ДОIСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ УКРАЇНИ Територiя, яка належить українському народовi, починаючи вiд доби найстаршого кам'яного вiку - палеолiту - й до наших часiв, школи не залишалася пусткою. <Поколiння людей виростали одне по одному. Над краєм пролiтали хуртовини воєн, але поколiння вiд поколiнь переймали здобутки попереднiх надбань i передавали їх своїм нащадкам. Культурна тяглiсть на укращських землях не переривалася нiде, нiколи.> Так характеризує iсторичний процес йа територiї України один iз видатнiших археологiв України, проф. I Петро Курiнний. КАМ'ЯНИЙ ВIК Палеолiт Бiля 600 000 рокiв тому значна частина України була вкрита льодовиками. Перше зледенiння не досягло меж України, але друге своєю пiвденною межею пройшло недалеко вiд Полiсся та Чернiгiвiцини. Трете зледенiння захопило вже значну частину України. Льодовики дiйшли до пiднiжжя Карпат. Два величезних язики I спускалися до Днiпра, до Кременчука, та до Дону, устя Хопра та Медведицi. Льодова маса поволi посувалася на пiвдень, проходячи вiд 3 до 5 км. на рiк, в залежностi вiд рельєфу мiсцевости. Величезнi каменi виривала вона з землi, вiдривала вiд гiрських масивiв i несла з собою, вигладжуючи їх по дорозi. Такими каменями, валунами, позначився кiнець льодовика. У Києвi, наприклад, лежить великий-валун iз Фiнляндiї, меншi валуни зустрiчаються на полях Катеринославщини. В селi Сухi Горби на Лубенщинi залишилися брили червоного гранiту. Коли льодовики танули, на поверхнi землi, звiльненiй вiд льоду, зароджувалося життя: з'являлися фльора та фавна. Вони не були подiбнi до сучасних. Лiси кедрiв, ялин, смерек, сосен вкрили територiю України. Сибiрський носорiг, печерний ведмiдь, печерний лев, мамут, бiзон, слон-тригонтерiй, гiгантський олень - це головнi представники фавни тих часiв. Тодi ж на територiї України з'явилась i людина. Iснування лiодини доводять рештки самої людини та знаряддя, примiтивно зробленi з каменю. Ця доба має назву <доби каменя>. Найдавнiша називається <давньокам'яною добою>, або палеолiтичною. (Ця назва походить вiд грецьких слiв: <палеос> - давнiй та <лiтос> - камiнь.) Довгий час у науцi панувала думка, мовляв, в Українi людина з'явилася значно пiзнiше, нiж у Захiднiй Евроiгi, i що в Українi не було Iталеолiту. Тому перша знахiдка палеолiтичних знарядь разом iз кiстками мамутiв, викрита на територiї України в 1871 р. Ф. 1. Камiнським бiля села Гонцiв на Полтавщинi, справила велике враження в наукових колах. Пiсля того на територiї України було зроблено багато знахiдок того ж роду. Пам'ятки палеолiтичної доби знаходять здебiльшого у так званих <стоянках>- <сгiйбишах>, де людина перебувала бiльш-менш довгий час, та у <майстернях> - мiсцях, де був вiдповiдний до вимог технiки людини камiнь. З нього людина виробляла свої знаряддя й залишала уламки каменя. Палеолiт подiляється на кiлька перiодiв, якi позначаються за назвами тих мiсцевостей, де вперше було їх знайдено. Найдавнiша палеолiтична доба - Шельська характеризується масивними мигдалевидними кам'яними ручними рубилаши. Датується вона приблизно 200 000 рокiв до Хр., коли, мiж перiодами двох зледенiнь, було в Европi тепло. Деякi археологи, як от 1. Г. Шовкопляс, Я. Пастернак, вiдносять до Шельської доби знахiдки бiля с. Лука-Врублевська в Поднiстров'ї Iншi археологи, серед них В. Щербакiвський, А. Л. Монгайт та iншi, ставляться скептично до цього i вважають речi Луки-Врублевської пiзнiшої доби. Аналогiчнi речi знайдено на пiвднi Англiї, на верхiв'ях Рони, Райну, Дунаю. Бiльше матерiялiв (i певнiшого характеру) про люднiсть України стосуються наступної доби - Ашельської. Вона збiгається з наступом на Україну льодовика. Пiдсоння змiнюється, зникають теплолюбнi тварини, людина шукає захисту вiд холоду в печерах, гротах. Вона полює на звiрiв, м'ясо яких споживає, а з шкiр робить одяг. До цiєї доби на Українi належать стоянки на Днiпрi, в урочищах Круглий, Ненаситець, у с. Буремка, на Сулi. Наступна доба - Муст'єрська, що датується бiля 100 000 рокiв до Р. X., припадає на найбiльше зледенiння в Українi, 3 тварин живуть мамути, шерстистi носороги, зубри, дикi конi, пiвнiчнi оленi, ведмедi, гiєни тощо. До цiєї доби стосується вже багато пам'яток перебування людини в Українi. В. М. Щербакiвський вважав, що людина з'явилася в Українi тiльки за Муст'єрської доби." Територiя, де перебувала людина, дуже обширна: на пiвдень вiд Пинських болот, басейну Десни, до Сiверського Дiнця. Пам'ятки перебування людини знайдено в Чернiгiвщинi (бiля Деркуль), на Днiпрi (Кодак, Запорiжжя), на Волинi (Житомир), у Галичинi (с. Касперiвка) тощо. Вдосконалюється технiка обробки каменю, ручнi рубила замiнюють конечники, скребла. Вживають також кiсток тварин як голок, вил. До цiєї доби належить найбiльше вiдкриття, яке зробило будь-коли людство: вмiння здобувати вогонь. Людина користувалася з нього для огрiвання й освiтлення житла, для печення та варення їжi. Глиняного посуду ще не було, i людина використовувала для варення черепи тварин. До цiєї доби належать житла людини в землянках. Так, у Києвi на Кирилiвськiй вулицi знайшрв археолог В. В. Хвойка селище з землянками та рештками 70 мамутiв. Решток людини цiєї доби не знайдено в Українi, але у Криму, в печерi Кiїк-Коба, серед крем'яних знарядь муст'єрського типу та кiсток тварин знайдено такi рештки; руку та кiстки дитини. Типом ця людина належить до <неандертальського>, названого так за рiчкою Неандер, у Нiмеччинi, де вперше було знайдено її череп. Неандертальська людина була невелика на зрiст, присадкувата, з низькочолим черепом, великими надбрiвними дугами. Можливо, вона ще не володiла розчленованою мовою. Але ця неандертальська людина вже вiдчувала iснування вищої сили, що керує життям, i намагалася привернути до себе її увагу та прихильнiсть. Так постали складнi магiчнi заходи. До цiєї доби стосуються й початки вiрувань у мiтичних предкiв людини, <тотеми>. Таким предком могли бути тварини, рослини, каменi тощо. Пережитки цих тотемiчних уявлень збереглися до наших часiв у мистецтвi, в байках, казках, пiснях. За цiєї доби вперше констатовано ритуальнi поховання мерцiв, здебiльшого в самих селищах. При покiйниках ставили їжу та рiзне знаряддя. Пiзнiй палеолiт подiляється теж на три доби; Орiньякську, Со-Яютрейську та Мадленську. За час пiзнього палеолiту люднiсть зайняла вже широкi простори в Европi: Францiю, Еспанiю, Баварiю, Бельгiю, Саксонiю, Чехiю, Бiлорусь, Україну, Крим, Кавказ. На пiвночi - фiнськi землi: верхiв'я Волги, Пермiцину до Уралу. В той же час <намiчається рiзниця культур пiвденної та пiвнiчної Европи: на пiвночi не було культур Солютрейської та Мадленської, якi дали такi цiкавi пам'ятки на пiвднi. На базi Орiньякської культури - першої форми пiзнього палеолiту - розвивалася т. зв. Свi- дерська культура (названа вiд села Свiдра Велька, бiля Варшави), яку можна вважати основою балтонордiйської культури. В Українi дуже багато знахiдок пiзнiшого палеолiту (епохи: Орiньякська, Солютрейська, Мадленська). Крiм гротiв та печер, людина мешкає в житлах типу куреня. Стiни їхнi обставлено кiстками мамугiв - iклами та лопатками - i вкрито шкурами тварин. Найвидатнiшi з знахiдок: Деркул у басейнi Сiверного Дiнця, Пушкарi на Новгород-Сiверщинi, Чулагiв на Деснi, Колесниково на Сiвер. Дiнтр, Старий Кодак бiля Катеринослава, Гонцi на Удаю, Мiзин на Новгород-Сiверщинi, Кирилiвська в Києвi, Довгоничi бiля Овруча, Фастiв, Дубова Балка тощо. Починаючи з Муст'єрської доби, як сказано вище, в пам'ятках палеолiту знаходять багато вказiвок на iснування вiри людини у вищу силу, на бажання iї привернути їй допомогу рiзними <вотивiвiми> знаками й зображеннями та магiчними причаровуван- нiиоi. З цим пов'язанi переважно пам'ятки мистецтва, яких було дуже багато. Так, були фiгурки жiнок (Гонцi), тварин, пташок, малюнки та рiзьблення на стiнах (напр., с. Озаринцi на Подiллi, Кам'яна могила бiля Мелiтополя, рiзьба на мамутових iклах Кирилiвської стоянки в Києвi, пташки та орнаменти браслетiв, меандром у Мiзинi на Новгород-Сiверщинi тощо). Взагалi Мiзинська стоянка, дослiджена Ф. К. Вовком, Л. X. Чи-каленком та iншими видатними археологами, дає дуже багато. Серед величезного числа виробiв з каменю та кости заслуговують на особливу увагу фiгурки пташок, вкритi геометричним орнаментом, браслети з iкол мамута й iншi рiзьбленi речi. На них - найстарший в iсторiї мистецтва орнамент меандра, але поставлений похило, навкоси. До Мадленської культури належить чимало мистецьких виробiв, наприклад, у Костенках знайдено 43 статуетки. Вiд цiєї доби залишилися поховання й рештки людини. Це вже це неандертальська примiтивна людина, а людина кроманьйонського типу, яка мало вiдрiзняється вiд сучасного європейця. Вона трималася просто, вертикально, руки iї рухалися вiльно. Вона володiла мовою. Пiдбиваючи пiдсумки, треба сказати, що за доби палеолiту населення України мало багато спiльного з населеяням Захiдньої європи - пiвденної Францiї, Пiренеїв, Швайцарiї, Баварiї: i антропологiчним типом, i технiкою знарядь, i побутом, i мистецтвом, i релiгiйними поглядами. З другого боку, можна спостерiгати чимало рис, якi з палеолiту збереглися в мистецтвi України (порiвняти орнаменти Мiзиня з українськими вишивками тощо). <Культурна єднiсть з 100 тисяч рокiв до Р. X.