ЧАСТИНА ШЕСТА.

Українське вiдродженне.

115. Прилученнє Галичини i Буковини до Австрiї. Разом з тим як 
руйнували ся в другiй половинi XVIII в. українськi порядки на лївiм боцї Днїпра 
та на Запорожу, великi змiни робили ся також i на Правоберажу та в Захiднiй 
Українi, творячи новi обставини i новi пiдстави українського житя. Падала 
Польща-саме тiльки встигла придавити останнi рухи народнi на Гiравобережу 
i до решти ослабити нацiональне житє заведеннєм унїї в захiднiй Українi,-як 
прийшов несподїваний кiнець державному житю самої Польщi. За кiлька рокiв 
дорешти розiбрано її мiж сусїднї держави, i даремно заходила ся потiм польська 
шляхта, щоб ту свою польську державу вирвати з їх рук i вiдновити наново.
Не на користь вийшли Полякам їх великi придбання в землях 
українських i литовських: здобуваннє та заходи коло затримання сих земель 
знесилили саму Польщу, вона ослабла i стала здобичею сусїднїх сильнїйших, 
мiцнїйше органiзованих держав. Польська шляхта, захопивши в свої руки 
правлїннє, поневолила не-шляхетську люднiсть, позбавила всякого значiння i 
саму королiвську власть, вiдобрала всї засоби вiд правительства, аби воно, 
змiцнивши ся, не хотiло покоротити шляхетськi вiльности i свободи. Держава 
польська нiколи не мала нї грошей в скарбi своїм, нї вiйська, нї мiцної 
оргайїзацiї. Всю силу захопили великi пани магнати, але вони думали не про 
державу, не про суспiльство, а про свої власнi роскоши й iнтереси, i дуже часто 
брали грошi вiд сусiднiх держав за те, щоб своїми впливами кермувати 
справами Польщi так, як треба було тим сусїдам, а не їй самiй.
Вже Хмельнищина задала Польщi такий сильний удар, їдо вiд нього 
вона не здужала поправити ся. А вiд початкiв XVIII вiку Польщею кермують не 
її правителi, а заграничнi правительства. Вони не дають перевести в Польщi 
нiяких реформ, щоб вона не поправила ся, не стала сильнїйща; мiшають ся при 
кождiй нагодї в її внутрiшнi справи, пiдiймають через магнатiв-запроданцїв 
повстання (конфедерацiї) i взагалї роблять все що хочуть. А при тiм все вiд часу 
до часу виникають рiжнi проекти про те, щоб зовсiм розiбрати сю велику, але 
слабосилу, на живу нитку зшиту державу,-як то ми вже бачили за часiв 
Хмельницького. 
По смерти короля польського Августа III (1763 р.) цариця Катерина 
зєднавши ся з своїми одномишленниками й Польщi, ввела свої вiйська, 
посадила на королiвствi польськiм свого приятеля Станїслава-Августа 
Понятовского, i хотїла пiд його iменем кермувати по своєму польськими 
справами Головний привiд до того давала справа православної вiри в Польщi, 
котру росийське правительство держало нїби в своїй опiцї, а духовнi 
православнi до його помочи звертали ся у всяких своїх бiдах. Польське 
правительство хогїло визволити ся вiд росийських впливiв i думало скористати 
для того, що Росiя з 1768 року увязала ся в вiйну з Туреччиною, а за 
Туреччиною потягала Австрiя, не хотячи дати Росiї поширити ся далї на 
турецьких границях. Росiя хотїла взяти пiд свою вдасть Крим i Молдаву i 
домагала ся, щоб Туреччина признала сї землї вiд себе незалежними, 
свобiдними; Австрiя ж не хотїла на се пристати, бажаючи собi поширити ся в 
молдавських землях. Польща надiялась скористати з сього напруження, але 
зовсiм несподiваний оборот дав тому всьому пруський король: вiн задумав собi 
скористати з такої замотакини i з того напруження мiж Росiєю й Польщею й дав 
таку думку, що Росiя замiсть Туреччини нехай би поширила ся коштом Польщi, 
а при тiм i Прусiя та Австрiя собi забрали б пограничнi землi польськi. Цариця 
Катерина не дуже охотила ся на сей плян, бо не хотїла дїлити ся Польщею, 
бажаючи задержати її цiлу пiд своїми впливами. Але як Австрiя почала хилити 
ся до Туреччини, згодила ся цариця на пляни Прусiї, щоб її затримати по своїй 
сторонi. Пiшли переговори про се i нарештi прийшло до такої угоди, що Росiя 
справдi зрiкла ся своїх претенсiй на Молдаву (Крим одначе Туреччина мусїла 
признати незалежним i в 1783 р. його без усякої вiйни прилучено до Росiї, за 
згодою Австрiї). Замiсть Молдави Росiя взяла собi вiд Польщi пограничнi землi 
Бiлоруськi, Австрiя Галичину, Прусiя- землi коло Балтийського моря. Так 
стала ся умова мiж ними з серпнї 1772 р., i висланi вiйська без вiйни позаймали 
кожде свою пайку, а сойм i правительство польське, настрашенi, або й 
закупленi, мусїли згодити ся на сї утрати й вiдступити тi землi, Австрiя взяла 
цiле воєводство Руське, майже цiле Волзьке, сусiднi части Подiльського i 
Волинського воєводства i Холмської землi. Посилала ся при тiм на те, що сї 
землi -колишнє княз. Галицько-волинське, їло було пiдвластне королям 
угорським.  А маючи тепер в своїх руках порiчє горiшнього Прута (Покутє), 
цiсарева, а ще бiльше син її Иосиф II захотiли прилучити до того й сусiдню 
частину Молдави: побувавши сам в 1773 р. в сусiднiм Семигородi, Иосиф 
побачив, що для Австрiї дуже важно взяти собi пiвнiчну Молдаву для того, щоб 
мати з Галичини дорогу до Семигороду, i рiшив забрати Тi вiд Туреччини. 1774 
року австрийське вiйсько перейшло молдавську границю та зайняло Чернiвцi, 
Серет, Сучаву-теперiшню Буковину.
I тут австрийське правительство на своє оправданнє посилало ся на те, 
що сч країна колись належала до Галичини. Дiйсно, в XIII в. бачимо мiсця на 
середнїм Прутї, так само як i на середнiм Днiстрi в залежности вiд Галицького 
князiвства-се так зване Понизє; потiм воно перейшло в безпосередню власть 
Татар, а як в половинї XIV в. органiзувало ся осiбне князiвство чи воєводство 
Молдавське, то воєводи молдавськi загорнули згодом пiд свою власть i землi 
мiж Серетом i Диїстром, так зване Покутє i землю Шипинську. Пiзнiйше засї 
землї, як ми вже знаємо, не раз була боротьба мiж Польщею i Молдавою (гл. 
49), аж вони розмежували ся: польська границя стала по Кути i Снятин, i так 
українська країна помiж Днїстром i Серетом-теперiшня пiвнiчна Буковина, 
зiстала ся пiд воєводами молдавськими, аж до 1774 р., як її заняло австрийське 
вiйсько. Вона була залюднена українським селянством, шо сидiло на землях 
воєводських, боярських, монастирських; обовязки були сорозмiрно не великi i 
тому сюди напливала люднiсть з Галичини. Ся пiвнiчна, українська Буковина 
творила округ Чернiвецький, але разом з нею був захоплений також округ 
Сучавський, переважно румунський, i так як нова Галичина пiд австрийською 
властю була злiплена з земель українських i польських, так i нова Буковина 
мала характер українсько-румунський: пiвнiчна українська, полуднева 
румунська. 
Воєвода молдавський дуже сильно протестував против австрийського 
нападу, але турецький султан, його зверхник, не пiдтримав його i в 1775 р. 
згодив ся вiдступити Австрiї пiвнiчно-захiдню частину Молдави. Визначено 
було комiсарiв, вони вiдмежували сю країну, i вона дiстала назву Буковини, за 
свої густi лiси буковi. Якийсь час була пiд управою вiйськовою, а потiм, 1786 р. 
прилучено її до Галиччини, i так при Галичинї вона зiставала ся аж до р. 1849, 
коли Буковину зроблено осiбною провiнцiєю.
116. Кiнець Польщi i прилученне правобiчної України до Росiї. В 
Польщi по страшнiм ударi 1772 р. богато людей схаменуло ся й заходило ся 
робити порядки. Були то спасеннi для Польщi замiри, тiльки прийшли занадто 
пiзно. Сусїди не хотiли того. Особливо росийське правительство гнївало ся, що 
Поляки беруть ся заводити новi порядки без його згоди. Але воно було зайняте 
на полуднї- Кримом, потiм Туреччиною, що почала в 1787 роцi нову вiйну, 
розжалена тим, що Росiя загорнула собi Крим. Польська партия реформи 
рахувала на союз з Прусiєю i спочуте Австрiї й надїяла ся обiйти ся без Росiї. 
Але помилила ся. Тiльки що в маю 1791 р. проголошена була в Польщi нова 
конституцiя, а вже при кiнцi того року Росiя щасливо закiнчила турецьку вiйну, 
що закрiпила за нею володїннє Кримом та всїм пiвнiчним берегом Чорного 
моря, i тепер своє вiйсько посунула вона з Туреччини в Польщу. Тодї магнати 
противнi реформi пiдняли повстаннє-зробили так звану торговицьку 
конфедерацiю i вiддали ся пiд опiку Росiї. Росийське вiйсько зайняло Варшаву. 
Скликали новий сонм i той пiд натиском Росiї скасував конституцiю 1791 р. та 
вернув старi порядки. Прусiя вирiкла ся Польщi та пристала до Росiї. При сїй 
оказiї зайняла знову землї на захiднiй границi, а Росiя взяла Київщину, Подiле, 
значну частину Волини, Бiлоруськi землї-по лїнїю проведену вiд курляндської 
границi на границю австрийську.
Сойм покiрно пiдписав вiдступленнє Росiї сих земель. Так як колись, 
двiста лїт перед тим, на люблинськiм соймi польськi правителi шафували 
українськими землями: прилучали, не питаючи ся їх, та змушували потiм 
українських панiв силомiць присягати Польщi,-так прийшло ся тепер Полякам. 
Але i ся-вже зовсiм обкроєна Польща не пожила довго. Против короля i 
правительства, за їх податливiсть, пiдняло ся в 1794 р. повстаннє, щоб добивати 
ся захоплених земель i визволяти ся з опiки Росiї й Прусiї. Одначе росийське i 
пруське вiйсько погромило повстанцiв, Москалї взяли Варшаву i Вильно. 
Польщi зроблено кiнець.
Росiя забрала решту земель бiлоруських i українських, якi ще зiсталися 
за Польщею (крiм Холмщини i Пiдляща), иньшi краї розiбрали Австрiя i Прусiя. 
Потiм в останнє передїлили ще польськi землї в 1815 роцї i так уставив ся 
нинiйшiй подїл, мiж Росiєю, Австрiєю й Прусiєю. Бiлоруськi землї спинили ся 
пiд Росiєю, українськi зiстали ся подiленi мiж Росiєю й Австрiєю, польськi мiж 
Росiєю, Австрiєю й Прусiєю.
Так ото з кiнцем XVIII в. українськi землi опинили ся пiд властю двох 
великих, сильних держав-Росiї й Австрiї,-держав мiцно сцентралїзованих i 
бюрократичних, то значить з сильною центральною властю. з великим 
начальством урядничим, з мiцною полiцiєю й вiйськом, а без усякого майже 
громадського самопорядкування. Всяка полїтична окремiшнiсть наших земель 
була скасована, самопорядкуваннє або знесено зовсiм, або зведено до 
найменьших розмiрiв. Та з нього i так не могли б майже зовсiм користати 
елементи українськi, бо на грунтї народнiм зiстав ся сам спiд громадянства: 
селянство темне, несвiдоме, обiдране i позбавлене всяких прав, майже таке саме 
бiдне мiщанстао, та неучене i темне сiльське духовенство. Даремно пiшли всi 
великi змагання, жертви й подвиги для визволення народу українського, потоки 
крови своєї й чужої, пролитої для свободи i вiльности України.
"Польща впала-та й нас задавила", казав Шевченко. Впала польська 
держава, але доля Українцїв не поправила ся з того-особливо в тих 
українських землях, що вiдiйшли пiд Росiю. В тих землях, що одiйшли до 
Австрiї, нове правительство австрийське заходило ся коло того, щоб полїпшити 
долю крiпакiв українських, обмежити безграничну власть польських панiв над 
ними, дати бiльшу освiту селянам, мiщанам i особливо духовенству, що зiстало 
ся єдиною освiчснїйшою верствою серед Українцїв. Перехiд Галичини пiд 
власть Австрiї був першим початком вiдродження українського житя в Захiднiй 
Українi. Але в землях, якi вiдiйшли з-пiд Польщi пiд Росiю, нiчим не стало 
лекше українському народови. Навпаки, сильна рука нового, росийського 
начальства надала панованню польського пана над українським хлопом ще 
бiльшої моци i певности, якої не мало воно за безсилої, розколиханої держави 
Польської. Кождий польський пан мав звичайно в кешенї все низше начальство, 
з яким приходило ся мати дїло в справах з мужиком, i мiг бути певний, що всяке 
дїло йому те начальство покриє i в усїм йому буде помiчне. Власть помiщика 
над мужиком

374. Селянська бiда, старий малюнок.

