ПЕРША ЧАСТИНА. 
До засновання київської держави.
1. Про iсторiю i передiсторичне жите. Iсторiя самим словом своїм означає 
розвiдку, вiдомiсть, оповiданнє (вiд грецького корня Fi?, вiд, як наше вiдати, 
вiдомiсть), а прикладало ся воно перед усiм до оповiдання про минувшину свого 
краю i народу. Такi оповiдання з початку держали ся устною памятю. Але память 
людська добре не держить подїй довше як два-три поколiння, а далї починає 
мiшати, коли се оповiданнє навмисне не прибрано в якусь трiвку форму, наприклад 
в пiсню або в вiршi призначенi для запамятування. На певнїйший Грунт стали сї 
оповiдання, коли могли оперти ся на давнїйшi записки про колишнї дiла, особливо 
як сї записки робили ся сучасниками, тими що самi подїї тi переживали. За помiчю 
таких давнїйших записок i оповiдань стало можливим передавати память про подїї 
через довгий ряд поколїн незмiненою i чистою. Старшi iсторичнi працi служили 
пiдставою для пiзнiйших; новi iсторики, переймаючи вiд старших, додавали до них 
оповiдання про подїї пiзнїйшi, i як би не було перерв та прогалин у такiй роботi, то 
iсторiя йшла i розвивала ся б неперерваним ланцюгом, оповiдаючи про всї часи 
повно i докладно. Одначе на дЇлї воно нїколи не обходило ся без прогалин i 
переривiв. Часто пропадали й старi записки й старi iсторичнi оповiдання, та й у 
рiжних народiв рiжно починало ся й письменство, й списуваннє оповiдань про подїї 
i через те не у всiх народiв iсторiя однаково давня i однако повна.
В наших сторонах письменство почало ширити ся перед 1000 роком по 
Христi, як почало ширити ся християнство. З того часу могли вже бути рiжнi 
записки, i потiм з сих записок дещо i використано, як списувано оповiдання про 
давнїйше житє в наших краях; одначе подїї з десятого вiку (вiд 900-1000 р.) 
бiльше описувано з памяти. Для ранїйшого часу дещо знаємо з писань иньших 
народiв, у яких письменство й iсторiя розвинули ся ранїйше, особливо вiд 
письменникiв грецьких, а також i вiд римських, арабських, а нарештi й нiмецьких. 
Найдавнїйшi звiстки про нашi сторони йдуть з VII вiку перед Христом, 
докладнiишi з V (2300 -2400 рокiв тому), але тiльки про чорноморське побереже, де 
ще тодi нашого народу не було, а про наш нарiд письменнi звiстки у чужих народiв 
начинають ся геть пiзнiише, тiльки коло 400 р. по Христї (1500 лiт тому). Се зветь 
ся початок iсторичних часiв - доки сягають писанi звiстки людськi. Для нашого 
народу се значить пiвтори тисячi лiт назад, або пятдесять людських поколїн, 
рахуючи коло ЗО лїт на людське поколїннє; а для декотрих, приморських частин 
нашого краю-двi з половиною тисячi лїт, або трохи бiльше.
Пiвтори, або двi з половиною тисячi лїт се як на житє одної людини 
часдуже довгий. Але як порiвняти з людським житєм, вiд коли воно почало ся на 
землi, чи в наших таки сторонах-се час дуже короткий. Житє людське таке давнє, 
що його не тiльки в сотнi або тисячi рокiв, але i в сотню тисяч лїт не вбереш. 
Трудно його взагалi в наш звичайний рахунок взяти, можна тiльки сказати, що 
дуже i дуже воно давнє, так що против нього нашi двi тисячи лїт iсторичнього 
житя-се свiжа минувшина против давньої старовини: однi рахують людське житє 
на землї на 500 тисяч лїт, иньшi на мiлiон, бо таки, кажу, того на наш рахунок не 
можна добре перевести. I то все часи перед-iсторичнi: з них не зiстало ся нiяких 
писаних звiсток, i про те як жило ся тодї людям, можна змiркувати по рiжних 
слiдах людського житя, що знаходять ся при.падком пiд землею, або в печерах- 
рiжнi вироби людськi, струмент, посуда, угiлє вiд огнищ, слїди житла людського, 
їжi (кiстки й вiдпадки всякi). Про дещо можна змiркувати з тих давнїх звичаїй, якi 
ще тепер мiж людьми держать ся, або описують ся в старих книгах; такi звичаї 
живуть часом несказанно довго: вже люде й не знають, для чого вони саме так 
роблять, кажуть тiльки, що "так годить ся", що так їх батьки робили, то й вони 
роблять. Потiм можна неодно дорозумiти ся з самої мови-звiдки те або се слово 
взяло ся. Наприклад слово руда значить тепер породу камiнну з металїчною 
примiшкою, але саме се слово значить властиво мiдь, а се через те, що мiдь люде 
знали з усiх металiв найперше; або напр. в давнїх часах у нас слово скот значило 
Грошi давнiх часiв людське богацтво було в худобi, i за худобу все мiняли або 
куповали.
От помiчаючи та розбираючи те все, наука вийшла далеко за межi писаних 
звiсток, по-за границю iсторичних часiв в глубини передiсторичнi. Вже вона може 
досить докладно, хоч i з-дебiльшого тiльки, сказати, як розвивало ся людське житє 
тому десять, двадцять, тридцять тисяч лїт; як жили й господарили нашi предки, як 
ще не знали нї зелiза, нї иньших металїв, як ще не вмiли сiяти хлiба, як не мали 
домашньої худоби; яку бiду терпiли вони тодї i як поволi доходили кращого i 
лекшого житя.
2. Минувшина нашого краю. Найстаршi звiстки про минувшину дає нам 
сама земля. Буває часом де рiка глубоко врiжеть ся в високий берiг i вiдкриє 
стрiмку кручу,-цiкавi рiчи можна побачити на такiм урвищу, i хто вмiє розумiти 
їх, як по книзї прочитає по них iсторiю землї i того житя, що на нїй розвивало ся i 
минало ся.
На самiм верху побачить вiн чорну землю вiд перегною трави i всякої 
ростини, часом i якiсь слiди людського житя, якiсь загубленi рiчи. Се найновiйший 
шар, званий в геольогiї алювiєм. Пiд ним шар жовтої глини, глею, або льосу, як її 
звуть по ученому; буває часом i кiлька шарiв рiжної глини, роздiленi мiж собою 
верствами пiску або камiння. Се так званi дiлювiальнi верстви. В таких верствах 
часом доведеть ся побачити великi кости, зуби й иньшi останки давнiх звiрiв, або 
углє, кремiнцї та кiстки обробленi рукою чоловiка. Пiд тим шари вапнистого 
камiння, легкого, губковатого, з рiжними черепашками в нїм-так званi верстви 
третичнi. Далї часом покажеть ся чиста крейда- останок давнього глубокого моря, 
рябi рухляки, а ще далї-верства камiнного угля; на останку ж, на сподї-мертвий 
твердий камiнь, стоплений огнем ще з тих часiв, як земля була горяча i застигала 
зверху, вкриваючи ся твердою камiнною корою.
По сих рiжних верствах камiння, глин, пiскiв, по рiжних останках ростин i 
звiрят учений геольог скаже, чи було тодї на сiм мiсцї море чи суша; покаже, якi 
ростини росли i якi звiрi водили ся, як виглядали, чим живили ся. Великi змiни 
переходила кожна сторона. Де тепер сухий степ, там хвилювало колись глубоке 
море, водили ся рiжнi морськi живини; потiм, як дно пiдiймало ся, вода спливала, а 
вiд останкiв рiжних живин, що колись жили в морi, лишали ся купи кiсток, 
черепашок, якi збивали ся з часом у верству камiня-вапняка; їх заносив намул рiк 
або порох вiтрiв, наростав цiлими шарами погнiй вiд усяких ростин та живин.
З тих останкiв можна знати, що тодї як починало ся людське житє на землї, 
море спливало з наших сторiн. Давнїйше воно покривало майже цiлу Україну, а пiд 
кiнець третичної доби вже мало що виступало за теперiшнi береги моря Чорного, 
Азовського i Каспiйського: сї три моря були одним морем, як ще й тепер знати по 
великих млаках (солончаках) мiж Азовським i Каспiйським морем та иньших 
слїдах. Гори Карпатськi, Кримськi, Кавказькi пiдiймали ся поволї над рiвниною, i 
так на початку дiлювiальної доби вигляд нашого краю вже значно наблизив ся до 
теперiшнього. Але мав вiн iще перебути одну перемiну, яка сильно вiдбила ся на 
його житю i виглядї, а були то ледовi часи.
В першiй половинi третичної доби в Европi було так горячо, як тепер в 
центральнiй Африцї. Ростиннiсть була незвичайно буйна, роскiшна- буйнїйша нїж 
в теперiшнїх горячих краях. Звiря всякого земноводного було страшенно богато, 
великого, чудацького; тi звiрi позникали, тiльки в землi полишали ся їх кости: були 
то велетеньскi ящiрки, рiжнi роди слонiв, величезнi птицї. Але повiтре ставало 
холоднїйше, i тi ростини та звiрi, що не могли жити в холоднiм краю, заникали, а 
зiставали ся такi, що приспособили ся до холоднїйшого повiтря, як мохнатi слони-
мамути або волохатi носороги. В дiлювiальнiй добi вiд вохкости та холоду почала 
земля замерзати на пiвночи; велика сила леду збирала ся в теперiшнiй Швецiї i 
Фiнляндiї й звiдти все поши рювала ся, поступаючи далї на полуднє. На якийсь час 
сї вiчнi леди, що лежали цїлi сотнї й тисячi лiт, захопили й пiвнiчну частину нашого 
краю, а потiм, як потеплiло, стопили ся i уступили ся на пiвнiч. Слїдом вiд них 
зiстали ся великi шари глини-того намулу, що наносила вода, як топили ся тi 
величезнi леди, верстви пiску i камiння, принесеного ледом, i широкi та глубокi 
рiчнi долини, що продерли води з-пiд тих ледiвцїв.
3. Першi слiди чоловiка. От з тих часiв як леди уступали ся з наших 
сторiн, маємо першi слїди людського житяв наших сторонах У нас тi слїди досить 
рiдко трапляють ся, рiдше нїж у Францiї або й Нїмеччинї, бо там люде жили в 
сухих камiнних печерах, де могли цїло заховати ся i кости i рiжнi останки їх житя; 
у нас тих камяних печер мало, а на вiльнiм мiсцї рiдко де могли долежати до наших 
часiв тi останки. Цїлi ж десятки тисяч лїт минуло- з того часу! Проте як на се стали 
пильнїйше вважати, викриваєть ся тих слiдiв все бiльше i у нас. Найдавнїйшi слїди 
людського житя на Українi, якi маємо досi, викрито в Київi, на Кирилiвськiй улицї; 
їх знайдено копаючи глину на цеглу (мал. 2 i 3). Лежать вони тут пiд сподом 
грубого шару жовтої глини, в верствi пiску, 6-Ю сяжнїв пiд землею, займаючи 
велику просторонь (коло десятини). На сподї велика сила костей мамута-знайшло 
ся бiльше як сто самих тiльки сiкачiв (кликiв); вище кости иньших звiрiв, що давно 
вже перевели ся: льва, гiєни, ведмедя печерного. Декотрi кости обпаленi, розбитi й 
иньшi слїди людської руки мають на собi; помiж кiстками углє, кремiнний 
струмент, яким тодїшнїй чоловiк орудував. Сим нахiдкам рахують ЗО тисяч лїт i 
бiльше.
Трохи новiйша оселя людська знайшла ся недавно над Десною коло с. 
Мiзиня (в Чернигiвщинї); тут вона лежить мiж двома шарами жовтої глини, в 
верствi камiння, нанесеного ледами.
Ще молодша нахiдка з-над Удаю, коло с. Гонцїв (в Полтавщинi"): вона 
лежить поверх шару жовтої глини, коли вже стекла вода вiдледiв.
Таким чином сї найзначнїйшi i добре об-гляненi нахiдки дають слїди 
чоловiка з довгих часiв, другої половини дiлювiальної доби.
З отсих наших i далеко богатїйших на-ходок з Захiдньої Еврони знаємо, що 
тодїшнїй чоловiк уже богато поступив у своїм житю i високо пiдняв ся над звiрями. 
Вiн умiв добувати огонь i уживав його собi до печення страви. Не вдоволяв ся вже 
ломакою або диким каменем, а навчив ся обробляти кiсть i навiть камiнь: зручними 
ударами вiн вмiє вiдбити кремiнь такої форми, яку йому треба: чи гострокiнчастий 
камiнь, котрим можна було бити з руки, чи рiжнi вiстря, щоб насаджувати їх на. 
деревину, як спис, чи скрiбнички для виправлювання шкури або обдирання мяса. 
Навiть мережав кiстки рiжними везерунками та рисунками: такi мережанi кiстки 
знайшли ся в київськiй i мiзинськiй нахiдцi, а в нахiдках французьких нераз 
знаходили ся такi гарно вирiзбленi фiгурки на кости, що й теперешнiй неучений 
чоловiк не завеїди б утяв так.
Але в тих часах так званої палєолїтичної себ то старої камяної культури 
чоловiк не мав ще нїяких домашних звiрят, не вмiв сїяти збiжа, а живив ся тим, що 
зловив-їв звiрину, рибу, черепашки; не вмiв робити нiякої посуди, i багато ще в 
чiм не дiйшов пiзнїйшого знаття.
4. Новiйша камяна культура. Камяна культура, коли чоловiк ще не знав 
нїяких металїв i свiй найкращий струмент мусїв робити з каменя, з тих давнїйших 
так званих дiлювiальних часiв поволї переходить в новiйшi, коли вже перевели ся тi 
давнi звiри, коли стопили ся леди i стекли води, i житє в наших сторонах стало 
зовеїм близьке до теперiшнього. Чоловiк ще орудував головно камiнем, але 
виробляти з нього всякий струмент навчив ся далеко краще против давнїйшого. Вiн 
не вдоволявсь уже тим, щоб вiдбити собi аби як камiнюку, а ще вигострював свiй 
струмент дрiбонечкими ударами, шлїфував на гладко, навчив ся вертiти дїри, щоб 
насадити сокiрку, молоток або булаву на дерево або кiстку. Дивувати ся приходить 
ся не раз, як таки-так чоловiк не знаючи зелїза, камiнем або кiсткою вмiв 
висвердлити такi рiвнi, акуратнi дїри, так вишлiфувати пiском сокiрку, клин, або 
долото з .камiня, виробити таку тоненечку стрiлку, ножик, пилку, серп з кремiня. 
Та не тiльки в сiм видко великий поступ людського житя.Инодї покiйника, 
ховаючи, посипали червоним порошком (охрою). i той порошок осiдав потiм на 
костях, як тїло згнило; такi могили з червоними, пофарбованими кiстками йдуть 
через усї степи нашi, вiд Кубани до Бесарабiї.
Особливо цїкаве житє зявляєть ся в нашiм краю при самiм кiнцi 
неолiтичної культури, коли в нашi сторони починають заходити з полудневих країв 
першi металiчнi, мiдянi вироби. Люде жили в хатках деревляних або плетених з 
хворосту i вимащених глиною (див. мал. 15), а дуже любували ся в глинянiй 
посудинi всяких дивних форм, розмальованiй пишними везерунками, червоними, 
бiлими, рудими, рiжно-кольо-ровими. Аж дивно й неймовiрно бачити таку гарну 
посудину в часах таких давнiх, коли люде, як то кажуть, ще тiльки з дикого житя 
виходили. Але се житє вже далеко вiдiйшло вiд дикого новiйший чоловiк не держав 
домашньої худоби анї -звiрят домашних. В часах же новiйшої камянної культури 
вiн уже мав домашню худобу i мiг годувати ся мясом i молоком вiд свого стада. Ще 
скорiйше одомашнив собаку, свого сторожа i вiрного приятеля. Навчив ся робити 
посуду з глини i випалювати її на огнi; робив її з руки, без гончарського круга, а 
про те з часом став виробляти гарнi миски й горнята та мережати везерунками. 
Став робити кращi житла для себе, викопуючи влоговини в землi i надбудовуючи з 
бокiв та покриваючи зверху, i так поволi доробив ся досить можливої хатини з 
дерева чи хворосту, вимащеної глиною. Почав господарити коло землi, сiяти зерно 
i розтираючи на жорнах пекти хлiб або варити кашу.
Ся новiйша камяна культура не тягла ся так довго як старша, але слiдами її 
повна майже вся земля наша. Видно, що намножило ся вже людей, тай слiди їх 
життя стали замiтнїйшi, легко їх пiзнати, не то що якусь давнїйшу кремiняку, що й 
не змiркуєш, чи її рука людська обробила, чи вона сама так одкололась. З сих часiв 
майже скрiзь знаходить ся рiжний струмент, посуда глиняна, могили людськi, а 
мiсцями слiди великих осель: хати, робiтнї, де виробляв ся всякий струмент, або 
городища, де ховали ся тодiшнi люди в небезпечну хвилю; такi городища бувають 
досить великi-значить i людей коло них жило бо-гато. Покiйникiв своїх ховали 
часом в камiнних скринях зложених з плит, часом в ямах, насипаючи над ними 
високi могили; инодї закопували цiлий труп, инодї палили його на огнi i потiм 
попiл i недогарки складали в глиняний горщик i закопували; при небiжчику клали 
часом дещо з його рiчей i рiжну страву в горнятках.
Крiм всякої посудини в сих глиняних мазанках дуже часто трапляють ся 
глинянi, добре випаленi ляльки-фiгурки чоловiкiв, жiнок, рiжної худоби. 
Струмент в сих оселях ще кремiнний, але зрiдка залетить часом i якийсь мiдяний, 
або бронзовий. Такi оселї йдуть вiд Днiпра, з пiд Київа через Київщину на Подїлє, в 
Галиччину i далї на Волощину (Молдаву) i в Балканськi сторони; їх звуть в науцї 
передмiкенськими.
Я вже згадав, що першим металем, яким стали користувати ся люде була 
мiдь, бо її найлекше з руди витопити. Але чиста мiдь дуже мягка i мало здатна на 
роботу. Люде помiтили, що як до неї додати цини (приблизно одну частину цини на 
девять частей мiди), то виходить далеко твердиш штука, з якої можна зробити 
всякий струмент. Така мiшанина мiди з циною зветь ся бронза. В декоторих 
сторонах її уживали на всяке знарядє, зброю, струмент дуже довго, з яких тисячу 
лiт, доки не знали зелiза.
В Европi мiдь, а потiм бронзу стали уживати бiльше меньше за двi тисячi 
лiт до Христа. Тисячу лїт пiзнїйше стало входити в уживаннє зелїзо. Золото стало 
звiсне значно ранїйше вiд зелiза, серебро пiзнїйше. В нашi сторони мiдь i бронза 
приходили з полудня, з дунайських країв i з чорноморського побережа; в наших 
краях не видно, щоб добували мiдь на мiсцi, i тому бронза поширювала ся тiльки на 
морськiм побережу, та по бiльших торговельних дорогах, по Днiпру, а в глухiйшi 
краї мало заходила, тим бiльше що була дорога. Перше нiж бронза поширила ся у 
нас на добре, стали приходити вже зелiзнi вироби, далеко мiцнїйшi, а головно що 
дешевшi.
Зелїзна руда у нас єсть на рiжних мiсцях, витоплювати з неї зелїзо досить 
легко, тому зелїзо з часом пiшло в народнїй ужиток, хоч i не скоро. В сторонах 
близших до Середземного моря, куди ранїйше стало заходити знаннє металїв i їх 
обробленнє з полудневих країв, з Вавилону, в Сiрiї, з Єгипту, давно вже встигли 
розвинути ся всякi вироби бронзовi, а потiм зелiзнi, а в наших краях все ще головно 
орудували деревом та камiнем. Тiльки в сусiдствi великих торгових шляхiв знали 
ме-талї, а далї вiдти були вони рiдкi, зiставали ся предметом роскiшним, знаним 
тiльки людям богатим, а нарiд дуже довго жив iще в камянiй культурi, коли в 
иньших сторонах камiнь уже давно вийшов з житя.
Мiркуючи з стилю, себто з форм i фасонiв виробiв, i з иньших обставин, 
можна догадувати ся, що в тих часах ранньої металiчної культури, другого i 
першого тисячолїтя перед Христом, всякi культурнi впливи, всякi новини i 
вiдомости, новi вироби i новi фасони приходили в нашi сторони кiлькома дорогами. 
Iшли з полудня, з чорноморського побережа, куди йшли всякi новини з Азiї i з 
Середземного моря, також з передньої Азiї, з Туркестану i теперiшньої Персiї, 
через чорноморськi степи; й.шли з дунайських країв-теперiшньої Угорщини, та з 
альпiйських країв, де розвинуло ся всяке мистецтво пiд впливами Середземними. 
Нарештi переймали нашi предки дуже богато з заходу, вiд Нiмцiв: на се добре 
показують рiжнi назви в старiй мовi нашiй, прейнятi з мови нїмецької; а Нiмцi 
переймали то вiд Римлян i Кельтiв знов таки з впливiв Середземних. З тих сторiн, 
рiжними дорогами (особливо по рiках), ширили ся новi вироби i знання в наших 
сторонах, заходячи помалу в глухiйшi сторони. А найкраще нам вiдомо те, що 
йшло в нашi сторони з Чорноморя, з грецьких кольонїй.
6. Грецькi кольонїї. Починаючи з VII, а може ще й VIII вiку перед 
Христом на чорноморськiм побережу -стали осiдати Греки, що виходили сюди з 
рiжних своїх городiв, тiкаючи вiд рiжних усобиць i вiйн, шукаючи спокою та 
прожитку в сих сторонах. Сюди вже давнїйше приїздили торгувати їх земляки, 
привозячи рiжний крам з своїх країв та вимiнюючи на всяку всячину в наших 
сторонах, а з часом осiдали тут i на мешканнє. Так зявили ся грецькi городи-
кольонїї на нашiм побережу: Тiра на лиманї Днiстра, Ольбiя на лиманї Днiпра, 
Херсонес коло теперiшнього Севастополя.Теодосiя- де й тепер стоїть, 
Пантiкапей-тепер Керч, Фанагорiя напротив Керчи, Танаiс коло теперiшнього 
Ростова, i богато ще иньших, меньше важних городiв. Осї-даючи на нашiм 
побережу, заводили вони всяке господарство, сiяли збiже, садили виногради, 
ловили рибу, а заразом вели й торговлю з сусїднїми народами, якi тут мешкали. 
Продавали їм грецьке вино i оливу, грецькi матерiї й рiжнi убори, чудовi вироби з 
золота i срiбла, прегарну грецьку посуду росписану рiжчими малюнками. А за се 
дiставали вiд них збiже i шкури, мiхи рiжнi й иньшi товари їх краю, а особливо 
людей, невiльникiв, i вiдвозили се на продаж в свої грецькi сторони. Вони їздили з 
своїми товарами далеко в глубину краю, i рiжнi грецькi вироби заходили далеко на 
пiвнiч: в Київщинi, Полтавщинї, в Харкiвщинi можна побачити в старих могилах 
грошi сих чорноморських городiв, грецьку .глиняну посуду вiд вина й оливи, 
грецькi вази i рiжнi вироби з золота й срiбла роботи грецьких майстрiв. З тими 
товарами йшло в нашi сторони й рiжне майстерство грецьке. Народи, що жили тут, 
набирали ся разом з товарами i рiж-них вiдомостей та умiлостей вiд Грекiв, великих 
майстрiв тодїшнього свiта, а навiть переймали грецькi звичаї та обичаї. Геродот, 
грецький письменник, що побував сам в Ольбiї в половинї V вiку перед Христом. 
оповiдає таку iсторiю одного царя скитського Скiля на iмя. Скiлева мати була 
родом з грецького мiста, навчила сина грецької мови й письма, i ставши царем, вiн 
любив дуже грецьке житє, часто їздив до Ольбiї, i там лишивши своїх людей на 
передмiстю, сам з Греками жив як Грек, брав участь в їх усяких дiлах, а потiм 
вертав ся знову до Скитiв. Поставив навiть собi в Ольбiї хату i мав там жiнку, все 
потайки вiд своїх людей. Та вони кiнець кiнцем довiдали ся про се, пiдглянули. як 
вiн святкував з Греками разом, збунтовали ся, настановили собi царем Скiлевото 
брата, а його самого добувши, вбили за те, що вiд-цурав ся своїх звичаїв.
Але иньшi племена таки цiлi переходили на грецькi обичаї, мiшали ся з 
Греками, переймали їх вiру i звичаї. Так ширили ся через Грекiв рiжнi новини, 
умiлости, рiжнi знання по наших сторонах, довгi столїтя, поки стояли сї грецькi 
городи. А коли вони, шукаючи захисту вiд рiжних диких народiв, пiддали ся пiд 
власть великого Риму, що тодї панував над усїм побережем Середземного моря, 
тодї стали через грецькi городи чорноморськi поширювати ся також впливи i 
вироби римськi, аж доки не впали сї чорноморськi городи вiд походiв рiжних 
воєвничих народiв, що посунули сюди, в III-IV вiках по Христi.
7. Степовi народи. Греки нам прислужили ся ще й тим, що вiд них маємо 
звiстки про народи, якi жили тодї в наших чорноморських степах.
Давнїйших жителїв нашого Чорноморя звали вони Кiмерiями, але в тих 
часах дуже мало знали i про нашi сторони, i про їх люднiсть, i Гомерова Одiсея 
описує нашi сторони як країну вiчного морозу i туману:
там Кiмерiйцї живуть, i їх мiсто i цїле їх царство хмарами вкутане вiчно й 
туманом, бо яснеє сонце не поглядає на той край гарячим промiннєм нiколи.
В Гомеровiй Iлiядї є згадка про кочовникiв наших степiв- славних 
кобилодоїльцiв молокоїдiв убогих, найсправедливших мiж людьми.
Потiм у пiзнїйших письменникiв маємо вже докладнїйшi звiстки про тих 
степовикiв.
Були то рiжнi племена iранського роду, як теперiшнї Перси; частина їх 
зiстала ся в чорноморських i кавказських степах, а з Азiї прибували ще новi, бо 
звiдти почали тиснути ся до Туркестану турецькi народи з пiвнiчної Азiї. Однi з тих 
степових племен були бiльш хазяйновитi, сїяли збiже i з того живили ся. Иньшi 
були чистi кочовники, що ходили з своїми стадами худоби, їли мясо, молоко 
кобиляче i сир; жили в кибитках, як теперешнї Калмики або Ногайцї. В VII, VI i 
потiм в V вiцї, саме тодї як Геродот побував в Ольбiї й описав тутешнї сторони, 
старшувала над сими племенами орда Скитiв, i вiд неї всi сї степовi племена звали 
ся теж Скитами. Потiм вона ослабла i гору взяла орда Савроматiв, або Сарматiв, i 
по її iмени степовi племена звали ся Сарматами. Се було в IV i III вiках перед 
Христом. Ще пiзнїйше, в часах коло Рiздва Христового, взяла гору орда Алянська, i 
в 1 та II вiцї по Христї степовi кочовi племена звали ся Алянами. Так змiняли ся 
ймення через перемiну старших орд, що слабли й розбивали ся через вiчнi вiйни, 
якi вели мiж собою, i вiд натиску все нових орд, що сунули сюди з Азiї, з 
Туркестану, уступаючи ся пiд натисками турецьких орд. Пiд сим натиском степовi 
орди i племена все посували ся на захiд, з каспiйських степiв на Дiн, з Дону на 
Днiпро, з Днiпра на Дунай. Декотрi мандрували в степи теперiшньої Угорщини, на 
середнiй Дунай, иньшi уступали ся далi на пiвнiч, на Поднїпровє; далеко в лiси 
одначе не могли заходити, бо привикли до житя степового, кочовмичого, 
переходячи з мiсця на мiсце з своїми стадами.
Так сї степовi племена iранськi товкли ся в наших степах яких тисячу лїт, 
вiд приходу Скитiв до того часу як розгромили їх иньшi народи-готи з заходу, а 
Гуни вiд сходу, i потiм зiстали ся тiльки останки їх на Дону, на Кавказi i в Криму. 
На Кавказї й досi єсть нарiд осетинський - се потомки тих степових народiв, 
загнанi в гори иньшими народами.
8. Звичаї степовикiв. Тi степовi племена називали ся рiжними йменнями, 
але вони були одного роду i мали у себе богато подiбного. Головнi орди, котрi 
старшували в степах, звичайно були дикi i воєвничi, тим i пiдбивали собi иньших; 
пiдвластнi були бiльш хазяйновитi, покiрнi, тому пiддавали ся тим дикунам. Про 
воєннi звичаї Скитської орди, що панувала в степах в V вiцї перед Христом, богато 
оповiдає Геродот, наслухавши ся про неї оповiдань вiд чорноморських Грекiв.
Скит, убивши першого ворога на вiйнi, пив кров з нього, а голови всiх 
убитих ворогiв вони приносили до свого царя, i хто принiс голову, мав пайку 
здобичи, а хто не принiс, нiчого не дiставав. Хто вбив найбiльше ворогiв, тому 
показували всяку честь i на всенароднїх пирах йому давали подвiйну порцiю вина. 
З голови убитого ворога здирали з волосем шкiру (скальпували), i вичинивши такi 
шкiрки, потiм чiпляли на узду коня або робили собi з них рiжнi причандали, 
лишаючи ся ними. В кождiм окрузi було святище бога вiйни, на нїм стояв старий 
зелiзний меч, як знак того бога; в честь його Скити що року справляли свято, рiзали 
на жертву всяку худобу, а з невiльникiв узятих на вiйнi теж з кождої сотнi одного 
жертвували: рiзали його над чашею, збирали кров у чашу i виливали ту кров на 
меч.
Такi дикi i нелюдськi Скити були не тiльки до чужих, а й до своїх. Коли 
посварять ся мiж собою два Скити, особливо родичi, то йдуть перед царя i перед 
ним роблять поєдинок: хто кого г може, той того вбиває, з голови i собi робить 
чашу на памятку, обко вуючи золотом i срiблом, i при всякiй оказiї пишаєть ся 
перед гостями такими чашами, оповiдаючи, як вiн тих усїх своїх своякiв повбивав. 
Коли буває захорує цар Скитiв, то скликають ворожбитiв i кажуть їм угадати, через 
кого стала ся та хороба. Коли вони покажуть на когось, того зараз ловлять i 
питають, чи не покляв ся неправедно богом царського огнища (домовиком, що 
стереже царське житло). Як той не при-знаєть ся, то кличуть ще иньших 
ворожбитiв; як вони покажуть на того ж, то його вбивають; як оправдують, то 
вбивають тих ворожбитiв, що на нього показали. Накладають на вiз дерева, 
запрягають волiв, на вiз саджають тих ворожбитiв, пiдпалюють i так пускають.
Силу народу свого побивали також на похоронах царських. Тiло 
помершого царя потрошили i начиняли рiжними пахучими травами, аби тїло не 
гнило, i так обвозили по всїх пiдвластних сторонах, i куди його привезуть, пiдданi 
на знак свого жалю мають собi утяти волосе, урiзати ухо, порiзати чи подряпати 
руки, чоло, нiс, i проткнути стрiли крiзь лiву руку. По тiй парадi ховали царя над 
Днiпром, коло порогiв. Вбивали одну з жiнок його, по одному з рiжного роду слуг i 
дворян, i ховали разом з царем у могилї; убивали коней його i клали з ним, а також 
рiжну посуду золоту i срiбну. А на поминках, що справа став ратуватя товариша; 
жiнка ледво вискочила, а одна дитина згорiла, та Скит тим не журив ся: дїтей, каже, 
ще можу мату, та й не знати ще, що з них буде; а такого другого побратима, як сей 
товариш, що стiльки разiв показував минї свою любов, не знати чи знайшов би я.
9. Словянськi селища. Отак у степах наших цiлi столїтя товкли ся рiжнi 
орди i племена скитсько-сарматсько-алянського роду.
В горах Карпатських сидiли рiжнi дрiбнi народи, мабуть з того ж кореня, 
так званого тракiйського, з якого вийшли теперiшнї Волохи (Румуни): такi були 
Беси, Костобоки, Карпи (вiд них мабуть i назва Карпатiв). На пiдгiрю галицькiм 
бачимо нiмецькi народи, Бастарнiв, що посували ся сюди з своїх пiвнiчних осiдкiв. 
Племена ж словянськi, як можна мiркувати з усього, жили тодї далї на схiд i на 
пiвнiч-по Днїпру в Київськiй околицi i вище, мабуть i на Волини, i далї на пiвнiч, 
в Полїсю, та й за Днїпром мабуть теж. Можна так мiркувати, що названi Геродотом 
племена Неврiв i Андрофагiв, як вiн їх називає, се племена словянськi на їх старих 
селищах, бо вiн каже, що се племена не скитськi й живуть на пiвнiч далї вiд Скитiв. 
У иньших письменникiв племя, що живе на середнiм Днїпрi (в теперiшнїй 
Київщинї) зветь ся Амадоками. Взагалї ж з тих глухих країв не доходило майже 
нїяких звiсток до письменних -народiв, Грекiв та Римлян.
Вiд римських письменникiв 1 i II в. по Христї знаємо, що словянськi 
селища на пiвночи сягали тодї аж до Балтийського моря, в сусiдствi з Литовцями i 
Нїмцями. Називано їх тодї Венедами, так як прозвали їх Нїмиї- Нїмцї Готи були їх 
сусїдами на заходї: займали лївий берег Висли. На сходї сусiдили з Словянами на 
балтийськiм побережу племена литовськi, а далї рiжнi народи фiнськi; що займали 
тодї майже всї землї по Волзї (а пiзнїйше помiшали ся з словянськими, 
великоруськими переселенцями, прийняли їх мову i нарештї зовсiм злили ся з ними 
до купи, в оден народ великоруський). В київськiй околицї i далї на захiд маємо вiд 
тих часiв так званi похороннi поля- цїлi поля-цвинтариша, де похованi небiжчики, 
однi закопанi, иньшi спаленi при небiжчиках буває посуда i всяка всячина; 
трапляють ся i грошi римськi з 1-II вiку перед Христом i пiзнїйшi.
На тих своїх старих осадах словянськi племена сидїли дуже довго, бо зна 
вiд яких часiв. Не без того, щоб при тiм як рухали ся їх суляли ся, як мине рiк, 
убивали 50 найкращих слуг i 50 коней, потрошили й начиняли половою, i так 
розставляли наоколо могили царської тих слуг на конях, щоб її стерiгли.
Се не видумки, бо й справдї над Днiпром знаходять ся могили царськi, де 
поховано царiв подiбно, як оповiдає отеє Геродот. Але поруч iз такими дикими та 
не людськими поведiнками тих степовикiв були у них, розумiєть ся, i гарнi звичаї. 
Так славило ся скитське побратимство, вiрнiсть скитських приятелiв. В таких 
воєвничих i диких часах велике дiло було мати вiрного приятеля, i кождий 
степовик дбав про те, щоб мати такого приятеля. Знайшовши чоловiка вiрного i 
вiдважного, справляв з ним обряд побратимства: в чашу з вином капали вони трохи 
крови з своїх рук, окунали в то свою зброю i потiм пили з тої чашi, взявши ся 
разом; по сiм вважали ся вже рiднїйшими як брати.
Грецький письменник Лукiан позбирав рiжнi iсторiї про таких скитських 
побратимiв. Оповiдає, як оден бiдний Скит сватав доньку боспорського царя, i коли 
всi женихи вихваляли свої богацтва. вiн похвалив ся, що не має стад i кибиток, але 
має зате двох дуже вiрних побратимiв; тi по-смiяли ся з нього i вiддали царiвну за 
лiпьшого жениха, що мав золотi чашi, богато возiв i великi стада - "поставили 
вище, каже, худобу i непотрiбнi чашi та тяжкi вози як добрих людей". Але сї 
доказали, що хорошi побратими дорогшi вiд того всього, бо викрали свому 
побратимови царiвну, а її жениха i батька вбили. Оповiдає ще Лукiан про одного 
побратима, як той дав вибрати соби око, щоб визволити з неволi свого приятеля, i 
про иньшого, що бувши разом з своєю сїмєю i з раненим побратимом в однiй хатi, 
як та загорiла ся, лишив жiнку й дїтей, сїди, не посували ся на захiд або полуднє i 
якiсь племена словянськi. Але велике словянське розселеннє наступило пiзнїйше, 
головно з IV вiку по Христї, як на заходї рушили ся нiмецькi племена, а на полуднi 
в степах i на степовiм пограничу Словянам зробили мiсце Гуни.
Нiмецькi племена, що мешкали над Вислою, Одрою i Лабою (Ельбою), 
звiдси з дввна поширювали ся на полуднє. Так ото десь в III в. перед Хр. рушили 
вiдти в Карпатськi сторони i потiм далї над Дунай нiмецькi племена Бастарнiв. В II 
в. по Христї посунули з над Висли на полуднє племена Готiв. Не знайшовши собi 
мiсця близше, вони замандрували аж над Чорне море. Розiгнали алянськi племена й 
осїли по побережу вiд Дунаю аж над Азовське море. Були люде воєв-ничi i часто 
ходили звiдси грабувати римськi землi й грецькi мiста побережнi тож i наробили 
тим великого шуму. Але i на них прийшла бiда, коли з кiнцем IV в., коло р. 370, 
продерла ся в Европу перша турецька орда, звана Гунами. Вона розгромила i 
знищила алянськi орди, що сидїли коло Каспiйського i Азовського моря, i вдарила 
на г^тiв. Старий готський король Германарiх налякав ся сеї грози так, що вбив сам 
себе, аби не бачити розгрому свого народу. Справдi, Гуни нагнали великого страху; 
переляканi сучасники описують їх як незвичайно дику i нелюдську орду, мало 
навiть подiбну до людей. Готи пробували боронити ся, але по перших неудачах 
стратили вiдвагу й кинули ся тїкати вiд Гунiв за Дунай; иньшi пiддали ся Гунам. 
Але Гуни й самi сунули далї на захiд, в степи сучасної Угорщини, а з ними й решта 
Готiв; мало що зiстало ся їх коло Азовського моря, в Криму та на кавказькiм 
побережу.
Так одкрили ся великi простори Словянам разом i на захiд i на полуднє i 
вони в тiм часї починають широко розселяти ся. Захiднi племена, з яких вийшли 
Поляки, Чехи, Словаки i тепер майже винищенi племена полабськi й поморськi (на 
балтийськiм поморю), посунули на давнїйшi нiмецькi Грунти, по Вислї, Одрi й 
Лабi. Племена полудневi, з котрих вийшли теперiшнї Болгари, Серби й Словинцi, 
рушили за Карпати, на Дунай i за Дунай, в землi Балканськi. Племена схiдно-
полудневi, з котрих вийшов наш український народ, посунули з своїх старих селищ 
в сусiднi простори, полишенi захiднiми й полудневими племенами, та на полуднє, в 
степовi й пограничнi з степами краї. спустошенi по тiй гунськiй бурi. Тут у перве й. 
стрiчаємо тодi звiстки про нашi племена, про наш нарiд окремо, а не про все 
Словянство, як давнiйше.
10. Розселеннє українське. Анти. Живучи на своїх старих селищах, в 
тїснїйшiм сусiдствi, Словяне говорили й мовою бiльш одностайною, i звичаї та 
побут мали бiльш однаковi, нїж потiм, як розселили ся так широко. Про те й тодї, 
зовсiм певно, була вже рiжниця мiж племенами та громадами тих племен, тiльки 
вираз-нiйше виступила по розселенню. Письменники грецькi, що писали про 
Словян, коли вони ще тiльки розселяли ся, розрiжняють на полуднї, в сусiдствi 
Вiзантиї Словен i Антiв. Словенами звуть вони тi племена, що сидїли над Дунаєм i 
в балканських землях, Антами тих що сидїли над Днiстром i дальше на схiд, над 
Днїпром i далї до Азовського побережа. Отеє й були нашi, українськi племена, що 
зайняли тодi вже побереже чорноморське вiд Днїстра до Азовського моря i вперве 
тут виступають в iсторичних джерелах окремо, пiд тою назвою Антiв.
Найдавнїйша звiстка, яку про сих Антiв переказують нам вiзан-тийськi 
письменники, належить до кiнця IV в., зараз по гунськiй бурi, i се те що зветь ся 
початком iсторичною житя для наших племен. Iсторик Йордан, що описував 
iсторiю ^отiв, заховав дл-я нас цїкаву звiстку, що ?отский король Вiнiтар, оден з 
наступникiв Германарiха, воював з Антами (саме отеє iмя Вiнiтара мабуть 
призвище-переможець Вiнiтiв, себто Словян). В першiй битвi, каже Йордан, Анти 
побили ^отiв. але Вiнiтар не злякав ся, воював з ними далї, погромив, взяв в полон 
князя Антiв Божа i старшин їх у неволю i щоб налякати Антiв, казав їх страшною 
смертю убити-роспяти на хрестах. Але Гуни взяли потiм Антiв пiд свою оборону i 
приборкали Вiнiтара.
Мабуть отеє тодi Анти з ротами стрiли ся, рушивши в чорноморськi степи, 
i ся вiйна була знаком власне того антського, себто українського розселення в 
степах. Вiйна з ротами не спинила їх, як не спиняли й иньшi стрiчi та вiйни з 
тутешнїми народами. Живучи серед воєвничих народiв в степах, сї степовi 
Українцi, Анти, й собi привикали до воєвничого життя, ходили на розбої разом з 
Гунами i їх земляками Болгарами (турецькою ордою, їдо потiм осiвши ся на Бал-
канї мiж Словянами, змiшала ся з ними й передала їм своє iмя). Вiдзвичаювали ся 
вiд хозяйства, а привикали бiльш до вiйни, як потi* козаки. Закинули хлїборобство, 
жили в лихих хижах, бiдно i в недостатках, не мали зелїзної бронї, як Греки, i 
зброєю якою-небудь ли-

ЗI. Золота, саджена гранатами застїжка-так званого готського стилю 
(часiв гунського руху): вiн визначається отсим упояобаннєм до садженого 
кольорового камiння.

хенькою орудовали-парою списiв то що; не були звичнi виступати 
збитою лавою, а так десь несподївано запопасти, ударити й знов розбiгти ся, 
заманюючи ворога; були проворнi, на всяку бiду терпеливi, чудесно вмiли десь 
засiсти ся, притаїти ся, навiть у водї, i тим дуже дивували Грекiв. Ходили за 
здобичею на вiзантийськi землї, а часами Вiзантия платила їм, щоб воювали з 
иньшими її ворогами. Так в 530-х роках вийшла вiйна у Антiв з їх сусїдами 
Словенами заднiстрян-ськими, може таки з намови вiзантийського правительства, 
що дуже багато мало клопоту вiд нападiв Словен, i пiзнїйше оповiдають грецькi 
iсторики, що Вiзантия напускала Антiв на Словен (в 580 роках).
З нагоди тої вiйни Антiв з Словенами в 530 рр. вiзантийський iсторик 
Прокопiй оповiдає рiжнi цїкавi звiстки про житє Антiв i Словен i мiж иньшим таку 
пригоду росказує. У Грекiв був воєвода Хилвудiй, що дуже добре боронив 
вiзантийськi землї вiд нападiв словенських i антських; але в однiм походi на Словен 
наложив головою, i тi знову почали грабувати вiзантийськi краї. Та по якiмсь часї 
одек грецький невiльник, що був мiж Антами, росказав свому господареви, що той 
Хилвудiй не вмер, а живе мiж Словенами, як невiльник, i Словени не знають сього. 
Ант викупив зараз того Хилвудiя i привiв до себе, та роспитував його, чи вiн 
справдї той славний воєвода Хилвудiй. Викуплений казав, що вiн зовсiм не Грек, а 
Ант зроду, тiльки зветь ся Хилвудiй, а попав до Словен у неволю пiдчас 
попередньої вiйни. Але господар йому не повiрив i оповiв землякам. Анти дуже 
зра-Л.ЇЛИ, що мають мiж собою такого славного воєводу. Зiбрали ся на велике 
вiче, як мали звичай робити у всяких важних справах-бо не мали над собою 
одного князя, а у всiм радили ся громадою, каже Прокопiй. На вiчу наказали тому 
Халвудiєви, аби не смiв казати, що вiн не той славний воєвода Хилвудiй, а самi 
оповiстили вiзантийського цїсаря. Той цїсар, Юстинїан на iмя, тодi намовляв Антiв, 
щоб перейшли у вiзантийськi землї й тут мешкаючи, боронили вiд ворогiв, i за

Хозарська орда ослабла, i пiшли знову рiжнi турецькi завадїяки нашими 
степами, нашi люде не годнi були з ними вижити i кидаючи степи, стали тїкати в 
безпечнїйшi мiсця, в лїси на пiвнiч, в гори на захiд, хоч i не так там було дозвiльне, 
як у тих роскiшних, родючих степах. Звiсток з сих часiв маємо дуже мало. Перед 
тим що знали ми. знали вiд грецьких письменникiв; але з початком VII в. Греки 
махнули рукою на свою пiвнiчну границю, не можучи далї боронити її вiд Слосе 
обiцяв їм платити грошi. Анти годили ся тiльки з тим, щоб з ними мешкав i той 
Хилвудiй; Хилвудiй в тiй справi поїхав до Царгроду, але на дорозi вхопив його 
вiзантийський воєвода Нарзес i казав забити в кайдани, як обманця.iнатiм розбили 
ся тi переговори цiсаря з Антами.
Отак припадком щось довiдаємо ся про наших предкiв тодїшнїх- якась 
отака пригода кине промiньчик свiтла й освiтить перед нами те давнє житє, як 
жили, з ким воювали, який устрiй мали тi нашi козаки з VI вiку по Христї.
У иньшого грецького письменника з того часу, Менандра, заховала ся 
звiстка про боротьбу Антiв з ордою Аварiв, що посунула нашими степами в 
серединi VI в. Битви з ними випали нещасливо для. Антiв, чимало їх попало в 
неволю, i Авари стали пустошити землї Антiв. Виручати невiльникiв i мирити ся з 
Аварами Анти пiслали одного визначного чоловiка на iмя Мезамира. Але той був 
чоловiк гордий i смiлий, не стерпiв каганови (старшому) аварському, вiдповiв на 
його хвалькуватi слова смiло й рiзко. Тодї оден Болгарин, що був у кагана в ласках, 
став намовляти, аби того Мезамира вбити, бо вiн серед Антiв має велику вагу i 
може їх пiдняти на Аварiв. I каган послухав. убив Мезамира, а Авари почали 
пустошити землї Антiв ще гiрше.
Про сю бiду Аварiв память держала ся довго мiж українським народом. 
Київський лiтописець записав оповiданнє про те, як Обри (Авари) мучили Дулїбiв, 
українське племя, що жило на Волини; каже. що Обри запрягали в вози дулїбських 
жiнок i ними їздили. "Були сi Обри тїлом великi, а умом гордi, i погубив їх Бог: 
померли всi, i не зiсталось нї одного, так що стало ся приспiве: "погинули як Обри". 
каже той лiтописець. Але Обри не погинули так скоро, а тiльки перейшли далї, на 
Угорщину.
10. Українськi племена. Отакi степовi бурi, як отсей аварський погром, не 
могли налякати привичних до всякої бiди степових Українцiв, i вони далї держали 
ся в степах i посували ся все далї: на схiд до Азовського моря, на захiд до Дунаю, їх 
розселенню багато помогло се, що в каспiйських степах з кiнцем VII вiку 
запанувала нова орда, Хозарська, не така хижа, як иньшi: побираючи рiжнi доходи 
з торговельних городiв на каспiйськiм та азовськiм побережу, вона навпаки дбала 
про спокiй та безпечнiсть в тих краях, не перепускала зза Кас. пiйського моря 
нових турецьких орд, що тиснули ся в чорноморськi степи, i так стало тут 
спокiйнїйше та безпечнїйше. Українцї на своїх нових оселях почали господарити, 
кохали ся в хлiборобствi, в торговлї. а вiдзвичаювали ся вiд вiйни. Було се добре, та 
не зовеїм. Бо вiдзвичаїли ся вiд того воєнного, трiвожного житя, яким давнїйше 
жили, i як не мають великого значiння, великi вони тiльки в його очах, як i тепер 
часто можна бачити, що люде з одної околицi дражнять ся другим, бо вони якесь 
вiдмiнне слово уживають, або инакше вимовляють, або трохи инакше вбирають ся, 
а воно тим часом дрiбниця.
В сїм часї, як бачимо, люде нашi скрiзь кохалисявхлїборобствi i найбiльше 
з нього живили ся. Се видно i в мовi: слово жито, котрим звали збiже, означає те, 
чим живуть люде: ще як люде не знали нїякої металiчної снасти, орудували 
камiнем, почало ся на Українi хлiборобство; тепер же навiть в глухих сторонах, як 
от у Деревлян, про котрих київський лiтописець оповiдав, що вони живуть "по 
звiрячому, як худоба",-! там люде орали i сїяли, i з того жили. В могилах 
Деревлян i Сiверян знайшли ся серпи i зерна рiжного збiжа (жита, овса, ячменю або 
пшеницi). В рiжних писаннях згадують ся майже всi тепе-рiшнi роди збiжа (тiльки 
гречки нема), з знаряду хлiборобського- рало, плуг, борона, мотика, заступ 
(рискаль), цiп; говорить ся, як люде орали, сїяли, жали, молотили, вiяли. 
Господарство значить було подiбне до теперiшнього; тiльки що млинiв не мали, а 
мололи на малих ручних жорнах. Водили худобу всяку, але птицi ще мало; за те 
богато займали ся бжiльництвом: самi богато меду споживали, i продавали мед та 
вiск, i податки князям теж медом та воском платили. По лiсових сторонах держали 
пчiл у бортях: в деревах видовблювали дупла, досить високо, щоб не дiстати з 
землї, i в тi дупла пускали рої; де не було лiсiв, держали рої в улiях. Звiроловство, з 
котрого колись головно жили, тепер стратило давнє значiннє, як розвинуло ся 
хлiборобство: ловили звiря бiльше для шкури нiж на поживу собi, або забавляли ся 
ловами богатi люде, бояри та князї. Звiря всякого по наших сторонах тодi ще 
богато водило ся. Князь київський Володимир Мономах в своїй науцi синам 
оповiдає про свої лови: в Черниговi, каже, взяв я на узду 120 диких коней в 
тамошнiх пущах. Цїлих три столiтя майже нїчого не чувати у них. Про Антiв 
остання згадка з 602 р., i за той час, за VII-VIII вв. iмя се заникло. Звiстки зiбранi 
цїсарем Константином Порфирородним в серединї Х вiку (коло р. 950) про степове 
жите, вже згадують на полуднї окремi племена українськi: Ульцiв, Деревлян, Лучан 
i Русь київську. А докладнїйшi вiдомости про сї племена подають київськi 
лїтописцї, їдо писали сто лїт пiзнїйше, в XI вiцi. Вiд них знаємо, що за Днiпром, на 
лївiм березi, по Деснi, Сейму й Сулї, в теперiшнiй Чернигiвськiй та Полтавськiй 
губернiї жило велике племя Сївера або Сiверяне, мало значнїйшi городи Чернигiв, 
Новгород-Сїверський, Любеч i Переяслав. На правiм боцї Днїпра коло Київа сидiли 
Поляне, инакше званi Русю. За Полянами далi над схiд, в густих лїсах тодїшнїх по 
Тетереву, Ушу, Горини жили Деревляне, лїсовi люде себто, а за Припетю 
Дреговичi, нїби болотянi (бо дрегва значить болото). На Волини, за Случею жили 
Дулїби. На побережу чорноморськiм коло Днїпра мешкали Уличi, а далї на захiд, 
над Днї-пром Тиверцї. Яке племя мешкало над Доном та на азовськiм побережу, а 
яке знов на пiдгiрю карпатськiм, в Галиччинї, лїтописцї не кажуть. Але i там i тут 
мешкали також українськi племена, або краще казати-схiдно-полудневi племена 
словянськi, з котрих вийшов нинiш-нїй український нарiд; тiльки не знаємо їх 
племiнних iмен.
12. Побут українських племен. Про нашi племена лiтописець каже, що 
вони рiжнили ся мiж собою своїми звичаями i побутом- "мали кожде свої обичаї, 
закони i науку батькiв своїх i свої норови кожде". Але сї рiжницї не були великi, i 
далеко бiльше в житю i по-бутї всiх сих племен було одинакового або подiбного. З 
оповiдань .iїтописцїв та иньших київських писань,, з переказiв чужосторонцїв, якi 
описували нашi сторони, з находок у старих могилах i. скарбах, нарештi i з самої 
мови, можна знати досить докладно, як жило ся нашим людям тодi, по їх 
розселенню на нових грунтах, в теперiшнiй землi українськiй. Розумiєть ся, не 
однаково жили по великих, богатих, торговельних мiстах i по глухих хуторах в 
глубоких лїсах, далеко вiд свiту-як i тепер є велика рiжниця - палiятка 
хлiборобства (меньшим, закругленим камiнем розтирали зерно на великiм, рiвнiм 
каменї). Тi рiжницї, якi лїтописець показує, ловив я коней власними руками; рiжнi 
мав пригоди: два тури (дикi бики) взяли мене на роги з конем разом, олень мене 
бив рогами, оден лось топтав, а другий бив рогами; дикий кабан вiдiрвав у мене 
меч вiд пояса, ведмiдь вiддер менї кусник сїдла з-пiд самого колiна, барс скочив на 
мене й перевернув мене з конем...
Тому що дикого звiря й птицї водило ся ще богато, та й на свою худобу 
було лекше, бо пастiвнїв та сГножатей було бiльше, їли люде мабуть бiльше мяса 
нiж тепер. Про те й тодi їли найбiльше вже ростинну їжу-хлїб, кашу, варену 
городину. Хлiб замiшували на дрiжжах i пекли в печи, подiбно як i тепер; мясо по 
найбiльше їли варене Пили найбiльше мед, i дуже богато, всi, вiд бiдних людей до 
князїв. Про князя Володимира оповiдає лiтописець, що вiн казав розвозити бiдним 
людям хлїб. мясо, рiжну городину, мед в бочках, а в иньших квас. А як їли богатшi 
люде, видко з розпорядження князя Ярослава, щ6 мають давати княжим людям, якi 
їздили збирати податки: для княжо го вирника i його слуги що дня хлїб, по мiрi 
пшона й гороху на кашу, двоє курей, грудку соли, вiдро солоду на пиво, раз на 
тиждень бичка або полоть, в скоромний день сир, в пiст замiсть мяса рибу.
Убирали ся просто. Носили сорочки полотнянi i штани, поверху свити, а 
часом ще й кереї ("корзно" звало ся), на ногах якiсь плетенi панчохи i чоботи або 
постоли, на головi шапку з якоїсь шкури, або плетену.
В старих могилах з тих часiв можна бачити останки вовняних i полотняних 
матерiй, полотна льняного i конопляного, грубшогоiтонь-шого ткання, ремiннi 
пояси i коло пояса ножик, гребiнець, шкуряна торбинка з рiжним припасом-
огнивом, маленьким бруском до го-стрення; на ногах невисокi гостроносi чобiтки 
зшитi на подошвi з тонкої вичиненої шкури (як сафян). У жiнок намисто, 
нашийники (гривни) зплетенi з дроту, на головi шапочки або наголовники ушитi 
рiжними прикрасами (див. рис. 38). На висках висiли кiльця, нашитi на ремiнець; в 
коси вплiтали ся також кiльця-вони так i лежать рядом на кiстках, вiд вискiв на 
чоло, або вiд вискiв на груди, як лежали коси (рис. 39). Богатi лишали ся 
шовковими убраннями, з грецької або арабської матерiї, золототканою парчею та 
дорогими мiхами (футрами), золотими уборами, ланцюхами. дукачами 
(медальонами), золотими ?удзиками, кованими поясами. Коли князї нашi 
починають заходити в близшi зносини з вiзантийським двором, переймають вiдти й 
рiжнi убори й моди, а за ними переймали се також бояре й богатi люде.
13. Вдача, звичаї й вiра. Чужоземцi хвалять тодiшнiх людей наших за 
щирiсть i привiтнiсть. Особливо цiкаво описує вiзантийський письменник Прокопiй 
Антiв i Словен, себто Українцiв i їх сусiдiв кiнця VI вiку, часiв розселення. Каже, 
що вони ласкавi до чужоземцїв, гостинно приймають їх i проводять далi, щоб не 
стало ся їм якоїсь шкоди. Жiнки їх незвичайно вiрнi своїм чоловiкам i часто 
убивають себе, коли вмирає чоловiк. Дуже люблять свободу, не хочуть нiкому 
служити анi бути пiд чиєюсь властю. Але не згiдливi, не вмiють слухати ся чужої 
гадки, кождий тягне на своє, i через те бувають мiж ними суперечки й кривавi 
бiйки. Подiбно кажуть пiзнiйшi письменники про Українцiв та й иньших тодїшнїх 
Словян. Кажуть, що се люде вiдважнi й воєвничi i нiхто б не мiг їм противити ся, як 
би вони тримали ся одностайно.
Любили повеселити ся i забавити ся, поспiвати й попирувати. Без пiснi, 
танцiв, гри не обходила ся нїяка оказiя. Лiтописець сердито оповiдає про тодiшнi 
iгрища мiж селами, а на ннх"плясання i всякi бiсовськi пiснi"-тому що вони були 
звязачi з старою, поганською (язичеською) вiрою. "З плясаннєм, гудiннєм 
(музикою) i плесканнєм" справляли ся весiлля. Про київське вiйсько оповiдає 
вiзантийський iсторик, що воно цiлими ночами забавляло ся музикою й танцями, та 
пiячило. "Руси в тiм веселiє щоб пити, не можем оеч того бути", каже князь 
Володимир в оповiданню про його хрещеннє: київський лiтописець вложив тут 
йому в уста сучасне приспiве. I всякi свята поганськi, а потiм i християнськi, 
уродини чи похорони-все звичайно справляло ся великою випивкою.Ся вдача 
привiтна й ясна вiдбила ся i в звичаях та постановах. В старiм правi нашiм не було 
смертної кари на провинникiв, анi калiчили за провину, вiдрубаючи руки, рiжучи 
уха, носи, як то робили по законам вiзантийським або старинтним нiмецьким. 
Духовнi потiм,перейнявши разом з церковними книгами також i книги законiв 
вiзантийських, пробували на грецький взiрець i у нас завести такi кари на смерть та 
калiченнє, але не приймали того люде. Карали грошима, сажали до вязницї, в 
найгiршiм разi оддавали в неволю, щоб вiдробив працею свою провину, але крови 
проливати, на жите чоловiка наставати не любили. Що иньшого на вiйнi, там уже 
як прийшло ся-то вже, казали, суд божий. Але калiчити чоловiка й життя 
позбавляти- не любили того.
Ясними i веселими очима дивили ся на свiт божий. Не знали темних, 
суворих богiв, що напосiдають ся на щасте чоловiка. Вище всього славили й 
шанували свiтло i тепло свiтове, що дає себе знати в сонцї, в теплї, в буйнiй 
ростинности, в усiм житю природи. ПрокопiЙ оповiдає про Антiв i Словен своїх 
часiв, що вони шанують єдиного бога, себто бога неба, що посилає свiтло i 
блискавицю. Здасть ся. його називали Сварогом. Пiзнїйшими часами рiжнi прояви 
сили того свого свiтлого бога називали рiжними йменнями. Iменем Хорса i Даждь 
бога. себто подателя всього добра, називали сонце. Iменем Перуна грiзну силу 
громовинну, що гремить i бушує в бурю. Огонь називали Сваро-жичем, сином 
великого Сварога, небесного свiтла й огня соняшного або блискавичного. До 
старших богiв належав також Велес або Волос, "скотїй бог", оборонець худоби. Всi 
вони звали ся богами-се слово означає добро, благо (звiдти такi слова як богатий, 
збоже, i убогий- такий що не має добра), а далї значило подателя всього доброго. 
Тi боги й по заведенню християнства зiстали ся в вiруваннях нашого люду, тiльки 
покрили ся йменнями святих християнських: так рiжнi вiрування з Перуна 
перейшли на Iллю, з Велеса на св. Власiя, i таке иньше. Але окрiм таких головних 
богiв давнїй Українець бачив наоколо себе силу всяких живих iстот; мабуть їх 
звали бiсами, i се iмя тодї не значило чогось доконче злого, i тiльки потiм 
християнськi духовнi зробили з тих бiсiв пекельних злих духiв. Предки нашi 
думали, що сї сотворiння живуть в болотах, лiсах, полях, джерелах, i їх шанували, 
давали їм жертви, щоб не шкодили. Про се згадують духовнi в перших вiках 
християнства, що люде дають жертви бiсам, болотам i криницям, молять ся в лiсах i 
коло води. Богато з того заховало ся i до наших часiв-перекази про водяникiв, 
русалок, лїсовикiв (або по-лiсунiв); i тепер в деяких мiсцях ставлять рiжну їжу на 
криницях. Але в теперiшнiм помiшали ся вже вiрування про тих старих бiсiв з 
духами померших, дiдькiв (себто духами дїдiв), що живуть по хатах i дворах; 
топельницї мавки змiшали ся з давнiми русалками, i таке инше.
Осiбних храмiв, осiбних жерцїв, щоб тим богам служили, не було. Кожний 
сам справляв жертву або молитву богам за себе й за свою сiмю. Арабський 
письменник IX вiку переказує нам молитву предкiв наших пiд час жнив: беруть, 
каже просо в кiрцi, пiдiймають до неба й молять ся: "Господи, ти давав нам страву, 
дай нам її й тепер подостатку". Молили ся десь в тихiм мiсцї, над водою, де чоловiк 
найживiйше вiдчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу. Iдоли богiв 
були рiдкi, мабуть по бiльших тiльки мiстах.
Про житє людське вiрили, що воно не кiнчить ся з смертю: по-мершi 
живуть далї, можуть зявляти ся мiж людьми, тому треба добрим, сутим похороном 
заслужити собi ласку покiйника, щоб не докучав i не шкодив по смерти. Ховаючи 
покiйника, разом з ним клали рiжнi рiчи домашнi, убивали худобу домашню, а 
часто тряпляло ся дав-нiйшими часами, що й жiнка-вдова убивала себе на могилї. 
Арабський подорожник описав, як бачив похорон приїзжого купця з наших країв в 
922 р.: його богато убрали в найкраще убраннє, посадили в його човнї, розiпнявши 
над ним шатро, положили коло нього його зброю, рiжну їжу й пите. Спитали його 
невiльниць (мабуть їх привiз на продаж, як то бувало), чи котра не схоче з ним 
умерти, щоб жити з ним разом i з душами родичiв у гарнiм зеленiм садi, себто раю. 
Одна згодила ся i її вбили в день похорону та положили з мерцем. Кинули туди ж в 
човен двоє коней, двi корови, собаку, пiвня й курку, порубавши то все на части. I 
потiм все те спалили, а на тiм мiсцї насипали могилу.
Се оповiданнє пiдходить до того, що справдї знаходять в старих 
українських могилах ЇХ-Х вв. В одних сторонах у нас ховали небiж-

41. Чорна могила (в Черниговi), що близько пiдходить до оповiдання Араба 
).

чика, закопуючи в могилї, в иньших палили i засипали землю, або 
спаливши на иньшiм мiсцї, складали потiм недогарки в горнець i насипали над ним 
могилу. Разом з небiжчиком засипали чи палили рiжне добро його. На могилї 
справляли поминки, пили, гуляли, часом (особливо у богатших) рiжнi гри 
справляли (се звалося "тризна"), при тiм досипали могилу. Небiжчикам ставили їжу 
на могилї, або й при щоденнiм обiдi кидали страву (як се ще й досї ведеть ся на 
Полїсю). Житє чоловiка за гробом представляло ся як точнiсеньке продовженнє 
його житя на землi.
14. Сїмя, рiд i громада. Київський лiтописець, описуючи старi українськi 
племена, хвалить ся, що тiльки його земляки Поляне мали добрий обичай, жили 
тихо i соромливо, i шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а 
другого дня приносили її посаг. Иньшi ж племена каже вiн, жили, як звiрi: у 
Деревлян, у Сїверян i иньших не було "браченья", правильного шлюбу, а хапали 
собi жiнок коло води, або на iгрищах, що справляли ся мiж селами: хапали собi 
жiнку, хто з котрою умовив ся, i мали по двi й по три жiнки. Але по правдї кажучи 
у всiм тiм не було великої рiжницї мiж Полянами й иньшими племенами.
Не тiльки тодi, а й довго потiм як заведено вже християнство, вело ся так, 
що богатшi й значнїйшi люде мали по двi жiнки й бiльше (духовенство старало ся 
завести бодай, щоб одна жiнка, вiнчана, вважала ся головною). Сво-бiдно й легко 
розводили ся, вiдправлючи жiнку, а натомiсть брали иньшу. Жiнкам же годило ся 
бути вiрними своїм чоловiкам, i вiрнiсть українських та й взагалi словянських 
жiнок славила ся по свiту.

-3. Похорон в трунї: могила в розрiзї кiстяк у могилї i).

Жiнку брали або в формi купна, нїби чоловiк купував собi жiнку, або 
викрадав, хапав її. Колись дiйсно тим способом собi добували жiнку, але в сiм часї 
се був обряд тiльки-так от i лїтописець каже, що хапали собi жiнку на iгрищу, хто 
з котрою змовляв ся наперед, Се так як i досї ще в весїльнiм обрядi нашiм рiд 
молодої стереже дївчини, а бояре молодого її силомiць добувають i з нею тiкають: 
Приладь, приладь, Марисуню, до столу, Обступили боярчики довкола, Кiньми 
грають, двiр рубають, Шабельками витинають, Марисунї шукають.
В старих грищах ся форма хапання, "умички" була виразнїйша. А купно 
жiнки i в теперiшнїм весiллю ще дуже добре памятаєть ся: Татарин, братик, 
Татарин, продав сестру за таляр, Русу косу за пятак бiле личко пiшло й так...
Куплена або вхоплена жiнка була колись власнiстю чоловiка, як кожда 
штука його господарства; память того зiстала ся в тiм ото звичаї, що жiнку колись 
вбивали на могилї чоловiка, як коня або собаку. Потiм як погляди стали людянїйшi, 
жiнцї полишали до волi, коли сама схоче, убити себе, на доказ своєї вiрности 
чоловiкови; але й сей звичай, видно, вивiв ся в X-XI вв" бо вже нашi лїтописцї 
тодiшнi не згадують про се. Значiннє i вага жiнки в сїмї теж виросли високо; за 
голову жiнки чоловiк, коли вбив її без вини, платив таку ж кару, як за кождого 
чоловiка. З смертю чоловiка жiнка займала перше мiсце в сїмї i сама вела 
хозяйство; тiльки як вдова виходила вдруге замуж. додавали дiтям опiкуна.
Сїмї бували тодi бiльшi як тепер. Ще сто лiт тому (а в деяких мiсцях i до 
недавнього часу) бували такi сїмї у нас, що в них було двадцять-тридцять душ; 
сини не вiддiляли ся, брати не дiлили ся по смерти батька, а далi вели господарство 
спiльно, пiд проводом або старшого, або найздатнїйшого "завiдцї". Така сїмя та 
мабуть i всяка сїмя взагалi звала.ся в X-XI в. "родом". "Жили кожде своїм родом 
на своїх мiсцях, заправляючи кождий своїм родом", повiдає київський лiтописець 
про давнє українське життє. Давнїйше тi роди були ще бiльшi, до роду рахували ся 
родини собi рiднi, хоч би й далекi, як то спiваєть ся в весiльних пiснях, де взагалї 
заховало ся багато памяти про старовину:
Ой роде, роде богатий-подаруй нам товарець рогатий: Ви дайте, таточку, 
волики, а ви мамонько, корову, А ви дайте, братчики, баранцi, а ви дайте, 
сестрички, ягнички, Ви, далекий родочку, червонi....
Але тi широкi роди розбили ся, ослабли старi звязки, i на мiсце кровного 
спорiднення все бiльше значiння стало здобувати сусiдство, близькiсть не 
походжончя, а мешкання. Сїмї, якi мешкали разом, хоч би були й не одного род не 
одного походження, порiшували i вели всякi справи, шо займали всю околицю, за 
спiльною радою "вiча" "старцїв", себ то старших з усiх сїмей. Старi села не сидiли 
так купою як теперiшнi: "роди" жили окремо, "о собi", як каже лiтописець-як нашi 
хутори заднiпрянськi або гiрськi карпатськi села. Люде сходили ся на певнi мiсця-
на тi iгрища святочнi межи села, на суднi "коповища", де правили суд над 
провинниками, вишукували злодiїв. Спiльними силами для охорони вiд ворогiв, 
щоб було де сховати ся в небезпечну хвилю, ставили собi "город", себ то мiсце 
огорожене, обведене ровами i валами, куди можна було звезти своїх старих i малих, 
жiнок i дiтей i всяке добро. Вся земля наша покрита такими городищами - 
старшими, що служили ще сховищами за сторони обведене ще другим валом,  часiв 
камяної культури, i новiйшими, що будували ся за часiв розселення i потiм, за 
княжих часiв. А мiж ними й малi, що могли придати ся хиба для одного роду-сїмi, й 
великi, такi де могли сховати ся люде з цiлої бiльшої околицi. Бiльшiсть їх стояли 
пустi, тiльки про небезпеку. Але декотрi притягали до себе людей, що осiдали ся 
тут, виростав около "города" так званий "острог"-оселi обгородженi 
укрiпленнями вiд ворога; оселяли ся тут купцi, заводили торги, осїдала ся рiжна 
старшина, богатшi й замож-нiйшi люде; город ставав головою бiльшої околии" як 
вiн рiшав, так робили сусїднї села, й iмя його приймала сусiдня люднiсть. Так на 
мiсцi старих Дулїбiв виступають пiзнїйше Бужане i Волиняне, званi так вiд городiв 
Бужська i Волиня; Чернигiвцi й Переяславцї на старiй землi Сiверськiй; Турiвцї й 
Пиняне в землї Дреговичiв.

45. Гривна київська (злитки пiвфунта ваги, ш,о ходили як грошi).

15. Торговля. Мiж тими причинами, що пiдiймали декотр мiста над иньшi, 
над цiлi великi округи, велико важила торговля i торговельнi дороги. На 
українськiй землї, як то ми вже знаємо, здавна йшла торговля з чорноморськими 
побережними мiстами, i з каспiйськими та туркестанськими сторонами. I коли 
Українцi розселили ся на своїх нових займанщинах, перейшла ся торговля в їх 
руки. Торгували з городами грецькими, якi зiстали ся в Криму i понад Дунаєм, а 
далї, не вдоволяючи ся тим, завели торговлю з самою столицею Вiзантиї, з 
Царгородом. З наших сторiн везли туди мiхи (шкiрки), вiск, мед i невiльникiв на 
продаж, у Грекiв купували рiжнi дорогi матерiї та всякi вироби з золота i срiбла, 
вино, бакалїю всяку. Коли степи залягли орди турецькi-Печенїги, що пробили ся в 
нашi степи з кiнцем ЇХ вiку, через степи стала трудна й небезпечна дорога, i в 
Царгород ходили купцi великою валкою, щоб вiдбити ся вiд ворогiв, як нападуть.
Грецький цїсар Константин Порфирородний росповiдає дуже докладно про 
те, як ходили сї ватаги купецькi до Царгороду. Зимою, каже вiн, в великих лiсах 
поднiпрянських люде рубають дерево i з нього роблять човни; на весну з водою 
пускають їх до рiжних торговельних мiст, а найбiльше до Київа; там до сих човнiв 
приладжують керми i всяку снасть з давнїйших човнiв i так ладять їх в дорогу.
Тим часом зїздять ся купцї з своїми товарами. В мiсяцї червнi рушають 
човни з Київа. Ще три днї стоять пiд Витичевом, дожидаючи вiдсталих, i потiм 
пливуть Днiпром у низ, тiлько стережуть ся Печенiгiв, що по рiжних мiсцях робили 
засїдки на купцiв i нападали. Особливо небезпечно було на порогах Днiпрових; 
човнами тут плисти було небезпечно, бо розбили ся б; приходило ся брати на плечi 
товари, а човен волокли берегом, або несли на плечах. Невiльникiв, котрих везли на 
продаж, вели берегом скованих, щоб не втїкли; вони ж несли на собi всяку поклажу 
з човнiв. Купцям треба було стерiгти невiльникiв, щоб не втїкли, i пильнувати ся 
Печенiгiв, що б не погромили. Так от висiдали перед кождiiм порогом, 
проминувши пороги одпочивали на островi, де була потiм Сiч- Константин зве 
його островом св. Юрiя, а за козацьких часiв звав ся сей острiв Хортицею; тут пiд 
великим дубом справляли жертви богам, на щасливу дорогу: клали хлїби, мясо, 
жертвували курей, кидаючи жеребок, чи ту курку вбити чи живою пустити. Вдруге 
ночували на островi, що тепер зветь ся Березань, на морi коло Днiпрового лиману. 
Вiдси повз берег Чорного моря їхали до Царгороду.
Там для наших купцiв було призначене передмiстє над морем, на пристани, 
коло церкви св. Маманта, а збирало ся їх там не одна сотня. Правительство 
вiзантийське дуже бояло ся сих купцiв. В тi часи торгувати приходило ся так, щоб 
при оказiї i зброєю себе та свiй товар вмiти оборонити. Купцї були воєннi люде, що 
продавали зiбрану здобич, а при кождiй нагодї самi були готовi пустити ся на 
здобич, ударити i пограбити. наловити невiльника на продаж, або иньшого добра 
добути. Боячи ся київських князiв, цiсарi грецькi не важили ся боронити у себе 
торгу їх купцям, вони навiть мусiли їм давати всякого припасу на прожиток, але вiд 
усiх, хто приходив пiд Царгород, домагали ся посвiдчення княжого, що вiн справдi 
купець, а не вояка який, i стерiгли ся їх яко мога: позволяли їм ходити до мiста 
тiлько одною брамою, без зброї, не великими ватагами, не бiльше як 50 чоловiка на 
раз, i то пiд доглядом урядникiв вiзантийських.
В другий бiк, по товари арабськi й персидськi їздили в стару столицю 
хозарську Iтиль над устем Волги, там де тепер Астрахань. Хозарськi володарi 
кагани здавна дбали про те, щоб розвинути у себе торговлю, i їх столиця стала 
великим торговельним мiстом: тут жило богато купцїв з арабських i персидських 
країв, богато Жидiв, що займали ся перевозом та перепродуваннєм товарiв, богато 
Грекiв i Словян. Тут можна було подостатком купити того, чого найбiльше питали 
богатi, заможнi люде в иньших сторонах: знов таки гарних, роскiшних матерiй, 
уборiв, всяких виробiв шкляних, металiчних, рiжного корiння; їх привозили сюди 
караванами на верблюдах з далеких сторiн i кораблями Каспiйським морем. Не 
вдоволяючи ся торгом в Iтилї i в другiм такiм великiм торговельнiм мiстї вище по 
Волзi, Болгарi (коло теперiшньої Казани), нашi купцї пускали ся Каспiйським 
морем в персидськi городи, а з них далї, в славнi торговища Арабського калїфату 
(держави). Продавали бiльше меньше те саме що й Грекам, взамiн добували 
арабськi товари i розвозили їх по своїх городах, i далї, в городи захiдньої 
Словянщини i в нiмецькi. Богато приходило й арабських грошей в нашi краї.
16. Князi й дружина. Коли пригадаємо, як тодi вела ся торговля, i якi були 
купцї тодї- що то були воєннi люде, якi мусїли своєю зброєю обороняти свою 
торговлю, то зрозумiємо, чому тi городи у нас, де особливо розвивала ся торговля й 
осїдали торговi люде, разом з тим ставали центрами воєнними i полiтичними. Для 
охорони торговлї в тих трiвожних, небезпечних часах доконче треба було воєнної 
сили, i там де розвивала ся торговля, мусїла розвивати ся й воєнна сила. Без неї не 
можна було пускати ся в дорогу i дома без її охорони не можна було бути 
безпечним. На найбiльший торговельний центр у нас на Українi в часах по 
розселенню пiдiймаєть ся Київ. Вiн стояв так добре, що в цiм збирали ся всi товари, 
якi йшли по Днiпру i головним притокам його Прилети i Деснi, що впадають до 
Днїпра вище Київа. Тодї ж рiки були найважнiйшими торговельними дорогами. З 
оповiдань Константина бачимо, як у Київi збирав ся весь годїшнїй торговельний 
рух Схiдньої Европи. Отже разом з тим вiн стає столицею воєнних сил i княжої 
власти, яка на тих силах опирала ся.
Як се стало ся, про се не дiйшло до нас вiдомостей. До Грекiв не доходило 
вiстей про те, що дiяло ся в глубинi Схiдньої Европи, що наростало десь там у 
серединi українського житя; в наших же сторонах письменство стало розвивати ся 
геть пiзнїйше, коли зникла вже память про тi давнї перемiни.
Грецькi письменники VI вiку кажуть про наших Антiв, що вони не 
правлять ся одним чоловiком, а загальною радою народньою, вiчем. Тi старшини, 
якi виступають мiж Антами, не мали вiйска i не мали трiвкої й сильної власти. 
Воєнна наука вiзантийська, що надпи-суеть ся iменем цiсаря Маврикiя (писана в 
другiй половинi VI в.) каже, що Словени i Анти мають богато начальникiв (вона їх 
називає рiксами, словом що в старiй мовi значило начальника, пана, одного кореня 
з латинським словом рекс-король). Сї начальники, каже вона- не живуть в згодi 
мiж собою i тiльки пильна небезпечнiсть, спiльна вiйна може звести їх до купи та 
дати вдасть котромусь з них, бодай на якийсь час. В старих оповiданнях, зiбраних 
київським лiтописцем, ми бачимо память про дрiбних князiв, якi були у рiжних 
племен, але не мали великої ваги, бо не мали вiйська i оглядали ся у всїм на 
громаду, на "старцiв" -старшин визначнїйших родiв (таке каже оповiданнє про 
Мала князя деревського, як вiн воював ся з київськими князями). Тим не могли 
вони й противстати київським князям, коли тi завели своє вiйсько, дружину. Чи 
завели ся у нас ще де в котрiмсь племени такi сильнїйшi князi, як у Київi, того не 
знаємо. Арабський письменник Масудi, що писав за кн. Iгоря, в першiй половинi Х 
в., згадує про якусь велику й сильну мiж Словянами державу, що звала ся Валiнана; 
думають, що то мова про Волинян: що у них були сильнi князї перед тим, але 
побороли ї^ київськi; але того не можна сказати напевне, бо й сама ся назва 
Валiнана в рiжних копiях рiжно називаєть ся. Знаємо в наших сторонах напевно 
таких сильних, воєнних князiв тiльки в Київi, та й тут можемо тiльки здогадувати 
ся, як i коли вони там завели ся. Ьо найдавнiиша київська лїтопись писалася тодi, як 
добре забула ся вже память про тих перших київських князiв, i самi найстаршi 
київськi лiтописцi оповiдали наздогад про те, як настали князi в Київi.





ЧАСТИНА ДРУГА.
Житє державне.
17. Київськi перекази про старовину. Про .те як почало ся нове житє у 
Київi-як зявило ся тут вiйсько (дружина) i київськi князї взяли велику силу та 
стали пiдбивати собi сусiднi округи i землi, про се рiжно говорили в старiй 
київськiй громадi, як лїтописцї почали списувати початки Київської, або Руської 
держави, як її називали. Однi казали, що там де стоїть Київ був колись перевiз 
через Днiпро i перевозив на нїм чоловiк на iмя Кий, через те звав ся Київ перевiз, а 
з того потiм став город Київ. Князiв у Полян тодї не було, анї дружини i вони 
богато терпiли вiд своїх сусiдiв, Деревлян i иньших; Хозари, що обложили даниною 
заднiпрянськi племена, казали й Полянам, щоб платили їм данину. Кияне дали по 
мечу вiд кождого "диму" (вiд хати). Але хозарська старшина була не рада такiй 
дани, бо вiщувала з того, що Поляне вiзьмуть гору над иньшими племенами, i над 
самими Хозарами, бо Хозари, мовляв, воюють шаблею гострою з одного боку, а 
полянський меч гострий на обидвi сторони.
Иньшi iсторiю про Кия, осадника Київа, оповiдали инакше. Вони казали, 
що Кий з братами Щеком i Хоривом поставили перший городок, перше укрiпленнє 
на мiсцi Київа i назвали його iменем старшого брата: Кий жив на Старiм городї (де 
Десятинна церква), а Щек над Кирилiвською улицею (де були найстаршi оселi 
людськi) i ся гора звала ся IДекавиця (тепер гора Скавика); третїй брат жив на 
третiй горi що звала ся Хоревицею (не знати саме де), а рiчка Либедь пiд Київом 
мовляв прозвала ся вiд сестри їх Либеди. Для охорони брати поставили собi 
спiльними силами городок на горi де сидiв Кий i назвали його Київом. I вiд них 
пiшли полянськi князi-,,рiд Ух держав кня-женнє у Полян".
З того оповiдання видко, що про початок київських князiв нiчого не знали, 
бо ймення Кия i його роду взято з iмен київських осель; так звичайно оповiдають 
про початок якоїсь осади, як не знають її початку: Харкiв-ну то осадив його. 
Харько, Чернигiв-осадив його якийсь Чернига, i т. й. Се не тiльки у нас, а й скрiзь. 
З старих київських князiв чи ватажкiв памятали в Київi Аскольда, Дира, Олега-бо 
i були їх могили; тiльки про Iгоря знали, що вiн був батьком Святослава, а дїдом 
Володимира, а жiнка його була Ольга; знали пiзнїйших князiв, а про старших не 
вмiли нїчого певного сказати, коли вони жили i чи належали до пiзнiйшого 
княжого роду, чи нi. Про деяких були якiсь перекази, про иньших i того не було-
нїчого крiм iмени, чи могили. Росказували отже так. що першим князем був Кий, 
пiзнїйше були Аскольд i Дир, потiм Iгор, а Олег був його воєвода. З тих оповiдань 
потiм лiтописцi по-

49. Київ i його околиця в часах Київської держави.

складати iсторiю київських князiв, Київської держави. Але й та 
найдавнїйша київська лiтопись не заховала ся так як була написана, а вже 
перероблена, особливо там. де оповiдало ся про перших князiв-де найбiльше було 
невiдомого i неясного. Кождий наново переробляв се оповiданнє i з тих перерiбок 
бачимо, як наздогад злїпляли ся до купи київськi перекази та доповняли ся 
власними здогадами лiтописця.
Здасть ся, київськi перекази виводили пiзнїйший княжий рiд таки вiд того 
Кия, що Київ осадив. Але в X. вiцi київський княжий двiр був так густо осаджений 
рiжними вояками з скандинавських сторiн- Варягами, як їх у нас звали, що се 
навело на гадку про варязький початок i самого княжого роду. Власне так оден з 
лiтописцiв переробив ту найстаршу київську лiтопись. Вiн вивiв вiд Варягiв i 
княжий рiд київський, i назву Руси, або Руської землi, як називано землю По-
лянську i околицю київську. Написав, що Русю звали ся тi Варяги, якi понаходили 
до Київа з князями, i вiд них iмя Руси перейшло на Київ i на Полянську землю.
18. Оповiданнє київського лiтописця. В київськiй лїтописи, як тепер її 
маємо, початок Руси i князїв руських оповiдаєть ся так:
Рiд Кия княжив над Полянами, але потiм вимер. Київ зiстав ся без князїв, i 
його захопили два брати, варязькi ватажки Аскольд i Дир, прийшовши з Новгорода, 
з пiвнiчних країв. В Новгородi тодї запанували Варяги, вони брали дань з пiвнiчних 
словянських i фiнських племен: новгородських Словян, Кривичiв, Мерi; сi племена 
забунтували ся й прогнали Варягiв, та через те не стало у них бiльше порядку i 
нарештi вони постановили взяти собi князя вiд Варягiв: самi з своєї волї покликали 
до себе Варягiв з-за моря, щоб над ними княжили. Три брати варязькi Рюрик, 
Синеус i Трувор, послухавши їх, прийшли з своєю дружиною i стали княжити в 
городах новгородських i декотрих сусїднїх, а по иньших посадили своїх людей. 
Мiж сими були Аскольд i Дир; вони пiшли по Днїпру далї вниз i надибавши Київ 
без князїв, засiли тут. Та не довго панували, бо син Рюрика Iгор з своїм воєводою 
Олегом став пiдбивати пiд свою руку городи по Днїпру i так пiдiйшов пiд Київ. 
Довiдавши ся, що тут княжать Аскольд i Дир, Iгор з Олегом поховали своє вiйсько 
в засїдцї над пристанею Днiпровою, а до Аскольда i Дира пiслали сказати, що се 
прийшли купцi варязькi й хочуть з ними побачити ся. Коли Аскольд i Дир 
приїхали, вискочили Iгоревi вояки з засiдки, а Iгор каже Аскольдови й Дирови: "ви 
не князi, анї княжого роду; я князь i менї належить княжити". I тут його вояки 
кинули ся на Аскольда i Дира i вбили. Аскольда поховали там же над Днiпром, на 
Угорськiм, i на його дворi поставлена була церква св. Миколи, а Дира занесли на 
старий город i поховали там. А Iгор став княжити в Київi. I вiд тих варязьких князїв 
i Їх дружини пiшло руське iмя з початку в Новгородi, а потiм i в Киiвi.
Так оповiдає оден з лiтописцiв, що переробляв найстаршу київську 
лїтопись, i се оповiданнє пiшло в iсторiю. Але не можна на нього так дуже 
покладатись. Лїтописець оповiдав наздогад, богато чого не знаючи: не знав навiть, 
що Олег був князь київський, а не воєвода Iгорiв. Як же можна вiрити йому на 
слово, коли вiн оповiдає, що Аскольд i Дир були варязькi ватажки, або що Iгор був 
син якогось новгородського князя з варязького роду, покликаного Новгородцями? 
Трудно вiрити i тому, що iмя руське до Київа було принесене варязькими 
дружинами з Новгороду: дивно, чому не пристало се iмя до Новгороду, а тiльки до 
Київа, саме до київської околицi, По-лянської землi. Не легко повiрити також i 
тому, що київськi князї прийшли з Новгорода, i то аж два рази, оден по другiм: 
оден раз прийшли Аскольд i Дир, а кiлька лiт потiм Iгор з Олегом i засiли мiсце 
Аскольда i Дира.
Не беручи на вiру всього того, що оповiдає київський лiтописець, як 
давнїйше вiрили, ми де чого не можемо i з иньших джерел довiдати ся, i воно 
зiстаєть ся для нас неясним. Та краще признати ся собi, що не знаємо чогось 
напевно.як воно було, анiж оповiдати за правду чужi вигадки.

50. Київський князь i дружина (кн. Святополк- з житя Бориса i Глїба).

Тим бiльше, що початкiв держави i у иньших народiв звичайно не знаємо 
докладно. Аж тодi, як розвинеть ся вона добре, та заведеть ся своє письменство на 
мiсцi та пiчнуть ся лiтописи, -тодi вони про свої часи i недавно минулi починають 
росказувати докладно, по правдi. Так у нас зНаємо з наших лiтописей досить добре, 
що дiяло ся за часiв Володимира, по части за його батька, а про попереднє-от так 
дещо тiльки, що з чужих джерел знаємо, або з пiзнiйших переказiв можемо 
вимiркувати.
19. Русь. В звiстках чужоземцiв, якi маємо з IХ i Х вiку, нашi князi й iх 
вiйско, все зветь ся Русю, руськими. У нас же Русю звала ся Київщина. Здогад 
нашого старого лiтописця, що iмя Руси було принесене з Швецiї, варяжською 
дружиною, не справджуєть ся: в Швецiї такого народа не знати, i Шведiв нiколи у 
нас сим iменем не звали. Звiдки се iмя взяло ся в Київщинi, ми не знаємо й не 
будемо вгадувати. Але нам важно, що се iмя так тiсно звязане з Київом, i з того 
мiркуємо, що звiстки про Русь i руську дружину, якi маємо у чужоземних джерелах 
ЇХ i Х вв., належать до Київської держави: до тих князiв i. дружин, котрих 
столицею був Київ. Арабський письменник IХ вiку так описує сi руськi друживи: 
Русь не має нi земель, нi сел, нi поля, вона промишляє тiльки продажею соболиних 
i иньших шкурок. Вона нападає на землi Словян i забирає там людей в неволю, а 
потiм продає їх в Iтилi або в Болгарi. Коли у Русина родить ся син, батько дитини 
кладе перед нею голий меч i каже: "я не лишу тобi нiякого маєтку, матимеш тiльки 
те, що здобудеш сим мечем".
Сусiди знали сю Русь-київську дружину, як воякiв i купцiв: вона нападала 
на сусiднi землї, забираючи здобич i людей, i торгувала сим товаром. Ми бачили 
вище, як нерозривно звязанi були в тiм часi вiйна i торговля; купець мусiв бути 
воякою, вояка був заразом купцем i свої здобутки пускав на сусiднiй торг, щоб 
обмiняти на грошi, зброю i всякi окраски, якими лишали ся тодiшнi люде. I Київ, 
столиця руського купецтва, був заразом столицею сеї воєнної Руси. Константин 
Порфирородний сто лiт пiзнiйше вiд того арабського письменника так описує її 
житє: "Як настає мiсяць ноемврiй (падолист) зараз князї руськi з усею Русю 
виходять iз Київа i йдуть на "полюдьє" (збираннє дани), в волости Словян, 
Деревлян, Дреговичiв, Кривичiв, Сiверян й иньших Словян, пiдвластних Руси. Там 
перегодовують ся вони цiлу зиму, а в мiсяцi апрiлї, як ростає лїд на Днiпрi рiцi, 
вертають ся до Київа. Тут вони споряжають свої човни i їдуть до Вiзантиї, як уже 
було росказано". Сї київськi дружини в ЇХ i Хв. складали ся з мiсцевих людей i з 
захожих Варягiв. В першiй половинї Х вiку сере?, висшого київського боярства: 
намiстникiв київського князя i начальникiв дружини бачимо таку масу Варягiв, що 
за ними зовеїм на другий плян вiдiйшли мiсцевi люде. Маємо iмена послiв 
київського князя i його намiсникiв в трактатах з Вiзантиєю 907, 911 i 944 рр., i 
серед них бiльше скандинавських iмен, як словянських. I серед дружинного вiйська 
було богато Варягiв. Се був час усобиць в скандинавських землях: в Швецiї й 
Норвегiї, i чимало ватажкiв "конунгiв" (те саме слово, що наше князь), рiжних 
значних людей, а з ними- богато рядових воякiв пускало ся в свiт, здобувати собi 
новi оселї або вступати в службу рiжних володарiв. До першої половини XI в. (до 
смерти Ярослава) раз у раз стрiчаємо у наших князiв в службi варязькi дружини. 
Було се дуже добре для них вiйсько: добрi вояки, смiливi, охочi, а при тiм не 
звязанi нiчим з краєм, з люднiстю-хоч на чужих їх посилати, хоч на своїх людей. 
Тому що так богато було тих скандинавских воякiв мiж київською 
"руською" дружиною, часто i саму Русь називано скандинавським, або инакше 
"норманським" народом (Норманами, або пiвнiчними людьми звали тодi 
скандинавських воякiв в захiднiх сторонах, куди вони теж з часта навiдували ся по 
здобич, -так як у нас звали Варягами). А київський лiтописець вимiркував собi, як 
ми бачили, що й саме iмя руське прийшло мабуть з Варягами з Швецiї.
20. Походи руських дружин. В IХ.столїтю починаємо вже з часта чути про 
походи руських дружин на сусiднi землї. Так з початком IX вiку "погибельний 
iменем своїм i дiлами народ Русь" (так називає його житиє св. Георгiя 
Амастридського) пустошив полудневе побереже Чорного моря, береги Малої Азiї 
вiд Константинополя до Синопа; припадком довiдуємо ся про се з приводу того, їдо 
ся руська дружина зайшла в город Амастру, i в житиї св. Георгiя Амастридського 
записано чудо, яке мовляв стало ся з сими напастниками. В житиї иньшого святого 
Стефана Сурожського оповiдарть ся про те як "руська рать" з своїм князем 
Бравлином пустошила в тих же часах полудневе побереже Крима.
Таких нападiв на вiзантийськi городи на Чорноморю було мабуть в тiм часi 
богато, i щоб забезпечити ся вiд них, правительство вiзантийське в 830-х роках 
завело переговори з 52. Ручка тотож варязького князями руськими. Припадком 
довiдуємо ся про се з того, що в 839 роцї iмператор вiзантийський з своїми послами 
пiслав до iмператора нiмецького послiв руського князя, щоб нiмецький iмператор 
їх вiд себе переслав до дому, бо з Вiзантиї заступили їм дорогу якiсь вороги 
(мабудь орда угорська). Одначе незадовго почали ся знову походи Руси на 
вiзантийськi землi. Найбiльший похiд став ся в 860 роцї. Русь великим вiйськом 
напала на сам Царгород. Було їх 200 великих човнiв, на них могло бути коло 10 
тисяч вiйська. Вiзантийський iмператор саме вибрав ся з вiйськом своїм на вiйну в 
Малу Азiю i столиця його зiстала ся без вiйська. Русь обпала її й нищила околицю: 
люде поховали ся за мури головного мiста i в великiм переляку чекали нападу, 
питаючи ся оден одного:
чи вже вороги перелiзли через мур? чи не опанували мiста? Тодї патрiарх, 
щоб прогнати той страх, звелїв обнести по мурах ризу Бого-родицї, що 
переховувала ся в однiй з церков; духовенство з святощами i з цiлим мiстом ходило 
по мурах i правило молебнї, i се вважало ся чудом божим, що пiсля сього руське 
вiйсько кинуло мiсто i поплило геть. Потiм оповiдали, що велика буря пiдняла ся, 
як у море умочили ту ризу Богородицi: вона розбила човни Руси та змусила їх 
тїкати; але се вже пiзнїйше додано: сучаснi нiчого про се не кажуть, а Русь 
покинула Царгород мабуть прочувши, що iмператор вертаеть ся з вiйськом.
Сей смiливий напад на саму столицю примусив вiзантийське 
правительство знову заходити ся коло Руси. Були висланi посли до руських князiв з 
богатими дарунками, дорогоцiнними грецькими матерiями i убраннями, 
шовковими, золотими i срiбнотканими. Вони уложили згоду, трактат з князями, а 
єпископ, висланий з посольством, намовив богатьох охрестити ся. Греки 
оповiдають, їдо й тут не обiйшло ся без чуда. Русь, слухаючи єпископа, захотiла, 
аби й Їм якесь чудо показав, як стiльки їх оповiдає: сказали йому, аби положив в 
огонь євангелїє, що держав у руках, i коли воно зiстансть ся цiле, як тi отроки в 
паши огненiй, про яких оповiдав,-тодї вони охрестять ся. Епископ вложив 
євангелiє в огонь, i воно справдi зiстало ся цїле, i тодi богато Руси охрестило ся. 
Але такi чуда з євангелiєм оповiдають ся при рiжних оказiях.
Окрiм походiв на грецькi городи Русь ходила i на каспiйське побереже. 
Припадком згадує оден пiзнїйший арабський письменник, що описував iсторiю 
Табарiстана, себто полудневого побережа Каспiйського моря (див. рис. 58), про 
похiд Руси на сї береги десь коло р. 870. Потiм такий похiд став ся в 910, i пiзнїйше 
вони нам звiстнi.
Яка то була Русь, звiдки, i як звали ся її ватажки чи князi, тi грецькi та 
арабськi письменники не кажуть. Арабьске джерело IX в., що оповiдає про руське 
житє, i нiмецький лiтописець, що згадує про послiв руських у iмператора (839), 
називають того князя руського "каганом"; так справдi й пiзнїйше називано 
київських i иньших українських князiв (Володимира й иньших): так титулував себе 
хозарський володар, i вiд Хозар се могло пiти й мiж українськими князями. 
Лїтописець київський, надибавши у грецьких джерелах похiд на Царгород 860 
року, притулив його до тих київських ватажкiв Аскольда i Дира: мiркував, що то 
мусiли бути київськi князi. I справдi так мусiло бути, чорноморськi городи, їх 
заходи в Криму, i руське князiвство в Тмуторокани на Керченськiй протоцї, 
показують, що i полудневий кiнець сеї дороги Русь тримала в своїх руках, поки 
турецькi орди не знищили чорноморської степової людности. Сухопутнi i рiчнi 
дороги на схiд через землї Сїверян i Вятичiв були також в руках київських князiв 
уже в IX в. З початком Х в. в головних мiстах Сїверщичи сидять уже пiдручники 
київського князя, i Русь заберає в свої руки потрохи й саме Подонє, щоб вiдкрити 
собi дорогу на каспiйське побереже. Схiдно-словянськi племена вже всi- i 
українськi i пiвнiчнi на початках Х в. стояли пiд властю київського князя, в бiльшiй 
або меньшiй покорi йому, а також i деякi сусїднi фiнськi землї на Поводжу, та 
мабуть i литовськi на заходi Вся та територiя, що пiзнїйiле належала до Київської 
держави, була вже пiд властю київських князїв на початках Х в., за часiв кн. Олега, 
тiльки що ся власть не була ще така сильна, не проходила глубше у домашнє житє 
тих рiжних племен так як пiзнїйще.
21. Найдавнїйшi князї i князь Олег. З перших часiв Київської держави 
долетiли до нас тiльки голi ймення якогось Бравлина, потiм Аскольда i Дира. Про 
сих двох чули й нашi лiтописцi, але не вмiли нїчого розвiдати, i те що вони 
оповiдають - що се були два брати, прийшли з Новгорода, ходили на Царгород i 
згинули з руки Олега чи Iгоря-все мабуть їх власнi здогади. Певне Аскольд i Дир 
не були братами, анi княжили разом. Тому що на Асколь-довiй могилi поставлено 
церкву, можна справдi думати, що то вiн був київським князем тодi, як грецький 
владика їздив з послами на Русь i "хрестив богатьох". Дира згадує пiзнїйший 
арабський письменник Масудi, а жив вiн мабуть по Аскольдї, та про нього нїчого 
не гiамятали за часiв Ярослава, як писала ся лїтопись. Тiльки князь Олег, що 
княжив у Київi на печатках Х вiку, запав глибоко в память на-родню. Вона оповила 
iмя його дивними оповiданнями, казками й пiснями, перенiсши на нього всяку 
всячину, що памятала з давнїйших часiв. Кiнець кiнцем зробила з нього не тiльки 
великого i вдатного войов-ника, а й "вiщого" чудодїя, що вмiв творити дiла 
надлюдськi, мiг обернути ся звiрем i птахом i малою комахою, i так за тим 
казковим чудотворцем нарештi майже зовсiм зник дїйсний, правдивий князь Олег, 
що княжив у Київi.
В лiтописних звiстках про Олега зiстали ся також слiди рiжних оповiдань 
та вигадок про нього як про вiщого князя, знавця всяких хитрих мудрощiв. На 
щастє маємо одначе й документ з його князювання, зовеїм певний, дорою-
цїнний,який посвiдчує нам, що маємо дїло не з казками, а з справжнiм таки, 
дiйсним  київським князем, що княжив на початку Х вiку. Се умова Олега з 
Вiзантиєю, списана в р. 911. Маємо в лїтописи ще иньшу його умову, надписану 
907 роком, але та тiльки в уривках, а умова 911 року записана в лїтописи цїла, i з 
неї можено знати напевно, що Олег тодї справдi був князем у Київi. Лiтописець 
каже, що сї умови були списанi пiсля вдатного походу Олега на Царгород: що вiн 
907 р. ходив з усїм вiйском, з полками всїх пiдвластних племен на 
Константинополь; Греки, щоб не допустити його до мiста, ланцюхами замкнули 
Босфорську протоку, але Олег їх перехитрив: сказав своїм воякам поставити човни, 
в котрих приїхали, на колеса, i коли подув вiтер у вiтрила, човни поїхали на 
колесах пiд сам город. Греки так налякали ся, що стали просити ся у Олега, аби 
взяв яку схоче дань, аби тiльки мiста не чiпав, i Олег сказав їм дати по 12 гривен, 
себто по 6 фунтiв срiбла на чоловiка, на дружину i князїв що по городах лишили ся: 
в Київi, Черниговi, Переяславi й по иньших городах. Велїв пошити вiтрила на свої 
човни з тих славних на цiлий свiт грецьких паволок, а на знак побiди над Греками 
повiсив з своїми боярами свої щити на брамi царгородськiй.
Се все, розумiєть ся, такi оповiдання, в яких нема чого шукати великої 
правди. Але судячи з того, що в тих трактатах 907 i 911 рр. Вiзантия поробила 
великi пiльги нашим князям та їх торговлї, треба гадати, що справдi були перед тим 
якiсь удатнi, а для Грекiв дошкульнi походи Руси на грецькi краї. 

57. Греки несуть дарунки Олегови (звiдти ж).         

Вiд арабського письменника Масудi знаємо, що замиривши ся з Вiзантиєю, 
Русь пустила ся натомiсть шукати здобичи на схiд. При кiнцї 913 р. став ся великий 
похiд її на Каспiйське море. На 500 човнах, по сто чоловiка на кождiм, пiшли вони 
Доном, перетягли ся з Дону на Волгу, i вийшовши на море Каспiйське, почали 
грабувати полудневе побереже моря, так званий Табарiстан, де було чимало 
торговельних, богатих мiст (див. карту 58). Вiйська на мiсцi не було, не було кому 
боронити, i кiлька мiсяцiв руськi напастники господарили тут i грабували, 
якхотїли; тiльки на поворотi стрiла їх бiда, бо зробило на них засiЛку хозарське 
вiйсько i погромило. Лїтопись не згадує про се, але память про сей i иньшi такi 
походи на схiд зiстали ся в пiснях про похiд Вольги на Iндийське царство.
22. Iгор i Ольга. По Олегу став княжити Iгор. I знов як за часiв Олега 
маємо його трактат з Вiзантиєю та рiжнi звiстки чужоземнi з останнiх рокiв його 
панування про похiд на Царгород i похiд на каспiйськi краї. Видко, що так було 
звичайно: першi роки князювання йшли на те, iдиб скрiпити своє становище, 
приборкати непокiрних князiв i намiсникiв, неслухнянi волости i племена, а 
приборкавши i маючи в руках великi воєннi сили, київськi князi робили походи в 
далекi, богатi краї, шукаючи добичи i слави.
З Вiзантиєю по Олегових трактатах довго стояла згода. Київське вiйско 
ходило нераз в помiч вiзантийському цїсаревн, як тому трапляли ся вiйни або 
повстання. В записках вiзантийського цiсаря Константина Порфирородного 
заховали ся рахунки з грошей, якi були заплаченi руському полкови з 700 воякiв, 
їдо був в морськiм походi вiзантийськiм на Арабiв 910 р.: заплачено йому за сей 
похiд золота 100 лїтр (фунтiв). Се тi походи руських воякiв у Вiзантию, що памятає 
наша колядка. 
Гей по Дунаю пiд Царегород. Ой чуємо там доброго пана: Ми йому будем 
вiрно служити, А вiй нам буде добре платити: По воронiм коню, по золотiм сїдл, 
По калиновiй стрiлцi, по хорошiй дiвцi.
Ой пiд вербою пiд зеленою Стояла рада-хлопцiв громада; Радили ж вони 
добрую раду: Не купуймо, браття, золотi перстнї- Купуймо, браття, шовковi 
шнури, Шовковi шнури, мiдянi човна: Спустимо ся вниз по Дунаю,
Але пiд сороковi роки згода з Вiзантиєю розбила ся i 941 р. Iгор вибрав ся 
великим походом, морем на сам Царгород. Греки кажуть, що було тої Руси 10 тис. 
човнiв, але тут певно порахували забагато. Час для походу вибрано добре, бо 
грецькi кораблї тодi вислано на Арабiв, i так Iгор з своїм вiйськом без перешкоди 
зблизив ся пiд Царгород. Але протоку тутешню Греки заставили кораблями, якi 
встигли зiбрати, i напавши на Iгоревi човни, почали кидати на їх бомби з так 
званим "блискучим", або "грецьким огнем": як з рецепту видко, був се теперiшнiй 
порох. Тодi руськi човни завернулись i пустили ся грабувати малоазiйськi береги. 
Тут пустошили мiста, мучили людей, забирали здобичу. Але кiнець кiнцем не 
пощастило їм i тут: надтягнуло грецьке вiйсько i кораблї, обступили Русь i 
погромили. Похiд був значить нещасливий, але в Київi потiм оповiдали про нього 
навпаки: що Греки перелякали ся Руси й вiдкупили ся дорогою цiною. Новий 
трактат з Вiзантиєю уложено в 944 р. i сим разом Вiзантия, користаючи з своєї 
побiди, покоротила права руських купцiв, заборонила їм купо-вати найдорогшi 
паволоки, а Iгор обiцяв, що не буде нападати на грецькi володiння в Криму. 
Щасливiйший був похiд Руси на каспiйське побереже в 944 р. Про нього богато 
оповiдають тамошнi пись менники, а славний перський поет Нiзамi пiзнiйше (в XII 
вiцi") написав фантастичну (казкову) поему про се: по однiй сторонi виступає 
руський король з 900 тисячним вiйськом, що їде на слонах, -против нього iде сам 
Олександр Великий, щоб покарати за поробленi спустошення, i по семи битвах 
нарештi проганяє. На правду руське вiйсько не було таке велике, але йому удало ся 
обловити ся здобичею i пiти зовсiм безкарно. Сим разом, памятаючи попередню 
засiдку, воно перейшло суходолом пiд Дербент, через пiвнiчний Кавказ, вiдти 
пустило ся морем на устє 	Кури i 	потiм Курою пiшло в гору в край, що звав ся 
Агованiєю (тепер Карабаг).
Тодi вiн належав до Арабiв. Русь опанувала сей край, засiла в його столицi 
Бердаї нар. Курi i грабувала сусiднi краї довго, кiлька мiсяцiв, поки в руськiм 
вiйську не почали ся хороби з непривички, 	тому що їли богато тутешнiх 
овочiв; тодi пiшло собi назад.
Цiкавiйше, нiж сї заморськi походи, було б нам знати, що дiяло ся тодi 
дома, на самiй Українi, та про се не маємо докладнїйших звiсток. З трактату Iгоря i 
з звiсток Константина Порфирородного бачили ми, що київськi князi в тiм часi 
панували над великими просторами аж до Новгороду, до городiв над Волгою, мали 
пiд собою бо-гато князiв i намiсникiв. В нашiй лiтописи заховали ся деякi перекази 
з тих часiв про вiйни київських князiв з племенами, що вони пiдбивали собi, 
"примучували", аби слухали ся їх i давали дань, про пiдвластних князiв i 
намiстникiв, що при нагодi пiдiймали й собi голову против київського князя. Дещо 
заховало ся i в старих пiснях, наших i чужих, про тодiшнє житє дружинне.Нашi 
колядки па-мятаюїь про такi дружиннi походи на городи українськi та збираннє з 
них окупу: iде вiйсько на Чернигiв, бє до го-рода, аж нарештi винесли йому вiдти 
"мису червiнцiв" на поклiн, потiм так само на Переяслав, на Київ. Дружина 
дiлиться здобичю.
Котрi лїпшиї то собi бере, А котрi гiршиї служенькам дає. Пан Хомуненько 
переберниченько Перебирає чоботоньками- Котрi лїшиї то собi бере, А котрi 
гiршиi служенькам дає. Пан Хомуненько переберниченько Перебирає мiж 
дiвоньками- Котрi ладнїйшi то собi бере, А що поганi-служенькам дає. Бувай же 
здоров, пан Хомуненьку, Сам молоденький, кiнь вороненький...
В однiй з пiсень про Вольгу вiн їде по дань з своїх городiв, як оден з 
меньших князiв, племенник київського князя: Став Вольга рости - виростать           
Дарував йому три городи найкрашиї- i збирав собi дружиноньку хоробрую     
Молодий Вольга от Всеславєвич Тридцять молодцiв було без одного,     Вибрав ся 
до них за получкою Сам Вольга за тридцятого. Iз своєю дружиною хороброю. 
Рiдний дядько Володимир стольно-київський
По дорозi встрiчає вiн Микулу Селяниновича i той його остерiгає що 
"получку"-дань не так легко буде зiбрати: Ой гей же Вольга ти Всеславєвич!       
Попiдрубують мости калиновиї, Там живуть мужики все розбiйники:      Потоплять 
тебе у рiцї у Смородинi! I Вольга просить їхати з ним "в товаришах" за тою данею 
"получкою".

60. Вiзантийска паволока, з витканим написом: "за Василя i Константина 
христолюбних володарiв".

Се неяснi, глухi спомини, що долетiли до наших часiв уже зли-нялi, 
покрученi. В старiй київськiй лiтописи, записанi яких сто лiт по подiях, вони далеко 
свi-жiйшi, хоч i тут треба їх приймати не за чисту правду, а скорше як поетичнi 
образи минулого. Бачили ми, як у тих преказах невдатний похiд Iгоря на Вiзантию 
стає добичним i щасливим, так само i пiзнiй-шiй похiд його сина Святослава; так 
само, без сумнїву, змiняли ся в сих оповiданнях i подiї внутрiшього житя Київської 
держави. Перед нами не факти, а поетичнi образи минувшини, але вони дають 
добре розумiти сю минувшину.
Лiтопись оповiдає, що Iгор воював з. Уличами i Деревлянами. Уличi довго 
боронили ся; їх город Пересїчен тримав ся три роки i не пiддавав ся Iгорю, але той 
таки вистояв пiд ним тi три роки i здобув його: "примучив" Уличiв i дав своєму 
воєводi Свенельду дань з них. Потiм йому ж дав дань з Деревлян, що давали по 
чорнiй кунї з диму (з господарства). Дружина Iгорева почала нарiкати, що вiн 
занадто богато дав доходiв одному Свенельдови: "тепер, казали, Свенельдовi рояки 
посправляли собi зброю й одежу гарну, а ми ходимо голi". Тай почали намовляти 
Iгоря, щоб вiн пiшов з ними у Деревлянську землю-ще й собi дань з неї взяти: 
"ходїм, кажуть, княже, добудеш i ти i ми". Iгор послухав, пiшов з ними i вимучив 
вiд них дань ще й для себе, крiм того що взяв Свенельд для себе. Потiм розохотив 
ся на ту деревлянську дань, що так послушно йому дали, та й каже дружинi: "ви 
собi з даню iдїть до дому, а я верну ся i їде похожу". \ пiшов ще дань збирати, з 
малою дружиною, щоб не дiлити ся з усею дружиною i бiльше на свiй пай дiстати. 
(Так оповiдали потiм Свенель-довi дружинники про Iгореву жаднiсть). Деревляне, 
почувши, що Iгор знов iде з них дань брати, стратили терпець i порiшили йому 
кiнець зробити. Зiбрали раду з своїм князем Малом i кажуть: "як вовк вна-дить ея 
мiж вiвцї, то i все стадо виносить, як його не вбити,-так i з сим Iгорем, як не 
вбемо його, знищить нас до решти". Пiслали до його, щоб спамятав ся i дав їм 
спокiй: "чого знов iдеш до нас? адже взяв уже всю дань!" Та вiн не послухав i 
почав збирати дань. Тодi Деревляне з мiста Iскоростеня напали на його дружину i 
побили її- бо було її мало, а самого Iгоря вхопили i замучили люто: нахиливши 
верхи дерева, привязали до них Iгоря, i потiм пустили-так тi дерева й роздерли 
Iгоря.
Зiстала ся в Київi по Iгорi його вдова Ольга з малим сином Святославом, i 
першим дiлом вважала за свiй обовязок пiмстити ся за чоловiка та приборкати 
непокiрних Деревлян. Пiмста була святим дiлом в тих часах-хто не вiдомстить, за 
того Бог не вiдомстить, каже старе словянське приспiве, i чим тяжша була пiмста, 
тим бiльше чести було местникови. В народi ходило богато оповiдань про те, 
якими хитрими способами i як люто мстила ся Ольга Деревлянам за смерть 
чоловiка. Ольга в наших переказах стала типом, взiрцем хитрої княгинi, як Олег-
взiрцем хитрого князя; Олег i Ольга-се пара: хитрий чудодiй князь i хитромудра 
княгиня; навiть через подiбнiсть iмен всякi оповiдання переносили ся з одного на 
одну. Про Олега оповiдали, як вiн ходив походом на Царгород i хитрощами своїми 
на смерть перелякав Грекiв, про Ольгу -як вона їздила до грецького цiсаря в 
гостину, як вiн її сватав, побачивши її красу i премудрiсть, а вона хитро-мудро вiд 
того сватання викрутила ся, попросивши цiсаря щоб був її хрещеним батьком, а як 
став хрещеним батьком, не мiг уже оженити ся з хрещенницею-виходить, що 
Ольга краще знала християнськi порядки, як сам цiсар вiзантийський.
З оповiдань про її пiмсту над Деревлянами маємо в лiтописи кiлька: в 
однiм вона закопує в землю деревських послiв, що прийшли її сватати за 
деревського князя, в другiм каже їх спалити, пiславши вимити ся до лазнi. В третiм 
Ольга справляє тризну-поминки на могилi свого чоловiка, i коли Деревляне 
поупивали ся медом, сказала своїм воякам їх побити. В иньшiм вона просто йде 
походом на Деревську землю й пустошить та нищить її, людей каже бити, иньших 
бере в неволю, i так примучивши, накладає данину ще тяжiду, нїж було за Iгоря: 
двi части каже платити до київського скарбу, а одну до свого, вдовиного. З сього 
походу иньше оповiданнє знову роска-зує, як хитро Ольга здобула деревське мiсто 
Iскоростїнь (тел. Iскорость): нїяк воно не пiддавало ся Їй, i Ольга сказала, що не 
хоче вже вiд них нiчого, тiльки аби дали з двору по три голуби та по три горобцi, i 
як тi повiривши дали, вона тих птахiв роздала своїм воякам i казала попривязувати 
їм запалений трут до нiжок: птахи з трутом полетiли пiд свої стрiхи й запалили 
мiсто, люде почали тїкати, а Ольга казала своїм воякам їх бити. Але такi 
оповiдання про пiдпалюваннє мiста звiрятами або птахами є у рiжних народiв.
Так, по тодїшнїм понятам, Ольга свято сповнила свiй святий вдовин 
обовязок, i в памяти народнiй зiстала ся, як взiрець шановної жiнки, що свято 
сповняє що до неї належить: шанує память свого чоловiка, виховує дїтей, пильнує 
їх спадщини, мудро править державою, обiздячи її, роблячи порядки, хочби й за 
самого цiсаря грецького.
Лiтопись згадує, що по рiжних мiсцях зiстали ся її становища i ловища, 
погости i мiста, звачi її йменнєм. Але то могли бути так само й "знаменiя" Олеговi.
В церковних кругах шанували Ольгу за те, що вона прийняла 
християнство, тримала при собi священика i казала поховати себе по 
християнському звичаю, без тризни. За се її потiм признано святою.
23. Святослав i його сини. Син Iгоря i Ольги Святослав так само густо 
приодягнений легендою (байкою) в пiзнiйших переказах народнiх, як Олег або 
Ольга. Але се не хитрий чудодiй, що все робить штукою, а смiлий i чесний лицар-
войовник, що у всїм поступає одкрито i смiло, не шукає здобичи нї богацтва, цiнить 
тiльки славу воєнну i для неї одної живе. Се герой княжої дружини, її найвищий 
iдеал. "Коли князь Святослав вирiс i став чоловiком"-каже оповiданнє записане в 
лiтописи,-"вiн почав збирати богато хоробрих воякiв, бо й сам був хоробрий i 
легкий, ходив як пард (леопард) i богато воював. Не возив з собою возiв, нї казана, 
анї варив мяса, тiльки порiзавши тоненько чи конину, чи звiрину, чи воловину, пiк 
на углях i так їв; не мав i шатра, а пiдстелював на спаннє пiдклад (що пiд сiдлом 
був), а в голови сiдло,- такi ж були i вояки його. А як iшов на котрий край, 
сповiщав на перед: "iду на вас!"
I так описує лiтопись насамперед його похiд на схiд: на Хозар, на 
Касогiв-Черкесiв i на Ясiв-теперiшнiх Осетин, що жили тодi не тiльки на 
Кавказi, а й далi на пiвнiч, аж у Полоне; також вiйну з Вя-тичами, котрi перед тим 
давали дань Хозарам, а тепер мусїли давати дань до Київа. Вiд арабських 
письменникiв знаємо, що тодi Русь понищила краї й торговельнi городи болгарськi 
й хозарськi, Iтиль, Болгар i иньшi, порозгоняла людей, попустошила їх оселi. Тодi 
стала вона ще сильнїйшою ногою на устю Дону i на Азовськiм морю, заразом 
вiдкрила дорогу своїм походам на Каспiйське море. Можна було сподївати ся 
нових походiв Руси туди, на персько-арабськi городи. Але натомiсть доля 
перекинула Святослава в балканськi краї, в Болгарiю: вiзантийський Цiсар 
Никифор задумав знищити Болгарiю i для того замислив напустити на неї 
Святослава. Намовив до того Святослава через одного Херсонесця Калокiра: той 
пiдбив Святослава поставивши дiло так, що Святослав для себе має здобути 
Болгарiю, а Калокiр буде собi старати корону вiзантийську. Святославу ся думка 
дуже сподобала ся: захопивши в свої руки Болгарiю, та маючи в руках Київську 
державу, вiн мiг опанувати цiлий Балкан та й сягнути по сам Царгород, як славний 
цар болгарський Симеон пiвстолїтя перед тим (в початках Х вiку). Але й без того 
Болгарiя була смачним куском. "Не хочеть ся менi в Київi жити", каже Святослав в 
лiтописи потiм, засївши в Болгарiї, як його київськi бояре намовляли, щоб лишив 
далекi краї та пильнував батькiвщини,-"хочу, каже, жить в Переяславцї на Дунаю 
(столицi болгарськiй)-то середина земл.ї моєї, там всяке добро сходить ся: вiд 
Грекiв паволоки, золото, вино, овочi рiжнi, вiд Чехiв i Угрiв серебро i конi, з Руси 
шкiра (мiхи), вiск, мед i челядь". Мусїв Святослав наперед знати про те болгарське 
добро i тому з утiхою прийняв заклик Калокiра, не здогадуючи ся грецьких 
хитрощiв.
Зiбравши велике вiйсько, кинув ся вiн 968 р. на Болгарiю, побив болгарське 
вiйсько пiд Доростолом на Дунаю (тепер Силiстрiя) i зайнявши захiдню Болгарiю, 
осiв ся в Переяславцї (тепер село Преслав коло Тульчi).
Та слiдом прийшли з Київа вiсти, щоб Святослав на ?валт прибував, бо 
Печенїги обступили Київ i не дають дихати. Київськi бояре

62. Камiнна труна викопана на цвинтарi Десятинної церквi (дехто вважає її 
труною Ольги).

докоряли Святославу, що не пильнує своєї держави: "ти, княже, чужої 
землi шукаєш та пильнуєш, а свою покинув: трохи нас не забрали Печенїги,-i 
матiр твою, i дїтей твоїх". Намовляли його, аби лишився в Київi, але Святослав не 
схотiв. Прогнав Печенїгiв в степи i знов почав збирати ся до Болгарiї. Але стара 
Ольга, що досi правила за сина в Київi, чула, що недовго їй ходити по свiту, й 
затримала Святослава, щоб був при її смерти. Дїйсно вмерла скоро, i тепер 
Святослав посадив свого старшого сина Ярополка в Київi, другого сина Олега в 
Деревлянськiй землi, в Овручу; Новгородцi, у котрих сидїв за батькових часiв сам 
Святослав, теж добивали ся, щоб i у них вiн посадив котрогось з своїх синiв. Але нї 
Ярополк, нї Олег не хотiли йти у Новгород; тодi оден з київських бояр, Добриня, 
брат Святославової улюбленицi Малушi, що мала вiд Святослава сина Володимира, 
намовив Новгородцїв, аби просили дати їм Володимира, i так стало ся: поїхав у 
Новгород Володимир з Добринею, що мав правити його iменем, так само як иньшi 
бояре мали правити в Київi i Овручi iменем малого Ярополка та Олега.
Так упорядкувавши, Святослав рушив знову в Болгарiю. Лiтопись оповiдає 
про сей другий похiд так як оповiдано в Київi: Болгари без Святослава засiли в 
Переяславцї й не хотiли його приймати. В битвi вони почали перемогати, але 
Святослав пiдбодрив свою дружину: "Мабуть прийдеть ся нам тут полягти, 
потягнiм же вiдважно, браття i дружино!" Вояки схаменули ся, били ся вiдважно, 
прогнали Болгар i здобули мiсто. Потiм Святослав пiслав до Грекiв сказати: хочу 
iти на вас i взати город ваш, як сей узяв". Греки схотiли його перехитрувати: "ми", 
кажуть, "не годнi против вас стати, вiзьмiть з нас дань на себе i на дружину свою, 
скажiть тiльки, скiльки вас єсть, то ми дамо по тому числу на кождого чоловiка". 
Се ж Греки робили по лукавству свому, каже лiтописець, а Святослав не догадав ся, 
сказав, що має вiйська двадцять тисяч - i то ще причинив, аби бiльше дани взяти, 
бо мав тiльки десять. Греки ж зiбрали сто тисяч вiйська i пiшли на Святослава. 
Побачивши таку .силу, вiйсько Святославове злякало ся, але вiн опамятав їх: "Уже, 
каже, нема куди дїти ся нам, хоч не хоч мусимо стати против них, отже не зробiм 
сорому землi Руськiй, а ляжмо тут кiстьми своїми! мертвому нема сорому, а як 
побiжимо, то буде нам сором! не тiкаймо ж, а станьмо крiпко! я пiду перед вами-
як поляже моя голова, тодi промишляйте самi про себе!" Тодi вояки крикнули; "де, 
княже, твоя голова поляже, там i свої зложимо!" I вдарили ся вiйська, i обступили 
Греки Русь, i стала ся битва велика. Подолїв Святослав i побiгли Греки, а 
Святослав пiшов пiд Царгород, розбиваючи по дорозi городи, що й досї стоять 
пустi. Тодi цїсар вiзантий-ський дуже злякав ся, зiбрав своїх бояр-радить ся з 
ними, що робити. Радять бояре пiслати Святославови дарунки, спробувати, на що 
вiн охочий. Посилають золото i паволоки з чоловiком розумним, аби приглядав ся, 
як то Святослав прийме. Прийшли Греки, положили перед Святославом золото i 
паволоки-той анї подивив ся, каже слугам: "возьмiть то собi", i забрали. 
Приходять Греки до царя, кажуть: "анї подивив ся на нас, казав тiльки слугам 
забрати". Радить оден: "царю, спробуй iще, пiшли йому зброї!" Понїс то посол 
Святославу-як же той не втiшить ся, бере до рук, любуєть ся, каже цїсареви 
дякувати. Оповiли то цїсареви-"е, кажуть бояре, лютий се чоловiк мусить бути- 
про богацтва не дбає, а за зброю хапаєть ся, нема що робити, давай йому дань". I 
пiслав цїсар до Святослава: "не йди вже на столицю, возьми дань, яку хочеш". Дали 
йому дань-а вiн ще й на убитих сказав давати: "се вiзьме його рiд" каже. Так 
забравши дань i дари великi, пiшов до Переяславця з славою великою.
Се оповiдає лїтопись, так як оповiдали в Київi. Але в дїйсности ся друга 
вiйна болгарська не так щасливо випала для Святослава. Болгарiї може йому й не 
треба було здобувати на ново, бо там полишив своїх людей i вiйсько. Вернувши ся, 
почав собi пiдбивати землi полудневi, забалканськi, а щоб держати Болгарiв в 
покорi, страшенно лютував, побивав людей без милосердя. Та принаймнi Греки 
оповiдають, бо тепер, задумуючи висадити Святослава з Болгарiї та захопити її в 
свої руки, вони удавали себе приятелями та опiкунами Болгарiв.
Новий цїсар вiзантийський Iван Цимiсхiй пiслав до Святослава, аби взяв 
собi те, що обiцяв йому за помiч Никифор, та забирав ся з Болгарiї. Святослав був 
дуже тим ображений, загрозив походом на сам Царгород i справдi рушив до Тракiї, 
в близшi околицї Цар-городу. Греки боронили ся, поки Цимiсхiй, упоравши ся з 
иньшими справами, мiг рушити з усiма силами на Святослава. На устє Дунаю 
вислав кораблi з "грецьким огнем", щоб не пускати помочи з Руси, а сам через 
балканськi проходи, необережно покиненi Святославом без оборони, пройшов в 
Болгарiю. Заставши наприготованим Святославове вiйсько, обступив Преслав i 
взяв по недовгiй облозi, а захопивши в неволю болгарського царевича Бориса, 
проголосив його царем болгарським, i пiсля сього болгарськi мiста стали пiддавати 
ся йому, як оборонцеви й опiкунови Болгар. Тодї не гаючи часу Цимiсхiй рушив на 
самого Святослава, що стояв в Доростолї. В крiпкiм бою, що тут став ся, гору взяли 
Греки. Святослав замкнув ся в мiстi i так почала ся облога Доростола, що потягла 
ся три мiсяцi й докладно описана  грецькими iсториками. Русь боронила ся сильно; 
неразвиходила з мiста i пробувала знищити машини i рiжний припас грецький. 
Греки мали великi страти в своїм вiйську, але й Руси ставало все тяжше в облозї бо 
не могла дiставати нових запасiв. Нарештi Святослав рiшив зробити 

63. Святослав жене Волгар (з грецької хронiки Манасiї). 

ще одну пробу, дав велику битву, i як вона не вдала ся-постановив 
мирити ся з Греками. Обiцяв вiддати невiльникiв i уступити ся з Болгарiї, аби 
тiльки свобiдно пустили. На тiм стала згода, списано трактат, захований в лїтописи. 
Святослав зрiкав ся Болгарiї, обiцяв не чiпати грецьких городiв в Криму, обiцяв 
бути союзником Грекiв. За те Греки пустили його свобiдно i видали всякий припас 
на дорогу; грецький iсторик каже, що видано було Святославовому вiйську збiже 
ще на 22 тисяч чоловiка, а що згинуло в вiйнi, те рахує вiн на 38 тисяч.
По сїй умовi Святослав захотїв побачити ся з цїсарем. Той приїхав на 
Дунай з великим полком кiнним, в богатiй, золоченiй зброї; Святослав же приплив 
з другого берегу на човнї, гребучи разом з товаришами; був убраний зовсiм просто 
i нїчим не визначав ся з помiж иньших, тiльки чистiйша була на нїм полотняна 
одежа, а єдиною окрасою був золотий ковток в усї. Вигляд його описує очевидець 
так: був вiн середнього зросту, кремезний i сильний, нiс мав короткий, синi очi, 
густi брови; бороду мав голену, довгi вуса i на головi чуб; виглядав суворо. 
Поговорив трохи зцїсарем, сидячи в човнi, й поїхав.
Зрiкши ся Болгарiї Святослав мiг потїшати себе богатою здоби-чею, що 
йому лишила ся, а може думав на Руси зiбрати нове вiйсько та вернути ся ще раз. 
Але на дорозi з Болгарiї чекала його бiда: в порогах Днiпрових, де робили ся 
засiдки на руських купцiв, засiли ся на Святослава Печенiги, прочувши про богату 
здобич, що вiн везе з собою (може то й Греки таки дали їм знати, щоб небезпечного 
ворога збути ся). Не можучи пройти з великими тяi-арами своїми пiд печенiзькою 
грозою, Святослав вернув ся назад на Днїпрове устє i там лишив ся зимувати, щоб 
вичекати якоїсь змiни на -краще. Але тут не стало припасу.настав голод i раннею 
весною пiшов Святослав знову-пан або пропав, шукати дороги через пороги. Не 
пощастило - наложив головою в битвi з Печенї-гами; вiдрубали йому голову i з 
черепа зробили чашу на памятку побiди над славним войовником, що "чужої землi 
шукав, а свою втеряв.

64. Святослав здобуває болгарське мiсто (звiдти ж). 

24. Володимир. Подїленi Святославом землi Київської держави не раз уже 
певно й перед тим дiлили ся й знову збирали ся в руках найбiльш проворного чи 
щасливого княжича, i тепер як не стало Святослава, скоро почала ся вiйна мiж його 
синами, чи тими боярами-правителями, що правили їх iменем. Кождий хотїв собi 
загорнути усю спадщину. Ярополк київський пiшов вiйною на Олега 
деревлянського; казали, що се стало через намови його боярина Свенельда, бо 
Свенельдового сина забив Олег, придибавши на ловах у своїх лiсах. Стала ся битва 
пiд Овручом, Олегове вiйсько побито, i тiкаючи до мiста, зробило воно такий стиск 
на мостi, що сила людей попадала в рiв. Мiж ними зкинуто й князя Олега, i вiн 
задушив ся там пiд кiньми й людьми, що попадали на нього. Могилу його пiд 
Овручем i тепер ще показують. Так Деревлянська земля дiстала ся Ярополкови.

^^-65. Київське вiйсько (кн. Борис-з житя Бориса i Глїба).

Почувши про се, Володимир утiк з Новгорода за море, збирати Варягiв, бо 
побоювавсь, що знищивши Олега, Ярополк i до нього вiзь-меть ся. Ярополк тодї 
взяв собi i Новгород, посадив там своїх бояр, та й иньшi землi став пiд свою руку 
збирати, тих князїв i намiсникiв, що по них сидiли пiд свою власть нагинати. Але 
незадовго Володимир вернув ся ззаморя з варязькими полками, вигнав 
Ярополкових воєвод з Новгорода й став готовити ся до боротьби з братом. 
Насамперед звiв вiн вiйну з сусїднїм князем полоцьким, що держав руку Ярополка. 
Се була сумна iсторiя, оспiвана потiм в пiснях про те, звiдки пiшла ворожнеча мiж 
князями полоцькими i князями київськими. В сих пiснях i повiстях оповiдало ся, 
що у того полоцького князя, Рогволода на iмя, була донька Рогнiдь. її сватав i 
Ярополк i Володимир, i Рогнiдь не схотїла йти за Володимира: "не хочу, каже, 
розувати робичича" (сина невiльницi)-бо такий був звичай, що жiнка на весiллю 
розувала чоловiка. Сi слова переказали Добринi й вiн дуже загнiвав ся та завзяв ся 
пiмстити ся за таку образу свого роду. Пiдбив Володимира до походу-
Прийшли i город обступили Убив старого Рогволода, Кругом, 1 город 
запалили, "Потя" народ, княжну "поя", Владимир князь перед народом     "Отiде в 
волости своя". як переказував Шевченко сю сумну iсторiю. Рогнїдь мусiла стати 
жiнкою Володимира. За всi нещастя, що так рясно впали на її бiдну голову, 
прозвано її Гориславою. Вiд Володимира мала вона сина Iзя-слава; але маючи 
иньших жiнок, почав вiн нею нехтувати: прискучила йому. Тодї ще й зависть 
прилучила ся до всяких гiрких почувань, якi Рогнiдь мала на Володимира, i 
бажаннє пiмсти стало опановувати її. Якось в ночи Володимир спав у неї i вона 
порiшила його вбити-пiдняла вже нiж на нього, але в ту мить Володимир 
прокинувсь i вхопив її за руку. Признала ся Рогнїдь, що хотїла пiмстити ся за 
батька, коли Володимир перестав її любити з її дитиною, i Володимир порiшив 
смертю покарати її за сей замисел. Звелiв їй прибратися "у всi убори цiсарськi", як 
була вбрана при шлюбi, сiсти на лiжку й чекати його. Але Рогнїдь дала голий меч 
свому малому синови, i як Володимир вiй-шов до покою, малий виступив i сказав 
так як мати його навчила: "батьку, чи думаєш, що ти сам тут?" Побачивши сього 
малого свiдка, що мав би бути оборонцем i местникомза матiр-Володимир кинув 
меч, наготований на Рогнїдь, i вiдказав: "А хтож би тебе тут сподiвав ся?" Спитав 
поради у своїх бояр, i тi порадили йому задля сина помилувати матїр та дати їм їх 
батькiвщину Полоцьку землю. Володимир так зробив, i вiд того Iзяслава пiшов рiд 
полоцьких князiв,

66. Похiд водою (звiдти ж).