- найкращий довiд европейського походження культури i фiзичного типу українського народу>, - пише проф. П. Курiнний." З другого боку, важливе те, що з палеолiту оформлюється двi групи європейських культур: одна охоплювала пiвнiчну Нiмеччину, Польщу, пiвнiчнi землi Схiдньої Европи, друга розгорталася на пiвденних землях Европи вiд Пiренеїв, пiвденної Францiї, Швайцарiї, Чехiї, Бiлоруси, України. Так з палеолiту зароджується розподiл культур пiвнiчно-нордiйської та пiвденної - кельтсько-дунайсько-української. Мезолiт Палеолiт вiддiляє вiд неолiту - новокам'яної доби - мезолiтична доба. Вона припадає на першi тисячолiття пiсля останнього зледенiння. Населення цiєї доби жило переважно полюванням з лука на дрiбних тварин та птахiв i риболовецтаом. Вiдповiдно до цього змiнився характер кам'яних знарядь, їх робили дуже дрiбними - <мiкролiтами> - для насаджування на стрiли, для вставляння у списи, гарпуни. Найбiльш характеристична для України Свiдерська культура. М. Рудинський вважає, що аналогiчна культура мiкролiтiв знайдена ним у багатьох мiсцях України: бiля с. Смячки, коло Охтирки, по течiї Тетерева, на Новгород-Сiверщинi, в Миргородському повiтi на Полтавщинi (бiля с. Яреськи та Шишаки), на Прип'ятi. Л. Са-вицький знайшов мiкролiт на Волинi. Великий iнтерес мають знайденi в 1936 р. та 1938 р. петроглiфи в Мелiтоiгiльському районi, бiля с. Терпiнне - коло Озiвського моря. Там на скелях знайдено декiлька сов, видряпаних рисункiв тварин - бикiв, коней, хижакiв, мамута - та рисункiв лiнiйно-геометричного характеру. Бiля с. Терпiнне багато мiкролiтiв. Усе разом дас можливiсть, писав В. Щербакiвський, казати про <безперервнiсть життя мезолiтiкiв вiд палеолiту до неолiту. З другого боку, ця знахiдка свiдчить про зв'язок iз Свiдерською культурою. В. Щербакiвський робить висновок, що життя не припинялося на Українi вiд палеолiту до неолiту. Неолiт Життя первiсної людини змiнялося дуже поволi. Минали тисячолiття, а людство жило так само, як i ранiш. Якась невелика змiна у технiцi кам'яних знарядь вважається археологами за дату та ознаку еволюцiї культури. Бiля I3 000 рокiв тому на Українi можна вiдзначити ряд нових винаходiв та досягнень, якi в цiлому остiльки важливi, що дають можливiсть вважати цей час новою добою, неолiтом, себто новокам'яною добою (<неос> - новий, <лiтос> - камiнь). Не тiльки технiка кам'яних знарядь дає пiдстави вiдокремити нову добу вiд попередньої. Змiни полягали в зовнiшнiх умовах життя. Змiнився клiмат, льодовики вiдступили на пiвнiч, пiдсоння на Українi стало м'якше, теплiше. Пiвнiчна фльора наблизилася до сучасної. Змiнилася й фавна. Мамугiв, тригонтерiїв, печерних левiв, бiзонiв замiнили ведмедi, вовки, лисицi, оленi, тури, дикi конi, дикi кабани, кози, зайцi, ховрахи. У зв'язку з змiною зовнiшнiх умов змiнився побут людини. Вона не мала потреби, як ранiш, ховатися в печерах. З'являються наземнi будiвлi - халупи. Здебiльшого вони не стояли окремо, а з них складалися села. Про великi села свiдчать рештки будiвель та цвинтарi. Головними ознаками в галузi виробництва з каменю бути: пиляння, шлiфуванця та свердлiння. Цi винаходи дали можливiсть людинi значно збiльшити асортимент знарядь. З'являються рiзного типу сокири, мотики, оскарди, молоти, тесла, долота, ножi, наконечники списiв. Велике значення мало винайдення лука з стрiлами Його широко вживали - знаходять силу стрiлок рiзних форм. Полювання на диких тварин було довгий час головним заняттям людини i джерелом її iснування. За допомогою лука з стрiлами, рiзного роду пасток, сильцiв людина полювала на оленiв, диких коней, вовкiв, зайцiв. У повноводних рiчках було багато риби, i рибальство було дуже поширене. Вживали для рибальства сiток, неводiв, кидали гарпуни, ловили вудками, вживали замiсть гачкiв малюсiньких кам'яних платiвок. Бiля 6-7 тисяч рокiв тому людина почала виробляти посуд з глини. Спочатку посуд робили з грубими стiнками. Згодом посудовi надають гарних форм, прикрашають орнаментами. На вогких ще стiнках посуду паличками, кiстками, навiть пальцями виводять рiзнi орнаменти: смужки, ялинки, хрести. Ганчарство внесло велике полегшення в побут людини. Вона могла варити їжу, зберiгати воду. За неолiтичної доби людина опанувала ткацтво. З'являються першi примiтивнi варстати, виробляють тканину з вовни, з волокнуватих рослин, спочатку типу рогож, а потiм дедалi бiльше вдосконаленi. Вiдбитки тканини зберiгаються на глиняному посудi - як орнамент. Велике значення для людини мало приручення тварин. Першою свiйською твариною був собака. Пiзнiше було приручено корову, свиню, овечку. Скотарство стало значною галуззю господарства. Наприкiнцi неолiту людина почала обробляти землю: копати мотиками з каменю, великими патиками, сiяти, жати кам'яними серааiаи. Зерно мололи кам'яними зернотерками. Сiяли пшеницю, ячмiнь, просо. Уся хлiборобська праця лежала на жiнках. За неолiтичної доби вiдомо чимало будiвель на плотах, на озерах та рiчках, а також на палях, якi вбивали в дно рiчок та озер. На них будували мости з халупами. Такi будiвлi вiдомi на Полiссi, на Волинi, на Подiллi. За часiв неолiту почали споруджувати човни. З великого стовбура дерева випалювали середину, вигладжували її сокирами з каменю, залишаючи одну-двi перегородки. Такого човна знайдено бiля с. Сабатинiвки, на р. Возi. Цими човнами можна було випливати на середину великих рiчок та озер для рибальства, а також робити бiльшi рейси рiчками, якi набули значення водяних шляхiв, що сполучали рiзнi племена. З цього часу в життi людини починається нова ера: вона виходить за межi територiї, де мешкає. Поволi зникають межi мiж окремими племенами, починаються зв'язки мiж вiддаленими країнами. Зароджується обмiн, починаються впливи рiзних культур. В Українi знаходять вироби з кам'яних порiд, яких нема в тiй мiсцевостi. Так - смугнастий камiнь з Волинi, обседiян з Вiрменiї або Карпат на Надднiпрянськiй Українi. За цей час можна спостерiгати на Українi культурнi впливи рiзних країн. Вони виявляються у формах знарядь, у типах їх. За часiв неолiту можна констатувати, що Україна мата бiльше зв'язкiв з культурними країнами Сходу (Месопотамiєю, Кавказом, Малою Азiєю), нiж з ближчими сусiдами на пiвночi. Так, Схiдня Европа вже тодi подiлялася на двi частини: пiвденну - майбутню Україну та пiвнiчну - майбутню Московiю, якi перебували пiд рiзними впливами i утворювали окремi культури. Шириться мистецтво, але в ньому зникають реалiстичнi вiдображення тварин, мабуть у зв'язку з тим, що полювання на диких тварин перестало вiдiгравати таку велику ролю, як то було за часiв палеолiту. Можна докладнiше уявити собi релiгiю людини. Поширюється культ жiнки, жiночого божества. У похованнях видно вже певний ритуал. Покiйника часто скорчують, навiть зв'язують. Його посипають червоною вохрою, що символiзувало трупоспалення. З покiйником ховають зброю, прикраси, їжу в горщиках - усе, що йому потрiбно на тому свiтi. Людина неолiту вiрила в те, що життя людини не припиняється з смертю на землi. Люди неолiту жили родовими групами, об'єднаними особою жiнки-матерi, бо дiти, з-за вiдсутности постiйних шлюбiв, не знали батькiв, i спорiдгiєння велося за розрахунком зв'язкiв з матiр'ю. Так утворився лад, в якому жiнцi належало першенство в життi групи: матрiярхат. Матрiярхат вiдбився на релiгiйних уявленнях, на культi богинi- матерi. Взагалi за неолiту зайшло так багато змiн у побутi людини та в її фiзичнiй будовi, що антропологи припускають появу нової раси в Европi i, зокрема, в Українi. Раса, яка змiнила неандертальську, кроманьйонська. У 8-6 тисячолiттях до Р. X. стає помiтною балто-бiлорусько-українська єднiсть на тлi дальшого розвитку Бвропи. Виявилася вона в культурi неолiту ямково-гребiнчастого стилю. Назва цiєї культури походить вiд характеристичного для неї посуду, орнаментованого вiдтисками гребiнцiв або патичкiв, обмотаних шнурками. Носiї цiєї культури жили великими селищами на узгiр'ях, бiля води. В Українi вiдомо багато поселень iз цього часу (бiля Погорiлого на Чернiгiвщинi, Мiньєвки на Iзюмщинi, Зоранки на Волинi, Кам'янi могили на Марiюпiльщинi тощо). У Захiднiй Европi їм вiдповiдали селища типу <к'оккенмеддiнгiв>: так називаються купи харчових покидькiв, переважно з кiсток спожитих риб, мушлiв тощо. Керамiка ямково-гребiнчастого стилю стала основою слов'янського стилю керамiки. Єднiсть балто-бiлорусько-українська не була тривка. Вона розпалася на три комплекси. Але на Українi вiд цiєї групи почалася Трипiльська культура, найцiкавiша в iї iсторiї. ТРИПIЛЬСЬКА КУЛЬТУРА Кiнець неолiту на всiй територiї України характеризується надзвичайно багатою, блискучою культурою хлiборобiв. Першi знахiдки цiєї культури було зроблено вiдомим київським археологом В. Хвойкою иа початку XX ст. в селi Трипiллi, недалеко вiд Кивва. Назва <Трипiльська культура> залишилася до наших часiв за цiєю культурою, не зважаючи на те, що межi її поширюються, за сучасними дослiдженнями, вiд Слобiдської України до Словаччини, вiд Чернiгiвщини до Чорного моря та Балканського пiвострова. На всiй територiї України, починаючи вiд VI тисячолiття до 1 тисячолiття перед Р. Х" утворилася культура, яка на всьому свовму протязi мала цiлким виразнi риси. Люднiсть мешкала великими селами на берегах рiчок. У цих селах були хати прямокутної форми. Чотирисхилий дах спирався на стовпи. Сгiни дерев'янi, обмащенi з обох бокiв глиною. Пiдлогу робили з дерев'яних плах, складених помостом, обмазаних глиною, iнодi обпаленою. Розмiри цих будiвель були рiзнi -вiд 6 до 150 кв. метрiв. Стiни бували розписанi. Житла будували залезкно вiд мiсцевих умов: де був лiс - з плах, обмазаних глиною, де вакувало лiсу - з глиняних валькiв або т. зв. саману. На Одещинi - з каменю- вапняку. Житла були здебiльшого багатокамернi. У Халепї, наприклад, переважали чотирикiмнатнi. Нерiдко вони були розписанi темночервоними фарбами. Крiм багатьох селищ, розкопаних на Українi, знайдено кiлька глиняних моделiв, так званих <хаток> (Сушкiвцi, Володимирiвка, Попуднi), якi доповнюють уявлення про цi будiвлi. Вони мали всерединi грубу, лави, Пляк хаток нагадує пiзнiшi українськi хати, так само, як нагадує їх самий характер будови: дерев'янi, обмащенi глиною, стiни. Крiм житлових будинкiв, у селах були будiвлi ритуального призначення так