ЧАСТИНА ПЯТА. Упадок козаччини i українського житя. 98. Обмеження гетьманської управи. Союз Мазепи з шведським королем мав великi наслiдки для українського житя. Вiн дав притоку правительству московському-цареви Петрови i його помiчникам взяти ся сильнiйше до касовання української автономiї. Таку лїнїю московське правительство вело з самого початку, ми вже се бачили. З початку полишило Україну в повнiм завiдуваннi гетьмана i старшини, але потiм все покорочувало вдасть гетьманську i самопорядкуваннє українське. Кожду перемiну гетьмана, кожду трудну хвилю українського житя використовувало воно на те. Кождого разу говорило ся, нiби то потверджують ся "статi Богдана Хмельницького", i Україна стоїть на тiм, на чiм до Москви приставала, але в дiйсности вiдносини України до Москви все далi й далi вiдходили вiд порядкiв Хмельницького. Правда, вiд того щоб завести на Українi податки московськi i управу московську-вiд сього намiру московськi бояре пiсля народнього повстання за Бруховецького вiдступили, або краще сказати- на иньшi часи то вiдложили. Поки що зiставили Україну нiби то у власти гетьмана i козацької старшини; але посадивши своїх воєводiв по всїх бiльших мiстах i свої залоги вiйськовi, звязали ту гетьманську управу так, що анi ворохнути ся було їй. Всi важнїйшi справи не инакше мали робити ся як за дозволом московським. За всїм правительство московське пильно стежило, а роздаючи маєтности старшинi, певне було, що сї московськi прислужники i вiд себе за всїм будуть слiдити, аби Москвi чимсь прислужити ся. Та сим московськi правителi ще не були вдоволенi, бо вели до того, щоб зовсiм скасувати всяку окремiшнiсть українську та порiвняти Україну у всїм з землями московськими. I тепер от задумали вони скористати для сього з Мазепиної справи. Хоч Україна, несподївано захоплена Мазепиним переворотом, анї рушила ся на поклик гетьмана, але московськi правителi вхопили ся за сю нагоду. "Мазепина измена" нїби то кинула тїнь на Українцiв, ославила як зрадникiв все українське громадянство i, мовляв, змусила московське правительство до заведення нових порядкiв, щоб запобiгти зрадї на буду ще. Пiд першу хвилю, коли важно було стримати Україну вiд усякого нахилу в Мазепин i шведський бiк, про се не говорило ся. Як найскорше перевели вибiр нового гетьмана, щоб його Мазепi противставити, але справу затвердження прав українських вiдложили на пiзнїйше, мовляв на спокiйнїйший час. Коли пройшов найгорячiйший час i Шведiв знишено-старшина з гетьманом Скоропадським стала нагадувати цареви про потвердженнє. Просили охоронити Україну вiд самовiльства московських генералiв i всяких начальникiв, що за час Шведчини, посилаючи ся на воєннi потреби, хозяйнували на Українi як хотiли, не питаючи ся нї полковникiв, нї гетьмана, страшенно гнобили нарiд не шануючи нiяких прав нї законiв. Цар на сї пригадки нїби то згодив ся, старi права потвердив, але гетьманськiй власти давнiйшого значiння вернути не схотїв. Навпаки, за кiлька днїв по тiм потвердженню (Зi липня 1709 р.) призначив московського боярина Iзмайлова "бути при гетьманї для порядковання разом з ним всяких справ, за спiльною радою,-з причини останнього повстання на Українi i запорозького бунту". Iзмайлову поручено було разом з гетьманом пильнувати порядку на Українi i всього правлiння гетьманського i старшинського, а заразом пильно наглядати за гетьманом i старшиною. Рiк пiзнїйше додано ще одного такого резидента, i стало їх двох при гетьманї. Гетьманську резiденшю перенесено з Батурина до Глухова, пiд саму московську границю i поставлено два московськi полки залогою, щоб тi резiденти могла зараз арештувати гетьмана i старшину, якби за ними виявило ся щось пiдозрiле. Сим одним уже пiдiрвано гетьманську вдасть i вiдiбрано гетьманови давнїйше значiннє. Нїчого вiн не мiг зробити без вiдома, а властиво- без дозволу царських резiдентiв, i кождий на Українi розумiв, що сила не в гетьманї, а в тих резiдентах, в царських мiнiстрах та рiжних довiрених людях. Вони далї оспоряджали ся на Українi як хотiли по своїй волi. Правительство царське обтяжало Україну постоями вiйськ московських, що страшенно оббiрали люднiсть українську. А козакiв ганяло в далекi сторони, на копаннє каналiв, на будову крiпостей, в околицї Петербурга, в Астрахань, на Кавказ, "на линiю"-як тодi казали, i там козаки гинули й мерли цiлими тисячами, а котрi й вертали ся, то потративши здорове i весь припас, а не дiставали за се нїякоi заплати. Полковник Черняк, їдо був при роботах на Ладозькiм каналї, в 1722 р. так описував сю козацьку бiду в доношенiї своїм росийськоаду сенатови: "При Ладозї у канальної роботи многеє число козакiв хорих i померших знаходить ся, i що раз то бiльше умножають ся тяжкi хороби-найбiльше вкорiнила ся горячка i опух нiг, i мруть з того, одначе приставнi офiцери, не вважаючи на таку нужду бiдних козакiв, за повелїннєм господина бригадiра Леонтиєва без жадного бачення немилостиво бють при роботї палками,-хоч i так вони її не тiльки в день i в ночи, а навiть i в днї недїльнi i празничнi одправляють-без спочинку до неї приганяють. Бою ся я отже, щоб козакiв тут не погубити як торiк-що їх хiба третя частина в минулiм роцi до дому вернула ся, тому поперджаю сенат сим покiрнїйшим моїм писаннємi рабсько прошу: благоволiть не допустити моєї команди погинути до кiнця при канальнiй роботї i аби не була переведена на иньшi мiсця для зачинання иньшої роботи-сам Бог видить, нема ким її робити, бо всi козаки в силi своїй дуже ослабiли i ледви живi,-але щоб пустили їх до дому принаймнi в первих числах септемврия, не заводячи в глубоку осiнь, до роскиса i плюскоти". В народнїх пiснях теж зiстали ся ще, хоч слабi спомини сих канальних робiт. Орлик, пiзнїйше пригадуючи Запорозцям сю бiду, толкував їм, що се "Москва" умисно хотїла вiйсько козацьке вигубити i для того "по кiлькадесят тисячей козакiв указами своїми спровадивши, одних тяжкими i незвичайними роботами помордували, других голодом поморили, а иньших борошном гнилим отрухлим з ящурками i з вапном помiшаним потруїли"... Умисно не умисно, але страшенно тяжко лягало се на Україну. Та нiхто не осмiляв ся пiдняти голос против волї грiзного царя. Нїхто не був певний нї свого житя, нї тим меньше-свого уряду. Цар Петро не вдоволяв ся тим, що гетьманську управу пiдданеє пiд такий пильний догляд, ще i вiд себе вмiшував ся, визначав полковникiв i старшин сам своєю волею, против волї i без вiдомосте гетьмана. Рiжнi пролази за дарунки генералам та мiнiстрам дiставали собi уряди на Українi, поминаючи гетьмана, i потiм i в вус собi не дули на нього. Почали далї давати українськi уряди не тiльки Українцям, а й Великоросиянам, Цар Петро наказав гетьману, щоб видав доньку за якого небудь великоросийського чоловiка, i коли Скоропадський, послухавши царського наказу, став питати для доньки якогось приємного цареви жениха-вказали йому на одного з царських довiрених людей Петра Толстого, а потiм цар, мовляв вважаючи на заслуги Скоропадського, сам вiд себе дав Толстому стародубське полковництво, найбiльший з полкiв українських. Так зроблено перший початок, i потiм все бiльше роздавано полковництва великоросийським офiцерам, комендантам (давнїйшим воєводам), так що перед смертю царя вже мало що лишило ся полковникiв з Українцїв. Мiшаючи ся так в управу українську в усяких справах малих i великих та чинячи тим велику замiшку, цар заразом користав з кождого непорядку в гетьманськiй управi, щоб показувати на тi недоладности та немов для кращого порядку все бiльше покорочувати гетьманську та старшинську вдасть. Скоропадського вiн i призначив на гетьманство тому, шо вiн був старий, плохий недотепа i ним лекше було по своїй волї обертати. Старшина хотiла Полуботка, так цар, оповiдають, не згодив ся: вiн, каже, занадто розумний, з його може вийти другий Мазепа. А при Скоропадськiм забрали велику силу рiжнi його свояки i особливо молода i гарна гетьманиха Настя, з Маркевичiв родом: про неї казали, що то вона, Настя, носить булаву, а Iван (гетьман) - плахту. Зять гетьманський Чарниш, настановлений судею генеральним, завiв великi непорядки, хабарництво i неправду в вiйськовiм судї. Посилаючи ся на такi непорядки в гетьманськiй управi, цар в 1722 р. приготовив новий удар українськiй автономiї. При гетьманї поставлена була рада, так звана "малороссiйская коллегiя", з шести великоросийських старших офiцерiв, з тих гарнiзонiв (залог), що стояли на Українї, з брiгадiром Велямiновим у головах. Ся колегiя мала пильнувати судiв i приймати скарги на всякi суди i уряди українськi-навiть на найвищий вiйськовий суд i вiйськову (гетьманську) канцелярiю. Мала наглядати, щоб вiд старшини не були кривди i тiсноти козакам i посполитим i за порозумiннєм з гетьманом робити против того всякi заходи. Мала стежити за гетьманською канцелярiєю i всякими писанями, що туди входять i звiдти виходять. Мала пильнувати всяких доходiв українських, приймати їх вiд вiйтiв i урядникiв i видавати на вiйськовi та всякi иньшi потреби. А про всякi непорядки мала доносити просто сенатовн. Таке небувале розпорядженнє цар Петро в своїм указї пояснював непорядками гетьманськими, в канцелярiї i в судї i в зборi доходiв, i старшинськими кривдами: що у козакiв i посполитих землї за 311. Iван Скоропадський. бирають, в крiпацтво повертають. Даремно Скоропадський iменем "всїх малоросийських людей" з плачем i слїзми просив царя не вiрити, оповiданням про тi непорядки, не ламати старих прав i порядкiв українських. Цар не послухав, а щоб народови українському з кращої сторони тi новi порядки показати, розiслав по Українї друкований указ i в нїм писав, що колегiя заводить ся на те тiльки, аби старшина людей не кривдила, i додав свiй наказ, даний колегiї, де згадувало ся про кривди старшинськi. Страшенний се був удар i гетьману i всiй старшинi, всїй гетьманськiй управi. Ясне дїло було, що справжня управа буде тепер в руках сеї колегiї чи її голови, а за гетьманом з старшиною тiльки порожнє iмя зiставало ся. Дуже непокоїло також старшину отеє, що цар, покорочуючи її власть заразом пiдiймав против неї поспiльство, обiцюючи суд i управу на старшинськi кривди, виносив на верх справу неправедно захоплених земель i незаконно закрiпощених людей та показував стежку до нової колегiї з усякими скаргами в сих справах. 99. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок. Скоропадський так був вражений тим, що захворiв i вмер. Але його смерть дала цареви нагоду тiльки до нового удару: вiн постановив зовсiм скасувати гетьманщину. Одержавши вiдомiсть про смерть Скоропадського, вiн поручив заступати гетьмана полковникови Полуботкови з генеральною старшиною i в усїх справах радити ся з Велямiновим. Разом з тим Україну з-пiд мiнiстерства чи колегiї (як тодї називали) заграничних справ, через котру гетьмани досї мали зносини з царським правительством, велїв перевести в завiдуваннє сенату, зарiвно з звичайними провiнцiями Росiї. Коли ж старшина прислала до нього своїх послiв, просячи дозволу вибрати нового гетьмана на мiсце Скоропадського, то дуже довго на се не давано вiдповiли, а як старшина нагадувала, то лiтом 1723 р. цар дав таку вiдповiдь, що справа гетьманського вибору зовсiм вiдкладена не знати до якого часу. Цар писав в тiм указi, що царське правительство пiдшукує особливо вiрного i певного чоловiка на гетьманство, вважаючи на те, що "вiд часiв першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до Скоропадського всi гетьмани виявили себе зрадниками", i не належить цареви про се докучати, "бо тим часом визначене Українi правительствоi в дїлах нема замiшки". Сими словами грiзний цар не тiльки вiдкладав справу, але й нагадувати про неї забороняв. Гетьманство мало бути скасоване очевидно- на завсїди. Але те що настало по скасованню гетьманства змушувало українське громадянство гiрко жалувати за гетьманами. Хоч царське правительство справу так обертало, мовляв усе робить ся для кращого порядку i для охорони народу вiд кривд старшинських, але на дiлi новi великоруськi правителi не приносили нiякого порядку анї полекшi народови, навпаки ще бiльше кривд, насильства i всякого обтяження народови прибувало, i всi жалували, що нема кому за нарiд, за Україну стати-нема голови, нема гетьмана. Голова нової колегiї Велямiнов поводив ся як правдивий сгарший, давав накази старшинi, всiм роспоряджав ся, на самого Полуботка, гетьмана наказного, кричав як на свого пiдвладного: "Що твоя служба проти моєї? знаєш, що я брiгадiр i президент (колегiї), а ти проти мене нїщо!" Старшинi похваляв ся, що так їх зiгне, що трiснуть; а на пригадки про старi права українськi кричав: "уж вашi давнини велено перемiнити, а поступати з вами по новому,-я вам указ!" Коли так поводили ся з наказним гетьманом i генеральною старшиною, то можна собi уявити, як ставили ся сї великоруськi начальники, почувши свою силу, до низшої старшини i до простих людей. Колегiя позаводила небувалi податки i збори, против давнiйших прав, i роспоряжала тими сумами самовiльно. Полковники з Великоросiв, гiокладаючи ся на те, що правительство за них завсїди постоїть,-допускали ся ще бiльших самовiльств i кривд, нiж Українцi. Далї своєволили росийськi вiйськовi, обїдали нарiд постої. А козакiв далї посилано великими партиями на далекi роботи, де вони гинули як мухи вiд тяжкої i непривичної роботи, вiд незвичайного повiтря i страви. Трапляло ся, що з пяти-десяти тисяч, що посилали ся на тi роботи, гинула на мiсцї третина, половина, а решта вертали ся калiками. Рахують, що за пять лїт 1721-5 отак згинуло на тих роботах-на Ладозькiм каналi, на Кавказi, на Волзї, до двадцяти тисяч козакiв!... Полуботок, чоловiк сГiсргiчний i перейнятий любовю до свого краю, не мiгдивити ся на се. Вважаючи, що за притоку до ламання старих українських прав служать рiжнi українськi непорядки, вiн пильнував завести кращий лад в українськiй управi i зробити край кривдам старшинським, на якi посилав ся цар Петро. Росписав унiверсали, пiд тяжкими карами забороняючи старшинї уживати козакiв на свою службу. Заводив кращi порядки в судї, щоб не було там хабарництва i судї для своєї користи щоб не кривдили людей: наказав, щоб у судах сiльських, сотенних i полкових судив не сам оден судя чи отаман, а засiдало в судї кiлькох-аби оден другого пильнував. Уставив порядок для апеляцiї - як на рiшеннє низшого суду скаржити ся до вищого. Завiв кращий лад в навищому вiйськовому судї. Одначе правительство московське тiльки посилало ся на тi непорядки та кривди, щоб за їх притокою "Малую Россiю к рукам прибрать", як поясняв потiм полiтику Петра його повiрник- отой Толстой. Тому заходи Полуботка коло кращих порядкiв не тiльки не сподобали ся московським правителям, а навпаки-накликали на нього великий гнiв їх. А то тим бiльше, що вiн разом з тим не переставав вкупi з старшиною допоминати ся (ще перед тою царською вiдповiдю) дозволу на вибiр нового гетьмана, скаржив ся на непорядки i грубе поводженнє великоросийських правителiв i посилав ся на статi Богдана Хмельницького против тих нових порядкiв. Коли Велямiнов прислав скаргу на Полуботка, що вiн противить ся колегiї, цар Петро рiшив ще далї покоротити права українськi, викликав Полуботка до 313. Павло Полуботок, полковник чернигiвський, наказний гетьман. Петербурга з иньшою головнiйшою старшиною, а щоб на Українi меньше було взагалi старшини i козацтва пiд сю пору, наказав вивести вiйсько козацьке на полудневу границю-мовляв стерегти Україну вiд Татар В Петербурзi Полуботок з старшиною подали цареви прошеннє, щоб Українi повернено старi права. Посилали ся на те, що по статям Богдана Хмельницького нiхто не має мiшати ся до козацького суду, а тепер великоросийська колегiя мiшаєть ся в судовi справи, приймає скарги i таке иньше. Але разом з сим наспiло прошеннє з Стародубського полку, де просили завести московський суд i полковником дати Великороса. Полуботок казав, що се прошеннє пiдстроїв Велямiнов- щоб против домагань старшини правительство могло покликати ся на бажання української людности i касувати далї українськi порядки. Цар, одержавши прошеннє, вислав на Україну свого довiреного чоловiка, Румянцева, щоб вiн розпитав ся мiж козацтвом, чого вони хочуть-чи давнїх порядкiв українських, як Полуботок з старшиною, чи порядкiв московських, як Стародубiвцї, а заразом щоб зiбрав вiдомости про кривди людям вiд старшини. Полуботок, довiдавши ся про се, зрозумiв добре, до чого воно прямує i чим може скiнчити ся. Румянцев з Велямiновим легко могли добути вiд людей такi вiдповiли яких їм було треба, особливо, що Україна зiстала ся без старшини i не було кому запобiгти тому. Перед грiзним московським начальством люде здебiльшого вiдповiдали б так, як їм вiдповiли пiддавали, значить богато зiбрало ся б голосiв за заведеннє московських порядкiв на Українї-ше як би до того подавала ся надїя, що людям повернуть землi забранi старшиною. Незможучи сам виїхати з Петербурга, Полуботок пiслав вiд себе людей на Україну з наукою, як поводити ся при тiй ревiзiї старшинських кривд яку буде вести Румянцев, i якi давати вiдповiли на його запитання. Разом з тим, на його бажаннє, козацьке вiйсько, що стояло на полудневiй границї над р. Коломаком, вислало до царя свої прошення, де скаржило ся на всякi кривди вiд нових великоруських правителїв, на незаконнi побори, на тяжкi постої московських вiйськ i знищеннє народу вiд них, та просило знову дозволу на вибiр гетьмана по давнiм i порядкам. Не було в тiм, як бачимо, нїчого незаконного, але цар Петро страшенно розгнiвав ся, що Полуботок так iде йому впоперек дороги, звелїв арештувати його i всю старшину, що була з ним в Петербурзi, i всадити до вязницї. Також наказав арештувати всїх хто складав коломацькi пункти i прислати їх до Петербурга. Не маючи в чiм обвинуватити Полуботка в його полiтичнiй дїяльности-бо власне поступав як найкраще для добра свого краю, розпочали против нього слiдство про його правлiннє полкове та про господарство про кривди людям i козакам, якi звичайно тодi були за кождим старшиною-в тих скуплях земель козацьких, в крiпощенню. Так його тримали пiд слiдством кiлька мiсяцiв, i не дiждавши ся того кiнця вiн умер в осени 1724 р., в Петропавловськiй крiпости. Ся смерть його у вязницї зробила велике вражiннє на Українї, особливо мiж старшиною. Полуботка прославляли як героя-мученика за Україну. Оповiдали, що вiн смiло докоряв Петрови за нарушеннє українських прав, доводив, що придавленнє України не робить йому нiякої чести-далеко бiльше слави правити свобiдним i вдячним народом, нiж гнобити його силою. Пригадував вiрнiсть i службу Українцiв, i докоряв цареви, що за тi служби крiвавi платить їм гнiвом i ненавистю: "За те все ми замiсть вдячности здобули тiльки зневагу i поневiрку, попали в останню неволю, платимо дань ганебну i незносну, змушенi копати вали i канали, сушити болота непроходимi, гноючи їх трупами наших покiйникiв, що цiлими тисячами гинули вiд утоми, голоду i нездорового повiтря; i всi тi бiди i кривди нашi тепер ще збiльшили ся пiд теперiшнiми порядками: начальствують над нами чиновники московськi, не знають прав i звичаїв наших i майже безграмотнi-знають тiльки, що їм все над нами чинити можна". Розгнiваний Петро крикнув на Полуботка, що буде йому смерть за се, i звелїв всадити до вязницї. Але як довiдав ся, що Полуботок у вязницї тяжко розхорував ся, прийшов до нього сам, просив йому вибачити i лїчити ся, щоб не довести до смерти. Та Полуботок не прийняв царської ласки i вiдповiв: "За невинне стражданнє моє i моїх землякiв будемо судити ся у спiльного i нелицемiрного судиї, Бога нашого: скоро станемо перед ним, i вiн розсудить Петра з Павлом". I справдi скоро пiсля того умер i цар Петро. Так оповiдали на Українї, i по старих домах українських дуже часто можна було стрiнути портрет Полуботка i пiд ним пiдписанi слова "з мови, що Полуботок говорив цареви Петрови":,.