Єдиновладно правив вiн 18 рокiв, до 1054 року. . Правлiння Ярослава значною мiрою було продовженням Володимирового: у зовнiшнiй i внутрiшнiй полiтицi вiн поглиблював те, що зробив Володимир. Закiнчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався повернути землi Захiдньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року вiн ходив до Берестя; скориставшися зi смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив на Польщу i повернув червенськi мiста, взявши багато полонених полякiв i оселивши їх у нових укрiпленнях понад р. Россю, якi будував проти печенiгiв. М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усi землi польсько- українського пограниччя. Гiрше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю пiсля смерти Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив Закарпаття до Угорщини, i його син Емерiк дiстав титул <князя русинiв>. Пiсля того до XX ст. перебувало воно в складi Угорської держави. Ярослав кiлька разiв ходив також проти захiднiх сусiдiв: у 1038 роцi - на ятвягiв, з якими воював i Володимир; у 1040 р. - на Литву; 1041 р.-на мазовшан i в 1047 р. - знову на мазовшан. Цi) два походи на мазовшан провiв вiн у допомогу Казiмiровi. Взагалi Ярослав багато уваги придiлив польським справам. Пiд час мiжусобної боротьби, що розгорiлась пiсля смерти Болеслава, вiн пiдтримував спочатку братiв князя Мелiка, а потiм - його сина Казiмiра, в майбутньому - Вiдновителя. На захист його iнтересiв Ярослав уклав союз з цiсарем Генрiхом III. Забезпечивши Казiмiровi престол, вiн видав за нього сестру Марiю-Добронiгу, а за вiно дiстав вiд Казiмiра полонених, яких вивiв 1018 року Болеслав Хоробрий - 800 дуцi. Згодом одружив свого сина Iзяслава з сестрою Казiмiра. В пiклуваннi про вiднову польської держави i Ярослав, i Генрiх Ш виявили короткозорiсть: iнтересам Нiмеччини та України не вiдповiдало вiдновлення могутности Польщi. Ярослав мав на метi поширити кордони своєї держави в напрямку фiнських земель. У 1030 роцi ходив вiн на ЧУДЬ i над Захiд-ньою Двiною збудував мiсто, яке назвав своїм хрищеним iменем Юр'єв (згодом - Дорпат, тепер Тарту), закрiпивши таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 роцi ходив на заволоцьких фiнiв. На Пiвнiчну Двiну ходив його воєвода Улiб, але похiд був невдалий. Року 1042 повторив спробу пiдкорити пiвнiчнi землi - сходив на Ямь> син Ярослава, що князював у Новгородi, Володимир, але наслiдки походу невiдомi. Порiвнюючи з добою Володимира, боротьба з печенiгами втратила свою гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини ослаблення - з одного боку боротьбою з Україною, а з другого - постiйним натиском зi сходу узiв-торкiв, за якими посувалися половцi. Останнiй масовий наступ печенiгiв вiдбувся 1036 року, коли вони облягли навiть Київ. Ярослав, з допомогою своїх постiйних помiчникiв - варягiв, завдав печенiгам жорстокої поразки, пiсля чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай.T На побойовищi. збудував Ярослав храм святої Софiї. Перемога над печенiгами дала можливiсть Ярославовi значно посунути кордон на пiвдень. Над Россю вiн збудував лiнiю укрiплень, зокрема мiсто Юр'єв (недалеко Бiлої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казiмiр на вiно за Марiю Добронiгу. Однак, його полiтика на пiвднi не дала багато позитивного, бо степи залишалися неосвоеними, а шлях до Чорного моря перетя- тий кочовими ордами. Неясним залишається питання про похiд Ярослава на Вiзантiю в 1043 роцi. Перед тим, з часiв Володимира, вiдносини України з Вiзантiєю були мирнi. Час вiд часу були якiсь стосунки мiж обома державами. Причиною походу було вбивство у Вiзантiї якогось купця, - писав вiзантiйський письменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав вiри його свiдоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо, хотiв настрашити Вiзантiю й здобути новi привiлеї для руської торгiвлi. Проф. М. Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслiдувати вiзантiйський престол, тому, що його друга жiнка, Феодора, була дочкою цiсаря Константина. З цим прглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти погляд М. Грушевського, що точнiшi причини тiєї виправи невiдомi. Похiд, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата, закiнчився повною поразкою частини руського вiйська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених - ослiплено разом з воєводою. Можливо, внаслiдок цього укладено договiр, закрiплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царiвною Анною Мономах. Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичнi стосунки з захiдньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з приводу вiднови Польської держави й твердости лiнiї в оборонi прав Казiмiра. Цi вiдношення закрiплено двома шлюбами: Марiї-Добронiги з Казiмiром-Вiдновителем та Iзяслава з сестрою Казiмiра - ?ертрудою. Ярослав мав широкi стосунки з Нiмеччиною. Вже пiд час боротьби з Святополком у 1016 роцi уклав вiн союз з цiсарем Генрiхом II проти Болеслава польського, але цiсар зрадив його, замирився i уклав союз з Болеславом. У боротьбi за вiднову Польської держави Ярослав дiяв у союзi з Генрiхом III. В нiмецькiй хронiцi оповiдається про його посольство до цiсаря в 1040 i 1043 роках - з про- позицiєю одружитися з одною iз дочок, але Генрiх уже знайшов собi наречену. Син Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трiрського єпископа Бургарта. Другий князь, iмени якого не названо, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орля?мунду; втративши чоловiка, вона повернулася до Нiмеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третiй, невiдомий на iм'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такi матримонiяльнi стосунки свiдчать про зв'язки iншого характеру, якi зближали Київську державу з Захiдньою Европою. Iнтенсивнi вiдносини, успадкованi Ярославом вiд Володимира, зв'язали його зi Скандинавiєю. Великi варязькi загони з'являлися як наймане вiйсько в усiх головних вiйнах Ярослава. Його двiр, його iсторiя часто згадуються в са?ах, хоч не завжди правдиво. Вiдомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегiї. Син Олафа II, Магнус, у майбутньому також король, виховувався в Києвi. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Скотконунга Олафа Iнгiгердою-iриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, вiн з дружиною громив береги Середземного моря, як справжнiй вiкiнг, i на честь її склав пiсню, в якiй оспiвував <руську дiвчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним>. Посiвши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пiзнiше вiн прославився в хрестоносних походах i загинув в Англiї, прибувши туди з вiйськом Вiльгельма Завойовника. Є вiдомостi, що Єлисавета пiсля його смер-ти одружилася з королем Данiї, Свеном Ульфсоном. У 1016 роцi, коли Канут Великий заволодiв Англiєю,сини забитого короля Едмунда, <Залiзний Бiк> Едмунд i Едвард, втекли до Швецiї, а потiм перебували в Києвi, у Ярослава. Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка Володимира була одружена з угорським королем Владисла-вом Лисим. За правлiння Стефана 1 Святого (1000-1038), одруженого з ?iзелою Баварською, ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава - Андрiй, Левента та Бела - втекли до Києва, де перебували вiд 1031 до 1046 року, коли Андрiя покли- кано на угорський престол. Вiн одружився з дочкою Ярослава, Анастасiею- А?мундою, i його правлiння позначилось пiдтримкою українцiв, якi посiдали в Угорщинi високi пости. Знов перемiг слов'янський обряд над латинським i при дворi запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрiй заснував манастир. Пiсля короткої перерви - правлiння Бели - син Андрiя 1, Соломон (1061- 1074), сприяв розвитковi в Угорщинi слов'янської культури та слов'янського обряду, про що свiдчать закони Владислава. По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до Францiї з багатим посагом, вона була повiнчана й коронована в Раймсi. Ганна брала участь в правлiннi ще за життя чоловiка. На деяких актах чи наданнях Генрiх зазначав: <за згодою дружини моєї> або - <в присутностi королеви Ганни>. Пiсля смерти Генрiха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. її син Фiлiп став королем Францiї, а другий син Гуго - родоначальником орлеанської лiнiї королiвського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепi де Валюа, а пiсля його смерти повернулася до сина. Ганна була видатною постаттю: папи - Микола II i Григорiй УП - писали до неї шанобливi листи, вихваляючи iї чесноти, добрий вплив на Генрiха 1. На актах збереглися iї пiдписи кирилицею та латиною - серед <хрестикiв> видатних васалiв, у масi неписьменних. З iменем королеви Ганни зв'язана передача написаної кирилицею т. зв. Реймської євангелiї, що походить, треба гадати, з Києва; на цю євангелiю присягали всi французькi королi пiд час коронування. Так Ганна Ярославна, а можливо й iншi королеви українського походження, приносили з собою не тiльки коштовнi посаги з багатої країни, але також i високу християнську мораль та вищу, нiж в Евроiгi тих часiв, культуру. В Ярославовiй добi, дуже важливiй в iсторiї української культури, оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 роцi, <митрополит Iван постави церков камену в Києвi святих Петра й Павла й в Переяславлi постави церков камену Воздвиження Честного Креста>. Року 1018 вiн зустрiчав Святополка та Болеслава при вступi до Києва i їздив до Ярослава в справi обмiну полонених. На початку 1020-их рокiв вiн виступив як iнiцiятор канонiзацiї Бориса та Глiба, i його заходами у Вишгородi збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх домовини, i сам Iван склав службу новим святим. На пiдставi всiх цих фактiв дослiдники вважають митрополита Iвана не за грека, а за слов'янина; Є. Голубинський - за українця (<Природженого руського>, М. Приселков, С. Тома- iшвський, Т. Коструба за болгарина. Невiдоме походження другого митрополита - Олексiя, можливо, також болгарина, з яким закiнчилася доба незалежносте української Церкви вiд ВiзантiїЛ Неясно, в яких обставинах прибув десь у серединi 1020-их рокiв з Вiзантiї митрополит-грек Теопемпт, i Україна, велика держава, бiльша, нiж увесь вiзантiйський патрiяр-хат, стала звичайною його провiнцiєю. Безперечним фактом с спроба Ярослава розiрвати з вiзантiйським патрiярхатом. У 1051 роцi з його наказу зiбралися в Києвi єпископи i настановили митрополитом , священика церкви Спаса на Берестовi, в улюбленому селi Володимира Лiтопис так характеризує Iларiона: <муж благ, i книжник i постник>. Обрання Iларiона ясно показало, що могутня держава повинна мати свою незалежну нацiональну Церкву. Перший українець-митрополит був дiйсно визначною особою, високоосвiченим ерудитом, блискучим промовцем i глибоким патрiотом. Його <Слово о законi й благодатi>, виголошене в Десятиннiй церквi, видатний твiр, рiвного якому не було в тогочаснiй грецькiй Церквi. За Ярослава можна вже сказати про органiзацiю Церкви. Наприкiнцi правлiння Володимира було п'ять єпископiй: у Києвi, Чернiговi, Бiлгородi, Володимирi-Волинському та поза Україною - в Новгородi. За Ярослава засновано шосту - в Юр'євi, над Россю. Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києвi з'являються манастирi св. Юрiя та св. Iрини. Недалеко села Берестова, на горi над Днiпром, у печерi оселилися першi пустинножителi, священик Iларiон, згодом митрополит, до якого пристав Антонiй, що був пострижений на Афонi i принiс в Україну iдеал чернецтва. До них стали приходити iншi, що шукали самоти, i вiн постригав їх. Коли зiбралося 12 чоловiка, Антонiй пiшов вiд них, настановивши iгуменом Варлаама. Князь Iзяслав подарував їм всю гору, i там заснували вони Печорський манастирЛ Бiля Володимира-Волинського засновано манастир на передмiстi Володимира, на Зимнi - Святогiрський. Були й iншi манастирi. Манастирi, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури. Серед ченцiв було багато освiчених людей, якi навчали грамоти, спiвiв, - а тодi вже iснував нотний спiв, так званi <крюки>; навчали малювання, мозаїчної справи. Великим i складним завданням було постачання книжок, насамперед - для церков. У манастирях їх переписували, оздоблювали мiнiятюрами, перекладали з грецької мови. Школи були не лише при манаотирях, але також при бiльших церквах. Лiтопис оповiдає, що в Новгородi Ярослав зiбрав до школи 300 дiтей. Треба гадати, що в Києвi було їх не менше. При церквi св. Софiї працювали фахiвцi, якi перекладали та переписували книжки. Лiтописець згадує, що Ярослав <многи книги писав, положьi в церкви св. Софии>, - себто зiбрав першу в Українi бiблiо- теку. Вище згадувалося, що вже за Олега та за Iгоря були освiченi люди, посли цих князiв, якi могли стати супроти учених Вiзантiї з багатовiковою культурою i протиставити грецьким законам закони руськi. Цi люди творили оточення Ольги i сприяли заходам Володимира у справi християйiзацiї Руси та ширення християнської моралi. За часiв державного будiвництва Ярослава висококультурнi люди допомагали йому в його працi -чи то в школах, чи в створеннi бiблiотеки, в перекладах та переписуваннi книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли лiтописцi - славетнi Никон, Нестор та iншi; вони дали плеяду ченцiв Києво- Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стилiста i фiлософа - митрополита Iларiона, автора <Слова о законi i благодатi>, блискучого панегiрика не лише Володимировi та Ярославовi, але й своєму народовi. Про свою авдиторiю Iларiон казав, що то були люди <преизлиха наси-тивпiиеся премудрости книжної>. Щоб так глибоко, як вiн, розумiти iсторичний процес, так досконало знати античну фiлософiю, треба було мати надзвичайно високу культуру. Iларiон не мав рiвних, але вiн мав оточення учених i письменникiв, хоч i не такого високого таланту. Представниками їх були лiтописцi. За Ярослава було укладено перший лiтописний звiд i почали розвиватися красне письменство, переклади та оригiнальна лiтература. В тих часах з'являються вже цiлi роди, династiї iнтелектуальної елiти. Такий рiд бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його - Малк-Мстиша, внук - Добриня, правнук - посадник Новгороду, Константин; його син - посадник Остромир, для якого переписано євангелiю; син Остромира - воєвода Вишата, i син його - Ян уже дiяч часiв синiв Ярослава. Сiм поколiнь! Наявнiсть висококультурних людей, що їх зiбрав навколо себе Ярослав, дала право М. Грушевському писати про першу <Академiю Наук> часiв Ярослава. Вияв їх колективної працi почувається в усьому тому, що лiтопис приписує самому Ярославовi, наприклад, в укладаннi <Руської Правди> - першої збiрки законiв, що збереглася в лiтопису i , як дiюче право, поширена була всюди там, куди сягала Ярославова влада. Те, що дiйшло до нас - це лише уривки приватного характеру, але й вони свiдчать про кодифiкацiйну працю. Зберiгається традицiя Церковного уставу Ярослава, присвяченого церковному судовi, головно в справах моралi та подружнiх вiдносин. Те, що збереглося пiд цiєю назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки вiд Ярослава. Ярослав приєднав до Києва величезну площу землi, у кiлька разiв бiльшу, нiж мало мiсто Володимира, i оточив її валом. Археологiчнi дослiди виявили Грандiознiсть цiєї будови. Всi вали Х-ХI ст. складалися з великих <клiток>, з дерев'яних колод, засипаних глиною, розмiром 3Х3 кв. метри. Основою вала були 6 таких клiток, себто вал мав 18 метрiв ширини i коло 7 м. висоти, або й бiльше. На ньому був дерев'яний частокiл (шпичастий паркан). Київський вал мав чотири в'їздовi брами: Лядську (згодом Львiвську), Жидiвську Угорську. Головна пiвденна брама звалася Золотою i мала два поверхи з церквою Благовiщення на другому поверсi, завершеною позолоченою банею. У цiй частинi мiста, де Ярослав у 1036 р. перемiг печенiгiв, стояла церква св. Софiї - Премудности Божої, що являла собою видатний твiр мистецтва. Дорогоцiннi мозаїки, фресйi, мармур, шифер оздоблювали її стiни й дали право митрополитовi Iларiоновi сказати в <Словi о законi>: <вона дивна й славна всiм округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од востока до запада>. Недалеко церкви св. Софiї стояли храми, присвяченi патронам князя й княгинi: св. Георгiя (Юрiя) та Iринi, вiд яких залишилися гiльки фундаменти та уламки фресок. Недалеко вiд собору св. Софiї стояв палац митрополита, а далi - палаци. Вони були кiлькаповерховi i також оздобленi мозаїками та фресками. У Ярославовiм палацi була велика <тронна заля>, або грiдниця, де вiн , приймав послiв та влаштовував учти. На другому поверсi були просторi <сiни> - балькон чи ?алерiя. В цiй же частиш мiста знаходи якись двори високих сановникiв: Борислава, Воротислава, Глiба. Попiд горою, на Подолi, розташувалось торговельно-промислове мiсто, де жили ремiсники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельнi судна. Були на Подолi ринки. Тiтмар Мерзебурський нарахував 8 ринкiв зi слiв нiмецького вояки, що був у Києвi в 1018 роцi. Там, на <торжищi>, збиралося вiче, там бився живчик багатого мiста. Ярославова доба характеризується надзвичайним пiднесенням мистещ-ва. Храм св. Софiї був справжнiм музеєм, що мiг би бути поставлений в ряду найвизначнiших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи вiзантiйського, вiрменського i романського мистецтва Захiдньої Европи з'єдналися тут в одне нове, неповторне, що творив український народ i що й досi дивує своєю красою. Св. Софiя не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки iнших київських церков, недобудований храм Спаса в Чернiговi, знаємо про храми в Переяславi та iнших мiстах. 20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповiт у якому подiлив помiж дiтьми всю державу: трьом старшим дав вiн бiльшi частини, двом молодшим - меншi. Iзяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово- Пинську волость i, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав - Чернiгiв з бiльшою частиною Сiверщини, землi радимичiв та в'ятичiв i Тьмуторокань. Пiв- денна частина Сiверщини з Переяславом i, крiм того, Ростов, Суздаль, Бiлоозеро, Поволжя припали Всеволодовi. Молодiш сини одержали: Iгор - Волинь, Вячеслав - Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира, Ростислав, можливо, одержав Червенськi городи i Галичину; принаймнi його сини володiли там пiзнiше. Полоцьком володiв внук Iзяслава - Всеслав, i Полоцьке князiвство жило своїм окремим, сепаратним життям. Розподiляючи землi, Ярослав заповiдав, щоб сини жили дружно й шанували старшого сина <в отця мiсце>, встановлюючи таким чином моральний прiоритет старшого брата. Це було фатальне рiшення. Коли попереднi князi дiлили мiж синами землю, завжди знаходився один, який знову об'єднував державу. Серед Ярославових синiв не знайшлося такого, та й нiхто з них не вiдзначався державницьким хистом. Найвидатнiшим був другий брат - Святослав. Взагалi цей подiл пiдривав iдею сдности, а iдеальна влада сеньйора не мала потрiбної екзекутиви, щоб затримати цiлiсть держави. Ярослав не передбачав, як далi наслiдуватимуть землi його сини та онуки, i обмежився порадами морального характеру. В основу всiєї державної системи покладено династичний зв'язок, бо державна iдея тодi була ще надто слаба. Сеньйорат був загальновизнаною державною iнституцiєю середньовiчного полiтичного права Угорщини, Польщi, Чехiї. Додержування його ставило питання про категорiю так званих деклясованих княжат, батьки яких померли, не досягнувши права на великокнязiвський престол. Як побачимо, в такому становищi опинився в момент смерти Ярослава його онук, син померлого новгородського князя Володимира. IЗЯСЛАВ 1 (1054-1068; 1069-1073; 1077- 1078). Декiлька рокiв старшi Ярославичi правили мирно, в згодi мiж собою, так що цю добу можна назвати фактичним трiгомвiратом трьох братiв: Iзяслава - київського i новгородського князя, Святослава - кйязя Чернiгова, Мурома i Тьмутороканi, та Всеволода - князя Переяслава i Ростова. Пiсля смерти Вячеслава, в 1057 роцi, брати спiльно перевели Iгоря з Волинi до Смоленська, а Волинь перейшла до Iзяслава. Пiсля смерти Iгоря брати подiлили Смоленськ, В обох випадках синiв Вячеслава та Iгоря в рахубу не взято. Три брати спiльно звiльнили з <порубу> Судаслава, спiльно зi своїми боярами доповнили <Руську Правду>, спiльно воювали проти Всеслава Полоцького, який захопив був мiста Iзяслава - Псков та Новгород. Пiсля перемоги над ним на р. Немизi брати в 1067 р. пiдступно схопили Всеслава з синами й звикнули У в'язницi в Києвi. Землю брати подiлили так: Галичину, Волинь та Полоцьк узяв Iзяслав, а за це Новгород передав вiн Святославовi; Смоленськ узяв Всеволод. Разом ходили брати 1060 року проти торкiв, або узiв, якi без бою повтiкали, але за ними прийшли .