званi <точки>. Виявляється, що Трипiльська культура була пов'язана з цiєю величезною своїм значенням в iсторiї людства, першою европейською i в той же час свiтовою культурою. Вiдкриття й вивчення Трипiльської культури викликало багато гiпотез щодо її походження та характеру. Професор Штерн назвав цю культуру <домiкенською> i вважав, що вона ся-арша, нiж Мiкенська або Егейська культура. Пересуваючивь до Геллади, вона, мовляв, пiдсилила основи Егейської культури. Новi дослiди показують, що цi культури чужi одна однiй, а хронологiчно Трипiльська культура не молоддю вiд них. Проф. Н. П. Курiнний пише, що <чим бiльше ми заулиблюемось в дослiди над трипiльською культурою, тим бiльшє виявляється виток, якi сполучають цю культуру з культурою еллади. будiвлi типу мегарона тут i там, культ матерi й мужа-пастуха> керамiчних форм, мiтологiй, пластичних i орнамеитальвик мофивiв - пояснюють їх генетiчнi зв'язки>. На Українi Трипiльська культура збереглась у пережитках i залишила по собi виразнi слiди. Український народ зберiг свою етнiчну спорiдненiсть iз старожитною люднiстю Пра-України. До останнiх часiв сiльськi жiнки й молодицi розмальовують хати, комини, печi тощо. У килимарствi, ганчарствi, дереворiзьбi, вишивках, нисанках - дуже багато геометричних та рослинних орнаментiв (званих по-народному циганською вулицею, безконечником, кривулькою, кучериками, троєчками, гачками тощо), якi виразно нагадують орнамент палеолiтичної та неолiтичної дiб на Українi. На Лемкiвщiяи, наприклад, ще й до цього часу зберiгся спосiб розмальовувати хата (рiвнобiжне до покладеного в стiнах дерева з горизотазнiними омурами, що сягає, очевидно, до дуже давнiх часiв). Згодом неолiт України характеризується низкою рiзних культур, пов'язаних з певними територiями, якi мали свої властивi прикмети в керамiцi, рiзних знаряддях. Так, на Полтавщинi жило населення, яке залишило <гребiнцеву> керамiку, на Волинi та в Галичинi утворилася <надбузька> культура, на Закарпаттi - носiї <букiвської> культури тощо, в надчорноморських степах - <ямна> культура, i ця назва походить вiд звичаю ховати небiжчикiв в ямах. Одночасно, наприкiнцi 111 тисячолiття до Р. X., з'явилися носiї <лiнiйно-стрiчкової> керамiки, пов'язаної з Мiзинською та Трипiльською культурою. Ця культура цiкава тим, що зв'язує неолiт Волинi та Галичини з центральною Европою: Моравiєю, Угорщиною, Нiмеччиною. Добу неолiту 1, зокрема, Трипiльську культуру новiшi дослiдники пов'язують з українським народом. В. М. Щербакiвський писав, лцо жадного переселення слов'ян не було. Слов'яни-українцi жили в Українi вiд доби неолiту. <Гадаємо, що iсторiя України починається з иалеолiту... що всi послiдовнi великi культури на Українi являють собою етапи, щаблi формування та розвитку українського народу аж до нинiшнього часу. Вивчення всiєї iсторiї в цiлому, в комплексi умов географiчних, економiчних та епiзодичних дає правдиве розумiння минулого, а разом з тим указує дальший шлях нашого народу.> З усього, що подано вище, можна зробити висновки, пише В. В. Мавродiн, мовляв, український народ був автохтоном на тiй територiї, де застала його iсторiя. Антропологи встановили, що на територiї iсторичного слов'янства за перших вiкiв нашої ери були в основному поширенi тi самi європеоїднi расовi типи, як i за епохи пiзнього неолiту. ВIК МIДI ТА БРОНЗИ Перший метал, який почали вживати на Українi, була мiдь. Першi вироби - невеликi сокири або долота - знаходили вже в пам'ятках Трипiльської культури, але це було дуже рiдко. Приблизно бiля III тисячолiття до нашої ери на територiї Европи з'являються новi наседенцi: народ, який опанував усю ту територiю, де розгорталася Трипiльська культура. Цей народ з культурного погляду стояв нижче вiд трипiльцiв. Вiн неребував у стадiї скотарства i ще не знав рiльництва, але був мiцнiший, войовничiший, нiж трипiльцi. Вiн подолав Ех i принiс iз собою вмiння обробляти мiдь. На територiї Донеччини, в районах Луганська, Бахмута, були родовища мiдi. Там археологи вiдкрили рештки первiсних шахт, печей для топлення мiдi у виглядi глибоких ям у землi, викладених глиною. Знаходять також матрицi, в яких виливали рiзнi предмети з мiдi: наконечники списiв, стрiлки, сокири, ножi, прикраси. Металевi вироби дуже поволi завойовували мiсце у вжитку людини. Вони були дорогi, їх важко було виробляти. Тому довгий час, разом з металевими виробами, вживали також кам'янi, при чому на форми кам'яних сокир та наконечникiв списiв впливали форми металевих, i найкращi зразки кам'яних знарядь з'являються якраз за часiв початку вживання металiв. Чиста мiдь не тривка, тому дуже рано до неї почали додавати оливо, i цей стоп зветься бронзою. Бронза дуже добрий, ковкий метал. Нове населення, з яким прийшли мiдь та бронза на Україну, принесло з собою новi форми поховань. Своїх мерцiв воно ховало у скорченому положеннi, часто у великих кам'яних склепах, катакомбах. Здебiльшого їх посипали червоною вохрою. Над могилами насипали високi кургани. Для цiєї Культури характеристична керамiка:. невеликi глечики, прикрашенi <шнуровим> орнаментом. Пам'ятки цiєї культури пов'язують Україну з передньою Азiєю, Кавказом, а також з Егейською культурою та Захiдньою Европою: аналогiчнi пам'ятки знаходять в Iталiї, на островах Середземного моря, в Еспанiї. За доби мiдi та бронзи ще яскравiше намiчається рiзниця культурних впливiв, пiд якими перебували пiвденна та пiвнiчна частини Схiдньої Европи. У той час, як у пiвнiчнiй частинi, в районах Поволжя, намiчалися мiцнi культурнi шляхи, якi вели на Урал, у Сибiр, де розвивалася могутня мiдяна та бронзова культура, - пiвденна частина, територiя України, перебувала пiд постiйним впливом iнших осередкiв: передньоазiйських, кавказьких та захiдньоевропейських, ближче - угорського. Це яскраво позначилося, мiж iншим, на формах бронзових сокир: на пiвнiчних землях панував сибiрський <кельт>, на пiвденних - сокира з довгим обухом, характеристична для Месопотамiї та Малої Азiї. З кiнцем бронзового вiку на Українi пов'язане мiсцеве виробництво бронзи та висока ливарна технiка її. Помiчається кiлька культур, якi мали свої прикмети: Бiлогрудiвська (бiля Уманi), Ви-соцька (на Львiвщинi, Тернопiльщинi, Рiвенщинi), Верхнеднiстровська (верхнє Поднiстров'я). Вони характеризуються скотарсько- хлiборобським побутом i зв'язками з Iталiєю, Наддунайщиною, Сибiром. Кимерiйцi На цю добу припадає поява на Українi того першого народу, iм'я якого збережено iсторiєю. Це кимерiйцi, яких описав у V ст. Геродот. Земля кимерiйцiв лежала вiд Карпат та гирл Дунаю до Кубанi. Хронологiчно культура кимерiйцiв датується 1500 до 700 р. до Р. X. Кимерiйцi мали укрiпленi городища (Немирово, Волковцi, Пастирське, Мотронiвку, Хмiльне та iншi). Вони ховали небiжчикiв i мали некрополi (с. Волоське на Запорiжжi). У них були складнi ритуальнi обряди. Збереглися стели - статуї iз зображенням людей (с. Волковцi бiля Кам'янця- Подiльського, с. Бiлогрудiвка б. Уманi, Бiлозерка на Херсонщинi). Кимерiйцi характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та керамiки з кольоровими iнкрустацiями. Вони були першим народом, який мав царiв, їхнi царi були племiнними ватажками (могила царя бiля с. М. Лепетиха, Херсонщина). Вони мали культурнi зв'язки з Кавказом, Закавказзям, Малою Азiєю, Шлезьком, Гальштадтом. Геродот писав, що кимерiйцi" прийшли з Азiї. Сучаснi археологи доводять iнше. Дослiдник Вiлогрудiвської культури П. П. Курiнний вважає, що ве з Азiї могли прийти вони, а з середньої Надднiпрянщини, їхня культура вредовження Трипiльської, пристосованої до умов табунного скотарства. Перехiд частини осiлого населення до табунного скотарстаа штовхав їх на пiвдень, зокрема iз Запорiжжя. ЗАЛIЗНИЙ ВIК Бiля Х столiття до Р. X. в Евроiгi входить у вжиток залiзо i витискає дорожчу бронзу. Старiший перiод цiєї доби має назву <Гальштадтського> - за мiсцем Гальштадт в Австрiї, де було вперше знайдено пам'ятки її. Проф. Д. В. Антонович вважав, що залiзо прийшло до Европи з Передньої Азiї i, правдоподабно, шляхом через Україну. Тому можливо, що на Українi залiзо з'явилося трохи ранiш, нiж у центральнiй Европi. На початку залiзного вiку, в VII ст. до Р. X., на пiвнiчному-чорноморському узбережi почали засновувати свої квлонiї греки. Цi колонiї були тiсно зв'язанi з метрополiями, вiд ящек вони вiддiлилися. Вони мали такий самий полiтичний лад, брали участь у гiмнастичних змаганнях. З колонiй метрополiй одержували продукти - не вистачало в Грецiї, рибу. За їхнiм посередництвом провадили торгiвлю з сусiднiми країнами. Згодом вони завели багатi мiста. Еллiнська колонiзацiя поширювалася й далi. Наприклад, у Лубенiфгаi знайдено рештки грецьких храмiв - Аiкмпюна, Артемiди. Серед грецьких колонiй перше мiсце належить Ольвiї. Вона лежала на правому березi Бога, коло с. Парутвя. Засаували Ольвiю колонiсiи з мКяа Мiлета, яие само було грецьною иолонiвю на березi Малої Азiї. Ольвiя була великим мiстом. Роаавоаини виявили рештки мiста: майдани, брукованi вулицi, мури, що оточували мiсто, великi театри, храми, стадiони, громадськi га хихловi будинки. В Ольвiї найбiльше поважали богiв Аполлона, Дюмтру, Кiбелу - жiнку, <магiр богiв>. Ольвiя стала значним культурйим освредiвом. У нiй були вченi, письменники, була розвинена мiсцева iфомiжловiсп. Мiсто славилося керамiчними та ювелiрними виробами. Вiфобляли також зброю. Подiбно до iнших чорноморських нолонiй, Ольвiя карбувала власну монету. Вова цровадила у значних розмiрах торгiвлю з сусiднiми народами, скуповувала у них хлiб, рибу, рабiв i надсилала все це до Грецiї. З свого боку Ольвiя iфодавала еугiдам вина, матерiї, мистецької промисловости - золотi те орiбнi, посуд, прикраси, зброю. Добре дослiджений також Херсонес. У нмму знайдено широкi брукованi вулицi, майдани, цистерни для