Вступаючись за отчизну, я не боюсь нї кандалiвнї тюрми, i для мене лучче найгiршою смертю умерти, як дивитись на повшехну гибель моїх землякiв". Одначе Полуботок на сих портретах не подооає на дiйсний портрет Павла Полуботка: малюєть ся вiн тут далеко старшим, тож думають, що на сих портретах представлений його батько Леонтий, Котрого помилкою помiшали з його сином Павлом. 100. Вiдновленне гетьманства i гетьман Апостол. Україна зiстала ся безбороню в руках колегiї й Велямiнова. Визначнїйшi старшини сидїли в вязницях в Петербурзi, всi иньшi присїли з страху вiд царського гнїву i карi не насмiляли ся пiднести голосу против всесильного Велямiнова, а рiжнi пiдлизи прислужувались йому, помагаючи заводити московськi порядки на Українї. В Стародубський полк полковником призначено майора Кокошкiна, в Чернигiвський теж Великороса Бо?данова. Україну наповнено великоруським вiйськом: в декотрих полках стояло по цiлому полку, в декотрих по половинї i бiльше. Все се вiйсько против всяких прав утримувало ся от уже другий десяток лїт коштом української людности, i колегiя накладала на удержання московських вiйськ все новi й новi податки i побори. Так напр. в 1722 р. вона зiбрала 45 тис. рублiв податкiв i 17 тис. мiр муки для московських вiйськ, а в 1724 вже 140 тис. рублiв i 40 тис. мiр муки. I разом з тим далi нищило ся козацтво всякими роботами: так в 1723 р. вислано 10 тис. Козакiв над Каспийське море, на р. Сулак, будувати крiпость св. Хреста, в 1724 р. їх велено вернути, але на їх мiсце вислано свiжий вiддiл козакiв, теж десять тисяч, i так далi... Страшенна руїна нависла над Україною i люде вже не знали, 315. Звичайний (хибний) портрет Полуботка. звiдки сподївати ся ратунку. Але смерть Петра (на початку 1725 р.) змiнила вiдносини. Його жiнка i наступниця Катерина з своїм головним помiчником Меньшiковим не чула себе так сильно i певно, як грiзний Петро, i вважала потрiбним дешо попустити-мiж иньшим i Українї. Тим бiльше що заносило ся на нову вiйну з Туреччиною, вiйсько козацьке потрiбне було для вiйни, а заразом побоювали ся петербурськi правителї, щоб українська старшина, розгнiвана всїм попереднiм, не задумала вчинити якогось бунту. Через те Катерина з Меньшiковим збирали ся дозволити вибрати гетьмана, скасувати колегiю-повернути давнi порядки в управi i скинути новозаведенi податки. Одначе знайшли ся й рiшучi прихильники Петрової полiтики, якi завзято противили ся таким вiдмiнам. Особливо Толстой мiж ними посилав ся на намiри покiйного царя, що вiн умисно не позволив-поставити гетьмана i покоротив вдасть полковникiв i иньшої старшини, "даби Малую Россiю к рукам прибрать",-в тiм напрямi вже зроблено богато, а заразом пiдкопано становище старшини, пiднявши против неї поспiльство "полковники й старшиньi сь подданньiми пришли втз немалую ссору, i нїяк не можна тратити сих здобуткiв Петрової полiтики, повертаючи Україну до старих порядкiв. Сi голоси взяли гору, i все скiнчило ся на дрiбних полекшах: випущено з вязниць арештованих старшин-котрi ше там не повмирали. Також зменьшено трохи податки i замiсть походiв на Сулак заведено грошевий даток Одначе незадовго, весною 1727 р., вмерла цариця Катерина, iмператором росийським став внук царя Петра, малий Петро II, а при нїм всевласною особою опинив ся Меньшiков. Меньшiков же, захопивши величезнi маєтности на Українi, був не в згодї з малоросийською колегiєю й стояв за приверненнє старих українських порядкiв. А скоро по тiм Меньшiкова повалила партiя Долгоруких, захопивши пiд свої впливи молоденького iмператора, тi ж Долгоруки були противниками взагалi Петрової полїтики, хотїли вертати все до старини, так що ся змiна тiльки ще скрiпила замiри повернути Україну до старих порядкiв. Зараз переведено її наново з-пiд сенату в мiнiстерство заграничних справ. Скасовано малоросийську колегiю i заведенi нею податки i побори. Старшин, яких ше тримали в Петербурзi, пустили на Україну, а натомiсть Велямiнова притягли до слiдства за рiжнi непорядки, на якi скаржила ся старшина. I нарештi найважнїйше-рiшено перевести вибiр нового гетьмана. З тим уже лiтом 1727 р. вислано на Україну тайного совiтника Наумова, щоб вiн вчинив вибiр гетьмана i був при нiм резiдентом. В тайнiй iнструкцiї поручено йому не допускати вибора иньшої особи як тiльки тої, котру правительство на се призначило. А був нею старий полковник миргородський Данило Апостол. Про те одначе щоб противити ся такiй волї царськiй, старшина агiї гадки не мала. Рада була, що вiдновляють ся старi порядки i прийняла б якого небудь гетьмана. Апостол же був таки дуже пiдхожий чоловiк для Українцiв, нетiльки що його петербурське правительство призначало. Вiн був старий козак,- казали, що мав сiмдесят лїт, а може й бiльше. Виростав в тих часах, як українська сила не була зломлена i люде не зневiрили ся в можливости вибороти для українського народу свободу i крашу долю. Був оден з близших товаришiв Мазепи, як той укладав ся з Шведами, але вернув ся скоро, помiркувавши, що з того шведського союзу нiчого не буде. Тримав ся здержливо i тим кiнець кiнцем здобув собi вiру i ласку правительства, але заразом нiколи не; встряв в якусь ворожу для України справу-вiв свою лїнїю українську. Належав також до невеликого числа старшин, якi не замазало рук своїх кривдою народньою. Так шо справдi можна було радiти такому гетьманови. Старшина заявила, що радо приймає Апостола на гетьмана i по сїм дня 1 жовтня (октября) в Глуховi вчинино парадний вибiр. Наумовприїхав на площу пiд церкву, де стояло вiйсько козацьке i нарiд; за ним несли гетьманськi клейноти. Прочитано царську грамоту, котрою 316. Данило Апостол, "нововибранний гетьман" (сучасна нiмецька гравюра). визначено вибiр гетьмана, i по сїм Наумов запитав, кого хочуть мати гетьманом. Всї в один голос назвали Апостола, i так по три рази запитавши, Наумов проголосив Апостола гетьманом. Апостол, як годить ся, вiдмовляв ся, але коли наставали на нього, прийняв вибiр i зложив гетьманську присягу на вiрнiсть цареви. Була велика радiсть у всїх-описує в рапортї правительству Наумов. Вже з сього оповiдання бачимо, що повного привернення давнїх порядкiв українських все таки не було. При виборi гетьманським не було вже мови при укладаннє статей, якi мали бути пiдставою української конституцiї; не потверджувано й старих прав українських iменем царським. Резидент царський Наумов мав разом з гетьманом полагоджувати рiжнi справи, як от скарги на суд вiйськовий. Сей вiйськовий суд (генеральний) мав тепер бути мiшаний, зложений з трох українських старшин i трох великоросийських офiцерiв, визначених правительством. Скарбом вiйськовим мали завiдувати пiдскарбiї- оден Українець, другий Великоросиянин. I в вiйськових справах гетьмана з вiйськом козацьким вiддано пiд вдасть фельдмаршалови росийських вiйськ. А хоч вiрили Апостолови бiльш нiж кому з української старшини, проте по виборi його на гетьмана одного з його синiв держали в Петербурзi як закладня, для бiльшої вiрности. Полiтика царя Петра таки не минула дурно й не була цiлком вiдкенена новим правительством. Але Украiнцї тїшили ся й тим, що позбули ся велямiнiвського правлiння й вернули ся до свого автономного житя-хоч i обкроєного. Апостол помаленьку i потихеньку пильнував скрiпити вдасть i значiннє гетьманське, ослабити впливи й мiшання в українськi справи росийських мiнiстрiв i воєнних та адмiнiстративних чинiв. Заразом, як i Полуботок, пильнував завести кращi порядки в урядах i судах i в цїлiм правлiнню українськiм, оборонити нарiд вiд кривд старшинських, вивести самовiльство i хабарництво, щоб не було притоки росийському правительству мiшати ся в українськi справи та ламати українського устрою. А в вiдносинах своїх до росийського правительства, показуючи йому всяку охоту i вiрнiсть, вiв до повернення старих прав, стверджених статями Богдана Хмельницького. При иагодї коронацiї молодого царя, на початку 1727 р. виїхав Апостол з старшиною i пробув при дворi бiльше як пiвроку, запобiгаючи ласки царської й рiжних впливових на царськiм дворi людей для можливого привернення української автономiї до давнїйших прав. Наслiдком сих заходiв були "рiшительнi пункти- постановленi царем i його тайною радою на поданi гетьманом прощення е серпнi 1727 р. Не привертаючи Україну до статей Хмельницького вповнї, вони все таки дещо попускали з дотеперiшньої полiтики, признавали деякi права українськi бодай загально i подавали надїю в будуччинї на дїлї дещо з. того здiйснити. Дуже важнi обмеження української автономiї зiставали ся все таки й на далї. Так напр. признано право свобiдного вибору гетьмана--одначе не инакше як за царським дозволом. Право вибору старшини зiставлено за вiйськом, але на дiлi тiльки що до низших урядiв: так сотникiв мають вибирати сотеннi козаки i вибравши кiлькох кандидатiв, давати їх на затвердженнє гетьманови, полкову старшину має вибирати полкова старшина з сотниками i значними козаками i подавати на затвердженнє гетьманови; але кандидатiв на почковникiв i генеральну старшину мали подавати на затвердженнє цареви. Суд український затверджено по статям Хмельницького-але з тим щоб далї в генеральному судї було три члени українськi, а три Великороси,-хоч се зовсiм не згiдне було з статями Хмельницького; i так дальше. Найгiрше було, що i се все випрошувало ся, викланювало ся i так як дане було з ласки, могло бути каждої хвилї назад вiдiбране- як i справдi вiдiбране було дуже с^оро. Але що ж було робити, коли не чуло ся сили бороти ся, доходити свого права. Попереднi подiї показали повну недостачу вiдпорної сили у українського громадянства--i Апостол вважав своїм обовязком гетьманським кланяти ся, просити i буквально-чолом бити за ласку цареви. На пiдставi тих рiшительних пунктiв переведено вибiр нових кандидатiв на українськi уряди i заповнено вакансiї в українськiй управi. Далї, вибрано осiбну комiсiю з українських юристiв, яка мала зiбрати в одно закони i права українськi i виробити таким чином український "свод законiв". Щоб зробити кiнець розхапуванню вiйськових i козачих земель, переведено ревiзiю прав на землю всеї старшини. Упорядковано на нових основах полковi канцелярiї, де збирали ся справи полкової управи. В 1730 роцї видано дуже важну науку судам, в тiм дусї як заходив ся Полуботок: всi суди вiд сiльських i сотенних почавши до вiйськового мали судити ся не одним судею, а з товаришами, колегiяльно, i вказано порядок апеляцiї-обжаловання судових рiшень: з судiв сотенних в полковi, а з полкових в генеральний вiйськовий; сей генеральний суд мав бути судом тiльки апеляцiйним: вчинати в нїм справ не можна було. Важною подiєю було також поверненнє Запорожцїв. Я згадував уже (гл. 97), що вiдчуженнє вiд України пiд турецькою зверхнiстю уїло ся Сїчовикам дуже скоро i вони почали просити ся, щоб росийське правительство прийняло їх назад. Гордiєнко i Орлик стримували їх, як могли, але по смерти Годїєнка тим сильнiше зачали вони просити ся на Україну. Росийське правительство одначе не вважало можливим їх прийняти назад, поки стояла згода з Туреччиною, щоб не нарушити трактату, яким Запорозцїв признано турецькими пiдданими; але обiцяло їх прийняти, як тiльки пiде до вiйни з Туреччиною: росийському вiйську на випадок такої вiйни було дуже важно мати Запорожцїв по своїй сторонi. На вiйну ж зачало заносити ся вже з кiнця 1720 х рокiв i поверненнє Запорожцїв стало справою найблизшого часу. В 1733 р., коли почало ся безкоролївє в Польщi, вiйна була прiнцiпiально рiшеча, i лiтом того року Запорожцям пiслано царську грамоту, що iх приймають назад пiд росийську зверхнiсть, але коли перейти-про те обiцяно дати знати. Одначе далї чекати Запорожцям не можна було, бо хан кликав їх в похiд у Польщу. Тому на початку 1734 р. вони вийшли з Алешок i перейшли на Запороже, на Базавлук. Потiм в Лубнях постановлено з запорозькими делегатами статi, на яких Запороже вертало ся пiд Росiю: жити їм на старих мiсцях, як жили до 1709 р., i свобiдно промишляти; правити ся своєю старшиною, пiдлягаючи безпосередно головному начальнику росийських вiйськ на Українi; стерегти границь, а за службу свою дiставити вiд росийського правительства що року 20 тис. рублiв. По сiм Запорожцi зложили присягу царинi. Було їх тодi всiх понад 7000 чоловiка. Так були похороненi останнi пережитки Мазепиного повстання на Українi. Тiльки невгомонний Орлик, користаючи з нових заворушень: з польського безкоролiвя i боротьби рiжних партий за польську корочу, куди замiшала ся також i Росiя, та з росийсько-турецької вiйни, силкував ся заiнтересувати ворожi Росiї держави українською справою та побудити їх, щоб сею справою зайняли ся,-але все те було даремне. Сi Орликовi заходи i в оден майже час розпочата вiйна в Польщi, в Криму та Молдавi змушували росийське правительство бути обережним в вiдносинах до України. Воно стримувало ся i не повертало рiзко своєї полiтики, хоч в правительственних кругах росийських давно повiяло иньшим вiтром. Цар Петро II вмер 1730 р., його мiсце зайняла його тїтка цариця Анна i з нею вернув ся суворий настрiй її дядька Петра 1. Коли старий Апостол захорував тяжко- розбив його паралїж 1733 р., цариця не дозволила передати правлiння українськiй старшинi, а доручила правити Україною свому резидентови кн Шаховскому з радою, зложеною пополовинi з Українцiв i Великоросiв; так приготовлено було нове правительство, шо мало зайняти мiсце гетьмана по його смерти. За те зроблено деякi полекшi в поборах та податках i зменшено число великоросийських полкiв, розкватированих на Українi, то що. Апостол скоро вмер (в сїчнї 1734 р.). Була то як на тi тяжкi часи теж на мала утрата для України. Без сумнїву, вiн щиро бажав добра своїй Українi i вмiв працювати для того добра. Коли його полiтика похила i покiрна може вражати неприємно, то треба памягати, як трудно було здобути ся йому на яку небудь твердiлу полiтику маючи наоколо себе новi поколiння українського громадянства, вихованi в московськiй школї, зневiренi в можливости не то що боротьби, а й просто якогось гiдного повождення, призвичаєнi запобiгати перед усiм московської ласки,-та всяких пройдисвiтiв, нi з чим не звязаних з українським народом i Україною, що з ласки царських близьких позасiдали на рiжних визначних урядах i не мали перед собою иньшої мети, як збогаченнє своє i своєї сiмї. 101. Друге скасованне гетьманства. Смертю Апостола росийське правительство покористувало ля, щоб знову скасувати гетьманство. На першу вiдомiсть про смерть його роспублїковано друкований указ, що на те аби вибрати "доброго i вiрного чоловiка к тому знатному уряду" треба пильної i мiцної розваги, отже поки знайдеть ся такий, цариця заводить "правлiннє зложене з шести осiб". Царський резидент кн. Шаховской з двома товаришами Великоросиянами i генеральний обозний Лизогуб з двома товаришами- старшинами будуть спiльною радою полагоджувати всi справи гетьманського уряду. "А бути їм в засiданнях в равенствi, а засiдати по правiй сторонї Великоросийським, а по лївiй Малоросийським". Правити їм по "рiшительним пунктам" Апостола, а цариця обiцяє український народ заховувати при привилеях по статям Богдана Хмельницького. Все се навiть виразами своїми дуже сильно нагадувало звiсну вже нам грамоту Петра I, i справдi згадки про статi Хмельницького, i про тимчасовий характер того правлiння писали ся про око, а в тайнiй iнструкцiї кн. Шаховскому таки по щирости пояснено, що про вибiр гетьмана згадано на те тiльки, аби не вийшло якого замiшання, а по правдi правительство зовсiм не думає бiльше вибирати гетьманiв, - Україну переведено назад пiд вдасть сената.