дiйшла такої моци, якої не мала за польських часiв. Тодi гайдамацькi напади i 
селянськi повстання спиняли розвiй панської власти; тепер за воєнними 
командами росийськими, за всякою полїцiєЮ польський пан не бояв ся нiчого i 
мiг тягнути з мужика стiльки соку, скiльки схотїв. Аж 1848 р., з огляду на 
тодiшнї розрухи в Галичинi, заходило ся росийське начальство полекшити в 
дечiм панщиннi тягарi українського селянина, а духове житє українське зiстало 
ся тут в тяжкiй безпросвiтнiй тьмi ще довго i довго.
Так само, або й ще бiльш безрадiсно виглядало нацiональне українське 
житє. Навiть память про славнi дiла великої народньої боротьби ослабла i 
затемнила ся- В народi зiстали ся тiльки пiснї й перекази, що завмирали поволi в 
тїснiм гуртку спiвцїв-кобзарiв. Друковане слово не закрiпило навiть тих 
книжних чи поетичних утворiв, в яких були представленi могутнi подвиги i 
пориви українського житя, i серед вищих освiченiйших верств все менше було 
людей, яким скiльки небудь ясно представляла ся минувшина України, тi великi 
завдання, якi були поставленi нею i якi мов ловг неоплатний висiли над 
сучасними поколїннями малих синiв великих батькiв. В захiднiй Українi все 
покрила Польща: польське або сполячене панство, такеж саме богатше 
мiщанство, i навiть вище духовенство (унiатське) було спольщене i польськими 
очима дивило ся на минувшину i на сучаснiсть свого народу. А в схiднїй 
Українi, заднiпрянськiй, так само змосковшило ся все, що пiдiймало ся над 
масою народньою. Стара книжна мова вимерла, змосковщила ся. Слово народне 
жило тiльки серед простого народу та на тiй лiнiї, де стикало ся се народне житє 
з церковною книжнiстю-серед низшого духовенства, попiв та дякiв-бакалярiв, 
ледво видно i замiтно. Маса народня, придавлена крiпацькою неволею лежала 
мовчазною, нерухомою, мертвою, i здавало ся, що вже не встане-прийшов 
останнiй кiнець українському житю, як сумно спiвав наш великий поет на 
руїнах Чигрнна:
Заснула Вкраїна,
Буряном укрилась, цвiллю зацвiла,
В калюжi, в бо.iотї серце прогноїла
I в дупло холодне гадюк напустила,
А дiтям надiю в степу оддала-
А надiю вiтер по полю розвiяв,
Хвиля морем рознесла.
Не видко було, що пiд тим попiлом минулого, пiд цвiллю сучасного 
лежать здоровi, могутнї зерна народнього житя й починають проростати тихо i 
непомiтно.
117. Початки вiдродження в захiднiй Українi. В часах найбiльшого, 
як здавало ся-останнього упадку українського житя, при кiнцї XVIII в. 
починали вже поволi пробивати ся першi парости нового житя. В захiднiй 
Українi вони сходили на грунтї церковнiм. 
Свого часу заведеннє унїї приглушило дуже сильно останки 
Українського житя. Приймали унїю з малодушности, хилячи ся перед панами, а 
смiливiйшнх приборкувано силомiць. Але наростали новi поколїння, що були 
унiатами не через свою зраду чи малодушнiсть, а через те що уродили ся в унїї, i 
для них унїя стала вже вiрою народньою, українською. Тi що заводили унїю на 
те, аби вона послужила дорогою до ополячення i окатоличення, помилили ся в 
своїх надїях Через те що унiатське духовенство i взагалi унїю не зрiвняно в 
правах з католицтвом i вона зiстала ся церквою низшою, мужицькою, вона стала 
прикметою тутешнього українського житя i незадовго стала для захiдньої 
України такою ж нацiональною церквою, якою перед тим була церква 
православна. I коли австрийське правительство, заволодiвши Галичиною, 
заходило ся коло того щоб пiдняти унiатське духовенство з темноти i 
пониження, в якiм його застало, то се мало чималий вплив на розбудженнє 
нацiонального житя. Австрийське правительство, побачивши, як польська 
шляхта поневолила український нарiд, взагалї задумувало ся над способами, 
щоб йому помогти: за Марiї Тереси i Иосифа II обмежено вдасть помiщикiв, 
заводили ся школи "з мiсцевою мовою" (українською) для селян i мiщан, вищi 
школи для духовенства, що було незвичайно убоге i темне. Насамперед сї 
заходи почали ся на Угорськiй Українi, наслiдком тих рухiв против унїї, що так 
занепокоїли правительство (див. гл. 108). Мукачiвську єпархiю визволено вiд 
зверхньої власти католицького єпископа в Ягрi, засновано лiцей в Мукачевi, для 
виховання духовних, полiпшено матеральне становище духовенства. Новий 
єпископ Андрiй Ба-

375. Григорий Сковорода, останнiй представник старої української 
школи.

чинський (1772-1809) з сього боку дуже дїяльно заходив ся коло пiднесення 
свого духовенства, i тут в Мукачевi коло нього згодом зiбрала ся громада доволї 
вчених як на той час людей, з котрих вийшли потiм першi професори-Русини 
львiвського унiверситету i чимало иньших замiтних дїячiв. З прилученнем 
Галичини сї заходи правительства захопили також i її. Зараз по прилученню 
Галичини Марiя-Тереса завела в Вiднї духовну семiнарiю для унiатiв; се було 
мале вiконце в Европу для галицького українського суспiльства i мало справдї 
чимале значiннє в його житю. Потiм слїдом заложено семiнарiю у Львовi, а при 
заснованню львiвського унiверситету в 1784 р. положено, щоб деяких наук 
вчили по українськи, i осiбний лiцей при нiм заведено, де б Українцi пiдучували 
ся, щоб потiм вступити до унiверситету. Богато зроблено також i тут для 
добробуту духовенства; з маєткiв закритих монастирiв органiзовано "релiгiйний 
фонд" для полiпшення становища духовенства. Так само на Буковинї, за недовге 
воєнне правлїннє положено цiннi початки нової, свiтської школи i тутешнїй 
релiгiйний фонд, що володiв пятою частиною цiлою Буковини (се були давнїйшi 
монастирськi i єпархiальнi маєтки) давав величезнi засоби на культурнi i 
нацiональнi шли. Та бiда була в тiм, що в суспiльних i нацiональних вiдносинах 
сеї далекої провiнцiї австрийське правительство слабо розпiзнавало ся i так як 
не вмiло знайти справжньої точки в селянських вiдносинах, без кiнця 
заплутуючи справу своїми суперечними рiшеннями, так i в культурних справах 
дуже часто зовеїм не вмiло доглянути українського елементу, вважаючи 
румунську мову "мiсцевою мовою" всеї Буковини без рiжницi.
В Галичиннї воно розглядало ся трохи краще, але й тут 
правительственнi заходи, направленi на пiднесеннє українського народу, 
здебiльшого заглушили ся потiло впливами польської шляхти, та й робили ся 
без потрiбного знання мiсцевих обставин. Для тих українських вищих шкiл i 
катедр не знайшло ся людей тямущих, якi б вмiли вгадати тi живi течiї 
народнього житя, на котрих можна було оперти новий просвiтний рух. Наука 
вела ся мертвою книжною мовою, викладали ся предмети далекi вiд житя, тому 
й сї заходи не дали такої користи, яку б могли дати. Згодом українськi лекцiї i 
український лiцей скасовано, коли з нових гiмназiй стали виходити Українцi 
пiдготованi до слухання загальних курсiв. З загальною реакцiєю, що почала ся в 
Австрiї посмерти цїс. Иосифа (1790), польська шляхта здобуває собi впливи i в 
двiрських кругах i у мiсцевої адмiнїстрацiї й починає лякати її своїми вигадками 
про нахил галицьких Українцiв до Росiї та до православiя, вiдвертаючи тим 
правительство вiд заходiв на їх користь. Пiд впливами Полякiв замiсть 
української мови заведена мова польська-з початку в школах вищих типiв, а 
далї i в сїльських, народнїх. З огляяу на протести i представлення українського 
духовенства сiльським громадам позволено засновувати свої приватнi школи з 
українською мовою, але при тiм адмiнiстрацiя наказувала духовенству, iдиб не 
дуже заохочувало селян заводити такi українськi школи- аби не причиняти тим 
собi видаткiв. Треба сказати одначе, що саме духовенство не оцiнювало всього 
значiння народнього елементу i не використовувало тих можливостей, якi 
вiдкривали для нього правительственнi заходи; набираючи ся деякої культури, 
нова iнтелiгенцiя, майже виключно сама духовна, тратила давнiйшу звязь з 
народом закидала народнiй язик, не вмiючи надати йому культурного вжитку, 
тримала ся старої книжної мови, звироднiлої, омертвiлої, не здатної вже до 
розвитку i не знаходячи через те основи для свого культурного поступу, йшла за 
польським елементом, як бiльш культурним.
Все таки невважаючи на всї помилки i незручности правительства i 
свого громадянства, то на нiщо зводили часом i найкращi їх замiри, зiставало ся 
деяке полiпшеннє вiд тих усiх заходiв. Важно було перед усїм, що розвiяло ся те 
почуте безвиходности, яке огорнуло було українську люднiсть а часи упадку, в 
XVIII вiцi; заходи австрийського правительства вiдкрили якийсь просвiток, 
розбудили надїї на кращу будуччину i енергiю змагання, боротьби за кращу 
долю. Серед нового унiатського духовенства, вихованого в кращих культурних i 
матерiальних обставинах уже в початках XIX в. зявляють ся освiченi i тямущi 
люде, якi думають не тiльки про iнтереси своєї церкви, а й про iнтереси народнї, 
нацiональнi, заходять ся коло пiднесення народньої освiти i добробуту, коло 
розвою нацiональної культури.
Польськi заходи против українства викликали iх на герць за народнї 
права; надїї на помiд австрийського уряду додавали охоти. Проекти заведення 
польської мови в народнїх школах викликають перший свiдомий виступ 
галицького духовенства в оборонї народньої мови: митрополит Левицький пiд 
впливом канонiка Могильницького-найвизначнїйшого представника нового 
духовенства, удав ся до правительства з прошеннем, щоб у народнiх школах 
учено по украiнськи. Колиж шкiльна комiсiя ухвалила своє-так як вище було 
сказано, що для української науки громади можуть закладати осiбнi свої 
школи,-митрополит вислав протест проiив такого трактовання української 
мови, а Могильницький виготовив записку в оборонї її вартности i 
рiвноправности. Потiм розширив сю свою оборону в осiбнiм трактатї: 
"Вьдомьсть о рускомь язьiкеь" (в Галичинi мiсцеву українську мову все 
називано руською, по старiй традицiї); се був перший учений трактат в оборонї 
української мози. Заразом заходив ся коло просвiтної роботи. Органiзував 
перше просвiтнє товариство в Перемишлї-але воно заглохло, стрiнувши всякi 
перешкоди з боку польського духовенства i сполячених унiатських монахiв-
Василiян. Краще пiшли його заходи коло закладання народнiх українських шкiл 
замiсть ополячених урядових; за короткий час вiдкрито велике число шкiл 
парафiяльних i т. зв тривiяльних (вищого типу); для приготовлення учителiв 
органiзовано учительську семiнарiю в Перемишлї; стали складати українськi 
учебнi книжки для сих шкiл-а з тим стали виникати питання про вiдносини 
народньої мови до книжньої-чи тримати ся старої книжньої мови, чи зближати 
ся до живої народньої: про се потiм, в 1830 роках виходить завзята полемiка мiж 
оборонцями мови народньої i мови книжної, або властиво кiлькох книжних мов 
- старої української, церковнославянської i росийської (великоруської): 
суперечка ся мала велике значiннє в дальшiм тутешнїгл розвою нацiональної 
свiдомости. Отак пiдiймало ся поволї нове житє на витолоченiм i забитiм 
українськiм перелозi в захiднiй Українi. Скромнi i непоказнi були першi прояви 
його-але в тих частях України, що вiд Польщi перейшли до Росiї, навiть i 
такими не можна було похвалити ся: тут нiчим не полекшало вiд того що 
нарештi "Польща впала". Як я вже сказав, панованнє польського панства над 
українським народом стало ще сильнiйше, ще безогляднїйше, i з боку 
правительства не було навiть таких проб полекшити становище селянства, якi 
показувало правительство австрийське. Польська освiта i культура панували 
далi скрiзь в вищих верствах-все се було польське, а з другого боку новi 
школи, якi заводила росийська вдасть, новi уряди, церква i духовенство пiд 
росийським володiннєм ширили росийство: росийську мову заведено в 
духовних школах i навiть у церквi молитви велено було вимовляти на 
росийський спосiб. Таким чином українське житє, що досї гнїтила польщина, 
тепер спинило ся мiж двома огнями-польським i росийським, i росийськими 
руками винищувано українство навiть там, куди нiколи досї не сягали руки 
польськi. Тому українство тут никло i гинуло далi, i першi прояви його в Росiї 
зявили ся не тут, а в Українї заднiпрянськiй-в старiй Гетьманщинi й 
Слобiдщинї, на розвалинах козацької автономiї.
118. Початки вiдродження в схiднїй Українї. Хоч українське панство 
знаходило рiжнi добрi сторони в нових крiпацьких та чиновницьких порядках, 
заведених правительством, i з усеї сили вислужувало ся перед новими властями, 
проте серед вищих верств українського громадянства-серед потомкiв 
козацької старшини й духовенства, невважаючи на все їх вольне i невольне 
зросийщеннє, не вигасала любов до українського житя, мови, iсторiї-певний 
український патрiотизм. З жалем згадували колишню славу козацьку, 
незалежнiсть українську, автономiю Гетьманщини, нарiкали на вiдiбраннє 
старих прав i порядкiв. Звичайно се невдоволеннє таїли, вважаючи безнадїйним 
всякий протест i боротьбу. Тiльки деякi смiливiйшi вертали ся до давнiх плянiв 
шукати помочи за границею для привернення давнїх прав України. Недавно з 
секретних паперiв пруського державного архиву стало вiдомо, що в 1791 р., 
коли мiж Росiєю i Прусiєю попсували ся вiдносини, до тодiшнього пруського 
мiнiстра Герцберга приїздив Українець Капнист, з значного українського ролу, 
син дуже заслуженого полковника миргородського. Оповiв йому, що прислали 
його земляки, бо вже прийшли до останнього вiдчаю вiд "тиранiї росийського 
правительства i князя Потьомкiна". Вiйсько козацьке, казав, дуже розжалене 
тим, що йому вiдiбрано старi права i вiльности та поверстано в регулярнi полки: 
воно страшенно хоче вернути собi старi порядки й вiльности. З поручення 
землякiв Капнист питає мiнiстра, чи можуть вони сподївати ся на помiч Прусiї, 
коли повстануть против Росiї. Але мiнїстр дав на се ухильчиву вiдповiдь, не 
сподїваючи ся, щоб у Прусiї справдї дiйшло до вiйни з Росiєю. Тому Капнист 
поїхав назад, а на далi, казав, як би пруське превительство хотїло, то може 
завести зносини з Україною через його брата, що тодi подорожував по Европi. 
На хвилю старi порядки наче були й вернули ся. Коли по смерти царицї 
Катерини (1796) настав царем її син Павло, то вiн богато з реформ своєї матери 
змiнив i повертав старi порядки, бо не похваляв полiтику правительства 
Катерини.
Мiж иньшим i на Українi повернуто де що з того устрою, який був до 
скасовання гетьманства: вернено генеральний суд i иньше, заведене при 
Розумовськiм. Толкували, що до сього призвiв Олександр Безбородько, мiнїстр i 
довiрений чоловiк царя Павла, український патрiот -бувший полковник 
київський за старого українського правлiння. Може як би сей напрям росийськоi 
полiтики потрiвав довше, се вiдновленнє старого гетьманського устрою пiшло б 
iще далi; але 1801 року царя Павла вбито, i його наступник Олександр 1, 
постановши правити згiдно з правилами своєї бабки царицї Катерини, став 
привертати i тi росийськи порядки, що завела вона на Українї в 1780-их роках.
Потiм були надїї на вiдновленнє козаччини i навiть гетьманства в 1812 i 
потiм в 1831 р., коли росийськеправительство в помiч своєму вiйську збирало 
добровольнi козацькi полки на Українї i для заохоти людей мiсцеве начальство 
подавало надїї на рiжнi полекшi. На тодїшнього генерал-губернатора Репнїна 
говорили навiть, що збираєть ся бути гетьманом, бо був свояком Розумовських. 
Але скiнчили ся отсї поголоски i надїї дуже сумно, бо правительство, 
невдоволене ними, заслало тих козакiв добровольцїв на Кавказ i там оселило. 
Всi сї жалї й надiї, хоч не були нї особливо глубокi, нї особливо 
серiознi, все таки пiдтримували в вищих, освiчених верствах свiдомiсть своєї 
окремiшности вiд громадянства великоруського, звязки з iсторичною 
минувшиною України i сучасним народнїм житем. Зросийщенi службисти, що 
кров свою проливали за росийське отечество i з усїх сил, не за страх, а за совiсть 
будували новi росийськi порядки на Українi, ширили росийську мову i 
культуру, самi виступали як росийськi письменники i в своїм обиходї перейшли 
вповнї на мову росийську-вони заразом з побожною любовю збирали память 
про українську старовину, записували українськi вiршi та пiснї, слова i прислiвя, 
а в своїх записках та листах, не призначених для публiки виславляли колишню 
українську свободу, хвалили давнiх борцїв за українськi вiльности. ) 1 на грунтi 
сього роздвоєння нацiональної душi української iнтелiгенцiї згодом починають 
виростати серiознїйшi прояви нацiонального почутя-головно на пунктi 
привязання до українського слова-устного i письменного, як найбiльш живої й 
яскравої прикмети своєнароднього українського житя.
Уживаннє народньої мови в письменствi схiдньої України не 
переривало ся до решти нiколи, хоч її й виключено з друкованих книжок i з 
школи. Навпаки, пiсля того як цензурнi заборони вбили українську книжну 
мову-мiшану українськословянську, чисто народня українська мова здобула 
навiть сильнїйшу позицiю, як одинока мiсцева мова: хто хотiв надати 
українську закраску 