дощової води, каналiзацiйнi рури, водогiн. Збереглися рештки храмiв, жиаяових будинкiв i причанея. На вулицях стояли стели, невфiзми - урадовi дек- крете, висiченi на мармурових плитах. Серед них мармурова илита з написом: <Присяга громадян на вiрнiсiь конвiмстуцii своєї держави> (I-П ст. до Р. X.). Грецькi иолонй вiдiграли велику ролго в iсiорй населення України, поширюючи серед нього високу культуру Геллади. Скити Тiк навiвали греки племена, якi жили на територiї України, на пiвнiч вiд грецьких колонiй. Скити у VIII ст. пiдкорили iншi племена, що ревiте жили на Українi. Пiд назвою скитiв розумiють усе населеная України. Геродот був в Ольвiї, бачив там скитiв i писав, що скити прийшли з Азiї i вигнали кимерiйцiв. Якби це було так, ми мали б на Українi вiд VII ст. нову культуру, яка знищила б культуру народiв- попередникiв. Насправдi того не було. Культура часiв скитських в основному залишилася кимерiйською. Вiдбувається не боротьба народiв, а диференцiяцiя суспiльства, утворюються казковi багатства родiв табунникiв i струнка система патрiярхального династичного права. Видiлюються могутнi, багатi царi." Скити подiляються на чотири племена. Над р. Богом жили скити-скотарi, мiж Богом та Днiпром - скити-хлiбороби, на пiвдень вiд них - скити-кочовики, мiж Днiпром та Доном - скити царськi, Скити-скотарi випасали худобу, перекочовували зi своїми стадами з мiсця на мiсце, в залежностi вiд пасовиськ. Скити-хлiбороби жили осiло, сiяли пшеницю, просо, ячмiнь, коноплi, цибулю, часник. Продукти скотарського та хлiборобського господарства вони продавали грецьким колонiям, Крiм сiл, вiдомi скитськi мiста-городища, оточенi валами. Деякi з них, як от Мотронинське, Пастирське, Немирiвське, Бiльське, вiдомi з часiв кимерiйцiв, були великих розмiрiв, їх оточували вали та глибокi рови. У скитiв було широко розвинене ганчарство: вони виробляли прекрасний рiзноманiтний посуд, за зразками грецького. Мали простий глиняйий посуд, часто величезного розмiру, високий, стрункий, так званi <амфори> - в них зберiгали воду, зерно. Був також прекрасний рiзноманiтної форми посуд, прикрашений, за зразком грецького, сценами з грецького побуту, мiтологiї, вкритий блискучою поливою. Скитський посуд, подiбно до грецького, виробляли вже на ганчарному колi. В тi часи греки виробляли також i металевi речi: залiзну зброю, мечi, кинджали, рiзнi стрiли для лукiв, переважно трикутної форми. Скити пiдтримували торговельнi зносини з грецькими колонiями, постачали їм продукти свого господарства i дiставали вiд грекiв вино, посуд, прикраси, зброю. Таким чином, до скитських степiв потрапляли високомистецькi вироби грецької iндустрiї, вироби з золота, срiбла. В них можна вiдзначити двi групи: однi з них прикрашенi сценами з грецького побуту, мiтологiї, другi - сценами з побуту скитiв, безперечно зробленi для скитiв. Завдяки цим пам'яткам ми можемо яскраво уявити зовнiшнiсть, одяг, побут скитiв. Серед таких виробiв треба згадати мистецькi вази, знайденi в Куль-Обському та Чортомлицькому курганах, у курганi Солоха та iнших. Чоловiки носили короткi каптани, пiдперезанi шкiряним поясом, штани, якi заправляли в короткi шкiрянi чоботи, шапки з повстi. Жiнки носили довгi суйгi з поясами, на головах гостроверхi шапки з довгими покривалами. Скити мали антропоморфнi вiрування, в яких поєднали старi вiрування хлiборобської трипiльської культури, елементи тотемiв скотарської культури з впливами грецької мiтологiї. Скити вiрили в позагробове життя. Своїх мерцiв вони ховали в могилах, при бiдних клали горщик з їжею, злиденний iнвентар, кам'янi речi. Багатих ховали у глибоких могилах у формi будинку, над ними насипали високi кургани та одягали їх у розкiшний одяг, з золотими оздобами, клали коштовну зброю, посуд. Забивали й ховали разом з мерцем жiнку, коней. Осередком, серцем царської Скитiї був басейн р. Конки, де лежало мiсто Геррас. Взагалi по берегах Днiпра було надзвичайно багато могил. У 80-х роках XIX ст. Д. 1. Самоквасов нараховував до 500 могил, що стояли купами й поодинцi, i всi вони, як писав М. 1. Ростовцев, являли собою цiлiсть. Завдяки цим могилам ми маємо найкращi пам'ятки скитської доби, в якiй грецька культура об'єдналася з мiсцевою та схiднiми впливами. Проф. П. П. Курiнний робить такi важливi висновки щодо скитської культури: Поховання скитiв, скорчене iгiд курганами, має аналогiю з похованням трипiльцiв та кимерiйцiв iгiд курганами, а видатних осiб скити палили на вогнi (с. Верем'я та Щербанiвка - трипiльських часiв, Бiлотрудiвка - кимерiйських). Обидва обряди переходять до антiв i сягають слов'янських дохристиянських часiв на Київщинi та Чернiгiвщинi. Скити продовжують розробку трипiльської мiтологiї в образах фантастичного звiринного стилю i передають її через антослов'ян селу: це образи матерi-богинi, пастуха Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо. Скити користуються всiма формами посуду, виробленого трипiльцями. Цiкавий <слов'янський> горщик, оздоблений <гребiнцевим> орнаментом. Початок його - ямково- гребiнцевий стиль, який був провiдною формою в трипiльськiй, кимерiйськiй, скитськiй та анто-слов'янськiй культурi i е нацiональною формою пцсуду. Ще виразнiше традицiйний зв'язок дає наша хата з її пiччю. Вiд Скитiї маємо знаменитi бiлi штани й сорочку, чоботи, шпичасту козацьку шапку, перначi, сагайдаки, келепи тощо. БОСПОРСЬКА ДЕРЖАВА Року 512 до Р. X. скитськi землi були зруйнованi перським царем Дарiем. Використали ослаблення скитiв греки-iонiйцi, якi в 511 р. до Р. X. розбудували велику колонiю - Пантiкапею, при Боспорi Кимерiйському, на мiсцi, де тепер стоїть Керч. Пантiкапея своро розбагатiла й стала новим центром культури не тiльки для Чорномор'я, але промiння iї впливiв спостерiгається й у Сибiру, ва Закарпаттi, в Угорщинi. Вона об'єднала грецькi колонiї на берегах Криму, Овiвського моря, р. Кубанi i стала осередком Воспорського союзу, до якого увiйшли Теодосiя, Нiмфея, Партенiт, Фанагорiя та iншi мiста. Спочатку правили обранi <архонти>, але вiд 438 р. до Р. X. з'являються <базялевси>, якi засновують спадковi династiї. Так постала багата й могутня Воспорська держава. Вона провадила велику торгiвлю хлiбом та iнтими продуктами, що їх дiставала вiд сусiднiх народiв, карбувала свою монету. У 142 роцi Воспорська держава пiдпала пiд владу Понтiйського царя Митридата, а пiзнiше - пiд владу Риму Сармати Сучасна аркволоня значно зменшує значення сарматських племен на Українi, хоч у 1-11 ст. нашої ери вони на деякий час пiдкореня частину скитiв. Нової культури вони не створили, а прийняли скитську. В IV ст. вони зруйнували Ольвiю i пройшли до Дунаю. Чужоземнi письменники переносили iм'я сарматiв на скитiв, а Птоломвй називав уею Скитiю <Сармагiєю>. Алани Одне з сарматських племен, алани, почало вiдiгравати визначну ролю у Г ст. по Р. Х" i поступово iм'я їх витiснило iм'я сарматiв. Принаймнi римськi iсторики так називали всiх сармагiв у Надчорномор'ї. Алани утворили союз, який сягав до Аральського моря. Вони жили переважно над Меотидою (Озiвським морем), мiж Днiпром та Мiюсом. Вони робили напади на береги Дунаю, вдерлися на Потисея (в Угорщинi). Розбитi гувами, алани подiлилися вя окремi групи. Одну з них називали ясгши чи язитами. Вовн подалися до Пiвнiчного Кавказу й стали предкаiiи осетинцiв. Друга група оселилася в Криму. ?оти У III ст. почався рух германських народiв на схiд. Племена, якi у П ст. пiсля .Р. X. сидiли на берегах Висли, Одри, Лаби, рушили на пiвденний схiд. Волине плем'я готiв подiлилося на двi частини. Вiзиготи або вест?оти прямували на Тракiю, Македонiю. Територiя мiж Богом та Дунаєм опинилися в руках вестгогiв. Друга частина ?отiв - остро?оти або ост?оти - осiли мiж Днiпром та Кубанню, пiдкорили скитiв i робили напади на Ольвiю, Тiру, Таврiю (Крим), на Меотиду. Пiд навалою ?огiв заломилася Боспор-ська держава, зникла Придонська Танаїда. Остготи заснували велику державу, яка сягала берегiв Дунаю. Столиця їхня була на березi Днiпра <Данпрштадир> або <мiсто над Днiпром>, яке добре знають скандинавськi саги. Зокрема, поширилася готська держава за короля Германариха (350-375 й).). Серед ?отiв ширилося християнство. Видiлився своєю енергiйною проповiддю християнетеа єпископ Ульфiла. Вiн переклав для готiв св. Письмо готсьиою мовою, i пе-реххад став першою пам'яткою цiєї мови. Наприкiнцi IV сторiччя з Азiї посунула на Чорноморськi степи орда тюркського народу гунiв. Держава Германариха пiд цiєю навалою розпалася. Вестготи, пiсля короткого перебування на Валканському пiвостровi, вирушили до Iталiї, здобули Рим i посунули далi - до Францiї та Еспанiї. Остготи подiлилися на дм групи: одна оселилася в Криму, де довгий час iснувала готська держава з головним осередком у Партенiгi та готська єпархiя. Бiльша частина пiшла на Балканський пiвострiв, а в 403 роцi захопила Iталiю й заснувала готське королiвство з столицею в Равеннi. З перебуванням у чорноморських степах їоти <причастилися до поятiйського культурного круга>, як писав В. Щербакiвський. Мiсцевi майстри виробляли для готiв дорогi оздоби-фiбули, браслети тощо з срiбла та золота, викладали їх дорогим камiнним. Робили це за традицiєю звiринного стилю, який дуже подобався готам. Так постав стиль, що його неслушно називають готським, бо хоч вiн i був викликаний готами, але не вони були його творцями. Згодом ?оти перенесли його на захiд, де вiн набрав льокальних форм i в цiлому дiстав назву <меровiн?ського> стилю. РУХ НАРОДIВ З АЗIЇ НА УКРАЇНСЬКI СТЕПИ Вiд IV ст. по Р. X. довгий час не припинявся рух рiзних народiв з Азiї на територiю України, на чорноморськi степи. Кожне з племен несло з собою руйнацiю, полон, смерть. Кожне з цих племен забирало з собою частину мiсцевої людности в своєму русi на захiд, i в той же час залишало своїх людей, якi змiшувалися з мiсцевими мешканцями, асимiлювалися з ними, входили як складова частина в те майбутнє населення, яке застала iсторiя на Українi. Гуни Першими прийшли з Азiї тюрко-монгольськi кочовi племена - гуни. Пiсля перемоги над ?