як звичайну провiнцiю, i фактичним її правителем мав стати перший член нової колегiї, кн. Шаховской. Рiвнiсть членiв, згадувана в указї, зiставала ся порожнiм звуком супроти тих прав, якими був надiлений перший член. Князеви Шаховскому секретно поручало ся пильнувати i наглядати українських членiв правлiння, i як би за ними виявило ся щось пiдозрiле, то арешгувати i на їх мiсце своєю волею призначати людей прихильних росийському правительству, i взагалi в важних випадках не оглядати ся на нiякi iнструкцiї, тiльки поступати по мисли своїй. Таким чином новий перший член мав в дїйсности бути справжнїм правителем України, так само як колишнiй президент Петрової малоросийської колегiї. Але в тодїшних своїх правителях i взагалї в Великоросиянах призначуваних на українськi уряди прийшло ся правительству росийському розчарувати ся. Вони своєволили, уїдали ся народови i тїснили його, правили неправедно, покладаючи ся на довiрє правительства. Тим вiдбивали у громадянства всяку вiру в московськi порядки й московських людей, i в тi привабнi слова про справедливiсть i оборону народу, що розсипали ся в московських указах про заведеннє нових порядкiв. Тому Шаховскому наказано дбати також i про те, аби членами нового правлiння i генерального сулу призначували ся з Великоросиян люде гiднi, такi щоб український народ до , 320. Козацька шабля (збiрка Українського Наукового тов. в Київi). московських людей i московських порядкiв набирав охоти. Поручало ся також по давньому толкувати людям з простого народу, що тi новi порядки заводять ся для охорони людей вiд кривд старшинських, а на гетьманське правлїннє валити всї непорядки i кривди, аби люде не бажали вiдновлення гетьманства. Нарештi для того, щоб українськi вищi верстви зросийщити, рекомендувало ся Шаховскому непомiтно, але пильно вiдводити українську старшину вiд Полякiв i иньших "заграничних жителiв", i зручно вести до того, щоб Українцi женили ся i своячили ся з Великоросиянами. Такi iнструкцiї дiставав Шаховской i Його наступники; можна собi уявити, як мусїло себе почувати українське громадянство пiд такиМ правлїннєм. Хоч царське правительство при тiм наказувало звичайно вести свою полiтику "секретно", "подтi рукою", "искусньiм образомт", але не було чого сподївати ся якоїсь делiкатности в тих часах, коли не жалувано й своїх та найвищих, а не то що ту придавлену й перелякану українську старшину. Само правительство, як доходило до дiла, забувало про всяку делiкатнiсть. Київського митрополита Ванатовича разом з iгуменами київських монастирiв скинуло з урядiв i заслало за те, що не одслужили молебня в царський день. Взявши рiжнi, зовсiм безосновi пiдозрiння на старшину, поручало обшукувати й забирати папери й листи найвизначнїйших i нї в чiм непiдозрiлих старшин-в тiм самого Лизогуб, а найстаршого українського представника. Можна собi уявити, як поводив ся i Шаховской i його наступники з українськими людьми!.. Шаховской вважав навiть, що правительство занадто ще пань-каєть ся з старшиною, i радив зовсїм вiддалити її вiд всякої участи в правлiнню та визначити одного намiстника Великоросиянина (розумiв мабуть свою чесну особу). Правительство царське одначе не приставало на сї ради i заспокоювало свого занадто горячого представника, що українськi члени в правлiнню однаково нїчого не значать, а як би їх зовсїм вiддалити вiд всякої участи, то се могло б українське громадянство "привести в сумнiв". А як заховували ся при тiм затвердженi царським правительством права i привилеї, може показати такий приклад: київський мiський магiстрат боронив своїх прав против самовiльств московських властей, отже 1737 р. тодiшнїй правитель український (перший член колегiї) кн. Барятинський, прискiпавши ся до якоїсь дрiбницi, арештував весь київський магiстрат i разом з ними всї грамоти мiста Київа, а правительству пояснив, що зробив се на те, аби магiстрат не мав на що посилати ся на доказ своїх прав i вiльностей. Крiм отсього великоросийського правлiння тяжiла над Україною в сих часах також важка рука всякого воєнного начальства: київських воєнних губернаторiв (що заступили мiсце давнїх воєвод) i начальникiв росийських вiйськ, що пiд час затяжної кампанiї турецької i кримської та вiйн польських роспоряжали ся як хотїли на сусїднїй Українi, командували українськими полками i всякою старшиною, не питаючи ся нiяких прав нi пунктiв. Перелякана самовластем своїх московських правителiв, їх суворим поводженнєм, пiдозрiливiстю i неперебiрчивiстю в тяжких карах, українська старшина мовчки корила ся, не осмiляючи ся навiть пiднести голоса за своїми правами, за обiцяним вибором гетьмана i давнiми порядками. Радїла, як ще їй давали якось жити, i держала себе як то кажуть "тихше води, низше трави". Яке було тяжке те московське правлїннє, виховане в суворий школЇ Бiрона, показують пiзнїйшi згадки Українцїв, коли на мiсце московських правителiв 1740 р. визначено Англїйця генерала Кейта: сей суворий вояка лиши по собi добру память тим, що був неохочий до тортур i всяких слiдчих мук, був обережний в визначуванню кар, поводив ся з людьми привiтно i ласкаво. I се вже було в дивовижу! Коли так тяжко приходило ся українським верхам, то як уже було на сподї? Тяжко приходило ся i вiд своєї старшини, що вiдсунена вiд усякого полiтичного значiння, не маючи смiливости противити ся полїтицї московськiй, з тим бiльшою запопадливiстю заходила ся коло збiльшення своїх маєткiв та хозяйства, коло збогачування свого потомства землями i майном усяким. Уступаючи ся перед московською полiтикою, чинячи волю її, за те свобiдно, заробивши ласку правителїв московських, загарбувала собi землi, крiпостила козакiв i посполитих, певна, шо правителi дивитимуть ся крiз пальцї i.не дадуть ходу дїлу, коли який небудь покривджений селянин або козак доходитиме своїх кривд перед московськими властями. Правительство, щоб налякати старшину, вмiло пускати чутки, шо новi порядки заводять ся на те, аби оборонити людей вiд старшинських кривд; але на дїлї у тих нових московських правителїв так само не можНа було знайти нiякої управи на старшинськi кривди: вирощенi серед лютого крiпацтва Московщини, до того звичайно великi хабарники, вони тягли за панами, а не за покривдженими людьми. Замiсть справедливих i чесних людей, котрi могли б заохотити людей до московських порядкiв, українська люднiсть бачила перед собою московських хапугiв i своєвiльникiв, призвичаєних до незвичайно суворого i жорстокого поводження з людьми. Бачила рiжних пройдисвiтiв, шо лякали людей доносами, i доводили людей до тюрм, вязниць i заслань страшним "словом i дiлом" (такими словами: що вони знають "слово i дїло государево" доношувано в страшну "тайну канцелярiю" росийську в усяких полiтичних справах). Звiсний анекдот проте, як переїзжий росийський офiцер, заїхавши з своєю командою до одного українського пана i не вдоволивши ся трактованнєм, яке було йому зроблене, причепив ся до свого хозяїна, що у нього на кафлях печи мiж иньшим намальованi росийськi двуглавi орли. Арештував його i вiдiслав в тайну канцелярiю обвинувативши, що вiн пече на своїх печах царський герб "невiдомо з яким замислом". Правительство i правительственнi сфери, розумiючи, що Українцям не могло бути по серцю все те що виробляли вони з Україною, незвичайно пiдозрiливе були настроєнi для Українцiв: все прислухали ся до якихось змов, зрад, i за кожду дрiбницю готовi були брати людину на слiдство-тодїшнє слiдство, нечувано суворе, з немилосердними муками, що й оправданному нераз вiдбирало здоровлє на завсiди. Страшнi перекази про сi допити i слiдства довго ходили по Українi. "Не переставали допитувати, розпитувати, мучити рiжними машинами i нарештi-пекти шиною нещаславих людей, що попались їм в руки", оповiдає сї перекази пiзнiйший Українець, автор "Исторiї Русов или Малой Россiи"; "дiла сї i подвиги на теперiшнїй час здали ся б горячковими привидами або божевiльством, але тодi се були справи важнi, секретнi-1 давали великi доходи. Людей катували i мучили на пiдставi самих тiльки доносiв та всiляких причiпок перехожих i роскватированих салдатiв, а ще бiльше-дезертирiв i всяких заволок; для доноса, досить було сих слiв-"о словi й дїлї государевїм", i се "слово й дїло" було для злих i нiкчемних людей немов талiсманом злоби i пiмсти; мiстило в собi три пункти: житя, чести i добра государевоi особи i його фамiлiї. Кождого обивателя, хоч би й найчеснiйшого i зовсiм певного, брали на муки за доносом очевидного злодiя i нiкчемника: не участував хто салдата або якого небудь заволоки, не обдарував або необережно чимсь розгнiвав-вже бiда! Заволока iде до мiського або сiльського начальника i кричить перед ним, що має на того i того донести "слово й лiло государево"-"куй (в кайдани) його i мене!". Начальство не маючи що розбирати, остовпiвши вiд одного слова доносчикового, кує в кайдани однаково обвинуваченого i доносчика i вiдсилає пiд найпильнiйшою сторожею в мiнiстерську канцелярiю ). А там не входять в вiдносини доносчика i обвинуваченого i в причини доноса-чи може вiн бути правдивий, не розбирають навiть, чи обвинувачений по свому вiддаленню i способу житя може вчинити якусь шкоду цареви i його фамiлiї, котрих вiн не бачив i бачити не може. Слїпо тримають ся iнструкцiї, ставлять доносчика на тортури i коли вiн три способи їх витримає i тим донос. 322. Пернач Полуботка. При тiм тяжка вiйськова служба для козаччини в турецьких, кримських i польських походах, а для людей ходженнє з пiдводами, даваннє провiанту на вiйсько, то задурно, то немов би за плату, котрої одначе не можна було дочекати ся. Москалики, соколики, поїли ви нашi волики, А коли вернете ся здоровi-поїсте й остатнi корови- записує автор тоїж iсторiї України на память, .як українськi народи хвалили свою гостиннiсть московському вiйську в турецьку вiйну". З записок сучасника Якова Маркевича, генерального пiдскарбiя, довiдуємо ся як цiлими десятками тисяч забирано волiв з України для вiйська- "з тим що на них пiзнїйше буде дана плата"!... 323. Пернач Якубовича. Страшенно нищено людей, отим забираннєм худоби i провiанту, як i тими пiдводами, де люде не раз тратили свою худобу i з батiжками вертали ся на Україну без усякої заплати. Ой у недiлю рано пораненьку усї дзвони дзвонять, Ой там нашi, нашi чумаченьки вози й воли гонять. Ой почiм тая Молдава славна що жовтнi пiски? Ой у Молдаву гнали по чотирi вози, з Молдави пiшки. Ой почiм тая Молдава славна, що крутиi гори? Ой у Молдаву йшли чумаки в жупанах, назад та голi. 102. Гетьманство Розумовського. Всї отакi обставини незвичайно тяжко вiдбили ся на нарiднiм житi. Україну зруйновано до решти. Московський мiнїстр Волинский переїхавши через Україну в 1737 р. писав тодiшньому правителеви Бiронови: "До самого вїзду мого в Україну не думав я, що така вона пуста, i стiльке множество тутешнього народу пропало, а й тепер стiльки вигнано (на вiйну), що не зiстало ся й стiльки хлiборобiв, щоб їм самим для себе збiжа посiяти, i хоч то вважають за їх упертiсть, що богато поля лишило ся без засїву, але як по совiсти розсудити, то й робити нема кому i нема чим-бо вже скiльки торiк волiв викуплено i на пiдводах поморено, а тепер ще й понад то з одного Нiжинського полку взято в армiю 14 тис. волiв, а скiльки з иньших полкiв узято, того докладно сказати не можна". А ще пiзнїйше, 1764 р., пригадуючи се все, старшина українська писала в своїм прошенню до царицї: "За минулої турецької вiйни крiм того що Україна кiлька лїт несла її тяготу, утримуючи армiю на кватирах, постачаючи провiант i фураж дачею, а ше бiльше- забираннєм силомiць на пiдводи коней i волiв вiд усякого стану людей,-ще брано з неї всякi побори: волами i кiньми до кiлькасот тисяч i всякими иньшими для армiї потрiбними рiчами-на рахунок пiзнiйшої заплати, по квiткам або й без квiткiв. Так теж i пiд час нинiшньої пруської вiйни забрано волiв i коней. А крiм того як попереднiх рокiв, так i тепер Україна утримує провiантом i фуражом кiлька полкiв на рахунок будучої заплати. Але за все вище писане, окрiм деякої суми, заплаченої за волiв i коней, забраних пiд час турецької вiйни, нiколи заплати не було,-i через се всї загалом обивателi українськi, а особливо козаки й мужики прийшли до крайньої нуждиiбiдности". Такi обставини викликали велике невдоволеннє, горячi бажання повороту до гетьманської управи-i велику радiсть, коли сей поворот став можливим. Закiнченнє тяжкої турецької вiйни (1740) кiлькома мiсяцями тiльки випередило смерть царицї Анни. По недовгiм регентствi другої Анни в осени 1741 р. став ся переворот i на царськiм престолi, скинувши регентку, засїла донька Петра 1 Єлисавета. Се принесло змiну росийської полiтики що до України. Хоч Єлисавета вважала себе вiрною ученицею свого батька в полiтицi, але в вiдносинах до України особистi симпатiї змушували її до бiльшої поблажливости. Ще бувши простою вел. княжною, позбавленою всяких впливiв i значiння, вона закохала ся в гарнiм двiрськiм спiваку Олексiю Розумовськiм. Вiн був син реєстрового козака з села Лемешiв з Чернигiвщини (теперiшнього Козелецького повiту), мав гарний голос, спiвав у церквi, потiм був пiсланий до Петербурга, до царського хору. Тут впав вiн в око царiвнї, котра зробила його управителем одного свого маєтку, ставши царицею обвiнчала ся з ним потайки i до самої своєї смерти мала в ласках, зробивши фельдмаршалом i Графом римського цiсарства. Хоч неучений i не визначний здiбностями, Олекса Розумовський був чоловiк з тактом, при тiм добрий i щирий; вiн умiв добре знайти ся на такiм незвичайнiм становищi, в полiтику не мiшав ся, але вiрний зiстав ся своїй українськiй отчинi i здобув для неї симпатиї царицi. Зпочатку Українцям дано тiльки деякi дрiбнi полекшi але в принцiпi рiшено було вiдновленнє гетьманства i приверненнє иньших українських порядкiв. В р. 1744 нова цариця приїхала в Київ, оглядала його святощi i вiдповiдаючи на радiстнi привитання громадянства, заявляла свою прихильнiсть i ласку українському народови. Прихильний настрiй царицi до української справи, розумiєть ся, був звiсний старшинi, i сї обопiльнi заяви прихильности i довiря приготовляли грунт для нового напряму української полiтики. Запевненi в приязнiм настрою царицi, генеральнi старшини й полковники подали їй прошеннє, аби позволила вибрати гетьмана, i цариця заявила свою прихильнiсть сїй справi та велїла прислати за сим парадну депутацiю до столицi при нагодi шлюбу наслiдника Петра (з будучою царицею Катериною II). Коли ся депутацiя прибула, їй показана була велика честь, а на предложене прошеннє про вибiр нового гетьмана обiцяна прихильна вiдповiдь. Справу протягано тому, що чоловiк призначений правительством на гетьманство ще не був готовий. Був то молодший брат Олексїя Розумовського Кирило. Йому тодi тiльки скiнчило ся двадцять лiт (родив ся 1724 р.); виховували його на великого пана i вислали з гувернерами за границю, кiнчати свою освiту. Розумiєть ся, се було звiсне українськiй старшинi, i її депутати, сидячи в Петербурзi, терпеливо чекали, аж поспiє той будучий гетьман. Нарештi в 1746 роцi привезено його з заграничної подорожи, оженено з царською своячкою Катериною Наришкiною, обдаровано рiжними високими чинами, орденами i титулами (мiж иньшим визначено його президентом росийськоi академiї наук!), i по тiм усiм вважали можливим подати його українськiй старшинi на гетьмана, В 1747 р. дано сенатови указ про вiдновленнє гетьманства, а з кiнцем 1749 р. цариця повiдомила нарештi депутацiю українську, яка все ще сидїла в Петербурзї, чекаючи вiдповiли, що на Україну посилаєть ся царський представник i мiнiстр, царицїн свояк граф Гендрiков для вибору гетьмана, i з тим вiдiслала її на Україну. Дiйсно в лютiм 1750 р. прибув до Глухова сей царський мiнiстр, з великою нарадою. Українська старшина i всякi вiйськовi чини з духовенством заздалегiд чекали його там. 22 лютого справлено в незвичайно святочнiй обстановi вибiр гетьмана. Напередї йшла вiйськова українська музика, потiм секретар мiнiстерства заграничних справ вiз царську грамоту, котрiй зiбранi полки оддавали честь. За ним бунчуковiї товаришi Гамалiя з товаришами несли гетьманську корогву, а за нею йшов генеральний хорунжий Ханенко з двадцятю бунчуковими товаришами. Потiм бунчуковi товаришi Маркевич i Ширяй несли на червонiй подушцi гетьманську булаву i за нею йшли генеральнi старшини: судя Горленко, пiдскарбiй Скоропадський i писар Безбородко, й при них 24 бунчуковi товаришi. Бунчуковi товаришi Лизогуб i Чорнолузький несли на оксамитнiй подушцi гетьманський бунчук i йшов генеральний бунчужний Оболонський з бунчуковими товаришами й иньшою старшиною. Бунчуковi товаришi, два Горленки несли на оксамитнiй подушцї гетьманську печать i за нею йшов писар генерального суду Пиковець з канцеляристами генеральної канцелярiї i вiйськового суду. Нарештi бунчуковий товариш Мокрiєвич нiс вiйськовий прапор i з ним iшли вiйськовi товаришi, а в кiнцi їхав каретою царський представник Гендрiков. Ся процесiя пройшла в церкву i тут по прочитанню царської грамоти предложено присутному "вiйську i народови" вибрати собi гетьмана. Розумiеть ся, всї заявили, що гетьманом хочуть Кирила Розумовського. Повторивши тричi своє запитаннє i дiставши все туж вiдповiдь, царський представник проголосив вибiр Розумовського, i потiм вся процесiя- з клейнотами пiшла в иньшу церкву, св. Миколая, на святочну службу Божу, вiдправлену з нагоди сеї радiсної подїї. Генеральна старшина пiднесла в дарунку царському представникови за труд i честь 10 тисяч рублiв (величезну на той час суму}, його товаришам 3 тис.а полкам на утiху видано бiльше 900 вiдер горiлки. По сїй усiй парадi вислано до царицi депутацiю з повiдомленнєм про вибiр гетьмана; тодi цариця потвердила Розумовського на гетьманствi i видала укази, щоб гетьмана рахувати врiвнїзросийськими фельдмаршалами, а потiм ще надано йому найвищий орден росийський св. Андрiя. Великоросийських урядникiв, заведених в Гетьманщинi, покасовано; пiд власть гетьмана пiддано також Запорозьку Сiч i взагалi вiдновлено український устрiй, який вiн був перед 1722 р.