379. Олександр Безбородько.

i всi, що цiнили українськi прикмети житя, з особливою любовю звертали ся до 
лiтературних оброблень народньої мови i високо їх цїнили, дарма що 
справжньою культурною, книжньою мовою вважав ся язик великоросийський. З 
другого боку сї лiтературнi оброблення народньої мови навчали бiльшої 
уважливости до живої мови, а живе українське слово-мова, пiсня, перекази про 
минуле, захованi в устах простого народу, навертали до нього панськi верстви, 
вiдiрванi iсторiєю останього столїтя, посваренi з народом своєю панською 
полiтикою i винародовленi, як здавало ся, до решти. I так на сiм новiм 
народництвi української iнтелiгенцiї виростало нове українське вiдродженнє.
Перелицьована "Енеїда" Котляревського, без волi автора видрукована 
1798 року, була першою книжкою, яка незвичайно високо пiдняла в очах 
українського громадянства народне українське слово, а заразом своїми образами 
минулої козацької слави i сучасного гiркого селянського житя вiдкрила широку 
дорогу отсьому заiнтересованню народнiм житем серед українського 
громадянства. Сама по собi важна була поява книжки писаної народньою мовою 
i друкованої, то значить можливої до широкого росповсюднення серед 
тодiшньої української iнтелiгенцiї. З старих листувань знаємо, як страшенно 
тяжко було розшукувати старi українськi писання, навiть найбiльш голоснi i 
славнi (напр. київськi академiчнi iнтермедiї), i часто найбiльш iнтереснi твори 
старого українського письменства, не маючи змоги бути друкованими, зiставали 
iя в однiм двох рукописях без усякого поширення (напр. Прецїкава iсторична 
повiсть Величка вiдома в однiй авторськiй рукописи i в однiй копiї) Три видання 
Енеїди, що вийшли на протягу одного десятилїтя i були розхопленi земляками, 
зробили сю книжку епохою не тiльки в iсторiї українського письменсгва, але i в 
розвою українскоЇ свiдомости. Але крiм самої формальної сторони - 
лiтературного друкованого твору, писаного народньою мовою i то незвичайно 
легкою, свобiдною i заразом культурною, що непереможно вабила читача, - 
книжка мiстила в собi дiйсно дорогоцїнний змiст. З-поза жартовливої форми 
талановитої пародiї, що описувала пригоди запорозьких гольтїпак, висували ся 
иньшi образи i спомини; саме тодї нашi Запорозцї блукали свiтами, не 
знаходячи собi пристановища- i гiркi гадки мусїли наводити спомини, що 
викликало се байдуже нїбито оповiданнє про троянських бурлак! З поза веселих 
i грубоватих часом жартiв i глузувань вставили образи "вiчної памяти 
Гетьманщини". Встававало народне житє, змальоване з великою любовю i 
знаннєм, будило любов i спочуте до нього. Не диво, що пiзнiйшi письменники 
українського вiдродження, з Шевченком разом, схилили голови перед автором 
Енеїди i назвали його батьком нової української лiтератури.
Але "Енеїда" не зiстала ся самiтньою; за нею слiдом пiшли иньшi 
талановитi твори, пiдтримали й скрiпили першi вражiння, данi Енеїдою -про 
культурну вартiсть української мови i українського народяього елементу. Те що 
в "Енеїдi" треба було вiдчувати поза зверхньою глузливою формою, виступало в 
иньших творах вповнї вiдкрито i без недоговорень. Таке значiннє мали пєси 
само.о Котляревського-особливо славна його "Наталка Полтавка, поезїї 
Гулака-Артемовськаго, повiсти Квiтки-твори другого, третього i четверiого 
десятилїтяХIХ вiку.
Поруч них величезне значiннє мали першi збiрко українських пiсень, 
що почали виходити з другого десятилїтя (Цертелева, Максимовича, 
Срезнєвского). Сi збiрки виданi та й ще декотрi невиданi, що ширили ся в 
рукописях, вiдкрили вперше незвичайне богацтво української народньої пiснї й 
тим незвичайно пiдняли значiннє українського слова, бо саме в тiм часї освiченi 
люде почали звершати увагу на народню творчiсть i високо її цїнити. 
Появляють ся також важнi для українського усвiдомлення працi з 
українознавства, особливо з української iсторїї. Безiменна, Исторiя Руссовь или 
Малой Россiи"-iсторiя України, доведена до кiнця Гетьманщини, котрої 
автором довго вважала Георгiя Кониського (а тепер думають на Гр. Полiтику, 
або на нього i його сина), незвичайно талановито написана (хоч дуже часто 
наскрiзь фантастична-в оповiданнях про подiї XVII вiку i ранйших), поширила 
ся незвичайно нiж українською iнтелiгенцiєю, особливо в другiм i третiм 
десятилiтю XIX вiку, завдяки свому горячому патрiотичному почутю, котрим 
була перейнята, i робила сильний настрiй. Надруковано її булЬ аж пiзнїйше, при 
кiнцї 1840-рр., але вона поширювала ся в копiях i мала великий вплив на розвiй 
українського письменства, запрудивши його на довго своїм фантастичними, але 
з великим патрiтичним запалом продуманими постатями i подiями. Слїдом за 
нею зявила ся солiдна, хоч i суха iсторiя козацької України Бантиша-
Каменського, що протягом недовгого часу мала три видання-також факт 
характеристичний для тодїшнїх iнтересiв української iнтепiгенцiї. Починають ся 
i тут першi вiщуни спорiв про український народнiй елемент, народню мову, 
поезiю-вiдгомони нових iдей про значiннє народности взагалi i впливiв 
словянського вiдродження, що переносячи ся на український грунт, давали нове 
толкованнє, нову цїну i вартiсть стихiйним i мала усвiдомленим потягам до 
свого рiдного, своєнароднього.
119. Iдеї народности. Початки свiдомiйоiого демократизму. В XVIII в 
почало в захiднiй Европi наростати так зване романтичне народництво: на мiсце 
того або переробляти в письменствi старi теми грецькi та римськi або 
потрапляти пiд їх взiрцї, письменники звертають ся до переказiв свiйських, 
мiсцевих, з особливою увагою починають збирати народньої перекази i 
придивляти ся до народньої творчости. Перед тим її легковажили, як рiч грубу, 
необроблену, а тепер починають високо цїнити її своєрiдню красу. Сей напрям, 
особливо з Англiї та Нiмеччини поширив ся мiж захiднiми Словянами, викликав 
i там зацiкавленнє до народньоЇ творчости, до народнього, мужицького слова. 
Потiм таке зацiкавленнє, разом з впливами тих перших словянських збiрок i 
студий, починає поширювати ся i в Росiї, серед громадянства 
великоросийського i зросийщеного українського.
Для Українцiв росийських i так само галицьких сей поворот мав 
величезне значiннє. Досi вони дивили ся на свою народнiсть як на темну масу, 
позбавлену всяких засобiв культурних, засудженух на те, щоб користувати ся 
духовими засобами своїх культурнїйших сусiдiв. Тому не бачили перед своїм 
народом нiякої будучности, дивили ся на українську мову, побут i звичаї як на 
пережитки старини, може й цiкавi й милi для землякiв, але кiнець кiнцем таки 
засудженi на загибiль. Автор першої української граматики в Росiї Павловський, 
пишучи в перших роках ХIХ в., називав українську мову "не живьiмь ни 
мертвьiмг" вона не вимерла до решти.
Тепер погляди на народне слово i творчiсть змiняють ся. Виявляєть ся в 
українськiм народi, в його народнiй словесности безцiнний скарб, що 
зрiвноважує недостачi книжного письменства i свiдчить про велике духове 
богацтво i житєву силу народу. "Знаєте, пише оден з перших збирачiв, Цертелєв 
в своїй статї-.що я сю народню поезiю ставлю вище нїж бiльшу частину наших 
(росийських) романiв, баляд, навiть-богатьох наших романтичних поем". 
Завдяки оригiнальним своїм прикметам, красї i богацтву свому український 
побут, перекази, iсторiя починають звертати увагу чужинцiв: Великоросiв, 
Полякiв й инших, i се пiдiймає в очах самих Українцiв вартiсть свого народ 
Домок Котляревського в Полтавi, з рисунка Шевченка.
В нових напрямах романтичного народництва їх власне малосвiдоме 
привязаннє до своєї минувшоети i сучасного народнього побуту знаходить нове 
обясненнє i оправданнє i заохоту до дальшого заiнтересовання своїм народом i 
своєю минувшиною. Теорiї народницькi i приклади нацiонального розбудження, 
що пiд впливами їх починало ся тодї у иньших словянських народiв, вказували 
дороги i напрями, котрих належало тримати ся Українцям. Проби лiтературного 
оброблення українських тем українською мовою здобували нове значiннє i вагу, 
як дорога до вiдродження   українського житя.
Разом з тим, як я вже зазначив, мусїли рiшучо змiнити ся вiдносини до 
народнїхмас, його потреб i iнтересiв. Поперднє столїтє зазначило ся тим, що 
свiжо народжене українське старшинське панство запопадливо заходило ся 
присвоїти собi панський вигляд, щоб як найсильнiйше зазначити свою 
окремiшнiсть вiд народу, з якого воно вийшло.
Економiчна боротьба викопала глубоку прiрву мiж народом i сим 
панством, що захоплювало землi й крiпостило селянство, а вiдокремленнє 
культурне докiнчувало їх глубоке вiдчуженнє i ворожнечу. Український нарiд 
роздiлив ся на темну народню масу, закрiпощену, позбавлену всякої можности 
розвою i поступу, i панство, яке хоч називало себе Українцями 
("Малороссiанами"), але було зовсiм вiдiрване вiд українського народнього 
грунту i в своїм повнiм вiдчуженню вiд народу не бачило иньшої дороги, як 
приставати все тїснїйше до культурного i нацiонального житя 
великоросийського. Але тепер заiнтересованнє українським словом i 
українською народньою поезiєю навчило iнтелiгенцiю иньшими очима дивити 
ся на український нарiд.

382. Iван Котляревський-портрет 1818 р.

Отсї сiрi простi селяне, мужики-крiпаки, на яких українське панство 
дивило ся з презирством, помазавши ся росийською культурою, -володїли, як 
виявило ся, дорогоцїнним скарбом поезiї, були творцями утворiв, яким знавцi 
давали мiсце поруч найкращих взiрцiв європейської поетичної творчости. В 
устах селян зацїлїла память про українську минувшину, про козачу славу, 
затрачена панством, i сама ся мова, котра тепер, в свiтлї нових поглядiв на житє 
народне ставала дорогоцiнним скарбом, вищим вiд золота i. камiня дорогого-
нею володiло тiльки селянство. В очах нового поколiння освiченних Украiнцїв 
українська сїрома ставала правдивим носителем краси i правди житя, i до неї 
належало всiми способами зближити ся, щоб зачерпнути вiд неї сеї краси i 
правди в народнiй словесности i народнїм житю знайти правдивий змiстi для 
творчости лiтературної. А зближаючи ся до народу, освiченi Українцi набирали 
ся не тiльки памяток народньої творчости, але приходили до розумiння i 
народього житя, селянської душi. болїв i потреб мужицьких.
Котляревський в "Наталцi Полтавцi", Квiтка в своїх повiстях, i деякi 
меньше замiтнi письменники в своїх творах ставлять собi за завданнє вiдкрити 
благородний змiст селянської душi, показати, як в тяжких обставинах 
селянського житя, пiд сїромяжною покривкою живуть високi, чистi людськi 
змагання, котрi рiднять українського мужика з його найосвiченїйшим 
сучасником. Українська лiтература стає демократичною: єднає iнтереси вищих 
освiчених верств з iнтересами мужицькими, бере в оборону людськi права 
селянина-крiпака, а згодом починає приходити до розумiння його економiчних i 
соцiальних потреб, та тих суспiльних i полiтичних дорiг, котрi могли б привести 
до поправлення суспiльного становища закрiпощених, темних i обрабованих 
народнїх українських мас. I се питаннє про пiднесеннє українських народнiх 
мас до людського житя стає центральним i головним питаннєм з становища 
українського вiдродження, тому що вишi верстви зiйшли з нацiонального 
українського ?рунту i вся надiя українського

383. Гр. Квiтка.