що нераз потiм завзято воювали ся з київськими князями, що пiшли вiд 
иньшого Володимирового сина Ярослава.-"З того часу здiймають меч Рогволожi 
внуки наЯрославо-вих внукiв", кiнчить ся повiсть про Рогнїдь.
Се вже одначе ппнїйша iсторiя, а тепер Володимир, знищивши Рогволода, 
а може й iще декого з сусiднiх князiв, їдо держали руку Ярополка, рушає походом 
на Київ. Ярополк не був готов до вiйни й замкнув ся в Київi. Але Володимир 
знайшов зрадника мiж Ярополко-вими боярами. Блуда на iмя. Обiцяв йому всяку 
честь-буду, каже, мати тебе за батька, аби помiг менї кiнець братови зробити, i 
Блуд здав ся на те. Щоб лекше вiддати Ярополка в руки Володимира, намовив його 
утїкти з Київа до маленького городка Роднї, що стояв коло теперiшнього Канева-
мовляв там буде йому безпечнiйше. Ярополк послухав, але через се впав iще в 
гiршу бiду, бо в Роднї скоро не стало припасу, почав ся великий голод, так що 
прислiвє таке зложило ся: "бiда як в Роднї". Блуд почав тепер намовляти Ярополка 
пiддати ся братови: однаково, каже, не можеш його перебороти-бачиш, скiльки 
має вiйска?! Ярополк послухав; даремно иньший боярин, вiрний йому, радив утїкти 
до Печенiгiв та вiд них взяти помiч -Ярополк постановив iти до Володимира й 
покорити ся, та просити якоїсь волости з його руки. Блуд же зараз пiслав 
повiдомити Володимира: "чиню твою йолю, приведу до тебе Ярополка, приладь 
усе, щоб його убити". Володимир приготовив: як Ярополк iшов до нього, при 
дверях стояли два Варяги, Блуд зачинив за Ярополком двери, щоб його люде не 
могли прибiгти на помiч, а тi Варяги взяли Ярополка на мечi й закололи його.
Так Володимир опанував волости братнї, а потiм заходив ся зiбрати пiд 
своєю властю й иньшi землi. Кiлька лїт пiшло на се зби-раннє Руської держави; в 
лiтописях зiстали ся звiстки тiльки про деякi походи його: на Вятичiв, на 
Радимичiв, в теперiшню Галичину, котру вiн тїснїйше звязав з Київською 
державою, i на рiжнi сусїднї племена. Тiльки з звiсток про волости, розданi 
Володимиром його синам, бачимо, яке велике дiло в тiм часi довершив Володимир. 
Еiн позбирав землї й волости, що були залежнi вiд Київа, поскидав тих "свiтлих i 
великих князiв", що сидiли тут i не конче хотїли слухати ся молодих кня-зїв 
київських, та на мiсце їх посадив своїх синiв. Примучив непослушнi племена, 
повiдбирав землї, що за останнi часи захопили були сусiди, i тих сусїдiв 
присмирив. А щоб землї Руської держави тїснїйше звяза-ти, власне ото розсадив по 
них своїх синiв. Мав їх багато, бо був великий женолюбець. За молоду розсаджував 
тих синiв, пiд опiкою довiрених боярiв, як сам за молодого вiку правив в 
Новгородi. Посадив, кажуть нашi джерела, в Новгородi Ярослава, потiм 
Вишеслава, у Псковi Судислава, у Полоцьку Iзяслава, у Смоленску Станислава, у 
Туровi Святополка, у Володимирi на Волини (мабуть разом з Галичиною i 
пограничем польським) Всеволода, в Тмутороканї (над землями подонськими, 
кримськими i кавказьким пограничем) Мстислава, у Ростовi (в землях горiшньої 
Волги) Ярослава, а потiм Бориса, у Муромi (в землех по рiцї Оцi) Глiба. В управi 
самого Володимира зiстав ся центр українських земель, середнє Поднiпрове, та 
може ще деякi новоприборканi землї.
Мусїла ся робота коло "збирання Руської землї" коштувати богато вiйни, 
богато крови: бачили ми, яким суворим, навiть лютим малюють Володимира 
оповiдання про молодi його роки i першi лїта його полї-тичної дiяльности; роблять 
вони се погроху й умисно, аби тим вираз-нїйше виступила ?мiна, коли Володимир 
перейшов на християнську вiру, став лагiдний i ласкавий. Але безперечно таки 
перша половина князювання Володимира була дуже крiвава. Та скрiпивши 
державну будову силою i страхом, убийствами i вiйнами, вiн не вдоволив ся тим, а 
подбав звязати землї своєї держави звязками внутрiшнiми, добровiльними, а не 
насильними. Вже отеє саме, що вiн на мiсце чужих на-мiстникiв i князiв, або 
далеких своякiв, котрих звязь з київським княжилi родом ослабла i призабула ся, 
розсадив своїх рiдних синiв, мало велику вагу в дальших вiдносинах. З сього часу 
починаєть ся династична iдея в землях Київської держави: князї потомки 
Володимира з свого боку (в своїм iнтересi), а дружина й громадянство-з свого 
(також з певних своїх iнтересiв) ширять, розвивають i скрiпляють гадку, що землi 
Руської держави-се спiльне добро роду Володимирового, вiн його мусить 
пильнувати, але тiльки Володимировi потомки мають ним володiти: не має тут 
бути нiяких иньших князiв, тiльки Володимирове потомство, i кождий з князiв його 
потемкiв мусить мати для себе якусь волость в сих землях. Ся "династична iдея" 
мала велике значiннє i справдi звязувала певним внутрiшнiм звязком, почутем 
одности i спiльности (солiдарности) сi землi протягом цiлих вiкiв. Але сар 
вiзантийський був їй за хрещеного батька; одначе в записках  
константинопольського цiсарського двору описуеть ся докладно, як приймали її, 
але про хрестини нема згадки, i видно з того, що хрестила ся вона таки в Киiвi. 
Намовляла й сина свого Святослава хрестити ся, але тому се не пiдходило. За те 
сини його, що виростали в Киiвi при старiй бабцi, з дитячих лiт могли вже набрати 
ся дещо християнства, мiж ними й Володимир. Але минуло богато лiт, поки вiн, 
упорядку вавши справи своєї держави, взяв ся до поширення християнства.
Лiтописна повiсть представляє справу так, що до Володимира приходили з 
рiжних країв мiсiонери й намовляли його на свою вiру: Волгари на магометанську, 
Хозари на жидiвську, Нiмцi на католицьку, Греки на православну. Володимир 
порiшив сам випробувати, котра крiм неї увiв Володимир в житє своєї держави ще 
иньшi могутнi внутрiшнi звязки-релiгiйнi й культурнi, а то через розповсюдненнє 
нової вiри-християнства, що стало релiгiєю державною, правительственною в 
землях Київської держави.
25. Християнство. В чорноморських грецьких мiстах, так само на 
Подунавю християнство почало поширювати ся вже в перших вiках, i звiдти 
заносило ся в нашi сторони, через купцiв i всякий мандрiвний люд. Нема сумнiву, 
що вже в ЇХ вiцї християнська вiра стала ширити ся в головнїиших мiстах України, 
де було багато такого мандрiвного люду, й захоплювала вищi верстви 
громадянства. Знаємо, що в 860-х роках висланi на Русь грецькi духовнi охрестили 
богато людей, так що на Русь вислано потiм осiбного владику для сих руських 
християн. В першiй половинi Х в. згадуєть ся церква святого Iлi в Київi на 
Подолi-в трактатї Iгоря з Греками, i серед Iгоревої дружини в тiм же трактатї 
згадуєть ся Русь християнська i Русь поганська. На княжiм дворi i в кругах 
боярських було чимало християн, i не дивниця була, що й жiнка Iгорева, княгиня 
Ольга охрестила ся теж. В Київi оповiдали потiм, що вона їздила хрестити ся до 
Царгороду. I послав своїх послiв в рiжнi краї-оглянути тi рiжнi Вiри-Посли 
вертають ся i оповiдають, що найбiльше їм сподобала ся грецька вiра; бояре теж 
кажуть, що мабуть таки грецька вiра найкраща, коли на сю вiру перейшла Ольга-
"що була наймудрiйша з усiх людей". Володимир постановляє охрестити ся, але не 
хоче просити Грекiв, щоб прислали йому для сього духовнах, а зачiпає їх иньшим 
способом: iде на Корсунь, здобуває i посилає до вiзантийського цiсаря Василя й 
його брата Константина, що правили в двох, аби видали за нього сестру, бо инакше 
пiде й на Царгород. Цiсарi вiдповiдають, що не можуть видати сестри за поганина-
хиба як вихрестить ся. Володимир вiдписує їм, що радо охрестить ся, бо знає вже 
християнську вiру й сподобав Її собi. Тодi цiсарi посилають сестру свою Ганну до 
Володимира в Корсунь. Володимир одначе ще не похочує хреститись; але 
захорував на очi, i цiсарiвна Ганна намовила його, аби скорше хрестив ся, щоб 
подужати. Охрестивши ся. виздоровiв справдi, повiнчав ся з цiсарiвною i забравши 
грецьких духовних з Корсуня, поїхав до Київа-хрестити Киян i всю землю. В сїм 
оповiданню задержало ся тiльки дещо з дiйсних подiй.
Пiд той час, коли розпочали ся переговори про шлюб Володимира з 
цiсарiвною, вiн саме кiнчив роботу свою коло вiдбудовання держави. Задумуючи ся 
над тим, як би скрiпити сю державну будову i свою вдасть над нею, та й взагалi 
вдасть київського великого князя, вiн рiшив пошукати на се способу у Вiзантиi. 
Вiзантия й її столиця Константинополь, або Новий Рим, як його називали, в очах 
тодЇшнього свiту були вiнцем блеску, культури, слави, могутности, так само як 
перед тим Старий Рим цiсарiв римських. Рiжнi творцi нових держав, якi повставали 
в тодїшнїх часах, шукали способу приодягнути себе i свою вдасть блеском i славою 
сього свiтового огнища, i для того заходились порiднити ся з вiзантийським 
цiсарським двором, дiстати вiдти клейноди-знаки своєї власти, якусь корону, 
убрання цiсарськi. Записки цїсаря Константина, сучасника Iгоревого, згадують, що 
володарi хозарськi, угорськi та русьМ й иньших народiв часто звертають ся до 
вiзантийських цiсарiв, випрошуючи собi за яку-небудь прислугу вiзан-тийської 
корони, чи уборiв цiсарських, або просять видати за них царiвну вiзантийську, або 
оженити якогось царевича у них. Так було i з Володимиром.
Притоку дали до того самi цїсарi. Притисла їх бiда, збунтував ся Їх 
воєвода, Варда Склїр, i приступив з вiйськом до самого Константинополя. Цїсарi, 
не маючи помочи, звернули ся до Володимира, просячи помiчного вiйська вiд 
нього. Володимир згодив ся, але захотiв, щоб цїсарi видали за нього свою сестру, та 
й ще мабуть прислали йому корону i убрання цiсарськi. Є пiзнїйший переказ про 
цiсарський вiнець присланий з Царгорода до князя Володимира, котрим його 
короновано; сей переказ звязуеть ся з короною московських царiв, званою 
Мономаховою шапкою, i розумiють тут Володимирового правнука Моно-маха, 
також Володимира на йменнє. Сама та Мономахова шапка мабуть пiзнїйша, про те 
переказ про присланнє грецької корони з Царгорода iде мабуть вiд того Великого 
Володимира i тiльки потiм перейшов на його одноiменного правнука, як близшого 
предка московських князiв.
Володомир пiслав цiсарям шiсть тисяч вiйська i воно помогло погромити 
бунтiвникiв, та й потiм зiстало ся там на службi. Але як минула ся бiда, цїсарi 
почали вiдтягати ся вiд того, що пообiцяли Во-лодимирови. Для вiзантийського 
цїсаря вважало ся дуже великою ганьбою видати свою сестру за варварського 
володаря, за якого Греки вважали київського князя   дарма, що вiн хрестив ся. Тодi 
Володимир ударив в болюче мiсце Вiзантиi-на її кримськi володiння. Туди з 
давна вже руськi князї простягали руки, i в попереднiх трактатах Греки раз-у-раз 
убезпечали ся, щоб Русь не воювала їх кримських городiв.
Тепер Володимир пiшов i обложив столицю кримських володiнь Вi-
зантиї-Херсонес, або як у нас його звали-Корсунь. Мiсто було крiпке, 
обгорожене сильними мурами i трудно було його взяти. Але зрадив оден 
Корсунянин, сказавши Володимирови, як перейняти воду- без води Корсуняне 
мусiли пiддати ся. Цiсар не мiг їм дати помочи, бо в Вiзантиї знову пiдняло ся 
повстаннє й иньшi вiйни. Володимир опанував Корсунь i з ним цiлий Крим. Щоб 
вернути собi сї краї, цїсарi мусїли сповнити данi Володимирови обiцянки: вислали 
царiвну Ганну до Корсуня, там вiдбуло ся весїллє їi з Володимиром, i той вiддав по 
сiм Корсунь Грекам "за вiно, за царiвну".
Серед сих подїй непомiтно проминуло саме охрещеннє Володимира; не 
знати, де се стало ся, в Корсунi, чи в Киiвi, а иньшi казали, що в Василевi, 
теперiшнїм Васильковi коло Київа. Одна звiстка каже, що похiд Володимира на 
Корсунь став ся на третїй рiк по його охре-щенню, i се дуже правдоподiбно, що вiн 
охрестив ся ще перед походом. При хрестї прийняв iмя Василя-по iмени свого 
швагра цїсаря Василя.
26. Нова культура. Охрестивши ся сам, Володимир приложив усїх 
старань, щоб поширити християнство яко мога в своїх землях. Задумавши зблизити 
свою державу з Вiзантиєю, приодягнути її блеском вiзантийськой культури i слави, 
вiн натурально мусiв бажати приподобити яко мога свої землї до вiзантийського 
житя. З другого ж боку, як добрий полїтик мiг вiн розумiти, як звяже його землї по-
ширеннє в них нової вiри з її блискучим обрядом, виробленими формами, мiцно 
органiзованим духовенством, i звязана тїсно з церквою книжнiсть, освiта i 
артистична творчiсть. Мiг мiркувати, як скрiпить полiтичнi звязки таке розширеннє 
сеї нової церкви й духовенства з княжої руки, пiд її охороною i опiкою. Така 
державна церква як по иньших землях так i тут мусiла стати союзником i 
помiчником полї-тичної власти, княжої держави, скрiпляти своїми впливами їi вагу 
i значiннє-так як то й стало ся.
Лiтопись оповiдає, що Володимир, вернувши ся з кримського походу до 
Київа, казав понищити iдоли-статуї богiв поганських, що стояли на горi, коло 
княжого двору: однi порубати, иньшi спалити, а iдол Перуна казав привязати 
коневи до хвоста й так тягнути з гори на рiку, а люде мали йти й бити його 
палицями "на поруганнє", потiм вкинути в Днїпро й не давати йому нїде пристати 
до берега. Понищивши iдолiв, казав.усiм людям прийти другого дня на рiку, аби 
нiхто у не важив ся не послухати ся. i Люде посходили ся, сказали їм розiбрати ся, 
вiйти до води, а попи стояли на березi й читали хрещальнi молитви, i так охрещено 
цїле мiсто гуртом. Так оповiдає лiтописець, i подiбно справдi мусiло стати ся в 
Київi та по иньших бiльших мiстах; мабуть тiльки не так нагло i несподiвано: 
певно, наперед толковано все таки людям дещо про нову вiру, тим бiльше що й 
перед тим були вже по бiльших мiстах свяще "ики й могли поучувати людей.

72. Так звана Мономахова шапка.     

Рiжнi письменники, що самi мусїли ще памятати тi часи, оповiдають, що 
тодi за Володимира охрещено "всю землю", i де не ставало доброї волi, помогав 
страх: "як не з любови, то з страху хрестили ся". За тим пiшло будо-ваннє церков, 
наставлювано священикiв i вiддавано їм дiтей в науку- "почав Володимир брати 
дiтей у значнiйших Людей i вiддавати на науку книжню", каже лiтопись. Для 
будови й прикрашування церков закликувано з грецьких країв всяких майстрiв i 
мистцiв: архiтектiв, малярiв, золотникiв-вiд них переймали їх штуки мiсцевi люде, 
i так поширювала ся вiзантийська штука, особливо церковна.
Розумiєть ся, все се дiяло ся тiльки по значнiйших мiстах: далi, по-за ними, 
а особливо на села нова вiра йшла тiльки згодом i поволї. Але "земля" стала 
християнською, i так поруч iз звязками полiтичними зявили ся звязки культурнi 
Рiжнi землї й племена звязала разом не тiльки династична звязь-спiльний рiд 
княжий, i спiльна дружинна верства, що розтiкала ся з Київа по всiх тих землях, а з 
нею спiльне київське право й порядок, що розносили й заводили по всїх землях 
княжi намiсники, урядники й судi. Звязала їх також i спiльна вiра i церков, i спiльна 
єрархiя (духовенство), пiдвластна київському митро-политови, книжнiсть i освiта, 
сильно закрашенi церковною закраскою i також штука (мистецство). Перед тим 
були сильнi впливи штуки схiдньої, персько-арабської, тепер над ними бере гору 
культура i штука вiзантийська, звязана з новою державною вiрою. Нова "русько-
вiзантийська" культура опановує на довгi вiки нашi i всi взагалi схiдноєвропейськi 
землї, що належали до нашої Київської держави.
Взагалi отої всї новi звязки, принесенi Київською державою i особливо 
добою Володимира, звязали тїснїйше мiж собою не тiльки самi українськi землї й 
племена, але поширювали ся також i в землях теперiшнїх бiлоруських та 
великоруських i затирали, ослабляли племiнну, народню рiжницю, що не вiдчувала 
ся довго й потiм за спiльною вiрою, єрархiєю, книжнiстю, правом i спiльним 
iменем руським. Духовенство i княжа династiя навiть умисно старали ся 
приглушувати все, що дїлило сї народности, а пiдогрiвали в них почуте одности.
З тих причин, як отеє вияснив я вище, Володимировє пановяннє стало 
незвичаино важною добою в житю нашого народу, епохою як то кажуть, тим 
бiльше що розпочате ним дїло було продовжене й скрiплене потiм його сином 
Ярославом, що пiшов вiрно слiдами батька, далї ведучи розпочате ним дїло.
Лїтописцї й иньшi письменники пiдносять перемiну, яка стала ся в 
Володимирi з охрещеннєм: зовеїм його вдача змiнила ся, не той чоловiк став. Та 
змiна його вдачi нам меньше важна-але важно, що закладаючи новi пiдвалини пiд 
свою державну будову, бiльш культурнi, духовнi, добровiльнi, Володимир заразом 
пильнує зробити вiдносини власти i громадянства бiльш лагiдними, дбає про 
зближеннє з громадянством, про кращi порядки. Лiтописець оповiдає, що в другiй 
по-ловинї свого князювання Володимир мало воював, жив в згодї з сусiдами, 
бiльше дбав про внутрiщнїй порядок, часто роздумував з дружиною, з 
духовенством i з "старцями"-поважнiйшими громадянами про кращi закони i 
установи, "про устрiй земський i устав земський". Що дня в його дворi княжiм, чи 
при князю чи без нього, був пир i на тi пири приходили бояри i люде з дружини, 
урядники всякi i "нарочитi мужi" (поважнi громадяне),.на свята ж робили ся великi 
всенароднi пири, варили ся сотнї казанiв меду, йшла забава по кiлька день, убогим 
роздавали ся грошi, а для хорих i калiк по домах розвозили всяку страву. Взагалi 
показував велику ласку людям, особливо убогим: казав їм приходити на княжi 
двори, а для немощних i калїк, що не можуть приходити, велїв по городах возити 
на возах всяку страву-хлїб, мясо, рибу, всякi овочi, мед в бочках i квас, i питати, де 
є такi убогi калїки, що не можуть ходити, й їм роздавати. Лiтописець то все кладе 
на впливи християнської науки на Володимира по його охре-щенню. Але в сiм 
лежала також глубока полiтична думка, новий напрям державного житя, i 
найкращий доказ впливу й ваги його дає та память, яка заховала ся в народi про сї 
Володимировi пири, про його ласку до людей. Забули ся його вiйни й крiвавi дiла, i 
в пiснях

74. Рiжок до роблений орнаменту на поливi про Володимировi часи, якi за-
двома фарбами (з руїн Десятинної церкви).

ночи московськiй, памятають про нього як про "ласкового князя, красне 
сонечко", що пирує цiлими днями в київськiй столицї серед свох людей, а всякi 
справи поручає "могуТним богатирям".
27. Боротьба з ордою. Часи Володимира Великого, або Святого, як його 
проголосила церква за охрещеннє Руси,-в народнiй памяти зiстали ся як ясна, 
радiсна доба житю народнiм. Але в дїйсности вони були охмаренi тяжко-не 
вважаючи на всi щасливi походи i вiйни, на перевагу над сусiдами, на посвояченнє 
з вiзантийським двором, на заснованнє руської церкви i пощиреннє вiзантийської 
культури. Тяжкий ворог налiг на Україну i не вважаючи на всю свою силу й 
удатнiсть Володимир не дав собi з ним ради, не захистив своїх земель вiд його 
руїнної сили.
Була се орда Печенiзька. Через нашi чорноморськi степи, по короткiм 
затишу, з IX вiку почавши почали знову сунути дикi орди турецького племени i з 
всякого иньшого роду. В IX вiцї посунула сюдою дика i хижа орда Угорська й 
господарила в наших степах досить довго, нападаючи на українськi осади, 
забираючи людей в полон та продаючи їх потiм в неволю грецьким купцям. Потiм, 
десь в роках 860-880 прорвали ся Печенїги зза Волги, через державу Хозарську, 
що далї не здужала їх стримати. Се була орда ще бiльш хижа i воєвнича вiд Угрiв. 
Вона витиснула Угрiв з наших степiв, змусила перейти на рiвнини середнього 
Дунаю, теперiшньої Угорщини, а зайнявши чорноморськi степи вiд Дону до 
Дунаю, дала себе знати нашим оселям ще гiрше нїж Угри. В наших лiтописях не 
заховало ся докладнiйших звiсток про се печенїзьке спустошеннє, але слЇдно, що 
вже в початках Х вiку, за часи Олега та Iгоря, нашi люде уступали ся з 
чорноморського степового дозвiлля на захiд та на пiвнiч, шукаючи захисту та 
спокiйнi йшо-го житя. Київськi князї не знати, чи замало вважали на сей 
печенiзький натиск (тому що вiн потиснув зпочатку землi дальшi, вiд Київа меньше 
залежнi), а може не давали собi ради. Але за часiв Святослава Печенїги, 
порозганявши чорноморську Русь, починають уже забирати ся лалї на пiвнiч, в 
околицi самого Київа. Пiдчас першого болгарського походу Святослава, як 
жалували ся бояре київськi-трохи їх Печенїги не забрали в самiм Київi. Днiпрову 
дорогу вони так заложи-ли, що й торговельним караванам дороги не стало, а навiть 
i оруж-ною рукою не можна було пробити ся, як бачимо з Святославом.
Святослав, ходячи по чужих сторонах, не подбав присмирити Печенiгiв, а. 
й за Володимирових часiв не краще бачимо. "Була вiйна з ними безустанку", згадує 
лiтописець, та оповiдає рiжнi перекази народнi, якi заховали ся з часiв тої 
печенiзької бiди: як Печенїги були приступили пiд Київ, i Володимир стрiв їх на 
Трубежi, де тепер Переяслав, i замiсть битви зробили поєдинок: випустили борця 
печенiзького, а з нашої сторони виступив хлопець молодий, кожумяка, i поборов 
Печенїжина, i назвав через те Володимир те мiсце Переяславом, що наш хлопець 
"переяв славу" у Печенїгiв. Або що Печенїги раз були обступили Бiлгород (коло 
Київа) i тiльки здуривши бiлго-родськi люде їх спекали ся: показали Печенїгам, що 
вони собi в Бiл-городi з землi кисїль беруть i тому не боять ся голоду: нехай 
Печенїги хоч i десять лїт стоять, нiчого не буде, бо люде беруть їжу з землi й 
голоднi не будуть. Одного разу сам Володимир, виступивши з малою дружиною 
против Печенiгiв, де тепер Василькiв, не устояв i мусiв тiкати, сам сховав ся вiд 
них пiд мостом, i потiм поставив церкву в Васильковi, за се що тодi Бог Печенїгiв 
пронiс: не вхопили його.
Сї оповiдання показують, як тодi вже й коло самого Київа ставало 
небезпечно вiд сього тяжкого ворога. Люде розходили ся звiдси в безпечнїйшi 
мiсця, в лiси. Щоб захистити свою столицю, Володимир сипав високi вали наоколо 
Київа, на оборону вiд Печенїгiв (такi вали зiстали ся i по сей день понад Стугною, 
аж у три ряди, i коло Переяслава). Сучасний чешський мiсiонер, що їхав через Київ 
до Пе-

75. Печенїги на грецькiм малюнку (iiеченїзьке вiйсько з правого боку).

ченїгiв, оповiдає про вали, що їх насипав Володимир: в валах сих були 
проробленi ворота й застави стояли. Ставлено також мiцнi крiпости понад 
Стугною, Сеймом, Трубежом, Суяою i сюди зводили людей з пiвнiчних країв, аби 
стерегли тих крiпостей. Видно, вже малїло людей тут, пустiло українське 
Поднiпрове i се дуже мало доброго вiщувало Руськiй державi, що саме опирала ся 
на се Поднiпрове.
I вмер Володимир серед сеi грози печенiзької: лежав хорий, коли дали 
знати, що йдуть Печенiги з-за Сули, пiслав на них вiйсько з сином Борисом, i вмер 
не дiждавши вiсти з вiйська.
28. Володимировичi. Роздавши землi своїм синам, Володимир хотiв їх 
тїснїйше звязати з Кнiвом, i се до певної мiри йому вдало ся. Але так само як свого 
часу мiж Святославовими, так i помiж Володимировими синами не оден задумував 
зробити те саме, що вдало ся зробити самому Володимирови: землi вiд братiв 
повiдбирати i мiцнiише в своїх руках їх зєднати.
Вже за батькового житя декотрi Володимировi сини не хотiли його слухати 
ся, пiдiймали ся на нього-знаємо се про Святополка, що сидiв в Туровi, в землi 
Дреговичiв, i Ярослава, що сидiв у Новгородi. Вони ж i по смерти батька звели 
зараз вiйну: кождий хотiв собi його мiсце зайняти, стати паном над усею Руською 
державою.
Святополк, що пiд час смерти батька був у Вишгородї, почав побивати 
своїх братiв, посилаючи на них убiйникiв. Так вбили його люде Бориса, котрого 
Володимир держав при собi i думали, що то йому вiн хотїв передати по собi 
київський стiл: захопивши Київ, Святополк вислав своїх людей у вiйсько, що з 
Борисом пiшло на Печенїгiв, i вiйсько вiдступило вiд Бориса, а його самого 
Святополковi люде вбили. Потiм убили вони брата Борисового вiд одної матери-
Глiба, i Святослава князя деревлянського, що кинув ся тїкати на Угорщину, але 
догонили його в Карпатах-могилу його показують тепер пiд Гребеновим, на 
верхiвях р. Опора. Та против Святополка пiдняв ся Яро-

76-7. Монети Святополка з йото портретом i гербовим знаком.

слав, проголосивши себе местником за побитих братiв, i пiшов на Київ, на 
Святополка, з варязькими полками, як його батько. Святополк шукав помочи в 
Польщi, у свого тестя князя польського Болеслава Хороброго, привiв його був i до 
Київа-вигоняти звiдти Ярослава; приводив i Печенїгiв в помiч. Вiйна потягла ся 
пiвчетверта року; Київ переходив з рук в руки i богато терпiв вiд сеї колотнечi: i 
горiв, i грабували його нераз.
Нарештi в рiшучiй битвi пiд Переяславом, над тою ж Альтою, де вбито 
Бориса, в останнє погромив Ярослав Святополкове вiйсько i його Печенїгiв, 
Святополк утїк кудись на захiд "мiж Чяхи i Ляхи", i вже не вертав ся на Русь, а 
паном у Київi зiстав ся Ярослав. Святополк програвши свою справу був тепер 
проголошений проклятим братоубiй-ником (певно як би виграв був, то з часом 
забули б те все i йому, як його батькови). Борис i Глїб були признанi святими 
мучениками, списано жития про Їх смерть. Про побiду Ярослава над Святополком 
побожнi люде оповiдали, що бачили ангелiв, як вони помагали Ярославу, а на 
Святополка напав страх як на Каїна: вiн тряс ся i нїде не знаходив собi мiсця.
Було, видко, зложено богато пiсень про сї подiї. На далекiй пiвночи, на 
Iсляндських островах заховала ся скандинавська пiсня про сю вiйну Ярослава з 
братами. Вона оповiдає про Варяга Еймунда, що пустив ся на Русь, заробляти собi 
долю мечем, як то робило тодi богато його землякiв, i росказує, як вiн служив то 
одному то другому князеви-хто бiльше дасть. Є деякi слЇди пiсень i в наших 
лiтописях, напр. в оповiданню про битву над Альтою: Пiшли против себе i вкрили 
поле Летське множестиом воїн. Був пяток, сходило сонце, i в ту хвилю наспiв 
Святополк. I вступити ся оба, i була сїча зла, якої не було на Руси. За руки взявши 
ся рубали ся, долинками кров текла Три рази зiступа.iи ся i смерком iше били ся...
Але з битвою на Альтi ще не був кiнець боротьби за панованнє над 
Руською державою. Против Ярослава пiдняв ся иньший супротивник, иньший 
Володимирiв син Мстислав князь тмуторокаиський. Се був, князь вiдважний, воєв-
ничий, лицар-вояка, що нагадував свого дїда Святослава. В лiтописи заховало ся 
оповiданнє про нього, може з якоїсь пiснi дружинної -може й самого Бояна, їдо 
складав пiснi про сього Мстислава:
"Був вiн крiпкий тiлом, з лиця червоний, з великими очима; був хоробрий в 
боях, ласкавий в обходженню, i дуже любив дружину, а майна на жалував, не 
забороняв нiкому їсти й пити".
Лiтопись оповiдає про нього-може з пiсень Боянових-як вiн, воювавши з 
Касогами, поєдинкував ся з князем касожським, Реде-з старих взiрцiв, велетнем i 
силачем-вдарив ним о землю i зарiзав його ножем перед полками касожськими. 
Не стерпiв вiн, бачучи, що Ярослав загортає батькiвщину, i скориставши з нагоди, 
що Ярослав поїхав з Київа в свої новгородськi волости, прийшов пiд Київ з 
полками своїми i помiчними ватагами Хозарiв та Ясiв. Але Київ зiстав ся вiрним 
Ярославу, i Мстислав не став його здобувати, а загорнув заднiпрянськi землi й осїв 
ся в Черниговi. Прочувши про се, Ярослав прийшов уже з варязькими полками i 
пiшов на Мстислава. Пiд Листвином коло Чернигова стала ся сильна битва, 
оспiвана в стариннїй пiснi i за нею описана в лїтописи:
З вечера Мстислав урядив своє вiйсько; по серединї поставив сiверянськi, 
чернигiвськi полки, а дружину свою приховав у безпеч-нiйших мiсцях, з бокiв. 
Настала нiч грозова, гром, блискавиця i дощ, i сказав Мстислав дружинi: рушаймо, 
се нам на користь. I стала ся сїча лиха i страшна. Як блискала блискавиця, свiтила 
ся зброя, i тiльки як освiтлювала блискавиця, бачили мечi i рубали при тiм свiтлi 
однi одних. Вся сила варязька впала на Сiверян, i потомили ся Варяги, рубаючи їх. 
Тодi Мстислав ударив на них з своєю дружиною i почав рубати Варягiв. I побачив 
Ярослав, що програв, i побiг з Якуиом i Га коном), князем варязьким (котрого 
привiв з собою), i вiдбiг Якун своєї золототканої луди (шати). Вдосвiта оглянув 
поле Мстислав i побачивши побитих Сiверян i Варягiв, сказав: хто б не радiв 
такому-от лежить Сїверянин, а от Варяг, а дружина моя цiла!
Оповiдалось отеє певно в похвалу Мстиславови, за таку його прихильнiсть 
до дружини-i добре тут малюють ся тi давнi князi-дружинники, що нї трохи не 
жалували вiрних своїх пiддачих, тiльки дружину берегли як власного ока.
По сiй битвi Мстислав пiслав до Ярослава, заохочучи подiлити ся 
батькiвщиною: Київ i землї на захiд вiд Днiпра нехай вiзьме Ярослав, а Мстислав 
заднiпрянськi. Ярослав пристав на се, i так подiлили ся, i потiм жили в згодi i разом 
в походи ходили. Мстислав мав свою столицю в Черниговi, де зачав будувати 
собор св. Спаса- найстаршу церкву, яка лишила ся на Українї. Та вмер 
несподiвано, а ще перед ним його син-одинак. I так несподiвано зiбрали ся 
батькiвськi землi, майже всi, в руках Ярослава. Тiльки в Полоцьку зiсталося 
потомство Iзяслава i княжило в пiвнiчно-захiднїх частях Володимирових земель 
Всїми иньшими землями заволодiв Ярослав i передав потiм гвому потомству.
29. Ярослав. Коло того ж саме часу як смерть Мстислава передавала в 
руки Ярослава цїлу половину його батькiвщини, стали ся ще иньшi подiї, якi дуже 
скрiпили його державу. На полуднї зломила ся сила печенiзька, на заходi польська. 
На Печенiгiв натисли зi сходу орди турецькi: Торки.а за ними Половцi, i пiд їх 
натиском Печенiги не могли удержати ся. 1036 року, в рiк смерти Мстислава, 
напали вони на Київ, великою силою. Мабуть була се цiла орда Печенiзька, що 
сунула на захiд. Велика битва пiд Київом скiнчила ся погромом Печенiгiв, на тiм 
мiсцї де потiм Ярослав заложив новий Київ (де тепер Золотi ворота, св. Софiя й 
ин.). Потiм Печенiги рушили на Дунай i за Дунай i зникли з наших степiв, а на iх 
мiсце розложили ся Торки, а потiм Половцi.
Маючи бiльше спокою з полудня, Ярослав мiг подбати про захiднi границi. 
Там в другiй половинi Х вiку зложила ся була сильна держава Польська i не 
вдоволяючи ся зiбраннєм самих польських земель, силкувала ся захопити 
пограничнi українськi й мiшанi польсько-українськi землi. Вже Володимир воював 
ся за се з князем польським Болеславом Хоробрим, а за тої усобицi, що пiдняла ся 
по смерти Володимира, Болеслав, помагаючи Святополкови, захопив захiдне 
українське пограниче ("Червенськi городи", як се називає лiтопись). Поборовши 
Святополка, Ярослав зараз заходив ся вернути собi сї землi, але тiльки аж 
помиривши ся з Мстиславом мiг до сього взяти ся з бiльшими силами Обставини 
тим часом перемiнили ся: Болеслав умер (1025), i в Польщi пiдняла ся усобиця, як 
на Руси по Володимирi, тiльки ще бiльш тяжка й затяжна, Ярослав з Мстиславом 
мали змогу не тiльки вернути собi те що забрав був Болеслав, але й попустошили 
Польщу й обловили ся здобичю й невiльниками. В Польщi в 1030-х роках зчинило 
ся велике замiшаннє, народ вигоняв князiв i духовенство, нищив християнство. 
Десь аж коло р. 1039 внук Болеслава Казимир званий Одно-вителем вернув ся до 
Польщi й почав поволi заводити лад. Вiн притiм звернув ся до помочи Нiмеччини й 
Ярослава. Ярослав справдi взяв його в свою опiку, видав за нього доньку, кiлька 
разiв помагав йому вiйськом на рiжних ватажкiв польських, що не хотiли корити ся 
Казимирови. Польща тодi здавала ся такою розбитою, що Ярославу не вдогад було, 
що се вiн сам ставить на ноги небезпечного ворога.
Ярослав чув тодi себе надто сильним i могутним i мабуть не думав, що 
обставини можуть з часом знов обернутись. Зiбравши майже всi землi батькiвськi 
(крiм Полоцької землi), а може дещо й причинивши до них по пограничах, вiн став 
одним з найсильцiйших володарiв тодiшньої Европи i стояв в близьких i союзних 
зносинах з рiжними сучасними володарями. Насамперед тiснi звязки вязали його з 
скандинавським свiтом, з варязькими краями, до котрих раз-у-раз звертав ся вiн по 
помiч в трудних хвилях i приводив на Русь варязькi полки. Сам вiн був жонатий з 
донькою шведського короля Оляфа, Iнгiгердою на iмя (а по християнському вона 
звала ся Iриною). Норвезький королевич Гаральд Смiливий, звiсний вояка, що 
потiм був королем норвезьким, довго пробував на Руси i оженив ся з донькою 
Ярослава Єлиса-ветою. Скандинавська повiсть (сага) про нього повiдає, нiбито 
Ярослав на сватаннє Гаральдове сказав, що такий королевич як вiн, без земель i без 
скарбiв, мусить чимсь прославити себе, аби сей шлюб не здавав ся нерiвним. 
Гаральд пустив ся в свiт, шукаючи слави, i в сих подорожах зложив пiсню про 
Ярославну: вона складала ся з 16 строф, в кождiй Гаральд описував свої подвиги, 
славу, всякi прикмети i на закiнченнє повторяв: а про те руська дiвчина в золотому 
намистї мене не хоче.
Таких варязьких вояк богато було тодi на Руси, се був останнiй їх приплив, 
i пiд впливом його та памяти про давнiйшi приходи Варягiв зложило ся те 
оповiданнє про варязький початок Руси i руських князiв, що маємо в лiтописи.
Иньша донька Ярослава, Ганна, видана була у Францiю, за французького 
короля Генриха; вона пережила свого чоловiка (се була друга його жiнка), жила 
потiм при синi своїм, королi Филипi, брала участь в державних справах, i на однiм 
документї зiстала ся її пiдпись власноручна, кириличними буквами, яку тут 
подаємо-Ана ргина, себто Аппа регiна.
Спорiднений був київський княжий рiд також з богатьма нiмецькими 
княжими домами, з угорським i з вiзантийським. З Вiзантиєю були весь час дуже 
живi зносини. В 1040-х роках вийшла сварка. Грецький письменник сучасний, 
каже, що якогось руського купця вбито в Царгородї. Мабуть Ярослав задумав з тої 
нагоди пострашити Грекiв i добути для руської торговлї рiжнi пiльги, як за давнiх 
часiв. Пiслав сина свого Володимира з великим вiйськом варязьким i домашнїм, 
морем на Царгород. Але похiд не вдав ся. Греки своїм огнем попалили богато 
Володимирових кораблiв, i вiн завернув ся, а згодом вiдновлено знову приязнi 
зносини з Царгородом. Се був останнiй похiд Руси на Царгород.
Важнїйше одначе значiннє нiж в тих заграничних вiдносинах мало 
пануваннє Ярослава у внутрiшнiм житю України. Я вже згадав, що тут його 
пануваннє було продовженнем того напряму, який зазначив Володимир в другiй 
половинi своєї дiяльности, i те чому Володимир клав лише початки, в часах 
Ярослава розвинуло ся вже повним цвiтом i дало йому славу i память у пiзнїйших 
поколiнь. Вiн дбав далi про поширеннє християнської вiри, про органiзацiю церкви, 
росповсюдненнє освiти i культури вiзантийської, будував богатi церкви й иньшi 
будови. Зараз по смерти Мстислава, зiставши ся "самодержцем" Руської держави, 
вiн на мiсцї славної побiди над Печенiгами заложив нове мiсто київське (див. плян 
49); обгородив його валами й укрiпленнями i поставив тут муровану браму, з 
церквою Благовiщення зверху, побитою золоченою бляхою-тому й звали ся 
"Золотi ворота" В сiм новiм городi поставив вiн, по тодiшньому звичаю, монастирi 
в iмя св. Георгiя i Iрини (хрещене iмя Георгiя мав Ярослав, а його жiнка Iрина). 
Розпочав величну будову нової катедральної церкви св. Софiї, що лишила ся 
величавою памяткою його часiв. Будували її й прикрашали грецькi майстри. Олтар 
i головна баня були прикрашенi мозаїчними образами, "мусiєю", як її називали; 
иньшi части церкви росписанi фарбами; богато того зiстало ся й до наших часiв, 
хоч i невдало поправлено при останнїм одновленню собору в серединї XIX в. Сей 
собор служить найбiльшою памяткою чистовiзантийської штуки на Українi. 
Пiзнїйшi церкви, якi маємо в Київi й по иньших мiстах, будували ся й прикрашали 
ся переважно вже нашими мiсцевими майстрами, учениками грецькими. Вони для 
нас через се навiть цїкавiйшi, бо се робота наших майстрiв; тiльки, на жаль, сї 
церкви не заховали ся так добре як Софiйський собор, що зiстав ся цiлий i зверху i 
здебiльшого в серединї.
Про заходи Ярослава коло поширення вiри київський лiтописець так пише: 
"При нїм вiра християнська почала на Руси плодити ся й розширяти ся, почали 
множити ся чернцї й монастирi стали зявляти ся. Ярослав кохав ся в уставах 
церковних, любив дуже попiв, а особливо чернцїв, i до книг прикладав ся, часто 
читав в день i в ночи: зiбрав богато писарiв i перекладав книги з грецької на 
словянську мову i так списано богато книг i зiбрано вiрним на науку. Отак як оден 
чоловiк землю пооре, а другий посїє, а иньшi жнуть i споживають 

83. Софiйський собор-як вiн мусiв виглядати 

тепер богато добудов достатку- так було i з Ярославом: батько його 
Володимир зорав землю i зробив її мягкою-хрещеннєм просвiтив; Ярослав засїяв 
книжними словами серця вiрних людей, а ми пожинаємо, користаючи з книжної 
науки".
Иньша лiтопись оповiдає, що Ярослав, приїхавши до Новгорода, зiбрав 
зпомiж дїтей старост i священикiв триста душ i звелїв їх "учити книгам". Подiбне 
дiяло ся мабуть по всїх бiльших тодїшнїх мiстах.
В житю громадянськiм з Ярославом звязувано память про поряд-кованнє 
управи i суду, законiв i права. З iменем Ярослава заховала ся дуже цiкава такса: що 
саме мають право жадати для себе вiд людно-сти княжi урядники, виiзжаючи 
кудись на волость. Такса ся, очевидно, мала на метi оборонити люднiсть вiд 
здирств княжих урядникiв; є ще й иньшi подiбнi розпорядження його. Iменем же 
Ярослава надписуєть ся й цiла так звана "Руська Правда", збiрка наших давнїх 
законiв. Одначе до його часiв може належати на правду тiльки перша частина сеї 
збiрки, де обмежуєть ся право пiмсти i уставляють ся грошевi карикнязя. Так 
принаймнї оповiдає се лїтописець, i незнати чого в тих оповiданнях бiльше: чи 
дiйсних розпоряджень Ярославових, чи бажань громадянства, аби князi жили в 
згодї, як годить ся близькiй рiднї, помагали оден одному i спiльно боронили свою 
батькiвщину вiд ворогiв, не хапали оден у одного земель самовiльно, а переймали 
столи оден по однiм, законною дорогою, вiд старшого до молодшого, а не 
силомiць.
В житю пiшло як раз навпаки. Нїхто не вдоволяв ся своєю часткою, а 
кождий хоч трохи здiбнїйший, проворнiйший князь думав

85-б. Домовина з бiлого мрамору в Софiйськiм соборi (з переду i з боку): п 
вважають звичайно домовиною Ярослава.

проте, чи не удало ся б йому се, що удало ся батькови й дїдови: зiбрати 
наново до купи землї Руської держави, загорнувши в свої руки. Нїхто не хотїв 
чекати своєї черги на київський стiл-тим бiльше, що й не встигло виробити ся 
певного, трiвкого порядку, як має переходити В    вiд князя до князя київський, 
найстарший престiл княжий-чи має вiн iти вiд батька до сина, чи вiд старшого 
брата до молодшого, а по молодших братах уже до старших братаничiв. Раз у раз 
пiдiймали ся за се вiйни, крiвавi, руїннi, що дуже смутили громадянство, i воно 
нарiкало на князiв, що вони не пильнують Руської землї, самi наводять на неї 
ворогiв в своїх усобицях-особливо орду половецьку. Пробувало громадянство 
князiв опамятати, та вони не слухали, бороли ся далї завзято. Але те що удавало ся 
їх дiдам: "зiбрати землю Руську", де далї то слабше удавало ся навiть найбiльш 
рухливим i здатним спомiж них. Ярославу не вдало ся вже зiбрати цїлої 
батькiвщини, бо в Полоцьку остояла ся династiя Iзяслава. Вiд Ярослава пiшло вже 
цiлих пять родiв.
30. Ярославичi. Так як i його батько, Ярослав, позбиравши землi Руської 
держави, потiм роздав їх своїм синам. Смерть не застала його  неспiдiвано, мав 
змогу розпоря-дити все перед смертю, але нiчого бiльше не умiв зробити, як 
вiддати Київ вiд разу старшому синови, Iзяславу, а улюбленцеви свому, Всеволоду, 
побажав, аби й йому довело ся бути київським князем, але законною дорогою, а не 
насильством. Подiлив землї мiж синами i наказував їм жити згiдливе, як годить ся 
синам одного батька й матери, та слухати ся старшого брата.
Де далi тим бiльше ставало князiв: число їх зростало на десятки й сотнi, i 
все бiльше дробили ся княжi волости. Теперiшнi князi вже стидали ся так рiзати 
свою братию, як Володимир або Святополк: з поширеннєм християнських понять 
се здавало ся вже не гарним i безбожним, дозволеною вважала ся тiльки вiйна, 
смерть в бою. Труднїйше ставало викорiнювати князiв також тому, що вони 
знаходили собi захист i помiч в своїй землi, у своєї громади. Проминули тi часи, як 
громада жила зовсiм своїм житєм, сама собi правила ся i судила ся, вiдкупаючи ся 
вiд князiв тiльки даниною. Княжа вдасть, суд i управа їх мужiв i намiсникiв 
входила все глубше в житє громадянства, i не було вiд того спасення; отже й 
громадянство все бiльше мусiло цiкавити ся княжими справами, переставало бути 
простим глядачем княжих вiйн та перемiн князiв на своїм княжiм престолi, хотiло 
взагалi як найменьше мати таких перемiн, бажало мати свою окрему княжу сiмю, 
яка б пильнувала землi, дбала про громаду i про її бажання. Через се уступало ся за 
князїв з такої сiмї, яку вже вважало за свою освоєну, боронило їх скiльки сил 
ставало, не давало иньшим князям їх вигонити, щоб не було нових усобиць i змiни 
порядкiв. А слiдом за тим давня держава Руська рiшучо i безповоротно мусiла 
дiлити ся на окремi землї, пiд управою своїх княжих родiв, династiй, що тiльки по 
iмени своїм старшим признавали київського князя, а властиво жили й правили 
зовсiм самостiйно i незалежно вiд нього.
Ярославовi сини i внуки ще не розумiли ясно. куди воно йде, i з цїлої сили 
силкували ся позабирати землї вiд братiв i иньшої рiднi та зєднати у одно. Старший 
Ярославович Iзяслав, що дiстав Київ по батьку, не був на стiльки проворний та 
вмiлий, щоб взяти се дїло на себе; тому спочатку три старшi брати: київський 
Iзяслав, як найстарший, чернигiвський Святослав, .мабуть найбiльш енергiчний i 
здiбний мiж ннди.та переяславський Всеволод, хитрий i витрiвалий,-спiльними 
силами заходили ся загарбувати волости, вiдбираючи вiд молодших та слабших 
братiв та братаничiв. Та як позабирали вiд иньших, тодi i мiж ними самими почала 
ся боротьба. Пригода виявила, як не сильно сидить Iзяслав у власнiй своїй волости, 
i розбудила у Святослава та Всеволода охоту висадити його та подiлити ся собi 
його землями.
Пригода вийшла з степу. На мiсце Печенїгiв, як я вже сказав, в нашi степи 
прийшла орда Торкiв. Але се була орда слабка i на неї натискала ззаду iiньша, 
Половецька, що скоро розгромила Торкiв i в 1060-х соках присунула ся до 
українських осель. Вже 1062 р вона напала на Переяславщину i погромила 
Всеволода, а в 1068 р. прийшла знов. Всеволод, по шкодi мудрий, сим разом 
закликав братiв в помiч; пiшли всї разом на Половцiв, але тi таки їх побили i 
почали грабити українськi землї по обох боках Днїпра. Київськi люде, що ходили 
Всеволодови в помiч, прибiгши з нещасливої битви, скликали на торговищi вiче i 
постановили йти знову на Половцiв, що почали грабувати їх землю. Пiслали до 
князя свого Iзяслава, аби дав їм коней i зброї пiдуть на Половцiв. Але Iзяслав не 
згодив ся: мабуть бояв ся, що люде збунтують ся на нього, бо й так мабуть були на 
нього сердитi i чимало їх сидiло тодi поарештованих у княжiм "порубi" (вязницї). 
Коли на вiчу сказали, що князь зброї не дає, пiдняло ся велике невдоволеннє на 
нього i на його помiчника, тисяцького Коснячка (тисяцькии був начальниковi 
мiста, найстаршим по князеви). Однi пiшли сварити ся з Косiiячком. иньшi побiгли 
розбивати княжi вязницї та виручати своїх громадян, иньшi знов на княжий двiр та 
тут почали переговорювати ся з князем i боярами. В Київi сидiв тодi в неволї 
полоцький князь Всеслав. внук Iзяслава, сина Рогнїди. звiсний як харак. терник i 
чудодiй. Розгнїванi на свого князя, Кияне почали вже пого-ворiовати, що краще б 
їм поставити собi князем Всеслава. Почувши се бояре Iзяславовi почали йоли 
радити, аби пiслав кого забити Всеслава, щоб справдi не поставили його князем. Та 
Iзяслав побояв ся грiха. А люде, не добивши ся нiчого вiд князя, справдi кинули ся 
поруб розбивати та Всеслава визволяти. Побачивши се, Iзяслав кинув ся тїкати, а 
люде, визволивши Всеслава, поставили його посеред княжого двора й окликали 
своїм князем. Всеслав став князем у Київi- але не на довго. Iзяслав пошукав 
помочи у свого швагра князя польського Болеслава i з ним прийшов на весну. 
Кияне з Всеславом пiшли їм на зустрiч оружно. Та несподївано Всеслав в ночи втiк 
з київського табору в свої полоцькi краї-не схотiв рискувати за для київського 
стола, i так зiставив Киян. В нашiм славнiм Словi о гiо.iку Iгоревiм зiстала ся пiсня 
про сю пригоду: Всеслав князь людям суди судив, Князям городи рядив, А сам в 
ночи вовком ходив, З Київа до пiвнiв до Тмутороканя забiгав, Великому Хорсови 
(сонцю) вовком путь перебiгав. В Полоцьку йому заутреню у святої Софiї звони.пi 
Вiн у Київi зачув тi дзвони. К.iюками спер ся вiн о конї, скочив вiн iк Київу I 
дiткнув ся ратищем золотого стола-Київа; Скочив звiдти лютим звiрем з пiд 
Бi.iгорода I повiяв ся у синїй млї...
Кияне, зiставши ся без князя, кликали до себе Святослава i Всеволода, але 
тi теж не насмiлили ся наставити свої голови. Кияне му-сЇли назад прийняти 
Iзяслава, i той крiваво пiмстив ся на участниках повстання. Але змiркувавши з сих 
подїй, як слабо сидить Iзяслав на своїм київськiм столї, Святослав потiм змовив ся 
з Всеволодом i пiшов на Iзяслава з вiйськом, вигнав його з Київа i подiлив ся його 
землями з Всеволодом (1073).
Недовго й Святослав панував у Київi та володїв братнїми землями, бо вмер 
уже 1076 р. Та його слiдами пiшов Всеволод, силкуючи ся загор-


90-1. Для порiвняння: теперiшнi "чiльця" гуцульських молодицi,, .iмосяжу 
(жовтої мiди).

нути як найбiльше земель собi, а як найменьше зiставити иньшим князям-
потемкам братiв, котрих вiн усїх пережив. Тi не давали ся, при всякий нагодi 
старали ся доїхати Всеволодови, наводили Половцїв. силкували ся видерти назад 
свою батькiвщину, користаючи з помочи людности, що теж краще хотiла мати 
князями своїх "отчичiв", синiв свого князя, нiж далї перекидати ся з рук в руки, вiд 
одного князя до другого. Пятнадцятилїтнє князюваннє Всеволода в Київi пройшло 
в неустаннiй боротьбi з отими обдiленими князями "iзгоями", як iх звуть. Вони 
сочили його з усїх бокiв, а перед мiж ними вiв Святославич Олег, прозваний 
Гориславичем за те горе, як терпiли люде вiд нього i вiд його Половецьких орд, що 
вiн наводив на Україну, докучаючи Всеволодови, добиваючи ся вiд нього 
батькiвщини, що вiн йому i всьому потомству Святославовому вiдiбрав-Були вiки 
Трояновi, минули лїта Ярославовi, Були полки (вiйни) Олеговi -Олега 
Святославича. Той бо Олег мечем ковав коромолу, сїяв стрiли по зе.м.iї. Вступав в 
золоте стремено в Тмутороканi- А вже як дзвiн чув великий Ярославiв син 
Всеволод.
31. Половецька бiда. Всеволод держав ся до смерти. хотiв з загарбаного 
добра як найбiльше утримати в своїх руках; та скоро по смерти його син 
Володимир Мономах i київський князь Свято-полк. Iзяславiв син, що на мiсце 
Всеволода прийшов до Київа, побачили, що так дальше не можна: треба вдоволити 
iзгоїв, треба вiддати їм батькiвщини i утихомирити Україну, поки вона не пропала 
зовсiм. Бо користаючи з усобиць княжих. Половцї то як союзники iзгоїв, то на 
власну руку набiгали раз у раз на iiоднїiiрянськi землi, грабили, пустошили i в 
нївець обертали. Дiйшло до того, що полуднева Київщина i Переяславщина та 
полуднева Чернигiвщина не мали анї хвилi спокiйної, не можна було господарити, 
а навiть далї вже й по городах не можна було сховати ся, бо Половцi обступали 
мiста й тримали в облозi, поки не пiддавали ся. Стара бiда, яку терпiла Україна вiд 
Печенїгiв, по недовгiм спокою верпiла ся тепер з новою силою вiл сих половецьких 
нападiв.
Плачеiь ся мати Ростиславопа По юному князї Ростиславi. Засмутили ся 
квiтки жалем. Дерева з тугою к землi похили;
В сам рiк смерти Всеволода поздоровили Половцї нового київського князя 
своїм приходом, погромили коло Трипiлля вiйська приведенi Святополком, 
Володимиром i його братом Ростиславом. Сам Ростислав потонув тодi в Стугнї, 
тiкаючи вiд Половцїв (В Київi оповiдали, що то Бог Ростислава покарав, бо велiв 
воякам своїм утопити чернця печерського, що йому ту смерть напророчий).
Половцї спустошили всю околицю Київську, обступили город Торчеськ i 
не уступали ся кiлька мiсяцiв, поки люде торчеськi не пiддали ся їм. З великою 
здобичею пiшли Половцї в свої кочовища, Олег, не маючи де iiодїти ся, 
пересиджував у Iдiуторокаiг, iпо стан тодi пристановищем для тих неприкаянних 
князїв. Поет каже, що Олег тiльки в стремено вступав, походом iти на Всеволодовi 
землi, а вже Всеволодовii зi страху в ухах дзвонило, а Володимир, що сидїп в 
Ольговiй батькiвiлинї, в Черниговi, то той зi заткненимн ухами i сидiв-щоб не 
чути того дзвону Олегового, ведучи з собою невiльникiв. "Змученi холодом, 
стомленi голодом i згагою, схудлi з бiди на лицї, почорнiлi на тїлї, йшли вони 
незнайомими краями, серед диких народiв, голi i босi, з ногами поколеними на 
тернах i з слїзми говорили мiж собою: "я з того мiста", "я з того села"-так 
розпитувались i з слїзми оповiдали про свою родину"-жалiсно оповiдає лiтописець 
про сю бiду.
Осмiлений сим, Олег потiм з Половцями прийшов пiд Чернигiв i став 
добувати. Мономах вийшов i перейшов до Переяслава, але й тут не було спокою; 
вiн i Святополк просто замучились вiд половецьких нападiв, що падали то на сей то 
на другий бiк Днiпра. Край пустiв. Люде цiлими мiстами, вибравши хвилю, тїкалн 
далї на пiвнiч, в оезпечпїйшi мiсця. Нарештi Мономах i СВЯIОIIОЛК ПОРIШИЛИ 
помирити ся з iзгоями. Скликали всiх князiв на зїзд пiд Київ на Любче озеро (1097) 
i постановили, щоб кождий княжий рiд держав свою батькiвщину, аби кождий 
спокiйно володїв своєю волостю i не було вiйн мiж князями. Правда, ся постанова 
не завела згоди мiж князями, бо зараз по тiм зїздї Святополк i Давид вхопили князя 
Василька еребовельського, послухавши наговорiв, нїби вiн з Мономахом змовляєть 
си на них; немилосердно ослїпили його, витяли очi й так пустили до дому. З того 
пiдняла ся нова вiйна, що потягнула ся кiлька лїт. Але нарештi князї утихомирили 
ся й порiшили спiльними силами зайняти ся приборканнєм Половцiв. Почавши вiд 
р. 1103, протягом кiлькох рокiв (1103-1111) майже що року висилали вiйська й 
ходили самi князї в похiд в степи, на половецькi кочовища, i тим справдї 
прискромили Половецьку орду, вiдiгнали її далї в степи i вiдстрашили вiд походiв 
на Україну. Люде на Українi дуже тiшили ся з того, що князї нарештi взяли ся 
боронити землi спiльними силами. Особливо славили Мономаха, що найбiльше 
клопотав ся тими походами на Половцiв й иньших князiв до них заохочував, i по 
смерти Святополка закликали його на київський стiл, против княжої постанови, 
щоб кождий держав свою батькiвщину. В лiтописях заховала ся гарна пiсня про 
тодїшнїй погром Половцiв, як вони мусiли тiкати куди видко вiд Мономаха.

03 Печатка "Тсофанїi з ЛiупалонIв, княгинi руської" як думають-жiнки 
О.iсга Святославовича).

Та про те той тяжкий час половецький не проминув без слiду. Вже й перед 
тим печенїзька бiда пiдорвала сильно середнє Поднїпровє, се головне огнище 
тодiшнього українського полiтичного й культурного житя, тепер половецька 
доправила. Богато народу розбiгло ся, богато зруйнувало ся до останнього. 
Особливо се вiдбило ся тяжко на селянствi, на котрiм стояло все житє-на так 
званихсмердах. Потратили хо-зяйство, задовжили ся, попали в неволю. Тодi з 
позики лихва брала ся дуже висока, i хто задовжив ся раз, дуже тяжко йому було 
возволити ся. Мусiв вiдробляти за лихву, або за позику, праця ж цiнила ся дешево, 
а з кождої притоки чи провини господар користав, щоб довгу ще причинити, або й 
зовсiм на вiчного свого раба обернути такого довжника. На мiсце давнїйшого 
свобiдного народу стали множити ся люде невiльнi, "холопи", раби, так званi 
"закупи"-такi що довг вiдробляли. На мiсце дрiбного селянського господарства 
розвивало ся княже та боярське велике хазяйство, що орудувало працею, холопiв i 
закупiв, в великiм числї. Напр. оповiдаєть ся, як князї розграбили двiр княжий в 
Путивлi й забрали, там сiмсот душ "челяди" (невiльникiв)! "Руська Правда" 
новiйшої редакцiї, зiбрана десь коло Л20 р., дуже добре вiдбиває у собi такi тодїшнї 
господарськi i громадськi порядки: на кождiм мiсцi в нiй стрiчаємо постанови про 
невiльникiв, про законнi i незаконнi способи поневолення, про законну i незаконну 
лихву, про закупiв i вiдробiтку довгу, про утечу невiльникiв i способи їх 
вiдшукування. Видко, що довг i поневоленнє стали прикметою сього часу.
Се викликало велике незадоволеннi.: мiж людьми. По смерти Святополка в 
Київi счинило ся повстаннє: люди кинули ся бити Жидiв, з котрими вiв рiжнi дїла 
покiйний Святополк, громили також урядникiв i взагалi богатих людей. Настрашенi 
бояре покликали на київський престiл Мономаха, як найбiльш любленого в народi 
князя, щоб завiв спокiй. Мономах прийшов до Київа i першим дiлом зробив 
постанову про меньший процент вiд позичок. Се показує, звiдки йшло те невдо-
воленнє народа на оогатих. Правда, що i по сiм Мономаховiм змень-шенню 
процент зiставав ся дуже високий (вираховують його на двадцять процентiв по 
теперiшньому, але се не певно, бо монетна система тодїшня не зовсiм для нас ясна).
Все се дуже пiдiрвало економiчну силу Поднїпровя й приготовило 
культурний i полiтичний упадок тодiшнiх українських центрiв.
32. Вiдокремленне земель i земський устрiй. Любецькi постанови 1097 
р., хоч, не дуже сповняли ся, являють ся важним показчиком полiтичних обставин: 
виявляють упадок, банкроцтво тих старих змагань до збирання Руської землi. 
Признаючи, що кождий князь повинен мати i тримати свою батькiвщину, старшi 
князї тим самим признавали, що нема чого думати повиганяти молодших князiв з їх 
волостей та зiбрати всї до купи так як колись збирав Володимир або Ярослав. 
Правда, проворнiйшi князi не залишали i далi нагоди, причепившись до якої небудь 
приключки, вiдiбрати волость у слабшого свояка i зовсiм полишити його з нiчим. 
Та проте все таки входить все глубше в житє правило, що кождий князь повинен 
мати якийсь удiл в спiльнiй дiдизнi княжого роду, а перед усiм має право на свою 
батькiвщину. Се було на руку поодиноким землям, що добивали ся свого 
вiдокремлення пiд управою мiсцевого княжого роду. Земля, держачи ся- якогось 
княжого роду i пильнуючи щоб не дати нiкому вигнати його з батькiвщини, 
здобувала тим собi окремiшнiсть. Вона в такiм разi могла бути певна, що иньшi 
князi не будуть мiшати ся в її справи, не будуть налазити бояре з чужих земель, 
мiсцевi князi й бояре, вважаючи на бажання людности й землi, будуть 
приладжувати ся, примiняти ся до них, щоб земля не стратила до них охоти й не 
почала шукати собi иньшого князя,-бо се в тодiшнiх обставинах було зовсiм не 
трудно.
Власне разом iз розмноженнєм князiв i осїданнєм їх в певних землях, 
розвиваєть ся отся важна змiна в вiдносинах князя i землi, громадянства. Князь не 
може опирати ся на свою воєнну силу, на орану з рiжiнiхчужеииць Барягiв i всяких 
зайд. готових виробляти злюдьми ЩО ХОЧ, i як бувало давчiйше. Дружини  тепер  
були малi, I НI З ЧОГО було утримати великої, i дружина ся з осїданнєм князїв 
осiдає теж в землi.
З заволок воякiв-купцїв зона перетворяєть ся в господарiв-помiщикiв, бо 
торговля взагалi упадає в сiм часi, через утрату степових, полудневих дорiг, а 
економiчна руїна давала богато невiльних або напiв невiльних, крiпацьких рук, з 
якими можна було вести велике хозяйство. Дружина перемiшуєть ся з мiсцевим 
боярством, разом з ним стає вищою верствою мiсцевого громадянства. Князь чує 
силу сеї верстви i пильнує потрапляти їй.
Громада забирає велику вдасть над князем i коли не вдоволена його 
управою, без церемонiй жадає вiд нього, аби перемiнив те чи се бо инакше не 
хочуть його. В одних землях сю силу забирає ширше громадянство--то значить 
боярство i мiщанство бiльших мiст, в иньших-всiм порядкує саме боярство, 
вiдтиснувши рядове мiщанство на заднїй плян. Органом громадської контролi над 
князем i його управою стає вiче, то значить збiр народнiй: в нїм можуть бути всї 
свободнi люде, з мiста i з цїлої землi, хто прийде; одначе тон задавало звичайно 
мiсцеве ооярство. Таке вiче, зiбравши ся з якої неоудь нагоди, обсуджувало всякi 
справи, ставило свої жадання князю, а часом скидало його й закликало иньшого 
князя. Се не тяжко було при розмноженню князiв, що завидущими очами тiльки й 
дивили ся на всї боки, чи не лежить де пусто яка волость, чи не сидить слабо 
котрийсь князець в своїй волости. щоб його звiдти висадити й самому сїсти. Я 
оповiв вище про таке київське повстаннє против Iзяслава- перший такий 
бурхливий виступ народнього вiча. Вони стали потiм явищем досить звичайним.
В деяких землях громадянство умисно мiняє як найчастїйше князiв. не 
лаючи їм закорiнити ся, i всї дiла переймає на вiче та його виборних урядникiв, а 
князя зiставляє при самiм начальствi над вiйськом так було в Новгородi. У нас на 
Українi до того не приходило: суд. управа, всї справи лишали ся за князем та його 
урядниками, але вiче держало їх пiд своїм наглядом, ставило князеви свої жадання, 
i князь звичайно вважав на них, щоб не дражнити громади. З наших земель 
особливо частi звiстки маємо про вiча київськi, але без сумнiву i по иньших землях 
вiче давало себе знати,-хiба де занадто розвинуло ся .боярство та взявши князя в 
свої руки, вiдсадило назад иньшу громаду: так було в Галичинi.
Взагалi з вiдокремленнєм земель кожда жила, своїм вiдмiнним житєм i 
инакше воно розвивало ся по рiжних землях, хоч заразом розвивались i все глубше 
закорiнювались i спiльнi прикмети устрою та житя. Право київське було рознесене 
князями й дружиною по всїх землях i приложене до мiсцевих судiв i управи. Коли 
порiвнюємо київське право, таке як ми його бачимо в Руськiй Правдi старшої 
редакцiї (зробленої в доугiй половинi XI в.) i молодшої (з часiв Мономаха), з 
пiзнiйшим правом рiжних земель, як воно вiдбиваєть ся в тутешнiх записях права, 
ми бачимо велику подiбнiстi), а се показує, що основи київського права були 
прийнятi скрiзь (особливо вражають подiбности мiж Руською Правдою й 
пiзнiйшим Литовським Статутом. що вирiс на правi найбiльш вiдокремленої 
частини Київської держави- земель Полоцьких). Устрiй i управа були теж в 
головнiм досить одностайнi. Одна була книжнiсть, культура i штука вiзантийсько-
руська, що розпливали ся з Київа протягом двох столiть, аж до його упадку. Одна 
була вiра i церква i своєю однiстю церковною, єрархiчною, вона скрiпляла 
внутрiшнi звязки земель, бо всї вони пiдвластнi були київ-



96. Хрнстос коронує Яропо.iка, князя волинського i галiiцькоги, з ного 
жiнкою (д люлii-[Овнпка [iого матерiї).
95. Оправа єпанiсля, справленого Мстиславом, князем київським (сином 
Мономаха).

ському митрополитови, i владики та вище духовенство в значнiй части 
виходили з Київа. З одного Печерського монастиря (заснованого в другiй половинi 
XI в. i розвиненого особливо при iгуменi Феодосiї, що зробив з нього найбiльше 
огнище чернецтва на цiлу Руську державу), рахували кiлька-десять єпископiв, що 
вийшли вiдси на рiжнi єпархiї. Все се, невважаючи на вiдокрем-леннє земель i рiж-
нi вiдмiни в їх житю, далi звязу-вало певною внутрiшньою звязею та 
одностайнiстю землi Руської держави,особливо українськi, зближенi племiнними 
звяз-ками, географiчною близькiстю i всякими иньшими звязями За сї два столiтя-
вiд другої половини XI i до середини XIII вiку власне росте й виростає ся 
внутрiшня звязь, не вважаючи на розклад полiтичний, на вiдокремленнє земель та 
ослабленнс тої властн, що мав над ними давнiйше київський князь.
Ярославовi сини i внуки, якi засiдали на київськiм столї в другiй половинi 
XI i в першiй половинi XII в., силкували ся яко могла затримати отсей розклад 
Київської держави, запобiгти отому вiдокремленню земель. Сї їх силкування трохи 
припиняли, трохи запiзняли те вiдокремленнє, та кiнець кiнцем воно все таки 
поступало все бiльше наперед.
33. Землї-князївства. Першою вiддїлила ся, i то найбiльш рiзко-
Галичина, пiд властю Ростиславичiв, внукiв Володимира, Ярославового сина, що то 
ходив останнiм походом на Царгород. Мабуть Ростислав по смерти батька одержав 
Галицьку волость, але потiм його висадали вiдти дядьки i вiн умер у далекiм 
Тмутороканї. Галичина i Волинь разом дiстали ся Яро-полкови, сину Iзяслава 
київського.
Але сини Ростислава Рю-рик, Володар i Василько, ви-росши стали 
доходити батькiвщини i кiнець кiнцем докучили так Всеволодови, що вiн вiдобрав 
їх батькiвськi волости вiд Ярополка Iзяславича i вiддав Ростиславичам (коло р. 
1085). По сiм Ростиславичi <лiцно осiли ся на батькiвщинi, подiливши її мiж 
собою: за-хiдню частину з Перемишлем узяв Рюрик, середню (з столицею в 
Звеннгородi) Володар, полудневу (столиця в Теребов-лї)-Василько. Ярополк 
пробував борюкати ся з ними, та наложив головою: казали, що котрийсь з 
Ростяславичiв наслав на нього убiнника.
Бувши енергiчними, вiдважними, здатними полiтиками Ростиславичi 
потрапили оборонити сю українську закраїну вiд усiх ласих сусiдських рук-вiд 
Полякiв i Угрiв, i вiд своїх же своякiв, волинських та київських князiв, що хотiли 
Галичину прилучити назад до Волипи та до Київщини. Син Володаря 
Володнмирко, князь проворний i хитрий, ще бiльше скрiпив сю землю, 
повигонявши братаничiв i всю зiбравши в своїх руках. Галичина i без того була 
велика, добре загосподарена країна, бо сюди не сягали половецькi напади анї княжi 
усобицi, i через те богато людей переходило туди з iiпьшiiх українських земель. 
Тепер же зiбрана в одних руках, стала найсильнїйшою з українських земель. Князi 
її держалн ся осторонь, пильнували, щоб иньшi князї до них не встрявали i сами в 
иньшi землi не лишали ся. Але за те забрали в Галичинi велику силу бояре, даючи 
ся в знаки i людям i князеви. Син Володимирка Ярослав був славлений i поважаний 
мiж усїми українськили князями: йому присвятив спiвець Слова о полку Iгоревiм 
похвальнi слова, представивши, як вiн .сидить. високо на своїм золотокованiм 
престолi, пiдперши гори Угорськi своїми зелiзними полками-заступив дорогу 
королеви, зачинив Дунаєви ворота". Але у себе дома мусїв Ярослав корити ся 
i^е^ед боярами, iао мiшали ся навiть в йог:) домашнi, родиннi справи.

97. Оловяна печатка з -Звенигормла Га-.iицького,з образо.^ св. Васнлия i 
паписо.^ "Господи, полози рабу споєну iЧаси.iн.." (.^оже Засилька кн. тереоов?-
iьського:.

За Галицькою землею вiдокремила ся Чернигiвська: уже за Мстислава, i 
потiм за Святослава Ярославовича вона вiддiлила ся була вiд Київа, як ьелике i 
сильне князїство; але Всеволод захопив її в свої руки i не хотiв дати 
Святославичам. Вони одначе вiдбили собi єною батькiвщину i вiд любецького зїзду 
засiли тут сильно. Головно панувало тут потомство славного Олега Святославича-
Гопиславича. Були се князї здiбнi, енергiчнi, i земля їх тримала ся чiрно. Тiльки 
шкодила їх велика амбiцiя: вони не вдоволяли ся своїми чернигiзськими землями, 
хотiли панувати i в Киiвi, i з Переяславi, пiзиише i i. Галичинi, i з того виходили 
вiйни, вiд яких герпiла часами Чернигiв-щина дуже сильно. Тiсно Олеговичам було 
в Чернигiншннї. бо рiд їх множив ся, земля дiлила ся на все меньшi удiли, i через те 
че мала такої сили i значiння,-хоч мiж собою, у себе дома жили Олеговичi досить 
згiдливе, передаючи волости вiд старшого до меньшого. 
Лекше було глухiй, в полiських лiсах та болотах заходнiй Турово-iн-
iнськiй землi; край хоч бiдний i неродючий. був затишний вiд ворогiв своїх i 
чужих, i лекше мiг вiд них оборонити ся. Наскучивши, що київськi князї ними 
перекидають ся, посилаючи то того то сього їм у князї, Турiвцї в 1150-х роках 
винайшли свого "отчича", потомка Святополкового: бо Святополк був турiвським 
князем колись. Сей "отчич" засїв в Туровi, i хоч як київськi князї його заходили ся 
вiдти вибити (двiчи великим походом ходили), таки не здужали його висадити: 
Турiвцї мiцно тримали ся, i так себе оборонили, що вже потiм мали спокiй вiд 
постороннiх князiв. Тiльки Литва згодом стала їм докучати своїми нападами.

99. Собор св. Спаса в Черниговi, наiiстарiиа а нiiнiцiнїх українських церков 
(бзiiiтii з бокiв пiзнйиii)

Коло тогож часу вiдокремила ся й Волинь. Просторий, богатий, сильний i 
досить захищений сей край тримав ся старших Мономахови-чiв. Та вони хотiли 
держати i Київ, i сидючи на Волини, все силкували ся захопити Київщину, а 
переходячи на київський стiл, передавали котромусь молодшому бра-тови 
волинськi землi. Але з другою половиною XII в., як Київ починає упадати, вони все 
меньше лакомлять ся на нього, все бiльше держаться своєї волинської землї та 
боронять її вiд ворогiв (вiд Полякiв особливо, а далi почала нападати на Волинь i 
Литва). Земля подiлила ся на двi головнi части: Во-лодимирське ii Луцьке 
князiвство, а далi на дрiбнiйшi iце (Белзьке, Пересопницьке, Бзерестейське, 
Дорогичинське й ин.). Але з кiнцем столiтя князь володидирський Роман звязав 
Володимирське князiвство з Галичиною, а його потомки обєднали Волинську 
землю цiлу її тiсно звязали її з Галичиною в одну сильну державу.
34. Боротьба за Київ i його упадок. Київ i Київщина також хотiли 
вiдокремити ся пiд управою старшої лїнїї Мономаха, котрого покликали на 
київський стiл в ЛIЗ роцi Мономах був князь сильний i полiтик добрий, у.мiв 
держати Київ мiцно в своїх руках, i тдк само його син Мстислав. Але по сме:iти 
Мстислава вийшло замiшаннє серед саiiих Лiономаховичiв, тому що не було 
виробленого порядку в переходi княжих столiв: лїнїя Мстислава хотiла задержати 
Київ у своїх руках, з молодшi Мономаховичi на с^ не приставали, пiшла мiж ними 
вiйна i користаючи з того .чахоиив Київ чернигiвський князь Всеволод Ольгович. 
Де далi тим бiльш заплуганою ставала ся боротьба, все бiльше було охочих до 
Київа, тому що з ним звязувала ся стара слава головного княжого стола, i київський 
князь вважав ся старшим мiж князями. Так тепер боком виходила Київу його слава! 
Кияне з початку пiдтримували Мстиславичiв цїлою силою, поголовне в похiд 
ходили, сподїваючи ся, що поможуть його синам Iзяславу, а потiм Ростиславу 
укрiпити ся i зробити Київщину своєю волостю. Але побачивши, що нїчого з того 
не виходить, стали вiдтягати ся, як найменьше мiшати ся до княжих вiйн i сварок-
нехай сварять ся мiж собою i не мiшають в то землю. Та се теж мало помагало. 
Часами бодай на кiлька лїт наставав спокiй, як на київський стiл попадав князь 
досить сильний i впливовий, так що супроти нього притихали иньшi й вiдкладали 
свої претенсiї до кращої нагоди. Але часами пiдiймало ся таке замiшаннє, що князi 
мiняли ся не то що року, а й по кiлька мiсяцiв i тижнiв. I все се находило з 
вiйськом, товкло ся по землї, нищило хо-зяйство, грабувало мешканцiв, купцiв, 
робило розстрiй в торговлї. Ще гiрше як князї наводили в помiч Половцїв: тi вже 
нїкому не давали переходу, грабили й заберали в неволю що тiльки сили. А 
осмiленi княжими усобицями далi почали й самi набiгати на українськi землї, 
особливо на Київщину та Переяславщину: залишили були по тих Мономахових 
походах, а тепер знов почали, з початку не смiливо, а де далї то гiрше. В 1170-
1180 рр. просто житя вiд них не стало. Приходило ся цiлим вiйськом виходити в 
степи, щоб охороняти вiд половецьких нападiв купецькi каравани та стерегти 
границь вiд нападiв. Молодшi, смiливiйшi князi пробували так як за Мономахових 
часiв приборкати Половцїв походами в степи. Так ото 1185 р. ходив на Половцїв 
Iгор князь новгородеїверський на Половцїв з братами: се той нещасливий похiд, 
оспiваний у Словi о полку Iгоревiм, що скiнчив ся погромом Iгоревого вiйська i 
неволею для нього самого. Кiлька разiв ходили походом київськi князї Святослав i 
Рюрик; часто пускав ся в наїзди на Половцїв Рюрикiв син Ростислав. Але не тi були 
князї, як за часiв Мономаха, коли вiн з Святополком київським трясли цїлою 
Україною; тепер князї подiлились, порiжнились, ослабли, та й Україна ослабла: 
упала торговля, промисел, люде, особливо богатшi, кидали неспокiйнi краї, 
мандрували в пiвнiчнi сторони, або на захiд, на Волинь та в Галичину. Не удало ся 
приборкати Половцiв i сумнi слова Слова о полку Iгоревiм лунали як похоронний 
спiв над полiтичним житєм тодiшньої України: На рiцї на Каялї пiтьма свiт 
покрила. Розбiгли ся Половцї по Руськiй землi як хиже гнїздо. Вже пiдняла ся хула 
на хвалу, Вже ударила нужда на волю...
35. Галицько-волинська держава. Кн. Роман. Хоч як суздальськi князї 
пiдкопували силу i значiннє київських князiв i Київа самого, одначе їх пляни 
сповнили ся тiльки по части, бо саме тодi як задавали вони останнi болючi удари 
Київу. в українських землях зложила ся нова iiолїтична сила на заходi. Вона хоч не 
обеднала цiлої України, як Київ, але все таки бодай для захiдньоi України, тодi 
сильнїйшої й богатше залюдненої, продовжила самостiйне державне житє ще бiльш 
як на столiтє. А сотворив ту державу киязь Роман Мстиславович, внук звiсного вже 
нам Iзаслава Мстиславича, київського улюбленця, князь володимирський (на 
Волини).
Вiн виступив на полiтичну сцену в тiм часї, коли Київ уже сильно пiдупав, 
тому не старав ся здобути собi київського стола, як його батько Мстислав i дїд 
Iзяслав, а звернув очi свої на сусiдню Галичину, де всевладне боярство вело 
боротьбу з синами Ярослава, чiпаючи ся їх родинних справ, непорядного 
семейного житя, то що Роман зайшов у зносини з боярами, i вони пiдняли 
повстаннє, вигнали свого князя Володимира, а на його мiсце покликали Романа 
(1189). Роман, покла-даючи ся на Галичину, вже думав, що й не потрiбує 
володимирського князiвства, i вiддач брату. Одначе сим разом справа не пiшла так 
легко, бо Володимир галицький звернув ся до угорського короля, просячи помочи, 
а Угорщина здавна вже простягала руки до Галичини, i тепе-рiшнею оказiєю 
задумала покористувати ся для себе: угорський король пiшов з Володимиром, нїби 
ведучи його на князiвство, але зайнявши Галичину, всадив Володимира у вязницю. 
а в Галичi посадив свого
До тогож суздальськi князi, потомки молодшого Мономаховича Юрия 
(<редки пiзнiйшої московської династиї), осївши ся на Поводжу, умисно старали ся 
ще бiльше пiдiрвати Київ, щоб його князї не мали значiння, а їм щоб бути 
найпершими князями. Син Юрия Андрiй, кори-стаючи з того, що князї на Українi 
пересварили ся, вмiшав ся в їх сварки i в 1169 р. пiслав умисно своє вiйсько на 
Київ, щоб його при тiй нагодi яко мога знищити, i вiйсько се, здобувши Київ, 
справдi немилосердно знищило його: кiлька день грабували мiсто, церкви, 
монастирi, не жалуючи нiчого: забирали з церков iкони, книги, ризи, дзвони навiть 
здiймали, везли до себе, в пiвнiчнi краї; людей убивали й забирали в неволю, i 
потiм в Київi Андрiй умисно садовив князiв незначних, аби його тим понизити. 
Пiзнїйше, як на Українi трохи було утишило ся (в 1180-х роках) i головнi 
претенденти на Київ-Святослав чернигiвський i Рюрик Ростиславич (з 
Мстиславичiв), подiливши мiж собою Київщину, стали жити в згодi, тодi знов брат 
Андрiїв Всеволод умисно розсварив українських князiв, напустив на Рюрика його 
зятя Романа i чернигiвських князiв i збив таку бучу, що знов Київ пограблено i 
знищено немилосердно (1203 р.), i коло нього звела ся така борня, що справдi 
трудно було всидiти кому небудь в Київщинi.
Пiсля сього Київ упадає вже зовсiм i пiзнїйший татарський погром не 
богато доправив по тих домашнїх погромах. Упадало українське житє на 
Поднїпровю: Гей застогнав, братя, Київ тугою, а Чернигiв напастьiни, Розлила ся 
туга по Руськiй землi, Печаль сильна тече через землi Руськi- А князї самi мiж 
собою коромолу конали, А поганi з побiдою набiгали на Руську землю- спiвав 
спiвець Слова о полку Iгоревiм, бачучи той упадок.
Володимиру потiм одначе удало ся втiкти з вежi: нарiзав собi з полотна 
полос та скрутив з них шнури; за помiчю Нїмцїв i Полякiв вернув ся вiн до в 
Галичини i тут люде, покуштувавши угорського пановання прийняли його радо. 
Вiн княжив спокiйно до смерти, але як умер, Роман таки вернув ся до своєї гадки-
заволодiти Галичиною. Бояре сим разом його вже не кликали: мабуть спробувавши 
його правлiння попереднього разу, не мали охоти кликати в друге, бо не хотiв їм 
iти в лад Але Роман узяв помiчне вiйсько вiд своїх своякiв польських князїв, i з 
ними року 1199 вiйшов у Галичину. Сим разом вiн був уже обережнїйший, не 
пускав з рук Володимира, i з часом,

102-3. Поливянi плитки звiдти ж (мабуть з будiвель кн. Рюрика).

як иньшi князї повимирали то що, цїла Волинь разом з Галичиною в 1230-х 
роках зєднала ся в руках Романових синiв в одну велику, сильну, богату, обеднану 
державу, яка могла б притягнути й дальшi українськi землї, як би не рiжнi 
перешкоди.
Для самого Романа була добра нагода взяти Київ в свої руки- пiд час тих 
усобиць, якi заварили ся на Українi з Всеволодової iнтриги. На Українi тодї. пiсля 
того як Роман засїв у Галичi, покладали на нього великi надiї, як на князя смiлого, 
енергiчного, удатного. Вiн прославив ся своїми побiдними походами на Литву, що 
дуже докучала тодї пiвнiчним українським землям, i на Половцiв. Про приборканнє 
Литви довго потiм ходили рiжнi оповiдання; пiзнiйший литовський iсторик 
Стрийковський оповiдає переказ, як то Роман, мстячи ся Литвi, уживав литовських 
полонян.никiв до тяжких робiт, до оранки, так що котрийсь Литвин, навчивши ся 
нашої мови, сказав приказку. яка потiм задержала ся на довго: "Ой, Романе, 
Романе, лихим живеш,

104. Грецька печатка Кузьми в.iа-дики галицького (другої пол.ХII в).

Литвою ореш! Про походи Романа на Половцїв ходили пiснi, але їх тiльки 
вiдгомони дiйшли до нас. в тiм родї як уривок в Галицькiй лiтописи:
Кинувсь вiн на поганих як .iев.      Переходив їх землю-як орел. Сердитий 
був вiн як рись А хоробрий був вiн як тур... I губив їх-як крокодил.
В Галицькiй землї, засiвши вдруге, Роман звiв велику боротьбу з 
боярством; сучасний польський лiтописець Кадлубек дуже сильними словами 
описує, як Роман забирав маєтки боярськi, самих бояр убивав, мучив, i таку 
приказку мав: "не побивши пчiл, не їсти меду". Мабуть в тих оповiданнях Кадлубка 
про немилосерднi вчинки Романа таки багато видуманого. Та мiж народом ся його 
сувора росправа з боярами в кождiм разї збiльшила тiльки с.iаву Романа i любов до 
нього. Галицьке боярство занадто велику силу взяло в ^ землї i користаючи з своєї 
власти, тїснило й крiпостило простий нарiд, i не було на нього нї суда нї управи. 
Вiдка-зувано на пиху i жаднiсть боярських верховодiв, що держали великi дружини 
свої, заорали в свої руки всi уряди i не було на Їх нї якого страху. Князями вони 
умисно хотїли перекидати, аби в своїх руках держати всю управу. В Галицькiй 
лiтописи, писанiй з становища княжого, неприхильного боярам, повно нарiкань на 
боярськi iнтриги, самолюбство, пиху. Цїкаво прочитати такий образок, як 
галицький верховод Доброслав їде через Галич до князя в однiй со-рочцї, 
залишений такий, що й на землю не дивить ся, "Галичане ж огли коло стремени 
його". Тому вся прихильнiсть i спочуте народу було по сторонi Романа в його 
боротьбi з боярством.
Слава княiя сильного, грiзного, могутнього, який нiкому не позволить його 
легковажити, пiшла про Романа не тiльки по всїй Українi, а й по сусїднїх державах: 
так вiдзивають ся про нього сучаснi письменники грецькi, польськi. I ся слава 
будила на Українi надїю, остатню надiю, що от може таки в особi Романа виступає 
нарештi чоловiк, який заведе лад на Українi, вiзьме о руки князїв й зробить кiнець 
їх сваркам, положить кiнець мiшанням в українськi справи постороннїм 
iнтриганам, в тiм родi як суздальський Всеволод, приборкає Половцїв i иньших 
ворогiв, поладнає i направить розхитане до решти українське житє. Коли Роман 
пiшов походом на свого тестя київського князя Рюрика на Київ, Кияне вiдступили 
вiд свого звичайного правила-не мiшати ся в княжi усобицi; вони вiдчинили перед 
Романом ворота Київа.
Данилiови було тiльки три. Василькови оден рiк: управу поийня молода 
княгиня Розданова, оддала ся пiд опiку iї обопону угорського короля Андрiя, 
приятеля ii союзника Романового. Угори, як ми знаiємо, вже здавна бажала пройти 
за Карпати та прилучити до себе українськi землi закарпатськi, галицькi, як 
держала вже пiдкаопатську, -Орську Україну. Тепер з проiгепня Романової родини 
й її прихильникiв угорський королi- скористаз, щоб взяти на себе ролiо ;верхника 
Галичини Вiн увiв до Галича угорську залогу i прийняв титул .короля Галичини i 
Володимирiї. Пiд його опiкою мала правити в Галичинi Романова княгиня iменем 
малих Романовичiв.
Але придарлене Романом галицьке боярство стало поволУ пiдiймати 
голову, як не стало грiзного князя. Бояри розпочали зносини з рiжними князями, 
що мали охоту "а галицький стiл, та стали накликати їх до Галича. Мiж ними 
визначали ся особливо сини Iгоря Святославича, героя славного "Слова о полку 
Iгоревiм" За помiчю бояр вони засiли в Романових землях, але також не помирили 
ся з боярськиМ самовiльством. Вояое почали iнтригувати проти них. а Iгоровичi те 
побачивши, задумали їх порiзати: при якiйсь пагодi удало ся Їм богато бояр 
побити- кiлька сот, як каже лiтописець. Тодi недобитки боярськi стравили на 
Iгоревичiв Угрiвi захогiявши в сеої руки, повiсили їх (12П п.) -подїя не бувала доти 
на Україiп. бо зпичайно навiть пiд час повстань "шановано особу княжу. По її. 
боярство завзяло ся не дати нiякому :;нязеви закорiнитii ся в Галичинi й умисно 
почало перекидати ч кня-:чми- кликало одного 1 помагало йому засiсти на столi 
княжiм, а потiм кликало иньшого. переходило на його сторону й змушувало 
попередньцго забирати ся.
Серед тих неустанних вiйн, змов i iнтриг, в вiчнiй трiвозi й небез-пецї 
виростали тим часом Романовичi. Нераз приходило ся їм потайки тїкати вiд ворогiв 
з батькiвщини, тиняти ся по чужих дворах, живити ся гiрким хлiбом вигнання. Але 
скрiзь за молодими княжичами йшли вiрнi бояре їх батька, повнi вiри в велику 
будучнiсть Романових дiтей, i виховували їхв високiм поважанню до свого iмени й 
прав. I виростаючи Романовичi з незвичайною упертiстю й витривалiстю 
починають збирати свою "батькiвщину, не падаючи духом нi перед. якими 
невдачами та перешкодами, немов бачили того паука, що шiсть разiв падав з стелi, 
не можучи зачепити там свого павутиння, аж v семий раз зачепив,-i вiд нього 
навчили ся того завзятя.

106. Оден з волинських князi>- зда.iюнок поч. Х\11 в. з портрета, то був 
тодi в Володимир.

Вiд польсько-угорської угоди володiли Романовичi Володимиром i 
насамперед тут стали мiцною ногою: тутешнє боярство було їм прихильне, воно, як 
i люднiсть, свято шанувало память Романа i мiцно тримало ся його синiв. Иньшi 
князi волинськi то повмирали, то замiшали ся в галицьку завiрюху i в боротьбi з 
Романовичами потратили свої волости. Перед 1230-м роком Романовi сини вже 
володiли майже цiлою Волинею i се давало їм велику силу. Опираючи ся на неї, 
вони вiд смерти Мстислава Удатного розпочинають серiозну боротьбу за Галичину 
з угорським королем i з ворожим галицьким боярством. Спочуте народу i тут було 
по сторонi Данила: боярських верховодiв не любили за кривди народнi, за 
самоволю, за непорядки в управi. Народ, .пiщане тут не мали тої сили, як по 
декотрих иньших землях- вiче було придавлене боярством; але при кождiй нагодї 
люде, мiста приставали до Данила i не раз перехиляли на його бiк воєнне щастє. 
Незадовго i в Галичинi стала вага перехиляти ся в сторону Романовичiв. Заразом, 
iдучи за прикладом свого батька, вони пильнували розширити свою власть i на схiд 
в сторону Київщини. В 1240 роцi, пiд час татарського нападу в Київi бачимо 
налисника Данилового. Вибираєть ся Данило на Київ i схiдню Україну i пiзнїйше, 
розпочинаючи боротьбу з Татарами. Можна було сподївати ся, що зiбравши свою 
Галицько-волинську отчину, Данило з братом заходять ся збирати i схiдню 
Україну, тим бiльше що були вони тепер значно сильнїйшi вiд батька, бо володiли 
всїми волинськими землями, а князi в Схiднiй Українї за чверть столїтя ще бiльше 
подїлили ся й ослабли. На перешкодi одначе стали Татари.
37. Татарський погром. Середно-азiйськi степи, що стiльки вже 
нашкодили нашому житю й культурi, викидаючи в нашi степи раз у раз все новi 
хижi орди кочовi, на мiсце тих що вже ослабли в боротьбi з нашим народом i 
стратили свою дикiсть в пожитю з ним,- викинули ще раз хижу й дику орду на 
шкоду i погибiль українського житя. Були се Монголо-Татари, що в 1230-х рр. 
рушили на Україну.
Се новий рух звiсний нам досить докладно в своїх початках, не так як 
попереднiх, що їх початки звичайно зiставали ся незвiсними. Знаємо, що причина 
до сього нового руху вийшла вiд монгольських орд полудневого басейну Амура. 
Племена сї довго не грали нiякої знач-нїйшоi ролi, стоячи пiд властю своїх захiднiх 
сусiдiв Туркiв. При кiнци XII в. їх обеднав оден з племiнних вождiв Темуджiн i з 
ними зачав пiдбивати собi сусїднї племена турецькi й татарськi (Татарами як 
загальним iменем, звали ся у сусiдiв племена монгольськi й сумежнi, i пiд сим 
iменем виступають Монголи з своїми пiдвластними ордами в наших i взагалi в 
європейських джерелах). Темуджiна проголошено "чiнГiзханом", самодержавним 
володарем. Еiн пiдбив дальшi краї: Тангути, пiвнiчний Китай, потiм зачепив ся з 
ханом Туркестану, або Ховарезму, як його тодi називали, погромив його, а за сим 
виникла справа походу в каспiйсько-чорноморськi степи, що служили продов-
женнєм степiв туркестанських; крiм того є звiстка, що Половцї брали участь в 
боротьбi Туркестанцiв з вiйськами Темуджiна i тилi накликали його на себе. 
Темуджiн визначив в похiд свого сина Джучi; сей одначе ухи-лив ся, i в похiд 
пiслано воєводу Субутая. В 1220 р. Субутай знищив Закав-казє, потiм через 
Дербент пройшов на пiвнiчний Кавказ; Половцi стрiли його з рiжними сусiднiми 
племенами-Ясами, Черкесами й ин , але Суботам намовив Половцiв, аби 
вiдступили вiд них, погромив тих, а потiм звернув ся на Половцiв i страшенно 
знищив їх на Подоню (1222 р.).
Половцi тодi звернули ся до наших князiв, просячи у них помочи. 
Останнiми часами князi жили з Половцями в бiльшiй згодi; Мстислав Удатний був 
жонатий з донькою половецького хана Котяна й намовляв иньших князiв помогти 
Половцям: як їм не помогти, казав, то вони пiддадуть ся Татарам i тi ще з бiльшими 
силами упадуть потiм на Русь. Се було по трохи правда, тiльки та була бiда, що 
князi, р-шивши помагати Половцям, занадто далеко пiшли в своїй услужности. 
Вони зiбрали вiйсько з цiлої України й пiшли з ним в глибину степiв, шукати Татар 
(1224). Битва стала ся на р. Калцї (тече в Азовське море пiд Марiуполем). 
Українськi полки били ся добре, але Половцi не додержали полку, кинули ся тiкати 
й наробили замiшання в нашiм вiйську. Нашi кинули ся теж тiкати i настав 
страшенний погром. Сила людей згинула. Тiльки Мстислав київський з своїм 
табором не втїк, а боронив ся; але вiн пiддав ся на слово бродникам (степовiй 
Руси), що були в татарськiм вiйську, а тi не додержали слова: видали його з иньши-
ми князями Татарам, i їх задушено, положивши пiд дошки, на котрi посiдали потiм 
Татари обiдати!
По сiм татарське вiйсько вернуло ся назад i попустошивши По-волже 
пройшло степами до Туркестану. На Українi забули про Татар i думати, а тим 
часом завойованнє Чорноморя по сiм походї у Татар стало рiшеною справою i її 
тiльки вiдкладали до слушного часу. В 1227 р. Тездуджiн вмер, державу його 
роздiлено мiж синами-вони мали нею володiти пiд зверхнею властю великого 
хана, котрого з помiж себе мали вибирати. Захiднi краї вiддано Бату, Джучiєвому 
сину, тому що так призначив батько. Бату (або Батий, як його звуть нашi лїтописцї) 
мав зайняти ся завойованнєм Чорноморя. 1236 р. вiн рушив сюди з старим 
Субутаєм. Самих Монголiв в його вiйську не могло бути богато, головно були там 
Турки; в наших джерелах вони звуть ся Татарами.
Похiд почав ся вiд каспiйсько-уральських степiв. Татари спустошили 
волзьку Болгарiю, землi московсько-суздальськi й рязанськi i пройшли аж на 
верхiвя Волги, все нищачи й побиваючи. Вiдси подали ся в чорноморськi степи-
кiнчати з Половцями. Тут пробули коло двох лiт i розгромили Половцiв, що подали 
ся тiкати на захiд, головно на Угорщину. Потiм Татари звоювали пiвнiчний Кавказ, 
а з осени 1239 р. взяли ся до українських земель. Взяли приступом Переяслав, 
пограби-ли, людей побили, кого лиш запопали; навiть владику вбили, хоч взагалi 
мали звичай не зачiпати духовенства. Друге вiйсько татарське приступило пiд 
Чернигiв; князь тутешнiй став до бою з усiма силами, але не устояв i з великими 
стратами мусiв уступити ся. По сiм мiсто здобуто i спалено. Стiльки говорить наше 
одиноке джерело-Галицька лiтопись. Додає, що пiд час сього походу хан Менке 
приступив i пiд Київ: ставши над Днiпром оглядав його, дивував ся великости й 
красi й пiслав намовляти Киян. Тi не пiддали ся, але князь тутешнiй по попереднiх 
подiях стратив вiдвагу й покинув Київ. Взагалi пiд час сього другого татарського 
походу князї йдуть в ростiч, як горобцi, кождий сам про себе,-хоч при першiм 
приходi (1223) вмiли стати одностайно.

107. Галицько-волинська держава XIII-XIV в.

Потiм минув рiк. З кiнцем 1240 р. Татари, перепочивши в степах, рушили 
на захiд, i першим дiлом приступили пiд Київ та обложили його своїм величезним 
табором. Страшенне вражiннє робила ся хижа i дика орда. Вiд рипу возiв, вiд реву  
верблюдiв та iржання кiнських стад не чути було голосу в мiстi, оповiдає  лїтопи-
сець.Алене вважаючи на се страшенне при-гнобленнє, Кия-не, побачивши по 
Переяслав-цях i Чернигiв-иях, що чекає їх, смiло взяли ся до оборони пiд проводом 
воєводи Дмитра, присланого сюди Данилом. Бату приступив вiд Днiпра i поставив 
тут свої тарани до розбивання мурiв.
Татари взагалї були досить зручнi в облозi городiв. День i нiч неустанно 
били вони в стїни; стiни почали валити ся, люде пiд проводом Дмитра кинули ся 
боронити пролому, i страшно було бачити, як ломили ся списи, як розбивали ся 
щити i свiт затьмив ся вiд стрiл,- каже сучасник. Оборону вiдбито, Татари 
здобули мури. Втомленi тяжкою битвою, вiдпочивали вони потiм цiлу добу. 
Користаючи з сеї перерви, Кияне напружили всi свої сили, поставили укрiплення 
наоколо перкви Богородицi Десятинної, старої Володимирової катедри, i сюди 
зiбрали ся боронити ся далi. Укрiплення були слабкi, Татари взяли їх другого дня 
вiдразу. Тодї люде з вiдчаю кинули ся ховати ся на хори Десятинної церкви, 
Величня будова, не витримавши тягару такої маси людей, впала i покрила їх своєю 
руїною. Було се 6 грудня 1240 р. Скiнчила ся iсторiя старого, княжого Київа. Що 
стало ся з недобитками київськими, джерела не кажуть; згадують тiльки, що 
Дмитра Бату помилував "задля хоробрости його" В пiзнїйших часах звичайно всяку 
руїну в Київi прикладано до сього татарського погрому. Але в дїйстности вже 
перед тим, за остатнє столїте, Київ пережив два лютi спустошення i чимало 
меньших, а не одно таке, шо пережило татарський погром, згинуло пiзнiише.
Стративши чимало часу пiд Кнївом, Бату спiшним мар-шом пройшов через 
Київщину, Волинь, Галичину, спiшачи ся на Угорщину, по слiдам Половцiв. Нiхто 
не ставив ся про-тив нього: вiсть, що Київ упав i Татари йдуть далї на захiд, навела 
тут такого страху, що всї тїкали куди видко: князї, бояре i простi люде Бату 
здобував городи, якi легко здобували ся, або намовляв людей пiддати ся, i як 
послухали, то побивав; котрi ж городи держали ся мiцно, минав iх i йшов далї. 
Взято приступом Володимир, столицю Волини, й побито людей; лїтопись каже, що 
в Володимирi не зiстало ся живої людини, церкви були повнi трупу. Галич взято 
теж, i иньших городiв богато. Осiбнi полки татарськi спустошили Польщу, Шлезк, 
Мораву, розбиваючи вiйська, якi пробували їм противстати Бату з головним 
вiйськом пройшов на Угорщину через "Руськi ворота", з верхiвя Стрия на верхiвя 
Ляторицї. Над рiчкою Солоною погромив вiн угорське вiйсько, опанував Угорщину 
й показував охоту осiсти ся тут. Але прийшла вiсть про смерть головного хана, i 
Бату, що сам хотiв стати головним ханом на його мiсце, пустив ся назад, щоб взяти 
участь в виборi. Весною 1242 р. вiн спiшно перейшов назад через Україну, 
небавлячись нiде, й подав ся далї на схiд.
Головним ханом Бату не удало ся стати й вiн зiстав ся з своєю ордою 
кочувати в каспiйсько-азовських степах. Ханський двiр отаборив ся на нижнiй 
Волзi, де потiм заявило ся цїле мiсто Сарай (коло теперiшнього мiста Царева). 
Орди пiдвластнi розложили ся в степах до самого Днiпра. Бату вислав до князiв, 
аби приїздили до нього з поклоном, на знак своєї покори, й розiслав своїх людей 
збирати дань з "улусiв"-тих країв, якi вважав собi пiдвластними. Для схiдньої 
України, як i земель великоруських почала ся темна i гiрка татарська.доба.
38. Татарщина. Тим часом як на чутку про прихiд Татар замикали ся 
мiста, а князї, бояре i всякi иньшi значнi й богатi люде розтїкали ся куди видко, в 
тойже час знаходили ся люде, оселї й цїлi краї, якi думали скористати з сього 
перелому, сього пополоху, з сеї руїни старого житя. Користаючи з того страху, 
якого нагнали Татари, хотїли вирвати ся вони з старого князiвсько-дружинного 
устрою, пережитого, важкого, незносного, щоб не знати тяготи княжих урядникiв, 
не знати боярства з його правами на землю, крiпацтва, невиплатних довгiвi й 
тяжких одробiткiв, не терпiти вiд безконечних княжих усобиць, насильств i поборiв 
княжих вiйськ...
Сi люде цiлими громадами пiддавали ся Татарам, мабуть iще пiд час 
першого переходу Бату через Україну (зимою 12401 р.). Вони обiцяли давати 
Татарам данину збiжем, бути пiд їх безпосереднею властю в покорi i послуху, i не 
хотїли бiльше знати нiяких князїв: хотїли правити боярами, особливо на печатках, 
поки хани мали бiльшу власть в Ордi, держали в порядку своїх людей i не 
позволяли їм кривдити "татарських людей". На податки, на хозяйство пеьно таки 
навiть лекше їм було пiд Татарами як пiд своїми князями та боярами. Але бобрам, 
вищим духовним i всяким богатим людям, що привикли жити пiд особливою 
опiкою й захистом князїв i дружин, пiд татарською зверхнiстю ставало дуже 
непривiтно, як упав князiвсько-дружинний устрiй. I вони переходили звiдси тули, 
де далї держав ся княжий устрiй-на пiвнiч, або в захiднi українськi землї. 
Виходили й несли з собою книги, святощi, образи, твори штуки, памятки й 
здобутки тутешнього культур-

110. Печатка галицького князя, мабуть Льва Даниловича, уживана його 
пнуком.

ного житя. I Поднїпровє хоч не пустїло зовсiм, хоч простий, робучий нарiд 
тут лишав ся, але не ставало тут культурного житя: воно ледви маячило далї, 
знайшовши собi захист хiба в деяких монастирях. Люднiсть же не пiдiймала ся в 
своїх iнтересах вище справ щоденного прожитку; не було кому замовляти книг, 
iкон, риз i всяких дорогих окрас. Нiкого не iнтересувала iсторiя тутешнього житя, i 
тому ми так мало про нього знаємо.
39. Король Данило. Старе житє полiтичне, громадське й культурне пiсля 
упадку Поднїпровя мало у нас захист i прибiжище тiльки в Українї захiднїй, в 
державi Галицько-волинськiй. Саме тепер вийшла вона з внутрiшнiх замiшань, 
стала мiцною, сильною, одностайною. Скоро по Батиєвiм походi, 1245 р. Данило з 
Васильком погромили останнього претендента на галицький стiл, князя 
Ростислава, зятя угорського короля, котрого Угри пiдтримували против 
Романовичiв, i по сїм настав спокiй. Данило взяв собi Галичину, Василько Волинь, 
але як перед тим так i потiм брати жили в незвичайнiй згодi i тiснiм порозумiнню, 
так що того подiлу мiж ними не було слїдно й обидвi землi були властиво одною 
сильною, одностайною державою. Татарський погром пролетїв над нею, починив 
руїну по дорозї, але не захитав тутешнього устрою й тутешнiх вiдносин. Навiть 
питаннє про татарську зверхнiсть-чи має хан i орда Татарська вдасть також над 
захiдньою Україною, якийсь час зiставала ся невиясненою. Але не довго. Десь в р. 
1245 Татари прислали до Данила, аби вiддав Галич якомусь иньшому князеви, що 
випросив собi вiд Татар грамоту на галицьке княженнє. Данило побачив, що як вiн 
не поклонить ся ха-нови, не признає зверхньої власти його над собою, то Орда 
знайде на нього якогось претендента i не дасть йому спокою. З стидом i жалем 
мусїв їхати в Орду й поклонити ся ханови. Хан прийняв його з честю, але дав йому 
почути свою власть. З гiрким чутем оповiдає вiрний Данилови лiтописець, як хан, 
частуючи Данила кумисом, казав йому:
Ти вже тепер наш, Татарин! пий же наше пите. Данило дiстав вiд хана 
подвержденнє своїх прав на свої землi, але за те мусїв признати себе татарським -
холопом, пiдручником.
"I прийшов вiн у свою землю, i стрiв його брат i сини, плакали ся з його 
обиди, але ще й бiльше тiшили ся, що вернув ся цiлий".
Хоч гiрко й соромно було Данилови кланяти ся Татаринови, але за те ся 
подорож дуже змiцнила його становище. НЇхто з сусiдiв не важив ся тепер зачiпати 
ся з Данилом, щоб не накликати на себе Татар, перед котрими тодi трясла ся цiла 
Европа й боязко наслухувала, чи не збирають ся вони новим походом на захiд.
Данило одначе не мирив ся з пiдданством Татарам i ждав тiльки хвилї, щоб 
скинути його з себе та вирвати з татарських рук Київщину. Рух тамошнiх громад 
против князiвсько-дружинного устрою вважав вiн дуже небезпечним для себе, тим 
бiльше що Татари пробували поширити той рух також в галицько-волинських 
землях i знаходили до того охочих. Тому Данило вважав доконче потрiбним 
зломити сей рух i татарську зверхнiсть, що на тiм руху опиралась. Пiд час своєї 
подорожи до Татар Данило стрiв ся з послами вiд папи, що їхали до хана, i тi богато 
йому наговорили, як то папа збирає для боротьби з Татарами всї християнськi 
держави Европи. Вони радили удати ся пiд опiку папи i Данило в братом справдi 
почали переговори з папою, щоб дiстати вiд нього помiч. Але папа помочи не мiг 
дати, натомiсть заохочував прийняти вiру католицьку, себто змiнити те в чiм 
рiжнила ся вiд неї вiра православна, а для заохоти обiцяв Данила коронувати 
королем. Данило на корону не дуже лакомив ся, та й Татар бояв ся роздражнити, 
але родина намовила його, i 1253 р. папський легат (посол), що приїхав з короною, 
коронував Данила в Дорогичинї. Але побачивши, що помочи вiд папи не дiстане, 
Данило скоро залишив зносини з папою, тим бiльше що тi переговори про 
прилученнє Українцїв до католицької церкви будили невдоволеннє серед 
громадянства. В докiр Данилови i його зносинам з папою оповiдали про його 
батька Романа, що йому теж папа давав корону й обiцював помiч "меча святого 
Петра", але Роман на те не звабив ся: вiн показав свiй меч папському послови й 
сказав, що поки має власний, чужого меча не потрiбує^.
Вiдносини з Татарами у Данила тим часом на стiльки вже попсували ся, що 
й стративши надiю на своїх сусiдiв, Угрiв i Полякiв, Данило власними силами 
рiшив ся почати вiйну з Татарами. 1254 р. вислав вiн свої полки на "людей 
татарських" на Побоже i Погорину, другого року воював пiдвластнi Татарам 
громади над Случею i Тетеревом. Громади не пiддавали ся, а й пiддавши ся на ново 
вiдпадали Данило боячи ся, що як не здавити сього руху, то вiн може зовсiм 
зруйнувати полїтичне житє України, завзяв ся знищити його. 
За Даниловi походи пограничний воєвода татарський Куремса роспочав 
був похiд на Волинь; але його сили були для сього за слабкi.
Се оповiданнє дбаємо в пiзнїйших записях; про зносини папи з Романом не 
маємо сучасних звiсток. Можливо, i такi зносини були, але чи папа справдї обiцяв 
Романови корону, не можемо знати.

113. Печатка громадп .^iста Володи-;чi.м[iра, па листi її 1324 р.

Тодi з Орди прийшов иньший воєвода Бурундай, з великим вiйськом. Але 
не покладаючи ся на силу, вiн задумав зломити сили Романовичiв хитрим 
пiдступом: поводив ся з ними по гiриятельськи, називав "мир-никами", 
ординськими союзниками, не пiдданими. Так заспокоївши їх увагу, розголосив 
скрiзь, що йде походом на Польщу через Волинь, i приступивши до волинської 
границi, пiслав до князiв, щоб стрiли його як свого старшого, инакше буде вважати 
їх за ворогiв. Аж тепер зрозумiли Романовичi ту татарську хитрiсть. Були зовсїм не 
приготованi, гуляли на весїллї, Василькової доньки. Мусїли їхати до Вурундая з 
поклоном. А той маючи їх в своїх руках, зажадав, щоб вони знищили укрiплення 
своїх городiм, зробили свою землю безборонною вiд Татар. Не осмiлили ся 
противити ся, бувшiї й руках Вурундая; мусїли пiс.iати своїх людей розкидати 
укрiплення. Тiльки Холм, улюблене мiсто Данила, котре вiн вибрав i прикрасив 
гарними будовами i сильними укрiпленнями, зiстало ся не зруйноване князї 
натякнули тутешньому намiсникови, аби не послухав їх людей-i той догадавсь i 
не пiддавсь Татарам,
Сей удар добив Данила. Впали його смiливi пляни боротьби з Татарами. 
Даремно шукав помочи у сусїдiв, даремно силкував ся змiц-няти свої сили 
прилученнєм сусїднїх земела польських i литовських; хоч i захопив деякi важнi 
городи (напр. Лiоблин, деякi волости литовськi для своїх синiв), але широкi його 
пляни й тут не здiйснили ся, пiдрiзанi татарською напастю.
Не мiг освоїти ся з гадкою про татарську вдасть над собою, як московськi 
князї, що пiд татарською зверхнiстю скрiпляли свою силу i вдасть. Розхорував ся й 
умер скоро пiсля Вурундаєвого погрому 1264 р.).
40. Галиицько-волинська держава при Даниловичах. Те що не вдало ся 
здiйснити Данилу, не дало ся також i його наступникам. Галицько-волинська 
держава простояла ще довго. Часами доходила значної сили й значiння. Але не 
вдавало ся їй захопити також схiдню Україну, а тим меньше-розширити ся 
скiльки небудь трiвко коштом своїх захiднїх сусїдiв, хоч до сього брали ся декотрi 
князї дуже енергiчно. На сходi далї мабуть стояла на перешкодї Татарщина, а 
захiднi землї були занадто чужi, щоб їх привязати скiльки небудь трiвко. Свiтла 
зiрниця блиснула була Даниловичам в землях литовських: оден з них, Шварно, 
дiстав навiть великокняжий стiл на Литвi, але вмер скоро, i ся комбiнацiя пропала; 
згодом галицькi князї тратять всякi впливи в землях литовських, а далї Литовське 
князiвство стає небезпечним сусiдом i починає простягати руки й по галицько-
волинськi землi. Татари теж часом давали ся в знаки, особливо в часи розстрою в 
Ордi-як бороли ся рiжнi татарськi верховоди. Але загалом зверхнiсть татарська не 
була тут така тяжка як у землях московських i схiднїх українських. Татари не 
мiшали ся у внутрiшнi справи, вдоволяючи ся грошевими сумами, якi побирали вiд 
часу до часу.
По смерти Данила якийсь час старшим лишив ся його брат Василько, але 
вiн не довго пережив брата i по смерти Василька не стало давнiйшої згоди серед 
братаничiв. З помiж Данилових синiв визначав ся особливо князь Лев, енергiчний, 
властолюбний, завидущий. Силкував ся заволодїти сусiднiми польськими землями, 
навiть на кракiвськiм столї засiсти, але се не вдавало ся. Пробував заволодiти також 
закарпатською угорською Україною, користаючи з замiшань на Угорщинi; здасть 
ся якийсь час володiв нею, бо в однiм документi Григорий наджупан бережської 
столицi називає себе його урядником.
На Волини правив Володимир Василькович, князь дуже добрий, приятель 
книжности i штуки-"книжник великий i фiлософ, якого не було перед ним у цiлiй 
землi i по нїм не буде", так вiдзиваєть ся про нього лiтописець. Але вiн був тихої 
вдачi, до того зломаний хо-робою, що не давала йому можности виявити енергiчну 
дiяльнiсть. Згодом, з початком XIV в. повмирали Романовичi волинськi, i всї землi 
галицько-волинськi зiбрали ся знову в одних руках-князя Юрия, сина Льва 
Даниловича. Був се кiязь могутний, правитель добрий, i земля тiшила ся пiд його 
панованнєм спокоєм i достатком; так говорить звiстка польського лiтописця, i те 
саме кажуть деякi пiзнїйшi спомини (галицької або волинської лiтописи для сього 
часу вже не маємо i дуже мало що знаємо про житє сих країв). Для пiзнiйших часiв 
панованнє Юрия зiстало ся золотою добою свiтлости, богацтва i слави Галицько-
волинської держави. Цiкава рiч, що на печати своїй Юрий титулуєть ся "королев 
Руси", як i його дiд. Самого його ся печать представляє поважним, валичним 
старцем, з довгою бородою, на тронi, в коронi, з скиптром в руках. На його часи (а 
може й ще ранiйшi-часи Львовi) припадає важ-

114. Другий бiк тої ж печатки (напись: 5. (Iоiнiпi еогi (Iисi^ Iаiiiгпегiе, 
"печатка володаря iеоргiя князя володи-мирськото"

на подїя: церковний роздїл України. Пiсля того як Київ пiдупав, київськi 
митрополити стали все частїйше перебувати в пiвнiчних, суздальсько-московських 
землях, а 1299 р. митрополит пiсля одного татарського пополоху таки й зовсiм туди 
перебрав ся. Тодi галицькi князi вистарали ся собi у патрiарха i цiсаря 
вiзантийського, щоб у них була осiбна митрополiя (1303), i так ослабла ще одна 
звязь захiдної України з схiдною (бо Поднїпровьє далi зiстало ся при давнїй  
митрополїї).
По Юрию зiстало ся два сини, Андрiй i Лев, що правили до 1320-х рокiв; з 
початком 1320-х рокiв не стало їх обох i вони не зiставили мужеськогопотом-ства. 
Се було дуже небезпечно   для Галицьке - волинської держави, з усїх сторiн окру-
женої завистними, завидющими сусї-дами, що чекали тiльки якогось замiшання, 
аби нею на Угорщинї, в Польщi, в Литвi, що манили галицько-волинських князiв 
надїями щось урвати у тих земель, в сїм часї утихли: сї держави упорядкували ся i 
тепер прийшла черга на Галицько-волинську державу ждати вiд них напасти при 
першiй нагодї. Але сим разом, видко, нїяких значнїйших замiшань нї в Галичинi нi 
на Волини не стало ся, бояре покликали на князя досебе сестринича померших 
Юриївичiв, сина Юриївни Марiї i Тройдена князя мазовецького (в Польщi), 
Болеслава на iмя. Хрещений був католиком, а тепер прийняв православну вiру й 
друге iмя Юрия, на честь свого дiда, i в 1325 р. засїв на галицько-волинськiм 
престолi.
Становище його було одначе не легке. Вiн все таки був чужаницею, всї 
дивили ся на нього пiдозрiливо, а бояре вважали, що вiн з їх ласки дiстав ся на стiл 
i хотiли всiм правити його iменем. Се йому не подобало ся, вiн обсаджував себе 
повiрниками своїми, рiжними зайдами, Чехами й Нїмцями, а се давало привiд до 
незадоволення: говорили про нього, що вiн спрiяє католикам   тiльки. хоче завести 
католицьку вiру, ви-корiнити   православну. Бояре, не вдоволенi Юриєм-
Болеславом,  що вiн не слухає їх так, як хотiли вони, самi ширили такi поголоски на 
нього й викликали не вдоволеннє в народi, що вiн наводить Нїмцїв, дає їм усякi 
права, а Українцiв собi легковажить.
Помiтивши се невдоволеннє, Польща й Угорщина задумали скористати з 
сього, щоб захопити собi галицько-волинськi землї. В 1339 р., при нагодї трактату, 
уложеного мiж польським королем Казимиром i угорським королем Каролем, вони 
мабуть умовили ся i що до Галичини i потiм на пiдставi тої умови заходили ся 
спiльно коло її завойовання. Було се повтореннє спiшської умови 1214 року. 
Угорський король вважав, що Галичина має до нього належати, на тiй пiдставi, що 
за Данила угорський король нїбито володiв нею. Але з Казимиром вiн уложив ся в 
справi обопiльного наслїдування- як що у одного не буде синiв, скажiм у 
польського короля, то його держава Польська переходила до угорського короля, i 
навпаки. Тож угорський король обiцяв Казимирови помогти здобути галицько-
волинськi землi, вiдступав їх йому в державу, тiльки задержував для Угорщини 
право викупу. Така умова стояла мiж угорським i польським королем пiзнiйше- 
мабуть на тiм же стало мiж ними вже в 1339 роцї.

115. Юрии король руський, на його печати.

Бояре тим часом, незадоволенi Юриєм-Болеславом, завели зносини з 
княжичем литовським Любартом, жонатим з галицько-волинською княжною-
змовляли ся посадити його у себе князем. Уложивши з ним угоду, зробили змову 
на Юрия Болеслава i дня 7 квiтня 1340 р. отруїли його в Володимирi. По краю 
скрiзь пiшло зараз повстаннє, повбивали тих нелюбих католикiв чужинцiв, 
наведених Юриєм-Болеславом. Любарта закликано й посаджено на столї в 
Володимирi; Галичиною стало правити боярське правлїннє, що своїм князем 
признавало Любарта, а стояло пiд началом Дмитра Дедька, "наставника або 
начальника Руської землi" (ргоуiаог аеи сарiiапеиа iегге Кихаiе)-так зве вiн себе в 
однiй свойї грамотї (див. мал. 126;.
Тодї зараз же, на першу вiсть про смерть Юрия-Болеслава, на основi 
попередньої угоди рушило в Галичину угорське вiйсько пiд началом палятина 
Вiлєрма i польське пiд проводом самого короля. Дедько, зачувши про польський i 
угорський похiд, покликав на помiч Татар. Угри, здаєть ся, вернули ся з дороги. 
Казимир, довiдавши ся про Татар, теж злякав ся, i покинувши тi пограничнi замки, 
якi встиг узяти, пiшов чим скорше назад, з добичею.яку встиг захопити. Слїдом 
прийшли вiсти, що Татари готовлять великий похiд на Польшу за сей польський 
набiг на Галичину. Се дуже затрiвожило Казимира i вiн зачав переговори з 
Дедьком, щоб той не насилав Татар. Так стала ся умова-Казимир присяг не 
зачiпати Галичини, а Дєдько-не зачiпати Польщi. Здавало ся, що Галицько-
волинська держава щасливо вийшла з небезпеки. Але Казимир, наваживши ся на 
Галичину, не вязав ся своєю присягою. Як тiльки проминула татарська гроза, вiн 
зараз же вернув ся до свого замислу й випросивши у папи розгрiшеннє вiд присяги, 
став тiльки чекати години, щоб ударити на Галичину. Минуло одначе кiлька лiт, 
доки йому удало ся захопити її. Десь коло р. 1345 вiн почав вiйну, але вiдiрвав 
здаєть ся тiльки Сянiцьке пограни-че i мусїв помирити ся з Любартом, що панував 
над Галичиною до р. 1349. Аж тодї Казимир, намовивши Татар, щоб не мiшали ся в 
галицькi справи, несподїваним нападом захопив Галичину i частину Во-лини. I так 
розпочала ся боротьба мiж ним i Любартом, що зробила кiнець Галицько-
волинськiй державi i почала нову добу в житю українського народу-литовсько-
польську.
41. Погляд ня українське жите київської i галицької доби. Таким чином 
в серединi XIV вiку скiнчила ся самостiйнiсть українських земель: Галичину 
захопили Поляки, Волинь згодом стала провiнцiєю литовською, а иньшi князiвства, 
якi лишили ся в Київщинi i Черни-гiвщинї, теж перейшли пiд власть литовських 
князiв. Державне житє українське урвало ся.
Про те який був устрiй полiтичний i громадський за часiв державного 
українського життя, згадувано було вище. Ми бачили, що Україна складала ся з 
бiльших i меньших князiвств, старших i мень-ших, i вони з розмноженнем княжого 
роду все дiлили ся й меньшали переважно. Київський князь вважав ся найстаршим 
мiж князями, "замiсть батька", i його иньшi князi мали слухати ся. Якийсь час так i 
було- особливо коли на київськiм столї трапляв ся князь енергiчний, сильний; але 
з другої половини XII в. старшими хочуть бути суздальськi князi i умисно 
пiдривають київських, а далї з кiнцем XII в. для всеї захiдньої України стають 
старшими галицькi князi. Київ ще якийсь час зiставав ся центром для Поднїпровя, а 
далї тратить i тут своє значiннє.
В своїм внутрiшнiм правлїнню всї князї вважали ся вповнї самостiйними, 
оден князь другому не мав мiшати ся в правлїннє. Князь правив, опираючи ся на 
свою дружину, яку тримав з своїх грошей, з тих доходiв i даней, якi на нього йшли. 
З початку ся дружина була дуже рухома: вона, як i князї, переходила з землi до 
землi, з князями i без них; далї осїдаєть ся, сказати б-вростає в землю й зливаєть 
ся з земським боярством. Вся управа, законодавство, полiтика, суд, на-кладаннє i 
збираннє податкiв, лежали в руках князя i його дружини, що правила його iменем. 
Громадянство мiшало ся часами, коли бачило непорядки, i в деяких землях такi 
"вiча" громадськi, де розбирали ся й обговорювали ся всякi справи, були досить 
частим явищем, князї признавали се право за вiчем-ставити жадання, а навiть 
змiняти князїв. Але як князь себе чув досить сильним, то вiн не дуже прислухав ся 
до сього всього й старав ся придавити таку дiяльнiсть вiча. Вiче одначе теж було 
виразом не так всього громадянства, як його вищих верств, особливо мiського 
боярства.
Простий нарiд взагалї не мав впливу; княжа управа стояла пiд впливами 
боярства, а селянство i просте мiщанство через тi недогоди, якi переживала 
Україна, попадало все в бiльшу вдасть боярської верстви. На мiсце свобiдної 
людности зростало все бiльше число несвобiдних (холопiв, челяди) i 
пiвсвобiдних-наймитiв i закупiв, що вiдробляли своєю працею свої довги i дуже 
часто кiнець кiнцем також попадали в вiчну неволю. Княжа управа i право-як 
бачимо з усього, бiльще дбали про iнтереси й вигоди маючих властителїв, бояр, нїж 
про простий нарiд, i коли заступали ся за нього, то хiба пiд страхом повстання або 
иньших незвичайних прояв. Не пiдiймала рiзко свого голосу в оборонї народу й 
церква, що виросла в невiльницьких вiдносинах Вiзантиї i бiльше радила слабшим i 
залежним, аби слухали ся й корили ся, анїж сильним i могутним, аби не 
зловживали своєї сили.
Придавленi такою економiчною неволею, а не вмiючи добити ся собi 
голосу в полiтичнiм житю й змiнити неприхильнi громадськi й полiтичнi 
обставини, народнї маси не цїнили свого державного житя. Тим пояснюють ся 
пiддавання громад пiд безпосередню власть Татар, аби спекати ся князїв i боярства, 
i їх зовеїм спокiйнi, без протесту, переходи пiд власть литовських князїв. Терплячи 
вiд суспiльних i економiчних недогод, вони не оцiнювали тої нацiональної ваги, яку 
мало самостiйне державне жите. Тим часом з нацiонального становища багато 
значило, що ся державна самостiйнiсть боронила наш нарiд вiд поневолення його 
иньшими народами i вiд використування наших сил економiчних i культурних для 
розвою i змiцнення культури якоїсь иньшої державної, пануючої народности. Поки 
державний устрiй був свiй, князї, боярство i церква, стоячи на тiй самiй народнiй 
пiдставi, що й маси народнї, засобами й силами держави й народу приготовляли й 
розвивали нацiональну культуру. Ся культура i тепер до певної мiри служила 
iнтересам народнiх мас, а ще бiльше мала послужити йому з дальнiйшим роз-   
боєм народнiм i сильнїйшим розбоєм своїм. В сю добу, як ми вже знаємо, 
культурне житє -освiта, школа, письменство, артистична гвор-чiсть, пiдпали дуже 
сильному впливу церковному, вiзантийському, i се в значнiй мiрi вiдiрвало їх вiд 
народнього житя, вiдчужило вiд народу. Але пiд чужою, церковною покривкою 
проривали ся й тепер сильнi своєнароднi течiї, а з дальшим розвоєм народ-нього 
житя сї народнї течiї повиннi були брати гору над чужими елементами культури 
все бiльше i бiльше-колиб се народне житє не зазнало таких переворотiв i 
потрясень, якi принiс йому упадок державного житя.
42. Культурне житє України i вага його. Вище було згадано, що 
християнство на Українi i вiзантийськi впливи зачали ся певно ще геть перед 
Володимиром, але потiм як властю його i його наступникiв (особливо Ярослава) 
воно було поширене по всiх землях Руської держави, вiзантийськi впливи i 
вiзантийська культура взяли рiшучу перевагу над иньшими-особливо схiднїми, 
персько-арабськими, i культурне житє на довго набрало сильної церковної 
закраски, що налягла i на освiту, на письменство i на артистичну творчiсть 
(мистецтво). Освiта й книжнiсть вважали ся помiчним засобом для християнської 
побожности-аби через читаннє побожних книг люде набирали ся християнського 
духу; письменство головно було в руках духовенства; артистична творчiсть в 
значнiй мiрi обернена була на потреби церкви, богослуження. Але так було не 
тiльки у нас, а i в захiднiй Европi в тих часах; свiтський, мирський елемент з часом 
скинув з себе церковну шкарлупу там-так само скинув би i у нас.
Освiта довго обмежала ся тїсними, переважно духовними кругами. 
Поширенню її в ширших масах перешкоджала слабка органiзацiя шкiльної науки. 
Наше духовенство переймало тi форми науки, якi практикували ся в Вiзантиї. Там 
же зрiдка тiльки, при бiльших монастирях та катедральних церквах вела ся наука 
бiльш на шкiльний спосiб; звичайно ж батьки давали дитину в науку письменнiй, 
най-частїйше духовнiй людинї, i та вчила її один-

117-118. Срiбнi окраси для ух, звiдти ж.

цем, абошонайбiльше-в товариствi кiлькох таких учнїв. I у нас 
переважала така одинична наука над шкiльною, а через се освiта i книжнiсть 
поширювала ся досить пиняво.
Найчастїйше наука кiнчила ся читаннєм, рiдше писаннєм та рахунками; 
всякi иньшi вiдомости добували ся читаннєм книг; але тих книг було мало, i то 
найбiльше книги богослужебнi. Тiльки в бiльших центрах освiти можна було 
доступити вищої науки, навчити ся писати лiтературно, по тодїшнїм понятям, i 
вивчити ся грецької мови, щоб читати грецькi книги без перекладу. Таких людей, 
що стали на верхах сучасної грецької освiти, ми стрiчаємо вже вiд першого 
поколїння по охрещенню-такий наприклад був митрополит Iларiон, пiзнїйше 
напр. Кирило єпископ турiвський (в XII в.) й автори деяких анонiмних (безiменних) 
творiв. Було їх одначе все таки не богато i бiльшiсть тодїш-нїх письменникiв були 
самоуки, що писали як умiли.
Як у грецькiй лiтературi та в тих перекладах, якi робили ся у нас i 
приходили готовi з країв болгарських i сербських, найбiльше було творiв 
церковних i релїгiйних, призначенних для зрозумiння християнства та направлення 
на побожне християнське житє,-так i те письменство, що розвивало ся у нас, 
найбiльше йшло сею ж дорогою. Писали ся проповiди, побожнi получення, жития 
святих мiсцевих. Таке писав в XI вiцї митрополит Iларiон, автор похвали 
Володимиру Вел., св.
Феодосiй печорський-автор поучень, мнiх Яков i св. Нестор-автори 
житий Володимира Вел, Бориса та Глїба, i св. Феодосiя, iгумен Данило-що описав 
свою подорож до Святої землi. В XII в. звiснi: митрополит Клим. Кирило єпископ 
турiвський, автор молитв i проповiдей, ?еор?Iй Зарубський; в XIII в. Симон i 
Поликарп, автори печорських житий, Серапiон проповiдник. Сих знаємо поiменно; 
далеко бiльше письменникiв зiстало ся по iменам нам не звiстними, i самi писання 
їх пропали: заховало ся головно те, що перейшло в пiвнiчнi, великоруськi землї й 
там зацiлiло; тим часом в XII в., особливо з другої половини зносини Київа з тими 
землями слабнуть все бiльше; на Украї-нї ж через пiзнїйшi лихолїтя мало що 
зацiлiло. Тому й не маємо справжнього понятя про наше старе письменство.
Поза релiгiйним письменством найбiльш розвинуло ся лiтописаннє. Хоч 
воно вийшло в переважнiй части з рук людей духовних i богато займаєть ся 
церковними справами, але дає дуже богато для зрозумiння тодїшнього житя. Що 
знаємо < житя культурного, економiчного, громадського-головно знаємо з 
лiтописей. Там зацїлїли уривки народ-нiх оповiдань, пiсень, писання лiтературнi, 
документи. Се справжнiй архив нашого культурного житя. Деякi части лїтописей 
визначають ся незвичайною свiжiстю, безпосереднiстю, сильним вiдданнєм духа 
часу. Мало котрий нарiд може похвалити ся таким iнтересним лїтописаннєм. А те 
ж що маємо-се тiльки уломки, вiдривки того старого лiтописання, що попали в 
лiтописнi збiрники, якi дiйшли наших часiв.
Оден такий збiрник був уложений в Київi в першiй четвертинi XII в. i сюди 
вiйшли памятки київського лiтописання XI в.-се так звана Старша або Начальна 
лiтопись. В кiнцi XIII в. десь в пiвнiчнiй Волини була уложена друга збiрка, де до 
Начальної лiтописи доданi київськi записки XII в., потiм галицька лiтопись часiв 
Данила i волинськi записки другої половини XIII в. (до 1280-х рр). Без сеї 
дорогоцiнної збiрки ми знали б дуже мало що з української iсторiї.
З иньших нецерковних писань дуже цiкава наука Мономаха своїм дiтям, де 
вiн оповiдає про своє житє. З творiв поетичних зацiлiв оден-дорогоцiнне Слово о 
полку Iгоревiм 1185 року. Воно визначаєть ся високими поетичними прикметами i 
заразом важне як проречисте свiдоцтво про довгий i широкий розвiй свiтської 
дружинної поезiї, що єднала до купи елементи народньої пiсенної творчости з 
книжними грецькими впливами. Одиноке як поетичний твiр, се Слово з другого 
боку має богато спiльного з иньшими творами кiнця XII i поч. XIII в, що 
представляють нам сучасну учену поезiю i артистичну прозу, як слова Кирила 
турiвського, слово на збудованнє стiни в Видубицькiм монастирї 1200 р., Моленнє 
Данила, Галицька лїтопись. Сї твори вказують на вишколеннє, виробленнє стилю, 
довгу лiтературну традицiю.
В области плястичної штуки богато маємо памяток будiвництва 
церковного, трохи малярства, чимало мiнятюр (кольорових рисункiв в рукописях), 
богато виробiв золотничих, прикрашених рисунками й емалсю. На всїх сих полях з 
грецькими майстрами працювали нашi мiсцевi мистцї, бiльш або меньш зручно, а 
не раз дуже зручно переймаючи незвичайно високу технiку Вiзантиї i вносячи свою 
власну оригiнальнiсть в мотиви i манеру творчости.
Розмiрне може найменьше помiтно грецької сеi своєрiдности в будiвництвi 
київської доби, хоч i тут мiсцевi майстри вiдбiгали вiд грецьких взiрцiв; далеко 
бiльше оригiнальности виявляє будiвництво галицьке, аленажаль-воно заховало ся 
в дуже мiзерних останках. Високим артиз-мом визначають ся декотрi київськi 
памятки малярства книжного (мiнятюрово-го). Але найбiльше свободи й 
оригiнальности все таки виявляють памятки мiсцевого   золотництва.
Тут мiсцевий майстер вiд початку задержав за собою найбiльш свободи вiд 
вiзантийського впливу i далї свобiдно сполучав мотиви схiд-нї з вiзантийськими, 
старi традицiї з новими модами. Хоч i тут в найбiльш тонких роботах-як 
наприклад в емальових образках, мiсцевi майстри не могли зрiвняти ся з 
вiзантийськими, але мiсцеве майстерство стояло незвичайно високо особливо коли 
порiвняти його з сучасним майстерством захiдно-європейським. Взагалї Україна 
XI-XIII в. стояла на рiвнi з Захiдньою Европою в культурнiм житю- воно було 
тут вiдмiнне, бо стояло пiд иньшими впливами, але не було низше вiд захiд нїх 
земель.
З часом, через ослабленнє зносин, впливи вiзантийськi почали слабнути, а 
перенесеннє центрiв полiтичного українського житя на захiд, до Володимира i 
Галича, зближало його все бiльше з житем за-хiднїм. Вiд галицького житя XII-
XIV в. взагалї дуже мало зацїлїло, але з того що маємо бачимо виразно сполуку 
українсько-вiзантийських основ житя з захiднїми впливами. Тутешнє громадянство 
українське не цурало ся їх, живучи в тїсних зносинах з захiднїми своїми сусїда-ми. 
Через те не бачимо тут такого жаху перед католицтвом i католицькою вiрою, який 
грецьке духовенство силкувало ся прищiпити в схiднiй Українi. Князї заводять собi 
латинськi канцелярiї для зносин з захiднїми землями, латинськi печатки. По 
бiльших мiстах осїдають кольонїї нiмецькi на нiмецькiм правi, пересаджуючи 
захiднi впливи на Україну. В описах тутешнiх церков раз у раз стрiчаємо предмети 
за-хiднього виробу або фасону. Але мистецтво стоїть на основi русько-
вiзантийськiй, люднiсть мiцно держить ся свого i в своїх латинських грамотах князї 
зазначують свою нацiональну свiдомiсть титулуючи ся "князями всеї Малої Руси".
Взагалї нацiональне культурне житє України XI XIV вв. пред-ставляєть ся 
дуже iнтересно; воно повне житя, руху, енергiї, обiцюва-ло богато своїй 
народности, а навiть i культурному людському житю взагалї. Страшенно жаль, що 
упадок державного житя не дав йому розвинути ся й пiдрубав його в самiм коренi. 
Правда, простому народови не солодко жило ся пiд своїми князями та боярами, i 
мало його тїшили тi культурнi задатки. Але не стало лекше йому, як на мiсце своїх 
прийшли чужi пани. Обставини суспiльнi й економiчнi через те не покращали, а 
погiршали, становище народу-також. А нацiональному i культурному житю 
нанесено удар, вiд котрого воно не могло поправити ся-i до нинiшнього дня.


ЧАСТИНА ТРЕТЯ.
Доба литовсько-польська.
43. Перехiд українських земель пiд литовських князiв. Друга половина 
XIII i потiм XIV вiк були свiдками незвичайно скорого i видатного роспросторення 
власти литовських князiв над сусiднiми землями бiлоруськими, а потiм i дальшими, 
українськими. Найбiльш запiзнене в своїм розвою в своїх глухих лїсах, найбiльш 
вiдстале зпомiж усiх народiв сеї сїмї племя литовське було загрожене пiд той час в 
самiм своїм iстнованню нiмецьким рухом в литовськi краї. Напружуючи всї сили в 
боротьбi з ним, воно розвиває незвичайно живу органiзацiйну дiяльнiсть i немов 
щоб скрiпити себе силами культурними, починає поширювати свою зверхнiсть над 
сусiднiми словянськими, бiльш культурними краями. Се виразно зазначило ся в 
серединї XIII в., за князя литовського Мендовга, i затрiвожило короля Данила, що 
сам думав про як найбiльше поширеннє своєї власти над сусiднiми землями. На 
спiлку з польськими князями i Нiмцями Данило задумав зломити Мендовга й почав 
з ним вiйну. Мендовг, щоб вiдвести Данила, вiдступив його синови Романови деякi 
з своїх земель вдержаву; потiм Мендовгiв син Войшелк другому Даниловичу 
Шварнови передав усе князiвство Литовське. Та Шварно скоро вмер, а Даниловi 
сини не вмiли використати нагоди. Мендовгову спадщину забрали иньшi литовськi 
князї та знову начали поширювати свою власть над сусiднiми землями.
В першiй четвертинi XIV в. бiльша половина бiлоруських земель стояла 
вже пiд властю литовських князiв i вони почали простягати руки також до земель 
українських. При останнiх Даниловичах галицьких, або зараз по їх смерти 
литовськi князї захопили землю Берестейсько-Дорогичинську (Побуже). Ще перед 
тим мабуть забрали вони землi при-петськi, Турово-пинськi. Про якогось князя 
литовського Вида опо-

123-4. Монети Володимира Ольгердовича.князя київського.

вiдаєть ся, що вiн в тих часах захопив великий шмат Деревлянської землї, 
себто київського Полїся. При князi Гедиминї в 1320-х рр. уже й Київ стояв пiд 
литовськими впливами, хоч тутешнi князi були нїби пiд зверхнiстю татарською 
(згадуеть ся тут якийсь маленький князець Федiр на iмя). Таким чином вибiр 
Любарта Гедиминовича галицькими та волинськими боярами на мiсце Юрия-
Болеслава тiльки йшов на зустрiч сьому походови литовських князiв на українськi 
землї. I вибiр сей найкраще показує, на скiльки сей похiд був мало противний 
мiсцевому громадянству, коли воно само з своєї волї закликало до себе литовських 
княжат.
Се поясняєть ся тим, що литовськi княжата, засїдаючи по українських та 
бiлоруських землях, старались у всїм приноровити ся до мiсцевого житя, його 
порядкiв i культури. Вони старали ся як найменьше вносити змiн в мiсцевi 
обставини: "ми старини не рушаємо, а новини не уводимо", було їх правилом. Вони 
приймали православну вiру, мiсцеву культуру, мову, одним словом-ставали 
українськими або бiлоруськими князями, тiльки з нової литовської династиї, й по 
змозї старали ся далї продовжувати давнїйше заведенi порядки мiсцевого житя. З 
другого ж боку громадянству не раз таки приємно було, приймаючи литовського 
князя, покiнчити з пережитими, докучливими княжими вiдносинами старої 
династиї, а навiть у громадах, що свого часу виривали ся з-пiд княжої власти й 
пiддавали ся пiд татарську зверхнiсть, встигла наскучити й татарщина, особливо як 
настали непорядки в татарськiй Ордї, з кiнцем XIII вiку. Литовське ж князiвство 
було в повнiй силї; приймаючи литовського князя, люде могли сподївати ся, що у 
князїв литовських знайдуть захист i оборону у всяких тяжких обставинах. Прикро 
було тiльки князям зрiкати ся свого пановання; але й тут часто укладало ся так, що 
й сї князї зiставали ся на своїх волостях, тiльки мусїли признати над собою власть 
литовського князя, що засiдав у столицї їх землї.
Через те й бачимо, що українськi землї одна по другiй, без вiйн i боротьби, 
тихо i непомiтно, переходять пiд власть литовських князїв, i навiть в джерелах 
наших не завеїди про се згадуєть. ся (правда, що мiсцевих лiтописей з сього часу не 
маємо, а в чужi рiдко звiстки про се залїтали, саме тому що землї прилучали ся 
литовськими князями "без ?валту i крику").
I так, як ми бачили вище, в 1340 р. князь Любарт Гедиминович засiв на 
столi галицько-волинськiм i вважав ся князем галицьким до р. 1349, до походу 
Казимира, а Волинею правив довго, до самої смер-ти своєї, бiльш як сорок лiт.
Ольгерд Гедиминович. великий князь литовський, в 1350-х роках, 
вмiшавши ся в смоленськi справи, захопив сусїднє Брянське князiвство в пiвнiчнiй 
Чернигiвщинї, а далї позабирав i князiвства полудневi. В головних городах-в 
Черниговi, Новгородi Сiверськiм, Стародубi позасiдали князi з литовської династиi, 
на меньших волостях зiстали ся князї з давньої династиї, пiд властю князїв 
литовських.
Десь коло р. 1360 забрав Ольгерд пiд свою власть землю Київську, 
скинувши останнього киїйвського князя, Федора на iмя, та посадив на його мiсце 
свого сина Володимира. Земля була пiдупала, сильно спустїла пiд татарською 
зверхнiстю, але величезна, бо до Київа рахувало ся й цїле Задчiпровє, що дав-иїйше 
належало до Переяслава.
Татари, що вважали Поднїпровє своїми улусами, пiдвластною землею, 
схотiли мабуть уступити ся за князем Федором, як своїм пiдвласником, але Орда 
тодї була зовсiм розбита i безсильна. Ольгерд пiшов з вiйськом в полудневу 
Київщину, погромив татарське вiйсько й забрав пiд свою власть не тiльки 
Київщину, але Подiле, що теж стояло досi пiд. властю Орди. Братаничi Ольгер-
довi, сини Корiята Гедиминовича, позасiдали в подiльских городах, почали 
будувати крiпости вiд Татар й збирати людей. Ось як оповiдає про се записка, 
писана в другiй чверти XV в.:
"Коли господарем Литовської землї був великий князь Ольгерд, вiн пiшов з 
литовським вiйском в поле (степ) i побив на Синiй водi Татар, трох братiв: князя 
Качибея, Кутлубугу i Дмитра. А сї три брати, татарськi князї, були отчичi й дїчичi 
Подiльскої землї *), а вiд них завiдували отамани, а баскаки збiрщики доходiв 
приїзжаючи вiд тих отаманiв брали дань з Подiльскої землї. А був брат у Ольгерда 
князь Корiят, що держав Новгород Литовський, i було у нього три сини: князь 
Юрий, князь Олександре, князь Костентин, князь Федор. I от тi княжата 
Корiятовичi, три брати: князь К^рий, князь Олександр i князь Костентин за 
призволеннєм великого князя Ольгерда i з помiчю Литовської землї пiшли в 
Подiльску землю. А в Подiльскiй землї тодї не було нї одного города (крiпости) нi з 
дерева рубленого нї з каменя будованого). Тiж тодї княжата Корiятовичi, 
прийшовши в Подiльську землю, вiйшли в приязнь з отаманами, почали подiльску 
землю вiд Татар боронити i баскакам "вихiд" (данину) перестали давати. I 
найперше знайшли собi твердиню на рiцї Смотричi i тут собi поставили город 
Смотрич.А на иньшiм мiсцї жили черцї в горi, i в тiм мiсцї поставили город Бакоту. 
А ловлячи на ловах нагодило ся їм загнати багато оленiв на той острiв де тепер 
Камiнецьке мiсто стоїть, i вирубавши лїс, вимуровали город Камiнець. I так усї 
городи подiльськi помурували i всю землю Подiльску посiли".
Татарам часом давали дань, щоб вiдчепити ся вiд них, i ще якийсь час 
тутешнi землї вважали ся пiдвластними Татарам, тому от на монетах Володимира 
Ольгердовича, князя київського, бачимо татарськi знаки i написи. Але в тутешнi 
справи Татари вже не мiшали ся, й правили всїм новi князi з литовської династiї, 
пiд зверхнею властю великого князя литовського.
44. Боротьба за галицько-волинськi землї й розiрваннє їх. Се було 
щастем литовських князiв, що в .своїх заходах коло прилучення схiднїх 
українських земель вони не стрiчали сильнїйших перепон. Бо вони могли забирати 
тiльки те, що легко давало ся: вести сильнїйшу боротьбу за свої новi здобутки було 
їм не пiд силу. Князiвство Литовське, невважаючи на свої величезнi розмiри, було 
дуже слабко органiзоване, а крiм того тяжiла на нїм люто боротьба з нiмецькими 
рицарями балтийськими, пруськими i ливонськими хрестоносцями, що пiдбивши й 
поневоливши собi литовськi племена Прусiв i Лотишiв, хотiли пiдбивати й дальшi 
литовськi племена, та хижо нищили набiгами литовськi землї. На схiднiй границi 
мусiли крiм того литовськi князi витримувати боротьбу з московськими князями, 
що хотiли собi загорнути пограничнi землї й не дати їх князям литовським. Через 
те литовськi князi не могли удiлити бiльших сил на оборону українських земель, i 
коли за захiдню Україну Любартови довело ся звести сильну боротьбу з Польщею 
та Угорщиною, иньшi литовськi князi тiльки коли не коли могли помогати йому. 
Галичина, полишена мiж двома огнями-Польщею i Угорщиною, а не маючи 
сильнiйшої оборони вiд Любарта, по перших пробах оборони скоро вже зложила 
руки, однаково не сподiваючи ся оборони ся вiд напастникiв, i невважаючи на 
проби Любарта вирвати її з польських рук таки зiстала ся в польських руках.
Ми вже бачили, що першi напади Казимира на Галичину були вiдбитi 
мiсцевим боярством пiд проводом славного Дедька, "начальника Руської землї", i 
тiльки захiдне пограниче, Сянiччину удало ся Казимирови здобути. До 1349 р. 
Галичина зiставала ся пiд властю Любарта. Аж 1349 р. Казимир, вiдвернувши 
Татар, несподiваним нападом захопив цїлу Галичину i сусїднє волинське 
пограниче. Та побачивши таку бiду, литовськi князi взяли ся ратувати Любарта, i їм 
удало ся звернути назад захопленi Казимиром волинськi городи; з галицькими 
пiшло труднiйше: не удавало ся вибити залог, розставлених Казимиром по 
галицьких городах, i литовськi князi тiльки докучали Казимирови пустошеннєм 
Польщi. Казимир, щоб вiдборонити ся, вiдновив свою умову з угорським королем, 
випросив грошей вiд папи, i силкував ся разом з угорським королем Людовиком 
пiдбити собi хоч би Белзько-холмськi землї. Кiлька походiв робив вiн для сього, та 
мало звiсток маємо про них Найбiльш визначила ся облога Белза 1352 р. героїчною 
обороною його. Казимир прийшов туди з дуже великим вiйськом, i ще прибув до 
нього в помiч король угорський. Разом приступили пiд Белз i пiслали до 
тутешнього воєводи, щоб пiддав ся їм; той не вiдмовив ся,- щоб тим часом 
змiцнити укрiплення та дiждати ся помОчи вiд литовських князiв. Цiлий тиждень 
тягнув переговори, тим часом на очах королiв крпив свiй замок, мiж иньшим-
напустив в рови наоколо замку води, так що вона облила його на-около. Нарештi 
заявив, що таки не пiддасть ся. Королi пiшли здобувати замок, але се було 
неможливе: з рана i до полудня польське i угорське вiйсько силкувало ся добути 
замок, по горло стоячи в холоднiй текучiй водi, що наповняла рови; богато 
стратили своїх людей-убито племiнника кор.Людовика, i сам Людовик дiстав по 
головi такий удар, що спав з коня i трохи не згинув. Мусїли вiдступити.
Людовик, стративши охоту до дальшої вiйни, покинув Казимира; той мусїв 
також вертати ся з нїчим.
По тих невдалих походах, коли ще й Татар литовськi князї назад на свiй бiк 
перетягли. Казимир уложив з ними перемирє: Галичичу полишено за Польщею. 
Волинь за Любартом. Так ото й не удало ся вирвати Галичину з польських рук, i не 
вдавало ся вже й потiм. 
Казимир знову перетягнув Татар на свiй бiк, а за те, що литовськi князї 
стали займати українськi землi, котрi давнїйше стояли пiд зверхнiстю татарською, 
Орда й зовеїм розсварила ся з Любартом. Тим часом Казимир умовив ся з 
пруськими та ливонськими рицарями й узяв Литву в два огнї: пiшов 1366 р. на 
Волинь, тим часом як Нiмцi вдарили на Литву. Йому вдало ся знову захопити Белз, 
Холм i Володимир; Белз i Холм, правда, знову вiдiрвали ся вiд Польщi, але Воло-

127. Перемирна грамота Любарта з Казимиром 1366 р.