-перед заведеннєм малоросийської колегiї, i Україну знову переведено в мiнiстерство заграничних справ. Одначе Розумовський, посваривши ся з мiнiстром, чи як звано його-президенгом iностранної колегiї, сам потiм попросив перевести його назад пiд сенат. Так розпочало ся правлїннє останнього українського гетьмана, що потрiвало без малого пятнадцять лiт. Весною 1751 р новий гетьман одержав вiд царицi гетьманськi клейноти i грамоту подiбну змiстом до грамоти даної Скоропадському, вiдпущено його на Україну i вiн прибув в свою столицю. Знов з великою нарадою справлено наступленнє на уряд нового гетьмана. Подiбним порядком як при виборi, тiльки вже везли ся генеральними старшинами на конях i в каретах гетьманськi клейноти, окруженi бунчуковими i вiйськовими товаришами; везено царську грамоту дану Розумовському i їхав вiн сам теж в роскiшнiй каретї, запряженiй шiстьма конями, окружений скороходами i лакеями, в супроводї бунчукових товаришiв, запорозьких козакiв i компанейцїв. В церквi наступило проголошеннє царського потвердження, потiм клейноти вiдвезено до гетьманської палати, i там гетьман приймав обiдом старшину й иньшi чини. Українськi лїтописцї з великою докладнiстю поописували всi сї церемонiї-останнiй вiдблиск української державности, i заховали їх в своїх лїтописах як останню радiсну подїю українського житя перед доконечним скасованнєм української автономiї. Сам новий гетьман був чоловiк зовсiм чужий Українї й її житю. Вiн вирiс в Петербурзi, був усiм звязаний з петербурським панством. Його довiреним дорадником був Гр. Теплов, бувший його учитель, чоловiк хитрий i недобрий, українським порядком неприхильний. Його пiзнїйша записка "про непорядки в Малоросiї" дала царицi Катеринї матерiал против українського гетьманського i старшинського правлiння, для його скасовання, i на Українi Теплова вважали головним провинником в скасованню гетьманства. Оповiдали, як ще в перший обiзд України з новим гетьманом стала ся пригода: в Черниговi вiтер здер з Розумовського кавалерiю св. Андрiя i Теплов пiдхопив її; з того стара Розумиха ворожила синови лихо вiд Теп- 325. Кирило Розумовський. лова i радила не держати при собi Теплова i не слухати, але той не послухав i вiд того пропав. На Українi Розумовський нудив ся, проживав частїйше в Петербурзi; держав себе не як товариш української старшини, а немов якийсь володар з божої ласки, i завiв у своїй глухiвськiй резиденцiї двiр на взiрець двору петербурського. В справи українськi не дуже мiшав ся, i Україною правила старшина по своїй волi, зносячи ся безпосереднє з сенатом i росийським правительством. З огляду на впливи i значiннє Розумовського в правительственних кругах, рiжне росийське воєнне i иньше начальство не важилось мiшати ся i командувати на Українi по давньому. Клопiт був тiльки через Запороже: все виникали на Сїчовикiв скарги, то з приводу нової лїнїї крiпостей, що захопила старi запорозькi землї, то з приводу нападiв Запорожцїв на землї кримськi, турецькi i польськi, i з Петербурга раз-у-раз наказували гетьманови тримати Сїч в порядку, а в дїйсности се було, розумiєгь ся. неможливо, i приготовляло Сiчи гiркий кiнець. Поза тим українське житє пiд охороною царської ласки до останнього гетьмана текло досить спокiйно, старшина мала змогу упорядковати устрiй i вiдносини українськi по мисли своїй: те що зроблене було нею за сей час, пережило потiм i скасованнє гетьманства, а в дечiм дожило i до наших часiв. В сїм вага сих часiв останнього українського гетьмана, хоч який не цїкавий був вiн сам своєю особою. 103. Устрiй i суспiльнi вiдносини Гетьманщини. З попереднього ми знаємо в головнїйшим, як формував ся устрiй української Гетьманщини (див. особливо гл. 83). Вiйськовий подiл на полки й сотнї з часом осiв на землю, став подiлом на округи полковi й сотеннi, а потiм як скасовано польський устрiй, сей вiйськовий козацький устрiй, зайнявши його мiсце, почав переходити в загальну управу, адмiнiстрацiю. Не так легко одначе було сьому вiйськовому устроєви, приладженому бiльше до воєнної мобiлiзацiї, нїж до адмiнiстрацiї, перейти в систему такого загального, общеземського правлiння. Коло сього треба було богато попрацювати, i кращi представники української старшини працювали над сїм щиро-але бачили ми, якi трудности стрiчали вони в тiм з боку росийського правительства, що замишляло зовеїм скасувати автономний український устрiй, посилаючи ся на його непорядки, а зовеїм не бажало Його упорядковання Полуботок згинув через сї свої заходи; Апостол в коротке своє правлiннє встиг тiльки дещо зробити в сїм напрямi, а потiм наступили тяжкi часи великоруського правлiння, коли новi власти i рiжнi постороннї великоруськi начальства, воєннi i адмiнiстративнi, своїми мiшаннями й роспорядженнями, часто суперечними i безтолковими, заплутували до решти українську управу. В центральнiм правлiнню цїлої Гетьманщини з початку сформували ся два зверхнї уряди, оден-вiйськова або генеральна канцелярiя другий- генеральний суд. Вiйськова канцелярiя завiдувала справами вiйськовими i загальними, на чолї її стояв вiйськовий (генеральний) писар. По смерти Апостола вона обеднала ся з правящою колегiєю, як вищий уряд, пiд назвою генеральної вiйськової канцелярiї. Вiйськовий суд судив генеральний судя, з початку сам оден, а потiм, як знаємо, зроблено сей суд колегiальним: придано судi засїдателiв, i так став ся пiзнiйший генераляний суд. При поставленню на гетьманствi Апостола вiддiлено було в осiбну управу ще скарб вiйськовий визначивши до того двох пiдскарбiїв; рахунки вела осiбна скарбова канцелярiя i при нїй рiд державного контроля: комiсiя рахункова (счетная). Нарештi була ще осiбна артилєрийська канцелярiя, пiд начальством обозного: вона завiдувала вiйськовою арматою i призначеними на те маєтностями i доходами. Рада вiйськова перестала збирати ся уже з часiв Самойловича i деяка память про неї зiставала ся тiльки при виборi гетьмана, i то тiльки для прикраси. Всякi важнїйшi справи рiшала рада старшини, скликувана гетьманом; справи звичайнїйшi або пильнїйшi-рада гетьманська з генеральною старшиною i полковниками. Пiсля того як правобiчна Україна одiйшла до Польщi, Гетьманщина подiляла ся на десять полкiв: Стародубський, Чернигiвський, Київський, Нiжинський. Прилуцький. Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський i Полтавський. Полки i тепер були дуже не однаковi що до величини, людности та числа козакiв, яке значило ся в них. Так напр. в 1723 р. в Нiжинськiм полку було 8 сотень i в них без малого 10 тис. козакiв (6566 конних i 3379 пiших), в Київськiм 8 сотень i в них не сповна 3 тис. козакiв (1657 кiнних i 1269 пiших). Всього в десяти полках було тодї 114 сотень i близько 50 тис. козакiв. В 1735 р. правительство вiддїлило зпомiж козакiв для дiйсно вiйськової служби ЗО тис. "виборних" заможнїйших, подїлившиїхпропорцiонально по полкам, а решту призначило в "подпоможчики" виборним (пiзнiйше одначе так обернуло ся, що навпаки сї пiдпоможчики служили службу коштом заможнїйших виборних). Головна вдасть в полку належала полковникови. Хоч в кождiм полку була подiбна полкова старшина як в цiлiм вiйську, але вона не мала в правлiнню особливого значiння, i взагалi в XVIII вiцi вдасть i сила полковникiв незвичайно зросла. З того часу як московське правительство взяло в свої руки iменованнє полковникiв i заборонило гетьманови скидати їх без волi царської, значiннє полковникiв дуже пiдняло ся, i гетьман з генеральною старшиною не мали великої сили над ними. З другого боку стратило всяке значiннє в полковiй управi, так само як i в вiйськовiй, рядове козацтво. Самопорядкуваннє зiстало ся тiльки в громадах козачих. Навiть сотникiв полковники звичайно визначали своєю властю, а хоч по закону сотникiв, чи кандидатiв на сотника нiби то мала виберати сама сотня, та се робили вже не сотеннi козаки, а сотенна старшина- як що такi вибори робили ся. Таким чином од козацького самопорядкування не зiстало ся майже нiчого, i на скiльки зiстало ся ще взагалi самопорядкуваннє, в справах, якi виходили за межi громади, то було воно старшинське- лежало в руках старшинських родiв, що пiд назвою товаришiв бунчукових, значкових i значних вiйськових сотворили привiлегiовану дїдичну (наслiдственну) верству- "шляхецтво", як вони себе називали, i все правлїннє гетьманське XVIII вiку має характер панський, аристократичний (старшинський). В повнiй залежности вiд нього стояли мiщанськi громади. Меньшi, так званi ратушнi- пiдлягали просто полковiй i навiть сотеннiй управi; бiльшi, так званi магiстратськi-такi що мали повний магiстрат, управу нiмецького права, мали бути незалежнi не тiльки вiд полковникiв, а навiть самому гетьману тiльки в деяких справах пiдлягати (таких городiв в серединi XVIII в. рахують десять). Але й сими в XVIII вiцi розпоряджали-ся полковники досить самовiльно. Духовенство, хоч пiдлягало безпосередно синодови, через своїх владикiв,- одначе на дїлї стояло також в сильнiй залежности вiд старшини. Не говорити вже про рядове козацтво i посполитих-панських пiдданих: вони стояли пiд повною властю старшини. Останнє панованнє старшини пiд рейментом Розумовського взагалї розвинуло i ствердило сей старшинський, панський характер Гетьманщини, який уже перед тим, з кiнця XVIII вiку так сильно почав зазначати ся. Пильнуючи можливо упорядкувати, довершити i викiнчити суспiльнополiтичну будову гетьманщини, старшина робила її на своїх панських пiдвалинах i розвиваючи принцiпи панських прав старшинських, руйновали до решти останки старого демократичного люду. Велике заважили тут, на сї старшинськi змагання, також законодатнi памятки, за недостачею свiйського писаного права прийнятi вiд старого устрою. Я вже згадував (гл. 92), що звичайове народне українське право, яким мали судити судї вусяких судах, не було списане, i через се суди звертали ся до помочи збiрникiв права, якi були пiд рукою i задержали ся в судах мiських - до магдебурського права, також до Литовського Статута, i то не в першiй, близшiй до мiсцевого права, а в пiзнїйших редакцiях 1566 i 1588 рр. глубоко перйнятих впливами польського шляхетського устрою i права. Хоч до них звертали ся в питаннях права приватного i карного, але при загальнiм шляхетськiм характерi сеї збiрки законiв її шляхетськi основи набували все бiльшої сили, в мiру того як виростала повага Лит. Статута. Коли при вiдновленню гетьманства в 1727 р., на основi "рiшительних пунктiв", була зiбрана комiсiя українських юристiв, щоб звести в одно українськi закони, ся комiсiя, замiсть заходити ся коло збирання права народнього того що вважало ся справедливим i законним в народї,-взяла ся також за сi ж готовi збiрки права, уживанiв українських судах: Литовського Статута i Магдебурського права. На сїй пiдставi зробила вона свiй збiрник законiв, скiнчений в р. 1743, пiд назвою: "Права, по которим судится малороссiйскiй народ". Хоч вiн не був правительством затверджений, але скрiпив ще бiльше значiннє статутово-магдебурського права, i правлїннє Розумовського, заходило ся перевести постанови Лит. Статута про устрiй i порядок судовий. Оден з українських юристiв того часу Федiр Чуйкевич в 1750 р. предложив новому гетьманови записку "Суд i росправа в правах малоросiйских" i в нiй, показуючи недостачi i хиби українських судiв, подав плян реформи його в дусi Литовського Статута. В такiм напрямi справдї була переведена реформа в остатнї роки правлiння Розумовського. Генеральний суд доповнено виборними депутатами вiд полкiв, на взiрець польського трiбуналу. Суди полковi були перемiненi в суди гродськi i мали правити ся на взiрець польських старостинських судiв. А для справ цивiльних (гражданських) i поземельних заведенi повiтовi суди пiдкоморськi i земськi, з виборних шляхетських (старшинських) судiв. Гетьманщину роздiлено на 20 таких повiтiв. Ся реформа, правда, не простояла довго, але вона показує нам загальний напрям старшинських змагань. Прийнявши за своє право Литовський Статут, старшина при кождiй нагодї проводила в житє тi основи шляхетського устрою, якими сей Статут перейнятий. Старшина дивить ся на себе як на шляхетську верству (сей термiн- "шляхецтво малоросийське" з серединою XVIII вiку входить все в ширше уживаннє в усяких справах українських). Прикладаючи до себе постанови Литовського Статута про шляхетськi права i привилеї, старшина претендувала на такi ж права в українськiм устрою i житю. Так само як отеє реформував ся старий вiйськовий устрiй Гетьманщини на подобу шляхетського устрою Польщi-так само проводили ся понятя про шляхетськi права в права маєтковi, в вiдносини поспiльства до панiв, в права селянськi-властиво в безправнiсть селянську. З того дуже богато зацiлiло i по скасованню гетьманства. Так рiжнi постанови цивiльного права, взятi з Литовського статута, ще й досї мають вагу в старiй Гетьманщинi-нинiшнiй губернiї Чернигiвськiй i Полтавськiй як тутешнє мiсцеве право; а понятя про шляхетськi права старшини над поспiльством дуже сильно вплинули на весь суспiльний уклад Гетьманщини. 104. Слобiдщина. Ослабленою, блЇдшою так би сказати копiєю Гетьманщини XVIII вiку була сусiдня українська Слобiдщина, що займала нинiшню Харкiвську губернiю з сусїднїми частями Курської й Воронiзької. Ми вже не раз згадували про неї, знаємо, що вона заселила ся українськими виходнями, як тi в тiснi часи мандрували з українських земель, що були пiд Польщею, за московську границю й осiдали за лїнїєю пограничних крiпостей, вибудованих московським правительством-за так званою "бiлгородською чергою" що загорожувала дорогу Татарам в московськi землi. Осiдаючи тут на татарських шляхах, нашi виходнi приймали на себе сторожову службу й воєнну оборону отсього погранича, а за се вiд московське правительства дiставали рiжнi права й привилеї. Звiстки про таких українських виходнїв маємо ще з другої половини XVI, потiм в першiй половинї XVII в. Значна маса таких пересельцїв вийшла в 1638 р. з гетьманом Яцком Острянином-було їх самих козакiв звиш 800 душ, не рахуючи жiнок i дiтей. Вони оселили ся в околицях Чугуєва й органiзували тут осiбне вiйсько козацьке, але щось скоро сприкрило ся їм тут, вони збунтували ся, вбили Острянина й пiшли начад за польську границю. Потiм особливо великий рух наступив, як нарiд розчарував ся в Хмельниччинi, особливо пiсля Берестечка, в 1651 р. Українцї йшли великими партиями i меньшими ватагами, селили ся слободами, ставили городи, та переносили козацький устрiй в тi сторони. Так 1652 р. тисяча козакiв з полковником Дзиньковським, прийшовши з сiмями i всiм господарством, оселили ся над р. Сосною, поставили город Острогожськ i зробили початок Острогожському полкови, В тiм же часї иньшi Українцi оселили ся над Пслом, поставили город Суми й положили початок полкови Сумському. 1654 р. стрiчаємо перших осадникiв в Харковi, що будують тут на другий рiк город i т. д. Переселеннє потiм трiвало й дальше, в 1660, 1670 i 1680-х роках, i зайняло велику просторонь, як добра половина Гетьманщини, тiльки рiдше заселена. За свою вiйськову службу сi українськi слобожане були увiльненi вiд всяких податкiв i повинностей, їм позволено жити й правити ся "по своїм обиклостям", i на взiр Гетьманщини вони органiзували тут полки, числом пять-Сумський, Ахтирський, Харкiвський, Острогожський й Iзюмський. Полки подiляли ся на сотнi й мали такий же устрiй як в Гетьманщинi, правили ся виборною старшиною; тiльки безпосереднє пiдлягали московським приказам, i взагалi стояли в бiльшiй залежности вiд московського начальства, нiж полки Гетьманщини. Гетьмани пробували намовити московське правительство, щоб вiддало слобiдськi полки пiд гетьманське начальство. Особливо Самойлович добивав ся того, як Москва вiдрекла ся правобiчної України. Але Москва, маючи замiр з часом i Гетьманщину поставити в подiбне становище, не здавала ся на сi представлення. Рано заведено в Слобiдщинi московське право-судили по законам московським, тим бiльше що мiж українськими осадниками було де що i московської домiшки таки вiд разу, i тутешня старшина росийщила ся ще скорше i лекше нiж у Гетьманщинi. Слобiдщина служила московським правителям немов пробним камiнем для касовання козацьких порядкiв, i звичайно правительственнi реформи в Гетьманщинї на кiлькадесять лїт попередержали ся реформами в Слобiдшинї. Уже в 1732 р. в Слобiдщинї попробували були зовеїм скасувати старий козацький устрiй: заведено замiсть козацьких полкiв драгунськi, здатнїйших козакiв зачислено туди драгунами, а всiх иньших переведено в селянський стан; офiцерiв визначено великоросийських. Се викликало одначе таке невдоволеннє, що цариця Єлисавета 1743 р. скасувала сю реформу i вiдновила козацький устрiй-одначе в справах не-воєнних вiддала сї полки пiд вдасть бiлгородського губернатора. Такий порядок протримав ся ще двадцять лїт, до 1763-4 рр., коли слобiдськi полки покасовано i заведено на їх мiсце гусарськi вже на завеїди. Суспiльнi вiдносини теж складали ся тут подiбно як у Гетьманщинi, але також ще скор ше пiдводили ся пiд московськi. На старих заїмках i вiйськових землях виросталимаетности старшинськi, заселялися пiдданими; старшина переходила в положеннє московських помiщикiв, некозацька селянська люднiсть-в становище крiпакiв. Величезнi надання вiд московського правительства тим старшинам, якi вмiли особливо зарекомендувати свою вiрнiсть i покору, помагали тому. Сумський полковник Кондратiiв напр. за свою вiрнiсть дiстав такi величезнi надання, що в 1780 р. його сїмя володїла 120 тисячами десятин. Коли в 1767 р. обмiрковував ся проект нових законiв для Росiї, декотрi слобiдськi депутати пiдiймали мову про вiдiбраннє забраних старшиною земель i