житя спочивала на селянствi, на надiях його визволення i духового розвою.
120. Українськi гуртки росийської України i Кирило-Мефодiївське 
братство. Заiитересованнє українською мовою i народнiм побутом, народнєю 
словеснiстю i переказами минулого, симпатiї до українського народу i його 
етнографiчних прикмет зєднують згодом людей в першi українськi гуртки з 
лiтературними i народолюбними iнтересами. Найбiльш замiтний гурток, перша 
така громада українська, що вже щось значила в лiтературi й житi українськiм, 
на Українi росийськiй виробила ся в Харковi, що в десятих-тридцятих роках 
став ся найбiльшим духовим огнищем України: коштом мiсцевого дворянства, 
потомкiв слобiдської старшини, засновано тут унiверситет, далї жiночий 
iнститут, органiзував ся театр, розвиваєть ся досить жвава як на тi часи 
лiтературна дiяльнiсть, виходять журнали i збiрники лiтературнi.
Шо правда, i сi школи харкiвськi, i се письменство-все отеє культурне 
житє було великоруське, а українська течiя проявляла себе в нїй досить 
скромненько-українськими поезiями або статейками в тих великоруських 
журналах, або українськими книжечками, що виходили коли не коли, раз на 
кiлька рокiв. Але появляли ся рiчи талановитi й поважнi; займали ся 
українською лiтературою люде визначнi, поважанi, i займали ся серiозно, з 
свiдомiстю, що не забавляють ся якоюсь забавкою, а роблять дiло важне. 
Професор харкiвського унiверситету Петро Гулак-Артемовський пише гарнi 
поезiї, перекладає i переробляє з чужих лiтератур рiжнi рiчи на українське. 
Григирий Квiтка, потомок мiсцевого старшинського роду, чоловiк дуже 
поважаний в харкiвськiм громадянствi, складає театральнi пєси i першi повiсти з 
народнього житя, малюючи в них високi прикмети душi українського селянства, 
прославлений потiм язикознавець Срезнєвский випускає збiрки українських 
iсторичних пiсень-рiд поетичної української iсторiї, що робив свого часу 
сильне вражiннє на суспiльство. Згодом виступає на лїтературнiм полi як поет i 
етнограф професор Амвросiй Метлинський i молодий вихованець харкiвського 
унiверситету, славний потiм iсторик Микола Костомарiв, також Слобожанин (з 
старого Острогожського полку). В руках харкiвського кружка українське 
письменство набрало характера поважного народнього дїла. Члени його стояли 
пiд впливами романтичного народництва i словянського вiдродження. В 
українськiм письменствi вони бачили нового члена словянськоЇ сiмi, богато 
надiленого природою, котрому бракує тiльки прихильних обставин, щоб 
проявити себе як слiд.
Замiтнi гуртки українськi були також по столицях, в Москвi i в 
Петербурзi-там пробував з кiнцем 1830 х рокiв талановитий поет Гребiнка i 
молодий Шевченко, що з кiнця 1830-х рокiв починає звертати увагу на себе 
своїми поезiями. Поява його першого "Кобзаря" 1840 р. i зараз потiм 
"Гайдамакiв" була многоважною подїєю українського житя.
Справедливо завважив визначний великоруський критик, що українське 
письменство, мавши в своїх рядах Шевченка, вже не потрiбувало нiякої 
рекомендацiї, нiяких доказiв свого права на iстнуваннє. Се було велике щастє 
для молодої української лiтератури, що в їй так скоро-яких небудь сорок лiт по 
появi її першої ластiвки, "Енеїди" Котляревського, проявив ся такий генiальний 
поет як Шевченко. З його появою можна було сказати, що українське 
вiдродженнє з лїтературного боку забезпечене. Але Шевченко вiдограв також 
велику ролiо i вiдейнiм розвою українського громадянства. 
З сього боку величезне значiннє в iсторiї українського житя здобула 
громада київська, як коло новозаснованого київського унiверситету зiбрали ся 
такi визначнi сили як Максимович, Костомарiв, Кулїш-тодї ще молодий 
етнограф, повний юнацького завзятя, i богато рiжної талановитої молодїжи, а до 
них прилучив ся в 1845 р. i Шевченко, перейшовши до Київа на посаду при 
київськiм унїверситетi: Зiйшли ся найбiльшi люде тодiшньої України - 
найвизначнїйшi талантом i високими мислями про вiдродженнє свого народу.
Шевченко, Костомарiв, Кулїш i декотрi з молодших їх знайомих 
близько сприятелювали ся i часто сходячи ся роздумували над минувшиною 
України, над крiвавою наукою, яку дали їй її колишнi повстання народнi, над 
гiрким становищем свого поневоленого народу i способами його визволення. 
Костомарiв працював тодї над iсторiєю козаччини й дїлив ся з товаришами 
своїми гадками про минувшину. Шевченко уже в своїх молодечих вiршах 
перший з українських поетiв звернув ся до козацької та гайдамацької 
минувшини, шануючи в нїй боротьбу за волю й право народне, згiдно з тими 
переказами, якi чув з малечку наоколо себе. Тепер з поручення київ-

384. Шевченко в молодостi, портрет його власної роботи (1843).

ської археографiчної комiсiї вiн їздив по Українї, зарисовуючи старi памятки 
українськi, й вони з новою силою будили в його душi память українського 
минулого. З-поза блеску гетьманських клейнодiв, з-поза вiйн i свар вставав 
перед ним дїйсний герой української iсторiї: сiрий нарiд, що повставав на те, 
аби зробити своєю ту землю, на котрiй працював, i бути господарем своєї працi 
i свого житя. З небувалою нї перед тим нї потiм силою Шевченко в своїх поезiях 
виступив против неправди i неволї, яка запанувала на Українї, i лукавим 
нащадкам пригадував забуту правду української iсторiї. 
З другого боку товариство цiкавило ся незвичайно сучасними 
поступовими течiями-захiднiми, бо в Росiї тодї завмерло все, i словянським 
вiдродженнєм, що з вiковiчного сну пiдiймало оден за другим сї забутi, навiки 
похованi словянськi народи. Пiдiймали свою культуру Поляки i Чехи, будили ся 
Хорвати, Серби, Болгари, Словаки, Словинцi- I о диво, трупи встали, i очi 
роскрили.
В 1820-х роках пiд час тодiшнього поступового росийського руху, що 
привiв до повстання 1826 р. (т. зв. "декабристiв") на Украiнї iстнувало потайне 
товариство "Соединенньiхтi Славянь", що ставило собi за завданнє привести до 
того, аби народи словянськi звязали ся в вiльну спiлку (федерацiю); єсть звiстки, 
що було тодї також осiбне "Малороссiйское общество", i воно ставило собi за 
завданнє добивати ся полiтичної самостiйности для України. Вiдомости про 
тодiшнi товариства i їх завдання доходили до Шевченка i його приятелiв, i вони 
на взiрець їх задумали заснувати потайне товариство, назвавши його брацтвом 
св. Кирила i Мефодiя апостолiв словянських; виробили для нього уставу i 
правила. Завданнєм сього браитва ставили поширюваннє гадки про потребу 
загальної свободи i рiвности. Вважали своїм обовязком доходити, щоб у Росiї i 
по всiх словянських сторонах не було рабства, анi нiякої неволї чи пониження 
низших верств, щоб були всї рiвнi, не було нiяких станiв (сословiй). з бiльшими 
i меньшими правами; щоб була свобода мисли, совiсти i слова, щоб не 
приневолювано до нiякої вiри, i освiту поширено у всїм народi; правлiннємало 
бути народне, з виборним головою; кождий словянський народ мав творити 
осiбну республiку, а спiльними справами мав завiдувати спiльний словянський 
собор, куди мали вислати всї словянськi народи своїх депутатiв.
З сих плянiв нїчого не вишло, бо й брацтво Кирило-Мефодiiвське не 
довго проiстнувгло; рiжнi напрями i рiжницї, якi були в поглядах самих його 
членiв, не встигли вияснити ся i вирiшити ся-не тiльки що перейти в дiло. Але 
провiднi гадки його зiставили глубокий слiд в дiяльности братчикiв, особливо 
Шевченка, в його тодiшнiй i пiзнiйшiй творчости, i стали основою пiзнiйшого 
українського руху. 
Братчики гiрко заплатили за свої смiливi гадки; 1847 р. по доносу 
одного студенга, що пiдслухував розмови братчикiв, їх арештовано, взято пiд 
суд i покарано рiжними тяжкими карами, розiслано на заслання i заборонено 
писати. Тiльки з кiнцем 1850-х рокiв могли вони вернути ся з своїх заслань та 
взяти ся до лiтературної роботи для поширення своїх гадок. Але-не всї 
вернули ся i даремно шукали б ми в їх писаннях з сих часiв того смiливого лету 
гадки, який виявив ся в їх молодечих мрiях кириломефодiївських часiв. 
Пройшло кiлька десятилiть, поки вiдродили ся деякi гадки кирило-
мефодiївських братчикiв, i то не так на росийськiм як на галицькiм уже грунтi.
121. Галицьке вiдродженнє i 1848 рiк. В Галиччинi перший гурток, 
який досить свiдомо ставав на грунт нацiональний, вiдомий нам в Перемишлi, в 
духовних кругах його, при кiнцi другого десятилїтя XIX в. Тут було засноване 
те товариство для поширення народньої освiти; з кругiв тутешнього 
духовенства вийшла перша звiсна записка в оборонi рiвноправности i 
культурної вартости української мови, з нагоди питання про научаннє в школах 
українською мовою; звiдси йшли звiснi нам заходи коло українського 
шкiльництва.
Одначе сей перемишльський кружок ще не мав ясного понятя про 
значiннє народньої української стихiї й стояв на роздорожу мiж нею i книжною 
словяно-росийською мовою, i в 1820-х роках се питаннє ще не ставило ся 
гостро; автори перших граматик з перемишльського кружка прихиляють ся до 
народньої мови, але вважають потрiбним "очищати" їi вiд простонародньоi 
грубости й наближати до старої книжної й церковної мови. В 1830-х рр. 
виявляють ся вже два рiжнi напрями: против оборонцiв книжної традицiї 
виступають прихильники живої народньої мови, горячо обороняючи її чистоти 
вiд книжного калiчення i добиваючи лiтературного її уживання i граматичного 
оброблення. Тут були впливи i словянського вiдродження, i ще бiльше- 
лiтературних проб на чистiй народнiй мовi схiдньої України, якими не могла 
похвалити ся досi Галичина, тому що тут книжна українська традицiя не була 
задавлена i гальмувала лiтературне уживаннє народньої мови. Против автора 
першої друкованої угорської-української граматики Мих. Лучкая, що хилив ся 
до книжної, церковної мови, i автора першої друкованої галицької граматики 
Иосифа Левицького, що хотiв держати ся не тiльки старої української книжної 
мови, але й зближати ся також до книжної великоруської, виступив досить 
рiшучо Иосиф Лозинський, боронячи чистої народньої мови. А ше бiльш 
рiшучо стає на український народнiй грунт кружок молодих богословiв, що 
зiбрав ся в львiвськiй семiнарiї в 1830 роках.
Ся українська молодiж стояла вже пiд впливами вiдроженого 
українського письменства Росiї 1820-1830 рокiв, i пiд впливами сучасного 
словянського вiдродження та сучасної польської революцiйної агiтацiї 
розвинула ся в напрямi бiльш поступовим i народолюбнiм, в дусї романтичного 
народництва росийської України. Вона також цiкавить ся iсторiєю й 
етнографiєю свого народа, збирає пiснi й перекази i пробує свої сили в 
лїтературнїй роботi, зближаючи ся до взiрцїв українських- вiдчуваючи в 
повнiй силi однiсть українського народу по оба боки росийськоавстринського 
кордону. Симпатичний поет Маркiян Шашкевич являєть ся першим народнiм 
поетом Галичини i пiзнiйший український, пародовецький рух Галичини 
признав його своїм первоначальником i патроном. Якову Головецькому судило 
ся стати першим патентованим ученим-професором української мови на 
новозасновачiй катедрi львiвського унiверситету. Третiй член сеї "руської 
трiйцї" Iван Вагилевич займався iсторiєю, етнографiєю, словеснiстю-всїм по 
троху. Та дiяльнiсть сього кружка не йшла гладко. За останнї десятилiтя 
вiдносини офiцiальних кругiв до українського питання встигли змiнити ся 
рiшучо. Австрийськi власти, маючи досить клопоту з тодїшнiми польськими 
революцiйними течiями не хотiли мати нових клопотiв ще й з українським 
рухом. В духовних унiатських кругах, котрим передано цензуру українських 
книг, також панував напрям реакцiйчий, узко-церковний, неприязний i 
пiдозрiливий народнiм елементам в лїтературi Книжки навiть самого 
цензурного змiсту: релiгiйнї, похвальнi оди на честь австрийського дому-
забороняли ся тому тiльки, що мова їх була не досить словя-нська, або що 
замiсть словянського письма 

386. Пантелеймон Кулїш.