ваймiцнiшi з усiх кочовикiв - половцi. 1062 року вони розгромили Всеволода й пограбували Переяславщину, а коли три брати 1068 року виступили проти них з великими силами - розбили їх над р. дельтою й сплюндрували Київщину та Переяславщину. Коли Iзяслав утiк до Києва, кияни скликали на Подолi на торгорищi, вiче, на якому ухвалили послати до Iзяслава людей просити коней та зброю для походу проти половцiв. Iзяслав вiдмовив їм. Треба думати, що вже ранiше були - невiдомi ближче - непорозумiння мiж ним та населенням, i вiн побоявся, що цю зброю звернуть проти нього. Тодi учасники вiча пiшли <на гору>, розгромили двiр тисяцького Коснячка, либонь вважаючи його за головного винуватця поразки. Пiсля того частина їх рушила розбивати в'язницю i визволяти <свою дружину> (це стверджує, що вже ранiше були якiсь загострення вiдносин мiж Iзяславом i населенням), а друга частина пiшла до княжого палацу, де сперечалася з князем, який сидiв <на сiнях> - на галерiї. Переговори не заспокоїли народ, i вiн кинувся до <поруба>, звiльнив Всеслава з синами й проголосив його Великим князем. Так описує лiтописець перше народне повстання у Києвi. Iзяслав, почуваючи себе заслабим для боротьби, втiк до Польщi i за сiм мiсяцiв повернувся з польським вiйськом на чолi iз королем Болеславом Смiливим. Всеслав утiк до Полоцька, i Iзяслав без бою ввiйшов до Києва. Однак, напередоднi син його, Мстислав, жорстоко покарав повстанцiв: 70 чоловiка стратив, багато ослiпив. Вiче з Подолу переведено на <гору>, де легше було за ним стежити. Назовнi вiдносини братiв встановилися. Року 1072 всi вони брали участь в урочистому перенесеннi мощiв Бориса та Глiба до нової церкви у Випiгородi, яку спорудив Iзяслав. Але незабаром стався конфлiкт, i рiвновага володiнь була порушена. Полоцьком володiв Всеслав, але Новгород, що його колись Iзяслав дав Святославовi, як компенсацiю за Полоцьк, залишився у нього. Отже Святослав мав найбiльше земель. Лiтопис каже, що Святослав <намовив Всеволода проти Iзяслава>, i 1073 року вони йримусили Iзяслава знов тiкати з родиною iз Києва. Його землi подiлили брати так: Святослав приєднав до своїх володiнь Київщину та Поволжя, а Всеволод - Волинь i Турiв. Святослав став значно сильнiший, нiж Всеволод. Iзяслав звернувся по допомогу до Болеслава II, давгш йому за це великi скарби. Ситуацiя в Евроiгi була надто тяжкою: вона була подiлена мiж двома силами, якi боролися за iнвеституру - цiсарем Генрiхом IV i папою Григорiєм VII. Болеслав не мiг пiдтримати Iзяслава, бо в самiй Польщi були прихильники цiсарської партiї, тодi як сам вiн належав до папської. Вплинув на нього й син Всеволода, Володимир Мономах, який вимагав зректися допомоги Iзяславовi; за це князi дали допомогу Болеславовi проти Чехiї та Угорщини. Iзяслав рушив до цiсаря Генрiха IV з подарунками - посудом i одягом величезної цiни. Той обiцяв пiдтримку, i вирядив до Святослава свого свояка Бургардта, єпископа Штаденського, з вимогою Генрiховi IV подарунки ще бiльшої вартости, нiж Iзяславовi дарунки, за те, щоб не допомагав Iзяславовi. Хронiст Лямлерт пише, що Бургардт привiз вiд Святослава Генрiховi IV стiльки золота, срiбла й дорогого одягу, що нiхто не пам'ятав, щоб коли в Нiмеччину привозили стiльки. <Очевидно, тодiшня Русь мала чим заiмпонувати бiднiй ще тодi i малокультурнiй Нiмеччинi: багатством, розкiшшю, комфортом, своєю вирафiнуваною грецько-орiєнтальними впливами штукою>, - писав М. Грушевський. Iзяслав, не дочекавшись повороту Бургардта, вирядив сина Ярополка до ворога Генрiха IV - папи Григорiя VII. Папа, замiсть реальної допомоги, дав два листи - 17 i 20 квiтня - один на iм'я Болеслава Смiливого з наказом повернути грошi, якi вiн узяв за допомогу, а другий - на iм'я Iзяслава-Дмитра, в неясних виразах закрiплюючи за ним <королiвство руське>. До цього епiзоду, мабуть, вiдноситься так званий <Кодекс ?ертруди>, або Трiрський псалтир, з чудовими мiнiятюрами. На однiй з них - постать Апостола Петра, до нiг якого припала жiнка в князiвському корзнi; поруч - князь i княгиня в пишних убраннях. На другiй - Христос на престолi двома руками тримає вiнцi над князем та княгинею; за ними постатi - Апостола Петра та св. Iрини i написи: <Ярополк, Петро та Iрина>. Хоч М. Грушевський скептично ставився до цих мнiятюр, все ж їх треба вважати за докази перебування Ярополка у папи Григорiя VII в 1075 роцi. Цей короткий вiдтинок часу - 1073-1077 рр. - надзвичайно цiдаций вiдносинами мiж Україною i Захiдньою Европою. За цей час даiлi у внутрiшнi справи князiв втягнуто Европу. Iзяслав мандрує до Нiмеччинi, наче по добре вiдомiй йому країнi. Тут, можливо, родиннi зв'язки, завдяки численним шлюбам, їде до сакдаського маркграфа Дедо, з ним до Майнцу, до Генрiха IV; в цiй офавi Генрiх IV двiчi висилав послiв до Святослава (один раз - Бургарда, другий - Ма?дебурзького архиепископа Фрiдрiха); багатства, що їх одержав Генрiх IV, допомогли йому в боротьбi проти папи. Далi - звернення Iзяслава до папи i листи його. Україна вже увiйшла в коло європейських держав. СВЯТОСЛАВ II (1073-1076)Святослав правив надто короткий час, i вiдомостi про нього дуже бiднi. Серед них можна видiлити двi важливi групи фактiв. Насамперед - пробудження громадської думки, з якою Святослав мусiв рахуватися. Носiєм такої думки виступив Києво-Печерський манастир, де скупчилася розумова елiта України. Найбiльше значення ц тому манастирi мали його основоположники - Антонiй i Теодогiй. За правлiння Iзяслава його прихильником був Теодосiй. Антонiй, як видно, був в опозицiї до Iзяслава, не знати ближче чому; вiн був на боцi Всеслава, i коли 1069 року Iзяслав повернувся до Києва, Антонiя переховував у Чернiговi Святослав. М. Грушевсь-кий припускав, що за тих часiв до Святослава могло перейти бiльше людей, незадоволених з Iзяслава. Позбавлення Iзяслава престола викликало в Києво-Печерському манастирi реакцiю проти Святослава. Iгумен Теодосiй, запрошений Святославом, не прибув до нього на трапезу, вiн писав <епистолiї>, виступав усно, порiвнюючи Святослава з Каїном, i вимагав повороту престола Iзяславовi. Святослав примушений був рахуватися з Теодосiєм, запобiгав його ласки, виявляв до нього пошану, i досягнув того, що Їводосiй дозволив поминати на єктенiях Святослава, але пiсля Iзяслава. Цi факти свiдчать про те, яке мiсце належало Києво-Печерському манастиревi та його iгуменовi в Українськiй державi. З другого боку вiдчувалася опозицiя в Київськiй дружинi, зокрема в зв'язку з переходом до Києва чернiгiвської дружини. Святослав правив не повних три роки; найздiбнiший з усiх Ярославових синiв, вiн намагався захопити, якнайбiльше земель, прагнув єдиновладдя. До iсторiї перейшов вiн як книголюб, подiбно до Ярослава, i з його iм'ям зв'язанi два Збiрники - 1073 та 1076 рокiв. Обидва Збiрники переписав якийсь Iван, а може це були два рiзнi Iвани. На другому є примiтка, що переписано його <из многих книг княжих>. Змiст їх - переклади рiзного роду статтей з болгарських та грецьких оригiналiв. Збiрник 1076 р. прикрашений чудовими мiнi-ятюрами, серед них - портретне зображення Святослава з родиною. Збiрник 1073 року укладений був власне не Святославом, а ще Iзяславом. Року 1077 великокнязiвський престол посiв Всеволод. Чернiгiв вiн вiддав синовi Володимировi, а Волинь - Олеговi Святославичевi. Дiставши вiстку про смерть Святослава, Iзяслав, з допомогою Бо-леслава II, рушив на Україну. Всеволод без боротьби передав йому великокнязiвський престол. IЗЯСЛАВ (1077-1078). Третє правлiння Iзяслава (1077-1078) виповнене боротьбою з молодшими князями-. Перший конфлiкт з ними стався ще за володiння трiюмвiрату, 1064 року, коли Ростислав Володимимирович, заволодiвши Тьмутороканню, вигнав звiдти Глiба Святославича, але незабаром був отруєний корсунським греком: мабуть, вiн втручався в справи Криму. В момент повороту Iзяслава князiв- стало бiльше, i вони завзято допоминалися своїх прав. Тьму-торокань стала свого роду Запорiжжям, куди тiкали молодi князi з-пiд опiки дядькiв i де збирали сили для боротьби. На змiну гегемонiї Києва виступає сепаратизм окремих земель. Року 1078 вибухла перша вiйна мiж старшими i молодшими князями. Всеволод здобув вiд Iзяслава Чернiгiвщину, якою колись володiв Святослав. Це викликало похiд Святославичiв, яких пiдтримали iншi . На допомогу взяли вони половцiв - явище, що стало постiйним у князiвських вiйнах. На Нежатинiй нивi - урочищi бiля Чернiгова - стався бiй, в якому загинули Iзяслав i молодий князь- Борис Вячеславич. У <Словi о полку Iгоревiм> зворушливо згадується цю трагiчну битву, а лiтописець присвятив Iзяславовi цiлий панегiрик, забуваючи й розправу з киянами року 1068, i те, що 1078 року правда була ва боцi Борiса та Олега, а не їхнiх стриїв. ВСЕВОЛОД (1078-1093). Останнiй з Ярославичiв, Всеволод об'єднав пiд своєю владою Київ, Чернiгiв, Смоленськ, Переяслав, землi над Волгою i прагнув поновити єднiсть Київської держави. Однак, все правлiння його виповнено було боротьбою з , число яких незаконно збiльшено синами великого князя Святослава. У боротьбi з ними головним дiячем був талановитий син Всеволода - Володимир Мономах. Поза владою Всеволода залишалися Полоцьке князiвство, де князював Всеслав, землi Iзяславичiв: Володимир, Туров i Пинськ (Ярополка) та Новгород (Святополка) i Галичина, де князювали в Перемишлi, Теребовлi та Звегiигородi три брати Ростиславичi: Рюрик, Володар i Василько. Про них дiйшло небагато вiсток, але видно, що вони завзято боронили свої землi вiд Угорщини, Польщi, Волинi. Володар i Василько року 1084 заволодiли Володимиром, що належав Ярополковi. Володимир Мономах вiдiбрав його вiд Ростисла-вичiв i передав знов Ярополковi. Це викликало ненависть мiж Ростиславичами та Ярополком, i року 1087 по дорозi до Звенигороду Ярополка вбив скритовбивник, який втiк до Перемишля, до князя Рюрика. Це викликало пiдозру, що в злочинi брали участь Ростиславичi. Всеволод закiнчив тим, що закрiпив за Ростиславичами все Пiдкарпаття з Теребовлею. Частина Волинi з Володимиром, що звалася пiзнiше Володимерiя, дiсталася, згiдно з волею Всеволода, Давидовi Iгоревичевi. Берестя видiлено Святополковi Iзяславичевi: вiн обмiняв Новгород на Турово-Пинську волость. Святославичi, всупереч усiм правам, втратили батькiвську спадщину. Глiб загинув 1078 року на засланнi, а Романа 1079 року забили пiд час походу на Переяславщину його ж спiльники-половцi. Найактивнiший Олег, пiсля невдачi на Нежатинiй нивi 1078 року, втiк до Тьмутороканi, але там його схопили хозари й передали грекам - треба гадати - на бажання Всеволода. Греки продержали його у в'язницi чотири роки, i лише 1083 року вiн повернувся до Тьмутороканi. Молодший Святославич - Ярослав - сидiв у Муромi. Боротьба з була страшна тим, що вiдкривала шляхи в Україну половцям, яких брали за допомiжне вiйсько. Приходили половцi й самi, палили мiста i села, плюндрували країну, забирали полонених. Боротьбу з ними вiв головним чином Володимир Мономах. У своїй автобiографiї вiн перелiчує десятки походiв. Всеволод, хоч порiвняно не був ще старий, сам рiдко брав участь в походах, i виявив себе як обережний дипломат. Володимир Мономах в автобiографiї писав, що Всеволод був дуже освiчений: не виїжджаючи нiкуди (<дома седяй>), вивчив п'ять мов. До цього, можливо, примушувало й те, що, крiм дипломатичних стосункiв з Европою, мав вiн складнi умови в родинi: одружений з вiзантiйською царiвною, Мономах (це iм'я передалося старшому синовi, Володимировi), мав свояками королiв Францiї, Угорщини, Норвегiї по сестрах; Польщi, Саксонiї - по братах; доча Євпраксiя була нiмецькою цiсаревою, а син Володимир одружився з дочкою англiйського короля Гаральда П, ?iтою, що згинув у битвi при ГастiнГсi, р. 1066; в тiй же битвi загинув Гаральд Гардрада, чоловiк Єлисавети Ярославни, король Норвегiї, що прийшов був з вiйськом Вiльгельма Завойовника, короля Нормандiї, на завоювання Англiї. Так у цiй далекiй країнi два Гаральди - свояки київських князiв - наклали головами. З чужоземних шлюбiв часiв Всеволода найважливiший був шлюб його дочки Євпраксiї-Прокседи. Молоденькою дiвчиною видано її 1084 р. за маркграфа саксонського Генрiха Довгого. Хронiсти оповiдали про її надзвичайно багатий посаг. Пiсля його смерти Євпраксiя-Прокседа одружилася 1089 року з цiсарем Генрiхом IV, i Генрiх IV коронував її. Тодi дiстала вона iм'я Адельгайди. Можливо, грали тут ролю матерiяльнi розрахунки: Генрiх IV не забув скарбiв, що їх дiстав вiд Iзяслава за допомогу, i вiд Святослава - за невтралiтет у боротьбi братiв за престол, та й посаг Євпраксiї прибув на верблюдах до Нiмеччини лише 5 рокiв тому. Якi б причини не викликали цей шлюб, вiн виявився дуже нещасливим. Генрiх IV, як оповiдали нiмецькi хронiсти, надзвичайно жорстоко поводився з молодою дружиною, а Генрiхiв син, Конрад, виступивши на захист мачухи, лише погiршив цим її становище. Коли Генрiх IV, продовжуючи боротьбу за iнвеституру, вирушив до Iталiї проти папи, вiн ув'язнив Адельгайду в Веронi, але вона втекла з в'язницi до маркграфинi Тосканської, Матiльди, головного ворога Генрiха IV, i Матiльда допомогла їй звернутися до папи Урбана II. Справу її з Генрiхом IV обговорювали, згiдно з волею папи, на Соборi в Констанцi, а потiм у П'яченцi р. 1095 - перед 30- тисячним натовпом. Генрiха IV засуджено i виклято за знущання з жiнки. Євпраксiя повернулася до Києва, вступила до манастиря, де й померла 1109 року. Трагiчна доля київської княжни стояла кiлька рокiв в центрi уваги всiєї Европи й вiдограла значну ролю в долi Генриха IУ. Дуже складнi були взаємини Всеволода з Вiзантiєю. Одружений з Мономахiвною, вiн, очевидно, не мав жадних конфлiктiв на церковному ?рунтi. Цiсар вiзантiйський, Михаїл VII Дука, написав до Всеволода два листи, в яких вихваляв його побожнiсть, закликав до солiдарности з Вiзантiєю, просив допомоги. Пiсля Iларiона, про якого незнати, чи вiн помер митрополитом, чи примушений був залишити катедру, тiльки 1072 року бачимо митрополита-грека Юрiя. Вiд 1077 року з'являється митрополит Iван II Продром, теж грек, видатний учений. Року 1054 стався подiл Церков. За 20 рокiв пiсля того папи починають шукати шляхiв для поновлення їх єдности. Цього прагнув папа Григорiй VII, це сприйняли його наступники - папи Вiктор III, Урбан II i антипапа Климент III, який вислав до Києва, до митрополита Iвана 11 посольство, з кардиналом Григорiєм на чолi з пропозицiєю з'єднатися з Римською Церквою. Лист Климента III не зберiгся, але збереглася вiдповiдь митрополита Iвана II, в якiй вiн заявляє, що не має права вирiшувати питання об'єднання Церков i радить звернутися до патрiярха. Важливим є спокiйний, лагiдний тон вiдповiдi митрополита; вiн передає привiти Климентовi III, клiрикам та паствi вiд себе, руських єпископiв та <мирян>. Папу на- зиває <всесвятiшим i преосвященним братом>. На кiнець XI ст. припадає кiлька не цiлком ясних, але цiкавих фактiв. Пiсля смерти митрополита-грека Iвана 111 1090 року, в лiтописi згадується iм'я Єфрема, єпископа Переяславського, як митрополита, але не Київського, а Переяславського. Невiдомо, хто був вiн: грек, вiрменин чи українець. З його бiографiї видно, що був вiн при дворi Iзяслава, потiм постригся в Києво-Печерському манастирi. Єпископ Переяславський Єфрем будував у Переяславi церкви, мури, перенiс мощi св. Теодосiя до церкви Києво-Печерського мана-стиря. Це викликає сумнiв, чи був вiн греком, бо митрополити-греки ставилися вороже до канонiзацiї українських святих. Можливо, що Всеволод без благословiння патрiярха передав Єфремовi управлiння митрополiєю. З правлiнням Всеволода зв'язана така подiя. Року 1087 iталiйцi <перенесли> до мiста Барi з Мир Ликiйських мощi св. Миколая до спецiяльно збудованої базилiки. Пишне святкування, що вiдбулося там, описав приявний, з прiзвища невiдомий українець у <Сказанiм>. Вiн згадує наших князiв: великого князя Всеволода, Чернiгiвського - Володимира Мономаха, папу Германа (помилка переписувача: Урбана II), єпископiв, не роблячи рiзницi мiж православними i католиками. Припускають, що автором цього твору був Єфрем. Десь у 1090-1093 рр. <Сказанiє> з'явилося в Українi, i незабаром укладено службу з нагоди перенесення мощiв (призначену на 9 травня), з акафiстом, в якому перелiчено чудеса в Барi та в Українi. Отже, Україна була цершою православною країною, яка святкувала перенесення мощiв до латинської Iталiї, бо, звичайно, пiдстав для радости Вiзантiя в тому не мала. Другим цiкавим фактом е лiтописна згадка, що 1091 року до Києва прибув <Феодор грек митрополит от папи из Рима й принесе багато мощей святих>. Тут ясно одне: стосунки мiж Києвом та папами не припинялися протягом 40 рокiв пiсля подiлу Церков. Десь наприкiнцi XI ст. згадувано в Українi в молитвi Собору Богоматерi iмена святих, яких не визнавала грецька Церква: Канута, Беовульфа, Олафа, Магнуса, Албана; чеських святих - Вiта, Вац-лава, Людмилу. Цiкаво, що в Чехiї дуже рано почали шанувати святих Бориса та Глiба, ранiше, нiж в Українi. Все це свiдчить про незалежнiсть Української Церкви вiд Вiзантiї. Цiкавий своєю високою толерантнiстю в питаннях релiгiї <Путивник> iгумена Данила, чернiгiвця родом, який трохи пiзнiше, в 1108-1112 рр., за часiв Єрусалимського королiвства, вiдвiдав Єрусалим. Вiн оповiдав про вiдвiдини короля Балдуїна, уважне ставлення до нього короля, про вiдвiдини манартирiв католицьких та православних. Рiвнобiжне з тенденцiєю до повної толеранцiї в релiгiйних питаннях iснує протилежна: пiд впливом грецького духовенства, головно митрополитiв-грекiв - зароджується вороже ставлення до латинства. <Одинока полемiчна лiтература, яка зосталася нам з давньої Руси, звернена проти латинян i майже вся вийшла з-iгiд пера грекiв ХI-ХII в.>, - писав М. Грушевський. Греки, приходячи в Україну i застаючи тут чужинцiв-латинян, остерiгали паству проти них. Становище цих проповiдникiв ускладнювало те, що число шлюбiв членiв княжої родини з <латинниками> зростало, а за ними, треба припускати, йшли й двiрськi шлюби. Одним iз перших творiв проти латинян було <Стязание с Латиною> митрополита Юрiя (1070-1077 рокiв). Зi смертю Всеволода закiнчилося перше поколiння спадкоємцiв Ярослава, i вже за цей короткий час - 39 рокiв - виявилася цiлковита непридатнiсть його системи до України: зростання числа , боротьба їх за свої права й землi, вiйни, в яких з руки скри-товбивцiв загинуло чотири князi (Iзяслав, Борис, Роман i Ярополк), та чорнi хмари половцiв, що їх молодшi князi, доходячи своїх прав, наводили на Україну, Пiсля смерти Всеволода великокнязiвський престол мiг посiсти син його, Володимир Мономах, який був увесь час його пiдпорою, вiв усi вiйни, <скачучи з Смоленська в Переяслав i з Переяслава пiд Броди>, - був, за висловом М. Грушевського, <паном ситуацiї в Києвi>. Але Володимир Мономах не захотiв цього i запросив на великокнязiвський престол Iзяславового сина, Святополка, а сам пiшов у Чернiгiв. СВЯТОПОЛК-МИХАЇЛ (1093-1113) Правлiння Святополка позначилось передусiм жорстокими нападами половцiв, якi сплюндрували пiвденнi землi Київщини, Переяславщини, Київ, його манастирi i заходили на Чернiгiвщину, Сiверщину. Тодi втратила Україна свої колонiзацiйнi здобутки на пiвднi. На чолi половецької орди стояв Боняк, що довгий час уособлював в очах українцiв половецьку навалу. (<Боняк шолудивий>). Ця страшна трагедiя українського народу вiдбулася на тлi невгамованої мiжусобної боротьби князiв, якi, замiсть об'єднання, використовували ворогiв України для зведення своїх порахункiв. Не допомагали нi окупи, що їх давали князi половцям, нi шлюби князiв з половецькими князiвнами. Сам великий князь Святополк одружився був з дочкою Тугорхана, в надiї забезпечити спокiй, але - марно. Це була оргiя половецьких нападiв: одночасно три великi орди пiд проводом Боняка, Курi та Тугорхана пустошили Україну. Тесть Святополка обложив Переяслав. Становище характеризує такий факт: року 1094 мешканцi Юр'єва в Пороссi з єпископом утекли до Києва, i Святополк заснував для них мiсто коло Витечева. Бояри <розважнi>, - як пише лiтописець, - переконували князiв припинити <котори>. <Потiм порозумiєтеся мiж собою, а тепер кiнчiть справу з половцями>, - казали вони. Нарештi князi погодилися з'їхатись восени 1097 року в Любче, урочище бiля Києва. Приїхали; Святополк П, Володимир Мономах, Давид та Олег Святославичi, Давид Iгорович, Василько Ростиславич. Полоцьке князiвство не було репрезентоване, бо фактично зiбралися на нараду тiльки князi-Ярославичi. Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володiє своєю <отчиною>: Святополк - по Iзяславовi, Володимир - по Всеволодовi; Давид, Олег та Ярослав - по Святославовi, а решта - волостями, що їх дiстали вiд Всеволода: Давид Iгорович - Володимиром, Володар та Василько Ростиславичi - Перемишлем та Теребовлею. Ця ухвала покладала в теорiї кiнець концентрацiйнiй полiтицi, доведений до кiнця, i Новгород залишився у Мономаха, а не повернувся до Святополка. Друга ухвала - встановлення союзу князiв для оборони i вiдповiдальнiсть за його порушення покладалася на весь союз князiв. Третя ухвала: союз князiв проти половцiв i заборона приватних .союзiв князiв з половцями. Проте, дружнi ухвали Любецького з'їзду були негайно порушенi. За пiдмовою Давида, князя Волинського, нiбито Василько Теребовельський хоче забрати Волинь, Турово-Пинське князiвство та . волинськi землi Святополка - Святополк захопив Василька й на казав його ослiпити. Це викликало трилiтню вiйну, в якiй взяли . участь Угорщина та Польща (1097-1100). На з'їздi у Витечовi в 1100 роцi ухвалено покарати Давида, вiдiбравши у нього Волинь i передавши її Святополковi, спiвучасниковi в злочинi. Але кару для Да-. вида визначено не надто тяжку, бо йому дано замiсть того Божську га Острозьку волостi, Дубен i Чарторийськ, крiм того 400 гривень, а згодом - Дорогобузьку волость. Пiд час цiєї вiйни були моменти, коли знов забирало голос вiче. Наприклад, 1098 року, пiсля ослiплення Василька, вiче у Володимирi поставило Давидовi вимогу назвати бояр, що намовили його проти Василька; бояр вiддано Ростиславичам, якi стратили їх. Почувши про ослiплення Василька, Володимир Мономах, разом iз Святославичами, пiшов на Київ. Святополк хотiв був такати, але вираву взяла в свої руки київська громада, яка вислала до Володимира митрополита, а з ним княгиню Ганну, мачуху Володимира, яку вiн дуже шанував. Вони умовили Володимира не воювати i тим не йти на руку половцям Тут цiкавi - i участь людности Києва, i роля княгинi Ганни, треба гадати, популярної в народi. Пiсля Любецького та Витечiвського з'їздiв Україна являла собою таку картину: Правобережжя - належало Ростиславичам та Iзяславичам, Лiвобережжя - Святославичам i Володимировi Мономаховi, який правив Переяславом, Смоленськом, Новгородом та Поволжям; його володiння було значно бiльше, нiж Святополка. Але Святополк спирався иа Святославичiв, Польщу та Угорщину, i перше мiсце наприкiнцi XI та на початку XII ст. належало Йому. Пiсля Любецького з'їзду в князiвську практику входить новий елемент: з'їзди, або знеми, до яких досить часто, майже щороку, стали вдаватися князi, вiддаючи на їх рiшення питання внутрiшньої полiтики i зокрема - боротьби з половцями. По закiнченнi, з iнiцiативи Святополка та Володимира, мiжусобної вiйни на Витечiвському з'їздi, князi збиралися ще кiлька разiв: на Золотчi, в Саковi, над Долобським озером 1103 р., переважно в справi спiльної боротьби з половцями. Цiле десятилiття XII ст. було присвячене боротьбi з половцями, i героєм її став Володимир Мономах. Велася вона iз змiнним успiхом, коштуючи величезних жертв. За кожний успiх українських князiв половцi вiдплачували ще жорстокiшими нападами й руйнацiями. Нарештi, з iнiцiятиви Володимира, в 1111 роцi силами всiх князiв зорганiзовано похiд до Сiверського Дiнця, де половцiв остаточно розбито, взято силу полонених, коней, худоби. Хан Отрок з рештками орди втiк до Грузiї - <за залiзнi вороти>. Боротьба з половцями й перемога над ними викликала захопленi описи її в лiтописах, оспiвана в пiснях, переказах. Лiтописець зазначає, що слава про похiд 1111 року поширилася <в далекi краї, до грекiв, угрiв, ляхiв i чехiв, аж нарештi пройшла й до Риму>. На деякий час в Українi настав спокiй. Фактично перте мiсце протягом цього часу посiдав Володимир, який здобув велику популярнiсть, i авреоля слави оповила його постать. В наступних 50 роках лише час вiд часу притягали князi половцiв у своїх сварках. Особа Святополка вiдходить у тiнь, порiвнюючи з блискучою дiяльнiстю Володимира Мономаха, що цiлком вiдповiдала народнiм прагненням. Святополк не тiшився популярнiстю. Пам'ять про нього зв'язана з якимись сумнiвними грошовими операцiями, участю в спекуляцiї сiллю, конфiскацiєю майна заможних людей. Як правитель - вiн був нездарний й неморальний, що показала сумна справа з Васильком. Ставлення до Святополкового правлiння виявили кияни, як тiльки вiн помер: вони розгромили двори тисяцького Путяти, соцьких та багатих жиДiв лихварiв. Боярство, настрашене погромом, вдалося до Володимира Мономаха. Вiче на другий день по смертi Святополка ухвалило просити Володимира взяти пiд свою руку Київ. Ситуацiя була дуже складна, i жадних законних прав Володимир не мав: Київ не робив вийнятку з ухвали Любецького з'їзду - спадкоємцем Святополка був його син Ярослав; якби Київ, як столиця, переходив до старшого в родi, такими були сини Святослава, а не Всеволодович Володимир. Оче.видно, вiче, додержуючи традицiй, зробило таку мотивацiю, закликаючи Володимира: <поиде, княже, на стол отен й деден>. Пiсля кiлькох запрошень Володимир погодився. Це було дуже важливе рiшення, внаслiдок якого старшу лiнiю Iзяславичiв вiдсуваю. Володимир, сильнiший за всiх князiв, зробив останню спробу сконцентрувати землi України довкола Києва, але пiд владою свого роду: <Володимирове плем'я> творило нову династiю. ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1113-1125). Володимир Мономах поширив свої володiння, приєднавши до Київщини Турово-Пинську волость, яка довгий час належала Iзяс-лавичам. Спритними ходами вiн унешкiдливив Ярослава, уклавши союз з Ростиславичами, а з другого боку тримаючи союз з Святославичами. Коли дiйшло до конфлiкту з Глiбом. Мiнським, вiн забрав його волость. Року 1125, на пiдставi непорозумiнь Ярослава з жiнкою, Володимировою онукою, вiн забрав у нього Волинь i передав своєму синовi. Ярослав створив велику коалiцiю, в якiй взяли участь угорцi, чехи, поляки, Галичина. Пiд час облоги Володимира- Волинського в 1123 р. Ярослава вбили скритовбивцi. Володимир Мономах звiльнився вiд найнебезпечнiшого суперника. У руках Володимира опинилося коло 3/4 територiї Української держави: Київщина, Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя, Мiнська землi. У галузi зовнiшнiх вiдносин видно було теж бажання Володимира поширити межi своєї держави. Мономахова дочка Мариця була дружиною Льва Дiогена, претендента на вiзантiйський престол. 1116 року вiн намагався здобути Болгарiю i зайняв кiлька мiст над Дунаєм. Пiсля його загибелi Володимир уживав заходiв, щоб задержати цi мiста в своїх руках, але невдало. Володимир був одружений з принцесою ?iтою, дочкою короля Англiї Гаральда II, яка, пiсля поразки пiд Гастiнксом у 1066 р. i батькової смерти втекла до Данiї i звiдти була видана замiж за Володимира. Вiд неї вiн мав сина Мстислава-Федора- Гаральда, якого одружив 1095 року з дочкою шведського короля Iнгвара, Христиною. Володимирова дочка Євфимiя 1112 року була одружена з королем угорським Коломаном, завойовником Хорватiї й Далматiї. Шлюб був невдалий, i за рiк Коломан вiдiслав її до батька, обвинувачуючи в невiрностi. У Києвi вона породила сина Бориса, що пiзнiше вiдiграв помiтну ролю в полiтицi цiлої Европи. Дивно, що Володимир не вступився за власну дочку. Це можна пояснити хiба тим, що вона з власної волi повернулася з <угорського Вавилону>, як називали Коломанiв двiр. Треба гадати, що обвинувачення Євфимiї в зрадi були зв'язанi з її претенсiями забезпечити за своїм сином королiвський престол. Володимир створив собi авторитетне становище i правив величезною державою з допомогою синiв, якi не виходили з його волi. Але й iнших князiв вiн тримав у послуху. Вiн вступив на престол пiд час заколоту, який у значнiй мiрi був викликаний обуренням проти лихварiв. Володимир дав новi статтi <Руської Правди>, якi укладено за участю тисяцьких Київського, Бiлгородеького, Переяславського та представника Олега Святославича, впорядкував справу позики i встановлено розмiр законних вiдсоткiв. Великий iнтерес являє <Поученiє дiтям> Володимира Мономаха: в ньому подано його автобiографiю, яка представляє зразок високоморальної людини. Вiн виступав проти надужиття своєю владою урядовцiв, наказував синам самим судити, стежити, щоб нiхто - <анi худий смерд, анi вбога удовиця> не були покривдженi. Вiн заповiдав: <не вбивайте анi невинного, анi винного>. Для XII ст. заповiт Володимира - видатний документ гуманности. <Поученiє> Володимира має деяку подiбнiсть з наукою англiйського єпископа Леофрiка, близького до короля Едварда, з яким моиiа познайомити його ?iта, але воно значно вище, нiж англiйський зразок, якщо то був дiйсно зразок. Серед практичних порад <Поученiя> е порада бути уважним до чужинцiв, до купцiв, бо <кожен з них несе по свiту добру чи лиху славу>. Очевидно, слава про Україну та її <короля> Володимира була добра. Цiкавий такий факт. У Ре?еисбурзi ченцi-шкоти будували собор св. Якуба та ?ертруди, але на закiнчення тiєї будови не вистачило коштiв. Чернець Маврикiй з хлопцем, - як розповiдає житiє св. Маркiяна, - не зважаючи на труднощi й небезпеки, пiшли до Києва i там вiд <короля> та його бояр дiстали щедрий дар - дорогоцiннi хутра. Разом з валкою купцiв вони повернулися до Ре?енсбургу i закiнчили собор, який стоїть i тепер. Отже, в Регенсбурзi знали про щедрiсть київського князя. Цiкава й згадка про валку купцiв, що Їхали з Києва до Регенсбургу. Авторитет Володимира Мономаха був такий високий, що вiн без будь-яких перепон передав престол старшому синовi Мстиславовi. На деякий час запанувало в Українi <Володимирове плем'я>. МСТИСЛАВ-ФЕДIР-ГАРАЛЬД (1125-1132). Продовжуючи правлiння Володимира, Мстислав 1 твердо тримав у покорi князiв i був <в отця место>. Року 1130 вiн захопив всю Бiлу Русь - Полоцьке князiвство, а князiв Полоцьких заслав до Грецiї. Поза його владою залишилися тiльки Галичина Ростиславичiв та землi, якими володiли Святославичi, не бiльше як 1/4 частина всiєї територiї. Навiть у Новгородi, де князював Мстислав понад 20 рокiв, до 1117 р., вiн користався авторитетом та любов'ю. Мiж iншим, пiсля смерти першої жiнки Христини одружився Мстислав з дочкою посадника Новгородського, Завидича. Мстислав втручався в справи iнших князiв: у боротьбi за Чернiгiв Ярослава Святославича з його небожем, Всеволодом Ольговичем, своїм зятем, Мстислав спочатку пiдтримував Ярослава, коли ж Всеволод загрозив тестевi вiйною, з допомогою половцiв, у Києвi зiбрався собор духовенства - митрополита тодi не було - i увiльнив Мстислава вiд присяги, що її вiн дав Ярославовi. Лiтописець каже, що вiн усе життя каявся в тому. В Галичинi, де Володаревичi сварилися за землi, Мстислав теж узяв сторону правого. Продовжував вiн успiшно боротьбу з половцями з допомогою всiх князiв. Одружений iз шведською принцесою Христиною, Мстислав видав одну зi своїх дочок, Iн?ебор?у, за данського принца Канута П, короля Оботритiв, а Другу, Мальфрiдь - за норвезького коропу СI?урда II, прославленого героя хрестових походiв. Пiсля його смерти Мальфрiдь одружилася з королем Данiї Ерiком- Емуном, братом Канута. В урядовiй генеалогiї данських королiв, укладенiй наприкiнцi XII ст. на доказ слави й значення їх династiї, пiдкреслюється спорiднення з руською династiєю. Заходячи трохи далi, треба згадати, що син Мальфрiди та Ерiка-Емуна, Вальдемар 1 Великий, був славетним королем Данiї. Вiн одружився з Софiєю, онукою Всеволода, старшого сина Мстислава I. Третя Мстиславова дочка, Iрина, була за грецьким царевичем Андронiком, четверта, Євфросинiя - за королем угорським ?ейзою II; вона мала значний вплив на полiтику й сприяла ширенню української культури в Угорщинi. Серед синiв - Iзяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк - з моравською, дочкою короля Оттона II. Цi шлюбнi зв'язки свiдчать про мiсце України серед європейських держав. Помер Мстислав у 1132 роцi. З ним закiнчився черговий етап iсторiї України, коли традицiя зосереджування земель довкола єдиного центру - Києва ще боролася з тенденцiєю вiдокремлення земель, що її пiдтримували князi з роду Всеволода. Мстислав користався серед сучасникiв великою пошаною, головно за успiшну боротьбу з половцями.В iсторiї залишився вiн з епiтетом Великий, а Церква незабаром пiсля смерти визнала його святим. Лiтописець каже, що Мстислав, передавши Київ братовi Ярополковi, зобов'язав його передати столицю по смертi старшому племiнниковi. ЯРОПОЛК II (1132-1139). Ярополк II не мав анi здiбностей Мстислава, анi його твердої волi. Вiн сам викликав ряд конфлiктiв, що сприяли мiжусобицi дядькiв Мономаховичiв з племiнниками Мстиславичами. Перед у цiй боротьбi вели найталановитiшi: Юрiй Довгорукий Мономахович, князь Ростовсько- Суздальський, та Iзяслав Мстиславич, князь Полоцький i Туровський. До боротьби включалися Ольговичi Чернiгiвськi, добиваючись повороту їм Посем'я, що його забрав Мстисдав. Князi дiяли з допомогою половцiв, переходили з одного мiста до iншого; не раз у їхнiх спорах забирало голос вiче. Правлiння Ярополка та мiжусобиця принесли <Мономаховому племенi> тяжкi втрати: Полоцьке князiвство вiдпало, i в ньому знову князювали Всеволодовi потомки, як повернулися з заслання. Втрачено i Мiнську волость, де престол посiв Всеславич. Ще болючiшою була втрата Новгорода. За Ярополка Новгород вигнав (<показал путь>) Мстиславого сина Всеволода i запросив Ольговича Святослава, пiсля чого вигнав i його, а запросив сина Юрiя Довгорукого, Ростислава. Взагалi, скориставшись зi слабости Київського князя, Новгород почав перебирати князiв, i заразом влада цих князiв дуже пiдупала. Поруч з князем стає ранiше призначуваний князем, а тепер обираний Новгородом посадник, фактичний правитель. Новгородське князiвство перетворюється на незалежну вiд Української держави республiку. За князем залишаються функцiї воєначальника. ВЯЧЕСЛАВ (1139).Вячеслав пробув великим князем одинадцять днiв: 22 лютого вступив до Києва, а 4 березня без боротьби покинув його на незаконну вимогу Всеволода Ольговича Чернiгiвського, виявивши свою повну нездарнiсть. ВСЕВОЛОД II (1139-1146). Всеволод II увесь час свого правлiння, не мавши жадних прав на Київ, тримався складними iнтригами, нацьковуючи князiв одного на другого. Укладав союзи то з Мстиславичами, то з Ростиславичами, а то наводив половцiв. Його тiвуни Ратша i Тудор своїми здирствами викликали незадоволення киян i виштородцiв. Всеволод присягався, що залишить Київ по смертi Iзяславовi Мстисла-вичевi з дядьком Вячеславом, але зламав присягу i передав столицю братовi Iгоревi, зобов'язавши киян присягою визнати його за князя. IГОР II (1146). Iгор II почав правлiння тим, що скликав вiче i поставив вимогу знову присягнути йому. Але iнше вiче, що зiбралося на Подолi, зажадало вiд Iгоря Гарантiї, що судитиме вiн сам, а не його тiвуни. Iгор дав цю гарантiю, але вона не врятувала його, бо в народi була надто глибока ненависть до Всеволода П, що iї переносив вiн на Ольговичiв. Крiм того, кияни були ображенi тим, що Всеволод передав престол Iгоревi, як спадщину. Вони закликали Iзяслава, а Iгоря ув'язнили i майно його та його бояр пограбували. IЗЯСЛАВ П 0146-1154). Усе правлiння Iзяслава П виповнила вiйна з князями. Спочатку ОЛЕГОВИЧI, Володимирко Галицький, Юрiй Довгорукий з половцями пiшли до Києва визволяти Iгоря. На Iзяслава II готувався атентат. Коли кияни довiдалися про це, величезний натовп кинувся до Федорiвського манастиря, де Iгор прийняв схiму, i замордував його. Реакцiя на цей злочин прийшла негайно: почали ширитися чутки про чудеса бiля Iгоревого тiла, по якомусь часi i Церква визнала його святим. Поруч iз святими Борисом i Глiбом iм'я Iгоря поминається й тепер. Страшна смерть Iгоря не припинила вiйни: вона точилася далi мiж Iаяславом II i Юрiєм Довгоруким, який намагався заволодiти Києвом. Юрiя Довгорукого пiдтримували Ольговичi, Володимир Галицький та половцi. На боцi Iзяслава стояли кияни, його брати - Святополк Волинський та Ростислав Смоленський, дядько Вячеслав Турово-Пинський, а з чужинцiв Великий князь польський Боле- слав IV, одружений з племiнницею Iзяслава Верхуславою, чеський король Владислав II, посвоячений iз Святополком Волинським, а головне - ?ейза II, король угорський, одружений з сестрою Iзяслава Євфросинiєю, яка мала великий вплив на його полiтику. Вiн кiлька разiв приходив на допомогу Iзяславовi, i один раз заходив аж до Києва. Так мiжусобна боротьба Мономаховичiв та Мстиславичiв захопила ввесь схiд Европи, вплинула на Вiзантiю i на Болгарiю. За вiсiм рокiв - 1146-1154 - два рази Iзяслав покидав Київ - зде-бiльша добровiльно - i престол посiдав Юрiй Довгорукий, щоб знов уступити його Iзяславовi, при чому завжди симпатiї киян були на боцi Iзяслава. Року 1154 Iзяслав II, не мавши ще 60 рокiв, помер саме в той час, коли, здавалося, перемiг Юрiя. Лiтописець присвятив Iзяславовi зворушливi слова: <плакала за ним вся Руська (Київська) земля, i всi Чорнi Клобуки, не тiльки як по своєму царевi й госпо-диновi. а й як по батьковi>. З ним зiйшов з iсторичного кону справжнiй лицар, що прагнув привернути Києву його славу. У ставленнi Iзяслава II до Церкви найкраще виявилася його дацiональна та державницька свiдомiсть. Всеволод залишив церковнi справи невпорядкованими. Митрополит - грек Михайло, покинувши Київ, заборонив без себе правити в св. Софiї. Iзяслав II наказав зiбрати всiх єпископiв для обрання митрополита. Пiсля довгої дискусiї - правосильнi єпископи робили це без благословення вiзантiйського патрiярха - бiльшiстю голосiв обрано на митрополита Клима Смолятича, ченця Зарубського манастиря. Це був дiйсно гiдний свого посту кандидат, широко освiчений <книжник i фiлософ>, як характеризує його лiтопис. Настановлено його <главою св. Климента>, папи Римського, яка спочивала в Києвi. Таким чином Iзяслав П, прагнучи поновити велич Київської держави, поновлював церковну незалежнiсть вiд Вiзантiї. Смерть Iзяслава в 1154 роцi - рiвно через сто рокiв гiсля смерти Ярослава - започаткувала iншу добу. Київ утрачає значення столицi величезної держави, але ще на деякий час зазвiшається культурною, а головно - церковною столицею, залишається об'єктом прагнення князiв, якi мрiють торкнутися золотого київського престола. Протягом ста рокiв з дня смерти Всеволода II в 1146 роцi в Києвi було: 47 князювань, 24 князiв з 7 лiнiй та 3 династiй; з того числа один засiдав 7 разiв, 5-по 3 рази, 8 - по два рази. Щод> тяглости панування були: одно - IЗ рокiв, одно - 6 рокiв, два - по 5 рокiв, 4-по 4 роки, 3-по 3 роки, -7 по 2 роки i 36 - однорiчних. ЮРIЙ ДОВГОРУКИЙ (1154-1157). Пiсля смерти Iзяслава II, по короткiй боротьбi за Київ Ростислава Мстиславича, князя Смоленського, Iзяслава Давидовича Чернiгiвського, перемiг Юрiй Довгорукий. В Києвi залишився Юрiй Довгорукий аж до своєї смерти в 1157 р., i тодi виявилася вся глибина ворожости киян до нього: вони пограбили всi двори Юрiя в мiстi та за мiстом, його сина Василька, а <суздальцiв>-бояр i дружину, якi приїхали з Юрiєм, нещадно вбивали. Увесь час боротьби Iзяслава II з Юрiєм Довгоруким симпатiї людности були на боцi Мономаховича. Це пояснювалося й популярнiстю <Володимирового племени>, яке боронило люднiсть вiд половцiв, i особистою вдачею Iзяслава II, привiтного, шляхетного. Грали ролю й особистi прикмети Юрiя - його сухiсть, егоїстичнiсть, брак шляхетности. Разом з тим, пiд час цього двобою мiж Україною-Києвом та Суздальщиною, вперше увиразнилися i викликали взаємну ворожiсть нацiональнi рiзницi двох народiв. РОСТИСЛАВ I (1158-1167). За правлiння Ростислава 1 княжi мiжусобицi трохи затихли, i вiн мiг звернути