закрiпощених людей та поверненнє їх в свобiдне. селянство; але се не мало нiякого успiху: помiщицькi й крiпацькi порядки московськi встигли вже занадто сильно закорiнити ся. 105. Культурне жите Схiдньої України-письменство i школа. Народне i козацьке самопорядкуваннє почасти було знищене московським правительством, а що в нїм не було знищене-набрало характеру самопорядкування старшинського, панського. Мiщанське самопорядкуваннє придавлено, духовенство-теж. Селянську сїрому поневолено. Козацтво лишило ся без усякої участи в управi, та крiм того козакiв всякими способами позбавлювано козацького звання, переводжувано в поспiльство без всякого права: уряди українськi наповнили -ся безконечними процесами про безправно вiдiбранi козацькi права (так званi "искавшiе козачества") i неможливiсть добити ся права законною дорогою нераз доводила до крiвавих бунтiв против гнобителiв-панiв. Так само тратила свою цїннiсть Схiдня Україна i з погляду нацiональної культури. При тiм переважно церковнiм характерi, який мало українське культурне житє XVII вiку i першої половини, або принаймнi четвертини XVIII,- величезне значiннє i вплив мало пiдданнє української церкви пiд власть московського патрiарха. Перед тим вона числилася пiд властю царгородського патрiарха, а в дiйсности була вповнї автономна i незалежна, жила своїм самостiйним житем, пiд безпосереднїми впливами громадянства, що громадським вибором обсаджувало всї важнїйшi церковнi посади. Коли ж завдяки Самойловичови московському правительству удало ся добити ся, що митрополит київський пiддав ся "пiд благословенне" московського патрiарха (1685 р.) i константинопольський патрiарх, пiд натиском турецького правительства дав на се своє призволеннє (1687),- тодї українському духовенству дуже скоро прийшло ся почути над собою московську зверхнiсть, а з тим i видання i школи українськi взято пiд московську цензуру, дуже пiдозрiливу i неприязну. Вже перед тим в московських кругах скоса дивили ся i на українських духовних i на їх школи та письменство. Київську академiю московськi власти в 1660-х роках хотїли зовсiм закрити, користуючи ся тодїшнїми полiтичними замiшаннями, що привели в упадок i київське культурне житє i академiчну науку; тiльки боячи ся, що з сього вийшло б велике невдоволеннє на Українї, кiнець кiнцем московське правительство полишило сей намiр. Київськi видання також досить часто забороняли ся в Москвi, а за патр. Иоакiма, в 1670-80 рр. Пiдняло ся правдиве гоненiє на українськi книжки. Коли ж київську митрополiю пiддано пiд власть московського патрiарха i московськi власти могли забороняти українськi видання не тiльки у себе, в Москвi, але i на Українї,- тодї неприязне становище московських властей дало себе почути дуже сильно i на самiм видавничiм руху. З початку мотиви були нiби церковнi-щоб не було неправославних гадок в тих київських виданнях. Але скоро перейшло се i на грунт язиковий, чисто нацiональний. В 1720 р. видано указ, щоб на Українї не друковано нїяких книг окрiм церковних, i то з старих видань, а при тiм щоб сї передруки старих церковних видань перед друкованнєм виправлювано на взiр видань великоросийських, аби в них не було нiякого слїду української мови- "даби никакой розни й особаго нар^чiя не било". I за сим слїдили дуже пильно; осiбний цензор був призначений для виправлювання українських книжок, i тiльки пiсля такого оправлення дозволювано друкувати книгу. Напр. в 1726 роцi хотїли надруковати в Київi акафист св. Варварi, написаний митрополитом; але на се був даний дозвiл тiльки пiд тою умовою, що акафист той перед виданнєм буде перекладений .на великороссiйское нар-Ьчiє". Так бувало й потiм, i дiстати дозвiл на яку небудь книжку було дуже не легко, а коли вона мала бути українська, мала якiсь українськi прикмети-то й зовсiм неможливо. Так от 1769 року лавра київська просила синод, щоб позволив надрукувати українську граматку, бо московських букварiв на Українї не хочуть купувати. Але синод дозволу не дав. Навiть старi церковнi книги українського друку синод владикам наказував забирати по церквах i заводити натомiсть книги московського друку. Все се, розумiєть ся, мусїло дуже сильно вiдбити ся на лiтературнiй творчости i видавничiм руху Схiдньої України. Народнїй елемент в старiм українськiм письменствi XVI -XVII вв. i без того не був сильний. Хоч народня мова для зрозумiлости народньої була введена в рiжнi релiгiйнi видання ще в XVI в" але, бачили ми, не переводили ся противники такої простонародньої мови в релiгiйнiм ужитку, а й тi що стояли за уживаннє народньої мови, все таки дивили ся на неї як на щось низше i меньш поважне в порiвнянню з "справжньою", словянською мовою. По школах українських дбали головно про те, щоб навчити своїх ученикiв правильно писати словянською мовою, а не журили ся зовсiм про мову народню, її чистоту i правильнiсть. Українськi письменники XVII-XVIII вв. лишають ся церковно- словянш.иною, а яо народньоi мови звертають ся в ужитку буденнiм, в листуванню, в записках, в вiршах i жартах. Теж саме бачимо i що до самого змiсту, що до тем писань. Школа українська зложила ся пiд впливами релiгiйної боротьби i всю увагу свою звертала на школеннє богословське i полемiчне; все иньше служило другорядним додатком-iсторiя, лiтература, i ще меньше науки природнi i математичнi. Книжнiстю майже виключно була церковна. З рукописного матерiалу бачимо, що люде дуже iнтересували ся iсторiєю, списували старi лiтописи (маємо цiлий ряд українських вiдписiв з старого збiрника лїтописей київських i галицько-волинських), складали хронiки близшого до них часу й iсторичнi збiрки. Але з сього нiчого не було надруковано, окрiм одного однiсiнького "Синопсиса"- коротенької iсторiї Руси, зложеної в Печерськiй Лазрi, дуже мертво i неповно (iсторiя козаччини, боротьба з Польщею i вся новiйша iсторiя України проминенi в н й майже цiлком). За браком иньшої книжки, а може й завдяки такiй своїй "серiо^ности" ся книжка була видана кiлька разiв (перше вид. 1674 р.), тим часом иньшi, далеко цiннiйшi i цiкавiйшi рiчи зiстали ся в рукописях. Iсторичне письменство було взагалi досить богате; до наших часiв заховали ся такi прецiкавi рiчи як Львiвська лїтопись про подiї першої половини XVII в., лiтопись Самовидця про вiйну Хмельницького i пiзнiйшу iсторiю козаччини до кiнця XVII в., богато лїтописей та хронiк (напр. Супрасльська, Густинська, хронiка Сафоновича, Боболинського й ин ), богато козацьких хронiк, як от Грабянки, Лизогуба, Лукомського й ин, прецїкава, хоч часто невiрна повiсть Величка. Твори сi часто дуже живо вiдбивають у собi те, чим жило, цiкавилось i хвилювало ся тодiшнє українське громадянство,-але нiчого з того не вважали потрiбним надрукувати тi духовнi книжники, в руках яких лежали видавничi засоби. Не пройшло в друкованi видання нїчого i з чудових iсторичних українських пiсень, що складають ся протягом XVII вiку, виробляючи поволi особливу форму так званих дум, що обеднали в собi прикмети книжньоi мови i стилю Народнью поетичною основою. Навiть чисто книжнi вiршi на теми iсторичнi або побутовi не попада.iи звичайно до друку-хiба якiсь похвальнi вiршi рiжним добродiям, найменьше iнтереснi, писанi задля рiжних грошевих цїлей. Друкували ся книги як не церковнi-богослужебнi, то релїгiйного змiсту; але релїгiйна боротьба в другiй половинi XVII в. ослабла, чисто-церковнi iнтереси у ширшого громадянства тратили своє давнїйше центральне чначiннє, а з тим i та релїгiйна книжнiсть все меньше iнтересувала i захоплювала читача. Хотїло ся людям чогось живiйшого, свiжiйшого, близького до бiжучого житя та його iнтересiв, а сього книга не давала. На перешкодi ставала, з одного боку, та обставина, що всi тодїшнї українськi друкарнї були в церковних руках, а з другого-ще бiльше те, що московська вдасть, як ми бачили, своїми заборонами просто таки загородила українськiй лiтературi всяку дорогу до тем живiйших i сучасних. Правда, придавленi пiдозрiливiстю i суворiстю московських властей люде навiть бояли ся порушувати теми звязанi з сучасним житем i його полiтикою. Але все таки з рукописної спадщини тих часiв, з першої половини XVIII в., маємо й iнтереснi iсторичнi писання, i побутовi вiршi, i з шкiльної драми часом виходили рiчи живiйшi й iнтереснїйшi. Така наприклад драма "Милость Божiя Украйну от-ь неудобь носимБiхтi обид-ь лядскихтi через^ Богдана Зиновiя Хмельницкого свободившая", написана 1728 р. при нагодї вiдновлення гетьманства. Вона не тiльки будила спомини тої великої доби, але й зачiпала рiжнi сучаснi справи, вiдносини України до Росiї. Драма Георгiя Кониського: "Воскресенiе мертвих" (1747) зачiпали справи суспiльнi, становище селян-пiдданих. Були жартовливi iнтермедiї-побутовi народнi комiчнi сценки, писанi народньою мовою, що вставляли ся в перервах шкiльних драм для розвеселення публiки. До наших часiв дiйшли в рукописях такi сценки писанi Митрофаном Довгалевським в 1730-х i тимже Кониським в 1740-х роках, справдi досить живi й цiкавi: вони виводять з комiчного боку рiжнi типи сучасної України та иньших народностей. Пiзнїйшi Українцi ставили дуже високо сї iнтермедiї, прирiвнювали до творiв свiтових комiкiв Гiлявта i Мольєра, але нїчого з того не могло тепер пройти в друковану книжку, через московську цензуру. Лiтературна творчiсть українська нидїла, зiстаючи ся в ужитку рукописнiм, а й всякий взагалi видавничий рух на Українi нидїв i завмерав, вiдступаючи перед конкуренцiєю видавництв великоруських, i українська книжнiсть все бiльше тратила впливи i значiннє перед новими великоруськими впливами. Теж саме було i з шкiльною освiтою, i з тих же бiльше меньше причин. Головним огнищем сеї освiти i взагалї культурного руху українського була київська академiя. Пiсля свого упадку в 1660-х рр., як її московське правительство трохи не закрило,-вона наново упорядкувала ся, поширила свою програму на взiр католицьких, головно єзуїтських академiй, i 1694 р. одержала вiд московського правительства потвердженнє титула i прав академiї. Отсї часи гетьманства Мазепи, щирого покровителя українського культурного житя (як тодї сю культуру розумiли) були добою найвищого розвитку київської академiї. З неї вийшло богато людей, якi зайняли першi мiсця в лiтературнiм, церковнiм i полiтичнiм житю тодїшньої України i Московщини. Потiм майже до самої половини XVIII в. вона зiставала ся головною школою для освiченого українського громадянства-не тiльки духовного, а й свiтського. Гетьман Апостол, потверджуючи маєтности академiї, зве її школою "всьому суспiльству нашому благопотребною, де сини малоросийськi в науках свобiдних мають наставленiє". Справдї, переглядаючи реєстр ученикiв академiї того часу (1727), бачимо мiж ними хлопцїв майже з усїх значнїйших старшинських родин; звичайно бувало в академiї бiльше свiтських нїж духовних, i виходили вони потiм на рiжну свiтську дiяльнiсть. Через те київську академiю дуже цїнено i на взiрець її засновувано вищi школи по иньших мiсцях i в Московщинi (почавши вiд московської славяно-греко-латинської академiї, заснованої i веденої київськими вихованцями) i на Українi, де на київський взiр заснували ся колегiї й семiнарiї в Черниговi, Переяславi, Харковi, Полтавi. Тридцятi й сороковi роки XVIII в. власне були часами останнього розцвiту київської академiї. Тодїшнїй митрополит Рафаїл Заборовський (1731- 1747) був великим прихильником академiї. Вiн дуже богато нею займав ся i зробив для її добробуту i всякої вигоди (побудував новi будинки, бурси, церкви), так що її звали на честь його "академiєю могилянсько-заборовською". Мiж тодїшнїми професорами її бачимо таких визначних своїми талантами i дiяльнiстю людей як Митрофан Довгалевський, Юрий Кониський, Михайло Козачинський, а мiж вихованцями тих рокiв цїлий ряд пiзнїйших дїячiв, мiж ними Григория Сковороду i росийського Ломоносова. Ученикiв бувало дуже богато, бiльше тисячi (1742 року 1243 душ, 1751 р. 1193 душi, 1765 року 1059 душ). Але за сим останнiм розцвiтом наступав уже упадок. Служачи вищою школою для свiтського громадянства, академiя мала характер богословський в своїй науцї; при тiм її наука опирала ся на давнїх схолястичних методах, для того часу перестарiлих i не цїкавих i не йшла за поступами сучасної європейської науки. Реального знання вона не давала; лiтературне приготованнє, оперте на перестарiлих взiрцях, теж все меньше було придатне для тодiшнього часу. Отже коли появляють ся в Росiї, в Петербурзi i Москвi першi свiтськi школи, київська академiя й на взiр її заснованi провiнцiальнi колегiї не витримують конкуренцiї з ними. Заможнїйше громадянство українське, старшинськi родини починають посилати своїх дiтей в школи столичнi, або в унiверситети заграничнi, нiмецькi. А київська академiя з иньшими колегiями ставала все бiльше спецiально-духовною школою, де хлопиї вчили ся на попiв, а ширшого культурного значiння вона вже не мала. Українське громадянство, дуже пiклуючи ся про освiту своєї молодїжи, задумувало ся над заснованнем унiверситетiв. Мiж рiжними бажанями, поданими новiй царицї Катеринi II було поставлено також i се, щоб замiсть київської академiї заложено унiверситет з богословським факультетом, другий унiверситет, без богословського факультету вiдчинено в Батуринї, а по иньших мiстах гiмназiї. Але росийське привительство не сприяло сьому, i тiльки з заснованнєм харкiвського унiверситету, коштом мiсцевого дворянства, на початку XIX вiку Україна дiстала першу свiтську вищу школу. 106. Нацiональне жите схiдньої України. Полiтичнi й культурнi обставини, котрi ми отеє розглянули, приводили українське житє до все гiршого упадку, i се було тим бiльш болюче, що схiдня Україна, а особливо Гетьманщина з помiж українських земель поставлена була ще в найкращi обставини-мала змогу якогось розвою i самопорядкування. Одначе й тут пiд суворим i пiдозрiливим оком нового начальства завмерало всяке взагалi суспiльне житє, западали ся дороги до якої небудь громадської дїяльности i люде замикали ся все бiльше. На розвалинах широкого i бурхливого житя козаччини, на руїнах полiтичної автономiї, самоуправи i самопорядкування розвивало ся пiклуваннє про збогаченнє i забезпеченнє своєї родини, про збиваннє великих маєткiв, великих засобiв, великих доходiв. Внуки козацькi, потомки тих що пiд проводом Хмельницького повставали i розвалювали шляхетське панованнє над Україною, проганяючи магнатiв-королевят,-тепер самi поставали панами- магнатами, правдами й неправдами назбиравши великi маєтности i заселивши їх безправними пiдданими. Переконавши ся про неможливiсть боротьби з московською полiтикою i махнувши рукою на державнi змагання українськi, дбали про те щоб закрiпити за собою зiбранi маєтки, забезпечити помiщицькi, панськi права свої, порiвняти ся в правах з шляхецтвом росийським, вiдкрити собi дорогу до вищих посад, увiйти мiж панство московське. Подiбно як панство українське двiста-"триста лїт перед тим приспособляло ся до порядкiв i обставин Польської держави, в котру закинула його лиха доля, i не тiльки старало ся навчити ся польського права, польської мови, а польщило ся й католичило ся, приподобляючи ся до державної ,нацiональности, так тепер се нове українське панство з такою ж готовiстю i скороспiшнiстю йшло на зустрiч бажанням росийського правительства: не тiльки приспособляло ся до нових порядкiв, але й приймало куль туру нової держави, росин ську мову урядову i письменську. Дарма, що культура росийська стояла ще дуже низько. Кiлькадесятьлїтто му, за часiв Дорошенка та Мазепи Українцi були пер шнми учителями в Московщинi, що пересаджували туди здобутки українського культурного житя, а за Петрових часiв трохи не всi вищi духовнi посади в Московщинї позаймали київськi вихованцi, духовнi Українцi, i навiть по московських школах заводили були з початку українську вимову, наломували хлопцїв московських на мову українську. Але так само як i перед тим, в XV- XVI вв., рiшала тут невисшiсть i низшiсть культурна, а державна перевага. Вiдiрвана вiд народу, не чуючи в себе мiцного грунту пiд ногами, українська старшина хилила ся в полiтицi, хилила ся i в культурнiм нацiональнiм житю та з легким- серцем приймала чужi звичаї, чужу мову, чужу культуру. Дивила ся на Великоросiв як на варварiв, на пiвдиких, некультурних людей, але приймала великоруську мову i звичаї. Почавши вже з Петрових часiв росийська мова входить все в ширше уживаннє не тiльки в зносинах з росийськими властями, але впливає i на мову внутрiшнього українського дiловодства, входить i в приватне жите, i в письменство України. Перед тим народня мова вiдступала на другий плян перед мовою церковнословянською та мiшаною книжною мовою українське-словянсько-польською. Тепер нова цензура не тiльки виключила зовсiм з друкованого слова народню мову, а i до всяких невеликоруських елементiв церковно-словянської i книжної мови поставила ся незвичайно пiдозрiливе, домагаючи ся, щоб не було нїяких рiжниць вiд мови прийнятої в московських сторонах-нiяких слiдiв українства. Через се стара книжня українська мова виходить з уживання, а їi мiсце займає мова великоруська. А з тим як культурне житє обновленої Росiї потроху наростає, з серединою XVIII вiка, - великоруська мова й культура опановує все сильнїйше i українське громадянство. Українцi пишуть по росийськи, беруть участь в росийськiм письменствi, а чимало їх входить навiть в першi ряди нового великоруського письменства, займає в нїм визначнi i поважнi мiсця, а нiчого не робить для культурного житя українського, для письменства i культури України. Такими слабкими показали себе Гетьманцї, потомки борцiв за волю i самостiйнiсть України! Але при всїм тiм не можна сказати все таки, що iстнованнє української автономiї, хоч би i в такiй злинялiй, обкроєнiй i зросийщенiй формi було рiчею байдужою з погляду нацiонального