вони були написанi гражданкою. Заходи "руської трiйцї" були прийнятi тут 
пiдозрiливе i ворожо. Перший альманах "Зоря", зложений для друку кружком 
Шашкевича в 1834 р., ся духовна цензура заборонила. Зложили новий збiрник, 
ще обережнїйше, з народнiх пiсень i переказiв та власних поезiй i наукових 
статей пiд назвою "Русалка Днiстрова" i надрукували його в Пештї, в Угорщинї, 
щоб розминути ся з галицькою цензурою. Але й се не помогало: коли книжка 
прийшла до Львова, цензура арештувала її всю i тiльки в 1848 р. удало ся її 
видобути з арешту. На самих авторiв впали рiжнi неприємности. Хоровитий 
Шашкевич не витримав їх i вмер в недостатках, як священик на убогiй парафiї; 
Вагилевич пiшов шукати хлiба у польських панiв. Галицьким гасителям здавало 
ся, що придавили до решти український рух. 
Та налетiв бурхливий 1848 рiк i зараз перемiнив усю обстанову. 
Европейська революцiя сильним вiдгомоном вiдбила ся по австрийських краях, 
викликавши бiльше або меньше значнi рухи; в Галичинi Поляки начали ладити 
повстаннє для визволення Польщi. Австрийське правительство тодї знову 
пригадало собi галицьких Українцїв i заходило ся коло них, щоб ослабити 
польський рух. Виходять наверх такi справи як роздiленнє Галичини (недорiчно 
звязанеї з українських i польських земель) на- частину українську i польську; 
заведеннє в українськiй Галичинi української мови по школах вищих i низщих; 
визволеннє українського селянства з власти польських панiв-все те про що 
думало в 1770-80 х роках правительство Марiї Тереси i Иосифа II, а потiм так 
мiцно забуло, пiдпавши пiд впливи польської шляхти i власних своїх гасителiв-
реакцiонерiв. Галицькi Українцi пiдняли голови i собi заворушили ся. Пляни 
польських революцiонерiв про вiдбудованнє Польщi були Тм не з лад, i тiльки 
не велика частина української iнтелiгенцiї пiшла разом з Поляками. Переважна 
ж бiльшiсть почала органiзувати ся в напрямi окремiшнiм i Полякам ворожiм, 
користаючи з прихильности i помочи австрийської адмiнiстрацiї- славного 
галицького намiстника Стадiона, про котрого Поляки потiм говорили, що то вiн 
видумав галицьких Русинїв-Украiнцїв, а перед тим мовляв не було їх. Засновано 
полiтичне товариство "Головна Рада", свого рода українське нацiональне 
правительство, що мало вияснити i представити центральному правительству 
полiтичнi й нацiональнi потреби Українцїв, а як орган його стала виходити 
газета "Зоря Галицька". Против польських революцiйних ватаг органiзовано 
українську гвардiю, українськi батальони стрiльцїв. В осени 1848 р. скликано 
"Собор руських учених"-всїх прихильникiв культурного i нацiонального 
розвитку галицької України, щоб вияснити культурнi i нацiональнi потреби та 
виробити програму дальшої дїяльности для розвою українського народу.
Сей "собор" став рiшучо на нацiональнiм українськiм грунтi, 
вiдрiжняючи українську народнiсть з одного боку вiд польської, з другого-вiд 
великоруської, з котрою мiшали її рiжнi прихильники книжної "словяно-
росийської мови", не вмiючи вiдрiжнити її вiд народньої української. "Собор" 
уважав конче потрiбним, щоб була уставлена одна одностайна граматика i 
одностайна правопись для всього "руського народу в Австрiї й Росiї" 
("руським" далї називали свiй український нарiд i мову)-аби була вона згiдна з 
язиковими прикметами української мови, а незалежна вiд граматики i 
правописи польської i росийської Домагав ся, щоб у всяких школах галицьких 
заведено українську мову, а для розвою письменства було засноване просвiтнє 
товариство, на взiр чеської "Матицi". Пiдтримував домаганнє, щоб українську 
частину Галичини вiддїлено вiд польської, i таке иньше. Се був дуже важний 
момент в галицькiм житю i не дурно Ант. Могильницький, найбiльша 
лiтературна сила сього часу накликав "собор" високолетними, хоч на теперiшню 
оцiнку досить нескладними вiршами.
Правительство йшло на зустрiч українським бажанням. Воно обiцяло 
завести українську мову в усїх школах, в гiмназiях i унїверситетї, серiозно 
думало про подiл Галичини, i в 1850 р. дiйсно був виданий такий закон, тiльки 
не вiйшов у житє. За те велике значiннє мало i сильно вплинуло на настрiй 
українського громадянства проголошене в 1848 роцi скасованнє панщини i 
визволеннє селян з власти помiщикiв.
122. 1848 рiк на Буковинi й Угорськiй Українi i загальна реакцiя 
1850-х рр. В иньших українських землях, якi були пiд Австрiєю -на Буковинi i 
в Угорськiй Українї подiї 1848 р. вiдбивали ся инакше, хоч також глубоко 
зворушили мiсцеве житє. На Буковинї-найбiльш глухiй з австрийських 
провiнцiй, питання висуненi сими подїями, викликали першi познаки 
нацiональної думки у тутешнiх Українцїв i першi прояви суперечности iнтересiв 
української й румунської народности, котру правительство досi звичайно 
рахувало за одну мiсцеву пра-

387. Якiв Головацький (в старости, як перейшов до Росiї).

вославну люднiсть. Румунськi депутати в парламентi стали добивати ся 
вiддiленна Буковини вiд Галичини i обеднання її з румунськими краями 
Угорщини; буковинськi Українцi виступили против сього, стоячи за дальшу 
однiсть свою з Галичиною, натомiсть добивали ся роздiлу Буковини на 
нацiональнi територiї-українську i румунську, а Румуни сього не хотiли. Але 
загалом рух український на Буковинi був дуже слабкий, мiж Українцями мало 
ще було свiдомих елементiв i селянський рух против Румунiв-дiдичiв, що виник 
тодi, мав зовсїм стихiйний, несвiдомий характер.
Глубокi потрясення, якi заважили на всiм пiзнiйшiм житї її, прийшло ся 
пережити в 1848 р. Українї Угорськiй. Велике повстаннє пiдняте для визволення 
Угорщини вiд австрийського пановання було задавлене завдяки воєннiй 
помочи, присланiй Росiєю австрийському цiсареви, i австрийське 
правительство, щоб ослабити Угрiв, готове було пiдтримати народности 
Угорщини, подавленi досi угорським панованнєм- в тiм i угорських Українцїв. 
Серед них знайшов ся тодї чоловiк смiлий i вiдважний, який мiг би вiдкрити 
нову добу в житю угорської України, як би зiстав ся на нацiональнiм грунтї. 
Був се Адольф Добрянський; пiд час угорського повстання вiн утiк з Угорщини 
й пробував у Галичинi i звiдти прийшов з росийською армiєю, як цїсарський 
австрийський комiсар при росийськiй армiї. Пiд впливом його угорськi Українцї 
рiшили ся виступити з своїми нацiональними домаганнями, вислали депутацiю 
до цiсаря, просячи вiддiлити українськi землi в осiбнi стблицї i в них на всякi 
уряди призначати Українцїв, завести українську мову в урядованнi i в научаннi, 
заснувати в Ужгородi українську академiю i т. ин. Прошення сi були прийнятi 
дуже прихильно i цiсар обiцював їх скоре сповненнє. Добрянського призначено 
намiсником (над-жупаном) чотирох стблиць, де найбiльше живуть Українцї, i 
вiн почав заводити "руське" дiловодство; на тiй же мовi мали вчити в 
ужгородськiй гiмназiї. Все се обiцювало дуже гарнi наслiдки - але все 
напсувало русофильство Добрянського; вiн був прихильником всеросийського 
єдинства, i замiсть української мови заводив росийську, ширив росийський 
вплив. Тому угорська аристократiя, здобувши собi назад вплив в державi, пiд 
вражiннями росийської окупацiї, що знищила її пляни, першим дїлом звернула 
ся против Добрянського. Його скоро вiдсунено вiд усього, а все що пахло 
русофильством на Українї угорськiй,-взято пiд гострий i пiдо-

388. Антiн Могильницький.