димир сим разом Казимир держав до смерти своєї (в 1370 р.). Аж як умер 
вiн, Любарт знову захопив Володимир i став знову пустошити пограничнi землi. 
Через се Людовик, що став королем у Польщi по Казимирi, вибрав ся походом на 
Любарта i скiнчилось на тiм, що землю Белзьку i Холмську прилучено до 
Галичини, а всi иньшi волинськi землi зiстали ся за Любартом. Людовик, ставши 
польським королем, не сподївав ся передати польську корону свому потомству, 
тому хотїв Галичину затримати при Угорщинi. Для того передав вiд себе Галичину 
як угорську провiнцiю вiрному чоловiкови, Володиславу князю опольському (з 
княжат шлезьких). Сей Володислав правив Галичиною шiсть лiт, як останнiй 
галицький князь пiд зверхнiстю угорського короля (1372-8). Потiм Людовик 
перевiв його на иньше мiсце, а Галичину обсадив угорськими намiсниками й 
угорським вiйськом. Але замисел його не удав ся. По смерти Людовика (1382) 
польськi пани вибрали собi королевою його меньшу доньку Ядвiгу, вiддiлили ся 
тим способом вiд Угорщини i скориставши, що в Угорщинi почали ся усобицi, 
вислали свою молоду королеву з вiйськом вiдбирати назад Галичину вiд угорського 
вiйська. Се справдi й удало ся, Галичину назад прилучено до Польщi (в 1387 р.) i 
хоч угорське правительство протестувало против сього, але воювати ся за 
Галичину не осмiлило ся, й зiстала ся вона таки за Польщею.
45. Унїя Польш,i з Литвою. Хто придивляв ся до тої крiвавої, завзятої 
боротьби, що йшла мiж литовськими князами й Польщею за галицько-волинськi 
землї, аж до 1380-х рокiв, мабуть i в снї не бачив, чим ся боротьба мала скiнчити ся. 
Такий несподїваний був той кiнець: унїя, себто зєдначнє Польщi й Литви пiд 
властю великого князя литовського, що засiдаючи на польськiм тронi, мав на вiки 
прилучити всї землї литовськi до Польщi, "iнкорпорувати", себто влучити їх до 
Польщi так, що вони переставали бути осiбною державою, а переходили на простi 
провiнцiї Польщi. Видумали се польськi пани. Вони вибрали собi королевою 
меньшу доньку Людовика, аби вiддiлити ся вiд Угорщини i спекати ся впливiв 
угорських панiв, а потiм стали розглядати ся для своєї королеви за женихом, щоб 
був їм на руку-мiг би своїми силами i засобами стати в пригодї, а в справи 
Польської держави не мiшав ся та не пе-решкаджав панам польським тут правити. 
Правда, Ядвiга була вже висватана за австрийського княжича Вiльгельма, але сей 
.їм не пiдходив, бо не мав нiякої сили. i накинули оком молодого великого князя 
литовського, Ольгердового сина Ягайла, Сподївали ся, що за честь стати королем 
польським вiн їм буде несказанно вдячний, на всї умови їх пристане, а силами 
своїми може їм в кождiй хвилi стати в пригодї. I не помилили ся, Ягайло пристав на 
все що пани польськi хотїли: обiцяв вихрестити на католицтво всю нехрещену 
Литву i самому

129-130. Монети битi Казимиром i Людовиком для Галичини.

перейти на латинство (а перед тим був православний), обiцяв своїми 
коштами здобувати утраченi Польщею землї, а саме найважнїйше: обiцяв "на вiчнi 
часи прилучити свої землї, литовськi i руськi до корони Польської".Таку умову 
списано мiж ними в Кревi, на Литвi, 15 серпня 1385 р. Се так звана "Кревська унїя", 
умова незвичайно важна, що рiшучо змiнила напрям iсторiї не тiльки наших країв, 
а й усеї, можна сказати, СхiдньоЇ Европи.
Добивши згоди з Ягайлом, польськi пани заходили ся оженити його з 
своєю королевою. Трудности в тiм були не малi, бо тим часом мати Ядвii-и дала 
остатню згоду Вiльгельмови, вiн приїхав до Кракова, обвiнчав ся з Ядвiгою й 
мешкав з нею як з жiнкою на замку кракiвськiм. Пропустили якось се пани 
польськi, але тепер, похопивши ся, порiшили розiрвати шлюб Ядвiги з 
Вiльгельмом, нї перед чим не спиняючи ся. Силомiць вхопили Вiльгельма й 
вигнали з Кракова, Ядвiга хотїла догоняти й вертати його-її приборкали силомiць; 
шлюб її з Вiльгельмом признано неважним, а її саму духовнi взяли ся 
переконувати, що для добра Польщi й вiри вона повинна вийти за Ягайла. Умовили 
кiнець кiнцем i видали за Ягайла. А довершивши сього дїла, насамперед, не боячи 
ся вже тепер Угорщини, за помiчю литовських князїв вернули собi назад Галичину, 
вигнавши звiдти угорське вiйсько, а далї почали чекати сповнення Ягайлової 
обiцянки-що вiн їм на вiчнi часи прилучить до Польщi всї свої землї литовськi i 
руськi, себто бiлоруськi й українськi.

131-2. Галицькi монети Володислава опольського.

Значило се, що велике князiвство Литовське як осiбна держава не мало на 
далi iстнувати, а всї землi, якi були пiд литовськими князями, українськi, бiлоруськi 
й литовськi, мали стати вiд сього часу землями королiвства Польського. Так 
розумiли се i хотiли сього Поляки. Ягайло, сповняючи їх волю, звелiв усiм князям 
литовським, якi сидїли в землях українських i бiлоруських, аби видали записи, що 
вони будуть вiрнi Ягайлу, його королевiй i дїтям та належатимуть до Польського 
Королiвства. Тому що князi однаково признавали Ягайла своїм старшим як 
великого князя литовського, сї обiцянки нїби й не мали для них особливого 
значiння i вони такi грамоти видали. Та далї князi та бояре змiркували, до чого 
воно йде-до того, що ними будуть правити й роспоряжати ся кракiвськi пани 
польськi, i се вже їм не подобало ся зовсiм. Тодї задумав скористати з такого їх 
невдоволення Витовт, син Кейстута, дядька Ягайлового, котрого Ягайло, ставши 
великим князем, казав звести з сього свiту. Двiчи вже Витовт пiдiймав вiйну на 
Ягайла, доходячи своєї батькiвщини, i нарештi добив ся того, що Ягайло вiддав 
йому в управу i власть все велике князiвство Литовське, як свому намiсникови. 
Тепер, користаючи з невдоволення князiв i бояр на претенсiї кракiвських панiв, 
Витовт казав окликати себе королем литовським i став ладити ся до нової боротьби 
з Ягайлом. Так прийшов би мабудь i кiнець унїi, тiльки стала ся несподiвана 
пригода: Витовт був вибрав ся тодї великим походом в степи, щоб посадити на 
ханськiм престолї свого присяжника, але необережно зарвавши ся, наскочив на 
сильне татарське вiйсько й страшенно погромило воно його в битвi на р. Ворсклї 
(1399). Ся катастрофа пiдрiзала сили i пляни Витовта i замiсть повного розiрвання з 
Польщею й Ягайлом стала ся угода (1400 р.): Витовт i Ягайло згодили ся на тiм, 
щоб вел. кн. Литовське зiставало ся осiбною державою, пiд управою свого великого 
князя, котрим тепер мав бути Витовт, але щоб був вiн пiд зверхнiстю Ягайла i його 
наступникiв на престолї польськiм. Унiя, значить, не зникала зовсiм, хоч i зовеїм 
инакше виглядала тепер, нїж тодї як польськi пани з Ягайлом укладали собi 
кревську умову 1385 р. В кн. Литовське все таки зiставало ся в звязку з Польщею i 
се богато важило на внутрiшнє жите в. кн. Литовського i на українське житє з 
окрема.
46. Нова полiтика в великiм князiвствi Литовськiм. Перед усiм, маючи 
тепер за собою Польщу, Ягайло з Витовтом заходили ся касувати бiльшi 
князївства, якi були в землях в. кн. Литовського. Україна майже цiла складала ся з 
таких бiльших князiвств, i тут ся перемiна особливо сильно дала себе вiДчути. При 
кiнцi 1380-х рокiв, як завела ся унiя,-волинськi землї Володимирська i Луцька по 
смерти Любарта зiставали ся в руках його сина Федора, на котрого Волинь дивила 
ся як на свого прирожденного князя. На Подiлю княжив останнiй з Корiятовичiв 
Федiр. Київщина з Заднїпровєм належала Володимиру Ольгердовичу. На Полїсю 
припетськiм було кiлька меньших князївств, як Ратенське кн. Федора 
Ольгердовича, Пинське кн. Василя Михайловича, Ягайлового брата в перших, 
Чорторийське Василя Константиновича, Ягайлового братанича. В Чернигiвщинї 
були просторi князiвства: Чернигiвське Дмитра-Корибута Ольгердовича, Брянське 
другого Дмитра Ольгердовича, Стародубське Патрикия Наримунтовича, Ольгер-
дового братанича. Такi просторi князiвства жили своїм окремiшним житем, не дуже 
навiть вiдчуваючи, що вони належать до великого князiвства Литовського. Знали 
свого князя, а сей князь хоч був з литовської династiї, за тих кiлькадесять лїт, що 
сидiв в сiй землї, а часом навiть i родив ся й вирiс у нiй, встиг зжити ся з своєю 
землею, приладити ся до Її житя, до її громадянства. Землею правили пiд його 
рукою тутешнi бояри по старим порядкам i правам, так що як людям не ставало 
дуже краще пiд новим правлїннєм, то в усякiм разi i змiни великої не вiдчували, i 
житє нацiональне не чуло нiякого гнету над собою-нiхто не тiснив на заднїй плян 
мiсцевих людей, не стiсняв їх мови i книжности. Новi князi що могли i вмiли 
робили для української культури i церкви.
Тепер же в сїм заходить велика вiдмiна: Витовт з Ягайлом скидають 
головнiйших князiв з їх столiв, переводять на меньшi князiвства, де вони не могли 
вже мати такої сили, а їх давнi волости або беруть вiд разу пiд свою безпосередню 
власть i управу, або пускають через кiлька рук, не даючи новим князям 
закорiнювати ся. Кiнець кiнцем роблять з сих земель звичайнi свої провiнцiї, 
роздаючи їх в управу своїм намiсникам i урядникам.
Так насамперед, в осени 1393 р. забрано Чернигiвське князiвство вiд 
Дмитра-Корибута (другий Дмитро ще перед тим утеряв своє Брянське князiвство, 
приставши до московського вiйська). Вiд Федора Любартовича вiдiбрано зпочатку 
Луцьку землю, а далї й цiлу Волинь; в замiну давали йому чернигiвськi волости.

133. Захiдня Україна в XV-XVI вв. границї держав (Польiцi, Литви, 
Угорщини, Молдави, -границї воєводств; -- границi земель;    границї повiтiв.

А ся полiтика пiсля унїї змiнила ся рiзко. Правительство, правда, й далi 
повторяло по давньому, що воно старини не рухає, а новин не заводить, але в 
дїйсности почало перебудовувати свою державу на польський взiрець. "Нiби не 
рухало старого, але заводило нове, яке тому старому зiставляло все меньше 
спромоги жити й дихати, не то що розвивати ся.
Вихрестивши нехрещену Литву на католицтво, Ягайло видав грамоту, 
заявляючи, що на будуче всякi права матимуть тiльки бояре католицької вiри. 
Заходив ся сотворити привiлє?Iовану верству панську, з рiжними правами, але сi 
права признавав тiльки католикам. Тiльки католики могли засiдати в радї княжiй, 
займати вищi уряди в державi i бути допущенi до важнїйших справ державних (так 
постановляв го-родельский привилей 1413 р.). Значить князї й бояре православнi, 
навiть князi з литовської династiї, що пообживали ся в бiлоруських i українських- 
землях i злили ся з тутешнєю суспiльнiстю, не могли тепер брати участи в 
полiтичнiм житю-коли не хотiли кидати православної вiри. По городах 
заводжувано самоуправу на нiмецький взiрець, як було в Польщi, по так званому 
нiмецькому або магдебурському праву, i се право теж призначало ся тiльки для 
католикiв, так що православнi Українцї або Бiлорусини не могли бути вибиранi до 
мiської унрави, а часом навiть не могли бути повноправними горожанами, бо й 
тими могли бути самi тiльки католики. По головнїйших мiстах не тiльки на Литвi, 
але й на Бiлоруси та на Українї засновувано епископiї католицькi; обдаровувано їх 
маєтностями, а при тiм уривано не одно i вiд православних, тай взагалi православна 
церква, що привикла жити пiд опiкою i ласкою правительства, тепер чула себе 
покиненою, що найбiльше тiльки терпимою. Особливо богато прикрого 
переживати приходило ся православному духовенству в тих українських землях, 
якi були прилученi безпосердно до Польщi (в Галичинi, Холм-щинї, Волзькiй 
землї), але той же дух зачинав вiяти тепер i в вел. кн Литовськiм. В Галичинi 
Ягайло, переiзжаючи в 1412 роцї через Перемишль, щоб похвалити ся перед 
католицькими духовними своїм католицьким завзятем, велiв вiдiбрати вiд 
православих катедральну церкву, викинути з гробiв похованих тут давнїх князїв 
перемишльських, i посвятити церкву на костел; православнi духовнi й нарiд гiрко 
плакали з такої наруги, але так зроблено, як сказав король. Дїтей з мiшаних шлюбiв 
(православного з католиком) хрестити на православну вiру Ягайло заборонив, а 
охрещених велїв силомiць перехрещувати на католикiв.
Потiм Витовт пiшов походом на Федора КОрiя-товича, вiдбирати Подiле; 
але насамперед звернув на Київщину i вигнав з Київа Володимира, а потiм уже 
пiшов на Федора. Той пробував боронити ся за по-мочю Волохiв i Угрiв; але 
Витовт напав на Подiле, коли його самого тут не було, позабирав городи й посадив 
своїх намiсникiв (1394).
Таким чином протягом яких небудь двох рокiв зiгнано з волостей усїх 
значнїйших князiв. Правда Київську землю вiддано иньшому князеви, Скиргайлу 
Ольгердовичу, але вiн слiдом помер; чернигiвськi землї дано Свитригайлови, але й 
той тут довго не посидiв. На початках XV в. на Українi зiстали ся тiльки меньшi 
князiвства як от Ратенське, Пинське. Чорторийське. Стародубiвське, Острозьке. Се 
були вже не тi майже самостiйнi князiвства-держави, а тiльки великi маєтки. Як на 
маєтки, були вони незвичайно великi, на великi десятки верств, але не мали 
полiтичного значiння. I Україна стала провiнцiєю великого князiвства Литовського.


134. Свитригайло (з гравюри XVI в.).

47. Боротьба за рiвноправнiсть (Свитригайловi вiйни). Українцї й 
Бiлорусини, невдоволенi такою змiною полiтики, покладали свої надїi на 
молодшого Ягайлового брата Свитригайла: сей хоч був теж охрещений на 
католицтво, одначе все приязно тримав ся українських та бiлоруських князiв та 
панiв. А був вiн дуже невдоволений, що управу вел. кн. Литовського вiддано 
Витовтови: хотiв, щоб йому вiддано велике князiвство, та раз-у-раз через се 
пiдiймав повстання на Витовта. Бiлоруське та українське панство-князi та бояре з 
усiх сил помогали йому, сподiваючи ся, що Сви-тригайло, ставши великим князем 
литовським, приверне рiвнi права православним з католиками. Та Свитригайло при 
великiй рухливости й енергiї анї трохи не мав щастя на воєннiм полї анї в полї-тиiiї 
взагалi. Одначе князi й бояре українськi й бiлоруськi, невважаючи на се, всюди 
йшли за ним, накладаючи головами за нього в битвах, складаючи голови пiд 
катiвський меч, коли викривали ся рiжнi потаємнi пляни Свитригайловi. В 1409 р. 
Свитригайло, сидячи на дворi Витовта, зачав потайнi зносини з його ворогами, 
нiмецькими рицарями, але сї зносини викрито i Свитригайла всаджено до вязницї, а 
двох князiв, через котрих вiн вiв зносини з Нiмцями, стято. Князi зараз же заходили 
ся, щоб визволити Свитригайла з неволi; тяжко се було, бо Свитригайла тримано 
потайно й перевожено з мiсця на мiсце, щоб не довiдали ся й не визволили. Але 
коли його тримали в Кремiнцi, українським князям Дашкови Острозькому i 
Олександру Носови удало ся про се розвiдати ся, i вони через своїх людей, що 
пiшли в службу до кремiнецької залоги, вiйшли в зносини з Сви-тригайлом, напали 
в умовлену голину на замок, побили залогу i вихопили Свитригайла. Потiм, 
зiбравши з ним людей, напали на Луцьк i захопили мiсто, але як Витовт двигнув на 
них свої сили, мусїли уступити ся й подали ся на Волощину, а вiдти до короля 
угорського Жи-?имонта. Той одначе не мiг пiд ту хвилю помогти Свитрийгалови, 
тiльки постарав ся помирити його з Ягайлом, а далї i з Витовтом; дали йому 
чернигiвськi землї, й тут вiн сидїв кiлька лїг, чекаючи нагоди, а з ним чекала i вся 
"Русь"-українськi й бiлоруськi князї i бояре.

125. Руїни Любартового замку в Луцьку.

I справдi здавало ся, що прийшов їх час, як 1430 року вмер їх гнобитель 
Витовт. Ягайло з Поляками, правда, сподївали ся, що при тiй оказiї можна буде 
зробити кiнець вел. кн. Литовському i ще мiцнiйше взяти Литву та Русь в свої руки. 
Вони пустили таку чутку, що Витовт, умераючи, вiддав свої землї Ягайлови. Але в 
Литвi нiхто не хотiв про се чути й там оголосили великим князем Свитригайла: 
були за ним не тiльки Українцi та Бiлорусини, але й Литва, бо знали, що вiн мiцно 
стоятиме за самостiйнiсть вел. кн. Литовського. Ягайло мусїв згодити ся на вибiр 
Свитригайла. Але слiдом вiдносини мiж ними так загострили ся, що здавало ся, унiї 
прийде зовсiм кiнець.
Поляки хоч думали про те, щоб по смерти Витозта прилучити землї вел. 
кн. Литовського до Польщi, але не бувши певнi, що то їм удасть ся, хотiли забрати 
вiд Литви тi землї Галицько-волинської держави, якi не вдало ся їм здобути за часiв 
Казимира. На першiм мiсцi стояло Подiле, що Ягайло був уже навiть i забрав та 
прилучив до Галичини, але потiм мусїв вiддати Витовтови. Було умовлено, що 
пани з Полякiв, котрi там дiстали маєтки, як тiльки довiдають ся про смерть 
Витовта, зараз захоплять камiнецький замок та иньшi городи подiльськi й 
передадуть їх Ягайловим людям. Так справдi й зробили: польськi пани, що були з 
Ягайлом при Витовтовiй смерти, дали зараз знати тим панам на Подiле, сї 
виманили начальника камiнецькоi литовської залоги, що ще не знав про смерть 
Витовта, вхопили його, засiли ка-мiнецький замок i иньшi городи подiльськi. Коли 
про се довiдавсь Свитригайло, вiн страшенно розгнiвав ся, докоряв Ягайлови й 
польським панам, що так .пiдiйшли його, i нарештi сказав Ягайлови, що не 
випустить його, поки йому Подiля не звернуть. Ягайло сказав, що дасть наказ, аби 
Подiле вернули, i з тим поїхав, але польськi пани не послухали й подiльських 
городiв не вiддали Тодi Свитригайловi прихильники обложили Смотрич, напали й 
забрали пограничнi городи, вiдiрванi Поляками вiд Волини: Збараж, Кремiнець, 
Олесько. I так почала ся вiйна мiж Литвою й Польщею.
Поляки, посiвши Подiле, задумали скористати з сеї вiйни, щоб забрати й 
Волинь. Лiтом 1431 р. Ягайло з великим вiйськом польським перейшов Буг, взяв 
Володимир, потiм приступив пiд Луцьк i вiдiгнавши Свитригайла, обложив замок 
луцький. В замку одначе сидiла сильна залога, пiд началом Юршi, одного з 
визначнiйших Свитригайлових воєвод. Попробували Поляки здобути замок 
приступом-не повело ся, а Юрша попросив перемиря, поправив укрiплення i далi 
вiдбивав ся потiм; се вiн робив i не раз, i так собi помогав. Облога потягнула ся без 
кiнця, а Свитригайло тим часом просив до помочи своїх союзникiв. Полякам 
нарештi наскучила облога й вони уложили перемирє з Свитригайлом на два роки й 
пiшли назад нi з чим. Але Свитригайло зробив велику помилку, що замирив тодi, 
бо саме його союзники Нiмцї напали на Польщу i вiн мiг тодi добре докучити 
Полякам. Бiльше такої доброї нагоди вже йому не трапило ся.
Перемирє стало на тiм, що захоплене Поляками захiдне Подiле (Камiнець, 
Смотрич, Бакота, Скала, Червоногород) зiстало ся за Польщею, а схiдне-по рiцї 
Богу, де Браслав i Винниця, зiстало ся при Свитригайлї (се так звана потiм 
Браславщина). Так воно й потiм зiстало ся-захiдне Подiле, так i зване Подiлем, 
лишило ся при Польщi, а Браславщина при в. кн. Литовськiм. I Волинь зiстала ся 
далi при Литвi, бiльше як на сто лiт.
Але Свитригайлу Поляки не дали спокою. Побачивши, що з ним не 
дойдуть до порозумiння, задумали позбути ся його иньшим способом. Знали що 
литовськi пани, привикши за Витовта держати Русь в чорнiм тїлї, невдоволенi 
тепер на Свитригайла, бо приходить ся їм дiлити ся урядами i впливами з 
українськими та бiлоруськими князями й панами. От i вислали своїх людей на 
Литву та зложили з литовських панiв змову на Свитригайла, обiцюючи їм всяку 
помiч з Польщi.
Рiшено було проголосити на мiсце Свитригайла великим князем 
Витовтового брата Жигимонта. Так i зроблено. Жигимонт напав в ночи на 
Свитригайла i мало не зловив. Свитригайло ледве з душею утїк до Полоцька. Вся 
Литва пристала до Жигимонта, а бiлоруськi й українськi землї зiстали ся  з 
Свитригайлом. Так розкололо ся вел. князiвство Литовське.

136. Волинь i Подiле в XV-XVI вв.

Маючи за собою землi українськi й бiлоруськi, Свитригайло пробував не 
дати сяЖиги-монтови. Українськi й бiлоруськi князї та пани вiрно помагали   йому. 
Даремно Жигимонт обiцював, що бояре руськi (українськi   й бiлоруськi) будуть i у 
нього мати рiвнi права з католиками: се не було справжнєю  рiвноправнiстю, бо все 
таки державнi уряди займати могли тiльки католики, i православнi покладали надiї 
на Свитригайла. Але в вiйнi з Жигимонтом Свитригайлови не щастило. Стягнув ся 
вiн нарештi з усiх сил i разом з Нiмцями напав на Литву (1435), але ся битва, на р. 
Святiй коло Вилькомира, скiнчила ся повним погромом Свитригайлового вiйська: 
майже цїле нiмецьке вiйсько пропало, самих князiв в неволю попало 42 душi, а 
богато наложило головою; Свитригайло ледви втїк. Жигимонт зараз пiслав своє 
вiйсько на Бiлорусь, i бiлоруськi городи пiддавали ся йому оден за другим. За 
Свитригайла стояла ще тiльки Україна. Вiн осїв на Волини i завiв переговори з 
панами галицькими, що точили зуби тепер на Волинь, захопивши Подiле. Мiж 
ними стала умова, що як вони вiдтягнуть Ягай-ла вiд Жи?имонта, так що вiн вiзьме 
сторону Свитригайла, то Свитригайло вiддасть Полякам Волинь. Але Ягайловi 
дорадники не хотiли розривати з Жи?имонтом i помагати Свитригайлу. Галицькi 
пани на свою руку помогали Свитригайлови, прислали своє вiйсько й своїх 
намiсникiв у волинськi городи, щоб вiдборонити їх вiд Жигимонта. Але тут 
волинськi бояре, побачивши, що так Поляки й справдi ще прилучать Волинь до 
Польщi, не схотiли йти далї сею дорогою: за краще вже вважали пiддати ся 
Жигимонтови й зiстати ся при вел. кн. Литовськiм. Пiслали до Жигимонта, щоб 
прийняв Волинь пiд свою вдасть (в осени 1438 р.), i Свитригайло зiстав ся без 
усього. Але не надовго. Прихильники Свитригайла зробили скоро кiнець 
Жигимонтови: змовили ся на нього й убили в вербну недiлю 1440 р. Про се богато 
оповiдало ся в Литвi, i пiснї були зложенi про те як "Хоробрi князi руськi вбили 
Жигимонта князя литовського".. .
На жаль, знаємо тiльки сей оден рядок з пiснї. В лїтописях зiстали ся рiжнi 
оповiдання Справою керували Iван i Олександр Чорторийськi, українськi князї з 
литовської династиї, але робили то, як каже лiтописець-"за волею всїх панiв i 
князїв". В вину Жигимонтови ставили, що вiн "сильнi окрутенства" (нелюдськi 
вчинки) чинив над пiдданими своїми, а особливо над панами: невинно їх карав i 
мордував, князїв i панiв i шляхту, як тiльки вимислити мiг, i хоч вони терпеливо то 
зносили, але вiн не вдоволяючи ся тим, хотїв князїв i панiв винищити зовсiм, а 
пiднести людей простих. Чимало тримав у вязницї, а ще умисно збирав на сойм 
всїх князїв i панiв, намiряючи ся їх порiзати до ноги. Мовляв щоб тому запобiгти, 
князї зробили змову на нього. Змовили ся з воєводою замку троцького, де мешкав 
Жигимонт, i провезли туди своїх воякiв схованих у вози з сїном, що везли нїби то 
до княжої стайнi. Пiдкупили довiренного слугу його Киянина Скобейка, i той 
пустив їх в замок, а прийшовши пiд дверi княжої спальнї почали дряпати до дверей, 
бо Жигимонт держав при собi домашню, освоєну медведицю: вона просила ся до 
нього, дряпаючи двери кiгтьми, i вiн пускав її. Так пустив i тих князїв до себе, 
думаючи, що то скребеться медведиця. Вони кинули ся до нього i почав йому кн. 
Чорторий-ський вичисляти його вини: що иньшим наготовив, нехай сам пє; а 
Скобейко вхопив вила зелїзнї, котрими огонь перегортали в коминi, i вдарив тими 
вилами Жигимонта по головi, так що кров бухнула й заляла стїну. Вмер Жигимонт 
на мiсцi, i довго потiм показували сю кров на стїнї.
Так оповiдають лiтописцi, переказуючи тi всякi оповiдання, котрими 
оправдувано убите Жигимонта.
Рiч очевидна, що зганяючи Жигимонта з свiту, князї й пани хотiли на його 
мiсце висадитисво го Свитригайла. Зараз же на вiсть про смерть Жигимонта вiн 
знову приїхав на Волинь, до Луцька, i там його прийняли з великою честю, як свого 
князя й володаря. В своїх грамотах вiн знову приймає титул великого князя i 
робить заходи в польських кругах, щоб там його признали. Але пани литовськi не 
хотїли Свитригайла, щоб не дїлити ся з українською та бiлоруською Русю своїми 
урядами i впливами: хотїли тримати все в своїх. руках. Через те на мiсце 
Жигимонта вибрали своїм великим князем молодшого сина Ягайлового Казимира, 
а старого Свитригайла зiставили доживати вiку на Волини, князем волинським.
48. Проби повстань за помiчю московською. Полишивши Волинь пiд 
властю Свитригайла i його прихильникiв, українських князїв i панiв, литовськi 
пани, що пiд iменем малого Казимира взяли в свої руки керму вел. кн. Литовського, 
зробили тим важну уступку українським людям: найбiльша, найгильнїйша, i 
найбiльш панська, вся засаджена княжими i панськими маєтками, замками й 
резиденцiями Волинь могла жити своїм житем пiд управою "свого" князя. Але 
зробили ще й другу, вiддали Київську землю її "отчичови", синови прогнаного 
Витовтом князя Володимира Ольгердовича, на iмя Олександрови, або Олелькови, 
як його називали. Князь сей був дуже покiрний, тримав ся литовських панiв, i його 
син Семен, що наступив по батьку на київськiм столi (десь коло р. 1454) був 
оженений з донькою голови литовського правительства, воєводи Гаштовта, був 
своїм мiж литовськими панами, i коли заходила мова щоб поставити собi осiбного 
великого князя по тiм, як Казимир став королем польським, то Семен Олель-кович 
уважав ся до сього першим кандидатом. Се й давало вигляд рiвноправности, що 
бiльша частина українських земель стояла пiд управою своїх князiв, рiдних їм по 
нацiональности. i навiть одень з них вважав ся кандидатом на великокняжий стiл.

138. Рисунок на плитi (барелеф) в Печерськiй лаврi з написом про 
одновленнє її "на старом основанiй" князем Семеном Олельковичом, "отчичом 
київським".

Литовським правителям треба було Руси, бо вiдчосини з Польщею були 
напруженi, з початку за землю Дорогичинську, котру хотiли присвоїти польськi 
мазовецькi князi, а литовськi правителi не дали,-а потiм вийшла сварка за Волинь. 
Поляки хоч не помогли Свитригайлови свого часу так як вiн собi бажав, проте 
важили на Волинь i сподївали ся, що по смерти його вона напевно до них перейде. 
Тим часом Свитригайло, бувши завеїди противником Польщi, нїяк не хотiв 
передавати Волини Полякам, i перед смертю пiслав до литовського правительства, 
щоб перейняло вiд нього Волинь Тодї кн. Юрий пинський, Юрша й иньшi пани з 
вiйськом гтiшли на Волинь, ще за житя Свитригайла засiли її й перейняли на вел. 
кн. Литовське (1451). Дуже на те Поляки ремствували й вiдказували на Казимира, 
що того допустив; збирали ся навiть з Литвою воювати, та Казимир якось їх 
утишив.
З часом справа призабула ся, i взагалi вiдносини Литви з Польщею 
вирiвняли ся. Казимир осiбного великого князя поставити не позволяв, але всю 
управу зiставив литовським панам, часом тiльки наїзжав з Польщi до вел. 
князiвства. Литовськi пани були вдоволенi такими вiдносинами, що самi правлять 
землею по всїй своїй волї, а заразом про чорну годину мають помiч в Польщi. Не 
маючи над собою нiякої грози, вони тепер уже не вважали потрiбним рахувати ся з 
українськими та бiлоруськими панами, хотiли всiм правити самi, не полишаючи їм 
нiчого. На Волинь давали намiсниками часом Українцїв часом Литвинiв, а як умер 
Семен Олелькович київський (1470 р.), не схотiли вiддати Київського князiвства 
йвго родинi. Даремно Семен нагадував перед смертю свою вiрну службу 
Казимирови пiслав йому в дарунок свiй лук i свого коня, на котрiм їздив на вiйну, 
га просив, щоб за сю службу був ласкав до його родини. Даремно й Кияне просили, 
щоб дали їм князем молодшого брата Семечового Михайла, що тодї був 
литовським намiсником в Новгородi. Литовськi пани завзяли ся не давати Киiва 
Олельковичам, а повернути його на звичайну провiнцiю й пiслати туди воєводою 
Литвина, Мартина Гаштовта. Казимир вчинив їх волю, дав Семенозiй сiмi 
князiвство Слуцьке на Бiлоруси, а Київ дав Гаштовтови. Кияне, довiдавши ся, 
пiслали сказати, що Гаштовта не приймуть нiяк, бо вiн не княжого роду, та ще й 
католик. Зарiкали ся хоч всiм головами наложити, хоч иньшого князя добути, i 
двiчi не пускали Гаштовта до себе, як вiн приїхав до них на воєводство. Благали 
Казимира, аби дав їм князя православної вiри, а як не хоче-то хоч католика, але 
княжого роду,-найкраще в такiм разi котрогось з своїх синiв, шануючи давню 
славу Киiва. Але литовськi пани завзяли ся, пiслали з Гаштовтом вiйсько, i Кияне 
кiнець кiнцем пiддали ся, прийняли Гаштовта, схилили голову перед Литвином.
Ся подiя зробила сильне вражiннє на Украiнї й на Бiлiй Руси. З жалем 
згадували, як колись Литва київським князям давала дань ликом та вiниками в 
своїй бiдности, бо нiчого путящого не мала, а тепер приходить ся їй корити ся у 
всiм. Михайло Олелькович, позбавлений київського стола, на котрий так рахував, 
що покинув Новгород i полетiв у Київ на першу вiсть про смерть брата,-почав 
змовляти ся тепер з свояками й иньшими князями, та з воєводою молдавським 
Стефаном, своїм швагром, i з великим князем московським Iваном, своїм тїточним 
братом. Князi хотiли, очевидно, провести на великокняжий стiл свого чоловiка, 
може того ж таки Михайла Олельковича,-адже й брат його вважав ся кандидатом 
на великого князя. Головну надiю мали на московського князя, але як саме 
укладали пляни повстання, не знаємо. Змову викрито перед часом, в 1481 роцi. 
Одному з головних участникiв. князь) Бiльськсму (Михайловому братови в 
перших) удало ся утїкти в Московщину: втiк верхи з самою душею, в однiй 
сорочцi, навiть молоду жiнку не мiг узяти з собою, лишив зараз по шлюбi, i так її й 
не випустили до нього з Литви. Олельковича i його свояка кн. Iвана Гольшанського 
судили й стяли їм голови. Обвинувачували їх, що вони хогЇли вхопити вел. кн. 
Казимира i вбити.
Чи богато в тiй змовi брало участь иньших людей, сього не знаємо. Але 
гадка шукати помочи у Москви против Литви, против того пониження, в яке вона 
поставила українських i бiлоруських князiв та панiв, не вигасає в сих кругах. Коли 
Дитвини опирали ся на католицькiй Польщi й тiснили православних, православнi 
хотїли оперти ся на православнiй Волощинi й особливо-на Москвi, що здавна вела 
конкуренцiю з Литвою в збиранню земель старої Київської держави. Великi князї 
литовськi хотiли зiбрати "всю Русь" собi, вел. князї московськi-собi. I поки князi 
литовськi хилили ся до культури староруської, до мiсцевого житя бiлоруського i 
українського, приноровлялн ся до нього,-доти землї бiлоруськi й українськi самi 
горнули ся до них, i справдi можна їм було думати про те, щоб зiбрати "всю Русь", 
як говорив Ольгерд. Доти в. князї литовськi чули себе сильнїйшими вiд Москви. 
Коли ж Литва почала гнобити украiнсько-бiлоруськi краї, i сї почали тягнути до 
Москви, се зараз же пiдняло дух московського правительства, i по чули се 
литовськi пани-хоч i не хотiли змiняти своєї полiтики з своїх особистих iнтересiв.
Особливо се показало ся на пограничнiР мiж Литвою i Москвою 
Чернигiвщинї. Як м вже знаємо, пiвнiчна Чернигiвщина була повна маленьких 
князiвств, в тiм родi як звичайнi панськi маєтки. Там сидiли князї з старої чер-
нигiвської династiї. Вони свого часу добровiльно пiддали ся Литвi, задержавши за 
собою право свобiдного "вiдiзду"- переходу в пiдданство иньшiй державi. Коли 
зазначила ся змiна внутрiшньої полiтики вел. князiвства
Литовського, в 1470, ще бiльше в 1480-х ророках, сї князiвства почали 
переходити пiд московську зверхнiсть. Литовське правительство, затрi-воживши ся 
тим, против умови почало їм тих переходiв боронити. Москва почала за се вiйну, 
вислала вiйсько Пограничнi землї йому пiддавали ся, а вел. князь московський 
почав в листах до литовського правительства називати себе "государем всеї Руси". 
Новий вел. князь литовський, Олександр, щоб якось сю небезпечну справу 
закiнчити посватав доньку вел. князя московського i завiв з ним згоду, вiдступивши 
йому тих князїв, що перейшли, з тим щоб на далi їх уже не приймати з волостями: 
хто хоче, може сам перейти, але земля його лишаєть ся за попереднєю державою 
(1494). Але женячка в. кн. Олександра з московською княжною дiла не поправила, 
навпаки ще бiльшi сварки вийшли, з причини рiжницї вiри: саме тодї в. кн. 
Олаксандр, вивiвши на митрополїю податливого чоловiка, владику Иосифа, 
заходив ся коло прилучення своїх православних до католицької церкви, i за сю 
справу чiпали ся тепер рiжнi питання про Олександрову княгиню-як їй бути з її 
православною вiрою. I от серед сих. поголосок про те, що православних зачинають 
в Литвi неволити до латинства, 1500 р. починають наново переходити пограничнi 
князi пiд Москву. Причиною виставляють, що iх вiрi приходить тiснота, неволять їх 
силомiць на латинство, i московське правительство заявило, що з огляду на таку 
святу причину не буде держати ся умови 1494 р., а буде приймати до себе всїх з 
землями. В Литвi жалували ся, що московське правительство само до того тих 
князїв призвело, i в кождiм раpї дуже правдоподiбно, що се воно їм казало 
покликати ся на тiсноту в вiрi, як на таку причину, супроти якої мовляв всяка умова 
тратить силу. Так чи сяк, а як тiльки Москва стала приймати князiв з землями, 
повалило їх з Чернигiвщини знову валом, i то не тiльки дрiбнi, а й бiльшi: князь 
Семен Можайський пiддав Чернигiв i Старо-дуб з иньшими волостями, князь 
Василь Шемячич Новгород Сiверський i Рильськ з волостями. Цiла Чернигiвшина 
переходила пiд Москву! Великий князь московський тодi порiшив кувати зелiзо по 
горячому, заявив Литвi, що вестиме з нею вiйну воборонi вiри-буде,, за 
християнство стояти, скiльки Бог поможе". Вислав вiйсько своє, i воно докiнчило 
прилученнє Сiверщини до Московщини. А вел. кн. московський вже почав 
заговорювати про иньшi пруськi землї", що були пiд Литвою. Литовське 
правительство залишило свої заходи коло прилучення православних та скорше 
уложило перемирє; зiставило за Москвою Сiверщину: сподiвало ся собi потiм її 
вернути,-але не туди йшло!
За кiлька лїт вийшло нове повстаннє серед українських княжат та панiв. 
Зчинив його князь Михайло Глинський. Рiд його мав маєтности в тодїшнїй 
Київщинi, а теперiшнiй Полтавщинi-вiд м. Глинська на Ворсклi пiшло їх iмя; не 
був вiн нiчим визначний, доки отсей князь Михайло не здобув йому слави й 
значiння. Був то чоловiк великих здiбностей, смiлий, вiдважний, що мiг впливати 
на людей. За молоду виїхав в Европу, довго жив при дворi цiсаря Максимiлiана, 
потiм служив у саксонського князя Альбрехта i з його вiйськом ходив в рiжнi краї, 
бував в Фризiї (теперiшнiй Голяндiї), в Iталiї й Iспанiї, i так придбавши собi славу 
знавця воєнної штуки i взагалi освiченого Європейця, приїхав в останнiх 
девятьдесятих роках на двiр в. кн. литовського Олександра. Подобав ся йому й 
скоро став найблизшим у нього чоловiком, а з своїх впливiв користав, щоб своїм 
братам i своякам, українським княжатам та панам дiставати визначнi посади. Дуже 
на се кривили ся Литвини, але нiчого не могли вдiяти, i тiльки попадали в неласку у 
в. кн. Олександра, як виступали против Глинського. Оден брат Глинського дiстав 
київське воєводство, другий став намiсником i старостою) Берестейщини, й иньшi 
свояки дiставали уряди i маєтки все те вiд чого вже давно Українцi та Бiлорусини 
поодвика-ли в в. кн. Литовськiм.
Та Олександр несподiвано захорував i вмер в 1505 р., ще досить молодим. 
Литовськi пани вибрали вел. князем його брата Жигимонта i першим дiлом 
настроїли против Глинського наговорювали на нього, що то вiн укоротив вiку 
Олександрови, що вiн сам хоче бути великим князем i таку всячину. Було те все 
неправда, але в. кн. Жигимонт удавав, що тому вiрить, почав вiдберати уряди 
Глинському i його своякам. Даремно Глинський хотiв дiйти справедливости-
переконав ся, що з Жигимонтом не дiйде до правди i рiшив пiдняти повстаннє. 
Виїхавши в свої турiвськi маєтности почав змовляти ся з боярами й князями, 
пiдiймати людей, лякаючи, що будуть їх силомiць хрестити на католикiв, а як не 
схочуть будуть карати на смерть. Вiйшов у переговори з в. кн. московським i з його 
союзником ханом Кримської орди, намовляючи їх, аби вдарили на Литву, а вiн 
пiдiйме повстаннє в серединi. Ш,о вiн задумував, не знаємо докладно-не маємо 
його власних пояснень, а тiльки поголоски, якi ходили мiж його ворогами. 
Найправдо-подiбнiйше, що вiн хотїв за помiчю Москви й Кримської орди вiдiрвати 
українськi землї, принаймнi схiднi, i утворити з них для себе князївство пiя 
московською зверхнiстю. I справдї, як би Москва i Крим пiдтримали Глинського 
добре, се дуже легко могло б йому улати ся; але його союзники, хоч ворожi Литвi, 
не оцiнили сього моменту Хан анi рушив ся. Вел. кн. московський вислав вiйсько в 
осени 1507 р.. i Глинський покладаючи ся на се розпочав повстаннє; але 
московське вiйсько скоро забрало ся назад, i потiм прийшов в помiч тiльки малий 
московський полк, а головнi сили свої Москва вислала не на Україну, де пiдiймав 
повстаннє Глинський, а на далеку Бiлорусь. Побачивши се, мiсцеве боярство 
присiло й не вiдважило ся пристати до Глин-ського; нарiд же i не ворохнув ся: так 
як i за часи Свитригайлових повстань вiн дивив ся на се все як на панське дiло,- 
до його душi па-ни не вмiли знайти дороги. Тiльки сусiднiй Мозир пiддав ся 
Глинсько-му: люде стрiли його з духовенством i святощами як свого володаря; але 
иньшi городи-Слуцьк, Овруч, Житомир не пiддавали ся, Глинський мiг тiльки 
робити набiги, нищити маєтки своїх ворогiв, пустошити землi в кн. Литовського. А 
як з Польщi рушив в. князь i король Жи?имонт з польським вiйськом, i литовське 
вiйсько пiд начальством гетмана литовського князя Константина Острозького теж 
пристало до нього,-тодї Глинський не рiшив ся стати против, вiдступив за 
границю до вiйська московського, разом з своїми прихильниками, i пiшов з ними у 
Московщину.
Повстаннє тим i скiнчило ся. Вел. кн. Литовському Глинський потiм 
вiдвдячив ся в новiй вiйнi-тодї Москва здобула Смоленськ вiд Литви. Але 
становища Українцiв се не поправило.
49. Проби повстань в Галичинi й початки нацiональної роботи. Тим 
часом як схiдне українське панство шукало опори в Московщинi, захiдня 
Україна-Галичина особливо, шукає поправи своєї гiркої долi у сусiдньої Молдави, 
близької вiрою й словянською культурою. Молдавське князiвство, органїзоване в 
серединi XIV в., в тiм часi доходить великої сили й значiння пiд властю господаря 
свого Стефана Великого (1457-1504). що потрапив не тiльки розширити свої землї, 
але й поставив себе сильно i самостiйно, вiдбивши напади турецькi, самого 
грiзного султана Магомета. Румуни молдавськi стояли пiд впливами болгарської 
культури, близької Українцям; книжнiсть, освiта, штука були спiльнi, i через те 
Подiле й Галичина, особливо схiдно-полуднева (земля Галицька), стояли в тiсних 
звязках з Молдавою i в трудних хвилях шукали там помочи й опори. З кiнцем XV в 
i в початках XVI бачимо тут i полїтичнi рухи. обрахованi на помiч молдавську. 
Молдавськi господарi, володiючи українськими землями по рiцi Пруту (теперiшня 
Буковина), мали око на сусiднє галицьке Покутє, пробували його вiдiрвати вiд 
Польщi, i в звязку з сим бачимо в полудневiй Галичинi серед української людности 
нахил в молдавський бiк, подiбно як в схiднiй Українi в бiк московський. Не дурно 
спiвали потiм довго у нас в Галичинi i в сусiднiх сторонах пiснi про воєводу 
Стефана-як от у старiй пiснi (записанiй i надрукованiй одним Чехом 1571 р., так 
що вона зiстала ся найстаршою друкованою українською пiснею).

142. Руїни замку в Галичу.

Найбiльш голосний рух став ся в 1490 р., пiд проводом Мухи. Видко, що 
рух справдї був великий, тiльки на жаль дуже мало звiс ний нам в подробицях 
Сучасники оповiдають, що "якийсь Муха з Волощини" збунтував Покутє, пiдняв 
тутешчiх   селян, так що мав з собою девять тисяч збройного вiйська з тутешнього 
селянства, i з ними громив маєтности польської шляхти Не тiльки селяне 
поприставали до нього, але й мiсцева   українська шляхта, як бачимо з одного 
документу. де згадують ся маєтки, поконфiскованi правительством вiд українських 
шляхтичiв за участь в повстанню Мухи. Пiдбив вiн собi землї аж пiд Галич, i пiшов 
за Днiстер на Рогатин. Польська шляхта була в великiм переляку, король скликав 
всю шляхту в загальний похiд, просив помочи вiд Прусакiв. Але зовсiм 
несподiвано "бiльше божою помiчю як людською", як пише оден сучасний бiскуп, 
мiсцевiй шляхтi польськiй удало ся несподївано ударити на вiйсько Мухи, коли вiн 
переходив Дчїстер; в вiйську його настав великий пополох, почало тiкати, топили 
однi одних в Днiстрi, i так росполошились, що й Муха мусiв тiкати. Оден 
письменник пiзнiйший каже, що Муха потiм збирав ся до нового повстання, але 
Поляки його вхопили: жiнку, до котрої вiн приходив, пiдкупили, щоб їм видала 
його, i та так зробила.
Є також глуха звiства про якогось претендента на Україну, що вислав був 
воєвода Стефан: сей претендент мав називати себе законним володарем Руси 
(України) i пiдiймав повстаннє в Галичинi, щоб за помiчю султана визволяти її вiд 
Польщi, але вхопили його Поляки. Пiзнїйше, з перших рокiв XVI в. припадком 
довiдуємо ся, що пiд час походу молдавського воєводи Богдана на Галичину в 1509 
р. богато української шляхти з Галичини пристало до нього, як перед тим до Мухи; 
вони пiшли потiм з волоським вiйськом на Молдаву, як похiд не вдав ся, а маєтки 
їх гiоконфiсковано. Сi припадкове вiднайденi звiстки показують виразно, що тут 
також була, по теперiшньому кажучи-

143. Руїни Теребовлї.               

українська iредента, що старала ся визволити ся з польського ярма за 
помiчю близької їй вiрою i духом Молдави. Але проби сї не удали ся, бо Молдавiя 
була за слабка для сього, а український елемент у Галичинi був придавлений ще 
далеко гiрше, нiж в вел. князiвствi Литовськiм Се мусїли побачити тут дуже скоро, 
i тому слїдом по тих невдалих пробах визволення за молдавською помiчю 
помiчаємо ми в Галичинi першi виразнїйшi прояви народньої органiзацiї для 
оборони своїх прав i для сотворення пiдстав для нацiонального житя.
Обставини українського житя були тут справдi незвичайно сумнi. Не було 
навiть таких можних українських панiв як на Волини або в Київщинi, у котрих 
українське культурне житє могло знайти якийсь захист i помiч. Все можнiйше 
боярство українське в Галичинi пропало в XIV-XV в., або потративши свої маєтки 
серед польських конфiскат, або помiшавши ся з польською шляхтою i перейшовши 
на католицтво, а за тим i спольщивши ся (особливо мiшанi шлюби з католичками 
часто служили притокою до того -не раз трапляло ся, що жених мусiв перейти на 
католицтво до шлюбу). Православному не було нїде ходу, навiть православної 
присяги в судах не хотiли приймати, тому й не диво, що не оден кiнець кiнцем 
махнув рукою тай покатоличив ся "для роскоши панської, для лакомства 
нещасного". Зiстала ся тiльки дрiбна шляхта, бiдна i темна, яка не мала нi впливу нi 
голосу, при тiм не була органiзована. Церква православна, ся одинока 
представителька українського нацiонального житя в тiм часi, одинока форма 
нацiональної органiзацiї в тих обставинах, була зовсiм придавлена. З половини XV 
в. галицька митрополiя зiставала ся порожною, i король вiддав її в завiдуваннє 
галицькому старостi, а за-вiдуваннє духовними православними справами присвоїв 
собi львiвський католицький арцибiскуп i вiд себе визначав для їх порядкуваня 
своїх намiсникiв. Супротивленнє православних духовних зломано силомiць; 
десятки лїт пiзнїйше памятали в Галичинi, як крилошан православних "на 
поворозах" водили з Клироса (митрополичої резиденцiї) та казали їм в брiд iти 
через Днiстер-грозили ся їх потопити, як будуть далi противити ся.
I саме вiд заходiв коло вiдновлення православної єрархiї зачинають ся 
змагання галицького громадянства до нацiонального вiдродження, по тiм як надiї 
на заграничну помiч розвiяли ся. Вони стають слiднi з початком 1520-х рокiв, 
почали ся мабуть значно ранiйше, зайняли кiльканадцять лiт, поки удало ся добити 
ся вiд правительства позволення. щоб митрополит київський поставив владику для 
галицької єпархiї. Неймовiрно читати навiть про те, якими дорогами мусiли ходити 
за сим позволеннємГаличане-шукати протекцiї у рiжних панiв, що мали впливи 
на королiвськiм дворi, оплачувати все щедрими дарунками, платити навiть самому 
королеви i королевiй. За привилей на владицтво мусiли Галичане обiцяти королевiй 
Бонi дати 200 волiв, потiм за те щоб скасовано права львiвського арцибiскупа" 
роздали 110 волiв королеви, королевiй i рiжним панам; потiм iще 140 волiв, поки 
король дав владицi грамоту...
Головно заходили ся коло сього львiвськi мiщане-Українцї. Вони ж в тiм 
часi добивають ся, аби скасовано рiжнi несправедливi заборони, що тяжiли на них: 
їх не тiльки не допускали до мiських урядiв, але й не приймали до ремiсничих 
цехiв, не позволяли шинкувати, торгувати матерiями; не можна було їм мати домiв 
в мiстi, окрiм як тiльки в малiм руськiм кварталi (де теперiшня улиця Руська з 
сусiднїми переулками), не дозволяли iм по за тим же кварталом ходити з 
церковними процесiями, провожати мертвих з церковною церемонїєю... Навiть 
православної присяги не приймано в судових справах.
Львiвськi Українцi добивали ся скасовання сих заборон через рiж-них 
впливових панiв-мiж иньшим i через звiсного волинського магната Константина 
Iвановича Острозького, гетьмана литовського (котрого дуже шанували на дворi 
королiвськiм за його воєннi заслуги, i навiть "як виїмок" дали йому воєводство 
троцьке, оден з важнiйших урядiв). Не жалували й дарункiв та хабарiв. Але таки 
мало що виграли i в старiй столицi Галичини зiстали ся далi "инородцями", що 
тiльки в своїм кварталi мали сякi такi права.
Не тратили духу через се. Важно було се, що здобули таки собi, не 
вважаючи на всi перепони, православного владику i осадили його
у Львовi (1539). Була се нова опорнаточкадля тодiшнього нацiонального 
житя. Заразом реформують церковнi брацтва за для нацiональної органiзацiї.
Такi брацтва були при церквах здавна-початки їх iшли ще вiд старих 
поганських часiв, вiд поганських святош i iгрищ, куди збирали ся сусiди з 
доохрестних сiл. Пiзнїйше сї села звязали ся коло церкви, справляючи на храм 
всенароднї пири, так званi братчини: варили на те мед i пиво, приймали на пир 
прихожих гостей за оплатою i збирали тi доходи на церкву. Память про се маємо в 
новгородських билинах.
Потiм, коли правительство польсько-литовське почало поширювати разом 
з устроєм мiст по нiмецькому праву, також цеховi ремiсничi брацтва на нiмецький 
взiрець, починають мiшане українськi i бiлоруськi реформувати свої старi брацтва 
на подобу тих цехових брацтв, щоб мати законну форму для своєї органiзацiї. 
Найстаршi статути таких реформованих брацтв маємо з Бiлоруси з Бильна, а з 
України з Львова. Львiвське брацтво при головнiй церквi Успенiя, в руськiм 
кварталi, було зреформоване мабуть разом з заведеннєм владицтва. З 1540-х рокiв 
маємо устави кiлькох иньших брацтв, при иньших церквах львiвських, списачi на 
взiрець брацтва успенського. В них постановляєть ся, що до брацтв можуть 
приступати стороннi люде, шляхтичi, а нїхто своєвiльно не може з брацтва 
виступати. Брацтва служили таким чином для органiзацiї людей української 
народности. Львiвськi мiшане, найбiльш освiченi i сильнi, призвичаєнi до 
громадської органiзацiї, а заразом найбiльш враженi своєю безправнiстю, дають 
початок нацiональнiй органiзацiї, розрухують останки православної шляхти, 
українське духовенство (селяне були зовсiм безправнi i майже не могли?брати 
участи в якiмсь навiть культурнiм руху). Львiвськi брацтва, а особливо брацтво ус-
пенське-стає центром такого нового руху. Ним iнтересують ся й покровителi 
галицької України-воєводи молдавськi: вони присилають рiжнi дарунки до церкви 
i на братськi пири рiжнi припаси братчикам "своїм приятелям", як їх називають: 
грошi на пиво i мед, баранiв в натурi. Зi Львова такi брацтва поширюють ся ся по 
краю, служачи основою нацiональної одности i гуртовання. Змiсту для сих гуртiв 
ще не вироблено докладно, але форма була вже готова, а пiзнiйшi часи принесли й 
змiст.
50. Початки козаччини. Тим часом як ото князi та магнати схiдньої 
України, програвши повстання, тихо сидiли, запобiгаючи ласки литовського 
правительства, вдоволенi тим, що їм ще лишало. а в захiднiй Українi, по невдатних 
виступах молдавських, громадянство взяло ся до органiзацiйної нацiональної 
роботи,-на крайнїм пограничу тодiшнього українського житя пiдiймала ся нова 
сила. Значiннє їi не можна було ще змiркувати по тих початках i певно нїхто не 
вгадував, що се наростає нацiональна сила, яка перейме на себе те чого не вмiли 
досягти українськi князi та пани, не здолавши потягнути за собою народнїх, анї 
могло мiщанство захiдньої України, що своїми слабими силами не подужало 
проломити собi путь серед польського шляхетського панування. Не можна було 
того збагнути з тодiшнього несерiозного пограничного добичництва - 
козакування, або "козацтва", як його тодї називали, котрим проявляла себе з 
початку та нова сила.
Дали грунт i обставини сьому новому нiби, а в дїйсности старому, тiльки в 
нових обставинах вiдродженому явищу українського житя подiї дуже сумнi, а 
саме-нове татарське спустошеннє схiдньої України, що впало на неї з кiнцем XV 
вiку, вiд кримської Орди.
Я вже згадував, що Татарська орда Бату дуже не довго держала ся мiцно-
вже з кiнцем XIII в., а потiм ще бiльше в XIV вона розлазить ся, i члени ханського 
роду та рiжнi начальники, беки, починають усобицї, пiдтримуючи сього чи того. I 
кiнець кiнцем серед сих усобиць головна татарська орда, так звана Золота, що 
кочувала над Волгою, ослабла в XV вiцї зовсiм i захiднi орди, що кочували в Криму 
i на низах Днiпра та Днїстра, вiдiрвали ся вiд неї й утворили осiбну орду, котрої 
хани мешкали в Криму. Перший хто так рiшучо вiдокремив сю орду, був хан 
Хаджi-герай i довершив вiн сього почавши вiд 1430-х рокiв. При тiм, вiдриваючи ся 
вiд Золотої орди, шукав вiн опори та помочи сусiднього вел. кн. Литовського, 
тiльки литовське правитель-ство, зайняте своїми справами, не вмiло сеї справи 
вiдповiдно оцiнити i не пiдтримувало Кримської орди скiльки небудь енергiчно, а 
навiть не залишало союзу з ворогами її, ханами Золотої орди. Тому син Хаджi-
?ерая Мен?лї-герай пошукав собi иньших союзникiв-пiддав ся пiд зверхнiсть 
султана турецького i вiйшов у приязнь i союз з Москвою. Москва ж все пiдбивала 
його на вел. кн. Литовське та посилала йому на се дарунки, i слухаючи її Мен?лї-
?ерай починає пустошити українськi землї, що належали до вел. кн. Литовського i 
Польщi. Вел. кн. Литовське через те що було зайняте вiйною з Москвою, та й через 
своє внутрiшнє порiжненнє i упадок, не могло i не умiло досить енергiчно 
поставити ся против сих татарських нападiв. Боронили ся, як могли, мiсцевi 
українськi князї та пани, але не маючи вiд правитель-ства майже нiякої помочи, 
великим татарським нападам не здужали противустати. Весною 1482 р. 
Мен?лїтерай, заохочений дарунками i надокучаннями московського вел. князя 
Iвана, аби йшов на Подiле, або на Київ, вчинив похiд на Київщину, здобув Київ, 
спалив київський замок, понищив київську околицю i з трiумфом пiслав Iванови 
золоту чашу i дiскос з св. Софiї київської. Пiсля того кiлька лiт пустошив Подiле, а 
польський король невдалим походом "на Буковину роздрочив ще й Турок: Татари, 
Турки, Волохи разом пустошили Подiле i Галичину. Татари ходили також на 
Заднїпровє, але Москва, маючи на метi забрати Сїверщину, просила їх туди не 
ходити. Менглi-герай отже, спустошивши Київщину, береть ся до Волини, 
пустошить також землi Бiлоруськi. Часом Татар при тiм громили-так славили ся 
побiди над ними Мих. Глинського i їде бiльше Константина Острозького; але ча-
стїйше орда пустошила землi й виводила здобич зовсiм безборонне. Вся Україна, 
саме повiтрє її наповнило ся невiльницьким плачем, який нинi ще бренить i плаче в 
наших пiснях, на протятi стiлькох вiкiв.
Люде почули себе безборонними. Литовське правительство, замiсть 
боронити ся, хотiло вiдкупити ся дарунками, згоджувало ся навiть вiд кождого 
чоловiка дань щорiчну давати-чого й за татарської неволi не бувало; намовляло 
Татар пустошити Московщину i кiнець кiнцем осягнуло тiльки те, що орда 
однаково стала пустошити i московськi i литовськi землi. Київщина по обох боках 
Днiпра вiд сих нападiв спустiла майже зовсiм. На Полiсю, коло Овруча, Чорнобиля, 
сидiли ще села; але вiд Київа почавши далї на полуднє тiльки де котрi замки 
тримали ся i люде, котрi не повтiкали вiдси далї на пiвнiч та захiд, в безпечнiйшi 
сторони, мешкали тiльки при тих замках i вiдси ходили на лови та господарили. 
Спустошеннє було гiрше вiд часiв Бату. далеко гiрше. Зажурилась Україна, що нїде 
прожити- Витоптала Орда кiньми маленькiї дiти. Ой маленьких витоптала, 
великих забрала, Назад руки постягала, пiд хана пiгнала.
Подпїпровє стало просто пусткою. Здичiло i вибуяло за кiлькадесять лїт, як 
якийсь дикий край.
Але власне сї роскiшнi дикi пустинi, сей край хрещеного свiта, що й 
прозваний був через те українок), манив до себе люднiсть, тому що не було тут нї 
господаря нЇ пана. В записках з XVI в. повно пишних, часто дуже перебiльшених 
оповiдань про тутешнє дозвiллє й богацтво дикої запушеної природи. Земля, 
кажуть, дає там неймовiрнi урожаї, вертає посiв до сто раз; сїяти що року не 
треба-од ного року посiяти, уродить i на другий, а дасть одного року i другий i 
третiй урожай; лишити плуг на полї, то вiн за два-три днї так обросте. що тяжко 
його знайти. Трава на пастiвнях така висока, що волiв ледви видко в нiй, як 
пасуться: часом навiть i рогiв з трави не видко. Бжоли така сила, що не тiльки в 
дуплах дерев, а навiть в ями наносить меду, i не раз доведеть ся провалити ся в таку 
медову криницю. Рiки повнi рибою, нечувана сила осетрiв i иньшої риби йде з моря 
в рiки, так що пiд час того її руху списа можна встромити в воду-буде стер-чати 
як у землi у тiй масї риби. Звiря в лiсах i степах така сила, що диких бикiв, коней та 
оленей бють тiльки задля шкiри, а мясо кидають. Диких кiз стiльки набiгає з степiв 
в лiси на зиму, що бити можна їх-тисячами. Птахiв сила неймовiрна, так що 
весняною порою хлопцї цїлi човни набирають яєць диких качок, гусей, журавлїв, 
лебедїв. I таке иньше...
В сих оповiданнях богато переборщено. Але вони дають нам по-нятє про 
се київське дозвiллє. I воно притягало до себе людей смiлих i вiдважних, котрi не 
бояли ся йти в дикi степи, на зустрiч Тата-ринови-готовi були бити ся з ним, аби 
тiльки користати з богацтва й свободи тої безпанської землi. З Київського Полїся i з 
дальших земель-з Волини, з Бiлоруси, кождої весни сунула силалюДейдо 
Київщини i росходила ся по тутешнiх просторах, займаючи ся ловлею риби, звiра, 
пасiчництвом. Збирали ся в ватаги, вибирали собi отамана, запасали зброї й усякого 
припасу i з ранньої весни рушали в степовi "уходи", щоб там господарити до 
пiзньої осени, а потiм з запасами мс,iу, риби, шкiр, коней чи иньшої худоби вертали 
"на волость". Але на волости чекали їх урядники старостинськi i за право 
користання л ..ухилiв" вiдбирали добру паiiку на замок, i то найкращої здобичи. 
Тому смiливiйшi не вертали ся на зиму до замкiв, а зимували в степу. Иньшi 
зiставали ся зимувати при поднiпровських замках, иньшi вертали ся до дому. Для 
одних сс був спосiб поправити своє господарство, вибравши ся раз -другий в степи 
на здобич; иньшi втягували ся в таке уходництво, воно ставало для них звичайним 
джерелом прожитку, ii вони лишали ся поблизу, при котрiмсь замку, або i в степах.
Звало ся се козацтвом, а тi що ним промишляли козаками. Офi-цiально се 
означало промисли в степових уходах, рибальство, ловецтво i бжiльництво. Але з 
такої офiцiальної стежки воно звичайно переходило на неофiцiальну, що ^вала ся 
"лупленнем чабанiв татарських" або турецьких. Вистерiгаючи ся Татар в степах, в 
кождiй хвилi приготованi вiдборонити ся вiд їх нападу, нашi промисловцi не 
минали також нагоди поживити ся i собi вiд Татар, коли по своїй сторонi чули силу 
й перевагу: погромити невеличку ватагу татарську, застукавши її де небудь в 
пригiднiм мiсцi, вiдогнати татарський табунець, або овець стадо, тай пограбити 
караван купцiв турецьких чи вiрменських, якогось пiсланця московського або й 
литовського, пiсланого "з подарунками", або й городок турецький чи татарський 
погромити. Вiдси й назва козацька: слово козак широко розповсюднене у народiв 
турецького кореня; воно було уживане у Половцїв i досi вживаєть ся у турецько-
татарських народiв, а значить волоцюгу, що промишляє вiйною й роз оокм. 
Прикладало ся воно до степових волоцюг татарських, перейшло й на наших 
українських.
Назва була новою в приложенню до українських степовикiв: вони звуть ся 
козаками в наших джерелах тiльки з кiнцем XV вiку; але саме явище-те степове 
добичництво у нашого народу на степовiм пограничу давнє-давене. Се тi колишнї 
Анти, що з Болгарами та Аварами ходили в походи на землi вiзантийськi. Се тi 
бродники, що волочили ся по степах подонських та поднїпрянськик в часах 
половецьких. Се берладники та "вигонцi галицькi", що товкли ся над Днiстром та 
Дунаєм в XII XIII в., займаючи ся рибальством, 

150. Киiнськi руїни: Десятинна церква.

а при оказiї-i вiйною. Се тi "хоробрi кметї" пограничники, прославленi 
Словом о полку Iгоревiм, де Всеволод князь курський хвалить своїх воякiв.
Явище старе, дiстає тiльки нову назву, i в нових обставинах- через те що 
такий величезний простiр вийшов з звичайних порядкiв житя, громадських i 
полiтичних, з пiд нагляду правительства, з володiння боярського i панського,-
могло воно тепер розвинути ся ширше й буйнїйше нiж коли небудь давнїйше.
51. Козаччина i козацькi походи в першiй половинi XVI в. Про козакiв в 
чорноморських степах чуємо в XIV i XV вв., але се козаки татарськi, або неяснi що 
до своєї народности. Такi звiстки, де говорить ся безсумнiвно про наших 
українських козакiв, маємо тiльки з 1490-х рр. В 1492 р. хан кримський жалуєть ся, 
що Кияне й Черкасцi погромили татарський корабель пiд Тягинею, i в кн. 
литовський Олександр обiцяє пошукати того межи козаками на Українi. На другий 
рiк кн. Богдан Глинський, староста черкаський, погромив турецьку крiпость 
Очакiв, i хан сих людей називає козаками. В уставнiй грамотї Київу, виданiй 1499 
р., згадують ся козаки, що з верхових городiв iдуть в степи по рибу i потiм вiдти 
вертають ся через Черкаси й Київ з рибою .свiжою, вяленою й солоною. Бачимо 
отже козакiв в рiжних дiлах: як степових промисловиїв, як самовiльних добичникiв 
i як дружину погра-ничного старости, що з ним iде громити турецький город. В 
подiбних обставинах виступають вони i в иньших звiстках з початку XVI вiку.
Але загалом згадують ся козаки з початку рiдко. Се тому що козацтво 
тодї-тiльки зайняте, а не якась осiбна верства людей. Хо-

I51. Київськi "золотi ворота", з малюнка 1651 року.

тять в козацтво мiщане, селяне, старостинськi служебники, бояре i паничi. 
Але дуже мало ще людей, якi о спецiально козацтву вiддавали ся, якi б були 
козаками, а не чимсь иньшим. Тай взагалi людности на Днiпровiй дорозї вiд Київа 
на полуднє, де осiдала козаччина, в тiм часi дуже мало.
В пiзнїйших переказах з козаччиною звязують ся спецiально iмена деяких 
старост i намiсникiв пограничних, особливо Остапа Дашко-вича, що був 
намiсником канiвським i черкаським десь вiд року 1510 i до смерти своєї 0535), i 
Предслава Лянцкороньского, що був старостою в Хмельнику на Подiлю в тих же 
часах. Вони попали потiм в

152. Князь Константин Iванович Осiрозький, гетьман в. кн. Литовського.

реєстр козацьких гетьманiв, як найпершi гетьмани, але на правду були 
тiльки пограничними старостами, що мiсцевих козакiв, то значить людей охочих до 
козакування, уживали в своїх походах в степи, на Татар, на турецькi городи: такi 
походи називали ся "козацтвом". Займали ся тим майже всї пограничнi старости, 
почавши вiд згаданого вище Богдана Глинського, а також рiжнi пани пограничнi з 
Українцiв i навiть з Полякiв (з Подiля), пiд головним проводом найбiльшого 
майстра сеї пограничної боротьби кн. Конст. Острозького. Дїйсними ватажками 
козацькими вони не були, i навiть давали ся козаччинї не раз луже в знаки, 
обкладаючи її великими поборами за право ходити в степовi уходи, забираючи вiд 
неї здобич то що. Але про них в наших тодїшнїх джерелах бiльше чувати як про 
дiйсних козацьких ватажкiв, що лиш де не де припадком згадують ся, як 
провiдники смiливих козацьких походiв на татарськi улуси, на городи турецькi- 
напр. Карпо Масло з Черкас, Яцко Бiлоус з Переяслава, Андрушко з Браслава i 
Лесун, що виступають в звiстках 1540 рокiв, їх дiлами не цiкавили ся сучаснi 
лiтописцi, i погром Очакова Карпом з товаришами навiть не згаданий в них. Тим 
часом похiдЛянцкороньского на Очакiв. походи на Татар Дашковича гучно 
прославляли ся i тому пiзнїйшi iсторики козаччини взяли iх за першi виступи 
козацькi^хоч сучасники навiть не згадують при тiм iмени козацького (його 
прикладено вже пiзнїйше).
Але козаччина правдива- се не були тi богатi паничi, що для слави та 
гонору вважали потрiбним теж забавити ся "козацьким" походом в степи, на 
татарськi улуси (як тепер їздять стрiляти звiря куди небудь в Африку абоАзiю)-був 
той бiдний, неоселий, вiдважний люд пограничний український, що промишляв 
козацтвом. Вiн старав ся яко мога вирвати ся з пiд тяжкої руки пограничних 
старост та їх урядникiв, то всевластно правили в поднїпрянських та побожських 
землях. Тут йому було несвобiдно i тiсно; повстання, якi люднiсть пiдiймала нераз 
против сих старостiв, кiнчили ся переважно без успiху, тому що сеї воєнної 
козацької людности було ще мало.  Немо жучи свобiдно ор?анїзувати ся в 
пограничних городах, або як тодi називали-"на волости", козаки де далi все 
мiцнiйше осїдали ся в степах, освою пали його, творили собi там свої гнiзда 
козацькi. В 1550-х роках уже старости скаржили ся на зменьшеннє доходiв з уходiв, 
тому що козаки осїдають в степах-живуть там завсїди, на мясї, на рибi, на меду з 
пасiк, i ситять там собi мiд як дома (не платячи старостам нiчого). Правда гiрке й 
трудне було те степове житє; приходило ся не раз терпiти голод i з холоду 
примирати, або з степiв прибивати ся до поблизького замка, старостинським 
пахолкам в зуби. Не раз без слїду пропадали сї козаки в степах, захопленi 
несподiвано татарським нападом, забранi в неволю, або побитi.
52. Початок Сiчи. В таких суворих обставинах не моiла ширити ся 
козаччина панська, тiльки простонародня- з того народу, котрого панська неволя та 
старостинськарука на волости так притискала, що був готов терпiти навiть ту бiду 
степову-аби на свободї.Вона держала ся в степах i ставала в них все твердшою 
ногою.
Козаки ставили собi для безпеки вiд Татар "городцi й засїки чи ..сiчи" в 
придатних мiсцях, звязували ся у все бiльшi звязки мiж собою, перетворяли ся в 
великий козацький союз, шо панував над цiлим так .званим "Низом Днiпровим", а 
центром ного стає Запороже, днiпровськi околицi понизше порогiв, добрi тому що 
за вiддаленнєм були зовсiм неприступнi старостам литовським i польським, а з 
другого боку завдяки неприступним плавням i лiсам очеретiв неприступнi й з моря, 
для галєр турецьких.
В 1550-х роках оден з княжат українських Дмитро Вишневенький 
пробуваючи мiж козаками, дає почин до постiйного укрiплення на За-порожу, яке б 
служило мiцною точкою опертя для всеi козаччини, та хоче з неї зробити силу 
полiтичну, з якою б рахували ся сусiднi держави i правительства. Почавши в 1540-х 
роках звичайним панським козакуванням, як иньшi пограничнi паничi, вiн не 
закинув козацтва й далi, як то робили вони-щоб зайняти ся звичайними 
панськими дiлами. Навпаки, серiознiйше розглядаючи ся в українських обставинах, 
рiшив вiн звязати свою долю з Низом i Ного козаччиною. Перед усiм задумав 
поставити за порогом крiпость, котра б дала опору проти Тагар ї помогла б 
опанувати мiцно Днiпровий Низ, вибивши вiдти Татар i Туркiв. Гадка про 
побудованнє такої крiпости на Низу Днiпровiм пiдiймала ся не раз уже й перед тим. 
Вже коло 1520 р. українськi старости й намiсники проектували, щоб правительство 
взяло в свою службу козакiв i поставило з них залогу на Низу против Татар; але на 
се не знайшло ся грошей i так справа пропала. Потiм, в 1530-х роках справу 
пригадував польсько-литовському правительству Дашкович, радячи для 
забезпечення України побудувати на Запорожу замки й тримати там козацьку 
залогу. З того також нiчого не вийшло, але тепер те, на що не спромогало ся 
правительство, взяв на себе i сповнив дiйсно український пограничник. Дмитро 
Вишневецький десь коло р. 1552 справдi поставив замок на Хортицї й обсадив його 
козацькою залогою. Вел. князя i короля тодiшнього Жигимонта-Августа просив, 
щоб запомiг його припасом i всякими иньшими засобами. Заразом шукав 
порозумiння з Туреччиною: сам їздив туди, мабуть шукаючи способу, щоб 
Туреччина прийняла його пiд свою зверхнiсть та не уступала ся за Татарами i не 
мiшала ся в боротьбу з Кримом, що задумував тодi Вишневецький. Чи договорив ся 
вiн до чогось з Турками, не знаємо, але вiд польсько-литовського правительства 
таки не мiг добити ся помочи: на такi справи там нiколи не було грошей, та й з 
Татарами зачiпати ся боялись, i навiть думали якимсь хитрим способом звести 
Вишневецького з Низу та пiслати його з козаками на -iивонську вiйну.
Тодi Вишневецький звернув ся до Москви, представляючи, як би було 
добре помирити ся Москвi з Литвою та спiльними силами знищити Кримську орду, 
що нищила i литовськi i московськi володiння, ще й брала вiд обох держав рiчну 
данину! За його радою московське пра-вительство рiшило ся спiльно з козацьким 
вiйськом ударити на Крим i 1556 р. вислало своє вiйсько, що зiйшовши ся на Днiпрi 
з козаками ударило на кримськi городи Аслам-Кермен i Очакiв (див карту 158). 
Замкiв одначе не взяло, тiльки побило та в неволю забрало багато Татар та Туркiв. 
Се розгнiвало хана i вiн напосiв ся знищити нове козацьке гнiздо. З початку 
закликав Вишневецького до себе, але як той не здав ся на се, хан зимою з усею 
силою пiшов здобувати Хор-тицький замок. Три тижнї облягав його з усею ордою, 
але ж не змiг узяти й пiшов назад нї з чим. Вишневецький, сповiщаючи про се 
короля, просив прислати йому людей i стрiльби всякої, але король боявсь устрявати 
в се дiло. Тим часом хан на лiто прийшов знов, i вже не сам: прийшло на човнах 
вiйсько турецьке, прийшла помiч волоська, обложили Хортицю, i Вишневецький не 
мiг утримати ся: не стало провiанту, козаки стали розбiгати ся; мусiв уступити ся 
до Черкас.
Побачивши, що нема помочи вiд Литви, Вишневецький поїхав сам на 
Московщину, призводити її до згоди з Литвою i до боротьби з Кримом. Час був для 
того справдi дуже добрий. 1558 р. Москва вислала Вишневецького з своїм вiйском 
на Крим; хан не вiдважив ся стати против i забрав усю Орду до Криму, за Перекоп. 
Вишневецький зiстав ся лїтувати в Аслам-Керменї й збирав ся вiдси йти з козаками 
i Москвою за Перекоп. Але з Москви його покликали, не хотiли далi його тримати 
на Днiпрi: пiслали в Крим своїх московських воєвод, а Вишневецькому казали з 
Кавказу ударити на Крим, а далi й зовсїм вiдложили гадку про вiйну з Кримом. До 
згоди мiж Литвою i Москвою не прийшло-навпаки, вони розсварили ся за 
Ливонiю i мiж ними скоро зачала ся за се вiйна, i знов кождий почав запобiгати 
кримського хана та напускати на свого ворога. Вишневецький побачив, що i в 
Москвi нiчого не дiбеть ся i вернув ся назад на Україну (1561). Замiшався потiм в 
усобицю молдавську i вибрав ся туди з козацьким вiйськом; покликали його туди 
Волохи, але зрадили, й Вишневецький попав ся в неволю; вiдiслали його до 
Царгорода i там убили. На Українi i в сусiднiх краях ходило богато оповiдань про 
сю несподiвану смерть.
Оповiдали, що Вишневецького повiсили за ребро на гак, i вiн висїв так три 
днi, але не жалїв ся й не просив ся, а ще насмiвав ся з Туркiв та лаяв Магомета їм 
на злiсть, так що вони, не витримавши, застрiлили його й тим скоротили йому сих i 
иньших ще переказiв, оспiвавши Вишневецького пiд iменем Байди i зробивши з 
нього гуляку-Запорожця, що якимсь способом заблукав до Царгорода.
Так Вишневецький згинув марно, не здiйснивши своїх плянiв.Але 
дiяльнiсть його не пройшла дурно. Не тiльки його гадка про сотво-реннє мiцної 
опорної точки за порогами здїйсняєть ся в пiзнїйшiй запорозькiй Сїчи, котрої вiн 
був немов духовним батьком, але i в пiзнїйшiй козацькiй полiтицi чують ся 
вiдгомони смiлих гадок Вайди про можливiсть для козаччини, опираючи ся на 
Литву. Москву, Волощину i навiть саму Туреччину, грати ширшу полiтичну ролю й 
розвивати свої сили, користаючи з спiльности iнтересiв то одної то другої держави. 
Друга половина XVI в. стає часом, коли козаччина незвичайно скоро зростає в 
силах, органїзуєть ся, поширює незвичайно свiй полiтичний виднокруг, сферу своєї 
дїяльности. I в сiм були впливи не тiльки пригожих зверхнiх обставин, що надавали 
козаччинi незвичайного значiння, пiдiймали її високо в очах громадянства свого й 
чужого та змiцняли її небувалим притоком свiжих сил. Була велика змiна в самiм 
власнiм почутю козаччини, в її самосвiдомости, в тiм що вiд старого "луплення 
чабанiв татарських" брала ся вона до широких полiтичних плянiв, до незвичайно 
смiливих дiл.
53. Органiзацiя козацької верстви. Мусимо собi представити. яке 
незвичайне вражiннє робила мала горстка козацька, що з голими руками, можна 
сказати, не роспоряджаючи нi крiпостями, нi запасами зброї, нi грошевими 
засобами, так смiло хапала ся пащi хижого бiсурменського звiря, що дер сучасну 
Україну, смоктав кров з неї i сусiднiх земель i в страху держав сусiднї держави, якi 
перед тим вважали себе такими сильними, побiдними, могутними. Не тiльки 
Україна, а вся схiдня Европа, всї сусiднi землi жили пiд тяжкими вражiннями 
турецьких завойовань, котрим нiщо не могло противстати, i татарських 
спустошень, якi зробили цiлу схiдню Европу одною невiльницькою кошарою, з 
котрої татарськi загони свобiдно i незборонно гнали табуни невiльникiв на 
кримськi торги, наповняючи звiдти невiльником Туреччину, Iталiю, Францiю, 
Iспанїю, африканське побереже, трохи не весь свiт тодiшнiй.
"Торгують невiльником у всiх мiстах Криму, але найбiльше в Кафi", пише 
литовський письменник з половини XVI в. "Трапляєть ся там, що цiлi юрби 
нещасливцiв, запроданих в неволю, женуть просто з торгу на кораблi, бо мiсто 
лежить коло дуже доброї морської пристани, i тому Кафу можна назвати не мiстом, 
а ненаситною, поганою безоднею, що пожирає нашу кров".
Думки про полоненникiв, невiльникiв, їх нечуванi, безвихiднi страждання, 
їх тугу за рiдним краєм опанували сучасну творчiсть, вiдтиснувши на далекий плян 
иньшi теми. Чоловiк став iграшкою долi, яка в одну мить робить з вельможного 
пана нужденного невiльника, з побожних християн недовiркiв бiсурменських, 
кидає сестру в обiйми по-турнака брата, стару мати в неволю її сина, що потурчив 
ся й забув уже рiдний край. Нечуваною силою напруженого народнього почутя сї 
теми, що такою марою навязли тогочасним людям, перекинуто через десятки 
поколiнь до наших часiв, так щ") вони даюi-ь i нам понятє

155. Кафа (теперiшня Феодосiя).

про страшеннi гнiтючi образи, пiд вражiннєм котрих жив, котрими був 
опанований тодiшнiй Українець. Се невiльницькi псальми, як їх називали нашi 
кобзарi.
Сей голяка в лихiй семирязi (сермязi) i вязових постолах-се та козаччина 
гола i боса, яка нї з чим кидаєть ся на бiсурмена, що вже встиг зробити з ловiв на 
укоаїнського невiльника зовсiм звичайний про мисел: богатi Татари й Турки з 
чорноморських мiст позичають голотi татарськiй грошi на коней

156. Переправа Татарина через воду (рисунок Вопляна).

грають їх собi невiльником. Козаччина зганяє з степу сих татарських 
промисловцїв, розганяє їх табуни й стада, котрими посiли степи, громить 
чорноморськi городи-осiдки бiсурменства, оселї тих торговцiв турецьких, ринки 
невiльничi, та визволяє ватаги невольника На тихi води, на яснi зорi, у край 
веселий, в городи християнськиї.
Страшенне се робило вражiннє взагалi, а особливо в народi українськiм, 
так-здавало ся-вже безповоротно забитiм i задавленiм.
I не так тi першi походи, де козаки йшли, завербованi старостами чи 
богатими пограничними панами, а пiзнїйшi самовiльнi походи козацькi, що 
починають ся в серединi XVI в., власними засобами, не тiльки вже без панської 
помочи, але навiть i против гострих заборон правительственних. Правда, Турки, та 
й саме правительство литовське довiдувало ся, що невважаючи на заборони, 
пограничнi старости й пани таки помагають далi козакам i покривають їх, дiлячи ся 
з ними добичею так як турецькi купцi з Татарами. Але ся помiч чи покриваннє мало 
було звiсне i не грало особливої ролї в козацьких походах-не вiд того вони 
залежали.

157. Козак побiдник (малюнок XVIII в.).

Нарiд увiрив в силу козацьку. Козаки стали його героями, оспiвували ся в 
пiснях i виростали в надлюдськi образи в переказах. I разом з тим, як люде 
переймали ся вiрою в необорну силу козачу, до козаччини горнуло ся все бiльше 
людей, все зростало число таких, що ставали козаками на все житє. Росла й 
вiдокремляла ся цiла осiбна верства козацька. I не хотячи зовсiм-приложило до 
сього своїх рук саме правительсто отими самими своїми заборонами походiв 
козацьких та рiжними заходам коло того, аби їх перепинити.
В почдтках правительство пiддало ся гадкам мiсцевих урядникiв, що за 
помiчю козацтва радили розпочати боротьбу з Ордою, i думало про те, якби 
розложити козацькi залоги на Низу й спинити ними напади татарськi. Але потiм 
злякало ся, коли Орда почала жалувати ся на козацькi напади й свої наїзди 
оправдувала тим, що се вона вiдвдячуєть ся за козацькi погроми. Починаючи вiд р. 
1540 правительство литовсько-польське раз у раз наказує своїм старостам та 
намiсникам i панам пограничним, аби не помагали козакам; заходить ся козакiв 
переписати на реєстр i вiддати їх пiд пильний нагляд; забороняє пускати їх в степи 
на добичництво: каже переглядати, хто з чим з степiв вертає, i коли б у кого 
показала ся здобич татарська-тих суворо карати.
Одначе пограничнi урядники й пани не дуже слухали, бо знали, що Татари 
тiльки на козакiв складають, а коли чим можна приборкати Орду-то тiльки 
козаччиною. Через те дивили ся крiзь пальцi на козацькi походи-правда, що за те 
вiдбирали у козакiв їх найкращу здобич. А як брали ся справдi козакiв гамувати, то 
з того виходило тiльки те, що козаки ще меньше замкiв держали ся, а все бiльше 
осїдали ся в степах. Списати їх та пiд погляд узяти не вдавало ся, бо й мало ще 
було таких, що справдi були козаками й бiльше нiчим; таких пiд час переписей 
1552 р. не нарахували i пятисот душ, а козакувати ходив рiжний люд- з мiщан, з 
селян, з дрiбної й бiльшої шляхти. Про те правительство своєї гадки не покидало i 
кiнець кiнцем для погамовання козаччини задумало завести над ними осiбне 
начальство. Коли в 1560-х роках Турки почали знов дуже скаржити ся на козацькi 
напади та грозити ся Литвi й Польщi, король закликав козакiв, аби вони вийшли з 
Низу до замкiв пограничних: там їм буде служба i за службу платня, а завести з 
ними порядки поручив гетьману польському (саме пiд той час Київщину 
прилучено вже до Польщi). Гетьман настановив над козаччиною осiбного 
начальника i судю, щоб той пильнував порядку у всiй козаччинi i в тiй-котру 
взято було на платню i службу королївську, i в тiй яка собi далi лишала ся без 
платнi. Порядку одначе з того не побiльшало, бо й тим, що взято на платню, 
грошей не платили, а ще бiльше козакiв лишило ся поза тим королiвським козачим 
полком i промишляло собi далi як умiло. Далi йшла жвава вiйна на пограничу: 
Татари набiгали, козаки їм вiдвдячу-вали ся, нападали на кочовища татарськi й 
городи турецькi, мiшали ся в волоськi усобицi-стежкою вказаною їм 
Вишневецьким. На його мiсце зявив ся у них иньший ватажок з волинських 
княжат, Богдан Ружинський, що також вiв зносини з Москвою, дiстаючи вiдти 
засоби для боротьби з Ордою, i вславив ся сек) боротьбою на Українi поки не 
наложив головою, здобуваючи Аслан-кермен. Його то, як думають, оспiвує пiсня.
Мiж ватажками, що водили козакiв на Молдаву, вславив ся особливо Iван 
Пiдкова, що захопив молдавське господарство в 1577 р. Полякам удало ся потiм 
його вхопити i стято його у Львовi, на заспокоєннє Туркiв, але се не вiдстрашило 
козаччину вiд дальших таких походiв.

158. Чорноморське побереже.

Польське правительство писало листи до козакiв, забороняючи тих 
походiв, грозило карами та наставляло все нових начальникiв i поручало їм 
набирати козакiв в королївську службу, щоб вони иньшу козаччину гамували та вiд 
наїздiв на землi турецькi й татарськi стримували. Особливої слави по мiж тими 
розпорядженнями набрала потiм реформа вчинена королем Стефаном Баториєм: з 
неї виводили всякi пiзнїйшi порядки козацькi, якi Баториєви i не снило ся заводити. 
НадїлїБаториєвi розпорядження мало рiжнили ся вiд попереднїх i пi-знїйших, якi 
робили королї, щоб завести порядок мiж козаками. Порядку одначе, з них не 
виходило нiякого, а виходило що иньше:
Настановляючи над козаками осiбних начальникiв, правительство виймало 
їх заразом з-пiд власти звичайних властей: старост i мiських урядiв. Козаки на тiй 
пiдставi виводили, що коли хто козак, то над ним нема нїякої власти, тiльки козача. 
Але при тiм своєю властю признавали не тих начальникiв, що їм правительство 
наставляло, а своїх виборних.
Правительство брало собi в службу козакiв i обiцяло їм платню платити 
(хоч звичайно не платило). Козаки всї покликали ся на те, що вони служать 
королеви, становлять вiйсько королївське, i на тiй пiдставi домагали ся тих самих 
прав, якi мало вiйсько польське, або якi воно собi присвоювало.
Посилаючи ся на королiвськi постанови, та по своєму їх толкуючи, на свою 
користь обертаючи, козаки на тих королiвських розпорядженнях, що видавали ся 
для приборкання козаччини, опирають претенсiї свої на рiжнi свободи i привилеi 
козацькi. Далi-далi виростають понятя такi, що козак має бути чоловiк вольний, 
нiкому не пiдвлас гний, до нiчого не обо-вязаний крiм боротьби з ворогами погра-
ничними. Хто пристав до козакiв, той стає чоловiком вiльним, не пiдлеглим нiкому 
окрiм виборної власти козацької.

159. Iван Пiдкова, малюнок сучасника.

Сих своїх прав i претенсiй боронять козаки всiлiй способами, а що стає їх 
все бiльше i всї їх боять ся на Українi i до оборони вiд Татар потрiбують, то по 
трохи таки права козацькi починають признавати ся i мiсцевими панами i 
начальством.
Так творить ся з кiнцем XVI в. верства козацька, званнє козацьке, i сила 
народу починає приставати до козакiв на те, щоб Iiористати з прав i свобiд 
Козацьких. А козаччина з тим стає силою суспiльною, соцiальною.
54. Прилученнє схiднїх українських земель до Польщi. Саме пiд ту 
хвилю як козаччина починає набирати сили i пiдiймати голову, претендуючи на 
рiжнi права i свободи, i пiд покров "присуду козацького" починає удавати ся 
мiщанська й сiльська люднiсть, щоб вибити ся тим способом з важкої кормиги 
панської,-стали ся важнi подiї, якi погнали широкою хвилею народ український з 
Захiдньої України в козацькi сторони i в ряди козацькi i пiднесли незмiрно силу i 
значiннє козацтва. На сих подiях мусимо спинити ся, щоб порозумiти сю змiну в 
житю України: як раптом оживають схiдно-українськi пустинi, як на них зростає 
поволї необорна сила козацька, i пiд її покров переносить ся те нацiональне житє, 
що почало розвивати ся в захiднiй Українi. але стрiло ся з тяжкими перешкодами 
шляхетського пановання.
Перша важна подїя-що Україну схiдню, поднїпрянську звязано тїенїйшим 
звязком з захiдньою, через прилученнє земель волинських i київських i 
заднiпрянських до Польщi, 1569 роцi. Подїя ся спала не-сподївано не тiльки на 
українську суспiльнiсть, але й на саме правительство, i тому тiльки згодом дала 
почути свої наслiдки.
Пiсля того як стара суперечка за Волинь вiдшумiла, нiщо, як здавало ся, не 
вiщувало великих змiн у вiдносинах Литви i Польщi (див. гл. 47). Литовськi пани 
радi були звязку з Польщею, але пильнували, щоб окремiшнiсть вел. кн. 
Литовського була задержана.аби в нiм правити собi по своєму. За вел. кн. 
Олександра, користаючи з того що Польща тодi потрiбувала литовської помочи на 
Туркiв, пани литовськi добили ся навiть, що списано нову грамоту унiї з 
пропущеннєм тих слiв про прилученнє i iнкорпорованнє Литви, що були в старих 
грамотах. I великi князї литовськi, бувши заразом королями польськими. 
змiркували, що для їх роду се вигiднїйше, щоб вел. кн. Литовське вважало ся 
осiбною державою, бо так великокняжий стiл переходив дiдично.з батька на сина, а 
в Польщi шляхта пильнувала, щоб король був вибираний, i не дуже можна було 
покладати ся на її вибiр. Поки вел. кн. Литовське мало свого великого князя, се 
потомкам Ягай-ловим давало заручку i на польську корону, i се було їм на користь. 
I так стояли дiла до 1560-х рокiв. Аж тодi виходить у тiм змiна. Тодїшнїй король i 
великий князь Жигимонт-Август синiв не мав i вже не сподївавсь, так що про 
наступникiв йому було байдуже А Литву пiд той час вiйна з Москвою дуже 
притисла, i король думав, що краще її звязати в одну державу з Польщею-буде їй 
лекше. Також i шляхта литовська, що незадовго перед тим дiстала голос в соймi 
(парляментї) литовськiм, стала добивати ся тїснiйшого зєднання з Польщею, щоб 
дiстати вiд неї помiч в вiйнi й собi тягарi воєннi полекшитп. Та й бiльших прав собi 
з того надїяла ся. як Литва стане одною державою з Польщею, бо в Польщi шляхта 
вже визволила ся майже вiд всяких тягарiв i обовязкiв. I от король i шляхта зверху i 
знизу починають натискати на литовських панiв, щоб не противили ся тїснїйшому 
зєднанню Литви й Польщi. Король, починаючи вiд р. 1562, раз-у-раз скликає 
спiльнi сойми Польщi й Литви у сiй справi та настає на литовських панiв. Але тi 
держали ся дуже уперто, користаючи з своїх впливiв на шляхетських депутатiв, не 
допускали їх до безпосередньої участи в справi, а навiть дещо попустивши на соймi 
1564 р..потiм свої уступки взяли назад. Коли ж на соймi, що почав ся з кiнцем 1568 
р. в Люблинї, вони помiтили, що король, пiд намовою польських своїх дорадникiв, 
хоче на них натиснути, щоб засiли разом з Поляками всi

160. Церква п Люблинї, iiамятка української громади XV- Х\1 вв.

в спiльнiм соймi, то литовськi пани в ночи пiд 1 марта 1569 р. тихенько 
виїхали з Люблина, сподїваючи ся тим способом "зiрвати сойм" i перервати справу. 
Та вийшло з того таке, що вони зовсїм не спо-дiвали ся.
Поляки, помiтивши з тих переговорiв, яке трудне становище литовських 
панiв, а намовивши вже раз короля йти проломом, не зважаючи на настрiй 
литовських панiв,-порiшили тепер не упускати такої користної хвилi. Вони 
представили королеви, що литовськi пани незаконно покинули сойм, образивши 
тим короля, i треба справи рiшати без них далї заочно. Одначе рiшили почати їх з 
иньшого кiнця. Побачивши, як литовськi пани стоять за окремiшнiстю своєї 
держави, змiркували, що до повного скасовання Литовської держави i прилучення 
всїх литовських земель до Польщi мабуть таки не прийде. Отже порiшили вернути 
ся до старої справи, яку вже раз пiдiймали в подiбних же обставинах, по смерти 
Витовта: задумали прилучити до Польщi решту галицько-волинських земель, яких 
не удало ся забрати тодї, так що зiстали ся вони при Литвi. По утечi литовських 
панiв пiшли з сим до короля, щоб перш за все прилучити до Польщi Волинь i 
землю Пiдляшську, бо вони мовляв належали до Польщi i тiльки через 
поблажливiсть короля Казимира Ягайловича, як вiк був заразом великим князем 
Литви, литовськi пани присвоїли тi землї собi. Се була неправда. Волинь Поляки 
кiлька разiв пробували забрати, але се їм досї не вдавало ся нiяк. На Пiдляше 
гострили зуби сусїднї польськi князї Мазовецької землї i два рази дїйсно дiставали 
собi в державу вiд князїв литовських, але всього на кiлька рокiв. Та Поляки 
привикли дивити ся на сю землю як на свою, бо туди богато понаходило дрiбної 
шляхти з Мазовiї (в МазовiЇ сила силенна була тої дрiбної шляхти, такої ж убогої 
як селяне). Король на те заявив польським сенаторам i депутатам, що вiн зовсїм з 
ними згоджуєть ся: Волинь i Пiдляше справдi повиннi належати до Польщi, i вiн 
зараз накаже сенаторам i депутатам з сих земель (що були вибранi на той спiльний 
сойм), аби засiли в соймi польськiм. Справдi зараз вислано такi накази; волинськi й 
пiдляськi сенатори i посли одначе довго не приїзжали. Аж як король заявив, що 
буде карати, хто не приїде на останнiй час, буде маєтки й уряди вiдберати-тодї 
приїхали. Не хотїли одначе присягати на вiрнiсть Польщi, вимовляючи ся всякими 
способами; одначе як король повторив свою погрозу, що буде з непослушними 
поступати, як знає, тодї таки присягли i в соймi з Поляками позасiдали. При кiнцi 
мая справа була скiнчена: те чого не вдавало ся Полякам осягнути довгими вiйнами 
i всякими хитрощами, осягнули вони тепер легко одними наказами 
королiвськими-тому що й Литва ослабла через внутрiшнє роздвоєннє своє й 
прийшла за сей час до повного занепаду, i українськi пани кiнець кiнцем не 
тримали ся Литви так сильно, через те що їх литовськi пани позбавили всяких 
впливiв i значiння.
Коли Поляки побачили, що то їм так легко йде i Литва, прибита вiйною, 
маючи против себе i короля i шляхту, не важить ся оружно боронити своїх 
земель-забрала їх ще бiльша охота до нових зривкiв. Стали думати про иньшi 
українськi землї, а в тiм пiдтримували їх i волинськi посли, бо коли вони вже 
попали до Польщi, то не хотїли, щоб границя лягла мiж ними й иньШими 
українськими землями.
Першим дiлом порiшили взяти до Волини ще й Браславщину, котра по 
вiдiрванню вiд неї захiдньоГо Подiля взагалi жила одним житем з Волинею, i там 
волинськi пани займали уряди й мали маєтки. На се зараз пристали й сенатори 
польськi й король: рiшили включити Браславщину в гралюту про прилученнє 
Волини, немов частину Волини. Зараз король наказав браславським сенаторам i 
послам, щоб зложили присягу Польщi й засiли в соймi польськiм, i се вже по попе-
реднїй iсторiї з Волинею пiшло легко: за яких небудь два тижнi справа з 
прилученнєм Браславщини була скiнчена.
Не так легко пiшло, коли посли польськi заговорили про прилученнє 
Київщини: i король i богато сенаторiв тому спротивили ся. Не тому що не почували 
за собою на те права: тим не журили ся й при иньших землях i чим небудь 
прикривали справу. Лякали їх величезнi простори Київщини, вiдкритої вiд Москви 
i Криму: оборона таких величезних i в тiм часi ще майже зовсїм порожнїх земель 
мусїла принести великi тягарi, великi видатки, непосильнi для Польщi з її дуже 
лихою ор?анїзацiєю фiнансовою, з вiчно порожнiм скарбом державним i зовсїм 
незначним вiйськом. Тому король i сенатори противили ся довго-та на рештї 
уступили пiд натиском польських послiв, котрих пiдтримували депутати волинськi 
й браславськi. Дня 3 червня король подав ся i заявив, що надумав прилучити 
Київську землю до Польщi i накаже київському воєводї кн. Василю Константину 
Острозькому, аби присяг Польщi, як воєвода київський. Тим днем 3 червня 
пiдписано й грамоту про прилученнє Київщини,-мовляв вона також здавна 
належала до Польщi.
Литовськi пани, побоявши ся, що так далi й цiлу Литву розберуть без них, 
приїхали незадовго перед тим назад на сойм, але не вiдважили ся рiшучо 
протестувати против вiдiрвання вiд Литви її старих провiнцiй. Просили не 
вiдривати бiльше нiчого i не касувати їх держави, бодай щось зiставити з їх 
окремiшности. Де в чiм їх гюслухано; на решту, не вимоливши, Литва мусїла 
згодити ся. Постановлено, що на будуче Литва не буде виберати собi осiбного вел. 
князя, не буде мати осiбних сеймiв, тiльки разом з Поляками; але матиме своїх 
осiбних мiнiстрiв, свiй скарб i своє вiйсько.

161. Василь-Константин Острозький, воєвода київський.

Пiсля сього Литва стратила всяке значiннє як осiбна держава, стала 
частиною держави Польсько-литовської. Повiдiрванню Київщини з українських 
земель зiстала ся в вел. кн. Литовськiм тiльки Берестейщина i Пинщина (з них 
зроблено воєводство Берестейське). Але се однаково було так, як би вони належали 
до Польщi, бо пiсля 1569 р. в устрою Польщi й Литви було дуже мало рiжниць. 
Поза тим зiстали ся: Сїверщина, забрана Москвою, теперiшня Буковина, що 
належала тодї до Молдави, i закарпатськi українськi землї, що були пiд Угорщиною 
(Угорська Русь). Сїверщину одначе Польща собi здобула вiд Москви, сорок лїт 
пiзнїйше, i так хоч не надовго (бо тiльки до Хмельнищини) можна сказати, що цїла 
Україна спинила ся пiд Польщею й польським правом-бо з виїмком тiльки 
маленької Буковини й чималої, але слабко залюдненої Угорської Руси всї иньшi 
українськi землї перед Хмельнищиною були пiд польським правом.
55. Перемiни в житю i устрою громадськiм. Прилученнє до Польщi 
українських земель в 1569 роцї мало важне значiннє, бо завершило перестрiй їх 
громадського устрою на польський взiр/В за-хiднїх українських землях, що були 
прилученi до Польщi ранїйше: в Галичинi, в Холмщинї i на Подiлю, се стало ся 
скорше. Формально там заведено польське право i польський устрiй в 1434 р., але 
ще перед тим польське панство, наплинувши сюди, перемiнило все на польський 
лад. В українських землях, що належали до вел. кн. Литовського, теж право, устрiй 
i всї обставини житя вiд самої вже унїї 1385 р. правительство литовське наближало 
i раз-у-раз нагинало до польських взiрцїв. Литовський Статут-збiрник законiв вел. 
кн. Литовського, виданий вперше в 1529 р., в тiй першiй редакцiї задержав в собi 
богато з старого права українських i бiлоруських земель, що в них зiстало ся з часiв 
iще Київської держави. Але вже в другiй редакцiї Литовського Статута, 1566 р., все 
се значно змiнено на польський взiр, i в устрою держави та в управi земель 
заведено важнi змiни на взiрець Польщi. Зiставало ся одначе чимало й рiжниць, а їх 
знесло i покрило отеє при-лученнє решти українських земель до Польщi.
Правда, грамоти 1569 р., прилучаючи їх до Польщi, полишили дещо з 
старого: зiставили українську мову в урядованню i в зносинах правительства з 
сими землями, зiставили дотеперiшнє право-власне той Литовський Статут 1566 
р.; заведено тому й осiбний апеляцiйний суд для сих земель. Але сї вiдмiни довго 
не продержали ся, по части тому, що загальне житє держави втягало в себе все 
сильнiйше нашi землi, а також i тому ще, що з прилученнєм до Польщi сюди 
посунула велика сила Полякiв, якi позаймали уряди, рiжними способами 
подiставали маєтки i-ополячили тутешнє житє. До 1569 р. в землях сих Полякам 
не можна було нї дiставати посад, нї володiти маєтками, а тепер стало можна, i се 
була друга велика змiна, яку принiс 1569 рiк.
Українське житє наломано на польськi взiрцї i ополячено. Був се повний, 
перестрiй зверху i донизу, який не зiставив каменя на каменi в українськiм житю. 
Вiн перемiнив його на польськi взiрцi, i на самий спiд його зiпхнув українську 
люднiсть, яка тримала ся своєї української народности. Зазначимо тепер 
головнїйшi прикмети нових порядкiв, принесенi ними змiни i їх значiннє для 
українського житя.
Князi й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу i держали в своїх 
руках всю управу, тепер були зрiвнянi в правах з рядовою шляхтою,-хоч на дiлi, 
завдяки свому богацтву, вони й далї високо пiдiймали ся над нею, держачи в своїй 
службi не раз цiлi юрби бiднїйшої шляхти. Податки i вiйськову службу з шляхти 
знято, вона тепер не знала майже нiяких обовязкiв, а дiстала величезнi права До неї 
належало законодавство на соймах i вона кермувала ним на свою користь; шляхта 
вибирала зпомiж себе судiв i иньших урядникiв; короннi землї роздавали ся 
шляхтичам в доживотнi держави i вони правили ними як помiщики; нiхто крiм 
шляхтичiв не мiг дiстати нiякого уряду свiтського, а навiть i духовного. Шляхта 
правила всїм, всiм кермувала собi на користь, i король мусiв робити, чого вона 
хотiла Вдасть королiвська, взагалi всяка публична власть була дуже слабка: все 
було повернене так, щоб боронь Боже шляхтича не стiснено нї в чiм. Не було на 
шляхту нiякого суду нї управи, так що шляхтич мiг собi робити що хотiв, не боячи 
ся нiякої кари навiть за найтяжшi вчинки-навiть заподiянi шляхтичеви, а не казати 
вже коли покривджено не шляхтичiв: тим на шляхтича не було нiякої управи. При 
такiй безправности i безсудности шляхтичi привикли доходити всього силою, 
тримали оружнi ватаги на своїх дворах, зводили нераз чистi битви мiж собою, i се 
знов особливо давало ся в знаки не-шляхтї, яка була вiддана, можна сказати, вповнi 
на ласку шляхетську.
Мiста (городи), якi в давнїйших часах були центрами полiтичного житя, 
стратили тепер в нїм всяке значiннє. З наданнєм самоуправи по нiмецькому праву 
вони виключали ся з загального складу землi, а знов самi мiж собою не були звязанi 
нiякою ор?анїзаиiєю. Кожде мiсто було само для себе маленькою осiбною 
республiкою. Так мало бути, а на практицi таке вiдокремлене становище вiддавало 
майже всiх мiщан без виїмку в повну залежнiсть вiд шляхетської управи, чи вiд 
помiщикiв. На напрям законодавства мiщане не могли мати нїякого впливу, бо не 
мали участи в соймах; законодавство лежало в руках помiщикiв. шляхти, а та 
систематично кривдила мiщанство на користь свого помiщицького господарства. 
Все се кiнець кiнцем зруйновало мiста i культурно i економiчно, позбавило край 
того добра, яке в нормальних обставинах могли б йому давати мiста, i наповнило їх 
нарештi зайшлим народом, особливо жидiвським, бо Жиди краще нїж иньшi вмiли 
приноровити ся до тих неможливих обставин, в якi поставило мiщан шляхетське 
хозяйство Польщi. А особливо українська люднiсть в мiстах була поставлена в 
тяжкi умови, бо навiть звичайними .мiщанськими правами Українцi не могли 
користувати ся.
Ще бiльше одначе потерпiло селянство, народня маса українська. Давнє 
невiльництво, що так було широко розвинуло ся в останнiх вiках державного житя, 
тепер поволї вигинуло (в XV- XVI вв. до решти); але зате властиво все селянство 
спинило ся в обставинах дуже близьких до давнього невiльництва. Все селянство 
стратило права на землю: вважало ся, що селяне сидять на землi панськiй або 
королiвськiй (властиво се було те саме, бо всї землi королївськi були розданi в 
доживотнi держави панам, якi правили ними так як i помiщики). Селянина 
приковано до того панського маєтку, де вiн уродив ся, i позбавлено права 
свобiдного переходу: не тiльки селянин-господар. але й дїти його не могли вiдiйти 
вiд свого помiщика без його дозволу, хiба крадькома - але за ним гонили i 
розшукували тодї як дикого

164. Лист Василя-Константина Острозького, воєводи київського, 1571 р.

звiря, як раба-утїкача давнiх часiв. Пан мав повне право над житем i 
маєтком свого пiдданого: мiг його вбити, забрати грунт, маєток, як хоч укарати i за 
се нї перед ким не вiдповiдав, i навiть не можна було на нього скаржити ся: сам 
король не мав права мiшати ся в вiдносини мiж паном i його пiдданим (на сїм 
пунктї була до кiнця значна рiжниця мiж правом литовським i польським, i значна 
перемiна зробила ся з прилученнєм українських земель до Польщi). Тiльки селяне 
королiвських земель мали право скаржити ся до королiвського суду, але суд сей 
був дуже тяжкий, треба було удавати ся до нього аж до столицi, судили в нїм такiж 
пани-помiщики, а як рiшеннє й випадало на користь селян, то пан-державець 
звичайно не слухав ся його, i тому селяне дуже мало користали з сього суду навiть 
в Галичинi, а з дальших земель i зовсiм до нього не звертали ся.
Так селянина кiнець кiнцем позбавлено всяких прав не тiльки полiтичних, 
а й горожанських, людських, i для виходу з сього невимовне тажкого становища 
йому не зiставало ся нїякої законної дороги: не було йому нї якого виходу з сього 
життя крiм повстання i втїкачки- i з сеї останньої дороги вiн головно й мусiв 
користати.
56. Змiни в господарствi i заселенне схiдньої України. Крiм 
безправности i поневолення селянина, до якого довело його польське право уже в 
першiй половинї XVI вiку, друга половина сього столИтя принесла з собою ще 
незвичайне обтяженнє його, нечуваний визиск його робучої сили. Розвинув ся 
попит на збiже й иньшi хлiборобськi продукти й принiс з собою запотрiбованнє 
селянської працї до роботи на панських дворах та фiльварках. Перед тим з України 
на захiд вивозили головно тiльки шкiри, мед, вiск, рибу, худобу; волiв почавши вiд 
XV вiку виганяли на Шлезк великi гурти, i в]Л в захiднiй Українi) став був 
одиницею мiновою: рахували волами якби червоними золотими. Пiзнiйше прийшов 
попит на дерево, в районi сплавних балтийських рiк; коли ж тут лiси понищили, з 
другої половини XVI в. почавши стали рубати лiси на дерево, на матерiал, а ще 
бiльше палити на поташ i в дальших околицях; селянам казали возити за панщину 
дерево й поташ до найблизших сплавних мiсць, нераз за десятки миль Далi, в 
серединi, а потiм ще бiльше в другiй половинї XVI вiку починає все бiльше 
захоплювати українськi землi вивiз з^жа: знов таки насамперед в краях близших до 
сплавних рiк балтийських- Висли, Сяну, Буга, Нiмана-бо збiже, як i лiсовi 
товари, йшло тiльки в балтийськi порти i вiдти вивозили ся далї на захiд, в Англiю, 
Нїдерлянди, Францiю, Iспанiю. Але в мiру того як попит збiльшав ся i цїни на збiже 
зростали, починають його возити i з дальших околиць до пристаней рiчних.
Отсей вивiз збiжа робить великi перемiни в господарськiм житю. Перед 
тим на збiже не було попиту, сiяли стiльки, щоб тiльки прогодувати ся; через те 
пани не вели великого рiльного господарства, не забирали пiд свої поля великих 
просторiв i вiд селян не жадали багато роботи, а хотiли чиншiв i данин-медом, 
шкiрами, худобою, вiвсом для коней, також рiжним збiжем. З певного грунту, т. зв. 
лану або волоки (ЗО моргiв, коло 20 десятин) давав ся певний чинш, певнi данини, i 
звичайно вони держали ся досить трiвко, зростали дуже поволї; коли участок 
селянський дїлив ся, дїлили ся й данини мiж новими господарями, через те 
помiщику не було причини навмисно дробити господарств: вони були великi, 
многолюднi. Колиж прийшов попит на збiже i стало користно сiяти його на 
продаж, на вивiз, все се зовеїм змiнило ся. Помiщики збiльшають своє 
господарство орне, розробляють i засївають все бiльшi й бiльшi поля. Для 
збiльшення своїх фiльваркiв забирають вiд селян грунти, переводять їх з бiльших 
грунтiв на меньшi, дроблять селянськi господарства. Не дбають про чиншi й 
данини, замiняють їх панщинною роботою селян на панських грунтах, а що 
селянин звичайно меньше цїнить свою працю нїж її продукти -грошi чи збiже, то 
пани користаючи з сього маленькi уступки в данинах чи грошах замiняли 
величезним побiльшеннєм панщини. Тому що панщина вiдбувала ся з 
господарства, вони старали ся намножити тих господарств як найбiльше: вiдбирали 
вiд селян грунти й присаджували "загородникiв" i "халупникiв", що поля не мали 
зовсiм або дуже мало i не платили чиншу, а робили "пiшо" панщину. Взагалi пани 
користували ся всiми способами, щоб побiльшити панщину, i вона в захiднiй 
Українi, близше до вивозу збiжа, вже в другiй половинi XVI. в. пiдiймаеть ся 
незвичайно, так що мiсцями панщину робили вже що дня, селянин не виходив з 
того панщинного хомута, i житє селянське стало справжнiм пеклом. I се теж 
змушувало селянство тутешнє шукати кращої долi, мандруючи на схiд, далi вiд 
того фiльварчаного пекла.
Так всї отi подїї: скасованнє границї мiж Галичиною i дальшою Україною, 
розвiй панського господарства, поневоленнє селянства в захiднiй Українi, 
забираннє селянських грунтiв i обтяженнє панщиною- все се викликало велику 
хвилю кольонiзацiйну з захiдньої України, а також i з пiвнiчно-захiднього тiсно 
залюдненого Полїся в схiдноукраїнськi простори, що ще так недавно (в переписях 
1552 р.) виглядали як повна пустиня з розкиданими серед неї кiлькома замками. В 
останнiй чверти XVI i потiм в першiй половинi XVII в. вигляд її змiняєть ся так що 
й не пiзнати: засiдають мiста на недавнiх шляхах татарських, широко роскидають 
ся села серед недавнiх козацьких уходiв, зявляють ся панськi замки i замочки, 
рiжна панська служба. Польське право i польськi порядки сунуть туди, де ще 
недавно пасли ся дикi конї й шумiла степова тирса.
Пiвстолїтня завзята боротьба козаччини з Ордою не минула дурно: вона 
ослабила Татар i показала, що з ними можна боротись i вiдборонятись. I от слiдом 
за козаччиною починають осiдати хлiборобськi оселї, помалу висуваючи ся все далi 
й далї вiд охоронних замкiв. Правда, набiги татарськi йшли далї; приходило ся 
господарити з великою обережнiстю, обзираючи ся на всї боки, щоб серед 
господарства свого не попасти просто в аркан татарський. Подорожник Ерiх 
Лясота, що їхав до козакiв 1594 р. через Браславщину, оповiдає, як тут серед ланiв 
вiн бачив маленькi домки з стрiльницями: туди тїкають селяне, як їх несподївано 
запопаде Орда, i вiдстрiлюють ся з тих стрiльниць; про таку оказiю селянин iде в 
поле не инакше як з рушницею та шаблею, бо Татари тут раз у раз крутять ся й 
нiколи не можна почувати себе безпечним вiд них. I пiснї народнi нашi памятають 
таке господарство, як господар на своїм полi мiг здибати ся з Татарином та спинити 
ся в руках татарських. Але бiда робила людей вiдважними! Роздражненi нечуваним 
збiльшеннєм панщини, зiгнанi з своїх грунтiв селяне з Галичини тiкали на Волинь i 
на Подiле, звiдти на київське пограниче i в Браславщину. Що далї йшли на полуднє 
i схiд, тим лекшi обовязки селянськi знаходили, але кiнець кiнцем чутка про сво-
бiднi, зовсiм безпанськi землї тягли їх на сї поднiпрянськi та побожськi, адалi й 
заднiпрянськi пустарища. Вони осiдали ся тут i господарили оружною рукою, пiд 
захистом козацьким, готовi разом з ними кождої хвилi вiдбитися вiд Орди. Орали 
скiльки i де хотiли, нїкого не питаючи ся, закладали собi пасїки i городи, i о скiльки 
Господь милував вiд аркана i стрiли татарської, розживали ся достатнє i заможно.
Але скоро виявляло ся, як марна була їх надїя, що бодай тут, на краю свiта 
хрещеного, в пащi татарськiй вони не стрiнуть ся з панами чи панськими 
посiпаками, десятниками i орендарями i всякою иньшою челядю панською, що так 
уїла ся їм на старих оселях. Виявляло ся, що i тут сидять вони на землї панськiй, а 
не божiй, i що пан от-от лише чекає, аби вони осiли ся й загосподарили ся, аби на 
них те саме старе крiпацьке ярмо вложити! Вони думали, що навiки вiд нього 
втiкли, але дарма-пани i панщина йшла за ними крок за кроком, аж до послIднїх 
землi.
Пани, котрi близше до тих сторiн жили або уряди в тих краях займали, самi 
чи через своїх служебникiв уже перед останньою чвертю XVI в. почали 
спостерiгати, що тi закиненi простори побожськi та поднїпрянськi починають 
оживати, освоюють ся, залюднюють ся. Помiтили, що сюди суне народня хвиля з 
заходу, i змiркували, що тi землї можуть з часом мати велику вартiсть. Починають 
отже випрошувати вiд короля надання на сi пустинi, або коли на них були якiсь 
хозяєва- змушують їх, аби свої права їм продали, i потiм беруть у короля 
потвердження. Я сказав уже, що то були можнi пани, воєводи, старости, гетьмани, 
що мали в своїх руках вдасть, вiйсько, полки служебникiв, отже могли кождому 
доїхати так, що не тiльки землi, а й самого себе зрiк ся б. Отже як напосiли ся на 
кого, щоб їм свої землi "продав", то мусїв їм за що небудь оддати.
В першiм рядi йдуть пани тутешнi, з сусiдної Волини; так напр. оден з 
князiв Вишневецьких, що старостував у Черкасах, змусив спадкоємцiв князiв 
Глинських. щоб продали йому свої права на землi по р. Сулi, i випросив собi у 
короля потвердженнє на "пустиню звану рiку Сулу, рiку Удай i рiку Солоницю" вiд 
московської границi аж до устя в рiку Днiпро. Так здобули Вишневенькi тi 
величезнi маєтности, де потiм осадили мiсто Лубни й багато инь-ших. Великi 
маєтки придбали собi кн. Острозькi, Ко-рецькi. Збаразькi, Ружинськi. Пiзнiйше 
починають випрошувати собi у короля та иньшими способами добувати маєтки й 
рiжнi магнати польськi-Жолкевскi, Казановскi, Потоцкi. Меньших помiщикiв вони 
вiдси витискали, i так згодом всi сi колишнї пустинi зiбрали ся в руках 
найможнїйших панiв, що володiли ними або правом власности, дїдичности.або 
правом доживотнiм, як старости-державцi, й правили тутешнми землями через 
своїх служебникiв самовластно, не знаючи над собою нїякої впасти, нїякого закону, 
нiякого права, як правдивi "королевята", як називав їх Хмельницький.
Захоплюючи тутешнi землi, вони не спiшили ся в них хозяйну-вати. Давали 
людям час осiсти ся, загосподарити ся; звичайно не згадували навiть про данини й 
чиншi, вдоволяючи ся тим, що продавали тутешнi лїси на поташ, вiддавали в 
державу рибнi лови, мости i гати, коршми й млини, обОвязуючи селян, щоб не 
мололи де инде i не брали в чужих коршмах горiлки та пива та не варили самi; 
згодом заводили податок вiд худоби та бжiл-десятину вiд волiв i улiв.Було се, як 
порiвняти з панщинним пеклом захiднiх земель, незвичайно мало. Але селяне, що 
йшли свiтами, через всякi перешкоди й небезпеки, та оселяли ся тут пiд грозою 
татарською, аби тiльки втiкти вiд панської власти й не бути нїчиїми крiпаками,-
вони з великим невдоволеннєм стрiчали навiть такi першi претенсiї панськi. Тим 
бiльше, що переходячи по дорозi рiжнi сторони України, вони бачили на своїх 
очах, як потiм за такими скромними жаданнями зявляли ся бiльшi, а в кiнцi 
приходила i сама правдива панщина Тому не раз вiд перших таких панських 
жадань вони починали бунтувати ся, кидали свої господарства й розходили ся 
рiжно, шукаючи безпанськоЇ землi. А побачивши кiнець кiнцем, що пани й їх 
посiпаки йдуть за ними по слiдам на край свiту всюди, селянство хапаєть ся 
козацтва.

167. Олександр Острозький воєвода волинський.

57. Зрiст козаччини з кiнцем XVI в. Вище вже було сказано, що саме пiд, 
ту пору, через заходи польського правительства коло заведення порядку в козацтвi, 
за короля Жи?Имонта-Ав?уста, Стефана Баторiя i Жи?имонта III, витвор юєть ся 
серед козаччини такий погляд, що козаччина служить Коронi польськiй i за сю 
свою службу не має пiдлягати нїякiй власти, окрiм своєї виборної старшини 
козацької, i не має нести нiяких обовязкiв крiм сеї воєнної служби-не давати 
податкiв державних нi панських, нi робити панщини, нi корити ся власти своїх 
помiщикiв або їх судови. Навпаки козаки вважали, що ще вони

168. Козацький ватажок Гаврило Голубою) убитий пiд Бичиною в 1а88 р. 
(рисунок сучасника).

мають право збирати ще собi з иньшої людности все потрiбне для 
прожитку вiйни-з мiщан i людей панських i королiвських.
Правительство дещо з сього признавало, але за тими тiльки козаками, 
котрих воно брало й своє вiйсько, на свою плату, i записувало в реєстр козацький. 
Одначе воно їм однаково платнi не платило, тож реєстрове, королiвське козацтво 
раз-у-раз мiшало ся з рештою козаччини. Гiравительство почавши вiд першого 
набору (р. 1570) раз-у-раз поновляло його (р. 1578, 1583, 1590), але се не помагало 
нiчого. Реєстровi i нереєстровi однаково воювали з Татарами й однаково уживало 
їх на свої воєннi потреби правительство i його урядники. Через те козаччина не 
допускала нїякої рiжницї в "правах i свободах" мiж реєстровими i нереєстровими: 
хто козак i дiло козацьке сповняє, має бути вiд усього свобiдним i тiльки до 
присуду козацького належним. Значить, хто пiддав ся пiд присуд козацький i з 
козаками в походи ходить, до того вже нїхто нiякого права не повинен мати: нi пан, 
нї староста, нї уряд мiський. I от коди утворив ся такий погляд, то мiшане й селяне, 
якi не хотiли пiддавати ся панським претенсiям i панськiй впасти, вони "козачать 
ся". Пiддають ся пiд вдасть старшини козацької, заявляють себе козаками i кажуть, 
шо вони пана слухати i нiяких повинностей на нього сповняти не будуть. Як 
давнiйше богато козакувало, але не спiшило себе заявляти козаками, бо се було 
званнє зовсiм не почесне, означало неприкаянного чоловiка,-так тепер навпаки: 
люде, яким зовсiм не вiйна була в головi, а хотiло ся тiльки господарити на 
свободi,-i такi записують ся в козаки, аби не слухати ся панiв. Козаки в тiм часї се 
"непослушнi" мiшане й селяне. У нас нема докладнiйших переписей тутешнiх 
сторiн ранїйш як з 1616 р., але сi кидають цiкаве свiтло й на попереднi десятилiття. 
Бачимо, як залюд-неннє схiдньоi України незмiрне зросло, як поширило ся-пiд 
саму границю московську, на полуднє до самих "Диких степiв", яка маса мiст, 
мiсточок i сiл поосiдало за останнi десятилїтя-i яка маса в них люду 
"непослушного", инакше сказавши-козакiв. Єсть мiста де на кiлькадесять 
"послушних" дворiв-сотнi "непослушних", а вся земля наоколо мiста зайнята 
козацькими хуторами, що нїякої власти панської не признають, нїякої повинности 
не сповняють.
Се тим бiльше кидаєть ся в очи, що i вiд "послушних" помiщики, вважаючи 
на такi обставини, не вимагали богато. Напр. в деяких мiсцях вiд мiщан вимагали 
тiльки, щоб вони служили вiйськову службу (а мiст та мiстечок осаджувано тут 
дуже богато, трохи не бiльше як сїл). В вiйську козацькiм служити i тут служити, 
здавало ся о, що все одно i меньше клопоту. Але люде, мандруючи сюди. щоб 
спекати ся панiв, не хотiли мати дiла анї з ними анї з їх повинностями, хоч тяжкими 
хоч легкими, i писали ся в козаки, щоб не мати дїла з панами. Однаково, обставини 
житя були такi, що край жив в воєннiм станї, кождий мусїв бути воєнним 
чоловiком i жити зi зброєю в руках для власної безпечности. Тому люде з легким 
серцем приймали на себе обовязкову участь в вiйську козацькiм i в походах 
козацьких, та пiддавали ся воєннiй старшинi козацькiй, аби не знати вже над собою 
нiякого иньшого начальства.
Такий оборот народнього житя надавав нову силу i вагу козаччинї: вона 
ставала вже не простим побутовим явищем схiдно-українського житя, яким була в 
печатках, а великою соцiальною силою, що ставила ся против цiлого шляхетського 
устрою Польської держави, обiцювала народнiм масам визволеннє вiд нього, а 
йому самому руїну.
Тому як з одного боку сей оборот був дуже користний для козаччини, 
даючи йому незвичайну силу притягання на народнi маси, так з другого боку 
приготовляв тяжку боротьбу з польською державнiстю i шляхетським 
суспiльством. Бо правительство польське, i так не приймаючи того толковання 
козацьких прав i свобод, яке витворило ся серед козаччини,-тим меньше могло 
згодити ся з таким ужитком, який робили з того толковання народнi маси 
українськi, пiд покровом козацьким вибиваючи ся з-пiд панської власти. Але 
перешкодити тому було дуже трудно, бо таке покозачене селянство i мiщанство 
стає великою, все бiльшою силою. Рух народнiх мас пiд козацький присуд незмiрно 
скрiпив козаччину. За останню четвертину XVI i першу четвертину XVII в. вона 
незвичайно швидко росте i своїм числом, i в поглядах на неї громадянства, i в 
почутю своєї власної сили й значiння.
Збiльшеннє козацтва чисто воєнного, сих степових воякiв, для котрих вiйна 
була промислом, а здобич-джерелом прожитку, прояв-ляєть ся в частих i сильних 
походах козацьких. Козаки не вдоволяють ся пограничною боротьбою й степовим 
добичництвом, а забирають все Чорноморє своїми сухопутними походами, а далї 
починають i морськi наїзди, попереду на сусїднi городи кримськi та дунайськi, а 
потiм i на дальшi--на околицї Царгороду i малоазiйський берег Чорного моря. 
Нашi вiдомости про сї походи бiднi, скупi, неповнi i дають мало iнтересних 
подробиць. Було б нудно вичисляти рiк за роком сї напади, тим бiльше що далеко 
не всї й знаємо,-так само i заходи, якi правительство польське повторяло, щоб 
приборкати козаччину i стримати її вiд нових походiв. Як тiльки правительство не 
займало козаччини якимсь своїм походом, так неминуче зачинають ся звiстки про 
те, що козаки воюють Татар, Туркiв, Волохiв. Напр. по Баторiєвiм наборi як козакiв 
пушено до дому з московської вiйни, куди їх було вивело польське 
правительство,-зараз скарга татарська, що козаки погромили на Самарi 
татарських послiв, якi везли з Москви грошi ха-нови. На весну козаки вибрали ся 
на Волощину, ведучи з собою кандидата на волоське господарство, що знайшов ся 
мiж ними. Баторiй, боячи ся, що з того може вийти вiйна з Турцiєю, наказав їх 
завернути: тодi козаки здобули турецьке мiсто Тягиню (тепер Бендери на Днїстрi), 
розграбили всю околицю, забрали гармати турецькi й велику здобич: казали, що 
продали її потiм на ярмарку за 15 тис. золотих. Королiвське вiйсько погнало ся за 
ними-вони кинули гармати i втїкли за Днїпро. Щоб утихомирити Туркiв, 
наловлено кiлька-десять козакiв, нїби головних провинникiв, i стято у Львовi на 
очах турецького посла. та поручено зробити новий набiр козакiв на королiвську 
службу- 600 козакiв взято на службу (1583). Се одначе помогло дуже мало, i вже з 
кiнцем того ж року козаки спалили Очакiв i наробили великої шкоди Туркам. 
Король пiслав до них свого пiсланця, шукати провинникiв-козаки його утопили в 
Днїпрi.
Баторiй вмер, не встигши їх укарати за се, козаки ж далi громили Туркiв i 
Татар. Вiд Москви брали грошi за те що воюють Татар, ханови ж татарському 
посилали сказати, що готовi йому помагати на Туркiв, з котрими у нього вийшла 
тодї незгода. Коли Татари пiшли весною 1586 р. на Україну, козаки заступили їм 
дорогу на Днїпрi, вiдгромили й змусили вернути ся назад. Потiм пiшли знову на 
Очакiв, здобули замок, вилїзши в ночи по драбинах, вирiзали залогу й спалили 
мiсто. Рушили знову на Волощину, але господар дiстав помiч вiд Туркiв, i козаки 
вернули ся. Вибрали ся за те човнами на море, прийшли пiд Козлiв (тепер 
Евпаторiя), здобули кiлька турецьких ко-раблїв, погромили мiсто, розбили 
кiлькасот крамниць. Поспiв на те калга татарський i), стала ся битва, але козаки 
стративши небогато товаришiв вийшли цїло. Напали потiм на Бiлгород (тепер 
Акерман), попалили мiсто. Розгнiваний султан готовив великий похiд; але козаки 
заступили дорогу, погромили Татар, що йшли до Туркiв в помiч; самого хана 
пострiлили й богато Татар побили. По сiм i Туркам пропала охота до вiйни й вони 
замирили ся, поставивши умову, щоб з козаками зроблено порядок.
Правительство знов наказало набрати козакiв на службу, сим разом тисячу 
чоловiка, щоб стояли на Днїпрi й стерегли границь (1590 р.). Своєвiльникiв велїло з 
Низу вивести й бiльше не пускати на Низ i в степи, анї не продавати їм нiякого 
припасу, i всїх зловлених на добич-ництвi якнайтяжше карати. Але з сих наказiв 
нiчого не вийшло, козакам взятим в службу не плачено, i вони далi разом з 
своєвiльними промишляли собiздо-бичею, як могли, походами на землї татарськi, 
турецькi, молдавськi. Поруч з проявами такої воєнної енергiї козацької ще важ-
нїйше було розширеннє козацтва по Українi. Пiсля того як козаччина стала вважати 
ся визволеннєм вiд панської неволї, козацький присуд починає поширювати ся все 
далї й далї в глубину так званої волости, то значить- оселого залюднення. Ватаги 
козацькi пiд проводом своїх гетьманiв, полковникiв i всяких иньших ватажкiв 
розташовують ся серед панських маєтностей Київщини й Браславщини, а далї-i в 
дальших околицях: то тут то там виникають панськi скарги на них, даючи нам вiсти 
про се поширеннє козацтва. Ватажки козацькi збирають всякий припас на вiйськовi 
потреби, чинять наїзди на маєтки панiв, .котрi їм противлять ся, а люднiсть наоколо 
"козачить ся"-пристає до козакiв i не хоче бiльше панам своїм бути послушна, 
часом i бунтуєть ся на панiв. Голосне було наприклад повстаннє в Браславщинї, де 
мiщане браслав-ськi з козаками здобули замок, забрали гармату i так кiлька лїт 
жили собi самоправне. Такi подiї дуже гнївали шляхту, що накликала 
правительство, аби приборкало козаччину, аби їм не бунтувала пiдданих.

170. Козаччина в народнїх малюнках: "Козак Мамай" (тип Запорожця); 
старинна картина.

Але правительство, зайняге иньшими справами, не спiшило ся i кiлька лїт 
схiдно-полуднева Україна аж до Полїся була, можна сказати, цїла в руках козакiв, 
на ласцi козацьких ватажкiв, а з рiжних зачiпок тутешнїх панiв з козаччиною де 
далi розгорiла ся цїла вiйна i козаки давали вже панам без церемонїї почути свою 
силу i перемогу.
58. Козацькi вiйни 1590-11. рр. Привiдцею першої бiльшої козацької 
вiйни був ватажок козацький Криштоф Косинський. Вiн Дiстав вiд сойму в 1590 р., 
разом з кiлькома иньшими визначними отаманами козацькими маєтнiсть на Роси, 
за свої служби, а Януш Острозький, бувши старостою бiлоцеркiвським, а властиво 
його намiстник загорнув сї землї до староства, мовляв до нього належали. 
Розгнiваний тим Косинський зiбрав козакiв i напав на Бiлу Церкву, нограбив i 
забрав майно кн. Острозького i його намiстника, що ту справу пiдстроїв, погромив 
теж иньшi замки Острозьких, позабирав гармати i засїв з ними в Трипiльськiм 
замку. Король вислав своїх комiсарiв рiжних панiв мiсцевих з полками їх, аби 
козакiв утихомирили. Козаки їх слухати не схотiли, приготовили ся битись, але 
комiсари не вiдважили ся стати з ними до бою й уступили ся. Л козаки пiсля сього 
далi розпочали свої походи, здобуваючи замки, що були в руках Острозьких i 
иньших панiв, якi з козаками зачiпали ся; здобули Київ, Переяслав й иньшi городи. 
Опанувавши майже цїлу Київщину, перекинули ся далi на Волинь, пiдбиваючи пiд 
свою руку мiста, змушуючи панiв, аби признавали вдасть козацького присуду над 
своїми маєтками i пiдданими: давали припаси на вiйськом й не боронили пiддавати 
ся пiд власть козацьку i козачити ся, хто хоче. Кн. Василь-Константин Острозький з 
синами й иньшi пани, побачивши, що козаччина їх знищить, почали ладити ся на 
вiйну з усїх сил; правительство польське не хотiло iх ратувати, гнiваючи ся за те, 
що не йшли йому на руку в справах вiри, отже мусїли самi собi радити. Найняли 
вiйсько в Галичинi й на Угорщинi, зiбрали шляхту волинську i з сими силами удало 
ся їм розбити вiйсько Косинського пiд мiстечком Пяткою. Козаки обiцяли вернути 
гармати i всяку стрiльбу, скинути з гегьманства Косинського i дати спокiй панам.
Але вийшовши на Запороже, вони зараз же почали збирати ся з силами на 
ново, i весною i593 р. рушили знову, сим разом на Черкаси. Хотїли порахувати ся з 
кн. Вишневецьким, що вмiшав ся в попередню вiйну i взагалї уїв ся козакам, як 
пограничний староста черкаський, що держав в руках головну дорогу козацьку. 
Приступивши до Черкас, Косинський зачав облогу, але Вишневецький зробив 
засiдку i Косинського вбито хитрим пiдступом, а при тiм багато й иньших козакiв. 
Козацьке вiйсько по сїм вiдступило, але лiтом козаки приступили з новим вiйськом 
до Черкас. Вишневецький злякав ся, що козаки йому кiнець кiнцем вiдомстять ся 
тяжко, пiшов з ними на згоду й уложив з ними таку умову, що надалi вже дасть 
свобiдну дорогу козаччинi через своє староство i нїчим не буде притiсняти: 
инакшими словами пообiцяв, що законiв виданих на козакiв не буде сповняти. А в 
його руках була єдина власть на цїлiй отсїй дорозi Днiпровiй. По сїм козаки стали 
справжнїми панами всеї схiдньої України Найможнїйшi пани, як от князї 
Острозькi, мусїли скорити ся перед ними, годити їх ватажкам i сповняти їх 
жадання, щоб дали їм спокiйно господа-рити. Кипiло у деяких панiв проти 
козаччини, що руйновала всi їх пляни, вносила дух бунту супротивлення мiж 
пiдданство,   виривала величезнi маси "непо-слушних" з-пiд панської власти. Але 
мусїли сидїти тихо й корити ся перед козаччиною, не маючи помочи вiд пра-
вительства, зайнятого иньшими справами. Мусїли чекати догiдної хвилї коли 
польське вiйсько буде нарештi мати для них час.
Запанувала козаччина; але несподiвано й скоро прийшовши до сеї 
небувалої сили, не вмiла знайти ся в нових обставинах, не вмiла скрiпити мiцно 
свого становища на волости. Займаючи ся рiжними за-граничними походами та 
добичництвом, не використала сього свого пановання в схiднiй Українi, щоб 
органiзувати трiвкi пiдстави свого козацького устрою, не журила ся боротьбою з 
правительством, i тому справдi дала себе зараз же зiгнати з волости, коли 
правительство звернуло против неї свої сили. Пiд ту пору, по смерти Косинського 
на перше мiсце мiж ватажками козацькими виступив Григорий Добода, чоловiк 
поважний, добрий i досвiдчений вояка, але їде без ширшої полїтичної програми, 
яка взагалї тiльки дуже поволї наростала в головах козацьких. Поруч сеї властивої 
козаччини, низової запорозької, збираеть ся на браславськiм i волинськiм 
пограничу друга, самосiйна козаччина коло Семерина Наливайка, мiщанина 
Острозького, смiливого i удатного ватажка. Сїмя Наливайкiв славила ся в Острозi 
як завзятi Українцї. Брат Семерина пiп Дамян був визначним членом 
православного острозького кружка; Семерин вибрав собi воєнне, козацьке ремесло. 
Гарний з себе, майстер на всi руки, славолюбний i амбiтний, ще молодий, не хотiв 
iти в лад гетьманам низової козаччини, i так мiж сими двома групами козаччини 
була певна неохота i навiть ворожнеча. Запорожцї пригадували Наливайкови, що 
пiд час вiйни Косинського з Острозькими Наливайко був в вiйську Острозького й 
бив ся з козаками. Наливайко виправдувавсь, що тодїшня вiйна захопила його 
несподївано, коли вiн був звязаний з Острозькими i не мiг виступити з їх служби; 
вiн заявляв, що пiддасть ся судови вiйськовому в тiй справi, i кiнець кiнцем справа 
та була полагоджена, але неохота мiж обома вiйськами зiстала ся й далi, i кожде 
собi на власну руку робить i воює в сих роках.
В тiм часї володарi захiдньої Европи, особливо папа римський i цїсар 
нiмецький, як володар завойованої Турками Угорщини, заходили ся коло великої 
вiйни на Туркiв. Прочувши, що козаки могли б дати в тiм велику помiч, заходив ся 
папа на свою руку, а цїсар на свою, вербувати до тої вiйни козакiв, виславши для 
того на Україну своїх висланникiв з грошима й дарунками. Папський висланник, 
хорватський священик Комулович не знайшов дороги до козакiв, вiв переговори 
через правительственного старшого, котрого козаки зовеїм не слухали, i з тих 
переговорiв нiчого не вийшло. Цiсарський же висланник Лясота забрав ся на саме 
Запороже (з того полишив нам дуже цїкаву опись сеї подорожи i побуту в Сiчи, в 
1594 р.). Вiддав козакам вiд цїсаря клейноти: корогви з гербом цїсарським, срiбнi 
труби, i 8 тисяч червоних, з тим щоб козаки взяли участь у вiйнї з Турками. До 
сього ж намовляв їх i московський посол, що теж приїхав з московською "казною" 
(грошима), бо цїсар, не знаючи до кого властиво козаки належать, посилав i в 
Москву, щоб там не боронили козакам помагати цїсареви. Цiсарськi висланники 
хотїли, щоб козаки на здогiн iшли за Татарами на Волощину, аби не дати їм пройти 
до Угорщини. Козаки, хоч були невдоволенi з малої суми грошей їм присланої, але 
обiцяли помагати, тiльки не хотїли йти на Волощину, а казали, що краще пiдуть на 
Перекоп, або човнами на Килїю та на Бабадаг, турецькi го-

171. Козак Мамай (копiя першої пол. XIX в. з старої, затраченої картини).