отами. в 375 р. гуни заволодiли Україною вiд Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькi колонiї на Причорномор'ї. В русi на захiд гуни потягли з собою частину ?отiб, аланiв, слов'ян. У серединi V ст. вони мали могутню державу, осередком якої стала Паннонiя, звiдки вони робили напади на Вiзантiю, Iталiю, середню Европу. За царя Аттiли гунська iмперiя охоплювала величезнi простори, але пiсля його смерти (в 453 р.) розпалася. Частина гунiв залишилася на берегах Дунаю, частина осiла на територiї України. Авари В VI ст. по Хр. на Україну посунулися авари або обри, як їх називає наш лiтопис. Це був кочовий народ тюркського походження. Вони пройшли через Україну, зруйнували по дорозi аланську державу, антiв, пiдступно захопили царя Мезамира, в 550-х роках побили дулiбiв, в 562 заволодiли Добруджею, в 568 - Паннонiєю. Авари пiдкорили слов'янськi племена, зробили їх <данниками>. У вiйську аварiв було багато слов'ян. В 626 р. слов'яни билися разом з аварами проти вiзантiйських вiйськ цiсаря Iраклiя, який розбив аварiв. На початку VII ст. Аварська держава простягалася вiд Адрiя-тицького моря та Франкського королiвства до Вiзантiйської iмперiї. У серединi VII ст. слов'яни почали визволятися з-пiд влади аварiв. Так звiльнилися чехи та моравцi пiд проводом князя Само. Частина пiвденних слов'ян опинилися iгiд владою болгарiв. У 796 роцi аварiв розбив Карл Великий. Та частина аварiв, що врятувалася, втекла через Карпати до верхiв'їв Висли та Захiднього Буга. Можливо, пiд натиском аварiв рутили на схiд племена радимичiв та в'ятичiв, а дулiби пересунулися на верхiв'я Захiдньої Двiни. Болгари Болгари, народ тюркського походження, жили над долiшньою Волгою, коли у VI ст. н. ери на Україну рушили авари. Пiд тиском їх болгари подiлилися на двi частини: одна подалася на захiд, пройшла через Україну й осiла у схiднiй частинi Балканського пiвострова, бiля 680 року. Там болгари заснували мiцну державу, до складу якої ввiйшли пiвденнi слов'яни. Не зважаючи на те, що переможцями були болгари, гору взяла слов'янська культура, мова, вiра. Мова слов'янська дiстала назву <болгарської>. За царювання хана Крума Болгарiя стала могутньою державою. Вона пiдкорила ввесь Балканський пiвострiв вiд Чорного моря до Адрiятицького i виросла на небезпечного суперника Вiзантiї. Прийняття християнства у 864 роцi сприяло ще бiльшому культурному пiднесенню Болгарiї. Вона перетворилась на значний церковний осередок для слов'янських народiв. Болгарiя стала посередницею мiж Вiзантiєю та слов'янськими народами. Тут перекладалися вiзантiйськi книги, зародилася й оригiнальна лiтература. Болгарiя згодом мала великий вплив на українську культуру. Друга частина болгар подалася на пiвнiч Волгою. По дорозi вони, у УП-УIII ст., пiдкорили низку кочовикiв сармато-аланського походження i заснували на середнiй Волзi ряд невеликих князiвств. Тут вiдбувся процес протилежний тому, що мав мiсце з iншими болгарами на Балканах. Волзьким болгарам пощастило пiдкорити собi мiсцеве населення, засимiлювати його i зробити болгарську мову загальнопануючого. Зокрема зросло значення болгарської держави у XI ст. Болгари мали три головних осередки: Великий Бул- гар на устi Ками (вiн був столицею вiд Х ст. до монгольської навали), Бiляр, у глибинi країни, на р. Малому Черемшанi (тут була столиця вiд XII ст.) та Сувар на р. Утцi, 40 км. вiд Волги. У Х ст. окремi княаiветяа об'єдналися в одну державу, а в р. 922 прийняли iслам. Археологiчнi дослiди виявили розвинену культуру Волзької Болгарiї. Хлiборобська культура стояла дуже високо. Населення вживало плуги, мало багато ремiсникiв, на визначному рiвнi була обробка мiдi та валiза, iснували ковалi, ливарники, косторiзи. Болгари вени торговельвi стосувки з сусiднiми країнами. Хозари На початку VII ст. хозари, народ тюркського походження, прийшли з Азiї й заснували велику державу - каганат, яка у VIII ст., пiд час найбiльшої могутности, сягала до Десни, Днiпра та Дагестану. Хозари пiдкорили багато племен: аланiв, якi жили по Сiверському Дiнцю, слов'янськi племена, радимичiв, в'ятичiв, полян та сiверян. Вони накладали данину й не втручалися в життя пiдкорених. Хозари поєднували кочовий побут з осiлими, мали хлiборобство, скотарство, але здебiльшого брали участь у торгiвлi широкого майї-табу. Пiсля розгрому держави захiднiх тюркiв, що лежала в Семирiччi та Ферганi i служила головним посередником у торгiвлi Китаю з Чорномор'ям, це посередництво перебрали хозари. Вони торгували з арабським халiфатом, Скандинавiєю. Хозари заволодiли мiсцевiстю, де сходилися торговельнi шляхи з рiзних країв. Головною артерiєю служив Волзький шлях, що сполучав Арабський халiфат iз фiнськими землями, зо Скандинавiєю. Хозари перебували в постiйних стосунках з кавказькими народами, з Вiзантiєю, - то ворожих, то мирних. У VIII ст. бували випадки шлюбiв мiж вiзантiйськими цiсарями та хозарськими каганами, а цiсар Лев IV був сином хозарської принцеси. Хозари втягнули пiдвладнi їм українськi племена в орбiту торговельних стосункiв з усiм тодiшнiм свiтом. Але, крiм торговельних справ, вони мали й iнший ще великий вплив. У хозарському каганата ширилися вiльно всi релiгiї: i юдейство, i мусульманство, i християнство, - i з цього погляду вони теж вiдiграли виз-вачну ролю в поширеннi християнства иа Українi. Угри (мадяри) У ЇХ ст. н. ери фiнське племя угрiв (мадярiв) оселилося в сусiдствi з хозарами аа Доном. Пiд натиском печенiгiв, якi рушили з Азiї, угри пiшли на захiд. ?регуар висловив думку, що вони досить довгий час мешкали мiж Днiпром та Богом. Константин Порфiрородний називає рiчку Хiнгулус в країнi угрiв, - це на думку IIнгул або Iнгулець. Країну угрiв вiн називав <Лебедiя>. Слiди перебування угрiв у Києвi - Угорське урочище, Ольмин двiр (Ольма - це Альмус, перший вождь угрiв). Г. Вернадський висунув iншу гiпотезу: головний осередок угрiв був на Слобожанщинi, мiж р. Сiверським Дiнцем та Осколом, але їхнiй вплив поширювався до Києва. Перебували вони 'в Українi кiлька сторiч. У 862 роцi угри посунулися на захiд i оселилися над долiшнiм Дунаєм. Пiсля 896 року вони заснували свою державу в Паннонiї. Пiд їхньою владою опинилися деякi племена слов'ян. В 902-904 рр. угри напали на Моравську державу, i пiд їхнiм ударом вона впала, її подiлено на окремi князiвства, якi довгий час перебували пiд владою угрiв. У 956 роцi Оттон 1 Великий розгромив угрiв пiд Лехфельдом. Пiсля того вони осiли в Паннонiї, витиснувши звiдти слов'ян. Печенiги У VIII ст. орди печенiгiв, кочових племен тюркського походження, намагалися прорватися крiзь хозарськi володiння на захiд, але хозари твердо обороняли свої границi. На початку IX ст. вiзантiйськi iнженери збудували фортецю Саркел для захисту каганату вiд печенiгiв. Проте, у Х ст. частина печенiгiв прорвалася через каганат. Лiтопис вiдзначив у 915 роцi, що <придоша печенеги первое на Русскую землю>. На цей раз вони не залишилися на Українi, а пройшли на Дунай. Лише пiсля розгрому хозарiв Святославом печенiги твердо оселилися в причорноморських степах. Такi були сусiди України, з якими вона перебувала в стосунках на свiтанку своєї iсторiї, якi впливали на її культуру й утворювали передумови для її дальшого розвитку. Український народ багато дiстав у спадщину вiд своїх попередникiв. То була з економiчного погляду певна традицiя хлiборобсько-скотарського побуту, з культурного погляду - традицiя, що зв'язувала Україну з Захiдньою Европою, головне - з її пiвденними країнами. Багато народiв пройшло з Азiї на захiд чорноморськими степами, але нiколи, хоч яка жахлива бувала навала, вона не винищувала всього населення. Не було митi, коли б поривався зв'язок мiж старшими мешканцями та новими насельниками, мiж носiями старої та нової культури. Так передавалися вiд одного народу до другого господарськi традицiї, звичаї, культурнi зв'язки, так простягалися нитки вiд неолiтичної трипiльської культури до Української держави. ПЕРШI ВIДОМОСТI ПРО ПОСЕЛЕННЯ ПРЕДКIВ УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН Сучасний стан археологiї дає право твердити, що український народ - автохтон своєї землi, який жив на своїй територiї, починаючи з неолiту. Обширну групу неолiтичних племен тисячолiть до Р. X. можна вважати за предкiв українцiв, але до цього часу не можна сказати з певнiстю, вiд якого саме неолiтичного племени вони походять. Найяснiший зв'язок мiж українським народом та носiями культури полiв поховань, яку датують кiнцем 1 тисячолiття до Р. X. Поля поховань доходять до нижнього Днiстра (Лука-Врублевецька) на заходi, а на сходi - до Полтавської та Сумської областей. Зустрiчаються вони також у Молдавiї. Поля поховань викликали деякий час сумнiв дослiдникiв щодо нацiональности людей, якi залишили їх. Перший, хто в 1901 'роцi вiдкрив їх-В. В. Хвойка - в селах Черняхiв, Зарубинцi, Ромашки на Київщинi, вiдразу визнав їх слов'янськими. Сучаснi археологи (М. Ю. Брайчевський, А. Л. Монгайт та iншi) твердо вiдносять їх до слов'янських. Спiрним залишається питання про хронологiчну межу: до якого часу iснувала Черняхiвська культура? В. В. Хвойка датував кiнець її IУ-У сторiччям нашої ери. М. Ю. Брайчевський вiдносить кiнець культури до УI-УII сторiч нової ери, але це ще не можна вважати доведеним. Характеристичне багатство римських монет у могилах полiв поховання. За пiдрахунком А. Монгайта, до 1955 року знайдено бiля 800 монет. Це свiдчить про торговельнi зв'язки носiїв цiєї культури. Про це ж свiдчать i численнi фiбули т. зв. <провiнцiяльно-римського> типу. Важливi пам'ятки культури Зарубинецької (Зарубин, Переяславського району) та Корчуватiвської (Корчувате - недалеко вiд Києва, на правому березi Днiпра). Ця культура охоплює велику площу: вiд басону Десни, Сейму, Сули, Псла - до притокiв Днiпра, як от Тясмин, Рось, Тетерiв. У могилах знаходять рештки i трупоспалення, i трупокладення, а також бiдний iнвентар: фiбули, дармовiси, склянi буси, посуд гарної технiки з блискучою поверхнею. Датуються цi могили вiд Ц ст. до Р. X. до П ст. по Хр. Знайдено чимало поселень та городищ - переважно на високих берегах рiчок. ПОСЕЛЕННЯ АНТIВ АБО ВЕНЕДIВ ТА ЇХНЯ ГРОМАДСЬКА I ДЕРЖАВНА ОРГАНIЗАЦIЯ Слов'ян пiд назвою венедiв згадували старогрецькi та римськi письменники вiд VII в. до Р. X.: Гесiод, Геродот, Софокл, Скiлан, Корнелiй Непот, Плiши, Тацiт, Птоломей. Дехто зв'язував їх з Балтiйським узбережжям. ?