зрiливий догляд. Тим часом пiд впливом Добрянського вся тутешня нтелїгенцiя 
пiшла сею русофильською стежкою i тепер пiд гострим угорським доглядом 
присїла й залишила майже всяку дiяльнiсть. На народнiй український основi 
працювати не хотїла, на росийськiй-не смiла, i так по тiм бурхливiм руху 1849 
р. наступає тут на довго-по нинЇшнїй день застiй i мертвота-гiршi, 
нїжденебудь на українськiй землї.
Не така тiльки довга i затяжна, але теж сильна реакцiя по бадьорiм руху 
1848 р. наступила i на Буковинї, а навiть! в Галичинi. Союз з правительством 
тутешнього українського громадянства мав свої дуже лихi сторони. Добрi 
замiри австрийських правителїв помогти розвоєви українського народу 
переважно не здiйсняли ся й тут. Задавивши революцiйний рух 1848 р., 
правительство взагалї поховало свої пляни реформ.
Тим часом українське громадянство покладало всi надiї свої на реформи 
i дарунки правительства, i коли побачило, що воно бiльше Українцями не 
журить ся, стало безпомiчне i безрадне, не знаючи, що почати. З тої причини, 
що рух український опирав ся на порозумiннi i союзi з правительством, провiд у 
нїм взяли елементи консервативнi церковнi та урядовi.
В Галичинi перед вела митрополича консисторiя, "святий Юр", як її 
звали поiмени катедральної церкви, де проживав митрополит i консиСторськi 
канонїки. Тодiшня iнтелЇ?енцiя українська в Галичинi складала ся майже з 
самих священикiв i вони, зовсiм зрозумiло, дивили ся на митрополита i -його 
консисторiю як на своїх натуральних провiдникiв. А сi провiдники дивили ся 
неприязно i пiдозрiливе на кожний прояв якогось живiйшого i поступовiйшого 
руху взагалї i народнього українського зокрема. Знов виходять на верх 
прихильники книжної словяно-росийської мови, неприхильнi українському 
елєментови в мовi i культурi, як простонародньому i "необразованому". Всякi 
смiливiйшi пориви й пляни 1848 р. затихали й забували ся серед загальної 
реакцiї, а серед неї знов на гору вийшли польсько-шляхетськi елементи. Вони 
фактично захопили в свої руки адмiнiстрацiю галицьку, пiд началом тодiшнього 
намiсника графа Голуховского. Галичина спинила ся в польських руках, а до 
українського елементу польськi верховоди подбали настроїти правительство як 
найбiльш пiдозрiливе i неприхильне, представляючи, що галицькi Українцї 
тягнуть до Росiї i до православiя.
Так i в Галичинi жвавий рух 1848 р. на дїлї став не початком нової 
епохи, а вступом до темної реакцiйної доби, i тiльки згодом українське 
громадянство мало змогу вернути ся до тих домагань i справ, що ставили ся в 
1848 роцї й тодї були вже такi близькi до свого сповнення.
123. Новий рух на Українi росийськiй. Таким чином i в Росiї, по 
розгромi кирило-мефодiївського брацтва, i в Австрiї по втихомиренню 
революцiї 1848 року кiнець сорокових i пятьдесятi роки стали часами глухої 
реакцiї, де притихло i заникло i українське житє. В Росiї одначе ся реакцiя як 
наступила скорше, так i скiнчила ся скорше. 
По нещасливiй кримськiй вiйнї настали в Росiї новi часи, правительство 
само взяло ся реформувати старi, пережитi форми житя, що виявили свою 
нездатнiсть. На чергу стало визволеннє селянства, визволеннє суспiльности вiд 
пут старого режiму; суспiльнiсть заворушила ся, рвала ся до нового житя, i з 
нею стали оживати приспанi змагання українськi. Кирило-мефодiївськi 
братчики, поверненi з заслання, збирали ся в Петербурзi i заходили ся прясти 
далї перервану основу українського вiдродження. Особливо живу видавничу i 
органiзацiйну дiяльнiсть виявив у тiм часi Кулїш, скорше повернений з 
заслання. Зачинає вiд видання етнографiчних матерiалiв, зiбраних ще перед 
засланнем, забираєть ся до видання старших українських письменникiв, 
вiдкриває нову зорю українського слова-молоду Марковичку (Марко Вовчок), 
громадить матерiал для альманаха "Хата" (1860), нарештї з своїм швагром 
Бiлозерським респочинає видаваннє українського мiсячника "Основа". Журнал 
сей, що виходив несповна два роки, 1861-2, в сумiш мовою українською i 
росийською, мав незвичайно велику вагу, в першеобєднавши iнтелїгентих 
Українцiв Росiї й визначивши провiдну поступову їм стежку.
Смiливi полiтичнi гадки кирило-мефодiївського брацтва, правда, вже не 
залунали в новiм органi. Тяжко сказати, чи прикрi досвiди i кари, якi впали на 
голову братчикiв, змiнили їх гадки, чи вони вважали незручним спиняти увагу 
громадянства на таких далеких справах, котрi в пiдцензурнiй часописи можна 
було б обговорювати хiба дуже загально i здалека, коли тим часом на черзi 
стояли справи такi близькi i для українства превеликi, як справа визволення 
селянства, упорядковання нового громадянського, господарського i культурного 
житя селян. Сим справам гурток "Основи", що почала виходити саме перед 
визволеннєм селян, присвячував особливу увагу. Потiм за справою визволення 
виступило питаннє народньої освiти: заходили ся органiзувати недїльнi школи 
по мiстах, складати українськi книЖечки для шкiл i народньої освiти та збирати 
грошi на їх видаваннє. Разом з тим виникали суперечки про українську мову, 
придатнiсть її для шкiльного i книжного уживання. Приходило ся боронити її 
вiд наскокiв общеросiв чужих i своїх "тоже Малоросiв", якi силкували ся 
доводити, що Українцям не треба розвивати своєї мови, бо можуть користувати 
ся "общерусскою", себто великоруською книжною мовою. А заразом мусїли 
вiдборонювати ся i вiд Полякiв, якi теж хотїли пiдтягнути Українцїв пiд свою 
стару iсторичну Польщу.
Перед сими живими справами дня вiдiйшли на далекий плян старi мрiї 
прЬ обеднаннє всїх Словян. Натомiсть справа селянська, що займала також 
поступове великоруське громадянство, зблизили з ним Українцїв, що давнiйше 
не раз стояли близше до великоруських консерваторiв-словянофiлiв, а з боку 
поступовцiв росийських стрiчали ся з неприязним i зневажливим трактованнєм 
(так найбiльший представник тодiшнього великоросийського поступового 
громадянства Бєлїнский в 1840-х роках дуже неприязно поставив ся до творiв 
Шевченкових). Тепер поступовi Великоруси в цїлїм рядї .питань почули себе 
однодумними з Українцями i не раз виступали з обороною українських потреб. 
Так петербурський комiтет грамотности в 1862 р. звернув ся до правительства з 
прошеннєм, щоб в народнїх школах на Українi заведено науку на українськiй 
мовi, а мiж рекомендованими ним для народнього читання книжками було 
навiть бiльше українських, як великоруських. Росийськi письменники виявляли 
зацїкавленнє українською лiтературою, i навiть до галицьких прихильникiв 
книжного словяно-росийського язика звертали ся з щирими порадами залишити 
сю мертву мову та тримати ся живої народньої української.
Сей живий i користний укрїанський рух одначе скоро стрiв ся з новими 
перешкодами з боку правительства. Хоч саме Українцї обгризали ся в тiм часї з 
Поляками-помiщиками, якi дуже ворожо виступали против народолюбних 
українських заходiв i против своїх людей, що переходили на український грунт 
(гурток Антоновича й ин.), проте правительство повiрило безглуздим наклепам, 
нїби то Українцї накладають з Поляками. А тодї саме (1863 р.) пiдняло ся 
польське повстаннє. Пiшла вiд начальства всяка бiда на українське слово i на 
всякi українськi заходи. 
"Основа" сама спинила ся з кiнцем 1862 р., иньшi видання забороняли 
ся. Почали забороняти також українськi книжки для шкоди i народу, 
українських дїячiв арештовували, висилали. Нарештi вийшло роспорядженнє 
мiнiстра внутрiшнiх справ (Валуєва) проти українських книжок взагалi. Вiн 
посилав ся на те, що "большинство Малороссiян-ь весьма основательно 
доказьiваюгь, что никакого особеннаго малороссiйськаго язика не бьiло, н^т-ь й 
бьiть не можетть", а викликають український рух на свою користь Поляки; отже 
наказав цензурi на будуче пропускати тiльки белетристику, а книг наукових i 
для народу призначених до друку не дозволяти. Даремно тодїшнїй мiнiстр 
освiти (?оловин-ь) вказував, що не можна так забороняти книжки не вглядаючи 
в їх змiст, за саму тiльки мову, котрою вони писанi. Заборона таки зiстала ся, а 
до неї прилучив ся i синод, заборонивши св. письмо на українськiй мовi, а 
цензори, потрапляючи пiд мисль начальства, перестали перепускати i 
белетристику.
Жвавий український рух тим способом раптом припинено i придавлено 
саме серед його розмаху. Але се мало той наслiдок, що вiн з Росiї перекидаєть 
ся до Галичини; перший отеє раз за стiльки вiкiв гiочинаеть ся поворотний 
культурний рух зi схiдньої України на захiд, в Галичину, тим часом як перед 
тим, пiд натиском польського пановання живiйшi елементи з захiдньої України 
вiдпливали на схiд. Тепер українському рухови на сходї стало тяжче нїж в 
Галичинi пiд австрийським панованнем, i починаеть ся рух на захiд.
124. Народовство i москвофiльство в Галичинi. В Галичинї серед 
українського чи "руського", як тут казали, громадянства по десятилiтнiм застою 
новий рух починаеть ся з 1859 р. Проект галицького намiстника Голуховского, 
щоб в галицькiй письменности завести латинськi букви, був останнею краплею, 
що переповнила чашу пригноблення галицьких Русинiв. Поляки в тiм часї 
захопили вже в свої руки галицьке правлїннє, ставши мiж Галичиною i 
центральним правительством, i тепер сей проект заведення латинського 
"абецадла" вiдкривав перед галицькими Українцями в будучности повне 
ополяченнє всього галицького житя. З великою однодушнiстю виступили вони 
против сього проєкта i встигли його задавити своїм однодушним протестом. Та 
проект проектом, але вставало питаннє, як бороти ся против сеї страшної 
польської хвилї, що грозила потопити галицьку Україну. Консервативнi 
елементи галицького громадянства, священики i урядники, чули свою 
безсильнiсть, щоб розбудити народне жите.
Досї вони всї надїї покладали на австрийське правительство. Тепер, як 
виявило ся, що воно вiддало Галичину в жертву Полякам i нiчого не хоче 
робити для Українцiв против волi Полякiв, надiї сих консервативних елементiв 
звертають ся на Росiю. Такий росийський напрям уже перед тим приготовляв ся 
тою старою словяно-росийською мовою, досить близькою росийськiй книжнiй 
мовi XVIII в., i памятю про заступство Росiї за православних у Польщi. За сим 
пiшли зносини з деякими росийськими словянофiлами (особливо з Погодiним), 
що з свого боку пiдтримували такий русофiльський напрям в Галичинi. Велике 
вражiннє також зробила росийська помiч Австрiї в 1848 роцi, коли Росiя своїм 
вiйськом помагала задавити угорське повстаннє; вона зiстала ся в памяти 
Галичан як незвичайно могутня, всемощна сила, i взагалi Росiя николаївських 
часiв, що придавила так сильно Польщу пiсля повстання 1831 року, малювалася 
Галичанам як iдеальне царство порядку i сили Австрiю ж з кiнцем 1850-х рр. 
спiткали великi нещастя в Iталiї, потiм в 1860-х рр. погромила її Прусiя; здавало 
ся, що приходить їй кiнець. Коли ж до сього ще австрийське правительство 
зовсiм перейшло на польський бiк i вiддавало польськiй шляхтї Галичину в 
повне володїннє, то консервативнi елементи галицької суспiльности 
(русинської) стали спасенiє своє покладати в Росiї.
Сподївали ся, що росийський цар скоро забере Галичину вiд Австрiї i в 
сих надiях проповiдували зближеннє до росийської культури i мови. Пiд 
вражiннями погрому австрийських вiйськ пiд Кенїггрецом в 1865 р. львiвська 
газета "Слово"-орган отсих консерватистiв "москвофiлiв", як їх названо, 
виступило вiдкрито з сим новим полїтичним сповiданнєм. Доводило, що 
галицькi Русини оден народ з Великоросами, українська мова-незначна 
вiдмiна "русскаго язьiка", що рiжнить ся тiльки вимовою: знаючи як треба 
вимовляти слова по великоруському, галицький Русин може за одну годину 
навчити ся говорити по великоруському; тай нїяких Русинiв нема-є тiльки 
оден "русский народ-ь", вiд Карпатiв до Камчатки; тому й нема чого заходити 
ся коло творення народньої української лiтератури: є готова лiтература 
росийська (великоруська).
Так ото з консервативно-реакцiйних напрямiв галицького житя 1850-9 
рр. пiд вражiннями байдужости австрийського правительства для галицьких 
Українцiв в 1860-х роках почало витворютати ся галицьке москофiльство, по 
духу, як бачимо, близьке тому "большинству Малороссiв" росийських, на яких 
посилав ся в 1863 р. Валуєв, що вони не знають української народности нi мови, 
а тiльки оден росийський нарiд i язик. Се москвофiльство обхопило майже всю 
тодїшню "iнтелiгенцiю" Галичини, Буковини i Угорської України, що 
найбiльше пiдпала мрiям про всесильну Росiю, бачивши погром Угрiв 
росийським вiйськом. В тiм напрямi в Галичинi пiшло богато й таких людей, що 
в 1848 р. зовсiм рiшучо стояли на українським грунтi- сам Як. Головацький 
мiж ними, що роспочинаючи виклади української мови на новозаснованiй 
катедрi львiвського унiверситета, величав сю мову пишними похвалами, а тепер 
став також прихильником єдиної росийської мови i пiзнiйше перейшов до Росiї. 
Певне, лекше було сподiвати ся всяких благодатей вiд Росiї i тим часом 
тихенько сидiти, незачiпаючи ся з Поляками (як се дiйсно робили тодї й потiм тi 
галицькi москофiли),-нїж працювати коло розбудження українського народу й 
сотворення культурних i всяких иньших пiдстав для його нового житя.
Але власне сею другою дорогою пiшли бiльш енергiчнi елементи з 
тодiшньої галицької молодїжи, а з нею-i деякi представники старших 
поколїнь. Вони чули себе безмiрно близшими до демократичного, 
народолюбного українського руху, що на їх очах саме тодї вiдживав у Росiї, нїж 
до тої офiцiальної Росiї николаївських часiв, про котру мрiяли попи i урядники-
москвофiли (а котра сама виявила свою гниль перед самими Росиянами i давала 
мiсце бiльш поступовим напрямам нового царювання Александра II). Прояви 
тодiшнього українського вiдродження в Росiї наповняли сю галицьку молодїж 
радiстю i надїєю.
Жадiбно ловила вона огненнi слова Шевченка. "Кобзарь" стає для неї 
святою книгою, Україна-святою землею. Кохають ся в памятках козацької 
слави-мiж молодiжю входить в моду вберати ся "по козацьки"; з молодечим 
завзятем вигоняють з уживання галицької iнтелїгенцiї польську мову. 
Пильнують яко мога наблизити ся до української мови й українського житя i 
своїми виданнями ("Вечерницi", 1862, "Мета" 1863 -5,,, Нива" 1865, "Русалка" 
1866, ..Правда" вiд 1867) будять в громадянствi любов i привязанє до свого 
народу- простонародньої маси i горячi бажання пiднести її культурно, 
економiчно i полїтично.
125. Початки нацiонального житя на Буковинї. Сей новий 
народовецький рух захоплює й сучасну Буковину та творить тут першi 

391. Володимир Антонович.

початки нацiонального житя, якою досї не знала ся маленька країна, врiзала 
полiтичними, а дал. й релiгiйними та культурними межами вiд сусiдньої 
Галичини хоч звязана разом з Галичиною австрийською адмiнiстрацiєю, вона 
жила осторонь, не зачеплена i не розрух.ана нерухливим галицьким житем. Аж 
галицьке народовство 1860-х рокiв знаходить на Буковинi живiйший вiдгомiн. 
Знаходить ся тут кiлька талановитих i енергiйних письменникiв-як брати 
Воробкевичi, особливо Iсидор, популярний поет, далї Осип Федькович-
найбiльший талант, якого взагалi до того часу видвигнула австрийська Україна, 
що в своїх опо.вiданнях i поезiях розвинув перед громадянством Галичини i 
Буковини чарiвну романтичну панораму Карпатiв, переказiв i легенд, звязаних з 
ними, i барвистого гуцульського житя. За недостачею мiсцевих органiв, 
мiсцевого лiтературного руху, вони прилучають ся до руху галицького, беруть 
участь в галицьких народовецьких виданнях, i при слабких взагалi лiтературних 
засобах галицьких тої доби мали чимале значiннє в розвою тих перших 
народовецьких початкiв Галичини. В Буковинi ж нарОднє жите стало розвивати 
ся значно пiзнїйше; тутешнє товариство "Руська Бесiда", шо служило осередком 
лiтературного i громадського житя, засноване 1869 р, довго мало характер 
русофiльський i тiльки в 1880-х рр. здобувають у нїм перевагу народовцi.
Та незмiрно бiльше значiннє нїж ся моральна помiч вiщунiв 
буковинського вiдродження мала для народовецького руху в Галичинi, i взагалi 
в австрийський Українi, участь i помiч Українцiв росийських. Пiсля того як 
припинено розвiй українського житя в Росiї, чимало українських письменникiв 
звертають свої писання в збiрники i часописи, шо заходили ся видавати галицькi 
Українцi. З старших письменникiв особливо Кулiш, з молодших Марко Вовчок, 
Антонович i особливо Кониський i Левицький-Нечуй починають спомагати 
українськi видання Галичини своїми писаннями. Коли з 1867 р. на мiсце тих 
недовговiчних видань у Львовi удало ся наладити журнал "Правду", що виходив 
потiм кiльканадцять лiт, Українцi з Росiї брали в нїм дїяльну участь i вiн мав до 
певної мiри характер всеукраїнського органа, тому що в Росiї не можна було 
видавати нї українських газет нї журналiв.
Ся помiч Українцiв з Росiї мала величезну вартiсть для Українцiв 
австрийських. Український, або як його звали-народовецький рух в Галичинi 
був пiднятий молодїжю. Майже все старше громадянство з початку було йому 
неприхильне i бiльше або меньше рiшучо тягло в сторону москвофiльську. В 
руках москвофiлiв були всї iнституцiї i тут i на Буковинi, не кажучи за Україну 
угорську, а "народовецтво" з кiнцем 1860-х i потiм в 1870-х роках було 
представлене невеликими громадками iнтелiгенцiї, бiдної i матерiальними 
засобами i культурними силами. Отже страшенно богато значило то для  
народовцiв, що вони чули за собою Україну-ту безграничну, могутню Україну, 
що сплодила великих героїв козаччини i нових дїячiв українського вiдродження, 
i бачили їх мiж спiвробiтниками своїх органiв i видань. З другого боку участь 
росийських Україниїв скрiпляла демократичний i поступовий напрям 
галицького українства-се теж богато значило супроти переваги церковних i 
консервативних елементiв у галицькiм громадянствi. Для Українцiв же 
росийських в тодїшнїм їх пригнобленню вiд усяких перепон i заборон Галичина 
явила ся немов вiкном у свобiдну далечiнь українського розвою, що давало 
вихiд йому навiть на випадок найбiльших утискiв у Росiї.
126. Київська громада i указ 1876 р. З початком 1870-х рокiв цензура 
на українськi книжки в Росiї трохи полекшала i взагалi утиски ослабли; стала 
можлива знову лiтературна i наукова дiяльнiсть. Тодi центром українського 
руху стає Київ, де за останнi кiльканадцять лiт, псля розгрома кирило-
мефодiївцїв наросли новi культурнi сили з вихованцїв тутешнього унiверситету. 
Дiяльнiсть сеї київської громади, вiдмiнно вiд петербурської, звертала ся 
головно не на суспiльнi, а на науковi справи: на обгрунтованнє українства 
науковими дослiдами минулого i сучасного житя українського народу. В тiм 
напрямi працювали такi визначнi ученi, як iсторики Антонович i Драгоманiв, 
етнографи Чубинський i Рудченко, язикознавцї Житецький i Михальчук i ин. Їм 
удало ся добути дозвiл на заснованнє тут у Київi вiддiлу географiчного 
товариства (1872) i вiн став центром, коло котрого стали громадити ся культурнi 
сили українськi. Поруч того оживає також i лiтература українська: з кiнцем 
1860-х i в 1870-х роках виступають талановитi поети i письменники як 
Руданський, Нечуй-Левицький, Мирний, Кониський, Мих. Старицький. Мик. 
Лисенко зачав класти пiдвалини український музицi своїми збiрками пiсень, 
композицiями (мiж ними опера "Рiздвяна нiч") i чудовими концертами. Згодом 
починає пiдiймати ся український театр, незвичайно розворушуючи 
громадянство, його iнтелїгентськi i пiвiнтелiгентськi верстви.
Отак, як я сказав уже, дiяльнiсть київської громади була звернена на 
питання не полiтичнi, навiть не соцiальнi. Провiдники її свiдомо i умисно 
звертали увагу українського громадянства на культурний i науковий бiк справи, 
занехуючи полiтичний, щоб вiдтягнути "Українцїв вiд участи в росийських 
революцiйних рухах, i тим будили навiть невдоволеннє серед самих Українцiв 
на таке одностороннє "культурництво". Невважаючи на се, дiяльнiсть київських 
громадян послужила приводом до нових правительственних заходiв проти 
українства. Привiдцями до того були чернигiвськi помiщики урядовцi Рiгельман 
i його свояк Юзефович, що грав ролю сторожа росийських державних iнтересiв 
на Українi.
Розсваривши ся з провiдниками київської громади, Юзефович раз-у-раз 
надсилав правительству свої донесення лякаючiї його успiхами українського 
"сепаратизму", як тодi са називано-що Українцi розвивають свою мову i 
письменство, на те щоб вiддiлити ся вiд Росiї. З початком 1875 р. була наряжена 
осiбна комiсiя в сiй справi i до неї покликано також Юзефовича. Вiн представив 
сiй комiсiї україчство як польсько-австрийську iнтригу, звернену, аби вiдiрвати 
Україну вiд Росiї; центурнi представники з свого боку потвержували, що 
українське письменство має потайнi цїли-вiдкремленнє України вiд Росiї. При 
тiм особливу небезпеку вже тодї добачали в українствi галицькiм, не звязанiм 
цензурними росийськими обмеженнями i настроєнiм ворожо для росийського 
гiравлїння, через його забороннi заходи против українства. Комiсiя рiшила як 
найпильнїйше слiдити за галицькими виданнями, не допускати до Росiї все що 
могло б впливати на розвiй українського житя, пiдтримувати грошевими 
пiдмогами й иньшими способами москвофiльськi видання i москофiльський рух 
в Австрiї та вжити всїх способiв, щоб задавити український рух в Росiї. Зараз 
потiм закрито київський вiддїл Географiчного товариства, а весною 1876 р. 
вийшов указ против українського слова взагалi: дозволено українською мовою 
друкувати тiльки iсторичнi памятки i белетристичнi твори (вiршi, оповiдання, 
пєси), та й то правописею росийською i пiд найострiйшим доглядом; українськi 
ж концерти, представлення, читання заборонено зовеїм.
Самi по собi се були дуже тяжкi заборони, а на дiлї цензура ще додавала 
до того своєї пильности, i якийсь час українськi книги не

394. Мик. Лисенко.