роди. Але до чого не взяли ся козаки низовi, те взяв на себе Наливайко: 
ходив в Волощину, здобув Тягиню, пограбив Турок i Волохiв, потiм вiдступив 
назад, коли прийшло бiльше турецьке вiйсько, але знову, вже з Низовцями разом 
пiшов у друге. Рахували козакiв в тiм походi разом до 12 тисяч, i вони страшенно 
знищили Молдаву, спалили Яси i господар молдавський вiдступив вiд Туркiв i 
пристав по сїм до цїсаря. Шсар був тим дуже втiшений, поручав надалї 
господареви вести справу против Туркiв спiльно з козаками, i козаки разом з сими 
новими союзниками ходили ще раз громити турецькi городи: Тягиню, Бiлгород, 
Килїю.
Польське правительство задумало скористати з сеi нагоди для себе: 
посадило на господарствi волоськiм свого чоловiка, Єремiю Могилу, i пiслало 
козакам сказати, щоб не чiпали бiльше Волощини, а воювали Татар. Але козаки не 
мали пiд ту хвилю охоти воювати ся з Татарами, i коли польське правительство 
випросило їх з Молдави, вони пустили ся "на спочинок" у внутрiшнї краї. Було се в 
осени 1595 р. Наливайко вернувши ся на Україну пройшов на Волинь, приступив 
пiд Луцк пiд час ярмарку, коли пани позїздили ся на судовi засiдання. Наляканi 
мiшане й шляхта виїхали йому на зустрiч, умовили ся, що заплатять йому, щоб не 
чiпав мiста, але Наливайко тими грошима не вдоволив ся i ще пограбив передмiстя. 
Потiм пройшов звiдти на Бiлорусь, здобув Слуцький замок, забрав вiдти гармату, а 
мiщанам .за мiсто сказав заплатити великий окуп (10 тис. зол.). Пройшов вiдти 
далї, здобуваючи що трапляло ся по дорозї i збираючи здобичу i окупи; погромив 
велике мiсто Могилїв, а як по тiм усiм зiбрало ся на нього литовське вiйсько, 
Наливайко оборонною рукою, маючи велику артилерiю, вiдступив собi порядно 
назад на Волинь. Низове ж вiйсько пiд той час, хоч i далеко скромнїйше, попасало 
в Київщинi, на Полїсю, а як Наливайко вийшов на Волинь, пустило ся й собi на 
Бiлорусь. При тiм, мiшаючи ся в рiжнi панськi сварки i наїзди, що однi пани на 
других робили, помагали i Наливайкiвцї й Низовцї православним панам, 
Острозькому й иньшим, громити й докучати противникам православних, 
унiатським владикам i їх прихильникам, що заходили ся коло унїї.
59. Вiйна 1596 р. Се не минуло козакам дурно. Правительство польське 
дивило ся мовчки, поки козаки воювали з Острозькими й иньшими, не милими 
йому православними панами, але не стерпiло, як козаки почали докучати тим, що 
пiд покровом правительства саме переводили тодi унїю церковну. Тай своїми 
погромами волинських i бiлоруських мiст козаки перебрали мiрку терпеливости.
Вiйсько польське саме було досить свобiдне пiд ту пору i на початку 1596 
р. король дав наказ гетьману польному (помiчникови гетьмана коронного, 
головного начальника вiйськ польських) Станiславу Жолкевскому, аби йшов на 
козакiв i приборкав їх. Наказав также шляхтї галицькiй i волинськiй, щоб iшла теж 
на козакiв загальним походом, бо вiйсько польське було невелике i сильно 
пiдiрване молдавською вiйною.
Жолкевский через те задумав взяти швидкiстю: козацькi вiйська були 
роскиданi, Наливайко стояв в полудневiй Волини, Лобода коло Бiлої Церкви, иньшi 
Запорозцї з арматою пiд проводом Шаули були на Бiлоруси. Жолкевский хотїв 
заскочити їх, перше нiж вони зiйдуть

172. Ковак Мамай, iнакший.

ся разом, i погромити кождого з окрема. Лишивши обоз i тяжше вiйсько, 
вiн з легкою кiннотою кинув ся насамперед на Наливайка. Трохи не захопив його, 
але Наливайко таки вимкнув ся i чим дуж поспiшив у Браславщину, до своїх давнїх 
приятелiв. Жолкевский iшов за ним слiдом, побиваючи вiдсталих i уриваючи що 
запопав. Наливайко хоч iшов спiшно, але в великiм порядку, з арматою; по дорозї 
вiв переговори з Жолкевским, але разом з тим переговорював ся i з Лободою.- 
Ждав вiсти з Браслава, чи приймуть його там. Але Блаславляне незадовго перед 
тим покорили ся пiд страхом погрому вiд польського вiйська i тепер бояли ся 
приймати Наливайка. Жолкевский ледве не захопив його тут, але Наливайко, 
знищивши гати на однiй переправi, затримав польське вiйсько, затопив в рiцi 
гармати, закопав в землю порох i на легко умкнув в степи за р. Соб. Туди 
Жолкевский за ним не посмiв iти, i Наливайко пересидiвши в "Уманськiм лїсї" 
(тодi Уманщина ще лежала пусткою), потiм пройшов у Київщину. Лобода за той 
час, поки Жолкевский гонив за Наливайком, щасливо зiйшов ся з Шаулою; що до 
Наливайка, то довго вагали ся, чи приймати його до себе, чи нї, i Жолкевский 
силкував.ся їх розвести, впевняючи Лободу, що головним провинником уважає 
Наливайка i його хоче знищити, а Запорозцї аби вийшли з волости на Низ, то 
нїчого їм не буде. За-порозцї одначе не послухали, гору взяла гадка про однiсть 
козаччини: рiшили Наливайка прийняти до себе. Пiд Бiлою Церквою Шаула зiйшов 
ся з Наливайком i трохи були вони не знищили тут передове польське вiйсько, що 
загнало ся пiд проводом кн. Кирика Ружинсько-го, Богданового брата: сей князець 
теж був козацьким ватажком недавно, але тепер горiв бажаннем пiмстити ся 
козакам, за те що збунтували йому й покозачили його Паволоцьку волость. Та 
Жолкевский наспiв в час i виручив його з бiди. Козацьке вiйсько стало вiдступати, 
Жолкевский погнав ся за ним, i на урочищу Гострий Камiнь стала ся битва. Козаки 
заложили ся в таборi з возiв, i Полякам не удало ся того табору розбити. Вбито 
богато козацької старшини: видко не ховали ся за чужi плечi. Самому Шаулї 
вiдiрвала руку гарматна куля. Але й Поляки понесли великi страти i Жолкевский не 
важив ся йти далї за козакаМи, а вернув ся пiд Бiлу Церкву та пiслав до короля, 
просячи прислати помiч i припаси. I доперва дiставши, з кiнцем квiтня розпочав 
наново боротьбу з козаччиною.
Козацькi вiйська за той час посходили ся пiд Переяслав i туди ж звезли 
козаки своїх жiнок i дїтей, щоб не попали в руки польського вiйська. Рiжнi гадки 
виникали у них, як його бути, особливо маючи на руках жiнок i дїтей, перед лицем 
живого ворога, що вже розлив стiльки козацької крови. Однi хотїли йти в глубину 
Заднїпро-вя, на московську границю, иньшi-вiддати ся пiд протекцiю хана i з ним 
воювати Польщу, иньшi радили зiстати ся пiд Переяславом i бороти ся до загину; 
були й такi, що радили пiддати ся Жолкевскому, але сих не слухали. Поки козаки 
радили ся про се, Жолкевский роздумував, як би йому перебрати ся за Днїпро. 
Помогли йому мiщане київськi: щоб прислужити ся, подiставали човни похованi 
вiд козакiв в водї i в иньших мiсцях та приготовили для переправи. Козаки 
заставили своїми гарматами берег, щоб не дати перейти, але Жолкєвский здурив їх, 
пiславши частину човнiв пiд Трипiллє,-мовляв там хоче перейти, а як козаки 
пiшли туди боронити переходу, перейшов пiд Київом. Тодї козацьке вiйсько 
постановило йти пiд московську границю, сподїваючи ся, що Жолкєвский не 
посмiє йти за ними туди, як не посмiв iти за Наливайком. Але Жолкєвский завзяв 
ся знищити козаччину; до нього прийшло тим часом свiже вiйсько литовське i вiн 
почував себе тепер дужчим вiд козакiв. Бояв ся тiльки, щоб козаки не перейшли за 
московську границю або на Дiн; для того розпочав з ними знову переговори, а тим 
часом частину своєї кiнноти з старостою Струсем пiслав, аби зайшов козакiв з тилу 
i перепинив їх похiд в степи. Се порученнє було дане так секретно, що навiть самi 
Поляки не знали, куди їх ведуть; не знали нїчого й козаки. Вони переходили тодї 
Сулу мiж рiчкою Солоницею i Лубнами; стерегли ся тiльки вiд Жолкевского, i як 
би чати дали знати про його вiйсько, хотїли знищити мiст на Сулї та поки вiн буде 
там ладити переправу, сподївали ся перейти за московську границю. Сього бояв ся 
Жолкєвский i на те вислав Струся. Той потиху заступив їм дорогу за Лубнами, i 
коли надтягнув Жолкєвский, вiн несподївано ударив з другого боку. Збентежило се 
козакiв, i вони рiшили ся зiстати ся на мiсцi, над р. Солоницею i боронити ся.
Мiсце було для оборони добре, високе, з широким оглядом на всї боки. З 
одної сторони боронили його непролазнi болота Сули, з иньших сторiн обгородили 
ся козаки кiлькома рядами возiв, за ними валами i шанцями. По середин? 
поставили деревлянi зруби, набитi землею,

174. З церковної старовини Зах. України. Лаврiвський  монастир де-як 
повiдають- був похований кн. Лев.

i на них умiстили гармати. Табор був мiцний i приступом узяти його було 
неможна. Доброго вiйська козацького було ще коло 6 тисяч, а друге стiльки 
рiжного народу неспосiбного, жiнок, дїтей то що. Жол-кевский задумав томити 
козакiв облогою, не даючи вигоняти худоби i коней на пашу, та мучив гарматною 
стрiльбою, а заразом ведучи переговори, силкував ся розеднати козакiв: викликати 
мiж ними пiдозрiння i незгоду. Ся iнтригантська робота дiйсно не зiстала ся без 
успiху. Стара ворожнеча Запорозцїв i Наливайкiвцїв ожила наново серед такого 
тяжкого настрою Почали ся сварки, далi крiвавi розрухи. На однiй радi розпочала 
ся бiйка, i серед неї убито Лободу; але На-ливайкови не удало ся взяти булаву: 
вибрано гетьманом Кремпського, а Низовцї не могли забути Наливайкови убийства 
Лободи. В козацькiм таборi було гiрко; худоба здихала без пашi; кулi польських 
гармат забивали людей i коней, трупи гнили серед табору i серед гарячого лiта 
робили повiтре неможливим. Трудно було пiдтримати порядок i завзяте в таких 
обставинах, i велика то рiч, що козаки таки тримали ся ще.
Жолкевскому одначе також було не легко. Припасу для вiйська було дуже 
тяжко дiстати, i вiн переконав ся, що скорше його вiйсько вигине з голоду нїж 
козацьке: вояки його змучили ся неустанною сторожею. А тим часом над Днiпром 
громадили ся новi полки козацькi пiд проводом Пiдвисоцького та умисно 
пустошили Поднiпрове, щоб тим вiдтягнути Жолкевского вiд облоги, а з Запорожа 
йшли новi полки козацькi човнами, ратувати козацьке вiйсько пiд Лубнами. 
Жолкєвский силкував ся їх вiдвести, як перед тим Лободу: посилав до них, що не 
має против них нiчого, нехай не встрявають тiльки до бунту,-але тi не послухали. 
Як би вони надтягнули пiд Лубни-Жолкевскому була б бiда. Але козаки в 
солоницькiм таборi, вiдрiзанi вiд свiту, не знали, що ратунок такий близький.
Жолкевскому треба було зробити останню пробу, щоб настрашити козакiв 
i змусити їх до пiддання. Вiн розпочав знову страшенну стрiлянину, став ладити 
всякий припас нїби до рiшучого приступу, а заразом намовляв козакiв, щоб пiддали 
ся: аби тiльки видали головних проводирiв, то нiчого їм не буде: 1 не витримали 
козаки, маючи перед очима пiвживих жiнок i дїтей своїх. Не додержали свого 
завзятя козацького, не дiждали ся поратунку. По двох днях тяжкої канонади 
прийняли умови Жолкевского: видати проводирiв, гармати i всякий припас 
гарматний, корогви i клейноди цiсарськi. Наливайко, бачучи, до чого йде, хотiв 
утiкати; Наливайкiвцi боронили свого ватажка, але козаки приборкали його й 
видали Полякам. Разом з ним Шаулу i ще декотрих.
Але коли вони се зробили, тодi- Жолкевский зажадав, щоб кождому 
панови вiльно було ще забрати з помiж них своїх пiдданних. На се козаки не могли 
згодити ся, бо се трохи не всїх їх вiддавало на ласку їх панiв. Тодї польське вiйсько 
кинуло ся на них безборонних, неприготованих, против довершенної уже згоди, i 
счинили огидну рiзню. "Так Їх рубали немилосердно, що на милю або й бiльше 
труп лежав на трупi",-оповiдає сучасник Поляк.
Тiльки частина козакiв пiд проводом Кремпського вiдбила ся й пiшла собi 
оружною рукою на Запороже. Козаки Пiдвисоцького i Запорожцї завернули ся теж. 
Жолкевский вже не мав сил дотримати свого замiру-знищити козаччину до кiнця. 
Лекше було пiмстити ся на взятих в неволю ватажках. Особливо Наливайка тяжко 
мучили: тримали в вязницї сливе рiк i раз у раз брали на муки, випитуючи про його 
зносини з сусїднїми державами i рiжними людьми. Нарештi стяли i тiло його 
четвертували. А мiж польською суспiльнiстю i мiж Українцями пiшли зараз 
поголоски про дивнi муки, якими Наливайка замучено: що його посадили на 
розпаленого зелїзного коня, на голову положили зелїзну корону-за те що вiн, 
мовляв, назвав себе "царем Наливаєм", хотiв бути королем України.
60. Упадок нацiонального українського житя i заходи коло його 
пiднесення. Сей погром козаччини, хоч не знищив її до решти зовсiм, але дїйсно 
придавив та зiгнав з "волости" на Низ i тим мав чимале значiннє не тiльки для 
самої козаччини, а й для всього українського житя. Сталось се в незмiрнотяжкiй 
хвилi дляУкраїни, коли все громадянствоукраїнське, бачучи удар занесений над 
своєю головою (в видї церковної унiї), заметушило ся шукаючи способiв боротьби i 
вiдпору. Козаччина саме перед тим дала вже почути свою силу i за неї почали ся 
вже чiпляти ся рiжнi нацiональнi i релїгiйнi рахунки-вiдчули се й вороги, 
прозиваючи православних "Наливайками" та наговорюючи на них, що вони 
накладають з Наливайком та иньшими бунтiвниками козацькими. На правду сього 
ше не було або ще тiльки зачинало ся, але мусiло б пiти в сiм напрямi, бо 
громадянство українське i бiлоруське шукало собi помочи i ратунку, де могло, i як 
би не той погром солоницький, певно вже з кiнцем XVI в козаччина взяла б в 
нацiональнiм житю подiбну участь, яку через свiй розгром взяла тiльки чверть вiку 
пiзнiше
Обставини вели до того неминуче. Українське громадянство важило ся на 
житє i на смерть в боротьбi з грозою спольщення, що насувало ся на нього.
Ми бачили, в якi обставини поставило український нарiд польське 
панованнє. Українським масам народнiм принесло воно поневоленнє i економiчну 
руїну. Мiста привело до упадку, українському мiщанству загородило дорогу до 
промислу i торговлї. Шляхта українська була одинокою верствою, яку закони 
держави допускали до голосу i впливiв в полiтичнiм житю, але й її польське 
панованнє вiдсунуло вiд всякої полiтичної ролї i значiння i звело в дїйсности її 
полiтичнi впливи на нїщо. Українськi шляхтичi не органiзованi, розбитi вiд разу i 
затопленi польським шляхетським потопом, в захiднiй Українї вiд початку 
побачили себе збитими з усїх позицiй, затертими й вiдогнаними вiд усього, так що 
тiльки приноровленнєм до своїх польських панiв, польщеннєм i католиченнєм 
могли дiйти фактичної рiвноправности. I справдi, як я вже згадував,-до початку 
XVI в.

176. Лубенська iкона, подарована кн. Василем-Константином Острозьким.

все що було трохи значнiшого, амбiтнїйшого мiж українською шляхтою 
Галичини, Холмщини, Подiля-з невеличкими виїмками вже спольщило ся, а в XVI 
вiцї се саме зачинаєть ся й на Волини та на Поднїпровю. Хоч грамоти 1569 року 
пообiцяли мiсцевому православному панству, що буде воно користувати ся у всїм 
рiвними правами з католиками, але ся обiцянка зiстала ся порожнїм словом, i не 
задовго так само й тутешнї пани побачили, що їм без покатоличення i ополячення 
нема ходу. I тутешнє панське житє-навiть на Волини, в сiм гнїздї українського 
панства, княжат та магнатiв, справдi починає швидко польшити ся, а з тим 
українське громадянство тратило до решти й ту одиноку верству, що могла мати 
якийсь вплив i значiннє та служити опорою українського нацiонального житя.

177. Церква в Суткiвцях на Подiлю, збудована в XV в. українськими 
шляхтичами Ярмолинськими.

В сих часах, в XV-XVI вiках пiд польсько-литовським пано-ваннєм 
українське культурне житє дуже пiдупадає. Знаємо, що воно було тїсно звязане з 
житем церковним, а церква i духовенство православне привикли стояти пiд 
особливою опiкою i покровом державної власти. Тепер українського правительства 
не стало, а литовське й особливо польське правительство держало православну 
церкву в чорнiм тїлї i не раз дуже болючо давало вiдчувати їй свою католицьку 
побожнiсть. Через те церква пiдупадає, а з церквою й стара культура, з нею звязана. 
Все меньше стає освiчених людей мiж духовенством, загибають старi школи, 
слабне й письменство, й артистична творчiсть. Правда, там де ще мiцно стояла 
православна аристократiя, українськi пани й магнати,- вони могли пiдтримати 
церковне житє й культуру з нею звязану. Але й вони були безсильнi против того 
розстрою, який вносило в українське церковне житє вороже вому правительство. 
Вел. князї литовськi й королї польськi присвоїли собi "право подавання", себто 
роздавання посад церковних; кандидати на владик i на архимандритiв мусiли вiд 
них дiставати надання на сї посади церковнi, а тi не журили ся, чи кандидати 
пiдхожi чи нї, давали за "чолобите", просто сказавши-за грошi, хто бiльше дав, 
або чимсь пiдслужив ся королеви. Таким чином на владицтва, на архимандрицтва 
православнi попадали люде, якi не мали нiякої охоти до духовного житя, навiть 
посвящення не приймали, ро-страчували духовнi грошi й маєтки, збогачали ними 
своїх своякiв i дiтей. Против сього не могли нiчого зробити нї пани нї простi люде 
й попросту пропадала у них охота що небудь робити для церкви своєї, коли бачили 
вони що маєтки, скарби, дорогоцїнности, жертвуванi на окрасу церкви, на 
вихованнє учених людей, на помiч калїкам i убогим, марнували ся i рострачували 
ся роспустниками, пiяками, що з церковних дорогоцiнностей справляли рiжнi рiчи 
для своїх доньок, улюбленцiв i бозна для кого.
XVI вiк був часом найгiршого розстрою й упадку православної церкви 
української наслiдком отого королiвського подавання (инакше званого 
патронатом). Даремно українськi пани просили, щоб король дав їм право вибирати 
на сї уряди людей вiдповiдних-королї не хотїли випустити з своїх рук такого 
лакомого права. А сей розстрiй церковного житя вiдбивав ся незвичайно тяжко на 
нацiональнiм i культурнiм житю українськiм. Православна церкава була єдиним 
нацiональним представительством української народности, її стягом нацiональним, 
а заразом головною опорою нацiональної культури. I ся нацiональна культура 
тепер упадає й не може витримати конкуренцiї з культурою польською.
Культура польська XIV-XV вв. сама по собi теж не була висока -була 
слабеньким i вiдсталим вiдгомоном сучасної нiмецької й iталiйської культури. 
Коли вона брала гору над українською культурою, то перед усiм тому, що була 
культурою державною, офiцiальною, була бiльш приладжена до обставин 
громадського i державного житя Польщi, а також тому ще, що за нею стояла 
сильнIйша, а близька, созвучна католицько-латинська культура нiмецька чи 
iталiйська, до котрої латинська мова шкiльна i письменська вiдкривала дорогу, а 
українсько-вiзантийська культура була в нових обставинах польсько-литовського 
державного житя все меньше й меньше користна, просто таки не придатна нї до 
чого по за церковним ужитком; її вiзантийськi джерела давно висохли i вона 
повторяла тiльки бозна колишнi зади, не йдучи за вiком i за часом. Се позбавляло її 
можности конкуренцiї з культурою польсько-латинською, особливо як ся почала 
живiйше розвивати ся. Церковне житє польське в XVI вiцi (аж до останньої чверти) 
також було в великiм розстрою,-але зате пiд впливом нiмецького реформацiйного, 
противкатолицького руху творить ся в Польщi письменство i культура свiтська, 
протицерковна, чисто-шляхетська по духу, i їй Українцї знову немалинїчого 
противставити. Сомостiйного реформацiйного, протицерковного руху на 
українськiм грунтї не розвинуло ся: хто пiдпадав впливу тих iдей вiдриваючи ся вiд 
єдиного українського церковного грунту, приєднував ся до культури польської i 
вiдривав ся вiд української народности. Українське громадянство чуло i бачило, що 
єдиний грунт, на котрiм можна згуртувати всї верстви i части українського 
народу-се старий православний грунт, з котрим нерозривно звязало ся саме 
понятє українського, або як тодi говорили (постарiй традицiї Руської держави)-
руського житя. I як же трудно було на тiм церковнiм грунтi, знищенiм i розбитiм 
польським панован-нєм, удержати когось-особливо вищi українськi верстви перед 
спокусами польської шляхетської культури, що розвиваєть ся особливо вiд 
половини XVI в., пiд час найгiршого упадку української церкви.
Той розвiй панського хозяйства. великий вивiз за границю лiсових товарiв, 
худоби, збiжа, що в другiй половинi XVI в. доходить найбiльших розмiрiв своїх, 
збогатив шляхту, перед тим призвичаєну до житя дуже скромного, навiть убогого. 
Великi суми, що пiшли в шляхетськi кешенї за хлопську панщину, розвинули нахил 
до роскоши, блеску, виставности. Не йшли вони на рiчи господарськi, анї на 
культурнi властиво, тiльки на зверхнiй блеск, перед усїм на дорогi убори, далї на 
пяне i сите роскiшне житє. Сучаснi писання наповняють ся жалями на нечуванi 
перед тим забаганки панського житя, роскiш i погоню за модами. Дещо одначе 
перепадало i на рiчи справдї культурнi. Але й зверхнiй блеск потягав до себе також 
мало культурне панство українське i бiлоруське, яке починає переймати польськi 
звичаї, польську мову, дає дїтей до шкiл польських або заграничних,-а там вони 
призвичаювали ся до чужого житя, кидали свою вiру i ставали Поляками.
61. Освiтний рух. Зi страхом бачили українськi бiлоруськi патрiоти той 
упадок свого житя-що як так пiде, то далї все що є богатого, заможнїйшого, 
цїкавiйшого мiж їх суспiльнiстю, пропаде для свого народу, втїче вiд нього. Болїло 
їх серце вiд того, що їх "Русь" стала предметом зневаг i погорди, як некультурна, 
груба, темна маса. То тут то там, протягом XVI в., а особливо його другої половини 
бачимо людей, якi, очевидно, глубоко задумують ся над справою пiднесення 
"руського", то значить українського i бiлоруського житя- освiти, школи, 
книжности. їх заходи йдуть переважно по старiй, церковнiй дорозї. Се не вдоволяє 
сучасного громадянства в потребах культури свiтської, приладженої до потреб 
полiтичного i громадського житя Польсько-литовської держави, але як я вже 
сказав-тодїшнї патрiоти вважали православну вiру тим одиноким Грунтом, на 
котрiм можна ще утримати останки української чи бiлоруської iнтелiгенцiї: що 
сходило з того Грунту, пропадало для народнього житя.
Протягом другої половини XVI в. висувають ся то тут то там невеличкi 
огнища такої роботи над вiдродженнєм культури, -книжности й освiти; мало про 
них знаємо, не всї їх знаємо, але й тi, якi знаємо, дають понятє, в яких напрямах 
iшла та робота.
Так на українськiм пограничу в Заблудовi, в маєтностях українського 
магната (з Київщини родом) гетьмана литовського Григорiя Ходкевича (властиво 
Ходковича) в 1560-х рр. засно-вуєть ся друкарня i в нїй друкують книжки прийнятi 
Ходкевичом першi моськовськi друкарi-Iван Федорович i Петро Мстиславець, що 
мусiли тїкати з Москви вiд розпиваного друкарською новиною московського 
народу. 1569 р. вийшло тут Учительне Євангелiє (збiрник поученьнаєвангельськi 
тексти), 1575 псалтир. Але далї Ходкевич стратив  охоту до сього дiла, й Iван 
Федорович, покинувши його, перейшов до Львова. Другий московський виходень, 
князь Курбський, що втїк вiд лютости царя Iвана Грiзного, основавши ся на 
Волини, в Ковлю, громадив там в тiмже часi (в 1560-х роках) книжних людей, 
робив переклади грецьких отцїв, вiв зносини i листував ся з виднїйшими людьми 
на Українi й Бiлоруси, накликаючи їх, аби мiцно тримали ся своєї вiри, не 
лакомили ся на католицьку культуру. Третїй такий кружок збираєть ся в Слуцьку 
на дворi кн. Юрия Слуцького, потомка київських князїв Олельковичiв; тут також 
збирали ся рiжнi книжнi люде, а потiм, як оповiдає оден сучасник (в 1581 р.), була 
тут друкарня i школа, тiльки, на жаль, бiльше нiчого про них не знаємо.
Значно важнїйшим i тривкiйшим центром такої нової культурної роботи 
був Острог на Волини, князiвство князїв Острозьких. Князi Острозькi, потомки 
київського княжого роду, визначили ся здавна тим, що мiцно i вiрно стояли при 
своїй народности. Нераз стрiчали ми князiв з сього роду в такiй ролї. Князь 
Консгантин Iванович Острозький, гетьман литовський, вважав ся свого часу 
головним оборонцем своєї народности i вiри (помер в р. 1530). Його син Василь-
Константин, воєвода київський, пан величезних маєткiв, спорiднений з першими 
домами Польщi й Литви, не грав визначної полїтичної ролi, але прославив ся також 
як покровитель українського культурного житя i оборонець православної вiри; мiг 
би, як на свої величезнi засоби, дожити на то далеко бiльше, але все таки й те, що 
дав вiн, було найзначнїйше з того, що взагалi українське житє дiстало вiд свого 
тодiшнього магнацтва.

180. Кн. Юрий Слуцькин, фундатор СЛУЦЬКО] школи.

Вiдомости нашi знов таки дуже бiднi й тут. Очевидно, в Острозї громадить 
ся здавна учене духовенство, веде школу, i в 1570-х роках пильнує зробити з неї 
школу вищу, на взiр польських академiй. Сучасники називають її "триязичним 
лiцеєм" (тому що вчили в нїй по словянськи, по грецьки i по латини), або "школою 
грецькою", "грецько-словянською", також i академiєю. Одначе наладити тут вишу 
науку все не удавало ся як слїд, бо не ставало учительських сил: у себе дома i в 
грецьких землях трудно було таких знайти, а з захiднiх сторiн неправославних 
учених бояли ся брати, щоб не нанесли католицького духу.
Можна було б, розумiєть ся, виховати учених з своїх ученикiв, посилаючи 
їх в захiднї унiверситети, але до сього якось не додумували ся. Часами тiльки 
удавало ся залучити сюди Грекiв з вищою сучасною захiдно-європейською освiтою 
(як Лукарiс, пiзнїйший патрiарх, або протосiнкел Никифор). Все ж таки се була 
школа вищого типу, i тим ворогам православних, якi доводили, що на православнiм 
грунтi неможлива наука, неможлива освiта,-острозька школа була доброю 
вiдповiдю на самiм дїлї. Вiд неї починаєть ся поворот до вищої освiти на Українї.
При школї й по за нею громадили ся в Острозї ученi люде i творили свого 
рода учене товариство; тут були такi славнi на той час богослови й ученi як 
Герасим Смотрицький i його син Максим, в чернецтвi Мелетiй, Василь автор 
важного богословського трактата "про єдину iстину православну вiру", Фiлялєт-
Бронський, Клирик Острозький, й иньшi. Першим важним дїлом сього ученого 
кружка було виданнє друкованої бiблiї. До кн. Острозького перейшов 1575 р. їв. 
Федорович зi Львова, наладив тут друкарню, i власне першим дїлом для неї 
Острозький замислив виданнє бiблiї. Се було по тодїшнїм часам велике дїло: цiлої 
бiблiї майже нїде не можна було знайти, тiльки поодинокi її части. Острозький 
розсилав своїх людей по рiжних сторонах - розшукувати грецькi тексти i 
словянськi переклади, кiлька рокiв iшла робота над виправкою сього перекладу, 
кiлька лїт друкували її, i 1580 року вийшов у свiт сей найбiльший твiр словян-
ського друкарства. Пiзнїйше, в 1580 i 1590-х рр. учених Острозьких займає головно 
письменська оборона православної вiри, боротьба з новим календарем, що хотiло 
силомiць звести правительство, а православнi не приймали, а потiм боротьба з 
церковною унiєю (такi були писання Василя, Гер. Смотрицького, Бронського, 
Клирика Острозького).
Українська суспiльнiсть дуже високо цiнила дiяльнiсть острозь-кого 
кружка i острозької школи; але тим бiльше мусїло смутити її, коли бачила, як 
непевне було се iстнованнє. Сини князя Константина були католики, тiльки оден 
був православний-Олександр, але вмер ще за житя батька; старший Януш, що мав 
би дiстати острозькi маєтки, перейшов на католицтво-за те й дiстав найвищий 
уряд в державi: каштелянство кракiвське. Невелика була надiя, щоб при нїм щкола 
острозька могла далї розвивати ся, i справдi по смерти кн. Константина пiдупала 
вся острозька робота. Теж саме було i в Слуцьку, де з смертю кн. Юрия перейшли 
маєтки княжi в католицькi руки й завмерли всi тi початки просвiтної роботи, що 
були почали ся. I взагалї мала надiя була на панiв: запiзно почала ся та освiтня 
робота i занадто бiдна була ще вона, щоб могла їх привязати до свiйського ?рунту. 
Панськi дїти далї йшли до католицьких шкiл, особливо до єзуiтiв, що з кiнцем XVI 
в. закладають свої школи в рiжних мiстах (в Вильнї, Ярославi, Люблинi й ин.): до 
них приманюють вони, як дуже зручнi виховувачi, саме дiтей панських, 
шляхетських-i виховують їх на завзятих католикiв.
"Не надїйте ся на князi", сказали собi громадяне, дивлячи ся на се все, та 
брали ся ратуватись власними заходами, з власного складаного гроша. I перед у тiм 
повело мiщанство-на Українї львiвське, на Бiлоруси виленське.
62. Брацтва. Ми вже бачили, що ще в 1530-1540-х роках українське i 
бiлоруське мiщанство, бажаючи мати легальну форму для своєї органiзацiї й 
органiзовання иньшої суспiльности, скористало для сього з старинної органiзацiї 
брацької. Зреформувало її на взiрець брацтв ремiсничих цехових i тим способом 
приладило предковiчну брацьку органiзацiю до нового мiського устрою й житя, 
принесеного польським панованнєм. Змiст в сих нових брацтвах зiстав ся старий, 
небогатий: опiка над церквою брацькою, над убогими своїми членами. В дїйсности 
заповняла житє брацтва оборона своїх нацiональних прав: особливо так було у 
Львовi, де бiльш нiж де українське мiщанство вiдчувало чуже ярмо над собою, i 
брацтво стало   головним огнищем i органом сеї боротьби.

181. Кiнцiвка з видань Швайпольта Фiоля 1491 р. (найстаршi видання, 
друкованi в Краковi для українських I бiлорусьских земель, поки духовенство 
католицьке їх не заборонило).

Середину XVI в. зайняла у Львовi боротьба за вiдновлене владицтво 
православне, до котрого католицький  арцибiскуп львiвський заявляв далї свої 
претенсiї. Пiзнїйше, з 1570 роком здiймають українськi мiщане мiста Львова нову 
боротьбу за рiвноправнiсть: рiжнi обмеження тим сильнїйше давали їм себе чути, 
що протягом XVI вiку українське мiщанство тут дуже зросло i числом i достатком i 
культурною силою. Але i сим разом йому удало ся вибороти тiльки деякi досить 
незначнi полекшi, а давня нерiвноправнiсть лишила ся далї. Слїдом захопила 
Львовян боротьба за календар: власне у Львовi бiльше нїж де правительство i 
католицьке духовенство заходило ся змусити православних, щоб разом з 
католиками прийняли новий, поправлений календар. Але православнi вважали се 
замахом на своє церковне житє i стояли на тiм, що доки вони добровiльно не 
приймуть нового календаря, нїхто не може їх до того змушувати. Справа ся дуже 
розворушила Українцiв, приходило до рiжних насильств вiд католицьких панiв, 
духовенства i уряду-бiйок, арештiв,-але Українцi таки справу свою одстояли й 
добили ся признання своєї автономiї в справах церкви i культури.
Коли в українськiм громадянствi почала виясняти ся потреба нацiональної 
культурної й освiтної роботи для охорони i пiднесення нацiонального житя, сї 
гадки опановують також i львiвських братчикiв. Серед них виступають найбiльш 
горячi оборонцi освiти, школи, письменської роботи-а перед усiм своєї 
української школи, школи i школи, як єдиного ратунку вiд нацiональної загибели. 
Мало значить дбати про церкву, доводили вони-церква без освiти, а значить без 
школи-безсильна. I в тiм напрямi розпочинаєть ся жива робота серед львiвського 
громадянства.
Вже в 1570-х роках удав ся пiд крила львiвського брацтва Iван Федорович, 
покинувши Заблудiв. Але братчики, зайнятi будовою нової церкви брацької на 
мiсце погорiлої, не спромогли ся на значнїйшу матерiальну помiч йому. Друкарня 
Федоровича скоро спинила ся в заставi у Жидiв, а сам вiн, надрукувавши у Львовi 
тiльки одну книгу-Апостол (1547), перейшов до кн. Острозького. Одначе потiм 
вернув ся таки до Львова, пробував на ново пустити в рух свою друкарню, та так i 
вмер, не добивши ся свого (1583). Друкарню його почали у заставцїв торгувати 
купцi з чужих сторiн. Але Львовяне не хотiли її пустити з свого мiста, i владика 
львiвський ?едеон Балабан з братчиками видали Жидам векслї й викупили 
друкарню, а на сплату почали збирати грошi по всїй Українi, аби не упустити з рук 
той "скарб особливий".
Та братчики, не вважаючи на недостачу грошей, думали тодї не про одну 
друкарню: хотїли гарної школи, задумували поставити дiм брацький, щоб у нїм 
примiстити i ту школу i друкарню, i шпиталь для убогих i калїк. Коли з кiнцем 1585 
р. приїхав до Львова патрiарх антiохийський Йоаким, братчики удали ся до нього з 
прошеннєм, щоб вiд себе заохотив усе українське громадянство, аби своїми 
жертвами помогло їм на заложеннє школи "для научення дїтям всякого стану- аби 
не був рiд їх наче безсловесний задля ненаучення". Патрiарх послухав, видав 
окружну грамоту в сїй справi, а так само i владика ?едеон, закликаючи як 
найгорячiйше всiх православних.
Заразом, ставлячи собi такi високi завдання та вiдзиваючи ся до 
християнських i нацiональних почувань своїх землякiв, братчики вважали 
потрiбним i своє брацьке житє вiдповiдно до того поставити на вищу ступiнь. Вони 
порiшили скасувати зовсiм брацькi пири. Вiд сього часу брацькi сходини мали 
служити до поучування в вiрi i освiтї: полагодивши бiжучi справи, братчики мали 
займати ся читаннєм добрих книг i поважними розмовами; мали слїдити за добрим 
житем своїх членiв, напоминати їх, а непоправних i упертих зпомiж себе 
виключати. Вся устава була перейнята духом вiри i самовiдречення.
Коли сю нову уставу братчики предложили до затвердження Йоакиму, 
патрiарх, надививши ся перед тим на непорядки в українськiй церквi, був 
незвичайно утїшений таким високим настроєм i замiрами братчикiв. Вiн не тiльки 
похвалив їх замiри, але ще й надав їм рiжнi поручення i права перед тим нечуванi: 
аби вони наглядали також за духовенством, про всякi непорядки доносили 
епископови, а як би єпископ їм противив ся i не поступав по закону-то й йому б 
противили ся як ворогови правди. Постановив також, щоб усї иньшi брацтва були 
послушнi сьому львiвському успенському брацтву.
Се були занадто великi права, якi перевертали всi порядки церковнi, i були 
данi брацтву непотрiбно i необережно, бо мусiли його привести до непорозумiнь з 
духовенством. Але не тiльки Йоаким так зробив, а й патрiарх 
константинопольський Єремiя, що приїхав два роки пiзнїйше, потвердив сї 
постанови. Брацтво львiвське було винесене сим на незвичайну висоту, брацькi 
заходи дiстали найвищу похвалу, i се мало той у всякiм разi користний наслiдок, 
що розбудило живий рух серед мiщанства українського. По мiстах бiльших i 
меньших люде починають закладати брацтва, або перемiняти давнїйшi на взiрець 
львiвського, пiддають ся пiд зверхнiсть i опiку його; за прикладом Львовян 
заходять ся коло закладання шкiл i з львiвської школи беруть собi учителїв, або 
посилають туди своїх на виучку. Наприклад знаємо припадком про заложеннє 
таких брацтв зараз за львiвським не тiльки в Рогатинї. Городку, але i в таких зовсiм 
маленьких мiсточках як Гологори. Сатанiв. По всїх бiльших мiстах також 
засновують ся брацтва-в Перемишлi, Берестю, Луцьку й ин. I головно всї 
iнтересують ся школами.
Письменська i видавнича дiяльнiсть при львiвськiм брацтвi не розвинула ся 
замiтно- бракувало для сього засобiв, котрi мав острозький кружок завдяки 
помочи Острозького. Острозький кружок визначав ся своєю видавничою i 
письменською дiяльнiстю до початкiв XVII в., а потiм, вiд другого десятилїтя XVII 
в. кружок київський, що мав в своїм роспо-рядженню богатi скарби лаврськi. За те 
школа львiвська йшла дуже добре, мала своїх визначних учителiв i учених з людей 
мiсцевих i приїзжих Грекiв, як Арсенiй архiєпископ, Стефан Кукiль, або по 
книжному перехрещений на Зизанiя, його брат Лаврентий, Кирило Транквiлїон - 
Ставровецький - все визначнi ученi i письменники, Iван Борецький (з Бiрчi), 
пiзнїйший київський митрополит i ин. Сї успiхи львiвської школи, що мала бути 
школою вищою, в тiм роду як школа острозька, дуже .втiшали громадянство i 
заохочували до закладання по иньших мiстах шкiл меньших, якi б служили 
ступенем до школи львiвської. Так наприклад перемишльський владика i мiщане, 
закладаючи брацтво, перш за все думали про заснованнє школи. "Ся наша сторона i 
повiт дуже оскудїли в наученню, а люде з благород-

184. Каплиця при дзвiницї брацької церкви Львовi, збудована в XVI вiцi.

ного стану (тутешня дрiбна шляхта українська) дуже бажають мати 
учителя i давати дїтей своїх до науки письменної", писали вони до братчикiв 
львiвських, i просили прислати їм учителями своїх виученикiв, мабуть 
Перемишлян з роду. Вся ся шкiльна наука, як у тих школах низших, так i вищих 
мала виразний релiгiйний характер: науку починали вiд церковних книг i метою її 
ставили знаннє Святого Письма, християнської науки. Але про те знаходили ся мiж 
українським   громадянством люде, яким здавало ся, що все таки сї школи занадто 
вiдбiгають вiд православного преданiя, бо вчать своїх ученикiв трохи й свiтських 
предметiв, яких учили в сучасних школах католицьких. Не подобало ся їм також, 
що для зрозумiлости церковнi книги толкуються на сучасну українську мову їм 
здавало ся, що треба як найвiрнїйше, найщiльнїйше держати ся церковно-
славянської мови i самої тiльки церковної науки, бо инакше, хоч трохи 
вiдступивши, вже пiдпадуть пiд спокусу сучасної свiтської мудрости i католицької 
культури. Особливо мiж такими оборонцями старини виступав афонський монах 
Iван з Вишнi (з Галичини), найвизначнїйший письменник i публiцист того часу. Вiн 
спорив ся з львiвськими братчиками i в писаннях виступав против сучасних новин. 
Але не вважаючи на його велику повагу i красномовнiсть, в тiм його не слухали: 
всї мали те глубоке переконаннє, що тiльки добре уряджена наука, яка могла б 
витримати конкуренцiю католицьких шкiл, приладжена до житя, приступна, а для 
того подавана на мовi народнiй,-може виратувати українське громадянство вiд 
нацiональної загибели. Се дуже горячо висловляєть ся в книзi "Пересторога", що 
вийшла з львiвських брацьких кругiв.
63. Унїя. Успiхи брацького руху одначе отемняла тяжка хмара 
непорозумiнь з духовенством i владиками. Я вже сказав, що тi великi права супроти 
духовенства й єпископiв, якi дали львiвському брацтву патрiархи, були дуже 
небезпечним i непотрiбним дарунком, бо втягали брацтво в зовсiм непотрiбну 
боротьбу з духовенством i накликали мiж иньшими причинами також i сим велику 
бiду-що православнi владики почали шукати собi захисту в католицькiй церквi. 
По здавна заведеному порядку православної церкви владики привикли правити 
дїлами своєї єпархiї як повнi хозяїни. За останнї столїтя власть митрополита 
пiдупала, православних князiв не стало, собори єпископськi бували рiдко, i 
владика, раз купивши чи випросивши собi свою єпархiю у короля, привик правити 
нею без контролi, нiкого не питаючись, на нїкого не оглядаючись, окрiм 
правительства. Аж тут якiсь мiщане, котрих i за людей не мав шляхтич-єпископ 
(єпископи мали бути з шляхтичiв, такий порядок завiв ся)-"простi хлопи, шевцi, 
сiдельники, кожемяки", як вiдзивали ся владики про братчикiв,-беруть ся 
показувати владицї, як вiн має правити своєю єпархiєю! Як се було знести?!
Як тiльки львiвськi братчики, сповняючи порученнє патрiарха Иоакима, 
почали заводити порядки мiж тамошнiм духовенством, зараз вийшла у них за се 
тяжка сварка з владикою Балабаном-i зовсiм непотрiбно! ?едеон Балабан був 
досить освiчений владика, з добрими замiрами, пiдтримував досi освiтнi заходи 
брацтва,-але не мiг стерпiти, коли йому тi "простi хлопи" почали мiшати ся i 
показувати, що має бути, а чого не має бути. Вiн вiдповiв їм, що патрiарх Иоаким 
до української церкви нїякого дїла не має, й його постанови для неї нiчого не 
значать. Але братчики перенесли свою справу з ним на рiшеннє 
константинопольського патрiарха, а сей, послухавши оповiдань Иоакима про 
церковнi непорядки на Українi потвердив всї роспорядження Иоакима, докорив 
?едеону за його суперечку з брацтвом i загрозив, що положить на нього анахтему, 
коли далi буде противити ся брацтву. ?едеон не услухав його, прокляв брацтво 
львiвське i почав робити йому всякi перешкоди. А коли патрiарх сей, Єремiя на iмя, 
сам приїхавши на Україну, ще й тут розiбрав дїло на мiсцi i став рiшучо по сторонi 
брацтва та вийняв його з власти владики,-владика Гедеон був тим так гiрко 
розжалений, що удав ся до свого недавнього ворога, арцибiскупа львiвського-
просив, аби той визволив владикiв з неволi патрiаршої. Так зпомiж владикiв 
українських став вiн "чиноначальником вiдступлення вiд патрiархiв". Се був дуже 
гiркий овоч нерозважних патрiарших роспоряджень.
Але не в сiм однiм патрiархи мали несщасливу руку в своїх мiшаннях в 
справи української церкви. Україна взагалi вiдвикла давно вiд усяких мiшань 
патрiархiв в її церковнi дiла. I давнїйше патрiархи дуже рiдко до них мiшали ся, а за 
останнi столїтя майже зовсїм перестали-от посилали до них по благословенне для 
новопоставленого митрополита та й тiльки. Митрополит не знав властиво нiякої 
впасти над собою крiм правительства, владики-також. Аж тут-рiч небувала-
приїздять самi патрiархи на Україну. З початку антiохийський (1585), потiм 
константинопольський (1588). їхали вони властиво до Москви, розстарати ся на 
грошiв своїх тїсних обставинах; українськi справи їх цiкавили мало. Не розглядали 
ся в тутешнїх вiдносинах i не знали їх; але коли до них звертали ся в рiжних 
справах, то роспоряджали ся дуже рiшучо. А при тiм хапали ся справ як раз меньше 
важних, з котрими українська церква ще могла б жити й тисячу лiт без особливої 
шкоди, а тим часом патрiархи робили велику iсторiю з тутешнїх звичаїв, якi їм 
здавали ся непорядками. Наприклад на Українї святили ся в священики i на иньшi 
церковнi степенi люде, якi були два рази жонатi; се був тутешнiй звичай, але в 
грецькiй церквi се вважало ся недозволеним, i патрiархи вважали таких священикiв 
поставленими беззаконо, грозили клятвами владикам, якi б таких священикiв у себе 
терпiли, i таке иньше. Єремiя, взагалi чоловiк дуже горячий, мало розважний, 
скинув самого митрополита Онисифора Дївочку, за те, що перед посвященнєм був 
два рази жонатий, хоч, здаєть ся, поза тим був митрополит з нього зовсїм не злий. I 
в иньших справах Єремiя поступав рiзко, скоро, не дуже вглядаючи в справу, 
слухаючи кого небудь-насварив владикiв, загрозив клятвами, скиненнєм з урядiв. А 
й виїхавши, присилав рiжнi розпорядження, мiняв i перемiняв, настановляв своїх 
наглядачiв (екзархiв) над владиками i скидав їх, а ще й не завеїди можна було 
розiбрати, кого слухати, бо зявила ся цїла туча рiжних грецьких пройдисвiтiв, що 
мантили грошi, називаючи себе рiжними архiєпископами, патрiаршими 
пiсланцями, то що. Владикам, що вiдзвичаїли ся були вiд всякбї духовної впасти, 
все се здало ся за напасть незносну: i сї грецькi непорядки i та брацька контроля, 
пiд котру їх патрiархи вiддавали. I щоб позбути ся того всього, вони рiшили вийти 
на стежку, на котру здавна закликало їх правительство i католицькi духовнi: 
вiдорвати ся вiд патрiархiв i пiддати ся пiд папу римського.
Вiд самого початку, як тiльки Польща заволодiла українськими землями-з 
Казимира Великого почавши, правительство польське, а по Ягайловiй унїї-й 
литовське думало над сим, щоб Україну й Бiлорусь приєднати до католицької 
церкви. Казимир з початку думав просто на мiсце православних владикiв посадити 
бiскупiв католицьких i тим способом покiнчити справу; але боярство галицьке тому 
спротивило ся, тодi Казимир випросив у патрiарха для Галиччини осiбного 
митрополита i так православна церква мала далi iстнувати. Отже правительство 
польсько-литовське, почавши вiд Ягайла i Витовта, стало думати, щоб призвести до 
того, аби владики православнi пiддали ся пiд вдасть папи i пристали до католицької 
церкви. Старало ся на владичi i особливо митрополичi мiсця вибирати людей до 
сього податливiйших, наставало на них, щоб вони їздили на собори католицькi та 
писали до папи, аби їх приняв пiд вдасть свою. Декотрi владики й митрополити 
таки й пробували чинити сю волю, але переконували ся зараз, що духовенство i 
громадянство не пiде за ними в такiм разї-збойкотує їх. Тому найчастїйше на 
всякi такi налягання правительства митрополити вiдповiдали, що вони б радi всею 
душею, але сього не можна зробити без патрiархiв i собору: як би так собором 
рiшити пристати до католицької церкви, а без нього не можна їм сього робити на 
власну руку. I так справа тягла ся. В 1439 р., на соборi в Фльоренцiї, здавало ся, 
вже вдало ся привести до сього, бо унїю прийняв i митрополит київський Iсидор, i 
майже всї грецькi владики, i цїсар вiзантийський, що хотїв тим способом дiстати 
помiч вiд папи на Туркiв. Але нї в Грецiї, нї в Iсидорових єпархiях тої унїї не 
прийняли i самi Iсидоровi прихильники мусїли вiдступити вiд неї. Всї заходи в. кн. 
Казимира Ягайловича зiстали ся без успiху. Потiм дуже горячо взяв ся був до унїї 
в. кн. Олександр, але Москва, користаючи з тої "тїсноти вiрi православнiй", почала 
вiдривати вiд в. кн. Литовського одну землю за другою, i се так налякало 
правителiв литовських i польських, що вони полишили сю справу.
Та минуло з того часу кiлькадесять лїт, страх той призабув ся; католицька 
церква в Польщi в другiй половинї XVI вiку вийшла з непорядкiв, устаткувала ся, i 
бачучи розстрiй i упадок православної церкви, набирала охоту пiдбити її. Навiть 
мiж православними було чимало таких, що бачучи непорядки в своїй церквi, 
думали, що найкращим виходом буде зєднати її з церквою католицькою, бо без 
того католицькi правителi далi будуть давати таких митрополитiв i владикiв, що вiд 
них православнiй церквi тiльки сором i бiда. Наприклад Василь-Константин 
Острозький висловляв такi гадки. Але вiн i иньшi все ж таки стояли на тiм, що се 
треба зробити за порозумiннєм з патрiархами, всiм миром православним.

186. Фльорентийський собор (старинна гравюра): папа i митр. Iсидор, з 
правого боку православнi духовнi (досить фантастично представленi).

Але владики, котрi тепер задумали пiддати ся пiд власть папи, розумiли, 
що патрiархи на таке не пристануть, i зєднати ся з католиками значить розiрвати з 
патрiархами. Знали, що на се громадянство не пiде. Тому рiшили робити се дїло 
потайки, сподїваючи ся, що як воно буде зроблене, тодi правительство польське 
зумiє погнати за ними i низших духовних i громадянство. Першим пiшов на ту 
стежку Балабан, розгнiваний тим, що патрiарх так неделїкатно взяв сторону 
брацтва. Вiн порозумiв ся ще з иньшими владиками, i за кiлька мiсяцїв, в 1590 р., 
зiбрало ся вже їх четверо: крiм Балабана ще владика луцький Терлецький, 
турiвський Пельчицький, холмський Зборiвський. Вони списали постанову, щоб 
пiддати ся папi, але вести дїло далi потайки. Згодом i иньших владикiв до себе 
притягли. Найдовше вагав ся митрополит Рогоза; вiн також був дуже ображений 
фальшивою грамотою, яку на нього .змайстрував оден грецький пройдисвiт-нїби 
то Єремiя кидає на нього клятву. По довгих ваганнях митрополит також пристав до 
тої змови владикiв. З кiнцем 1594 року вони списали заяву до папи i до короля, де 
звiщали про свою постанову пiддати ся пiд власть папи i привести до того иньше 
духовенство i громадянство, з тим щоб устрiй церковний i обряд православний 
зiстали ся не рушанi, а владикiв православних зрiвняно в усїх правах з єпископами 
католицькими.
Король був тим дуже утїшений: обiцяв їм усяку ласку, оборону i опiку. 
Потiм з кiнцем 1595 р. Терлецький i новий владика володимирський Потїй поїхали 
до папи i дня 23 грудня на святочнiм засiданню, перед усїм двором i кардиналами 
зложили перед папою свою покору i присягу на вiрнiсть католицькiй церквi iменем 
всїх владикiв, i так прийнято їх до церкви католицької.
64. Боротьба з унїею. Хоч владики вели свою справу потайки, але 
поголоски про їх заходи почали ходити вже досить скоро. Православне 
громадянство одначе не дуже ними трiвожило ся, сподїваючи ся, що без нього ж 
владики не будуть сеї справи кiнчати: однаково мусить прийти вона на собор. 
Острозький й просив короля, щоб позволив православним скликати собор, але 
король не згодив ся. Тодi Острозький, як голова православних, окружною 
грамотою своєю закликав їх, щоб нЇ в якiм разї не йшли за тими зрадниками 
владиками, мiцно стояли при вiрi православнiй i поборювали унїю всїми силами. 
Грамота ся, видрукована i ро-    

187. Гедеон Балабан владика львiвський. 

зiслана по всїм православнiм свiтi українськiм i бiлоруськiм, зробила 
сильне вражiннє на своїх i чужих. Балабан, побачивши, який гнiв пiдiймаєть ся на 
владикiв, завагав ся й вiдступив вiд унiї: написав, нїбито його без вiдомости 
пiдписано на владичих заявах. За ним пiшов також i владика перемиський 
Копистенський. Але з тим бiльшим завзятем рiшив ся пiдтримувати владикiв-
унїатiв король. На бiду православних, в царгородськiм патрiархатi настало 
замiшаннє по смерти Єремiї (вмер р. 1594) i звiдти православнi Українцi й 
Бiлорусини не могли добути нїякої помочи. Просили приїхати протсiнкеля 
царгородськогоНикифора.уповажненого патрiаршого, але й того перехоплено на 
Волощинї, за наказом таки польського ж правительства, i всаджено на вязницї. 
Неоден рахував на козакiв, бо вони вже з осени 1595 р. помагали на Волини 
громити прихильникiв унїї i правительство бояло ся мабуть непомалу їх мiшань у 
сю справу, але й козаки тепер також не могли нїчим помогти сьому дiлови: саме 
взяв ся до них Жолкевский, з початком 1596 р., коли православнi з напруженою 
увагою готовили ся до рiшучої стрiчi з владиками унiатами.

188. Кирило Iерлсцькии владика луцький.

Кiнець кiнцем православним удало ся викрасти з вязницї Никифора i вiн 
органiзував собор: викликав кiлькох вищих духовних достойникiв грецьких i дав 
провiд справам. На день 6 жовтня король визначив в Берестю собор для 
публичного обявлення унїї, i православнi подали ся теж туди: духовнi i свiтськi, 
депутати брацтв, мiст, шляхти, рiжнi пани i магнати, якi ще зiстали ся при 
православiю, i в головах сам кн. Острозький д сином Олександром, воєводою 
волинським, що зiстав ся при православнiй вiрi. Тим часом як унiатськi владики з 
духовними католицькими i делегатами королiвськими розпочали свої засiдання в 
соборнiй церквi, православнi, не маючи приступу до церков-бо була то єпархiя 
Потiя, унїата,- зiбрали ся в однiй господї i тут урядили свiй собор. Кiлька день 
пересилали ся сї два собори мiж собою, кликали однi одних до себе, кiнець кiнцем 
повели кождий своє дiло. Унiатськi владики проголосили унiю, а всiх духовних, що 
вiд неї вiдстали, прокляли: православнi пiд проводом Никифора проголосили 
проклятими й iзверженними всiх, хто пiшов на унiю й постановили просити 
короля, аби вiдставив владикiв, якi самовiльно прийняли унiю.
Але король анї в гадцї не мав слухати православних. Навпаки вiн i вся 
католицька сторона стояла на тiм, що владики поступили правильно: се їх дїло-
рiшати в справах вiри, а низше духовенство i громадянство повиннi йти за ними. 
На сiм пунктї завязала ся суперечка лiтературна, полемiка. Православнi доказували, 
що владики не можуть самi рiшати без вiрних, се дїло собора, значить унiати 
поступили беззаконно i стратили через те право до своїх єпархiй. На сю тему 
вийшло з їх боку чимало дуже важних i сильно написаних рiчей. Своєю ученiстю 
визначала ся особливо книга "Апокрiзiс" Фiлялєта (Бронського, одного з 
острозького кружка), силою вислову-писання Iвана Вишенського. Не вважаючи 
на своє старовiрство в справах просвiтних, се був чоловiк з незвичайним талантом 
публiцистичним, з огненним словом пророка, що палить своїм словом серця 
людськi. З незвичайною силою ударяв вiн на владикiв, що "втїкли на унїю": на їх 
нечесне житє, на їх забаганки панськi i охоту до роскошi та вигоди, за для котрої 
пiшли на ласку королiвську, на їх зневагу до простого народу, до братчикiв, до 
пiдданих-селян. Коли вiн говорить про бiду .селянську i утиск селян панами, його 
мова звучить такими сердечними тонами, яких не знайдемо в цiлiм тогочаснiм 
письменствi. Невважаючи, що вони не були друкованi i ширили ся тiльки в 
рукописях, сї писання Вишенського мусїли робити великий вплив на сучасне 
громадянство.
Православнi могли воювати тiльки словом; противники могли їх 
поборювати не тiльки словом, бо мали по своїй сторонi короля i всяку власть. 
Король, правительство i пани польськi стояли на тiм, що православнi повиннi 
слухати ся своїх "законних" владикiв, i силою власти своєї змушували їх до сього: 
силомiць вiдбирали церкви й вiддавали у власть владикiв-унїатiв, помагали 
владикам карати непослушних священикiв, всякi духовнi посади давали тiльки 
унїатам, а вiд православних духовних вiдбирали, i взагалi тиснули православних як 
тiльки могли. Се почало ся ще перед проголошеннєм унїї, а по її проголошенню 
йшло де далї то все сильнїйше. З владикiв особливо бушував Потiй, чоловiк 
розумний, проворний, незвичайно енергiчний, а притiм суворий, що не вагав ся 
садити непослушних до вязниць i вiддавати на всякi можливi кари. По смерти 
митрополита Рогози, що не був таким завзятим унїатом (казали про нього, що й 
помер з журби, православнi його прокляли), Потїй настав на митрополiї 0599) i. 
протягом цїлих пятнадцяти лїт нищив православних як тiльки мiг. Правительство 
до того пiдбивав, шляхту польську намовляв, щоб на парафiї в в своїх маєтках 
"презенти" (рекомендацiї до владики) давали тiльки унїатам, а православних 
священикiв силомiць змушували до унїї, вiдбираючи вiд них церкви то що.
Православнi боронили ся як могли. На сеймах вони старали ся добити ся, 
щоб владикiв унїатiв скинено i на будуче церковнi посади правительство роздавало 
тiльки православним. Трудна се була справа, бо мiж сенаторами, що засїдали в 
верхнїй палатi сеймовiй, православних було всього кiлька чоловiка-та й тi 
вимерзли оден за другим, або переходили на католицьку сторону, а в палатї 
нижнiй, посольськiй, де засїдали депутати шляхетськi, православних також була 
незначна меньшiсть. Але громадянство українське i бiлоруське справдi показало 
величезну енергiю брацтва, мiщане, духовенство, шляхта вели агiтацiю i всїми 
способами впливали на шляхетськi соймики, щоб вибирали депутатiв прихильних 
та вкладали в iнструкцiї для них домагання прав для православних. Зєднали ся для 
сього з протестантами Поляками i Литвинами, котрих католицтво також почало 
давити, i використовували кожду нагоду, кожде трудне положеннє правительства, 
силкуючи ся присилувати його. щоб вiдступило вiд унї. Щирого поважання справдi 
вартi були сї недобитки шляхетськi, що махнувши рукою на ласку королївську i 
всiх, можних свiту сього, боронили завзято своєї справи церковної, котра в їх 
понятях була справою нацiональною, бо православна церква вважала ся, як ми вже 
знаємо, пiдставою цїлого нацiонального житя i здавало ся що з упадком 
православної церкви впаде до решти все житє нацiональне.
Користаючи з трудного становища правительства, православнi депутати (в 
1607 р.) вирвали вiд нього закон, що на будуче владицтва i всякi посади духовнi 
православнi будуть роздавати ся тiльки православним. Вже помирили ся з тим, що 
вiдiбрати владицтв вiд владикiв унїятiв їм не вдасть ся, i радi були, що на мiсце 
унiатiв прийдуть православнi. Та щож-король Жигимонт, вiрний прихильник 
духовних католицьких, не додержав слова: давши згоду на такий закон, не сповняв 
його i далi роздавав владицтва самим унїатам, i всякими способами їх пiдтримував, 
а православних нагинав пiд їх власть!
Православнi бороли ся. Не признавали владикiв-унїатiв за своїх пастирiв, 
не приймали священикiв, що тi їм надавали. З сього боку Галичина, найбiльше 
виставлена на натиск польський, принаймнi мала те щастє, що тутешнi обидва 
владики-львiвський i перемишльський, зiстали ся при православних; а найгiрше 
було на Побужу i в Холмщинї, бо вони були в руках панiв католикiв i владикiв 
унiатiв. На Волини i в Київщинi против владикiв унiатiв помагали пани 
православнi. Коли король захотiв вiдiбрати вiд православного архимандрита 
Никифора Тура Печерську лавру-сей найбогатший монастир i взагалi 
найсильнїйшу твердиню православну, то, київський воєвода Василь-Константин 
Острозький анї пальцем ворохнув, аби сповнити королiвський наказ. Коли ж 
король пiслав свого дворянина, щоб силомiць вiдiбрав Печерський монастир вiд 
Тура i вiддав митрополиту-унЇату,- Туроружною рукою вiдборонив монастир, 
обсадивши його воєнним народом, а потiм з рiжними "Наливайками", як скаржили 
ся унїати, оружною силою боронив маєтки печерськi, що король хотїв вiдiбрати вiд 
нього. Так само вiдборонено Жидичинський монастир-найбiльший з волинських 
монастирiв.
Але страх переймав православних, коли вони думали про будучнiсть. Що 
буде, як король далї обсаджуватиме всї духовнi, посади самими унїатами? Як 
вимруть тi владики й архимандрити, котрi тримали ся при православнiй вiрi, 4 на їх 
мiсце прийдуть унїати? Хто ставитиме священикiв православних? хто святитиме 
церкви? Хто боронитиме православних, як вимруть тi вельможi i достойники, якi 
ще зiстали ся вiрними православнiй вiрi i своїй народности українськiй? Король всї 
виднїйшi уряди давно давав тiльки католикам. На дальшi заходи сой-мовi все 
меньше зiставало ся надiй, бо шляхта все бiльше польщила ся i католичила ся, i все 
меньше могли мати православнi своїх заступникiв не тiльки в верхнїй палатi 
(сенатi), але i в палатi посольськiй.
Сей перехiд українських панiв i шляхти на католицтво пiдтинав в коренї 
всї надiї й рахунки православних. Мелетiй Смотрицький (син Герасима, ректора 
острозького), звiсний богослов i письменник, в своїй книзi "Тренос або плач 
схiдньої церкви", виданiй 1610 р., незвичайно сильними словами малює горе 
православних з приводу сього явища-зради найвизначнiйших родiв православних 
своїй вiрi i народности. Без опiки й охорони можних панських i княжих родiв не 
чули себе безпечними i мiщанськi громади та їх просвiтнi й нацiональнi органiзацiї. 
Берестейське брацтво наприклад король з Потiєм, мiсцевим владикою, розгромили 
до решти. В Вильнї, найбiльшiм тодiшнiм центрi бiлоруського церковного i 
культурного житя, силомiць, вiйськом вiдбирано вiд православних церкви, 
розбивано замки й двери й вiддавано унїатам. Король пiд ту пору трапив ся в 
Вильнї; православнi, обступивши його на дорозї, падали з жiнками й дiтьми на 
колiна перед ним, просячи, щоб не силувано їх совiсти, не вiдбирано їм церков,-
але се не спинило тих огидних насильств.
Останнiй одчай огортав православних. I з тим бiльшою увагою звернули 
вони очi, коли побачили, або скорше-духом вiдчули що прибуває їм до помочи 
нова сила в коззачинї, яка по лубенськiм погромi потроху вiдживала i з кiнцем 
першого десятилїтя XVII вiку починала ставати на ноги. Коли митрополить Потїй, 
осмiлений розгромом виленських православних, попробував те саме зробити в 
другiй своїй митрополичiй столицї, Київ та пiслав туди свого намiстника,-гетьман 
козацький Тискиневич остерiг його, щоб не важив ся неволити духовних i 
пiдбивати пiд вдасть свою, бо на такий випадок вiн, гетьман, уже дав наказ козакам 
того намiстника "де небудь здибавши як пса вбити" (1610). Се зробило вражiннє на 
Потiєвого намiстника: вiн не мiшав ся нї в якi справи. Пiд опiкою козацькою 
прибуває до Київа приїзжий грецький митрополит Неофит i сповняє владичi 
функцiї: святить церкви, поставляє священикiв (1612). I знов анї митрополит анi 
правительство не важили ся зачiпати його, аби не стрiнути ся з козаками.
Українське громадянство вiдчуло, що пiд охороною козацькою знайшов ся 
для нього мiцний грунт пiд ногами, i що там, на далекiм краю української землї, пiд 
ослоною корогов козацьких може воно повести далї свою народню роботу.


ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА.
Доба козацька.

65. Козаччина по лубенськiм погромi. Сумно стало на Українi по 
лубенськiм погромi. Як стара пiсня спiває: Промовить тихий Дунай до Днїпра-
Славути: "Днiпре-батьку, Славуто! Сам собi я думаю, гадаю, Чом я твоїх козакiв у 
себе не видаю? Уже чверть года три мiсяцi вибиває, Як твоїх козакiв у мене не 
має... Всї мої квiти луговиї, низовиї понидїли, Що твоїх козакiв у себе не видiли.
Хоч Жолкевскому не удало ся знищити козаччину до останку, як вiн 
задумував, проте лубенський погром усеж таки дуже придавив козаччину. Зiгнано 
її з "волости", загорожено заставами довiз припасiв на Запороже i законом 
сеймовим скасовано всi права вiйська козацького i його ор?анїзацiю. А що 
найгiрше-i серед самої козаччини пiд впли. вом того упадку починаєть ся 
небезпечне роздвоєннє, внутрiшня вiйна: частина бiльш смiлива й безоглядна 
розпочинає боротьбу з частиною бiльш розважною, що хотiла пiддобрити ся до 
правительства, аби вернути собi давнi вiдносини. Се було продовженнє 
попереднього роздвоєння мiж Запорожцями та Наливайкiвцями, але тепер воно 
виливало ся в форми рiзшi нїж перед тим, так що доходило до крiва-вих битв мiж 
ними, i одна сторона против другої шукала помочи навiть у польського 
правительства, просячи, щоб дало їм з своєї руки старшого. Поляки тїшiiли ся з 
того-нехай мовляв козаки однi других погризуть, будуть покiрнїйшi. Але усобиця 
довго не трiвала. Славний гетьман Самiйло Кiшка обеднав козаччину; рядом 
походiв в 1599 р.-на море i на Молдаву пiдняв дух в козаччинї, а слїдом прийшли 
такi обставини, що й правительство мусїло звернути ся до козакiв та попросити їх 
помочи.
Перед тим гетьмани козацькi, якi настали по лубенськiм погромi-
Василевич, Нечковський, Байбуза, пильнували придобрити правительство до 
козаччини, добуваючи вiсти про Татар; Польща не воювала нї з ким i козацької 
помочи не потрiбувала. Але весною 1600 р господар Волохiв мултянських (Валахiї) 
Михайло зачiпив польського пiдручника, молдавського господаря Могилу-хотiв 
забрати вiд нього Молдаву. Правительстео польське заходило ся боронити Могилу 
i покликало на помiч свому вiйську козакiв. Самiйло Кiшка, котрого память 
народня знає тiльки як героя козацького бунту на каторзi турецькiй та визволення 
невiль-

193. Церква Миколи Доброго в Київi.перебудована з старої, поставленої 
Самiйлом Кiшкою.

никiв козакiв з турецької неволї, варт далеко бiльшої памяти як зручний 
український полiтик, що добре оцiнив хвилю i вмiв її використати для того, щоб 
вернути козаччинї забране вiд неї по лубенськiм погромi. Коли польський гетьман 
Замойский пiслав до козакiв кликати їх в похiд на Молдаву, Кiшка пустив се поза 
ухо; пiдождав, щоб попросив сам король по тiм, як їх на повне зни-щеннє засудив 
та за зрадникiв проголосив. Мусiв король сам писати до тих зрадникiв. Кiшка 
вiдповiв, що рад служити-одначе йти не спiшив ся. В польських кругах пiшла 
горячка, шукали кого б до козакiв пiслати, як їх до походу прихилити. Кiнець 
кiнцем Кiшка дав знати королеви, що козаки пiдуть на вiйну тiльки з тим, щоб з 
них знято засуд, невинно на них вложений,-вернено їм давнїйшi вiльности й 
права, та щоб захищено вiд усяких кривд, якi дїють ся їм вiд старостiв та урядникiв 
українських. Заявив одначе, що козаки йдуть в похiд не чекаючи сповнення сих 
жадань, бо покладають ся на те, що король сї жадання сповнить. I справдї пiшли в 
похiд. Вiйна пiшла досить легко, але вона ще не скiнчила ся, як зачала ся нова, 
далеко тяжша-з Шведами в Ливонїї. Знов правительство польське мусїло просити 
козакiв, щоб не вiдтягали ся й вiд тої нової вiйни. А Кiшка знову повторяв жадання 
козацькi. I сойм сим разом видав закон, котрим уневажнив попереднє скасованнє 
козацтва, зняв з нього засуд i хоч з рiжними застереженнями i обмеженнями, таки 
привернув йому давнї права.
Се був дуже важний початок, i Кiшка ужив всього свого впливу i впасти у 
козакiв, щоб їх прихилити до участи в сїй далекiй i неприємнiй для козакiв вiйнi та 
задержати їх у нiй до кiнця. Дуже тяжко приходило ся козакам воювати в тiй 
далекiй i спустошенiй країнi. Вони потратили людей, коней i всякий припас (людям 
мiсцевим при тiм також дали ся сильно в знаки). Сам Кiшка наложив головою, 
убитий при облозї мiста Фелїна. Кiлька разiв потiм змiняли ся гетьмани, не можучи 
вдоволити козакiв в тих трудних обставинах,-але козаки таки витрiвали в вiйнi до 
кiнця, щоб не вийти "з служби королiвської та на тiй пiдставi доходити рiжних 
прав i свобiд для себе на Українi. I справдї потiм, вертаючи ся на Україну по тiй 
вiйнi (1603), вiйсько козацьке домагало ся, щоб його трактовано на рiвнi з 
польським i щоб на Україну не вводили польського вiйська; за свою службу 
козацтво хоче для себе повної свободи i прав шляхетських, i стає на ново 
господарем на Поднїпровю, як перед лубенським погромом. Повно в сучасних 
листах жалiв шляхетських, що козаччина "бере гору" i своєволить, i нема на неї 
впину i ради.
Шляхта накликала правительство, аби приборкало козакiв, але не час був 
на те. В тiм часi рiжнi пани з України й Польщi заходили ся коло так званого 
царевича Дмитра, що знайшов ся на Українi й збирав ся доходити царства 
московського, як син покiйного царя Iвана. Тi пани, та й сам король з ними 
сподiвались поживити ся коло завiрюхи, що мала пiдняти ся з того приводу в 
Московщинi. Одначе не хотїли мiшати в ту справу самої Польши, а ставили справу 
так, що то на власну руку рiжнi пани помагають Дмитрови,-а тi пани до помочи 
закликали козакiв. Почавши вiд року 1604 раз-у-раз рiжнi пани збирали козакiв в 
похiд на Московщину, захваляючи здобичу московську. Раз-у-раз многотисячнi 
ватаги козацькi йшли в Московщину, потiм справдi з богатою здобичею вертали ся 
на Україну, а на їх мiсце йшли все новi й новi. Се була так звана "смута 
московська" що вiд року 1604 потягла ся майже повних десять лiт, розбила 
Московщину i з тоi могутної перед тим держави зробила здобич для рiжних 
вояцьких i козацьких ватаг. Оден по другiм зявляли ся рiжнi зайдиголови, що 
називали себе московськими царевичами або царями i з ватагами польських або 
литовських воякiв, козакiв донських i українських ходили по краю, збирали грошi, 
здобували городи. Горiли городи московськi; кровавими слiдами червонiли 
московськi снiги, а на Україну, на Литву, в Польщу барилками везли ся грошi 
московськi, возами дорогi одежi, парчовi кафтани, соболинi шуби.
Кiнець кiнцем i король не втерпiв, бачучи таке останнє розбите 
московське: рiшив сам iти походом на Москву, щоб попробувати засiсти на 
царськiм престолi. Сойм польський одначе грошей йому на се не хотїв давати, i 
знов уже вiд самого короля пiшли рiжнi дворяне кликати козакiв в похiд на 
Москву. Охочi знаходили ся не сотнями i тисячами, а десятками тисяч. Але що то 
значило! Ми вже знаємо, що тi люде якi приставали до козакiв вважали, що як вони 
сповняють службу королiвську, то вже вони люде свобiднi, нiкому не пiдлеглi нi 
вони, нї їх сiмi, нї господарства не знають нi пана нї якогось начальства окрiм 
старшини козацької. З кождим новим покликом па королiвську службу прибувало 
такої вiльної показаченої людности.
Не вдоволяючи ся походами московськими, козаччина ходить на землї 
татарськi, турецькi, волоськi, пускасть ся на море. Мало маємо про се звiсток-хiба 
припадком. Зачуваємо наприклад про великий похiд 1606 року, коли козаки 
здобули десятi, галер турецьких з усiм припасом; напали з моря на Варну, здобули 
мiсто, i -забрали бiльше як на 100 тис. золотих здобичи. До сього походу 
прикладають стару пiсню

195. Запорожцi (старий малюнок)

Потiм в осени 1608 р. здобули козаки Перекоп якимись хитрощами, 
розбили i спалили. На другий рiк на 16 чайках пiшли на устє Дунаю, попалили й 
пограбнли тамошнї мiста: Iзмаїл, Кiлїю, потiм також Бiлгород, та не встигли 
забрати з собою здобич, бо сполошили їх при тiм Турки. Нам сi згадки iнтереснi, бо 
свiдчать про буйну тодiшню енергiю козацьку, що даючи ся в знаки сусiдам, 
заразом ширила свобiдний дух i волю також на Українi, ламаючи кайдани панської 
неволї.
За сї власне часи, коли само правительство польське заходило ся витягнути 
з України як найбiльше козаччини,-нечувано зростає та величезна маса 
"непослушних" мiщан i селян, i Україна схiдня, поднїпрянська й заднiпрянська, 
козачить ся, виходячи з послушности панської, а сили козацькi зростають 
страшенно.
66. Устрiй козацький. Устрiй козацький пiд той час уже досить виробив 
ся й уло-жив ся. Вiн же не був дуже хитрий-був дуже простий, i свобiдний, а про 
те вмiв бути дуже сильним, мав силу величезну, потрапив панувати над душею й 
тїлом козацького брацтва. В тiм виявив ся великий хист i здатнiсть нашого народу 
до органiзацiї, що такими простими засобами, з таким простим i невиробленим 
матерiялом мiг доказувати таких дїл.
Головна вага козацької органiзацiї все ще лежить на Низу Днiпровiм, куди 
не сягають руки польських панiв анї воякiв i на свободї розвиваєть ся козацька 
органiзацiя. Осередком її- Сїч запорозька, що переносить ся то на той то на 
другий острiв Днiпровий. Вона розпоряджає всїми силами козацькими, 
розкиданими на Запорожу i розселеними на волости. Замку або крiпости якоїсь в 
Сїчи не чути, згадують ся тiльки вали i засiки. В потайних мiсцях переховують ся 
гармати i рiжний воєнний припас. Армата козацька бувала не велика, але завеїди 
добре справна. Була вiйськова музика-згадують ся

196. Дїнпровi пороги. 

кiтли и барабани. Були вiйськовi корогви, пильно переховуванi. Був 
вiйськовий скарб, вiйськовi табуни кiнськi, вiйськовi човни i рiжнi кораблi, 
захопленi вiд Туркiв.
Всї сили козацької рахували в 1590-х роках на 20 тисяч. Погром 1596 р. 
зменьшив її, але з першим десятилїтєм XVII вiку вона знову вертаєть ся до 
давнього i далї зростає. Бiльшiсть козакiв жила i господарила на волости; на Низу 
весною i лїтом пробувало по кiлька тисяч козакiв, готуючи ся до походiв або 
займаючи ся рiжним промислом: рибальством, ловами, соляним промислом, або 
торгували з Татарами й Турками в певних пограничних мiстах. На зиму вони 
расходили ся на волость i мало хто лишав ся в зимовниках. Кiлька сот козакiв ли-

197. Запороже (Низ). В скобках теперiшнi назви сiл.

шало ся на Сїчи, щоб стерiгти армату i всякий вiйськовий припас. 
Зимувати приходило ся не легко, в курiнях, лихо зроблених з лози або дерева i тi 
що кiлька зим прозимували тут, вважали ся особливо випробованими i 
досвiдченими товаришами.
Вiйсько подїляло ся на полки. Офiцiально рахувало ся на початку XVII в. 
чотири полки i в кождiм по 500 душ-стiльки правительство польське нiби 
тримало козакiв в своїй службi. В дiйсности i полкiв тих бувало бiльше, i козакiв в 
них бувало рiзно, навiть i по кiлька тисяч (наприклад в Хотинськiй вiйнї вiйсько 
козацьке мало II полкiв, i в декотрих полках по 4 тис. козакiв). Полком править 
полковник. Кождий полк має свою корогву, свого сурмача i довбиша. Вiн подїляєть 
ся на сотнї, сотнї на десятки або инакшекурiнї. Ку-рiнями правлять атамани, 
сотнями сотники. Рiжнi доручення гетьманськi сповняють осавули. Арматою 
править обозний, її осїдком вважаєть ся мiсто Терехтемирiв з старим монастирем. 
Се мiсто дав козакам Баторий на шпиталь для калiк i для всяких вiйськових потреб; 
але що воно занадто далеко лежало, пiд носом у властей польських, то звичайно 
армата стояла десь близше пiд рукою козацькою, а не в сїй офiцiальнiй козацькiй 
столицї. Канцелярiєю вiйськовою завiдує писар. Листи писанi вiд вiйська 
стверджують ся вiйськовою печатею. Вiйсько в своїх листах звичайно називає себе 
"вiйськом Запорозьким", але часто уживає також назви "рицарства запорозького", 
або "рицарства вiйська Запорозького"; в повновласти, виданiй послам козацьким 
для переговорiв з цiсарем, зве себе вiйсько "вiльним вiйськом Запорозьким". Самi 
себе козаки звуть "товаришами", а цiле вiйсько-"товариством". З польської сторони 
по ?речному звуть козакiв "молойцями", або "панами молойцями".
На чолi вiйська козацкого стоїть виборний старшина, котрого в звичайнiй 
мовi звуть гетьманом-часто й самi вони себе так пишуть в листах, не тiльки до 
своїх людей, а й до правительства, а навiть i до самого короля. Правительство ж 
вже їх звичайно "старшими"- "старший вiйська Запорозького", такий нїби 
офiцiальний титул. Хмельницький перший одержав офiцiальний титул гетьмана, а 
перед тим належав сей титул тiльки найвищим вождям польського й литовського 
вiйська.
Правом вибирати собi старшого козаки дуже дорожили: се була основа 
козацької самоуправи. Правда починаючи вiд першої реформи 1570 р. 
правительство визначало вiд себе рiжних начальникiв над вiйськом козацьким, але 
вiйсько дивило ся на них як на комiсарiв, визначених правительством для зносин з 
ними, до управи в вiйськових своїх нїкому справах їх не допускало. Виїмковим 
явищем було, що козаки в своїй усобицї по лубенськiм погромi просили, аби 
правительство дало їм старшого вiд себе. Коли пiзнїйше (в 1617-9рр.) 
правительство хотїло справдi вiд себе подавати старшого, козаки противили ся 
тому рiшучо й завзято i не допускали нїчого бiльшого, як тiльки затверд-жуваннє 
правительством старшого вибраного козацьким вiйськом одначе вважали 
правосильним свого виборного гетьмана все однаково, чи вiн дiстав затвердженнє 
вiд правительства чи нї, й вибирали та скидали своїх гетьманiв, не питаючи ся 
правительства, хоч як правительство того добивалось.
Всякi важнїйшi справи йдуть пiд обмiркованнє всеї старшини або ради 
цiлого вiйська. Се соправительство гетьмана, старшини й ради всього вiйська 
зазначуєть ся в звичайних виразах листiв вiйськових, де виступає не сам гетьман, а 
й вiйсько i старшина. Приклад таких докладнiйших виразiв дає напр. лист гетьмана 
Кiшки до короля 1600 р., де на кiнцї пiдписуєть ся вiн так: "Самiйло Кiшка 
гетьман,полковники, сотники i все рицарство вашої королiвської милости вiйська 
Запорозького".
В дїйсности значiннє гетьмана i вiйська та їх вiдносини, розумiєть ся, були 
не однаковi, залежали вiд обставин, а головно-вiд особистих прикмет гетьмана, 
його хисту i впливу. Чим здатнїйший гетьман, тим меньше має ваги рада; коли 
вiйсько починало на кож-

198. Рада козацька в Сiчи (рисунок XVIII вiку).

дiм мiсцї радити, особливо серед воєнних обставин, се був знак, що воно 
не чує вiри до свого провiдника, що вiн не держить вiйська в руках i не вмiє собi 
дати ради. Гетьман, коли чує за собою силу i певний себе, дає на вiйськову раду 
тiльки те, що сам хоче. Взагалi ж по за радою вiн править сильно i самовластно, має 
право над житєм i смертю кождого, i вiйсько йому вповнї i безгранично послушне. 
Отеє сполученнє такого широкого козацького самовластя в таким незвичайним 
послухом i дiсцiплїною найбiльше й дивувало стороннiх. З одного боку грiзний 
гетьман, котрий одним словом веде вiйсько куди хоче, посилає людей на погибiль i 
одним рухом може вiддати на смерть кождого; з другого боку рада, котра поводить 
ся з своєю старшиною i з самим гетьманом низвичайно безцеремонне, а старшина 
перед нею корить ся i понижуєть ся, i взагалi наради ведуть ся без порядку, з 
галасом, криком без якихось виробленних форм обмiркування i .голосовання: 
кричать, сварять ся, кидають шапки, пiд першим вражiннем скидають гетьмана, а 
гетьман кланяєть ся, понижаєть ся перед юрбою.
Але се переживання давнїйших часiв; органiзацiя твердне i мiцнїє в мiру 
того як збiльшаєть ся i розростаєть ся. Вдасть гетьмана все бiльше шануєть ся i 
окружаєть ся зверхнїми формами такого пошанiвку. Факти скидання гетьмана на 
радi стрiчають ся все рiдше, i пiд зверхнїми формами крайньої простоти i 
демократизму-що й свому найвищому

199. Запорожцi.

вождеви на знак власти давав не дорогоцiнну булаву, а просту 
"комишину",-виробляєть ся високий дух лицарського самовiдречення, що так 
дивував i чарував стороннїх. "В них нема нiчого простацького крiм одежi, завважає 
Француз Боплян, служебник гетьмана польського Конєцпольского, великого ворога 
козакiв. .Вони дотепнi й проникливi, вибагливi й щедрi, не жаднi до богацтва, але 
страшенно цiнять свою свободу; мiцнi тiлом, легко зносять жар i холод, голод i 
згагу. На вiйнi витрiвалi, вiдважнi, хоробрi, а навiть легкодушнi-бо не цiнять 
свого житя. На зрiст гарнi, проворнi, сильнi, з природи мають добре здоровлє i 
навiть мало пiдлягають хоробам; вiд хороби вме-рають дуже рiдко, хiба в дуже 
великiй старости; здебiльшого кiнчають житє на ложi слави-вбитi на вiйнi".
67. Морськi походи. Московськi смути, богата московська здобич, 
вербованнє козакiв рiжними великопанськими здобичниками до походiв у 
Московщину i нарештi-заходи самого правительства розвинули воєннi сили 
козаччини до небувалої висоти. По словам Жолкєвского пiд Смоленськ, коли його 
облягав король в 1609 р., прийшло ЗО тисяч козакiв, i потiм iще надтягало, а 
иньший самовидець рахує всеi козаччини, що волочила ся тої зими по Московщинi, 
бiльш як 40 тисяч: "запорозьких козакiв на рiжних мiсцях у Москвi страшенна 
сила, рахували їх бiльше як 40 тисяч i все бiльше їх прибувало: трохи не з усiм 
кошем з Запорожа вийшли, а послугу королеви чинили значну", каже вiн. Що не 
вся сила козацька була тодi в Московщинi, се само собою розумiєть ся, i тi сорок 
кiлька тисяч "Запорозцiв" в Московщинi дають нам тiльки понятє про величезну 
масу i силу покозаченої людности в тодiшнiй Українi.
З кiнцем 1612 р. смута московська стала притихати, в 1613 р. козацьких i 
всяких иньших добичникiв починають з Московщини вигоняти до решти. 
Величезна маса воєнного козацтва, призвичаєна за стiльки лiт до неустанної вiйни 
й добичництва, шукає собi иньшого поля й кидаєть ся в землi турецькi, волоськi, а 
головно на море. Морськi походи, з часта практикованi й перед тим, тепер доходять 
небувалих розмiрiв i нечуваноi вiдваги; роки 1613-1620 се героїчна доба козацьких 
морських походiв, коли козаки на своїх убогих чайках швендяли по цiлому 
Чорному морю, не даючи спокою Турецькому царству, перед котрим дрiжав весь 
тодiшнiй європейський свiт, i до божевiля доводили всевластних султанiв 
турецьких, що навiть в своїх палатах царгородських не чули себе безпечними вiд 
тої убогої козацької голоти.
Тодi ото козаччина наша здобуває собi свiтову славу своєю незрiвняною 
вiдвагою i зручнiстю.
Сучасний турецький            

200. Козацька чайка (рисунок Бопляна). 

iсторик,   описуючи морськi походи козакiв, каже: "можна смiло сказати, 
що не знайти на цiлiм свiтi людей смiливiйших, якi меньше дбали б про житє, 
меньше бояли ся б смерти; люде обiзнанi з морським дiлом оповiдають, що ся 
голота своєю зручнiстю й вiдвагою в морських битвах страшнiйша вiд усякого 
иньшого ворога". А французький посол в Царгородї, що був свiдком тих козацьких 
походiв, не знаходить слiв похвали козацькiй хоробрости та радить свому 
правительству не пожалувати яких 50 тисяч талярiв, щоб козацькою фльотою 
звязати зовеїм турецькi сили i не дати їм нiякої змоги висунути ся на Середземне 
море, де Турки тодї воювали ся з Iспанiєю.
Особливо вражали тi убогi засоби, з якими козаки пускали ся против 
могутної турецької фльоти. От як оповiдає згаданий уже Боплян про морську 
справу козацьку:
Висилають наперед на Запороже всякi речи потрiбнi до походу i для 
будови кораблїв i потiм iдуть самi козаки на Запороже й будують чайки. До одної 
чайки береть ся їх душ шiстдесять i виготовляють одну чайку за два тижнї-бо 
вони майстри на всi руки. Основою служить вербовий або липовий човен, довгий 
на 45 стiп; на нього набивають з дощок боки (борти), так що виходить човен 
довготи шiстдесяти стiп, а ширини 10-12 стiп i такої ж глубини. Наоколо обвязують 
човен обвiдкою з снопкiв очерету, щiльно i мiцно привязаню. Роблять двi керми, з 
заду i переду, ставлять щоглу на вiтрила, i з кождого боку 10-12 весел. Помосту в 
човнї нема, i вiд хвилi вiн наливаєть ся повно водою, але та очеретяна обвiдка не 
дає йому потонути. Таких чайок 5-6 тисяч козакiв вироблять за два-три тижнi штук 
80 до 100. В кожду чайку сiдає 50-70 чоловiка. На боках чайки 4- 6 гарматок, в 
бочках сухарi, пшоно i саламаха. На кождiй чайцi квадрант (до означування 
напряму дороги).
Так зiбравши ся пливуть Днїпром; на передi отаман, з корогвою на iдоглї. 
Човни йдуть так тiсно, що сливе оден торкаєть ся другого. Турки звичайно 
тримають свої галери на устю Днiпра, щоб не пропустити їх, але козаки вибирають 
темну нiч перед новим мiсяцем i викрадають ся очеретами. Коли їх помiтять, iде 
пополох по всїх краях аж до самого Царгороду; султан розсилає гонцiв по всїх 
побережних краях, остерiгаючи людей, але се мало помагає, бо за 36-40 годин 
козаки вже в Анатолiї (на малоазiйськiм побережу). Приїхавши, лишають при 
кождому човнї тiльки двох козакiв та двох джур на сторожi, самi ж з рушницями 
нападають на мiста, здобувають, граблять, палять, забiгаючи i на цїлу милю вiд 
берега, i з здобичею вертають до дому.
Коли доведеть ся їм стрiнути турецькi галери чи иньшi кораблi, 
поступають так. їх чайки пiдiймають ся над водою тiльки на 2 2 стопи, тому все 
перше вони побачать корабель, нiж той їх побачить. Отже побачивши, спускають 
щогли, заходять вiд заходу сонця i тримають ся до пiвночи так, щоб тiльки не 
спустити корабля з виду. О пiвночи з усеї сили гребуть до кораблїв, i половина 
приготовляєть ся до бою, щоб приставши до корабля, кинути ся в середину його. 
Неприятель несподївано бачить, що 80-100 човнiв обпало кораблi, разом 
наповняють своїми людьми i здобувають вiдразу. Здобувши забирають грошi i 
всякий дрiбний крам, гармати i все що не боїть ся води, самi ж кораблї з людьми 
топлять.
Коли галери стрiнуть козакiв на морi в день, то тут справа труднїйша: 
Турки розпочинають сильну стрiльбу з гармат i розганяють козакiв як шпакiв; однi 
тонуть, иньшi тїкають. Але знов як вiзьмуть ся до бою, то вже тримають ся-однi 
стрiляють, другi набивають руш-ницї й по кождiм вистрiлї подають товаришам; 
стрiляють, добре - але гармати турецькi чинять козакам великi шкоди, так що в 
такiй стрiчi гине добрi двi третини козакiв, рiдко коли вер-неть ся половина. За те 
хто вертає-приносить богату здобич: шпанськi й арабськi червiнцi, коври, 
золотоглави, шовковi матерiї рiжнi.
Так оповiдає Боплян. В пiснях народнїх в живiй памяти заховали ся 
оповiдання про сї походи. Малюєть ся в них i галера турецька, на котрiй працюють 
закованi невiльники українськi (в думi про Самiйла Кiшку).
Живо i сильно описують незнанi нам на iмя старi поети народнi страшнї 
бурi чорноморськi, де загибали не раз цїлими десятками, козацькi чайки безвiстно 
(в думi про бурю на Чорному морi).

202. Козацька гармата.

Саме роки по скiнченню московських походiв були найгорячiйшим часом 
тих козацьких походiв на море. Що року по кiлька разiв вибераєгь ся козаччина на 
море, забiгаючи так далеко, як перед тим не важила ся, та смiло кидаючи ся на 
фльоту турецьку. 1613 року козаки два рази ходили на море i починили великi 
шкоди в землях турецьких, оповiдає Жолкевский. Султан вислав чималу фльоту 
свою, галери i чайки, до очакiвського порту, щоб погромили козакiв, як будуть 
вертати, повоювавши кiлька кримських городiв; та вийшло навпаки, бо замiсть 
Того що мали Турки їх громити, вони самi придибали нiчним дiлом необачних 
Туркiв i погромили. На весну (1614) козаки вибрали ся знову на море, але сим 
разом не пощастило: розбила їх буря. Але козаки тим не журили ся i на лїто 
вибрали ся вдруге; було їх коло двох тисяч, значить з сорок чайок. Переплили 
Чорне море навпростець пiд Трапезунт i почали пустошити тутешнє побереже, 
засiяне богатими мiстами i селами, що жили тут безпечно, не знаючи страху, "бо 
вiд коли Турки посiли Малу Азiю, не було тут нiколи трiвоги", пише тойже 
Жолкевский. Утiкачi Турки були козакам за провiдникiв i вони тут швендяли 
скрiзь. Напали на Синоп, роскiшне мiсце, прозване "мiстом коханкiв"; здобули 
тутешнiй замок, знищили залогу, спалили великий турецький арсенал-всякi 
кораблi, галери, галїони. Перше нiж встигла зiбрати ся на них мiсцева люднiсть, 
забрали здобич i пустили ся назад. Султан, почувши таку пригоду, впав в 
страшенний гнїв, велїв повiсити великого вiзира (головного мiнiстра)-насилу 
жiнки i донька султанськi випросили йому житє. Знову кораблi турецькi поплили 
ловити козакiв пiд Очаковим. Але козаки довiдали ся про се завчасу i роздiлили ся 
на двi партиї: однi вийшли на берiг за Очаковим далi на схiд i задумали на валках 
перетягнути чайки через землю в Днiпро повище Очакова; та напали на них Татари 
i козаки багато людей i здобичи потратили, одначе вернули ся до дому. Иньша 
партия пiшла пробоєм через Очакiвський лиман; теж стратила богато здобичи: самi 
своїми руками мусїли кидати її в воду, щоб облекшити свої чайки; але пробили ся. 
Турки зловили тiльки двадцять козакiв i пiслали їх до Царгороду, аби було на кiм 
зiрвати серце: як прийшли люде з Трапезунту до султана, плачучи ся на козакiв-
видано їм тих козацьких бранцїв, аби мали на кiм помстити ся.
На другий рiк (1615) козаки вибрали ся ще бiльшим походом, на 80 чайках, 
не бiльше не меньше як на сам Царгород-"обкурити мушкетним димом мури 
царгородськi", як говорило ся. Вийшли на берег мiж двома портами 
константинопольським, Мiзевною i Архiокою i спалили їх до решти. Султан, 
бувши на ловах пiд мiстом, сам на власнi очi з свого покою бачив дим своєї столицi 
вiд того козацького огню. Страшенно розгнiваний, наказав, щоб зараз турецькi 
кораблї прогнали козакiв. Але козаки не сполошили ся; грабили скiльки хотїли, 
потiм забрали здобич i пiшли назад. Турецькi кораблї догонили їх аж коло 
дунайського гiрла. Козаки, помiтивши їх, кинули ся на турецькi галери i погромили 
Туркiв. Самого адмiрала турецького раненого взяли в неволю; давав за себе окупу 
ЗО тисяч, але так i вмер в неволi. Иньшi турецькi кораблї утїкали. Козаки забрали 
кiлька галер турецьких, привели їх пiд Очакiв i тут на глум спалили їх на очах 
Туркiв очакiвських. Потiм напали на Очакiв, зайняли худобу, i без перешкод 
вернули ся до дому.
Коли вони на другий рiк вийшли на море, Турки по торiшнiй пробi завчасу 
вже вислали свої кораблї, щоб не пустити їх на море. Кораблї заступили їм дорогу 
пiд лиманом Днiпровим, але козаки не злякали ся, вийшли на зустрiч i вдаривши на 
турецькi кораблi побили i погромили їх. взяли кiльканадцять галер турецьких i 
рiжних меньших човнiв до сотнї. Прогнавши таким чином Туркiв, звернули ся на 
кримське побереже, поруйнували, пограбили, здобули i спалили Кафу- головний 
ринок невiльникiв українських. Силу забрали там невiльникiв з наших сторiн i 
пустили на свободу. В Царгородi страшенно переполошили ся, почувши про сей 
другий погром турецької фльоти; позбирали козакiв, як були в неволї турецькiй, 
питали ся, яким би способом можна було загородити козакам дорогу? Не знати 
вже, що там тi їм сказали, але Турки не бачили иньшого способу, як iти походом, 
щоб забрати в свої руки всї пограничнi замки українськi-Камiнець, Черкаси, 
Канiв, Бiлу Церкву, обсадити їх турецьким вiйськом i не пускати звiдти козакiв на 
землї турецькi.
Козаки тим часом на осїнь того року (1616) вийшли новим походом на 
море. Не було їх сим разом бiльше як 2000, але похiд удав ся Їм на прочуд! Вони 
вибрали ся знова на малоазiйське побереже, їхали на Самсун, але вiтри вiднесли їх 
пiд Трапезунт. Вийшовши з човнiв, пройшли берегом пiд Трапезунт пiшо, здобули 
мiсто, пограбили й спалили. Ударила на них ескадра турецька, пiд началом 
генуезького адмiрала Цїкалї-башi; було там шiсть великих галер i багато меньших 
кораблїв, але козаки погромили їх, здобули три галери i потопили. По сїм погромi 
довiдали ся, що султан пiслав кораблi пiд Очакiв, щоб там їх погромити. Тодї 
козаки пiшли на безборонний Константинополь, пограбили i наробили бешкету, 
скiльки хотiли, i так посмiявши ся з усiх заходiв турецьких пiшли туди де їх не 
сподївали ся в Азовське море. Через тутешнї рiки пройшли на Днiпро (мабуть через 
Молочну, перетягнувши вiдти човни в Конку) i так вернули ся на Запороже. Баша 
турецький, простоявши даремно пiд Очаковим, щоб бодай чимсь показати ся, 
вичекав, аж козаки з Сїчи розiйдуть ся, i на своїх човнах пройшов Днiпром на 
Запороже. На кошi сїчевiм було всього кiлька сот козакiв, що зiстали ся тут 
зимувати. Побачивши турецьке вiйсько, вони уступили ся з Сїчи, i баша мiг 
помстити ся принаймнi над порожнiм гнiздом козацьким: взяв кiлька малих 
гарматок, кiлька човнiв козацьких i повiз то з нарадою великою до Царгороду-
дурити султана i весь двiр турецький, що ось то вiн розгромив страшну Сїчу 
козацьку!
68. Польськi переговори з козаками i гетьман Сагайдачний. Посмiвали 
ся козаки з Туркiв та на весь свiт про себе славу пускали-а Полякам вiд того душа 
терпла! По кождiм походї козацькiм султан давав наказ своїм башам, аби йшли на 
Україну, знищили тi замки, "паланки" пограничнi, звiдки козаки в походи 
виходять, та поставили там свої замки й залоги турецькi. I справдї не минало року, 
щоб на пограниче українське не вибирало ся вiйсько турецьке, або принаймнї .не 
йшло чуток про його приготовання до походу. Польське ж прави-тельство, 
витративши ся на московськi походи, немаючи чим заплатити за них свому 
вiйськови, сидїло сї всї роки зовеїм без усякого вiйська. Нїхто не хотїв iти служити, 
не дiставши грошей за попереднє, i у Жолкєвского бувало всього вiйська 300-500 
чоловiка! Тому на кожду вiсть про похiд турецький в Польщi не тямили себе з 
переляку. Виправдували ся, перед султаном, що козаки ходять без їх волi, бо 
правительство польське скiльки мога їх нищить, але вони виходять з московських 
країв. Правда, виннi були не тiльки козаки: не без грiха були й рiжнi польськi та 
українськi пани, що мiшали ся в молдавськi справи, лазили туди з вiйськами, i тим 
дражнили Туркiв,-але все валено на козакiв.
Пробували їх якось погамувати. В 1614 р. Жолкевский загрозив козакам, 
що пiде на них вiйськом, коли не перестануть своєволити, i почав ладити ся до 
походу. Але козаки тих заходiв не злякали ся i стали громадити ся пiд Переяславом 
до вiйни. Жолкевскому нї з чим було йти туди, i так його погрози зiстали ся 
порожнiм словом. Правительство звернуло ся до помочи панiв. Воно висилало на 
козакiв так званi комiсiї, себ то просило виднїйших українських панiв, аби вони 
разом з Жолкевским поладили вiдносини козацькi, як королiвськi комiсари; при тiм 
розумiло ся, що такий пан не пiде сам, а поведе з собою свiй полк дворовий, 
кiлькадесять або й кiлькасот людей, i так збереть ся якесь вiйсько. Почавши вiд 
року 1614 трохи не кождого лїта висила-но таке комiсарське вiйсько на козакiв, 
щоб воно завело мiж ними лад. Але не вихидило з того нiчого. Козаки звичайно 
просили дати їм на письмi "ординацiю", якi порядки комiсари хотiли мiж ними 
завести, потiм знаходили в тiй ординацiї рiжнi пункти, на котрi не можуть згодити 
ся,-бо й справдi жадання комiсарськi були такi, що козакам на них нiяк не можна 
було пристати: щоб козаки стерегли границь, а чужих країв не зачiпали, жили на 
Низу, не виходили на волость, а пробуваючи на волости у всiм слухали ся б старост 
i панiв, в маєтках котрих пробувають. Козаки казали, що будуть посилати своїх 
послiв до короля, аби їх до такого не примушував, i на тiм комiсiя звичайно кiнчила 
ся: наказувала, щоб козаки тим часом шанували ся, на чужi краї не нападали, 
своєвiльств не чинили; козаки обiцяли, а тим часом робили далї що хотїли.

205. Сагайдачний здобуває Кафу (звiдти ж).

Се була полiтика тодiшнього гетьмана Петра Сагайдачного: не доводити до 
вiйни з Польщею, обiцяти тим часом i нiби корити ся, поки прийде такий час, шо 
правительство польське буде козакiв для своєї вiйни потрiбувати,-а поки шо 
поширювати силу козацьку на Українi. Гетьманом чуємо Сагайдачного в перше в 
морськiм походi 1616 р., що вславив ся здобутем Кафи, як то потiм оспiвують вiршi 
на похорон його.
Але настав на гетьманствi вiн мабуть трохи скорше, бо вже вiд р. 1614 
бачимо в козацькiй полiтицi отой самий напрям, яким визначив ся Сагайдачний. А 
може й перед тим уже гетьманив, з рiжними перервами. як i пiзнїйше мусiв не раз 
уступати ся перед провiдниками своєвiльникiв-бо нашi звiстки про гетьманiв 
козацьких взагалi дуже неповнi в тих часах. В народнiй памяти вiн майже не 
задержав ся-коли не рахувати звiсної пiснї про те як Сагайдачний промiняв жiнку 
на тютюн та люльку-необачний!
Пiсня ся не передає зовсiм дiйсного характера славного гетьмана- так як з 
Байди Вишневецького зробила запорозького гуляку. В сучаснiм громадянствi 
славили Сагайдачного навпаки, як дуже розважного, глубокого полiтика, що вмiв 
поставити козаччину на службу загально народнiм справам i зробив з вiйська 
козацького опору нацiонального українського житя. Те що тiльки накльовувало ся 
1590-х роках, за часи Лободи й Наливайка, з далеко бiльшою свiдомiстю й 
виразнiстю здiйснив Сагайдачний i вiдкрив тим нову добу в iсторiї українського 
житя.
Родом вiн був з захiдньої Галиччини, з перемиської землi (з Самбiршини), з 
якоїсь мабуть дрiбної шляхетської родини, як герб на його образку натякає. 
Виступає перед нами, як представник тих Галичан, що з своєї тiсної отчини 
посунули тодї на широку Україну надднiпрянську будувати народню українську 
справу. Вчив ся в острозькiй школi, потiм вступив до вiйська козацького; 
називають його учасником молдавської й ливонської вiйни (1600-1601), так що 
мабуть ще в 1590х роках уже був вiн у вiйську.
Але ся дiяльнiсть Сагайдачного нам незвiсна-аж в останнiх роках свого 
житя (1616-1622) висуваєть ся вiн на перший плян сучасного українського житя. 
Перед тим уже прославив ся вiн як незвичайно зручний i щасливий вожд 
козацький. Ось як пише про нього сучасник Поляк Ян Со-бєский, що нераз бував з 
Сагайдачним у походах; Скiльки проводив вiн запорозьким вiйськом, всюди був 
окритий славою подвигiв на сушi й морi i мав незмiнне щастє. Кiлька разiв 
погромив Татар на степах перекопських i навiв страх на Крим. Не меньше 
прославили його морськi походи-i тут завеїди мав вiн щастє, зруйнува> кiлька 
великих мiст турецьких в Европi й Азiї, попалив околицї Константинополя. Взагалi 
був се чоловiк великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив житє, в битвi 
був перший, коли приходило ся вiдступати-останнiй; був проворний, дiяльний, в 
таборi сторожкий, мало спав i не пiячив-як то звичайно у козакiв; на нарадах був 
обережний i в усяких розмовах маломовний; супроти козацького своєвiльства 
бував дуже суворий i карав смертю за провини.
Перед правительством Сагайдачний вперше заслужив ся дуже московськiй 
вiйнї 1617 р.: козацька помiч королеви тодї страх була потрiбна, але й козаччинї ся 
вiйна трапила ся пiд добру пору, тому Сагайдачний з великою охотою взяв участь в 
сїй вiйнї. Комiсiї напосiдали на козаччину все бiльше i по козацьких походах на 
Туреччину комiсари знову вибрали ся з вiйськом на Україну, домагаючи ся, щоб 
козаки не зачiпали Туркiв, не бунтували людности на Українї, щоб вiдправили з 
вiйська свого всяких людей новоприбулих i до козацтва не залежних i звели цїле 
вiйсько козацьке на одну тисячу, а всi иньшi щоб вернули ся в звичайне 
пiддансгво! Сагайдачний з старшиною, щоб не доводити до вiйни, обiцяв i приймав 
сї умови, з тим щоб у короля просити потiм змiни декотрих пунктiв. Але все тяжше 
ставало отак викручувати ся, i дуже добре трапило ся для них, що саме пiд ту пору 
як комiсари змушували козакiв пiдписувати таку "ординацiю"-король польський 
заходив ся коло вiйни з Московщиною. Сойм польський не хотїв давати грошей на 
вiйська на сю вiйну, вся надїя була на козакiв. Королевич Володислав, щоб добити 
ся корони московської (пiд час смути бояре московськi вибрали були його царем, 
але потiм вiдрекли ся), пустив ся в Московщину з малими силами i треба було його 
ратувати. Сагайдачний сподївав ся, що тепер за московською вiйною пiдуть в 
непамять всi ординацiї комiсарськi й почав збирати вiйсько. Пiд покровом сих 
зборiв козаччина своєволила на Українi цiлу зиму i весну 1618 р., тiльки лїтом 
Сагайдачний вибрав ся, ведучи бiльше 20 тисяч самого вибраного вiйська i пiшов 
пiд Москву, де стояв королевич Володислав По дорозi нищив Московщину, 
здобував крiпости й городи i нагнав великого страху, так що за чудо вважали, як 
котрому мiсту удало ся вiд його вiдсидiтись. Зiйшов ся з королевичом, що 
страшенно утiшив ся з цїлим вiйськом сею козацькою помiчю, i зараз же вчинив 
разом з польським вiйськом нiчний напад на Москву. Але в Москвi знали наперед, 
що буде напад i встигли приготовити ся, так що здобути Москви не вдало ся. 
Одначе правительство московське по сiм стало далеко податливiйше на польськi 
жадання в переговорах i польськi сеймовi комiсари, що були при Володиславi, 
сповняючи бажаннє сойму, щоб сю вiйну закiнчено як найскорше, скористали з сеї 
податливости московської сторони i прийшли до згоди з Москвою. Се було дуже 
неприємне Володиславу, i Сагайдачний теж стояв за дальшу вiйну з Москвою, але 
нїчого було робить: вiйну скiнчено.
Тепер маючи спокiй з московської сторони, правительство польське на лїто 
1619 р. знову вислало Жолкєвского з комiсарами й вiйськом-робити порядок з 
козаками. Знову стали жадати, щоб козаки своє вiйсько зменьшили, на море не 
ходили, човни попалили i таке иньше. Се було чорною невдячнiстю польського 
правительства по тiм, як воно кликало козакiв на милость божу й мало їх двадцять 
тисяч в своїй службi, а тепер казало їм всiм вертати ся в пiдданство, зiставивши 
якусь одну або двi тисячi. Та що робити! Жадало, инакше грозило вiйною, а 
Сагайдачний до вiйни не хотїв доводити Мiж вiйсько роздано за службу 20 тис 
золотих i тим трохи заспокоєно його. Кiнець кiнцем стало на тiм, що буде козакiв 
3000 (а їх десять тисяч зiбраних стояло пiд час сих переговорiв!). Пiдписано умову, 
комiсари ро-зiйшли ся. Сагайдачний поїхав на Сiч-про око палити чайки козацькi. 
Козаки нарiкали на Сагайдачного за таку податливiсть, i на Низу кiнець кiнцем 
вибрали иньшого гетьмана, Бородавку. Але Сагайдачний чекав, сiiодїваючи ся, що 
Польщi прийдеть ся таки чи скорiйше чи пiзнїйше поклонити ся козакам, як прийде 
потреба. А тим часом зайняв ся справою, яка задавала польським плянам 
болючiйший удар, нiж якi небудь козацькi своєвiльства.
69. Київ стає центром культурного українського житя. В польських 
кругах досi знали Сагайдачного як смiливого i щасливого войовникана Українї 
знали ще щось: про його прихильнiсть до справ української церкви i освiти, до 
всього того що тодi для України було житем нацiональним. Як вихованець 
Острозької школи-чоловiк близький iнтересам тоїдшньої освiти й книжности, 
Сагайдачний пiдтримував близькi зносини з церковними i ученими кругами 
київськими, де тодї було богато його близших землякiв Галичан, i там знали, що на 
Сагайдачного, на його помiч i помiч вiйська Запорозького можуть рахувати в 
усякiй потребi українського народнього житя.
Се була хвиля незвичайно важна в iсторiї українського житя. Київ, що 
кiлька столiть пролежав в забутю, все бiльше й бiльше забуваючи колишнє своє 
культурне i нацiональне значiннє,-раптом вiдродив ся до нового.
В XVI вiцї се була звичайна собi погранична крiпость, де стояла вiйськова 
залога, тулило ся трохи мiщанства й иньшого стану людей пiд охороною замку, i 
тiльки старi руїни, а серед них кiлька зацїлї-лих монастирiв: в першiй лїнїї славний 
Печорський, потiм Пустинсько-миколаiвський (тепер так званий Малий Миколай) i 
Михайлiвський нагадували колишню славу Київа. Але i в сих монастирях вигасала 
потроху память колишнього їх культурного значiння, книжности i учености. На 
архимандритiв та iгуменiв, як знаємо, попадали люде, якi спромогли ся заплатити 
королеви i великому князеви добре чолобитє, а нї в головi їм були справи науковi й 
освiтнi, i величезнi матерiальнi засоби сих монастирiв, що володЇли незмiрними 
маєтками, жертвуваними протягом стiлькох поколїнь,-росхапували ся або йшли 
на сите й пяне житє монахiв.
Заведеннє унїї змусило українське громадянство звернути особливу увагу 
на тi церковнi позицiї, якi ще зiстали ся в православних руках: треба було вирвати 
їх з впливiв правительства i подбати про те, щоб сi позицiї були обсадженi людьми 
вiдповiдними. Печорський монастир був найсильнїйшою, найбогатшою i значить- 
найважнїйшою з тих позицiй; громадянство звернуло на нього пильну увагу, пiсля 
того як Никифор Тур оружною рукою оборонив його вiд нападiв унїатiв По його 
смерти (1599) на се мiсце вибрали iгуменом Єлисея Плетеницького, iгумена 
монастиря лещинського (на Бiлоруси), що пiдчас берестейського собору показав 
себе як визначний i завзятий патрiот. Про сього чоловiка мусить бути вдячна 
память в українськiм народї, бо велико заважив вiн в пiзнїйшiм українськiм житю. 
Був родом з Галичини, з-пiд Золочева. з дрiбної мiсцевої шляхти; подробиць з його 
житя майже нiяких не знаємо. Коли дiстав iгуменство печорське, був ще чоловiк не 
старий, мав коло 50 лїт. В документах чуємо, як вiн боронить маєтности 
монастирськi вiд чужих рук, маємо жалї монахiв печорських на нього i иньшу 
старшину монастирську, що вони "не знать куди подївають монастирськi грошi": 
мабуть Плетеницький зачав уймати трохи видатки на сите i пяне житє черцїв, 
обертаючи на потреби культурнi. Видко, змiркував, що тут пiд захистом козацького 
вiйська, яке знов почало приходити до сили i вже не раз давало помiч київським 
Українцям в тiсних обставинах, можна розпалити нове огнище українського 
культурного i нацiонального житя Отже заходив ся коло збирання засобiв на се.
Коштом монастирським Плетеницкий купує друкарню Балабанiв- 
заведену владикою ?едеоном в його маєтку Стрятинї (коло Рогатина), коли вiн був 
посварив ся з брацтвом львiвським; потiм вона лежала закинена, поки 
Плетеницький "воскресив друкарню припалую пилом", як каже похвальне слово 
йому, i перевiзши до Киiва, пустив в рух коло р. 1615 (перша книжка вийшла з неї 
р. 1616). Ще перед тим заходив ся вiн позбирати до Київа людей книжних, учених, 
з тих же своїх країв галицьких. В тiм часї, коло р. 1615-6 бачимо ми в Київi вже 
цiлий ряд освiчених i учених людей з Галичини, як от пiзнiйший митрополит Iван 
Борецький (Бiрецький, з Бiрчi), Захарiя Копистинський- учений iсторик 
церковний, братанич перемишльського владики.Лаврентий Кукiль, по латини 
Зизанїй, бувший дiдаскал (учитель) львiвської школи, славний автор українського 
словаря Беринда, що працював у Балабанiв при друкарнi i з нею разом мабуть 
перекочував до Київа- i богато иньших. Будучи першою особою в православних 
кругах київських, Плетеницький мав змогу примiщувати своїх учених землякiв не 
тiльки в Печорськiм монастирi, а i на рiжних иньших духовних позицiях Київа. 
Разом з сим кружком однодумцiв, маючи добру заручку у свого земляка i 
однодумця Сагайдачного, що в тiм часї виступає на

207. Печорський монастир, з рисунка 1651 р.

чолї козацького вiйська, зачинає Плетеницький в тих роках 1615 6 ширшу 
культурну i органiзацiйну роботу-саме тодї як Сагайдачний вийшов на 
гетьманство, може i не перший вже раз.
Разом з тим, як засновувала ся друкарня печорська, завязувало ся брацтво в 
Київi. Гальшка Гулевичiвна, богата шляхтянка київська, жiнка маршала 
мозирського Стефана Лозки, записала свiй грунт у Київi на Подолi, де скупляло ся 
житє київське (бо Старий Город стояв майже пусто). Призначала його на просвiтнi 
завдання: на заснованнє монастиря, при нїм школи "длядїтей шляхетських i 
мiських", "гостинницїдля страчникiв вiри православної". Слiдом засновано 
брацтво, котре мало зайняти ся здiйсненнєм тих плянiв: його "упис" (уставу) 
списано з кiнцем 1615 року, i в нього вписало ся "безчисленно" народу всякого 
стану, з мiсцевого духовенства (перед усiм з того кружка Плетеницького, що був 
певно властивим провiдником того дiла), також з української шляхти i мiщанства. 
Вписав ся в се брацтво i гетьман Сагайдачний з усїм вiйськом козацьким; тим 
способом приймало вiйсько нове брацтво й його культурнi заходи пiд свою опiку i 
прибирало собi право скрiзь i всюди виступати його заступником i покровителем. 
Маючи такого оборонця на мiсцї, українське громадянство київське не журило ся 
нiякими властями й смiло й енергiчно розвинуло свою культурну роботу, шо сю 
глуху дїру, якою перед тим був Київ, раптом зробило центром нацiонального 
українського житя.
Новозасноване брацтво зараз же зєднало ся з фундацiєю Гулевичiвни i на 
пожертвованiм нею ?рунтi заснувало брацький монастир Богоявлення i при нїм 
зараз же заложило брацьку школу. Борецький, бувший дiдаскал львiвський, став її 
першим ректором i поїхав зараз до Львова закупити книжок i всього потрiбного для 
школи; мабуть тогож року (1617) почато й науку. Печерська друкарня, вiдложивши 
всяку иньшу роботу, спiшно випустила часословець, першу тодїшню учебну 
книгу-"аби вдоволити потребi шкiльнiй в православнiм городї Київi", як пише в 
передмовi Плетеницький. Школу ведено за прикладом львiвської: про науку в 
грамотї патр. Теофана читаємо, що вчили тут "грецько-словянського i латино-
польського письма". Одною з перших книжок закуплених для науки тутешньої 
була грецько-словянська граматика видана львiвським брацтвом i. взята Борецьким 
на борг у львiвських братчикiв. Завдяки помочи київських духовних кругiв i 
шляхецтва та вишколеним уже силам галицьким (львiвським) нова київська школа 
стала вiд разу сильно. З вiршiв на похорон Сагайдачного, що читали ся учениками 
її в р. 1622, бачимо, що вчили ся тут головно дїти мiщан київських, київських 
духовних, також i українських шляхтичiв.
Жваво працювала i нова друкарня. Перед тим на Українi перше мiсце 
займала друкарня острозька; за рр. 1580-1606 вона видала бiльше книжок нїж якi 
небудь українськi друкарнi. Але як умер старий князь Острозький (1608) i Острог 
перейшов в руки його сина католика Януша, друкарня ся заглохла зовсїм. Нова ж 
печерська друкарня за пятнадцять лїт (1616-1630) випустила бiльше книжок, нїж 
до того вийшло на цiлiй Українi. Мала великi засоби i добрих, вiдданих свому дїлу 
провiдникiв. Заложено для неї свою фабрику паперу, свої робiтнї письма (шрифту). 
Правда, виходили звiдти переважно самi церковнi книги-алеж у церковнiй сферi 
головно обертало ся тодїшнє нацiональне українське житє, як ми вже знаємо, i на 
сю сторону головно налягав новий учений київський кружок.
Органiзацiйна дiяльнiсть нового брацтва також давала себе вiдчувати. В 
ворожих кругах зараз оцїнено її: унїатський митрополит Рутський (наступник 
Потїя) незадовго, пишучи про перешкоди, якi спиняють поширеннє унiї, головною 
перепоною вважав отеє київське брацтво "засноване три роки тому". Вiн нагадував 
правительственним кругам, шо засновано його без дозволу королiвського, тому 
можна б його закрити. Але у правительства не пiдiймала ся рука на нього бо за ним 
стояли братчики з мушкетами, вiйсько Запорозьке з гетьманом Сагайдачним на 
чолi.
70. Нова ерархiя. Київський кружок був першим звязком, що звязав 
козаччину з вищими верствами української суспiльности. Досi козаки стояли в 
тїснїйшiм звязку тiльки з українським селянством, що в козацтвi шукало 
визволення вiд панської кормиги, а козаччина в своїх iнтересах iшла на зустрiч сїй 
селянськiй течiї, що незвичайно змiцняла й помножала козацькi сили. Иньшi 
верстви, хоч би й українськi, ди-вили ся на козаччину, з того часу як вона набрала 
свого соцiального характеру, скорше ворожо-як на елемент руїнний. Київський 
кружок, розпочавши свою культурну роботу пiд захистом козаччини, вважач 
потрiбним розясняти, що козаччина се не якась шумовина, пiна суспiльна. а 
продовжателї старих воєнних, лицарських традицiй старої Руси:
"Се ж бо те племя славного народу Руського, з насiння Яфетового, що 
воювало грецьке цiсарство морем Чорним i сухопутєм. Се з того поколiння вiйсько, 
що за Олега, монарха руського, в своїх моноксiлах плавало по морю й по землї 
(приробивши до човнiв колеса) i Константинополь штурмовало. Се ж вони за 
Володимира, святого монарха руського, воювали Грецiю, Македонiю, Iлїрик. Се ж 
їх предки разом з Володимиром хрестили ся, вiру християнську вiд 
константинопольської церкви приймали, i по сей день в сїй вiрi родять ся i хрестять 
ся i живуть",-поясняло духовенство київське, коли його обвинувачували вороги, 
що воно за помiчю й охороною козацькою вiдновило православну єрархiю i взагалї 
має зносини з козаками. Коли першi заходи, розпочатi пiд охороною козацькою, 
вийшли вдатно,- київськi круги рiшили покористувати ся приїздом на Україну 
єрусалимського патрiарха Теофана, щоб пiл покровом Сагайдачного довершити 
дiло ще важнИше, а саме вiдновити єрархiю православну. Була се справдi потреба 
пекуча. Пiсля смерти львiвського владики Балабана (1607) i перемиського 
Копистинського (1610) на цїлу Україну дiстав ся одним оден православний владика 
львiвський Тисаровський, та й той дiстав владицтво тiльки обманувши короля, що 
буде унїатом, а не додержав сеї обiцянки. Король, не сповняючи своєї обiцянки i 
закону сеймового, давав владицтва тiльки унiатам, невважаючи нi на що, i можна 
було справдi бояти ся, що колись зовсiм не стане православних владикiв на 
Українї; та й тепер уже православне житє церковне приходило в повний роз-
стрiй--а сього й хотiло ся королеви i правительству.

209. Єлисей Плетеницький (звiдти ж).

Отже прочувши, що патр. Теофан має їхати з Москви назад, київськi 
громадяне запросили його до Київа i <тут показавши заснованi iнституцiї й початки 
культурної та освiтної роботи, просили його, щоб вiдновив їм єрархiю- посвятив 
митрополита i владикiв. Загальний український зiзд, скликаний до Київа на 
престольне свято Печерського монастиря -день Успенїя, виступив з усильним 
прошеннєм в сїй справi. Патрiарх довго не вiдважав ся, "бояв ся короля i Ляхiв". 
Але Сагайдачний заявив патрiархови, що вiн бере його на свою вiдповiдальнiсть i 
ручить ся за його безпечнiсть. Невважаючи що на За-порожу гетьманом вибрано 
Бородавку, мiж козаками на волости рядив усiм Сагайдачний i на слово його можна 
було полягати. Мiсцева шляхта пiдтримувала його запевнення. Патрiарх нарештi 
згодив ся i протягом осени i зими 1620 р. в рiжних мiсцях, в великiм секретi 
посвятив митрополита i пятьох єпископiв-на всї владицтва українськi й 
бiлоруськi. Потiм пiд охороною козацькою щасливо виїхав з України на Молдаву, 
не слухаючи Полякiв, що запрошували його їхати через Подiле, де можна було 
його справдї добре зловити.
Владикiв посвячено, але стояло далеко важнiйше питаннє-як добити ся 
для них права сповняти свою службу владичу? Як виробити для них свобiдний вiзд 
в їх єпархiї, щоб правительство не боронило їм своє дiло робити? Київське 
громадянство i старшина козача спо-дївали ся, що правительство польське, 
потрiбуючи козацької помочи, мусить зробити православним сю уступку.
Польща переживала тодi дуже тяжкi часи. З тої причини, що польськi 
своєвiльнi банди, так званi лисовчики помогали цїсареви Фер-

210-11. Київськi печери, з рисункiв 1651 р.

динандови против семигородського князя, що був присяжником 
турецьким, султан рiшив розпочати вiйну з Польщею, доправили ще й козаки, що 
були пiд проводом Бородавки: вчинили похiд на Царгород, пограбували його 
околицї з нечуваною вiдвагою i нагнали такого страху, що приходило ся киями 
гнати турецьких матросiв, аби йшли на свої галєри, плисти против козакiв; 
неможна було дати козакам нiякого вiдпору i вони попустошивши царгородськi 
околицї пiшли собi далi бушувати по Чорному морю i робити що хотїли. Султан 
пiсля сього звелiв турецькому вiйську рушити на Польщу i пiд кiнець лiта воно 
зближило ся до границь молдавських. Жолкевский з тим вiйськом яке мав пiшов на 
зустрiч, щоб зiйти ся з вiйськом молдавським, але Волохи, побачивши таке мале 
вiйсько, не хотїли йти з Жолкевским на Туркiв. Вiн мусiв вертати ся i недалеко 
Днiстра Турки його погромили; сам Жолкевский наложив головою, його помiчник, 
гетьман польний Конєцпольский попав у неволю; мало хто виратував ся.
Так Польща зiстала ся зовсiм без вiйська i з великим страхом чекала нового 
турецького походу на другий рiк. Нещастє, що спiткало Жолкевского, толкували 
тим, що вiн не заручив ся помiчю козацькою: козакiв було в тiй вiйнi або дуже 
мало, або таки й зовсiм не було- своєвiльники бушували з Бородавкою, а 
статочнїйших, що були по сторонї Сагайдачного, Жолкевский теж не постарав ся 
притягнути до себе, i вони займали ся справою церковною, поки Жолкевский 
воював ся з Турками. "Жолкевского забито в Волощинi й Конєцпольского взято, бо 
без козакiв вiйну зачав, так говорив: не хочу я з Грицями воювати, нехай iдуть до 
рiлї або свинi пасти"-так переказує тогочасний український лiтописець тодїшнї 
оповiдання. Тому тепер

212. "Мироточивi голови" в київських печерах.
213. "Вiдчитуваннє бiснуватого" (звiдти ж).

правительство з усiх сил заходило ся притягнути козакiв. Брало ся на всякi 
способи, навiть патр. Теофана просили, щоб козакiв до того намовляв. В київських 
кругах рiшили, що за козацьку участь в вiйнi треба добити ся, аби правительство 
признало нових владикiв. Король i його порадники не хотїли на тiм попускати. 
Даремно на соймi (на початку 1621 р.), коли йшла мова про приготовання до вiйни, 
голова українських послiв Лаврентий Древинський, звiсний український 
парляментарист, ударяв на правительство, пригадуючи всi кривди, якi дiють ся 
народови українському й бiлоруському:
"Почавши вiд Кракова в Коронi як помножаєть ся слава божа за помiчю тої 
нововидуманої унїї? Вже по бiльших мiстах церкви запечатанi, маєтности церковнi 
попустошенi, по монастирях худобу замiсть монахiв замикають. Перейдемо до в. 
кн. Литовського-там робить ся те саме, навiть в мiстах пограничних з 
Московською державою. В Могилевi й Оршi церкви запечатано, священикiв 
розiгнано. В Пинську те саме вчинено; монастир Лещинський на корчму обернено. 
Через се дiти сходять з свiту без хрещення, тїла мертвих вивозять ся з мiст без 
церковного обряду як стерво; люди без шлюбiв живуть в нечистотi, не сповiдаючи 
ся, не причащаючи ся з свiту сходять. Невже се не самому Богови обида? невже не 
буде мстити ся за се Бог?... Перейдiм до иньших кривд i утискiв нечуваних. Чи то 
не кривда народови нашому руському, що, не кажучи про иньшi мiста, чинить ся у 
Львовi? Хто грецького закону, не унїат, той не може мешкати в мiстї, анї торгувати 
на локтї i кварти, анї до цехiв не може бути при-нятий. Коли хто умре, мешкаючи в 
мiстї, того мертве тїло не можна провести через мiсто з церковною церемонiєю, анї 
до хорого з тайнами господнiми iти не вiльно. А в Бильнi чи не утиски то? чи 
чуване коли? Коли мертве тїло пiд замком хочуть провести через замкову браму 
(якою ходять i їздять всї, навiть Жиди й Татари), то ту браму замикають, так що 
православнi мусять мерця свого виносити иньшою брамою, якою тiльки гнiй 
мiський вивозять".
Король буде жадати ледви чи не бiльшу половину вiйська вiд народу 
руського, а нарiд сей як буде заступати грудьми сю державу, коли далi не буде 
задоволений в своїх прощеннях i домаганнях? Як можемо заходити ся коло спокою 
вiд сусїдїв, коли не маємо внутрiшнього спокою у себе дома?-питав Древинський.
Але не слухано того. Коли Мелетий Смотрицький, висвячений на владику 
полоцького, поїхав на Бiлорусь i почав, хоч i обережно, сповняти свої справи 
владичi, унiати пiдняли крик, i король, не вважаючи на таку небезпечну хвилю, не 
отягав ся їх ратувати: видав наказ арештувати Борецького i Смотрицького i всiх 
новопоставлених владикiв. Борецький з иньшими владиками, сидячи пiд охороною 
козацькою, що правда-не журили ся тими арештами,-але ж i подати ся в свої 
єпархiї не смiли. На Бiлоруси всїх хто давав яку помiч Смо-трицькому або звертав 
ся до нього як до владики-арештовувано i король навiть збирав ся смертю їх 
карати. Правда, до кари смертної не прийшло, але все таки тяжко покарано тих 
людей рiжними карами, i Смотрицький мусїв також тїкати пiд охорону козачу.
Тому київськi круги з Сагайдачним разом рiшили стримати козакiв вiд 
походу, поки король не вдоволить їх домагань-поки не "заспокоїть православної 
вiри".
71. Хотинська вiйна i кiнець Сагайдачного. Козаки зараз же з зими, 
послухавши патрiарха i всяких обiцянок королiвських, почали були ладити ся до 
походу. Зимою ходили вони пiд Бiлгород, здобули мiсто i визволили багато 
невiльника-яких три тисячi християн слобонили, говорено на Українi. Потiм на 
волости почали збирати всякий припас до походу-коней пiд армату, порох, олово 
i всякий припас: всякий поклик на королiвську службу був тим для козакiв дуже 
милий що давав їм притоку до збирання таким способом всякого припасу з людей 
некозацьких; для того вони так радо й вiдзивали ся звичайно на всякий заклик 
короля. Борецький з Сагайдачним постановили перепинити сї збори козацькi, поки 
король не вдоволить їх. В червнi скликано велику раду козацьку-мали козакам 
привезти грошi вiд короля Поїхав туди сам Борецький з великим числом 
духовенства. Зараз же на початку ради з великим гнївом i жалем почав оповiдати 
перед козаками, якi насильства дiють ся їх вiрi; читав лист з Бильна, про нелюдськi 
гонення за владикiв. Потiм Сагайдачний прочитав лист вiд патрiарха, з великою 
пошаною: наперед поцїлував, а прочитавши положив на голову собi. Козаки 
пiдняли великий, крик: присягали ся боронити вiри, не жалуючи горла свого. Але 
другого дня говорив посол королiвський, заохочував до вiйни, передав грошi вiд 
короля, i козакiв знов потягло до походу. Кiнець кiнцем рiшили, щоб до короля в 
посольствi поїхали Сагайдачний з Єзекiїлем Курцевичем, iгуменом козацького 
терехтимирiвського монастиря, шо тепер був висвячений на владику 
володимирського; вони мали королеви представити, щоб признав нових владикiв, 
инакше козаки не пiдуть на вiйну.
I а козаки не втерпiли, коли їх почали заохочувати до походу. Тим часом як 
Сагайдачний з Курцевичем їздили до короля, козаки з Бородавкою вже пiшли на 
Молдаву й почали грабувати край. Король збув посольство Сагайдачного рiжними 
ласкавими словами, нiчого певного не пообiцявши, а тим часом вiйна почала ся, i 
Сагайдачний поїхав уже просто на вiйну до козацького вiйська. Але Бородавцi се 
не пройшло дурно. Коли Сагайдачний приїхав до вiйська, його прихильники 
почали пiдiймати козакiв против Бородавки, докоряючи йому, їдо вiн зле 
порядкував в походї, погубив багато людей в Молдавi, розiславши на чати, i не 
наготовив припасу на вiйну. Його скинули з гетьманства, судили i засудивши на 
смерть, стяли в колi козацькiм пiд Хотином, а гетьманом знов вибрали 
Сагайдачного.
Приймаючи гетьманську булаву знов у свої руки (сим разом уже в 
останнє), Сагайдачний постановив ще раз спробувати прихилити короля i 
правительство до українських бажань козацькою заслугою. Бiльше нїчого й не 
зiставало ся-хiба облишити вiйсько польське i завернути козакiв з поля битви, 
поки король не сповнить козацьких бажань, -але на таке Сагайдачний не рiшив ся. 
Польське вiйсько перейшло за Днiстер пiд Хотином, крiпостю турецькою, i 
турецьке вiйсько вже надходило велике, як хмара, обступаючи Полякiв, а козаки 
ще не надiйшли й Поляки бояли ся, щоб Турки не заступили їм дороги i не 
розеднали. Першим дiлом Сагайдачного було вiдшукати козакiв i привести їх до 
Полякiв. Се вiн i зробив, незвичайно зручно маневруючи пiд самим носом Туркiв, i 
щасливо провiв козакiв до польського табору,-але сам не вийшов здорово, бо 
шукаючи козацького вiйська, наскочив на Туркiв, пострiлено його в руку i ся рана 
так i не загоїла ся-на другий рiк Сагайдачний з неї таки й умер.
Козацького вiйська було, по польським вiдомостям, коло 40 тисяч, з 
невеличкою, але дуже порядною артилерiєю. Польського вiйська було коло 35 тис. 
(серед нього теж 8 до 10 тисяч регулярних козацьких рот). Таким чином з 
приходом козакiв сили Полякiв зросли у двоє. Але не тiльки тим чисельним 
приростом тiшили ся Поляки: вони велико покладали на козацьку звичку до вiйни з 
Татарами й Турками, на їх славну вiдвагу. Уже з походу козакiв до польського 
вiйська, коли чати козацькi пробивали ся крiз турецьке вiйсько, до Полякiв 
доходили оповiдання про нечувану вiдвагу, з якою сї дрiбнi чати вiдбивали ся вiд 
полкiв турецьких. I тепер коли козаки стали табором побiч табору польського, 
вiйсько турецьке головну силу i натиск свiй звертало на козакiв, сподiючи ся, що як 
зломлять козакiв, то легко покiнчать i з Поляками. Але козаки не тiльки вiдбивали 
ся вiд далеко бiльшого турецького вiйська, але й переходили самi в атаку i не раз 
громили Туркiв та добивали ся до їх табору. Робили також нiчнi вилазки, 
заповзаючи з нечуваною смiлiстю в середину самого турецького вiйська та 
полохаючи Туркiв непомалу. Бiдували дуже через брак пашi, але пiд зелiз-ною 
рукою Сагайдачного тримали ся до останку, тим часом як з польського вiйська 
шляхтичi з найзначнїйших фамiлїй, скучивши довгою вiйною, без сорому тїкали, 
ховаючи ся в фури, що йшли по провiант, то що. Поляки розумiли, що тiльки 
козаками тримають ся, i коли турецький султан, стративши надїю на побiду, 
нарештї помирив ся з Поляками i повiв свої полки назад,-признавали Поляки, що 
козакам завдячують се виратуваннє Польщi вiд погибели, й пiд небеса вихваляли 
заслугу козакiв i Сагайдачного, їх мужнiсть, витрiвалiсть, порядок, обзайомленнє з 
вiйною. Та коли вповаючи на сю свою заслугу i ласкавi обiцянки королївськi, 
Сагайдачний з хотинського поля, крiвцею козацькою политого, рушаючи назад на 
Україну, вислав до короля прощення козацькi-почув що иньше.
Не бозна що й просили козаки. Хотiли, щоб їм збiльшено давнїйшу 
платню, тих убогих 40 тис. золотих до 100 тисяч; щоб нагорожено шкоди понесенi 
в сїй вiйнi, щоб козакам свобiдно було пробувати в оселях своїх, в маєтностях 
королївських, духовних i панських, користуючи ся вiльностями своїми, i щоб 
"заспокоєно було вiру православну".
Знаючи велику дражливiсть шляхти на всi козацькi "вiльности", козаки 
висловлялисвої жадання як найсмирнiйше. Дарма! Король Жигимонт думав, що 
вже козаки йому не будуть потрiбнi,i вже не хотїв тратити ласкавих слiв. Сказав, 
що волю свою перекаже через комiсарiв, а комiсарам поручив вiдновити постанови 
1619 року, звести вiйсько козацьке до двох, що найбiльше-до трох тисяч, а всi 
иньшi щоб вернули ся в звичайне пiдданство. В справi ж вiри сказав, що козакам як 
i досї не було нiякої кривди, так i далї не буде-буде, значить, все по давньому. А 
щоб козаки се лекше прийняли, казав Сагайдачному й иньшiй старшинi пообiцяти 
дарунки, щоб козакiв заспокоїли.
Комiсiю одначе не можна було вiдбути, бо не було чим заплатити козакам 
за службу й не було вiйська-пiслати з комiсарами. Вiдповiдь козакам подано 
иньшою дорогою-але се не змiняло справи: розвiяли ся надїї козацькi.
Сагайдачному король показував ласку, посилав йому грошей на лїкарiв то 
що,-але се не потiшало старого гетьмана. Смутило його, що пляни i надїї, 
котрими вiн жив, не справдили ся. Чуючи близький кiнець, вiн роспорядив своїм 
маєтком, призначивши частину його на київське брацтво, а другу-на брацтво 
львiвське, щоб з доходiв тримало "ученого маiстра, в грецькiм язику досвiдченого", 
"на науку i цвiченнє дїток православних i вихованнє бакалярiв учених, на вiчнi 
часи". Вмер потiм за кiлька день, 10 квiтня 1622 р., оплаканий гiрко всїми, хто 
дорожив нацiональним українським житєм.Брацькi школярi читали похвальнi вiршi 
йому, виданi потiм осiбною книжечкою: прославляли його мужнiсть, любов до 
свого народу, до його освiти i церкви, та давали в приклад козацтву. Книжечка ся 
була заразом похвалою вiйську Запорозькому та заохотою, щоб iшло слїдами 
Сагайдачного та боронило далї народнїх справ. В тiм напрямi впливало i київське 
духовенство, пiдтримуючи тїснi зносини з козаччиною.
72. Незгода з правительством. Наступники Сагайдачного на гетьманствi 
бажали справдi йти його слїдами. Поруч своїх козацьких справ вони раз у раз 
домагали ся вiд правительства, щоб полагодило справи православної вiри, признало 
православних владикiв, скинуло унiатських; силкували ся пiдтримати українську 
шляхту, що з свого боку на сеймах нарiкала на гоненiя православних з причини 
унiї, на кривди i утиски православним мiщанам у Львовi, то що. Але король i 
правительство гнiвом кипiли i на православних, що вони противлять ся унїатським 
владикам, i на козакiв, що пiдтримують православних та не сповняють жадань 
королївських.
Козаччина в сiм часї держала в своїх руках усе полудневе Поднїпрове, не 
хотiла чути про зменьшеннє вiйська i послух панам, навпаки козаки казали, що 
буде ще бiльше вiйська козацького-буде 100 тисяч, i як король не вдоволить Їх 
бажань, буде бiда Польщi. Ходили далї на море, наводячи скажений 
страхнаТуркiв- бо "поголоска про чотири козацькi човни на Чорнiм морi лякає 
Туркiв бiльше нїж вiсть про чуму", писав французький посол в Царгородї. 
Правительство польське ярило ся Гнївом. Пани-магнати з України накликали його, 
аби конче приборкало козакiв, бо шляхтї не можна господарити, не можна бути 
певним житя свого на Українї, сподiваючи ся що хвилi народ-нього повстання. Се 
був час, коли польськi панове, розмежувавши Україну мiж собою, бачучи велике 
залюдненнє своїх "маєткiв", хотїли б уже перейти до справжнього панського 
господарства-заводити фiльварки, панщину, всякi дани й повинности, але козаки 
в великiм числi сидячи по маєтках панських, не тiльки самi були "непослушнї", але 
й решту мiщанства i селянства пiдтримували в непокiрнiм настрої. Пани тому 
хотїли, щоб козакiв було яких двi, найбiльше три тисячi i мешкали вони тiльки в 
королiвщинах (землях державних), а хто мешкає в панських-аби у всїм був 
послушний панови, не вимовляючи ся нiяким козацьким присудом Але щоб козакiв 
до того примусити, треба було знов по всiх тих заслугах козацьких пiд Москвою i 
Хотином справити їм в подяку таку рiзню, як пiд Лубнями. Поки що бракувало на 
се сили. Польському вiйську ше й досi не було заплачено за Хотинську вiйну, i 
нiхто в Польщi не хотiв служити.

216. Петро Сагайдачний (пiзиїй-шии портрет, київської академiї).