увагу на половцiв, якi поновили свої напади. Участь в боротьбi проти них брали Чорнi клобуки, торки та iншi тюркськi племена, що оселилися на пiвденному кордонi України. Не зважаючи на свiй високий авторитет серед князiв, Ростислав не мiг органiзувати походiв, подiбних до тих, що їх вели Володимир Мономах та Мстислав 1, i примушений був обмежитися обо-понок) своєї землi. МСТИСЛАВ II (1167-1170). Мстислав II продовжував цю справу. У 1168 роцi вiн зiбрав чернiгiвських, волинських, київських, переяславських князiв, розгромив половецькi кочовища над Орелю та Снопородом i забрав багато полонених та худоби. Вiн зорганiзував також охорону торговельних караванiв, що ходили шляхами Залозним, Солоним, Грецьким, де їх переймали половцi. Лiтописець iз захопленням описує цi походи: <Вложив Бог добру гадку, в серце Мстиславу>, - пише вiн. Року 1169 син Юрiя Довгорукого, Андрiй, князь Суздальський i Володимирський на Клязмi, використавши звичайний в Новгородi конфлiкт, коли новгородцi вигнали князя з Ростиславичiв i обрали сина Мстислава II, Романа, пiдтримав Ростиславича, але не мав успiху. Тодi вiн вислав на чолi з його сином, теж Мстиславом, велике вiйсько на Київ. До нього приєдналися чернiгiвськi Ольговичi, смоленськi Ростиславичi, Глiб переяславський i ще кiлька дрiбних князiвств. Цiла хмара українських князiв посунула нищити Київ <на славу його пiвнiчного суперника>, - стисло характеризував ту подiю М. Грушевський. Сили Києва були замалi, бо головне вiйсько вислав Мстислав II до Новгорода, i 8- го березня 1169 року столицю здано без бою. Два днi грабували її союзники, i, пише лiтопис, - <не було милосердя-нiкому нiзвiдки: церкви горiли, християн убивано, iнших брано в неволю> . .. Обдирали шати з iкон, забирали книги, ризи, дзвони. Такого руйнування ще не зазнавав Київ навiть вiд половцiв. Сам Андрiй не залишився в Києвi, а призначив у ньому князя Глiба Переяславського. Вiн взагалi настоював на своєму правi призначати князiв до рiзних мiст України й позбавляти їх княжiнь. <Ти, Рюриче, - наказував Андрiй, - пойди в Смоленськ, .. . а Давидовi рцьi: а тьi пойди в Берладь, а в Руской земли не волю тьi бьiти; а Мьстиславу молви: не велю ти в Руской земле бити>. Сила Андрiя, з одного боку, а з другого - розсваренiсть князiв були такi великi, що вiн досить довгий час командував ними: <Ти звертаєшся до нас, наче не до князя, а до пiдручного>, - казав один iз українських князiв, Мстислав. Нарештi терпець увiрвався, i року 1173 українськi князi розбили вiйсько Андрiя, не зважаючи на те, що по його боцi брали участь 20 князiв та 50 000 воїнiв. Року 1174, готуючись до нового походу, Андрiй був забитий своїми ж двiрськими людьми. Хоч iз смертю Андрiя припинилися безпосереднi втручання суздальських князiв в українськi справи, його наступник, Всеволод, увесь час iнтригував серед князiв i нацьковував їх одного на одного. Велике князiвство стало номiнальним титулом, позбавленим реальної сили. Оволодiваючи Києвом, князi домовлялися з iншими претендентами й поступалися на їх користь Київською землею, вiддаючи їм одне мiсто за другим. Нарештi Київ опинився без земель. СВЯТОСЛАВ III (1175-1194). Довгий час - вiд 1175 до 1194 року - сидiв на Київському столi Святослав НI Всеволодович, але майже вся Київщина дiсталася Рюриковi Ростиславичу, i лiтопис називає обох <великими князями>, нiби припускаючи дiярхiю Великi князi спiльно боролися з половцями, головно в 1184- 1194 рр. i надiляли землями молодих князiв. Святослав користувався за кордоном престижем: у 1194 роцi Вiзантiйський цiсар Iсаак Ангел посватав його онуку Єфим'ю Глiбiвну за <царевича> Олексiя. РЮРИК (1194-1215). Пiсля смерти Святослава перейшов до Києва князь Рюрик. За його правлiння конфлiкти серед князiв загострилися, зокрема внаслiдок iнтриги Всеволода Суздальського, який намагався впливати на українськi справи. Зокрема гострою була ворожнеча Рюрика з зятем, князем Волинським, Романом Мстиславичем, який 1199 року об'єднав Волинське князiвство з Галичиною. В 1200 роцi вiн заволодiв Києвом i посадив у ньому своїм намiсником князя Iн?ва-ра. Пiсля того пiшов походом на половцiв i розгромив їх. Але в 1203 роцi, коли вiн повернувся на Волинь Рюрик з допомогою тих же половцiв здобув Київ i пограбував його не менше, нiж суздальцi в 1169 роцi. Цим разом робив це той самий Рюрик, який так завзято боронив його вiд половцiв. Отже, протягом 35 рокiв столицю України двiчi пограбовано й зруйновано. Навала татар 1240 року завершила процес її занепаду. ВIДОКРЕМЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬ 113 рокiв вiддiляють смерть могутнього князя Ярослава Мудрого (1054 р.), який завершив об'єднання величезної Київської держави, вiд смерти князя Ростислава 1, його правнука (1167 р.), останнього авторитетного <патрiярха> серед князiв. За цей час оформився розклад Київської держави на ряд окремих земель. Принцип сепаратизму перемiг прагнення творити єдину державу з централiзованою владою. КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ Київська земля, яка спочатку обмежувалася землею полян, поволi зростала: до неї приєдналися - Деревська земля (деревлян), смуга землi над лiвим берегом Днiпра, Волинська, Побожжя, Пого-оина, але в однорiдну цiлiсть вони не зливалися. Земля полян вiд XI ст. i звалася власне Руською землею. З нею мiцно з'єдналася Деревська земля. Останнiм князем її був Святослав, забитий Свягополком у 1015 роцi. Значно пiзнiше, в XII ст., був у нiй окремий князь - Рюрик, що мав столицею Овруч. Погорину - землю по обох берегах рiки Горинi - приєднав Всеволод, вiдiрвавши її вiд Волинської землi. В серединi XII ст. вона повертається до Волинi. Взагалi вiд кiнця XI ст. часто надавали її рiзним князям. Так само - десь на початку XII ст. - вiдiйшло Побожжя. Пiвденнi землi змiнялися в залежностi вiд спустошень їх кочовиками. В Х ст. кордон iшов понад Россю - пiзнiше, внаслiдок напа-а,iв печенiгiв, перенесений був до Стугни; в другiй чвертi XI ст. По-оосся .реставровано й заселено полоненими, але в кiнцi XI ст. знов знищено, люднiсть з Юр'єва переведено до Витечова. У серединi 11 ст., пiсля перемог над половцями, колонiзацiя перейшла навiть а Рось. д. Головним мiстом Київщини, як i столицею всiєї Київської держави, був Київ. Як бiльшiсть мiст тих часiв, вiн подiлявся на двi частини: верхнє мiсто - Гора, де було укрiплення-городище, i долiшнє мiсто - Подiл, що лежав на березi Днiпра пiд Горою. Вище вже була мова нро Київ Ярослава. Ярославовi сини будують: Iзяслав- Дмитрiвський манастир (помилково вважали його за Михайлiвський); Ярополк- Петро - манастир св. Петра; Святослав П - св. Василя; Всеволод - Янчин манастир св. Андрiя. Тут були талаци князiв: крiм Ярослава мали свої палаци Iзяслав i Мстислав. Були боярськi двори, словом - це була аристократична частина Києва. На Подолi було чимало мурованих i дерев'яних церков, вiд яких нiчого не залишилося. З мурованих була споруджена Мстиславом I Успенська церква, в якiй стояла iкона <Богородицi-Пирогощої>; далi, вже поза межами мiста, в Дорогожицях, був манастир св. Кирила - споруда Всеволода П. Тїтмар, зi слiв нiмецького вояка з вiйська Болеслава, писав, що в Києвi у 1018 роцi було понад 400 церков. Лiтопис оповiдає, що iгiд час пожежi року 1124 погорiло бiльше як 600 церков. Навiть припускаючи перебiльшення, не можна цiлком вiдкидати цi свiдчення: залишається безперечним велике число церков. У Києвi не було усталено храму, в якому ховали князiв: поховання їх розкиданi по рiзних церквах: у Десятиннiй, в св. Софiї, в патрональних - Дмитрiвському соборi (Iзяслав 1), в церквi св. Петра (Ярополк), в церквi Спаса на Берестовi (Юрiй Довгорукий) i т. д. Святослав заповiв поховати себе в Чернiговi. На вiдмiну вiд аристократичної <Гори>, Подiл залишався увесь час демократичною, .середньомiщансьною частиною мiста, де жили купцi, ремiсники. Там було <торжище> i вiдбувалося вiче; хоч Iаяслав перенiс його <на Гору>, воно знов збиралося на Подолi, бiля Турової божницi. На пiвдень вiд княжого мiста, за Хрещатицьким проваллям, на горах стояв Стефанич манастир, присвячений Влахернськiй Богоматерi (на Кловi), а далi розлягалось Угорське передмiстя. Пiд Угорською горою, згiдно з легендою, забито й поховано Аскольда; пам'ять про це збереглася в назвi <Аскольдова могила>. Недалеко Угорського було село Берестове, де знаходився загороднiй двiр Володимира. Цей двiр М. Грушевський вважав за резиденцiю Аскольда. За Володимира там була церква Спаса, рештки якої збереглися до наших часiв. Ще далi засновано в XI ст. Києво-Печерський манастир, з печерами в горi над Днiпром. Цей манастир почав розбудовуватись пiсля того, як Iзяслав 1 подарував йому велику площу землi. Тут були: церкви - Успенська та маленька св. Iвана, трапезна, келiї ченцiв. Манастир був обнесений муром з кiлькома брамами. Троїцька церква над головною брамою збереглася донинi. Ще далi, пiд горою, був Видубицький манастир (за переказами ця назва походить вiд того, що тут <видубав> утоплений в Днiпрi з наказу Володимира Перун). Цей манастир був заснований Всеволодом 1 i залишався улюбленим в його родинi. Туди передав вiн справу писання лiтопису, розпочату в Печорському манастирi. Князь Рюрик збудував кам'яну стiну, щоб охоронити Видубицький манастир вiд обвалiв внаслiдок пiдмивання ?рунту Днiпром. Над Видубецьким манастирем, на горi, було передмiстя Звiринець, де тримали диких звiрiв для княжих полювань. Там же був Всеволодiв <Красний двiр>. Княжi загороднi двори були й в iнших мiсцях. Київ з усiма пригородами займав величезну площу, - приблизно таку, яку займав перед другою свiтовою вiйною. Тяжко сказати, скiльки мав вiн мешканцiв. М. Грушевський припускав, що коло 100 000 люду. Лiтопис подає, що в 1002 роцi, пiд час пошести в Києвi, в перiод вiд Пилипiвських заговiнь (середина листопада) до м'ясопусту (невiдомо коли - не пiзнiше як в лютому) виготовлено 7 600 домовин. А скiльки поховано без домовин! Беручи до уваги невеликi розмiри середньовiчних мiст у Захiднiй Европi, треба погодитися з характеристиками чужинцiв: Тiтмар казав, що Київ пiд час вiйни Святополка з Ярославом був великим мiстом, мав 8 ринкiв i незчисленну силу народу. Серед цiєї маси згадував вiн франкiв, данiв, вiрменiв, хозар i т. iн. На велику кiлькiсть чужинцiв вказують назви брам в укрiпленнях Києва: Лядська, Жидiвська, Угорська, урочище Козари i т. д. На Подолi були колонiї новгородцiв, якi мали свою церкву, латин, нiмцiв. Треба гадати, вони також мали свої церкви. У XII ст. був костьол св. Марiї, були - Домiнiканський манастир, Бенедиктинський. В Новгородському лiтописi е вказiвка, що <гостi iноземьцi всякого язьiка затворишася в церквах> - очевидно, в своїх. Були колонiї: грецька, жидiвська, вiрменська, хозарська (вiд якої залишилася вазва мiсцевости на Подолi - Козари). Київ був оточений укрiпленими мiстами. На пiвнiч, над Днiпром, був Вишгород з великим та мiцним городищем, з глибокими ровами та валами. Вишгород згадується в Х ст., у вiстках Констан-тина Порфiрородного як значний торговельний пункт, тiсно зв'язаний з Києвом; за Iгоря був вiн власним селом Ольги, пiзнiше придiляли його князям, кандидатам на Київський стiл. Не вважаючи на це, помiчалася постiйна опозицiя вишгородцiв до Києва. Вижгород пiдтримує Святополка проти братiв, з Вишгороду походять убивцi Бориса. Має симпатiї у Вишгородi Всеволод П, якого не любили в Києвi. Вишгород завжди був мiцною фортецею i боронив Київ з пiвночi та пiвнiчного сходу; бiля Вишгороду була переправа через Днiпро. Вишгород мав значення важливого релiгiйного осередку: в ньому спочивали мощi Бориса та Глiба i перебувала, привезена з Царгороду iкона, яку забрав Андрей Боголюбський. Мощi Бориса та Глiба князь Давид Ростиславич перенiс у 1191 р. до Смоленська. Бiлгород захищав Київ iз заходу та пiвнiчного заходу. Вiн лежав на правому боцi Iрпеня, на шляху з Києва на захiд, i був оточений подвiйними валами iз заборолом. Бiлгородськi вали збереглися, i завдяки їм з'ясовано технiку споруди укрiплень: вал складався з системи клiтей, зроблених iз мiцних стовбурiв дерев i засипаних глиною. Володимир мав тут свiй двiр; тут була i єпискоiгiя. Наприкiнцi XII ст. в Бiлгородi князював Рюрик, пiсля того, як подiлив владу великого князя iз Святославом III. Вiн прикрасив мiсто пишним храмом Апостолiв, розкiшне оздобленим фресками. У Бiлгородi були розвиненi ремесла, серед них - виробництво полив'яних илиток/ З iнших мiст на пiвдень вiд Києва були: Василiв на шляху до Пониззя, Подунав'я, Галичини; далi, на схiд - Треполь, на березi Стугни, над бродом через Днiпро; Витечев, з мiцним городищем над бродом через Днiпро; на пiвдень вiд Треполя, над Днiпром, Заруб, з мiцним городищем, яке захищало брiд через Днiпро (з Зарубу вийшов митрополит Клим Смолятич). Далi: на Пороссi був Торчеськ, залюднений осiлими торками; над Россю Ярослав збудував у 1030-их роках мiсто Юр'св, в якому була єпископська катедра. Ярослав хотiв був зробити Юр'єв значним осередком Поросся, але це йому не вдалося; 1095 року половцi спалили його. Спроба Святополка II вiдбудувати Юр'єв пiсля перемоги над половцями також не повелася. Iсторiя Юр'єва показує, яка тяжка боротьба точилася на пiвденнiй межi Київщини. Над Днiпром у другiй половинi XI ст. згадується Канiв, що у XII ст. стає значним торговельним осередком. Коли посилились напади половцiв, Канiв став сторожовим пунктом, i сюди виходили князi, щоб <стерегти руську землю> i охороняти купецькi валки. Далi йшла лiнiя укрiплень: Товарiв, Дверень, Кульдеюрiв, Корсунь, Вогуслав, Володарiв, зв'язаних високими, так званими <змiєвими> валами. Поза межами <Руської землi> було не багато мiст. У Деревськiй землi - старий Iскоростень i Вручай (Овруч), в якому довгий час князював Рюрик, збудувавши розкiшну церкву св. Василя (його християнське iм'я). Овруч славився виробами з червоного шиферу, головним чином - пряслицями. Внутрiшнє життя Київщини характеризується мiцною боярською верхiвкою, яка брала активну участь в торгiвлi. З утворенням Київської держави до мiсцевої боярської верхiвки приєднувались бояри, що перейшли з князями iз iнших земель. Княжа дружина непомiтно зливалася з мiсцевими <луччими людьми>, боярством та купецтвом, здобуваючи землi, двори, господарства. Помiчався тiсний зв'язок цiєї аристократiї з урядом i князем. Київське боярство прагнуло встановити певну династiю своїх князiв, якi були б бiльше уважнi до його голосу, нiж зайди, а з другого боку боярству нЬ могла подобатися поява нових людей з дружини князя, приведеної з iншого мiсця. Цим пояснюються рухи проти княжої дружини пiсля смерти Всеволода II та Юрiя. Кияни волiли, щоб правила династiя Мономаха, зокрема старша лiнiя Мстиславичiв. Передачу стола вони бажали по простiй лiнiї - вiд батька старшому синовi, а не молодшим братам. Це яскраво виявилося, коли Київський стiл захопив Всеволод II: <Ольговичiв не хочемо>, - вирiшило вiче, коли вiн залишив Київ Iгоревi. Взагалi Київське вiче не раз рiшуче висловлювалося за того або iншого кандидата на стiл. Року 1113 воно, пiсля смерти Святополка II, не побажало мати його сина, а закликало Володимира Мономаха. Ще виразнiше виявило воно свою пошану до Iзяслава Мстиславича 1146 року, коли великокнязiвський стiл посiв Iгор: кияни заявили твердо, що не хочуть бути спадщиною в родi Ольговичiв. Проте, допомагати своїм улюбленим князям у боротьбi проти вемилих, як було в боротьбi Iзяслава П з Юрiєм Довгоруким, киянам було дуже тяжко, i вони, коли доходило до реальної допомоги, вiдмовлялися подати її. Головна причина цiєї пасивности лежала в тому, що Київщина великого вiйська виставити не могла; фактично обмежувалася вона мiстом Києвом з пригородами, решта не пiдлягала Київському вiчу, а мала своїх дрiбних князiв. Ненадiйною була допомога Чорних Клобукiв, що заселяли пiвденну частину Київщини, бо вони дуже легко зраджували, i на них не можна було покладатися. Надто багато князiв прагнули заволодiти Києвом, i вiн переходив з рук Мстиславичiв до Ольговичiв, а далi - Ростиславичiв Смоленських та Мономаховичiв Суздальських. Характеристичне, що кияни не уявляли державного ладу без князя: <тяжко бяше кияном, не осталося у них ни один князь у Києвi> -в 1154 роцi зверталися самi до непопулярного Iзяслава Давидовича. <Мати князя, що бажав би всiм серцем добра для Руської землi - це була альфа i омега полiтичних змагань київської громади... зложити все на такого князя, до котрого маєш довiр'я, i на тому заспокоїтися, - це був iдеал тодiшньої суспiльности>, - писав М. Грушевський. Вiче з революцiї 1068 року знову стає важливим чинником полiтичного життя. Воно схвалює кандидатури князiв, запрошує їх, укладає з ними <ряд>-угоду, втручається в усi подiї життя; року 1097 воно припиняє вiйну мiж Володиквiром Мономахом та Святополком П. Цiкавий епiзод трапився з Ростиславом Смоленським. Пiсля смерти Iзяслава II Ростислав приїхав до Києва, де його дуже добре прийняла громада. Великий князь Вячеслав потвердив з ним угоду, що в разi його смерти Ростислав стане князем. Кияни проголосили його князем - суправителем Вячеслава. Але, коди Вячеслав нагло помер, бояри порадили Ростиславовi <утвердитися> з громадою: очевидно, угоди його з Вячеславом було замало. Ростислав того не зробив i лише через десять рокiв поверну Київ. Про <ряд> князя з вiчем згадується дуже часто, але змiст цих угод докладно невiдомий. Року 1146, укладаючи <ряд> з Iгорем, вiче поставило умову: <не давати воли тiюнам, самому творити суд>. Цим умовам вiдповiдало <Поучениє> Володимира Мономаха, який радив, дiтям бути уважливими до голосу громади, пильнувати самим усiх галузей управи. Цим, можливо, Мономах здобув популярнiсть собi i своїм нащадкам. Через те, що Київщина не змогла набути власної династiї, територiя її не дробилася мiж спадкоємцями, як бувало в iнших землях. Якщо великий князь давав комусь iз родичiв маленьку волость - це мало лише тимчасовий характер. Київ, як економiчний i культурний осередок з незапам'ятних часiв, залишався таким протягом усiєї великокнязiвської доби. Вiн був також полiтичним та релiгiйним осередком величезйої держави i, цiлком природно, осередком української культури й мистецтва. У церковнiй архiтектурi вiн не мав рiвного нi щодо висоти мистецького оформлення церков, нi щодо числа їх, бо кожен князь намагався збудувати тут манастир або церкву. Занепад Києва характеризується протилежним явищем: князi розтягують скарби, зiбранi їхнiми попередниками. Перший це зробив Юрiй Довгорукий у 1169 роцi, а за ним - Андрей Боголюбський. Навiть Данило, будуючи Холм, позабирав з Києва, переважно з Федорiвського манастиря, iкони i навiть дзвони. Величезне значення Києва як релiгiйного осередку пiдтримував Києво-Печерський манастир, який незабаром став загальноукраїнською святинею. Чимало князiв i бояр з усiєї України постриглися в ньому або просто доживали бiля нього свого вiку. <Патерик Печорський> наводить список 50 єпископiв, якi вийшли з цього манастиря. Занепад Київської держави яскраво виявляється у вiдокремленнi вiд неї складових частин, земель, що прагнуть здобути свої власнi династiї i вибороти незалежне iснування. ПОЛОЦЬКА ЗЕМЛЯ Першою, ще за Володимира Великого, вiдокремилась вiд Київської держави земля кривичiв - Полоцьке князiвство, яке мало власну династiю Iзяславичiв. Спроби українських князiв приєднати Полоцьке князiвство зазнавали невдачi. Заслання Мстиславом полоцьких князiв i захоплення Мiнська мали тимчасовий характер: у 1130-их роках, користаючися з боротьби Мономаховичiв iз Ольговичами за великокнязiвський престол, полоцькi князi вийшли з-пiд влади Києва i привернули свою незалежнiсть. Впливове вiче охороняло свою династiю князiв, але з кожним новим князем укладало <ряд>-угоду. Князi були переважно воєначальниками, i не втручалися у внутрiшнi справи. Море торговельними стосунками iз Захiдньою Европою. Крiм Полоцька були в цьому князiвствi ще такi багатi мiста, як Вiтебськ, Мiнськ, Iзяслав, Городно та iн. ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ Галицька земля вiдокремилася не внаслiдок розпаду Київської держави. Залюднена з Х ст. дулiбами, тиверцями, бiлими (карпатськими) хорватами, вона ввiйшла до складу Київської держави . пiсля того, як рядом походiв Володимир приєднав Перемишль та ївшi мiста. Можливо, що за заповiтом Ярослава Галицька земля була придiлена онуковi його Ростиславовi, але цей останнiй рано номер, i лише 1084 року Ростиславовi сини - Рюрик, Володар та Василько - заволодiли Галицькою землею, багатою головним чином завдяки пiдкарпатським джерелам соли. У лiтописах згадується сiль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева (Зудеча), в Старiй Солi. Можливо, видобували її також в iнших мiсцях i висилали до захiднiх земель та Києва. Значення пiдкарпатських соляних джерел вростало в господарствi Київської Руси пiсля того, як кочовики перетяли шлях до Чорного моря. Крiм того багато важило для багатства країни те, що через Пiдкарпаття пролягали торговельнi шляхи на захiд. Це робило Галицько-Волинську Україну одною з головних ланок європейської торгiвлi тих часiв. Головну увагу Ростиславичi спрямовували на захист своїх володiнь вiд сусiдiв - угрiв, полякiв, а року 1099 - вiд Святополка П Київського. Розмiрний спокiй використали вони для колонiзацiї пiвденних земель печенiгами, торками: так, у XI ст. колонiзовано середнє Поднiстров'я, Пониззя. В XI ст. покладено пiдвалини дальшого незалежного iснування Галичини пiд проводом власної династiї. Пiсля смерти Володаря та Василька їх князiвства подiлено мiж їхнiми синами, але незабаром об'єднав їх Володарiв син, Володимир. Тiльки частина iз Звенигородом залишилася його братаничевi Iвановi Ростиславичу. ВОЛОДИМИР (АБО ВОЛОДИМИРКО) 1124-1153. Володимир, чи Володимирiго, як звали його сучасники, був видатним дипломатом, мав велику енергiю, вiдзначався хїирiстю i безпринциповiстю. Коли Володимировi закинули, що вiн зламав присягу, дану Iзяславовi II, вiн вiдповiв: <Що може зробити цей маленький хрестик?> Володимир уважно стежив за Волинню, щоб не дати їй об'єднатися з Київщиною, i в зв'язку з тим провiв кiлька воєн. Вiн здебiльшого ворогував з Київськими князями i пiдтримував Юрiя Довгорукого проти Iзяслава II, ведучи боротьбу на три фронти: Київ, Польща, Угорщина. Iз складних ситуацiй виходив вiн переможцем, широко вживаючи не вiйськової сили, а своєрiдної дипломатiї, iнтри?, пiдкупiв. Року 1141 Володимир, заволодiвши цiлою Галичиною, перенiс свою столицю до Галича, i з того часу все князiвство стало iменуватися Галичиною. Володимир був основоположником могугности Галицького князiвства. У Галичинi створилися соцiальнi умови, вiдмiннi вiд iнших земель України. Насамперед тут дуже рано боярство вiдокремилося в мiцний етан. Серед бояр було багато заможних людей, що, на зразок захiдньоевропейських февдалiв, жили в укрiплених замках i мали сильнi дружини. Змiцнення боярства М. Грушевський пояснює тим, що в Галичинi протягом чотрьох поколiнь правила та сама династiя, не було припливу дружин чужого походження i представники тих самих боярських родин посiдали незмiнно високi пости. Не було внутрiшнiх переворотiв, внаслiдок яких одiвiх бояр заступали iншi. Земська аристократiя злилася з дружиною. В мiстах Галицької Руси рано вiдокремлюються мiськi громади, якi часто виступають, як ангагонiвти князiв та боярства. Розпиток ремесла, зростання багатства внаслiдок торговельних стосункiв iз Захiдньою Европою забезпечували iснування мiських значних громад. Показова з цього погляду iсторiя другої лiнiї Ростиславичiв - князя Звенигородського Iвана Ростиславича, братанича Володимирка. Року 1145, скориставшися з виїзду Володимирка на полювання, громада мiста Галича закликала до себе Iвана, Очевидно, з одного боку, iснувало незадоволення а Володимирка, а з другого - була якась договоренiсть мiської громада з Iваном. Iван негайно прибув, i, коли Володимирко повернувся - Галич <закрив ворота>, не впустив його. Аж пiсля тритижневої облоги Володимирко вступив до своєї столицi, i одних <исьче, а иньiя показни казнью>. Iван втiк на Дунай, а звiдти до Києва, до Володимирового ворога - Всеволода її. Спроба Iвана пiти 1146 р. проти Воломирка (яiнчилась невдачею, i пiсля того вiн служив зi своїм полком у рiзних князiв, переходячи з мiста до мiста. Десь у той час заволодiв вiн Вкладом, мiж рiчками Серетом i Прутом, i тому iменувався Берлгадником. Року 1159 Iван захопив двi <кубари> (морське судно) i <товару много>. Галицькi мiщани не припинили з ним зносин i у 1159 роцi знову закликали його прийти з вiйськом: <тiльки покажеш стяги - ми покинемо Ярослава> (сина Володимирка) - казали вони. Iван заволодiв Пониззям. Пiд час облоги Ушицi <смерди скакали через заборола> до нього, i так перейшло 300 чоловiка, - записано в лiтописi. Епiзод з Iваном Берладником свiдчить про iснування мiцної опозицiї проти Володимирка та Ярослава. ЯРОСЛАВ ОСМОМИСЛ (1153-1187). Ярослав Осмомисл, одержавши вiд батька велику територiю Галичини, поширив її, колонiзуючи Днiстер, i посiдання його доходили аж до Дунаю. Вiн пiдтримував добрi вiдносини з Угорщиною, Нiмеччиною. 1165 року вiн визнав ленну залежнiсть вiд Фрiдрiха 1 Барбароси. Галичина за Ярослава розцвiтала економiчно. Вiн був наймогутнiпим князем тодiшньої України. Автор <Слова о полку Iгоревiм> згадує його словами: <Галицький Осмомисле-Ярославе! Високо ти сидиш на своєму золотокованому престолi, пiдперши Угорськi гори своїми залiзними полками, заступивши королевi дорогу, зачинивши Дунаєвi ворота, рядячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землi тече!> Але цей могутнiй князь примушений був не тiльки рахуватися з бажанням боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родиннiй трагедiї. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрiя Довгорукого, Ярослав покинув її i взяв собi, як нешлюбну жiнку, Настасю iз знатного боярського роду Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, якi, не добившися вiд нього розлуки з Настасею, оголосили її чарiвницею й спалили в 1170 роцi. Вiн не мiг врятувати її. Ярославiв заповiт - передати синовi її Олеговi Галич, був пiсля його смерти порушений. Галичиною заволодiв син вiд правної дружини, Володимир П. ВОЛОДИМИР II (1187-1199). Вiдносини галицького боярства з Володимиром II, нездатним правителем, негайно зiпсувалися. Вiн вiдмовився виконати вимоги бояр покинути свою нешлюбну жiнку, <попадю>, i втiк до короля Угорського Бели III по допомогу. Року 1188 Бела, з'явившись до Галича, проголосив себе, за згодою частини бояр, королем Галичини i призначив свого сина Андрiя намiсником, а Володимира II ув'язнив. Це була перша чужинецька окупацiя Галичини, яка стала прецедентом на багато рокiв. Дуже показовою була реакцiя на це в Українi: митрополит Київський Матвiй у палкiй промовi закликав князiв виступити на визволення Галича <вiд чужоплемiнникiв>. Самi бояри галицькi почали звертатися до рiзних князiв по допомогу - Романа, Рюрика, Святослава. Нарештi запросили Ростислава Берладника, але коли вiн прийшов з невеликим вiйськом, галичани його не пiдтримали. В бою з уграми вiн був тяжко поранений, i угри його отруїли. Тим часом Володимир II втiк iз в'язницi до Фрiдрiха 1, як свого сюзерена, i той доручив iншому своєму васаловi, Казiмiровi II Кракiвському, допомогти повернути Галич. Угри уступили без боротьби, i Володимир II правив там до смерти - 1199 року. З ним припинилася династiя Ростиславичiв, яка князювала понад сто рокiв (вiд 1084 року). За це столiття Галичина стала сильною державою з багатими торговельними мiстами. Найстаршим, вiдомим з лiтопису, був Перемишль, далi йшли Звенигород, Теребовля, Галич, що став пишною столицею Володимирка, Ярослава Осмомисла, прикрашеною розкiшними будiвлями, храмами i палацами. ЧЕРНIГIВСЬКА ЗЕМЛЯ Чернiгiвське князiвство вiдокремилося вiд Київської держави в XI ст. Його велика територiя, заселена сiверянами, простягалася понад лiвим берегом Днiпра, захоплюючи басейни Десни з Сеймом та Сули. Днiпро не становив увесь час границi; смуга навпроти Києва належала Київському князiвству i, можливо, була заселена полянами; чернiгiвськi володiння захоплювали частину правобережжя Днiпра. До Чернiгiвського князiвства тяжiли радимичi, що жили в басейнi Сожу, та в'ятичi, що жили над Окою. Залежнiсть в'ятичiв вiд Київської держави була дуже слаба; ще в XII ст. мали вони якихось власних князькiв. Володимир Мономах у 1080-их роках ходив проти в'ятицького князя Ходоти та його сина. Ще наприкiнцi XI ст. ..в'ятичiв вважали за поган. Значних мiст там не було, i жили вони своїм окремим життям, вiдгородженi вiд iнших слов'ян лiсами. До Чернiгiвського князiвства прилучено Муромо-Рязанську волость та Тьмуторокань, зв'язок з якою урвався в XI ст., коли степи опанували половцi. Сiверщина розташована була понад найбiльшими торговельними шляхами - Днiпром i Десною, якi вели на захiд, на схiд, на пiвдень та на пiвнiч. Сила знайдених золотих диргемiв свiдчить про iнтенсивнiсть її торговельних зносин з арабами в УII-УШ ст. Дорогоцiннi знахiдки в Чорнiй Могилi свiдчать про високу культуру Х ст. Великi мiста - Чернiгiв, Переяслав, Любеч - згадується в договорi Олега. Першi iсторичнi вiдомостi про Сiверщину стосуються УII-УШ ст., коли платила вона данину хозарам. Олег звiльнив її вiд шдлегло-сти хозарам, але пiдкорив собi. Можливо, ця залежнiсть глибша - сягає ЇХ ст. За Мстислава Сiверщина вiдокремлюється, i пiсля того Чернiгiвське князiвство входить у склад Київської держави, а за подiлом Ярослава стає землею Святослава i залишається в його родi. Чернiгiвцi рiшуче боролися проти замахiв Всеволода та його нащадкiв, Мономаховичiв, заволодiти ними, i твердо боронили князiв з роду Святославичiв. Чернiгiвськi князi прагнули до великого князiвства, i це втягнуло їх у тяжкi вiйни з Мономаховичами. Боротьба ускладнювалася ворожим ставленням киян до Святославичiв та Ольговичiв, як здебiльшого лiтопис називав чернiгiвських князiв - по iменi сина Святослава, Олега, талановитого князя. Не любили їх кияни за постiйнi союзи з половцями. Хоч деяким з князiв пощастило захопити Київ (Всеволодовi Ольговичу, Iзяславовi Давидо-вичу - аж трьома наворотами; Святославовi III Всеволодовичу та Всеволодовi III Святославичу - обом - кiлькома наворотами), - це не мало реального значення, а лише задовольняло їх амбiцiї. Прагнули вони також заволодiти Галицьким столом, i також без успiху; не вдалася боротьба за першенство з ростово-суздальськими князями. Таким чином, уся зовнiшня полiтика чернiгiвських князiв протягом трьох столiть коштувала їм багато зусиль, але не дала нiчого, За ухвалою Любецького з'їзду Чернiгiвщину закрiплено за Свя-тославичами. Рiд Святославичiв був дуже численний i князiвство постiйно дiлилося, щоб кожен князь мав свою пайку. Головнi мiста - Чернiгiв та Новгород-Сiверський - переходили по лiнiї <лiствичного восхожденiя>: коли старший князь Чершгiвський здобував Київ - до Чернiгова переходив князь Новгороя-Сiвервький; переходи вiдбувалися по лiнiї брата пiсля брата, спочатяу веред старшої лiнiї, а потiм - молодшої. Не зважаючи на частi союзи з половцями, чернiгiвськi князi брали також участь в боротьбi з ними (похiд молодших князiв пiд проводом Iгоря Новгород-Сiверського, оспiваний у <Словi о полку Iгоревiм). В лiтопису залишились уривки героїчних пiсень про князiв чернiгiвських. Чернiгiвцем був Данило-паломник, що згадував чернiгiвських князiв; чернiгiвського походження був автор <Слова на перенесення мощiв Бориса та Глiба>; з визначних пам'яток матерiяльної культури в Чернiговi був Спаський собор, часiв Мстислава, старший за Київську Софiю, i кiлька пишних церков ХI-ХП ст.: Успенська церква Єлецького манастиря, П'ятницька на торгу, цивiльнi будови. Чернiгiв не був єдиним видатним мiстом Чернiгiвського князiвства. Поруч з ним у договорi Олега 907 р. згадується Любеч, вiдомий з ЇХ ст. З цього мiста походив Антонiй Печорський, один iз найвидатнiших культурних дiячiв того часу. У другiй половинi XII ст. Любеч занепадає. Значним мiстом був Новгород-Сiверський, який згадується в серединi XII ст. Тут звичайно сидiв князь, що був першим кандидатом на Чернiгiвське князiвство. Були й iншi мiста: Курськ, Брянськ, Трубчевськ, Вщиж. Усi вони були деякий час осередками князiвств i грали ролю в економiчному життi країни. Щодо цього цiкавий Вщиж над Десною; на територiї його знайдено цiннi мистецькi вироби з бронзи ХII-ХШ ст., серед них - свiчник походження з Лiможу, у Францiї, прикрашений чудовими емалями. МУРОМСЬКА ЗЕМЛЯ Муромська земля залюднена була фiнським племенем муромою. Вiд цих автохтонiв залишилися могильники з типовими фiнськими дармовiсами, спiральними зап'ястями, наручниками тощо. З далеких часiв з'являються тут укрiпленi мiста Муром та Рязань над Окою, Пронськ над Пронею. Першим мiстом згадується Муром, що, треба гадати, вирiс як пункт торгiвлi з волзькими болгарами. Вiн iснував уже в ЇХ ст. Слов'янську колонiзацiю Муромо-Рязанської землi переводили Йичi. На початку XI ст. Володимир призначив князем Муромським Бориса, а пiзнiше - Глiба. <Сказання про Муром> подає вiдомостi, що Глiб протягом двох рокiв не мiг заволодiти тим мiстом i оселився за 12 верстов вiд нього. Не легше йшла християнська проповiдь. Сказання про князя Костянтина вiдносить християнiзацию краю до пiзнiх часiв. Д. Iловайський припускав, що христи-"Яйство прийняте було тут лише на початку XII ст. За заповiтом Ярослава, Муромську землю дано, як додаток до Чернiгiвської, Святославовi, а пiсля його смерти, коли сини подiлили спадщину, дiсталася вона молодшому синовi Ярославовi, що його вперше згадується 1102 року. Головним осередком Муромської землi стала Рязань. Спроба Ярослава заволодiти Чернiговом, пiсля смерти брата Давида в 1123 роцi, була невдала: його вигнав племiнник Всеволод Ольгович у 1127 роцi. Пiсля того Муромо-Рязанська земля остаточно вiдокремилася в родi Ярослава. НОВГОРОДСЬКА ЗЕМЛЯ Новгород з пригородом Псковом та величезною Новгородською землею вiдокремився вiд Київської держави в 1130-их роках. До того часу, за Iгоря, був вiн зв'язаний з Київським князiвством пiд управлiнням старших синiв Великого князя. Зокрема новгородцi дорожили князями Мономаховичами i ображалися, якщо князь переходив вiд них до iншого князiвства. Характеристична заява представникiв Новгорода кол. Новгородському князевi Святополковi II, який перейшов до Києва на Великокнязiвський престол. Вiн хотiв, замiсть Мстислава Мономахови-ча, в 1102 роцi посадити в Новгородi свого сина Ярослава (за традицiєю - старшого сина Великого князя). Новгородцi вiдповiли: <Ми не хочемо анi Святополка, анi його сина; коли мас вiн двi голови, нехай iде; ми Мстислава.., вигодували собi на князя, а ти нас покинув>. Загроза була настiльки серйозна, що Мстислав пiсля того князював у Новгородi ще 15 рокiв. З сином Мстислава, Всеволодом, теж улюбленцем новгородцiв, повторилося те саме: коли Яро-полк перевiв Всеволода до Переяслава, щоб зробити своїм спадкоємцем, i закрiпитися йому там не вдалося, новгородцi не прийняли його (1132 р.) У 1130-их роках загострилася в Новгородi боротьба за <вольностi>. Користаючись з мiжусобицi та занепаду великокнязiвської влади, новгородцi починають <показувати путь> князям та обирати iнших. З обраними князями вiче укладало <ряд>, в якому їх права дуже обмежувано. Фактично князь залишався тiльки воєначальником. Поруч з ним змiцнiла особа посадника. З призначуваного князем урядовця посадник став виборною особою, яка мала значення не менше, нiж князь. Новгородське князiвство перетворилось на республiку з розвиненим <народоправством>. Сила Новгорода полягала переважне в торгiвлi з Захiдньою Европою, i в XII ст. вiн мав торговельнi компанiї (Iванкiвська), заможне, впливове купецтво, патрияцiят, гiльдiї тощо. Новгород лежав на торговельному шляху <з варяг в греки>, там, де вiн найближче пiдходив до горiшньої Волги; таким чином в Новгородi сходилися два важливi шляхи: Днiпром та Волгою. Волхов сполучав його з Ладозьким озером та Балтицьким морем, iншi рiчки зв'язували з пiвнiччю: Бiлоозером, Онегою, Бiлим морем. В Новгородi були розвиненi ремесла: ганчарське, зброярське, ювелiрне. Билини зберегли пам'ять про багатих купцiв Садка, Василя Буслаєва й iн. Це було висококультурне мiсто, в якому писалося кiлька лiтописiв. З iнших мiст Новгородської землi найстаршим була Ладога, недалеко мiсця, де Волхов впадає в Ладозьке озеро. Вiд Ладоги йшов шлях до Бiлоозера, району надзвичайно багатого на дорогi хутра. Очевидно, Лагода була першим пунктом у скандiнавськiй торгiвлi. Тут знайдено арабськi монети УНI-IХ ст., що свiдчить про торгiвлю зi сходом. Багатство Лагоди iлюструють мурованi споруди: церкви, замок 1116 року та iн. Друге мiсто - Торжок, ранiше Новий Торг, лежало на схрещеннi шляхiв iз Новгорода та Суздальщини. Стара Руса була значним поселенням; головне значення її полягало в тому, що бiля неї були солянi варницi. Найбiльше значення серед мiст Новгородської землi мав Псков, одне з найстарiших мiст. Це був значний торговельний осередок, на що вказують мурованi споруди, не гiршi вiд новгородських. Тут також було вiче, були спроби здобути незалежнiсть вiд Новгорода, але досяглося її лише в XIV ст. В добу ХI-ХШ ст. Псков залишався пригородом Новгорода. СМОЛЕНСЬКА ЗЕМЛЯ Кривичська - Смоленська земля вiдокремлюється вiд Київської держави в XII столiттi. Смоленськ був одним iз найстарiших мiст, яке згадує лiтопис пiд 882 роком. Величезний Гнiздовський могильник бiля цього мiста - понад 3 800 могил - свiдчить про його полiтичне та економiчне значення в IХ-Х ст. Пiсля тимчасового занепаду в XI ст., спричиненого обниженням торгiвлi шляхом , з кiнця того столiття Смоленськ знов розцвiтає i включається в торговельний рух iз Захiдньою Европою через Балтицьке море. Смольняни прагнули здобути власну династiю i кликали до себе Всеслава Полоцького, а наприкiнцi XI ст. - Давида Чернiгiвського. В XII ст., за Ростислава Мономахо- вича та його сина Мстислава, значення Смоленська ще бiльше зростає. У Смоленськiй землi велике значення мало вiче, i населення - <люди> - брали активну участь в полiтичному життi. П. Голубовський писав, що <вiче мало в Смоленськiй землi законодавчу владу>. З Смоленськом зв'язанi видатнi акти: уставна грамота Смоленськiй єпископiї р. 1151, договори з нiмцями 1229 року. ТУРОВО-ПИНСЬКА ЗЕМЛЯ У 1150-их роках вiдокремилася вiд Київської держави земля дреговичiв - Турово- Пинська. Це була тиха країна, яку захищали вiд нападiв лiси та багна. Ловецтво i бортництво давали людностi прибутки не гiршi, нiж рiльництво, її столиця Туров, де знаходилась єпископська катедра, була також значним полiтичним осередком, i цим пояснюється призначення до цього мiста старшого Володими-рового сина - Святополка. В XII ст. Турово-Пинське князiвство було тiсно пов'язане з Київським, однак, воно старалося звiльнитися вiд залежности i створити власну династiю. Розподiл землi мiж синiв викликав ослаблення i без того не мiцного князiвства. Турово-Пинська земля витримувала боротьбу з литовцями, але не в силах була боронити свою незалежнiсть проти могутнiх галицько-волинських князiв. З творiв єпископа Туровського, Кирила (XII ст.), можна уявити, як високо стояла тодi культура Турова. Значення i багатство цього мiста пояснюється положенням його на давньому торговельному шляху з Києва до Балтицького моря; на ньому лежали Городнота Слуцьк. З iнших мiст можна згадати Пинськ, Случевськ, Клечеськ, Копиль, Степань, Дубровицю. ПЕРЕЯСЛАВСЬКА ЗЕМЛЯ Переяславське князiвство вiддiлив вiд Чернiгiвського Ярослав, який хотiв мати <пiд рукою> трете сильне князiвство. Довгий час Переяславське князiвство служило як переходовий ступiнь до Київського стола. Це, звичайно, не задовольняло переяславцiв, якi прагнули незалежного становища. М. Грушевський пiдкреслював, що були якiсь причини, якi пояснювали їх небажання знов об'єднатися з Чернiгiвщиною. Не бажали переяславцi мати князiв з династiї Київської: для них зручнiше було мати князiв з далекого Ростово-Сувдальського князiвства. Зокрема прихильнi переяславцi були до Юрiя Довгорукого та його нащадкiв. Вони використали боротьбу Мономаховичiв з Ольговичами й вiдокремилися вiд Київського князiвства пiд князюванням Глiба, сина Юрiя Довгорукого та Глiбового сина Володимира, який уславився вiдважною боротьбою з половцями, що мала для Переяславщини кардинальне значення. Смерть Володимира в 1187 роцi вiдзначив лiтопис теплими словами, вперше вживши назви Україна: <за ним Україна много постона>. Свої претенсiї завжди виступати