пропускали ся таки зовсiм-хiба десь припадком, через недогляд. Доходило до 
всяких смiховий: вичеркували українськi слова з оповiдань писаних по 
росийськи; велiли, щоб на концертах українськi пiснї спiвали ся словами 
перекладеними на росийську або французьку мову, i т. ин. Скоро одначе саме 
начальство київське i харкiвське звернуло ся до правительства з виясненнями, 
що заведенi заборони занадто гострi i безпотрiбно тiльки дражнять 
громадянство. Через те зроблено було потiм деякi полекшi, дозволено 
українськi представлення, хоч i з усякими обмеженнями (напр. в українських 
губернiях, що належали до київського генерал-губернаторства, українських 
вистав довго не дозволяли зовсiм, а по иньших мiстах вимагали, щоб разом з 
українською пєсою виставлювано росийську, i т. й.).
Все теки в отсих обставинах яка-небудь лiтературна чи громадська 
работа українська була неможлива i заборона 1876 року мала той наслїдок, що 
свiдомiйшi i енергiчнїйшi Українцї з Росiї переносять свою роботу до Галичини 
ще в бiльших розмiрах, анїж в 1860 роках.
127. Українська робота на галицькiм Грунтi. Ще перед указом 1876 
р. кiлька тямущих Українцiв з Росiї заходилося заснувати у Львовi iнституцiю 
для розвою українського письменства i науки, щоб вона могла працювати тут 
свобiдно, не знаючи цензурних утискiв, для цїлої України; так виникло 
"Товариство iмени Шевченка", засноване у Львовi 1873 року. На зiбранi грошi 
засновано при нїм друкарню для українських видань; але зiбрано було грошей 
мало, так що довгий час прийшло ся ще сплачувати друкарню, поки вона стала 
на ноги i тотовариство могло роспочати власнi видання-се стало ся тiльки при 
кiнцї 1880-х рокiв. Потiм громадка талановитих i енергiчних людей- Мих. 
Драгоманiв з кiлькома молодшими товаришами, покинувши через рiжнi 
наклепи Україну, осiли ся в Женевi, i тут за помiчю Українцїв з Росiї повели 
виданнє журнала чи збiрника "Громада", присвяченого українським питанням 
полiтичним i нацiональним, i завязали близшi зносини также з галицькою 
суспiльнiстю. Декотрi Українцї знов приїздили i перемешкували довгий час 
таки безпосереднє в Галичинi, розвиваючи бiльш або меньш живу лiтературну i 
полiтичну дiяльнiсть (Кулїш, потiм Кониський, Нечуй й ин.).
Впливи сих Українцїв на галицькiм грунтї йшли в рiжних напрямах: 
зовсїм в иньшiм напрямi впливали напр. Драгоманiв i його однодумцї, 
пробуджуючи українське громадянство Галичини до освiдомлення народнiх мас 
i органiзацiї боротьби за свої права, а знов в иньшiм Кулiш, Антонович, 
Кониський-стараючи ся сотворити бiльш прихильнi обставини для розвою 
українського житя порозумiннєм з польськими владущими верствами. Але 
кiнець кiнцем всї сi рiжнороднi впливи, весь сей приток духових сил, а по 
части-i матерiальних засобiв з росийської України дуже змiцнив українське 
жите Галичини i богато йому причинив розвитку. Протягом 1870-х i 1880-х 
рокiв українськi народовцi дуже зростають в числi i в силї. Почавши вiд роботи 
лiтературної та -видавання популярних книжечок та засновування читалень, 
вони переходять до полiтичної дїяльности, з малозначних громадок витворяють 
сильну партию, котра своєю енергiєю i духовою силою вiдтiснює на другий 
плян останки старих консерваторiв та москофiлiв i надає тон i напрям житю 
галицьких Українцїв. Невважаючи на слабкi сили i засоби, в нїм почувала ся 
сила руху, енергiя поступу i тому все живiйше починає приставати до неї, i 
скоро народовцi починають грати першу ролю в Галичинi i на Буковинi, 
невважаючи на помiч, яку партия москвофiльська мала з Росiї-далеко богатшу, 
нiж народовцi вiд Українцїв.
З другого боку для України росийської Галичина з сього часу стає 
справдi вiкном на свiт, що не давало їй заснути в темрявi тодiшнiх заборон. 
Позбавленi можности скiльки небудь свобiдно обговорювати питання 
української полiтики, завдання i змагання її, росийськi Українцi користували ся 
для сього галицькими виданнями, котрi хоч i були забороненi в Росiї, про те 
поширювали ся на росийськiй Українi досить значно. На галицькiм грунтї, на 
галицьких вiдносинах, в галицьких виданнях ставили ся, випробовували ся й 
рiшали ся рiжнi питання соцiальнi, полiтичнi, нацiональнi. Через те галицькi 
вiдносини викликали незвичайне заiнтересованнє серед свiдомiйших 
росийських Українцїв. Не маючи можности у себе дома зайняти ся справами 
полiтичними i нацiональними, вони якийсь час-можна сказати-жили 
галицькими подiями й iнтересами, особливо з початком 1890-х рокiв, коли мiж 
галицькими Українцями-народовцями зачала ся боротьба мiж бiльш 
умiркованими i бiльш поступовим, радикальним напрямом. I се давало користне 
доповненнє до культурних справ росийської України, заховуючи її вiд повної 
односторонности.
З початком 1880-х рр. в Київi на мiсце закритого географiчного вiддiлу 
вдало ся наладити науковий iсторичний орган "Кiевскую Старину" (1882), i 
коло нього згромадили ся науковi i культурнi сили українськi. Журнал вiв ся по 
досить широкiй програмi (росийською мовою), займаючи ся i етнографiю, i 
мовою, i письменством; пiзнїйше, з 1890-х рр. вiн мав часами й суспiльну 
закраску, мiстив i українську белетристику. Для неї були тодї взагалi тїснi часи, 
бо хоч нїби то белетристику можна було друкувати, але цензура так пильно 
придивляла ся, шукаючи потайної крамоли, що дуже мала частина проходила 
через цензурне сито. Для широкої публiки, при недостачi книжок, мав велике 
значiннє український театр. Українськi трупи почали ся з одної, але з часом 
множили ся, ставали все бiльш росповсюдненим явищем i невважаючи на 
убогiсть репертуару i невисокi прикмети бiльшости пєс (цензура театральна 
була незвичайно сувора), вони пiдтримували память народнього слова i любов 
до нього винародовленої мiської людности. Осибливо потрудили ся на сiм полї 
Кропивницькин, Старицький i брати Тобилеаичi.
Найбiльш прикре було, що унеможливлено не тiльки всяку громадську i 
полiтичну дiяльнiсть, але й обговорюваннє таких питань. Етнографiчнi, язиковi 
чи iсторичнi студiї не могли захопити цїлої суспiльности, i найбiльш живi й 
енергiчнi елементи зневажливо покидали українство, бо воно здавало ся їм 
якимсь застарiлим романтизмом. Iшли в росийськi партиї, де була хоч видимiсть 
якоїсь живiйшої дїяльности, смiлi завдання i гострий риск небезпеки, що завеїди 
вабить смiлих, а не було всього того в культурницьких гуртках росийського 
українства. I се власне надавало особливу цiну галицьким справам: на 
галицьким ?рунтi, бодай хоч посередно, через органи преси, через особистi 
звязки можна було брати участь в вiдкритiй партийнiй борогьбi, в полiтичнiй i 
громадськiй роботi.
128. Полiтичний рух в Галичинi в 1890-х рр. 1890-5 рр. були 
поворотними роками українського житя Галичини. За вiсiмдесятi роки, як я вже 
сказав, народовецький український рух дуже поширив ся мiж галицьким 
громадянством, запанував над ним i як звичайне в таких обставинах буває-
притягнув до себе богато народу нейтрального, що йде за тим напрямом, який 
бере гору, хочби внутрiшнiм своїм змiстом вiн був йому навiть зовсiм чужий. 
Разом з тим як український напрям виступав все показнїйше, на зверх, як сильна 
полiтична партия, та проторював собi дороги в ширшi народнї маси,-в самiй 
серединi його мусїв зазначити ся певний розлом, через велику неоднаковiсть 
тих елементiв, якi спинили ся тепер пiд одною спiльною фiрмою українського 
народовства.
Елементи бiльш поступовi, що хотiли йти далi в тїснiм союзi з 
поступовими елементами росийської України i разом з ними-з поступовими 
європейськими напрямами, бажали на укралiськiм нацiональнiм ?рунтi 
передбачнi i економiчнi вiдносини в дусї справжнього демократизму i 
соцiалiзму. Елементи бiльш помiркованi i консервативнi, священики i урядники 
та иньшi представники буржуазних верств (мiж Українцями дуже невеликих), 
прийнявши нацiональну форму-народню мову i до певної мiри -українськi 
нацiональнi традицiї, бажали пiд сек) зверхнiстю заховати старий змiст житя, 
консервативний склад вiдносин, панованнє української нацiональної церкви 
(унiатськоi в Галичинi) i релiгiйну правовiрнiсть. На сiм грунтi виникає досить 
рiзка боротьба, що й вела ся при живiй участи i навiть пiд сильними впливами 
росийських Українцiв. Сблизо Драгоманiв, хоч не жив ч жiнчинi, через гуртки 
своїх однодумцив, людей бiльш енергiчних i здiбних, вiв галицьке громадянство 
в напрямi i впливи його на серед селянства все бiльше зростали.
Рiшучим моментом було, коли бiльш консервативна частина народовцiв 
в 1890 р., не без впливiв i участи декотрих росийських Українцiв, розiрвала 
полiтичний союз з Москвофiлами, з котрими разом виступала в галицьким 
соймi й австрийськiм парляментї против Полякiв i правительства, -а вiйшла в 
порозумiннє з правительством, чи краще сказати-галицьким намiсником (гр. 
Баденi). Поступо вiйша частина галицьких Українцiв уже перед тим вiдлучила 
ся вiд бiльш консервативних народовцiв i стала формувати ся в осiбну партию, 
пiд назвою "радикалiв". Коли ж проголошений був новий союз народовцiв з 
правительством, сї радикали рiзко виступили против нього i повели дуже 
енергiчну агiтацiю против такої "угодової" полiтики народовцiв. Опозицiя їх 
була справедлива, бо на дiлї сей союз з правительством мав бути союзом 
Українцiв з правлящою польською шляхтою Галичини, а властиво i не союзом, 
а вiдступленнем вiд боротьби з шляхетським польським панованнєм за цiну 
деяких нацiональних уступок, дуже дрiбних як на таку принцiпiальну справу 
(одна українська гiмназiя, одна українська катедра р унїверситетї й таке иньше). 
Кiнець кiнцем проводирi народовцiв, розглядївши, куди веде їх сей союз, та й 
уступаючи нагиску громадської думки, розiрвали сю спiлку, сю 

396.1. Карпенко-Карий (Тобилевич).

"угоду", i при нїй зiстала ся тiльки невеличка Група консервативно-
клерикальна. Загал народовцiв рiшив стати в рiшучiй опозицiї до польського 
пановання i до центрального правительства, що вiддавало Галичину Полякам на 
поталу, за те що вони пiдтримували правительство в парляментї.
За прикладом радикалiв народовнї рiшили також iти як енергiчнїйше в 
нарiд, освiдомляти його полiтичне, загрiвати до боротьби за свої права та орi-
анїзувати до участи в полiтичнiм житю i полiтичнiй боротьбi. З сього власне 
погляду вплив радикалiв на галицьке житє був дуже важний, що вiн не давав 
народовцям пересувати ся на право, куди їх тягли консервативнi й клерикальнi 
елементи, а вiв бодай середнею лїнїєю мiж сим консервативним i радикальним 
напрямом. В 1900 р. народовцi навiть постановили формально злити ся до купи 
з радикалами, прийнявши поступовi i соцiальнi домагання радикальної 
програми, заразом перейменували отсю обеднану партию на "нацiонально-
демократичну". Розумiеть ся, само приймленнє радикальної програми не 
зробило сих народовцїв справжнїми поступовцями, в дусї радикальнiм; правi 
елементи не стратили своїх впливiв i нераз потiм аж до останнього часу тягнули 
до угодових порозумiнь з правительством та польськими правителями. Але все 
таки лївiйшi елементи галицького українства стримували народовцїв вiд занадто 
рiзкого i вiдкритого маршу направо, до котрого тягнуло їх праве крило.
Кiнець кiнцем, як то звичайно буває, боротьба i конкуренцiя напрямiв 
незвичайно оживили галицьке житє протягом девятьдесятих i девятьсотих рокiв. 
Нацiональне i полiтичне усвiдомленнє вийшло з громадок iнтелiгенцiї, 
обхопило широкi круги, маси народнi, навчило їх пильнувати своїх прав, бороти 
ся за свої економiчнi, культурнi i нацiональнi iнтереси, доходити їх своїми 
силами, єднiстю, органiзацiєю.
Опозицийний напрям, котрим повели галицьке громадянство поступовi 
українськi течiї, в противнiсть старшому, правительственному народовству 
1848-1850-х рр., мав власне той незвичайно користний вплив, що  вiдзвичаїв 
галицьких Українцiв чекати якихось благодатей вiд правительства чи когось 
иньшого, навчив будувати свою долю, своє житє

398. Мих. Старицький.