Тим часом, бачучи що правительство польське i особливо король не хоче 
йти на нїякi уступки українському громадянству, Українцi хапали ся за рiжнi 
пляни, щоб витворити таку ширшу полiтичну, мiжнародню комбiнацiю, яка дала б 
змогу оперти ся против польського правительства-або змусити його до уступок, 
або- вiдiрвати Україну вiд Польщi. Київське духовенство вертало ся до старих 
гадок українських ворохобникiв XV i XVI вiку-шукати помочи у Москви; адже 
справа зiйшла на грунт релiгiйний- боротьби за вiру, а московське правительство 
на сiм грунтi не зарiкало ся мiшати ся в польськi та литовськi справи, коли тiльки 
чуло з сього користь для себе i мало сили вiдповiднi. Як тiльки Москва почала по 
смутнiй добi знову ставати на ноги, стали до московського правительства звертати 
ся рiжнi люде з України, шукаючи помочи-найбiльше в рiжних церковних 
справах. Особливо торували стежку в тi сторони ченцi густинськi-з Густинського 
монастиря, заснованого незадовго перед тим на Заднїпровю в маєтностях кн. 
Вишневецьких, коло Прилук, недалеко вiд тодiшньої границi московської, та з 
прилучених до нього монастирiв Мгарського i Ладинського. Iгуменом густинським 
був тодi печорський старець Iсаiя Копинський, дуже шанований як великий 
подвижник i представник найбiльш правовiрного православного благочестя, 
неподатний на нїякi уступки унiятам чи правительству (за се потiм, по смерти 
Борецького вiн був вибраний на митрополїю київську). Маючи ласку у князїв 
Вишневецьких, а особливо у княгинї Раїни Могилянки (сестри Могили, а матери 
пiзнїйшого тяжкого ворога України князя Яреми), Iсаiя розмножив тi монастирi, 
зробив з них велику кольонїю чернечу, i власне вiн з своїми старцями 
густинськими, виходячи з потреб православних, був найбiльшим прихильником 
московської протекцiї. Але в сю сторону оглядали ся такожiиньшi київськi духовнi 
в тодїшнїх обставинах. Лїтом 1624 р. сам митрополит вислав до Москви одного з 
владикiв, описуючи тяжкi бiди, якi терплять православнi, i запитуючи 
московського царя, чи не прийняв би Україну i вiйсько козацьке пiд свою руку, як 
би козаки не устояли в вiйнї з Поляками, шо повисла вже тодi над Україною. Але 
Москва саме ще тiльки ставала на ноги, бояла ся знову зачiпати ся з Польщею i 
московське правительство вiдповiло митрополитови ухильчиво. Сказало, шо здаєть 
ся серед самих Українцiв ще ся гадка не змiцнила ся, козаки займають ся 
морськими походами бiльше, нiж думають про боротьбу з Польщею,-а як буде на 
Українї мiцна постанова, тодї дайте знати, а цар i патрiарх (царiв батько) про се 
помiркують, як би вас визволити,-так переказали бояре митрополитови.

217. Раїна Могилянка княгиня Вишневенька.

Часи справдi були дуже тяжкi для православних. На Бiлоруси йшли далї 
гоненiя, i ще бiльше загострили ся, коли при кiнцi 1623 р. ви-тебськi мiшане, 
роздражненi до останнього всякими утисками i кривдами вiд тамошнього 
унiатського владики Йосафата Кунцевича, збунтувавши ся, вбили його. Шибеницi, 
вязницї, вiдбирання останнiх прав посипали ся на винних i невинних. "Всяке 
гоненiє на православних пiдняли, особливо на єпископiв православних- вiд 
престолiв, мiст i монастирiв наших вiдогнали i до крови на святу православну вiру 
пiдняли ся",-писав митрополит до Москви. Владики крили ся в Київi "пiд 
крилами христолюбивого воїнства черкаських молодцїв" (козакiв) i з трiвогою 
чекали, чим скiнчить ся боротьба правительства з козаками, що насувала ся все 
грiзнiйше: як би козаччину приборкано знову, як тридцять лїт тому пiд Лубнами, 
прийшло ся б владикам справдї тїкати за московську границю.
Але козаки тим не журили ся i навпаки почували велику силу i енергiю в 
собi. З великим завзятем i розмахом вели далї морськi походи на землї турецькi, а 
дуже були утїшенi, що против Турка знай-

218. Густинський монастир (рисунок Шевченка).

шов ся у них несподiваний союзник в Криму: хан Махметгерай i його брат 
Шагiн-герай збунтували ся против султана турецького, що хотїв їх скинути, i 
закликали до помочи козакiв, а тi з великою охотою взяли ся їм помагати. Коли 
турецькi кораблi лiтом 1624 р. подали ся до Криму, везучи нового хана на мiсце 
Махмет-герая, козаки пiд сам той час рушили на Царгород, захопили Туркiв зовсiм 
неприготованими (хоч уже наперед рiжш страшнi поголоски про козакiв ходили в 
Царгородi) i цїлий день свобiдно грабили собi обидва береги Босфору; понищили 
богатi оселi, роскiшнї вiлї, а ввечерi спокiйно забрали свою богату здобич на чайки 
i вийшли на море, перше нiж Турки зiбрали ся боронитись. Коли ж догонили їх 
турецькi кораблi, спорядженi за той час, козаки спокiйно чекали їх (противний 
вiтер не давав змоги нашим iти на Туркiв). Побачивши таку вiдвагу Турки так 
налякали ся, що вернулись назад, не зачепивши козакiв, i вони пiшли собiдно до 
дому. А два тижнi пiзнїйше на ново, ще з далеко бiльшою силою пiшли на 
Царгород; на лиманi Днiпровiм загородили їм дорогу кораблї турецькi: було їх 25 
великих галер i 300 меньших кораблiв; але козаки били ся з ними кiлька день, 
пробили ся на Чорне море i пiшли знову на Царгород. Сим разом цiлих три днi 
грабили й палили береги Босфору i спокiйно вiдплили собi до дому. Стрiвожений 
сими нападами султан вислав пiсланцїв до Криму, до капiтан-башi, аби лишив всiх 
тих ?ераїв, а їхав скорше Царгорода боронити. Тому було се дуже на руку, бо й так 
не мав що робити в Криму-i там здибав ся з козаками: коли пустив ся в глубину 
краю на непокiрних ханiв, здибав ся з вiйськом Махмет-герая, що мав при собi 
також i полк козацький Невеликий вiн був, але побачивши таку компанiю, Турки 
стратили всяку охоту бити ся, почали переговорювати ся; тодї Татари з козаками 
напали на них, погромили й гонили за ними до Кафи. Взяли Кафу. Капiтан-баша 
утїк на кораблї i щоб визволити з рук Махмета бранцїв i гармати, що вiн захопив, 
потвердив його на ханствi й поїхав до Царгороду нi з чим.
По такiм початку Махмет-герай i особливо Шагiн?ерай-бiльш енергiчний 
i рухливий, що пiдбивав свого брата, заходили ся заручитись i на будуче помiчю 
козацькою. Вони мiркували, що Турки їх в спокою не лишать i при найпершiй 
оказiї таки з ханства скинуть. Тому писали до короля польського, щоб козакiв 
нахилив до того, аби й далї їм на Туркiв помагали Самi теж козакiв до того 
намовляли. Зимою, на сам свят-вечiр (24. XII. 1624 р.) Шагiн-?ерай на урочищу 
Карайтебен переговорював ся з вiйськом козацьким i уложив з ним союзний 
трактат: щоб козаки помагали Кримцям, а Кримцї козакам в усякiй пригодї й 
нiколи не опускали.
Козаки вiрили в вiрнiсть i трiвкiсть сього союзу з Кримською ордою i 
сподївали ся оперти ся на нїм в тяжкiй хвилi-не тiльки в вiйнах з Туреччиною, але 
i в недалекiй, мабуть, вiйнi з Польщею. Се незвичайно пiдiймало у них дух, а ще до 
того саме пiд ту пору стала ся пригода, яка розвинула перед очами України 
перспективи ще ширшi.
73. Українськi пляни i вiйна 1625 р. В осени того ж 1624 року приїхав до 
Київа i допитав ся до митрополита чоловiчок, що називав себе Олександром Яхiєю, 
сином i законним наслїдником турецького султана Магомета III (що вмер р. 1606). 
Казав, iцо його мати, Грекиня з роду, викрала його з двору султанського i виховала 
в православнiй вiрi; що його як законного претендента на трон султанський чекає 
нетерпляче весь християнський свiт Туреччини: Болгари, Серби, Албанцї i Греки 
присягли вже йому як свому законному цареви i чекають його з готовим вiйськом в 
130 тис. воякiв. Але вiн хоче приєднати до сеї спiлки ще Україну i Московщину, 
щоб з ними разом розвалити царство Турецьке. Сподїваєть ся одначе помочи i вiд 
рiжних ворогiв Туреччини з Захiдньої Европи: вiд герцога тосканського, вiд Iспанп 
i т. ин. Митрополит, вислухавши сих оповiдань, не знати чи повiрив тому всьому, 
але подумав, що з сього може вийти щось користне. Вiн справив Яхiю з своїми 
людьми на Запороже, i той зараз таки став з козаками i Шагiн-гераєм укладати 
пляни вiйни з Туреччиною. Митрополит же задумав зацiкавити сею справою 
Москву i зробити її тим бiльш охочею для вмiщання в українськi справи. Виїхав 
сам в сторони козацькi й разом з козаками й Яхiєю вирядив нове посольство до 
Москви: їхали козаки запорозькi й пiсланець Яхiї Марко Македонянин. Мали вони 
оповiсти цареви про тi пляни i союзи Яхiїнi та просити для нього царської помочи, 
чи вiйськом чи грошима. Але се не дуже удалось. Цар видко теж зацiкавив ся 
справою: пiсланець Яхiї був представлений йому потайки помiж запорозькими 
послами; цар переслав через нього Яхiї богатi дарунки, але вмiшати ся сам в його 
справи .чи в українське повстаннє все таки не вiдважив ся.
З широких плянiв українсько-кримсько-московського i ще незна-ти якого 
союзу, що укладали собi українськi полїтики київськi чи запорозькi, таким чином 
не вийшло нїчого. Переговори тодїшнi зiстали ся тiльки памяткою тих широких 
комбiнацiй, що пригадують собою попереднi мрiї Дмитра Вишневенького i 
пiзнiйшi заходи Богдана Хмельницького. Д тим часом покладаючи ся на рiжнi 
союзи i загнавши ся в широкi пляни, козаччина досить болючо наскочила на сувору 
дiйснiсть вiйни з Польщею. Московськi бояре казали правду, що самi козаки ще не 
досить пильнують справи, аби Москвi до неї устрявати. Вiйсько козацьке здало ся 
на те, що є у нього пiд боком новий союзник, хан кримський, i мабуть Польща не 
схоче зачiпати ся вiд разу i з ним i з козаками, тому далї займала ся морськими 
походами, не журячи ся польськими жаданнями та погрозами. Трiчи ходило на 
море, з великими силами, i ся морська вiйна затягла ся на пiзню осiнь. А тим часом 
гетьман польський Конєцпольский все збирав ся приборкати козакiв, що й йому 
самому, яко державцеви великих королiвщин на Українi кiсткою в горлї сидiли, i 
саме тепер зiбрав ся на них. Далї вiдкладати не можна було, бо заносило ея на вiйну 
з Шведами; прийшло ся б iти з України, кинувши її на волю козацьку. На 
перешкодi стояв союз козаччини з Кримом, але Конєцпольскому лiтом 1625 р. 
удало ся закупити грощима Шагiн.герая i його брата, щоб вони не мiшали ся до 
вiйни його з козаками. Потiм спiшно, поки ще козаки не вернули ся з моря, 
Конєцпольский пiслав своє вiйсько на Україну, а сам з комiсарами поспiшив за 
ними слiдом.
Похiд сей застав козакiв зовсiм неприготованими. Не стрiчаючи нїде 
козацького вiйська по дорозi, Конєцпольский пройшов цiлу Україну аж до Канова; 
але й тут було тiльки три тисячi козакiв, що не могли помiряти ся з польським 
вiйськом i оборонною рукою пiшли пiд Черкаси, на зустрiч головному вiйську, що 
мало прийти з Запорожа. Сим несподiваним маршєм Конєцпольский примусив 
Україну сидiти тихо, не дав старшинi скликати козакiв оселих "на волости". Тим 
часом гетьман Жмайло на Запорожу богато потратив часу, чекаючи козакiв з моря, 
та пересилаючи ся з ханом, щоб помiг козакам, згiдно з союзом. Конєцпольский за 
той час дочекав ся комiсарських полкiв, так що його вiйсько числом зрiвняло ся з 
козацьким або навiть i перейшло його, а при тiм було краще уоружене i споряжене, 
нiж не приготоване до вiйни вiйсько козацьке. Козаки одначе рiшились не 
пiддавати ся. Комiсари жадали, щоб козаки видали проводирiв морських походiв i 
всяких своєвiльств (того року стали ся розрухи в Київi: вбито одного унiятського 
священика i вiйта Ходику, за те що хотiв ширити унiю), також аби видали Яхiю i 
послiв посиланих до Москви, зменьшили вiйсько козацьке "до давнїйше 
означеного числа" i таке иньше-всього сього козаки не могли прийняти. Битва 
стала ся пiд Криловим, на рiцї Цибульнику, i хоч козаки держали ся добре, але 
кiнець кiнцем сю позицiю признали собi незручною i потайки вiдступили далї на 
полуднє, над Курукове озеро (пiд теперiшнiм Круковим). По дорозi полишили свої 
застави, якi гинули до ноги, аби тiльки стримати Полякiв, про те Поляки досить 
скоро добили ся до головного козацького вiйська, перше нiж воно встигло добре 
заложити ся табором. Одначе табору козацького здобути не здолали i кiнець 
кiнцем, бачучи перед собою затяжну вiйну, розпочали переговори. По довгих 
пересилках i торгах удало ся Конєцпольскому, що козаки пiдписали з комiсарами 
умову, аби козакiв на будуче було тiльки 6 тисяч, i мешкати з правами козацькими 
вони могли тiльки в королiвщинах; протягом 12 тижнїв мав бути списаний реєстр 
того шеститисячного козацького вiйська i хто не попаде до того реєстру- мав бути 
в пiдданствi своїм панам i урядам.
Сповнити сього козаки не могли, хоч би як хотiли. Але Конєцпольский i 
комiсари переконали їх, що инакше не можуть закiнчити походу, i не уступлять ся з 
України, поки не доведуть сього дiла до кiнця. Старшина козацька могла потiшати 
козакiв, що в дїйсности сеї курукiвської устави Полякам допильнувати не вдасть ся, 
бо польське вiйсько мусить iти на вiйну з Шведами, що вже й зачала ся-мабуть i 
козакiв будуть кликати, а тодi всi курукiвськi постанови пiдуть в забуте.
За помiчю старшини новому гетьману Михайлови Дорошенкови, 
вибраному на мiсце Жмайла пiд Куруковим, удало ся тихо i без замiшань сповнити, 
чого вiд нього добивали ся комiсари. Списав реєстр, виключив з вiйська всiх хто не 
попав до реєстру. Але всяким способом протягав виселеннє козакiв з панських 
маєтностей, сподїючи ся, що вдасть ся вiдчепити ся вiд сеї прикрости i взагалi вiд 
усїх тих курукiвських постанов.
74. Вiйна 1630-го року. Дорошенко, чоловiк зручний, добрий правитель, i 
старшина, що пiдтримувала його, вплинули на українську люднiсть, щоб терпеливо 
перечекала сї тїснi часи, не доводячи до нової вiйни. Йому удало ся навiть 
стримати виписчикiв (так звали ся козаки "виписанi" з вiйська, себто не вписанi до 
реєстру), щоб не ходили на море, i дїЙсно крiм дрiбних виїздiв на море нiяких 
бiльших походiв не було. На щасте наспiла нова вiйна Махмет-герая i Шагiн-герая 
з Турками, i козаки брали в нїй участь, з потайною згодою польського 
правительства, що хотїло затримати союз з ?ераями против Туркiв. Кiлька разiв 
ходили козаки в похiд до Криму з тими своїми союзниками, добиваючи ся до Кафи, 
до Бахчiсараю, i в однiм з тих походiв наложив головою й сам Дорошенко. Се було 
нещастем, бо його наступники не вмiли покермувати так зручно козаччиною, не 
допускаючи її до суперечок з правительством; але якийсь чась все таки удавало ся 
пiдтримувати спокiй.
Се був час коли не тiльки мiж козаччиною, особливо вищими верствами її, 
але i мiж громадянством i в церковних кругах взяв гору настрiй угодовий, 
компромiсовий. Втомивши ся безплодною боротьбою, певна частина київського 
духовенства i української суспiльности готова була йти на угоду з правительством, 
сподїваючи ся тим способом прийти до якихось спокiйнїйших, можливiйших 
вiдносин. На передї такого угодового напряму стояв Мелетий Смотрицький, 
славний український письменник i богослов. Збентежений тими гоненiями, що 
впали на нього пiсля того як його висвячено на архiєпископа полоцького, вiн виїхав 
був з України до Грекiв, i вернувши ся став намовляти православних до згоди з 
католиками. Потiм набiть перейшов на унїю, коли та угода розбила ся о 
супротивленнє православних, i вiдкинений православними вмер скоро в 
Дерманськiм монастири на Волини, що випросив собi вiд магнатiв-католикiв. Але 
не вiн оден хилив ся тепер до порозумiння з правительством i католиками. Хилив 
ся до згоди i новий архимандрит печорський, прославлений потiм Петро Могила, а 
й сам митрополит Борецький вагав ся, поки не побачив рiшучого невдоволення 
православних против яких небудь уступок правительству, католицтву i унЇї. 
Переважна бiльшiсть громадянства стояла по сторонi правовiрних, в родi 
Копинського, i против всякої угоди, i кiнець кiнцем змусила влади-кiв залишити 
всякi переговори про се. Але все таке вже то одно, що з київських кругiв не було 
побудок козакам до гострiйших виступiв против правительства-теж помагало 
спокiйнїйшим вiдносинам, i якось згода стояла, хоч старшина сильно гнївала ся на 
правительство, що не цїнить всього того що вона робить для нього, всiх служб i 
послушности. Заступник Конєипольского на Українi. Стеф. Хмелецкий з свого 
боку пiдтримував добрi вiдносини з козацькою стороною i скiльки вiд нього 
залежало, пильнував не наприкряти ся їй. Не дуже пильнував курукiвських 
постанов-i до якогось часу згода стояла.
На гiрше пiшло, як вмер Хмєлєцкий, а натомiсть з шведської вiйни вернув 
ся знову на Україну завзятий ворог козакiв Конєцпольский, i з ним незаплачене 
польське вiйсько (з кiнцем 1629 р.). Полякiв розкватировано на Українi, на великiм 
просторi (говорили, що Конєцпольский умисно їх роскидав, аби не вчинили бунту), 
i сї польськi вояки сильно докучали козакам i всякiй иньшiй українськiй людности. 
Се викликало серед неї супротивлен-ня i бунти, а тим часом Конєцпольский 
домагав ся, аби у всiм сповняли ся курукiвськi постанови i кождий непослух зараз 
збирався "кровю хлопською гасити". Гетьман козацький Грицько Чорний, 
потверджений правительством, сповняючи його накази, чи сам вiд себе стараючи 
ся, вислав жаданнє на Запороже, аби тамошнї козаки вийшли "на волость" i 
прилучили ся до реєстрового вiйська "для послуг воєнних". Коли ж тi не 
послухали, виписано їх з реєстру. Тодi Запорожцi пiд проводом Тараса Федоровича 
весною 1630 р. рушили на волость. Чорного здурили, що йдуть в послушности, 
потiм напали несподївано, вхопили його i приставивши до вiйська, засудили на 
смерть i стяли. Довiдавши ся про се, реєстровцї почали тїкати до польського 
вiйська, що стояло в Корсунi. Запорожцi, приступивши, почали їх добувати; простi 
реєстровi почали переходити до Запорозцїв, лишаючи старшину; мiщане 
корсунськi почали громити Полякiв з свого боку; вояки польськi мусїли утїкати з 
самою душею. Так почало ся повстаннє. Запорожцi розiслали по Українi свої 
унїверсали, закликаючи всiх до вiйська-хто був козаком, або хоче ним бути, аби 
всi прибували, вiльностей козацьких заживали, вiру благочестиву вiд замислiв 
лядських ратували. Трiвожнi поголоски про якiсь замисли Ляхiв на православну 
вiру, вже перед тим ходили особливо вiд церковних соборiв, що вiдправляли ся 
лiтом 1629 р. за приводом правительства. Вони викликали велике невдоволеннє 
мiж козаччиною i народом на тих духовних, що брали в них участь, i на Ляхiв, що 
до того їх приводили. Тепер сi трiвожнi чутки про польськi замисли на вiру 
православну почали чiпати ся до козацького повстання. Оповiдали, що польське 
вiйсько було розкватироване по Українi на те, аби винищити всiх православних, що 
Грицько Чорний був присяг на унїю й за те його вбито, а унiати тi грошi що нїби то 
збирали на школи, дали Конєцпольскому на вiйсько, аби знищив православних, i 
таке иньше. Козацьке повстаннє перемiняло ся на вiйну за вiру. Купили ся 
виписчики, пiдiймало ся селянство, полохаючи шляхту та побиваючи жовнiрiв де 
запопало. Сим разом вийшло отже зовсiм навпаки нїж 1625 р.: не Конєцпольский 
захопив несподiвано 

222. Брама Дерманського монастиря.

козакiв, а вони його, i перше нiж вiн постягав своїх воякiв, котрих так 
необережно роскидав, повстаннє обхопило вже всю схiдню Україну i вiйсько 
козацьке зросло не звичайно.
Не можучи зiбрати зараз вiйсько, Конєцпольский пiслав на мiсця 
повстання свого повiрника Самiйла Лаща, славного забiяку, а той почав "гамувати 
люде" по своєму. Вiн i мiж шляхтою був звiсний, як останнiй розбiйник, що нїкому 
не перепускав, нїкого не жалував з своєю бандою проклятою: оповiдали, що на нїм 
було засудiв за рiжнi злочини бiльше 200, а позбавлений чести шляхетської був 37 
раз, але поки жив Конєцпольский, вiн його заслонював своїми екземптами 
(посвiдченнями, що той занятий на вiйськовiй службi, тому сповненнє всяких 
засудiв над ним треба припинити); коли Конєцпольский умер, то шляхта 
Київського воєводства оружним походом, зiбравши до 12 тис. людей, пiшла на 
гнїздо Лаща i вигнала вiдти всїх його людей i сїмю, аби не було й слиху про них.
Отакого чоловiка пустив тепер Конєцпольский перед себе гамувати людей; 
можна собi уявити, що вiн виробляв! Сучасник Киянин, що переказує тодїшнї 
поголоски, оповiдає, що Лащ напавши на Ли-сянку на сам Великдень, застав людей 
в церквi i порiзав їх усiх, вiд попа почавши, а скiнчивши жiнками й дїтьми; про 
мiстечко Димир теж каже, що Поляки тодi цїле вирiзали. Цiле не цiле, але сї звiстки 
малюють перед нами тодїшнїй настрiй-можемо з того зна-                                          
ти, якi почутя живили в собi люде на Ляхiв, i зрозумiла рiч, що де Українцi 
надибали Ляхiв воякiв, то теж платили чим могли.
Така дрiбна вiйна зайняла цiлий мiсяць квiтень. Козаки за сей час зiбрали 
ся пiд Переяслав, приготовили ся до вiйни, заставили Днiпровий берiг
своїми заставами. Конецпольскии, позбиравши яке мiг вiйсько, перейшов 
пiд Київом Днїпро, але наскочивши на козакiв, мало не опинив ся в неволї i чим 
скорше вернув ся назад. Потiм уже з бiльшою обережнiстю переправив своє 
вiйсько i розложив його в шанцях мiж Днiпровим берегом i Переяславом, щоб не 
заступили його з заду козаки. Та через се його вiйсько, i так невелике, ще бiльше 
змалїло i вiн попросту не мав з чим зачiпати козакiв: його приступи пiд козацький 
табор козаки побивали й громили. Чекав помочи вiд короля, але той теж не мав чим 
помогти, а дрiбнїйшi полки, що йшли до польського вiйська, не могли пробити ся 
до Переяслава через побунтовану Україну. Повстанцi українськi ходили по всїй 
Поднїпрянщинї, побивали i грабили польськi роти i тих Полякiв, що 
Конєцпольский розставив над Днїпром. Нарештi по двох тижнях тої переяславської 
вiйни стала ся рiшуча битва.
Се та битва, що на основi пiзнiйших переказiв оспiвана була Шевченком в 
"Тарасовiй Ночи".
Київський лiтописець записує про неї так: Лащ, а за ним i Конєц-польский, 
помiтивши чату козацьку, вийшли з обозу, щоб їi погромити, i загнали ся вiд обозу 
досить далеко. Якiсь два гайдуки, перебiгши до козакiв, сповiстили їх, що 
Конєцпольского нема в обозї. Тодi козаки напали на обоз i розгромили, забрали 
гармати i гакiвницi i до свого табору притягли. Наспiв на те Конєцпольский, але i 
його взяли так, що мусiв просити згоди, i на тiм битва перестала.
Звiстки очевидцiв потверджують, що Полякiв сильно погромлено в сїй 
битвi: розбито обоз, перервано дорогу до Днiпра, i Конєипольский мусiв помирити 
ся з козаками. Козаки не вважали за добре доводити його до останнього. Згодили ся 
на тiм, що все забуваєть ся: i козаки що збунтували ся, i тих трохи реєстрових що 
зiстали ся при Поляках (було їх, кажуть, коло двох тисяч) не будуть однi одним 
докоряти. Реєстр збiльшено до 8 тисяч, а що найважнїйшi- його непереведено 
вже, так що не знати хто був козак, а хто нї- кожний, значить, мiг користувати ся 
вiльностями козацькими.
75. Безкоролїве. Що козаччина не програла переяславської вiйни, а 
навпаки ще сильнiйшою ногою стала на Українi, се було дуже корисне в тодiшнiх 
українських вiдносинах: наближала ся хвиля, коли українське громадянство 
збирало ся дати рiшучу i властиво вже останню битву за справу народню на полi 
парляментарнiм, сеймовiм. Виступити могла тут сама тiльки українська шляхта, її 
слабкi останки якi ще тримали ся при своїй народности; але важно було, щоб вони 
чули за собою широкi круги громадянства українського, реальну силу козачу i щоб 
польська суспiльнiсть теж вiдчула се.
Доживав свої останнї днi король Жигимонт, сей невблаганний ворог 
народнiх змагань українських, i все на Українї й Бiлоруси готовило ся до рiшучої 
боротьби, що мала бути зведена по його смерти, при виборах нового короля i 
виготовленню расiа сопуепiа, себто тих умов, що мали бути йому при виборi 
предложенi i ним прийнятi та присягою потвердженi, по конституцiї польськiй Ще 
за житя його українськi посли, бачучи, що не можуть нїчого добити ся насоймi 
против завзятя Жигимонта, казали унiатам: "бачимо, що нїчого не здобудемо, поки 
живе сей король, але пiд час безкоролївя ми всiми силами повстанемо на вас". I 
коли пiшли вiстки, що король догорає, король вмирає,-українське громадянство, 
шляхта, духовенство, брацтва, мiщанство, козацька старшина-всi почали готовити 
ся, щоб натиснути на Полякiв i на будучого короля, аби вже раз скiнчили ся тi 
незноснi кривди, якi дїяли ся українськiй народности, церквi, культурному i 
нацiональному житю.

224. Петро Могила.

Король умер в мiсяцї квiтнi 1642 р. Хоч у нього були сини, i старший з них 
Володислав вперед уже вважав ся баткiвським наслїдником, про те по польськiй 
конституцiї треба було його вибирати, i то насамперед скликати сойм 
конвокацiйний, щоб завести порядок на час безкоролївя, потiм сойм елєкцiйний 
для вибору i вироблення расiа сопуепiа, i нарештi сойм коронацiйний для 
короновання. Сойм конвокацiйний був скликаний зараз лїтом того року i вже на 
нїм українськi депутати-а серед них особливо старi парляментаристи волинський 
депутат Древинський, браславський Кропивницький i поруч них новий дїяч Адам 
Кисiль-всїми силами добивали ся, щоб українська справа була полагоджена 
насамперед, а без того щоб не приступати до вибору королiвського. Подтримували 
їх також посли вiд козацького вiйська, висланi тодїшнїм гетьманом Петражицьким-
Кулагою: добивали ся заспокоєння вiри, а для себе права участи в виборi короля, 
нарiвнi з шляхтою. Се була важна справа, вона висувала питаннє про участь козакiв 
в соймованню взагалi, а се дало б їм важний вплив на полiтичне житє. Але шляхта 
спротивила ся допущенню козакiв до вибору, а посли козацькi якось не вмiли 
постояти перед високими панами; дарма, що Кулага для сильнїйшого вражiння 
посунув з вiйськом на Волинь i тут маєткам козацьких неприхильникiв дав почути 
на собi козацьку руку. Справу ж вiри православної вiдлежено на сойм елєкцiйний. 
Се дуже не сподобало ся в українських кругах i з тим бiльшим завзятем ставили ся 
вони на елекцiйнiм соймi, скликанiм на осїнь.
На першiм плянї стояла справа владикiв. Православнi хотiли добити ся 
того, щоб старi православнi владицтва, монастирi, церкви вiдiбрано вiд унїатiв i 
вiддано православним; але так далеко iти не важили ся навiть тi що хотїли 
православних задоволити, в тiм i сам королевич Володислав. I так йому приходило 
ся йти супроти польського духовенства i завзятих католикiв, що були помiж 
сенаторами й иньшими дiячами Польщi. Нарештi стало на тiм, щоб роздiлити 
владицтва i всяке иньше добро давнiйшої православної церкви мiж православними 
й унiатами. Постановлено зробити двi митрополiї, православну i унiатську, а 
владицтва подiлити по полованї: православним дати владицтва: львiвське, 
перемиське i луцьке на Вкраiнi та зробити iм одно нове владицтво на Бiлоруси, а 
унїатам вiддати давнiйше владицтво полоцько-витебське на Бiлоруси i три 
українськi: володимирське, холмське i пинськотурiвське; мали бути роздiленi мiж 
ними також церкви й монастирi-осiбними королiвськими комiсарами. 
Православнi хоч не хоч мусiли згодити ся на се. I то королевич тiльки своїм 
особистим впливом переводив сей закон, против виразного супротивлення 
духовних i богатьох свiтських сенаторiв, що не хотїли згодити ся на се без дозволу 
папи-ну а папа певно не дав би на те дозволу. Володислав посилав ся на те, що 
треба задоволити Українцiв i козакiв з огляда на Москву: з Москвою вiн збирав ся 
воювати, бо кiнчало ся перемирє, а як не задоволити православної справи, то 
козаки не схочуть помагати, або й пiд Москву пiдуть Справдi мiж козаками 
Копинський, то-дїшнїй митрополит, пускав такi гадки, що в Польщi однаково 
нiчого не добють ся: треба йти пiд московського царя. Кiнець кiнцем Володиславу 
вдало ся прихилити богатьох сенаторiв до тих уступок для православних. Мали 
бути також виданi закони про рiвноправнiсть православних по мiстах то що-але 
про се шкода говорити, бо то все зiстало ся на паперi тiльки, якi б не великi були тi 
здобутки українськi, та все таки й вони значили дуже багато: при тих слабких силах 
православних Українцiв, якими вони могли роспорядити на соймi, i то була велика 
побiда- остання парляментарна побiда, здобута останками української шляхти, що 
слiдом змалiли й росплили ся майже до решти серед шляхти польської.
Українцi рiшили кувати зелiзо поки горяче, i зараз узяли ся до вибору 
митрополита. Тих самовiльно поставлених владикiв i митрополита Копинського 
правительство не хотїло прийняти, i в тiм православнi мусїли уступити. На 
митрополiю тут же на мiсцї вибрано Петра Могилу, печерського архимандрита. Вiн 
мав мiж польськими панами знайомости, своякiв i приятелiв, свого часу потягав за 
правительственними заходами коло зєднання православних з унiатами, тому 
Поляки хотїли його бачити митрополитом на мiсце Копинського. Українцi, 
особливо козаки з початку дивили ся на нього невiрно, як настав вiн печорським 
архимандритом (1627). Вiн тодї заходив ся заводити в Київi свою власну школу-
колегiю для науки латинської, против школи брацької, i рiжнi правовiрники 
православнi пiдняли на нього козакiв, а тi збирали ся вже побити учителїв тої 
школи i самого Могилу, пiдозрiваючи в тiм якусь лядську штуку. Могила мусiв 
вiдступити вiд свого i кiнець

225. Руїни собора св. Софiї в Київi (з сучасного малюнка).

кiнцем стало на тiм. що вiн прилучив свою школу до брацької, взяв її в 
свою опiку, як старший братчик, i реформував її на свiй спосiб- на взiрець 
єзуїтських колегiй сучасних, аби могла з ними витримати конкуренцiю. Уступка, 
зроблена ним, помирила з Могилою Киян i козакiв, а велика енергiя й 
запопадливiсть, яку показав вiн i в сїм дiлi i в иньших справах церковних, здобула 
йому поважаннє в українськiм громадянствi, i воно досить радо згодило ся вибрати 
тепер його митрополитом.
Не помилило ся, бо справдi Могила зєднавши в своїх руках величезнi 
монастирськi засоби з властю i авторитетом митрополита, вмiв покермувати 
справами освiтними й церковними енергiчно й вдатно. В його руках зiстав ся 
Печерський монастир з величезними богацтвами, йому вiддано тепер иньший 
пребогатий монастир Пустинсько-Миколаївський; Михайлiвський, де проживали 
попереднi митрополити, також перейшов пiд його вплив. Далi зiсгавав ся вiн 
старшим братчиком i керманичем брацтва. В його руках зiбрали ся всi засоби, всї 
iнституцiї православного Київа. I вiн використав отсї небувалi засоби й авторитет. 
Вiдживив й упорядкував запущене i розстроєне церковне житє православне. 
Високо поставив брацьку колегiю-пiзнїйшу київську академiю, що на честь його 
потiм носила iмя "Могилянської". Розвинув великий рух видавничий, дбав про 
розвiй лiтератури й учености, хоч, треба то сказати, ся київська могилянська 
ученiсть досить далека була народньому українському житю, бо приноровлялась 
бiльше до церковно-словянських взiрцiв, з одного боку, i до польсько-латинської 
культури 

226. Св. Софiя по Могилинiй реставрацiї (з малюнка 1651 р.).

шляхетської-з другого. Понятє про народню українську стихiю ще не 
встигло виробити ся ясно, а навiть подекуди нова шкiльна наука й письменство 
пiшли назад против початкив письменства на живiй, розговiрнiй мовi, що заявили 
ся вже перед тим. Але сього тодi не бачили i високо ставили енергiю i рухливiсть 
нового митрополита.
Свою енергiю i запопадливiсть Могила показав зараз по виборi, зайнявши 
ся вибором православного владики для Перемищини, де засЇв був унiат Крупецкий 
i не хотiв уступати ся, хоч як його хотiли позбути ся Українцi. Вибрано владикою 
українського шляхтича з Волини Гулевича-Воютинського, чоловiка дуже 
завзятого-хотiли мати такого, щоб видер з рук унiатiв се владицтво, признане 
останнiм законом за православними. Але з рiзких виступiв Гулевича-оружних 
наїздiв, якi вiн чинив, проводячи мiсцевою українскою шляхтою, щоб вiдiбрати 
церкви та маєтки своєї єпархiї, скористали Поляки, добули на нього засуд i потiм 
той засуд зняли за дорогу цїну-епархiї на православну i унiатську.
Могила був обережнiйший. Вiн теж мусiв здобути силомiць свою 
катедральну церку-св. Софiю, що була в руках унїатiв. Але се зробили його люде 
наперед, а Могила приїхав на готове. Се було в звичаях того часу, i серед 
православних тiльки збiльшило славу Могили як чоловiка, що вмiє сильно 
постояти за добро православної церкви, i за се пробачили йому навiть суворе 
поступованнє з попереднiм митрополитом Копинським, шо не хотiв добровiльно 
уступити ся перед Могилою, вважаючи його лядським прислужником. Та мусїв.
Кияне, духовенство, доохрестна шляхта українська радiсно витали Могилу, 
стрiчами, промовами, вiршами й школярськими орацiями. В його особi святкували 
свою першу нацiональну побiду по стiлькох лiтах смутку, неволi й пониження.
76. Сулима i Павлюк. Новий король горiв воєнними замислами, але 
польська шляхта була неохоча до його плянiв, тому Володислав дуже цiнив козакiв 
i дбав про їх прихильнiсть. Зараз по своїй коронацiї зачав вiн вiйну з Москвою, а 
козакiв ще перед тим вислав на пограничнi сiверськi землi, що належали до 
Москви. В похiд свiй пiд Смоленськ теж закликав козакiв. Сойм одначе не дав 
йому повести вiйну по своїй волi i вже на другий рiк Володислав мусїв її закiнчити. 
Сподївав ся, що розгорить ся за те вiйна з Туреччиною, але й тут сенатори польськi 
наказали Конєцпольскому, щоб нїяким чином не зачiпав ся з Турками i пильнував 
прийти з ними до згоди, i так Конєцпольский учинив. Рiшено було поставити коло 
порогiв крiпость, щоб загородити козакам путь на Запороже, i Конєцпольский 
поручив звiсному вже нам iнжiнєру свому Бопляну, аби знайшов вiдповiдне мiсце. 
Сим разом справа не зiстала ся в проектi (як то вже не раз бувало): справдi коло 
Козацького порога зачали будувати замок, i вже за кiлька мiсяцiв стояла там 
польська залога, на великий гнїв козакам, котрих не тiльки не пускали на 
Запорожи, а ще й робили рiжнi прикрости, перешкоджаючи в усяких промислах 
степових. I без того козаки були незадоволенi, бо не тiльки нiчого не дiстали за 
останню вiйну, а ще користаючи з спокiйного часу уймали їм навiть против 
давнїйшого,-а тут iще така халепа! Отже чекали тiльки нагоди, щоб розвязати собi 
руки i знищити ненависне лядське гнiздо. Подумати тiльки-куди залiзло!
Таку добру нагоду, здавало ся, насувала козаччинi шведська вiйна що 
нависла над Польщею з початком 1635 року. Володислав, як i його батько, мав 
претенсiї на шведську корону, бо його батько був з шведського королiвського роду 
i якийсь час був навiть королем шведським; тому вiн з великою радiстю вхопив ся 
за сю вiйну. Збирав ся воюваюти Шведiв на морi, а згадавши собi козацькi походи, 
задумав пустити на них козакiв: виписав козацьких майстрiв, щоб вони на Нїманї 
зробили тридцять чайок i наказав зiбрати понад реєстр з пiвтори тисячi козакiв в 
сей похiд. Так i зроблено було, i козаки себе й на Балтийськiм морi показали не 
гiрше як на Чорнiм: Шведи привитали їх з гармать, але гарматнi кулi козацьким 
чайкам не пошкодили, вони кинули ся на шведський корабель, здобули й навели 
доброго страху на Шведiв. Всї дивували ся, як вони на тих малих човнах зносили 
вiтер i бурю i розкиданi вiтром зараз же знову збирали ся в порядку. Але повоювати 
тут їм не прийшло ся, бо й тут вiйна не витанцювала ся i незабаром король сказав 
козакам вертати на Україну, а чайки поховати про дальшу потребу.

227. Козаки (сучасна гравюра).

Тим часом наУкраїнї козаки, не знаючи, що дїло йде до згоди, сподївали 
ся, що Польща вплутаеть ся в тяжку вiйну й не буде мати змоги дуже пильнувати 
козаччини. Отже задумали саме тепер визволити ся вiд ненавистного Кодака. 
Тодiшнiй гетьман козацький Iван Судима несподiвано, в ночи напав на Кодацький 
замок, здобув його, вхопив коменданта й казав розстрiляти, иньших воякiв 
порубано й сам замок до решти знищено. Се наробило великого гнiву в Польщi. 
Конєцпольский, що вже вертав ся з шведської вiйни на Україну, грозив крiвавим 
погромом козакам за таку обиду. Реєстровi козаки, щоб не допустити до вiйни, 
постановили видати тяжкому ворогови провiдникiв того нападу на Кодак, Судиму i 
його близших товаришiв-старшину. Адам Кисiль, що був комiсаром в справах 
козацьких, оповiдає, що його попередник i старший товариш в сих справах Лукаш 
Жолкевский (брат гетьмана) крiм того й грошима сипнув мiж козаччину, 
намовляючи, аби вiдступила вiд Сулими. Реєстровцї вхопили Судиму i пятьох його 
то-варищiв i вислали в кайданах до Варшави, а там їх на соймi судили й засудили 
на смерть. Поляки, навiть неприхильнi козакам, дуже жалували, що такi славнi 
вояки згинуть вiд меча катiвського-особливо Судима. Вiн був довголїтнїм 
ватажком козацьким, кiлька разiв був гетьманом, безлiч ходив на Туркiв i нїколи 
навiть рани на вiйнi не дiстав. Мав золоту медалю вiд папи Павла (що був папою в 
другiм десятилїтю XVII в.), а дiстав її за те, що здобувши турецьку галеру i на нїй 
взявши в неволю багато Туркiв, триста тих турецьких бранцїв привiв до Риму i 
подарував папi. Сам король силкував ся якось виратувати його вiд смерти, але не 
мiг. Намовляли Судиму перейти на католицтво, подаючи надiю, що се його уратує, 
i вiн послухав, але се нiчого не помогло: стято його, потiм тiло розрубано i 
повiшено на чотирох рогах мiських улиць.
Вiдсилаючи Судиму i його товаришiв на смерть, реєстровцї просили i 
короля рiжних пiльг: аби їх старости не кривдили, та й грошi за службу, давно вже 
не "лаченi, аби раз уже їм заплатили. Король обiцяв, та не було чим виплатити, як 
звичайно; навiть кодацький замок не було чим вiдновити. Тим часом наказувано 
козакам, аби на море не йшли й своєвiльних пильнувалii. Але се приходилось їм 
все тяжше. бо не тiльки виписчики, а й реєстровi козаки все бiльше почали 
бунтувати ся, жалуючи ся, що вiд них служби й послуху хочуть а грошей не 
платять i вiд утискiв панських i старостинських не дають оборони. Кисiль, що був 
тодї комiсаром, старав ся пiдтримувати порядок, прикладом Жолкевского роздаючи 
грошi мiж старшину, аби гамувала "чернь" козацьку. Тодiшнiй гетьман Томи-ленко 
i писар вiйськовий Онушкевич теж старали ся гамувати як могли; але козаччина 
бунтувала ся, особливо козаки правобiчнi: Черкаський i Чигиринський полк, а 
головним привiдцею невдоволення був Павлюк Бут.
На хвилю заняли козакiв справи кримськi. Хан тодїшнїй Iнает-герай, 
збунтувавши ся на султана, теж як колись Шагiн-герай, намовляв козакiв, аби 
разом з ним iшли воювати Туркiв i їх пiдручникiв. Козаччина своєвiльна з 
Павлюком справдi рушила в Крим i се трохи протягло спокiй на Українї. Але 
вернувши ся з кримського походу на Запороже на весну 1637 р. Павлюк почав 
вiдти пiдiймати козаччину. Уже тепер i грошi, привезенi нарештi королiвськими 
комiсарами, не 

229. Адалi Кисiль (портрет пiзнїиший, як вiн уже був воєводою
київським).

богато поправили: реєстровцї пiдносили рiжнi жалї, Павлюк намовляв їх 
пiдiймати ся, доходити своїх правд, инакше грозив, що буде їм бiда вiд повстання. 
Армату козацьку Павлюкiвцї захопили й забрали на Запороже. Томиленко 
намовляв, аби не бунтували ся, але сам нiчим не виступав против них, i його 
пiдозрiвали, що вiн сам до Павлюка хилить ся. Тодї реєстровцї скинули Томиленка 
й вибрали старшим Саву Кононовича, полковника переяславського, яко бiльш 
певного- але се послужило тiльки початком до повстання. Павлюк вислав на 
волость своїх полковникiв Кирпа Скидана i Семена Биховця з листами, закликаючи 
козакiв, мiшан i всякого стану людей, аби пiдiймали ся й iшли до вiйська, "а тих 
зрадникiв, що їм пан Жолкевский обiди, вечерi й бенкети справляв, а за то йрму 
наших товаришiв повидавали"- аби не тримали ся й не боронили. Козаки пiдняли 
ся; Кононовича й Онушкевича з старшиною вхопили й вiдвезли до Павлюка, що 
стояв пiд Боровицею, за Черкасами; тут їх судили, засудили i смертю скарали.
Одначе по сїм Павлюк замiсть зараз iти з вiйськом на волость, вернув ся на 
Запороже. Говорили, що змовляєть ся з ханом i донськими козаками, аби прийшли 
йому в помiч. На волости лишив вiн своїм заступником Скидана i той ширив 
повстаннє й збирав вiйсько. Розсилав своїх козакiв з листами, закликаючи всїх, хто 
тiльки тримаєть ся благочестивої вiри, аби пiдiймали ся на Полякiв. I справдi народ 
пiдiймав ся, громив шляхту й приставав до вiйська, особливо за Днiпром, де трохи 
не цїле селянство покозачило ся-"чисто що хлоп то козак", як Поляки доносили. 
Але се була помилка Павлюкова, що вiн сам тим часом сидїв на Запорожу i завчасу 
не зайняв позицiї на волости. Повторило ся подiбне як в 1625 р. Вiйсько польське, 
пiд проводом польного гетьмана Миколи Потоцкого, рушивши в осени, встигло 
пройти в Черкащину, поки Павлюк поспiв з Запорожа, i се пiдрiзало дух у 
повстанцїв-повстаннє потахло, не маючи посеред себе головного вiйська 
козацького. Скидай, що стояв в Корсунi, не важив ся сам стати против Потоцкого i 
вiдступив пiд Мошни та став туди скликати всiх з волости. Лiвобiчнi козаки пiд 
проводом Кизима стояли за Днiпром, вагаючи ся, чи встрявати в вiйну, що так 
непевно починала виглядати. Павлюк, притягнувши пiд Мошни, закликав 
лiвобiчних, щоб за вiру християнську i золотi вiльности козацькi постояли, але 
перше нiж вони пристали до вiйська, на Миколин день (6 грудня 1637 р.) стала ся 
рiшуча битва мiж Мошнами й Россю. Козаки вдарили на Полякiв, що заложили ся 
табором коло села Кумейкiв; але позицiя польська була добра, неможна було до неї 
близько приступити за болотами, i Поляки вiдгромивши гарматною стрiльбою 
козацьке вiйсько, самi перейшли в атаку. Вдарили на табор козацький, розбили 
його-хоч i з великими втратами; велике замiщаннє серед козакiв зробило, що вiд 
стрiльби зайняв ся у них на возах порох.
По сїм Павлюк з К. Скиданом та з иньшою ще своєю старшиною, узяв-
шитакож i частину гармат, побiг наперед пiд Боровицю i тут став громадити 
вiйсько. Над   вiйськом, що зiстало ся, взяв провiд Дмитро Гуня i далi в порядку з 
ним почав уступати ся. Хорих i покалiчених мусiли кинути в Мошнах; вiйсько 
польське заставши їх тут, не пожалувало немiчних i безборонних,побило їх без 
милосердя. Гуня тим часом прилучив ся пiд Боровицею до Павлюка. Почали ся 
переговори. Потонкий инакше не хотiв мирити ся, тiльки щоб видали Павлюка, 
Томиленка, Скидана; Кисiль та иньшi поручили ся словом своїм, що їм нiчого 
лихого не буде, I реєстровцi не втерпiли, видали Павлюка i Томиленка. Скидан з 
Гунею були в Чигринї; зачувши се, що дїєть ся, подали ся вiдти на Запороже. 
Тимчасовим старшиною Потоцкий настановив Караiмовича; козаки мусїли 
пiдписати заяву, що вони будуть сповняти рос-порядження Потоцкого, 
своєвiльникiв з Запорожа виженуть, попалять човни. Сю заяву мiж иньшими 
пiдписав також i Богдан Хмельницький яко писар вiйськовий-вперше ми його тут 
стрiчаємо мiж козачою старшиною.
Приборкавши отак козакiв, Потоцкий поручив реєстровцям, щоб зробили 
тепер порядок на Запорожу, сам же заходив ся пострашити людей на Українi-
пройшов на Київ, Переяслав, Нiжин, караючи людей, замiшаних в повстаннє: 
вбивав на палю й иньшi нелюдськi муки завдавав. Потiм розложив для постраху 
вiйсько польське по всїй Українi лiвобiчнiй i правобiчнiй.
77. Острянинова вiйна i пригнетеннє козаччини. Придавив Потоцкий 
козаччину на волости, але на Запорожу не здужав задавити: там далї збирав ся 
козацький нарiд. Ватаги Кизима i Скидана, уступивши ся перед реєстровими, 
громадили ся там. Коли полк реєстрових прийшов був робити порядок на Запорожу 
з поручення Потоцкого, пiд проводом Караiмовича, Гуня, що був старшим на 
Запорожу, не тiльки не пiддав ся, а ще й реєстровi з Караiмовичевого вiйська 
почали переходити до нього, так що той скорiш подав ся назад на волость.
Запороже чекало тiльки весни, щоб пiдняти ся наново та нагородити собi 
програну вiйну, i завчасу розiслало своїх людей-пiдiймати нарiд Старшим вибрано 
сим разом Яцка Острянина, довголiтнього полковника козацького. Вiн кинув ся на 
лївобiчну Україну, де нарiд особливо був приготований до повстання. Вiйсько 
польське силкувало ся загородити йому дорогу, але Острянин зручно обминув 
його, вiд Кремiнчука скрутивши на пiвнiч, i пройшов на устє Голтви, де вона тече 
до Псла. Тут заложив пiд м Голтвою табор на дуже гарнiй позицiї, серед ярiв i 
байракiв, i мiцно укрiпив ся. Польське вiйсько, що сгояло на Українi, кинулось на 
Острянина iпробувало здобути табор козацький, але вiдбито його, а потiм козаки, 
взявши в два огнї з засiдки погромили Полякiв ще гiрше, так що цiлi роти польськi 
погинули, i мусїли вони вiдступити.

230. Мiсця вiйни 1638 року.

Розохочений тим Острянин зробив помилку: замiсть того, щоб зiстати ся 
на добрiй позицiї та збирати далї вiйсько до себе, вiн, не чекаючи полкiв, що 
наспiвали до нього, пiшов за Поляками на здогiн пiд Лубни. Сподiвав ся вiн в 
дорозi перейняти тi полки, що поспiвали до нього-Скидана з Чернигiвщини, 
Солому з Київщини, Путивльця й Сикирявого з иньших мiсть. Але розминув ся i 
пiдiйшовши пiд Лубни, мусiв сам з своїми силами стати до бою з Поляками, 
програв битву i мусiв спiшно вiдступати в гору до Слобiдщини. А тим часом i тi 
полки, що йшли йому в помiч-Донцi й Запорозцi, не можучи знайти Острянина, 
наскочили на Полякiв i мусїли пiддати ся, видали своїх полковникiв, але нiчого не 
виграли тим; повторила ся iсторiя солоницька: пiд час дальших переговорiв Поляки 
несподiвано напали на козацький табор i порiзали, побили сих козакiв до ноги. До 
Острянина тим часом приступила така сила покозаченого народу з Роменщини, що 
вiн задумав знову вдарити на Полякiв, зайшовши вiд полудня, коло Снiпороду; але 
нова битва знову випала для козакiв нещасливо, i пiсля того Острянин став 
вiдступати понад Сулою в низ. Поляки йшли за ним; по новiй битвi пiд Жовнином 
Острянин вважав справу програною i покинувши вiйсько з частиною козакiв, пiшов 
за московську границю: оселив ся там в Слобiдщинї, теперiшнiй Харкiвщинi. В тi 
сторони йшли нашi люди, з того часу як пани польськi стали заводити i за Днiпром 
польськi порядки, а особливо по кождiй невдатнiй вiйнi велика сила нашого народу 
йшла туди, осiдала слободами i заводила подiбний устрiй козацький, як на Українi.
Над полишеним Острянином вiйськом взяв провiд Дмитро Тома-шович 
Гуня, що i в торiшнiй вiйнi вже раз виратував вiйсько козацьке вiд погибели i сим 
разом не допустив козакам розсипати ся: дав добру вiдправу Полякам, а потiм, 
чуючи, що надтягає сам гетьман Потоцкий з новими силами, вiдступив на саме 
Днiприще й заложив тут новий табор на старих окопах, над старим рiчищем 
Днiпровим, де ще за давнiх часiв били ся козаки з старостою черкаським. Позицiя 
була незвичайно добра, а Гуня ще так добре їi укрiпив, що потiм польськi iнжiнери 
признавали, що позицiю сю нiяк не можна було добути; хiба тiльки голодом можна 
було виморити той табор, а не здобути. Се вiдступленнє з пiд Жовнина i оборона на 
Старцi-Днiпрi записали Гуню на вiчнi часи мiж найславнїйшими проводирями 
козацькими.
Потоцкий обложив козацький табор, але побачив, що здобути його не 
можна, i розпочав переговори; Гуня вiдповiв, що не вiд того аби мирити ся, але не 
так як пiд Кумейками, а з честю-щоб козакам вернено всi давнi вiльности. Умисно 
затягав переговори, сподiваючи ся, що прийдуть помочи, а Поляки постоявши, 
стратять охоту до вiйни. Пробував їх Потоцкий обстрiлювати -терпiли. Задумав 
виманити з табору i почав нищити, палити сусiднi околицi-козаки жалували ся, 
але таки терпiли. Зносили недостачу в поживi й припасi, сподiваючи ся полковника 
Филоненка, що вiз до них всякий запас з-за Днiпра. Та спiткало їх нещастє: 
наскочив Филоненко на Полякiв i хоч сам пробив ся, але з голими руками: весь 
обоз його попав в руки Полякам. Дуже се пiдрiзало козакiв i тепер вони вже на 
правду почали просити згоди у Потоцкого. Але той не мав тепер охоти багато 
говорити: козаки мусїли прийняти тяжкi постанови, що уложив на них сойм по 
торiшнiм повстанню. Одно що козаки вибороли собi своєю завзятою обороною на 
Старцi: Поляки сим разом не жадали видачi проводирiв -всiм було пробачено, як 
що тiльки не згинув в битвi або в котрiйсь рiзнї, що без милосердя задавали 
козакам польськi вояки, де мали до того силу.
Аж тепер придушено козаччину. Зiставлено вiйська козацького всього 
кiлька тисяч. Шiсть тисяч мало бути по закону, але й сього числа не додержувано, 
бо не вписувано на порожнi мiсця, а крiм того повписувано в реєстр богато 
некозакiв, а Полякiв. Виборну старшину скасовано, всiх старших настановляли 
впасти польськi, i то полковникiв не з козакiв, а з шляхтичiв польських, i вся вища 
старшина була польська. Польськi пани мали правити козаччиною. Мешкати 
козакам позволено тiльки в староствах Черкаськiм, Корсунськiм i Чигиринськiм. 
Всi не вписанi в реєстр мали бути послушнi панам i старостам.
Козаки попробували ще просити короля, щоб зняв тi тяжкi постанови, але 
се нiчого не помагало. Ще якийсь час хвилювала ся ко-

231. Чигирин (рисунок Шевченка).

заччина, збирали ся купи, але по двох невдатних вiйнах не мали охоти до 
третьої. Потоцкий з вiйськом стояв над душею i не було надiї на успiх нового 
повстання. По тiм як козацькi посли нi з чим вернули ся, при кiнцї 1638 р. 
переведено новi порядки Наставлено вiйську козацькому нову старшину, замiсть 
старшого-комiсара польського, полковниками самих "родовитих шляхтичiв", з 
козакiв тiльки двох осаулiвта сотникiв. Мiж ними опинив ся й Хмельницький-
сотником чигринським. Вiдновлено Кодак: сам Конєцпольский вийшов туди з 
вiйськом польським, вистояв там, поки скiнчили замок, i поставив залогу; 
коменданту кодацькому наказано не пускати нїкого на Запороже, а хто б iшов 
самовiльно-того смертю карати. На Запорожу мали чергувати ся два полки 
реєстровi, щоб стерегти Татар i не давати купчити ся на Низу своєвiльникам. На 
волости розложено польське вiйсько для постраху.
Сим разом Польща довгий час не зачинала нїяких воєн, не по-трiбувала анi 
свого вiйська, анi козацького, i новий порядок, заведений законом 1638 р., могли 
перетримати цїлих десять лїт. Панам польським здавало ся, що се вояи вже на 
завсiди задавили "козацьку гидру". Аж тепер могло розвинути у всїй своїй пишнотi 
панське хозяйство на Українi, приборкавши "непослушних". 
78. Повстаннє Хмельницького. Таке сильне придавленнє українського 
житя одначе само не вiшувало трiвкости новим порядкам. Всї з невдоволеннєм 
терпiли їх, чекаючи тiльки першої нагоди, щоб скинути. I реєстровi козаки, 
позбавленi самопорядкування та пiдданi чужим для них i неприхильним 
начальникам Полякам; i козаки випис-чики, виключенi з вiйська, що на рiвнi з 
селянами мусїли нести всї тягарi й корити ся панським посїпа-кам, а ще й зносити 
всякi напасти i наруги вiд росквартированих польських воякiв; i українське 
селянство, що шукало земель безпанських, а з страхом i гнївом бачило, як наступає 
на нього кормига панщинна; i українське мiщанство, i духовенство, що стратило 
помiч i оборону, яку мало в козаччинi. Весь новий порядок держав ся на однiм: на 
спокою в Польщi, що вона своє вiйсько могла тримати на Українi й козакiв не 
потрiбувала. Перша вiйна, яка б трапилась, пiдрiзала о сї порядки на Українї, бо до 
вiйни треба було б вiйська, треба було б козакiв. На рiдкiсть трапило ся так довго 
прожити без вiйни. Шляхта мiцно тримала в руках короля i не позволяла йому 
зачiпати сусiдiв Але кiнець кiнцем того горючого матерiалу на Українi так богато 
зiбрало ся, що вiн навiть i без вiйни загорiв ся-вiд одних чуток про королiвськi 
бажання вiйни.
Володислав носив ся з плянами вiйни з Туреччиною. Пiдбивала його до 
того сильна республiка венецька, що воювала з Турками - обiцювала приєднати 
до того й иньшi держави. Знаючи неохоту до вiйни у панiв польських, король 
задумував напустити козакiв на Туреччину, щоб її зачiпили, i потайки 
переговорював ся з козацькою старшиною. Але провiдавши про се, пани так на 
нього насїли, що мусїв того всього вирiкти ся, i старшина козача ту справу зовсiм 
затаїла мiж собою. Се було в 1646 роцi. Незадовго по тiм одначе стала ся пригода. 
що тi королiвськi заходи вивела на яв. Приключила ся кривда велика отому 
сотникови чигринському Богданови Хмельницькому: забрали йому старостинськi 
урядники його батькiвщину Суботiвську, знищили господарство, наругали ся з сїмї 
його, а як вiн став тої кривди доходити, сам опинив ся у вязницi панськiй, з котрої 
його тiльки приятелi виручили. Розгнiваний i розжалений, стративши все, 
постановив Хмельницький пiдняти повстаннє.
Бувши сам в тих потайних переговорах з королем, Хмельницький знав, що 
король для своїх пляпiв хотiв би збiльшення козацького вiйська i визволення його з 
панської кормиги; тому сподївав ся, що король не дуже буде против повстання 
виступати козаки все занадто вiрили в силу i волю королiвську, хоч конституцiя 
польська дуже мало тої волї королеви полишала. Оповiдали, що Хмельницький 
зручним способом викрав у одного з старшини, Барабашенка, листи королiвськi, 
писанi до козакiв, i з ними утїк на Запороже при кiнцi 1647 року. Там мiж 
козацтвом своєвiльним, а далi й мiж реєстровим, що на Запорожу стояли, став вiн 
ширити гадку про повстаннє покликаючи ся на спочуте королiвське, а що ще 
важнїйше- через своїх знайомих мурзакiв татарських завiв зносини з ханом, 
намовляючи, щоб з козаками пiслав своїх Татар на Вкраїну. Не нова була се рГч, 
але Хмельницькому вдало ся те, що не вдавало ся анi Жмайлови, анї Павлюкови. 
Хан був сердитий на Полякiв, що тi не платять йому умовленної рiчної данини, 
голод був у Криму, треба було вiйни, а поки на Українi був спокiй, трудно було там
чим поживитися. От i обiцяв хан Хмельницькому помагати, пiслати йому в 
помiч Тугай - бея, мурзу перекопського з великою ордою татарською. Як про се на  
Запорожу довiдали ся. Справа повстання була порiшена. Хмельницького вибрано 
гетьманом. Пiслано   потайки вiсти по Українi, що на весну буде вiйна, i всякими 
потайними дорогами почав охочий народ збирати ся за ЗапорОже.
Але поголоски про се пiшли й мiж панiв, вони затрiвожили ся й зачали 
кликати Миколу Потоцкого, аби оборонив Україну (тодї вже був вiн гетьманом 
головним, на мiсце Конєцпольского, що помер, а польним гетьманом Калїновский). 
Потоцкий став ладити ся до вiйни, до походу; король вiдводив його вiд вiйни та 
радив пустити краще козакiв на море; але Потоцкий бояв ся сойму i не хотїв 
слухати короля. Писав одначе до Хмельницького, намовляючи його, аби вернув ся 
на Україну, але Хмельницький добивав ся, щоб скасовано закон 1638 р. i вернено
давнi вiльностi козацькi. Сього Потоцкий сам без сойму не мiг зробити, i 
так приладив ся на вiйну i з весною рушив на Україну. Наперед, по великоднї 
скоро, пiслав свого сина Стефана з кiн-

234. На хорах Богданової церкви (старий малюнок).
235. Околиця Жовтих Вод.

ним вiйськом i з козаками, а иньшу частину реєстрових Днiпром на 
байдаках. Сам же з Калїновским, з головним вiйськом польським, iшов по волi, 
збираючи роти свої. Необережно Стефан Потоцкий загнав ся в глибокий степ; 
Хмельницький пустив його, а далї обложив на потоку Жовтi Води (що тече до 
Iнгульця). Затримавши його тут, тим часом взяв ся до тих реєстрових, що йшли 
Днiпром; там було також богато таких людей, що тягнули до повстання, i пiд 
Камiнним Затоном вони збунтували ся, побили старшину, що тримала з Поляками, 
й пристали до Хмельницького. Тодї й Татари, що ще приглядали ся тiльки з боку, 
що то воно буде, прийшли до табору Хмельницького, i так вдарили всї разом на 
вiйсько Стефана Потоцкого. Тодї й тi козаки, що були з ним, пристали до 
Хмельницького i вiйсько польське погромлено цїле до решти на урочищу Княжий 
Байрак дня 6 мая 1648 р.
Хмельницький по сiм не гаючи ся кинув ся на волость. Головне вiйсько 
польське надiйшло вже було пiд Чигирин, але не маючи вiстей вiд Стефана 
Потоцкого, оба гетьмани затрiвожили ся й боячи ся вскочити в якусь бiду, 
завернули назад i по дорозї вже нищили мiста, запас всякий, щоб ворогови не 
дiстало ся. Проминули Корсунь, коли прийшла вiсть, що Хмельницький з Татарами 
вже надходить. Сполошили ся й стали табором мiж Корсунем i Стеблевим, на мiсцї 
дуже недобрiм. Побачивши ж велике вiйсько козацьке i орду, налякали ся й 
кинувши таборище, хотїли вiдступати. Та вскочили в засїдку, i Хмельницький 
погромив i се головне вiйсько польське до останку-вся старшина польська i самi 
гетьмани обидва попали в руки Хмельницького, а той вiддав їх Тугай-беєви.
Польща зiстала ся без вождiв i без вiйська, перед лицем побiдної 
козаччини. А ще на нещасте Полякiв пiд ту пору вмер король Володислав, котрого 
козаки дуже любили i могли за його посередництвом помирити ся з Польщею. Бо 
нї Хмельницький, нї козаччина, пiдiймаючи повстаннє, ще не думали про якийсь 
перестрiй українського житя. Хотїли добити ся скасовання закону 1638 р., щоб 
вернено давнi порядки козацькi, як писав Хмельницький з Запорожа до 
Потоцкого,- що найбiльше, аби вiйсько реєстрове помножено до 12 тисяч, як 
задумував сам покiйний Володислав у своїх зносинах з козаками. По корсунськiй 
битвi Хмельницький вислав своїх послiв з листами до короля i до рiжних 
визначних панiв, звиняючи ся за повстаннє, i щоб не дратувати Польщi поступив 
тiльки пiд Бiлу Церкву й тут чекав вiдповiли; але за той же пiдiймав через своїх 
людей Україну наоколо.
Не треба було на те великих заходiв: куди тiльки приходила звiстка про 
погром польських гетьманiв, там самi Поляки й Жиди iтакували ся й тiкали як 
швидче, а нарiд пiдiймав ся, грабив панськi маєтки, побивав панiв i Жидiв, 
захопляв панськi ?рунти й заводив мiж собою козацький лад. В тiм часi 
Хмельницький мiг би перейти вздовщ i в поперек цiлу не то що Україну, а й 
Бiлорусь, Литву й саму Польщу, i 

236. Мiсця вiйн Хмельницького

не стрiв би перешкоди, а тiльки морем би пiдняло ся наоколо нього 
пригноблене хлопство, селянство, щоб зробити кiнець панованню шляхти; i так на 
саму вiсть про Хмельницького пiдiймали ся повстання, Але Хмельницькому то не 
було в головi; йому й так було боязно, що вiн так сильно образив "маєстат рiчи 
посполитої" (величнiсть держави польської) i вона замiсть прихильного 
поладнання козацької справи завiзьметь ся всїми силами козакiв подолiти. Чекав 
вiдповiли на свої листи-але довiдав ся, що король в домовинi, Польща спинила ся 
без впасти. Се робило обставини ще труднїйшими для скорого поладнання: 
Хмельницький i козаки вiрили в добру волю короля, а були перекованi, що все зло 
робило ся вiд панiв,-а Польща спинила ся саме в руках сих панiв. До Варшави 
скликано конвокацiйний сойм, i той радив на всякi способи, як бути з козаками, а 
нiчого не робив для полагодження козацької справи. Вислали Адама Киселя i ще 
кiлькох комiсарiв на переговори з Хмельницьким, а заразом постановили зiбрати 
нове вiйсько на козакiв. Не виглядало се на охоту полагодити справу, i тому 
Хмельницький держав ся далi обережно. Сам нiби не виступав против Польщi, 
чекаючи, що йому привезуть комiсари, але тим часом рiжнi ватажки козацькi йшли 
на всї боки пiдiймаючи далї нарiд i побиваючи шляхту й Жидiв. Все Заднїпровє, 
вся Київщина крiм Полїся i майже цїла Браславщина була вже в руках козацьких 
"загонiв", як їх називали. Ярема Вишневенький, володар величезних маєткiв 
заднiпрянських, найбiльший ворог козаччини, бо вона найбiльше його пiдтяла, 
мусiв аж через Полїсє тїкати з Заднiпрянщини, бо Київщина була в повстанню 
Перейшов на Волинь i там пробував стримати козачину, що наступала пiд 
проводом Кривоноса (в пiснях званого Перебiйносом). 
Хмельницький посував ся поволi теж на Волинь, чекаючи комiсарiв. Але 
перше нїж тi до нього перебили ся через загони козацькi, нове польське вiйсько 
зiбрало ся в полудневiй Волини i почало наступати на Хмельницького. Тодї й 
Хмельницький рушив против нього й пiслав по Татарську орду. Зiйшли ся пiд 
Пилявцями, маленьким замочком над р. Пилявкою. 
Хмельницький протягав час переговорами, поки дiждав ся Татар, а потiм 
вивабивши Полякiв на битву, ударив з усїми силами козацькими й татарськими. 
Поляки програли битву, а наслухавши ся рiжних перебiльшених страхiв, якi пiшли 
потiм по вiйську, рiшили вiдступати. Але в ночи пiшла по табору чутка, що 
начальники вже втїкли з вiйська, i се навело такий переляк, що все польське 
вiйсько кинуло ся тїкати куди видно. Козаки, заставши рано порожнiй табор потiм 
гонили, побивали; ловили, обловили ся здобичею як нiколи...
Недобитки зiбрали ся у Львовi i вiддали головне начальство 
Вишкевецькому. Той позбирав грошi з мiщан, з церков, з монастирiв, але по всїм 
тим покинув Львiв, бо тут оборонити ся вважав неможливим, i подав ся до Замостя 
Хмельницький посував ся поволi теж на захiд, вичiкуючи вибору нового короля, 
що мав би полагодити справу. Приступив так i пiд Львiв; мав його властиво в 
руках, бо той стояв майже без усякої оборони. Кругом в Галичинi пiдiймало ся 
також повстаннє: селяне, мiщане, разом з шляхтою українською пiдiймали ся, 
проганяли Полякiв. Але Хмельницький не дбав про те. Простояв пiд Львовом два 
тижнї, обстрiлював мiсто, потiм сказав, що жалує його задля Укра-

237. Максим Кривонос, сучасна поль-
ська гравюра.

їнцїв львiвських, взяв викуп i пiшов далї на Замостє. З своїми силами мiг 
би й сю крiпость взяти без клопоту, але не хотiв сього, умисно вiв облогу так, щоб 
нiчим скiнчила ся-i нарештi дiждав ся тут вибору нового короля.
Вибрано брата Володиславового Яна-Казимира, за котрого Хмельницький 
теж подавав свiй голось. Новий король прислав Хмельницькому лист, 
повiдомляючи про вибiр, обiцяв козакам i вiрi православнiй всякi полекшi й просив 
залишити похiд та чекати королiвських комiсарiв. Хмельницький вiдповiв, що 
сповнить волю королiвську-вертає назад, i подав ся з вiйськом до Киiва.
79. Боротьба за визволеннє України Хмельницький вертав до Київа в 
радiснiй надїї на скоре й щасливе поладнанне козацької справи й кiнець вiйни; вiн 
все ще мав перед очима тiльки справи козацькi, за котрi повставав. Нарiд 
український для нього, як i для проводирiв попереднiх повстань, був знарядом до 
осягнення козацьких ба жань, а через козаччину мiг сподївати ся деякої полекшi 
також i собi; нацiональна справа для Хмельницького не виходила по за релiгiйну 
справу, котрою теж не знати чи дуже вiн iнтересував ся, бо не бачимо, шоб вiн 
стояв у близших вiдносинах з київськими кругами. Аж тепер, прибувши до Київа 
шоб чекати королiвських комiсарiв Хмельницький в сiм центрi тодїшнього 
нацiонального українського житя мав нагоду вiйти близше в тутешнi пляни, 
погляди й бажання.
Знаємо, якi широкi пляни снували ся в Київi тому кiльканадцять лїт, за 
митрополита Борецького. Тiльки тодi ще не було сили, на котрiй було можна 
оперти ся -козаччина ще була слабка до того; тепер пiд рукою Хмельницького 
вона виросла до такої могутности, що з нею можна було снувати рiжнi пляни. 
Патрiарх єрусалимський Паiсий, що тодї нагодив ся в Київi, пiддавав теж рiжнi 
гадки, що далеко виходили за межi козацьких ординацiй i торгiв з польським 
панством; кажуть сучасники, що вiн називав Хмельницького князем Руси 
(України), головою незалежної держави Української. Пiд впливом тутешнiх розмов 
Хмельницький сам почав иньшими очима дитити ся на своє повстаннє i його 
завдання. Добити ся бiльшого реєстру i бiльших цiльностей для козацького 
вiйська-се було мало, треба було думати про весь нарiд, про всю Україну. Новi 
гадки свої Хмельницький висловив перед комiсарами, з котрих оден записав їх для 
нас:
"Я доказав уже, про що не мислив зразу, тепер докажу, що намислив", 
казав Хмельницький. "Визволю з лядської неволi руський (український) нарiд 
увесь! Попереду воював я за свою шкоду i кривду, тепер воюватиму за нашу 
православну вiру. Поможе минї в тiм весь нарiд, по сам Люблин, пiд Кракiв, i я 
народу не вiдступлю, бо то права рука наша. А щоб ви, пiдбивши селян, не вдарили 
на козакiв, матиму їх двiста, триста тисяч". 
"За границю вiйною не пiду, на Турчина i Татарина шаблi не пiдiйму! 
Досить маю тепер на Українi, на Подiлю й Волини А ставши над Вислою, скажу 
дальшим Ляхам: "сидiть i мовчiть, Ляхи!" I дукiв i князiв туди загоню! А як будуть 
за Вислою брикати, знайду я їх i там певно! "Не стане минї на Українi нога 
нїодного князя або шляхетки; а схоче котрий з нами хлїб їсти - нехай вiйську 
Запорозькому буде послу шний.
"Малий я i незначний чоловiк, але з водi божої став самовлад цем i 
самодержцем руським (українським)". Вибираю слова, в котрих яснiйше виривають 
ся тi гадки, що тепер займали Хмельницького. Не дуже ясно ше може йому самому 
уявляли ся тi новi пляни, але ясно виступає головне-те що я сказав вище: 
свiдомiсть, що треба бороти ся за весь український нарiд, за всю Україну, за її 
визволеннє, незалежнiсть i самостiйнiсть. З сього погляду вся торiшня вiйна мусiла 
виглядати страченою, змарнованою. Упущено найкращий час для визволення 
українського народу. Треба було думати, щоб як найскорше се поправити. I 
комiсари, приїхавши на початку 1649 р., застали вже великi приготовання до вiйни 
на Українi, Хмельницький навiть не схотїв переговорювати ся з ними про порядки, 
якi мають бути заведенi в козацькiм вiйську. Розумiв, що для того аби говорити про 
визволеннє українського народу, треба труснути державу польську в самих сновах.
Та сим разом йому не так щастило як першої вiйни. Хоч початок був дуже 
вдатний.

239. Богдан Хмельницький, портрет його зарисований в Медведiвським 
монастирi в першiй половинї XIX в.

Зараз як комiсари повiдомили короля про воєннi замiри Хмельницького, 
скликано загальний похiд шляхетський, а регулярне вiйсько польське, не чекаючи 
шляхти, рушило на козакiв, на полудневу Волинь. 
Хмельницький пiшов навпроти його. Побачивши велику силу у нього, 
польське вiйсько почало уступати ся назад i стало пiд мiцним замком Збаразьким. 
До нього пристав Вишневецький, i йому вiддано головну команду. Хмельницький 
обложив Збараж тiсно i почав томити польське вiйсько неустанними атаками й 
стрiляниною, так що Полякам скоро прийшла остання бiда. На милость божу 
кликали короля, щоб iшов в помiч; але король не мав з чим iти, бо шляхетське 
вiйсько тiльки ще збирало ся. Нарештi, щоб не дати вiйську пiд Збаражом 
пропасти, пiшов туди не чекаючи иньших полкiв. Та зовсiм несподiвано вскочив у 
засiдку. Бо Хмельницький, зiставивши частину вiйська пiд Збаражем,сам з 
Татарами пiшов потиху напроти короля i заступив йому дорогу на переправi пiд 
Зборовим. В хмарний, дощовий день обложив вiн його так, що не можна було 
рушити ся. В вiйську королiвськiм вже пiдняв ся був такий страх, що готовi були 
Пилявцями,-та в останнiй бiдї орду вiд козакiв, написали до хана, що сим разом 
сам був з ордою,-обiцяли йому все що схоче, аби вiдступив вiд Хмельницького. I 
зрадив хан. Почав наставати на Хмельницького, аби мирив ся з королем. Тодї 
побачив Хмельницький, як небезпечно вiн на ордї опер ся: мусїв тепер чинити 
волю ханську, аби той не вдарив на нього разом з Поляками. Пiшли переговори, 
стала ся умова в перших днях серпня 1649 р. Розумiють ся, в таких обставинах, в 
яких сю умову прийшло ся укладати, анї думати було про тi широкi справи 
визволення українського народу; приходило ся вертати до старих справ реєстру 
козацького, прав вiри православної. Розглядаючи її з такого вузшого становища 
умова була великим кроком наперед. Реєстр вiйська козацького уставляв ся на 40 
тисяч; вписанi до нього козаки й їх сїмї могли мешкати в коро-

241. Пiдпис Хмельницького пiд реєстром 1649 р. 

лiвських i панських маетностях   воєводства Київського, Чернигiвського i 
Браславського, не пiдлягаючи анї урядам анї панам своїм. В сих сторонах не могло 
бути роскватироване польське вiйсько, анї не мало туди входити. Не мали там 
мешкати також анї Жиди анї єзуїти. Всї уряди в сих воєводствах що до найвищих, 
мали дiставати тiльки православнi. Гетьман козацький одержав "на булаву"  
староство Чигиринське. Унїя мала бути скасована, митрополит православний 
дiстав мiсце в сенатї польськiм. Се було дуже богато в порiвнянню з тим, про що 
думав Хмельницький рiк тому, по перших погромах Польщi. Але було нїшо в 
порiвнянню з новими плянами визволення українського народу. Хоч уся схiдня 
Україна на дїлї мала перейти тепер, по тих постановах, пiд власть козацького 
гетьмана i вiйська козацького, то все таки шляхетське право не скасовано, 
величезна бiльшiсть людности не могла попасти мiж реєстрову козаччину i мала 
далi зiстати ся в пiдданствi панськiм.
Не того сподiвало ся селянство укрiанське, пiдiймаючи ся на зазиви 
висланцiв Хмельницького. Тепер довiдувало ся воно, що пiдданство й панщина 
зiстають ся далї, й пани хочуть вертати ся назад на Україну, а Хмельницький видає 
накази, щоб пiдданi слухали ся своїх панiв. Можемо собi представити, як се мусїло 
знеохотити до нього людей. Та були й иньшi подїї, що впливали натезнеохоченнє-
як от татарський погром по зборiвськiй угодї, коли Татари за згодою польського 
правительства вибрали величезну силу невiльникiв з України, а по Українi пiшла 
чутка, що то Хмельницький позволив Ордї брати людей. Так само i кари смертнi, 
що почали чинити ся над людьми, замiшаними в попереднїх повстаннях.
Хмельницький розумiв, що велике народне повстаннє, викликане ним, 
може обернути ся по такiм нещасливiм закiнченню проти нього самого. Богато 
народу, по такiм розчарованню в великiй вiйнi за визволеннє кидало Україну й
iшло на слободи за московську границю, оселяючи ся в теперiшнiй 
губернiї Харкiвськiй, Воронiзькiй, Курськiй. А те що лишало ся на Українї, кипiло 
гнївом i жалем, i який небудь вiдважний чоловiк мiг пiдняти нове повстаннє-не
тiльки против панського пановання, а й против того, хто позволяв вертати 
ся .панському панованню-против самого Хмельницького. Хмельницький довго 
навiть не важив ся братись до списування реєстру; потiм, взявши ся до нього, казав 
приписувати до кождої козацької сїмї ще сїмї пiдсусїдкiв козацьких, потiм богато 
ще понад сорок тисяч приписав,-але все се була тiльки латанина. Хмельницький, як 
що навiть i мав з початку щиру охоту помирити ся на Зборiвськiй умовi, мусїв дуже 
скоро переконати ся, що нарiд i громадянство українське не дадуть йому виконати 
сю умову. А з другого боку бачив вiн, що i з польської сторони нема щирої волї на 
сю умову. Дещо не було сповнено вiд разу (митрополита до сенату не пустили, унїї 
не хотїли скасувати),--а i в иньшiм, очевидно, тiльки чекали догiдної хвилi, щоб 
того всього скинути ся. I Хмельницький з старшиною дуже скоро мусїв в серцї 
своїм рiшити воювати на ново, дибивати ся того, чого не удало ся добити ся пiд 
Зборовим.
80. Заграничнi союзи. Не навчений тяжким досвiдом з ханом, 
Хмельницький знову будував свої пляни на союзах i помочах заграничних, замiсть 
опирати ся на силї народнiй, на щирiм i нелукавiм союзi з народом. Намовляв знову 
хана на Польщу, а ще й через султана, котрому пiддав ся пiд зверхнiсть i опiку, 
хотiв хана примусити щоб з наказу султанського йшов воювати на Польщу. Всїми 
спосп

242. Вiйськова печатка Хмельницького.

бами силкував ся подвигнути до вiйни з Польщею Москву i теж аби 
злакомити московських полiтикiв, обiцював пiддати Україну пiд руку царську. Вiв 
зносини також з сусiдами своїми пiдданцями турецькими: господарем молдавським 
i князем семигородським. З господарем молдавським Василем Лупулом змовив ся 
посвоячитись: взяти його доньку за старшого свого сина Тимоша; коли ж Лупул 
став вiдтягати ся, то Хмельницький пiшов походом на Молдаву, знищив страшенно 
країну i столицю молдавську Яси, так їдо Лупул мусiв вiдкупити ся великими 
грошима й пообiцяв вiддати доньку певно З сих зносин найбiльше значiння для 
української полiтики на будуще набрали переговори Хмельницького з Москвою. У 
козаччини з нею були давнi зносини i рахунки. Боротьба з Кримом iшла спiльними 
силами всеї пограничної України, дарма що вона була тодi розрiзана московською 
границею. Ще в 1530-х роках кримськi хани нарiкали перед правительством 
литовським, що невважаючи на союз Литви з Кримом, а воєннi вiдносини Москви з 
Литвою,-все таки боротьба з Кримом ведеть ся спiльно українською козаччиною, 
i тою що сидїла в городах литовських, i тою що жила за московською вже 
границею. 
Пiзнїйше ми бачили такий план Вишневенького: зєднати обидвi держави в 
спiльнiй боротьбi з Кримом, спiльним ворогом всього погранича. I потiм рiжнi 
козацькi ватажки практикували в меньших розмiрах сю полiтику, представляючи 
справу так, що вони ведуть боротьбу з бiсурменом так само в iнтересах Москви, як 
i в iнтересах Литви й Польщi, тому з одного боку претендували на платню вiд 
короля, а з другого боку допрошували ся "казни" (грошей) вiд московського 
правительства-служили на двi сторони, як колись казали. Правда, се не стояло на 
перешкодї тому, що на поклик польського правительства сї самi козаки без клопоту 
йшли воювати московськi землї: вони дивили ся на вiйну як на своє ремесло й 
продавали свою службу тому хто платив (так робили всякi воєннї ватажки 
тодiшньої Европи), та й з українськими землями Польщi стояли вони в тiснiйшiм 
звязку i залежности, тому мусїли оглядати ся на королiвське правительство. 
На иньший грунт переводять справу київськi круги в 1620-х рр., зачинаючи 
з московським правительством розмову про те, щоб воно прийняло пiд свою 
зверхнiсть i оборону козацьке вiйсько з цїлою Україною, принаймнї 
поднїпрянською. Хотiли, значить, вiдiрвати ся вiд Польщi всею землею й перейти 
пiд зверхнiсть московську, так як колись укладали такi пляни українськi 
ворохобники XV-XVI вв. Нема сумнiву, що й пiзнїйше такi пляни й розмови 
виникали i в київських i в козацьких кругах. Хмельницький, оперши ся в перших 
початках на помочи кримськiй, також завiв слїдом переговори i з московським 
правительством, просив помагати козакам i взяти пiд свою оборону їх i "всю 
Русь"-всю Україну. Московськi полiтики не розумiли сього инакше, як тiльки так, 
що українська Русь, як давнє володїннє Володимирового роду, мала б прилучити ся 
до Московського царства й признати "царем i самодержцем" московського царя як 
наслїдника княжого київського роду i його прав. Тому Хмельницький, 
потрапляючи пiд їх мисли, так i переказував через своїх послiв. Взагалi вiн 
хитрував старим козацьким звичаєм i силкуючи ся залучити як найбiльше сусiдiв 
до своєї боротьби з Польщею, кождому говорив те, що йому було б приємно 
почути, аби тiльки затягнути. Так переказував i до московського царя, що хотїв би 
мати його царем i самодержцем: видко, так продиктував йому московський посол, 
що тими словами треба просити. Але заразом пiддав ся пiд зверхнiсть султана i був 
ним прийнятий, як його пiдручний (васалу-маємо грамоту султанську з 1650 року, 
котрою султан про се його сповiщав i посилав йому-кафтан на знак своєї опiки i 
зверхности. Пересилав ся також i з семигородським князем, заохочуючи його, щоб 
схотiв бути королем України, а пiзнїйше пiддав ся ще пiд опiку шведського короля. 
I в тих же часах, укладав умови з королем польським, признаючи його своїм 
володарем.
Хмельницький мав великий талант полiтичний i державний, без сумнiву 
любив Україну i вiдданий був її iнтересам. Але вiн занадто хитрував i мудрував i 
бiльше дбав, як я вже сказав, про помочи заграничнi нЇж про те, щоб розбудити 
силу i витрiвалiсть, свiдомiсть i завзяте у власнiм народi. Хоч уже в тих київських 
розмовах на початку 1649 р. вiн ставив своєю метою визволеннє всього 
українського народу i всеї України, все таки сi новi думки й пляни не представляли 
ся йому ще вповнї ясно, i вiн i пiзнїйше зiставав ся ще занадто козаком, стояв пiд 
сильнїйшим впливом чисто козацьких поглядїв i iнтересiв, нїж нових, всенароднiх, 
загально українських. Треба було часу, поки вони виробили ся i усвiдомили ся. А 
житє не стояло, треба було 

243. Михайло Кричевський, полковник переяславський, убитий 1651 р.

кувати долю України в тiй же хвилi. Не легке дiло було обертати такими 
величезними масами народнiми, вiдiрваними просто вiд плуга, або тою змiнною, 
бурхливою масою козацькою, то привикла мiняти собi гетьманiв що кiлька мiсяцiв. 
Важили ся занадто великi справи, аби можна було вiддавати їх хвилевому 
настроєви козацької ради. Хмельницький зелїзною рукою уняв козаччину, але не 
покладаючи ся на її витрiвалiсть, тим меньше на маси народнї, шукаг помочи за 
границею. 
Нещастем його i цiлої України було, що найвищий порив, коли ставлено 
метою дiйсне визволеннє народу i напружено до того всї сили, скiнчив ся 
зборiвською катасiрофою. Ся катастрофа розчарувала народнї маси, знеохотила i 
уто.мила їх, i пiсля сього вони вже не охотили ся до повстання. Се ж не були вояки 
з ремесла, а в переважнiй бiльшости хлїборобське селянство, що повстаннь.м 
хотiло збути ся панської i польської кормиги, стати хозяїном своєї працi, жити i 
дбати свобiдно про свiй добробут, про задоволеннє своїх економiчних i культурних 
потреб. Коли повстаннє не здiйснило його надiй, воно вiдкаснуло ся вiд нього i з 
неспокiйного правобiча йшло за Днiпро все далi й далi, на степове пограниче i 
границю московську, а Хмельницький де далї то все бiльше мусїв покладати на 
заграничну помiч, щоб вибити ся з польської матнї.
Слiдячи за заграничними зносинами Хмельницького, польське 
правительство скоро пiсля зоорiвської згоди зачало також приготовання до вiйни. 
Перша зачiпка одначе вийшла досить несподiвано: зачепив козакiв в Браславщинї 
Калїновский i знов його розгромлено пiд Винницею, зимою 1650 р., не гiрше як пiд 
Корсунем. Польське правительство до вiйни було не готове, i тепер Хмельницький 
мав дуже добру нагоду погромити Польщу на ново. Упустив одначе час, 
напираючи на хана, щоб iшов в помiч. Хан пiшов, але був розгнiваний, що 
Хмельницький хоче через султана змушувати його, i при першiй же оказiї пiмстив 
ся над Хмельницьким. Коли Хмельницький зiйшов ся з польським вiйськом пiд 
Берестечком (недалеко Володимира), в рiшучiй битвi орда покинула козакiв, 
почала тiкати, а як Хмельницький поїхав завертати хана, той вхопив i завiз його з 
собою. Полковники, зiставши ся без гетьмана, не смiли брати на себе команду, 
знаючи, який Хмельницький завистний в таких справах. Рiшили вiдступати, але на 
переправi через болото, що лежало за табором, счинило ся замiшаннє, вiйсько 
козацьке пiшло розсипкою i було страшно погромлене. Потоцкий з вiйськом 
польським рушив через Волинь на Україну, з пiвночи з Литви гетьман литовський 
приступив пiд Київ i здобув його. Хмельницький, вирвавши ся вiд хана, став 
збирати вiйсько пiд Корсунем. Але козаччина була неохоча до вiйни по такiм 
погромi, а селянство було втомлене й розчароване в тих усїх вiйнах ще бiльше. 
Одначе й Поляки, бачучи, як завзято, до загину боронить ся скрiзь українська 
люднiсть i як тяжко йде похiд, теж стратили охоту до дальшої вiйни. Кисїль був 
знову посередником i довiв до нової згоди, уложеної в серединi вересня (сентября) 
1651 р. пiд Бiлою Церквою. Ся друга угода була обкроєним, обрiзаним  
повтореннєм Зборiвської умови. Вiйська реєстрового вже мало бути тiльки 20 
тисяч i сї козаки могли проживати й користувати ся козацькими правами тiльки в 
королiвщинах Київського воєводства. Про скасованнє унїї вже мови не було. Пани 
й урядники мали зараз вертати ся до своїх маєткiв, i тiльки вибираннє данин 
вiдкладало ся на кiлька мiсяцiв (поки буде споряджений реєстр).Хмельницький мав 
вiдправити орду й не вести бiльше зносин з чужими державами.
Сим разом одначе Хмельницький певно вже не надавав сим умовам нiякої 
ваги i сю угоду прийняв тiльки на перепочинок. На весну (1652) вiн уже закликав 
Орду i пiшов з нею, провожаючи сина Тимоша, що пiшов на Молдаву справляти 
своє весїлє. Хмельницький видко знав наперед, що Поляки Тимоша не пропустять, 
i так справдi вийшло. Калїновский заступив Тимошеви дорогу на Подiлю i 
несподiвано наскочив на старого Хмельницького з усїм його вiйськом i Татарами.
Став ся ще оден погром польського вiйська; сам Калїновский полїг в битвi, 
козаки вiдплатили за Берестечко. Але дальша вiйна потягла ся сiра й марудна, 
обидвi сторони, й українська й польська, не спромагали ся на сили й енергiю, щоб 
ударити на ворога сильно i завзято: безконечна 

244. Нагробник Адама Киселя в церквi с. Нискинич.

вiйна зморила й утомила всiх. Головна увага була звернена на молдавську 
iсторiю, що скiнчила ся вмiшаннєм до неї Полякiв i облогою Тимоша в Сучавi, де 
вiн згинув, поцiлений з гармати. Не поспiвши синови в помiч, Хмельницький 
зiйшов ся з Поляками на Подiлю недалеко Жванця, i оба вiйська довго стояли, не 
маючи охоти нападати. 
Нарештi хан ще раз зрадив козакам i погодив ся з Поляками, з тим щоб 
вони козакам вернули зборiвськi права. Але сим разом Хмельницький вже не 
приступив до тих переговорiв: вiн не журив ся ханом, бо мав уже вiсть, що в його 
боротьбу з Польщею входить новий союзник, московський цар. По довгих ваганнях 
московське правительство рiшило ся прийняти Україну пiд царську руку й 
розпочати з Польщею вiйну.
81. Московська зверхнiсть. Московське правительство мало велику охоту 
вмiшати ся в козацьку вiйну, щоб вернути собi втрати смутного часу, а може й на 
Українi що небудь заробити; але довго вагало ся, боячись рискувати: дуже вже 
Польща дала ся в знаки Москвi в попереднiх вiйнах. З другого боку одначе 
московськi полiтики мусiли рахуватись i з тим що якби Поляки зломили 
Хмельницького, то першим дїлом обернули б Кримцїв i козакiв на Москву: так i 
пробували вже зробити. Тому скоро по нещасливiй вiйнi Хмелницького з Польщею 
1651 р. в Москвi рiшили, що таки треба вмiшати ся в українську справу. 
Поставлено се, по давнiм звичаям, на релїгiйнитi грунт: що Москва мусить взяти в 
свою оборону православних людей в Польщi. Для форми пiслано посольство в 
Польщу, домагаючи ся, щоб козакам вернено зборiвськi права. Коли ж Польща на 
се не пристала, московський земський собор, скликаний на те в осени 1653 р., 
постановив, що цареви годить ся "прийняти пiд свою високу руку гетьмана Богдана 
Хмельницького i все вiйсько Запорозьке з мiстами й землями" i воювати за них з 
Польщею.
Про се зараз же пiслано вiсть Хмельницькому-що Москва його 

245. Сава Туптало, сотник часiв Хмель-
ницького (батько звiсного письменника
Дмитра митрополита ростовського).

бажаннє сповняє, приймає його в свою оборону i на весну пiшле вiйсько на 
Польщу. Хмельницькому се пiд ту хвилю здавало ся дуже на руку. Иньшого 
союзника не було в тiй хвилї. Туреччина сама не хотїла мiшати ся; хан показав себе 
не вiрно; з Молдавою й Семигородом не виходило нiчого путнього. Шведське 
правительство, вороже Польщi й польським королям, здавна, ще з 1620-х рокiв 
силкувалося вiйти в близше порозумiннє з козаками, але тепер не показувало охоти 
до вiйни з Польщею, а з Польщею розiрвати ся козакам хотїло ся доконче. Тому 
Хмельницький махнув рукою на Польщу на хана i одержавши вiсть, що вже 
виряджено на Україну великих бояр, прийняти присягу вiд Хмельницького i всеї 
України, вiн призначив їм, щоб їхали до Переяслава i залишивши вiйну, поїхав 
туди сам.

247. Пiдпись Хмельницького з останнiх лїт його гетьманування 
(зменьшена).

В перших днях сїчня 1654 р. зїхав ся вiн з московськими послами в 
Переяславi. Московськi посли хотiли, щоб скликано вiйсько на раду, аби всiм 
вiйськом ухвалили пiддати ся пiд Москву. На жаль не маємо про се нiяких близших 
вiдомостей, окрiм того як описав московському правительству сам посол, боярин 
Батурлїн. Вiн оповiдає, що вiйсько на запитаннє Хмельницького ухвалило пiддати 
ся цареви. Потiм прочитано царську грамоту, де цар обiцяв Українцiв в ласцi 
тримати й вiд ворогiв обороняти. Посли тодi сказали, шоб усї йшли до церкви -
присягти цареви. Але тут вийшло непорозумiннє. Хмельницький сказав наперед 
присягти послам iменем царським, що цар не видасть Україну Польщi, буде 
боронити вiд ворогiв i права тавiльности українськi в цїлости буде держати-так як 
польськi королi складали присягу на расiа сопуепiа. Але бояре заявили, що не 
можуть присягати, бо цар московський самодержець, править по своїй волi i не 
присягає своїм пiдданим. Се дуже збентежило старшину, вона довго змагала ся i 
тiльки щоб не розбити справи, присягла нарештi. Потiм посли розiслали своїх  
людей по мiстах i мiсточках-приводити до присяги Україну, ту що була у впасти 
козацькiй. 
Уже ся iсторiя з присягою була неприємним розчарованнєм для 
Хмельницького; за нею пiшли иньшi. Коли Хмельницький вислав по сїм своїх 
послiв-предложити царському правительству бажання вiйська що до вiдносин 
України до Москви, то далеко не всї отсi бажання знайшли згоду у московського 
правительства. Важнїйшi статї, на якi, дало воно свою згоду, були такi: Права i 
вiльности всякого стану людей на Українi потверджують ся. Всякi виборнi суди 
козацькi i виборнi уряди мiськi мають далї свобiдно вiдправляти ся. Гетьмана 
вибирає вiйсько свобiдно i тiльки сповiщає царя про вибiр. Гетьман i вiйсько 
Запорозьке можуть приймати посольства вiд чужих держав, тiльки сповiщати 
царське правительство про те, з чого йому може вийти шкода. Вiйська козацького 
має бути 60 тис. 
Тут декотрi пункти-як отеє право заграничних зносин, давали дуже 
богато, так що Україна мала права осiбної держави, зовсїм самостiйної, автономної, 
тiльки звязаної особою царя з Московщиною. Але з другого боку московське 
правительство не хотїло вiддати повного самопорядкування українському 
громадянству, не хотїло  позволити, Щоб воєводи i всякi уряди настановляли ся 
самою люднiстю, щоб всї доходи з України збирали ся самими українськими 
виборними урядниками до мiсцевого скарбу i вiддавали ся на мiсцевi потреби. 
Правда, у самого українського громадянства сї думки про автономiю тiльки що

248. Богдан Хмельницький, сучасна гравюра (\Уаипiап5).

наростали i виясняли ся, i рiзко їх ставити воно не важило ся, щоб не 
вiдiпхнути вiд себе Москви i не знеохотити її до вiйни з Польщею за Україну, Але 
все таки ся неохота Москви до плянiв українського самопорядкування виявила ся 
виразно i зробила прикре вражiннє на Українї. Було очевидно, що на мiсце 
польських урядникiв Москва хоче прислати своїх воєвод на Україну, i першим 
дiлом уже прибули такi воєводи до Київа, поставили собi тут нову крiпость, своє 
вiйсько московське i оснували ся тут так як хозяєва, не дбаючи про гетьмана i його 
власть, i такi воєводи мали згодом прибути й до иньших українських мiст. Не 
хотiла Москва також признати церковної автономiї України: намагала ся привести 
київського митрополита i владикiв пiд власть московського патрiарха.
Хмельницький i старшина побачили, що чого иньшого вони хотiли вiд 
Москви, а до чого иньшого вона береть ся. Вони хотїли вiд неї помочи в боротьбi з 
Польщею для визволення України i свобiдного житя. Москва ж дивила ся на 
Україну як на новий прибуток свого царства i хотiла взяти її мiцно в свої руки. 
Вiйну з Польщею звела, але мала на оцї прилучення бiлоруських земель, до котрих 
брала ся вже давнїйше; Хмельницького теж просила вислати своє вiйсько на 
Бiлорусь в помiч московському, i той се сповнив. В замiну московське 
правительство прислало своє вiйсько на Україну, щоб з Хмельницьким iти на 
Волинь i там зiйти ся з тим вiйськом що було на Бiлоруси. Але Хмельницький 
вiдразу стратив охоту до московької помочи, побачивши, як Москва сильною 
ногою ставала на Українї, як хапала ся кождого необережного слова, кождого 
нерозважного руху, щоб забирати українське житє в свої руки. Бояв ся, що з сього 
московського походу виростуть тiльки новi претенсiї московськi до України i 
українського житя. 
Похiд звiв ся нї на що. Хмельницький не рушив ся з Київщини, так що 
московське правительство аж докоряло йому за се вiдтяганнє вiд вiйни. А 
Хмельницький думав, як йому вийти з тих трудностей, в яких опинив ся, зєднавши 
ся з Москвою, та пильним оком приглядав ся до нових вiдносин, якi тепер зовсiм 
иньшою дорогою пiшли вiд заданого ним удару.
82. Мiж Москвою i Швецiєю. Вiйна Москви й козакiв на Бiлоруси пiшла 
незвичайно вдатно з початкiв. Городи бiлоруськi здебiльшого пiддавали ся 
добровiльно козакам i московському вiйську. Козаки зайняли бiлоруськi землi 
пограничнi з Гетьманщиною й заложили тут новий полк. Московське вiйсько 
опанувало бiлоруськi землi аж по саме Вильно. Така перемога Москви над 
Польщею заохотила й иньших сусiдiв покористувати ся нагодою. 
В Швецiї настав новий король КарлоХ i задумав вiдновити стару вiйну з 
Польщею. З Шведами ж у зносинах стояв здавна князь Семигороду (або 
Трансильванiї, на Угорщинi): се був союз протестантських держав против держав 
католицьких-Польщi й Австрiї. Тепер король шведський i князь семигородський 
надїяли ся знищити Польщу. В Польщi i Литвi вони сподївали ся оперти ся на 
панах-протестантах, що дуже терпiли, як i православнi, вiд католицької шляхти i 
правительства. Мали на думцї також Хмельницького, що здавна вiв приязнi 
переговори i з Семигородом i з Швецiєю, заохочуючи їх на Польщу. Досї отi його 
заохочення не мали особливого успiху, i тому вiн мусїв особливо заходити ся коло 
Москви. Тепер же, саме як московське правительство вже знеохотило Українцiв 
першими своїми заходами, Швецiя, i з нею Семигород ставали до боротьби з 
Польщею, робили ся союзниками України, i Хмельницький задумує оперти ся на 
них не тiльки для визволення Українцiв вiд Польщi, але також i на те, щоб 
розвязати собi руки в вiдносинах з Москвою. Вiн з великою утiхою -прийняв 
заклик шведського короля до спiльної боротьби з Польщею i чекаючи тої спiльної 
вiйни не дбав про московськi походи.
Зима 1654 на 1655 рiк пройшла в досить млявiй обороннiй вiйнї з 
Польщею: хан зєднав ся з Поляками, по тiм як Хмельницький пристав до Москви, i 
польське вiйсько з татарською ордою пiшли походом на Браславщину, вiдти на 
Київщину. Хмельницький з московським вiйськом стрiв їх недалеко Бiлої Церкви 
пiд Охматовим; московське вiйсько показало себе не особливо, але наспiв в рiшучу 
хвилю Богун з Своїм полком, i Полякiв вiдбито, а хан пiсля сього покинув польське 
вiйсько, побачивши, що йому не ведеть ся. Хмельницький дав Полякам спокiй. 
Весною 1655 р. вiн дiстав звiстку вiд шведського короля, що той вибераєть ся 
походом на Польщу i просить Хмельницького, щоб i той напав на Полякiв пiд ту 
пору. Хмельницький вибрав ся на Подiле, на Камiнець, вiдси прийшов пiд Львiв i 
далї пiд Люблин. Але разом з ним пiшло i московське вiйсько пiд проводом 
боярина Бутурлїна, i се дуже звязало Хмельницького: вiн не мiг свобiдно своїм 
вiйськом роспоряджати ся. Погромивши Потоцкого пiд Городком, мав цїлу 
Галиччину в руках, але не хотiв здобувати мiст, щоб Москва не схотiла там ставити 
свого вiйська. Взяв зi Львова тiльки окуп, замiсць його здобувати, i навiть як вели 
ся переговори з львiвськими мiщанами, Виговський, вiйськовий писар i довiренний 
чоловiк Хмельницького, умисно намовляв їх, щоб не переговорювали з Бутурлїьим 
i не пiддавали ся на царське iмя. Так i шведському королеви Хмельницький 
вiдписав, що не хотїв пускати Москву в захiдню Україну, тому не здобував там 
нiчого. Шведський король з своєї сторони наставав на гетьмана старшину, аби 
зовсiм розiрвали з Москвою; вiн остерiгав їх, що i московське правительство при 
своїм самодержавнiм устрою "не потерпить у себе вiльного народу", не додержить 
даних обiцянок що до вiльностей українських i поневолить козакiв. Хмельницький 
з початку старав ся впливати на Швецiю, щоб не доводила до розриву з Москвою 
та не зневолювала й його до розриву. Бажаннєм його i старшини було мабуть-
зробити Україну нейтральною державою пiд протекторатом Москви й Швецiї, а 
може й Туреччини, з котрою по своїм пiдданню пiд Москву Хмельницький 
вiдновив незадовго свої давнї вiдносини. Але затримати нейтральнiсть мiж 
Москвою й Швецiєю було трудно: обставини змушували вибирати щось одно мiж 
ними. Коли Шведам почало щастити на вiйнi й вони захопили всю пiвнiчну 
Польщу, Поляки постарали ся розсварити Москву з Шведами: подали надїю 
цареви, що виберуть його королем польським, i так цiла Польща зєднаеть ся з 
Московщиною. Так привели до того, що Москва з Польщею уложила перемире, а 
розпочала вiйну з Шведами. Се зараз поправило польськi дїла i дуже було 
еприємне Хмельницькому: вiн нарiкав, що Москва видає Україну Полякам, не 
додержує своїх обовязкiв перед Українцями. Особливо його гнївало, що  
переговори Москви

250. Герб Хмельницького, там же.

з Поляками iдуть потайки вiд нього, без участи послiв козацьких, хто зна в якiм 
напрямi-може на шкоду України. 
Король польський, довiвши до замирення з Москвою, силкував ся 
приєднати до Польщi й Україну. Про се вiн вiв переговори, уживаючи всяких 
способiв i обiцянок: обiцяв уже навiть повну автономiю Українi, але Хмельницький 
на се не пiддавав ся. З Москви наставали на нього, щоб розiрвав свої вiдносини з 
Швецiєю, взяв участь у московськiй вiйнi з Шведами. Але Хмельницький тепер 
далеко бiльше дорожив союзом з Шведами нiж союзом з Москвою: московське 
правительство вiдкривало все бiльше свою полiтику, i Хмельницького дражнили 
московськi претеисiЇ-що хотiли йому з Москви наказувати, як має поступати.
Сердив ся i на московськi заходи коло вкорочення української автономiї, 
на московських воєвод, котрих йому хотiли насилати в українськi городи. Все 
бiльше прихилив ся вiн до гадки, щоб розiрвати свої вiдносини до Москви. Як 
оповiдав Виговський московським боярам (запобiгаючи їх ласки собi на будуче), на 
радї старшинськiй в осени 1656 р. 
Хмельницький, розжалений нарiканнями старшини на московськi дїла, 
скричав як божевiльний i несамовитий", що нема иньшого виходу, як вiдступити 
вiд Москви й шукати собi иньшої помочи.
З Швецiєю i з Семигородом Хмельницький укладає в 1656 р. тiсний союз: 
обiцяє Шведам стати з своїм вiйськом проти кождого їх ворога, хоч би й против 
Москви, i умовляєть ся подiлити ся землями польськими з Швецiєю i з 
Семигородом. З початком 1657 р. розпочато спiльними силами України, 
Семигороду i Шведiв рiшучу вiйну з Польщею, против волї московського 
правительства. Сам Хмельницький одначе був настiльки вже хорий, що не пiшов в 
похiд: вислав київського полковника Ждановича з трома полками в Галиччину. 
Разом з тим рушив Юрий Ракочiй князь семигородський на Варшаву, щоб там зiйти 
ся з шведським вiйськом. Вiйна ся, як би повела ся щасливо, мала зробити кiнець 
Польщi, вiддати пiд вдасть козацьку захiдню Україну i визволити гетьмана з пiд 
власти i впливу московського правительства. Але кампанiя не удала ся: Ракочiя 
Поляки погромили i

251. Камяна бабавСуботовi. Про яку оповiдають, то при нiй карано людей.

напустили на нього Татар, так що вiн мусїв помирити ся з Польщею Ждановичу не 
удало ся доказати нїчого важнїйшого, а особливо прикро й небезпечно було, що в 
вiйську його прокинув ся бунт: козаки, прочувши, що старий гетьман доживає 
останнї днї, бояли ся нової завiрюхи по його смерти, говорили, що вони не будуть 
воювати Польщi против царської волї; здибавши в походї московського посла, вони 
просили його переказати цареви, що против царської волї не пiдуть Жданович, 
побачивши такий настрiй в вiйську, скорiш залишив похiд i пiшов назад.
Хмельницький, без того вже дуже хорий, був незвичайно  розжалений сею 
подiєю; покликавши перед себе Ждановича, вiн так схвилювався, що вдарив його 
паралїч, вiдiбрало йому мову i через шiсть день вiн умер, 27 червня 1657 року.
Україна в найбiльш рiшучу хвилю, коли важила ся вся її доля, стратила 
свого довголiтнього провiдника-одинокого чоловiка, котрий мiг покермувати 
нею, i на мiсце його дiстала недосвiдченого пiвголовка-Юраська Хмельниченка, 
ще за житя батька вибраного на його мiсце гетьманом-за для самого його 
великого iмени. 
Був то оден з найбiльш трагiчних моментiв в iсторiї України.
83. Гетьманщина. Великий рух народнїй, пiднятий Хмельницьким, дав 
новий лад усїй схiднїй Українї-Гетьманщинi. Воєнна органiзацiя козацька уже в 
перших десятилїтях XVII вiку поволi осiдала на землю, в мiру того як все бiльше 
осiлої й господарської селянської й мiщанської людности вiддавало ся пiд присуд 
козацький i приписувало ся до вiйська. Подiл козацького вiйська на полки 
переходив в подїл показаченої територiї на полковi округи. Вже в 1630-х роках 
стрiчаємо ми такi полки як чигиринський, черкаський, канiвський, корсунський, 
бiлоцеркiвський, переяславський i навiть лубенський-хоч Лубенщина була 
маєтнiстю панською, а не королiвською. Вже в сїм часї полковники, сотники й 
отамани були не тiльки начальниками своїх вiйськових вiддiлiв на вiйнi, але i в 
спокiйний час мали значiннє власти судової й адмiнiстрацiйної для всеї козачої 
людности свого округа, заступаючи для неї всяку иньшу власть.
Хмельнищина на довгий час викинула з великих просторiв схiдньої 
України, з воєводств Київського, Браславського i Чернигiвського всяке иньше 
начальство; зiстали ся тiльки виборнi уряди мiськi, зiстали ся маєтки монастирськi 
й церковнi, де далї задержали ся старi порядки i управа, а поза тим була сама 
свобiдна, переважно показачена люднiсть. Тi що не приставали до козакiв, писали 
ся в мiщане, однаково чи сидїли по мiстах чи по селах, i з них збирали ся рiжнi 
доходи до козацького вiйськового скарбу.
Люднiсть   козацька не платила податкiв, тiльки служила службу вiйськову. 
В часах тих неустанних воєн вiйсько козацьке старало ся мати тої козацької 
людности як найбiльше, та й самi люде за безпечнїйше вважали писати ся в козаки, 
щоб не попасти назад пiд панщину.
Число полкiв за Хмельницького було не однакове. В реєстрi 1649-50 р. на 
правiм березi Днiпра бачимо 9 полкiв.

253. Хмельницький i сучасна Україна (картина кiнця XVII в.).

Пiд фiгурою Хмельницького карта України подiленої на полки (означенi 
булавами); на низу Днiпровiм Сїча (шатро з корогвою i булавою). З лiвого боку 
вiйсько козацьке, представлене старшиною, по числу полкiв. З правого-шатро 
гетьманське, над ним герб вiйськовий, на долї група переляканих Полякiв з 
написомю. Черкаський, Канiвський, Корсунський, Бiлоцеркiвський, Уманський, 
Браславський, Кальницький i Київський, а на лiвiм боцї сїм: Переяславський, 
Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Нїженський i 
Чернигiвський. Полки подiляли ся на сотнї, але неоднаково: в иньшiм полку не 
було i десяти сотень, а в иншiм до двадцяти, i число козакiв було в них нерiвне: в 
реєстрi 1649 р. в одних сотнях бачимо козакiв по двiста i по триста, в иньших по 
кiлькадесять тiльки. Полковник був начальником свого полкового округа; полкова 
старшина: полковий обозний, судя, осаули, писар-радила при полковнику у всiх 
дiлах свого полку; сотник правив своїм сотенним округом, козацькими громадами 
завiдували отамани. Властиво вiйськовi власти мали начальство тiльки над 
козацькою люднiстю, але на дiлї до них перейшла власть загальна, над усею 
люднiстю, тiльки значнїйшi мiста та маєтки церковнi i панськi були в меньшiй 
залежности вiд них, а пiдлягали просто гетьманови (але маєткiв панських з початку 
було дуже мало, бо їх народне повстаннє покасувало). 
Взагалi вiйськовий устрiй хоч нiби то належав до самого тiльки козацького 
стану, до одного тiльки вiйська, уже за десятилiтнє панованнє Хмельницького 
прийняв характер краєвого правительства. Се не зразу зрозумiли, але на дiлї 
уложило ся так дуже скоро. Переговорюючи з Москвою, Хмельницький по давнїй 
памяти говорив, що вiйсько буде правити ся по своїм порядком, а московське 
правительство може на себе прийняти те що давнїйше належало до правительства 
польського. Але коли московське правительство почало присилати своїх воєвод i 
хотїло на себе збирати доходи з некозацької людности та правити нею вiд себе-
козацька старшина, привикши за сей час правити нероздiльно, почула, що властиво 
для чужої, иньшої управи вже нема мiсця-вона б нарушала значiнне i силу 
козаччини. Гетьман став володарем краю, головою правительства українського, i 
все що було на Українї мусїло йому пiдлягати. Але гетьман був головою вiйськової 
органiзацiї, значить i ТI областнi представники-полковники повиннi були мати 
значiннє власти загальної, всенародньої. Вiйськовий штаб гетьмана займає мiсце 
кабiнета мiнiстрiв, правительства українського. Генеральна старшина: обозний, 
судя, осаул, писар, що звуть ся генеральними для вiдмiни вiд таких же чинiв 
полкових,-стає радою мiнiстрiв при гетьманi i рiшає у всiх справах загальних, 
полiтичних. 
Рада старшинська-генеральної старшини i полковникiв i вiйськова рада 
загальна збирають ся в важнiйших справах i рiшають про долю краю. Козацька 
старшина i громадянство українське чуло пильну потребу такої автономної, 
загальної, всенародної (всесословної) органiзацiї i отся вiйськова козацька 
органiзацiя сповняла її ролю; але сей новий український автономний устрiй не був 
продуманий до кiнця i не проведений формально (се пробували зробити при 
гадяцькiй унїї з Польщею 1659 р., але Її конституцiя не устояла ся). Через се мiж 
понятєм краєвого правительства i понятем козацького ладу, як устрою тiльки 
вiйськового, так би сказати-лишала ся щiлина, в яку заходили постороннi 
претенсiї, особливо московськi, й викликали замiшання, непевнiсть, роздражненнє. 
Не доладу також було, що вiйськовi чини, старшинська чи вiйськова рада, до котрої 
входили тiльки козаки, а не всi стани людей -духовенство, мiщанство, селянство, 
шляхта мали 

254 Українське дiловодство середини XVII в.-письмо київського 
магiстрату, 1638.

правити всiм краєм i всякого стану людьми. I тим бiльше що се було дiло нове, 
воно не укладало ся так легко, а викликало непорозумiння i боротьбу.
Новий лад занадто був клясовим, становим (сословним), звязаним з 
вiйськом, i се робило трудности в переходї його до нового, всенароднього, краєвого 
значiння. Старi порядки вiйськового самопорядкування, коли рада, зiбрана з якої 
небудь нагоди ким небуд з козакiв, без церемонiї скидала гетьмана i старшину,-не 
пiдходили до нових вiдносин. Власть мусїла бути трiвка, певна, коли вiдповiдала за 
долю цiлого краю, особливо в таких тяжких i многоважних обставинах.  
Хмельницькому справдi удало ся, завдяки своїм талантом i щастю, дуже сильно 
пiдняти гетьманську власть против давнїйшого. Вiйськова рада збирала ся тiльки 
тодi, як уважав се потрiбним гетьман,-зрiдка, в найважнїйших справах, i то 
бiльше для форми. Обмiрковували ся справи на радi старшини, яку також скликав 
гетьман, коли вважав потрiбним. Але така перемiна була занадто новою й свiжою, 
викликала невдоволеннє серед деякої части козаччини, особливо на Запорожу, i 
наступникам Хмельницького не завсїди удавало ся пiдтримати свою власть над 
радою, а всяке ослабленнє i захитаннє гетьманської впасти ослаблювала зараз 
значiннє її i всього ладу козачого як впасти i управи загальної краєвої. Не зараз 
можна було вирвати старi погляди, сотворенi всею попереднею iсторiєю козаччини, 
про те шо центр козацького житя i устрою-се Запороже, Сiча, i вiдти повинний 
виходити i вибiр гетьмана, i весь напрям української полiтики Уже в 1620-30-х 
роках, як козаччина починає опановувати волость i тут завязуєть ся трiвка 
органiзацiя i управа козача, -уже тодї Сiча тратить своє значiннє козацької столицi, 
козацького центра. В нових порядках центром українського житя стає гетьманська 
резиденцiя, де пробуває найвища старшина козача, де рiшають ся всякi справи в 
вiйськовiм судi i в генеральнiй канцелярiї вiйськовiй. ПретенсiїСїчи на давнє 
значiннє являли ся вже пережитком старини, анахронiзмом. За Хмельницького Сїча 
стала собi прибiжищем смiливого вояцтва, передовою сторожею України без 
всякого полiтичного значiння. Але коли не стало славного гетьмана, Сiчовики 
претендують на те, щоб таки вiд них виходив вибiр гетьмана i старшини; нарiкають 
на старшину, що вона собi захопила правлїннє й не хоче признавати власти Сїчи. В 
усiм сим лежали зерна пiзнiйших завiрюх. Як би Хмельницький не вмер так рано, i 
ще бiльше-як би по його смерти Україна могла о пожити спокiйно яких 
кiльканадцять лїт, сї зерна не проросли б. 
Українське громадянство виявило великий хист органiзацiйний. Воно жило 
незвичайно скоро i швидко поступало в своїм полiтичнiм усвiдомленню. Як би 
воно було полишене саме собi й могло спокiйно попрацювати над своїм суспiльним 
i полiтичним устроєм, над своєю конституцiєю,-певно зумiло б зробити новий 
устрiй трiвким i певним, потрапило б вигладити рiжнi суперечности й приладити 
до нових потреб державного житя старi вiдносини й порядки. Та власне отсього 
воно не мало-змоги спокiйно i свобiдно попрацювати над виробленнєм i 
утрiваленнєм нового ладу. Весь час Україна жила на воєннiй нозї, з усiх бокiв 
сторожили її иньшi держави, якi жадно хапали ся за всякий слiд внутрiшнього 
роздвоєння чи замiшання на Українi, щоб його роздмухати, щоб забити клин в 
кожду щiлину та ним розбити i ослабити українське житє. 
Крiм тих слабих сторiн полiтичних, про котрi ми говорили, сим ворогам 
служили службу й суспiльне, соцiальне роздвоєннє мiж українськими народнїми 
масами i старшинськими кругами, мiж народом i старшинським правительством. 
Нарiд пiдняв повстаннє, щоб визволити ся з панської кормиги; вiн покористував ся 
ним. щоб вигнати шляхту з України, заволодiти землями, якi шляхта помiж себе 
розiбрала, i стати паном своєї працї й своєї долi. Бiльш за все вiн бояв ся, щоб не 
вернули ся знову пани на Україну i не завели на ново своїх порядкiв. Тому нї за що 
не хотiв мирити ся з Поляками, тому невiрним оком дивив ся на все, що заносило 
на поворот до старих, панських порядкiв. 
Тим часом старшина козацька, маючи в своїх руках вдасть-зайнявши з 
сього погляду мiсце шляхти, мала охоту iти її стежкою: володiти землями, 
закладати собi села, способити пiдданих. В тiм вона виросла й инакшого способу 
матерiального забезпечення свого не знала й не бачила. При першiй оказiї-уже в 
першiм посольствi до Москви 1654 р. почала вона вiл московського правительства 
випрошувати собi грамоти на рiжнi маєтности, з правом садити на них пiдданих.
Правда, тих випрошених грамот бояла ся навiть показувати на Українi, 
знаючи, як неприхильний до того народ. Але нарiд український зачував уже, що 
нова старшина топче стару стежку й ставив ся ворожо до неї, бо пiдозрiвав в її 
полiтицi отi власнi, своєкорисгнi забаганки.
Ей дуки, кажуть, ви дуки! за вами всї луги i луки!
Нiде нашому брату, козаку-нетеязї, стати I коня попасти, як кажуть козаки 
дукам-полковникам в думi про Ганжу-Андибера зложенiй пiд вражiннями сього 
вороговання. Рiзко се ворогованнє виявило ся пiзнiйше, але початки його 
прокидають ся дуже скоро по смерти Хмельницького i ослаблюють позицiю 
старшини й її полiтику, i се була шкода велика, бо старшина мала на оцї 
визволеннє цїлої України, полїтичнi iнтереси цiлого народу.
84. Гадяцька унїя. В трудних тодїшнїх обставинах непростимо 
нерозважним дїлом був вибiр Богданового сина, недосвiдченого i нездатного 
молодика. Старшина не вiдважила ся виступити против сього перед очима 
умираючого Богдана, але задумала "поправити" се дїло по його смерти 1 
поминувши Юрася, вибрала гетьманом довголiтнього вiйськового писаря, 
довiреного чоловiка покiйного гетьмана Iвана Виговського. Потiм оповiдали, що 
вибрали його з початку на тимчасового гетьмана, поки Юрась покiнчить науку i 
постаршає, а Виговський захопив собi булаву й став "совершенним гетьманом". 
Але сучаснi документи про се нiчого не говорять: Виговського вибрано таки 
гетьманом вiдразу, тiльки старшина боялася, щоб,,чернь козацька" не протестувала, 
тримаючи ся Юрася, тому зробила сей вибiр не на повнiй вiйськовiй радi, а на  
таршинськiм зїздї i аж потiм, як пiшли до Москви доноси на се, Виговський 
повторив свiй вибiр на повнїйшiй вiйськовiй радї i був знов вибраний гетьманом.
Новий гетьман, певно, був цїлою головою вищий вiд Юрася, був чоловiк 
дуже досвiдчений, розумний, бувалий, не кепський полiтик, при тiм безсумнїву-
патрiот український, завзятий автономiст, однодумець старшини, що разом з нею 
щиро бажав забезпечити свободу i незайманнiсть України. Але вiн не мав 
популярности такої як Хмельницький: був вiн український шляхтич з київського 
Полiся, служив по канцелярiях, до вiйськового дiла не мав особливої охоти i до 
вiйська попав припадком: оповiдали, що Хмельницький його викупив у Татар, як 
вiн попав в неволю над Жовтими Водами. До того ж i на гетьманство Виговський 
попав не вибором повної ради, а против її волi. Все се в тодїшнїх обставинах, 
незвичайно трудних i без того, ще бiльше утрудняло становище новаго гетьмана.
В перших початках Виговський хотiв далi вести полiтику Хмельницького: 
держати ся по можности нейтрально мiж Москвою i Швецiєю, Кримом i Польщею, 
щоб мати спокiй на Українi, змiцнити в нїй лад i порядок i свою власну позицiю. 
Приєднав до себе знову Кримську орду, що була перехилила ся на сторону 
польську. Довiв розпочатi переговори з королем шведським до дуже важного 
союзного трактату, котрим король шведський обовязав ся "признати i проголосити 
вiйсько Запорозьке з усїми пiдвластними йому землями за нарiд свобiдний i нїкому 
не пiдвластний", його свободу i права боронити против усiх ворогiв, а спецiально-
добити ся вiд Польщi признання свободи i незалежности "вiйська Запорозького", 
себ то схiдньої України, та розширити його територiю i на захiдню Україну. Се 
були дуже важнi обiцянки, але висловляли ся тодi, коли вже упадав розмах 
шведської полiтики: шведський король мусїв вивести вiйсько з Польщi бо напала 
на нього Данїя, i Швецiя таким чином не могла бути опорою для України. Зiставала 
ся Польща i Москва; Польща вела далї переговори з козаками, аби вернули ся назад 
до польського короля, i обiцяла за се всякi права, аж до автономiї України. Москва 
навпаки з смерти Хмельницького хотїла скористати, щоб поширити свої впливи i 
власть на Українї взяти в свої руки збираннє доходiв, поставити воєводiв в иньших 
українських городах(досї воєводи були тiльки у Київi) i скасувати церковну 
незалежнiсть України. Все се були новини прикрi українськiй старшинi й 
громадянству, але Виговський скiльки мiг iшов пiд лад Москвi i не протестував 
виразно проти сих московськiх плянiв, бо не чув себе ще певно. За свою покiрнiсть 
сподївав ся вiд московського правительства, що воно його пiдтримає супроти 
неприхильних течiй, якi зазначали ся против нього на Українї; але сї надiї його не 
сповнили ся. Тому що Виговського провела на гетьманство старшина без повної 
ради, з сього скористали всякi елементи ворожi старшинi, а особливо Запороже, що 
власне найбiльше вороже було новим порядкам, а стояло за старий демократичний 
лад вiйськовий, коли вiйськова рада правила всїм, вiдбирала i надавала булаву, а 
центром того була Сiча.
За Запорожем тягнули також i сусїднї лiвобiчнi полки Полтавський i 
Миргородський, що по сусiдству стояли в найбiльш тїсних i близьких звязках з 
Запорожем. Там ото й прокинули ся зараз ворожi Виговському i старшинi течiї, i з 
них задумав скористати полтавський полковник Мартин Пушкар, щоб зсадити 
Виговського. Нарiкали, що Виговського посадила старшина штукою, без 
вiйськового вибору, без Запорожа, а гетьмани повиннi вибирати ся на Запорожу, i 
Виговський.
Й не козак, а Лях, i не мислить добра вiйську i народови, а хоче запродати 
Україну Полякам. Щоб зробити кiнець тим говiркам, Виговський скликав нову 
раду, куди були висланi виборнi козаки з полкiв, i на тiй радї вибрано Виговського 
на ново, i московське правительство його признало гетьманом правильним i 
законним. Але противники Виговського i старшини через те не заспокоїли ся. Вiд 
Пушкаря i вiд кошового запорозького Барабаша далi раз у раз iшли до Москви 
пiсланцi, а з ними доноси i скарги на Виговського, що вiн неправильно вибраний i 
вiйсько його гетьманом мати не хоче, бо вiн зрадник i таке иньше. Виговський 
сподївав ся, шо московське правительство за його покiрнiсть поможе йому 
придавити тi неприхилнi течiї, накаже його ворогам, щоб слухали ся його як 
законного гетьмана i навiть поможе йому оружно їх приборкати. Тим часом 
московське правительство не хотїло так рiзко виступати против людей, що перед 
ним представляли себе найвiрнїйшими прихильниками й слугами Москви. Вона
приймала вiд них пiсланцїв, посилала до них листи, робила їм рiжнi 
уступки, а тi з того ширили поголоски, що Москва з ними тримає, а Виговського 
теж не вважає правдивим гетьманом Виговський побачив, що Москва щиро його не 
пiдтримує, а ворожий рух змагаєть ся, i порiшив сам приборкати своїх ворогiв. З 
Москви наказували йому, аби не воював, а чекав, чи не послухають його 
противники московських намов. Але довше чекати йому не можна було.
На весну, закликавши в помiч Татар, Виговський пiшов походом за Днiпро 
i пiд Полтавою погромив Пушкарiвцїв. Сам Пушкар наложив головою, Полтаву 
здобуто, посаджено нового полковника з руки гетьмана i тяжко покарано всїх 
провiдникiв повстання. По сїм свої вiдно сини до Москви Виговський i його 
прихильники вважали рiшучо i безповоротно розiрваними. Митр. Дiонисий 
Балабан, поставлений Українцями без московської волi, вибрав ся тепер до 
Чигрина. Мiж народом прихильники української автономiї розпочали агiтацiю 
против Москви, щоб знеохотити до московської власти: оповiдали, що як Москва 
вiзьме Україну в свої руки, то попереводить Українцiв до Москви i Сибiру (подiбне 
саме дїяло ся тодi на Бiлоруси), забере з України попiв, а пришле з Москви 
московських, i т. ин А до європейських держав розiслали манiфест, де поясняли 
причини свого розриву з Москвою i оголошували їй вiйну:
"Заявляємо i свiдчимо перед Богом i цiлим свiтом, що розпочата й ведена 
нами вiйна з Поляками мала не иньшу причину i не иньшу мету. як оборону святої 
схiдньої церкви i предкiвської свободи нашої,-любов до неї водила нас з покiйним 
вождем нашим, безсмертної па.уiяти Богданом Хмельницьким, i Iваном 
Виговським писарем нашим. Свої приватнi справи вiдсунули ми далеко перед 
славою божою й справою громадською. За для того вiйшли ми в приязнь з 
Татарами та з пресвiтлою королевою шведською Христиною, а потiм з пресвiтлим 
Карпом ?уставом   королем шведським. Всїм їм ми заховали свою вiрнiсть мiцно. I 
Полякам не дали ми нiколи приводу для розiрвання трактатiв, але всiм 
додержували ми свято нашу вiрнiсть,умови i союзи. Не з иньших  мотивiв приняли 
ми протекцiю великого князя московського, як тiльки для того щоб заховати i 
примножити для себе i потомства нашого за помiчю божою зброєю здобуту i кровю 
стiльки разiв вернену свободу нашу. Обдароване рiжними обiцянками i 
приреченями в. кн. московського, вiйсько наше сподївало ся, що з огляду на 
спiльнiсть вiри i добровiльне наше пiддане в. князь буде для нас справедливим, 
прихильним i ласкавим, поступатиме з нами щиро i на свободи нашi не 
замишлятиме, а ще примножатиме їх бiльше i бiльше, вiдповiдно до обiцянок своїх. 
Але здурили нас тi надiї! Мiнiстри i вельможi московськi намовили того 
пречеснїйшого, всепобожного i найласкавiйшого володаря до того, що зараз же 
першого року, як завели ся переговори мiж Москвою й Поляками, пiд впливом 
надiй на польську корону, рiшено заразом нас придавити i поневолити, i до того 
вели вони свої замисли, щоб занявши нас вiйною з Швецiєю, лекше нас придавити i 
поневолити"...

263. Iван Виговсикий (малюнок з Лїтописи Величка).

За найбiльшу вину московських полiтикiв ставить ся тут, що московське 
правительство зрадило Україну, вiйшовши в порозумiннє з Польщею; за другу-що 
воно внесло роздїл i усобицю в українське полiтичне житє, пiдтримуючи рiжних 
ворохобникiв. I манiфест кiнчить ся такою заявою: "Так вiдкриваєть ся хитрiсть i 
обманство тих, що з початку через внутрiшню усобну вiйнула далi й вiдкрито 
своєю власною зброєю приготовили на нас ярмо неволi, без всякого приводу з 
нашого боку. Свiдчачи неповиннiсть нашу нї в чiм i кличучи Бога в помiч, змушенi 
ми для заховання своєї свободи взяти ся до законної оборони, щоб скинути з себе 
те ярмо i шукати для сього помочи наших сусiдiв. Отже не на нас спадає вина сеї 
вiйни, що вже загораєть ся. Ми були вiрнi й зiстаємо ся вiрними великому князю 
(царю) i против волї нашої беремо ся за зброю".
Швецiя, що мала бути союз ником України з Москвою, вже тепер не 
значила нїчого вона облишила вiйну i в 1660-х р. формально замирила ся з 
Польщею i Москбою. Через те щоб мати союзникiв против Москви ще иньших 
окрiм Кримської орди, Виговський порiшив довести до кiнця переговори з 
Польщею, що тягли ся так довго. Лїтом 1658 р. вiн сю справу вже полагодив через 
свого пiсланця Павла Тетерю, полковника переяславського, з пiсланцем польським 
Стан. Бєньовским, а 6 (16) вересня (сентября) в Гадячi списано формальний 
трактат, котрим Україна вертала ся пiд зверхню вдасть короля, але як осiбне 
автономне тїло-, .велике князiвство Руське". Хоч з сього трактату властиво не 
вийшло нїчого, все. таки вiн i пiзнїйшi додатки до нього iнтереснi тим, що 
показують, чого хотїли для України тодїшнї полїтики українськi, Виговський i його 
товаришi: Схiдня Україна (воєводство Київське, Браславське i Чернигiвське) має 
стати осiбною державою, з осiбними мiнїстрами, скарбом i навiть монетою, 
подiбно як велике князiвство Литовське Сойм (власть законодатна) буде спiльний з 
Польщею й Литвою. Головою вел. кн. Руського буде гетьман вибираний всiми 
станами 

264. Юрась Хмельниченко (звiдти ж).

iменувати гетьманом. Козацького вiйська буде ЗО тисяч, i крiм того наємного 
вiйська в роспорядженню гетьмана 10 тис. Православна вiра має бути у всїм 
зрiвняна з католицькою, митрополит i владики матимуть мiсце в сенатi. Київська 
академiя буде зрiвняна в правах з кракiвською, i ще в котрiмсь мiстї України має 
бути заснована одна академiя.
Трактат укладав ся спiшно i богато дечого в нїм ще не було продумано i 
вияснено. Наздогiн потiм, на сойм, що мав сей трактат затвердити, пiслано 
бажаннє, щоб в велике князiвство Руське вiйшла не тiльки схiдня, а й захiдня, цiла 
Україна. Виговський спiшив ся з трактатом, щоб дiстати помiч вiд Польщi против 
Москви.
85. Боротьба з Москвою. Вiйна почала ся. Виговський попробував 
вигнати московського воєводу з Київа, але се йому не вдало ся. Московське 
правительство пiсля сього проголосило Виговського зрадником i наказало вибрати 
нового гетьмана. Але довiдавши ся про трактат Виговського з Польщею, так 
заМiшало ся, що готове було вiдступити вiд своєї полїтики: воєводi Трубецкому 
наказано завести переговори з Виговським, обiцяти йому пробаченнє всього що 
стало ся i всякi уступки-навiть вивести воєводу з Київа, як би Виговський того 
домагався. Але Виговський не вiрив уже в московську щирiсть i не хотїв вертати 
ся. З початком 1659 р. вiн пiшов за Днiпро, аби приборкати своїх противникiв, що 
знов пiдняли голову, як Москва була виступила против Виговського. Коли против 
нього рушило московське вiйсько, вiн уступив ся за Днiпро, а московське вiйсько 
почало пiдбивати собi сїверську Україну i обложило полковника Гуляницького в 
Конотопi (див. карту 262). Виговський же дiждав ся Татар i з ордою рушив пiд 
Конотоп. Московське вiйсько не мало докладних вiдомостей про його сили, 
рушило на зустрiч тай попало в два огнi, мiж козакiв i Татар.
Став ся погром небувалий: знищено цїле вiйсько московське, двох 
московських воєвод попало в неволю. Трубецкой покинув Конотоп i подав ся 
скорше з України. Все було тепер в руках Виговського.
Але вiн не вмiв скористати з такої користної хвилї, не вигнав московських 
залог з українських мiст, а вiдiйшов за Днїпро, бо кошовий Сїрко з Запорожцями-
вороги Виговського-вдарили на Крим, змусили Татар покинути Виговського, а 
далi напали на Чигирин, столицю гетьманську. Московська партия за Днiпром 
пiдняла голову знову; поголоска, що Виговський пiддав ся Полякам, пiдiймала 
против ньогб людей; нїхто не розбирав, на яких умовах се стало ся: бояли ся 
польського пановання i не хотїли про Польщу нїчого чути. Польське помiчне 
вiйсько, розложене Виговським в Сiверщинї, по старiй памяти викли1 Кало таку 
ненависть, що в сих полках, прихильних Виговському, пiдняло ся повстаннє. 
Полякiв убивали, i з ними загинув i визначний однодумець Виговського, Юрий 
Немирич, дуже освiчений український шляхтич, котрого вважали дiйсним автором 
Гадяцької унiї. З лiвого берега сей рух перекинув ся й на правий: козаки й тут 
заявляли, що не хочуть вертати ся пiд Польщу. Тодї уманський полковник 
Михайло Ханенко зєднав ся з Сiчовиками Сїрка й пiдняв повстанне против 
Виговського. Не хотiли його, хотiли Юрия Хмельниченка, як законного гетьмана. 
Зiйшли ся i в перших днях вересня 1659 р. пiд м. Германiвкою стали против себе 
оба вiйська. Юрий Хмельницький з своїми, Виговський з своїми. Всi козаки одначе 
покинули його тепер i перейшли до Хмельниченка: поголоски, що Виговський 
вiддає Україну назад Полякам, знищили його дїло. З Виговським було тiльки його 
наємне вiйсько й Поляки. 
Вiйсько вчинило раду й на нiй окричало, що не хочуть пiддавати ся 
Польщi, не хочуть воювати з Москвою. Поголоски, що Виговський пiдняв ся проти 
Москви на те тiльки, аби пiддати назад Україну польським панам, знищили цiле 
повстаннє. Против Виговського пiдняло ся на радї таке роздраженнє, шо мусїв iти 
геть, аби не вбили. Окричали гетьманом Юрася i пiслали до Виговського, щоб 
вiддав йому гетьманськi клейноди. Виговський, бачучи таке завзяте, вiддав 
клейноди й уступив. Тодї старшина, однодумцi Виговського, побачивши, з яким 
завзятем виступає вiйсько против Польщi, помiркувала, що з Гадяцькою унїєю 
тепер, видко, нiчого не зробиш-треба вертати ся пiд зверхнiсгь московську. Але 
хотiла все таки використати хвилю, щоб виторгувати вiд Москви, аби не мiшала ся 
на будуще в українськi справи. Тому намовила Юрася, аби прийнявши гетьманську 
булаву, не спiшив зачинати з Москвою.
Ставши з вiйськом над Днiпром, пiд Ржищевим, чекали, що скаже Москва. 
Коли Трубецкой прислав до них заклик, аби вернули ся пiд зверхнiсть московську 
на давнiх правах i вiльностях, Юрась за радою старшини пiслав Петра Дорошенка, 
щоб передав Трубецкому їх умови, на яких вони згоднi пiддати ся Москвi на ново. 
Там вони домагали ся, щоб на будуче на Українї московських воєвод не було нїде 
окрiм тiльки Київа, i щоб московське вiйсько, яке буде присилатися на Україну, 
було пiд властю гетьмана. Щоб московське правительство поза гетьманом не мало 
зносин нї з ким з вiйська, анї не приймало листiв, i щоб взагалi власть гетьманська 
нї в чiм не обмежувала ся московськими мiшаннями. Щоб гетьману вiльно було 
мати зносини з чужими державами, московське ж правительство, ведучи 
переговори з чужими державами в українських справах, брало до тих перегорiв 
українських депутатiв. Щоб українське духовенство зiстало ся пiд властю 
константинопольського патрiарха, як сього бажало, вибираючи митрополита 
Дiонисия Балабана i т. й. 
Трубецкой промовчав, що вiд московського правительства присланi йому 
статї зовсiм иньшого змiсту, а закликав гетьмана з старшиною, щоб їхали до нього, 
аби умовити са в тих справах. Коли ж вони, послухавши, справдi приїхали до 
Переяслава,-виявило ся, на шо їх туди манили. Трубецкой сказав, що  
переговорювати сянема чого, треба наперед скликати раду. Раду ж вiн скликав з 
лiвобiчних полкiв, ворожо настроєних для старшини, i крiм того привiв ще з собою 
московське вiйсько, а московськi прислужники своїх козакiв. Рада була така, що 
перед нею Хмельниченковiй старшинi анї думати було виступати з якими не будь 
домаганнями против Москви, i на се рахував Трубецкой. Вiн обявив тут новi статї, 
присланi з Москви. До старих "статей Богдана Хмельницького", себто до тих 
рiшень, якi були данi московським правительством на козацькi бажання по 
прилученню до Москви, тепер поробленi додатки й змiни.
Гетьмаьу наказано посилати вiйсько, куди цар звелить i без волi 
московського правительста нiкуди не посилати; гетьмана заборонено перемiняти 
без царського указу; московських прихильникiв заборонено карати без слiдства 
московського; людей близьких до Виговського велено не пускати до ради анї 
давати їм урядiв нiяких пiд карою смерти; воєводи московськi крiм Київа мати бути 
заведенi також в Переяславi, Нїжинї, Черниговi, Браславi, Умани.
Сї додатки стiсняли й зменьшали ще гiрше українську автономiю. Але 
Хмельниченко з своєю старшиною, спинивши ся в руках Трубецкого й маючи 
перед собою ворожу настроєну раду i вiйсько московське, не насмiлили ся 
протестувати. Москва помiшала всї їх рахунки i вони покорили ся, присягли-i 
затаїли гнївi злiсть, що Москва так їх обдурила. Але не глянули в справу глубше, не 
помiркували, в чiм причина їх слабости, а московської побiди-в їх вiдчуженню вiд 
народу, в тiм, шо свою полiтику вони будували, як старий Хмельницький, на 
заграничних союзах, а не на свiдомiй помочи i участи свого народу. Се зiстало ся 
закрите перед очима їх, i вони кидали ся далї, вiд Москви до Польщi, коли стрiчали 
ся з хитрою i своєкористною московською полїтикою обрахованою на погибiль  
країнської свободи, i вiд Польщi до Москви, коли народ пiдiймав ся против них, 
боячи ся польського пановання. I вiд кождого такого їх хитання спадали новi бiди 
на українську люднiсть, зростала її неохота до дальшої боротьби, до старшини й її 
полiтики, i все затiсняв ся коло України зелiзний обруч польсько-московського 
панування.
Пройшло потiм пiв року. Моськовське правительство, порiжнивши ся 
наново з Польщею, лiтом 1660 р. задумало похiд на Галиччину, щоб вiдтягнути 
польськi сили з Бiлої Руси. Московський воєвода Шереметєв пiшов з лiвобiчними 
полками на Волинь, Хмельниченко з правобiчними полками йшов до нього 
полудневою границею, охороняючи її вiд Татар. Та польськi гетьмани, дiставши 
велику помiч з Криму, вiйшли помiж Шереметєва i Хмельниченка, вдарили на 
московське вiйсько пiд Любаром i обложили його зi всiх бокiв, так що воно не 
могло порозумiти ся з Хмельниченком. По кiлькох днях збентежений Шереметєв 
став вiдступати назад, сподїваючи ся через те скорше здибати ся з Хмельниченком, 
i став пiд Чудновим. Але з Хмельниченком тим часом вели переговори Поляки, 
намовляючи його вiдстулити вiд Москви i вiдновити унїю з Польщею. До сього ж 
намовляв його i Виговський, що таки хотiв утримати гадяцьку унїю. Не можучи 
нїяк зiйти ся Шереметєвим i маючи против себе сильнiше польськотатарське 
вiйсько. Хмельницкий завагав ся. Старшина, ображена на Москву, що так їх 
пiдiйшла попереднього року, не противила ся згодї з Польщею. Але Поляки також 
не були розумнiйшi вiд московських полїтикiв i покладаючи на трудне тодїшнє 
становище Українцiв, уже не згодили ся вiдновити Гадяцьку унiю, так як була 
уложена, а викинули з неї все, що говорило ся про велике кн. Руське. На таку унїю 
старшина не мала охоти приставати, але не час був противити ся i кiнець кiнцем 
згодили ся Шереметєв по сiм мусїв пiддати ся Полякам-вiддав Їм зброю, запаси i 
пообiцяв вивести всяке московське вiйсько з України. Зiрвав серце на козацькiм 
вiйську, що було з ним:
видав його Полякам i Татарам, аби тi не грабували й не брали в неволю 
московського вiйська. Такий мерзкий вчинок викликав по всiй Українi великi жалi i 
гнїв на Москву. 
86. Роздвоеннє України. Московськi полiтики одначе не схаменули ся й 
тепер, не подумали вiдступити вiд своєї полiтики, аби прихилити до себе 
українське громадянство: задоволити його i так уже невеликi бажання, щоб не 
хилило ся до Польщi. Москва далї вела свою лїнїю i супроти таких хитань 
Українцiв навiть ще бiльше налягала на те, щоб забрати Україну як найбiльше в 
свої руки, завести свох урядникiв, заставити московськими залогами, взяти все пiд 
московське начальство. На її щастє чи нещастє Поляки нiчого не зробили, щоб 
користати з розгрому московських сил пiд Чудновим. Московськi залоги не були з 
України виведенi. Приборкано повстання української людности, що близше  
ридививши ся тепер до московських людей, по чуднiвськiм погромi стала їх 
вигоняти i побивати. Походи, якi Поляки потiм робили за Днiпро, не тiльки не 
привернули до них тутешнiх людей, але навпаки вони почали горнути ся до 
Москви, бачучи перед очима Польщу. Кiнець кiнцем лiвобiчнi полковники: свояк 
Юрасiв Яким Сомко, полковник переяславський, i Василь Золотаренко нiжинський 
привели лiвобiчну Україну пiд власть московську i стали просити дозволу вибрати 
нового гетьмана на мiсце Хмельниченка, бо кождий з них за свою услужнiсть перед 
Москвою сподiвав ся тепер стати гетьманом.
Москва одначе вiдкладала вибiр, бо хотiла привести назад пiд свою вдасть 
i правобiчнi полки з Хмельниченком. А той не знав сам на яку ступити. Старшина, 
що його окружала, не мала охоти вертати ся пiд вдасть московську, пiсля того як 
Москва не сповнила їх бажань що до української автономiї. Але козаки й уся 
люднiсть українська не хотїла польської зверхности. Хмельниченко просив 
польське правительство, аби прислало принаймнi якесь бiльше вiйсько на Україну, 
аби затримати її вiд хитань; але Польща на се була не спроможна, а тi дрiбнi 
польськi вiйська, що приходили часами на Україну, тiльки знеохочували людей до 
Польщi. А ще бiльше знеохочувала їх польська шляхта, що тиспа ся на Україну, до 
своїх маєткiв, вигоняла з них козакiв, i так роздражнювала людей, що 
Хмельниченко нарештi свому вiйську звелiв вигоняти й не пускати ту шляхту на 
Україну. Так само не причиняла Хмельниченку охоти в народi i орда Кримська, що 
нiби то йому помагала, а тим часом грабувала людей, забирала в неволю, i 
поговорювала вже, що Україна властиво новина бути пiд властю Криму. Декотрi з 
старшини, невдоволенi нї з Москви нї з Польщi, що на права скупила ся, а 
оборонити своїх прихильникiв теж не мала сили, не противили ся гадцї признати 
над собою вдасть хана кримського-спробувати ще татарської опiки. Але люде й 
чути про се не хотiли.