українського житя. Пiд пудреними французькими париками i модними вишитими камзолами нового поколiння українського громадянства, пiд його великоруською мовою i полiтичною услужнiстю зiставав ся певний український патрiотизм, який з часом мiг вилити ся в иньшi, далеко живiйшi i симпатичнїйшi форми. Новий правитель України, що зайняв мiсце гетьмана Розумовського, Румянцев, з здивованнєм завважав не одного з тих модних Українцїв, що "при всїх науках i в чужих сторонах обращенiях зiстали ся козаками i заховали горячу любов "до своєї власної нацiї й "солодкої отчизни", як вони її називали Не вважаючи на своє пiдданнє пiд культуру великоруську вони були дуже високої гадки про український нарiд. "Ся невелика купка людей инакше не вiдзиваєть ся, як тiльки що то вони найпершi на цiлiм свiтї i що нема вiд них нiкого сильнiйшого, нiкого хоробрiйшоро, нiкого розумнiйшого, i нема нiде нiчого доброго, нiчого користного, нїчого дiйсно свобiдного, що могло б їм придати ся, i все що у них-то найкраще" - так нарiкав на український дух той же Румянцев в листах до царицi. Справдi при нагодi складання "наказiв" до комiсiї 1767 р., що мала виробити новi закони для Росiї, з несподїваною силою в усiм українськiм громадянствi виявило ся щире привязаннє до української автономiї i самоуправи, до старих прав i привiлєгiй,- бажаннє вiдновити їх при першiй нагодї. Нема сумнiву, що iстнованнє українських автономних форм, хоч би й сильно вже обмежених i поруйнованих, пiдтримувало в українськiм громадянствi i почуте своєї осiбности i сей український патрiотизм- "республиканськi мисли", як їх називав Румянцев. З сього погляду захованнє Гетьманщини при давнїйших правах i порядках було все таки дуже важне i користне. Громадянство українське не було вироблене полїтично, нацiональне почуте його було слабке, народнї елементи в культурi малi; з огляду на се збереженнє форм полiтичної окремiшности навiть тих, якi ще зiставали ся, було важне для збереження i поглублення нацiонального почутя. Можна напевно сказати, що як би сi українськi форми не були покасованi, а задержанi далi, вони б не дали потонути до решти українському громадянству (його вищим iнтелiгентським верствам) в росийському морi, як се стало ся по скасованню- української автономiї. Новi полiтичнi й культурнi течiї європейськi з часом однаково влили б иньший змiст в житє українського громадянства, дали б йому новi iнтереси, новi вiдносини до народу i народнього житя. А нацiональнi форми як би не були знищенi так, як се стало ся з повним скасованнем старих українських порядкiв, а стояли цiлi, то новий культурний i поступовий рух на українськiй нацiональнiй основi при щасливiй хвилї мiг би розвинути ся вiд разу серед цiлого українського громадянства, i не приходило ся б зачинати його наново серед порожнього майже мiсця, як то прийшло ся потiм робити дiячам українського вiдродження XIX вiку. Отсим цїннi були навiть тi поруйнованi остатки української автономiї, якi держали ся в серединї XVIII вiку, i тому ми близше спинили ся на їх iсторiї. Якi б не були вони ослабленi, розбитi, з нацiонального становища не виразистi,-все таки навiть память про них мала потiм велике значiннє в пiзнїйшiм українськiм вiдродженню. 107. Упадок українського житя в захiднїй Українi. Обмеження українського житя Гетьманщини i його упадок тяжко вiдбивали ся на всiй Українi, бо саме в Гетьманщину до Кнiва перенесло ся культурне житє України ще в серединi XVII в. Його освiтними й культурними засобами живила ся й захiдня Україна i болїзно вiдчула своє вiдокремленнє, коли польсько- росийський кордон перерiзав по живому тiлу українську землю в 1667 р., вiддiливши захiдню Україну вiд схiдньої i Київа. Тому такi великi жалї й гнїв пiдняли ся тодї серед українського громадянства на Москву, що вона зрадила Україну i подiлила ся нею з Польщею Хоч як силкували ся Українцi затримати своє культурне i нацiональне житє в одности i суцїльности,се ставало всетяжше й тяжше. Роздiленi полiтичними межами обидвi головнi части України все бiльше й бiльше росходили ся, йдучи рiжними дорогами. Захiдня зiставала ся пiд впливами житя польського, схiдня пiдпадала впливам росийським Пiдданнє київської митрополiї пiд зверхнiсть московського патрiарха, довершене против волї й бажання українського духовенства й суспiльства, ослабило звязь єрархiчну й улекшило заведеннє унїї в захiднїй Українi, а се розiрвало звязь церковну. Зросийщеннє української школи i книжности в схiднiй Українi вiдчужило вiд неї Україну захiдню: А що тим часом власнi джерела нацiональної культури ослабли й висохли в захiднiй Українi, то з вiдчуженнем її вiд України схiдньої iде все бiльший упадок у нїй нацiонального українського житя. Ми бачили, що з кiнцем XVI в. культурним центром захiдньої України стає Львiв з своїм брацтвом, що зiбрало наоколо себе i органiзувало не тiльки львiвське українське мiщанство, а й взагалi українськi елементи схiдньої Галиччини. Одначе сї елементи польщили ся i слабли, а слабло i львiвське мiщанство. Всї заходи його коло того, щоб вибороти собi рiвноправнiсть, можнiсть свобiднїйшого житя i розвою зiставали ся без успiху. Польське мiщанське правлїннє вiдсувало Українцiв вiд усього, не давало нiякої можности не то що нацiонального, а й економiчного житя, i всї скарги Українцiв до правительства не приносили дiйсної полекш-i. До того ж Львiв в XVII в. все бiльше упадав економiчно, завдяки нерозумнiй економiчнiй полiтицi Польщi, а з тим марнiла i слабла українська мiщанська громада. Вiдносини здавали ся безвихiдним, i тому енергiчнiйшi, рухливiйшi елементи вiдпливали зi Львова i взагалi з Галичини на схiд, коли там пiд охороною козацькою зачав ся живiйший нацiональний рух. Ми бачили, що київський нацiонально-культурний рух другого i третяго десятилїтя XVII в. весь опирав ся на львiвських силах, робив ся львiвськими, взагалi галицькими руками. Вони зробили Київ центром українського житя, за те Львiв, взагалi Галичина, покинена найбiльш енергiчними, рухливими силами -упадають тим бiльше. Брацтво львiвське тратить своє давнїйше значiннє; пiдупадає його окраса- школа в середнiх десятилїтях XVII в,; воно проявляє себе головно тiльки друком церковних, богослужебних книг, котрими користувала ся цiла захiдня Україна-се давало дохiд брацтву, i тому воно дуже пильнувало сеi справи i своєї друкарської монополiї на друкованнє церковних кних у Львовi та не давало засновуватись у Львовi иньшим українським друкарням. В другiй половинi XVII в. українське нацiональне житє в захiднiй Українi упадає ще бiльше. Хмельниччина, що вiдкрила собою нову добу в житюв схiднiй Українi, в захiднїй була порогом ще бiльшого ослаблення. В 1648 р. захiдня Україна-Волинь, Подiле, Галичина пiдняли ся, сподїваючи ся визволення з польської кормиги за помiчю козаччини; мiщанство, селянство, дрiбна українська шляхта пiдiймали ся, приставали до козакiв, громили i проганяли Полякiв, заводили своє українське правлiннє. В Сокалї, в Тернополї, в Рогатинi, в Товмачi, в Заболотовi, в Яновi пiд Львовом, в Городку, в Яворовi, в Калущинї на Пiдгiрю, в Дрогобичi чуємо бiльшi або меньшi повстання, що нераз обхоплювали й бiльшi околицi. Шляхта й мiщанська старшина ставали на чолi доохрестних селян, органiзували їх в воєннi ватаги й громили шляхетськi замки. Але Хмельницький, зайнятий козацькою справою, не пiдтримав тодi сього руху енергiйно, покинув захiдню Україну, й тутешнiй рух потах. Сильнiйше замiшанi в сї рухи i взагалi завзятiйшi люде пiшли за козаччиною на схiд, а те що лишило ся-мусїло тим низше схилити голову перед польським панованнєм, що тепер ще з бiльшою пiдозрiливiстю i завзятем пильнувало задавити український елемент, пiсля того як вiн показав йому свої роги пiдчас Хмельниччини. Незвичайно скоро польщать ся останки православної шляхти не тiльки в Галичинi й на Подiлю, але навiть на Волини i в тих частях київського Полїся, що не були захопленi козаччиною. На тутешнiх соймиках все рiдше й слабше пiдiймають ся голоси на оборону православної вiри й української народности i зовсiм замовкають в останнiй чверти XVII в. Зiставши ся без помочи шляхетської, упадають i мiщанськi брацтва, тим бiльше що взагалi мiщанство зовсiм марнїє пiд тяжкою рукою всевластної шляхти. Правительство ж з свого боку пильнувало ослабити звязки з схiдньою Україною й иньшими православними краями. 1676 р. сойм пiд карою смерти i забирання маєтку заборонив виїздити православним за границю i приїздити з-за границi, мати зносини з патрiархами i вiддавати їм на рiшеннє справи вiри. Брацтвам наказано у всїм бути пiдвластними владиками, а в яких небудь суперечках вiддавати справу на розсуд не патрiархiв, а судiв польських. I заразом роблено новi заходи, щоб перетягнути на унїю православних владикiв i иньше вище духовенство. Помiчником польського правительства в сiм дїлї став владика львiвський Йосиф Шумлянский. Вiн перейшов замолоду на унїю; потiм, щоб стати владикою львiвським, перейшов назад на православну вiру, а дiставши владицтво львiвське став з иньшими духовними змовляти ся про те. щоб перевести православних на унїю. Був у тiй змовi Iнокентий Винницький, що нїяк не мiг дiстати владицтва перимиського, Варлам Шептицький, що хотiв стати владикою холмським; сам Шумлянський хотїв дiстати в свої руки завiдуваннє митрополичими маєтками, по тiм як правительство польське викурило митрополита Тукальського, посадивши без всякої причини до вязницi. Прочувши про се, король задумав перевести на соборi приєднаннє православних до унiї й на 1680 р. визначив на се собор у Львовi, покликавши туди православних i унїатiв. Але Шумлянський i його товаришi, навченi досвiдами берестейської унїЇ, не хогїли вести дiла так вiдкрито: вони на собор не ставили ся i удавали зовеїм непричетних до того. Луцькi братчики заявили перед королем протест против соборного трактовання справи без участи патрiархiв, i з собору нїчого не вийшло, а Шумлянський пояснив королеви i правительственним кругам, що дїло треба вести потайки, визначати на владицтво людей прихильних унiї, можливо затирати рiжницю мiж унiєю й православем, а заразом робити всякi полекшi i привiлегiї духовенству унiатському. Правительство польське прийняло сей хитрий плян i потiм вело таку лїнїю, як радив Шумлянський: роздавало православнi владицтва людям, якi обiцяли бути унїатами, митрополичi права надало Шумлянському, забирало маєтки православних владикiв i монастирiв заграничних та вiддавало йому й иньшим своїм людям. Православних у всїм обмежало, права коли якi признавало то тiльки за унiатами-напр в 1699 р. на соймi видано закон, що тiльки унiати можуть займати уряди мiськi, а в Камiнцi, що тодi вернув ся пiд Польщу вiд Турок, заборонено мешкати Жидам i православним. З унiєю вiдкрито не виступало, i владики також, тiльки роздавали вiд себе всякi. Кращi мiсця людям прихильним до унiї. Так за кiльканадцять лїт сим хитрим i зрадливим способом пiдточили вони в самiм коренї православне житє, i нарештi в 1700 р. Шумлянский вважав унiатську справу вже на стiльки доспiлою, що рiшив проголосити унїю. Вiн явно повторив присягу на унїю, потайки зложену ним тому двадцять лїт, i почав у своїй єпархiї-в Галичинї й на Подiлю заводити унїю явно. Справдї православє на стiльки вже було пiдкопане, що духовенство не важило ся противити ся унiї. Брацтво львiвське пробувало спротивити ся, але Шумлянський, напавши з вояками гетьмана польського, силомiць вирубав двери в церкву брацьку i вiдправив тут унiатську службу. Братчики одначе не хотїли прийняти унiї, на насильства Шумлянськаго скаржили ся королеви i той потвердив брацькi права, але все таки против натиску Полякiв i свого владики вони не могли устояти ся. 1704 р., коли Шведи обложили Львiв i захотiли контрибуцiї, польське начальство звернуло сю контрибуцiю на брацтво, братчикам прийшло ся вiддати всi грошi i.дорогоцiнности, на 120 тис. золотих. Зiстали ся нї з чим, а Шумлянський, щоб пiдорвати їх одиноке джерело доходу- друкованнє книжок, заложив при своїй катедральнiй церквi свою друкарню 340. Иосиф Шумлянський. для конкуренцiї. Сього останнього удару братчики не витримали i 1708 року покорили ся Шумлянському; прийняли унїю Унїя запанувала в львiвськiй i подiльськiй єпархiї. Тiльки Великий Скит в Манявi, на пiдгiрю карпатськiм (за Станиславовом, в повiтi Богородчанськiм), заснований на поч. XVII в. (1611 р.) афонським монахом Иовом Княгиницьким, приятелем Вишенського, зiстав ся при православнiй вiрi аж до кiнця Польщi (закрило його вже австрийське правительство в 1785 р.). На кiлька лїт скорше, в 1691 р. проголосив унїю в своїй перемиськiй єпархiї Iн. Винницький i став силомiць переводити на унїю тутешнї парафiї, а на непокiрних скаржив ся свiтським властям, щоб їх примусили до покори як свому законному пастиреви. Число таких непокiрних зменьшало ся через сї примуси i кари з року на рiк, i в 1761 р. наступник Винницького мiг уже похвалити ся, що в його єпархiї нема уже нї одної православної церкви. Трохи пiзнiйше, в 1711 р. попала в унiатськi руки єпархiя волинська (луцька), i тут також почали силомiць навертати парафiї на унїю. В першiй половинi XVIII в. вся захiдня Україна була вже переведена на унїю, i унїатське духовенство стало поширювати її також i в Київщинi -але тут не йшло се так легко, через трiвожнi тутешнї обставини, то пiд тримували силу сопротивлення православних. Та перше нїж перейти до обставин надднiпрянської Правобiччини, кинемо оком ще на Україну закарпатську-на угорську Русь, де одночасно з релiгiйною боротьбою в Галичинi також iшла подiбна боротьба за унїю i против неї. 108. Угорська Україна. Здавна вiддiленi полїтично вiд передкарпатської України, закарпатськi українськi землi жили своїм окремiшним житем, п.ро котре тiльки деякi слабкi вiдомости долiтають до нас. Житє саме було досить глухе i мало замiтне в тих гiрських карпатських нетрях i ми не маємо навiть звiсток про те, як розвивало ся заселеннє сих гiрських сторiн. Люде довго випасали там худобу тiльки лїтом, згодом стали осiдати оселями. Думають, що такi трiвкi оселї стали тут поширювати ся десь в XI-XII в., хоч Угри памятали, що прийшовши в сi сторони з кiнцем IX вiку, вони вже застали РусинiвУкраїнцїв в Карпатських горах. Притикаючи до українського розселення на пiвнiч вiд Карпатiв, українськi закарпатськi оселї мусiли стояти в тїсних звязках з галицькими оселями по другий бiк Карпат, але про се знаємо дуже мало або таки й зовсiм нїчого. Бачимо, що за сї гiрськi краї довго iшла боротьба мiж Галичиною i Угорщиною. Угорськi королї, поширивши свою власть на полуднє вiд Карпатського хребта, хотiли забрати й пiвнiчне галицьке згiрє i часами, хоч на короткi хвилi їм се удавало ся при кiнцi XII i- в початках XIII в. I навпаки, як Угорщина пiдупала з кiнцем XIII в., галицькi князi пробували собi загорнути закарпатськi краї. Нарештi пiсля того як королеви угорському Людовику i його сiмi не удало ся забрати Галиччину пiд Угорщину в 1370-х роках, з 1380-х рокiв уставила ся на довгi часи та галицько-угорська границя, яка додержала ся i до наших часiв. Чи була ся закарпатська Україна колись одноцїльною пйлїтичною областю, не знаємо; на се бачать деякi натяки в старих звiстках, але з раннїх часiв, XII-XIII в., бачимо сї закарпатськi землi вже подїленi на стблицї або комiтати, великi округи, на котрi подiлена була цiла Угорщина, i вони розрiзували по рiчним" долинам закарпатськi українськi оселї на кiлька округiв. Бiльшi части українського розселення припадаюгь на отсї пять столиць: Шаришську, Землинську, Ужську, Бережську i Мармароську. Сей подiл на стблицї розеднав ще бiльше i без того розкидану i географiчними обставинами розедчану українсвку закарпатську територiю, бо подробивши її на части, звязав кожду з них з сусїднїми неукраїнськими територiями угорськими, словацькими, румунськими. Майже не стрiчаємо фактiв, де ся закарпатська Україна виступала б разом i одностайно. Правда, що й не легко їй було себе проявляти, бо i тут, як i всусїднїй Галичинi XVI-XVII в. українська люднiсть представлена була тiльки поневоленим i обтяженим рiжними тягарами селянством та темним i бiдним сiльським духовенством, а вiдгомони ширших рухiв народнїх з иньшої України сюди ще слабше долїтали. З ранньої пори в ролї привiлегiованої людности зявляють ся i тут чужi елементи: угорськi, нiмецькi, католицькi духовнi; українська люднiсть спинила ся в ролї пiдданих крiпакiв, навiть сїльське духовенство було з крiпакiв же i сiльський пiп мусїв вiдбувати панщину: його вiдривали вiд олтаря для якої небудь роботи i задавали хлосту як кождому иньшому крiпакови. Все що пiдiймало ся над сим сїрим рiвенем, звичайно вiдривало ся вiд свого народу ранїйше чи пiзнїйше, пристаючи до панiв-Угрiв. Одиноким проявом нацiональним i заразом єдиним нацiональним звязком була тут вiра, як i в сусiднiй Галичинi. Вiдомостей про церковне житє з давнiйших столiть також маємо дуже мало: вони стають трохи богатшi тiльки з часiв унїї i боротьби нею викликаної, i тодї в перше кидають свiтло на тамошнє житє. З памяток письменности XVII- XVIII вв. бачимо, що закарпатськi землi жили одним спiльним духовим житем з сусiднiми галицькими землями: тi самi твори i рукописи поширювали ся тут i там, i така спiльнiсть мiж ними, розумiєть ся, мусiла iстнувати й ранїйше. Релiгiйними центрами закарпатських сторiн виступають головно два монастирi: св. Миколая на Чернечiй горi в Мукачевi, в Бережськiй стблицї, i св. Михайла в Грушевi в Мармароськiй столицi. Фундатором Мукачiвського монастиря вважали Федора Корiатовича. По тiм як Витовт вiдiбрав у нього Подiле, вiн оселив ся на Угорщинi, дiстав в державу Мукачiв, був намiсником бережським, i в пiзнiйшiй памяти угорських Українцiв, як замiтна iсторична особа, став початком не тiльки рiжних нацiональних iнституцiй, а