огський iсторик Йордан писав, що <анти найхоробрiшi мiж ними (венедами), живуть над луком Чорного моря, вiд Днiстра до Днiпра>, але за iншими вiдомостями, в тому числi Павла Диякона, можна зробити .висновок, що в V ст. держава антiв охоплювала значно ширшу територiю - вiд Дону, Чорного моря до рiк Висли, горiшнiх Варти та Одри i частини Богемiї. Питання про походження антiв неясне. Ф. Дворнiк, Ю. М. Левицький вважають антiв одним iз племен алавiх. Тмї ж думки Г. В. Вернадський та М. О. Мiллер Значна частива дослiдникiв вважає їх за слов'ян. О. О. Шахматов вважав авгiв слов'янами, якi жили на Прикарпаттi, С. М. Солювйов - швденно-вахiдньою частиною схiднiх слов'ян, Л. Нiдерле - волинянами, В. О. Ключевський - дулiбами, М. С. Грушевський - українцями. Подвiочи цi думки дослiдникiв, М. Ю. Брайчевський пiдкреслює погяяд <нацiоналiста> М. С. Грушевського, начебто с рiзниця мiж його <українцями> та <дулiбами> Ключевського. Сам М. Ю. Врайчевський вважає антiв продовжувачами носiїв Черняхiвської, себто української культури. В. Щербакiвський вважав, що iменем <анти> називали ряд українських племен. Жили вони якраз там, де iнзнiше бачимо українськi племена. Важлива вказiвка Прокопiя, що анти та слов'яни розмовляли однаковою мовою. П. Ковалевський розрiзняє слов'ян, якi посунулися на Валканський пiвострiв, та антiв, вiд яких походять руси. Жили анти иєваяикими поселеннями по беретах рiчок та озер, займалися скотарством та хлiборобством. Могильники їх нагадували чернахiвськi, але мали вони й окремi - для воїнiв, яких ховали зi зброєю. Мали укрiплення не в кожвому селi, а спiльнi - для кiлькох поселень. М. Ю. Врайчевський приписує ахтам т. зв. Змiєвi або Трояковi вали, якi тягвуться на десятки кiлометрiв по рiчках Красна - Стугва, Рось - Трубiж, Сула. Аналогiчнi були в Поднiстров'ї; вони сягали 10 метрiв заввишки. Найбiльше антських речей у басейнi р. Роси; лучевi фiбули, пiдвiски, лунницi, дзвоники, прорiзнi бляшки - всi цi речi О. Спщия та В. Рибак> вiдносять до антiв i всi вони згодом вiдбинися в українських речах. Треба сказати, що з археологiчного погляду пам'ятки авхiв iце мало дослiдженi. Збереглося чимало вiдомостей про громядсьху та iмпхичну органiзацiю антiв. Прокошй Кесарiйський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, але здавна упроияє ними народне зiбрання, i всi справи, добрi чи лихi, вони вирiшують спiльно. Але за часiв загальної небезпеки вони обирали царя (<тех>), авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 роцi зорганiзував союз для боротьби з остготським царством Вiнiтара. Боротьба виявилася нещасливою для ангiв: лотрапили до полону (ули забитi Бож iз синами та 70 старiйшин. Другий вождь, Меза, вiдзначився в боротьбi з аварами в 550-их роках. Вiдомi iмена деяких царiв. Так, були Ардагаст, Мусокiй. Правдоподiбно, що головний державний центр антiв лежав на чорноморському побережжi. Характер об'єднання антiв викликає рiзнi гiпотези. Однi вважають антську державу за племiнний союз. Ключевський називав Й <Дулiбський союз>. Iншi бачать короткотермiнове об'єднання для боротьби з ворогом (Бож - з готами, Мезамир - з аварами i т. д.). У всякому разi, факт об'єднання антiв дуже важливий як перша вiдома нам спроба предкiв українського народу створити державне об'єднання з органiзованим вiйськом та участю населення у полiтичному життi. Держава антiв протривала три сторiччя - вiд кiнця IV до початку VII ст. Вона впала пiд навалою аварiв. РОЗМIЩЕННЯ СЛОВ'ЯНСЬКИХ I УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН Одночасно з антами починають вживати назву слов'ян. Вони разом з гунами посуваються на захiд. У III-УI ст. ст. захiднi та пiвденнi слов'яни опанували вже тi землi, на яких застала їх iсторiя, а в VII ст. назва <анти> остаточно зникає, її замiняє iм'я слов'ян. В V ст. слов'яни вибираються в походи на Балканський пiвострiв, переходять Дунай, нападають на границi Вiзантiйської iмперiї. Щоб захиститися вiд слов'ян, Вiзантiя будує низку фортець по Дунаю, на пiвнiч вiд Балканського хребта. Проте, вона не була в силах зупинити рух слов'ян. У 40-50-х роках VI. ст. слов'яни починають оселятися за Дунаєм. Там у VII ст. застали їх болгари. Пiд тиском народiв, якi проходили з Азiї на захiд, слов'яни приходять у рух i подаються на пiвнiч, на захiд. Частина їх осiдає в смузi лiсiв Подiлля, Київщини, Волинi, Чернiгiвщини. Частина подається далi на Карпати, на горiшню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кiнця VI ст. Прикарпаття було вже зайняте українськими племенами. Срезневський писав, що на схилах Карпат, в Ужгородi, населення мовою, народнiстю - рiднi брати <малоросiян>. Звiдти на пiвнiчний схiд сягають вони Галичини, Буковини. Частина Семигороддя була заселена українцями. У ХШ ст. семигородськi документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух українських слов'ян з пiвдня на пiвнiч свiдчить, мiж iншим, назва притоки Днiпра - <Десна>, себто <права>. Якби вони йшли з пiвночi на пiвдень, Десна була б з лiвого боку, вони не могли б назвати Гї <правою>. <Повiсть временних лiт> подас перелiк слов'янських племен так, як вони жили в XI столiттi. <Се бо токмо словенеск язьiк в Руси, поляне: деревляне, ноугородци, полочане, дретовичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, после же вельшяне>. Кiлькома рядками вище читаємо: <Поляном же жиущем особе якоже рекохом, сущим от рода словенска, й нарекошася поляне, а деревляне от словен же, й нарекошася древляне; радимичи бо й вятичи от ляхов. Бяста два брата в лясех, - Радим, а другий Вятко, - й приведеша седоста Радим на Сожю, а прозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим по Оце, от него же прозвашася вятичи. Й живяху в мире поляне, й деревляне, й север, й радимичи, вятичи й хрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ньше вельшяне, а улучи й тиверци седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви.> В iншому мiсцi <Повiсть> каже так: усi племена мали своє княжiння - <в полях, а в деревлях своє, а дреговичи своє) а словене своє в Новегороде, а другое на Полоте полочане. От них же кривичи, иже седят на верх Волги, й на верх Двиньi й на верх Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят кривичи. Таже север от них>. У цьому списку подано племена, вiд яких походять: український народ (поляни, сiверяни, деревляни, дулiби, що звуться пiзнiше бу-жани та волиняни, уличi, тиверцi та хорвати), бiлоруський народ (дреговичi, кривичi, полочани та радимичi) i великоруський (словени та в'ятичi). Сiверяни жили на Лiвобережжi - по Деснi та Сейму, поляни - по середньому Днiпру, деревляни - по Тетереву, Ужу та Горинi, на Волинi - дулiби або бужани, <де нинi волиняни>, на долiшньому Возi. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по р. Возi, та волинянами. Можливо, що то були три окремi племена. Уличi жили понад Днiстром та Богом, а тиверцi - мiж Богом та Прутом. Щодо хорватiв, то очевидно тут лiтопис має на увазi бiлих хорватiв, в XI ст. входили до складу Велико-Моравської держави i вiд к походять -українцi схiдньої та захiдньої Галичини. У той же час назви окремих племен зустрiчаються в творах рiзних чужинецьких письменникiв. В IX ст. анонiмний автор, якого цитує теж анонiмний баварський географ IX ст., перелiчував племе-ва - волинян, бужан, сiверян, уличiв. В Х ст. Константин Порфiрородний теж перелiчував племена: кривичiв, дреговичiв, сiверян, древлян, уличiв, вербiян. Останнi двi чизви незрозумiлi. У тому ж Х ст. Аль Масудi писав, що одне з племен - волiнана, i називав їхнього царя Маджака. Таким чином, iм'я слов'ян, якi в VII сторiччi замiнили назву антiв (останнiй раз слово <анти> зустрiчається в 602 роцi), зникає в IХ-Х ст. ст. Його замiняють назви окремих племен. В Х-ХI сторiччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви долiшнього Днiпра - Бiлобережжя i частини чорноморського побережжя - <Лукомор'я>. На долiшньому Днiпрi був торговельний осередок - Олешя, пiзнiше - Олепiки. Були українськi колонiї в Криму, в Корсунi, при гирлi Кубанi, в Фанагорiї. Тiльки iснуванням мiцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського князiвства. На iснування значного українського населення на Чорномор'ї вказує <Повiсть временних лiт>. Про уличiв та тиверцiв лiтописець в XI ст. пише так: <Уличи й тиверци седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли до моря й суть градьi их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь>. Таким чином виявляється, що вiд <множества> уличiв та тиверцiв залишилися тiльки городища, а вони подалися на пiвнiч. На пересунення племени полян вказує пояснення <Повiсти> на походження назви полян вiд поля, степу, де жили вони ранiш, а за лiтописця жили вже в лiсовiй смузi. Останнiй рух, який зафiксувала <Повiсть> - це прихiд iз Польщi, вiд ляхiв, двох братiв - Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх - Радима на Сожу, а В'ятка на Оцi. Серед усiг цих українських племен провiдне