268. Юрась Хмельниченко, сучасна гравюра.

Кiнець кiнцем Хмельниченко, побачивши як з усiх сторiн пiдiймаєть ся на 
нього роздражненнє i неохота, а не знаходячи виходу з таких прикрих обставин, 
стратив охоту до всього, i до свого гетьманування. На початку 1663 р. вiн поклав 
булаву i почуваючи себе хорим i до житя нездатним, постриг ся в Монахи. На його 
мiсце вибрано гетьманом зятя його Павла Тетерю, чоловiка проворного i хитрого-
говорили про нього, що купив собi булаву, роздавши великi грошi старшинi. Сей 
був рiшучий прихильник Польщi i з його вибором московськi полiтики мусiли 
вiдложити гадку про те, щоб приєднати до себе правобi.чного гетьмана. 
В лiвобiчнiй Українi тим часом тягали ся за булаву Сомко i Золотаренко та 
все скликали ради, бо топ котрого не вибрали раз у раз опротестовував i добивав ся 
нової. Московське правительство водило їх обох, але тим часом пiдiймав ся новий 
кандитат на булаву i ставав все небезпечнїйшим конкурентом. Був се Iван 
Бруховецький, кошовий запорозький. Вiн виступає як представник Сїчи, а 
противник старшини, в тiм дусi як Пушкар i Барабаш. 
Уже в осени 1659 р., ставши кошовим, вiн приймає небувалий титул 
"кошового гетьмана". Граючи на запорозьких амбiцiях, вiн ширить ту гадку, що 
булава по старим порядкам повинна бути в руках Сїчи i Запорожцi мусять мати 
перший голос при виборах гетьмана. 
Заразом, пiд лад Запорожу, де збирав ся головно народ незаможнiй, не 
родовитий, вiн виступав против лукiв-старшин i противставляв себе їм як носитель 
справжнiх запорозьких традицiй, та з сього становища агiтував против Сомка i 
Золотаренка як старшинських кандидатiв. Його то фiгура оспiвана з славнiй думi 
про Ганжу Андибера пiд образом "Феська Ганжi Андибера, гетьмана 
запорозького": перебраний за козака-нетягу вештаєть ся вiн на волости

269. Павло Тетеря, малюнок в лiтописи Величка.

Довгополенко переяславський, Вiйтенко нiженський, Золотаренко чернигiвський", 
себ то Сомко з Золотаренком i иньшою старшиною,-козак нетяга стає предметом 
їх глузувань. Та иньшими очима починають дивити ся на нього, як вiн "почав 
чересок виймати, увесь стiл червiнцями устилати", а далї бачуть їде бiльше:
"Тодi-то козак, бiдний нетяга, по кабаку похождає,
Кватирку одчиняє, на бистриї рiки поглядає, кличе, добре покликає:
"Ой рiки-каже-ви рiки низовиї, помош.ницї Днїпровиї!
Тепер або мене зодягайте, або до себе приймайте!"
Оттодї оден козак iде, шати дорогиї несе,
На його козацькi плечi надiває,
Другий козак iде, жовтi сапянцi несе.
На його козяцькi ноги надiває,
Третiй козак iде, шличок козацький несе,
На його козацьку главу надуває.
Вони йому приношали i до його примовляли:
"Гей Фесько Андибере, батьку козацький, славний динаре!
Доки тобi тута пустувати?
Час -пора йти на Україну батькувати".
Тодi дуки-срiбляники стиха словами промовляли:
"Ей, не єсть же се, братцi, козак, бiдний нетяга,
А єсть се Фесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький!..
Присунь ся ти до нас, кажуть ближче,
Поклонимось ми тобi нижче,
Будем радить ся, чи гаразд-добре на славнiй Українi проживати".
Але Андибер не потрiбує їх товариства й їх залицянь. Вiн каже своїм
козакам дати їм доброго прочухана, щоб на будуче не гордили ся
перед голотою:
"Ей козаки, каже, дiти, друзї, молодцi, прошу я вас, добре дбайте,
Сих дукiв-срiбляникiв за лоб наче волiв iз-за стола вивождайте,
Перед окнами покладайте, у три березини потягайте,
Шоб вони мене споминали, мене до вiку памятали".
В сїй прегарнiй думi з становиша Запорозцїв описана боротьба за булаву, 
яку повiв їх кошовий з дуками полковниками городовими iдЇйсно перемiг їх. Але 
боров ся вiн не по лицарськи, а доносами Москвi, неправдиво обмовляючи своїх 
противникiв в зрадї, а заразом своєю агiтацiєю против старшини копав погибельну 
прiрву в українськiм громадянствi, на користь московським полiтикам, а на шкоду 
українському житю. Перед московськими кругами вiн рекомендував себе як 
найбiльш податливого чоловiка для московських плянiв i тим пiдкопував свого 
головного противника Сомка Побачивши таку небезку, Золотаренко в останнiй 
хвилi зєднав ся з Сомком-але було вже пiзно.
На останню раду, визначену на червень 1663 р. пiд Нiжином Бруховецький 
привiв з собою ватаги Запорозцїв i "черни" (простого козацтва) з полудневих 
полкiв, що тримали ся разом з Запорожем. Сомко тому привiв також козацьке 
вiйсько i навiть армату. Рада з самого початка перейшла на бiйку; її перервано, а 
тим часом Бруховецькому вдало ся перетягнути до себе козакiв Сомкових: вони 
пiдняли бунт на свою старшину, i Сомко з иньшою старшиною мусїли тiкати до 
обозу московського боярина, присланого на раду-а той їх велїв арештувати як 
ворохобникiв. По сiм рада вже пiшла спокiйно, вибрано Бруховецького, 
московський посол потвердив сей вибiр, а Сомка, Золотаренка i ще кiлькох 
суджено за зраду, осуджено i стято, без всякої вини. Всiй старшинi взагалi партия 
Бруховецького дала тепер почути свою побiду: брали з них всякий припас i 
одежу-барзо притуга великая на людей значних. 
87  Замисли Дорошенка. Отаким способом з вибором Тетерi й 
Бруховецького Гетьманщина роздїлила ся на двi части. Правобiчна Україна зiстала 
ся пiд зверхнiстю Польщi, лiвобiчна пiд зверхнiстю Москви. Ослабило се ще гiрше 
сили України, i зробило для неї майже безнадiйним дїло її визволення. Коли воно 
так тяжко йшло досї, хоч вело ся ще з свiжiйшими силами, i то цiлої 
Гетьманщини,-то ще тяжше було вести його силами самої правобiчної чи 
лiвобiчної України-тим бiльше, що багато сили йшло на суперечнi змагання обох 
частей. До тогож i тут i там серед замiшань, зневiри й несвiдомости народньої 
повиходили на верх i захопили в свої руки власть iнтригани, самолюбцi, якi не 
думали про те, щоб вивести Україну з тої матнi, а тiльки про свою користь i власть.
Та житє було таке тяжке й трудне, що вилiзши iнтригами на верхи його, не 
легко було утримати ся на тих верхах, i першим випливши, першим се почув на 
собi Тетеря. Дiставши булаву, першим дiлом зачав вiн радити королеви, аби вислав 
великий похiд за Днiпро-здобути i лiвобiчну Україну. Король справдi спромiгся 
на таку, останню вже пробу, i з кiнцем року сам пiшов з досить значним вiйськом i 
з Татарами за Днїпро, палячи й руйнуючи меньшi мiсточка, а крiпчii обминаючи, -
пройшов аж до Глухова, попробував його здобути, але нiчого не доказавши, пiшов 
назад, почувши, шо наступає московське вiйсько. Нарiд український держав ся 
проти Польщi ворожо, i з великими утратами, а зовсiм нiякими результатами 
скiнчила ся отся остання проба Польщi вернути собi заднiпрянську Україну.
Тим часом серед сього походу почав ся ворожий Польщi рух i на 
Правобiчнiй Українi (винувачено в пiдмовляннях до бунту Виговського i зовсiм 
беззаконним способом його на пiдставi сих пiдозрiнь засуджено воєнним судом i 
розстрiляно для страху иньшим). Колиж московське вiйсько з Бруховецьким слiдом 
за Поляками пiшло також на правобiчну Україну, рух сей поширив ся ще бiльше. 
Тодi Бруховецький мiг он легко пiдбити правобiчну Україну, але вiн не подбав про 
се, а московське правительство й того меньше, бо наскучила йому вiйна, i не мало 
воно надИзатримати правобiчнi землї. Польськi вiйська, особливо лютий 
Чарнецкий (той що спалив кости Хмельницького), нелюдськими карами силкували 
ся загамувати повстаннє, але воно ширило ся все бiльше. Далi польське вiйсько 
зовсiм вийшло вiдси, бо треба було його де инде, i тодї Тетерi пiшло ще тяжче. 
Коли на початку 1665 р. оден з проводирiв тутешнiх повстань Дрозд погромив його 
на голову, Тетеря забрав свої манатки, зовсiм покинув Україну i взагалi зiйшов з 
овиду. Так правобiчна Україна визволила ся вiд Польщi Але не мала охоти 
пiддавати ся й Москвi по тiм що вже зазнала. Тодi вiдновила ся давнiйша гадка--
пiддати ся пiд опiку Криму. Медведiвський сотник Опара перший пiшов сек) 
дорогою: вiн оголосив себе гетьманом з ханської руки i приняв вiд хана  
потвердженнє. Се було лiтом 1665 р. Але скоро Татари скинули й арештували його, 
а козакам на гетьмана

271. Павло Тетеря, стара iравюра.

предложили особу поважнiишу-Петра Дорошенка. Козаки прийняли його за 
гетьмана (в мiсяцї серпнi 1665 р.). Се був справдї чоловiк мiж козацтвом знаний i 
поважаний, "з прадїда козак", як вiн казав про себе Полковником був уже за 
Хмельницького, але тiльки тепер виступає на перший плян i на кiльканадцять лїт 
стає головною фiгурою українського житя. Був вiн чоловiк великого духа, душею i 
тiлом вiдданний визволенню України i приймаючи булаву з рук ханських, вертав ся 
до старої гадки Хмельницького поставити Україну в невтральне i незалежне 
становище мiж Москвою, Польщею i Туреччиною i запевнити їй повну свободу i 
автономiю. Не вдоволяючись опiкою ханською, вiн прикладом Хмельницького 
слiдом заводить переговори з Туреччиною та заручаєть ся її пiдмогою. Дорошенко 
признав султана своїм зверхником, а той обiцяв помагати Українi визволити ся 
цїлiй, в етнографiчних її границях-до Перемишля i Самбора, до Висли i Нїмана, 
до Сївська i Путивля (на московськiй границi). По сiм хан дiстав вiд султана наказ 
у всiм помагати Дорошенку. З Польщею вiн до часу старав ся не загостряти 
вiдносин, але се не перешкоджало йому вигоняти з України польськi вiйськовi 
вiддїли, якi де були; вигнав їх з Браславшини, i взяв її також у свої руки. Знищив 
також головного прихильника московською Дрозда.
Таким чином правобiчна Україна стала свобiдною й нейтральною. Ставши 
на нiй сильнїйшою ногою, маючи за собою також митрополита Иосифа 
НелюбовичаТукальського, котрого польське правительство протримало перед тим 
два роки в марiенбурськiй вязницi i саме випустило на волю, Дорошенко разом з 
ним задумував вирвати тепер з пiд-московської власти також i лiвобiчну Україну. 
Помiтивши, ш.о Бруховецький починає хитати ся, Дорошенко i Тукальський завели 
з ним зносини i з свого боку почали пiдбивати на Москву, подаючи надiю, що 
Дорошенко готов зрiкти ся гетьманства й вiддати Бруховецькому правобiчну 
Україну, аби вже раз Гетьманщина вернула ся до давнїйшої цїлости. Тодї 
Бруховецький, що тим часом зайшов так, що далї вже нїкуди  було, понадїяв ся на 
помiч Дорошенка i Татар та справдi пiдняв повстаннє проти Москви. Подiбно як 
Тетеря, i Бруховецький досить скоро побачив, дiставши булаву, що хитрими 
iнтригами не так легко держати ся на гетьманствi. Приподоблював ся Москвi, як 
тiльки мiг, щоб мати її за собою: 1665 р. поїхав до Москви на поклiн (сього 
московське правительство добивало ся i вiд попереднїх гетьманiв, тiльки тi не 
хотїли) Попросив, щоб його там оженили "на московской дiвцi", i там його сяравдї 
оженили з донькою окольничого Салтикова i справили гучне весїлє. Випросив собi 
двiр у Москвi й обiцяв там тримати свого племiнника-для безпеки. А нарештi 
сповняючи волю московських полїтикiв, подав цареви прошеннє вiд себе i 
старшини, щоб цар перейняв на себе управу на Українi, збирав на себе всякi 
доходи, а для того вислав своїх воєвод на Україну i вiйсько, а також щоб 
митрополита Українцям прислано з Москви. За такий подвиг свiй дiстав боярський 
чин i гойнi дарунки-мiж иньшим цiлу Шептакiвську сотню в Сївершинї йому 
подаровано на маєтнiсть. Але вернувши ся на Україну скоро побачив яке угiллє 
огненне зiбрав на голову свою. Духовенство, старшина i простi люде, навiть само 
Запороже-все пiдняло ся на нього. Духовнi пiдняли бучу за пiдданнє їх пiд 
московське начальство. Старшина страшенно була роздражнена тими нечуваними 
нарушеннями українських порядкiв, а ще бiльше-що Бруховецький взяв собi моду 
всякого, хто йому противив ся, засилати до Москви, аби там його запроторили на 
засланнє. Простих людей Бруховецький пiдняв на себе тим, що вiдступивши 
збираннє доходiв Москвi, тепер, вернувши ся на Україну, заходив ся яко мога 
найбiльше здерти з людей до вiйськового скарбу, поки приїдуть московськi 
зборiдики. Пiшов по Українi крик про здирство гетьманське i всяку принуку, яку 
при тiм чинено Запороже, побачивши таке, почало само виступати против свого 
недавнього представника, а Бруховецький старим звичаєм став зараз обмовляти 
Запорозцiв перед московським правительством, що вони зрадники. Коли приїхали 
московськi перепищики, переписали людей, їх грунти i весь маєток i стали 
накладати московськi податки i настановляти московських зборшикiв, гнiв на 
Бруховецького i на Москву пiдняв ся ще бiльший: таких високих податкiв перед 
тим не чували.
Крiм того були великi нарiкання на московське правительство, що воiно 
згодило ся вiдступити Польщi правобiчну Україну, укладаючи перемирє 1667 року: 
подiлило ся Україною з Польщею, не додержало того, що обiцяло приймаючи 
Україну пiд царську руку.
Почало пiдiймати ся повстаннє. Бруховецький просив з Москви вiйська, 
щоб карати всiх непослушних як найтяжше: всї побунтованi мiста i села вирiзати, 
випалити i зруйнувати. Та тут уже Москва не схотiла слухати його, i Бруховецький 
побачив, що як так далi пiде рух на Українi, то й Москва не схоче його  
пiдтримувати, невважаючи на всї його залицяння. Тодї ото й надумав вiн за помiчю 
Дорошенка пiдняти повстаннє проти Москви, щоб тим способом скинути з себе 
ненависть народню. Не знав що Дорошенко хитрив з ним i за його хитрощi тимже  
добром тепер вiдплачував. Пiдбиваючи Бруховецького на Москву, Дорошенко 
заразом вiв зносини з московським правительством. 
Замирив вiн саме тодї з Польщею, на тiм що вона виведе свої вiйська з 
України, а Україна правобiчна буде признавати власть королiвську, а тепер хотїв 
вiйти в порозумiннє з Москвою, щоб вона так само обмежила ся такою ж тiльки 
зверхньою властю над лiвобiчною Україною та вiддала її пiд його власть. 
Бруховецький, не знаючи тих замислiв Дорошенка, на початку 1668 р. пiдняв 
повстаннє на Москву. Старшина пiдтримала його. По всiй Українi люде, 
наскучивши кривдами i своєвiльствами московських урядникiв i людей воєнних, 
побивали їх або виганяли. Бруховецький розсилав листи, аби скiзь Москалiв 
виганяли, i до воєводiв писав, аби йшли з України, инакше буде їх воювати. Залоги 
московськi, настрашенi тим повстаннєм, справдї пiддавали ся й виходили.
Тiльки в Кпiвi i Черниговi- воєводи утримали ся На весну Бруховецький 
ладив ся до вiйни з московським вiйськом, що прийшло зза границi з боярином 
Ромадановским.
До помочи йому прийшли Татари, i Дорошенко йшов зза Днїпра--
Бруховець кий думав, що то йому в помiч. Але з дороги Дорошенко прислав до  
Бруховецького своїх людей жадаючи, аби зрiк ся гетьманства, вiддав клейноти, а за 
те дiстане Гадяч в державу до житя свого. Як громом се вдарило Бруховецького. 
Хотїв був боронити ся, арештував пiсланцiв Дорошенка, але слїдом надiйшов вiн i 
став недалеко вiд Опiшнї. Тут виявила ся народня неохота до Бруховецького. Не 
вратувало його повстаннє против Москви. Першi покинули Бруховецького Татари, 
потiм козаки крикнули, що не будуть бити ся з Дорошенком, i кинули ся грабувати 
обоз Бруховецкого. Вхопили його самого i привели до Дорошенка-той звелїв його 
прикувати до гармати. При тiм Дорошенко махнув рукою, а козацька юрба 
подумала, що то вiн махнув, аби Бруховецьким кiнчили-кинули ся на нього з 
незвичайним розяреннєм, були рушницями, списами, "як скаженого пса", обдерли 
й кинули голого. Дорошенко велiв його вiд

272. Петро Дорошенко, малюнок з лiтописи Величка.

везти до Гадяча й поховати в церквi, що збудував Бруховецький. Потiм рушив на 
Ромадановского, але той не зваживсь виступати против нього i вийшов за 
українську границю. 
Так ото вся Україна гетьманська тодї, весною 1663 р., спинила ся в руках 
Дорошенка. Послужила йому фортуна. Мав силу i мiг договорювати ся з Москвою 
та доповняти ся Українi прав i свобiд. Його плян забезпечення автономiї України 
пiд зверхнiстю Москви i пiд протекцiєю Польщi й Туреччини був близький до 
свого здiйснення. Але тут стала ся бiда-як з Виговським по конотопськiй побiдї: 
раптом Дорошенко завернув ся з лiвобiчної України. Оповiдали, що вiн з дому, з 
Чигирина дiстав звiстки про жiнку-що вона "через плiт скочила з молодшим". 
Зiставивши наказним гетьманом полковника чернигiвського Демка 
Многогрiшного, Дорошенко подав ся до Чигрина. I се зiпсувало все дїло.
По його виходї Ромадановский з московським вiйском знову руцiив в 
Сївершину, i все що держало ся московської думки, або просто бояло ся заводитись 
з Москвою-пiдняло голову. Особливо в Сїверщинї, сумежнiй з московською 
границею, мало хто мiг мати надїю розвязати ся з Москвою: видко було, що не 
зрiчеть ся вона добром тутешнiх країв, тому за краще вважали корити ся, як бороти 
ся i бути повойованими. Архiєпископ чернигiвський Лазар Баранович, що правив 
лiвобiчними єпархiями (бо Тукальського, вибраного правобiчними, Москва не 
признала митрополитом), виступив проповiдником московського пiдданства i став 
намовляти й Многогрiшного, щоб пiддав ся Ролдадановскому. Дорошенко не 
присилав помочи, i Многогрiшний пождавши пiддав Ромадановскому Чернигiв. 
Потiм скликано раду старшинську до Новгорода Сїверського i тут вибрали 
Многогрiшного гетьманом i рiшили прийняти зверхнiсть московську, але 
забезпечити при тiм автономiю українську. Многогрiшний по сiм прийняв титул 
"гетьмана сїверського" i просив Барановича бути посередником мiж ними i 
Москвою в справi дальших вiдносин: щоб Москва вiдновила статi Богдана 
Хмельницького, вивела своїх воєвод i вiйсько з України-в такiм разi пiддадуть ся i 
розiрвуть союз з Татарами, а инакше будуть бороти ся, хоч би прийшло ся 
пропасти або йти з України в Польщу.
Гарнi то були слова, але пiзно їх було говорити, раз уже пiддавши ся. 
Можна було з Москвою торгувати ся, державши ся разом при Дорошенку. Тепер 
же вхопивши за край, московськi полїтики вже не хотїли пускати з рук нiчого, i 
почали вводити, поки не виводили на своє.
88. Упадок Дорошенка. Вибiр Многогрiшного сильно пiдрiзав 
Дорошенка. Не знав як з тим буть, i не уладив ся з ним. Якийсь час поминав його-
так наче того й не було, i се ставило в трудне становите Многогрiшного: бачив, що 
Дорошенко його не хоче терпiти, через те мусiв бути податливiйшим для Москви. 
Та ж тепер вела переговори з обома, пробуючи котрий попустить. Оба якийсь час 
держали ся тих самих жадань що до української автономiї, але що позицiя 
Многогрiшного була дуже тяжка, i Сївершина, де його признали гетьманом, була 
фактично в руках московських, тож Многогрiшний не мiг так рiшучо стояти на 
своїм; i так ше вiн досить показав завзятя i щирої вiдданости українським 
iнтересам.
Московське правительство через своїх воєвод мало звiстки, якi 
потверджували, що домагання Дорошенка i Многогрiшного згiднi були з бажаннєм 
всеї української людности- що вона теж не хотiла вiйська московського i воєвод 
та урядникiв, взагалi нiякої управи московської. Так доносив i найповажнїйший, 
довiрений представник московської впасти на Українi київський воєвода  
Шереметєв.  Тому Многогрiшний так мiцно стояв на своїм. Але московськi 
полiтики все таки не хотiли попускати з своїх замислiв та далi живосилом тягли 
Українцiв пiд свою вдасть, використовуючи кожду скрутну хвилю в українськiм 
житю, аби ту вдасть свою поширювати. Тепер покладали ся вони на те, що 
Многогрiшний мусить попустити, i вiн справдї попустив. В мартї 1669 р. на радї в 
Глуховi предложенi були новi московськi статї, що мали заступити мiсце статей 
Хмельницького. Многогрiшний з старшиною й Барановичем i всi присутнi дуже 
сильно вiдпрошували ся вiд московських воєвод i не хотiли приймати сих статей; 
кiлька день пройшло в тiм, але нарештi дня 6 марта справу було таки покiнчено. 
Московськi воєводи мали бути крiм Київа ще в Переяславi, Нiжинi, Черниговi й 
Острi, але не мiшати ся нї в суд нi в якi справи, тiльки мати власть над  
московськими залогами. На тiм списано договiр, зовсiм як мiж двома державами, i 
пiдписано обома сторонами, а Многогрiшного потверджено на гетьманствi.
З початку Многогрiшного тримала ся тiльки Сiверщина з Київом, потiм 
приступили також полки: Прилуцький i Переяславський. Полудневi полки з 
початку зiстали ся при Дорошенку, але скоро з Запорожа стали виходити новi 
гетьмани, поставленi Запорожцями-з початку Петро Суховiєнко, прозваний 
Вдовиченком (1668), потiм, як його погромив Дорошенко, на його мiсце вибрано на 
Запорожу Михайла Ханенка (1670). Сi запорожськi гетьмани баламутили 
пограничнi полки й робили багато клопоту Дорошенкови-переманювали на свою 
сторону Татар та пробували пiдiрвати Дорошенка й на правiм боцї; почавши вiд 
1669 р. вiн все мусiв вести дрiбну вiйну з ними. Коли у Дорошенка попсували ся 
вiдносини iз польським правительством, тому що воно не хотiло сповнити бажання 
Дорошенка-вiдновити Гадяцьку унiю i признати правобiчну Україну самим тiльки 
козакам,-тодi Ханенко вiйшов в переговори з польським правительством. Вiн не 
бажав майже нiяких уступок, отже польське правительство признало його 
гетьманом замiсть Дорошенка. Пiдтримувати його, правда, не спромогалось, i 
Ханенко великої сили тут не мав, а все таки бороздив Дорошенку i утрудняв i без 
того трудне його становище. 
З Многогрiшним, пiсля того як його потверджено на гетьманствi, 
Дорошенко помирив ся i пiдтримував з ним добрi вiдносини,-хоч i нарiкав на 
таких "покутних гетьманчикiв". Вони були однодумцi в полiтичних справах i в 
вiдносинах до Москви старали ся не перешкоджати один одному. Обох iх дуже 
смутив подїл України мiж Москвою i Польщею, довершений тим перемирем 1667 
р. Особливо займало всiх питаннє про Київ, що був тiльки на два роки зiставлений 
за Москвою, i потiм мав вiдiйти до Польщi; Москва потiм його не вiддала, але на 
Українi тим часом дуже трiвожили ся i нарiкали на Москву (потiм сi нарiкання 
Многогрiшного дали привiд ворогам повалити його). 
Не можучи дiйти до кiнця з Москвою анї з Польщею, Дорошенко все 
бiльше налягав на Туреччину. Народови гадка про пiдданство бiсурменови була 
ненависна, так що Дорошенко мусїв таїти ся перед ним з своїми вiдносинами до 
султана. Спустошення, що чинили на Українi його союзники Татари, викликали 
велике невдоволеннє. Але в тодїшнїх обставинах Дорошенко не бачив иньшого 
способу вивести Україну з тих нетр, в яких вона застрягла, й закликав султана, аби 
сповнив свою обiцянку-помiг Українцям визволити ся вiд Польщi. Сї пригадки 
довго зiставали ся без успiху. Але 1671 р. султан Магомет IV постановив iти на 
Україну i сповнити свою обiцянку. З кiнцем того року оповiстив вiн Польщу, шо 
буде воювати її за те, що нападає на землi присяжника султанського Дорошенка i 
на весну 1672 р. з великою армiєю рушив на Україну. Наперед пiслав кримського 
хана i ТОЙ з Дорошенком розiгнав вiддiли польського вiйська, якi були на Уiраїнї, 
та козакiв Ханенкових. Сам султан обложив Камiнець на Подiлю; крiпость ся була 
слабо обсаджена i скоро пiддала ся; звiдти султан приступив пiд Львiв. Польща не 
мала вiдваги бороти ся з таким сильним вiйськом i поспiшила замирити ся": 
вiдступила Туреччинi Подїлє й обiцяла платити що року данину; "Україну в давнїх 
границях" вiддала Дорошенку й обiцяла вивести польськi залоги, якi ще там 
зiставали ся (Бучацька угода, 7 жовтня 1672 р.). 
Так була сповнена одна половина Дорошенкових плянiв. Україна 
визволила ся вiд Польщi. Здавало ся, що тепер не тяжко буде сповнити i другу 
половину: зєднати обi половини України пiд московською протекцiєю, але з 
повним запезпеченнєм автономiї України. Московське правительство, налякане 
турецьким походом, готове було зробити рiжнi уступки Дорошенку, щоб не навiв 
Туркiв на заднiпрянськi землi (а такi поголоски ходили, що на другий рiк Турки 
обiцяли прийти i завоювати лЇвобiчну Україну).
Земський   собор московський, скликаний царем, постановив прийняти 
Дорошенка з правобiчною   Україною пiд царську руку, бо Польща зрiкла ся її 
Бучацькою умовою. Само собою розумiєть ся, що при тiм треба було сповнити 
бажання Дорошенка. А Дорошенко хотiв тогож що в 1668 роцi: на всїй Українi має 
бути оден гетьман, i йому має пiдлягати також i Запороже; воєводiв не має бути 
нiде-навiть i в Киiвi; московське правительство буде охороняти Україну, але у 
внутрiшнi справи України не буде мiшати ся. Тепер Москва готова була згодити ся 
на се, але такий настрiй у неї не потрiвав довго Насамперед за Днiпром не було вже 
однодумця i союзника Дорошенкового Многогрiшного. Вiн не жив добре з 
старшиною: та дивила ся на нього згорда як на мужичого сина, i Многогрiшний, 
пiдозрiваючи за нею рiжнi iнтриги, нерiдко поводив ся з нею рiзко. Се принесло 
йому погибiль: ображенi старшини змовили ся на нього i порозумiвши ся з 
московським полком, в мартї 1672 р. вхопили його й вислали до Москви, нiби за 
зраду, а собi просили позволити вибрати нового гетьмана. Хоч за Многогрiшним 
нiякої вини не було, проте московськi бояре взяли його на суд i на муку i потiм з 
усею його сїмєю, вiдобравши все що мали, вислали на засланнє до Сибiру, де вiн з 
своїми дїтьми в великiй бiдї жив дуже довго-пережив усiх своїх ворогiв, що його 
туди запроторили. Старшинi позволено вибрати нового гетьмана, i вона сей вибiр 
вчинила за московською границею, пiд охороною московського вiйська-бояла ся, 
щоб не повстали люде на неї за таку зрадливу i беззакону росправу з 
Многогрiшним. Вибрала собi гетьманом Iвана Самойловича, "Поповича", так 
званого, i при виборi виговорила то собi, щоб не смiв самовiльно перемiняти 
старшину без вiйськового суду. З Москвою вiдновлено глухiвськi статї, але з них 
вичеркнено останню тїнь полiтичної самостiйности України: що на зiзди в 
дипльоматичних справах, якi дотикали ся б України, мали посилати ся українськi 
делегати.
З сим новим гетьманом у Дорошенка не було таких добрих вiдносин як з 
Многогрiшним. Самойлович був незвичайно услужний для Москви i мав у неї вiру, 
а боячи ся, що прийдеть ся йому положити булаву, як що Москва договорить ся з 
Дорошенком, всїми силами вiдводив Москву вiд порозумiння з Дорошенком: радив 
з ним не мирити ся, а воювати, i справдї таки намовив.  Крiм того труднiсть вийшла 
також i в тiм, що Польща, хоч зрiкла ся України перед Турками в Бучацькiй умовi, 
на правду не хотiла зрiкати ся: не вивела своїх залог з України, далї пiдтримувала 
Ханенка против Дорошенка, i московському правительству заявила, що як би 
Дорошенка прийнято пiд московську вдасть, то се вважатиме нарушеннєм 
перемиря. А Москва не хотiла воювати ся з Польщею, i се теж спинило її в 
порозумiнню з Дорошенком. Страх вiд Туркiв тим часом зачав проходити. На 
другий рiк вони свого походу не поновили. Навпаки гетьман польський Собєский 
сам зачав вiйну з Турками i побив їх пiд Хотином. Виявило ся що Турки не такi 
страшнi i нема чого їх так дуже бояти ся та з Дорошенком панькати ся. Серед 
українського ж народу торiшнiй похiд Туркiв Дорошенкови не помiг, а пошкодив. 
Досi вiн таїв ся з своїм пiдданнєм Туреччинi, тепер се вийшло на яв. Все те що 
дiяло ся пiд час турецького походу: перероблення костелiв на мечети на Подiллю, 
оповiдання про знущання Туркiв над християнськими святощами, заби раннє ними 
дiтей силомiць в турецьку вiру-все ставило ся тепер в вину Дорошенку, що вiн 
Туркiв на Україну навiв. На сїм грали вороги Дорошенковi й пiдiймали на нього 
нарiд; навiть найблизшi люде докоряли йому гiрко за Туркiв.
Самойлович вiрно вгадав сей час i намовляв Москву не мирити ся з 
Дорошенком, а воювати його i пiдбити силомiщь. Москва вiйни не хотiла i кiнець 
кiнцем наказала Ромодановскому, iти з Самойловичем за Днїпро, щоб поладити 
справу з Дорошенком, але поладнати згiдливо, без вiйни. Та Самойлович хотїв 
знищити Дорошенка до решти, щоб вiн не мiг йому бути бiльше конкурентом; 
замiсть переговорювати ся з Дорошенком, вiн рушив з Ромодановским з вiйськом i 
почав перетягати до себе правобiчну старшину i людей. Зачав похiд з гори, вiд 
Канева, i справдi люде i старшина, помiтивши як усе знеохотило ся до Дорншенка, 
без боротьби пiддавали ся Самойловичу.
Дорошенко даремно кликав Туркiв i Татар; хан, як i за Хмельницького, 
гнiвав ся, що Дорошенко хоче ним командувати через султана, i не спiшив ся 
помогати. Майже всi покинули Дорошенка i сидїв вiн безпомiчний на своїй 
Чигринськiй горi. Але Самойлович навiть не пiшов на Чигрин: повiв дiло так наче й 
не було вже Дорошенка. В Каневi i Черкасах посадив вiн своє вiйско. Депутати вiд 
десяти тодiшнiх правобiчних полкiв (Канiвського, Бiлоцеркiвського, Корсуньского, 
Черкаського, Паволоцького, Кальницького, Уманського, Браславського, 
Подiльського, Могилївського) признали над собою вдасть його i зверхнiсть 
московську. На заклик Самойловича прибули до Переяслава i тут дня 15 марта 
1674 р. на предложеннє Ромодановского "вiльними й тихими голосами" (як 
доносило ся московському правительству) признали правобiчним гетьманом 
Самойловича. Ханенко, шо теж прибув на сю раду, передав йому i свої клейноти 
Так Самойловича проголошено єдиним гетьманом цїлої України 
89. Руїна. Дорошенко був так збентежений сим несподiваним крахом, що 
стратив всяку охоту до дальшої боротьби. Пiслав через свого пiсланця Iвана 
Мазепу поздоровленнє Самойловичу-докорив тiльки, що той його так по 
воєнному трактував, не звернувши ся з 

278. "Руська брама" в Камiнцi.

переговорами. Готов був сам пiддати ся Самойловичу. Але на той час поспiли 
пiсланцї вiд кошового запорозького Сїрка. Сей славний войовник запорозький як 
перед тим був прихильником Москви, так тепер став завзятим її ворогом, 
покоштувавши московського заслання. Вiн радив не їхати до Самойловича, не 
пiддавати ся, i обiцяв помiч Запорожцїв, що не хотiли корити ся Самойловичу. 
Прийшла також вiсть, що Собєский має бути вибраний королем в Польщi, а вiн 
здавна мав зносини з Дорошенком i радив йому покинути Туреччину й пiддати ся 
пiд протекцiю Польщi--бiльше меньше на тих умовах, яких хотїв. Прийшла також 
вiдомiсть, що Татари йдуть в помiч. Дорошенко рiшив бороти ся далї-та гiрка вже 
була та боротьба! Пiслав Мазепу в Крим по помiч, а иньших знов пiсланцїв до 
вiзира турецького, скаржачи ся на хана; просив конче ратувати, бо як ще за мiсяць-
два не прийде помiч, то кине Україну i пiде в Туреччину.
Справдї, не було вже як тримати ся, i треба було лати спокiй нещасливiй 
УкраїнЇ. Та прийшла татарська орда i з нею Дорошенко став навертати назад 
правобiчнi мiста живосилом, страхом караючи нещасливий нарiд, вiддаючи 
Татарам. Але тiльки вiн завернув ся, а Самойлович прислав своє вiйсько знов 
правобiчне побереже вiдпало вiд Дорошенка. Самойлович приступив пiд Чигрин i 
обложив його. Дорошенко був в останнiй бiдi. Козаки тїкали до Самойловича; в 
Чигринї, як казали, було з Дорошенком всього 5 тисяч козакiв, та i з тих багато 
було незадоволених на його турецьку полiтику. Про Дорошенка оповiдали, що 
сидить в малiм замку i в останнїй бiдi хоче сїсти на бочку з порохом i запаливши її, 
так з собою покiнчити. Та тут прийшли вiсти, шо йдуть Турки й Татари в помiч. 
Самойлович покинув усе й пiшов за Днїпро. Дорошенко виратував ся, але то йому 
нiчого не помогло. Турки прийшли, але не помогли нiчого, а зайняли ся караннєм 
непослушних на Подiллю i в Браславщинї, i сей прихiд їх не тiльки що не помiг 
Дорошенку, а ще пошкодив, бо страх перед Турками розвiяв ся по сїм їх невдалiм 
виступi ще бiльше. Але й Самойлович не приложив якихось сильнiйших заходiв, 
щоб взяти в свої руки Правобiччину, i так ще оден рiк (1675) пройшов в дрiбнiй 
вiйнi: то Дорошенко йшов, руйнував оселi, карав людей, примушуючи пiд свою 
вдасть, то приходили з тим самим полки Самойловича, а нарештi ще проявили ся й 
польськi вiддiли та почали людей змушувати пiддавати ся Польщi.
Вiд сих походiв i претенсiй, вiд руїни татарської, турецької, польської, 
московської i своєї української люде стратили всяку терпеливiсть i почали зовсiм 
покидати правобiчну Україну. Уже й перед тим, вiд терших воєн козацьких, що 
упадали головно на правобiчну Україну, люйшли в великiм числї на Заднїпровє; 
пiсля того як програно було велике повстаннє 1648-9 рокiв (Хмельницького), сей 
рух українського народу за Днiпро став величезним, масовим: сила людей, цїлими 
оселями, кидала Правобiчну Україну, не хотячи вертати ся назад пiд вдасть панiв, 
не зносячи воєнної трiвоги, що тут загнїздила ся й не переставала. Iшли за Днїпро, 
все далi й далi, навiть за московську границю, в Слобiдщину, i так се тягнуло ся всї 
пiзнїйшi десятилїтя: ще збiльшило ся в 1660-х роках, а тепер, в 1674-6 роках 
доходило до крайности. 
Приднїпрянська Київщина i Браславщина пустiли таки зовсiм до решти  
навiть i з подальших сторiн почав нарiд сунути за Днїпро. Дорошенко бачив, то як 
так далї пiде, то пропала його справа, бо не над ким буде й гетьманувати. Брав ся 
на всякi способи, розсилав листи, вiдмовляв, грозив ся, стримував силою, казав 
непускати, навiть розбивав ватаги пересельцiв та вiддавав їх Татарам, щоб налякати 
i вiдвернути вiд сього пересельського руху- не помагало. Уже в 1675 р. 
Самойлович писав до Москви що на Правобережi зiстало ся дуже мало народу. 
Тому що на лiвобiчнiй Українi пiд .ту пору зiставало ся дуже мало порожнiх 
земель, люди йшли за московську границю, в теперiшню Харкiвщину i 
ВоронЇжчину.
Дорошенко бачив, що справа його вбита вже безповоротно, але хотiв бодай 
чогось добити ся вiд московського правительства-виторгувати гетьманство в 
якiйсь частинi України, i держав ся до останнього, щоб видерти сю уступку. Дивно 
i трагiчно виглядав сей "останнiй козак" на своїй Чигринський горi, всiми 
покинений, серед спустїлого краю, з горсткою своїх наємних козакiв "серденят". 
Але все меньше зiставало ся вже духової сили в нїм самим. Самойлович рiшучо 
противив ся всяким уступкам, i московське правительство стояло також на тiм, що 
єдиним гетьманом на цiлу Україну має зiстати ся Самойлович, а Дорошенко мусить  
пiддати ся пiд його "регiмент" (власть). Переговори тягли ся, московське 
правительство хотїло закiнчити справу по можности тихо, аби не накликати 
турецької бiди. Дорошенко даремно кликав Туркiв, щоб його ратували. Сiрко, 
ратуючи свого союзника, виступив з старою запорозькою теорiєю, що справу треба 
вiддати на рiшеннє За

їiО. Iван Самойлович, малюнок в
лiтописи Величка.

порожу-воно має вибирати гетьмана, i воно рiшить справу. Дорошенко передав 
свої клейноти Запорожцям, i Сiрко збирав ся скликати вiйськову раду для вибору 
гетьмана наново. Але Самойлович, розумiєть ся, сих запорозських претенсiй не 
хотiв признавати. Весною 1674 р вислав вiн за Днїпро чернигiвського полковника 
Борковського, покiнчити справу; але Дорошенко не пiддав ся, а Ворковський не 
вiдважив ся здобувати Чигрин. Тодї пiд осiнь вибрав ся великим походом сам 
Самойлович з Ромадановським. Дорошенко кликав Туркiв i Татар-не прийшли. 
Тодї вiн рiшив пiддати ся в останнє, не зчинаючи непотрiбної усобицi: вийшов з 
чигринського замку на зустрiч передовому полкови, а потiм поїхав за Днїпро, 
зложив клейноти перед вiйськом, i їх передано Самойловичу. Се було в вереснi 
1676 р. Полiтична роля Дорошенка скiнчила ся. Вимовив собi тiльки, щоб дали 
йому спокiйно i свобiдно дожити вiку- але й сього московське правительство не 
додержало: виписало його в Москву, невважаючи на гiркi жалi Дорошенка i самого 
Самойловича. Протримали його кiлька рокiв в Москвi в почеснiм арештї, потiм 
пiслали воєводою в Вятку (1679-82), i вже пiсля того дали йому село Ярополче в 
Волколамськiм повiтi, доживати вiку, а на Україну так уже бiльше й iiе пустили.
Знемiг славний Дорошенко, сидячи в неволi, Та й умер з нудьги -остило 
волочить кайдани!
I забули на Вкраiнї славного гетьмана.
Вмер р. 1698, переживши i свого союзника Сiрка, що помер 1680 р, i 
противника Самойловича, що скiнчив своє житє р. 1687 на сибирськiм засланнi.
90. Згiн i нова козаччина на Правобережi. Пiдданнє Дорошенка справа 
правобiчної України не була розвязана Самойлович сподївав ся бути тепер 
гетьманом обох сторiн Днїпра, та дарма. Туреччина, не пiдтримавши Дорошенка в 
час, не хотiла випускати з рук правобiчної України. Польща також, i так далї за 
нещасливу, майже спустiлу країну били ся й шарпали ся сусiди.
Довiдавши ся про капiтуляцiю Дорошенка, турецьке правительство на його 
мiсце задумало поставити з своєї руки Юрася Хмельни-

280. Петро Дорошенко, сучасна гравюра флямандська.

ченка: пiд час походу на Україну 1672 р. Турки його забрали до Царгороду i 
тримали там; тепер султан наказав патрiархови зняти з нього чернецтво i з вiйськом 
пiслав на Україну як гетьмана. Лїтом 1677 р. турецьке вiйсько прийшло з ним пiд 
Чигрин. Там стояла московська залога; Ромадановский з Самойловичом пiшли її 
виручати, тодї Турки вiдступили. Але на другий рiк почали ладити ся до нового 
походу, а вiд Москви вимагали, аби вирiкла ся Правобiчної України. Се дуже 
стурбувало Москву i московське правительство хотїло справдi покинути 
Правобiччину щоб не напитати бiди.
Але Самойлович не хотiв на се пристати. Тодї Ромадановскому дано 
секретне порученнє iти з Самойловичом, як прийдуть Турки, але до вiйни не 
доводити, а умовити ся з Турками, щоб не ставили там своїх крiпостей, знишити 
Чигрин i забрати звiдти людей. Лїтом 1678 р. Турки прийшли справдi й обложили 
Чигрин; чигринська залога, не знаючи тайної московської iнструкцiї, боронила ся 
завзято, але дiстала вiд Ромадановского наказ вийти вiдти i знищити замок. 
Заложивши мiни, вийшла, i потiм вибух знищив чигринську. 
На Українi дуже були з того невдоволенi i сильно нарiкали на Москву що 
так легко спустошила i вiддала ворогови країну, яку люде пiддали пiд її оборону. 
Перегнаних з-за Днiпра людей Самойлович хотїв осадити в Слобiдськiй Українi, з 
тим щоб її передали пiд його гетьманську вдасть. Але московське правительство на 
се не пристало, бо тi слобiдськi українськi землї були пiд властю московських 
приказiв. Тодї Самойлович осадив правобережцїв на степовiм пограничу, понад р. 
Орелею. Сї перегони людей з правого берегу зiстали ся в народнїй памяти пiд 
назвою "Згону". Новий король польський Ян Собеский, вибраний 1676 р., збирав ся 
повести з Туреччиною велику вiйну, щоб вiдiбрати назад Подiле.
Для того Польща вiдступила Москвi Київ на вiки, за 200 тис. рублiв, i 
уложила з нею трактат вiчної згоди в 1680 роцї та заохочувала до спiльної вiйни з 
Туреччиною. Але разом з тим вели ся переговори про мировий трактат Москви з 
Туреччиною. Московськi бояри питали ся тодї Самойловича i вiн радив Полякам не 
вiрити, в союзи з ними не заходити, а помирити ся з Туреччиною, але виторгувати 
вiд неї землї вiд Днїпра до Днiстра, а бо хоч до Богу. Московське правительство 
послухало сеї ради, але хан спротивив ся, i стали на тiм, щоб границею прийняти 
Днїпро, а край мiж Днiпром i Богом зiставити пустим. Так i списано трактат мiж 
Москвою й Туреччиною в 1681 р.; але при затвердженню його в Царгородї  
вичеркнено сю статю, щоб землi мiж Днїпром i Богом зiставали ся пустi, - бо 
Туреччина хотiла їх освоїти.
Але се вело ся їй дуже тяжко. По чигринських походах 1677-8 рр. Турки 
зiставили правобiчну Україну пiд регiментом Юрася Хмельницького: сподївали ся. 
що славне iмя притягне до нього людей, але Юрась крiм славного iмени нiчого 
взагалi не мав i не спромiг ся нїчого путьнього зробити в таких трудних 
обставинах. В 1681 р. Турки забрали його з України, а її вiддали 

282. Облога Чигрина 1677 р. (малюнок в лї-
тописи Величка) 

Український лiтописець Величко оповiдає, що Юрась Хмельниченко, потiм 
ще раз був висланий на Україну, пiсля Дуки але скiнчив гiрко, бо за те що замучив 
одного богатого немирiвського Жида Турки засудили його на смерть в Камiнцi й 
задушили. Але се досить сумнiвне оповiданнє-з иньших джерел про се нiчого не 
знаємо.
Поляки 1683 р. i так його-заходи скiнчилися, а по нїм вже Турки не 
спромогли ся на нїякi замiтнїйшi заходи коло заселення тутешнiх країв, хоч 
пробували й пiзнiйше щось з тим краєм робити. З бiльшим успiхом повели 
заселеннє правобiчної України рiжнi осадчi з руки польської. Собеский в своїх 
вiйнах з Туреччиною хотiв мати помiч козацьку i рiжнi ватажки з його поручення 
збирали козакiв. Були козаки i в походi Собєского 1683 року, як вiн ходив ратувати 
Вiдень вiд Туркiв, служили йому добру службу, i вiн заходив ся заселити 
полудневу Київщину- рiжним народом, щоб мати з нього козацьку службу. 
Унiверсалом 1684 р. Собєский призначив на козацькi осади землї на полуднє вiд 
Роси, обiцюючи всякi права i свободи, i се потiм потвердив i сойм (1685). Тодї 
зайняли ся скликуваннєм людей свої люде, що прийняли титули полковникiв 
тутешнiх полкiв: Iскра в Корсунi Самусь в Богуславi, Абазин на Побожу, а Семен 
Гурко, прозваний Палїєм-найбiльш славний мiж ними, зайняв Хвастiвщину, мiж 
Росею i тодїшнєю границею Гетьманщини. 
До них народ повалив валом i з правого берегу-з Полїся, з Волини, з 
Подiля, на тутешнi слободи, i з лївобiчних полкiв, особливо з сусiднiх полудневих 
Гадяцького, Лубенського, Миргородського. Як перед тим валом валив нарiд з 
правого боку на лiвий, так тепер iшов назад, так що застави на них ставили i 
силомiць перепиняли, i не могли стримати. 
Саме тодї старшина в лївобiчнiй Украiнї. скориставши з попереднього 
припливу селянських осадникiв, починала заводити всякi податки i панщину на 
селян, тiснила їх в землях; то ж тепер на поклики Палiя й иньших полковникiв на 
вiльнi землi посунула їх сила силенна. За яких три-чотири роки зявила ся знову 
значна люднiсть козача i значне козаче вiйсько на Правобережу. Воно було на руку 
Собескому в його вiйнах з Туреччиною; але пiд Польщею жити не хотiло, i вже з 
1688 р. починає Палiй з иньшими полковниками заходити ся коло того, щоб 
приєднати сi вiдновленi правобiчнi полки до лiвобiчної Гетьманщини.
91. В Гетьманщинї. Тим часом як правобiчна Україна переходила такi 
сильнi змiни, такi страшнi катастрофи, переходила д рук польських до 
московських, з московських до турецьких, пустiла i наповняла ся, умирала i 
оживала, стогнала пiд вiчними екзекуцiями й карами i знову поправляла ся на 
свободi, невмируща як саме житє-житє лївобiчної Гетьманщини тихо й поволi 
котило ся пiд гору своєї полiтичної i суспiльної вiльности. Вiд року 1668, вiд 
повстання Бруховецького протягом кiлькадесяти лїт вона не переживала нiяких 
рiзких заворушень, сильних схвильовань. Келейним, конспiративним способом 
спрятала старшина немилого їй "мужичого сина" й посадила на його мiсце 
?речного i оглядного Поповича,-так само пятнадцять лiт пiзнiйше келейним 
способом спрятала Поповича i перемiнила його на Мазепу. Келейно обкарнала при 
тiм, чи позволила московському правительству обкарнати ще деякi останки 
українських полїтичних прав, i вiрно сповняла всякi бажання московських 
полiтикiв. 
Маючи перед очима приклад Многогрiшного, що бiдував в Сибiри, 
"скитаясь меж дворов-ь й помирая голодною смертью", як сам писав у своїх 
прощеннях,-обережний Самойлович пильно обминав все, що могло б збудити на 
нього невдоволеннє московських правителiв. Синiв своїх повисипав до Москви-се 
було добре для них, бо заробляли собi тут ласку московських Правителiв, а заразом 
се свiдчило про вiрнiсть їх батька. Сих синiв потiм вiн вивiв на полковникiв: оден 
був стародубським, другий чернигiвським; третiм полковником-гадяцьким був 
його племiнник; доньку Самойлович видав за боярина Ф. Шереметєва i випросив, 
що його прислали воєводою в Київ. I Москва цiнила службу вiрного гетьмана i 
його розумнi ради, не давала ходу доносам, якi йшли на нього, здавало ся 
Самойловичу, що вже може бути безпечним своєї булави. Пiдбив ворогiв своїх, 
обсадив ся свояками, мав ласку царську.
Правда, за сю ласку приходило ся Самойловичу сповняти часом i досить 
прикрi рiчи, а його прощення, як зачiпали московську полiтику, зiставали ся 
даремними. Знаємо вже, як вiн просив пiддати пiд його реймент Слобiдськi полки i 
не випросив; бувало того й бiльше. За те мусiв зробити московському 
правительству те, чого досi нiхто не хотїв зробити-поставити митрополита на 
Украiнї з московської руки. Коли вмер Тукальський (1684), московськi правителї 
поручили Самойловичу провести на митрополiю такого чоловiка, що прийняв би 
посвященнє вiд московського патрiарха й признав його вдасть над собою. 
Самойлович вишукав такого-був то його свояк ?едеон кн. Святополк-
Четвертинський, владика луцький. Поведено дiло так, ЗДо його вибрано на 
митрополiю, против Барановича, котрого Самойлович не любив. Просив тiльки 
московських правителїв, шоб вони самi обладили се дїло з царгородським 
патрiархом. Тi й звернули ся до патрiарха,-але той спротивив ся; казав що вiн не 
може сього рiшити без иньших патрiархiв. Тодї московськi полїтики поручили се 
дїло вiзирови турецькому, i той притис патрiархiв так, що мусїли дати згоду 
(Туреччина тодї запобiгала Москви, щоб не пристала до сокну, який збирав 
Собеский против Туркiв). Так зломлено цер ковну автономiю України церкви i 
взято пiд московську церковну власть, а з нею разом-тодiшнє освiтнє й культурне 
житє українське.
Та всї сї вислуги i заслуги  перед московськими правителями не 
виратували Самойловича вiд сумного кiнця. Покладаючи ся на ласку московську, 
сей колись "добрий i до всїх людей склонний i прихильний" попович став забувати 
ся. Почав правити всїм самовластно, без ради старшини, поводив ся з нею згорда, 
за уряди брав хабари, дуже запанїв, i як пiдозрiвали-задумував по собi передати 
булаву синови та зробити гетьманство дїдичним (наслїдственним) у своїм родi. 
Тим всїм пiдняв на себе старшину i вона тiльки чекала нагодо, щоб пiдвести пiд 
нього iнтригу, як i пiд його попередника. I така нагода прийшла-зовсiм 
несподївано. Невважаючи на вiдраджування Самойловича, московське 
правительство таки приступило до союзу з Польщею протяв Туреччини. В 1686 р 
уложило з Польщею вiчну згоду (доплатило при тiм за Київ ще раз 146 тис. рублiв) 
i пообiцяло воювати Кримську Орду. тим часом як Польща з Австрiєю й Венецiєю 
мали воювати Туреччину. Самойлович досить неприхильне вiдзивав ся про се, тим 
бiльше, що не вдало ся при тiм виторгувати вiд Польщi, аби зрiкла ся прав на 
правий берiг Днїпра, як хотїв Самойлович. Але кiнець кiнцем стало ся, перемiнити 
не можна було, i треба було йти походом на Крим, разом з московським вiйськом, з 
котрим iшов тодiшнiй голова московської полiтики, боярин Вас. ?олїиин, 
улюбленець царевни Софiї, тодїшньої правительки, що правила iменем своїх 
малолїтнїх братiв царевичiв Iвана i Петра.
Самойлович, знаючи обставини степової вiйни, дав розумнi поради, як 
треба повести сей похiд: iти з раннєю весною i великою силою. Але порад сих не 
послухали, в похiд пiшли пiзно, коли трава вже висохла; Татари випалили степ, i 
прийшло ся вернути ся нї з чим. Се дуже засмутило ?олiцина, бо могло пiдiрвати 
його позицiю; йому треба було знайти, на кого зложити вину. I от старшина,  
змiркувавши се, подала ?олїцину, вертаючи ся з походу, донос на Самойловича, шо 
се вiнумис но так пiдстроїв, аби похiд не вдав ся, бо взагалi Москвi був 
неприхильний, а союзови з Польщею й вiйнї з Кримом поготiв.
Хоч се була все чиста брехня, то царiвна з Толїцином, не памятаючи заслуг 
старого гетьмана, вхопили ся за се, щоб звалити на нього вину походу голїцину 
дано порученнє зсадити Самойловича з гетьманства, з огляду на незадоволеннє на 
нього старшини, вислати його з родом до Москви й вибрати нового гетьмана. По 
тiм Самойловича арештовано i з старшим сином без суду вислано на Сибiр, а 
маєток забрано i роздiлено по половинї-одну половину до скарбу царського, 
другу до скарбу вiйськового. Меньшого сина Самойловича, полковника 
чернигiвського, тому що вiн "бунтував"-пробував вiдбити ся при арештї-дано 
пiд суд, засуджено на. смерть i немилосердно страчено в Сiвську. Старий 
Самойлович два роки пiзнїйше вмер на засланню в Тобольську.
Тим часом на першу вiсть про арештованнє Самойловича в вiйську i по 
полках почали ся розрухи против старшини: в таборi пiд Кодаком прилуцькi козаки   
вкинули свого полковника i судю полкового в огоi.iь i засипали землею; в 
гадяцькiм полку побили декого з старшини, в иньших громили   старшину, 
арендарiв iиньших людей   значних, приятелiв гетьмана бувшого. Тому старшина 
просила скорше  вибрати гетьмана, на мiсце поставленого тимчасом 
Борковського.Очевидно, справа вибору була обладжена наперед-їв. Мазепою.
Вiн пообiцяв ?олїцину за свiй вибiр 10 тис. Рублiв i пiд впливами 
всесильного тодi Голїцииа його кандидатура не стрiла нїяких   перепон. Перед 
радою уставленi були статї- глухiвськi(1672 р.) з деякими змiнами; потверджено 
за старшиною маєтности, розданi їй царями i гетьманами; постановлено, що 
гетьман не може вiдбирати вiд старшини урядiв без рукописного служебника Л. 
диякона. Барановича: Посвята указу царського; аби Україну тiснйше звязати з  
Московшиною, ухвалено дбати про те, щоб бiльше було мiшаних шлюбiв 
українсько-московських i шо люде з українських мiст переходили до Московщини, 
але сього в статї не заведено. По тiм Голiцин порадив старшинi вибрати Мазепу i 
так старшина зробила. 
Новий Гетьман, Iван Степанович Мазепа був з української шляхти з 
Бiлоцеркiвшини. Родив ся коло 1640 року i хлопцем висланий був на королївський 
двiр; в 1659-1663 р. вже його посилають вiдги з рiж жними   порученнями на 
Україну. Потiм вiн кинув   королiвський двiр (се звязують з звiсною його 
любовною пригодою вже оспiваною стiлькома поетами), осїв ся на Українi i 
вступив до вiйська   козацького; був близьким чоловiком до Дорошенка, потiм в 
1675 р. його зловлено в посольствi до Криму й вiн опинив ся на лiвобiчнiй Українi, 
тут вiн знайшов ласку у гетьмана Самойловича i у Москви i в хвилї упадку 
Самойловича був генеральним осаулом.
92. Старшина i поспiльство. Перемiна гетьмана не зробила перемiни в 
українськiм житю: Мазепа йшов слiдами свого попередника, тою протореною 
стежкою, якою пiшла вся старшина лiвобiчна, жадна спокою i вжитку по 
десятилїтях безладної i нещасливої боротьби. Упадок Дорошенка послужив наукою 
i заразом показчиком нових обставин.
Се був останнiй дiяч Хмельниччини, останнїй вiрний представник плянiв 
українського визволення, i тi крайнi способи, яких хапав ся вiн для їх здїснення, i та 
доля, яка його спiткала-покиненого всїми, зненавидженого народом - наводила 
його сучасникiв на гадку, що Українi нема виходу з московської стежки.
Даремно, думали, борюкати ся з московською силою, маючи против себе 
поспiльство, ворожо настроєне против старшини з мотивiв соцiальних i пiдозрiливе 
навiть для найчистїйших полiтичних ходiв iї, i таке ж вороже i непевне Запороже. 
Лекше, було плисти за московською течiєю та користати з ласк московських 
правителiв для власного достатку. 0бкроюючи полiтичнi свободи України, 
добиваючи ся все нових 

288. Водосвятиє (звiдти ж).

i нових уступок вiд старшини в полiтичних справах, московськi правителi сповняли 
їх прошення iцо до маєтностей i володiнь i в сей бiк справляли iнтереси старшини. 
Витворити на Українi маючу помiщицьку верству, закрiпостити їй селянську 
люднiсть-се значило зблизити i приподобити Україну до такогож помiщицького, 
невiльничого ладу Московщини. Заразом се збiльшало ворожнечу мiж народом 
українським i його полiтичними проводирями, роскопувало все ширше той рiв, що 
вiддiляв їх. Приборкувало й свободолюбну народню масу- "род сицев иже 
свободьi хощет", як писав про Україну старий Баранович,- сей нарiд що не хотiв 
корити ся московським порядкам (як то показав повстаннєм 1668 року). I заразом 
вiддаючи в неволю нарiд, давало налигач на старшину. Московськi правителї 
розумiли, як добре кождої хвилi зможуть постраши i й iї, що пiдiймуть на неї сей 
поневолений нарiд.
Московське правительство знало що робило, щедро роздаючи маєтности 
старшинi за вiрну службу та потверджуючи надання гетьманськi-воно накладало 
тим мiцне ярмо на старшину. Але "iго" се було солодке i старшина приймала його 
радо й легко йшла сею дорогою, яку показувало їй московське правительство. Вона 
перетворялась на помiщикiв, освоювала землi, вiльнi перед тим або вiйськовi, 
крiпостила людей i вiрно служила московському правительству за помiч в сих 
дiлах. I ту ж лїнїю ведуть гетьмани-вибранцi старшини-Самойлович i Мазепа. 
Вiрно тримаючи ся московської власти i сповняючи її волю, вони служили 
iнтересам старшини, помагали Їй присвояти собi вiйськовi землi й крiпостити 
людей,-i не бачили, чи не задумували ся над тим, який небезпечний розбрат сей 
новий суспiльний лаД творив на Українi, пiдкопуючи всяку полiтичну роботу, 
вiдбираючи всяку змогу до неї.
Часи Самойловича i Мазепи, що разом зайняли майже сорок лiт часу-
многоважного часу, коли рiшала ся доля вiльного ладу, заведеного великим 
повстаннєм 1648-9 рр., власне на руїнах недобудованого вiльного устрою 
будували нову неволю українського народу, що зїла потiм всї останки й почагки 
того вiльного ладу. А йшло се двома дорогами-присвоюваннєм земель i 
поневоленнєм люду.
По великiм повстанню 1648-9 р., по вигнанню панiв, на Українi 
лiвобiчнiй проявила ся велика маса свобiдних земель, котрi собi люде займали 
вiльною займанщиною, садячи оселi, хутори й розробляючи скiльки хто мав сили. 
Але хоч здавало ся, що весь старий, панський устрiй був. "скасований козацькою 
шаблею", але останки його пережили повстаннє, i як пройшла перша буря, вони 
зараз стали вiдживати й поширювати ся, заглушуючи першi сходи нового, ще 
слабкого, неоформленого ладу. Зiстали ся маєтки православних монастирiв i 
церков, iцо господарили й цих по давньому; задержали свої маєтки деякi пани-
шляхтичi, що пристали до козацького вiйська й повипрошували собi потвердження 
на маєтки свої вiд царського правительства; а за ними почали собi випрошувати 
грамоти на маєтности i козацькi старшини.
Зайнявши мiсце польської шляхти, козацька старшина, як уже згадувано, 
вважала себе також за панську верству, що має статична мiсце шляхти. 
Старшинськi роди приймають герби шляхетськi, винаходять або й видумують собi 
родоводи вiд рiжних шляхецьких родiв. За недостачею вчасних збiрникiв законiв, 
якi б нормували новий лад, нони по слiдах i урядах мiських i козацьких уживають 
старi збiрники законiв-Литовський Статут i Магдебурське нiмецьке право мiське, 
i з них старi понятя про права панськi, властительськi починають всякати в новi 
вiдносини, точать самi пiдстави нового ладу та зводять його поволi на старi дороги. 
На пiдставi тих старих законiв серед старшини росли й скрiпляли ся права на 
землю, права на селянський, не козацький люд.
Свобiдпi, незайнятi землi старшинi освояла без всяких формальностей, так 
само як робили то козаки й селяне-тiльки їiзаїмки були далеко бiльшi, обрахованi 
не на працю власних рук, а на пiдданську, крiпацьку. Не вдоволяючи ся землями 
пустими, старшини випрошують вiд гетьмана, полковникiв, а то й вiд царського 
правительства, землi заселенi, на яких жили вiльнi селяне i господарили на своїх 
землях як на власних. Несподiвано сi селяне з своїми землями спиняли ся в руках 
"пана"-старшини, i коли сьому панови удавало ся дiстати потверджечнє за якусь 
заслугу вiд царського правительства западала клямка на вiки: так як за польських 
часiв сеймове або королiвське наданнє вiддавало землi й їх вольних осельникiв на 
власнiсть польському шляхтичеви. Знаємо вже, що р. 1687 гуртом потверджено за 
старшиною все, що встигла вона за той час випросити вiд гетьмана; старшина 
хотїла тодї, щоб i на будуще царське правительство гуртом потвердило надання 
гетьманськi й вищої старшини, а також землi купле против їх волї Особливо все се 
почало робити ся вже пiзнїйше, пiсля Мазепиних часiв, як не стало свобiдних 
земель. Всїми тими способами в руках старшини зiбрала ся величезна маса земель. 
Справдї, не стало бiдному козаку нетязї й коня попасти, як скаржила ся дума. А 
тим часом неспокої й вiйни протягом шiстдесятих i сiмдесятих рокiв гнали ще масу 
нового народу з правого боку до Гетьманщини Нарiд сей, не знаходячи свобiдних 
земель, мусїв осiдати на землях панських, церковних, старшинських i-приймати 
на себе рiжнi обовязки даннi i роботнi, панщиннi для свого "пана" 3 початку 
називають їх скромнiйшою назвою "пiдсусiдкiв", але далї в повну силу входить 
звичайне "пiдданство". 
Вже за Самойловича старшина без церемонїї говорить про пiдданськi 
обовязки людей, що сидiли на їх землях, i тi обовязки, якi накладала на новоселих, 
починає вона перекладати на давнiх осадникiв, то сидiли на своiх землях, а дiстали 
ся разом з маєтками на власнiсть, чи в державу при якiмсь урядї (такi маєтки, що 
звязанi були з якимись урядами, звали ся ранговими). Для того насамперед пильнує 
загородити дорогу селянам до козацтва-точнїсенько як польськi пани нi, але на се 
московське правительство не пристало: треба було випрошувати кождий раз 
осiбно, а значить-i вислугувати ся.
Низша старшина, яка не могла вихвалити ся заслугами перед царським 
правительством, розширяла свої займанщини скуплею, то значить купувала вiд 
селян i козакiв їх землi за дурничку, користаючи з тїсних часiв, або й докучивши 
наперед та попросту змусивши до продажi, так що часто одно тiльки слово було, 
що се була купля, а покривало ся нею чисте насильство. А що козакам їх земель 
продавати не позволяло ся, то переводили козакiв в пiдданство, часом також перед 
Хмельниччиною. По повстанню 1648 р. вiльно було писати ся в козаки кождому 
хто хотїв i мав змогу i достаток служити своїм коштом вiйськову службу. Теiер 
заводить ся "компут" (реєстр), i хто не вписаний був в той компуг, не мiг дiстати ся 
мiж козакiв, а був "посполитим", селянином. Сих селян обкладають данинами i 
податками, а коли дуже були завзятi, то їх рiжними способами зганяли з їх грунтiв, 
а на їх мiсце осаджували новоприхожих, за умовою, чи без умови "так як всi"; i так 
поволi всiх пiдводили пiд новий панщинний лад.
Власне в часах Самойловича, коли ото сунув нарiд без памяти з Правобiча, 
а потiм i силомiць переганяв ся,-починає гегьманський уряд i з свого боку також 
приводити "поспiльство" до "обиклого послушенства пiдданих" своїм панам. В тiм 
часi се послушентво ще не було дуже велике: селяне мали помагати при покосi, 
ставити гати для млинiв то що. Але раз взявши селян в свої руки, загородивши їм 
заставами дорогу назад на правий бiк, повели пани се дiло скоро i вже в Мазепиних 
унiверсалах перших рокiв XVIII в. наказний (1701) признаєть ся законною 
панщина- два днi на тиждень, i крiм того дань вiвсяна, i то все для селян, що 
сидiли на своїх власних грунтах, не були пiдсусiдками. 
Он горе нам, не Гетьманщина-
Надокучила вража панщина,
Що ходячи поїси, сидячи виспиш ся!
-як спїваєть ся в пiснї.
Розумiеть ся, ся нова панщина страшенно бентежила селянство, що ще в 
свiжiй памяти мало часи безпанськi, як собi на вiльнiй землi господарило. Гiрка 
злоба пiдiймала ся в нiм на сю старшину, що так хитро й швидко вмiла взяти його в 
свої лабети. Особливим гнївом дихали люде на гетьмана Мазепу, пiдозрiваючи, що 
то вiн як шляхич i "поляк", як його прозвали, напосїв ся завести на Українi польськi 
панськi порядки. З великою пiдозрiливiстю ставилися до всiх вчинкiв його i 
старшини; навпаки не пiдозрiвали в тiм руки московського правительства i навiть 
готовi були вiрити, що все се дїєть ся против його.
Мазепа i старшина чи не розумiли ваги сього, чи не вмiли тому запобiгти. 
Свiдомi народнїх жалiв i недовiря, вони не звiряли ся навiть на козакiв i побiч 
козацьких полкiв заводили собi полки наемнi, з усякої наволочи-так званих 
сердюкiв, компанейцїв; просили також московського вiйська на Україну. Але не 
робили нiчого, щоб знищити причини народнього невдоволення i їх вiдчуженнє вiд 
народу i простого козацтва все збiльшало ся. А се з часом вiдбило ся дуже тяжко на 
них коли їм прийшло ся стрiнути ся з московським правительством, за кермою 
котрого так довго i спокiйно плили. 
93. Мазепине правлїннє. Першi роки гетьманування Мазепиного 
виглядали як звичайне собi продовженнє гетьманування СамоНловича. Далi 
будовано при помочи московського правительства i гетьманського "рейменту" 
помiщицьку верству старшинську i пильно держала ся i вона i гетьман московської 
клямки. Неприємностями грозили тодiшнi московськi замiшання, боротьба партиї 
царя Петра i царевни Софiї- не вгадати було, кого тримати ся; але Мазепi 
пощастило вийти з сього тло. Його покровитель кн. ?олїцин упав на другий же рiк, 
пiсля нового, також нещасливого походу на Крим; але Мазепа, що ходив з ним 
разом, не тiльки не попав в бiду з ним укупi, а нагодивши ся в Москвi пiд ту хвилю, 
попав в особливу ласку новому цареви, виправив з ?олiцинсьсих маєткiв тi грошi, 
що заплатив йому за свiй вибор, а для своїх рiдних i близьких i для все своєї партиї 
старшинської при сiй оказiї нового царювання випросив цїлу купу рiжних надань 
маєткiв, що як весняний дощ пролили ся на старшинськi души, заохочуючи їх до 
дальшої вiрности й "служби великому государю". 
Все се зробило дуже сильним становище Мазепи на Українi. Заразом, 
користаючи з великих засобiв, якi дала йому спадщина по Са.мойловичу i всякi 
доходи вiйськовi, вiн дуже жваво заходить ся коло будiвництва церковного, жертв 
на духовнi й просвiтнi цїли. Немов щоб заглушити всякi поговорки ворогiв, що вiн 
чоловiк чужий, окатоличений, "Лях", заходить ся Мазепа коло величних як на той 
час будiвель, головно церковних, обдаровує важнiйшi, найбiльш шанованi 
українськi монастирi i церкви богатими роскiшними будовами, образами, рiжними 
дорогими рiчами, записуючи на кождiм мiсцi перед очима i уявою народу свою 
побожнiсть, прихильнiсть українськiй народности i культурi, i заразом -свою 
славу, могутнiсть, богацтво. Навiть пiсля того як ся вкраїнська церква, так богато 
ним обдарована,-мусiла за наказами царськими його проклясти i вiдректи ся вiд 
нього, i всякi памятки по Мазепi нищено, затирано всяку память по нїм,-ще й 
тепер уся Україна повна тих рiжних памяток небувалої гетьманської щедроти для 
церкви i всього того що в тiм часi пiдходило пiд розумiннє української культури.
Печорську лазру Мазепа вiдновив, обвiв монументальною камiнною 
огорожею, що й тепер дивує око глядача, поставив гарнi брами з церквами на них-
так звану Святу браму i другу, так звану Економську; не дурно його портрет на стiн 
олтаря лаврської церкви ховав ся до самих останнiх часiв. В Пустинно-
Миколаївськiм монастирi вибудував нову величаву церкву св. Миколая (вiдiбрану 
потiм в 1831 р. вiд монастиря на воєнний собор). Вибудував наново брацьку церку 
Вогоявлення i поставив "новий будинок для академiї. Поставив величаву церкву 
вознесення в Переяславi- згадану Шевченком в його славнiй панорамi України.
Без сумнїву, духовенство, старшина i вся так сказати тодiшня українська 
iнтелiгенцiя славила такого щедрого i гойного гетьмана, i як би не пiзнїйше 
нещастє, вш зiстав ся в памяти українськiй як незабутнїй протектор українського 
духового i культурного житя. Без сумнїву, сї памятки робили сильне вражiннє i на 
маси народнi. 

292. Мазепа-з портрета в олтарi
київської лаври.

Мазепа з старшиною заходили ся приборкати нарiд страхом, залякати: 
замiшаних в тих розрухах ловлено i вiддавано на рiжнi суворi карi, вiд битя киями 
включно до кари смерти в рiжних тяжких формах, i по сїм "станула в мирi тишина i 
безбоязненноє людем тамошним мешкане", як записує сучасник Величко. Не 
можна сказати, щоб старшина не задумувала ся над причинами такого 
невдоволення, одначе на утишеннє його не знайшла нiчого бiльше, як те щоб 
скасувати аренди заведенi за Самойловича вiд 78р., за дозволом царським, на рiжнi 
вiйськовi потреби, а голов на утриманнє наємного вiйська, яким окружавсебе 
гетьман i старшина з огляду на неприхильний настрiй народу i простого козацтва.
Вiддавано в аренду курення- горiлки, шинкованнє нею i продажу тютюну i 
дегтю, i хоч при тiм зiставлено право варити горiлку для власної потреби (селяне 
господарi мали право зварити на рiк оден казан горiлки для себе, козаки-по два, а 
пиво i мед скiльки схочуть), то все таки сi "оранди" розбудили велике 
невдоволеннє мiж народом. Тому рiшено було тепер пошукати якихось иньших 
доходiв, а оранди скасувати. Але що нових доходiв не знайшли, а загального 
податку завести бояли ся, щоб не роздражнити людей ще гiрше, то кiнець кiнцем 
таки аренди зiстали ся далї i покасованi були тiльки деякi лрiбнїйшi оплати. Бо без 
наемного вiйська таки й старшина й гетьман вважали неможливим пiдтримувати 
"безбоязненне мешканнє" своє.
Тим гетьман з старшиною i заспокоїли ся, але нарiд не заспокоїв ся, хоч i 
не важив ся пiднятись против захищеного компанейськими та московськими 
ратями нового ладу. Цїкавим проявом тодiшнього настрою являють ся проби 
повстання, вчинечi Петриком Iваненком в 1692-6 роках Се був канцелярист 
вiйськової канцелярiї, що з якихось причин мусїв сховати ся 1691 р на Запороже, i 
там пробував порушити Запорожцiв до боротьби з Мазепою за вияволеннє 
українського народу вiд "нових панiв." Сїч як за Самойловича так i за Мазепи була 
ворожо настроєна до гетьманського i старшинського правлiння i до московського 
правительства, на котрiм опирав ся новий лад. Кошовий запорозький Гусак в 
листах до Мазепи дорiкав, що тепер в Гетьманщинi бiдним людям стало гiрше як за 
Ляхiв, бо кому й не треба i той завiв собi пiдданних, щоб йому сiно й дрова возили, 
в печах палили, стайнi чистили (зовсiм так як нарiкали на Полякiв перед 
повстаннєм Хмельницького) Петрик, знаючи такий настрiй Запорожа, сподiвав ся 
пiдняти Запорожцiв, i крiм того дiстати помiч вiд Кримської орди. Московське 
правительство, а з ним i Гетьманщина далї стояли на воєннiм становищу супроти 
Криму й Туреччини, i хан признав Петрика гетьманом українським i обiцяв помiч 
для вичволєння України, щоб князiвство Київське i Чернигiвське з усiм вiйськом 
Запорозьким i народом малоросийським, з Слобiдшиною i Правобережем стало 
осiбною державою, а Крим буде її боронити вiд ворогiв, за теж козаки не 
боронитимуть Кримцям воювати московськi землi. Запорожцям Петрик казав: "Я 
стою за посполитий нарiд, за самих бiдних i простих Богдан Хмельницький 
визволив нарiд малоросийський з неволi лядської, а я хочу визволити його вiд нової 
неволi-вiд Москалiв i своїх панiв". I обiцяв, що весь нарiд український повстане з 
ним:  "Я, пане кошовий, горло своє ставлю-велiть мене на сустави порубати, коли 
вся Україна вiд самої Полтави почавши, не поклонить ся тобi-аби тiльки хоч 
шiсть тисяч Орди взяв тай ходiм! Думаєш, не поможуть нам братя нашi  
голоколiнки з бiдними людьми,  котрих сердюки, орандарi та тиi дуки, що їм царi 
маєтности понадавали, мало вже живими не їдять? Та вони як почують тiльки, що 
ти з вiйськом з Сiчи рушаєш, то самi тих чортiв панiв подавлять, i ми вже на 
готовий лад прийдемо А гетьман зараз на Москву втiче, бо там вся його душа, а тут 
тiльки тїнь одна, у вiйську Запорозькiм"..
Вiд сих вiстей про Петрика справдi пiшов гомiн по Українi й заТрiвожив 
гетьмана й старшину. Люде похваляли ся: як прийде Петрик з вiйськом 
Запорозьким, пристанемо, побемо старшину, орендарiв та зробимо по давньому, 
щоб усi були козаки, а панiв не було Мазепа трiвожив ся, просив московського 
вiйська, бо бояв ся, що як рушить сам з України, то пiде повстаннє. Але сграхи сї 
не справдили ся. ЗапОрожцї, хоч самi таким же духом дихали на Мазепу й усю 
старшину, не дуже охотили ся йти з Петриком на Україну, та й ставати озниками 
Кримиїв не дуже їм хотiло ся. Лiтом 1692 р. Петрик дiстав помiч вiд хана i з 
Татарами пiшов на Україну; кликав i Запорожцiв iти з ними визволяти Україну вiд 
Москви, що замишляє понегiолити до решти нарiд український i для того каже 
гетьманови роздавати людей в пiдданство старшинi-.,аби люде нашi за тим 
тяжким пiдданством оплошили ся i не змогли противити ся, як Москалї ^ахотять 
сповнити свої замисли: посадити своїх воєвод i взяти нас в вiчну неволю". Але 
сїчове товариство не пристало до Петрика, позволило тiльки йти охочим, i таких 
назбирало ся небогато. Петриковi листи, розiсланi в пограничнi мiсця українськi, 
теж не мали вплиiзу: Мазепине вiнсько вже стояло на границi, i коли люде 
побачили, з якими слабкими силами йде Пегрик, не важили ся повставати. Мусiв 
вернути ся i самого погранича i по сiм нещасливiм початку люди мали ще меньше 
вiри в можливiсть повстання. В 1693 i 1696 р. Петрик пробував ше пiдняти 
Україну, але мав з собою самих Татар, i за останнiм разом вбив його оден козак, 
щоб дiстати нагороду, обiцяну Мазепою за голову Петрика-тисячу карбованиїв.
Але настрiй через се не покращав. На Сiч далї тїкала сила всякого бiдного, 
неiмущого, незадоволеного люду,-даремно гетьман наказував своїм "компанiям" 
стерегти i не пускати туди людей. Далї йшли з Сiчи погрози, що пiдуть на Україну 
бити панiв i арендарiв, а Мазепа скаржив ся цареви, що "не такi страшнi Запорожцi, 
як цiлий український посполитий нарiд, весь перейнятий своєвiльним духом-не 
хоче бути пiд своєю властю" i готов кождої хвилї перекинути ся до Запорожцiв. 
Коли в 1702 р. гетьман хотїв стягнути полки против Сiчовикiв, що пiд проводом 
нового кошового Гордiєнка грозили ся "знайти собi иньшого пана",-полковники 
спротивили ся тому, боячи ся, щоб не пiдняло ся повстаннє на Українi. 
В другий бiк так само тїкали люде за Днїпро до козакiв Палiєвих, що 
почавши вiд 1689 року починають повставати проти сусЇднїх панiв, грозять ся 
"прогнати Ляхiв за Вислу-щоб i нога їх тут не постала", i справдї швидко 
поширюють свою козацьку територiю на всi боки, вигоняючи шляхту. Поляки 
пробували приборкати сю козаччину, а скiнчивши вiйну з Туреччиною в 1699 р, 
ухвалили скасувати їi зовсiм. Але Палiй з иньшими полковниками не давали ся, 
здобули найважнiйшi польськi крiпости-Немирiв i Бiлу Церкву i не на жарт 
збирали ся воювати ся з Польщею. I се вабило людей, незадоволених порядками в 
Гетьманщинi. Палiй ставав народнiм героєм i Мазепа зачинав уже бояти ся його 
гiрше як перед тим Петрика-що з нього пiде повстаннє по Гетьманщинi. "У всiх 
одна думка-йти за Днїпро, i з того може вийти велика бiда", писав гетьман в 
Москву. 
"I козаки й посполитi-всi на мене недобрi, всi кричать в оден голос: 
пропадемо до кiнця, заїдять нас Москалї".
94. Перед розривом. Мазепа росписував перед московським 
правительством невдоволеннє народне, що пiдiймаєть ся на нього вiд сих 
"легкомисних i непостоянних людей" за його вiрну службу московському 
правительству. Вiн хотiв тим, очевидно, розiгрiти вдячнiсть московську за такi 
прикрости, що спадають на нього за сю вiрну службу, але не була се дуже мудра 
полiтика, бо всi попереднi досвiди показували, що звичайно всi вiрнi служби 
забували ся, коли против гетьмана прокидав ся рух на самiй Українi i 
московському правительству не рука була пiдтримувати його. Та мабуть Мазепа 
дуже сумно не ливив ся на українськi обставини й сподiвав ся, що за московською 
пiдмогою й своїми компанiйцями вiн потрапить далї тримати ся безпечно, не 
дбаючи про настрiй народнiй. Тим часом його вiрнi служби московському 
правительству дiйсно стягали на козацтво i весь нарiд український де далї все 
бiльшi тягарi, i через те у людей не тiльки "вiдпадало серце до великого государя", 
як говорили сучасники, себ то пропадала охота до московської опiки,-але й на 
гетьмана як на вiрного слугу Москалiв пiдiймало ся все бiльше гнiву i жалю 
народнього-як то ми вже з попереднїх вiдзивiв бачили.
Нове правительство московське, царя Петра, вiдновило вiйну з 
Туреччиною i Кримом в 1695 роцi i чотири роки раз-у-раз козацьке вiйсько мусiло 
ходити походами куди посилав цар-то на турецькi городи, то на Татар, а крiм того 
сильно терпiла Україна ще й вiд татарських нападiв через сю вiйну. Та се ще було 
нiчого, як виявило ся потiм. Гiрше йшло далi. Скiнчивши вiйну з Турками, цар 
Петро пристав до вiйни Польщi з Шведами, щоб при сiй оказiї вiдкрити 
Московщинi дорогу до Балтийського моря. I знов почавши вiд 1700 р. козацьке 
вiйсько мусїло ходити рiк за рiком, своїм коштом, не маючи иїякої заплати, в далекi 
походи на пiвнiч, де богато козакiв пропадало зовсiм вiд непривичного повiтря, вiд 
тяжкої служби, а котрi й вертали ся-то пiшi й голi, а до того приймали всяку 
зневагу вiд московського начальства, що ними там роспоряджалось-било, лаяло, 
калiчило, робило що хотїло. Крiм вiйни раз-у-раз уживано їх на рiжнi тяжкi роботи, 
на будованнє крiпостей; 1706-7 роки сила народу мусїла працювати коло будови 
нової крiпости в Київi, на Печерську, бо цар Петро бояв ся шведського походу на 
Україну. Козаки мусiли робити зимою i лїтозд, пiд доглядом московських 
приставникiв, що поводили ся з ними грубо i немилосердно. До того ще раз-у-раз 
швендяли через Україну московськi полки й команди i чинили всякi кривди, 
забирали всякий припас, поводили ся грубо не тiльки з простим народом, але i з 
старшиною. З усiх бокiв пiдiймали ся "плач, стогiн i лемент" козацтва. народу, i 
навiть найбiльш покiрливi перед московським панованнєм люде починали 
нарiкати, що так далi бути не можна.
Ось як описує се Филип Орлик, писар вiйськовий i довiрений чоловiк 
гетьмана в пiзнїйшiм листї: "Зачала ся робота коло фортифiкацiї печорської, 
наступили переходи через українськi городи до головної армiї то рекрутiв то 
всяких начальникiв, i полковники з старшиною часто приходячи до гетьмана з 
жалями оповiдали, що пристави коло тої фортифiкацiйної роботи козакiв палицями 
по головi бють, уха шпалами обтинають i всяку наругу чинять. Козаки, покинувши 
доми свої, косовицю i жнива, зносять тяготу i спеку на службi царського 
величества, а там великоросийськi люде доми їх грабують, розбирають, палять, 
жiнкам i донькам їх чинять насильства, коней, худобу i всяке майно забирають, 
старшину бють смертельним боєм. Два полковники, миргородський (Апостол) i 
прилуцький (Горленко), як головнїйшi i вiд иньших до Мазепи смiливiйшi, так 
сказали Мазепi: "Очи всiх на тя уповають i не дай Боже на тебе смерти, а як 
зiстанемо ся в такiй неволi, то й кури нас загребуть". А прилуцький то потвердив 
такими словами: "Як ми за душу Хмельницького завеїди Бога молимо, так навпаки 
ми i дiти нашi во вiчнi роди будемо душу i косги твої проклинати, коли нас за 
гетьманства свого в такiй неволi зiставиш".
Мусїла болiти вiд того душа й Мазепi самому, а крiм того й рiжнi тревожнi 
гадки виникали у нього. Досї вiн опирав на московськiй пiдмозi; але з кiнцем 1705 
року московська справа в шведськiй вiйнi починає обертати ся на гiрше. 
Шведський король, смiливий Карло XII за сей час упорав ся з иньшими 
участниками вiйни: королем данськимi польським. Знищив партию короля Августа 
в Польщi, довiв до вибору нового короля, а Августа примусив замирити ся i зрiкти 
ся польської корони (1706), i так зiстав ся сам оден Петро против сього страшного
противника, що здобув собi славу непобiдимого i необорного войовника. 
Треба було сподївати ся Шведiв i на Українi, а на Москву була мала надiя Коли 
Мазепа завiв мову з царем про небезпеку вiд Шведiв, то цар сказав йому рiшучо, 
щоб не сподївав ся помочи: не може йому дати московського вiйська, бо самому 
потрiбне. Ну а з своїми силами Мазепi не було що й думати бороти ся з Карлом. 
Очевидна рiч, що як би Шведи тiльки вступили в покинену Москвою Україну, то 
там зараз би пiдняло ся повстаннє: люде, роздражненi московськими кривдами, 
певно пристали б до Шведiв, а й старшина хто зна чи схотiла б стати проти них. 
Треба тямити, що з Шведами була звязана память про давнiйшi трактати за часiв 
Хмельницького та Виговського, коли то пiд шведською протекцiєю i охороною 
мала бути забезпечна свобода i незалежнiсть України. З сим були звязанi рiжнi 
надiї i вони так i зiстали ся не розбитi i не опоганенi, тiльки не здiйсненi, бо Шведи 
тодi вiдiйшли на бiк. Тепер вони йшли на Вкраїну, i старшина чула, як на неї 
неначе спадає обовязок довести до кiнця дiло, не доведене її предками-
спробувати за помiчю шведською визволити Україну вiд московської впасти, що 
останнiми роками так тяжко, безжалiсно i немилосердно затяжiла над українським 
житем. 
З другого боку мав Мазепа не раз добру нагоду переконати ся, що 
московська ласка швидким конем їздить. В неспокiйнiй головi царя Петра 
виникали все новi й новi проекти, i мiж ними дуже часто випливали й рiжнi 
комбинацiї що до України. То вiн задумував скасувати вiйсько козацьке й завести 
на Українi рекрутчину. То думав зробити з України князiвство для якогось 
потрiбного чоловiка (напр. для англiйського герцога Марльборо, через котрого цар 
думав втягнути в свої

298. Княжий герб, гiриготов-
лений для Мазепи.

гiляни Англiю), i навiть на потїху Мазепи Петро був випросив уже у нiмецького 
цїсаря титул князя нiмецького цЇсарства; виготовлено вже для нього i грамоту вiд 
цїсаря i герб (див. мал. 298). Знаючи близше Петра, Мазепа бачив, що як справдi 
трапить ся якась користна комбiнацiя з Україною, то не пожалує вiн анї 
гетьманських заслуг, анi його вiрности.
Неможна було на нього полягати, а треба було самому думати про себе. До 
рiжних иньших болючих справ приєднала ся ще одна, а то про правобiчну Україну. 
Правобiчнi полковники, задумуючи боротьбу з Поляками, хотїли зєднати ся з 
Гетьманщиною, щоб мати вiя неї помiч. Почавши вiд 1688 р. Палїй i иньшi 
полковники раз-у-раз просили Мазепу, щоб прийняв їх пiд свiй "реймент". Мазепа 
луже рад був взяти пiд свою вдасть правобiчне Поднiпрове, але цар тому 
протививсь, 60 був в союзi 3 королєм польським i не мiг прийняти земель, котрi 
Польща вважала своїми. Тим часом на правобiчну козаччину налягла польська 
хмара: гетьман польський Сенявский в 1793 р. ударив на полудневi полки, в 
Iзраславшхнї i на пограничу подiльськiм; тут козаччина була найслабша i 
Сєнявский погромив тутешнiх полковникiв i залив кровю тутешнє повстаннє. Палїя 
вiн зачепити не насмiлив ся, бо той був сильнїйший. Але i Палiєви не було 
безпечно, i вiн по сїм ще пильнїйше просив Мазепу взяти його в оборону. Але цар 
не тiльки не хотїв сього, а навпаки ще пообiцяв Полякам, шо сам приборкає їм 
Палїя. Тодi Мазепа, не хотячи упустити провобiчну Україну, постановив 
поступати, не оглядаючи .ся на царську волю.
Лїтом 1704 р. цар поручив йому йти в правобiчнi сторони, нищити панiв, 
що тримали ся шведської партиї; от при сїй оказiї Мазепа й постановив забрати 
правобiчну Україну. Але вiн бояв ся, що Палїй може стати йому небезпечним 
противником, через свою велику погiулярнiсть мiж козацтвом. Тому обернув 
справу зовсїм несподiвано: закликавши до себе Палїя, звелїв його взяти, а до Бiлої 
Церкви на мiсце Палїя пiслав полковником свого племiнника Омельченка. Палїєвi 
козаки здебiльшого були при вiйську Мазепи; котрi були в Бiлiй Церквi, хотїли 
боронити ся, але мiщане бiлоцеркiвськi, не хотячн усобицi, пiддали мiсто, i 
Омельченко став правити Хвастiвщиною. Перед Петром Мазепа неправедно 
обвинуватив Палїя, що вiн накладав з шведською партiєю, i його заслано на Сибiр. 
Палїєву пригоду оспiвано в пiснi, дуже росповсюдненiй мiж народом, шо довго 
памятав Палїя й богато зложив про нього рiжних оповiдань i казок:
"Пише, пише та гетьман Мазепа
Та до Палїя листи:
- "Ой, прибудь, прибудь, Палїю Семене,
Та на бенькет до мене...."
Ой, вже Семен, ой, вже Палiєнко
На подвiрє виїзжає,
А там його вельможний Мазепа
Вином з медом напуває.
Ой, вже Семен, ой вже Палiєнко
Меду-вина та й напив ся,
Та свойому вороному коню
Та й на гриву похилив ся.
Ой, як крикнув вельможний Мазепа
Гей на свої сердюки:
- "Ой, вiзьмiть, вiзьмiть Палiя Семена
Та закуйте йому руки".
Так Мазепа заволодiв правобiчною козаччиною. Вперше отеє вiдважив ся 
Мазепа поступити против царської волї, але з початку пройшло се гладко: вiн 
виправдував ся, що поки в Польщi була сильна шведська партия, не годило ся 
вiддавати Полякам правобiчних земель, i цар прийняв сї пояснення. Пiд  
Мазепиною рукою правобiчна козаччина знову починає поширювати ся сильно. 
Одначе кiнець кiнцем в 1707 р. цар наказав Мазепi вiддати правобiчнi землї 
Полякам. Мазепа не слухав i пiд рiжними вимiвками далi держав правобiчнi землi, 
бо дуже дорожив ними i сподївав ся затримати їх за Гетьманщиною.
95. Шведчина. Мiж рiжними доказами на Мазепу переслав Кочубей при 
своїм доносi пiсню Мазепою зложену. Як близькому до гетьмана чоловiкови можна 
Кочубеєви повiрити, що зложив її справдi Мазепа. 
Пiсня може служити до певної мiри поясненнєм полiтики Мазепи. Вiн 
хотiв сотворити сильну вдасть гетьманську, оперту на вiдданiй їй старшинi, 
пiднести особу гетьмана високо в очах громадянства i народу i заступити 
розномисленнiсть демократичного устрою однодушнiстю монархiї обєднаноi в 
особi гетьмана. На се й пiшли двадцять лїт пановання Мазепи. Але коли настав час, 
не зважив ся старий гетьман смiливо i одкрито покликати Україну до повстання, як 
писав у сiй "пiснi". Вiн все чекав, мудрував до останньої хвилї. Правда, їдо й риск 
був великий i небезпека страшна. Трiвожно приглядаючи ся до успiхiв Кардових, 
Мазепа вже досить давно забепечив ся на обидвi сторони-держачи далї лiнiю 
вiрного слуги московського, мав зносини з шведською партиєю через своїх 
знайомих, i через них в 1707 р. завiв переговори з новим польським королем з 
Карлової руки-Стан. Лєшиньским. Подробиць тих переговорiв досi не маємо: 
Мазепа вiв їх дуже секретно, не вiдкриваючи навiть перед найблизшими своїми 
повiрникам>, дарма їдо мiж ними декотрi дуже налягали на нього, аби заводив 
зносини з Карпом-не знали, їдо гетьман уже мосгить в той бiк стежку. Та власне 
ся обережнiсть найбiльше пiдрiзала Мазепу. Вiн все бояв ся чимсь показати себе аж 
до останньої хвил, ждав, що може без нього самi справи вияснять ся, i через сю 
обережнiсть власними руками нищив те, що могло б потiм йому дуже стати в 
пригодi. Не важив ся нiчим показати народови свою неохоту до Москви. Посилав 
вiйська далї, куди йому цар казав. А як на Дону, при самiй границi українськiй 
пiдняло ся в 1707 роцi дуже небезпечне для Москви повстаннє донських козакiв, 
пiд проводом Булавiна, Мазепа не тiльки нїчим не пiдтримав Донцїв, а ще й своїми 
козаками помiг Москвi задавити се повстаннє-саме перед тим як сам вiн пiдняв ся 
против Москви. Правда, за те йому до останьої хвилї удало ся затаїти ся перед 
Москвою, i цар йому вiрив у всiм. 
Весною 1708 р. вiйськовий судя Кочубей, розгнiваний на Мазепу, що 
збаламутив йому доньку, з свояком своїм полковником Iскрою подали донос 
цареви i в нїм оповiли про зносини Мазепи з шведською партиєю; та цар не увiрив 
тому й вiддав Кочубея й Iскру на вiйськовий суд, а той засудив їх на смерть. Але 
виграшка з того була невелика. Мазепа, видко, покладав ся, як свого часу 
Бруховецький, що нарiд український так уже на Москву розiв ся, що кождої хвилї 
за ним повстане на неї. Але вийшло, що премудрив у тiм, бо не приготовивши 
?рунту для повстання, наперед знищив для нього всякi надiї; але того вiн не знав.
В 1708 р. в осени Карло воював в землях литовських, на пограничу 
України i Московщини. Саме мав рiшити ся дальний плян шведської вiйни-чи 
буде вона перенесена вземлї московськi чи на Україну. Як би Карло пiшов на 
Московщину, Мазепа мiг би зiстати ся далї глядачем, i по тiм, котра сторона взяла, 
гору, мiг би безпечно вимiркувати собi, коготрймати ся. Отже трудно вiрити 
оповiданням, буцiм Мазепа кликав Карла на Україну: дуже не на руку було се 
йому. Взагалi про переговори Мазепи з самим Карлом досi нїчого не вiдомо. 
Знаємо, що Карло збирав ся йти на Смоленск, на Московщину, аж раптом побояв 
ся, що в спустошених московських сторонах не буде чим прогодувати вiйсько, i в 
мiсяцi вереснї (сентябрi) повернув на Україну, на Стародуб.
Ся вiстка захопила Мазепу зовеїм не приготованим. Саме перед тим за 
наказом царським повисипав вiн козацькi полки з України-в землї литовськi 
(бiлоруськi) i за Днїпро, на Полякiв, а на Україну, в саму середину її Петро прислав 
московське вiйсько, вважаючи на нарiкання Мазепи на непевний настрiй 
українського народу. Тепер, одержавши вiсть про рух шведського вiйська, цар 
вперейми пiслав своє вiйсько, що й перехопило Стародуб у Шведiв, а Мазепi 
наказав пiслати 

ЗОЇ. Шабля Мазепи
в чернигiвськiм му-
зеї (з написом: Iван
Мазепа, 1662).

туди ще й своїх козакiв, в помiч московському вiйську. Слїдом i сам пар рушив на 
Україну i Мазепi звелiв прибути до нього самому. Настала страшна хвиля, де треба 
було рiшити ся в той або другий бiк. Властиво пiд ту хвилю Мазепа був уже так 
обсочений, їдо не мiг i рушити ся против Москви. Але вiн i старшина горiли 
бажаннєм не упустити сеї нагоди, коли можна було ще визволити Україну; ся 
думка, очевидно, так глубоко впила ся в їх голови, що вони вже не мiркували, як 
обставини обертають ся против них, рiшили своїм переходом на шведську сторону 
i переважити справу в шведський бiк.
День у день старшина наставала на Мазепу, щоб посилав до Карла, 
порозумiв ся з ним що до дальшої боротьби з Москвою спiльними силами, i 
нарештї Мазепа за спiльною радою розпочав зносини з Карлом, просив його-як 
каже Орлик, перейти за Десну, щоб зiйти ся з Мазепиним вiйськом. А в 20-х числах 
жовтня, обсадивши козацьким вiйськом свою резiдепцiю Батуринську, з тим 
вiйськом козацьким, яке йому зiстало ся, i з" старшиною поїхав до шведського 
табору, що стояв саме над Десною. На чiм тут стало порозумiннє мiж ними, не 
маємо близших вiдомостей, i тiльки з пiзнїйших документiв можемо мiркувати, 
чого хотїли Мазепа й старшини, пристаючи до шведського короля: "Україна обох 
сторiн Днїпра з вiйськом Запорозьким i народом малоросийським має бути вiчними 
часами свобiдна вiд всякого чужого володiння". Швецiя чи иньшi союзнi держави 
"анї для визволення анї для опiки анї для иньших цїлей не мають претендувати на 
вдасть над Україною i вiйськом Запорозьким, чи на зверхнiсть або яку небудь 
пiдвластнiсть, анї не мають брати яких небудь доходiв чи податкiв. Не мають 
забирати собi або займати своїми залогами крiпости українськi, якi були б зброєю 
чи трактатами здобутi вiд Москви. Мають Україну содержувати в цiлости i иньшим 
не позволяти її неволити яким небудь чином. Мають свято заховувати цiлiсть 
границь, непорушнiсть вiльностей, законiв, прав i привiлегiй, аби Україна вiчними 
часами свобiдно уживала своїх прав i вiльностей без усякого ущербку".
Се може служити за характеристику бажань i змагань Мазепи i його 
однодумцiв в сїм моментї. Та скоро вони мусили переконати ся, що помилили ся в 
своїй рахубi.
96. Погром Мазепи. Свою полiтику Мазепа вiв у такiм секретї, що навiть 
козацьке вiйсько, яке вiн вiв з собою до короля, не знало про його замисли i 
довiдало ся тiльки на дорозї Про союз Мазепи з Карпом довiдав ся цар Петро 
скорше, нїж українське громадянство; перше нїж Мазепа встиг оповiстити 
українську люднiсть про свiй союз з Шведами, цар уже наложив свою тяжку руку 
на Україну, не дав i рушити ся. Зараз же московське вiйсько обложило Батурин, 
здобуло його через зраду одного чоловiка, захопило Мазепинi запаси i скарби, 
армату i всякий припас i страшно росправило ся з люднiстю людей порiзало, мiсто 
зруйновало до решти, начальникiв вiддало на страшнi муки. По иньших мiсцях 
також всiх пiдозрених в спiлцї з Мазепою i Шведами страшно карано, але з 
старшиною велено поводити ся ласкаво, аби затримати при московськiй сторонi. 
Розiслано царськi листи мiж народ, де представлювано, що Мазепа передав ся до 
Шведiв на те, аби Україну вiддати пiд Польщу, завести на Українi унiю, а 
благочестиву вiру викорiнити; щб був вiн богоодступник, тайний католик, 
українському народови ворог, обтяжав його беззаконними поборами. А вiд 
московського правлiння обiцяно Українцям всяку полегкiсть i ласку. Заразом усю 
старшину оповiщено, аби зїхали ся до Глухова вибрати нового гетьмана на мiсце 
Мазепи. Натомiсть Мазепа i король шведський в своїх листах, котрi теж розсилали 
до українських людей, закликали всїх до себе, запевняючи, що король шведський 
не мислить нiякого лиха, а хоче Україну "од того московського тиранського iга 
оборонити", вернути давнi права i вiльности, а Москва хоче Україну поневолити i 
коли тепер тому не запобiжать, не мине її погибiль.
Не знати, за ким би пiшов український нарiд i старшина-чи за листами 
царськими чи за Мазепиним, якби мали волю вибирати мiж ними. Знаємо, що на 
Москву i людей великоросийських мали люде жалї великi; але не любили й 
Мазепи, не вiрили йому й уважали досi за найвiрнїйшого прислужника  
московського. Але тепер не могли вони вибирати. Вiйсько московське вступило в 
саму середину України, страшно i немилосердно карало всїх прихильникiв 
Мазепиних i грозило всiм тимже за всяку приклоннiсть до Шведа. Вiйсько козацьке 
було мiж вiйськами московськими, а з Мазепою було всього яких чотири тисячi 
козакiв! Україна не важила ся ворохнути ся проти Москви.
Старшина покiрно прибула до Глухова, тут перед нею з рiжними 
церемонiями скинено Мазепу з гетьманства, повiшено заочно фiгуру його на 
шибеницi й проклято всенародне, потiм вчинено вибiр нового гетьмана i по волї 
царськiй вибрано покiрного i плохого полковника стародубського Iвана 
Скоропадського. Духовенство послушно кидало церковну анахтему на гетьмана, 
найбiльше заслуженого для української церкви з усїх попередникiв. Громадянство 
українське, спiшачи скинути з себе пiдозрiннє, свiдчило свою вiрнiсть цареви i при 
тiй оказiї пильнувало урвати що небудь i собi з тих богатих милостей, якi розливав 
цар на всю вiрну старшину, в видi надань маєтностей нових i вiдiбраних вiд 
Мазепиниїв Навiть з тої старшини, що пiшла була за Мазепою до Шведiв, чимало 
повертало ся назад-як полковник лубенський Апостол, генеральний хорунжий 
Судима, ?ала?ан i иньшi. Сам Мазепа завагав ся i завiв листуваннє з царем, але 
кiнець кiнцем побояв ся звiрити ся на слово Петрове, та й Шведи стерегли його 
пильно. Що замисел не удав ся, було очевидно. Але Мазепа те дурив себе надїями, 
що справа обернеть ся на його користь, тому намовив Карла зимувати на Українi, i 
тим пiдiрвав ще гiрше свого союзника: ся зимiвля на Українi знищила шведськi 
сили. Одиноким успiхом було- шо Запорозька Сїч пристала до Шведiв. Давнїйше 
була вона дуже неприхильна Мазепi, як московському i старшинському 
прислужнику-се ми знаємо. Кошовий Кость Гордiєнко, Головка призвишем, що 
старшував в Сiчи почавши вiд 1701 р., був великий ворог московської i 
старшинської неволi й дуже рiзко виступав против Мазепи. Але тепер, як Мазепа 
перейшов до Шведiв, Гордiєнко потягнув в його бiк. Одначе пройшло кiлька 
мiсяцiв, поки йому вдало ся повести за собою сiчове товариство: запорозька 
старшина досить довго тримала ся мiж Мазепою i Скоропадським як нiчия, i тiльки 
в перших мiсяцях 1709 року перехилила ся рiшучо на шведський бiк i пiслала своїх 
послiв до Мазепи, а в мартi кошовий з вiйськом Запорозьким прибув сам в 
шведський табор i витав короля латинською промовою. Шведи були дуже утiшенi 
сим запорозьким вiйськом, його воєнним вишколеннєм i досвiдом, але їм сей 
прибуток не пiшов на здорове, а Запорожцям тим меньше. Шведський король, щоб 
забезпечити собi зносини з Запорожем, посунув ся ще далi на Україну й застряг пiд 
Полтавою, що не пiддала ся йому, а загорожувала дорогу на Запороже. А на Сїч 
тслано московськi вiйська й здобуто її, завдяки бувшому Сїчовику ?ала?ану, що 
тепер, вiдставши вiд Мазепи, з усiх сил вислужував ся перед царем, а знав усi 
запорозькi стежки i дорiжки. Запорожцi пiддали ся на обiцянку ?ала?ана i 
московських офiцерiв, але слова їм не додержано i немилосердно покарано за 
повстаннє: "голови луплено, шию до плахи рубано, вiшано й иньшi тиранськi 
смерти задавано, мертвих з гробiв богато- не тiльки товариства (козакiв), але й 
ченцiв вiдкопувало, голови їм вiдтинано, шкуру луплено, вiшано" Запорожцi по 
сiм, якi зацiлiли, перенесли свiй кiш на татарську територiю, до Олешок, недалеко 
устя Днiпра. I там Сiча була 19 лiт.
За сим погромом Сiчи, в мiсяцї маю, наступив, мiсяць пiзнiйше, погром i 
шведської армiї пiд Полтавою. Розгромлено шведське вiйсько i останки його 
рушили .за Днiпро на турецьку територiю. Але московське вiйсько йшло за ними 
слїдом. Карл i Мазепа зневеликими вiддiлами салдатiв i козакiв ледви встигли 
утiкти за Днiпро, решта вiйська мусiла пiддати ся московському вiйську, що 
догонило їх над Днїпром. Старшина українська, шо була ще з Мазепою, пiддала ся 
Москвi здебiльшого зараз по полтавськiй битвi. Мало хто пiшов за Мазепою: 
генеральний писар Пилип Орлик, племiнник Мазепи Андрiй Войнаровський, 
прилуцький полковник Дмитро Горленко, вiйськовий обозний Iван Ломиковський, 
генеральний бунчужний Федiр Мирович, генеральний осаул Гр. Герцик й иньшi. 
Через степи утiкли вони з королем до Тягинi (Бендер) i тут отаборили ся з ним на 
кiлька лiт. 
Карло заходив ся втягнути доконче Туреччину в вiйну з Москвою, i се 
вдало ся йому. Але Мазепа не дожив до сього: зломлений, перемучений всякими 
трiвогами, непевний свого житя (бо цар Петро не устанно силкував ся добути його 
в свої руки i вiзиру турецькому обiцяв 300 тис. талярiв як би його видав) вiн 
росхорував ся i вмер 22 серпня. Похоронено його в монастирi в Галацї, на Дунаї.
97. Орликовi заходи. Старшина, що була при Мазепi, козаки та сїчовики з 
своїм Гордiєнком все таки ще не покидали своєї думки про те, щоб за гiомiчю 
Швецiї й Туреччини вирвати Україну з московських рук: в тiм була тепер вся їх 
надїя. По довгих переговорах на мiсце Мазепи вибрано гетьманом Орлика (в квiтнi 
1710 р.). При тiм списано iнтереснi постанови, яке має бути правлїннє гетьманське 
Хоч сї постанови не були здiйсненi, бо взяти Україну в свої руки сим людям не 
удало ся нiколи,-але вони цiкавi, як вираз поглядiв i бажань сих людей, що- 
звязали свою долю з визволеннєм України. В постановах сих богато нового, що 
могло б бути важним кроком наперед. 
Єсть тут i замiтнi початки чисто парляментарного устрою. Зазначено тут, 
що останнiми часами гетьмани стали присвоювати собi "самодержавную владзу, 
узаконили самовластiєм такеє, право: так хочу, так повелїваю". Тому ся 
конституцiйна хартия постановляє на будуче такi порядки: три рази до року, на 
Рiздво, Великдень i Покрову мають бути "генеральнi ради" в гетьманскiй 
резинденцiї для порiшення всяких важнїйших справ; на тi ради мають приїздити: 
генеральна старшина, полковники з усею полковою старшиною i сотниками, 
виборнi вiд полкiв "генеральнi совiтники" i депутати запорозької Сїчи. Як би в 
управi гетьмана або в його дїлах помiтне було щось шкiдливе для народнього 
добра, тодї старшини i совiтники мають право то "виговорити" гетьманови, а вiн за 
те не має на них гнiвати ся або їх карати. Без рiшення отсеї генеральної ради 
гетьман може вiдправляти, тiльки пильнi справи, яких не можна вiдкладати, i то 
тiльки за радою генеральної старшини. Нiяких секретних зносин i кореспонденцiй 
гетьман не має права вести. Не може також роспоряжати скарбом вiйськовим: до 
того має бути вибраний генеральний пiдскарбiй, а гетьман має свої доходи, 
призначенi "на булаву i особу його гетьманську". Далi постановляло ся, аби 
гетьман пильнував, щоб людям вiйськовим i посполитим не чинено надмiрної 
тяжкости, утиску i здирства, вiд котрого вони кидають свої оселi та йдуть "у 
прочку", шукати лекшого прожитку в заграничних сторонах: Забороняло ся 
старшинi i всяким "вiйськовим i посполитим урядникам" обертати козакiв i 
посполитих до них не належних на свої господарськi роботи, вiдбирати грунти або 
силою змушувати до продажi, забирати за якi небудь вини майно людське або 
обертати людей собi на роботу, i т. д. Добре то все було-але не удало ся його 
здiйснити, не удалося укладчикам сеї хартиї вернути ся на Україну-заводити тi 
новi порядки. Надїя, правда, якийсь час манила, а була хвиля, що й здiйсненне її 
здавалось луже близьким. Король шведський прирiк, що не замирить ся з Москвою, 
поки не дiбеть ся, що Українi привернена буде її свобода. Те саме пообiцяв 
Запорожцям хан кримський. Туреччина, боячи ся московської переваги, теж 
пристала до Швецiї, в осени 1710 р. розiрвала зносини з Москвою i на весну 
визначила похiд. Весною 1711 р. Орлик з своїми козаками i Татарами та помiчними 
полками польських панiв з шведської партиї рушив на правобiчну Україну, в тi 
полки правобiчнi, що вiд 1704 р. були пiд московською зверхнiстю. 
Тутешнi городки пiддавали ся йому; пiддала ся Умань, Богуслав, Корсунь; 
генер. осаула Бутовича висланого зза Днїпра Орлик розбив. Але коли приступив 
пiд Бiлу Церкву, тут дїлЬ не пiшло, богато з Орликового вiйська погинуло, а Татари 
тим часом почали грабувати край, серце людей тутешнїх почало вiд Орлика 
вiдпадати, i вiн скорше завернувся назад. 
Лiтом 1711 року рушив на Туркiв цар Петро. Понадiявши ся на обiцянки 
молдавськi, необережно загнав ся вiн на Прут, як Шведи на Україну. А тут його 
обступило турецьке вiйсько i попав вiн в останню бiду. Орлик сподївав ся, що 
тепер можна буде продиктувати цареви свої бажання що до Українцiв: цар мусить 
зрiкти ся всяких прав на Україну.
Та все поправили побрязкачi царськi: вiзира турецького пiдкуплено, вiн 
випустив Петра з його армiєю на дуже легких умовах, а українську справу в умовi 
згадано такими неясними словами, що кождий їх собi по своєму толкував. Орлик 
казав, що на основi сеї умови Москва обовязала ся уступити ся з України по обох 
боках Днїпра, а царськi представники доводили, що в тих словах нема для Москви 
такого обовязку. Турецьке правительство приняло толкованнє Орлика i заповiло 
нову вiйну з Москвою за те, шо вона не хоче уступити ся з України. Але знов 
московськi грошi все змiнили: таки потверджено торiшню умову, а справу 
українську при тiм пояснено так, що Москва зрiкаєть ся правобiчної України (окрiм 
Київа) i Запорозької Сїчи, а лївобiчна Україна зiстаєть ся пiд Москвою. Коштувало 
се цареви ще 100 тисяч червоних, але за те як нї силкував ся Орлик подвигнути 
Туркiв, щоб допоминали ся й лївобiчноi України-як козакам обiцяли, -все було 
даремне. Та й з правобiчної України не було потiхи, бо на пiдставi давнiйших 
трактатiв претенсiї на неї заявили Поляки.
Кiлька рокiв одначе з тим ще протягло ся, бо цар не виводив своїх вiйськ з 
правобiчної України: казав наперед перегнати людей звiдти на лївий бiк. Про се 
оголошено ще в осени 1711 р. i потiм чотири роки московськi салдати перегоняли 
людей за Днiпро: тiльки з кiнцем 1714 р. вiддали Полякам Бiлу Церкву й пiшли за 
Днїпро. Орлик при кiнцї 1712 р. попробував з Запорозцями захопити собi 
правобiчнi краї, але сила їх була мала, i польське вiйсько пiд проводом Сєнявского 
(що йшло займати правобiчнi землi) розiгнало їх без великого труду. Москва з 
Туреччиною в 1713 р. прийшла до повної згоди, i король шведський мусiв виїхати з 
Туреччини в свої краї. З ним поїхав i Орлик з кiлькома товаришами; иньшi вернули 
ся на Вкраїну. Запорожцi теж почали просити ся назад, але московське 
правительство приймало ватаги їх, а цiлої Сїчи не хотiло прийняти через умову з 
Туреччиною (1712 р.)-аж як прийшла нова вiйна з Туреччиною, тодї її прийнято 
(1733 р.) Орлик з Гордiєнком даремно намовляли Запорозцїв, щоб не вертали ся пiд 
Москву. Взагалi Орлик кiлькадесять лiт ще пробував використати кожду нагоду, 
щоб знайти нових союзникiв против Москви, заiнтересувати їх українською 
справою, але зовсiм безрезультатно.



ЧАСТИНА ПЯТА.
Упадок козаччини i українського житя.

98. Обмеження гетьманської управи. Союз Мазепи з шведським королем 
мав великi наслiдки для українського житя. Вiн дав притоку правительству 
московському-цареви Петрови i його помiчникам взяти ся сильнiйше до 
касовання української автономiї. Таку лїнїю московське правительство вело з 
самого початку, ми вже се бачили.
З початку полишило Україну в повнiм завiдуваннi гетьмана i старшини, але 
потiм все покорочувало вдасть гетьманську i самопорядкуваннє українське. Кожду 
перемiну гетьмана, кожду трудну хвилю українського житя використовувало воно 
на те. Кождого разу говорило ся, нiби то потверджують ся "статi Богдана 
Хмельницького", i Україна стоїть на тiм, на чiм до Москви приставала, але в 
дiйсности вiдносини України до Москви все далi й далi вiдходили вiд порядкiв 
Хмельницького. Правда, вiд того щоб завести на Українi податки московськi i 
управу московську-вiд сього намiру московськi бояре пiсля народнього повстання 
за Бруховецького вiдступили, або краще сказати-на иньшi часи то вiдложили. 
Поки що зiставили Україну нiби то у власти гетьмана i козацької старшини; але 
посадивши своїх воєводiв по всїх бiльших мiстах i свої залоги вiйськовi, звязали ту 
гетьманську управу так, що анi ворохнути ся було їй. Всi важнїйшi справи не 
инакше мали робити ся як за дозволом московським. За всїм правительство 
московське пильно стежило, а роздаючи маєтности старшинi, певне було, що сї 
московськi прислужники i вiд себе за всїм будуть слiдити, аби Москвi чимсь 
прислужити ся. Та сим московськi правителi ще не були вдоволенi, бо вели до того, 
щоб зовсiм скасувати всяку окремiшнiсть українську та порiвняти Україну у всїм з 
землями московськими. I тепер от задумали вони скористати для сього з Мазепиної 
справи. 
Хоч Україна, несподївано захоплена Мазепиним переворотом, анї рушила 
ся на поклик гетьмана, але московськi правителi вхопили ся за сю нагоду. 
"Мазепина изм^на" нїби то кинула тїнь на Українцiв, ославила як зрадникiв все 
українське громадянство i, мовляв, змусила московське правительство до заведення 
нових порядкiв, щоб запобiгти зрадї на буду ще.
Пiд першу хвилю, коли важно було стримати Україну вiд усякого нахилу в 
Мазепин i шведський бiк, про се не говорило ся. Як найскорше перевели вибiр 
нового гетьмана, щоб його Мазепi противставити, але справу затвердження прав 
українських вiдложили на пiзнїйше, мовляв на спокiйнїйший час.
Коли пройшов найгорячiйший час i Шведiв знишено.-старшина з 
гетьманом Скоропадським стала нагадувати цареви про потвердженнє. Просили 
охоронити Україну вiд самовiльства московських генералiв i всяких начальникiв, 
що за час Шведчини, посилаючи ся на воєннi потреби, хозяйнували на Українi як 
хотiли, не питаючи ся нї полковникiв, нї гетьмана, страшенно гнобили нарiд не 
шануючи нiяких прав нї законiв. Цар на сї пригадки нїби то згодив ся, старi права 
потвердив, але гетьманськiй власти давнiйшого значiння вернути не схотїв. 
Навпаки, за кiлька днїв по тiм потвердженню (Зi липня 1709 р.) призначив 
московського боярина Iзмайлова "бути при гетьманї для порядковання разом з ним 
всяких справ, за спiльною радою,-з причини останнього повстання на Українi i 
запорозького бунту". Iзмайлову поручено було разом з гетьманом пильнувати 
порядку на Українi i всього правлiння гетьманського i старшинського, а заразом 
пильно наглядати за гетьманом i старшиною. Рiк пiзнїйше додано ще одного такого 
резидента, i стало їх двох при гетьманї. Гетьманську резiденшю перенесено з 
Батурина до Глухова, пiд саму московську границю i поставлено два московськi 
полки залогою, щоб тi резiденти могла зараз арештувати гетьмана i старшину, якби 
за ними виявило ся щось пiдозрiле.
Сим одним уже пiдiрвано гетьманську вдасть i вiдiбрано гетьманови 
давнїйше значiннє. Нїчого вiн не мiг зробити без вiдома, а властиво- без дозволу 
царських резiдентiв, i кождий на Українi розумiв, що сила не в гетьманї, а в тих 
резiдентах, в царських мiнiстрах та рiжних довiрених людях. Вони далї  
оспоряджали ся на Українi як хотiли по своїй волi. Правительство царське 
обтяжало Україну постоями вiйськ московських, що страшенно оббiрали люднiсть 
українську. А козакiв ганяло в далекi сторони, на копаннє каналiв, на будову 
крiпостей, в околицї Петербурга, в Астрахань, на Кавказ, "на линiю"-як тодi 
казали, i там козаки гинули й мерли цiлими тисячами, а котрi й вертали ся, то 
потративши здорове i весь припас, а не дiставали за се нїякоi заплати.
Полковник Черняк, їдо був при роботах на Ладозькiм каналї, в 1722 р. так 
описував сю козацьку бiду в доношенiї своїм росийськоаду сенатови: "При Ладозї 
у канальної роботи многеє число козакiв хорих i померших знаходить ся, i що раз 
то бiльше умножають ся тяжкi хороби-найбiльше вкорiнила ся горячка i опух нiг, 
i мруть з того, одначе приставнi офiцери, не вважаючи на таку нужду бiдних 
козакiв, за повелїннєм господина бригадiра Леонтиєва без жадного бачення 
немилостиво бють при роботї палками,-хоч i так вони її не тiльки в день i в ночи, 
а навiть i в днї недїльнi i празничнi одправляють-без спочинку до неї приганяють. 
Бою ся я отже, щоб козакiв тут не погубити як торiк-що їх хiба третя частина в 
минулiм роцi до дому вернула ся, тому поперджаю сенат сим покiрнїйшим моїм 
писаннємi рабсько прошу: благоволiть не допустити моєї команди погинути до 
кiнця при канальнiй роботї i аби не була переведена на иньшi мiсця для зачинання 
иньшої роботи-сам Бог видить, нема ким її робити, бо всi козаки в силi своїй дуже 
ослабiли i ледви живi,-але щоб пустили їх до дому принаймнi в первих числах 
септемврия, не заводячи в глубоку осiнь, до роскиса i плюскоти".
В народнїх пiснях теж зiстали ся ще, хоч слабi спомини сих канальних 
робiт. Орлик, пiзнїйше пригадуючи Запорозцям сю бiду, толкував їм, що се 
"Москва" умисно хотїла вiйсько козацьке вигубити i для того "по кiлькадесят 
тисячей козакiв указами своїми спровадивши, одних тяжкими i незвичайними 
роботами помордували, других голодом поморили, а иньших борошном гнилим 
отрухлим з ящурками i з вапном помiшаним потруїли"...
Умисно не умисно, але страшенно тяжко лягало се на Україну. Та нiхто не 
осмiляв ся пiдняти голос против волї грiзного царя. Нїхто не був певний нї свого 
житя, нї тим меньше-свого уряду. 
Цар Петро не вдоволяв ся тим, що гетьманську управу пiдданеє пiд такий 
пильний догляд, ще i вiд себе вмiшував ся, визначав полковникiв i старшин сам 
своєю волею, против волї i без вiдомосте гетьмана. Рiжнi пролази за дарунки 
генералам та мiнiстрам дiставали собi уряди на Українi, поминаючи гетьмана, i 
потiм i в вус собi не дули на нього. Почали далї давати українськi уряди не тiльки 
Українцям, а й Великоросиянам, Цар Петро наказав гетьману, щоб видав доньку за 
якого небудь великоросийського чоловiка, i коли Скоропадський, послухавши 
царського наказу, став питати для доньки якогось приємного цареви жениха-
вказали йому на одного з царських довiрених людей Петра Толстого, а потiм цар, 
мовляв вважаючи на заслуги Скоропадського, сам вiд себе дав Толстому 
стародубське полковництво, найбiльший з полкiв українських. Так зроблено 
перший початок, i потiм все бiльше роздавано полковництва великоросийським 
офiцерам, комендантам (давнїйшим воєводам), так що перед смертю царя вже мало 
що лишило ся полковникiв з Українцїв.
Мiшаючи ся так в управу українську в усяких справах малих i великих та 
чинячи тим велику замiшку, цар заразом користав з кождого непорядку в 
гетьманськiй управi, щоб показувати на тi недоладности та немов для кращого 
порядку все бiльше покорочувати гетьманську та старшинську вдасть. 
Скоропадського вiн i призначив на гетьманство тому, шо вiн був старий, плохий 
недотепа i ним лекше було по своїй волї обертати. Старшина хотiла Полуботка, так 
цар, оповiдають, не згодив ся: вiн, каже, занадто розумний, з його може вийти 
другий Мазепа. А при Скоропадськiм забрали велику силу рiжнi його свояки i 
особливо молода i гарна гетьманиха Настя, з Маркевичiв родом: про неї казали, що 
то вона, Настя, носить булаву, а Iван (гетьман) - плахту. Зять гетьманський 
Чарниш, настановлений судею генеральним, завiв великi непорядки, хабарництво i 
неправду в вiйськовiм судї. Посилаючи ся на такi непорядки в гетьманськiй управi, 
цар в 1722 р. приготовив новий удар українськiй автономiї. При гетьманї 
поставлена була рада, так звана "малороссiйская коллегiя", з шести 
великоросийських старших офiцерiв, з тих гарнiзонiв (залог), що стояли на Українї, 
з брiгадiром Велямiновим у головах. Ся колегiя мала пильнувати судiв i приймати 
скарги на всякi суди i уряди українськi-навiть на найвищий вiйськовий суд i 
вiйськову (гетьманську) канцелярiю. Мала наглядати, щоб вiд старшини не були 
кривди i тiсноти козакам i посполитим i за порозумiннєм з гетьманом робити 
против того всякi заходи. Мала стежити за гетьманською канцелярiєю i всякими 
писанями, що туди входять i звiдти виходять. Мала пильнувати всяких доходiв 
українських, приймати їх вiд вiйтiв i урядникiв i видавати на вiйськовi та всякi 
иньшi потреби. А про всякi непорядки мала доносити просто сенатовн. 
Таке небувале розпорядженнє цар Петро в своїм указї пояснював 
непорядками гетьманськими, в канцелярiї i в судї i в зборi доходiв, i 
старшинськими кривдами: що у козакiв i посполитих землї за

311. Iван Скоропадський.

бирають, в крiпацтво повертають. Даремно Скоропадський iменем "всїх 
малоросийських людей" з плачем i слїзми просив царя не вiрити, оповiданням про 
тi непорядки, не ламати старих прав i порядкiв українських. Цар не послухав, а щоб 
народови українському з кращої сторони тi новi порядки показати, розiслав по 
Українї друкований указ i в нїм писав, що колегiя заводить ся на те тiльки, аби 
старшина людей не кривдила, i додав свiй наказ, даний колегiї, де згадувало ся про
кривди старшинськi.
Страшенний се був удар i гетьману i всiй старшинi, всїй гетьманськiй 
управi. Ясне дїло було, що справжня управа буде тепер в руках сеї колегiї чи її 
голови, а за гетьманом з старшиною тiльки порожнє iмя зiставало ся. Дуже 
непокоїло також старшину отеє, що цар, покорочуючи її власть заразом пiдiймав 
против неї поспiльство, обiцюючи суд i управу на старшинськi кривди, виносив на 
верх справу неправедно захоплених земель i незаконно закрiпощених людей та 
показував стежку до нової колегiї з усякими скаргами в сих справах.
99. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок. Скоропадський так був 
вражений тим, що захворiв i вмер. Але його смерть дала цареви нагоду тiльки до 
нового удару: вiн постановив зовсiм скасувати гетьманщину. Одержавши вiдомiсть 
про смерть Скоропадського, вiн поручив заступати гетьмана полковникови 
Полуботкови з генеральною старшиною i в усїх справах радити ся з Велямiновим. 
Разом з тим Україну з-пiд мiнiстерства чи колегiї (як тодї називали) заграничних 
справ, через котру гетьмани досї мали зносини з царським правительством, велїв 
перевести в завiдуваннє сенату, зарiвно з звичайними провiнцiями Росiї. Коли ж 
старшина прислала до нього своїх послiв, просячи дозволу вибрати нового 
гетьмана на мiсце Скоропадського, то дуже довго на се не давано вiдповiли, а як 
старшина на-

312. Гетьманиха Настя Скоропадська.

гадувала, то лiтом 1723 р. цар дав таку вiдповiдь, що справа гетьманського вибору 
зовсiм вiдкладена не знати до якого часу. Цар писав в тiм указi, що царське 
правительство пiдшукує особливо вiрного i певного чоловiка на гетьманство, 
вважаючи на те, що "вiд часiв першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до 
Скоропадського всi гетьмани виявили себе зрадниками", i не належить цареви про 
се докучати, "бо тим часом визначене Українi правительствоi в дїлах нема 
замiшки". 
Сими словами грiзний цар не тiльки вiдкладав справу, але й нагадувати про 
неї забороняв. Гетьманство мало бути скасоване очевидно- на завсїди.
Але те що настало по скасованню гетьманства змушувало українське 
громадянство гiрко жалувати за гетьманами. Хоч царське правительство справу так 
обертало, мовляв усе робить ся для кращого порядку i для охорони народу вiд 
кривд старшинських, але на дiлi новi великоруськi правителi не приносили нiякого 
порядку анї полекшi народови, навпаки ще бiльше кривд, насильства i всякого 
обтяження народови прибувало, i всi жалували, що нема кому за нарiд, за Україну 
стати-нема голови, нема гетьмана.
Голова нової колегiї Велямiнов поводив ся як правдивий сгарший, давав 
накази старшинi, всiм роспоряджав ся, на самого Полуботка, гетьмана наказного, 
кричав як на свого пiдвладного: "Що твоя служба проти моєї? знаєш, що я брiгадiр 
i президент (колегiї), а ти проти мене нїщо!" Старшинi похваляв ся, що так їх зiгне, 
що трiснуть; а на пригадки про старi права українськi кричав: "уж вашi давнини 
велено перемiнити, а поступати з вами по новому,-я вам указ!" Коли так поводили 
ся з наказним гетьманом i генеральною старшиною, то можна собi уявити, як 
ставили ся сї великоруськi начальники, почувши свою силу, до низшої старшини i 
до простих людей. Колегiя позаводила небувалi податки i збори, против давнiйших 
прав, i роспоряжала тими сумами самовiльно. Полковники з Великоросiв, 
гiокладаючи ся на те, що правительство за них завсїди постоїть,-допускали ся ще 
бiльших самовiльств i кривд, нiж Українцi. Далї своєволили росийськi вiйськовi, 
обїдали нарiд постої. А козакiв далї посилано великими партиями на далекi роботи, 
де вони гинули як мухи вiд тяжкої i непривичної роботи, вiд незвичайного повiтря i 
страви. Трапляло ся, що з пяти-десяти тисяч, що посилали ся на тi роботи, гинула 
на мiсцї третина, половина, а решта вертали ся калiками. Рахують, що за пять лїт 
1721-5 отак згинуло на тих роботах-на Ладозькiм каналi, на Кавказi, на Волзї, до 
двадцяти тисяч козакiв!...
Полуботок, чоловiк сГiсргiчний i перейнятий любовю до свого краю, не 
мiгдивити ся на се. Вважаючи, що за притоку до ламання старих українських прав 
служать рiжнi українськi непорядки, вiн пильнував завести кращий лад в 
українськiй управi i зробити край кривдам старшинським, на якi посилав ся цар 
Петро. Росписав унiверсали, пiд тяжкими карами забороняючи старшинї уживати 
козакiв на свою службу. Заводив кращi порядки в судї, щоб не було там 
хабарництва i судї для своєї користи щоб не кривдили людей: наказав, щоб у судах 
сiльських, сотенних i полкових судив не сам оден судя чи отаман, а засiдало в судї 
кiлькох-аби оден другого пильнував. Уставив порядок для апеляцiї - як на 
рiшеннє низшого суду скаржити ся до вищого. Завiв кращий лад в навищому 
вiйськовому судї.
Одначе правительство московське тiльки посилало ся на тi непорядки та 
кривди, щоб за їх притокою "Малую Россiю к рукам прибрать", як поясняв потiм 
полiтику Петра його повiрник- отой Толстой. Тому заходи Полуботка коло 
кращих порядкiв не тiльки не сподобали ся московським правителям, а навпаки-
накликали на нього великий гнiв їх. А то тим бiльше, що вiн разом з тим не 
переставав вкупi з старшиною допоминати ся (ще перед тою царською вiдповiдю) 
дозволу на вибiр нового гетьмана, скаржив ся на непорядки i грубе поводженнє 
великоросийських правителiв i посилав ся на статi Богдана Хмельницького против 
тих нових порядкiв. Коли Велямiнов прислав скаргу на Полуботка, що вiн 
противить ся колегiї, цар Петро рiшив ще далї покоротити права українськi, 
викликав Полуботка до 

313. Павло Полуботок, полковник чернигiвський, наказний гетьман.

Петербурга з иньшою головнiйшою старшиною, а щоб на Українi меньше 
було взагалi старшини i козацтва пiд сю пору, наказав вивести вiйсько козацьке на 
полудневу границю-мовляв стерегти Україну вiд Татар В Петербурзi Полуботок з 
старшиною подали цареви прошеннє, щоб Українi повернено старi права. 
Посилали ся на те, що по статям Богдана Хмельницького нiхто не має мiшати ся до 
козацького суду, а тепер великоросийська колегiя мiшаєть ся в судовi справи, 
приймає скарги i таке иньше. Але разом з сим наспiло прошеннє з Стародубського 
полку, де просили завести московський суд i полковником дати Великороса. 
Полуботок казав, що се прошеннє пiдстроїв Велямiнов- щоб против домагань 
старшини правительство могло покликати ся на бажання української людности i 
касувати далї українськi порядки. Цар, одержавши прошеннє, вислав на Україну 
свого довiреного чоловiка, Румянцева, щоб вiн розпитав ся мiж козацтвом, чого 
вони хочуть-чи давнїх порядкiв українських, як Полуботок з старшиною, чи 
порядкiв московських, як Стародубiвцї, а заразом щоб зiбрав вiдомости про кривди 
людям вiд старшини. 
Полуботок, довiдавши ся про се, зрозумiв добре, до чого воно прямує i чим 
може скiнчити ся. Румянцев з Велямiновим легко могли добути вiд людей такi 
вiдповiли яких їм було треба, особливо, що Україна зiстала ся без старшини i не 
було кому запобiгти тому. Перед грiзним московським начальством люде 
здебiльшого вiдповiдали б так, як їм вiдповiли пiддавали, значить богато зiбрало ся 
б голосiв за заведеннє московських порядкiв на Українї-ше як би до того подавала 
ся надїя, що людям повернуть землi забранi старшиною. Незможучи сам виїхати з 
Петербурга, Полуботок пiслав вiд себе людей на Україну з наукою, як поводити ся 
при тiй ревiзiї старшинських кривд яку буде вести Румянцев, i якi давати вiдповiли 
на його запитання. 
Разом з тим, на його бажаннє, козацьке вiйсько, що стояло на полудневiй 
границї над р. Коломаком, вислало до царя свої прошення, де скаржило ся на всякi 
кривди вiд нових великоруських правителїв, на незаконнi побори, на тяжкi постої 
московських вiйськ i знищеннє народу вiд них, та просило знову дозволу на вибiр 
гетьмана по давнiм i порядкам.
Не було в тiм, як бачимо, нїчого незаконного, але цар Петро страшенно 
розгнiвав ся, що Полуботок так iде йому впоперек дороги, звелїв арештувати його i 
всю старшину, що була з ним в Петербурзi, i всадити до вязницї. Також наказав 
арештувати всїх хто складав коломацькi пункти i прислати їх до Петербурга. Не 
маючи в чiм обвинуватити Полуботка в його полiтичнiй дїяльности-бо власне 
поступав як найкраще для добра свого краю, розпочали против нього слiдство про 
його правлiннє полкове та про господарство про кривди людям i козакам, якi 
звичайно тодi були за кождим старшиною-в тих скуплях земель козацьких, в 
крiпощенню. Так його тримали пiд слiдством кiлька мiсяцiв, i не дiждавши ся того 
кiнця вiн умер в осени 1724 р., в Петропавловськiй крiпости.
Ся смерть його у вязницї зробила велике вражiннє на Українї, особливо 
мiж старшиною. Полуботка прославляли як героя-мученика за Україну. 
Оповiдали, що вiн смiло докоряв Петрови за нарушеннє українських прав, доводив, 
що придавленнє України не робить йому нiякої чести-далеко бiльше слави 
правити свобiдним i вдячним народом, нiж гнобити його силою. Пригадував 
вiрнiсть i службу Українцiв, i докоряв цареви, що за тi служби крiвавi платить їм 
гнiвом i ненавистю: "За те все ми замiсть вдячности здобули тiльки зневагу i 
поневiрку, попали в останню неволю, платимо дань ганебну i незносну, змушенi 
копати вали i канали, сушити болота непроходимi, гноючи їх трупами наших 
покiйникiв, що цiлими тисячами гинули вiд утоми, голоду i нездорового повiтря; i 
всi тi бiди i кривди нашi тепер ще збiльшили ся пiд теперiшнiми порядками: 
начальствують над нами чиновники московськi, не знають прав i звичаїв наших i 
майже безграмотнi-знають тiльки, що їм все над нами чинити можна". 
Розгнiваний Петро крикнув на Полуботка, що буде йому смерть за се, i звелїв 
всадити до вязницї. Але як довiдав ся, що Полуботок у вязницї тяжко розхорував 
ся, прийшов до нього сам, просив йому вибачити i лїчити ся, щоб не довести до 
смерти. Та Полуботок не прийняв царської ласки i вiдповiв: "За невинне 
стражданнє моє i моїх землякiв будемо судити ся у спiльного i нелицемiрного 
судиї, Бога нашого: скоро станемо перед ним, i вiн розсудить Петра з Павлом". I 
справдi скоро пiсля того умер i цар Петро. Так оповiдали на Українї, i по старих 
домах українських дуже часто можна було стрiнути портрет Полуботка i пiд ним 
пiдписанi слова "з мови, що Полуботок говорив цареви Петрови":,.Вступаючись за 
отчизну, я не боюсь нї кандалiвнї тюрми, i для мене лучче найгiршою смертю 
умерти, як дивитись на повшехну гибель моїх землякiв". Одначе Полуботок на сих 
портретах не подооає на дiйсний портрет Павла Полуботка: малюєть ся вiн тут 
далеко старшим, тож думають, що на сих портретах представлений його батько 
Леонтий, Котрого помилкою помiшали з його сином Павлом.
100.Вiдновленне гетьманства i гетьман Апостол. Україна зiстала ся 
безбороню в руках колегiї й Велямiнова. Визначнїйшi старшини сидїли в вязницях 
в Петербурзi, всi иньшi присїли з страху вiд царського гнїву i карi не насмiляли ся 
пiднести голосу против всесильного Велямiнова, а рiжнi пiдлизи прислужувались 
йому, помагаючи заводити московськi порядки на Українї. В Стародубський полк 
полковником призначено майора Кокошкiна, в Чернигiвський теж Великороса 
Бо?данова. Україну наповнено великоруським вiйськом: в декотрих полках стояло 
по цiлому полку, в декотрих по половинї i бiльше. Все се вiйсько против всяких 
прав утримувало ся от уже другий десяток лїт коштом української людности, i 
колегiя накладала на удержання московських вiйськ все новi й новi податки i 
побори. Так напр. в 1722 р. вона зiбрала 45 тис. рублiв податкiв i 17 тис. мiр муки 
для московських вiйськ, а в 1724 вже 140 тис. рублiв i 40 тис. мiр муки. I разом з 
тим далi нищило ся козацтво всякими роботами: так в 1723 р. вислано 10 тис. 
Козакiв над Каспийське море, на р. Сулак, будувати крiпость св. Хреста, в 1724 р. 
їх велено вернути, але на їх мiсце вислано свiжий вiддiл козакiв, теж десять тисяч, i 
так далi...
Страшенна руїна нависла над Україною i люде вже не знали, 

315. Звичайний (хибний) портрет Полуботка.