й самого заселення: вiд нього i приведеної ним дружини виводили саме українське розселеннє за Карпатами. Але не тiльки се розселеннє, але й Мукачiвський монастир був здасть ся старший, заснований "вiд часiв непамятних", i тiльки потiм його стали виводити вiд Корiатовича i його фундацiї 1360 р. Так само незвiснi початки, теж без сумнiву дуже старого Грушiвського монастиря,-його iсторiю ведуть з часiв ще передтатарських; при кiнцї XIV в. вiн дiстав вiд патрiарха ставропiгiальнi права i його iгумени мали зверхнi права над церквами i духовенством в столицї Мармароськiй i Угорськiй, замiсть владикiв. Владики зявляють на УкраїнЇ угорськiй при кiнцi XV в. в Мукачiвськiм монастирi. Першу таку звiстку маємо з 1490-х рокiв, але органiзувала ся мукачiвська єпархiя, здасть ся, пiзнїйше, з другої половини XVI в. Одначе трудне було її iстнованнє, бо тi монастирськi маєтки, з яких владики могли мати дохiд, заграбленi були пiд час розрухiв XVII в., i єдиним доходом владикiв були оплати за ставленнє священикiв i рiчна данина вiд них. Епархiя обiймала все закарпатське пiдгiрє; в XVII в. тут рахували 200 тис. православних i коло 400 священикiв, одначе се духовенство роскидане було нерiвномiрно: були села без попа, а були такi, де сидїло їх по кiлька. За недостачею скiльки небудь порядних шкiль духовенство було темне, наповняло ся рiжними захожими людьми з Галичини i Молдави. Просвiтний рух кiнця XVI в. не видко аби захопив закарпатську Україну. Є звiстки про друкарню в Грушiвськiм монастирi, але досi нема нiяких певнїйших вiдомостей про неї. Як доносили католицькi духовнi в серединi XVII в., тодї як стали тут заводити унiю-нарiд в справах вiри був зовсiм темний, тому надiяли ся, що як затягнуть на унїю владику i вище духовенство, то нарiд слiпо, навiть не вiдчуваючи, прийме унїю. Се було в значнiй мiрi правда: навiть пiзнїйше, в XVIII в., пiд час останнього бунту против унп (1760 р.) люде говорили, що вони досї не знали, що їх держать в унїї, але довiдавши ся, що се лиха вiра, вони рiшили зараз вернути ся до старої правдивої вiри. Се була єдина святощ у їх темнiм, майже не людськiм, поневоленiм житю i вони тримали ся її з усеї сили i з незвичайною ворожнечею приймали всякi заходи коло змiни вiри. "Iмя унїї їм ненавистне гiрше змiї-думають, що пiд нею криєть ся бо зна що, i хоч несвiдомо, за своїм владикою, вiрують в те що унїати, але iмя унїатiв вiдкидають з огидою", писав тодї мармароський намiстник, i сї слова дають нам добру змогу розумiти попередню боротьбу сього бiдного слiпого народу за вiру свою. Першiй вибух боротьби звiсний нам в другiм десятилїтю XVII в. Оден з мiсцевих магнатiв, Гомонай, заходив ся поширити унїю в своїх маєтках, де було до 70 парафiй, i закликав унiатського владику перемиського Крупецького. Зiбранi з маєткiв Гомонаєвих попи i монахи пiд натиском пана згодилися прийняти унiю; але селяне збунтували ся, взяли на вила та на киї i тих нових унiатiв i самого Крупецькото, зранили його i ледви не вбили. i так зробили кiнець тим Гомонаевим замислам. Але тi заходи коло iунiї не перервали ся i пiсля сього: католицькi магнати i католицьке духовенство не переставали нахиляти до унїї православних владикiв i духовних, обiиюючи, то з унїєю вони дiстануть правї католицьких духовних, будуть свобiднi, вiльнi вiд пiдданства i панщини. Велика се була спокуса для тяжко поневоленого духовенства i для владикiв в їх трудних матерiальних обставинах, i вони рiшають ся потайки вiд народу проводити унїю. В 1640-х роках таких прихильних унїї духовних назбирало ся досить богато i в 1649 р. вони прийняли в Ужгородi формальну ухвалу. 344. Мукачiвський замок. Мукачiвський монастир був довго ще в руках православних, i носив на своїй церквi напис про своє вiдновленнє руками православних, за помiчю молдавських воєвод: Оеодор Корiатович князем бил, За отпущенiє грiхов монастир зробил, Дравяна церква от вiку зоставала, А теразнейшого року 1661 каменная стала, През Константина воєводу молдавского З Неделею на имя госпожею єго. Владикою на той час Iоанникiй зоставал, Зо Мстнчова (свого маєтку) о том ся пильно старал Року 1661 мая IЗ. Тiльки з 1680 рокiв, як Австрiя сильнїйшою -ногою стала в схiднїй Угорщинi, за помiчю австрийського правительства унїя стала певнїйше поширювати ся в захiднїй части Угорської України, в столицях Бережськiй, Ужськiй i далї на заходi. Поширювала ся одначе не стiльки добрими способами, скiльки насильствами, воєнною силою i рiжними тяжкими карами на тих, що вертали ся на православе. "Ужаснiть ся зо мною сущиї люде вiрниї, шо овii Римчикове творять!" записує якийсь духовний з пiд Мукачева, шо теж вернув ся з унїї на стару вiру, в своїй лiтописи в 1690-х рр., "Чому волокуть, тягнуть силою нашу церков? радi б вони минї погибнути скоро, борзо, просят молят мя обратити ся-на що? на унїю їх? пге, плюю на ню, не хощет ниже одежда моя, анї кость, анї прах одежди моєя! не потрiбно менi Бога їх"! Кiнець кiнцем в XVIII в. унїя стала вже тут певно, i захiдня частина була в руках унiатських мукачiвських владикiв. Але в Марамарошi, по сусiдству з православною Молдавою держали ся ще православнi владики-до р. 1735, i тутешнї священики i пiзнiйше брали собi посвященнє у владикiв православних, молдавських i сербських. А в 1760 р. несподiвано прокинув ся останнiй рух против унiї мiж Українцями й Румунами в Марамароських сторонах. Мiж православними пiшли писання про те, що правительство австрийське не примушує до унп, можна бути по волї своїй православним чи унїатом; натякали навiть про особливу опiку над православними, яку показують "восточнi володарi; обiцювали тим котрi будуть тримати ся православної вiри, що будуть свобiднi вiд панщини. Сї листи й поголоски мали великий вплив: люде не хотiли бути в унїї, вертали ся до старої вiри, виправляли кандидатiв на свяшенство до православних владикiв, не тiльки з Марамороша, а i з захiднiх столиць. Священики, розчарувавши ся в своїх надїях на те, що з унiєю покращає їх становище, а не дiждавши ся того, та ще й попавши в прикру залежнiсть вiд латинського духовенства, теж не тримали ся унїї. Все се досить сильно занепокоїло австрийське правительство i воно пильно розвiдувало ся про причини такої упертої неохоти до унїї. Як на такi причини унiатськi духовнi i австрийськi урядники вказували неосвiченiсть духовенства, його тяжке матерiальне становище. Тому цїсарева Марiя Тереза, коли вдало ся рух сей придавити рiжними способами, все таки дуже серiозно взяла ся до пiднесення становища унїатської церкви на Угорщинi, її освiти й матерiального забезпечення. Сї заходи мали потiм своє значiннє в iсторiї українського вiдродження. 345. Мукачiвський монастир. 109. Правобiчна Україна. В Правобiчний Українi-себ то в полудневiй Київщинi з сусїднїми частями Браславщини, як ми вже знаємо (гл. 90 i 94), по недовгiм оживленню козаччини за Палiя та иньших полковникiв правобiчних, з другим десятилїтєм XVIII в. стало на ново поширювати ся польське шляхетське панованнє з крiпацькою неволею для народу. Як в 1714 р. Москва вивела за Днїпро наших людей з Правобережа i вiддала сї пустi землi Полякам, посунули сюди потомки панських родин, що повтїкали з сих країв за Хмельниччини, та рiжнi иньшi пани, що за безцїн покупили у тих старих родин права на тутешнї маєтки. Вони самi або їх служебники i фактори почали закладати слободи в сих пустинях київських, браславських, подiльських та приманювали людей, обiцюючи довголїтню свободу вiд усяких податкiв i обовязкiв, на пятнадцять, двадцять i бiльше лїт. Висилали также своїх людей в сторони густiйше залюдненi, аби манили людей тїкати на вiльнiсть у слободи, i такi висланцi, так званi викотцї, справдi богато людей зваблювали на українське дозвiлє i свободу. Сила людей тїкала, як пiвтораста лїт тому, з Полїся, з Волини i з дальших сторiн i за кiльканадцять лїт правобiчнi пустинї вкрили ся знову густими селами i хуторами, а серед них залишали ся панськi палати, замки i католицькi кляштори (монастирi). Почали заводити ся панськi фiльварки, а як виходив кiнець обiцяним свободам, стали селян потягати до панщини, до рiжних робiт, чиншiв i данин. Одначе приходило ся се робити оглядно, щоб не перетягнути струну, бо житє було трiвожне i небезпечне, i аж поки росийське правительство не почало заводити тут свого порядку, не могла польська шляхта мiцною i певною ногою стати в тутешнiх краях. Козаччини, по тiй небезпечнiй пробi, вчиненiй Собеским, польське правительство вже не важило ся наново заводити. Правда, люде не забували про неї. Пiсля того як умер Палїй, повернений з Сибири царем потiм як скинено Мазепу,-люде покладали надїї на його зятя, полковника Танського: й самому Палїй перед смертю передав бiлоцеркiвський полк, i в домi йогож доживала свого вiку Палїїха, колись дiяльна i енергiйна помiчниця свого чоловiка в його хвастiвськiй роботi. Пiсля того, як Бiлоцеркiвщину прийшло ся вiддати Полякам, Танський став полковником київським, i правобiчнi землї, маючи його пiд боком, до самої смерти його все сподївали ся, шо вiн їх визволить вiд Польщi i вiдновить козаччину. Але до того не приходило. Невеличкi дружини козацькi утримувано по панських дворах i староствах, з селян-крiпакiв, що за сю службу звiльняли ся вiд паншини, але вони звичайно не мали нiякого значiння в мiсцевiм житю: занадто були слабкi i стояли у всiй волї панськiй, аби щось могли значити. Не раз сi козаки приставали до ватаг повстанських, але повстання звичайно виходили не вiд них, i не вiд мiсцевої людности, а з за росийської, по части також молдавської границї.а ще бiльше з Запорожа як воно в 1730 роках, на Україну вернувши ся, присунуло ся до границь України польської. Память козацьких вiльностей i безпанського житя була тут iше занадто свiжа i панськi заходи коло заведення крiпацьких порядкiв будили велике роздражненнє i серед мiсцевої людности i в пограничних українських сторонах. Та не було такої органiзованої форми для народньої опозицiї, як давала давнiйша козаччина, хоч грунт для всяких повстань народнїх був тепер ще придатнiйший,бо державна органiзацiя польська за сей час, то проминув вiд часiв Хмельниччини, ослабла ще бiльше i правительство стратило всяку силу i значiннє. Україна була зiставлена мiсцевiй шляхтї, властиво - панам магнатам, що володiли тутешнїми староствами i величезними власними маєтностями, а сї магнати хоч мали величезнi засоби, одначе дуже мало займали ся своїми українськими володiннями та й мiж собою найчастїйше не жили в згодї. Тому весь майже XVIII вiк пiд польським панованнєм, аж до часiв росийського та австрийського володiння не переводять ся на Українi рiжнi народнї рухи, то дрiбнїйшi, в видi розбiйничих ватаг, то бiльшi, що нераз переходили в народпї повстання, захоплювали велику територiю, так що тiльки за помiчю чужих вiйськ удавало ся Полякам сї повстання гасити. Одначе не тiльки такi бiльшi повстання, але й тi розбiйничi ватаги, шо нишпорили головно на пограничах- росийськiм, молдавськiм, угорськiм, мали за собою спочуте народне, помiч i всяку пiдмогу у народу, їх розбої були зверненi на панiв та на Жидiв, що уїдали ся народови, як панськi помiчники i фактори, арендарi рiжних панських доходiв i монополiй. Тому нарiд дивив ся на сих розбишакiв як на своїх местникiв i оборонцiв, i нема сумнiву, що так дивили ся на себе i самi розбишаки, їх оспiвано в пiснях, описано в оповiданнях як народнїх героїв, надiлено рiжними легендарними прикметами надлюдськими, або змальовано як борцiв з кривдою народнью. Гуцульщина галицька i сусiднi мiсцевости досi ще повнi оповiданнями про опришкiв, що гнiздили ся в Карпатах, на границї Волощини, Угорщини, Польщi, в порiчях Прута i Черемоша, розбивали панiв i купцїв. Найславнїйшим ватажком тутешнiх опришкiв був Олекса Довбуш, син бiдного зарiбника з Печенiжина. Знаємо його яко ватажка опришкiв вiд р. 1738 до 1745, коли вiн згинув вiд кулi пушеної з засiдки в Космачу. Звiсна пiсня народня оспiвала сю подiю дещо змiнивши-немов би Довбуш згинув з руки завистного чоловiка, котрому звiв жiнку: Он по пiд гай зелененький Ходить Довбуш молоденький. На нiженьку налягає, Топiрцем ся пiдперає, Гай на хлопцi покликає: "Ой ви, хлопцї, ви молодшi А сходiть ся разом д купцi, Бо будемо раду мати, Де пiдемо розбивати, На сусiднiм з Галиччиною Подiлю ватаги "левенцiв" та "дейнекiв" держали ся особливо понад Днiстром, ховаючи ся в небезпечнiй хвилi за Днїстер, на молдавську територiю. Браславщину i полудневу Київщину навiдували розбiйничi ватаги з околиць Київа, з-за Днiпра i особливо з Запорожа. їх звали найчастїйше гайдамаками (назва неясна що до свого походження i значiння, толкують її з турецької мови як "ворохобник", "своєвiльник"). Вони збирали ся за росийською границею або в запорозських степах. Росийська границя коло Київа рогом врiзувала ся в правобiчну Україну; тут було богато церковних i монастирських сiл, завiдуваних монахами, i в сих монастирських маєтках, по пасїках i хуторах, так само в монастирях полудневих, на запорозькiм пограпичу знаходили собi захист, охорону i помiч гайдамаки, тут приготовляли ся до походу, вiдси йшли i потiм сюди вертали ся. Тутешнi монахи, мiщане i навiть московськi вояки дивили ся також на гайдамакiв як на бориїв против польської неволi, за кривду українську i тому вважали за добре дiло всяким способом їм коли не по магати, то принаймнi не шкодити. На правобiчнiй Українi, коли гайдамаки зявляли ся, до них приставали також всякi люде, потiм нераз i виходили з ними за границю, иньшi ж старали ся їм помагати чим можна на панiв-Полякiв. Завдяки тому гайдамаки нераз заходили дуже глубоко на Україну, збирали коло себе богато людей i чинили Полякам велике спустошеннє. А часами пiдiймало ся наоколо них цiле велике повстаннє, що обхоплювало весь край. 110. Гайдамаччина. Перший раз бiльше повстаннє на Правобережi зняло ся в 1734 р., при нагодї польського безкоролївя. Польськi пани подiлили ся на двi партиї, однi хотiли сина помершого короля, князя саксонського Августа НI, другi старого Лещинського, що то його свого часу ще король Карло шведський пiдтримував та не здужав посадити на польськiм престол?. Росiя i сим разом пiдтримувала князя саксонського, тож його прихильники запросили, щоб вислала своє вiсько їм в помiч. Московська армiя пiшла виганяти Лєщиньского з Польщi i обложила ?данськ, де вiн засїв Разом з тим московськi й козацькi вiйська з кiнцем 1733 р. були висланi також на правобiчну Україну- громити панiв, що завязали воєнний союз, "конфедерацiю" на Українi на користь Станислава. Пани конфедерати займали ся тим, що громили панiв з противної партиї, а вiйська козацькi й московськi зачали їх самих громити. Серед сього замiшання й колотнечi гадамацькi ватаги робили, що хотiли, а поруч них почало пiдiймати ся й селянство, сподїваючи ся, що тепер удасть ся вигнати панiв з України, як за Хмельницького. Прихiд вiйськ козацьких i московських люде розумiли так, що се вони прийшли виганяти Полякiв i визволити Українцiв; ходили поголоски про царицинi грамоти, що закликали людей до повстання на Ляхiв та Жидiв; оповiдали про давно покiйного полковника Самуся, Палїєвого товариша, i Палїєвого зятя Танського, буцiм їх вислано пiдiймати нове повстаннє козацьке. Особливо велике повстаннє розгорiло ся в Браславщинї. Росийський полковник, висланий сюди, зайнявши Умань, розiслав листи до панiв з саксонської партиї, щоб приставали до нього, присилали своїх двiрських козакiв та иньших воякiв та воювали Станиславових прихильникiв. Одержавши такий лист старшина двiрських козакiв князя Любомирского, Верлан на iмя, пустив чутку мiж людей, що цариця Анна прислала указ, аби всi люде повставали, побивали Ляхiв i Жидiв та ставали козаками -на те й отеє московське вiйсько з козацьким iде на Україну; а як вичистять Україну, i заведуть у нїй козацький лад, тодi їх з усїм краєм заберуть з пiд Польщi до Гетьманщини. Ся поголоска страшенно зворохобила нарiд. Стали справдї повставати, писали ся в козаки, заводили козацький устрiй, складали десятки i сотнi Верлан прийняв титул полковника i визначав вiд себе сотникiв i иньшу старшину. Богато приставало до нього особливо двiрських козакiв та Волохiв, з котрих набирали собi двiрськi роти тутешнi пани. Зiбравши значне вiйсько, Верлан почав з ними робити походи, з початку по Браславщинї, руйнував оселї панськi та жидiвськi, пiдiймав людей та ка^ав їм присягати на пiдданство царицї. З Браславщини перейшов на сусїднє Подiле, тут чинив теж саме, потiм перейшов на Волинь, погромив в кiлькох стрiчах невеличкi польськi вiддїли й своїми загонами сягав уже в околицї Камiнця i Львова,, здобув Жванець i Броди. Але в сїй хвилi урвали ся тi полiтичнi обставини, що сприяли розвою повстання. Московське вiйсько лiтом 1734 р. здобуло ?