значення набувають поляни, з їхнiм головним мiстом Києвом, який вирiс на мiсцi, безперервно залюдненому, починаючи з часiв палеолiту (Кирилiвська стоянка, про яку згадувалося вище). Можливо, що тут був Данпртштадир готських часiв. У всякому ревi, вiд VI сторiччя тут уже було мiсто, як свiдчать аровеоиогiчиi дослiдження, а вiд VII от. мiсто це вже згадується вiрменським письменником пiд назвою Куяр. ПОБУТ УКРАЇНЦЮ ПЕРЕДДВИКАВНОЇ ДОБИ Як свiдчать рештки поселень українцiв УII-УШ сторiч, жили вони здебiльшого великими гуртами. Житлами служили землянки з грубами, з дерев'яними стiнами, обмащеними глиною, або хати з сiньми та двома свiтлицями, що нагадують пляном сучаснi українськi хати. Бiля житла були глибокi ями для переховування продуктiв. Недалеко вiд поселень бували могильники з безкурган-ними могилами, з рештками трупоспалення. Подiбнi поселення зустрiчаються по всiй Українi. Цiкаво, що пiд вiвтарною частиною Десятинної церкви в Києвi знайдено рештки подiбної хати, старшої вiд Десятинної церкви, кiнця Х столiття. Українськi поселення мали укрiплення - городища з високими земляними валами та глибокими ровами. Ровмiщалися вони переважно на високих берегах рiк, на рогах, якi з двох-трьох бокiв оточенi були рiчкою. По всiх українських землях залишилося багато городило у Київщинi - 400, на Волинi - 350, на Подiллi - 260, на Чернiгiвщинi - 208, у Галичинi - 100. Цi городища були рйного розмiру. Однi були невеликi й служили захистом одвого еюв, iншi були укрiпленим замком вождя, третi, великi, служили ввхистом для кiлькох осель. Городища, однак, не тiльки захищали васвлеввя гiд ворогiв, а й були також адмiнiстративними оеерздками цiлої великої округи, деякi ж з них, переважно розiашованi на великих рiках, вiдiгравали значну ролю в торгiвлi. У ноакному илвмiнному об'єднаннi були значнi городовi центри: у полян - Київ, Вишгород, у сiверян - Чернiгiв, Новгород-Сiверський, Любеч, у древлян - Турiв, Малин, Iскоростень, у дулiбiв - Бузьк, Волинь (бiля Городив), у бiлих хорватiв - Велз, Червень. Серед цих мiст були великi, значнi вже в VIII ст. Київ мав вулицi, майдани, палаци князiв. У ньому було багато ремiсникiв, ним мiг змагатися багатством Чернiгiв, де теж виробляли ювелiрнi речi. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значнi торговельнi мiста. Археологiчнi джерела дають можливiсть уявити собi головнi заняття населення. Це було рiльництво (на що вказує хлiборобський iнвентар), скотарство (були корови, конi, свинi, вiвцi, птиця). Населення знало ганчарство, ткацтво, обробку залiза, iншi ремвства. Цякливе мiсце посiдало полювання на дикого звiра. Тодi було турiв, зубрiв, лосiв, оленiв, а також тварин з дорогоцiнним хутром: бiлок, куниць, лисiв рiзних типiв, а головне - бобрiв у рiчках. Крiм того, було багато диких бджiл, i здобування меду та воску вiдiгравало значну ролю в життi. Усi цi природнi багатства притягувало увагу чужоземних купцiв i втягали люднiсть України з далеких, часiв у торговельний вир. Територiю українських племен перерiзували важливi рiчковi iиихи, якi зв'язували їх з культурними країнами всього свiту. Перший великий торговельний шлях, що зв'язував країни Сходу з Европою - був Волзький. У VII ст. арабський халiфат розгорнув широку торговельну дiяльнiсть i включив до свого кола фiнськi країни схiдньої Евройи, швкову Вiярмiю. В лiсах пiвнiчної Европи водилося багато цiнного звiра: горностаїв, соболiв, куниць, чорнобурих лисiв та iн. Хутра цих звiрiв були у великiй модi на сходi, в країнах арабського сходу, у Вiзантiї та Европi. Цi хутра етали вiд VII ст. головним дредметом експорту. Про розмiр цiєї торгiвлi свiдчать скарби, якi складаiвться З дорогоцiнного схiднього срiбла та арабських диргемiв. Диргеми надзвичайно зручнi для датування знахiдок, бо були чиннi тiльки За життя халiфа, при якому їх карбовано, IД монетнi скарби охоплюють добу вiд VII до VIII сторiччя нашої ери. Крiм арабiв, торгiвля охоплювала Iндiю, а далi - Китай. Волзький шлях проходив поза українською територiєю, але великi притоки Днiпра - Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьолта iншi- зв'язували Днiпро з Сiверським Дiнцем, Доном, Волгою, Каспiйським .морем. Де волоком, де по рiчках, арабськi купцi потрапляли в басейн Днiпра, i свiдками iнтенсивної торгiвлi з арабами залишалися великi скарби диргемiв. На островi ?отляндi знайдено 67 000 дир-гемiв, в Києвi - кiлька знахiдок по 2-3 тисячi диргемiв у кожнiй, у Могилевi в однiй знахiдцi - 1300 диргемiв, у с. Копiївцi Вiнницької области - 500 диргемiв i iн. Крiм арабських монет, знайдено захiдньоевропейськi: французькi, нiмецькi, англiйськi та iншi. Арабськi письменники багато оповiдали про слов'ян (українцiв), про торгiвлю з ними. Вони писали, що українськi купцi приходили й до Багдаду, Закавказзя, навiть до Олександрiї. Арабський письменник кiнця УШ ст. Мохаммед бен Iстак писав, що цi товари спрямовували до. Тегерану. Той же письменник писав, що з Каспiйського моря йшов iнший шлях, який провадив на Слов'янське (Озiвське) море рiкою слов'ян (Дон), очевидно, на Україну. Важливий шлях був прокладений пiзнiше, коли арабська торгiвля вже занепала. Це так званий <великий шлях з варяг у греки>: з Чорного моря Днiпром, з верхiв'їв Днiпра на верхiв'я Захiдньої Двiни, р. Ловаттю на озеро Iльмень, Волховом на озеро Нево (Ладозьке), рiкою Невою на Балтицьке море. Цей шлях зв'язував Вiзантiю зi Скандинавiєю, пiвдень з пiвнiччю. З Вiзантiї везли дорогоцiннi тканини, вино, ювелiрнi вироби, золотий посуд, приправи, овочi. Вiзантiйська торгiвля захоплювала широкi кола українського населення. В бiдних похованнях знаходять кавалочки паволок, якими прикрашали одяг, кульчики, склянi намиста тощо. Крiм <великого шляху з варяг у греки> iснували iншi: Двiнський - вiд Ризької затоки Захiдньою Двiною на Днiпро, Нiмана Прип'яттю на Днiпро. В Гроднi був значний осевiд якого збереглися могильники, рештки княжого палацу. Одночасно з <шляхами з варягiв у греки> iснував шлях, який )етинав Україну з сходу на захiд. Вiн iшов з Каспiйського моря ягою, волоком на Дiн. Сiверським Дiнцем, волоком до приток Днiпро - Сейму, Десни, або через Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Днiпро, Iйiн вiв на захiд Прип'яттю або суходолом на Кракiв, Прагу. Цим шляхом везли на захiд схiднi товари, а з заходу - зброю, металевий посуд, полотно. Так через Україну проходили двi магiстралi, що сполучали пiвнiч з пiвднем, захiд - iз сходом, арабiв та Вiзантiю - iз Скандинавiєю, Iндiю та Китай - з iмперiєю Карла Великого. Короля українських племен не була пасивною в цьому торговельному вирi. Вони не обмежувалися транзитною торгiвлею, а вносили насамперед - хутра, на якi був однаковий попит i в Арабському халiфатi, i у Вiзантiї, i в Захiднiй Евроггi. Вони експортували мед та вiск, на якi був теж великий попит, бо мед iшов на жякi солодощi та питво, а вiск - на освiтлення церков та житла багатих людей. Поставляли вони й <челядь> - рабiв. РЕЛIГIЙНИЙ СВIТОГЛЯД УКРАЇНЦIВ Релiгiйне життя українських племен було дуже складне. Перед запровадженням християнства кожне плем'я шанувало своїх богiв i мало власнi культи, але з процесом творення держави вiдбувається об'єднання цих богiв. Головнi були: Дажбог, бог сонця, Велес - бог худоби, Сварог, Хоре, Стрибог, Мокоша, Смарагд та iншi. Згодом, коли наприкiнцi Х ст. Володимир прагнув об'єднати всi українськi племена, вiн встановив спiльний для всiх культ Деруна. З християнiзацiєю України зникли вiдомостi про головних богiв поганського пантеону i залишилися тiльки натяки на iснування певних мiсць, де вiдбувалися ритуальнi дiї. Очевидно, були <капища> - на це вказують споруди з каменю бiля княжого двору в Києвi. С. Я. Грабовський пише, що було знайдено в Києвi рештки великого храму, неподалiк вiд Десятинної церкви. Вiн згадує i <культовий будинок> в Бiлгородi. Наприкiнцi Х ст., за вiдомостями, мало мiсце нищення <капищ>. Зберемися де-не- де статуї богiв. Статую Святовида, чи Свiтовида знайдено в р. Збручi. Вона мала 4 обличчя пiд однiєю шапкою. На нижчому ярусi були барельєфи жiнок у хороводi та чоловiкiв у молитовних позах. Звайдево статую в с. Липицi бiля Рогатина, з 4 головами. У с. Була вя Подаллi знайдено камiнь з рельєфною постаттю людини з велехом. У Дрогобичi знайдено фрагмент каменя iз зебражеввiвi голови та рук. У релiгiйних вiруваннях українцiв iснували двi течiї: обожнення природи в рiаних формах та культ роду. Для українця вся природа була населена масою рiзних божеств: польовики, лiсовики, водяники, русалки, мавки та iiшii живуть,мовляв, у рiчках, болотах, у лiсах i мовкуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живi iстоти. У зв'язку з таким погаидом на природу iснували рiзноманiтнi обряди, свята, пов'язанi зi змiнами весни, лiта, осени, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формi рiзних обрядiв: коЛяди, щедрування, <маелениця>, весяянки, гагiлки, Купала тощо. У цих ємних вiдбивається втаровинний хлiборобський та скотарський повут. Другу групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На козковому вiдчувалася присутнiсть предкiв, <дiдiв>, зокрема пiд час народин, весiлля, смерти. Iснувала вiра в життя пiсля смерти. Мерцiв палили або погребали, з ними покладали їжу, зброю. У заможних убивали коня, жiнку чи невiльницю. Насипали горбки, iнодi дуже високi - кургани. За рiк улаштовували тризну на могилi з великою учтою. Прийняття християнства не знищило поганських обрядiв, навпаки - багато з них перейшло до християнства, зберiгши свою внутрiшню суть, хоч вони були й пристосованi до християнських свят. Старi поганськi уявлення збереглися в масi пiсень обрядових, сезонових, пов'язаних з рiзними видами працi. Важливою рисою релiгiйних уявлень поганської доби була життєрадiснiсть, яснiсть. Українцi не мали у своєму пантеонi жорстоких, суворих богiв. Вони жили одним, спiльним життям з веселою, радiсною природою України i вiдчували її ласку. ПЕРШI СПРОБИ ДЕРЖАВНОГО ОВ'ЄДНАННЯ УКРАЇНЦIВ Iсторiя застає слов'ян у стадiї розкладу родового ладу племен. Провiд у племенах налевкав людям, представникам визначних родiв, що здобуяи своєю дiяльнiстю. Вони збиралися на <вiча> - ради, де вирiшували важливi питання життя племенi, вiйни та миру. На випадок вiйни вони обирали вождя-князя, а згодом князi залишалися на мирнi часи. Проте, влада їхня, необмвяввяа пiд час айiяи, за мирних часiв була обмежена вiчем. Прокоiгiй писав, що слов'янами Iiнтаiвi <не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлiнням i всi справи, добрi чи лихi, вирiшують спiльно>. Рiвнi джерела зберегли iмена пердих князiв українських пле-тв, якi намагалися об'єднати пiд своєю владою бiльшi частини. Так, у 380-х роках антський князь Вож або Боз воював ?