iз своїм полком першим у походах проти половцiв пояснював вiн тим, що <князi русции дали бяхуть напредi їздити в Руской землi>. Внаслiдок постiйної боротьби з половцями вдалося Українi вiдбити частини втраченої в Х ст. територiї, i наприкiнцi XII ст. українська колонiзацiя знов просунулася до Ворскли. Серед колонiстiв були полоненi, було багато торкiв, печенiгiв Деякий час Переяслав був одним iз найвидатнiших мiст України. У договорах з греками 907 та 944 року його згадується в числi трьох мiст: Київ, Чернiгiв, Переяслав. За Всеволода та єпископа Єфрема в Переяславi споруджено кiлька церков, мури з церквою над брамою, громадськi лазнi за зразком царгородських та iншi будiвлi. В Никонiвському лiтопису е цiкавi матерiяли про дiяльнiсть Єфрема в Переяславi: <й врачеве, й болници всiм приходяшим безкiвмездно врачевание,тако же й в Милитинi в своем градi у строй, й по иньiм своим градом митрополитским, иже суть й со уездн, й с волостьми, й с сельi>. Можна вважати, що якась частина правди була в цьому оповiданнi, яке свiдчить про культурну дiяльнiсть митрополита Єфрема i загальний характер тогочасного Переяслава. Цiкаво, що лiтопис згадує два замки в Переяславi: княжий та єпископський i двi брами - княжу та єпископську. У Переяславському князiвствi життя було неспокiйне, i напади половцiв не сприяли творенню великого числа мiст, а тi, що були, пали переважно оборонний характер. ВОЛИНСЬКА ЗЕМЛЯ Волинь мала окремий характер i державнiсть її старша, нiж Київська, - з неї почалося об'єднання племен. До Київської держави приєднав її Володимир походами 981 та 993 рокiв. Це була велика, багата країна, розташована на торговельних шляхах до Захiдньої Европи. По смертi Ярослава перебувала Волинь деякий час у володiннi Iзяслава 1 та його нащадкiв, але вiд 1120-их рокiв перейшла до Мономаховичiв. Пiд час боротьби Iзяслава 11 за Київ Волинь була його вiйськовою та економiчною базою i залишалася в руках його синiв та внукiв. Волинь прагнула мати свого династiю i задовольшяiася Мономаховичами. На Волинi князь Мстислав II, у згодi з братом, встановив порядок переходу обох князiвств - Володимирського та Луцького - по простiй лiнiї, вiд батька до сива. . Волинська земля подiлилася на дрiбнi князiвства. Взагалi характеристичне, що її князi довгий час не обмежувалися iнтересами Волинi, а бiльше прагнули Київського стола. Велике значення для розвитку Волинi мало її географiчне положення, завдяки якому вона мало терпiла вiд половцiв. Проте, боротьба йшла з литовцями. Дуже жвавi зносини мала Волинь з Польщею, i внаслiдок посвоячення польських та волинських князiв поляки постiйно брали участь в життi Волинi. Волинська земля мала багато мiст, деякi з них, як Волинь над Бугом, були старими племiнними осередками. За 20 кiлометрiв вiд нього, наприкiнцi Х або на початку XI ст.; Володимир Великий заснував нове мiсто - Володимир, яке стало на довгий час осередком цiєї землi. Це мiсто було дуже велике, добре захищене валами з дерев'яними укрiпленнями iз стрiльницями - <скважинами>, з баштами-вежами. В мiстi була єпископська катедра, було багато пишних храмiв, вiд яких залишився величезний, оздоблений дорогими iконами, Успенський собор, бiльший, нiж київська св. Софiя, що його збудував у серединi XII ст. Мстислав Iзяславич, коли Волинь стала головною базою Мстиславичiв. Пiд цим собором йоховано кiлька князiв та єпископiв. У мiстi були мурованi свiтськi будинки, i воно справляло велике враження на чужинцiв. Угорський король у 1231 роцi казав, що <такого мiста не бачив i в нiмецьких країнах>. Володимир був значним осередком торгiвлi з Нiмеччиною, балканськими країнами, гримом. Знахiдки ювелiрних виробiв свiдчать за те, що вiн був i ремiсничим осередком. Тут знайдено мiж iншим цегли з <тризубом>. Великим мiстом був Луцьк (або Лучеськ). У XI ст. вiн був добре укрiплений, в XII ст. був столицею князiв Луцьких; рештки церков та мурованих будинкiв свiдчать, що це був значний осередок. Згадуються в лiтописах з XI ст. i iншi мiста - Бужськ, Дорогобуж, Белз, Берестя. Всi вони були значними стратегiчними та економiчними осередками. Червень над р. Гучвою, допливом Буга, одне з найстарiших мiст: лiтопис вiдзначає боротьбу Володимира за <червенськi городи> пiд 987 р. Червень грав ролю в дальшiй iсторiї боротьби України з Польщею. На Волинi досягла великого розвитку дружинно-боярська верства. Бояри мали тут великi земельнi володiння, а разом з тим i вплив на полiтику. Поруч з боярством здобула видатне становище мiська люднiсть. Уже в 1097 роцi вiче в Володимирi примусило князя Давида видати Ростиславичам трьох бояр, якi спричинилися до ослiплення Василька. РОМАН (1173-1205). На чолi Волинського князiвства один по одному стояли видатнi князi Мстиславичi: Iзяслав II, Мстислав II та син Мстислава - Роман, що був деякий час князем Новгорода, де користався великою пошаною. Повернувшись на Волинь, вiн повiв нову полiтику, спираючись не лише на боярство, а також i на мiську люднiсть. Вiн >- заволодiв Києвом, але, на вiдмiну вiд батька та дiда, туди не перейшов, а залишився на Волинi. Його бiльше вабила Галичина. ї Року 1188 Романа закликала люднiсть Галича, але через рiк вiн примушений був покинути те мiсто, бо там, за допомогою цiсаря Фрiдрiха 1, утвердився князь Володимир II. З того часу Роман не .припиняв стосункiв з люднiстю Галича, забезпечивши собi допомогу Польщi та Угорщини. Року 1199, пiсля смерти Володимира П, останнього князя з династiї Ростиславичiв, Роман здобув Галичину, об'єднавши Галицьке та Володимиро-Волинське князiвства. Внаслiдок цього єднання на заходi України з'явилася сильна полiтична органiзацiя. Нова держава мала багату економiчну основу: торговельнi шляхи на Захiд, на Балтицьке море, почасти - на Чорне море. Роман вiв боротьбу з сусiдами - литовськими племенами i поширив межi держави коштом литовцiв. РОСТОВО-СУЗДАЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ Ростово-Суздальська земля була територiєю фiнських племен: муроми, мерi i весi. У давнiх пам'ятках цю територiю мiж Окою i Волгою зветься <Залеською> землею. Причиною цiєї назви були непрогляднi лiси, якi вiдокремлювали Залеську землю вiд пiвдня. Ще в XII ст. Володимир Мономах з трудом пробирався крiзь цi лiси. Поволi просувалася слов'янська колонiзацiя, переважно новгородських адовенiв та кривичiв в землi фiнiв. Про немирний характер цiєї колонiзацiї свiдчать укрiплення-городища, якi доводилося брати силою, але врештi <слов'яни поглинули мерянську люднiсть>, - пише А. Насонов. Християнська культура ширилася ще повiльнiше, нiж колонiзацiя. Тодi, як на Українi вже давно затвердилося християнство, в Ростово-Суздальщинi ще панували поганськi вiрування. В XI ст. у Ростовi, на Чудському мiсцi, ще стояв кам'яний бовван Велеса, якому поклонялися мiсцевi мешканцi. Року 1024 лiтопис оповiдає, Що в Ростовi з'явився волхв з проповiддю проти християнства. У Залеськiй землi з довгих часiв були мiста - Ростов, Суздаль. Володимир призначив до Ростова Ярослава, а перевiвши його до Новгорода - посадив на мiсце Ярослава з Мурома Бориса. Можливо, першi князi обмежувалися в Ростовському князiвствi збором данини. Лише в 1151 роцi перестало воно платити данину. Лiтописець пише, що Борис, князь Ростовський, увесь час перебував у Києвi, при Володимировi. Не жили в Ростовi й Ярославовi сини. Дуже важливу характеристику Ростово-Суздальщинi дав московський iсторик В. Ключевський: <це була країна, яка лежала поза старою, корiнною Руссю i в XI ст. була скорше чужорiдною, нiж руською країною... тут мешкали - мурома, меря i весь.> Така була Ростово-Суздальська земля в XII ст., коли Володимир Мономах поставив там князем ще в дитячих роках (як бувало часто за тих часiв) Юрiя Довгорукого, який походив не вiд першого шлюбу Володимира з принцесою ?iтою, а вiд другого - з куманкою. Юрiй був першим вiдомим нам князем, який фактично перебував в Ростово-Суздальському князiвствi. Але й за його i пiсля нього для мiсцевої людности урядовцi князя, яких вiн приводив з України, залишалися ворожим елементом. Можливо так само ставилася люднiсть i до князя. <Суздальцi повставали проти своїх князiв за роздачу урядiв руським>; чужими були вони й в Києвi, де, пiсля смерти Юрiя Довгорукого, кияни почали нищити суздальських бояр. Юрiй Довгорукий намагався заволодiти великокнязiвським столом, хоч прав на це не мав, бо був сьомим сином Володимира Мономаха, при живих ще старших братах, а за ухвалою Любецького з'їзду права мав Iаяслав II, син старшого сина Володимира Мономаха - Мстислава 1. Однак, вiн не вiдривався вiд Суздальщини й багато зробив для її пiднесення. Цiкавi вiдомостi дав В. Татiщев на пiдставi лiтописiв, якi загинули: <Юрiй, - писав вiн - зачал строить в обпасти своей... многие града, теми же имени, как в Руси суть, хотя тем утолить печаль свою, что лишился великого княжения Русского, й начал те града населять в которне приходя множество болгар, мордвьi, венгров, кроме русских селились>. Цi слова пояснюють появу мiст - Переяслава, Прилук, Вишгорода, Галича, Звенигорода, Стародуба тощо; вони з'явилися не внаслiдок самовiльного перекоду людности тих мiст, а волею князя. Життя в Ростово-Суздальщинi було спокiйнiше, нiж на Русi. Половiв не руйнували Її, не терпiла вона так сильно вiд князiвських мiжусобиць, хоч iнодi втягувалася в них; було тут менше дрторичних традицiй, не було анi впливового вiча, анi старого боярства. Природа була бiднiша, сiльське господарство вимагало вперше працi. Органiзатором життя був князь, i влада його була необмежена. В походах проти половцiв суздальцi не брали участи. ТОрiй Довгорукий, не розриваючи з iдеєю великокнязiвства i iфагнучй заволодiти Києвом, <торкнутися золотокованого престола> Київського, врештi добився цього. АНДРЕЙ (1157-1174). Андрей, син Юрiя Довгорукого, мав iншi симпатiї й iншi полiтичнi погляди. <Вiн вирiс на Поводжу, i Русь-Україна з її довгою iсторiєю, виробленими формами життя була для нього чужа i несимпатична>, - писав М. Грушевський. Коли Юрiй посадив Андрея Вишгородi, звичайному мiстi для спадкоємцiв київських князiв, Андрей у 1155 роцi втiк звiдти до Суздальщини, забравши з собою (йiавну iкону Божої Матери, привезену з Вiзантiї. Вона стала вiдомою пiд назвою Володимирської, а пiзнiше була перенесена до Москви.> Андрей пояснював своє прагнення до Суздальщини тим, що в Українi точиться вiковiчна боротьба князiв, а в Суздалi - тихо. Цю <тишу> вiн забезпечив тим, що повиганяв своїх родичiв, а також впливових бояр свого батька i став <самовладцем>. Але все ж Суздаль здавався йому не досить покiрним, i вiн зробив столицею молоде мiсто - Володимир над Клязьмою, де зовсiм не було iсторичних традицiй, вiча, земської аристократiї. Андрей, намагаючись зрiвняти красою Володимир з Києвом, будував у ньому пишнi храми та iншi споруди. Пiзнiше перенiс вiн свою резиденi^ю до ще тихiшого мiста - Боголюбова пiд Володимиром, де творив мiцну, автократичну владу. Вiн намагався заснувати у Володимирi окрему митрополiю, щоб унезалежнити своє князiвство вiд Києва i в церковному вiдношеннi, але проти його намагань стали i патрiярх Царгородський, i митрополит Київський, i князi. Це мало фатальне значення: якби в XII ст. була встановлена окрема Володимиро-Суздальська митрополiя, дальша iсторiя Української Церкви пiшла б iншим шляхом. Пiсля того, як Андрееве вiйсько 8 березня 1169 року здобуло й зруйнувало Київ, Андрей мiг засiсти там на престолi, але Київ уже не приваблював його, i вiн посадив своїм намiсником брата Глiба, а сам залишився у Володимирi. Розгром Києва в 1169 роцi поклав межу в iсторiї України, став початком появи нового мiцного осередку - Володимира Суздальського, <великоросiйського>, який вступив у змагання за першенство з Україною. Не переходячи до Києва, Андрей старався пiдкорити своїй владi Україну, але зустрiв вiдсiч збоку українських князiв, якi перед лицем нового ворога гостро вiдчули свою окремiшнiсть вiд суздальцiв. Один з українських князiв, Мстислав II Iзяславич, вiдповiв на намагання Дндрея ставити князiв: <ти з такими словами до нас прислав, наче не до князя, а до пiдручного i простого чоловiка, то роби, що собi знаєш, i хай буде воля Божа>. Тут поставлено питання автономности, рiвноправности князiв, яку хотiв зламати суздальський <самовластець> i в Українi, i у себе на Суздальщинi. Вище вже оповiдалося про спiльний спротив українських князiв величезним силам Андрея в 1173 р" коли вiн збирав вiйська, щоб їх приборкати, але в 1174 роцi Андрея забили його ж таки двiрськi улюбленцi, <милостницi>, як називає їх лiтопис, якi не в станi були терпiти княжої самовладности та жорстокости. Смерть Андрея не змiнила становища. ВСЕВОЛОД - <ВЕЛИКЕ ГНIЗДО> (1177-). Всеволод, брат Андрея, не вiв вiйни з українськими князями, але так само, як Андрей, вважав себе в правi порядкувати українськими землями. Трагедiя народу була в тому, що деякi князi, в боротьбi мiж собою, зверталися до Всеволода з проханням дати те , або iнше князiвство. Наприклад, у 1179 роцi до нього звертаються переяславцi (найбiльше нетривке князiвство) з проханням призначити їм князя, i вiн призначив свого сина, Ярослава. Всеволод був дуже спритний i талановитий дипломат. Складними iнтригами вiн тримав князiв у покорi й нацьковував їх одного проти одного. Навiть далеке Галицьке князiвство не раз примушене було рахуватися з волею Всеволода. З XII ст. вже визначається характер Ростово-Суздальсько-Володимирського князiвства. Б. ?реков писав, що в дiяльностi Андрея Боголюбського вже можна завважити риси, що спорiднюють його з майбутнiми полiтичними дiячами Москви, яким вдалося зробити те, що було понад силу Андреевi. Москва досягла своїх успiхiв на новiй базi, яка ще не визрiла в XII столiттi. <Вчинок Андрея Боголюбського, - писав славетний iсторик Росiї XIX ст. С. Соловйов, - був подiєю надзвичайної ваги, подiєю, що дала новий напрям усiй iсторiї, вiд якої простелився новий шлях, що з нього розпочався новий порядок на Русi>. Таким чинок на територiї, вiддаленiй вiд центру Української держави, на базi не то не-українського, а навiть не-слов'янського народу, в ХП ст. закладено пiдвалини державної органiзацiї, яка поволi почала перебирати керiвну ролю в iсторiї України, її спадщину i навiть iм'я Руси, хоч жадних прав не мала нi на ту спадщину, нi ва iм'я Русь. Доказом цього служить термiнологiя ХI-ХII столiть, яка поняття <Русь> прикладала тiльки до України-Руси. ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ КИЇВСЬКОЇ РУСИ-УКРАЇНИ Київська держава, подiбно до iнших ранньо-середньовiчних держав, iснувала недовгий час. Протягом двох столiть (за життя Володимира до 1015 року) вiдокремилося Полоцьке князiвство; в серединi XII ст. вiдiйшли пiд проводом своїх династiй останнi землi, що входили як складовi частини України-Руси. З величезної держави Володимира та Ярослава залишилася тiльки Київщина з iї пригородами. Деякий час iснував титул Великого князя, але вiн щораз бiльше перетворювався на номiнальний; фактичної влади Великий князь не мав. Дуже показове щодо цього <спiвiснування> двох великих князiв: Святослава III, власне князя Києва, i Рюрика, князя над пригородами. Ч^с вiд часу з'являлися видатнi особистостi, якi намагалися пiднести авторитет Великого князя, як то робили Iзяслав II, Ростислав 1, але авторитет їх спирався на особистих вiдносинах з князями, на пошанi до них. Нi екзекутиви, нi реальної сили Великий князь не мав; не мав вiйська, не мав можливости примусити князiв виконувати свою волю, як це мiг робити Володимир Мономах i навiть Мстислав I, що позбавляли непокiрних -князiв князiвства i навiть засилали їх до Вiзантiї. Причин занепаду Київської Руси було багато. Перша з них - надто великi розмiри держави: вона була найбiльшою в Евроiгi i до складу iї входили не лише українцi, але й цiлий кон?льомерат народiв, об'єднаних владою спiльної династiї та Церкви. Осередком влади був Київ. Колосальнi простори мало залюднених земель утруднювали i так слабу комунiкацiю. Поки на чолi держави стояв могутнiй князь, як Володимир чи Ярослав, якi тримали в покорi своїх синiв, державне правлiння було бiльш-менш добре зорганiзоване. Але якщо князi корилися батьковiй волi, - хоч i тут ми бачили вияви непослуху збоку синiв Володимира - то волi старшого брата, дядька, а iнодi й племiнника вони спротивлялися. Мiцнiсть династiї захитувала численнiсть нащадкiв Ярослава та брак певних законiв престолонаслiддя -чи то по лiнiї брата за братом, чи по простiй - вiд батька до сива, - кожна змiна Великого князя викликала непорозумiння, боротьбу iчретсяденгiв; тодi, за виразом С. Томашiвського, <нiж був доповненням i коректором недостатнього права. Володимир уживав його проти Ярополка, Святополк та Ярослав - один проти одного; в ХП ст. точиться збройна боротьба за Київ Мономаховичiв з братаничами Мстисла-вичами, а далi - Мономаховичiв iз Святославичами. <Звiдки тобi наша отчизна? Ти не маєш нiчого до сеї сторони Днiпра>, дiставши Київ, - казав Ярослав Iзяславич, правнук Володимира Мономаха, Святославовi Всеволодовичевi Чернiгiвському, на тiй пiдставi, що Київ був його отчиною по Володимировi Мономаховi. Але той вiдповiдав: <Я не угрин, не лях, ми одного дiда внуки, скiльки тобi до нього, стiльки й менi>, себто - спадщина повинна належати однаково всiад нащадкам Ярослава. I дiйсно, якщо не на пiдставi права, то, широко використовуючи його <коректора> - збройну силу, Київ не раз захоплюють Свя-тославичi, хоч їх не любили кияни. Властивiстю лiнiї Святославичiв була солiдарнiсть у зовнiшнiх стосунках, яка робила їх значною силою. Сила Великого князя зменшується. Володимир Мономах мiг навазйГи каявевi <приходити, коли його покличуть>, Мстислав 1 мiг вiдiбрати Мiнськ у непокiрного князя, хоч Полоцьке князiвство було поза домом Ярославичiв, на наказ Ростислава 1 <совокупилося> 12 князiв i пiшли 1168 року проти половцiв - але все це були лише вийнятий. Великi князi мали силу, завдячуючи своїм особистим прикметам, своєму авторитетовi, пошанi до них iнших князiв. В цiлому ж авторитет великих князiв занепадав, вони не мали нi прибуткiв, анi вiйська, а залежали вiд згоди iнших князiв дати в потребi своє вiйсько. Дуже показовою була спроба в кiнцi XI ст. встановити коле-гiяльнiсть рiшень, скрiплених хресним цiлуванням на з'їздах князiв, снемах. Але вже перший, Любецький з'їзд 1в97 року не дав позитивних наслiдкiв. У серединi XII ст. снеми припинились, не ставши постiйною iнституцiєю федеративної держави. Одночасно з послабленням влади князя знов забирали голос вiча, орган переважно боярства та мiського купецтва, патрицiяту. Бували випадки, коли вiче скликав князь, бувало - збиралося воно само. Вiче втручалось у всi справи, ламало спадковi права князя, обирало любих йому осiб, вiдчиняло їм мiськi брами i <показувало путь> нелюбим. Перша зафiксована в iсторiї революцiя в Києвi вибухнула 1068 року, коли вiче обрало на Великого князя Всеслава, князя Полоцького, що не мав жадного права на київський стiл. Пiсля того бачимо рiшень вiча - в закликаннi Володимира Мономаха, в трагiчнiй iсторiї Iгоря 1146 р., в боротьбi Iзяслава з Юрiєм, в закликаннi Ярополка, Вячеслава, Мономаховичiв, смоленських i чернiгiвських князiв. З князями вiче укладало <ряд>, закрiплюючи його хресним цiлуванням. Вiче вирiшувало питання вiйни. Але воно ввесь час залишалося явищем випадковим, не набуло характеру державної Iнституцiї i не стало зародком парляменту, як було в той час в Англiї (<Велика хартiя вольностей> р. 1215) або в Угорщинi (<Золота булла> 1222 р.). Не досягли українськi вiча навiть рiвня розвитку вiча в Новгородi. Третьою ?рунтовною причиною занепаду Київської держави було роздрiблення ц. Почалося воно видiленням Полоцького князiвства в рiд Iзяслава, подiлом держави Володимира мiж Ярославом та Мстиславом. За цим пiшов розподiл держави Ярослава мiж синами. Пiсля всього того ввесь час спостерiгалось два процеси: намагання Великого князя київського об'єднати всi землi пiд своєю владою i прагнення окремих земель вiддiлитися i створити власнi держави, своїми династiями. Цю тенденцiю скрiпив Любецький з'їзд, внаслiдок чого велике князiвство дiлиться на численнi маленькi, бiднi князiвства, нездатнi до державного життя. Отже, перемагав династичний iнтерес, переконання, що кожен нащадок має право на спадщину. Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожiння: припинилися данини, що їх одержувала вона з рiзних частин, вiйсько, яке держава могла виставити, залежало вже вiд тих князiвств, на якi вона розпалася. А це вiйсько потрiбне було й для пiдтримки авторитету Великого князя, i для захисту границь. Водночас iз послабленням держави загострювалися мiжусобнi вiйни князiв за великокнязiвський стiл i мiж окремими князiвствами - за Київ та iншi мiста. <Слово о полку Iгоревiм> в мистецькiй формi передає трагедiю України, яку роздирали князiвськi <котори>, вкорочуючи життя <Дажбожих унукiв>. Трагедiєю мiжусобиць було ще й те, що князi часто закликали собi на допомогу половцiв. Половецькi напади стали постiйним явищем. З послабленням князiвств не було можливости органiзувати таких походiв, як їх органiзував Володимир Мономах, що загнав половцiв за <залiзнi ворота>, - на Кавказ, як Мстислав 1. Тож здебiльшого такi походи мали лише оборонний характер. Пiвденна частина Київщини, зокрема Переяславщини була стустошена. За 50 рокiв - з 1061 року - нараховується коло 50 великих половецьких нападiв, що обернули Посулля на пустелю i спричинили перенесення лiнiї заселення на пiвнiч. Половецькi кочовиська перетяли степи, якими проходили торговельнi шляхи до Чорного моря, i вiдрiзали Тьмутороканську Русь та ряд українських мiст. В серединi XII ст. кочовиська половцiв стояли на Орелi, на Самарi. У XII ст. значення сторожного посту на київському пограниччi набуває Канiв. Коли торговельнi каравани <гречникiв> або <залозникiв> iшли степами, князi з вiйськом уже стояли напоготовi пiд Каневом. Року 1166 Великий князь Ростислав зорганiзував похiд до того мiста з участю 12 князiв. Виходили князi з охороною навiть до Олепi'я. Року 1168 князь Мстислав знову з 12 князями ходив ще далi - до Орелi та Снопороду. Увага князiв до охорони караванiв свiдчить про те, яке велике мiсце належало торгiвлi в життi України. Але зовнiшня торгiвля України-Руси занепадала нелише внаслiдок захоплення степiв кочовиками. ПриЧIши були глибшi. На це впливали подiї свiтового значення: змiнився шлях з Вiзантiї та Малої Азiї до Европи. Першою причиною цього був договiр цiсаря Вiзантiйського Олексiя Комнена з Венецiєю року 1082, яким цiсар, за допомогу в вiйнi з Сiцiлiєю, дав дозвiл Венецiї торгувати без мита i мати свої порти на територiї Вiзантiйської iмперiї, внаслiдок чого Венецiя стала свiтовою торговельною державою. Дуже пошкодили транзитнiй торгiвлi України- Руси також хрестовi походи, якi вiдкрили для iталiйських, французьких, райнських мiст морський шлях на схiд, безпосередньо зв'язавши Захiдню Европу з Малою Азiєю, Вiзантiєю. З цього часу розцвiтають iталiйськi i нiмецькi мiста, головно над Райном, що засновують Райнський союз, Ганзу, який схоплює пiвнiчну Европу та Балтицьке узбережжя. З мiст, якi входили до складу України-Руси, втягуються в новий торговельний вир Новгород, Псков, Полоцьк, Смоленськ. Днiпрянська Україна залишається поза новим рухом, при чому найбiльше втрачає на тому Київ, убо- жiють його князi, боярство патрицiят. Золото, що вкривало банi київських храмiв, виблискує тепер на банях храму св. Марка в Венецiї, на палацах Канале ?ранде. Як сказано вище, протягом двох столiть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, якi заперечували права Києва на загальний провiд, i однi краще, iншi гiрше органiзували своє власне життя, як сувереннi держави. При тому вже в ХШ ст. виявляються прагнення до нових об'єднань, наприклад, Волинь об'єдналася з Галичиною та Турово-Пинською землею, Ростово-Суздальпфша - з Рязанською землею. Процес розпаду великої держави був властивий не тiльки Українi. Монархiя Карла Великого подiлилася на три частини - Iталiю, Францiю, Нiмеччину, а цi частини дiлилися на меншi. Европейськi держави вийшли з того подiлу обновленими, вiдродженими, але цього не сталося з Київською державою, бо якраз в часи iї найбiльшого ослаблення на неї чатував новий ворог - монгольськi орди, що дiстали у нас назву татар. Цi орди довершили занепад Київської держави, на тлi якої пiднiмалося Галицько-Волинське князiвство, що продовжило на сто рокiв iснування Української держави з новим полiтичним осередком на заходi, об'єднало всю Правобережну Україну i зберегло її iсторичнi традицiї. Органiзацiя Галицько-Волинського князiвства тим важливiша для iсторiї України, що вона протистала узурпацiї цiєї традицiї, цiєї берперервности української державности збоку нового Ростово-Суздальського князiвства, яке заявило претенсiю на керiвну ролю в Українськiй державi. ТАТАРСЬКА НАВАЛА Початок руху монгольських орд вийшов з басейну рiки Амуру. Десь коло 1000-го року вони почали творити окремi держави, а в серединi XII ст. Темуджiн об'єднав декiлька, монгольських племен на пiвнiчно-схiдньому краю Монголiї i в перших роких XIII ст. став її володарем. 1206 року курутлай - загальнi збори представникiв племен - проголосив його необмеженим володарем, i вiн прийняв iм'я Чiнгiзхана. Столицею нової могутньої держави став Каракорум. Звiдти монголи пiдбили Китай з Пекiном i сусiднi землi. 1219 року Чiнгiзхан розпочав вiйну з Ховарезмом (сучасний Туркестан), а звiдти пiшов на захiд. Найкращi воєначальники Чiнгiз- хана, Джебе i Су-бугай, перейшли пiвденне узбережжя Каспiйського моря, пiвнiчну Персiю, пiвденний Кавказ, розбили грузинське вiйсько i з'явилися в степах пiвнiчного Кавказу. Тут зустрiли їх сили половцiв, ясiв, косогiв та iнших кавказьких народiв. На Подоннi, в 1222 роцi, монголи розбили половцiв, при чому кiлькох ханiв було забито, а старий Котян, тесть Мстислава Галицького, з рештками половцiв вiдступив до Днiпра. Котян звернувся до Мстислава Галицького та до iнших українських князiв, прохаючи допомоги. У Києвi вiдбувся з'їзд князiв, на якому вирiшено допомогти половцям. В численному походi брали участь князi Київський, Чернiгiвський, Волинський, Галицький, Смоленський, Половецька орда, <вигонцi галицькi> з Галицького Пониззя. По дорозi прибуло до них кiлька посольств вiд монголiв, якi просили не втручатися у вiйну, бо, мовляв, на Русь вони не зазiхають. Князi не послухали. Над р. Калкою (р. Калець, бiля Марiю-поля), з причини браку дисциплiни та порядку в командуваннi, також втечi половцiв - українськi сили розбито, 6 князiв жорстоко закатовано, а з вiйська врятувалася ледве десята частина, - писав сучасник. Пiсля того монголи дiйшли до Днiпра й повернулися до Азiї. Минуло IЗ рокiв, i монголи знов щзийшли пiд проводом хана Бату (Батия). Вони пiднялись Волгою, сплюндрували Волзьку Болгарiю, а наступного року спустошили землю Мордви, Рязанську землю, Ростово-Суздальську, попалили мiста, села. Потiм Волгою спустилися до Чорноморських степiв i два роки добивали половцiй. Року 1939 татари знову прийшли в Україну, зруйнували Пере- яславщину, Чернiгiвщину i 6 грудня 1240 р., пiсля жорстокої облоги, здобули Київ, що його ревно боронив воєвода галицький,- князь Дмитро. Мiсто зруйновано, спустошено, пограбовано. Пишучи про це, лiтописець згадує киян, якi рятувалися в Десятиннiй церквi, на хорах, i згинули пiд їх руїнами, З Києва Бату пiшов на Волинь, здобув Колодяжин, Кам'янець. Данилiв та Кременець витримали облогу. Зате Володимир, Галич, а також <градьi многм, им же нiсть числа>, монголи зруйнували цiлковито. На початку 1241 року татарськi орди рушили на Польщу, зруйнували Люблин, Завихост, Сандомир, Кракiв, Вроцлав. Бiля Лi?нiца зустрiло їх велике вiйсько польське, пруських хрестоносцiв, лицарiв Шлезька, Моравiї, але всi вони були розбитi в квiтнi 1241 р. В Европi зчинилась панiка. Готувалися до оборони: Лїобек, Нюрнбер?, Тюрiнгiя, Прага, Оломуц, Брно. Татари розбив угорську армiю пiд Сайо, в 1242 роцi вступили у Хорватiю i зруйнували Загреб, Окремi загони Батиєвого вiйська спустошили сербськi та болгарськi землi. .Рух монгольських орд на захiд припинився 1241 року, коли Бату, дiставши повiдомлення про смерть великого хава Огодая (чи Огдая), поспiшно подався до Азiї. Але незабаром вiн повернувся до Європи. Внаслiдок смерти Огодая татарська орда роздiлилася, i Батий, дiставши незалежне становище, заснував Кипчакську, або Золоту орду над долiшньою Волгою, iз столицею Сараєм. У Захiднiй Европi iнiцiативу боротьби з монголами виявив папа Iнокентiй IV, обраний 1243 року. В 1245 роцi вiн скликав у Лiонi Вселенський собор, на якому поставив це питання. На соборi виступав руський єпископ, чи архиепископ Петро (мiсце, звiдки вiн прибув, залишається нез'ясованим), який докладно зиав татар, їх вiйськову тактику, численнiсть, навiть пляни. Це були першi правдивi вiдомостi, що їх Европа дiстала про тих напасникiв. Дещо мiг додати празький єпископ Микола, який був свiдком нищення своєї країни монголами. Собор ухвалив закликати всiх християн до боротьби: будувати фортецi, засiки, копати рови на шляхах, якими вороги можуть посуватися, жертвувати грошi. Органiзацiю оборони взяла на себе папська курiя. Перед збройною боротьбою Iнокентiй IV пробував мирно розв'язати проблему, нахиливши монголiв до християнства. Для того вiн вiдрядив, ще до скликання собору, три посольства: одно через Сирiю, друге через Грузiю i третє, очолене францiсканцем Iваном П'яно (або Пляно) де Карпiнi - через Чехiю, Польщу та Україну. Основної мети - навернення монголiв на християнство - посольства не досягли, але привезли iнформацiї про їх побут, релiгiю, а головне - iмперiялiстичнi пляни. Завдяки добрiй органiзацiї Золота орда мала могутню силу. На її чолi стояв, хан з необмеженою владою, оточений родовою аристократiєю. Старе уявлення про примiтивнiсть татарської орди доводиться сильно змiнити. Навпаки - вона була дуже складною органiзацiєю, яка забезпечувала мiлiтарний успiх, i вiдзначалась високою технiкою, утримання величезних мас вiйська, що при портативностi провiянту, дозволяла робити великi переходи. Десяткова система вiйська (кожнi 10 воякiв становили одиницю, десять таких десяткiв - сотню, десять сотень - тисячу, десять тисяч - <тьму> на чолi з воєводою) забезпечувала службу та вiдповiдальнiсть перед ханом. У часи, коли переписiв населення ще не знали, татари вже вели його облiк, бодай приблизний, i це давало їм можливiсть дуже швидко використовувати всi матерiяльнi можливостi, що їх мала країна. Монгольський рух на захiд мав найширiш iмперiядiстичнi пляни. Згiдно з досить добре опрацьованою державно-правною теорiєю, монгольськi хани хотiли пiдкорити увесь свiт iгiд свою владу, як представникiв єдиного Бога. Всi володарi, що визнають владу хана, казали вони, стануть його васалями, а хто не визнає - буде забитий, а його землi - сплюндрованi. Монголи ставилися толерантно до християнської релiгiї, навiть з пошаною до Церкви. Духовенство було звiльнене вiд данини. Як свiдчив посол папи Iнокентiя до монголiв, де Пляно-Карiгiнi, в самiй столицi великого хана Гаюка - Каракорумi - вiдправляли службу Божу за обрядом Грецької Церкви. Наприкiнцi ХПI ст. в ордi був окремий єпископ Сарайський. Татарське панування, або , як називали його на -Гусi, виявлялося головним чином у двох формах. Поперше - татари стали видавати князям <ярлики>-грамоти на князювання. Для цього вони викликали князiв до Золотої орди i, залежно вiд довiр'я, яке викликав той чи iнший князь у хана, вiд розмiру подарункiв, видавали <ярлик>, не рахуючись анi з його правами на престол, анi з бажанням народу. Таке замiщення князiвських столiв вiдкривало широкий простiр для доносiв, пiдкупiв, iнтри? i всякого роду злочинiв. Звичайно, князь, що дiстав стiл <ласкою> хана, не потребував пiдтримки людности i не прислухався до голосу громади. Подорож до орди була часто небезпечною для князя, i кiлька їх загинули - забитi або отруєнi. Забитий був князь Чернiгiвський Михайло, який вiдмовився поклонитися образам ханiв. Це був перший мученик татар. Взагалi вiд князiв вимагали виконання прини- жуючих обрядiв. Князi повиннi були негайно з'являтися на виклик хана, виступати з вiйськом на допомогу йому в походах. Другою формою була данина, якою обкладено всю люднiсть. Спочатку данину збирали татарськi урядовцi-баскаки, а згодом поклали вiдповiдальнiсть за сплату її на князiв. Таким чином перетворено Україну на провiнцiю, яка повинна була забезпечувати татар усiм потрiбним. Питання про татарську навалу й долю української людности, на територiї якої татари простягли своє , належить до одного з найбiльш спiрних в iсторiї України. Довгий час в росiйськiй, польськiй i навiть в українськiй iсторiографiї панувгла версiя про повне запустiння України пiсля татарської навали. Нiбито всi мiста були зруйнованi, села попаленi, а населення втекло - переважно на Суздальщину. Таким чином встановлювано <переємнiсть> - наступнiсть Суздальщини, а за нею Московщини вiд України, мовляв, не лише князiвська династiя, а навiть люднiсть прийшла з України. Першу пiдставу для цього подали лiтописи, якi в сильних виразах описували спустошення України (<учиниша землю пусту>; <в мiстi не зосталося живої душi>; <держава Київська нi во що обратиша>). Не зважаючи на те, що в рiзних джерелах, як i ранiше, згадується i мiста, i люднiсть України, стара польська i росiйська iсторiографiя прийняли на вiру цi гiперболiчнi вислови лiтописiв. У серединi XIX ст. польський iсторiограф М. Грабовський доводив, що спустошену Україну залюднило польське селянство. М. Максимович подав суттєву критику цiєї теорiї. В росiйськiй iсторiографiї довгий час панувала теорiя запустiння України й мiграцiї людности на пiвнiч. В. Ключевський наприкiнцi XIX ст. писав, що <Поднiпров'я на довгi часи стало пустелею з бiдними рештками давньої людности>, бо, мовляв, основна її маса емiгрувала на захiд - до Галичини та на пiвнiч - до Суздальщини. З'являються теорiї, автори яких намагаються довести, що Україна за великокнязiвської доби була залюдненi великоросами, якi по татарськiй навалi перейшли на Суздальщину, а поднiпрянськi землi колонiзували українцi з Галичини. Цю теорiю на початку XX ст. вiдновив академiк О. Соболевський. М. Грушевський не припускав можливосте повного спустошення України. Вiн гадав, що люднiсть пiвденної України ще пiд час половецьких нападiв призвичаїлась рятуватися вiд ворога у лiсах, ярах, болотах та печерах i, коли минала небезпека, верталася додому й вiдкопувала закоиане добро. Жадних пiдстав вважати, що люднiсть України тiкала на Суздальщину - нема. Iнша справа - емiграцiя боярства: воно мало для цього пiдстави вже в XII ст. у зв'язку з занепадом державного життя в Українi i розкладом дружинного устрою та даiрського життя. Могли емiгрувати - духовенство, яромисловцi, купецтво, але сiльська маса не мала для цього пiдстав. Тож нема сумнiву, що дотатарська лiоднiсть задержалася в лiсовiй смузi - в полянсько-деревлянському та сiверському Полiссi. Там не було жадної небезпеки i там в народiв збереглися дiяяектологiчнi прикмети дотатарських часiв. В пiвденiгiй частинi України, яка найбiльше потерпiла вiд татур, залишились топографiчнi i хореографiчнi назви дотатарських часiв, а це свiдчить, що змiни населення не було. Татари, ировадячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували для цього сiльськi маси. Багато було випадкiв, коли вони переводили сiльську люднiсть безпосередньо пiд свою владу, доручаючи їй <сiяти пшеницю та просо>. Таким чином постали так званi <татарськi села> i <татарськi люди>. На ?рунтi порiвняльної забезпечности <татарських людей> та <татарських сiл> в Українi почався антикнязiвський рух: опинившись без князя та його урядовцiв, деякi села цiлком задовольнялися своїм становищем - залежнiстю безпосередньо вiд татар i працею на їхнi замовлення. Найсильнiшим був цей рух на Захiднiй Українi, зокрема у так званих полоховцях: так називали населення мiж рр. Богом та Случчю. Питання про болоховцiв належить до не зовсiм з'ясованих, хоч викликало воно значну лiтературу. М. Грушевський вважав болоховцiв за промисловцiв, якi вiдiрвалися вiд осель i займалися <уходництвом>: рибальством, ловецтвом. Мали вони свої мiста: Деревич, Губин, Кобядь, Кудин, Городець, Дожський. То була стара українська люднiсть, можливо з домiшкою чорноклобукiв. Мали своїх князiв, але з Володимирової династiї. З приходом татар вони добровiльно перейшли пiд зверхнiсть їх. <Татарськi люди> творили автономнi громади, якi нагадували громади до-князiвських часiв. Татари навiть не призначали до їх сiл своїх постiйних урядовцiв. Прiле було становище боярства та купецтва: посол папи Iнокентiя IV де Пляно- Карпiнi в 1245-46 рр. писав, що татари <визначних i старших нiколи не милують>. Перебiльшено уявлення про повний розгром мiст. Пляно-Карпiнi застав у Києвi бояр, тисяцького. Звичайно, мiсто зазвало багато руйнацiї, але навiть церкви не всi були знищевi. Той же Пляно-Карпiнi писав, що з ним їхали до Києва купцi з Царгороду, Польщi, Австрiї, Францiї, з Генуї, Пiзи, Венецiї. З цього видно, що навiть зовнiшня торгiвля Києва не зовсiм припинилась. Не були знищенi цiлком i iншi мiста, якi дуже потерпiли вiд татар: Чернiгiв, Володимир-Волинський, Галич - залишились столицями князiвств. Не знищений був дорешти й Переяслав, бо згадується його в лiтопису 1245 року. Звичайно, не можна навiть приблизно встановити, скiльки люду загинуло вiд татарської навали. Тому цiкава кожна спроба визначити це число. У 1286 р. Галицький князь Лев наказав иеревести обчислення жертв татарської навали в Галичинi: обчислено дванадцять з половиною тисяч чоловiка. Проте, року 1093 у Києвi на рiзнi хвороби померло так багато люду, що з Пилипового дня (мабуть, 14 листопада) до м'ясопусту продано понад сiм тисяч корст (трун). А скiльки поховано без трун? Татари зайняли степи й вiдрiзали пiвденнi українськi поселення. Вiдрiзано Тьмуторокань, мiста Шарувань та Сугров. У зв'язку з татарською навалою 1223 року згадується <вродникiв>. Так, очевидно, називали українське населення, вiдiрване вiд України половецькими ордами. Вони не мали постiйної оселi, на що вказує сама назва Їх, але зберiгали християнство. В 1223 роцi вони брали участь в битвi над Калкою. Спочатку їх отаман, Пласконя, цiлував хрест князям, що буде допомагати їм, а потiм зрадив i видав князiв татарам. У низцi захiдньоевропейських джерел - в листах папи Григорiя 1227 року i Угорського короля Бели IV 1264 ^оку - згадується країну <Бродинiю> на схiд вiд Київської Руси. Доля Київського князiвства пiсля татарської навали неясна. Перед навалою Київ дiстав був Данило, князь Галицький, але не залишився там, а призначив замiсть себе воєводу Дмитра. В 1241-1246 роках ним знов володiв Михайло з Чернiгiвської династiї, що був Київським князем ранiше. В 1246 роцi князем Київським став, з ласки хана, Ярослав Суздальський, але Київ уже не приваблював, i Ярослав призначив туди свого намiсника. Того ж 1246 року Ярослав помер, як казали, вiд отрути, вертаючись з Монголiї, вiд великого хана Гаюка. <Ярлик> на Київ та <Руську землю> дiстав Ярославiв син, Олександер, але до Києва не поїхав, а залишився в Новгородi i здобув <ярлик> на Володимир. <Київ. . . вийшов з-iгiд впасти князiв старої династiї, - писав М. Грушевський. - Його iсторiя як полiтичного центру, а потiм як одного з центрiв в землях старої Руської держави та вогнища князiвсько-дружинного устрою закiнчилася вповнi.> М. Грушевський вважав, що з того часу на Київщинi не було князiв, а перебувала вона безпосередньо пiд владою татар. Правили в Києвi та пригородах <старцi градськi> пiд зверхнiстю татар. Можливо, такi ж умови склалися на Переяславщинi. Київщина та Переяславщина розклалися на дрiбнi мiськi громади, якi жили без князiв. Пiсля татарської навали на Чернiгiвщинi залишилися князi старої династiї. Рiд їх розростався, князiвства дрiбнiшали i втрачали полiтичне значення. Сумним явищем для України був переїзд до Суздальщини Київського митрополита. Звичайно, митрополитам тяжко стало жити в Києвi, який утратив значення столицi, резиденцiї великого князя. У 1250 роцi митрополит Кирил, галичанин з походження приїхав до Києва на митрополичу катедру, але жив там мало: вiн мандрував то в Чернiгiв, то в Рязань, то у Володимир-над-Клязьмою, в 1251 р. - в Новгород, а в 1252 р. - знов у Володимир, потiм у Київ i знов - у Володимир. Найдовше жив у Володимирi, хоч зберiгав титул митрополита Київського. Наступиик Кирила, митрополит Максим, у 1299 або 1300 р. перейшов до Володимира, а незабаром до Москви, куди перенесено державний осередок Суздальщини. В офiцiйних патрiярших актах, якi легалiзували перенесення митрополичого осiдку до Володимира та Москви, мотивується це так: <з огляду на те, що Київ дуже потерпiв вiд замiшань та непорядкiв теперiшнiх часiв i тяжкого натиску сусiднiх аляманiв (!?), так що прийшов до нужденного упадку, зверхнi пастирi Руси, не маючи такої єпархiї, яка б iи належала, а далеко незначнiшу, нiж давнiше, аж їм не ставало способiв удержання> . . . 