власними силами i засобами, та йти пробоєм, не оглядаючи ся, яке вражiннє 
роблять їх змагання на сильних i владущих. Те що здобуло галицьке українство 
протягом останнiх десятилiть, воно осягнуло власними силами, своєю 
органiзацiєю i боротьбою против усяких ворожих перешкод, якi ставило 
польське панованне всiми своїми величезними засобами. Маючи по своїй 
сторонi центральче правительство, в своїх руках тримаючи всю державну 
управу i краєне самопорядкуваннє, роспоряджаючи величезною земельною 
власнiстю всякими грошевими i культурними засобами.
129. Культурний i нацiональний зрiст Австрийської України. 
Осягнемо за останнi два десятилiття справдi богато. 
В сферi нацiональної культури насамперед треба зазначити-
сотвореннє української науки, про яку стало можна серiозно говорити тiльки з 
сього часу, з тої органiзованої роботи, яку повели ученi згуртованi в 1890-х 
роках коло львiвського товариства iмени Шевченка, в 1892 р. перемiненого на 
наукове товариство, а в 1898 зреформованого на взiрець академiй наук. Його 
видання дуже скоро звернули на себе увагу дослiдникiв i українська наука 
здобула собi право горожанства в науковiм свiтї. Не зважаючи на дуже убогi 
пiдмоги з фондiв державних i краєвих, товариство розвинуло велику видавничу 
i органiзацiйну дiяльнiсть, про яку чверть вiка перед тим нїхто не посмiв би й 
думати.
В парi з сим виступило також домаганнє українського унiверситету. 
Правительство обiцяло його ще в 1848 р., але потiм се все забуло ся разом з 
иньшими обiцянками, львiвський унiверситет захопили Поляки, а Українцям 
зiстало ся лише кiлька катедр з українськими викладами. Тодї з кiнцем 1890-х 
рр. вони стали добивати ся оасновання другого, осiбного українського 
унiверситету; в 1900-х рр. Ся справа стала незвичайно гострою, раз у раз 
викликаючи сильнi заворушення на унїверситетї, на котрi чуйно вiдзивали ся 
найширшi круги громадянства, й останнiми часами український унiверситет 
став черговою справою української полiтики, так що здобуте його мабуть дуже 
не далеке.

399. Iван Франко.

В сферi лiтературнiй треба одмiтити розвiй красного письменства, 
завдяки цiлiй громадi яскравих, живих талантiв, їдо в сей момент розцвiту 
полiтичних i суспiльних iнтересiв, з кiнцем 1890-х рокiв виступила на досигь 
яловiм перед тим галицько-буков.iнськiм грунтї. Досї Iван Франко, талановитий 
поет, новелiст i публицист, був найбiльш визначним талантом на сiм грунтї 
1880/1890-х рр. Тепер наоколо новозасновано мiсячника "Лiтературно-
Науковий Вiстник" i видавничого товариства (Українсько-руська видавнича 
спiлка) виступив ряд нових свiжих, талантiв, з Вас. Стефаником i Ол. 
Кобилянською в головах, i надав небувалого перед тим змiсту тутешньому 
українському житю.
В сферi освiтнiй i народно-органїзацiйнiй дав себе знати незвичайний 
розвiй читалень Просвiти i товариств гiмнастичних, так званих "Сiчей" i 
"Соколiв", якi нечувано зворушили народнi маси, розбудили в них бажаiiкс 
знання, освiти, iнстинкти органiзацiї й со.iїдарности. Далi, в останнiх часах, з 
огляду на тi трудности, з якими звязане оуло засновуваннє нових українських 
середнiх шкiл -шо їх просто таки приходило ся випрошувати i вимолювати у 
польських верховодiв, а властиво виторговувати за якi небудь важнi уступки з 
иньших українських домагань,-галицькi Українцi взяли ся до закладання своїх 
приватних середнiх шкiл i розвинули дуже показне своє власне свобiдне 
шкiльництво.
Також в останнiх лiтах звернено велику увагу на економiчну сторону-на 
заснованнє позичкових кас, кооперацiй, сїльсько-господарських товариств, щоб 
по можности визьолити ся вiд залежности вiд чужих фiнансових i сїльсько-
господарських iнституцiй. Есе се незмiрпо пiдняло почуте власної сили i 
можности в українськiм громадянствi i уможливило здобуваннє нацiональних 
прав не поклонами i вислугами владущим партиям чи правительству, а 
органiзованою боротьбою, i певне вже не далекий той час, коли правительство 
буде змушене рахувати ся з нацiональними домаганнями галицьких Українцiв 
незалежно вiд того, чи на них дають свою згоду польськi верховоди Галичини, 
чи нї. А ще важнiйше-що навiть незалежно вiд державних вiдносин, в самiм собi 
українське громадянство вiдкрило сили i засоби свого нацiонального розвитку, i 
власне в момент найбiльшого розвою суспiльно-полiтичного руху в 
громадянствi

400. Борис Грiнченко.

й народї, вiн здобував в собi сили культурного i нацiонального розвою, енергiю 
нацiональної творчости.
З сього погляду Україна Росийська зiстаєть ся ще значно по заду вiд 
Галичини, як з огляду на слабшу самодiяльнiсть власну, так i ще бiльше на 
неприязнi зверхнї обставини-хоч i тут два останнi десятилїтя зазначили ся 
великим поступом українського житя. Росийська Україна в останнiх 
десятилiтях. В Росiї вже в 1890-х рр. потроху лекшали цензурнi утиски 
українського слова i стала можливою живiйша лiтературна i видавнича робота. 
Добродiйне товариство для видавання дешевих книжок, засноване в Петербурзi, 
де меньше давало себе знати "усердiє" мiсцевих цензурних комiтетiв, досить 
енергiчно заходило ся коло видавання популярних книжечок для народу з 
рiжних областей знання; в Київi видавничий гурток "Вiк" заходив ся коло 
видавання української белетристики. Виступив ряд визначних авторiв в краснiм 
письменствi-Коцюбинський, Грiнченко, Самiйленко, Леся Українка, що 
внесли новi тони, новi теми в українське лїтературне житє. Сильно розвинув ся 
театр, його репертуар збагатив ся рядом нових пес, головно з народнього житя, 
творами Кропивницького i особливо Карпенка-Карого (Тобилевича). 
Високоталановитi артистичнi сили як Заньковецька, Кропивницький, брати 
Тобилевичi здобули високу репутацiю українськiй сценї. Нарештi-вже в 
перших роках девятьсотих-виступають першi замiтнї проби українського 
стилю в штуцi (найважнїйший i найбiльший утвiр в сЇм напрямi-дiм 
полтавського земства визначного українського маляра i архiтекта Вас. 
Кричевського).
Заборони української мови на археольогiчних зiздах з новою силою 
пiдняли змагання про культурну правосильнiсть української мови, межi i 
завдання української культури. Здобутки культурного i нацiонального руху, 
зробленi на галицькiм грунтї з участю росийсьских Українцiв, високо пiдiймали 
рiвень їх змагань i в Росiї. 
Українство ставить своїм завданнєм осягнути всю повноту 
нацiонального житя. Заразом, рiвно з партийною боротьбою в Галичинi, 
наступають початки партийного ?руповання в росийськiй Українї, боротьба i 
полемiка рiжних суспiльних i полiтичних течiй. Особливе оживленнє в 
українськiм громадянствi стає замiтним в девятьсотих роках, в звязку з 
тодїшнїм загальним росийським заворушеннєм. Потiм нещаслива росийсько-
японська вiйна i часи "довiря правительства до громадянства" захопили 
українське громадянство в загальний вир росийського визволення. На чергу 
стали питання перебудови Росийської держави, спецiальнi українськi iнтереси 
одiйшли на другий плян. Групованнє росийських партий захопило i подiлило на 
анальогiчнi партиї також i українське громадянство. Селянство захоплене було 
земельним питаннем, iнтелигенцiя- полiтичним. За всїм тим українське 
громадянство не переставало дорогою преси, петицiй, резолюцiй i т. й. добивати 
ся розвязання українського питання-нацiональної рiвноправности для 
Українцiв, а насамперед скасовання заборони українського слова.
В груднї 1904 р. комiтет мiнiстрiв спецiально зайняв ся сим питаннем i 
прийшов до переконання, що український рух "не мiстить в собi, як здаєть ся, 
скiльки небудь серiозної небезпеки", яка б оправдувала забороннi заходи 
правительства i тi шкоди, якi заборона українських книжок чинить селянству. 
Запитанi ним державнi органи висловили ся также в тiм дусi, а петербурська 
академiя в просторiй записцї вияснила при тiм неправдивiсть ходячих фраз, що 
лiтературний великоруський язик-мова общеруська, котра для Українцiв може 
служити такою ж рiдною мовою, як i для Великорусiв, так що нема потреби 
Українцям розвивати українську мову. Не вважаючи одначе на всi отсї 
вияснення, справа затягла ся i правительство не видало спецiального закона про 
знесеннє заборон українського слова, а вони були скасованi самi собою 
загальними законами: виданi в осени 1905 р. новi правила про перiодичнi 
видання вiдкрили Українцям можнiсть видавати газети i журнали на 
український мовi, а правила про неперiодичнi видання (26/IУ. 1906) зняли всякi 
обмеження з книг, в тiм i з української мови. Правда, в дїйсности i пiсля сього 
над українською книжкою i пресою не перестав тяжiти бiльш гострий i 
пiдозрiливий догляд: на українськiй мовi раз-у-раз карало ся i забороняло ся те 
що свобiдно проходило на росийськiй, i против українських газет видавали ся 
рiжнi спецiальнi заборони, як нї против яких иньших. Все ж таки, хоч i в узьких 
межах i з вiчним риском кар, вiдкрито українському слову якусь дорогу.
В справах полiтичних i суспiльних царськiй манiфест 17 жовтня 1905 р. 
вiдкрив великi перспективи, з котрих одначе мало здiснило ся справдi. Великi 
надiї покладали ся на першу думу, скликану весною 1906 року. Мiж 
селянськими й iнтелїгентськими депутатами її знайшло ся чимало людей для 
українства настроєних бiльше або меньше прихильно, i з них органiзувала ся 
українська фракцiя, яка могла б мати чимале значiннє в дальших нарадах думи. 
Та думу роспущено перше, нiж ся фракцiя пiдiбрала ся вiдповiдно-з людей 
переважно мало обзнайомлених з українськими справами, що аж тут в думi 
мали нагоду серiозно застановити ся над потребами українського житя. Те саме 
повторило ся i в другiй думi, вiк котрої так само був короткий. А в третю думу, 
скликану на пiдставi нового виборчого закону, селянство вже не могло посилати 
самостiйно вибраних депутатiв, i українське селянство-єдиний елемент, на 
котрий можна було покладати надiї, зiстало ся властиво без представникiв. 
Думське законодавство не дало нiчого українському житю; навiть для 
заведення української мови в народнiй школi в третiй думi не знайшло ся 
бiльшости, як для декотрих иньших инородчеських шкiл. В сiм вiдбив ся 
неприхильний для українства настрiй правительственних сфер, що з початку 
устами сенату (в справi недозволення "Просвiти" в Полтавi), а потiм устами 
мiнiстра внутрiшнiх справ зазначило своє становище супроти українського 
руху, принявши всяку, хоч би чисто культурну українську роботу за шкiдливий 
сепаратизм.
Таким чином розвiяли ся надїї тих, якi по манiфестi 17 жовтня думали 
що з розвоєм конституцiйного житя в Росiї українське житє зможе розвивати ся 
тут свобiдно i правильно, i вся вага українського руху перенесеть ся з Галичини 
в натуральний свiй осiдок, на Україну росийську. Обставини росийського житя 
не дають йому i тепер розвинути ся навiть так, як розвиваєть ся українське житє 
в Галичинi. Але воно розвиваєть ся i в них!
Останнi роки, невважаючи на всї розчаровання, заборони i гоненiя на 
українство, зазначили себе великим поступом, принесли важнi i цїннi здобутки, 
якi глубоко врiзали ся в житє i не зможуть бути вирванi з нього нїякими 
заборонами i нагiнками, тому власне що здобутi були наперекiр всяким 
перешкодам i заборонам. Українська преса, котрiй вiдкрив дорогу манiфест 17 
жовтня газети Хлїбороб, Громадська Думка (потiм перемiнена в "Раду"), Рiдний 
Край, Село, Засiв, Рiля й богаю иньших, журнали -Вiльна Україна, Нова 
Громада, перенесений з Львова до Київа Лiтературно-Науковий Вiстник, 
Українська Хата-зробили своє важне дiло, не вважаючи на всї бичи i 
скорпiони адмiнiстративних i судових кар, на всякi перепони для їх передплати i 
поширення. Ся преса обеднала i звязала в одно громадянство розсипанi атоми 
української iнтелiгенцiї, висунула перед ним основнi полiтичнi, суспiльнi i 
нацiональнi домагання українського житя, а поруч них вперше серiозно 
поставленi були економiчнi завдання. Заснованнє "Українського наукового 
товариства" (1907), що згуртувало українськi науковi сили з рiжних наук в своїх 
виданнях, зазначило домаганнє повноти української культури-не якогось 
"домашнього обихода" старих часiв, а в усїх областях культурного житя. 
Серiозно поставлено жаданнє української школи. Найбiльшi перешкоди 
стрiнуло поширеннє освiти i практичного знання в народнїх масах; "Просвiти", 
що засновувались для сеї мети в рiжних мiстах, в однiх мiсцях не дозволялись, в 
иньших закривались i тепер вони вбитi майже вповнi. Але популярна 
лiтература, що значно роздвинула ся за сї роки, захоплює широкi круги народнi, 
судячи з того що деякi книжки розiйшли ся по кiлька десять тисяч примiрникiв.
Безсумнївно, широкий всенароднiй рiзвiй українства являєть ся i в Росiї 
питаннєм недалекого часу i можемо з повною вiрою дивити ся в його будучину.