отiв, якi напали на антiв. Його самого, його синiв та Готи взяли в полон i стратили. Але держава ангiв залiавiтафя. Iбк 480-558 роками ця держава здобуває характер вiйськової ортавадiї. У нiй формується керiвна група з воєначальникiв, людей, з яких складається рада. Сила держави антiв примушує Вйвшпiю рахуватися з нею. Вона простягається вiд Дунаю до Дону. Ця держава загинула пiд навалою аварiв. Цар Меаамир у 550-х рiвах був убитий, а люднiсть не захотiла коритися аварам i свою землю. Друга велика держава посталю на Волинi. Аль-Масудi писав так: <З цих племен одне в старовину мало владу, його царя звали Маджак, а саме плем'я звалося Валiнана>. Цьому царевi, як могутньому, корились iншi племена. <Ми застаємо у схiднiх слов'ян на Карпатах у VI ст. великий воєнний союз, який можна поставити на початку нашої iсторiї: вона почалася з VI сторiччя на пiвнiчно-схiднiх схилах i передгiр'ях Карпат.> Довгий час пiсля того ми не бачимо спроб заснувати державу, яка об'єднувала б рiзнi племена. Навпаки, бачимо багато племiнних князiв. Дуже цiкаве оповiдання <Повiсти временних лiт> про заснування Києва трьома братами - Києм, Щеком та Хоривом. Пам'ять про них залишилася в назвах самого мiста Києва та гiр - Щека-вищ та Хоревицi. Легенду цю записав ще у VII ст. вiрменський письменник Зеноб Глак. Вiн оповiдав про заснування Києва - Куара в землi <полунян> (полян) Куаром, Ментеєм i Хореаном. Зберiг лiтопис згадку про те, як <Кий княжаше в роде своем>, їздив до Царгорода i <якоже сказають... велику честь приял от царя>. В легендi цiй е зернятка правди, бо археологiчнi дослiдження виявили в Києвi три окремi мiста, якi були об'єднанi лише за княжої доби. Поляни не були єдиним племенем, що мало князiв. У Х ст. був племiнний князь у деревлян Мал, якого вони хотiли одружити з Ольгою пiсля смерти Iгоря в 945 роцi. Посли деревлян казали їй, мовляв, <напiй князи добри суть, иже распасли суть Деревську землю>, - протиставляючи їх iншим князям. Неясно згадує <Повiсть> про Тура, князя туровського. Очевидно, племiнними князями були Радим та В'ятко, якi вивели радимичiв та в'ятичiв <з ляхи>. Найдовше зберiгалися племiннi князi у в'ятичiв: ще Володимир Мономах ходив на князя в'ятичiв Ходоту. Можливо, що всi тi князi, яких перелiчено в договорi з греками Iгоря (серед яких немало слов'янських: Предолав, Володислав, Улеб), - були теж племiнними князями. У ЇХ ст. згадується в рiзних джерелах про якесь об'єднання <ру-сiв> на пiвнiчних берегах Чорного моря. Так, у житiї св. Степана Сурожсьтого, бiля 800 р., е оповiдання про напад на Сурож (пiзн. Судак) руського князя Бравлина, чудесне навернення його та його Дружини на християнство. Оповiдання це дуже неповне, але вельми важливе. Iм'я князя - слов'янське, i це дає пiдстави вважати, що отi <руси> були слов'янами, себто українцями, зi своїм племiнним князем. На початку ЇХ ст., за перших десятирiч його, у житiї св. Юрiя Амастридського є згадка теж про <руського> князя, який напав на Апастриду й охристився. Можна припустити, що обидва князi виходили з якогось не названого осередку на берегах Чорного або Озiвського моря. Звичайно, всi наведенi факти уривчастi. Коли писалися лiтописи, вже не було цих князiв, а головне - метою лiтописiв було показати єднiсть князiвської династiї, яку. намагалися вести вiд Рюрика, iснування ж мiсцевих українських князiв не вiдповiдало цiй метi. Важливо те, що з-помiж усiх згаданих вище спроб об'єднати племена в єдину державу, з одного боку, i iснування мiсцевих князiв, з другого, - бiльш-менш мiцна держава виникла тiльки у полян, а осередком її став Київ. Виникла вона на територiї, яка вже не раз ставала важливим осередком життя, силою рiзних умов, сприятливих для життя, господарства, торгiвлi. За доби, яка передувала постанню Київської держави - у УII-УПI вв. - Приднiпров'я переживало надзвичайне економiчне пiднесення у зв'язку з розквiтом торгiвлi з Iраном, Вiзантiєю, арабами. У VII ст. на Приднiпров'ї мiсцевi майстри виробляють речi високої вартости: посуд, зброю, прикраси, в яких засвоюються й перетоплюються чужоземнi впливи, i твориться своя культура. НАЗВА <РУСЬ> У VIII ст. чужоземнi джерела починають вживати для позначення населення пiвденних українцiв, переважно племен полян та сiверян, назву <Русь>. З бiгом часу вона дедалi бiльше поширюється i серед вiзантiйських, i серед арабських письменникiв. Походження цiєї назви являє найбiльшу загадку iсторiї України, яка до цього часу не може вважатися цiлком вирiшеною. У цьому питаннi iснує багато рiзних гiпотез. Головнi з них такi: слово <Русь> -фiнського походження (В. Татiщев, 1739 р.), хозарського - (Еверс, 1814), угорського (Юргевич, 1867), литовського (Костомаров, 1860), єврейського (Варац, 1810), кельтського (Шелухин, 1929). Але головнi теорiї двi: варязька та українська. Варязька теорiя базується на припущеннi, що <руссю> фiни називали одае з племен норманiв-шведiв. Нормани у УПI-IХ ст. ст. почали походи ва узбережжя Захiдньої Европи. Вони жорстоко руйнували оковщi, але iнодi осiдали й засновували держави. Так було у Францiї (Нормандiї), на о. Сицилiї, згодом - в Англiї. У той же чїю орийшли вони до схiдньої Европи, заволодiли Новгородом, а також пройшли рiзними шляхами в Україну й там заснували державу. Одним iз доказiв цiєї теорiї вважають те, що Константин Порфiрородний у 949 р. подав назви Днiпрових порогiв - <руськi> i <слов'янськi>. Першi близькi до пiвнiчногерманських мов. У своїх творах вiн взагалi вiдрiзняє <русiв> i слов'ян. Другий аргумент той, що фiни називали шведiв <Кооiвi> - непереконливий, бо тяжко припустити, щоб для назви скандинавiв^ варягiв користалися б термiном з фiнської мови, М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, якi багато знають про Київ. У них нiколи не ототожнюють варягiв з Руссю. Русь для них чужа земля. Навпаки, iснує багато пiдстав для того, щоб вважати назву <Русь> мiсцевого походження. Арабськi письменники знали <Русь>. Iбн-Даста, географ i подорожник Х ст., цитував старшого вiд себе письменника Джайханi, який оповiдав про <Русiю>. У <Словнику тюркських мов> Махмуда аль-Кашгарi, складеному в 70-х роках XI ст., подано мапу, на якiй руси показанi на пiвнiч вiд печенiгiв, а ще далi, на пiвнiч вiд них - слов'яни. У цьому розмiщеннi важливе вiдокремлення слов'ян новгородських вiд русiв-українцiв. Дуже цiкавi вiдомостi сповiщає <псевдо-Захарiй>, сирiйський письменник. У нього е виписка з сирiйського документу 555 року про <Русь>: це, мовляв, <рослий, могутнiй нарiд>, який мешкав по Дiнцю, на пiвнiчний захiд вiд Озiвського моря, себто приблизно у Приднiпров'ї. Iбн Хордадбех, начальник пошт Арабського халiфату, писав у 860 р. в <Книзi шляхiв та держав>, якою користалися протягом 200 рокiв, що <руси - плем'я з слов'ян>. Автор книги 983 р. <Країни свiту>, в якiй вiн використовував джерела ЇХ ст., неперевершений щодо точности, описував країну Русь так: <Вiд неї на схiд - печенiги, на пiвдень - Дунай, на захiд - слов'яни, на пiвнiч - пустеля. Пiвденна й пiвденносхiдня межа її лежить вiд Днiпрової луки до гiр Дiнця та Дону.> Таким чином, схiднi джерела не ототожнювали Русь iз скандинавами. Не ототожнювали й вiзантiйськi. Патрiярх.Фотiй, з приводу нападу Руси на Царгород у 860 роцi, називав їх росами або скитами, а не варягами, яких греки знали добре. Цi уявлення сучасникiв, що мали вiдомостi про Русь, знаходять . пiдтвердження в топонiмiцi України. Назви притоки Днiпра - Рось, притоки Роси - Росава, Осколу - Рось, на Волинi рiчка Роска, у гирлi Дону мiсто Росiя. Тож назви <Русь>, <Рос> вживали виключно для позначення України. За пiзнiших часiв термiн <Русь> стосували переважно до Київського князiвства, i вiн деякою мiрою був синонiмом Київщини. У ХI-ХIП ст. лiтописи строго вiдокремлювали Русь - Київське князiвство - вiд iнших князiвств. <Поїхати на Русь> означало по-їхати на Київщину. Пiд 1149 роком Новгородський лiтопис записав: <йде архиепископ Новгородский Нифонт в Русь>, себто в Київ. Року 1165 Новгородський лiтопис (третiй), зазначає ще точнiше: <ходи игумен Юрьевский (новгородського манастиря) . . . в Русь, в Киев град>. Таке було розумiння слова Русь i в Суздальщинi. Року 1180 Суздальський лiтопис нотував: <йде князь Святослав .. . с половцьi поганими, с черниговцьi из Руси на Суздаль ратью>. Року 1155 пише Iпатiївський лiтопис: <Юрий Володимирович... йде из Суздаля в Русь й приде Києву>. Ще характеристичнiший вираз того ж лiтопису стосовно столицi Суздальської землi - Володимира: до Володимира приходили купцi <из Царгорода, й от иниХ стран, из Русской земли й аче Латинии>. Руська земля поставлена мiж Царгородом i латинським заходом. Термiн <Русь> непоширився на пiвнiчнi землi навiть тодi, коли Київська держава охопила їх. Навпаки, цей термiн дуже довгий час вживався на Захiднiй Українi у топонiмiцi Прикарпаття та Закарпаття.