звiдки сподївати ся ратунку. Але смерть Петра (на початку 1725 р.) змiнила 
вiдносини. Його жiнка i наступниця Катерина з своїм головним помiчником 
Меньшiковим не чула себе так сильно i певно, як грiзний Петро, i вважала 
потрiбним дешо попустити-мiж иньшим i Українї. Тим бiльше що заносило ся на 
нову вiйну з Туреччиною, вiйсько козацьке потрiбне було для вiйни, а заразом 
побоювали ся петербурськi правителї, щоб українська старшина, розгнiвана всїм 
попереднiм, не задумала вчинити якогось бунту. Через те Катерина з Меньшiковим 
збирали ся дозволити вибрати гетьмана, скасувати колегiю-повернути давнi 
порядки в управi i скинути новозаведенi податки. Одначе знайшли ся й рiшучi 
прихильники Петрової полiтики, якi завзято противили ся таким вiдмiнам. 
Особливо Толстой мiж ними посилав ся на намiри покiйного царя, що вiн умисно 
не позволив-поставити гетьмана i покоротив вдасть полковникiв i иньшої 
старшини, "даби Малую Россiю к рукам прибрать",-в тiм напрямi вже зроблено 
богато, а заразом пiдкопано становище старшини, пiднявши против неї поспiльство 
"полковники й старшиньi сь подданньiми пришли втз немалую ссору, i нїяк не 
можна тратити сих здобуткiв Петрової полiтики, повертаючи Україну до старих 
порядкiв. Сi голоси взяли гору, i все скiнчило ся на дрiбних полекшах: випущено з 
вязниць арештованих старшин-котрi ше там не повмирали. Також зменьшено 
трохи податки i замiсть походiв на Сулак заведено грошевий даток Одначе 
незадовго, весною 1727 р., вмерла цариця Катерина, iмператором росийським став 
внук царя Петра, малий Петро II, а при нїм всевласною особою опинив ся 
Меньшiков. Меньшiков же, захопивши величезнi маєтности на Українi, був не в 
згодї з малоросийською колегiєю й стояв за приверненнє старих українських 
порядкiв. А скоро по тiм Меньшiкова повалила партiя Долгоруких, захопивши пiд 
свої впливи молоденького iмператора, тi ж Долгоруки були противниками взагалi 
Петрової полїтики, хотїли вертати все до старини, так що ся змiна тiльки ще 
скрiпила замiри повернути Україну до старих порядкiв. 
Зараз переведено її наново з-пiд сенату в мiнiстерство заграничних справ. 
Скасовано малоросийську колегiю i заведенi нею податки i побори. Старшин, яких 
ше тримали в Петербурзi, пустили на Україну, а натомiсть Велямiнова притягли до 
слiдства за рiжнi непорядки, на якi скаржила ся старшина. I нарештi найважнїйше-
рiшено перевести вибiр нового гетьмана. З тим уже лiтом 1727 р. вислано на 
Україну тайного совiтника Наумова, щоб вiн вчинив вибiр гетьмана i був при нiм 
резiдентом. В тайнiй iнструкцiї поручено йому не допускати вибора иньшої особи 
як тiльки тої, котру правительство на се призначило. А був нею старий полковник 
миргородський Данило Апостол. Про те одначе щоб противити ся такiй волї 
царськiй, старшина агiї гадки не мала. Рада була, що вiдновляють ся старi порядки i 
прийняла б якого небудь гетьмана. Апостол же був таки дуже пiдхожий чоловiк 
для Українцiв, нетiльки що його петербурське правительство призначало. Вiн був 
старий козак,-казали, що мав сiмдесят лїт, а може й бiльше. Виростав в тих часах, 
як українська сила не була зломлена i люде не зневiрили ся в можливости вибороти 
для українського народу свободу i крашу долю.
Був оден з близших товаришiв Мазепи, як той укладав ся з Шведами, але 
вернув ся скоро, помiркувавши, що з того шведського союзу нiчого не буде. 
Тримав ся здержливо i тим кiнець кiнцем здобув собi вiру i ласку правительства, 
але заразом нiколи не; встряв в якусь ворожу для України справу-вiв свою лїнїю 
українську. Належав також до невеликого числа старшин, якi не замазало рук своїх 
кривдою народньою. Так шо справдi можна було радiти такому гетьманови.
Старшина заявила, що радо приймає Апостола на гетьмана i по сїм дня 1 
жовтня (октября) в Глуховi вчинино парадний вибiр. Наумовприїхав на площу пiд 
церкву, де стояло вiйсько козацьке i нарiд; за ним несли гетьманськi клейноти. 
Прочитано царську грамоту, котрою 

316. Данило Апостол, "нововибранний гетьман" (сучасна
нiмецька гравюра).

визначено вибiр гетьмана, i по сїм Наумов запитав, кого хочуть мати гетьманом. 
Всї в один голос назвали Апостола, i так по три рази запитавши, Наумов 
проголосив Апостола гетьманом. Апостол, як годить ся, вiдмовляв ся, але коли 
наставали на нього, прийняв вибiр i зложив гетьманську присягу на вiрнiсть 
цареви. Була велика радiсть у всїх-описує в рапортї правительству Наумов.
Вже з сього оповiдання бачимо, що повного привернення давнїх порядкiв 
українських все таки не було. При виборi гетьманським не було вже мови при 
укладаннє статей, якi мали бути пiдставою української конституцiї; не 
потверджувано й старих прав українських iменем царським. Резидент царський 
Наумов мав разом з гетьманом полагоджувати рiжнi справи, як от скарги на суд 
вiйськовий. Сей вiйськовий суд (генеральний) мав тепер бути мiшаний, зложений з 
трох українських старшин i трох великоросийських офiцерiв, визначених 
правительством. Скарбом вiйськовим мали завiдувати пiдскарбiї- оден Українець, 
другий Великоросиянин. I в вiйськових справах гетьмана з вiйськом козацьким 
вiддано пiд вдасть фельдмаршалови росийських вiйськ. А хоч вiрили Апостолови 
бiльш нiж кому з української старшини, проте по виборi його на гетьмана одного з 
його синiв держали в Петербурзi як закладня, для бiльшої вiрности. Полiтика царя 
Петра таки не минула дурно й не була цiлком вiдкенена новим правительством.
Але Украiнцї тїшили ся й тим, що позбули ся велямiнiвського правлiння й 
вернули ся до свого автономного житя-хоч i обкроєного. Апостол помаленьку i 
потихеньку пильнував скрiпити вдасть i значiннє гетьманське, ослабити впливи й 
мiшання в українськi справи росийських мiнiстрiв i воєнних та адмiнiстративних 
чинiв. Заразом, як i Полуботок, пильнував завести кращi порядки в урядах i судах i 
в цїлiм правлiнню українськiм, оборонити нарiд вiд кривд старшинських, вивести 
самовiльство i хабарництво, щоб не було притоки росийському правительству 
мiшати ся в українськi справи та ламати українського устрою. 
А в вiдносинах своїх до росийського правительства, показуючи йому всяку 
охоту i вiрнiсть, вiв до повернення старих прав, стверджених статями Богдана 
Хмельницького. 
При иагодї коронацiї молодого царя, на початку 1727 р. виїхав Апостол з 
старшиною i пробув при дворi бiльше як пiвроку, запобiгаючи ласки царської й 
рiжних впливових на царськiм дворi людей для можливого привернення 
української автономiї до давнїйших прав. Наслiдком сих заходiв були "рiшительнi 
пункти- постановленi царем i його тайною радою на поданi гетьманом прощення е 
серпнi 1727 р. Не привертаючи Україну до статей Хмельницького вповнї, вони все 
таки дещо попускали з дотеперiшньої полiтики, признавали деякi права українськi 
бодай загально i подавали надїю в будуччинї на дїлї дещо з. того здiйснити. Дуже 
важнi обмеження української автономiї зiставали ся все таки й на далї. Так напр. 
признано право свобiдного вибору гетьмана--одначе не инакше як за царським 
дозволом. Право вибору старшини зiставлено за вiйськом, але на дiлi тiльки що до 
низших урядiв: так сотникiв мають вибирати сотеннi козаки i вибравши кiлькох 
кандидатiв, давати їх на затвердженнє гетьманови, полкову старшину має вибирати 
полкова старшина з сотниками i значними козаками i подавати на затвердженнє 
гетьманови; але кандидатiв на почковникiв i генеральну старшину мали подавати 
на затвердженнє цареви. Суд український затверджено по статям Хмельницького-
але з тим щоб далї в генеральному судї було три члени українськi, а три 
Великороси,-хоч се зовсiм не згiдне було з статями Хмельницького; i так дальше.
Найгiрше було, що i се все випрошувало ся, викланювало ся i так як дане 
було з ласки, могло бути каждої хвилї назад вiдiбране- як i справдi вiдiбране було 
дуже с^оро. Але що ж було робити, коли не чуло ся сили бороти ся, доходити свого 
права. Попереднi подiї показали повну недостачу вiдпорної сили у українського 
громадянства--i Апостол вважав своїм обовязком гетьманським кланяти ся, 
просити i буквально-чолом бити за ласку цареви.
На пiдставi тих рiшительних пунктiв переведено вибiр нових кандидатiв на 
українськi уряди i заповнено вакансiї в українськiй управi. Далї, вибрано осiбну 
комiсiю з українських юристiв, яка мала зiбрати в одно закони i права українськi i 
виробити таким чином український "свод законiв". Щоб зробити кiнець 
розхапуванню вiйськових i козачих земель, переведено ревiзiю прав на землю всеї 
старшини. Упорядковано на нових основах полковi канцелярiї, де збирали ся 
справи полкової управи. В 1730 роцї видано дуже важну науку судам, в тiм дусї як 
заходив ся Полуботок: всi суди вiд сiльських i сотенних почавши до вiйськового 
мали судити ся не одним судею, а з товаришами, колегiяльно, i вказано порядок 
апеляцiї-обжаловання судових рiшень: з судiв сотенних в полковi, а з полкових в 
генеральний вiйськовий; сей генеральний суд мав бути судом тiльки апеляцiйним: 
вчинати в нїм справ не можна було. 
Важною подiєю було також поверненнє Запорожцїв. Я згадував уже (гл. 
97), що вiдчуженнє вiд України пiд турецькою зверхнiстю уїло ся Сїчовикам дуже 
скоро i вони почали просити ся, щоб росийське правительство прийняло їх назад. 
Гордiєнко i Орлик стримували їх, як могли, але по смерти Годїєнка тим сильнiше 
зачали вони просити ся на Україну. Росийське правительство одначе не вважало 
можливим їх прийняти назад, поки стояла згода з Туреччиною, щоб не нарушити 
трактату, яким Запорозцїв признано турецькими пiдданими; але обiцяло їх 
прийняти, як тiльки пiде до вiйни з Туреччиною: росийському вiйську на випадок 
такої вiйни було дуже важно мати Запорожцїв по своїй сторонi. На вiйну ж зачало 
заносити ся вже з кiнця 1720 х рокiв i поверненнє Запорожцїв стало справою 
найблизшого часу. В 1733 р., коли почало ся безкоролївє в Польщi, вiйна була 
прiнцiпiально рiшеча, i лiтом того року Запорожцям пiслано царську грамоту, що iх 
приймають назад пiд росийську зверхнiсть, але коли перейти-про те обiцяно дати 
знати. Одначе далї чекати Запорожцям не можна було, бо хан кликав їх в похiд у 
Польщу. Тому на початку 1734 р. вони вийшли з Алешок i перейшли на Запороже, 
на Базавлук. Потiм в Лубнях постановлено з запорозькими делегатами статi, на 
яких Запороже вертало ся пiд Росiю: жити їм на старих мiсцях, як жили до 1709 р., i 
свобiдно промишляти; правити ся своєю старшиною, пiдлягаючи безпосередно 
головному начальнику росийських вiйськ на Українi; стерегти границь, а за службу 
свою дiставити вiд росийського правительства що року 20 тис. рублiв. По сiм 
Запорожцi зложили присягу царинi. Було їх тодi всiх понад 7000 чоловiка.
Так були похороненi останнi пережитки Мазепиного повстання на Українi. 
Тiльки невгомонний Орлик, користаючи з нових заворушень: з польського 
безкоролiвя i боротьби рiжних партий за польську корочу, куди замiшала ся також i 
Росiя, та з росийсько-турецької вiйни, силкував ся заiнтересувати ворожi Росiї 
держави українською справою та побудити їх, щоб сею справою зайняли ся,-але 
все те було даремне.
Сi Орликовi заходи i в оден майже час розпочата вiйна в Польщi, в Криму 
та Молдавi змушували росийське правительство бути обережним в вiдносинах до 
України. Воно стримувало ся i не повертало рiзко своєї полiтики, хоч в 
правительственних кругах росийських давно повiяло иньшим вiтром. Цар Петро II 
вмер 1730 р., його мiсце зайняла його тїтка цариця Анна i з нею вернув ся суворий 
настрiй її дядька Петра 1. Коли старий Апостол захорував тяжко-розбив його 
паралїж 1733 р., цариця не дозволила передати правлiння українськiй старшинi, а 
доручила правити Україною свому резидентови кн Шаховскому з радою, зложеною 
пополовинi з Українцiв i Великоросiв; так приготовлено було нове правительство, 
шо мало зайняти мiсце гетьмана по його смерти. За те зроблено деякi полекшi в 
поборах та податках i зменшено число великоросийських полкiв, розкватированих 
на Українi, то що.
Апостол скоро вмер (в сїчнї 1734 р.). Була то як на тi тяжкi часи теж на 
мала утрата для України. Без сумнїву, вiн щиро бажав добра своїй Українi i вмiв 
працювати для того добра. Коли його полiтика похила i покiрна може вражати 
неприємно, то треба памягати, як трудно було здобути ся йому на яку небудь 
твердiлу полiтику маючи наоколо себе новi поколiння українського громадянства, 
вихованi в московськiй школї, зневiренi в можливости не то що боротьби, а й 
просто якогось гiдного повождення, призвичаєнi запобiгати перед усiм московської 
ласки,-та всяких пройдисвiтiв, нi з чим не звязаних з українським народом i 
Україною, що з ласки царських близьких позасiдали на рiжних визначних урядах i 
не мали перед собою иньшої мети, як збогаченнє своє i своєї сiмї.
101. Друге скасованне гетьманства. Смертю Апостола росийське 
правительство покористувало ля, щоб знову скасувати гетьманство. На першу 
вiдомiсть про смерть його роспублїковано друкований указ, що на те аби вибрати 
"доброго i вiрного чоловiка к тому знатному уряду" треба пильної i мiцної розваги, 
отже поки знайдеть ся такий, цариця заводить "правлiннє зложене з шести осiб". 
Царський резидент кн. Шаховской з двома товаришами Великоросиянами i 
генеральний обозний Лизогуб з двома товаришами-старшинами будуть спiльною 
радою полагоджувати всi справи гетьманського уряду. "А бути їм в засiданнях в 
равенствi, а засiдати по правiй сторонї Великоросийським, а по лївiй  
Малоросийським". Правити їм по "рiшительним пунктам" Апостола, а цариця 
обiцяє український народ заховувати при привилеях по статям Богдана 
Хмельницького. 
Все се навiть виразами своїми дуже сильно нагадувало звiсну вже нам 
грамоту Петра I, i справдi згадки про статi Хмельницького, i про тимчасовий 
характер того правлiння писали ся про око, а в тайнiй iнструкцiї кн. Шаховскому 
таки по щирости пояснено, що про вибiр гетьмана згадано на те тiльки, аби не 
вийшло якого замiшання, а по правдi   правительство зовсiм не думає бiльше 
вибирати гетьманiв, - Україну переведено назад пiд вдасть сената.як звичайну 
провiнцiю, i фактичним її правителем мав стати перший член нової колегiї, кн. 
Шаховской. 
Рiвнiсть членiв, згадувана в указї, зiставала ся порожнiм звуком супроти 
тих прав, якими був надiлений перший член. Князеви Шаховскому секретно 
поручало ся пильнувати i наглядати українських членiв правлiння, i як би за ними 
виявило ся щось пiдозрiле, то арешгувати i на їх мiсце своєю волею призначати 
людей прихильних росийському правительству, i взагалi в важних випадках не 
оглядати ся на нiякi iнструкцiї, тiльки поступати по мисли своїй.
Таким чином новий перший член мав в дїйсности бути справжнїм 
правителем України, так само як колишнiй президент Петрової малоросийської 
колегiї. Але в тодїшних своїх правителях i взагалї в Великоросиянах 
призначуваних на українськi уряди прийшло ся правительству росийському 
розчарувати ся. Вони своєволили, уїдали ся народови i тїснили його, правили 
неправедно, покладаючи ся на довiрє правительства. Тим вiдбивали у громадянства 
всяку вiру в московськi порядки й московських людей, i в тi привабнi слова про 
справедливiсть i оборону народу, що розсипали ся в московських указах про 
заведеннє нових порядкiв. Тому Шаховскому наказано дбати також i про те, аби 
членами нового правлiння i генерального сулу призначували ся з Великоросиян 
люде гiднi, такi щоб український народ до , 320. Козацька шабля (збiрка 
Українського Наукового тов. в Київi). московських людей i московських порядкiв 
набирав охоти. Поручало ся також по давньому толкувати людям з простого 
народу, що тi новi порядки заводять ся для охорони людей вiд кривд старшинських, 
а на гетьманське правлїннє валити всї непорядки i кривди, аби люде не бажали 
вiдновлення гетьманства. Нарештi для того, щоб українськi вищi верстви 
зросийщити, рекомендувало ся Шаховскому непомiтно, але пильно вiдводити 
українську старшину вiд Полякiв i иньших "заграничних жителiв", i зручно вести 
до того, щоб Українцi женили ся i своячили ся з Великоросиянами.
Такi iнструкцiї дiставав Шаховской i Його наступники; можна собi уявити, 
як мусїло себе почувати українське громадянство пiд такиМ правлїннєм. Хоч 
царське правительство при тiм наказувало звичайно вести свою полiтику 
"секретно", "подтi рукою", "искусньiм образомт", але не було чого сподївати ся 
якоїсь делiкатности в тих часах, коли не жалувано й своїх та найвищих, а не то що 
ту придавлену й перелякану українську старшину. Само правительство, як 
доходило до дiла, забувало про всяку делiкатнiсть. Київського митрополита 
Ванатовича разом з iгуменами київських монастирiв скинуло з урядiв i заслало за 
те, що не одслужили молебня в царський день. Взявши рiжнi, зовсiм безосновi 
пiдозрiння на старшину, поручало обшукувати й забирати папери й листи 
найвизначнїйших i нї в чiм непiдозрiлих старшин-в тiм самого Лизогуб, а 
найстаршого українського представника. Можна собi уявити, як поводив ся i 
Шаховской i його наступники з українськими людьми!.. Шаховской вважав навiть, 
що правительство занадто ще пань-каєть ся з старшиною, i радив зовсїм вiддалити 
її вiд всякої участи в правлiнню та визначити одного намiстника Великоросиянина 
(розумiв мабуть свою чесну особу). Правительство царське одначе не приставало 
на сї ради i заспокоювало свого занадто горячого представника, що українськi 
члени в правлiнню однаково нїчого не значать, а як би їх зовсїм вiддалити вiд 
всякої участи, то се могло б українське громадянство "привести в сумнiв". А як 
заховували ся при тiм затвердженi царським правительством права i привилеї, 
може показати такий приклад: київський мiський магiстрат боронив своїх прав 
против самовiльств московських властей, отже 1737 р. тодiшнїй правитель 
український (перший член колегiї) кн. Барятинський, прискiпавши ся до якоїсь 
дрiбницi, арештував весь київський магiстрат i разом з ними всї грамоти мiста 
Київа, а правительству пояснив, що зробив се на те, аби магiстрат не мав на що 
посилати ся на доказ своїх прав i вiльностей.
Крiм отсього великоросийського правлiння тяжiла над Україною в сих 
часах також важка рука всякого воєнного начальства: київських воєнних 
губернаторiв (що заступили мiсце давнїх воєвод) i начальникiв росийських вiйськ, 
що пiд час затяжної кампанiї турецької i кримської та вiйн польських роспоряжали 
ся як хотїли на сусїднїй Українi, командували українськими полками i всякою 
старшиною, не питаючи ся нiяких прав нi пунктiв. Перелякана самовластем своїх 
московських правителiв, їх суворим поводженнєм, пiдозрiливiстю i 
неперебiрчивiстю в тяжких карах, українська старшина мовчки корила ся, не 
осмiляючи ся навiть пiднести голоса за своїми правами, за обiцяним вибором 
гетьмана i давнiми порядками. Радїла, як ще їй давали якось жити, i держала себе 
як то кажуть "тихше води, низше трави". Яке було тяжке те московське правлїннє, 
виховане в суворий школЇ Бiрона, показують пiзнїйшi згадки Українцїв, коли на 
мiсце московських правителiв 1740 р. визначено Англїйця генерала Кейта: сей 
суворий вояка лиши по собi добру память тим, що був неохочий до тортур i всяких 
слiдчих мук, був обережний в визначуванню кар, поводив ся з людьми привiтно i 
ласкаво. I се вже було в дивовижу!
Коли так тяжко приходило ся українським верхам, то як уже було на сподї? 
Тяжко приходило ся i вiд своєї старшини, що вiдсунена вiд усякого полiтичного 
значiння, не маючи смiливости противити ся полїтицї московськiй, з тим бiльшою 
запопадливiстю заходила ся коло збiльшення своїх маєткiв та хозяйства, коло 
збогачування свого потомства землями i майном усяким. Уступаючи ся перед 
московською полiтикою, чинячи волю її, за те свобiдно, заробивши ласку 
правителїв московських, загарбувала собi землi, крiпостила козакiв i посполитих, 
певна, шо правителi дивитимуть ся крiз пальцї i.не дадуть ходу дїлу, коли який 
небудь покривджений селянин або козак доходитиме своїх кривд перед 
московськими властями.
Правительство, щоб налякати старшину, вмiло пускати чутки, шо новi 
порядки заводять ся на те, аби оборонити людей вiд старшинських кривд; але на 
дїлї у тих нових московських правителїв так само не можНа було знайти нiякої 
управи на старшинськi кривди: вирощенi серед лютого крiпацтва Московщини, до 
того звичайно великi хабарники, вони тягли за панами, а не за покривдженими 
людьми. Замiсть справедливих i чесних людей, котрi могли б заохотити людей до 
московських порядкiв, українська люднiсть бачила перед собою московських 
хапугiв i своєвiльникiв, призвичаєних до незвичайно суворого i жорстокого 
поводження з людьми. Бачила рiжних пройдисвiтiв, шо лякали людей доносами, i 
доводили людей до тюрм, вязниць i заслань страшним "словом i дiлом" (такими 
словами: що вони знають "слово i дїло государево" доношувано в страшну "тайну 
канцелярiю" росийську в усяких полiтичних справах). Звiсний анекдот проте, як 
переїзжий росийський офiцер, заїхавши з своєю командою до одного українського 
пана i не вдоволивши ся трактованнєм, яке було йому зроблене, причепив ся до 
свого хозяїна, що у нього на кафлях печи мiж иньшим намальованi росийськi 
двуглавi орли. Арештував його i вiдiслав в тайну канцелярiю обвинувативши, що 
вiн пече на своїх печах царський герб "невiдомо з яким замислом". 
Правительство i правительственнi сфери, розумiючи, що Українцям не 
могло бути по серцю все те що виробляли вони з Україною, незвичайно пiдозрiливе 
були настроєнi для Українцiв: все прислухали ся до якихось змов, зрад, i за кожду 
дрiбницю готовi були брати людину на слiдство-тодїшнє слiдство, нечувано 
суворе, з немилосердними муками, що й оправданному нераз вiдбирало здоровлє 
на завсiди. Страшнi перекази про сi допити i слiдства довго ходили по Українi. "Не 
переставали допитувати, розпитувати, мучити рiжними машинами i нарештi-
пекти шиною нещаславих людей, що попались їм в руки", оповiдає сї перекази 
пiзнiйший Українець, автор "Исторiї Русов или Малой Россiи"; "дiла сї i подвиги на 
теперiшнїй час здали ся б горячковими привидами або божевiльством, але тодi се 
були справи важнi, секретнi-1 давали великi доходи. Людей катували i мучили на 
пiдставi самих тiльки доносiв та всiляких причiпок перехожих i роскватированих 
салдатiв, а ще бiльше-дезертирiв i всяких заволок; для доноса, досить було сих 
слiв-"о словi й дїлї государевїм", i се "слово й дїло" було для злих i нiкчемних 
людей немов талiсманом злоби i пiмсти; мiстило в собi три пункти: житя, чести i 
добра государевоi особи i його фамiлiї. Кождого обивателя, хоч би й 
найчеснiйшого i зовсiм певного, брали на муки за доносом очевидного злодiя i 
нiкчемника: не участував хто салдата або якого небудь заволоки, не обдарував або 
необережно чимсь розгнiвав-вже бiда! Заволока iде до мiського або сiльського 
начальника i кричить перед ним, що має на того i того донести "слово й лiло 
государево"-"куй (в кайдани) його i мене!". Начальство не маючи що розбирати, 
остовпiвши вiд одного слова доносчикового, кує в кайдани однаково 
обвинуваченого i доносчика i вiдсилає пiд найпильнiйшою сторожею в 
мiнiстерську канцелярiю ). А там не входять в вiдносини доносчика i 
обвинуваченого i в причини доноса-чи може вiн бути правдивий, не розбирають 
навiть, чи обвинувачений по свому вiддаленню i способу житя може вчинити якусь 
шкоду цареви i його фамiлiї, котрих вiн не бачив i бачити не може. Слїпо тримають 
ся iнструкцiї, ставлять доносчика на тортури i коли вiн три способи їх витримає i 
тим донос.

322. Пернач Полуботка (тамже).

При тiм тяжка вiйськова служба для козаччини в турецьких, кримських i 
польських походах, а для людей ходженнє з пiдводами, даваннє провiанту на 
вiйсько, то задурно, то немов би за плату, котрої одначе не можна було дочекати ся.
Москалики, соколики, поїли ви нашi волики,
А коли вернете ся здоровi-поїсте й остатнi корови-
записує автор тоїж iсторiї України на память, .як українськi народи
хвалили свою гостиннiсть московському вiйську в турецьку вiйну".
З записок сучасника Якова Маркевича, генерального пiдскарбiя, довiдуємо 
ся як цiлими десятками тисяч забирано волiв з України для вiйська-"з тим що на 
них пiзнїйше буде дана плата"!...

323. Пернач Якубовича.

Страшенно нищено людей, отим забираннєм худоби i провiанту, як i тими 
пiдводами, де люде не раз тратили свою худобу i з батiжками вертали ся на Україну 
без усякої заплати. 
Ой у недiлю рано пораненьку усї дзвони дзвонять,
Ой там нашi, нашi чумаченьки вози й воли гонять.
Ой почiм тая Молдава славна що жовтнi пiски?
Ой у Молдаву гнали по чотирi вози, з Молдави пiшки.
Ой почiм тая Молдава славна, що крутиi гори?
Ой у Молдаву йшли чумаки в жупанах, назад та голi.
102. Гетьманство Розумовського. Всї отакi обставини незвичайно тяжко 
вiдбили ся на нарiднiм житi. Україну зруйновано до решти. Московський мiнїстр 
Волинский переїхавши через Україну в 1737 р. писав тодiшньому правителеви 
Бiронови: "До самого вїзду мого в Україну не думав я, що така вона пуста, i стiльке 
множество тутешнього народу пропало, а й тепер стiльки вигнано (на вiйну), що не 
зiстало ся й стiльки хлiборобiв, щоб їм самим для себе збiжа посiяти, i хоч то 
вважають за їх упертiсть, що богато поля лишило ся без засїву, але як по совiсти 
розсудити, то й робити нема кому i нема чим-бо вже скiльки торiк волiв 
викуплено i на пiдводах поморено, а тепер ще й понад то з одного Нiжинського 
полку взято в армiю 14 тис. волiв, а скiльки з иньших полкiв узято, того докладно 
сказати не можна". А ще пiзнїйше, 1764 р., пригадуючи се все, старшина українська 
писала в своїм прошенню до царицї: "За минулої турецької вiйни крiм того що 
Україна кiлька лїт несла її тяготу, утримуючи армiю на кватирах, постачаючи 
провiант i фураж дачею, а ше бiльше- забираннєм силомiць на пiдводи коней i 
волiв вiд усякого стану людей,-ще брано з неї всякi побори: волами i кiньми до 
кiлькасот тисяч i всякими иньшими для армiї потрiбними рiчами-на рахунок 
пiзнiйшої заплати, по квiткам або й без квiткiв. Так теж i пiд час нинiшньої 
пруської вiйни забрано волiв i коней. А крiм того як попереднiх рокiв, так i тепер 
Україна утримує провiантом i фуражом кiлька полкiв на рахунок будучої заплати. 
Але за все вище писане, окрiм деякої суми, заплаченої за волiв i коней, забраних 
пiд час турецької вiйни, нiколи заплати не було,-i через се всї загалом обивателi 
українськi, а особливо козаки й мужики прийшли до крайньої нуждиiбiдности".
Такi обставини викликали велике невдоволеннє, горячi бажання повороту 
до гетьманської управи-i велику радiсть, коли сей поворот став можливим. 
Закiнченнє тяжкої турецької вiйни (1740) кiлькома мiсяцями тiльки випередило 
смерть царицї Анни. По недовгiм регентствi другої Анни в осени 1741 р. став ся 
переворот i на царськiм престолi, скинувши регентку, засїла донька Петра 1 
Єлисавета. Се принесло змiну росийської полiтики що до України. Хоч Єлисавета 
вважала себе вiрною ученицею свого батька в полiтицi, але в вiдносинах до 
України особистi симпатiї змушували її до бiльшої поблажливости. Ще бувши 
простою вел. княжною, позбавленою всяких впливiв i значiння, вона закохала ся в 
гарнiм двiрськiм спiваку Олексiю Розумовськiм. Вiн був син реєстрового козака з 
села Лемешiв з Чернигiвщини (теперiшнього Козелецького повiту), мав гарний 
голос, спiвав у церквi, потiм був пiсланий до Петербурга, до царського хору. Тут 
впав вiн в око царiвнї, котра зробила його управителем одного свого маєтку, 
ставши царицею обвiнчала ся з ним потайки i до самої своєї смерти мала в ласках, 
зробивши фельдмаршалом i Графом римського цiсарства. Хоч неучений i не 
визначний здiбностями, Олекса Розумовський був чоловiк з тактом, при тiм добрий 
i щирий; вiн умiв добре знайти ся на такiм незвичайнiм становищi, в полiтику не 
мiшав ся, але вiрний зiстав ся своїй українськiй отчинi i здобув для неї симпатиї 
царицi. Зпочатку Українцям дано тiльки деякi дрiбнi полекшi але в принцiпi рiшено 
було вiдновленнє гетьманства i приверненнє иньших українських порядкiв. В р. 
1744 нова цариця приїхала в Київ, оглядала його святощi i вiдповiдаючи на радiстнi 
привитання громадянства, заявляла свою прихильнiсть i ласку українському 
народови. Прихильний настрiй царицi до української справи, розумiєть ся, був 
звiсний старшинi, i сї обопiльнi заяви прихильности i довiря приготовляли грунт 
для нового напряму української полiтики. Запевненi в приязнiм настрою царицi, 
генеральнi старшини й полковники подали їй прошеннє, аби позволила вибрати 
гетьмана, i цариця заявила свою прихильнiсть сїй справi та велїла прислати за сим 
парадну депутацiю до столицi при нагодi шлюбу наслiдника Петра (з будучою 
царицею Катериною II).
Коли ся депутацiя прибула, їй показана була велика честь, а на предложене 
прошеннє про вибiр нового гетьмана обiцяна прихильна вiдповiдь. Справу 
протягано тому, що чоловiк призначений правительством на гетьманство ще не був 
готовий. Був то молодший брат Олексїя Розумовського Кирило. Йому тодi тiльки 
скiнчило ся двадцять лiт (родив ся 1724 р.); виховували його на великого пана i 
вислали з гувернерами за границю, кiнчати свою освiту. Розумiєть ся, се було 
звiсне українськiй старшинi, i її депутати, сидячи в Петербурзi, терпеливо чекали, 
аж поспiє той будучий гетьман. Нарештi в 1746 роцi привезено його з заграничної 
подорожи, оженено з царською своячкою Катериною Наришкiною, обдаровано 
рiжними високими чинами, орденами i титулами (мiж иньшим визначено його 
президентом росийськоi академiї наук!), i по тiм усiм вважали можливим подати 
його українськiй старшинi на гетьмана, В 1747 р. дано сенатови указ про 
вiдновленнє гетьманства, а з кiнцем 1749 р. цариця повiдомила нарештi депутацiю 
українську, яка все ще сидїла в Петербурзї, чекаючи вiдповiли, що на Україну 
посилаєть ся царський представник i мiнiстр, царицїн свояк граф Гендрiков для 
вибору гетьмана, i з тим вiдiслала її на Україну. 
Дiйсно в лютiм 1750 р. прибув до Глухова сей царський мiнiстр, з великою 
нарадою. Українська старшина i всякi вiйськовi чини з духовенством заздалегiд 
чекали його там. 22 лютого справлено в незвичайно святочнiй обстановi вибiр 
гетьмана. Напередї йшла вiйськова українська музика, потiм секретар мiнiстерства 
заграничних справ вiз царську грамоту, котрiй зiбранi полки оддавали честь. За ним 
бунчуковiї товаришi Гамалiя з товаришами несли гетьманську корогву, а за нею 
йшов генеральний хорунжий Ханенко з двадцятю бунчуковими товаришами. Потiм 
бунчуковi товаришi Маркевич i Ширяй несли на червонiй подушцi гетьманську 
булаву i за нею йшли генеральнi старшини: судя Горленко, пiдскарбiй 
Скоропадський i писар Безбородко, й при них 24 бунчуковi товаришi. Бунчуковi 
товаришi Лизогуб i Чорнолузький несли на оксамитнiй подушцi гетьманський 
бунчук i йшов генеральний бунчужний Оболонський з бунчуковими товаришами й 
иньшою старшиною. Бунчуковi товаришi, два Горленки несли на оксамитнiй 
подушцї гетьманську печать i за нею йшов писар генерального суду Пиковець з 
канцеляристами генеральної канцелярiї i вiйськового суду. Нарештi бунчуковий 
товариш Мокрiєвич нiс вiйськовий прапор i з ним iшли вiйськовi товаришi, а в 
кiнцi їхав каретою царський представник Гендрiков. Ся процесiя пройшла в церкву 
i тут по прочитанню царської грамоти предложено присутному "вiйську i 
народови" вибрати собi гетьмана.
Розумiеть ся, всї заявили, що гетьманом хочуть Кирила Розумовського. 
Повторивши тричi своє запитаннє i дiставши все туж вiдповiдь, царський 
представник проголосив вибiр Розумовського, i потiм вся процесiя- з клейнотами 
пiшла в иньшу церкву, св. Миколая, на святочну службу Божу, вiдправлену з 
нагоди сеї радiсної подїї. Генеральна старшина пiднесла в дарунку царському 
представникови за труд i честь 10 тисяч рублiв (величезну на той час суму}, його 
товаришам 3 тис.а полкам на утiху видано бiльше 900 вiдер горiлки.
По сїй усiй парадi вислано до царицi депутацiю з повiдомленнєм про вибiр 
гетьмана; тодi цариця потвердила Розумовського на гетьманствi i видала укази, 
щоб гетьмана рахувати врiвнїзросийськими фельдмаршалами, а потiм ще надано 
йому найвищий орден росийський св. Андрiя. Великоросийських урядникiв, 
заведених в Гетьманщинi, покасовано; пiд власть гетьмана пiддано також 
Запорозьку Сiч i взагалi вiдновлено український устрiй, який вiн був перед 1722 
р.-перед заведеннєм малоросийської колегiї, i Україну знову переведено в 
мiнiстерство заграничних справ. Одначе Розумовський, посваривши ся з мiнiстром, 
чи як звано його-президенгом iностранної колегiї, сам потiм попросив перевести 
його назад пiд сенат.
Так розпочало ся правлїннє останнього українського гетьмана, що 
потрiвало без малого пятнадцять лiт. Весною 1751 р новий гетьман одержав вiд 
царицi гетьманськi клейноти i грамоту подiбну змiстом до грамоти даної 
Скоропадському, вiдпущено його на Україну i вiн прибув в свою столицю. Знов з 
великою нарадою справлено наступленнє на уряд нового гетьмана. Подiбним 
порядком як при виборi, тiльки вже везли ся генеральними старшинами на конях i в 
каретах гетьманськi клейноти, окруженi бунчуковими i вiйськовими товаришами; 
везено царську грамоту дану Розумовському i їхав вiн сам теж в роскiшнiй каретї, 
запряженiй шiстьма конями, окружений скороходами i лакеями, в супроводї 
бунчукових товаришiв, запорозьких козакiв i компанейцїв. В церквi наступило 
проголошеннє царського потвердження, потiм клейноти вiдвезено до гетьманської 
палати, i там гетьман приймав обiдом старшину й иньшi чини. Українськi лїтописцї 
з великою докладнiстю поописували всi сї церемонiї-останнiй вiдблиск 
української державности, i заховали їх в своїх лїтописах як останню радiсну подїю 
українського житя перед доконечним скасованнєм   української автономiї.
Сам новий гетьман був чоловiк зовсiм чужий Українї й її житю. Вiн вирiс в 
Петербурзi, був усiм звязаний з петербурським  панством. Його  довiреним 
дорадником був Гр. Теплов, бувший його учитель, чоловiк хитрий i недобрий, 
українським  порядком неприхильний. Його пiзнїйша записка "про непорядки в 
Малоросiї" дала царицi Катеринї матерiал против українського гетьманського i 
старшинського правлiння, для його скасовання, i на Українi Теплова вважали 
головним провинником в скасованню гетьманства. Оповiдали, як ще в перший 
обiзд України з новим гетьманом стала ся пригода: в Черниговi вiтер здер з 
Розумовського кавалерiю св. Андрiя i Теплов пiдхопив її; з того стара Розумиха 
ворожила синови лихо вiд Теп-

325. Кирило Розумовськиii,

лова i радила не держати при собi Теплова i не слухати, але той не послухав i вiд 
того пропав.
На Українi Розумовський нудив ся, проживав частїйше в Петербурзi; 
держав себе не як товариш української старшини, а немов якийсь володар з божої 
ласки, i завiв у своїй глухiвськiй резиденцiї двiр на взiрець двору петербурського. В 
справи українськi не дуже мiшав ся, i Україною правила старшина по своїй волi, 
зносячи ся безпосереднє з сенатом i росийським правительством. З огляду на 
впливи i значiннє Розумовського в правительственних кругах, рiжне росийське 
воєнне i иньше начальство не важилось мiшати ся i командувати на Українi по 
давньому. Клопiт був тiльки через Запороже: 
все виникали на Сїчовикiв скарги, то з приводу нової лїнїї крiпостей, що 
захопила старi запорозькi землї, то з приводу нападiв Запорожцїв на землї 
кримськi, турецькi i польськi, i з Петербурга раз-у-раз наказували гетьманови 
тримати Сїч в порядку, а в дїйсности се було, розумiєгь ся. неможливо, i 
приготовляло Сiчи гiркий кiнець. Поза тим українське житє пiд охороною царської 
ласки до останнього гетьмана текло досить спокiйно, старшина мала змогу 
упорядковати устрiй i вiдносини українськi по мисли своїй: те що зроблене було 
нею за сей час, пережило потiм i скасованнє гетьманства, а в дечiм дожило i до 
наших часiв. В сїм вага сих часiв останнього українського гетьмана, хоч який не 
цїкавий був вiн сам своєю особою.
103. Устрiй i суспiльнi вiдносини Гетьманщини. З попереднього ми 
знаємо в головнїйшим, як формував ся устрiй української Гетьманщини (див. 
особливо гл. 83). Вiйськовий подiл на полки й сотнї з часом осiв на землю, став 
подiлом на округи полковi й сотеннi, а потiм як скасовано польський устрiй, сей 
вiйськовий козацький устрiй, зайнявши його мiсце, почав переходити в загальну 
управу, адмiнiстрацiю. Не так легко одначе було сьому вiйськовому устроєви, 
приладженому бiльше до воєнної мобiлiзацiї, нїж до адмiнiстрацiї, перейти в 
систему такого загального, общеземського правлiння. Коло сього треба було богато 
попрацювати, i кращi представники української старшини працювали над сїм 
щиро-але бачили ми, якi трудности стрiчали вони в тiм з боку росийського 
правительства, що замишляло зовеїм скасувати автономний український устрiй, 
посилаючи ся на його непорядки, а зовеїм не бажало Його упорядковання 
Полуботок згинув через сї свої заходи; Апостол в коротке своє правлiннє встиг 
тiльки дещо зробити в сїм напрямi, а потiм наступили тяжкi часи великоруського 
правлiння, коли новi власти i рiжнi постороннї великоруськi начальства, воєннi i 
адмiнiстративнi, своїми мiшаннями й роспорядженнями, часто суперечними i 
безтолковими, заплутували до решти українську управу.
В центральнiм правлiнню цїлої Гетьманщини з початку сформували ся два 
зверхнї уряди, оден-вiйськова або генеральна канцелярiя другий-генеральний 
суд. Вiйськова канцелярiя завiдувала справами вiйськовими i загальними, на чолї її 
стояв вiйськовий (генеральний) писар. По смерти Апостола вона обеднала ся з 
правящою колегiєю, як вищий уряд, пiд назвою генеральної вiйськової канцелярiї. 
Вiйськовий суд судив генеральний судя, з початку сам оден, а потiм, як знаємо, 
зроблено сей суд колегiальним: придано судi засїдателiв, i так став ся пiзнiйший 
генераляний суд. При поставленню на гетьманствi Апостола вiддiлено було в 
осiбну управу ще скарб вiйськовий визначивши до того двох пiдскарбiїв; рахунки 
вела осiбна скарбова канцелярiя i при нїй рiд державного контроля: комiсiя 
рахункова (счетная). Нарештi була ще осiбна артилєрийська канцелярiя, пiд 
начальством обозного: вона завiдувала вiйськовою арматою i призначеними на те 
маєтностями i доходами.
Рада вiйськова перестала збирати ся уже з часiв Самойловича i деяка 
память про неї зiставала ся тiльки при виборi гетьмана, i то тiльки для прикраси. 
Всякi важнїйшi справи рiшала рада старшини, скликувана гетьманом; справи 
звичайнїйшi або пильнїйшi-рада гетьманська з генеральною старшиною i 
полковниками.
Пiсля того як правобiчна Україна одiйшла до Польщi, Гетьманщина 
подiляла ся на десять полкiв: Стародубський, Чернигiвський, Київський, 
Нiжинський. Прилуцький. Переяславський, Лубенський, Гадяцький, 
Миргородський i Полтавський. Полки i тепер були дуже не однаковi що до 
величини, людности та числа козакiв, яке значило ся в них. Так напр. в 1723 р. в 
Нiжинськiм полку було 8 сотень i в них без малого 10 тис. козакiв (6566 конних i 
3379 пiших), в Київськiм 8 сотень i в них не сповна 3 тис. козакiв (1657 кiнних i 
1269 пiших). Всього в десяти полках було тодї 114 сотень i близько 50 тис. козакiв. 
В 1735 р. правительство вiддїлило зпомiж козакiв для дiйсно вiйськової служби ЗО 
тис. "виборних" заможнїйших, подїлившиїхпропорцiонально по полкам, а решту 
призначило в "подпоможчики" виборним (пiзнiйше одначе так обернуло ся, що 
навпаки сї пiдпоможчики служили службу коштом заможнїйших виборних).
Головна вдасть в полку належала полковникови. Хоч в кождiм полку була 
подiбна полкова старшина як в цiлiм вiйську, але вона не мала в правлiнню 
особливого значiння, i взагалi в XVIII вiцi вдасть i сила полковникiв незвичайно 
зросла. З того часу як московське правительство взяло в свої руки iменованнє 
полковникiв i заборонило гетьманови скидати їх без волi царської, значiннє 
полковникiв дуже пiдняло ся, i гетьман з генеральною старшиною не мали великої 
сили над ними. З другого боку стратило всяке значiннє в полковiй управi, так само 
як i в вiйськовiй, рядове козацтво. Самопорядкуваннє зiстало ся тiльки в громадах 
козачих. Навiть сотникiв полковники звичайно визначали своєю властю, а хоч по 
закону сотникiв, чи кандидатiв на сотника нiби то мала виберати сама сотня, та се 
робили вже не сотеннi козаки, а сотенна старшина-як що такi вибори робили ся. 
Таким чином од козацького самопорядкування не зiстало ся майже нiчого, i на 
скiльки зiстало ся ще взагалi самопорядкуваннє, в справах, якi виходили за межi 
громади, то було воно старшинське- лежало в руках старшинських родiв, що пiд 
назвою товаришiв бунчукових, значкових i значних вiйськових сотворили 
привiлегiовану дїдичну (наслiдственну) верству- "шляхецтво", як вони себе 
називали, i все правлїннє гетьманське XVIII вiку має характер панський, 
аристократичний (старшинський). В повнiй залежности вiд нього стояли мiщанськi 
громади. Меньшi, так званi ратушнi-пiдлягали просто полковiй i навiть сотеннiй 
управi; бiльшi, так званi магiстратськi-такi що мали повний магiстрат, управу 
нiмецького права, мали бути незалежнi не тiльки вiд полковникiв, а навiть самому 
гетьману тiльки в деяких справах пiдлягати (таких городiв в серединi XVIII в. 
рахують десять). Але й сими в XVIII вiцi розпоряджали-ся полковники досить 
самовiльно. Духовенство, хоч пiдлягало безпосередно синодови, через своїх 
владикiв,-одначе на дїлї стояло також в сильнiй залежности вiд старшини. Не 
говорити вже про рядове козацтво i посполитих-панських пiдданих: вони стояли 
пiд повною властю старшини. 
Останнє панованнє старшини пiд рейментом Розумовського взагалї 
розвинуло i ствердило сей старшинський, панський характер Гетьманщини, який 
уже перед тим, з кiнця XVIII вiку так сильно почав зазначати ся. Пильнуючи 
можливо упорядкувати, довершити i викiнчити суспiльнополiтичну будову 
гетьманщини, старшина робила її на своїх панських пiдвалинах i розвиваючи 
принцiпи панських прав старшинських, руйновали до решти останки старого 
демократичного люду. Велике заважили тут, на сї старшинськi змагання, також 
законодатнi памятки, за недостачею свiйського писаного права прийнятi вiд 
старого устрою.
Я вже згадував (гл. 92), що звичайове народне українське право, яким мали 
судити судї вусяких судах, не було списане, i через се суди звертали ся до помочи 
збiрникiв права, якi були пiд рукою i задержали ся в судах мiських - до 
магдебурського права, також до Литовського Статута, i то не в першiй, близшiй до 
мiсцевого права, а в пiзнїйших редакцiях 1566 i 1588 рр. глубоко перйнятих 
впливами польського шляхетського устрою i права. Хоч до них звертали ся в 
питаннях права приватного i карного, але при загальнiм шляхетськiм характерi сеї 
збiрки законiв її шляхетськi основи набували все бiльшої сили, в мiру того як 
виростала повага Лит. Статута.
Коли при вiдновленню гетьманства в 1727 р., на основi "рiшительних 
пунктiв", була зiбрана комiсiя українських юристiв, щоб звести в одно українськi 
закони, ся комiсiя, замiсть заходити ся коло збирання права народнього того що 
вважало ся справедливим i законним в народї,-взяла ся також за сi ж готовi збiрки 
права, уживанiв українських судах: Литовського Статута i Магдебурського права. 
На сїй пiдставi зробила вона свiй збiрник законiв, скiнчений в р. 1743, пiд назвою: 
"Права, по которимь судится малороссiйскiй народг". Хоч вiн не був 
правительством затверджений, але скрiпив ще бiльше значiннє статутово-
магдебурського права, i правлїннє Розумовського, заходило ся перевести постанови 
Лит. Статута про устрiй i порядок судовий.

328. Значний старшина,
з iкони початку XVIII в.

Оден з українських юристiв того часу Федiр Чуйкевич в 1750 р. предложив 
новому гетьманови записку "Суд i росправа в правах малоросiйских" i в нiй, 
показуючи недостачi i хиби українських судiв, подав плян реформи його в дусi 
Литовського Статута. В такiм напрямi справдї була переведена реформа в остатнї 
роки правлiння Розумовського. Генеральний суд доповнено виборними депутатами 
вiд полкiв, на взiрець польського трiбуналу. Суди полковi були перемiненi в суди 
гродськi i мали правити ся на взiрець польських старостинських судiв. А для справ 
цивiльних (гражданських) i поземельних заведенi повiтовi суди пiдкоморськi i 
земськi, з виборних шляхетських (старшинських) судiв. Гетьманщину роздiлено на 
20 таких повiтiв.
Ся реформа, правда, не простояла довго, але вона показує нам загальний 
напрям старшинських змагань. Прийнявши за своє право Литовський Статут, 
старшина при кождiй нагодї проводила в житє тi основи шляхетського устрою, 
якими сей Статут перейнятий. Старшина дивить ся на себе як на шляхетську 
верству (сей термiн- "шляхецтво малоросийське" з серединою XVIII вiку входить 
все в ширше уживаннє в усяких справах українських). Прикладаючи до себе 
постанови Литовського Статута про шляхетськi права i привилеї, старшина 
претендувала на такi ж права в українськiм устрою i житю. Так само як отеє 
реформував ся старий вiйськовий устрiй Гетьманщини на подобу шляхетського 
устрою Польщi-так само проводили ся понятя про шляхетськi права в права 
маєтковi, в вiдносини поспiльства до панiв, в права селянськi-властиво в 
безправнiсть селянську. З того дуже богато зацiлiло i по скасованню гетьманства. 
Так рiжнi постанови цивiльного права, взятi з Литовського статута, ще й досї 
мають вагу в старiй Гетьманщинi-нинiшнiй губернiї Чернигiвськiй i Полтавськiй 
як тутешнє мiсцеве право; а понятя про шляхетськi права старшини над 
поспiльством дуже сильно вплинули на весь суспiльний уклад Гетьманщини.
104. Слобiдщина. Ослабленою, блЇдшою так би сказати копiєю 
Гетьманщини XVIII вiку була сусiдня українська Слобiдщина, що займала 
нинiшню Харкiвську губернiю з сусїднїми частями Курської й Воронiзької. Ми вже 
не раз згадували про неї, знаємо, що вона заселила ся українськими виходнями, як 
тi в тiснi часи мандрували з українських земель, що були пiд Польщею, за 
московську границю й осiдали за лїнїєю пограничних крiпостей, вибудованих 
московським правительством-за так званою "бiлгородською чергою" що 
загорожувала дорогу Татарам в московськi землi. Осiдаючи тут на татарських 
шляхах, нашi виходнi приймали на себе сторожову службу й воєнну оборону 
отсього погранича, а за се вiд московське правительства дiставали рiжнi права й 
привилеї. 
Звiстки про таких українських виходнїв маємо ще з другої половини XVI, 
потiм в першiй половинї XVII в. Значна маса таких пересельцїв вийшла в 1638 р. з 
гетьманом Яцком Острянином-було їх самих козакiв звиш 800 душ, не рахуючи 
жiнок i дiтей. Вони оселили ся в околицях Чугуєва й органiзували тут осiбне 
вiйсько козацьке, але щось скоро сприкрило ся їм тут, вони збунтували ся, вбили 
Острянина й пiшли начад за польську границю. Потiм особливо великий рух 
наступив, як нарiд розчарував ся в Хмельниччинi, особливо пiсля Берестечка, в 
1651 р. Українцї йшли великими партиями i меньшими ватагами, селили ся 
слободами, ставили городи, та переносили козацький устрiй в тi сторони. Так 1652 
р. тисяча козакiв з полковником Дзиньковським, прийшовши з сiмями i всiм 
господарством, оселили ся над р. Сосною, поставили город Острогожськ i зробили 
початок Острогожському полкови, В тiм же часї иньшi Українцi оселили ся над 
Пслом, поставили город Суми й положили початок полкови Сумському. 1654 р. 
стрiчаємо перших осадникiв в Харковi, що будують тут на другий рiк город i т. д. 
Переселеннє потiм трiвало й дальше, в 1660, 1670 i 1680-х роках, i зайняло велику 
просторонь, як добра половина Гетьманщини, тiльки рiдше заселена.
За свою вiйськову службу сi українськi слобожане були увiльненi вiд 
всяких податкiв i повинностей, їм позволено жити й правити ся "по своїм 
обиклостям", i на взiр Гетьманщини вони органiзували тут полки, числом пять-
Сумський, Ахтирський, Харкiвський, Острогожський й Iзюмський. Полки подiляли 
ся на сотнi й мали такий же устрiй як в Гетьманщинi, правили ся виборною 
старшиною; тiльки безпосереднє пiдлягали московським приказам, i взагалi стояли 
в бiльшiй залежности вiд московського начальства, нiж полки Гетьманщини. 
Гетьмани пробували намовити московське правительство, щоб вiддало слобiдськi 
полки пiд гетьманське начальство. Особливо Самойлович добивав ся того, як 
Москва вiдрекла ся правобiчної України. Але Москва, маючи замiр з часом i 
Гетьманщину поставити в подiбне становище, не здавала ся на сi представлення. 
Рано заведено в Слобiдщинi московське право-судили по законам московським, 
тим бiльше що мiж українськими осадниками було де що i московської домiшки 
таки вiд разу, i тутешня старшина росийщила ся ще скорше i лекше нiж у 
Гетьманщинi. Слобiдщина служила московським правителям немов пробним 
камiнем для касовання козацьких порядкiв, i звичайно правительственнi реформи в 
Гетьманщинї на кiлькадесять лїт попередержали ся реформами в Слобiдшинї.
Уже в 1732 р. в Слобiдщинї попробували були зовеїм скасувати старий 
козацький устрiй: заведено замiсть козацьких полкiв драгунськi, здатнїйших 
козакiв зачислено туди драгунами, а всiх иньших переведено в селянський стан; 
офiцерiв визначено великоросийських. Се викликало одначе таке невдоволеннє, що 
цариця Єлисавета 1743 р. скасувала сю реформу i вiдновила козацький устрiй-
одначе в справах не-воєнних вiддала сї полки пiд вдасть бiлгородського 
губернатора. Такий порядок протримав ся ще двадцять лїт, до 1763-4 рр., коли 
слобiдськi полки покасовано i заведено на їх мiсце гусарськi вже на завеїди.
Суспiльнi вiдносини теж складали ся тут подiбно як у Гетьманщинi, але 
також ще скор ше пiдводили ся пiд московськi. На старих заїмках i вiйськових  
землях виросталимаетности старшинськi, заселялися пiдданими; старшина 
переходила в положеннє московських помiщикiв, некозацька селянська люднiсть-
в становище крiпакiв. Величезнi надання вiд московського правительства тим 
старшинам, якi вмiли особливо зарекомендувати свою вiрнiсть i покору, помагали 
тому. Сумський полковник Кондратiiв напр. за свою вiрнiсть дiстав такi величезнi 
надання, що в 1780 р. його сїмя володїла 120 тисячами десятин. Коли в 1767 р. 
обмiрковував ся проект нових законiв для Росiї, декотрi слобiдськi депутати 
пiдiймали мову про вiдiбраннє забраних старшиною земель i закрiпощених людей 
та поверненнє їх в свобiдне. селянство; але се не мало нiякого успiху: помiщицькi й 
крiпацькi порядки московськi встигли вже занадто сильно закорiнити ся.
105. Культурне жите Схiдньої України-письменство i школа.
Народне i козацьке самопорядкуваннє почасти було знищене московським 
правительством, а що в нїм не було знищене-набрало характеру 
самопорядкування старшинського, панського. Мiщанське самопорядкуваннє 
придавлено, духовенство-теж. Селянську сїрому поневолено. Козацтво лишило ся
без усякої участи в управi, та крiм того козакiв всякими способами 
позбавлювано козацького звання, переводжувано в поспiльство без всякого права: 
уряди українськi наповнили -ся безконечними процесами про безправно вiдiбранi 
козацькi права (так званi "искавшiе козачества") i неможливiсть добити ся права 
законною дорогою нераз доводила до крiвавих бунтiв против гнобителiв-панiв. 
Так само тратила свою цїннiсть Схiдня Україна i з погляду нацiональної 
культури. При тiм переважно церковнiм характерi, який мало українське культурне 
житє XVII вiку i першої половини, або принаймнi четвертини XVIII,- величезне 
значiннє i вплив мало пiдданнє української церкви пiд власть московського 
патрiарха. Перед тим вона числилася пiд властю царгородського патрiарха, а в 
дiйсности була вповнї автономна i незалежна, жила своїм самостiйним житем, пiд 
безпосереднїми впливами громадянства, що громадським вибором обсаджувало всї 
важнїйшi церковнi посади.
Коли ж завдяки Самойловичови московському правительству удало ся 
добити ся, що митрополит київський пiддав ся "пiд благословенне" московського 
патрiарха (1685 р.) i константинопольський патрiарх, пiд натиском турецького 
правительства дав на се своє призволеннє (1687),- тодї українському духовенству 
дуже скоро прийшло ся почути над собою московську зверхнiсть, а з тим i видання 
i школи українськi взято пiд московську цензуру, дуже пiдозрiливу i неприязну.
Вже перед тим в московських кругах скоса дивили ся i на українських 
духовних i на їх школи та письменство. Київську академiю московськi власти в 
1660-х роках хотїли зовсiм закрити, користуючи ся тодїшнїми полiтичними 
замiшаннями, що привели в упадок i київське культурне житє i академiчну науку; 
тiльки боячи ся, що з сього вийшло б велике невдоволеннє на Українї, кiнець 
кiнцем московське правительство полишило сей намiр. Київськi видання також 
досить часто забороняли ся в Москвi, а за патр. Иоакiма, в 1670-80 рр. Пiдняло ся 
правдиве гоненiє на українськi книжки. Коли ж київську митрополiю пiддано пiд 
власть московського патрiарха i московськi власти могли забороняти українськi 
видання не тiльки у себе, в Москвi, але i на Українї,-тодї неприязне становище 
московських властей дало себе почути дуже сильно i на самiм видавничiм руху. З 
початку мотиви були нiби церковнi-щоб не було неправославних гадок в тих 
київських виданнях. Але скоро перейшло се i на грунт язиковий, чисто 
нацiональний. В 1720 р. видано указ, щоб на Українї не друковано нїяких книг 
окрiм церковних, i то з старих видань, а при тiм щоб сї передруки старих 
церковних видань перед друкованнєм виправлювано на взiр видань 
великоросийських, аби в них не було нiякого слїду української мови- "даби 
никакой розни й особаго нар^чiя не било". 
I за сим слїдили дуже пильно; осiбний цензор був призначений для 
виправлювання українських книжок, i тiльки пiсля такого оправлення дозволювано 
друкувати книгу. Напр. в 1726 роцi хотїли надруковати в Київi акафист св. Варварi, 
написаний митрополитом; але на се був даний дозвiл тiльки пiд тою умовою, що 
акафист той перед виданнєм буде перекладений .на великороссiйское нар-Ьчiє". 
Так бувало й потiм, i дiстати дозвiл на яку небудь книжку було дуже не легко, а 
коли вона мала бути українська, мала якiсь українськi прикмети-то й зовсiм 
неможливо. Так от 1769 року лавра київська просила синод, щоб позволив 
надрукувати українську граматку, бо московських букварiв на Українї не хочуть 
купувати. Але синод дозволу не дав. Навiть старi церковнi книги українського 
друку синод владикам наказував забирати по церквах i заводити натомiсть книги 
московського друку.
Все се, розумiєть ся, мусїло дуже сильно вiдбити ся на лiтературнiй 
творчости i видавничiм руху Схiдньої України. Народнїй елемент в старiм 
українськiм письменствi XVI -XVII вв. i без того не був сильний. Хоч народня 
мова для зрозумiлости народньої була введена в рiжнi релiгiйнi видання ще в XVI 
в" але, бачили ми, не переводили ся противники такої простонародньої мови в 
релiгiйнiм ужитку, а й тi що стояли за уживаннє народньої мови, все таки дивили 
ся на неї як на щось низше i меньш поважне в порiвнянню з "справжньою", 
словянською мовою. По школах українських дбали головно про те, щоб навчити 
своїх ученикiв правильно писати словянською мовою, а не журили ся зовсiм про 
мову народню, її чистоту i правильнiсть.
Українськi письменники XVII-XVIII вв. лишають ся церковно-
словянш.иною, а яо народньоi мови звертають ся в ужитку буденнiм, в листуванню, 
в записках, в вiршах i жартах.
Теж саме бачимо i що до самого змiсту, що до тем писань. Школа 
українська зложила ся пiд впливами релiгiйної боротьби i всю увагу свою звертала 
на школеннє богословське i полемiчне; все иньше служило другорядним 
додатком-iсторiя, лiтература, i ще меньше науки природнi i математичнi. 
Книжнiстю майже виключно була церковна. З рукописного матерiалу бачимо, що 
люде дуже iнтересували ся iсторiєю, списували старi лiтописи (маємо цiлий ряд 
українських вiдписiв з старого збiрника лїтописей київських i галицько-
волинських), складали хронiки близшого до них часу й iсторичнi збiрки. Але з 
сього нiчого не було надруковано, окрiм одного однiсiнького "Синопсиса"- 
коротенької iсторiї Руси, зложеної в Печерськiй Лазрi, дуже мертво i неповно 
(iсторiя козаччини, боротьба з Польщею i вся новiйша iсторiя України проминенi в 
н й майже цiлком). За браком иньшої книжки, а може й завдяки такiй своїй 
"серiо^ности" ся книжка була видана кiлька разiв (перше вид. 1674 р.), тим часом 
иньшi, далеко цiннiйшi i цiкавiйшi рiчи зiстали ся в рукописях. Iсторичне 
письменство було взагалi досить богате; до наших часiв заховали ся такi прецiкавi 
рiчи як Львiвська лїтопись про подiї першої половини XVII в., лiтопись Самовидця 
про вiйну Хмельницького i пiзнiйшу iсторiю козаччини до кiнця XVII в., богато 
лїтописей та хронiк (напр. Супрасльська, Густинська, хронiка Сафоновича, 
Боболинського й ин ), богато козацьких хронiк, як от Грабянки, Лизогуба, 
Лукомського й ин, прецїкава, хоч часто невiрна повiсть Величка. Твори сi часто 
дуже живо вiдбивають у собi те, чим жило, цiкавилось i хвилювало ся тодiшнє 
українське громадянство,-але нiчого з того не вважали потрiбним надрукувати тi 
духовнi книжники, в руках яких лежали видавничi засоби. Не пройшло в друкованi 
видання нїчого i з чудових iсторичних українських пiсень, що складають ся 
протягом XVII вiку, виробляючи поволi особливу форму так званих дум, що 
обеднали в собi прикмети книжньоi мови i стилю  Народнью поетичною основою.
Навiть чисто книжнi вiршi на теми iсторичнi або побутовi не попада.iи 
звичайно до друку-хiба якiсь похвальнi вiршi рiжним добродiям, найменьше 
iнтереснi, писанi задля рiжних грошевих цїлей. Друкували ся книги як не 
церковнi-богослужебнi, то релїгiйного змiсту; але релїгiйна боротьба в другiй 
половинi XVII в. ослабла, чисто-церковнi iнтереси у ширшого громадянства 
тратили своє давнїйше центральне чначiннє, а з тим i та релїгiйна книжнiсть все 
меньше iнтересувала i захоплювала читача. Хотїло ся людям чогось живiйшого, 
свiжiйшого, близького до бiжучого житя та його iнтересiв, а сього книга не давала. 
На перешкодi ставала, з одного боку, та обставина, що всi тодїшнї українськi 
друкарнї були в церковних руках, а з другого-ще бiльше те, що московська 
вдасть, як ми бачили, своїми заборонами просто таки загородила українськiй 
лiтературi всяку дорогу до тем живiйших i сучасних. Правда, придавленi 
пiдозрiливiстю i суворiстю московських властей люде навiть бояли ся порушувати 
теми звязанi з сучасним житем i його полiтикою. Але все таки з рукописної 
спадщини тих часiв, з першої половини XVIII в., маємо й iнтереснi iсторичнi 
писання, i побутовi вiршi, i з шкiльної драми часом виходили рiчи живiйшi й 
iнтереснїйшi. Така наприклад драма "Милость Божiя Украйну от-ь неудобь 
носимБiхтi обид-ь лядскихтi через^ Богдана Зиновiя Хмельницкого свободившая", 
написана 1728 р. при нагодї вiдновлення гетьманства. Вона не тiльки будила 
спомини тої великої доби, але й зачiпала рiжнi сучаснi справи, вiдносини України 
до Росiї. Драма Георгiя Кониського: "Воскресенiе мертвих" (1747) зачiпали справи 
суспiльнi, становище селян-пiдданих. Були жартовливi iнтермедiї-побутовi 
народнi комiчнi сценки, писанi народньою мовою, що вставляли ся в перервах 
шкiльних драм для розвеселення публiки. До наших часiв дiйшли в рукописях такi 
сценки писанi Митрофаном Довгалевським в 1730-х i тимже Кониським в 1740-х 
роках, справдi досить живi й цiкавi: вони виводять з комiчного боку рiжнi типи 
сучасної України та иньших народностей. Пiзнїйшi Українцi ставили дуже високо 
сї iнтермедiї, прирiвнювали до творiв свiтових комiкiв Гiлявта i Мольєра, але 
нїчого з того не могло тепер пройти в друковану книжку, через московську 
цензуру. Лiтературна творчiсть українська нидїла, зiстаючи ся в ужитку 
рукописнiм, а й всякий взагалi видавничий рух на Українi нидїв i завмерав, 
вiдступаючи перед конкуренцiєю видавництв великоруських, i українська 
книжнiсть все бiльше тратила впливи i значiннє перед новими великоруськими 
впливами. 
Теж саме було i з шкiльною освiтою, i з тих же бiльше меньше причин. 
Головним огнищем сеї освiти i взагалї культурного руху українського була 
київська академiя. Пiсля свого упадку в 1660-х рр., як її московське правительство 
трохи не закрило,-вона наново упорядкувала ся, поширила свою програму на взiр 
католицьких, головно єзуїтських академiй, i 1694 р. одержала вiд московського 
правительства потвердженнє титула i прав академiї. Отсї часи гетьманства Мазепи, 
щирого покровителя українського культурного житя (як тодї сю культуру 
розумiли) були добою найвищого розвитку київської академiї. З неї вийшло богато 
людей, якi зайняли першi мiсця в лiтературнiм, церковнiм i полiтичнiм житю 
тодїшньої України i Московщини. Потiм майже до самої половини XVIII в. вона 
зiставала ся головною школою для освiченого українського громадянства-не 
тiльки духовного, а й свiтського. Гетьман Апостол, потверджуючи маєтности 
академiї, зве її школою "всьому суспiльству нашому благопотребною, де сини 
малоросийськi в науках свобiдних мають наставленiє". Справдї, переглядаючи 
реєстр ученикiв академiї того часу (1727), бачимо мiж ними хлопцїв майже з усїх 
значнїйших старшинських родин; звичайно бувало в академiї бiльше свiтських нїж 
духовних, i виходили вони потiм на рiжну свiтську дiяльнiсть. Через те київську 
академiю дуже цїнено i на взiрець її засновувано вищi школи по иньших мiсцях i в 
Московщинi (почавши вiд московської славяно-греко-латинської академiї, 
заснованої i веденої київськими вихованцями) i на Українi, де на київський взiр 
заснували ся колегiї й семiнарiї в Черниговi, Переяславi, Харковi, Полтавi.
Тридцятi й сороковi роки XVIII в. власне були часами останнього розцвiту 
київської академiї. Тодїшнїй митрополит Рафаїл Заборовський (1731-1747) був 
великим прихильником академiї. Вiн дуже богато нею займав ся i зробив для її 
добробуту i всякої вигоди (побудував новi будинки, бурси, церкви), так що її звали 
на честь його "академiєю могилянсько-заборовською". Мiж тодїшнїми 
професорами її бачимо таких визначних своїми талантами i дiяльнiстю людей як 
Митрофан Довгалевський, Юрий Кониський, Михайло Козачинський, а мiж 
вихованцями тих рокiв цїлий ряд пiзнїйших дїячiв, мiж ними Григория Сковороду i 
росийського Ломоносова. Ученикiв бувало дуже богато, бiльше тисячi (1742 року 
1243 душ, 1751 р. 1193 душi, 1765 року 1059 душ).
Але за сим останнiм розцвiтом наступав уже упадок. Служачи вищою 
школою для свiтського громадянства, академiя мала характер богословський в 
своїй науцї; при тiм її наука опирала ся на давнїх схолястичних методах, для того 
часу перестарiлих i не цїкавих i не йшла за поступами сучасної європейської науки. 
Реального знання вона не давала; лiтературне приготованнє, оперте на 
перестарiлих взiрцях, теж все меньше було придатне для тодiшнього часу. Отже 
коли появляють ся в Росiї, в Петербурзi i Москвi першi свiтськi школи, київська 
академiя й на взiр її заснованi провiнцiальнi колегiї не витримують конкуренцiї з 
ними. Заможнїйше громадянство українське, старшинськi родини починають 
посилати своїх дiтей в школи столичнi, або в унiверситети заграничнi, нiмецькi. А 
київська академiя з иньшими колегiями ставала все бiльше спецiально-духовною 
школою, де хлопиї вчили ся на попiв, а ширшого культурного значiння вона вже не 
мала. Українське громадянство, дуже пiклуючи ся про освiту своєї молодїжи, 
задумувало ся над заснованнем унiверситетiв. Мiж рiжними бажанями, поданими 
новiй царицї Катеринi II було поставлено також i се, щоб замiсть київської академiї 
заложено унiверситет з богословським факультетом, другий унiверситет, без 
богословського факультету вiдчинено в Батуринї, а по иньших мiстах гiмназiї. Але 
росийське привительство не сприяло сьому, i тiльки з заснованнєм харкiвського 
унiверситету, коштом мiсцевого дворянства, на початку XIX вiку Україна дiстала 
першу свiтську вищу школу. 
106. Нацiональне жите схiдньої України. Полiтичнi й культурнi 
обставини, котрi ми отеє розглянули, приводили українське житє до все гiршого 
упадку, i се було тим бiльш болюче, що схiдня Україна, а особливо Гетьманщина з 
помiж українських земель поставлена була ще в найкращi обставини-мала змогу 
якогось розвою i самопорядкування. Одначе й тут пiд суворим i пiдозрiливим оком 
нового начальства завмерало всяке взагалi суспiльне житє, западали ся дороги до 
якої небудь громадської дїяльности i люде замикали ся все бiльше.
На розвалинах широкого i бурхливого житя козаччини, на руїнах 
полiтичної автономiї, самоуправи i самопорядкування розвивало ся пiклуваннє про 
збогаченнє i забезпеченнє своєї родини, про збиваннє великих маєткiв, великих 
засобiв, великих доходiв. Внуки козацькi, потомки тих що пiд проводом 
Хмельницького повставали i розвалювали шляхетське панованнє над Україною, 
проганяючи магнатiв-королевят,-тепер самi поставали панами-магнатами, 
правдами й неправдами назбиравши великi маєтности i заселивши їх безправними 
пiдданими. Переконавши ся про неможливiсть боротьби з московською полiтикою 
i махнувши рукою на державнi змагання українськi, дбали про те щоб закрiпити за 
собою зiбранi маєтки, забезпечити помiщицькi, панськi права свої, порiвняти ся в 
правах з шляхецтвом росийським, вiдкрити собi дорогу до вищих посад, увiйти мiж 
панство московське. Подiбно як панство українське двiста-"триста лїт перед тим 
приспособляло ся до порядкiв i обставин Польської держави, в котру закинула його 
лиха доля, i не тiльки старало ся навчити ся польського права, польської мови, а 
польщило ся й католичило ся, приподобляючи ся до державної ,нацiональности, 
так тепер се нове українське панство з такою ж готовiстю i скороспiшнiстю йшло 
на зустрiч бажанням росийського правительства: не тiльки приспособляло ся до 
нових порядкiв, але й приймало куль туру нової держави, росин ську мову урядову 
i письменську.
Дарма, що культура росийська стояла ще дуже низько. Кiлькадесятьлїтто 
му, за часiв Дорошенка та Мазепи Українцi були пер шнми учителями в 
Московщинi, що пересаджували туди здобутки українського культурного житя, а 
за Петрових часiв трохи не всi вищi духовнi посади в Московщинї позаймали 
київськi вихованцi, духовнi Українцi, i навiть по московських школах заводили 
були з початку українську вимову, наломували хлопцїв московських на мову 
українську. Але так само як i перед тим, в XV-XVI вв., рiшала тут невисшiсть i 
низшiсть культурна, а державна перевага. Вiдiрвана вiд народу, не чуючи в себе 
мiцного грунту пiд ногами, українська старшина хилила ся в полiтицi, хилила ся i в 
культурнiм нацiональнiм житю та з легким- серцем приймала чужi звичаї, чужу 
мову, чужу культуру. Дивила ся на Великоросiв як на варварiв, на пiвдиких, 
некультурних людей, але приймала великоруську мову i звичаї. Почавши вже з 
Петрових часiв росийська мова входить все в ширше уживаннє не тiльки в 
зносинах з росийськими властями, але впливає i на мову внутрiшнього 
українського дiловодства, входить i в приватне жите, i в письменство України. 
Перед тим народня мова вiдступала на другий плян перед мовою 
церковнословянською та мiшаною книжною мовою українське-словянсько-
польською. Тепер нова цензура не тiльки виключила зовсiм з друкованого слова 
народню мову, а i до всяких невеликоруських елементiв церковно-словянської i 
книжної мови поставила ся незвичайно пiдозрiливе, домагаючи ся, щоб не було 
нїяких рiжниць вiд мови прийнятої в московських сторонах-нiяких слiдiв 
українства. Через се стара книжня українська мова виходить з уживання, а їi мiсце 
займає мова великоруська. А з тим як культурне житє обновленої Росiї потроху 
наростає, з серединою XVIII вiка, - великоруська мова й культура опановує все 
сильнїйше i українське громадянство. Українцi пишуть по росийськи, беруть 
участь в росийськiм письменствi, а чимало їх входить навiть в першi ряди нового 
великоруського письменства, займає в нїм визначнi i поважнi мiсця, а нiчого не 
робить для культурного житя українського, для письменства i культури України.
Такими слабкими показали себе Гетьманцї, потомки борцiв за волю i 
самостiйнiсть України! Але при всїм тiм не можна сказати все таки, що iстнованнє 
української автономiї, хоч би i в такiй злинялiй, обкроєнiй i зросийщенiй формi 
було рiчею байдужою з погляду нацiонального українського житя. Пiд пудреними 
французькими париками i модними вишитими камзолами нового поколiння 
українського громадянства, пiд його великоруською мовою i полiтичною 
услужнiстю зiставав ся певний український патрiотизм, який з часом мiг вилити ся 
в иньшi, далеко живiйшi i симпатичнїйшi форми. Новий правитель України, що 
зайняв мiсце гетьмана Розумовського, Румянцев, з здивованнєм завважав не одного 
з тих модних Українцїв, що "при всїх науках i в чужих сторонах обращенiях 
зiстали ся козаками i заховали горячу любов "до своєї власної нацiї й "солодкої 
отчизни", як вони її називали Не вважаючи на своє пiдданнє пiд культуру 
великоруську вони були дуже високої гадки про український нарiд. "Ся невелика 
купка людей инакше не вiдзиваєть ся, як тiльки що то вони найпершi на цiлiм свiтї 
i що нема вiд них нiкого сильнiйшого, нiкого хоробрiй-

336. Київськi школяри, на гравюрi
зробленiй на честь Заборовського
(1739).

шоро, нiкого розумнiйшого, i нема нiде нiчого доброго, нiчого користного, нїчого 
дiйсно свобiдного, що могло б їм придати ся, i все що у них-то найкраще" - так 
нарiкав на український дух той же Румянцев в листах до царицi. Справдi при нагодi 
складання "наказiв" до комiсiї 1767 р., що мала виробити новi закони для Росiї, з 
несподїваною силою в усiм українськiм громадянствi виявило ся щире привязаннє 
до української автономiї i самоуправи, до старих прав i привiлєгiй,- бажаннє 
вiдновити їх при першiй нагодї.
Нема сумнiву, що iстнованнє українських автономних форм, хоч би й 
сильно вже обмежених i поруйнованих, пiдтримувало в українськiм громадянствi i 
почуте своєї осiбности i сей український патрiотизм- "республиканськi мисли", як 
їх називав Румянцев. З сього погляду захованнє Гетьманщини при давнїйших 
правах i порядках було все таки дуже важне i користне. Громадянство українське 
не було вироблене полїтично, нацiональне почуте його було слабке, народнї 
елементи в культурi малi; з огляду на се збереженнє форм полiтичної окремiшности 
навiть тих, якi ще зiставали ся, було важне для збереження i поглублення 
нацiонального почутя. Можна напевно сказати, що як би сi українськi форми не 
були покасованi, а задержанi далi, вони б не дали потонути до решти українському 
громадянству (його вищим iнтелiгентським верствам) в росийському морi, як се 
стало ся по скасованню- української автономiї. Новi полiтичнi й культурнi течiї 
європейськi з часом однаково влили б иньший змiст в житє українського 
громадянства, дали б йому новi iнтереси, новi вiдносини до народу i народнього 
житя. А нацiональнi форми як би не були знищенi так, як се стало ся з повним 
скасованнем старих українських порядкiв, а стояли цiлi, то новий культурний i 
поступовий рух на українськiй нацiональнiй основi при щасливiй хвилї мiг би 
розвинути ся вiд разу серед цiлого українського громадянства, i не приходило ся б 
зачинати його наново серед порожнього майже мiсця, як то прийшло ся потiм 
робити дiячам українського вiдродження XIX вiку.
Отсим цїннi були навiть тi поруйнованi остатки української автономiї, якi 
держали ся в серединї XVIII вiку, i тому ми близше спинили ся на їх iсторiї. Якi б 
не були вони ослабленi, розбитi, з нацiонального становища не виразистi,-все 
таки навiть память про них мала потiм велике значiннє в пiзнїйшiм українськiм 
вiдродженню.
107. Упадок українського житя в захiднїй Українi. Обмеження 
українського житя Гетьманщини i його упадок тяжко вiдбивали ся на всiй Українi, 
бо саме в Гетьманщину до Кнiва перенесло ся культурне житє України ще в 
серединi XVII в. Його освiтними й культурними засобами живила ся й захiдня 
Україна i болїзно вiдчула своє вiдокремленнє, коли польсько-росийський кордон 
перерiзав по живому тiлу українську землю в 1667 р., вiддiливши захiдню Україну 
вiд схiдньої i Київа. Тому такi великi жалї й гнїв пiдняли ся тодї серед українського 
громадянства на Москву, що вона зрадила Україну i подiлила ся нею з Польщею 
Хоч як силкували ся Українцi затримати своє культурне i нацiональне житє в 
одности i суцїльности,се ставало всетяжше й тяжше. Роздiленi полiтичними 
межами обидвi головнi части України все бiльше й бiльше росходили ся, йдучи 
рiжними дорогами. Захiдня зiставала ся пiд впливами житя польського, схiдня 
пiдпадала впливам росийським Пiдданнє київської митрополiї пiд зверхнiсть 
московського патрiарха, довершене против волї й бажання українського 
духовенства й суспiльства, ослабило звязь єрархiчну й улекшило заведеннє унїї в 
захiднїй Українi, а се розiрвало звязь церковну. Зросийщеннє української школи i 
книжности в схiднiй Українi вiдчужило вiд неї Україну захiдню: А що тим часом 
власнi джерела нацiональної культури ослабли й висохли в захiднiй Українi, то з 
вiдчуженнем її вiд України схiдньої iде все бiльший упадок у нїй нацiонального 
українського житя.
Ми бачили, що з кiнцем XVI в. культурним центром захiдньої України стає 
Львiв з своїм брацтвом, що зiбрало наоколо себе i органiзувало не тiльки львiвське 
українське мiщанство, а й взагалi українськi елементи схiдньої Галиччини. Одначе 
сї елементи польщили ся i слабли, а слабло i львiвське мiщанство. Всї заходи його 
коло того, щоб вибороти собi рiвноправнiсть, можнiсть свобiднїйшого житя i 
розвою зiставали ся без успiху. Польське мiщанське правлїннє вiдсувало Українцiв 
вiд усього, не давало нiякої можности не то що нацiонального, а й економiчного 
житя, i всї скарги Українцiв до правительства не приносили дiйсної полекш-i. До 
того ж Львiв в XVII в. все бiльше упадав економiчно, завдяки нерозумнiй 
економiчнiй полiтицi Польщi, а з тим марнiла i слабла українська мiщанська 
громада. Вiдносини здавали ся безвихiдним, i тому енергiчнiйшi, рухливiйшi 
елементи вiдпливали зi Львова i взагалi з Галичини на схiд, коли там пiд охороною 
козацькою зачав ся живiйший нацiональний рух. Ми бачили, що київський 
нацiонально-культурний рух другого i третяго десятилїтя XVII в. весь опирав ся на 
львiвських силах, робив ся львiвськими, взагалi галицькими руками. Вони зробили 
Київ центром українського житя, за те Львiв, взагалi Галичина, покинена найбiльш 
енергiчними, рухливими силами -упадають тим бiльше. Брацтво львiвське тратить 
своє давнїйше значiннє; пiдупадає його окраса- школа в середнiх десятилїтях 
XVII в,; воно проявляє себе головно тiльки друком церковних, богослужебних 
книг, котрими користувала ся цiла захiдня Україна-се давало дохiд брацтву, i 
тому воно дуже пильнувало сеi справи i своєї друкарської монополiї на друкованнє 
церковних кних у Львовi та не давало засновуватись у Львовi иньшим українським 
друкарням. 
В другiй половинi XVII в. українське нацiональне житє в захiднiй Українi 
упадає ще бiльше. Хмельниччина, що вiдкрила собою нову добу в житюв схiднiй 
Українi, в захiднїй була порогом ще бiльшого ослаблення. В 1648 р. захiдня 
Україна-Волинь, Подiле, Галичина пiдняли ся, сподїваючи ся визволення з 
польської кормиги за помiчю козаччини; мiщанство, селянство, дрiбна українська 
шляхта пiдiймали ся, приставали до козакiв, громили i проганяли Полякiв, 
заводили своє українське правлiннє. В Сокалї, в Тернополї, в Рогатинi, в Товмачi, в 
Заболотовi, в Яновi пiд Львовом, в Городку, в Яворовi, в Калущинї на Пiдгiрю, в 
Дрогобичi чуємо бiльшi або меньшi повстання, що нераз обхоплювали й бiльшi 
околицi. Шляхта й мiщанська старшина ставали на чолi доохрестних селян, 
органiзували їх в воєннi ватаги й громили шляхетськi замки. Але Хмельницький, 
зайнятий козацькою справою, не пiдтримав тодi сього руху енергiйно, покинув 
захiдню Україну, й тутешнiй рух потах. Сильнiйше замiшанi в сї рухи i взагалi 
завзятiйшi люде пiшли за козаччиною на схiд, а те що лишило ся-мусїло тим 
низше схилити голову перед польським панованнєм, що тепер ще з бiльшою 
пiдозрiливiстю i завзятем пильнувало задавити український елемент, пiсля того як 
вiн показав йому свої роги пiдчас Хмельниччини. Незвичайно скоро польщать ся 
останки православної шляхти не тiльки в Галичинi й на Подiлю, але навiть на 
Волини i в тих частях київського Полїся, що не були захопленi козаччиною. На 
тутешнiх соймиках все рiдше й слабше пiдiймають ся голоси на оборону 
православної вiри й української народности i зовсiм замовкають в останнiй чверти 
XVII в. Зiставши ся без помочи шляхетської, упадають i мiщанськi брацтва, тим 
бiльше що взагалi мiщанство зовсiм марнїє пiд тяжкою рукою всевластної шляхти. 
Правительство ж з свого боку пильнувало ослабити звязки з схiдньою 
Україною й иньшими православними краями. 1676 р. сойм пiд карою смерти i 
забирання маєтку заборонив виїздити православним за границю i приїздити з-за 
границi, мати зносини з патрiархами i вiддавати їм на рiшеннє справи вiри. 
Брацтвам наказано у всїм бути пiдвластними владиками, а в яких небудь 
суперечках вiддавати справу на розсуд не патрiархiв, а судiв польських. I заразом 
роблено новi заходи, щоб перетягнути на унїю православних владикiв i иньше 
вище духовенство.
Помiчником польського правительства в сiм дїлї став владика львiвський 
Йосиф Шумлянский. Вiн перейшов замолоду на унїю; потiм, щоб стати владикою 
львiвським, перейшов назад на православну вiру, а дiставши владицтво львiвське 
став з иньшими духовними змовляти ся про те. щоб перевести православних на 
унїю. Був у тiй змовi Iнокентий Винницький, що нїяк не мiг дiстати владицтва 
перимиського, Варлам Шептицький, що хотiв стати владикою холмським; сам 
Шумлянський хотїв дiстати в свої руки завiдуваннє митрополичими маєтками, по 
тiм як правительство польське викурило митрополита Тукальського, посадивши 
без всякої причини до вязницi. Прочувши про се, король задумав перевести на 
соборi приєднаннє православних до унiї й на 1680 р. визначив на се собор у Львовi, 
покликавши туди православних i унїатiв. Але Шумлянський i його товаришi, 
навченi досвiдами берестейської унїЇ, не хогїли вести дiла так вiдкрито: вони на 
собор не ставили ся i удавали зовеїм непричетних до того. Луцькi братчики заявили 
перед королем протест против соборного трактовання справи без участи патрiархiв, 
i з собору нїчого не вийшло, а Шумлянський пояснив королеви i 
правительственним кругам, що дїло треба вести потайки, визначати на владицтво 
людей прихильних унiї, можливо затирати рiжницю мiж унiєю й православем, а 
заразом робити всякi полекшi i привiлегiї духовенству унiатському.
Правительство польське прийняло сей хитрий плян i потiм вело таку лїнїю, 
як радив Шумлянський: роздавало православнi владицтва людям, якi обiцяли бути 
унїатами, митрополичi права надало Шумлянському, забирало маєтки 
православних владикiв i монастирiв заграничних та вiддавало йому й иньшим своїм 
людям. Православних у всїм обмежало, права коли якi признавало то тiльки за 
унiатами-напр в 1699 р. на соймi видано закон, що тiльки унiати можуть займати 
уряди мiськi, а в Камiнцi, що тодi вернув ся пiд Польщу вiд Турок, заборонено 
мешкати Жидам i православним. З унiєю вiдкрито не виступало, i владики також, 
тiльки роздавали вiд себе всякi. Кращi мiсця людям прихильним до унiї.
Так за кiльканадцять лїт сим хитрим i зрадливим способом пiдточили вони 
в самiм коренї православне житє, i нарештi в 1700 р. Шумлянский вважав унiатську 
справу вже на стiльки доспiлою, що рiшив проголосити унїю. Вiн явно повторив 
присягу на унїю, потайки зложену ним тому двадцять лїт, i почав у своїй єпархiї-в 
Галичинї й на Подiлю заводити унїю явно. Справдї православє на стiльки вже було 
пiдкопане, що духовенство не важило ся противити ся унiї. Брацтво львiвське 
пробувало спротивити ся, але Шумлянський, напавши з вояками гетьмана 
польського, силомiць вирубав двери в церкву брацьку i вiдправив тут унiатську 
службу. Братчики одначе не хотїли прийняти унiї, на насильства Шумлянськаго 
скаржили ся королеви i той потвердив брацькi права, але все таки против натиску 
Полякiв i свого владики вони не могли устояти ся. 1704 р., коли Шведи обложили 
Львiв i захотiли контрибуцiї, польське начальство звернуло сю контрибуцiю на 
брацтво, братчикам прийшло ся вiддати всi грошi i.дорогоцiнности, на 120 тис. 
золотих. Зiстали ся нї з чим, а Шумлянський, щоб пiдорвати їх одиноке джерело 
доходу- друкованнє книжок, заложив при своїй катедральнiй церквi свою 
друкарню

340. Иосиф Шумлянський.

для конкуренцiї. Сього останнього удару братчики не витримали i 1708 року 
покорили ся Шумлянському; прийняли унїю Унїя запанувала в львiвськiй i 
подiльськiй єпархiї. Тiльки Великий Скит в Манявi, на пiдгiрю карпатськiм (за 
Станиславовом, в повiтi Богородчанськiм), заснований на поч. XVII в. (1611 р.) 
афонським монахом Иовом Княгиницьким, приятелем Вишенського, зiстав ся при 
православнiй вiрi аж до кiнця Польщi (закрило його вже австрийське правительство 
в 1785 р.).
На кiлька лїт скорше, в 1691 р. проголосив унїю в своїй перемиськiй 
єпархiї Iн. Винницький i став силомiць переводити на унїю тутешнї парафiї, а на 
непокiрних скаржив ся свiтським властям, щоб їх примусили до покори як свому 
законному пастиреви. Число таких непокiрних зменьшало ся через сї примуси i 
кари з року на рiк, i в 1761 р. наступник Винницького мiг уже похвалити ся, що в 
його єпархiї нема уже нї одної православної церкви. Трохи пiзнiйше, в 1711 р. 
попала в унiатськi руки єпархiя волинська (луцька), i тут також почали силомiць 
навертати парафiї на унїю. 
В першiй половинi XVIII в. вся захiдня Україна була вже переведена на 
унїю, i унїатське духовенство стало поширювати її також i в Київщинi -але тут не 
йшло се так легко, через трiвожнi тутешнї обставини, то пiд тримували силу 
сопротивлення православних. Та перше нїж перейти до обставин надднiпрянської 
Правобiччини, кинемо оком ще на Україну закарпатську-на угорську Русь, де 
одночасно з релiгiйною боротьбою в Галичинi також iшла подiбна боротьба за унїю 
i против неї. 
108. Угорська Україна. Здавна вiддiленi полїтично вiд передкарпатської 
України, закарпатськi українськi землi жили своїм окремiшним житем, п.ро котре 
тiльки деякi слабкi вiдомости долiтають до нас. Житє саме було досить глухе i мало 
замiтне в тих гiрських карпатських нетрях i ми не маємо навiть звiсток про те, як 
розвивало ся заселеннє сих гiрських сторiн. Люде довго випасали там худобу 
тiльки лїтом, згодом стали осiдати оселями. Думають, що такi трiвкi оселї стали тут 
поширювати ся десь в XI-XII в., хоч Угри памятали, що прийшовши в сi сторони з 
кiнцем IX вiку, вони вже застали РусинiвУкраїнцїв в Карпатських горах. 
Притикаючи до українського розселення на пiвнiч вiд Карпатiв, українськi 
закарпатськi оселї мусiли стояти в тїсних звязках з галицькими оселями по другий 
бiк Карпат, але про се знаємо дуже мало або таки й зовсiм нїчого. Бачимо, що за сї 
гiрськi краї довго iшла боротьба мiж Галичиною i Угорщиною. Угорськi королї, 
поширивши свою власть на полуднє вiд Карпатського хребта, хотiли забрати й 
пiвнiчне галицьке згiрє i часами, хоч на короткi хвилi їм се удавало ся при кiнцi XII 
i- в початках XIII в. I навпаки, як Угорщина пiдупала з кiнцем XIII в., галицькi 
князi пробували собi загорнути закарпатськi краї. Нарештi пiсля того як королеви 
угорському Людовику i його сiмi не удало ся забрати Галиччину пiд Угорщину в 
1370-х роках, з 1380-х рокiв уставила ся на довгi часи та галицько-угорська 
границя, яка додержала ся i до наших часiв. 
Чи була ся закарпатська Україна колись одноцїльною пйлїтичною областю, 
не знаємо; на се бачать деякi натяки в старих звiстках, але з раннїх часiв, XII-XIII 
в., бачимо сї закарпатськi землi вже подїленi на стблицї або комiтати, великi 
округи, на котрi подiлена була цiла Угорщина, i вони розрiзували по рiчним" 
долинам закарпатськi українськi оселї на кiлька округiв. Бiльшi части українського 
розселення припадаюгь на отсї пять столиць: Шаришську, Землинську, Ужську, 
Бережську i Мармароську. Сей подiл на стблицї розеднав ще бiльше i без того 
розкидану i географiчними обставинами розедчану українсвку закарпатську 
територiю, бо подробивши її на части, звязав кожду з них з сусїднїми 
неукраїнськими територiями угорськими, словацькими, румунськими. Майже не 
стрiчаємо фактiв, де ся закарпатська Україна виступала б разом i одностайно. 
Правда, що й не легко їй було себе проявляти, бо i тут, як i всусїднїй Галичинi 
XVI-XVII в. українська люднiсть представлена була тiльки поневоленим i 
обтяженим рiжними тягарами селянством та темним i бiдним сiльським 
духовенством, а вiдгомони ширших рухiв народнїх з иньшої України сюди ще 
слабше долїтали. З ранньої пори в ролї привiлегiованої людности зявляють ся i тут 
чужi елементи: угорськi, нiмецькi, католицькi духовнi; українська люднiсть 
спинила ся в ролї пiдданих крiпакiв, навiть сїльське духовенство було з крiпакiв же 
i сiльський пiп мусїв вiдбувати панщину: його вiдривали вiд олтаря для якої небудь 
роботи i задавали хлосту як кождому иньшому крiпакови. Все що пiдiймало ся над 
сим сїрим рiвенем, звичайно вiдривало ся вiд свого народу ранїйше чи пiзнїйше, 
пристаючи до панiв-Угрiв.
Одиноким проявом нацiональним i заразом єдиним нацiональним звязком 
була тут вiра, як i в сусiднiй Галичинi.
Вiдомостей про церковне житє з давнiйших столiть також маємо дуже 
мало: вони стають трохи богатшi тiльки з часiв унїї i боротьби нею викликаної, i 
тодї в перше кидають свiтло на тамошнє житє. З памяток письменности XVII-
XVIII вв. бачимо, що закарпатськi землi жили одним спiльним духовим житем з 
сусiднiми галицькими землями: тi самi твори i рукописи поширювали ся тут i там, i 
така спiльнiсть мiж ними, розумiєть ся, мусiла iстнувати й ранїйше. Релiгiйними 
центрами закарпатських сторiн виступають головно два монастирi: св. Миколая на 
Чернечiй горi в Мукачевi, в Бережськiй стблицї, i св. Михайла в Грушевi в 
Мармароськiй столицi. Фундатором Мукачiвського монастиря вважали Федора 
Корiатовича. По тiм як Витовт вiдiбрав у нього Подiле, вiн оселив ся на Угорщинi, 
дiстав в державу Мукачiв, був намiсником бережським, i в пiзнiйшiй памяти 
угорських Українцiв, як замiтна iсторична особа, став початком не тiльки рiжних 
нацiональних iнституцiй, а й самого заселення: вiд нього i приведеної ним дружини 
виводили саме українське розселеннє за Карпатами. Але не тiльки се розселеннє, 
але й Мукачiвський монастир був здасть ся старший, заснований "вiд часiв 
непамятних", i тiльки потiм його стали виводити вiд Корiатовича i його фундацiї 
1360 р. Так само незвiснi початки, теж без сумнiву дуже старого Грушiвського 
монастиря,-його iсторiю ведуть з часiв ще передтатарських; при кiнцї XIV в. вiн 
дiстав вiд патрiарха ставропiгiальнi права i його iгумени мали зверхнi права над 
церквами i духовенством в столицї Мармароськiй i Угорськiй, замiсть владикiв.
Владики зявляють на УкраїнЇ угорськiй при кiнцi XV в. в Мукачiвськiм 
монастирi. Першу таку звiстку маємо з 1490-х рокiв, але органiзувала ся 
мукачiвська єпархiя, здасть ся, пiзнїйше, з другої половини XVI в. Одначе трудне 
було її iстнованнє, бо тi монастирськi маєтки, з яких владики могли мати дохiд, 
заграбленi були пiд час розрухiв XVII в., i єдиним доходом владикiв були оплати за 
ставленнє священикiв i рiчна данина вiд них. Епархiя обiймала все закарпатське 
пiдгiрє; в XVII в. тут рахували 200 тис. православних i коло 400 священикiв, одначе 
се духовенство роскидане було нерiвномiрно: були села без попа, а були такi, де 
сидїло їх по кiлька. За недостачею скiльки небудь порядних шкiль духовенство 
було темне, наповняло ся рiжними захожими людьми з Галичини i Молдави. 
Просвiтний рух кiнця XVI в. не видко аби захопив закарпатську Україну. Є звiстки 
про друкарню в Грушiвськiм монастирi, але досi нема нiяких певнїйших 
вiдомостей про неї. Як доносили католицькi духовнi в серединi XVII в., тодї як 
стали тут заводити унiю-нарiд в справах вiри був зовсiм темний, тому надiяли ся, 
що як затягнуть на унїю владику i вище духовенство, то нарiд слiпо, навiть не 
вiдчуваючи, прийме унїю. Се було в значнiй мiрi правда: навiть пiзнїйше, в XVIII 
в., пiд час останнього бунту против унп (1760 р.) люде говорили, що вони досї не 
знали, що їх держать в унїї, але довiдавши ся, що се лиха вiра, вони рiшили зараз 
вернути ся до старої правдивої вiри. Се була єдина святощ у їх темнiм, майже не 
людськiм, поневоленiм житю i вони тримали ся її з усеї сили i з незвичайною 
ворожнечею приймали всякi заходи коло змiни вiри. "Iмя унїї їм ненавистне гiрше 
змiї-думають, що пiд нею криєть ся бо зна що, i хоч несвiдомо, за своїм владикою, 
вiрують в те що унїати, але iмя унїатiв вiдкидають з огидою", писав тодї 
мармароський намiстник, i сї слова дають нам добру змогу розумiти попередню 
боротьбу сього бiдного слiпого народу за вiру свою.
Першiй вибух боротьби звiсний нам в другiм десятилїтю XVII в. Оден з 
мiсцевих магнатiв, Гомонай, заходив ся поширити унїю в своїх маєтках, де було до 
70 парафiй, i закликав унiатського владику перемиського Крупецького. Зiбранi з 
маєткiв Гомонаєвих попи i монахи пiд натиском пана згодилися прийняти унiю; але 
селяне збунтували ся, взяли на вила та на киї i тих нових унiатiв i самого 
Крупецькото, зранили його i ледви не вбили. i так зробили   кiнець тим Гомонаевим 
замислам. 
Але тi заходи коло iунiї не перервали ся i пiсля сього: католицькi магнати i 
католицьке духовенство не переставали нахиляти до унїї православних владикiв i 
духовних, обiиюючи, то з унїєю вони дiстануть правї католицьких духовних, 
будуть свобiднi, вiльнi вiд пiдданства i панщини. Велика се була спокуса для тяжко 
поневоленого духовенства i для владикiв в їх трудних матерiальних обставинах, i 
вони рiшають ся потайки вiд народу проводити унїю. В 1640-х роках таких 
прихильних унїї духовних назбирало ся досить богато i в 1649 р. вони прийняли в 
Ужгородi формальну ухвалу.

344. Мукачiвський замок.

Мукачiвський монастир був довго ще в руках православних, i носив на 
своїй церквi напис про своє вiдновленнє руками православних, за помiчю 
молдавських воєвод:
Оеодор Корiатович князем бил,
За отпущенiє грiхов монастир зробил,
Дравяна церква от вiку зоставала,
А теразнейшого року 1661 каменная стала,
През Константина воєводу молдавского
З Неделею на имя госпожею єго.
Владикою на той час Iоанникiй зоставал,
Зо Мстнчова (свого маєтку) о том ся пильно старал
Року 1661 мая IЗ.
Тiльки з 1680 рокiв, як Австрiя сильнїйшою -ногою стала в схiднїй 
Угорщинi, за помiчю австрийського правительства унїя стала певнїйше 
поширювати ся в захiднїй части Угорської України, в столицях Бережськiй, 
Ужськiй i далї на заходi. Поширювала ся одначе не стiльки добрими способами, 
скiльки насильствами, воєнною силою i рiжними тяжкими карами на тих, що 
вертали ся на православе. "Ужаснiть ся зо мною сущиї люде вiрниї, шо овii 
Римчикове творять!" записує якийсь духовний з пiд Мукачева, шо теж вернув ся з 
унїї на стару вiру, в своїй лiтописи в 1690-х рр., "Чому волокуть, тягнуть силою 
нашу церков? радi б вони минї погибнути скоро, борзо, просят молят мя обратити 
ся-на що? на унїю їх? пге, плюю на ню, не хощет ниже одежда моя, анї кость, анї 
прах одежди моєя! не потрiбно менi Бога їх"! Кiнець кiнцем в XVIII в. унїя стала 
вже тут певно, i захiдня частина була в руках унiатських мукачiвських владикiв. 
Але в Марамарошi, по сусiдству з православною Молдавою держали ся ще 
православнi владики-до р. 1735, i тутешнї священики i пiзнiйше брали собi 
посвященнє у владикiв православних, молдавських i сербських. А в 1760 р. 
несподiвано прокинув ся останнiй рух против унiї мiж Українцями й Румунами в 
Марамароських сторонах. Мiж православними пiшли писання про те, що  
правительство австрийське не примушує до унп, можна бути по волї своїй 
православним чи унїатом; натякали навiть про особливу опiку над православними, 
яку показують "восточнi володарi; обiцювали тим котрi будуть тримати ся 
православної вiри, що будуть свобiднi вiд панщини. Сї листи й поголоски мали 
великий вплив: люде не хотiли бути в унїї, вертали ся до старої вiри, виправляли 
кандидатiв на свяшенство до православних владикiв, не тiльки з Марамороша, а i з 
захiднiх столиць. Священики, розчарувавши ся в своїх надїях на те, що з унiєю 
покращає їх становище, а не дiждавши ся того, та ще й попавши в прикру 
залежнiсть вiд латинського духовенства, теж не тримали ся унїї.
Все се досить сильно занепокоїло австрийське правительство i воно пильно 
розвiдувало ся про причини такої упертої неохоти до унїї. Як на такi причини 
унiатськi духовнi i австрийськi урядники вказували неосвiченiсть духовенства, його 
тяжке матерiальне становище. Тому цїсарева Марiя Тереза, коли вдало ся рух сей 
придавити рiжними способами, все таки дуже серiозно взяла ся до пiднесення 
становища унїатської церкви на Угорщинi, її освiти й матерiального забезпечення. 
Сї заходи мали потiм своє значiннє в iсторiї українського вiдродження.

345. Мукачiвський монастир.

109. Правобiчна Україна. В Правобiчний Українi-себ то в полудневiй 
Київщинi з сусїднїми частями Браславщини, як ми вже знаємо (гл. 90 i 94), по 
недовгiм оживленню козаччини за Палiя та иньших полковникiв правобiчних, з 
другим десятилїтєм XVIII в. стало на ново поширювати ся польське шляхетське 
панованнє з крiпацькою неволею для народу.
Як в 1714 р. Москва вивела за Днїпро наших людей з Правобережа i 
вiддала сї пустi землi Полякам, посунули сюди потомки панських родин, що 
повтїкали з сих країв за Хмельниччини, та рiжнi иньшi пани, що за безцїн покупили 
у тих старих родин права на тутешнї маєтки. Вони самi або їх служебники i 
фактори почали закладати слободи в сих пустинях київських, браславських, 
подiльських та приманювали людей, обiцюючи довголїтню свободу вiд усяких 
податкiв i обовязкiв, на пятнадцять, двадцять i бiльше лїт. Висилали также своїх 
людей в сторони густiйше залюдненi, аби манили людей тїкати на вiльнiсть у 
слободи, i такi висланцi, так званi викотцї, справдi богато людей зваблювали на 
українське дозвiлє i свободу. Сила людей тїкала, як пiвтораста лїт тому, з Полїся, з 
Волини i з дальших сторiн i за кiльканадцять лїт правобiчнi пустинї вкрили ся 
знову густими селами i хуторами, а серед них залишали ся панськi палати, замки i 
католицькi кляштори (монастирi). Почали заводити ся панськi фiльварки, а як 
виходив кiнець обiцяним свободам, стали селян потягати до панщини, до рiжних 
робiт, чиншiв i данин. Одначе приходило ся се робити оглядно, щоб не перетягнути 
струну, бо житє було трiвожне i небезпечне, i аж поки росийське правительство не 
почало заводити тут свого порядку, не могла польська шляхта мiцною i певною 
ногою стати в тутешнiх краях.
Козаччини, по тiй небезпечнiй пробi, вчиненiй Собеским, польське 
правительство вже не важило ся наново заводити. Правда, люде не забували про 
неї. Пiсля того як умер Палїй, повернений з Сибири царем потiм як скинено 
Мазепу,-люде покладали надїї на його зятя, полковника Танського: й самому 
Палїй перед смертю передав бiлоцеркiвський полк, i в домi йогож доживала свого 
вiку Палїїха, колись дiяльна i енергiйна помiчниця свого чоловiка в його 
хвастiвськiй роботi. 
Пiсля того, як Бiлоцеркiвщину прийшло ся вiддати Полякам, Танський став 
полковником київським, i правобiчнi землї, маючи його пiд боком, до самої смерти 
його все сподївали ся, шо вiн їх визволить вiд Польщi i вiдновить козаччину. Але 
до того не приходило. Невеличкi дружини козацькi утримувано по панських дворах 
i староствах, з селян-крiпакiв, що за сю службу звiльняли ся вiд паншини, але вони 
звичайно не мали нiякого значiння в мiсцевiм житю: занадто були слабкi i стояли у 
всiй волї панськiй, аби щось могли значити. Не раз сi козаки приставали до ватаг 
повстанських, але повстання звичайно виходили не вiд них, i не вiд мiсцевої 
людности, а з за росийської, по части також молдавської границї.а ще бiльше з 
Запорожа як воно в 1730 роках, на Україну вернувши ся, присунуло ся до границь 
України польської. Память козацьких вiльностей i безпанського житя була тут iше 
занадто свiжа i панськi заходи коло заведення крiпацьких порядкiв будили велике 
роздражненнє i серед мiсцевої людности i в пограничних українських сторонах. Та 
не було такої органiзованої форми для народньої опозицiї, як давала давнiйша 
козаччина, хоч грунт для всяких повстань народнїх був тепер ще придатнiйший,бо 
державна органiзацiя польська за сей час, то проминув вiд часiв Хмельниччини, 
ослабла ще бiльше i правительство стратило всяку силу i значiннє.
Україна була зiставлена мiсцевiй шляхтї, властиво - панам магнатам, що 
володiли тутешнїми староствами i величезними власними маєтностями, а сї 
магнати хоч мали величезнi засоби, одначе дуже мало займали ся своїми 
українськими володiннями та й мiж собою найчастїйше не жили в згодї. Тому весь 
майже XVIII вiк пiд польським панованнєм, аж до часiв росийського та 
австрийського володiння не переводять ся на Українi рiжнi народнї рухи, то 
дрiбнїйшi, в видi розбiйничих ватаг, то бiльшi, що нераз переходили в народпї 
повстання, захоплювали велику територiю, так що тiльки за помiчю чужих вiйськ 
удавало ся Полякам сї повстання гасити. Одначе не тiльки такi бiльшi повстання, 
але й тi розбiйничi ватаги, шо нишпорили головно на пограничах-росийськiм, 
молдавськiм, угорськiм, мали за собою спочуте народне, помiч i всяку пiдмогу у 
народу, їх розбої були зверненi на панiв та на Жидiв, що уїдали ся народови, як 
панськi помiчники i фактори, арендарi рiжних панських доходiв i монополiй. Тому 
нарiд дивив ся на сих розбишакiв як на своїх местникiв i оборонцiв, i нема сумнiву, 
що так дивили ся на себе i самi розбишаки, їх оспiвано в пiснях, описано в 
оповiданнях як народнїх героїв, надiлено рiжними легендарними прикметами 
надлюдськими, або змальовано як борцiв з кривдою народнью. Гуцульщина 
галицька i сусiднi мiсцевости досi ще повнi оповiданнями про опришкiв, що 
гнiздили ся в Карпатах, на границї Волощини, Угорщини, Польщi, в порiчях Прута 
i Черемоша, розбивали панiв i купцїв. Найславнїйшим ватажком тутешнiх 
опришкiв був Олекса Довбуш, син бiдного зарiбника з Печенiжина. Знаємо його 
яко ватажка опришкiв вiд р. 1738 до 1745, коли вiн згинув вiд кулi пушеної з 
засiдки в Космачу. Звiсна пiсня народня оспiвала сю подiю дещо змiнивши-немов 
би Довбуш згинув з руки завистного чоловiка, котрому звiв жiнку:
Он по пiд гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький.
На нiженьку налягає,
Топiрцем ся пiдперає,
Гай на хлопцi покликає:
"Ой ви, хлопцї, ви молодшi
А сходiть ся разом д купцi,
Бо будемо раду мати,
Де пiдемо розбивати,
На сусiднiм з Галиччиною Подiлю ватаги "левенцiв" та "дейнекiв" держали 
ся особливо понад Днiстром, ховаючи ся в небезпечнiй хвилi за Днїстер, на 
молдавську територiю. Браславщину i полудневу Київщину навiдували розбiйничi 
ватаги з околиць Київа, з-за Днiпра i особливо з Запорожа. їх звали найчастїйше 
гайдамаками (назва неясна що до свого походження i значiння, толкують її з 
турецької мови як "ворохобник", "своєвiльник"). Вони збирали ся за росийською 
границею або в запорозських степах. Росийська границя коло Київа рогом 
врiзувала ся в правобiчну Україну; тут було богато церковних i монастирських сiл, 
завiдуваних монахами, i в сих монастирських маєтках, по пасїках i хуторах, так 
само в монастирях полудневих, на запорозькiм пограпичу знаходили собi захист, 
охорону i помiч гайдамаки, тут приготовляли ся до походу, вiдси йшли i потiм 
сюди вертали ся. 
Тутешнi монахи, мiщане i навiть московськi вояки дивили ся також на 
гайдамакiв як на бориїв против польської неволi, за кривду українську i тому 
вважали за добре дiло всяким способом їм коли не по магати, то принаймнi не 
шкодити. На правобiчнiй Українi, коли гайдамаки зявляли ся, до них приставали 
також всякi люде, потiм нераз i виходили з ними за границю, иньшi ж старали ся їм 
помагати чим можна на панiв-Полякiв. Завдяки тому гайдамаки нераз заходили 
дуже глубоко на Україну, збирали коло себе богато людей i чинили Полякам 
велике спустошеннє. А часами пiдiймало ся наоколо них цiле велике повстаннє, що 
обхоплювало весь край.
110. Гайдамаччина. Перший раз бiльше повстаннє на Правобережi зняло 
ся в 1734 р., при нагодї польського безкоролївя. Польськi пани подiлили ся на двi 
партиї, однi хотiли сина помершого короля, князя саксонського Августа НI, другi 
старого Лещинського, що то його свого часу ще король Карло шведський 
пiдтримував та не здужав посадити на польськiм престол?. Росiя i сим разом 
пiдтримувала князя саксонського, тож його прихильники запросили, щоб вислала 
своє вiсько їм в помiч. Московська армiя пiшла виганяти Лєщиньского з Польщi i 
обложила ?данськ, де вiн засїв Разом з тим московськi й козацькi вiйська з кiнцем 
1733 р. були висланi також на правобiчну Україну- громити панiв, що завязали 
воєнний союз, "конфедерацiю" на Українi на користь Станислава. Пани 
конфедерати займали ся тим, що громили панiв з противної партиї, а вiйська 
козацькi й московськi зачали їх самих громити. Серед сього замiшання й колотнечi 
гадамацькi ватаги робили, що хотiли, а поруч них почало пiдiймати ся й селянство, 
сподїваючи ся, що тепер удасть ся вигнати панiв з України, як за Хмельницького. 
Прихiд вiйськ козацьких i московських люде розумiли так, що се вони прийшли 
виганяти Полякiв i визволити Українцiв; ходили поголоски про царицинi грамоти, 
що закликали людей до повстання на Ляхiв та Жидiв; оповiдали про давно 
покiйного полковника Самуся, Палїєвого товариша, i Палїєвого зятя Танського, 
буцiм їх вислано пiдiймати нове повстаннє козацьке.
Особливо велике повстаннє розгорiло ся в Браславщинї. Росийський 
полковник, висланий сюди, зайнявши Умань, розiслав листи до панiв з саксонської 
партиї, щоб приставали до нього, присилали своїх двiрських козакiв та иньших 
воякiв та воювали Станиславових прихильникiв. Одержавши такий лист старшина 
двiрських козакiв князя Любомирского, Верлан на iмя, пустив чутку мiж людей, що 
цариця Анна прислала указ, аби всi люде повставали, побивали Ляхiв i Жидiв та 
ставали козаками -на те й отеє московське вiйсько з козацьким iде на Україну; а 
як вичистять Україну, i заведуть у нїй козацький лад, тодi їх з усїм краєм заберуть з 
пiд Польщi до Гетьманщини. Ся поголоска страшенно зворохобила нарiд. Стали 
справдї повставати, писали ся в козаки, заводили козацький устрiй, складали 
десятки i сотнi Верлан прийняв титул полковника i визначав вiд себе сотникiв i 
иньшу старшину. Богато приставало до нього особливо двiрських козакiв та 
Волохiв, з котрих набирали собi двiрськi роти тутешнi пани. Зiбравши значне 
вiйсько, Верлан почав з ними робити походи, з початку по Браславщинї, руйнував 
оселї панськi та жидiвськi, пiдiймав людей та ка^ав їм присягати на пiдданство 
царицї. З Браславщини перейшов на сусїднє Подiле, тут чинив теж саме, потiм 
перейшов на Волинь, погромив в кiлькох стрiчах невеличкi польськi вiддїли й 
своїми загонами сягав уже в околицї Камiнця i Львова,, здобув Жванець i Броди.
Але в сїй хвилi урвали ся тi полiтичнi обставини, що сприяли розвою 
повстання. Московське вiйсько лiтом 1734 р. здобуло ?данськ, Станислав утiк за 
кордон, пани з його партий пiддавали ся Августови Саксонському i першим дiлом 
просили московське вiйсько, щоб уже їх не громило, а помогло вгамувати селян.
Московським начальникам тепер повстання не треба було, i московськi 
вiйська, що кiлька мiсяцiв перед тим закликали людей до повстання, почали тепер 
разом з панами їм "гамувати"-ловили, вiдставляли до суду, а котрi противили 
ся-тих побивали. За помiчю московського вiйська панам удало ся дуже скоро 
змусити своїх пiдданих-селян до послушности. Побачивши, що надїї на Москву 
були марнi, селяне й козаки переважно пiддавали ся своїм панам; богато одначе 
знаходило ся таких, що не хотїли вертати ся в неволю i разом з ватажками тiкали на 
Запороже або за волоську границю та пiзнiйше з гайдамаками приходили знову 
громити Полякiв.
Такого воєнного народу за се повстаннє поробило ся богато i вони потiм 
зза границї, а особливо з Запорожа та зимовникiв запорозьких в дальших роках раз 
у раз чинили сильнi напади на правобiчну Україну, на панськi двори та замки. Так в 
1735 i 1736 рр. великого страху на Полякiв навели напади ватажкiв Гриви, Медвiдя, 
Харька i Гната Голого, що здобували мiста, мiсточка й замки, та чинили росправу з 
рiжними зрадниками, що покаявши ся з попереднього повстання, пристали до панiв 
i тепер воювали з гайдамаками. Найбiльш вражiння зробила гайдамацька кара, 
вчинена над одним з таких зрад-

347. Мотронин монастир, з котрого пiшла
Колiївщина.

никiв Савою Чалим-її оспiвано в пiснi, що незвичайно поширила ся по цiлiй 
майже Українi i зробила сього малозамiтного чоловiка звiсною особою. Сей Сава 
був з роду мiщанин з Комаргорода, а служив двiрським козаком у кн. 
Любомирського, був сотником його козакiв; пiд час повстання пристав до Верлана i 
утїк разом з иньшими ватажками, як росийське вiйсько задавило повстаннє. Потiм 
покаяв ся перед паном, зроблено його полковником над иньшими козаками, що 
вернули ся в панську службу-умисно посилано їх на товаришiв гайдамакiв i вони 
ходили. Гайдамаки постановили покарати зрадника- 1741 р Гнат Голий з ватагою 
на саме рiздво напав на Чалого в його маєтку, вбив i забрав його майно. Про сiє 
подiю й зложено ту пiсню: 
Ой був Сава в Немировi в Ляхiв на обiдї
I не знає не вiдає о своєї бiдї.
Ой пє Сава i гуляє, Ляхом вирубає,
А до його-ш.о до Сави-гонець приїзжає.
"А що ти тут, малий хлопку, чи все гаразд дома?"
"Протоптана, пане, стежка до вашого двора.
Та все гаразд, та все гаразд-усе хорошенько,
Виглядають гайдамаки зза гори частенько..."
Розколихана повстаннєм 1734 р гайдамаччина не переставала непокоїти 
польську шляхту на правобережу й потiм, в 1750 i до 1760-х людей, що для них сї 
походи стали звичайним занятем, i вони його вели рiк у рiк. Нi пани нї малосиле 
вiйсько коронне не спроможнi були зробити тому кiнець. Селянство, розхвильоване 
поголосками повстання, пiдтримувало гайдамакiв i помагало чим могло; 
смiливiйшi з селян, раз приставши до гайдамакiв, не раз потiм на все житє 
вiддавали ся сьому занятю. До того ще новий привiд прилучив ся до сих розрухiв 
гайдамацьких, коли почали заводити i тут на Поднiпровю унїю, по тiм як удало ся 
задавити православну вiру в захiднiй Українi (дивись гл. 107). Гайдамацькi ватажки 
охоче мiшали ся в боротьбу українських громад з унiатськими священиками, що їм 
настановляли польськi пани; вони пiдтримували православних, i тi що за границею 
московською, i тi монастирi надднiпрянськi що тримали ся мiцно православя, всi 
вважали спасенним дiлом помагати гайдамакам, як оборонцям "благочестивої" як ЇЇ 
звали-православної вiри. I нема сумнїву в тiм, що хоч для гайдамакiв близшою 
метою дуже часто було тiльки добичнинтво, то вони, як i козаки в XVI- XVII в. 
мали чималий вплив на вiдносини суспiльнi i нацiональнi, бо

349. Медведiвський монастир.

не давали стверднути i змiцнити ся польському панованню, завести такi крiпацькi 
порядки, якi були в захiднiй Українї, й задавити "благочестиву вiру"-єдину ознаку 
тодiшнього нацiонального житя, так як задавлено її там. Так що симпатiя 
української людности до гайдамацтва не була зовсiм неоправданою, не вважаючи 
на всi прикмети грабiжництва, якi виявляли часто гайдамацькi ватажки. Полякам се 
зiстало ся незрозумiлим, що ми, давнi i нинiшнi Українцi, можемо бачити в 
гайдамаках щось бiльше нiж звичайнїсеньких розбишак. Галицькi вороги 
українства прозвали нинiшнiх Українцiв гайдамаками, обвинувачуючи їх, що вони 
спочувають старим гайдамакам. Та се не вiдстрашило галицьких Українцiв, i вони 
вiдповiли на се пiснею: "Ми гайдамаки, ми всi однакi"...
Пiсля великого повстання 1734 року гайдамаччина, раз у раз розмахуючи 
ся завдяки слабкiй оборонi, особливої сили дiйшла в 1750 роцї. Протягом майже 
цiлого року Браславщина, Схiдне Подiле i Київщина трохи не вся-аж до границь 
Полїся була в руках гайдамацьких ватаг i селянського повстання. Взято й знищено 
богато мiст, мiсточок i замкiв панських-навiть такi бiльшi тодїшнї мiста як Умань, 
Винниця, Летичiв, Радомисль впали в руки гайдамакiв. Але гайдамацькi ватаги й 
повстаннє селянське не органiзували ся в якусь скiльки небудь трiвку оргаиїзацiю, 
не сотворили собi певних центрiв тут на Правобережу, i так погосподаривши 
протягом року сей рух гайдамацько-селянський став слабнути i потахати. Дарма, 
що нЇ з боку шляхти, нї з боку правительства не бачимо в сiм часї теж нїяких 
енергiчних i органiзованих заходiв. Гайдамацькi вагаги сплили; селянство, не 
бачучи нїяких реальних наслiдкiв свого повстання, почало теж заспокоювати ся, i в 
дальших роках знов уге вергаеть ся до таких розрiжнених гайдамацьких нападiв i 
походiв, якi ми бачили i в попереднiх роках.
111. Колiївщина. По тiм гайдамацька хвиля починає знову наростати в 
1760-х роках, i при тiм бiльше нiж коли небудь значiннє в сих гайдамацько-
селянських рухах здобуває собi справи вiри. Перед тим унiатськi митрополити 
оснували ся в Радомислї, завели тут свою консисторiю, та дуже завзято взяли ся 
поширювати унЇю в Київщинi.
Переяславськi владики, котрим пiдлягали православнi парафiї Київщини, 
не могли з-за границi успiшно бороти ся з унiєю, але у них знайшов ся на мiсцї 
дуже зручний i завзятий помiчник: Мелхиседек ЗначкоЯворський, що з 1753 р. був 
iгуменом Мотрониного монастиря коло Жаботина. Йому поручено завiдуваннє 
православними парафiями полудневої Київщини i вiн дуже енергiчно заходив ся 
коло органiзацiї православних громад, заохочуючи їх мiцно тримати ся 
православної вiри, не приймати священикiв унiатських, тiльки православних, 
посвящених або прийнятих владикою переяславським. Мотронин монастир i 
сусїднї: Жаботинський, Мошногорський, Медведiвський, Лебединський й ин. 
служили захистом i опорою для православних. Так виникає в 1760-х роках завзята 
боротьба унiї з православем. Унiатськi духовнi за помiчю польського вiйська 
силомiць повертали духовних i громадян на унїю. Але громади не хотiли приймати 
унiатських попiв, змушували їх переходити на православє або проганяли й 
знаходили собi православних. Унiатськi власти брали ся до кар i насильств, 
непослушних сажали до вязницї й карали рiжними карами, та настановляли вiд 
себе унiатських духовних. Супроти сих польських утискiв православнi просили 
помочи i оборони у росийського правительства, що з давна взяло на себе ролю 
оборонця православних в Польщi. Мелхиседек їздив у сiй справi до царицi й дiстав 
рiжнi обiцянки; росийському послови в Варшавi наказано заступити ся перед 
польським правительством. Заступство се одначе не зробило особливих перемiн, а 
тим часом мiж народом по Київщинi вiд чуток про царицине заступництво почав ся 
великий рух; проганяли попiв унїатiв або змушували їх приставати на православє. 
Унiатськi духовнi взяли ся до ще сильшiйших способiв примусу, кар, 
настрашувань. Серед сього заворушення не раз дiяли ся i незвичайно нелюдськi, 
огиднi подїї, як наприклад оспiване Шевченком убите титаря в Млiєвi. У нього ся 
подiя описана на основi устних оповiдань i через те досить змiнена; сучасне 
оповiданнє, списане зараз по подїi росказує, що того млїiвського титаря Данила 
Кушнїра, чоловiка побожного i справедливого, замучено за те що важив ся сховати 
дароносицю церковну, з наказу громади, що не хотiла допустити до своєї церкви 
попаунїата. Хоч Данило дароносицю прийняв i сховав з усякою побожнiстю, але на 
нього видумано, буцїм вiн з нею ходив до корчми i пив з неї горiлку, i за се йому 
спалено живому руки обмотавши клочем i смолою, а потiм вiдрубано голову i 
прибито на палю на очах народу, силомiць пригнаного на се позорище (1766). Про 
вязнення, тяжке бите i всякi муки-i не говорити. 
Все се страшенно хвилювало нарiд, виникали рiжнi рухи, в яких брали 
участь i Запорозцi, й гайдамацькi ватаги, аж нарештi весною 1768 року виникло 
велике повстаннє, звiсне пiд назвою Колїiвщини. Привiд до того, як i в 1734 р., дав 
прихiд росийських вiйськ. Коли в Барi, на Подiлю з початком 1768 р. роспочало ся 
повстаннє против польського правительства, за зробленi ним уступки Росiї, 
Польща просила царське правительство, щоб своїми вiйськами приборкало се 
повстаннє, i росийське вiйсько пiслано на Україну. Коли про се пiшли вiсти на 
Україну, люде розумiли се не инакше, тiльки що Росия посилає своє вiйсько на 
визволеннє їх вiд Польщi. Пiшли знову поголоски про царицинi укази, навiть потiм 
показувано копiї такої "Золотої грамоти", де наказувано знищити Полякiв i Жидiв i 
саме їх iмя вигубити, за кривди, якi дiють ся вiд них православнiй вiрi. Сi копiї 
були видуманi, але їм вiрили i люде i самi проводирi повстання. 
На чолi повстання став Максим Залїзняк, Запорожець, що перед тим довго 
пробував по монастирях-з початку в Жаботинськiм, потiм в Мотронинiм. 
Приходили таким же чином i иньшi Запорозцi, i мiж ними йшла змова про 
повстаннє. З кiнцем квiтня 1768 р. Залiзняк зiбравши ватагу вийшов з Мотрониного 
лїсу до Медведiвки i закликаючи людей до повстання й приймаючи до свого полку 
всякий охочий люд пiшов вiдти через полудневу Київщину-на Жаботин, Смiлу, 
Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку в Уманщину, по дорозї здобуваючи польськi 
двори, помагаючи селянам проганяти й громити унiатських попiв, Полякiв i Жидiв.
В Уманщинi пристав до нього сотник двiрських козакiв Потоцкого Iван 
Гонта, що мав в своїй оборонї Умань; був вiн чоловiк значний, обдарований  
панськими ласками, але коли пiдняло ся повстаннє, рiшив покинути панiв i 
пристати до гайдамакiв. Завiв зносини з Залiзняком i коли той притяг пiд Умань, 
Гонта, вийшовши   насупротив, пристав до нього. Разом з Гонтою й иньшими 
козацькими ватагами Залiзняк здобув Умань, де зiбрала ся околична шляхта, i 
вчинив погром, в оповiданнях сучасникiв Полякiв розписаний потiм незвичайно 
яскравими фарбами i сильно побiльшений: в дїйсности такої страшної рiзнi не 
було. За той час иньшi гайдамацькi ватажки громили шляхту i унiатiв по иньших 
околицях Київщини. Семен Неживий, сам з-пiд Мошен, з своєю ватагою громив 
Ляхiв i унЇатiв в Черкащинi, Iван Бондаренко-на Полїсю, в околицях Радомисля.
Якiв Швачка господарив близше до росийської границi, в околицях 
Василькова i Бiлої Церкви. Вiн уславив ся мiж ватажками особливою жорстокiстю. 
Головним пристановищем його був Фастiв, туди до нього приводили зловлених 
Ляхiв i Жидiв, їх там судили i вбивали: слiдча 

35). Iван Гонта.

комiсiя нарахувала потiм таких вбитих на 700 душ. Народня пiсня так оспiвала його 
страшне крiваве дїло. 
Повстаннє одначе не трiвало сим разом довго. Повторила ся таж iсторiя що 
в 1734 р. З початком червня барську конфедерацiю приборкано, i Поляки просили 
росийських начальникiв помогти їм вгамувати повстаннє гайдамацьке. Цариця 
Катерина, занепокоєна поголосками про їi грамоти, що ними пiднято повстаннє, 
видала манiфест, вирiкаючи ся i тих фальшивих грамот i гайдамакiв, а свому 
вiйську наказала знищити гайдамакiв Гайдамаки, вважаючи Росиян своїми 
союзниками, не стерiгли ся їх, тому їх легко вдало ся половити i розiгнати. Оден 
полковник, прийшовши пiд Умань, закликав до себе ?онту й Залiзняка i арештував 
їх, коли тi до них прибули; подiбне стало ся з Неживим i Бондаренком. Росийських 
пiдданих вiдiслано на суд в Київ, польських вiддано польському начальству, що 
справляло лютий суд на мiсцi, побиваючи богато людей на смерть, або засуджуючи 
на рiжнi лютi муки. Так тяжкими муками замучено ?онту i богатьох иньших; 
сучасники Поляки оповiдають страхiття особливо про рейментаря польського 
Стемпковского, як вiн забивав i калiчив людей. Тих що не були вбитi вiд разу, 
судили потiм ще перед судом в м.Коднї й засуджували на рiжнi кари, найбiльше на 
кару смерти.
Шляхта польська, правда, i потiм полохала ся вiд поголосок про 
гайдамакiв, про Гонтиного сина, що збираєть ся йти їх рiзати; особливо великий 
такий пополох був на Волини 1788 р. Але повстання не було. Знищено Запороже, 
придавлено українське житє в ГетьманщинЇ -затихла пiд панською рукою й 
Правобiчна Україна.
112. Останнє скасованне гетьманства. Скасованнє гетьманського i 
всього українського устрою було рiшене новим правительством Катерини II вiд 
самого початку. Вступаючи на царство по короткiм панованню свого чоловiка 
(1762 р.) вона в своїй iнструкцiї сенатови поставила своїм завданнем заведеннє 
одного устрою i права у всїх краях, якi мали ще свої закони i свiй устрiй- на 
Українi, в балтийських провiнцiях i Фiнляндiї. Вважала потрiбним вести до того 
"аби вiк i 

353. Церква збудована Гонтою в с. Росошках.

їмя гетьманiв счезало, а не тiльки щоб яка небудь персона була визначсiа на сей 
уряд".
Одначе Кирило Розумовський був одним з найбллзших i найвiрнiйших 
прихильникiв нової царицi, вона богато завдячувала йому i полiтичнi пляни мусiли 
до певної мiри стримувати ся перед такими зiдносинами. Та стала ся пригода, що 
подвигнула Катерину пiдняти руку на сього свого вiрного приятеля. При кiнцi 1763 
року донесено їй з Київа, що мiж українською старшиною збирають пiдписи на 
прошеннє до царицi, аби гетьманство зiставлено в родi Розумовського, особливо 
вiрнiм царству росийському, а для прикладу вказувало ся iа Хмельницького, як вiн 
по собi передав булаву синови. На Українї оповiдали, що всю сю справу пустив 
Теплов-намовив Розумовського, аби призвiв старшину до сього прошення, а 
потiм против нього цiлу сю iсторiю обернув. Розумовський заохочував старшину 
до пiдписування сього прошення, i на нїм ся справа окошила ся. Правда, прошеннє 
се навiть не було подане царицi, бо генеральна старшина побояла ся пiдписати: 
пiдписали тiльки полковники, i тому справу залишено. Але цариця взяла се за 
привiд покiнчити з гетьманством. До того наспiла ще пiд той час ота записка 
Теплова, про непорядки українськi. Дуже можливо, що правительство 
самопоручило йому скласти таку записку, як пiзнiйше теж зроблено було i при 
скасованню Запорожа. В Тепловськiй записцi зiбрано було великий матерiал про 
всякi старшинськi непорядки i зловжитки, а заразом доводило ся що Українцi такi 
ж "Россiяне" як i Великороси, тiльки через недбальство київських князїв 
вiдокремили ся, i їх без церемонiї можна назад в усiм обєднати з Великоросами.
Киристаючи з сього всього цариця заявила Розумовському, що не вважає 
можливим далї бачити його на гетьманствi i радить йому, аби сам тiкав вiд бiди i 
зрiк ся гетьманства-попросив його увiльнити. Розумовському одначе сього зовсiм 
не хотiло ся i вiн вiдтягав ся. Тодi цариця погрозила йому бiдою-що як сам не 
пiде, то таки булаву вiд нього вiдберуть, а попаде ще i в неласку царську. 
Розумовський покорив ся, подав царицi прощенне, що просить увiльнити його "вiд 
такого тяжкого i небезпечного уряду", а за те благає ласки до своєї "многолюдної 
сїмї". Се прошеннє його зараз сповнено. 10 падолиста 1764 р. видано манiфест до 
"малоросийського народу" про увiльненнє Резумовського вiд гетьманства, i вже 
про вибiр нового гетьмана нїчого не споминало ся, тiльки цариця згадувала, що 
вона задумує якiсь перемiни на краще, а поки шо заводить малоросийську колегiю, 
а її президентом i генерал-губернатором Малої Росiї призначає Графа Румяниева. 
Розумовському за його покiрнiсть дано незвичайну пенсiю, по 60 тис. рублiв рiчно, 
i величезнi маєтности, що були призначенi на утриманнє гетьмана: Гадяцький ключ 
i Бикiвську волость Се подало Одвiрок тоїж церкви, з написом про збудованнє її 
Гонтою. надїю й генеральним старшинам та полковникам, що мабуть i їм при 
скасованню гетьманського правлїння розданi будуть на власнiсть так званi ранговi 
маєтности-призначенi на їх уряди, як данi були Розумовському гетьманськi. Тому 
вони не дуже споминали про вибiр нового гетьмана (так завважає автор Iсторiї 
Русов)-тiльки їх надiї не справдили ся. А Розумовський жив потiм довго, те цiлих 
сорок лiт пiсля сього. Хоч сам по собi гетьман був досить негодящий, про те 
приходить ся пожалувати, що не удало ся йому задержати булаву аж до смерти-бо 
се продовжило б українську автономiю.
Нова малоросийська колегiя мала складатися з чотирох членiв українських 
i чотирох великоросийських, а при тiм президент i прокурор з Великоросиян. 
Засїдати їм веєено в сумiш по старшинству, а не так як було за царицi Анни, що 
Великороси сидiли по праву руку, а Українцi по лїву- бо се "утверждало вь 
Малороссiанахь развратное мнЬнiе, по коему постановляють себя народомь оть 
здешнего совсемтi отличньiмь." Цiла одначе та колегiя не багато значила, зроблечо 
її тiльки для форми, а властивим правителем був Румянцев i йому цариця поручила 
сповняти свою программу: вести Україну до повного скасовання українських 
порядкiв i замiни Їх законами i порядками росийськими.
В своїй iнструкцiї цариця вказувала на рiжнi сторони українського житя, на 
котрi Румянцев мав звернути особливу увагу. Поручало ся йому зробити перепись 
України, щоб вияснити її заможнiсть i привести до того, аби з неї росийська казна 
(скарб) мала безпосереднi доходи. Показували ся рiжнi неприємнi правительству 
прикмети українського устрою, i особливо-що повного закрiпощення селян на 
Українї не було, а селяне могли переходити вiд одного пана до другого; таку 
свободу, незнану вже давно в Московщинї, цариця не вважала можливим терпiти 
на Українї, тому наказувала Румянцеву зробити їй край. Найбiльше ж уважати 
велiла на українську "внутрiшню ненависть" против великоросийського народу, 
особливо серед старшини- наказувала дуже стежити за нею та всякими способами 
розвивати довiрє i прихильнiсть до росийського правительства серед простого 
народу, щоб старшина не могла на нїм оперти ся. Для сього наказувала

356. Собор в Козельцi збудований Розумовським.