3 цього видно, що головна причина переїзду до Москви митрополитiв київських була матерiяльного характеру; можливо, що чисельно паства не поменшала, але якiсно склад її змiнився; не стало великого князя, заможних бояр, мiського патрицiяту. До того й митрополит Олексiй, що подав цi вiдомостi Царгородському патрiарховi, був москвич з роду. Занепад князiвсько-дружинного життя, емiграцiя боярської, патрицiянської верхiвки та вищої церковної iєрархiї до Суздальщини тяжко вiдбилися на культурному життi Києва: слабшали елементи, якi давали стимул для розвитку мистецтва, лiтератури, культури. Аналогiчне явище спостерiгалось на Чернiгiвщинi, де убожiли князi, бояри через дрiбнення удiлiв i татарську данину, яка лягала на них важким тягарем. Iншi умови склалися в Ростово-Суздальськiй землi. Ярослав Всеволодович, великий князь Київський та Володимиро-Суздальський, перший поїхав до Бату негайно пiсля повороту його з Угорщини в 1242 р., або на початку 1243 року. Лiтописець каже, що Бату поставив його старшим над усiма князями. Можливо, незадоволенi з того iншi суздальськi князi також почали їздити до Бату по <ярлики>. Року 1246 Ярослава отруїли. Пiсля його смерти спадщину подiлено за ханськими грамотами: Олександер (згодом Невсьвзiй) дiстав Київ i <землю руську>, себто Київщину; Андрей-Володимир. Олександер не поїхав до Києва i повернувся до Новгорода; року 1252 йому вдалося, за допомогою татар, вiдбити у Андрея Володимир. Київ - взагалi Україна - на довгий час - до XVI ст. - виходить з поля iнтересiв пiвнiчних, Володимирських князiв; їх iнтереси обмежуються пiвнiчними землями. На пiвночi творилися зовсiм iншi умови життя. В. Ключевський пiдкреслює, що суздальськi князi вiдрiзнялися вiд українських: там вiча, багатi, могутнi мiста закликали князя, укладали з ним <ряд>. На Суздальщинi князь, починаючи з Андрея, закликав населення i був повним господарем землi, був <власником свого удiлу>. Татарське уточнило цi взаємовiдносини князя та населення; князi перестали почувати себе суверенами i визнали себе пiдданими татар, дiставши вiд них повну, необмежену владу над своїми пiдданими. ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИМ КНЯЗIВСТВОМ РОМАН (1199-1205). Пiсля смерти Володимира II i припинення роду Ростиславичiв, року 1199 Роман дiстав нарештi Галичину. Протягом тих десятьох рокiв, коли сидав у Галичинi Володимир II, вiн добре пiдготував собi ?рунт: у Польщi пiдтримав Казiмiровичiв у боротьбi з Мешком, в Угорщинi пiдтримав короля Андрея 11 проти його брата, так забезпечивши нейтралiтет Польщi та Угорщини. Тяжке було становище з ворожою до нього боярською партiєю, але вiн поборов її. Спроба тестя Рюрикв вiдiбрати Галичину закiнчилася повною поразкою: Роман вiдобрав у Рюрика Київщину й Київ. Роман спочатку обмежився тим, що залишив у Києвi залежного вiд себе князя Iнгвара, а коли Рюрик, скориставшись з його вiдсутности, знову повернув собi Київ, Роман постриг у ченцi i Рюрика, i його дружину, i дочку Предславу, з якою перед тим розлучився. Цим разом вiн посадив князем Рюрикового сина Ростислава, одруженого з дочкою Всеволода Володимиро-Суздальського. До Києва сам не перейшов, i обмежився тим, що був фактичним господарем Правобiчної України, завдяки дипломатичним заходам, поставивши себе на становище рiвне з Всеволодом. Так над Києвом пiднеслися два полiтичнi центри: Галицько-Волинський та Володимиро-Суздальський. <По свiжiм опануванню Галичини; - писав М. Грушевський, - що видвигнуло Романа на перше мiсце мiж українськими князями, цi київськi вiйни 1201-1204 рокiв були новим трiiомфом Романа, що зробили його зверхником українських земель>. Є неясна вказiвка, що до Романа приходило посольство вiд папи Iнокентiя ПI, пропонуючи йому королiвську корону, але вiн вiдмовився вiд неї. Це оповiдання М. Грушевський i новiтнiй дослiдник Г. Лужницький вважають за ле?едду. Можливо, в цьому епiзодi з посольством папи вiдбилися стосунки Романа з Гогенштавфенами, з представником їх королем Филипом IV; папа був на боцi Вельфiв, противникiв цiсарської партiї Гогенштавфенiв. У Галичинi Роман вже мав твердий ?рунт: мiщанство, на яке вiн мiг спиратися в боротьбi з боярством. Багатьох бояр та вождя цiй партiї Кормильчина Роман виселив з Галичини. Так в особi Романа на галицькому престолi з'явився правитель вового типу, який, прагнучи створити мiцну державу, спирався на середнi шари суспiльства - на мiщан. Це явище не нове, через дього пройшли всi держави Захiдньої Европи на шляху до створеная держави з абсолютною владою. Лiтописець пише, що Роман, не зважаючи на свою суворiсть, мав дуже велику популярнiсть в народi. Лiтописець називає його <самовладцем, царем нашим i всiєї України>. Вiзантiя визнавала Романа князем (iетоп), а його противника Рюрика - лише правителем (йiероп) Києва. Дiйсно, Роман став могутнiм володарем величезної держави, до якої приєднав всi українськi землi на Правобережжi - вiд Карпат до Днiпра. Галицько-Волинська держава пiд проводом люблених на Волинi князiв iз старшої лiнiї Мономаховичiв, природно стала спадкоємицею Київської держави, з якою в'язала її не лише генеалогiя князiв, але й нацiональний склад населення, i спiльна iсторична традицiя. Об'єднання галицько-волинських земель проф. С. Томашiвський назвав <першою українською державою>: в Київськiй державi вiн бачив значний чужорiдний елемент, якого не було в українськiй захiднiй державi. Року 1205 Роман пiшов походом на захiд. Мета цього походу не з'ясована: йшов вiн на допомогу Филиповi IV, до Саксонiї, або мав порахунки з Лешком Кракiвським - залишається неясним. Бiля Завихоста, над Вислою, вiн був забитий. Смерть Романа, який мав вiд другої жiнки двох синiв: Данила 3-ох рокiв та Василька 1-го року, була величезною катастрофою для України. Почалася 40-рiчна боротьба за престол, в якiй сусiди розривали державу на шматки. Ця доба - 1205- 1246 рр. - надзвичайно важлива й цiкава для зрозумiння загальних умов Галицько-Волинського князiвства. Подiї йшли одна за одною з надзвичайною швидкiстю. Не раз здавалося, що вони суперечать одна однiй, i мав слушнiсть iсторик Галичини Зубрицький, пишучи: <здзужится голова при сего рода смешании й запутаности дел, проистествий, огнощений й лиц... хаотическое замешательство, беспорядочное шатаниє й смутность>. ДАНИЛО (1205-1264) ТА ВАСИЛЬКО (1206-1269). Пiсля смерти Романа, вдова його, енергiйна, молода Ганна, <княгиня Романовая>, як ц називався лiтопис, вiдразу, звернулася по протекцiю до Андрея П Угорського, який спровадив до Галичини залогу, а сам став iменуватися <королем Галича та Володимерiї>. В Галичi почався ворожий Даниловi рух: повернулися бояри, що їх вислав був Роман, i стали закликати до Галичини князiв Iгоровичiв, синiв Iгоря, героя <Слова о полку Iгоревiм>, та Євпраксiї, дочки Ярослава Осьмомисла. Княгиня Ганна втекла з Галичини на Волинь, де були надiйнiшi бояри. Але й з Волинi довелося їй тiкати з дiтьми до Кракова, до Лепiка. Малого Данила взяв Андрiй II. Року 1209 прийшли до Лешка посли з Берестя просити <вiдпустити на княження Ганну з Васильком>. Так почалася реставрацiя Романовичiв на Волинi. Ганна дiставала мiсто за мiстом, iв 1214 роцi привернула собi Володимир, не зважаючи на спротив деяких волинських князiв. У Галичинi точилася запекла боротьба. Партiя бояр, прихильних до Угорщини, закликали знов угрiв, i Iгоровичi втекли. Але нова угорська окупацiя зродила незадоволення, i прихильники Iгоровичiв знову закликали їх. 1211 року брати повернулися до Галичини i почали розправу за <зраду>, стративши понад 500 бояр. Тодi бояри згадали про Данила i звернулися до Андрея II з проханням дати його їм. З угорським вiйськом та волинськими боярами малого Данила привезли до Галича й <посадили на стол>. Туди ж прибула й Ганна. Угорськi вiйська взяли в полон двох Iгоровичiв. Ненависть до них галицьких бояр була така велика, що вони викупили їх в угрiв i повiсили. Проте, князювання Данила було недовге: мати його хотiла правити за нього, але бояри не для того прикликали Данила. Почався конфлiкт, i Ганна знову втекла з синами. В Галичинi, пiсля ряду змiн, <вокняжився> боярин Володислав Кормильчич - факт єдиний в iсторiї України. Ця узурпацiя обурила князiв. Лешко та Андрей II, замiсть боронити iнтереси Романовичiв, вирiшили подiлити Волинь та Галичину. У 1215 р. в Спишi вони домовились одружити Леiпкову дочку Соломонiю з сином Андрея II Коломона й передати їм Галичину. Значну частину Волинi - пiвденне Побужжя, Берестейщину, пiвнiчну частину Червенської землi, а також захiдню Галичину - брав Лєшко, Романовичам залишали тiльки Володимир з волостю. Союз був немiцний, сватц посварилися, i Лєшко, використавши незадоволення в Галичинi угорською окупацiєю, в 1218 роцi закликав свого родича, Мстислава Удатного, з лiнiї смоленських Мономаховичiв, князя Новгородського, посiсти Галицький престол. Мстислав легко захопив Галич. Данило не заперечував, хоч.це було проти його iнтересiв. Вiн незабаром одружився з дочкою Мстислава. В цьому тяжкому для Захiдньої України перiодi треба вiдзначити дiяльнiсть кола осiб, якi зберегли спадщину Романа для його синiв. Це - княгиня <Романовая Ганна>, жiнка, що мало притягала до себе увагу дослiдникiв. Протягом 14 рокiв вона з незвичайною енергiєю дбала за збереження синiвських прав, укладала союзи з Лешком та Андресм Угорським, вела боротьбу з ворохобним боярством Галичини, рятувала синiв, тiкаючи з ними з Володимира i Галича. В iсторiї України багато видатних, героїчних жiнок, але серед них одне з перших мiсць належить <Романовiй Ганнi>. Походження її невiдоме; однi вважали її родичкою Вiзантiйського цiсаря, iншi - родичкою Андрея II, бо лiтопис називає її його <ятров'ю>. Але треба гадати, що вона походила з волинського боярства або дрiбних князiв; вона почувала себе <вдома> серед розбурханого боярського моря й мала серед волинських бояр вiдданих їй та її синам людей. Друга дуже важлива риса цiєї доби - це непохитна вiдданiсть волинського боярства княжатам; тiльки завдяки їй, завдяки саможертовнiй дiяльностi значного кола бояр вдалося зберегти для них Волинь. Протягом 40 рокiв Волинь залишалася постiйною базою Романовичiв: там перебував пiд доглядом бояр найменший з кня- жат, Василько, там рятувався Данило пiсля катастроф у Галичi, волинське вiйсько ходило рятувати ситуацiю в Галичинi й накладало головами за визволення Галича вiд угрiв. Лiтопис пояснює успiхи Даниловi тим, що його пiдтримували <бояре велиции отця его>. Характеристичний такий факт. Лапко вiддав князевi Олександровi Белз, яким чотири роки володiв Василько. Тодi всi белзькi бояри перейшли з Васильком до Кам'янця (Волинського), коли з цiлої спадщини Романа залишилася йому ця маленька волость. Утримати Галичину було для Мстислава тяжче, нiж заволодiти нею. Почалася восьмирiчна боротьба iз змiнним успiхом мiж Мстиславом i Андресм II, в якiй активну участь брали галицькi бояри угорської орiєнтацiї, їх вплив на Мстислава був такий, що М. Грушевський назвав цього князя <безрадним знаряддям в їх руках>. З їх намови Мстислав вiддав свою дочку за угорського королевича Андрея i визначив йому Перемишль, а 1227 року зрiкся престола на його користь. Незабаром Мстислав помер. В момент смерти Мстислава Романовичi мали великi досягнення: Данило вiдiбрав у Лєпiка Берестейщину, яку вiддав Васильковi, Забузькi землi (Холмщина), володiв Луцькою землею з Пересопницею, таким чином брати володiли майже всiєю Волинню, при чому дiяли завжди спiльно наче спiвправителi. Данило був еправжшм <паном становища>. Але заволодiти Галичиною було для нього не легко, бо ввесь час вiн мав проти себе опозицiю галицьких бояр, якi волiли мати угорських королiв, нiж Данила. Проте, вiн спирався на мiське населення, яке завжди пiдтримувало його. <Це володар наш, Богом даний>, - вiтали його мiщани Галича 1238 року. Вiн провiв реформу у вiйськовiй справi, зорганiзувавши полки з мiщан та селян, переважно пiшi, якi не раз забезпечували йому перемогу. Данило вiв дуже обережну полiтику супроти сусiдiв, шукаючи з ними зв'язкiв. Року 1227, по смертi Лешка, взаємини Волинi та Малої Польщi змiнились. Кракiвський князь пiд час дитинства Романовичiв розпоряджався Волинню. Пiсля смерти Лешка почалася боротьба польських князiв за кракiвський стiл, i Данило у вiйнi за цей стiл виступав на допомогу Конрадовi Мазовецькому. Вiн ходив з ним аж до Калiша, i лiтопис згадує, що нiхто з українських князiв пiсля Володимира Святого не заходив так глибоко <в землю Лядську>. В той же час Данило уклав союз з Литвою, яка почала виступати на iсторичнiй сценi, i Поморським князем Сватополком, за якого вiн видав свою сестру Соломiю. З 1230 року починається боротьба Данила за Галичину. В нiй активно виступали знатнi галицькi бояри, якi пiдтримували угрiв. .Фортецею цього боярства був Перемишль. Смерть королевина Андрея та Андрея 11 мало змiнили справи. Хоч новий король Беля IV не виявляв iнтересу до Галичини, а Даяидiо, прагнучи миру, навiть пiддався був iгiд його протекцiю, вiн пiдтримав кандидатуру Михайла Чернiгiвського на Галицький престол. Протягом чотирьох рокiв боровся Данило з Михайлом та його сином Ростиславом. Ще тяжча справа була з галицькими боярами, якi пiдтримували чернiгiвських князiв. До боярської партiї належали й три єпископи. Проте, ввесь час Данило знаходив пiдтримку в мiському населеннi Галича та Перемишля. В цiй боротьбi брали участь Литва, Угорщина, Польща (Мазовiя), Австрiя, Пруський орден хрестоносцiв, який на початку XIII ст. оселився на Балтицьвому узбережжi. Нарештi в 1238 роцi галицьке мiщанство - <мужi градськi> - всупереч бажанням <двiрського> Григорiя Васильовича та єпископа Галицького Артемiя, вiдчинили браму перед Данилом. Князь Ростислав втiк до Угорщини. На цьому не закiнчилася боротьба, Тимчасова перемога в Галичинi дала можливiсть Даниловi звернути увагу на схiд: 1239 року вiн заволодiв Києвом, але не став мешкати в старiй столицi Української держави, а призначив до неї боярина Дмитра. Пiсля того ще п'ять рокiв минуло в боротьбi Данила за Галичину з Ростиславом, за яким стояла Угорщина. Тiльки рiшуча перемога Данила влiтку 1245 року пiд Ярославом, де розбито вiйська угорськi, Ростислава та прихильних до нього бояр, поклала кiнець 40-лiтнiй вiйнi Романовичiв за спадщину, вiйнi за звiльнення Захiдньої України - Волинi та Галичини вiд чужинцiв. Перемога пiд Ярославом розв'язала руки Даниловi й дала йому змогу присвятити увагу внутрiшнiм справам. Вiн провiв глибокi реформи в усiх галузях життя. Супроти <коромольного> боярства вiн перейшов до каральних дiй: багатьох стратив, у багатьох сконфiскував землi, якi роздав новому, служилому боярству. За Данила спiшно збудовано низку нових мiст, населення яких разом iз служилим боярством стало пiдпорою князя. Звернено також увагу на положення смердiв, на їх засяг обов'язкiв супроти бояр. Реформаторська дiяльнiсть Данила була перервана новим лихом: рухом татар на захiд. На початку 1241 року татари здобули Колодяжин, Кам'янець, Данилiв, Крем'янець, Галич, Володимир, i посунули далi на захiд. 1242 року, довiдавшись про смерть великого хана Угедея, вони повернули на схiд. Отаборившись над Волгою, татари почали викликати до Золотої Орди князiв, щоб затверджувати їх на князiвствах. Першим у 1242 чи на початку 1243 року поїхав Ярослав, князь Володимиро-Суздальський. За ним вирушили князi пiвнiчнi в 1244, 1245 роках. У 1246 роцi майже одночасно виїхали Михайло Чернiгiвський та Данило. До Данила звернулися татари з вимогою: <Вiддай Галич!> Можливо, хтось iз князiв просив Галич у татар. Становище Данила було тяжке, бо вiн не мiг вступати в боротьбу з татарами, якщо за ними стояли Ростислав з уграми, а головне - боярська опозицiя. Данило дiстав вiд татар пiдтвердження прав на все князiвство, але мусiв визнати себе <мирником> - союзником, татарським ва-салем, пiдпоручником хана. Порiвнюючи з iншими князями, прийняли його <милостиво>, але почуття образи було глибоке i у князя, i в усiх пiдданих. <О, злiше зла честь татарська!>, - резюмував цi переживання лiтописець. Дiйсно, щойно закiнчив Данило 40-лiтню боротьбу за об'єднання Романової держави блискучою перемогою, як мусiв визнати себе ханським <холопом>. Усе життя тепер присвячує вiн пiдготовi до нової боротьби - за звiльнення вiд татарської кормиги, будує фортецi, а разом з тим шукає зв'язкiв у Захiднiй Европi. Однак, виявилося, що, не зважаючи на моральне приниження, авторитет Данила значно зрiс пiрля вiдвiдин у хана. Вiн повернувся з ярликом хана, як його васаль, i таким чином мiг сподiватися на захист збоку татар в разi будь-яких конфлiктiв. Так зрозумiли його становище сучасники, якi зi страхом чекали на новий напад татар. В першу чергу змiнилося ставлення Угорщини. Той самий король Беля IV, який протягом стiлькох рокiв боровся з Данилом i вiдмовив йому, коли вiн просив для сина Льва руки дочки його, Констан-цiї, тепер прислав сам послiв з пропозицiєю шлюбу. Щоб закiнчити справу з претенсiями Ростислава на Галичину (Ростислав був одружений з другою дочкою Белi IV), Беля дав йому окреме князiвство-банат мiж Дунаєм, Савою й Моравою - Мачву, Року 1247 вiдбувся шлюб Льва з Констанцiєю i укладено згоду Данила з Белею. Але, не зважаючи на цю угоду, Беля затримав титул <короля Галiцiї i Лодомерiї>. Ще важливiшими були стосунки з папою Iнокенгiєм IV. Початок Їх залишається неясним. Посол папи де Пляно-Карiгiнi, по дорозi да татар, зустрiв 1246 року в Ленчицi у Конрада Мазовецького Василька, а потiм гостював у нього в Володимирi. Там вiн намовляв Василька та руських єпископiв, яких скликав князь, до унiї. I Василько, i єпископи вiдмовилися щось на це вiдповiдати i радили вiдкласти питання до повороту Данила вiд хана. Питання про притягнення Данила мало для папи Iнокентiя IV велике значення: в своїй спробi зорганiзувати оборону християнства вiд татарської небезпеки вiн хотiв спертися в першу чергу на країни, безпосередньо загроженi: Угорщину, Чехiю, Сербiю, Польщу, Литву та Галицько- Волинське князiвство, збереглося листування мiж папою i Данилом пiсля його повернення вiд хана. З цих листiв видно, що для Данила головним була органiзацiя протитатарської допомоги, i вiн хотiв знати, чи буде вона. Справа була для нього актуальна, бо якраз пiд час цього листування воєвода Куремса знову вчинив напад на Подiлля та Волинь. Папа звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя Суздальського, якого закликав теж до обеднання. Але тими заходами мав вiн на метi встановити лише оборонний фронт для захисту Захiдньої Европи вiд татарських нападiв, а не активну боротьбу з ними. Данило сподiвався, що буде зорганiзований хрестоносний похiд, прийдуть на допомогу полки захiднiх держав. В той час прибула папська делегацiя, яка привезла Даниловi корону. Для нього було ясно, що в таких умовах коронування тiльки ускладнить вiдносини з татарами, не даючи йому нiчого конкретного для боротьби з ними. Тому Данило не прийняв корони, i на цьому закiнчилася справа до 1253 року. Але з короною зв'язана дуже важлива справа: в листуваннi папи з Данилом i Васильком папа називав їх обох <гех>, а державу з 1246 року - <королiвством>. А. Великий слушно пише, що тодi, в серединi ХШ ст., в такому питаннi, як титулування володаря та Його держави, <Апостольська столиця не могла допуститися грубого недогляду та порушення полiтично-правного устрою тодiшньої Европи> . . . <Римська курiя мусiла мати докладнi iнформацiї про фак- тичний стан України, головно про її полiтично-правне положення в свiтi>. Питання це набуває ще бiльшого значення, якщо порiвняти це титулування братiв Романовичiв з титулуванням Олександра (Невського). В листi до магiстра Тевтонського ордену папа згадує, що