вести дїло так, щоб народови представляти користь вiд нових порядкiв-що вони 
визволяють нарiд вiд кривд старшинських та панських i пiд московським 
правлiннем йому буде краще як пiд гетьманським.
Стара се була полiтика- пiдiймати нарiд на старшину, та трудно було 
народови показати користь вiд нових порядкiв, коли мiж ними мало бути й 
скасованнє останкiв селянської свободи, якi ще зiстали ся на Українї, признаннє за 
старшиною дворянських прав росийських i пересадженнє на Україну московських 
порядкiв з Їх лютим крiпацтвом i повною безправнiстю народньою. "Генеральна 
перепись" України, вчинена Румянцевим, зiстала ся важним джерелом для пiзнання 
старого житя Гетьманщини, але не полекшила долї народньої. Румянцев, сам 
одержавши великi маєтности на Українї, став дивити ся на селянськi справи очима 
українського пана i нїякої полекшi нївiд нього нi вiд иньших великоруських 
начальникiв українське селянство не мало. Навпаки, всї тi крiпацькi порядки, якi 
старшина досi помалу заводила в своїх маєтках (знов таки при ласкавiй помочи 
росийських властей), тепер поширено, скрiплено i припечатано властю 
правительства i царським законам, i становище українського селянства дуже 
погiршило ся пiд новими росийськими порядками i правлїннєм росийських 
начальникiв, вихованих в крiпацьких порядках Московщини.
Лекше було Румянцеву сповняти накази царицi в справi стеження за 
старшиною та всякою "внутрiшнею ненавистею", або як пiзнїйше се називало ся-
українським сепаратизмом. Тут Румянцев показував такий запал, що навiть самiй 
царицi приходило ся його стримувати та заспокоювати, щоб не горячив ся 
непотрiбно. Особливо роздражнили його вибори в росийську комiсiю уложенiя в 
1767 р., коли цариця наказала з усїх сторiн, а в тiм i з України вислати виборних 
депутатiв вiд усякого стану людей i дати їм писаний наказ, чого люди хочуть: яких 
законiв i порядкiв їм треба при укладанню "уложенiя"-нових законiв для Росiї. 
При тiм уся українська люднiсть-не тiльки старшина, але також козаки, мiщани, 
духовнi-всї заявляли бажання, щоб вернено Українi її давнi права i порядки, по 
статям Богдана Хмельницького, вибрано знову гетьмана, i таке иньше. Се луже 
гнiвало Румянцева. Вiн i сам i через розiсланих на мiсця офiцерiв силкував ся 
вплинути на громадянство, щоб не виступало з такими бажаннями, вибирало людей 
"умiркованих"; навiть цензурував i касував iнструкцiї, де такi автономнi жадання 
виявляли ся найбiльш сильно, i вiддавав пiд суд тих, що найбiльш проявили себе 
такими жаданнами. В нiжинськiм полку тутешнє "шляхецтво" (старшина) вибрало 
депутатом "умiркованого" чоловiка (Селецького на iмя) i вiн не схотїв прийняти 
iнструкцiї, написанiй в автономнiм напрямi, з вiдновленнєм гетьманства i 
українських порядкiв. Тодi старшина вибрала иньшого депутата; за се Румянцев 
вiддав пiд воєнний суд усiх, що складали наказ i скидали Селецького, а суд засудив 
не бiльше не меньше як 33 особи на кару смерти за се! При конфiрмацiї кару 
зменьшено-на восьмимiсячну вязницю.
Не вважаючи на всї такi заходи i суворi кари Румянцева, українське 
громадянство, як я сказав, все таки однодушне у всiх наказах провело сю лїнїю-
жаданнє української автономiї. Вважало хвилю рiшучою i за обовязок собi ставило 
подати свої жадання, не оглядаючи ся на гнїв i кари всесильного намiстника. 
Правда, з проекту нового уложенiя нiчого не вийшло i сї вибори в комiсiю 
уложенiя i данi їй накази зiстали ся тiльки незвичайно виразнимим проявом 
тодїшнїх бажань i змагань Українцiв, а заразом характеристичним малюнком 
вiдносин українських пiд правлїннєм нового намiстника. Треба одначе завважити, 
що сама цариця спокiйнїйше приймала сї прояви українських настроїв i бажань нiж 
її намiсник. На гнївнi скарги Румянцева на українське "коварство i своєвiльство" 
вона радила йому не надавати всьому тому великої ваги. Вона сподївала ся, що з 
часом "охота до урядiв, а особливо до жаловання (пенсiй) переможе сї погляди 
старих часiв"-що всї отi бажання автономiї i окремiшности не устоять перед 
натиском прави тельственної полiтики i тих вигод, якi вона вiдкриє перед 
покорними i послушними. Та й не помила ся справдi.
Подiбно як у Гетьманщинi виявив ся такий же потяг до старих козацьких 
порядкiв в сусїднїй Слобiдшинi. В тiм самiм часї як касовано гетьманство в 
Гетьманщинї (1763-4 рр.) в Слобiдщинї скасовано полковий козацький устрiй, 
подiбний до Гетьманщини, i зроблено губернiю Слобiдську на взiрець иньших 
росийських губернiй, козацькi полки перемiнено в гусарськi, а козакiв замiсть 
давнїйшої служби обложено подушним податком, як селян. Козацтво було з того 
дуже не вдоволене i при виборах i тут проявили ся протести i бажання, щоб 
повернено старi порядки. Але вони так само зiстали ся без успiхiв, як i в 
Гетьманщинi-та й виступали далеко слабше нїж там.
113. Руйнованне Сїчи. Сильне вражiннє як прояв нового напряму 
правительственної полiтики зробило на Українi також зруйнованнє i скасованнє 
Сїчи.
Правда, остання Сiч, перенесена в тридцятих роках на росийську 
територiю, була вже тiльки слабою тїню старої Сїчи. Впросившись назад пiд 
росийську зверхнiсть вона мусїла покiрно сповняти жадання росийського 
правительства, що хотiло роспоряджати ся Сїчовиками по своїй волї як i 
городовими козаками, i сїчова старшина, бачучи що з ним не спорити ся, старала ся 
чинити його волю. Запорожцi зносили тяжкi походи, складали свої голови в вiйнах 
з Туреччиною i Кримом, сповняли рiжнi служби, якi на нього покладало росийське 
правительство. Як у першiй турецькiй вiйнi, в 1730-х роках, так i в другiй, що 
почала ся 1768 року, Запорозьке вiйсько брало неустанну участь, висилало по 
кiлька тисяч Сiчовикiв в походи з росийською армiєю, вело партизанську, пiдїздову 
вiйну, воювало на своїх чайках з турецькою фльотою, несло сторожову i всяку 
иньшу службу й дiставало похвальнi грамоти вiд царицi. Але все се не ратувало 
Запороже вiд нарiкань i жалiв правительства. Одна причина була- зачiпки 
запорозького юнацтва з Туреччиною, Кримом i Польщею в часах, коли Росiя була з 
сими державами в згодї; з сього все виходили жалi й скарги, а запорозька старшина 
при всїй охотi не могла запобiгти таким зачiпкам запорозьких ватаг. Друга те 
бiльша-се суперечки за землї. Вже "лїнїя"-тi укрiплення, що будували ся на 
українськiм пограничу з степом в 1720 i 1730-х роках, захопила старi "запорозькi 
вiльпости"-землї запорозькi. Почавши з 1730-х рокiв росийське правительство 
заселяло сю лїнїю селами i городами, мiж иньшим оселило тут чимало виходнiв 
Сербiв. Перше поселеннє їх зроблено в 1732 р., а потiм знову в 1751-2 рр.
Ся "Нова Сербiя", як її названо, заняла весь пiвнiчний край запорозьких 
земель; органiзована вона була по воєнному-в полки i роти, пiшi i коннi, 
гусарськi, i дуже потиснула Запорожцiв. Потiм, в 1750х рр. правительство почало 
селити козачi i пiкiнерськi слободи з рiжного прихожого люду зачавши вiд околицi 
новозбудованої тодi крiпости св Єлисавети (Єлисаветграда) далї на схiд, i забирало 
для тих слобiд запорозькi землї. Розумiєть ся, се дуже гнiвало Запорожцiв, що в їх 
предковiчнi степи влазять непрошенi гостi, вiдбирають у них старi їх

358. Сотник.

займанщини i уходи, рибнi i звiринi лови, i знать не хочуть знати нї Сiчи нї її 
власти. Вони пробували i документами доходити свого права у росийського 
правительства, i руйнували ненавистнi слободи оружною рукою. Се одначе нїчого 
не помагало, тiльки росийське правительство все бiльше починало кривим оком 
дивити ся на Запороже, як неприємну перешкоду в заселенню тої степової "Нової 
Росiї", якiї названо потiм. Особливо ся справа загостри ся, як за царицi Катерини 
разом з скасованнєм гетьманства i заведеннєм губернiї Слобiдської велено 
утворити також осiбну Новоросийську губернiю з тої пограничної лїнїї, 
примежувавши до неї сусiднi части Гетьманщини i поблизькi землї запорозькi. 
Запорожцї не позволяли вести границї нової губернiї в свої землї, не давали 
осаджувати слобiд, розганяли їх та переманювали людей до себе. Все се дуже 
гнївало росийське правительство, що тодї дуже носило ся з плянами заселення 
степiв, опановання берегiв Чорного моря, приєднання до Росийської держави 
земель Балканських i самого Царгорода.
Правда, Запороже в останнiх десятилiтях перед своїм скасованнєм значно 
зминiло свiй вигляд. Останнiй кошовий запорозький Петро Калнишевський, що ще 
вiд р. 1762, а вiд 1765 таки без перерви до кiнця Сiчи був її кошовим, був чоловiк 
дуже розважний i обережний. Вважаючи на обставини, всякими способами 
стримував Запорожцiв вiд яких небудь зачiпок з росийськими властями, дбав про 
заселеннє запорозьких земель оселою хлiборобською люднiстю, завiв всяке 
хозяйство, осадив богато селян-хлїборобiв. В запорозьких степах зявили ся великi 
слободи запорозькi, церкви не тiльки в самiй Сїчи, а й по рiжних оселях. Таким 
чином нарiкання, що в руках Сїчовикiв чорноморськi простори зiстають ся диким 
яловим степом, нїкому не користним- ставали неправдивi. Господарство 
Калнишевського саме показувало, що в руках Сїчовикiв сї простори можуть 
заселити ся i загосподарити ся. Колиж бо правительству хотiло ся взяти сї краї в 
свої руки! А при тiм, касуючи старий козацький устрiй на Украiнї, не хотїло воно 
терпiти таке гнїздо свобiдного духу, як автономна сїчова громада-хоч як вона 
поскромнїла i похилила ся в порiвнянню з Сiчею часiв Гордiєнка!
Всi сї справи дуже загострили вiдносини правительства до Запорожа з 
кiнцем 1760-х рокiв. До того пришла ще вiйна з Туреччиною, що вийшла, мовляв, з 
своєвiльного нападу Запорожцїв на пограничне турецьке мiстечко Балту. В 
Колїївщинї Запорозцї теж були сильно замiшанi; правительство росийське 
помогало польським панам задавити се повстанпє i годило ся йому приборкипi й 
Сїч, з котрої йшло гайдамацтво на польську Україну.
З другого боку. Запорожцi-як доносили росийськi власти, особливо 
докучали Новоросийськiй губернiї, зганяючи осадженi там села та осаджуючи 
против них свої. Росийське правительство рiшило знищити Сiч. Але бояло ся 
якогось воєнного розруху, i через те повело дiло по малу, потайки, щоб захопити 
Запорожцїв зовсiм неприготованими. По скiнченню турецької вiйни, в 1775 роцi 
секретно розiсланi були воєннi команди росийськi в запорозькi степи -вiдбирати 
зброю вiд Запорозцїв, що були на промислах, а лiтом генерал Текелї з великим 
вiйськом росийським вiйшов в запорозькi землi як добрий приятель, зайняв 
запорозькi паланки (округи) своїми вiйськами i разом з тим несподiвано обложив 
саму Сїч. Виставивши перед нею свою артилерiєю, дня 5 червня пiслав оповiстити 
Сїчовикiв, що Сiчи бiльше не має бути, Запорожцi мусять пiддати ся, покинути 
Сiчу й розiйти ся, коли не хочуть, щоб росийське вiйсько їх воювало. Страшенно се 
збентежило

36(1. Мiщанка.

Запорозцiв; не знали, що робити. Багато було таких, що не хотiли давати ся, а бити 
ся з московським вийськом. Але Калнишевський з иньшою старшиною i 
архимандрит сiчовий стали iх намовляти, щоб покорили ся, бо однаково не 
подолїють московської сили. Запорожцi послухали i пiддали ся Сїч зруйновано, i 
дня 3 серпня царським указом оповiщено про її скасованнє, "з знищеннєм самого 
iмени запорозьких козкiв". Широко оповiдали ся причини такого несподiваного 
вчинку, i тут дуже цiкаво бачити суперечнiсть в тих мотивах. З одного боку робив 
ся той закид, що Загiорожцї, ухиляючи ся вiд господарського i семейногожитя, 
затримують в дикiм станi свої краї, не даючи розширяти ся в них господарству i 
торiовлi, з другого боку -що Запорожцi останнiми часами стали вiдступати вiд 
давнїйшого житя, почали заводити своє хозяйство i оселили в своїх сторонах до 
пятидесяти тисяч хлiборобської людности. 
Та найбiльше було дивне, що тих старшин, якi намовляли Запорожцїв не 
противити ся, а покорити ся царськiй волi, арештовано i розвезено по монастирях в 
тяжке засланнє. Довго навiть не було нiчого звiсно про них, думали, що вони 
пропали. Аж потiм виявило ся, що Калнишевського заслано в Соловецький 
монастир, на Бiлiм морю i вiн там замкнений в самiтнiй келiї, не бачучи людського 
лиця, прожив ще цїлих двадцять пять лїт. Очевидцi прочане, що бачили його в 
перших роках XIX в., оповiдали, що його випускали три рази на рiк у монастирську 
трапезу з одиночної келiї вязницї: на Рiздво, Великдень i Спаса. Вiн питав ся 
людей, хто тепер царем i чи все добре в Росiї. Але огорожi не позволяли богато 
розмовляти. Схуд i зсох ся вiд старости, був весь сивий, а вбраний по козацьки в 
сiiнїй жупан китайчатий, з двома рядами ?удзикiв. Вмер 1803 року, маючи 11.2 лїт. 
Перед тим 1790 р. вмер вiйськовий писар Глоба, засланий також в оден пiвнiчний 
монастир, i судя Павло Головатий, в Сибири, в монастирi тобольськiм.
Та встань батьку, ой встань Петре, кличуть тебе люде-
Ой як пiдеш на Вкраїну, по прежньому буде.
Ой пiди ж ти до столицi прохати царицi,
Чи не вступить царство землi по першi границi?"
Чи не верне степи й поля, всi к.чейноди нашi?
"Ой царице, наша мати, змилуй ся над нами,
Оддай же нам нашi землi з темними лугами!"
"Не на те ж я, Запорожцi, Москаля заслала,
Ой щоб твої луги й землi назад повертала!
Не на те я, Запорожцi, Сiч розруйновала,
Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!"
Текла рiчка iз-пiд саду та й упала в кручi-
Заплакав же пан кошовий вiд царицi йдучи.
Текла рiчка невеличка, заросла лозами-
Заплакав же Пiiн кошовий дрiбними сльозами.
"Ой великнii спiт, цариця, i всiм ти владаєш,
А вже ж ти нас Запорожцiв з мiсця спомiщаєш.
Та вже ж ти тих вражих панiв та все награждаєш"
Та летить крячок та на той бочок та .iетячи кряче-
Та усе вiйсько запорожське та на Кальниша п;iаче.
Та летить крячок та на той бочок-де взяв ся шулiка!
-Ой не буде в Сiчи города отнинi й до вiка!
З запорозьких земель справдї великi маєтности роздано рiжним 
московським панам. Счовики ж мали бути поверстанi в пiкiнери або 
вмiщанетаселяне. 1776 р. Потьомкiн доносив царицї, що з Запорожцями вже 
приведено все до порядку: однi разселили ся по мiстах i селах, иньшi вписали ся в 
пiкiнери i з них набрано два полки; з забраного старшинського майна зроблено 
капiтал для пiдмоги мешканцям, i т. д. Але в дїйсности було що иньше.Переважна 
бiльшiсть Запорожцiв не хотiла ставати гречкосiями i порiшила пiти тою ж 
стежкою як по першiм зруйнованню Сiчи-пiд Турком жити. Старий Запорожець 
Микита Корж оповiдав, як тодi Сїчовики умудрили ся "Москаля в шори убрать". 
Тому що Запороже, всї дороги i границi були зоставленi московським вiйськом, 
Запорожцi стали вiдпрошувати ся у Текелiя на заробiтки на рибнi лови на Тилигул. 
Дiставали пашпорти на 50 душ, а набирали з собою по кiлька сот тай виходили за 
границю. От-так незадовго бiльша половина їх вийшла в Туреччину, так шо лїтом 
1776 р. тих Запорозцївмандрiвцїв на Тилигулї та пiд Хаджибеєм зiбрало ся до 7000 
i тут пiд Очаковим почали собi селити ся.
Коли про се довiдали ся в Петербурзї, дуже з того занепокоїли ся, стали 
пiдсилати до Запорожцїв рiжних людей та намовлять їх вертати ся, а заразом вiд 
турецького правительства допевняли ся, щоб видало 
Запорожцїв. Але нї Запорозцї не хотiли вертати ся, анї Турки не хотiли Їх 
видавати
Ей оступили проклятi драгуни усї степи й усi плавнi,
А вже ж уступили та двi дивiзiї та в покровськi базари-
А вже ж славнi Запорожцi пяти показали:
"Ой ходiмо, братя, Турчина просити,
Чи не дасть нам землi вiка дожити"
Пiшли нашi славнi Запорожцi не з добра, а з печали-
Ой як утiкали, то все забирали-i з церков iкони,
Тiльки покидали золотую зброю та воронi конi.
Ой пустили ся нашi Запорожцi через море дубами.
Ой як оглянуть ся до славної Сiчи-умивають ся сльозами.
Прийшли до Турка та й вклонили ся низько:
"Ой дай же нам землю тай коло границi близько".
"Ой рад же ж я, Запорожц, вашу волю вчинити,
Коли ж все будете, славнi Запорожцї, минi змiну (зраду) робити!"
"Ми не будемо, турецький царю, тобi змiни робити,
Бо нас присягає усiх сорок тисяч тобi вiрно служити!"
"Дарую вам землю, ще й обидва лимани (Днiпровий i Днiстровий).
Ловiть, хлопцi, рибу та справляйте жупани!"
Щоб Росiя не чiпала ся Запорожцiв, султан дав їм землi на Дунайських 
гiрлах; але Запорожцi не дуже охотили ся йти туди i ще кiлька рокiв жили над 
"обома лиманами". 1778 року їх формально прийнято пiд вдасть турецьку, 
позволено заложити Сiчу, мешкати i промишляти свобiдно, а за те служити 
султанови пiшо й конно. Але що росийське правительство доконче добивало ся, 
аби iх не тримали коло росийської границї, то султан наказав силомiць переводити 
iх за Дунай. Се дуже не сподобало ся Запорожцям, i декотрi стали вертати ся до 
Росiї. Там Потьомкiн, щоб затримати Сiчовикiв i иньших охочих вiд втiкачки за 
границю, рiшив вiдновити Запорозьке вiйсько, пiд назвою "Чорноморського 
вiйська" i в 1783 р. поручив Антопови Головатому, Чепiзi й иньшим запорозьким 
старшинам скликати охочих. До сього вiйська приставали декотрi Запорожцi з тих 
що вийшли за границю.
Иньшi звернули ся до цїсаря нiмецького Иосифа, просячи прийняти їх до 
себе; їх прийнято, позволено заложити собi Сiчу в австрiйських землях, в Банатї, 
над долiшньою Тисою, i в 1785 р. вiсiм тисяч Запорожцiв перейшло туди; але довго 
вони там не зiстали ся i незабаром помандрували знов, куди -не маємо докладних 
звiсток, та можна так здогадувати ся, що однi вернули ся до Туреччини, иньшi до 
Росiї. В Туреччинi оселено їх з початку в Сейменах, потiм нарештi позволено 
заложити кiш на гiрлi Дунайському, коло м. Дунавця, де перед тим сидiли 
великоросийськi виселенцi козаки-Некрасовцї, котрих Запорозцi вiдти прогнали. В 
Росiї ж новому Чорноморському вiйську, по скiнченню турецької вiйни, в котрiй се 
вiйсько дуже Росiї заслужило ся,-в 1792 р. визначено на мешканнє устє Кубани i 
землi мiж Кубанею й Азовським морем. Позволено вiдновити давнiй сїчовий 
устрiй-вiйськову старшину, кiш i старi курiнї, числом сорок; нанадано новi 
клейноди, позволено судити ся своїм судом i свобiдно, безданно промишляти 
всякими промислами. Всього зiбрало ся козакiв в тiм Чорноморськiм вiйську 17 
тисяч, i вони положили початок українському заселенню Кубанщини. Першим 
кошовим чорноморським був Харько (Захар) Чепiга.
Задунайська Сiч держала ся до р. 1828. Жило ся пiд Турком добре, тiльки 
мучило сумлiнне Запорожцiв, що приходить ся помагати бiсурменови воювати 
християн:
Ой наробили та славнi Запорозцi та великого жалю:
Що не знали, кому поклониться-та которому царю.
Ой поклонили ся турецькому- пiд ним добре жити,
А за все добре, заодно недобре що брат на брата бити.
Росийське начальство не переставало пiдманювати сих дунайських 
Запорожцїв, щоб вертали ся до Росiї-через рiжних своякiв, знайомих, то що. Вiд 
часу до часу бiльшi або меньшi ватаги сих дунайських Запорожцїв переходили-
але се були дрiбницї. Аж 1828 р., як розпочала ся знову вiйна з Росiєю, тодїшнїй 
кошовий задунайський Осип Гладкий задумав перевести Задунайцiв до Росiї; вiн 
пустив поголоску, що Турки хочуть переселити Запорозцiв як найдальше вiд 
росийської границї-в Єгипет. Заразом намовляв вертати ся пiд Росiю, але що не 
всi хотiли вертати ся, то вiн, не вiдкриваючи свого замiру, вийшов з вiйськом нiби в 
похiд на Москалїв, i тiльки на росийськiй границї сказав своїм Запорозцям, що йде 
передати ся пiд Росiю.
Вороття не було. Прибувши до росийського вiйська, Гладкий явив ся перед 
царем i заявив, що пiддасть ся йому. З своїм полком потiм брав участь в вiйнi, а 
пiсля вiйни вибрав для оселення свого вiйська мiсця на Азовськiм побережу, мiж 
Бердянском i Марiуполем i тут се невеличке "Азовське вiйсько" жило аж до 1860-х 
рокiв, коли їх переселено на Кубань. 
Але ся зрада Гладкого стягнула велику бiду на тих Запорожцїв, що зiстали 
ся на Дунаї. Турецьке правительство скасувало вiйсько, знищило кiш i розселило 
Задунайцiв по рiжних мiсцях. Кажуть, що богато їх навiть побито при тiм. Гiрко 
проклинали тi Запорозцї Гладкого.
114. Кiнець Гетьманщини. Скасувавши Запорозьку Сїч, правительство 
взяло ся до Гетьманцiв. В осени 1780 року указом царським обявлено, що в 
Гетьманшинї буде заведена така сама губерська управа, як i в Росiї. Вже перед тим, 
при сформованню губернiї Новоросийської, а потiм Азовської, примежовано до 
них сусїднїй полк Полтавський i части Миргородського. Тепер вся Гетьманщина 
мала перемiнити ся в росийськi губернiї, i Румянцеву поручено було розробити 
плян сеї реформи. На другий рiк скасовано малоросийську колєроздїлено на три 
намiсництва: Київське, Чернигiвське i Новгород-сїверське, визначено туди 
намiстникiв i заведено суди i палати на росийський взiрець: на мiсце вiйськового 
суду палати уголовнi i гражданськi; в кождiй губериїї на мiсце дотеперiшнїх судiв 
гродських i земських суди уїзднi; на мiсце скарбу вiйськового-казьоннi палати; 
для справ мiських-губерськi магiстрати, i т. й. Колегiю малоросийську i 
вiйськовий суд зiставлено на якийсь час тiльки для докiнчення не покiнчених 
справ; полковi канцелярiї зiставлено для воєнних справ полку, до реформи 
полкової; так само рiжнi уряди, що мали бути з виборних дворянських депутатiв, 
мали ще чекати указiв в справi "розбору дворянських прав" української старшини.
Дальшими роспорядженнями тiльки доповнено сю перебудову 
українського устрою на московський лад. В 1783 р. скасовано козацьку службу i 
козацькi полки: перемiнено їх на полки карабiнерськi, як перед тим слобiдськi 
перемiнено на гусарськi. Полковникiв увiльнено вiд служби, надавши їм чин 
брiгадирськиЯ, иньшiй старшинi лишено її на волю-служити в нових регулярних 
полках або увiльнити ся вiд служби; козаки зiстали ся як осiбний стан 
воєннослужебного свобiдного селянства, з котрого комплектували ся отсї новi 
полки. Все иньше селянство прирiвняно до селянства московського. Уже перед 
тим, 1763 р. росийське правительство, видало указ против свобiдного переходу 
селян, вважаючи його шкiдливим для їх добробуту-мовляв вiд тих переходiв вони 
не можуть жити заможно i господарно, тому на будуче заборонено переходити вiд 
одного пана до другого без письменного дозволу свого пана. Сям указом пани 
покористували ся на те, аби скрiпити i збiльшити свою власть над селянами, а 
селяне занепокоєнi сими заходами коло останнього закрiпошення, саме ше бiльше 
почали переходити й тiкати вiд своїх панiв. Тодi указом 1783 р., заводячи новi 
податки на Українї, вже зовсiм заборонено селянам виходити з того мiсця, де кого 
застала ревизiя-аби в казьонних податках не було замiшання. Сим закiнчило ся 
закрiпощеннє українського селянства i пiдведено його пiд "загальнi державнi 
постанови"-пiд тi закони, на якi спирало ся гiрке тодшнє крiпацтво в землях 
московських. 
Того ж самого року зрiвняно мiста українськi з мiстами московськими, а 
старшину українську з дворянством московським Вказано, якi чин;i i служби 
козацькi дають права дворянськi, i так вiддiлено рiзко старшину вiд козацтва 
служебного як осiбну верству. Нарештї давнє скасованнє автономiї церковної 
закiнчено 1786 року вiдiбраннем маетностей монастирських i владичих; 
монастирям визначенi були штати: скiльки має бути монахiв i на них призначено 
було платню з скарбу державного (казни), а маєтности вiдiбрано в казну.
Українське громадянство мовчки прийняло се скасованнє до решти старого 
устрою. Де-котрi сторони нової реформи-як признаннє прав дворянських, 
остаточне закрiпощеннє селян, могли навiть подобати ся старшинi; иньшi жадiбно 
чекали при сiм касованню нових нагород i надань для всїх послушних i вiрних, та 
силкували ся пролiзти на першi мiсця в новiм устрою, до великих чинiв i богатого 
"жалованiя". I панство потроху забувало свою стару Гетьманщину, потїшаючи ся 
достатками, богацтвом, котре приносила забезпечна новими порядками крiпацька 
праця. А й зiтхаючи за старовиною, пильно заходило ся коло службової карьєри у 
нового правительства, у нового начальства. I так справдi, як сподiвала ся колись 
цариця Катерина, пропадали у нього давнi змагання до вiльности, до полiтичних 
прав серед заходiв коло "чинiв та жалованiя", Тiльки нарiя український не мав себе 
чим потiшити в крiпацькiй неволi своїй. Правительство з новими порядками 
обiцяло йому свободу вiд кривд старшинських, вiд "малих тиранiв"-помiщикiв, а 
надiлi сї новi порядки змiцнили з небувалою перед тим силою безграничну власть 
панiв над мужиком, з котрої вже не було йому нї виходу нї просвiтку. I своє 
розчарованнє i зневiру в новi порядки нарiд вилив у славнiй пiснї про свiтову 
неправду.



ЧАСТИНА ШЕСТА.
Українське вiдродженне.

115. Прилученнє Галичини i Буковини до Австрiї. Разом з тим як 
руйнували ся в другiй половинi XVIII в. українськi порядки на лївiм боцї Днїпра та 
на Запорожу, великi змiни робили ся також i на Правоберажу та в Захiднiй Українi, 
творячи новi обставини i новi пiдстави українського житя. Падала Польща-саме 
тiльки встигла придавити останнi рухи народнi на Гiравобережу i до решти 
ослабити нацiональне житє заведеннєм унїї в захiднiй Українi,-як прийшов 
несподїваний кiнець державному житю самої Польщi. За кiлька рокiв дорешти 
розiбрано її мiж сусїднї держави, i даремно заходила ся потiм польська шляхта, 
щоб ту свою польську державу вирвати з їх рук i вiдновити наново.
Не на користь вийшли Полякам їх великi придбання в землях українських i 
литовських: здобуваннє та заходи коло затримання сих земель знесилили саму 
Польщу, вона ослабла i стала здобичею сусїднїх сильнїйших, мiцнїйше 
органiзованих держав. Польська шляхта, захопивши в свої руки правлїннє, 
поневолила не-шляхетську люднiсть, позбавила всякого значiння i саму 
королiвську власть, вiдобрала всї засоби вiд правительства, аби воно, змiцнивши 
ся, не хотiло покоротити шляхетськi вiльности i свободи. Держава польська нiколи 
не мала нї грошей в скарбi своїм, нї вiйська, нї мiцної оргайїзацiї. Всю силу 
захопили великi пани магнати, але вони думали не про державу, не про 
суспiльство, а про свої власнi роскоши й iнтереси, i дуже часто брали грошi вiд 
сусiднiх держав за те, щоб своїми впливами кермувати справами Польщi так, як 
треба було тим сусїдам, а не їй самiй.
Вже Хмельнищина задала Польщi такий сильний удар, їдо вiд нього вона 
не здужала поправити ся. А вiд початкiв XVIII вiку Польщею кермують не її 
правителi, а заграничнi правительства. Вони не дають перевести в Польщi нiяких 
реформ, щоб вона не поправила ся, не стала сильнїйща; мiшають ся при кождiй 
нагодї в її внутрiшнi справи, пiдiймають через магнатiв-запроданцїв повстання 
(конфедерацiї) i взагалї роблять все що хочуть. А при тiм все вiд часу до часу 
виникають рiжнi проекти про те, щоб зовсiм розiбрати сю велику, але слабосилу, на 
живу нитку зшиту державу,-як то ми вже бачили за часiв Хмельницького. 
По смерти короля польського Августа III (1763 р.) цариця Катерина 
зєднавши ся з своїми одномишленниками й Польщi, ввела свої вiйська, посадила на 
королiвствi польськiм свого приятеля Станїслава-Августа Понятовского, i хотїла 
пiд його iменем кермувати по своєму польськими справами Головний привiд до 
того давала справа православної вiри в Польщi, котру росийське правительство 
держало нїби в своїй опiцї, а духовнi православнi до його помочи звертали ся у 
всяких своїх бiдах. Польське правительство хогїло визволити ся вiд росийських 
впливiв i думало скористати для того, що Росiя з 1768 року увязала ся в вiйну з 
Туреччиною, а за Туреччиною потягала Австрiя, не хотячи дати Росiї поширити ся 
далї на турецьких границях. Росiя хотїла взяти пiд свою вдасть Крим i Молдаву i 
домагала ся, щоб Туреччина признала сї землї вiд себе незалежними, свобiдними; 
Австрiя ж не хотїла на се пристати, бажаючи собi поширити ся в молдавських 
землях. Польща надiялась скористати з сього напруження, але зовсiм несподiваний 
оборот дав тому всьому пруський король: вiн задумав собi скористати з такої 
замотакини i з того напруження мiж Росiєю й Польщею й дав таку думку, що Росiя 
замiсть Туреччини нехай би поширила ся коштом Польщi, а при тiм i Прусiя та 
Австрiя собi забрали б пограничнi землi польськi. Цариця Катерина не дуже 
охотила ся на сей плян, бо не хотїла дїлити ся Польщею, бажаючи задержати її цiлу 
пiд своїми впливами. Але як Австрiя почала хилити ся до Туреччини, згодила ся 
цариця на пляни Прусiї, щоб її затримати по своїй сторонi. Пiшли переговори про 
се i нарештi прийшло до такої угоди, що Росiя справдi зрiкла ся своїх претенсiй на 
Молдаву (Крим одначе Туреччина мусїла признати незалежним i в 1783 р. його без 
усякої вiйни прилучено до Росiї, за згодою Австрiї). Замiсть Молдави Росiя взяла 
собi вiд Польщi пограничнi землi Бiлоруськi, Австрiя Галичину, Прусiя- землi 
коло Балтийського моря. Так стала ся умова мiж ними з серпнї 1772 р., i висланi 
вiйська без вiйни позаймали кожде свою пайку, а сойм i правительство польське, 
настрашенi, або й закупленi, мусїли згодити ся на сї утрати й вiдступити тi землi, 
Австрiя взяла цiле воєводство Руське, майже цiле Волзьке, сусiднi части 
Подiльського i Волинського воєводства i Холмської землi. Посилала ся при тiм на 
те, що сї землi -колишнє княз. Галицько-волинське, їло було пiдвластне королям 
угорським.  А маючи тепер в своїх руках порiчє горiшнього Прута (Покутє), 
цiсарева, а ще бiльше син її Иосиф II захотiли прилучити до того й сусiдню частину 
Молдави: побувавши сам в 1773 р. в сусiднiм Семигородi, Иосиф побачив, що для 
Австрiї дуже важно взяти собi пiвнiчну Молдаву для того, щоб мати з Галичини 
дорогу до Семигороду, i рiшив забрати Тi вiд Туреччини. 1774 року австрийське 
вiйсько перейшло молдавську границю та зайняло Чернiвцi, Серет, Сучаву-
теперiшню Буковину.
I тут австрийське правительство на своє оправданнє посилало ся на те, що 
сч країна колись належала до Галичини. Дiйсно, в XIII в. бачимо мiсця на середнїм 
Прутї, так само як i на середнiм Днiстрi в залежности вiд Галицького князiвства-
се так зване Понизє; потiм воно перейшло в безпосередню власть Татар, а як в 
половинї XIV в. органiзувало ся осiбне князiвство чи воєводство Молдавське, то 
воєводи молдавськi загорнули згодом пiд свою власть i землi мiж Серетом i 
Диїстром, так зване Покутє i землю Шипинську. Пiзнiйше засї землї, як ми вже 
знаємо, не раз була боротьба мiж Польщею i Молдавою (гл. 49), аж вони 
розмежували ся: польська границя стала по Кути i Снятин, i так українська країна 
помiж Днїстром i Серетом-теперiшня пiвнiчна Буковина, зiстала ся пiд воєводами 
молдавськими, аж до 1774 р., як її заняло австрийське вiйсько. Вона була 
залюднена українським селянством, шо сидiло на землях воєводських, боярських, 
монастирських; обовязки були сорозмiрно не великi i тому сюди напливала 
люднiсть з Галичини. Ся пiвнiчна, українська Буковина творила округ 
Чернiвецький, але разом з нею був захоплений також округ Сучавський, переважно 
румунський, i так як нова Галичина пiд австрийською властю була злiплена з 
земель українських i польських, так i нова Буковина мала характер українсько-
румунський: пiвнiчна українська, полуднева румунська. 
Воєвода молдавський дуже сильно протестував против австрийського 
нападу, але турецький султан, його зверхник, не пiдтримав його i в 1775 р. згодив 
ся вiдступити Австрiї пiвнiчно-захiдню частину Молдави. Визначено було 
комiсарiв, вони вiдмежували сю країну, i вона дiстала назву Буковини, за свої густi 
лiси буковi. Якийсь час була пiд управою вiйськовою, а потiм, 1786 р. прилучено її 
до Галиччини, i так при Галичинї вона зiставала ся аж до р. 1849, коли Буковину 
зроблено осiбною провiнцiєю.
116. Кiнець Польщi i прилученне правобiчної України до Росiї. В 
Польщi по страшнiм ударi 1772 р. богато людей схаменуло ся й заходило ся робити 
порядки. Були то спасеннi для Польщi замiри, тiльки прийшли занадто пiзно. 
Сусїди не хотiли того. Особливо росийське правительство гнївало ся, що Поляки 
беруть ся заводити новi порядки без його згоди. Але воно було зайняте на 
полуднї- Кримом, потiм Туреччиною, що почала в 1787 роцi нову вiйну, 
розжалена тим, що Росiя загорнула собi Крим. Польська партия реформи рахувала 
на союз з Прусiєю i спочуте Австрiї й надїяла ся обiйти ся без Росiї. Але помилила 
ся. Тiльки що в маю 1791 р. проголошена була в Польщi нова конституцiя, а вже 
при кiнцi того року Росiя щасливо закiнчила турецьку вiйну, що закрiпила за нею 
володїннє Кримом та всїм пiвнiчним берегом Чорного моря, i тепер своє вiйсько 
посунула вона з Туреччини в Польщу. Тодї магнати противнi реформi пiдняли 
повстаннє-зробили так звану торговицьку конфедерацiю i вiддали ся пiд опiку 
Росiї. Росийське вiйсько зайняло Варшаву. Скликали новий сонм i той пiд натиском 
Росiї скасував конституцiю 1791 р. та вернув старi порядки. Прусiя вирiкла ся 
Польщi та пристала до Росiї. При сїй оказiї зайняла знову землї на захiднiй границi, 
а Росiя взяла Київщину, Подiле, значну частину Волини, Бiлоруськi землї-по 
лїнїю проведену вiд курляндської границi на границю австрийську.
Сойм покiрно пiдписав вiдступленнє Росiї сих земель. Так як колись, двiста 
лїт перед тим, на люблинськiм соймi польськi правителi шафували українськими 
землями: прилучали, не питаючи ся їх, та змушували потiм українських панiв 
силомiць присягати Польщi,-так прийшло ся тепер Полякам. Але i ся-вже зовсiм 
обкроєна Польща не пожила довго. Против короля i правительства, за їх 
податливiсть, пiдняло ся в 1794 р. повстаннє, щоб добивати ся захоплених земель i 
визволяти ся з опiки Росiї й Прусiї. Одначе росийське i пруське вiйсько погромило 
повстанцiв, Москалї взяли Варшаву i Вильно. Польщi зроблено кiнець.
Росiя забрала решту земель бiлоруських i українських, якi ще зiсталися за 
Польщею (крiм Холмщини i Пiдляща), иньшi краї розiбрали Австрiя i Прусiя. 
Потiм в останнє передїлили ще польськi землї в 1815 роцї i так уставив ся нинiйшiй 
подїл, мiж Росiєю, Австрiєю й Прусiєю. Бiлоруськi землї спинили ся пiд Росiєю, 
українськi зiстали ся подiленi мiж Росiєю й Австрiєю, польськi мiж Росiєю, 
Австрiєю й Прусiєю.
Так ото з кiнцем XVIII в. українськi землi опинили ся пiд властю двох 
великих, сильних держав-Росiї й Австрiї,-держав мiцно сцентралїзованих i 
бюрократичних, то значить з сильною центральною властю. з великим начальством 
урядничим, з мiцною полiцiєю й вiйськом, а без усякого майже громадського 
самопорядкування. Всяка полїтична окремiшнiсть наших земель була скасована, 
самопорядкуваннє або знесено зовсiм, або зведено до найменьших розмiрiв. Та з 
нього i так не могли б майже зовсiм користати елементи українськi, бо на грунтї 
народнiм зiстав ся сам спiд громадянства: селянство темне, несвiдоме, обiдране i 
позбавлене всяких прав, майже таке саме бiдне мiщанстао, та неучене i темне 
сiльське духовенство. Даремно пiшли всi великi змагання, жертви й подвиги для 
визволення народу українського, потоки крови своєї й чужої, пролитої для свободи 
i вiльности України.
"Польща впала-та й нас задавила", казав Шевченко. Впала польська 
держава, але доля Українцїв не поправила ся з того-особливо в тих українських 
землях, що вiдiйшли пiд Росiю. В тих землях, що одiйшли до Австрiї, нове 
правительство австрийське заходило ся коло того, щоб полїпшити долю крiпакiв 
українських, обмежити безграничну власть польських панiв над ними, дати бiльшу 
освiту селянам, мiщанам i особливо духовенству, що зiстало ся єдиною 
освiчснїйшою верствою серед Українцїв. Перехiд Галичини пiд власть Австрiї був 
першим початком вiдродження українського житя в Захiднiй Українi. Але в землях, 
якi вiдiйшли з-пiд Польщi пiд Росiю, нiчим не стало лекше українському народови. 
Навпаки, сильна рука нового, росийського начальства надала панованню 
польського пана над українським хлопом ще бiльшої моци i певности, якої не мало 
воно за безсилої, розколиханої держави Польської. Кождий польський пан мав 
звичайно в кешенї все низше начальство, з яким приходило ся мати дїло в справах з 
мужиком, i мiг бути певний, що всяке дїло йому те начальство покриє i в усїм йому 
буде помiчне. Власть помiщика над мужиком

374. Селянська бiда, старий малюнок (Подiле, перша ПIД новим  
панованнєм полов. XIX в.),

дiйшла такої моци, якої не мала за польських часiв. Тодi гайдамацькi напади i 
селянськi повстання спиняли розвiй панської власти; тепер за воєнними командами 
росийськими, за всякою полїцiєЮ польський пан не бояв ся нiчого i мiг тягнути з 
мужика стiльки соку, скiльки схотїв. Аж 1848 р., з огляду на тодiшнї розрухи в 
Галичинi, заходило ся росийське начальство полекшити в дечiм панщиннi тягарi 
українського селянина, а духове житє українське зiстало ся тут в тяжкiй 
безпросвiтнiй тьмi ще довго i довго.
Так само, або й ще бiльш безрадiсно виглядало нацiональне українське 
житє. Навiть память про славнi дiла великої народньої боротьби ослабла i 
затемнила ся- В народi зiстали ся тiльки пiснї й перекази, що завмирали поволi в 
тїснiм гуртку спiвцїв-кобзарiв. Друковане слово не закрiпило навiть тих книжних 
чи поетичних утворiв, в яких були представленi могутнi подвиги i пориви 
українського житя, i серед вищих освiченiйших верств все менше було людей, яким 
скiльки небудь ясно представляла ся минувшина України, тi великi завдання, якi 
були поставленi нею i якi мов ловг неоплатний висiли над сучасними поколїннями 
малих синiв великих батькiв. В захiднiй Українi все покрила Польща: польське або 
сполячене панство, такеж саме богатше мiщанство, i навiть вище духовенство 
(унiатське) було спольщене i польськими очима дивило ся на минувшину i на 
сучаснiсть свого народу. А в схiднїй Українi, заднiпрянськiй, так само 
змосковшило ся все, що пiдiймало ся над масою народньою. Стара книжна мова 
вимерла, змосковщила ся. Слово народне жило тiльки серед простого народу та на 
тiй лiнiї, де стикало ся се народне житє з церковною книжнiстю-серед низшого 
духовенства, попiв та дякiв-бакалярiв, ледво видно i замiтно. Маса народня, 
придавлена крiпацькою неволею лежала мовчазною, нерухомою, мертвою, i 
здавало ся, що вже не встане-прийшов останнiй кiнець українському житю, як 
сумно спiвав наш великий поет на руїнах Чигрнна:
Заснула Вкраїна,
Буряном укрилась, цвiллю зацвiла,
В калюжi, в бо.iотї серце прогноїла
I в дупло холодне гадюк напустила,
А дiтям надiю в степу оддала-
А надiю вiтер по полю розвiяв,
Хвиля морем рознесла.
Не видко було, що пiд тим попiлом минулого, пiд цвiллю сучасного лежать 
здоровi, могутнї зерна народнього житя й починають проростати тихо i непомiтно.
117. Початки вiдродження в захiднiй Українi. В часах найбiльшого, як 
здавало ся-останнього упадку українського житя, при кiнцї XVIII в. починали вже 
поволi пробивати ся першi парости нового житя. В захiднiй Українi вони сходили 
на грунтї церковнiм. 
Свого часу заведеннє унїї приглушило дуже сильно останки Українського 
житя. Приймали унїю з малодушности, хилячи ся перед панами, а смiливiйшнх 
приборкувано силомiць. Але наростали новi поколїння, що були унiатами не через 
свою зраду чи малодушнiсть, а через те що уродили ся в унїї, i для них унїя стала 
вже вiрою народньою, українською. Тi що заводили унїю на те, аби вона 
послужила дорогою до ополячення i окатоличення, помилили ся в своїх надїях 
Через те що унiатське духовенство i взагалi унїю не зрiвняно в правах з 
католицтвом i вона зiстала ся церквою низшою, мужицькою, вона стала прикметою 
тутешнього українського житя i незадовго стала для захiдньої України такою ж 
нацiональною церквою, якою перед тим була церква православна. I коли 
австрийське правительство, заволодiвши Галичиною, заходило ся коло того щоб 
пiдняти унiатське духовенство з темноти i пониження, в якiм його застало, то се 
мало чималий вплив на розбудженнє нацiонального житя. Австрийське 
правительство, побачивши, як польська шляхта поневолила український нарiд, 
взагалї задумувало ся над способами, щоб йому помогти: за Марiї Тереси i Иосифа 
II обмежено вдасть помiщикiв, заводили ся школи "з мiсцевою мовою" 
(українською) для селян i мiщан, вищi школи для духовенства, що було незвичайно 
убоге i темне. Насамперед сї заходи почали ся на Угорськiй Українi, наслiдком тих 
рухiв против унїї, що так занепокоїли правительство (див. гл. 108). Мукачiвську 
єпархiю визволено вiд зверхньої власти католицького єпископа в Ягрi, засновано 
лiцей в Мукачевi, для виховання духовних, полiпшено матеральне становище 
духовенства. Новий єпископ Андрiй Ба-

375. Григорий Сковорода, останнiй представник старої української школи.

чинський (1772-1809) з сього боку дуже дїяльно заходив ся коло пiднесення свого 
духовенства, i тут в Мукачевi коло нього згодом зiбрала ся громада доволї вчених 
як на той час людей, з котрих вийшли потiм першi професори-Русини львiвського 
унiверситету i чимало иньших замiтних дїячiв. З прилученнем Галичини сї заходи 
правительства захопили також i її. Зараз по прилученню Галичини Марiя-Тереса 
завела в Вiднї духовну семiнарiю для унiатiв; се було мале вiконце в Европу для 
галицького українського суспiльства i мало справдї чимале значiннє в його житю. 
Потiм слїдом заложено семiнарiю у Львовi, а при заснованню львiвського 
унiверситету в 1784 р. положено, щоб деяких наук вчили по українськи, i осiбний 
лiцей при нiм заведено, де б Українцi пiдучували ся, щоб потiм вступити до 
унiверситету. Богато зроблено також i тут для добробуту духовенства; з маєткiв 
закритих монастирiв органiзовано "релiгiйний фонд" для полiпшення становища 
духовенства. Так само на Буковинї, за недовге воєнне правлїннє положено цiннi 
початки нової, свiтської школи i тутешнїй релiгiйний фонд, що володiв пятою 
частиною цiлою Буковини (се були давнїйшi монастирськi i єпархiальнi маєтки) 
давав величезнi засоби на культурнi i нацiональнi шли. Та бiда була в тiм, що в 
суспiльних i нацiональних вiдносинах сеї далекої провiнцiї австрийське 
правительство слабо розпiзнавало ся i так як не вмiло знайти справжньої точки в 
селянських вiдносинах, без кiнця заплутуючи справу своїми суперечними 
рiшеннями, так i в культурних справах дуже часто зовеїм не вмiло доглянути 
українського елементу, вважаючи румунську мову "мiсцевою мовою" всеї 
Буковини без рiжницi.
В Галичиннї воно розглядало ся трохи краще, але й тут правительственнi 
заходи, направленi на пiднесеннє українського народу, здебiльшого заглушили ся 
потiло впливами польської шляхти, та й робили ся без потрiбного знання мiсцевих 
обставин. Для тих українських вищих шкiл i катедр не знайшло ся людей тямущих, 
якi б вмiли вгадати тi живi течiї народнього житя, на котрих можна було оперти 
новий просвiтний рух. Наука вела ся мертвою книжною мовою, викладали ся 
предмети далекi вiд житя, тому й сї заходи не дали такої користи, яку б могли дати. 
Згодом українськi лекцiї i український лiцей скасовано, коли з нових гiмназiй стали 
виходити Українцi пiдготованi до слухання загальних курсiв. З загальною 
реакцiєю, що почала ся в Австрiї посмерти цїс. Иосифа (1790), польська шляхта 
здобуває собi впливи i в двiрських кругах i у мiсцевої адмiнїстрацiї й починає 
лякати її своїми вигадками про нахил галицьких Українцiв до Росiї та до 
православiя, вiдвертаючи тим правительство вiд заходiв на їх користь. Пiд 
впливами Полякiв замiсть української мови заведена мова польська-з початку в 
школах вищих типiв, а далї i в сїльських, народнїх. З огляяу на протести i 
представлення українського духовенства сiльським громадам позволено 
засновувати свої приватнi школи з українською мовою, але при тiм адмiнiстрацiя 
наказувала духовенству, iдиб не дуже заохочувало селян заводити такi українськi 
школи- аби не причиняти тим собi видаткiв. Треба сказати одначе, що саме 
духовенство не оцiнювало всього значiння народнього елементу i не 
використовувало тих можливостей, якi вiдкривали для нього правительственнi 
заходи; набираючи ся деякої культури, нова iнтелiгенцiя, майже виключно сама 
духовна, тратила давнiйшу звязь з народом закидала народнiй язик, не вмiючи 
надати йому культурного вжитку, тримала ся старої книжної мови, звироднiлої, 
омертвiлої, не здатної вже до розвитку i не знаходячи через те основи для свого 
культурного поступу, йшла за польським елементом, як бiльш культурним.
Все таки невважаючи на всї помилки i незручности правительства i свого 
громадянства, то на нiщо зводили часом i найкращi їх замiри, зiставало ся деяке 
полiпшеннє вiд тих усiх заходiв. Важно було перед усїм, що розвiяло ся те почуте 
безвиходности, яке огорнуло було українську люднiсть а часи упадку, в XVIII вiцi; 
заходи австрийського правительства вiдкрили якийсь просвiток, розбудили надїї на 
кращу будуччину i енергiю змагання, боротьби за кращу долю. Серед нового 
унiатського духовенства, вихованого в кращих культурних i матерiальних 
обставинах уже в початках XIX в. зявляють ся освiченi i тямущi люде, якi думають 
не тiльки про iнтереси своєї церкви, а й про iнтереси народнї, нацiональнi, заходять 
ся коло пiднесення народньої освiти i добробуту, коло розвою нацiональної 
культури.
Польськi заходи против українства викликали iх на герць за народнї права; 
надїї на помiд австрийського уряду додавали охоти. Проекти заведення польської 
мови в народнїх школах викликають перший свiдомий виступ галицького 
духовенства в оборонї народньої мови: митрополит Левицький пiд впливом 
канонiка Могильницького-найвизначнїйшого представника нового духовенства, 
удав ся до правительства з прошеннем, щоб у народнiх школах учено по 
украiнськи. Колиж шкiльна комiсiя ухвалила своє-так як вище було сказано, що 
для української науки громади можуть закладати осiбнi свої школи,-митрополит 
вислав протест проiив такого трактовання української мови, а Могильницький 
виготовив записку в оборонї її вартности i рiвноправности. Потiм розширив сю 
свою оборону в осiбнiм трактатї: "Вьдомьсть о рускомь язьiкеь" (в Галичинi 
мiсцеву українську мову все називано руською, по старiй традицiї); се був перший 
учений трактат в оборонї української мози. Заразом заходив ся коло просвiтної 
роботи. Органiзував перше просвiтнє товариство в Перемишлї-але воно заглохло, 
стрiнувши всякi перешкоди з боку польського духовенства i сполячених унiатських 
монахiв-Василiян. Краще пiшли його заходи коло закладання народнiх українських 
шкiл замiсть ополячених урядових; за короткий час вiдкрито велике число шкiл 
парафiяльних i т. зв тривiяльних (вищого типу); для приготовлення учителiв 
органiзовано учительську семiнарiю в Перемишлї; стали складати українськi учебнi 
книжки для сих шкiл-а з тим стали виникати питання про вiдносини народньої 
мови до книжньої-чи тримати ся старої книжньої мови, чи зближати ся до живої 
народньої: про се потiм, в 1830 роках виходить завзята полемiка мiж оборонцями 
мови народньої i мови книжної, або властиво кiлькох книжних мов - старої 
української, церковнославянської i росийської (великоруської): суперечка ся мала 
велике значiннє в дальшiм тутешнїгл розвою нацiональної свiдомости. Отак 
пiдiймало ся поволї нове житє на витолоченiм i забитiм українськiм перелозi в 
захiднiй Українi. Скромнi i непоказнi були першi прояви його-але в тих частях 
України, що вiд Польщi перейшли до Росiї, навiть i такими не можна було 
похвалити ся: тут нiчим не полекшало вiд того що нарештi "Польща впала". Як я 
вже сказав, панованнє польського панства над українським народом стало ще 
сильнiйше, ще безогляднїйше, i з боку правительства не було навiть таких проб 
полекшити становище селянства, якi показувало правительство австрийське. 
Польська освiта i культура панували далi скрiзь в вищих верствах-все се було 
польське, а з другого боку новi школи, якi заводила росийська вдасть, новi уряди, 
церква i духовенство пiд росийським володiннєм ширили росийство: росийську 
мову заведено в духовних школах i навiть у церквi молитви велено було вимовляти 
на росийський спосiб. Таким чином українське житє, що досї гнїтила польщина, 
тепер спинило ся мiж двома огнями-польським i росийським, i росийськими 
руками винищувано українство навiть там, куди нiколи досї не сягали руки 
польськi. Тому українство тут никло i гинуло далi, i першi прояви його в Росiї 
зявили ся не тут, а в Українї заднiпрянськiй-в старiй Гетьманщинi й Слобiдщинї, 
на розвалинах козацької автономiї.
118. Початки вiдродження в схiднїй Українї. Хоч українське панство 
знаходило рiжнi добрi сторони в нових крiпацьких та чиновницьких порядках, 
заведених правительством, i з усеї сили вислужувало ся перед новими властями, 
проте серед вищих верств українського громадянства-серед потомкiв козацької 
старшини й духовенства, невважаючи на все їх вольне i невольне зросийщеннє, не 
вигасала любов до українського житя, мови, iсторiї-певний український 
патрiотизм. З жалем згадували колишню славу козацьку, незалежнiсть українську, 
автономiю Гетьманщини, нарiкали на вiдiбраннє старих прав i порядкiв. Звичайно 
се невдоволеннє таїли, вважаючи безнадїйним всякий протест i боротьбу. Тiльки 
деякi смiливiйшi вертали ся до давнiх плянiв шукати помочи за границею для 
привернення давнїх прав України. Недавно з секретних паперiв пруського 
державного архиву стало вiдомо, що в 1791 р., коли мiж Росiєю i Прусiєю 
попсували ся вiдносини, до тодiшнього пруського мiнiстра Герцберга приїздив 
Українець Капнист, з значного українського ролу, син дуже заслуженого 
полковника миргородського. Оповiв йому, що прислали його земляки, бо вже 
прийшли до останнього вiдчаю вiд "тиранiї росийського правительства i князя 
Потьомкiна". Вiйсько козацьке, казав, дуже розжалене тим, що йому вiдiбрано 
старi права i вiльности та поверстано в регулярнi полки: воно страшенно хоче 
вернути собi старi порядки й вiльности. З поручення землякiв Капнист питає 
мiнiстра, чи можуть вони сподївати ся на помiч Прусiї, коли повстануть против 
Росiї. Але мiнїстр дав на се ухильчиву вiдповiдь, не сподїваючи ся, щоб у Прусiї 
справдї дiйшло до вiйни з Росiєю. Тому Капнист поїхав назад, а на далi, казав, як 
би пруське превительство хотїло, то може завести зносини з Україною через його 
брата, що тодi подорожував по Европi. 
На хвилю старi порядки наче були й вернули ся. Коли по смерти царицї 
Катерини (1796) настав царем її син Павло, то вiн богато з реформ своєї матери 
змiнив i повертав старi порядки, бо не похваляв полiтику правительства Катерини.
Мiж иньшим i на Українi повернуто де що з того устрою, який був до 
скасовання гетьманства: вернено генеральний суд i иньше, заведене при 
Розумовськiм. Толкували, що до сього призвiв Олександр Безбородько, мiнїстр i 
довiрений чоловiк царя Павла, український патрiот -бувший полковник київський 
за старого українського правлiння. Може як би сей напрям росийськоi полiтики 
потрiвав довше, се вiдновленнє старого гетьманського устрою пiшло б iще далi; але 
1801 року царя Павла вбито, i його наступник Олександр 1, постановши правити 
згiдно з правилами своєї бабки царицї Катерини, став привертати i тi росийськи 
порядки, що завела вона на Українї в 1780-их роках.
Потiм були надїї на вiдновленнє козаччини i навiть гетьманства в 1812 i 
потiм в 1831 р., коли росийськеправительство в помiч своєму вiйську збирало 
добровольнi козацькi полки на Українї i для заохоти людей мiсцеве начальство 
подавало надїї на рiжнi полекшi. На тодїшнього генерал-губернатора Репнїна 
говорили навiть, що збираєть ся бути гетьманом, бо був свояком Розумовських. 
Але скiнчили ся отсї поголоски i надїї дуже сумно, бо правительство, невдоволене 
ними, заслало тих козакiв добровольцїв на Кавказ i там оселило. 
Всi сї жалї й надiї, хоч не були нї особливо глубокi, нї особливо серiознi, 
все таки пiдтримували в вищих, освiчених верствах свiдомiсть своєї окремiшности 
вiд громадянства великоруського, звязки з iсторичною минувшиною України i 
сучасним народнїм житем. Зросийщенi службисти, що кров свою проливали за 
росийське отечество i з усїх сил, не за страх, а за совiсть будували новi росийськi 
порядки на Українi, ширили росийську мову i культуру, самi виступали як 
росийськi письменники i в своїм обиходї перейшли вповнї на мову росийську-
вони заразом з побожною любовю збирали память про українську старовину, 
записували українськi вiршi та пiснї, слова i прислiвя, а в своїх записках та листах, 
не призначених для публiки виславляли колишню українську свободу, хвалили 
давнiх борцїв за українськi вiльности. ) 1 на грунтi сього роздвоєння нацiональної 
душi української iнтелiгенцiї згодом починають виростати серiознїйшi прояви 
нацiонального почутя-головно на пунктi привязання до українського слова-
устного i письменного, як найбiльш живої й яскравої прикмети своєнароднього 
українського житя.
Уживаннє народньої мови в письменствi схiдньої України не переривало ся 
до решти нiколи, хоч її й виключено з друкованих книжок i з школи. Навпаки, 
пiсля того як цензурнi заборони вбили українську книжну мову-мiшану 
українськословянську, чисто народня українська мова здобула навiть сильнїйшу 
позицiю, як одинока мiсцева мова: хто хотiв надати українську закраску 

379. Олександр Безбородько.

i всi, що цiнили українськi прикмети житя, з особливою любовю звертали ся до 
лiтературних оброблень народньої мови i високо їх цїнили, дарма що справжньою 
культурною, книжньою мовою вважав ся язик великоросийський. З другого боку сї 
лiтературнi оброблення народньої мови навчали бiльшої уважливости до живої 
мови, а живе українське слово-мова, пiсня, перекази про минуле, захованi в устах 
простого народу, навертали до нього панськi верстви, вiдiрванi iсторiєю останього 
столїтя, посваренi з народом своєю панською полiтикою i винародовленi, як 
здавало ся, до решти. I так на сiм новiм народництвi української iнтелiгенцiї 
виростало нове українське вiдродженнє.
Перелицьована "Енеїда" Котляревського, без волi автора видрукована 1798 
року, була першою книжкою, яка незвичайно високо пiдняла в очах українського 
громадянства народне українське слово, а заразом своїми образами минулої 
козацької слави i сучасного гiркого селянського житя вiдкрила широку дорогу 
отсьому заiнтересованню народнiм житем серед українського громадянства. Сама 
по собi важна була поява книжки писаної народньою мовою i друкованої, то 
значить можливої до широкого росповсюднення серед тодiшньої української 
iнтелiгенцiї. З старих листувань знаємо, як страшенно тяжко було розшукувати 
старi українськi писання, навiть найбiльш голоснi i славнi (напр. київськi 
академiчнi iнтермедiї), i часто найбiльш iнтереснi твори старого українського 
письменства, не маючи змоги бути друкованими, зiставали iя в однiм двох 
рукописях без усякого поширення (напр. Прецїкава iсторична повiсть Величка 
вiдома в однiй авторськiй рукописи i в однiй копiї) Три видання Енеїди, що вийшли 
на протягу одного десятилїтя i були розхопленi земляками, зробили сю книжку 
епохою не тiльки в iсторiї українського письменсгва, але i в розвою українскоЇ 
свiдомости. Але крiм самої формальної сторони - лiтературного друкованого 
твору, писаного народньою мовою i то незвичайно легкою, свобiдною i заразом 
культурною, що непереможно вабила читача, - книжка мiстила в собi дiйсно 
дорогоцїнний змiст. З-поза жартовливої форми талановитої пародiї, що описувала 
пригоди запорозьких гольтїпак, висували ся иньшi образи i спомини; саме тодї 
нашi Запорозцї блукали свiтами, не знаходячи собi пристановища- i гiркi гадки 
мусїли наводити спомини, що викликало се байдуже нїбито оповiданнє про 
троянських бурлак! З поза веселих i грубоватих часом жартiв i глузувань вставили 
образи "вiчної памяти Гетьманщини". Встававало народне житє, змальоване з 
великою любовю i знаннєм, будило любов i спочуте до нього. Не диво, що пiзнiйшi 
письменники українського вiдродження, з Шевченком разом, схилили голови перед 
автором Енеїди i назвали його батьком нової української лiтератури.
Але "Енеїда" не зiстала ся самiтньою; за нею слiдом пiшли иньшi 
талановитi твори, пiдтримали й скрiпили першi вражiння, данi Енеїдою -про 
культурну вартiсть української мови i українського народяього елементу. Те що в 
"Енеїдi" треба було вiдчувати поза зверхньою глузливою формою, виступало в 
иньших творах вповнї вiдкрито i без недоговорень. Таке значiннє мали пєси само.о 
Котляревського-особливо славна його "Наталка Полтавка, поезїї Гулака-
Артемовськаго, повiсти Квiтки-твори другого, третього i четверiого 
десятилїтяХIХ вiку.
Поруч них величезне значiннє мали першi збiрко українських пiсень, що 
почали виходити з другого десятилїтя (Цертелева, Максимовича, Срезнєвского). Сi 
збiрки виданi та й ще декотрi невиданi, що ширили ся в рукописях, вiдкрили 
вперше незвичайне богацтво української народньої пiснї й тим незвичайно пiдняли 
значiннє українського слова, бо саме в тiм часї освiченi люде почали звершати 
увагу на народню творчiсть i високо її цїнити. Появляють ся також важнi для 
українського усвiдомлення працi з українознавства, особливо з української iсторїї. 
Безiменна, Исторiя Руссовь или Малой Россiи"-iсторiя України, доведена до кiнця 
Гетьманщини, котрої автором довго вважала Георгiя Кониського (а тепер думають 
на Гр. Полiтику, або на нього i його сина), незвичайно талановито написана (хоч 
дуже часто наскрiзь фантастична-в оповiданнях про подiї XVII вiку i ранйших), 
поширила ся незвичайно нiж українською iнтелiгенцiєю, особливо в другiм i третiм 
десятилiтю XIX вiку, завдяки свому горячому патрiотичному почутю, котрим була 
перейнята, i робила сильний настрiй. Надруковано її булЬ аж пiзнїйше, при кiнцї 
1840-рр., але вона поширювала ся в копiях i мала великий вплив на розвiй 
українського письменства, запрудивши його на довго своїм фантастичними, але з 
великим патрiтичним запалом продуманими постатями i подiями. Слїдом за нею 
зявила ся солiдна, хоч i суха iсторiя козацької України Бантиша-Каменського, що 
протягом недовгого часу мала три видання-також факт характеристичний для 
тодїшнїх iнтересiв української iнтепiгенцiї. Починають ся i тут першi вiщуни 
спорiв про український народнiй елемент, народню мову, поезiю-вiдгомони нових 
iдей про значiннє народности взагалi i впливiв словянського вiдродження, що 
переносячи ся на український грунт, давали нове толкованнє, нову цїну i вартiсть 
стихiйним i мала усвiдомленим потягам до свого рiдного, своєнароднього.
119. Iдеї народности. Початки свiдомiйоiого демократизму. В XVIII в 
почало в захiднiй Европi наростати так зване романтичне народництво: на мiсце 
того або переробляти в письменствi старi теми грецькi та римськi або потрапляти 
пiд їх взiрцї, письменники звертають ся до переказiв свiйських, мiсцевих, з 
особливою увагою починають збирати народньої перекази i придивляти ся до 
народньої творчости. Перед тим її легковажили, як рiч грубу, необроблену, а тепер 
починають високо цїнити її своєрiдню красу. Сей напрям, особливо з Англiї та 
Нiмеччини поширив ся мiж захiднiми Словянами, викликав i там зацiкавленнє до 
народньоЇ творчости, до народнього, мужицького слова. Потiм таке зацiкавленнє, 
разом з впливами тих перших словянських збiрок i студий, починає поширювати ся 
i в Росiї, серед громадянства великоросийського i зросийщеного українського.
Для Українцiв росийських i так само галицьких сей поворот мав величезне 
значiннє. Досi вони дивили ся на свою народнiсть як на темну масу, позбавлену 
всяких засобiв культурних, засудженух на те, щоб користувати ся духовими 
засобами своїх культурнїйших сусiдiв. Тому не бачили перед своїм народом нiякої 
будучности, дивили ся на українську мову, побут i звичаї як на пережитки старини, 
може й цiкавi й милi для землякiв, але кiнець кiнцем таки засудженi на загибiль. 
Автор першої української граматики в Росiї Павловський, пишучи в перших роках 
ХIХ в., називав українську мову "не живьiмь ни мертвьiмг" вона не вимерла до 
решти.
Тепер погляди на народне слово i творчiсть змiняють ся. Виявляєть ся в 
українськiм народi, в його народнiй словесности безцiнний скарб, що зрiвноважує 
недостачi книжного письменства i свiдчить про велике духове богацтво i житєву 
силу народу. "Знаєте, пише оден з перших збирачiв, Цертелєв в своїй статї-.що я 
сю народню поезiю ставлю вище нїж бiльшу частину наших (росийських) романiв, 
баляд, навiть-богатьох наших романтичних поем". Завдяки оригiнальним своїм 
прикметам, красї i богацтву свому український побут, перекази, iсторiя починають 
звертати увагу чужинцiв: Великоросiв, Полякiв й инших, i се пiдiймає в очах самих 
Українцiв вартiсть свого народ Домок Котляревського в Полтавi, з рисунка 
Шевченка.
В нових напрямах романтичного народництва їх власне малосвiдоме 
привязаннє до своєї минувшоети i сучасного народнього побуту знаходить нове 
обясненнє i оправданнє i заохоту до дальшого заiнтересовання своїм народом i 
своєю минувшиною. Теорiї народницькi i приклади нацiонального розбудження, 
що пiд впливами їх починало ся тодї у иньших словянських народiв, вказували 
дороги i напрями, котрих належало тримати ся Українцям. Проби лiтературного 
оброблення українських тем українською мовою здобували нове значiннє i вагу, як 
дорога до вiдродження   українського житя.
Разом з тим, як я вже зазначив, мусїли рiшучо змiнити ся вiдносини до 
народнїхмас, його потреб i iнтересiв. Поперднє столїтє зазначило ся тим, що свiжо 
народжене українське старшинське панство запопадливо заходило ся присвоїти 
собi панський вигляд, щоб як найсильнiйше зазначити свою окремiшнiсть вiд 
народу, з якого воно вийшло.
Економiчна боротьба викопала глубоку прiрву мiж народом i сим 
панством, що захоплювало землi й крiпостило селянство, а вiдокремленнє 
культурне докiнчувало їх глубоке вiдчуженнє i ворожнечу. Український нарiд 
роздiлив ся на темну народню масу, закрiпощену, позбавлену всякої можности 
розвою i поступу, i панство, яке хоч називало себе Українцями 
("Малороссiанами"), але було зовсiм вiдiрване вiд українського народнього грунту 
i в своїм повнiм вiдчуженню вiд народу не бачило иньшої дороги, як приставати 
все тїснїйше до культурного i нацiонального житя великоросийського. Але тепер 
заiнтересованнє українським словом i українською народньою поезiєю навчило 
iнтелiгенцiю иньшими очима дивити ся на український нарiд.

382. Iван Котляревський-портрет 1818 р.

Отсї сiрi простi селяне, мужики-крiпаки, на яких українське панство 
дивило ся з презирством, помазавши ся росийською культурою, -володїли, як 
виявило ся, дорогоцїнним скарбом поезiї, були творцями утворiв, яким знавцi 
давали мiсце поруч найкращих взiрцiв європейської поетичної творчости. В устах 
селян зацїлїла память про українську минувшину, про козачу славу, затрачена 
панством, i сама ся мова, котра тепер, в свiтлї нових поглядiв на житє народне 
ставала дорогоцiнним скарбом, вищим вiд золота i. камiня дорогого-нею володiло 
тiльки селянство. В очах нового поколiння освiченних Украiнцїв українська сїрома 
ставала правдивим носителем краси i правди житя, i до неї належало всiми 
способами зближити ся, щоб зачерпнути вiд неї сеї краси i правди в народнiй 
словесности i народнїм житю знайти правдивий змiстi для творчости лiтературної. 
А зближаючи ся до народу, освiченi Українцi набирали ся не тiльки памяток 
народньої творчости, але приходили до розумiння i народього житя, селянської 
душi. болїв i потреб мужицьких.
Котляревський в "Наталцi Полтавцi", Квiтка в своїх повiстях, i деякi 
меньше замiтнi письменники в своїх творах ставлять собi за завданнє вiдкрити 
благородний змiст селянської душi, показати, як в тяжких обставинах селянського 
житя, пiд сїромяжною покривкою живуть високi, чистi людськi змагання, котрi 
рiднять українського мужика з його найосвiченїйшим сучасником. Українська 
лiтература стає демократичною: єднає iнтереси вищих освiчених верств з 
iнтересами мужицькими, бере в оборону людськi права селянина-крiпака, а згодом 
починає приходити до розумiння його економiчних i соцiальних потреб, та тих 
суспiльних i полiтичних дорiг, котрi могли б привести до поправлення суспiльного 
становища закрiпощених, темних i обрабованих народнїх українських мас. I се 
питаннє про пiднесеннє українських народнiх мас до людського житя стає 
центральним i головним питаннєм з становища українського вiдродження, тому що 
вишi верстви зiйшли з нацiонального українського ?рунту i вся надiя українського

383. Гр. Квiтка.

житя спочивала на селянствi, на надiях його визволення i духового розвою.
120. Українськi гуртки росийської України i Кирило-Мефодiївське 
братство. Заiитересованнє українською мовою i народнiм побутом, народнєю 
словеснiстю i переказами минулого, симпатiї до українського народу i його 
етнографiчних прикмет зєднують згодом людей в першi українськi гуртки з 
лiтературними i народолюбними iнтересами. Найбiльш замiтний гурток, перша 
така громада українська, що вже щось значила в лiтературi й житi українськiм, на 
Українi росийськiй виробила ся в Харковi, що в десятих-тридцятих роках став ся 
найбiльшим духовим огнищем України: коштом мiсцевого дворянства, потомкiв 
слобiдської старшини, засновано тут унiверситет, далї жiночий iнститут, 
органiзував ся театр, розвиваєть ся досить жвава як на тi часи лiтературна 
дiяльнiсть, виходять журнали i збiрники лiтературнi.
Шо правда, i сi школи харкiвськi, i се письменство-все отеє культурне 
житє було великоруське, а українська течiя проявляла себе в нїй досить 
скромненько-українськими поезiями або статейками в тих великоруських 
журналах, або українськими книжечками, що виходили коли не коли, раз на кiлька 
рокiв. Але появляли ся рiчи талановитi й поважнi; займали ся українською 
лiтературою люде визначнi, поважанi, i займали ся серiозно, з свiдомiстю, що не 
забавляють ся якоюсь забавкою, а роблять дiло важне. Професор харкiвського 
унiверситету Петро Гулак-Артемовський пише гарнi поезiї, перекладає i 
переробляє з чужих лiтератур рiжнi рiчи на українське. Григирий Квiтка, потомок 
мiсцевого старшинського роду, чоловiк дуже поважаний в харкiвськiм 
громадянствi, складає театральнi пєси i першi повiсти з народнього житя, малюючи 
в них високi прикмети душi українського селянства, прославлений потiм 
язикознавець Срезнєвский випускає збiрки українських iсторичних пiсень-рiд 
поетичної української iсторiї, що робив свого часу сильне вражiннє на суспiльство. 
Згодом виступає на лїтературнiм полi як поет i етнограф професор Амвросiй 
Метлинський i молодий вихованець харкiвського унiверситету, славний потiм 
iсторик Микола Костомарiв, також Слобожанин (з старого Острогожського полку). 
В руках харкiвського кружка українське письменство набрало характера поважного 
народнього дїла. Члени його стояли пiд впливами романтичного народництва i 
словянського вiдродження. В українськiм письменствi вони бачили нового члена 
словянськоЇ сiмi, богато надiленого природою, котрому бракує тiльки прихильних 
обставин, щоб проявити себе як слiд.
Замiтнi гуртки українськi були також по столицях, в Москвi i в 
Петербурзi-там пробував з кiнцем 1830 х рокiв талановитий поет Гребiнка i 
молодий Шевченко, що з кiнця 1830-х рокiв починає звертати увагу на себе своїми 
поезiями. Поява його першого "Кобзаря" 1840 р. i зараз потiм "Гайдамакiв" була 
многоважною подїєю українського житя.
Справедливо завважив визначний великоруський критик, що українське 
письменство, мавши в своїх рядах Шевченка, вже не потрiбувало нiякої 
рекомендацiї, нiяких доказiв свого права на iстнуваннє. Се було велике щастє для 
молодої української лiтератури, що в їй так скоро-яких небудь сорок лiт по появi 
її першої ластiвки, "Енеїди" Котляревського, проявив ся такий генiальний поет як 
Шевченко. З його появою можна було сказати, що українське вiдродженнє з 
лїтературного боку забезпечене. Але Шевченко вiдограв також велику ролiо i 
вiдейнiм розвою українського громадянства. 
З сього боку величезне значiннє в iсторiї українського житя здобула 
громада київська, як коло новозаснованого київського унiверситету зiбрали ся такi 
визначнi сили як Максимович, Костомарiв, Кулїш-тодї ще молодий етнограф, 
повний юнацького завзятя, i богато рiжної талановитої молодїжи, а до них 
прилучив ся в 1845 р. i Шевченко, перейшовши до Київа на посаду при київськiм 
унїверситетi: Зiйшли ся найбiльшi люде тодiшньої України - найвизначнїйшi 
талантом i високими мислями про вiдродженнє свого народу.
Шевченко, Костомарiв, Кулїш i декотрi з молодших їх знайомих близько 
сприятелювали ся i часто сходячи ся роздумували над минувшиною України, над 
крiвавою наукою, яку дали їй її колишнi повстання народнi, над гiрким становищем 
свого поневоленого народу i способами його визволення. Костомарiв працював 
тодї над iсторiєю козаччини й дїлив ся з товаришами своїми гадками про 
минувшину. Шевченко уже в своїх молодечих вiршах перший з українських поетiв 
звернув ся до козацької та гайдамацької минувшини, шануючи в нїй боротьбу за 
волю й право народне, згiдно з тими переказами, якi чув з малечку наоколо себе. 
Тепер з поручення київ-

384. Шевченко в молодостi, портрет його власної роботи (1843).

ської археографiчної комiсiї вiн їздив по Українї, зарисовуючи старi памятки 
українськi, й вони з новою силою будили в його душi память українського 
минулого. З-поза блеску гетьманських клейнодiв, з-поза вiйн i свар вставав перед 
ним дїйсний герой української iсторiї: сiрий нарiд, що повставав на те, аби зробити 
своєю ту землю, на котрiй працював, i бути господарем своєї працi i свого житя. З 
небувалою нї перед тим нї потiм силою Шевченко в своїх поезiях виступив против 
неправди i неволї, яка запанувала на Українї, i лукавим нащадкам пригадував 
забуту правду української iсторiї. 
З другого боку товариство цiкавило ся незвичайно сучасними поступовими 
течiями-захiднiми, бо в Росiї тодї завмерло все, i словянським вiдродженнєм, що з 
вiковiчного сну пiдiймало оден за другим сї забутi, навiки похованi словянськi 
народи. Пiдiймали свою культуру Поляки i Чехи, будили ся Хорвати, Серби, 
Болгари, Словаки, Словинцi- I о диво, трупи встали, i очi роскрили.
В 1820-х роках пiд час тодiшнього поступового росийського руху, що 
привiв до повстання 1826 р. (т. зв. "декабристiв") на Украiнї iстнувало потайне 
товариство "Соединенньiхтi Славянь", що ставило собi за завданнє привести до 
того, аби народи словянськi звязали ся в вiльну спiлку (федерацiю); єсть звiстки, 
що було тодї також осiбне "Малороссiйское общество", i воно ставило собi за 
завданнє добивати ся полiтичної самостiйности для України. Вiдомости про 
тодiшнi товариства i їх завдання доходили до Шевченка i його приятелiв, i вони на 
взiрець їх задумали заснувати потайне товариство, назвавши його брацтвом св. 
Кирила i Мефодiя апостолiв словянських; виробили для нього уставу i правила. 
Завданнєм сього браитва ставили поширюваннє гадки про потребу загальної 
свободи i рiвности. Вважали своїм обовязком доходити, щоб у Росiї i по всiх 
словянських сторонах не було рабства, анi нiякої неволї чи пониження низших 
верств, щоб були всї рiвнi, не було нiяких станiв (сословiй). з бiльшими i 
меньшими правами; щоб була свобода мисли, совiсти i слова, щоб не 
приневолювано до нiякої вiри, i освiту поширено у всїм народi; правлiннємало бути 
народне, з виборним головою; кождий словянський народ мав творити осiбну 
республiку, а спiльними справами мав завiдувати спiльний словянський собор, 
куди мали вислати всї словянськi народи своїх депутатiв.
З сих плянiв нїчого не вишло, бо й брацтво Кирило-Мефодiiвське не довго 
проiстнувгло; рiжнi напрями i рiжницї, якi були в поглядах самих його членiв, не 
встигли вияснити ся i вирiшити ся-не тiльки що перейти в дiло. Але провiднi 
гадки його зiставили глубокий слiд в дiяльности братчикiв, особливо Шевченка, в 
його тодiшнiй i пiзнiйшiй творчости, i стали основою пiзнiйшого українського 
руху. 
Братчики гiрко заплатили за свої смiливi гадки; 1847 р. по доносу одного 
студенга, що пiдслухував розмови братчикiв, їх арештовано, взято пiд суд i 
покарано рiжними тяжкими карами, розiслано на заслання i заборонено писати. 
Тiльки з кiнцем 1850-х рокiв могли вони вернути ся з своїх заслань та взяти ся до 
лiтературної роботи для поширення своїх гадок. Але-не всї вернули ся i даремно 
шукали б ми в їх писаннях з сих часiв того смiливого лету гадки, який виявив ся в 
їх молодечих мрiях кириломефодiївських часiв. Пройшло кiлька десятилiть, поки 
вiдродили ся деякi гадки кирило-мефодiївських братчикiв, i то не так на росийськiм 
як на галицькiм уже грунтi.
121. Галицьке вiдродженнє i 1848 рiк. В Галиччинi перший гурток, який 
досить свiдомо ставав на грунт нацiональний, вiдомий нам в Перемишлi, в 
духовних кругах його, при кiнцi другого десятилїтя XIX в. Тут було засноване те 
товариство для поширення народньої освiти; з кругiв тутешнього духовенства 
вийшла перша звiсна записка в оборонi рiвноправности i культурної вартости 
української мови, з нагоди питання про научаннє в школах українською мовою; 
звiдси йшли звiснi нам заходи коло українського шкiльництва.
Одначе сей перемишльський кружок ще не мав ясного понятя про значiннє 
народньої української стихiї й стояв на роздорожу мiж нею i книжною словяно-
росийською мовою, i в 1820-х роках се питаннє ще не ставило ся гостро; автори 
перших граматик з перемишльського кружка прихиляють ся до народньої мови, але 
вважають потрiбним "очищати" їi вiд простонародньоi грубости й наближати до 
старої книжної й церковної мови. В 1830-х рр. виявляють ся вже два рiжнi 
напрями: против оборонцiв книжної традицiї виступають прихильники живої 
народньої мови, горячо обороняючи її чистоти вiд книжного калiчення i добиваючи 
лiтературного її уживання i граматичного оброблення. Тут були впливи i 
словянського вiдродження, i ще бiльше- лiтературних проб на чистiй народнiй 
мовi схiдньої України, якими не могла похвалити ся досi Галичина, тому що тут 
книжна українська традицiя не була задавлена i гальмувала лiтературне уживаннє 
народньої мови. Против автора першої друкованої угорської-української граматики 
Мих. Лучкая, що хилив ся до книжної, церковної мови, i автора першої друкованої 
галицької граматики Иосифа Левицького, що хотiв держати ся не тiльки старої 
української книжної мови, але й зближати ся також до книжної великоруської, 
виступив досить рiшучо Иосиф Лозинський, боронячи чистої народньої мови. А ше 
бiльш рiшучо стає на український народнiй грунт кружок молодих богословiв, що 
зiбрав ся в львiвськiй семiнарiї в 1830 роках.
Ся українська молодiж стояла вже пiд впливами вiдроженого українського 
письменства Росiї 1820-1830 рокiв, i пiд впливами сучасного словянського 
вiдродження та сучасної польської революцiйної агiтацiї розвинула ся в напрямi 
бiльш поступовим i народолюбнiм, в дусї романтичного народництва росийської 
України. Вона також цiкавить ся iсторiєю й етнографiєю свого народа, збирає пiснi 
й перекази i пробує свої сили в лїтературнїй роботi, зближаючи ся до взiрцїв 
українських- вiдчуваючи в повнiй силi однiсть українського народу по оба боки 
росийськоавстринського кордону. Симпатичний поет Маркiян Шашкевич являєть 
ся першим народнiм поетом Галичини i пiзнiйший український, пародовецький рух 
Галичини признав його своїм первоначальником i патроном. Якову Головецькому 
судило ся стати першим патентованим ученим-професором української мови на 
новозасновачiй катедрi львiвського унiверситету. Третiй член сеї "руської трiйцї" 
Iван Вагилевич займався iсторiєю, етнографiєю, словеснiстю-всїм по троху. Та 
дiяльнiсть сього кружка не йшла гладко. За останнї десятилiтя вiдносини 
офiцiальних кругiв до українського питання встигли змiнити ся рiшучо. 
Австрийськi власти, маючи досить клопоту з тодїшнiми польськими 
революцiйними течiями не хотiли мати нових клопотiв ще й з українським рухом. 
В духовних унiатських кругах, котрим передано цензуру українських книг, також 
панував напрям реакцiйчий, узко-церковний, неприязний i пiдозрiливий народнiм 
елементам в лїтературi Книжки навiть самого цензурного змiсту: релiгiйнї, 
похвальнi оди на честь австрийського дому-забороняли ся тому тiльки, що мова їх 
була не досить словя-нська, або що замiсть словянського письма 

3^6. Пантелеймон Кулїш.

вони були написанi гражданкою. Заходи "руської трiйцї" були прийнятi тут 
пiдозрiливе i ворожо. Перший альманах "Зоря", зложений для друку кружком 
Шашкевича в 1834 р., ся духовна цензура заборонила. Зложили новий збiрник, ще 
обережнїйше, з народнiх пiсень i переказiв та власних поезiй i наукових статей пiд 
назвою "Русалка Днiстрова" i надрукували його в Пештї, в Угорщинї, щоб 
розминути ся з галицькою цензурою. Але й се не помогало: коли книжка прийшла 
до Львова, цензура арештувала її всю i тiльки в 1848 р. удало ся її видобути з 
арешту. На самих авторiв впали рiжнi неприємности. Хоровитий Шашкевич не 
витримав їх i вмер в недостатках, як священик на убогiй парафiї; Вагилевич пiшов 
шукати хлiба у польських панiв. Галицьким гасителям здавало ся, що придавили до 
решти український рух. 
Та налетiв бурхливий 1848 рiк i зараз перемiнив усю обстанову. 
Европейська революцiя сильним вiдгомоном вiдбила ся по австрийських краях, 
викликавши бiльше або меньше значнi рухи; в Галичинi Поляки начали ладити 
повстаннє для визволення Польщi. Австрийське правительство тодї знову 
пригадало собi галицьких Українцїв i заходило ся коло них, щоб ослабити 
польський рух. Виходять наверх такi справи як роздiленнє Галичини (недорiчно 
звязанеї з українських i польських земель) на- частину українську i польську; 
заведеннє в українськiй Галичинi української мови по школах вищих i низщих; 
визволеннє українського селянства з власти польських панiв-все те про що 
думало в 1770-80 х роках правительство Марiї Тереси i Иосифа II, а потiм так 
мiцно забуло, пiдпавши пiд впливи польської шляхти i власних своїх гасителiв-
реакцiонерiв. Галицькi Українцi пiдняли голови i собi заворушили ся. Пляни 
польських революцiонерiв про вiдбудованнє Польщi були Тм не з лад, i тiльки не 
велика частина української iнтелiгенцiї пiшла разом з Поляками. Переважна ж 
бiльшiсть почала органiзувати ся в напрямi окремiшнiм i Полякам ворожiм, 
користаючи з прихильности i помочи австрийської адмiнiстрацiї- славного 
галицького намiстника Стадiона, про котрого Поляки потiм говорили, що то вiн 
видумав галицьких Русинїв-Украiнцїв, а перед тим мовляв не було їх. Засновано 
полiтичне товариство "Головна Рада", свого рода українське нацiональне 
правительство, що мало вияснити i представити центральному правительству 
полiтичнi й нацiональнi потреби Українцїв, а як орган його стала виходити газета 
"Зоря Галицька". Против польських революцiйних ватаг органiзовано українську 
гвардiю, українськi батальони стрiльцїв. В осени 1848 р. скликано "Собор руських 
учених"-всїх прихильникiв культурного i нацiонального розвитку галицької 
України, щоб вияснити культурнi i нацiональнi потреби та виробити програму 
дальшої дїяльности для розвою українського народу.
Сей "собор" став рiшучо на нацiональнiм українськiм грунтi, вiдрiжняючи 
українську народнiсть з одного боку вiд польської, з другого-вiд великоруської, з 
котрою мiшали її рiжнi прихильники книжної "словяно-росийської мови", не 
вмiючи вiдрiжнити її вiд народньої української. "Собор" уважав конче потрiбним, 
щоб була уставлена одна одностайна граматика i одностайна правопись для всього 
"руського народу в Австрiї й Росiї" ("руським" далї називали свiй український 
нарiд i мову)-аби була вона згiдна з язиковими прикметами української мови, а 
незалежна вiд граматики i правописи польської i росийської Домагав ся, щоб у 
всяких школах галицьких заведено українську мову, а для розвою письменства 
було засноване просвiтнє товариство, на взiр чеської "Матицi". Пiдтримував 
домаганнє, щоб українську частину Галичини вiддїлено вiд польської, i таке иньше. 
Се був дуже важний момент в галицькiм житю i не дурно Ант. Могильницький, 
найбiльша лiтературна сила сього часу накликав "собор" високолетними, хоч на 
теперiшню оцiнку досить нескладними вiршами.
Правительство йшло на зустрiч українським бажанням. Воно обiцяло 
завести українську мову в усїх школах, в гiмназiях i унїверситетї, серiозно думало 
про подiл Галичини, i в 1850 р. дiйсно був виданий такий закон, тiльки не вiйшов у 
житє. За те велике значiннє мало i сильно вплинуло на настрiй українського 
громадянства проголошене в 1848 роцi скасованнє панщини i визволеннє селян з 
власти помiщикiв.
122. 1848 рiк на Буковинi й Угорськiй Українi i загальна реакцiя 1850-
х рр. В иньших українських землях, якi були пiд Австрiєю -на Буковинi i в 
Угорськiй Українї подiї 1848 р. вiдбивали ся инакше, хоч також глубоко зворушили 
мiсцеве житє. На Буковинї-найбiльш глухiй з австрийських провiнцiй, питання 
висуненi сими подїями, викликали першi познаки нацiональної думки у тутешнiх 
Українцїв i першi прояви суперечности iнтересiв української й румунської 
народности, котру правительство досi звичайно рахувало за одну мiсцеву пра-

387. Якiв Головацький
(в старости, як перейшов до Росiї).

вославну люднiсть. Румунськi депутати в парламентi стали добивати ся вiддiленна 
Буковини вiд Галичини i обеднання її з румунськими краями Угорщини; 
буковинськi Українцi виступили против сього, стоячи за дальшу однiсть свою з 
Галичиною, натомiсть добивали ся роздiлу Буковини на нацiональнi територiї-
українську i румунську, а Румуни сього не хотiли. Але загалом рух український на 
Буковинi був дуже слабкий, мiж Українцями мало ще було свiдомих елементiв i 
селянський рух против Румунiв-дiдичiв, що виник тодi, мав зовсїм стихiйний, 
несвiдомий характер.
Глубокi потрясення, якi заважили на всiм пiзнiйшiм житї її, прийшло ся 
пережити в 1848 р. Українї Угорськiй. Велике повстаннє пiдняте для визволення 
Угорщини вiд австрийського пановання було задавлене завдяки воєннiй помочи, 
присланiй Росiєю австрийському цiсареви, i австрийське правительство, щоб 
ослабити Угрiв, готове було пiдтримати народности Угорщини, подавленi досi 
угорським панованнєм- в тiм i угорських Українцїв. Серед них знайшов ся тодї 
чоловiк смiлий i вiдважний, який мiг би вiдкрити нову добу в житю угорської 
України, як би зiстав ся на нацiональнiм грунтї. Був се Адольф Добрянський; пiд 
час угорського повстання вiн утiк з Угорщини й пробував у Галичинi i звiдти 
прийшов з росийською армiєю, як цїсарський австрийський комiсар при росийськiй 
армiї. Пiд впливом його угорськi Українцї рiшили ся виступити з своїми 
нацiональними домаганнями, вислали депутацiю до цiсаря, просячи вiддiлити 
українськi землi в осiбнi стблицї i в них на всякi уряди призначати Українцїв, 
завести українську мову в урядованнi i в научаннi, заснувати в Ужгородi 
українську академiю i т. ин. Прошення сi були прийнятi дуже прихильно i цiсар 
обiцював їх скоре сповненнє. Добрянського призначено намiсником (над-жупаном) 
чотирох стблиць, де найбiльше живуть Українцї, i вiн почав заводити "руське" 
дiловодство; на тiй же мовi мали вчити в ужгородськiй гiмназiї. Все се обiцювало 
дуже гарнi наслiдки - але все напсувало русофильство Добрянського; вiн був 
прихильником всеросийського єдинства, i замiсть української мови заводив 
росийську, ширив росийський вплив. Тому угорська аристократiя, здобувши собi 
назад вплив в державi, пiд вражiннями росийської окупацiї, що знищила її пляни, 
першим дїлом звернула ся против Добрянського. Його скоро вiдсунено вiд усього, 
а все що пахло русофильством на Українї угорськiй,-взято пiд гострий i пiдо-

388. Антiн Могиль-
ницький.

зрiливий догляд. Тим часом пiд впливом Добрянського вся тутешня нтелїгенцiя 
пiшла сею русофильською стежкою i тепер пiд гострим угорським доглядом 
присїла й залишила майже всяку дiяльнiсть. На народнiй український основi 
працювати не хотїла, на росийськiй-не смiла, i так по тiм бурхливiм руху 1849 р. 
наступає тут на довго-по нинЇшнїй день застiй i мертвота-гiршi, нїжденебудь на 
українськiй землї.
Не така тiльки довга i затяжна, але теж сильна реакцiя по бадьорiм руху 
1848 р. наступила i на Буковинї, а навiть! в Галичинi. Союз з правительством 
тутешнього українського громадянства мав свої дуже лихi сторони. Добрi замiри 
австрийських правителїв помогти розвоєви українського народу переважно не 
здiйсняли ся й тут. Задавивши революцiйний рух 1848 р., правительство взагалї 
поховало свої пляни реформ.
Тим часом українське громадянство покладало всi надiї свої на реформи i 
дарунки правительства, i коли побачило, що воно бiльше Українцями не журить ся, 
стало безпомiчне i безрадне, не знаючи, що почати. З тої причини, що рух 
український опирав ся на порозумiннi i союзi з правительством, провiд у нїм взяли 
елементи консервативнi церковнi та урядовi.
В Галичинi перед вела митрополича консисторiя, "святий Юр", як її звали 
поiмени катедральної церкви, де проживав митрополит i консиСторськi канонїки. 
Тодiшня iнтелЇ?енцiя українська в Галичинi складала ся майже з самих священикiв 
i вони, зовсiм зрозумiло, дивили ся на митрополита i -його консисторiю як на своїх 
натуральних провiдникiв. А сi провiдники дивили ся неприязно i пiдозрiливе на 
кожний прояв якогось живiйшого i поступовiйшого руху взагалї i народнього 
українського зокрема. Знов виходять на верх прихильники книжної словяно-
росийської мови, неприхильнi українському елєментови в мовi i культурi, як 
простонародньому i "необразованому". Всякi смiливiйшi пориви й пляни 1848 р. 
затихали й забували ся серед загальної реакцiї, а серед неї знов на гору вийшли 
польсько-шляхетськi елементи. Вони фактично захопили в свої руки адмiнiстрацiю 
галицьку, пiд началом тодiшнього намiсника графа Голуховского. Галичина 
спинила ся в польських руках, а до українського елементу польськi верховоди 
подбали настроїти правительство як найбiльш пiдозрiливе i неприхильне, 
представляючи, що галицькi Українцї тягнуть до Росiї i до православiя.
Так i в Галичинi жвавий рух 1848 р. на дїлї став не початком нової епохи, а 
вступом до темної реакцiйної доби, i тiльки згодом українське громадянство мало 
змогу вернути ся до тих домагань i справ, що ставили ся в 1848 роцї й тодї були 
вже такi близькi до свого сповнення.
123. Новий рух на Українi росийськiй. Таким чином i в Росiї, по розгромi 
кирило-мефодiївського брацтва, i в Австрiї по втихомиренню революцiї 1848 року 
кiнець сорокових i пятьдесятi роки стали часами глухої реакцiї, де притихло i 
заникло i українське житє. В Росiї одначе ся реакцiя як наступила скорше, так i 
скiнчила ся скорше. 
По нещасливiй кримськiй вiйнї настали в Росiї новi часи, правительство 
само взяло ся реформувати старi, пережитi форми житя, що виявили свою 
нездатнiсть. На чергу стало визволеннє селянства, визволеннє суспiльности вiд пут 
старого режiму; суспiльнiсть заворушила ся, рвала ся до нового житя, i з нею стали 
оживати приспанi змагання українськi. Кирило-мефодiївськi братчики, поверненi з 
заслання, збирали ся в Петербурзi i заходили ся прясти далї перервану основу 
українського вiдродження. Особливо живу видавничу i органiзацiйну дiяльнiсть 
виявив у тiм часi Кулїш, скорше повернений з заслання. Зачинає вiд видання 
етнографiчних матерiалiв, зiбраних ще перед засланнем, забираєть ся до видання 
старших українських письменникiв, вiдкриває нову зорю українського слова-
молоду Марковичку (Марко Вовчок), громадить матерiал для альманаха "Хата" 
(1860), нарештї з своїм швагром Бiлозерським респочинає видаваннє українського 
мiсячника "Основа". Журнал сей, що виходив несповна два роки, 1861-2, в сумiш 
мовою українською i росийською, мав незвичайно велику вагу, в першеобєднавши 
iнтелїгентих Українцiв Росiї й визначивши провiдну поступову їм стежку.
Смiливi полiтичнi гадки кирило-мефодiївського брацтва, правда, вже не 
залунали в новiм органi. Тяжко сказати, чи прикрi досвiди i кари, якi впали на 
голову братчикiв, змiнили їх гадки, чи вони вважали незручним спиняти увагу 
громадянства на таких далеких справах, котрi в пiдцензурнiй часописи можна було 
б обговорювати хiба дуже загально i здалека, коли тим часом на черзi стояли 
справи такi близькi i для українства превеликi, як справа визволення селянства, 
упорядковання нового громадянського, господарського i культурного житя селян. 
Сим справам гурток "Основи", що почала виходити саме перед визволеннєм селян, 
присвячував особливу увагу. Потiм за справою визволення виступило питаннє 
народньої освiти: заходили ся органiзувати недїльнi школи по мiстах, складати 
українськi книЖечки для шкiл i народньої освiти та збирати грошi на їх видаваннє. 
Разом з тим виникали суперечки про українську мову, придатнiсть її для шкiльного 
i книжного уживання. Приходило ся боронити її вiд наскокiв общеросiв чужих i 
своїх "тоже Малоросiв", якi силкували ся доводити, що Українцям не треба 
розвивати своєї мови, бо можуть користувати ся "общерусскою", себто 
великоруською книжною мовою. А заразом мусїли вiдборонювати ся i вiд Полякiв, 
якi теж хотїли пiдтягнути Українцїв пiд свою стару iсторичну Польщу.
Перед сими живими справами дня вiдiйшли на далекий плян старi мрiї прЬ 
обеднаннє всїх Словян. Натомiсть справа селянська, що займала також поступове 
великоруське громадянство, зблизили з ним Українцїв, що давнiйше не раз стояли 
близше до великоруських консерваторiв-словянофiлiв, а з боку поступовцiв 
росийських стрiчали ся з неприязним i зневажливим трактованнєм (так найбiльший 
представник тодiшнього великоросийського поступового громадянства Бєлїнский в 
1840-х роках дуже неприязно поставив ся до творiв Шевченкових). Тепер поступовi 
Великоруси в цїлїм рядї .питань почули себе однодумними з Українцями i не раз 
виступали з обороною українських потреб. Так петербурський комiтет грамотности 
в 1862 р. звернув ся до правительства з прошеннєм, щоб в народнїх школах на 
Українi заведено науку на українськiй мовi, а мiж рекомендованими ним для 
народнього читання книжками було навiть бiльше українських, як великоруських. 
Росийськi письменники виявляли зацїкавленнє українською лiтературою, i навiть 
до галицьких прихильникiв книжного словяно-росийського язика звертали ся з 
щирими порадами залишити сю мертву мову та тримати ся живої народньої 
української.
Сей живий i користний укрїанський рух одначе скоро стрiв ся з новими 
перешкодами з боку правительства. Хоч саме Українцї обгризали ся в тiм часї з 
Поляками-помiщиками, якi дуже ворожо виступали против народолюбних 
українських заходiв i против своїх людей, що переходили на український грунт 
(гурток Антоновича й ин.), проте правительство повiрило безглуздим наклепам, 
нїби то Українцї накладають з Поляками. А тодї саме (1863 р.) пiдняло ся польське 
повстаннє. Пiшла вiд начальства всяка бiда на українське слово i на всякi 
українськi заходи. 
"Основа" сама спинила ся з кiнцем 1862 р., иньшi видання забороняли ся. 
Почали забороняти також українськi книжки для шкоди i народу, українських 
дїячiв арештовували, висилали. Нарештi вийшло роспорядженнє мiнiстра 
внутрiшнiх справ (Валуєва) проти українських книжок взагалi. Вiн посилав ся на 
те, що "большинство Малороссiян-ь весьма основательно доказьiваюгь, что 
никакого особеннаго малороссiйськаго язика не бьiло, н^т-ь й бьiть не можетть", а 
викликають український рух на свою користь Поляки; отже наказав цензурi на 
будуче пропускати тiльки белетристику, а книг наукових i для народу призначених 
до друку не дозволяти. Даремно тодїшнїй мiнiстр освiти (?оловин-ь) вказував, що 
не можна так забороняти книжки не вглядаючи в їх змiст, за саму тiльки мову, 
котрою вони писанi. Заборона таки зiстала ся, а до неї прилучив ся i синод, 
заборонивши св. письмо на українськiй мовi, а цензори, потрапляючи пiд мисль 
начальства, перестали перепускати i белетристику.
Жвавий український рух тим способом раптом припинено i придавлено 
саме серед його розмаху. Але се мало той наслiдок, що вiн з Росiї перекидаєть ся до 
Галичини; перший отеє раз за стiльки вiкiв гiочинаеть ся поворотний культурний 
рух зi схiдньої України на захiд, в Галичину, тим часом як перед тим, пiд натиском 
польського пановання живiйшi елементи з захiдньої України вiдпливали на схiд. 
Тепер українському рухови на сходї стало тяжче нїж в Галичинi пiд австрийським 
панованнем, i починаеть ся рух на захiд.
124. Народовство i москвофiльство в Галичинi. В Галичинї серед 
українського чи "руського", як тут казали, громадянства по десятилiтнiм застою 
новий рух починаеть ся з 1859 р. Проект галицького намiстника Голуховского, щоб 
в галицькiй письменности завести латинськi букви, був останнею краплею, що 
переповнила чашу пригноблення галицьких Русинiв. Поляки в тiм часї захопили 
вже в свої руки галицьке правлїннє, ставши мiж Галичиною i центральним 
правительством, i тепер сей проект заведення латинського "абецадла" вiдкривав 
перед галицькими Українцями в будучности повне ополяченнє всього галицького 
житя. З великою однодушнiстю виступили вони против сього проєкта i встигли 
його задавити своїм однодушним протестом. Та проект проектом, але вставало 
питаннє, як бороти ся против сеї страшної польської хвилї, що грозила потопити 
галицьку Україну. Консервативнi елементи галицького громадянства, священики i 
урядники, чули свою безсильнiсть, щоб розбудити народне жите.
Досї вони всї надїї покладали на австрийське правительство. Тепер, як 
виявило ся, що воно вiддало Галичину в жертву Полякам i нiчого не хоче робити 
для Українцiв против волi Полякiв, надiї сих консервативних елементiв звертають 
ся на Росiю. Такий росийський напрям уже перед тим приготовляв ся тою старою 
словяно-росийською мовою, досить близькою росийськiй книжнiй мовi XVIII в., i 
памятю про заступство Росiї за православних у Польщi. За сим пiшли зносини з 
деякими росийськими словянофiлами (особливо з Погодiним), що з свого боку 
пiдтримували такий русофiльський напрям в Галичинi. Велике вражiннє також 
зробила росийська помiч Австрiї в 1848 роцi, коли Росiя своїм вiйськом помагала 
задавити угорське повстаннє; вона зiстала ся в памяти Галичан як незвичайно 
могутня, всемощна сила, i взагалi Росiя николаївських часiв, що придавила так 
сильно Польщу пiсля повстання 1831 року, малювалася Галичанам як iдеальне 
царство порядку i сили Австрiю ж з кiнцем 1850-х рр. спiткали великi нещастя в 
Iталiї, потiм в 1860-х рр. погромила її Прусiя; здавало ся, що приходить їй кiнець. 
Коли ж до сього ще австрийське правительство зовсiм перейшло на польський бiк i 
вiддавало польськiй шляхтї Галичину в повне володїннє, то консервативнi 
елементи галицької суспiльности (русинської) стали спасенiє своє покладати в 
Росiї.
Сподївали ся, що росийський цар скоро забере Галичину вiд Австрiї i в сих 
надiях проповiдували зближеннє до росийської культури i мови. Пiд вражiннями 
погрому австрийських вiйськ пiд Кенїггрецом в 1865 р. львiвська газета "Слово"-
орган отсих консерватистiв "москвофiлiв", як їх названо, виступило вiдкрито з сим 
новим полїтичним сповiданнєм. Доводило, що галицькi Русини оден народ з 
Великоросами, українська мова-незначна вiдмiна "русскаго язьiка", що рiжнить ся 
тiльки вимовою: знаючи як треба вимовляти слова по великоруському, галицький 
Русин може за одну годину навчити ся говорити по великоруському; тай нїяких 
Русинiв нема-є тiльки оден "русский народ-ь", вiд Карпатiв до Камчатки; тому й 
нема чого заходити ся коло творення народньої української лiтератури: є готова 
лiтература росийська (великоруська).
Так ото з консервативно-реакцiйних напрямiв галицького житя 1850-9 рр. 
пiд вражiннями байдужости австрийського правительства для галицьких Українцiв 
в 1860-х роках почало витворютати ся галицьке москофiльство, по духу, як бачимо, 
близьке тому "большинству Малороссiв" росийських, на яких посилав ся в 1863 р. 
Валуєв, що вони не знають української народности нi мови, а тiльки оден 
росийський нарiд i язик. Се москвофiльство обхопило майже всю тодїшню 
"iнтелiгенцiю" Галичини, Буковини i Угорської України, що найбiльше пiдпала 
мрiям про всесильну Росiю, бачивши погром Угрiв росийським вiйськом. В тiм 
напрямi в Галичинi пiшло богато й таких людей, що в 1848 р. зовсiм рiшучо стояли 
на українським грунтi- сам Як. Головацький мiж ними, що роспочинаючи 
виклади української мови на новозаснованiй катедрi львiвського унiверситета, 
величав сю мову пишними похвалами, а тепер став також прихильником єдиної 
росийської мови i пiзнiйше перейшов до Росiї. Певне, лекше було сподiвати ся 
всяких благодатей вiд Росiї i тим часом тихенько сидiти, незачiпаючи ся з 
Поляками (як се дiйсно робили тодї й потiм тi галицькi москофiли),-нїж 
працювати коло розбудження українського народу й сотворення культурних i 
всяких иньших пiдстав для його нового житя.
Але власне сею другою дорогою пiшли бiльш енергiчнi елементи з 
тодiшньої галицької молодїжи, а з нею-i деякi представники старших поколїнь. 
Вони чули себе безмiрно близшими до демократичного, народолюбного 
українського руху, що на їх очах саме тодї вiдживав у Росiї, нїж до тої офiцiальної 
Росiї николаївських часiв, про котру мрiяли попи i урядники-москвофiли (а котра 
сама виявила свою гниль перед самими Росиянами i давала мiсце бiльш 
поступовим напрямам нового царювання Александра II). Прояви тодiшнього 
українського вiдродження в Росiї наповняли сю галицьку молодїж радiстю i 
надїєю.
Жадiбно ловила вона огненнi слова Шевченка. "Кобзарь" стає для неї 
святою книгою, Україна-святою землею. Кохають ся в памятках козацької 
слави-мiж молодiжю входить в моду вберати ся "по козацьки"; з молодечим 
завзятем вигоняють з уживання галицької iнтелїгенцiї польську мову. Пильнують 
яко мога наблизити ся до української мови й українського житя i своїми виданнями 
("Вечерницi", 1862, "Мета" 1863 -5,,, Нива" 1865, "Русалка" 1866, ..Правда" вiд 
1867) будять в громадянствi любов i привязанє до свого народу- простонародньої 
маси i горячi бажання пiднести її культурно, економiчно i полїтично.
125. Початки нацiонального житя на Буковинї. Сей новий 
народовецький рух захоплює й сучасну Буковину та творить тут першi 

391. Володимир Антонович.

початки нацiонального житя, якою досї не знала ся маленька країна, врiзала 
полiтичними, а дал. й релiгiйними та культурними межами вiд сусiдньої Галичини 
хоч звязана разом з Галичиною австрийською адмiнiстрацiєю, вона жила осторонь, 
не зачеплена i не розрух.ана нерухливим галицьким житем. Аж галицьке 
народовство 1860-х рокiв знаходить на Буковинi живiйший вiдгомiн. Знаходить ся 
тут кiлька талановитих i енергiйних письменникiв-як брати Воробкевичi, 
особливо Iсидор, популярний поет, далї Осип Федькович-найбiльший талант, 
якого взагалi до того часу видвигнула австрийська Україна, що в своїх 
опо.вiданнях i поезiях розвинув перед громадянством Галичини i Буковини чарiвну 
романтичну панораму Карпатiв, переказiв i легенд, звязаних з ними, i барвистого 
гуцульського житя. За недостачею мiсцевих органiв, мiсцевого лiтературного руху, 
вони прилучають ся до руху галицького, беруть участь в галицьких народовецьких 
виданнях, i при слабких взагалi лiтературних засобах галицьких тої доби мали 
чимале значiннє в розвою тих перших народовецьких початкiв Галичини. В 
Буковинi ж нарОднє жите стало розвивати ся значно пiзнїйше; тутешнє товариство 
"Руська Бесiда", шо служило осередком лiтературного i громадського житя, 
засноване 1869 р, довго мало характер русофiльський i тiльки в 1880-х рр. 
здобувають у нїм перевагу народовцi.
Та незмiрно бiльше значiннє нїж ся моральна помiч вiщунiв буковинського 
вiдродження мала для народовецького руху в Галичинi, i взагалi в австрийський 
Українi, участь i помiч Українцiв росийських. Пiсля того як припинено розвiй 
українського житя в Росiї, чимало українських письменникiв звертають свої 
писання в збiрники i часописи, шо заходили ся видавати галицькi Українцi. З 
старших письменникiв особливо Кулiш, з молодших Марко Вовчок, Антонович i 
особливо Кониський i Левицький-Нечуй починають спомагати українськi видання 
Галичини своїми писаннями. Коли з 1867 р. на мiсце тих недовговiчних видань у 
Львовi удало ся наладити журнал "Правду", що виходив потiм кiльканадцять лiт, 
Українцi з Росiї брали в нїм дїяльну участь i вiн мав до певної мiри характер 
всеукраїнського органа, тому що в Росiї не можна було видавати нї українських 
газет нї журналiв.
Ся помiч Українцiв з Росiї мала величезну вартiсть для Українцiв 
австрийських. Український, або як його звали-народовецький рух в Галичинi був 
пiднятий молодїжю. Майже все старше громадянство з початку було йому 
неприхильне i бiльше або меньше рiшучо тягло в сторону москвофiльську. В руках 
москвофiлiв були всї iнституцiї i тут i на Буковинi, не кажучи за Україну угорську, 
а "народовецтво" з кiнцем 1860-х i потiм в 1870-х роках було представлене 
невеликими громадками iнтелiгенцiї, бiдної i матерiальними засобами i 
культурними силами. Отже страшенно богато значило то для  народовцiв, що вони 
чули за собою Україну-ту безграничну, могутню Україну, що сплодила великих 
героїв козаччини i нових дїячiв українського вiдродження, i бачили їх мiж 
спiвробiтниками своїх органiв i видань. З другого боку участь росийських 
Україниїв скрiпляла демократичний i поступовий напрям галицького українства-
се теж богато значило супроти переваги церковних i консервативних елементiв у 
галицькiм громадянствi. Для Українцiв же росийських в тодїшнїм їх пригнобленню 
вiд усяких перепон i заборон Галичина явила ся немов вiкном у свобiдну далечiнь 
українського розвою, що давало вихiд йому навiть на випадок найбiльших утискiв 
у Росiї.
126. Київська громада i указ 1876 р. З початком 1870-х рокiв цензура на 
українськi книжки в Росiї трохи полекшала i взагалi утиски ослабли; стала можлива 
знову лiтературна i наукова дiяльнiсть. Тодi центром українського руху стає Київ, 
де за останнi кiльканадцять лiт, псля розгрома кирило-мефодiївцїв наросли новi 
культурнi сили з вихованцїв тутешнього унiверситету. Дiяльнiсть сеї київської 
громади, вiдмiнно вiд петербурської, звертала ся головно не на суспiльнi, а на 
науковi справи: на обгрунтованнє українства науковими дослiдами минулого i 
сучасного житя українського народу. В тiм напрямi працювали такi визначнi ученi, 
як iсторики Антонович i Драгоманiв, етнографи Чубинський i Рудченко, 
язикознавцї Житецький i Михальчук i ин. Їм удало ся добути дозвiл на заснованнє 
тут у Київi вiддiлу географiчного товариства (1872) i вiн став центром, коло 
котрого стали громадити ся культурнi сили українськi. Поруч того оживає також i 
лiтература українська: з кiнцем 1860-х i в 1870-х роках виступають талановитi 
поети i письменники як Руданський, Нечуй-Левицький, Мирний, Кониський, Мих. 
Старицький. Мик. Лисенко зачав класти пiдвалини український музицi своїми 
збiрками пiсень, композицiями (мiж ними опера "Рiздвяна нiч") i чудовими 
концертами. Згодом починає пiдiймати ся український театр, незвичайно 
розворушуючи громадянство, його iнтелїгентськi i пiвiнтелiгентськi верстви.
Отак, як я сказав уже, дiяльнiсть київської громади була звернена на 
питання не полiтичнi, навiть не соцiальнi. Провiдники її свiдомо i умисно звертали 
увагу українського громадянства на культурний i науковий бiк справи, занехуючи 
полiтичний, щоб вiдтягнути "Українцїв вiд участи в росийських революцiйних 
рухах, i тим будили навiть невдоволеннє серед самих Українцiв на таке 
одностороннє "культурництво". Невважаючи на се, дiяльнiсть київських громадян 
послужила приводом до нових правительственних заходiв проти українства. 
Привiдцями до того були чернигiвськi помiщики урядовцi Рiгельман i його свояк 
Юзефович, що грав ролю сторожа росийських державних iнтересiв на Українi.
Розсваривши ся з провiдниками київської громади, Юзефович раз-у-раз 
надсилав правительству свої донесення лякаючiї його успiхами українського 
"сепаратизму", як тодi са називано-що Українцi розвивають свою мову i 
письменство, на те щоб вiддiлити ся вiд Росiї. З початком 1875 р. була наряжена 
осiбна комiсiя в сiй справi i до неї покликано також Юзефовича. Вiн представив сiй 
комiсiї україчство як польсько-австрийську iнтригу, звернену, аби вiдiрвати 
Україну вiд Росiї; центурнi представники з свого боку потвержували, що 
українське письменство має потайнi цїли-вiдкремленнє України вiд Росiї. При тiм 
особливу небезпеку вже тодї добачали в українствi галицькiм, не звязанiм 
цензурними росийськими обмеженнями i настроєнiм ворожо для росийського 
гiравлїння, через його забороннi заходи против українства. Комiсiя рiшила як 
найпильнїйше слiдити за галицькими виданнями, не допускати до Росiї все що 
могло б впливати на розвiй українського житя, пiдтримувати грошевими пiдмогами 
й иньшими способами москвофiльськi видання i москофiльський рух в Австрiї та 
вжити всїх способiв, щоб задавити український рух в Росiї. Зараз потiм закрито 
київський вiддїл Географiчного товариства, а весною 1876 р. вийшов указ против 
українського слова взагалi: дозволено українською мовою друкувати тiльки 
iсторичнi памятки i белетристичнi твори (вiршi, оповiдання, пєси), та й то 
правописею росийською i пiд найострiйшим доглядом; українськi ж концерти, 
представлення, читання заборонено зовеїм.
Самi по собi се були дуже тяжкi заборони, а на дiлї цензура ще додавала до 
того своєї пильности, i якийсь час українськi книги не

394. Мик. Лисенко.

пропускали ся таки зовсiм-хiба десь припадком, через недогляд. Доходило до 
всяких смiховий: вичеркували українськi слова з оповiдань писаних по росийськи; 
велiли, щоб на концертах українськi пiснї спiвали ся словами перекладеними на 
росийську або французьку мову, i т. ин. Скоро одначе саме начальство київське i 
харкiвське звернуло ся до правительства з виясненнями, що заведенi заборони 
занадто гострi i безпотрiбно тiльки дражнять громадянство. Через те зроблено було 
потiм деякi полекшi, дозволено українськi представлення, хоч i з усякими 
обмеженнями (напр. в українських губернiях, що належали до київського генерал-
губернаторства, українських вистав довго не дозволяли зовсiм, а по иньших мiстах 
вимагали, щоб разом з українською пєсою виставлювано росийську, i т. й.).
Все теки в отсих обставинах яка-небудь лiтературна чи громадська работа 
українська була неможлива i заборона 1876 року мала той наслїдок, що свiдомiйшi 
i енергiчнїйшi Українцї з Росiї переносять свою роботу до Галичини ще в бiльших 
розмiрах, анїж в 1860 роках.
127. Українська робота на галицькiм Грунтi. Ще перед указом 1876 р. 
кiлька тямущих Українцiв з Росiї заходилося заснувати у Львовi iнституцiю для 
розвою українського письменства i науки, щоб вона могла працювати тут свобiдно, 
не знаючи цензурних утискiв, для цїлої України; так виникло "Товариство iмени 
Шевченка", засноване у Львовi 1873 року. На зiбранi грошi засновано при нїм 
друкарню для українських видань; але зiбрано було грошей мало, так що довгий 
час прийшло ся ще сплачувати друкарню, поки вона стала на ноги i тотовариство 
могло роспочати власнi видання-се стало ся тiльки при кiнцї 1880-х рокiв. Потiм 
громадка талановитих i енергiчних людей- Мих. Драгоманiв з кiлькома 
молодшими товаришами, покинувши через рiжнi наклепи Україну, осiли ся в 
Женевi, i тут за помiчю Українцїв з Росiї повели виданнє журнала чи збiрника 
"Громада", присвяченого українським питанням полiтичним i нацiональним, i 
завязали близшi зносини также з галицькою суспiльнiстю. Декотрi Українцї знов 
приїздили i перемешкували довгий час таки безпосереднє в Галичинi, розвиваючи 
бiльш або меньш живу лiтературну i полiтичну дiяльнiсть (Кулїш, потiм 
Кониський, Нечуй й ин.).
Впливи сих Українцїв на галицькiм грунтї йшли в рiжних напрямах: зовсїм 
в иньшiм напрямi впливали напр. Драгоманiв i його однодумцї, пробуджуючи 
українське громадянство Галичини до освiдомлення народнiх мас i органiзацiї 
боротьби за свої права, а знов в иньшiм Кулiш, Антонович, Кониський-стараючи 
ся сотворити бiльш прихильнi обставини для розвою українського житя 
порозумiннєм з польськими владущими верствами. Але кiнець кiнцем всї сi 
рiжнороднi впливи, весь сей приток духових сил, а по части-i матерiальних 
засобiв з росийської України дуже змiцнив українське жите Галичини i богато йому 
причинив розвитку. Протягом 1870-х i 1880-х рокiв українськi народовцi дуже 
зростають в числi i в силї. Почавши вiд роботи лiтературної та -видавання 
популярних книжечок та засновування читалень, вони переходять до полiтичної 
дїяльности, з малозначних громадок витворяють сильну партию, котра своєю 
енергiєю i духовою силою вiдтiснює на другий плян останки старих консерваторiв 
та москофiлiв i надає тон i напрям житю галицьких Українцїв. Невважаючи на 
слабкi сили i засоби, в нїм почувала ся сила руху, енергiя поступу i тому все 
живiйше починає приставати до неї, i скоро народовцi починають грати першу 
ролю в Галичинi i на Буковинi, невважаючи на помiч, яку партия москвофiльська 
мала з Росiї-далеко богатшу, нiж народовцi вiд Українцїв.
З другого боку для України росийської Галичина з сього часу стає справдi 
вiкном на свiт, що не давало їй заснути в темрявi тодiшнiх заборон. Позбавленi 
можности скiльки небудь свобiдно обговорювати питання української полiтики, 
завдання i змагання її, росийськi Українцi користували ся для сього галицькими 
виданнями, котрi хоч i були забороненi в Росiї, про те поширювали ся на 
росийськiй Українi досить значно. На галицькiм грунтї, на галицьких вiдносинах, в 
галицьких виданнях ставили ся, випробовували ся й рiшали ся рiжнi питання 
соцiальнi, полiтичнi, нацiональнi. Через те галицькi вiдносини викликали 
незвичайне заiнтересованнє серед свiдомiйших росийських Українцїв. Не маючи 
можности у себе дома зайняти ся справами полiтичними i нацiональними, вони 
якийсь час-можна сказати-жили галицькими подiями й iнтересами, особливо з 
початком 1890-х рокiв, коли мiж галицькими Українцями-народовцями зачала ся 
боротьба мiж бiльш умiркованими i бiльш поступовим, радикальним напрямом. I се 
давало користне доповненнє до культурних справ росийської України, заховуючи її 
вiд повної односторонности.
З початком 1880-х рр. в Київi на мiсце закритого географiчного вiддiлу 
вдало ся наладити науковий iсторичний орган "Кiевскую Старину" (1882), i коло 
нього згромадили ся науковi i культурнi сили українськi. Журнал вiв ся по досить 
широкiй програмi (росийською мовою), займаючи ся i етнографiю, i мовою, i 
письменством; пiзнїйше, з 1890-х рр. вiн мав часами й суспiльну закраску, мiстив i 
українську белетристику. Для неї були тодї взагалi тїснi часи, бо хоч нїби то 
белетристику можна було друкувати, але цензура так пильно придивляла ся, 
шукаючи потайної крамоли, що дуже мала частина проходила через цензурне сито. 
Для широкої публiки, при недостачi книжок, мав велике значiннє український 
театр. Українськi трупи почали ся з одної, але з часом множили ся, ставали все 
бiльш росповсюдненим явищем i невважаючи на убогiсть репертуару i невисокi 
прикмети бiльшости пєс (цензура театральна була незвичайно сувора), вони 
пiдтримували память народнього слова i любов до нього винародовленої мiської 
людности. Осибливо потрудили ся на сiм полї Кропивницькин, Старицький i брати 
Тобилеаичi.
Найбiльш прикре було, що унеможливлено не тiльки всяку громадську i 
полiтичну дiяльнiсть, але й обговорюваннє таких питань. Етнографiчнi, язиковi чи 
iсторичнi студiї не могли захопити цїлої суспiльности, i найбiльш живi й енергiчнi 
елементи зневажливо покидали українство, бо воно здавало ся їм якимсь 
застарiлим романтизмом. Iшли в росийськi партиї, де була хоч видимiсть якоїсь 
живiйшої дїяльности, смiлi завдання i гострий риск небезпеки, що завеїди вабить 
смiлих, а не було всього того в культурницьких гуртках росийського українства. I 
се власне надавало особливу цiну галицьким справам: на галицьким ?рунтi, бодай 
хоч посередно, через органи преси, через особистi звязки можна було брати участь 
в вiдкритiй партийнiй борогьбi, в полiтичнiй i громадськiй роботi.
128. Полiтичний рух в Галичинi в 1890-х рр. 1890-5 рр. були 
поворотними роками українського житя Галичини. За вiсiмдесятi роки, як я вже 
сказав, народовецький український рух дуже поширив ся мiж галицьким 
громадянством, запанував над ним i як звичайне в таких обставинах буває-
притягнув до себе богато народу нейтрального, що йде за тим напрямом, який бере 
гору, хочби внутрiшнiм своїм змiстом вiн був йому навiть зовсiм чужий. Разом з 
тим як український напрям виступав все показнїйше, на зверх, як сильна полiтична 
партия, та проторював собi дороги в ширшi народнї маси,-в самiй серединi його 
мусїв зазначити ся певний розлом, через велику неоднаковiсть тих елементiв, якi 
спинили ся тепер пiд одною спiльною фiрмою українського народовства.
Елементи бiльш поступовi, що хотiли йти далi в тїснiм союзi з 
поступовими елементами росийської України i разом з ними-з поступовими 
європейськими напрямами, бажали на укралiськiм нацiональнiм ?рунтi передбачнi i 
економiчнi вiдносини в дусї справжнього демократизму i соцiалiзму. Елементи 
бiльш помiркованi i консервативнi, священики i урядники та иньшi представники 
буржуазних верств (мiж Українцями дуже невеликих), прийнявши нацiональну 
форму-народню мову i до певної мiри -українськi нацiональнi традицiї, бажали 
пiд сек) зверхнiстю заховати старий змiст житя, консервативний склад вiдносин, 
панованнє української нацiональної церкви (унiатськоi в Галичинi) i релiгiйну 
правовiрнiсть. На сiм грунтi виникає досить рiзка боротьба, що й вела ся при живiй 
участи i навiть пiд сильними впливами росийських Українцiв. Сблизо Драгоманiв, 
хоч не жив ч жiнчинi, через гуртки своїх однодумцив, людей бiльш енергiчних i 
здiбних, вiв галицьке громадянство в напрямi i впливи його на серед селянства все 
бiльше зростали.
Рiшучим моментом було, коли бiльш консервативна частина народовцiв в 
1890 р., не без впливiв i участи декотрих росийських Українцiв, розiрвала 
полiтичний союз з Москвофiлами, з котрими разом виступала в галицьким соймi й 
австрийськiм парляментї против Полякiв i правительства, -а вiйшла в порозумiннє 
з правительством, чи краще сказати-галицьким намiсником (гр. Баденi). Поступо 
вiйша частина галицьких Українцiв уже перед тим вiдлучила ся вiд бiльш 
консервативних народовцiв i стала формувати ся в осiбну партию, пiд назвою 
"радикалiв". Коли ж проголошений був новий союз народовцiв з правительством, сї 
радикали рiзко виступили против нього i повели дуже енергiчну агiтацiю против 
такої "угодової" полiтики народовцiв. Опозицiя їх була справедлива, бо на дiлї сей 
союз з правительством мав бути союзом Українцiв з правлящою польською 
шляхтою Галичини, а властиво i не союзом, а вiдступленнем вiд боротьби з 
шляхетським польським панованнєм за цiну деяких нацiональних уступок, дуже 
дрiбних як на таку принцiпiальну справу (одна українська гiмназiя, одна українська 
катедра р унїверситетї й таке иньше). Кiнець кiнцем проводирi народовцiв, 
розглядївши, куди веде їх сей союз, та й уступаючи нагиску громадської думки, 
розiрвали сю спiлку, сю 

396.1. Карпенко-Карий (Тобилевич).

"угоду", i при нїй зiстала ся тiльки невеличка Група консервативно-клерикальна. 
Загал народовцiв рiшив стати в рiшучiй опозицiї до польського пановання i до 
центрального правительства, що вiддавало Галичину Полякам на поталу, за те що 
вони пiдтримували правительство в парляментї.
За прикладом радикалiв народовнї рiшили також iти як енергiчнїйше в 
нарiд, освiдомляти його полiтичне, загрiвати до боротьби за свої права та орi-
анїзувати до участи в полiтичнiм житю i полiтичнiй боротьбi. З сього власне 
погляду вплив радикалiв на галицьке житє був дуже важний, що вiн не давав 
народовцям пересувати ся на право, куди їх тягли консервативнi й клерикальнi 
елементи, а вiв бодай середнею лїнїєю мiж сим консервативним i радикальним 
напрямом. В 1900 р. народовцi навiть постановили формально злити ся до купи з 
радикалами, прийнявши поступовi i соцiальнi домагання радикальної програми, 
заразом перейменували отсю обеднану партию на "нацiонально-демократичну". 
Розумiеть ся, само приймленнє радикальної програми не зробило сих народовцїв 
справжнїми поступовцями, в дусї радикальнiм; правi елементи не стратили своїх 
впливiв i нераз потiм аж до останнього часу тягнули до угодових порозумiнь з 
правительством та польськими правителями. Але все таки лївiйшi елементи 
галицького українства стримували народовцїв вiд занадто рiзкого i вiдкритого 
маршу направо, до котрого тягнуло їх праве крило.
Кiнець кiнцем, як то звичайно буває, боротьба i конкуренцiя напрямiв 
незвичайно оживили галицьке житє протягом девятьдесятих i девятьсотих рокiв. 
Нацiональне i полiтичне усвiдомленнє вийшло з громадок iнтелiгенцiї, обхопило 
широкi круги, маси народнi, навчило їх пильнувати своїх прав, бороти ся за свої 
економiчнi, культурнi i нацiональнi iнтереси, доходити їх своїми силами, єднiстю, 
органiзацiєю.
Опозицийний напрям, котрим повели галицьке громадянство поступовi 
українськi течiї, в противнiсть старшому, правительственному народовству 1848-
1850-х рр., мав власне той незвичайно користний вплив, що  вiдзвичаїв галицьких 
Українцiв чекати якихось благодатей вiд правительства чи когось иньшого, навчив 
будувати свою долю, своє житє

398. Мих. Старицький.

власними силами i засобами, та йти пробоєм, не оглядаючи ся, яке 
вражiннє роблять їх змагання на сильних i владущих. Те що здобуло галицьке 
українство протягом останнiх десятилiть, воно осягнуло власними силами, своєю 
органiзацiєю i боротьбою против усяких ворожих перешкод, якi ставило польське 
панованне всiми своїми величезними засобами. Маючи по своїй сторонi центральче 
правительство, в своїх руках тримаючи всю державну управу i краєне 
самопорядкуваннє, роспоряджаючи величезною земельною власнiстю всякими 
грошевими i культурними засобами.
129. Культурний i нацiональний зрiст Австрийської України. Осягнемо 
за останнi два десятилiття справдi богато. 
В сферi нацiональної культури насамперед треба зазначити-сотвореннє 
української науки, про яку стало можна серiозно говорити тiльки з сього часу, з тої 
органiзованої роботи, яку повели ученi згуртованi в 1890-х роках коло львiвського 
товариства iмени Шевченка, в 1892 р. перемiненого на наукове товариство, а в 1898 
зреформованого на взiрець академiй наук. Його видання дуже скоро звернули на 
себе увагу дослiдникiв i українська наука здобула собi право горожанства в 
науковiм свiтї. Не зважаючи на дуже убогi пiдмоги з фондiв державних i краєвих, 
товариство розвинуло велику видавничу i органiзацiйну дiяльнiсть, про яку чверть 
вiка перед тим нїхто не посмiв би й думати.
В парi з сим виступило також домаганнє українського унiверситету. 
Правительство обiцяло його ще в 1848 р., але потiм се все забуло ся разом з 
иньшими обiцянками, львiвський унiверситет захопили Поляки, а Українцям 
зiстало ся лише кiлька катедр з українськими викладами. Тодї з кiнцем 1890-х рр. 
вони стали добивати ся оасновання другого, осiбного українського унiверситету; в 
1900-х рр. Ся справа стала незвичайно гострою, раз у раз викликаючи сильнi 
заворушення на унїверситетї, на котрi чуйно вiдзивали ся найширшi круги 
громадянства, й останнiми часами український унiверситет став черговою справою 
української полiтики, так що здобуте його мабуть дуже не далеке.

399. Iван Франко.

В сферi лiтературнiй треба одмiтити розвiй красного письменства, завдяки 
цiлiй громадi яскравих, живих талантiв, їдо в сей момент розцвiту полiтичних i 
суспiльних iнтересiв, з кiнцем 1890-х рокiв виступила на досигь яловiм перед тим 
галицько-буков.iнськiм грунтї. Досї Iван Франко, талановитий поет, новелiст i 
публицист, був найбiльш визначним талантом на сiм грунтї 1880/1890-х рр. Тепер 
наоколо новозасновано мiсячника "Лiтературно-Науковий Вiстник" i видавничого 
товариства (Українсько-руська видавнича спiлка) виступив ряд нових свiжих, 
талантiв, з Вас. Стефаником i Ол. Кобилянською в головах, i надав небувалого 
перед тим змiсту тутешньому українському житю.
В сферi освiтнiй i народно-органїзацiйнiй дав себе знати незвичайний 
розвiй читалень Просвiти i товариств гiмнастичних, так званих "Сiчей" i "Соколiв", 
якi нечувано зворушили народнi маси, розбудили в них бажаiiкс знання, освiти, 
iнстинкти органiзацiї й со.iїдарности. Далi, в останнiх часах, з огляду на тi 
трудности, з якими звязане оуло засновуваннє нових українських середнiх шкiл -
шо їх просто таки приходило ся випрошувати i вимолювати у польських 
верховодiв, а властиво виторговувати за якi небудь важнi уступки з иньших 
українських домагань,-галицькi Українцi взяли ся до закладання своїх приватних 
середнiх шкiл i розвинули дуже показне своє власне свобiдне шкiльництво.
Також в останнiх лiтах звернено велику увагу на економiчну сторону-на 
заснованнє позичкових кас, кооперацiй, сїльсько-господарських товариств, щоб по 
можности визьолити ся вiд залежности вiд чужих фiнансових i сїльсько-
господарських iнституцiй. Есе се незмiрпо пiдняло почуте власної сили i можности 
в українськiм громадянствi i уможливило здобуваннє нацiональних прав не 
поклонами i вислугами владущим партиям чи правительству, а органiзованою 
боротьбою, i певне вже не далекий той час, коли правительство буде змушене 
рахувати ся з нацiональними домаганнями галицьких Українцiв незалежно вiд того, 
чи на них дають свою згоду польськi верховоди Галичини, чи нї. А ще важнiйше-
що навiть незалежно вiд державних вiдносин, в самiм собi українське громадянство 
вiдкрило сили i засоби свого нацiонального розвитку, i власне в момент 
найбiльшого розвою суспiльно-полiтичного руху в громадянствi

400 Борис Грiнченко.

й народї, вiн здобував в собi сили культурного i нацiонального розвою, енергiю 
нацiональної творчости.
З сього погляду Україна Росийська зiстаєть ся ще значно по заду вiд 
Галичини, як з огляду на слабшу самодiяльнiсть власну, так i ще бiльше на 
неприязнi зверхнї обставини-хоч i тут два останнi десятилїтя зазначили ся 
великим поступом українського житя. Росийська Україна в останнiх десятилiтях. В 
Росiї вже в 1890-х рр. потроху лекшали цензурнi утиски українського слова i стала 
можливою живiйша лiтературна i видавнича робота. Добродiйне товариство для 
видавання дешевих книжок, засноване в Петербурзi, де меньше давало себе знати 
"усердiє" мiсцевих цензурних комiтетiв, досить енергiчно заходило ся коло 
видавання популярних книжечок для народу з рiжних областей знання; в Київi 
видавничий гурток "Вiк" заходив ся коло видавання української белетристики. 
Виступив ряд визначних авторiв в краснiм письменствi-Коцюбинський, 
Грiнченко, Самiйленко, Леся Українка, що внесли новi тони, новi теми в українське 
лїтературне житє. Сильно розвинув ся театр, його репертуар збагатив ся рядом 
нових пес, головно з народнього житя, творами Кропивницького i особливо 
Карпенка-Карого (Тобилевича). Високоталановитi артистичнi сили як 
Заньковецька, Кропивницький, брати Тобилевичi здобули високу репутацiю 
українськiй сценї. Нарештi-вже в перших роках девятьсотих-виступають першi 
замiтнї проби українського стилю в штуцi (найважнїйший i найбiльший утвiр в сЇм 
напрямi-дiм полтавського земства визначного українського маляра i архiтекта 
Вас. Кричевського).
Заборони української мови на археольогiчних зiздах з новою силою 
пiдняли змагання про культурну правосильнiсть української мови, межi i завдання 
української культури. Здобутки культурного i нацiонального руху, зробленi на 
галицькiм грунтї з участю росийсьских Українцiв, високо пiдiймали рiвень їх 
змагань i в Росiї. 
Українство ставить своїм завданнєм осягнути всю повноту нацiонального 
житя. Заразом, рiвно з партийною боротьбою в Галичинi, наступають початки 
партийного ?руповання в росийськiй Українї, боротьба i полемiка рiжних 
суспiльних i полiтичних течiй. Особливе оживленнє в українськiм громадянствi 
стає замiтним в девятьсотих роках, в звязку з тодїшнїм загальним росийським 
заворушеннєм. Потiм нещаслива росийсько-японська вiйна i часи "довiря 
правительства до громадянства" захопили українське громадянство в загальний вир 
росийського визволення. На чергу стали питання перебудови Росийської держави, 
спецiальнi українськi iнтереси одiйшли на другий плян. Групованнє росийських 
партий захопило i подiлило на анальогiчнi партиї також i українське громадянство. 
Селянство захоплене було земельним питаннем, iнтелигенцiя- полiтичним. За 
всїм тим українське громадянство не переставало дорогою преси, петицiй, 
резолюцiй i т. й. добивати ся розвязання українського питання-нацiональної 
рiвноправности для Українцiв, а насамперед скасовання заборони українського 
слова.
В груднї 1904 р. комiтет мiнiстрiв спецiально зайняв ся сим питаннем i 
прийшов до переконання, що український рух "не мiстить в собi, як здаєть ся, 
скiльки небудь серiозної небезпеки", яка б оправдувала забороннi заходи 
правительства i тi шкоди, якi заборона українських книжок чинить селянству. 
Запитанi ним державнi органи висловили ся также в тiм дусi, а петербурська 
академiя в просторiй записцї вияснила при тiм неправдивiсть ходячих фраз, що 
лiтературний великоруський язик-мова общеруська, котра для Українцiв може 
служити такою ж рiдною мовою, як i для Великорусiв, так що нема потреби 
Українцям розвивати українську мову. Не вважаючи одначе на всi отсї вияснення, 
справа затягла ся i правительство не видало спецiального закона про знесеннє 
заборон українського слова, а вони були скасованi самi собою загальними 
законами: виданi в осени 1905 р. новi правила про перiодичнi видання вiдкрили 
Українцям можнiсть видавати газети i журнали на український мовi, а правила про 
неперiодичнi видання (26/IУ. 1906) зняли всякi обмеження з книг, в тiм i з 
української мови. Правда, в дїйсности i пiсля сього над українською книжкою i 
пресою не перестав тяжiти бiльш гострий i пiдозрiливий догляд: на українськiй 
мовi раз-у-раз карало ся i забороняло ся те що свобiдно проходило на росийськiй, i 
против українських газет видавали ся рiжнi спецiальнi заборони, як нї против яких 
иньших. Все ж таки, хоч i в узьких межах i з вiчним риском кар, вiдкрито 
українському слову якусь дорогу.
В справах полiтичних i суспiльних царськiй манiфест 17 жовтня 1905 р. 
вiдкрив великi перспективи, з котрих одначе мало здiснило ся справдi. Великi надiї 
покладали ся на першу думу, скликану весною 1906 року. Мiж селянськими й 
iнтелїгентськими депутатами її знайшло ся чимало людей для українства 
настроєних бiльше або меньше прихильно, i з них органiзувала ся українська 
фракцiя, яка могла б мати чимале значiннє в дальших нарадах думи. Та думу 
роспущено перше, нiж ся фракцiя пiдiбрала ся вiдповiдно-з людей переважно 
мало обзнайомлених з українськими справами, що аж тут в думi мали нагоду 
серiозно застановити ся над потребами українського житя. Те саме повторило ся i в 
другiй думi, вiк котрої так само був короткий. А в третю думу, скликану на пiдставi 
нового виборчого закону, селянство вже не могло посилати самостiйно вибраних 
депутатiв, i українське селянство-єдиний елемент, на котрий можна було 
покладати надiї, зiстало ся властиво без представникiв. 
Думське законодавство не дало нiчого українському житю; навiть для 
заведення української мови в народнiй школi в третiй думi не знайшло ся 
бiльшости, як для декотрих иньших инородчеських шкiл. В сiм вiдбив ся 
неприхильний для українства настрiй правительственних сфер, що з початку 
устами сенату (в справi недозволення "Просвiти" в Полтавi), а потiм устами 
мiнiстра внутрiшнiх справ зазначило своє становище супроти українського руху, 
принявши всяку, хоч би чисто культурну українську роботу за шкiдливий 
сепаратизм.
Таким чином розвiяли ся надїї тих, якi по манiфестi 17 жовтня думали що з 
розвоєм конституцiйного житя в Росiї українське житє зможе розвивати ся тут 
свобiдно i правильно, i вся вага українського руху перенесеть ся з Галичини в 
натуральний свiй осiдок, на Україну росийську. Обставини росийського житя не 
дають йому i тепер розвинути ся навiть так, як розвиваєть ся українське житє в 
Галичинi. Але воно розвиваєть ся i в них!
Останнi роки, невважаючи на всї розчаровання, заборони i гоненiя на 
українство, зазначили себе великим поступом, принесли важнi i цїннi здобутки, якi 
глубоко врiзали ся в житє i не зможуть бути вирванi з нього нїякими заборонами i 
нагiнками, тому власне що здобутi були наперекiр всяким перешкодам i заборонам. 
Українська преса, котрiй вiдкрив дорогу манiфест 17 жовтня газети Хлїбороб, 
Громадська Думка (потiм перемiнена в "Раду"), Рiдний Край, Село, Засiв, Рiля й 
богаю иньших, журнали -Вiльна Україна, Нова Громада, перенесений з Львова до 
Київа Лiтературно-Науковий Вiстник, Українська Хата-зробили своє важне дiло, 
не вважаючи на всї бичи i скорпiони адмiнiстративних i судових кар, на всякi 
перепони для їх передплати i поширення. Ся преса обеднала i звязала в одно 
громадянство розсипанi атоми української iнтелiгенцiї, висунула перед ним основнi 
полiтичнi, суспiльнi i нацiональнi домагання українського житя, а поруч них 
вперше серiозно поставленi були економiчнi завдання. Заснованнє "Українського 
наукового товариства" (1907), що згуртувало українськi науковi сили з рiжних наук 
в своїх виданнях, зазначило домаганнє повноти української культури-не якогось 
"домашнього обихода" старих часiв, а в усїх областях культурного житя. Серiозно 
поставлено жаданнє української школи. Найбiльшi перешкоди стрiнуло поширеннє 
освiти i практичного знання в народнїх масах; "Просвiти", що засновувались для 
сеї мети в рiжних мiстах, в однiх мiсцях не дозволялись, в иньших закривались i 
тепер вони вбитi майже вповнi. Але популярна лiтература, що значно роздвинула 
ся за сї роки, захоплює широкi круги народнi, судячи з того що деякi книжки 
розiйшли ся по кiлька десять тисяч примiрникiв.
Безсумнївно, широкий всенароднiй рiзвiй українства являєть ся i в Росiї 
питаннєм недалекого часу i можемо з повною вiрою дивити ся в його будучину. 

402. Орнамент з полтавського земського дому.