данськ, Станислав утiк за кордон, пани з його партий пiддавали ся Августови Саксонському i першим дiлом просили московське вiйсько, щоб уже їх не громило, а помогло вгамувати селян. Московським начальникам тепер повстання не треба було, i московськi вiйська, що кiлька мiсяцiв перед тим закликали людей до повстання, почали тепер разом з панами їм "гамувати"-ловили, вiдставляли до суду, а котрi противили ся-тих побивали. За помiчю московського вiйська панам удало ся дуже скоро змусити своїх пiдданих-селян до послушности. Побачивши, що надїї на Москву були марнi, селяне й козаки переважно пiддавали ся своїм панам; богато одначе знаходило ся таких, що не хотїли вертати ся в неволю i разом з ватажками тiкали на Запороже або за волоську границю та пiзнiйше з гайдамаками приходили знову громити Полякiв. Такого воєнного народу за се повстаннє поробило ся богато i вони потiм зза границї, а особливо з Запорожа та зимовникiв запорозьких в дальших роках раз у раз чинили сильнi напади на правобiчну Україну, на панськi двори та замки. Так в 1735 i 1736 рр. великого страху на Полякiв навели напади ватажкiв Гриви, Медвiдя, Харька i Гната Голого, що здобували мiста, мiсточка й замки, та чинили росправу з рiжними зрадниками, що покаявши ся з попереднього повстання, пристали до панiв i тепер воювали з гайдамаками. Найбiльш вражiння зробила гайдамацька кара, вчинена над одним з таких зрад- 347. Мотронин монастир, з котрого пiшла Колiївщина. никiв Савою Чалим-її оспiвано в пiснi, що незвичайно поширила ся по цiлiй майже Українi i зробила сього малозамiтного чоловiка звiсною особою. Сей Сава був з роду мiщанин з Комаргорода, а служив двiрським козаком у кн. Любомирського, був сотником його козакiв; пiд час повстання пристав до Верлана i утїк разом з иньшими ватажками, як росийське вiйсько задавило повстаннє. Потiм покаяв ся перед паном, зроблено його полковником над иньшими козаками, що вернули ся в панську службу-умисно посилано їх на товаришiв гайдамакiв i вони ходили. Гайдамаки постановили покарати зрадника- 1741 р Гнат Голий з ватагою на саме рiздво напав на Чалого в його маєтку, вбив i забрав його майно. Про сiє подiю й зложено ту пiсню: Ой був Сава в Немировi в Ляхiв на обiдї I не знає не вiдає о своєї бiдї. Ой пє Сава i гуляє, Ляхом вирубає, А до його-ш.о до Сави-гонець приїзжає. "А що ти тут, малий хлопку, чи все гаразд дома?" "Протоптана, пане, стежка до вашого двора. Та все гаразд, та все гаразд-усе хорошенько, Виглядають гайдамаки зза гори частенько..." Розколихана повстаннєм 1734 р гайдамаччина не переставала непокоїти польську шляхту на правобережу й потiм, в 1750 i до 1760-х людей, що для них сї походи стали звичайним занятем, i вони його вели рiк у рiк. Нi пани нї малосиле вiйсько коронне не спроможнi були зробити тому кiнець. Селянство, розхвильоване поголосками повстання, пiдтримувало гайдамакiв i помагало чим могло; смiливiйшi з селян, раз приставши до гайдамакiв, не раз потiм на все житє вiддавали ся сьому занятю. До того ще новий привiд прилучив ся до сих розрухiв гайдамацьких, коли почали заводити i тут на Поднiпровю унїю, по тiм як удало ся задавити православну вiру в захiднiй Українi (дивись гл. 107). Гайдамацькi ватажки охоче мiшали ся в боротьбу українських громад з унiатськими священиками, що їм настановляли польськi пани; вони пiдтримували православних, i тi що за границею московською, i тi монастирi надднiпрянськi що тримали ся мiцно православя, всi вважали спасенним дiлом помагати гайдамакам, як оборонцям "благочестивої" як ЇЇ звали-православної вiри. I нема сумнїву в тiм, що хоч для гайдамакiв близшою метою дуже часто було тiльки добичнинтво, то вони, як i козаки в XVI- XVII в. мали чималий вплив на вiдносини суспiльнi i нацiональнi, бо 349. Медведiвський монастир. не давали стверднути i змiцнити ся польському панованню, завести такi крiпацькi порядки, якi були в захiднiй Українї, й задавити "благочестиву вiру"- єдину ознаку тодiшнього нацiонального житя, так як задавлено її там. Так що симпатiя української людности до гайдамацтва не була зовсiм неоправданою, не вважаючи на всi прикмети грабiжництва, якi виявляли часто гайдамацькi ватажки. Полякам се зiстало ся незрозумiлим, що ми, давнi i нинiшнi Українцi, можемо бачити в гайдамаках щось бiльше нiж звичайнїсеньких розбишак. Галицькi вороги українства прозвали нинiшнiх Українцiв гайдамаками, обвинувачуючи їх, що вони спочувають старим гайдамакам. Та се не вiдстрашило галицьких Українцiв, i вони вiдповiли на се пiснею: "Ми гайдамаки, ми всi однакi"... Пiсля великого повстання 1734 року гайдамаччина, раз у раз розмахуючи ся завдяки слабкiй оборонi, особливої сили дiйшла в 1750 роцї. Протягом майже цiлого року Браславщина, Схiдне Подiле i Київщина трохи не вся-аж до границь Полїся була в руках гайдамацьких ватаг i селянського повстання. Взято й знищено богато мiст, мiсточок i замкiв панських-навiть такi бiльшi тодїшнї мiста як Умань, Винниця, Летичiв, Радомисль впали в руки гайдамакiв. Але гайдамацькi ватаги й повстаннє селянське не органiзували ся в якусь скiльки небудь трiвку оргаиїзацiю, не сотворили собi певних центрiв тут на Правобережу, i так погосподаривши протягом року сей рух гайдамацько- селянський став слабнути i потахати. Дарма, що нЇ з боку шляхти, нї з боку правительства не бачимо в сiм часї теж нїяких енергiчних i органiзованих заходiв. Гайдамацькi вагаги сплили; селянство, не бачучи нїяких реальних наслiдкiв свого повстання, почало теж заспокоювати ся, i в дальших роках знов уге вергаеть ся до таких розрiжнених гайдамацьких нападiв i походiв, якi ми бачили i в попереднiх роках. 111. Колiївщина. По тiм гайдамацька хвиля починає знову наростати в 1760-х роках, i при тiм бiльше нiж коли небудь значiннє в сих гайдамацько- селянських рухах здобуває собi справи вiри. Перед тим унiатськi митрополити оснували ся в Радомислї, завели тут свою консисторiю, та дуже завзято взяли ся поширювати унЇю в Київщинi. Переяславськi владики, котрим пiдлягали православнi парафiї Київщини, не могли з-за границi успiшно бороти ся з унiєю, але у них знайшов ся на мiсцї дуже зручний i завзятий помiчник: Мелхиседек ЗначкоЯворський, що з 1753 р. був iгуменом Мотрониного монастиря коло Жаботина. Йому поручено завiдуваннє православними парафiями полудневої Київщини i вiн дуже енергiчно заходив ся коло органiзацiї православних громад, заохочуючи їх мiцно тримати ся православної вiри, не приймати священикiв унiатських, тiльки православних, посвящених або прийнятих владикою переяславським. Мотронин монастир i сусїднї: Жаботинський, Мошногорський, Медведiвський, Лебединський й ин. служили захистом i опорою для православних. Так виникає в 1760-х роках завзята боротьба унiї з православем. Унiатськi духовнi за помiчю польського вiйська силомiць повертали духовних i громадян на унїю. Але громади не хотiли приймати унiатських попiв, змушували їх переходити на православє або проганяли й знаходили собi православних. Унiатськi власти брали ся до кар i насильств, непослушних сажали до вязницї й карали рiжними карами, та настановляли вiд себе унiатських духовних. Супроти сих польських утискiв православнi просили помочи i оборони у росийського правительства, що з давна взяло на себе ролю оборонця православних в Польщi. Мелхиседек їздив у сiй справi до царицi й дiстав рiжнi обiцянки; росийському послови в Варшавi наказано заступити ся перед польським правительством. Заступство се одначе не зробило особливих перемiн, а тим часом мiж народом по Київщинi вiд чуток про царицине заступництво почав ся великий рух; проганяли попiв унїатiв або змушували їх приставати на православє. Унiатськi духовнi взяли ся до ще сильшiйших способiв примусу, кар, настрашувань. Серед сього заворушення не раз дiяли ся i незвичайно нелюдськi, огиднi подїї, як наприклад оспiване Шевченком убите титаря в Млiєвi. У нього ся подiя описана на основi устних оповiдань i через те досить змiнена; сучасне оповiданнє, списане зараз по подїi росказує, що того млїiвського титаря Данила Кушнїра, чоловiка побожного i справедливого, замучено за те що важив ся сховати дароносицю церковну, з наказу громади, що не хотiла допустити до своєї церкви попаунїата. Хоч Данило дароносицю прийняв i сховав з усякою побожнiстю, але на нього видумано, буцїм вiн з нею ходив до корчми i пив з неї горiлку, i за се йому спалено живому руки обмотавши клочем i смолою, а потiм вiдрубано голову i прибито на палю на очах народу, силомiць пригнаного на се позорище (1766). Про вязнення, тяжке бите i всякi муки-i не говорити. Все се страшенно хвилювало нарiд, виникали рiжнi рухи, в яких брали участь i Запорозцi, й гайдамацькi ватаги, аж нарештi весною 1768 року виникло велике повстаннє, звiсне пiд назвою Колїiвщини. Привiд до того, як i в 1734 р., дав прихiд росийських вiйськ. Коли в Барi, на Подiлю з початком 1768 р. роспочало ся повстаннє против польського правительства, за зробленi ним уступки Росiї, Польща просила царське правительство, щоб своїми вiйськами приборкало се повстаннє, i росийське вiйсько пiслано на Україну. Коли про се пiшли вiсти на Україну, люде розумiли се не инакше, тiльки що Росия посилає своє вiйсько на визволеннє їх вiд Польщi. Пiшли знову поголоски про царицинi укази, навiть потiм показувано копiї такої "Золотої грамоти", де наказувано знищити Полякiв i Жидiв i саме їх iмя вигубити, за кривди, якi дiють ся вiд них православнiй вiрi. Сi копiї були видуманi, але їм вiрили i люде i самi проводирi повстання. На чолi повстання став Максим Залїзняк, Запорожець, що перед тим довго пробував по монастирях-з початку в Жаботинськiм, потiм в Мотронинiм. Приходили таким же чином i иньшi Запорозцi, i мiж ними йшла змова про повстаннє. З кiнцем квiтня 1768 р. Залiзняк зiбравши ватагу вийшов з Мотрониного лїсу до Медведiвки i закликаючи людей до повстання й приймаючи до свого полку всякий охочий люд пiшов вiдти через полудневу Київщину-на Жаботин, Смiлу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку в Уманщину, по дорозї здобуваючи польськi двори, помагаючи селянам проганяти й громити унiатських попiв, Полякiв i Жидiв. В Уманщинi пристав до нього сотник двiрських козакiв Потоцкого Iван Гонта, що мав в своїй оборонї Умань; був вiн чоловiк значний, обдарований панськими ласками, але коли пiдняло ся повстаннє, рiшив покинути панiв i пристати до гайдамакiв. Завiв зносини з Залiзняком i коли той притяг пiд Умань, Гонта, вийшовши насупротив, пристав до нього. Разом з Гонтою й иньшими козацькими ватагами Залiзняк здобув Умань, де зiбрала ся околична шляхта, i вчинив погром, в оповiданнях сучасникiв Полякiв розписаний потiм незвичайно яскравими фарбами i сильно побiльшений: в дїйсности такої страшної рiзнi не було. За той час иньшi гайдамацькi ватажки громили шляхту i унiатiв по иньших околицях Київщини. Семен Неживий, сам з-пiд Мошен, з своєю ватагою громив Ляхiв i унЇатiв в Черкащинi, Iван Бондаренко-на Полїсю, в околицях Радомисля. Якiв Швачка господарив близше до росийської границi, в околицях Василькова i Бiлої Церкви. Вiн уславив ся мiж ватажками особливою жорстокiстю. Головним пристановищем його був Фастiв, туди до нього приводили зловлених Ляхiв i Жидiв, їх там судили i вбивали: слiдча 350. Iван Гонта. комiсiя нарахувала потiм таких вбитих на 700 душ. Народня пiсня так оспiвала його страшне крiваве дїло. Повстаннє одначе не трiвало сим разом довго. Повторила ся таж iсторiя що в 1734 р. З початком червня барську конфедерацiю приборкано, i Поляки просили росийських начальникiв помогти їм вгамувати повстаннє гайдамацьке. Цариця Катерина, занепокоєна поголосками про їi грамоти, що ними пiднято повстаннє, видала манiфест, вирiкаючи ся i тих фальшивих грамот i гайдамакiв, а свому вiйську наказала знищити гайдамакiв Гайдамаки, вважаючи Росиян своїми союзниками, не стерiгли ся їх, тому їх легко вдало ся половити i розiгнати. Оден полковник, прийшовши пiд Умань, закликав до себе ?онту й Залiзняка i арештував їх, коли тi до них прибули; подiбне стало ся з Неживим i Бондаренком. Росийських пiдданих вiдiслано на суд в Київ, польських вiддано польському начальству, що справляло лютий суд на мiсцi, побиваючи богато людей на смерть, або засуджуючи на рiжнi лютi муки. Так тяжкими муками замучено ?онту i богатьох иньших; сучасники Поляки оповiдають страхiття особливо про рейментаря польського Стемпковского, як вiн забивав i калiчив людей. Тих що не були вбитi вiд разу, судили потiм ще перед судом в м.Коднї й засуджували на рiжнi кари, найбiльше на кару смерти. Шляхта польська, правда, i потiм полохала ся вiд поголосок про гайдамакiв, про Гонтиного сина, що збираєть ся йти їх рiзати; особливо великий такий пополох був на Волини 1788 р. Але повстання не було. Знищено Запороже, придавлено українське житє в ГетьманщинЇ -затихла пiд панською рукою й Правобiчна Україна. 112. Останнє скасованне гетьманства. Скасованнє гетьманського i всього українського устрою було рiшене новим правительством Катерини II вiд самого початку. Вступаючи на царство по короткiм панованню свого чоловiка (1762 р.) вона в своїй iнструкцiї сенатови поставила своїм завданнем заведеннє одного устрою i права у всїх краях, якi мали ще свої закони i свiй устрiй- на Українi, в балтийських провiнцiях i Фiнляндiї. Вважала потрiбним вести до того "аби вiк i їмя гетьманiв счезало, а не тiльки щоб яка небудь персона була визначсiа на сей уряд". Одначе Кирило Розумовський був одним з найбллзших i найвiрнiйших прихильникiв нової царицi, вона богато завдячувала йому i полiтичнi пляни мусiли до певної мiри стримувати ся перед такими зiдносинами. Та стала ся пригода, що подвигнула Катерину пiдняти руку на сього свого вiрного приятеля. При кiнцi 1763 року донесено їй з Київа, що мiж українською старшиною збирають пiдписи на прошеннє до царицi, аби гетьманство зiставлено в родi Розумовського, особливо вiрнiм царству росийському, а для прикладу вказувало ся iа Хмельницького, як вiн по собi передав булаву синови. На Українї оповiдали, що всю сю справу пустив Теплов-намовив Розумовського, аби призвiв старшину до сього прошення, а потiм против нього цiлу сю iсторiю обернув. Розумовський заохочував старшину до пiдписування сього прошення, i на нїм ся справа окошила ся. Правда, прошеннє се навiть не було подане царицi, бо генеральна старшина побояла ся пiдписати: пiдписали тiльки полковники, i тому справу залишено. Але цариця взяла се за привiд покiнчити з гетьманством. До того наспiла ще пiд той час ота записка Теплова, про непорядки українськi. Дуже можливо, що правительство самопоручило йому скласти таку записку, як пiзнiйше теж зроблено було i при скасованню Запорожа. В Тепловськiй записцi зiбрано було великий матерiал про всякi старшинськi непорядки i зловжитки, а заразом доводило ся що Українцi такi ж "Россiяне" як i Великороси, тiльки через недбальство київських князїв вiдокремили ся, i їх без церемонiї можна назад в усiм обєднати з Великоросами. Киристаючи з сього всього цариця заявила Розумовському, що не вважає можливим далї бачити його на гетьманствi i радить йому, аби сам тiкав вiд бiди i зрiк ся гетьманства-попросив його увiльнити. Розумовському одначе сього зовсiм не хотiло ся i вiн вiдтягав ся. Тодi цариця погрозила йому бiдою- що як сам не пiде, то таки булаву вiд нього вiдберуть, а попаде ще i в неласку царську. Розумовський покорив ся, подав царицi прощенне, що просить увiльнити його "вiд такого тяжкого i небезпечного уряду", а за те благає ласки до своєї "многолюдної сїмї". Се прошеннє його зараз сповнено. 10 падолиста 1764 р. видано манiфест до "малоросийського народу" про увiльненнє Резумовського вiд гетьманства, i вже про вибiр нового гетьмана нїчого не споминало ся, тiльки цариця згадувала, що вона задумує якiсь перемiни на краще, а поки шо заводить малоросийську колегiю, а її президентом i генерал- губернатором Малої Росiї призначає Графа Румяниева. Розумовському за його покiрнiсть дано незвичайну пенсiю, по 60 тис. рублiв рiчно, i величезнi маєтности, що були призначенi на утриманнє гетьмана: Гадяцький ключ i Бикiвську волость Се подало Одвiрок тоїж церкви, з написом про збудованнє її Гонтою. надїю й генеральним старшинам та полковникам, що мабуть i їм при скасованню гетьманського правлїння розданi будуть на власнiсть так званi ранговi маєтности-призначенi на їх уряди, як данi були Розумовському гетьманськi. Тому вони не дуже споминали про вибiр нового гетьмана (так завважає автор Iсторiї Русов)-тiльки їх надiї не справдили ся. А Розумовський жив потiм довго, те цiлих сорок лiт пiсля сього. Хоч сам по собi гетьман був досить негодящий, про те приходить ся пожалувати, що не удало ся йому задержати булаву аж до смерти-бо се продовжило б українську автономiю. Нова малоросийська колегiя мала складатися з чотирох членiв українських i чотирох великоросийських, а при тiм президент i прокурор з Великоросиян. Засїдати їм веєено в сумiш по старшинству, а не так як було за царицi Анни, що Великороси сидiли по праву руку, а Українцi по лїву- бо се "утверждало вь Малороссiанахь развратное мнЬнiе, по коему постановляють себя народомь оть здешнего совсемтi отличньiмь." Цiла одначе та колегiя не багато значила, зроблечо її тiльки для форми, а властивим правителем був Румянцев i йому цариця поручила сповняти свою программу: вести Україну до повного скасовання українських порядкiв i замiни Їх законами i порядками росийськими. В своїй iнструкцiї цариця вказувала на рiжнi сторони українського житя, на котрi Румянцев мав звернути особливу увагу. Поручало ся йому зробити перепись України, щоб вияснити її заможнiсть i привести до того, аби з неї росийська казна (скарб) мала безпосереднi доходи. Показували ся рiжнi неприємнi правительству прикмети українського устрою, i особливо-що повного закрiпощення селян на Українї не було, а селяне могли переходити вiд одного пана до другого; таку свободу, незнану вже давно в Московщинї, цариця не вважала можливим терпiти на Українї, тому наказувала Румянцеву зробити їй край. Найбiльше ж уважати велiла на українську "внутрiшню ненависть" против великоросийського народу, особливо серед старшини- наказувала дуже стежити за нею та всякими способами розвивати довiрє i прихильнiсть до росийського правительства серед простого народу, щоб старшина не могла на нїм оперти ся. Для сього наказувала вести дїло так, щоб народови представляти користь вiд нових порядкiв-що вони визволяють нарiд вiд кривд старшинських та панських i пiд московським правлiннем йому буде краще як пiд гетьманським. Стара се була полiтика- пiдiймати нарiд на старшину, та трудно було народови показати користь вiд нових порядкiв, коли мiж ними мало бути й скасованнє останкiв селянської свободи, якi ще зiстали ся на Українї, признаннє за старшиною дворянських прав росийських i пересадженнє на Україну московських порядкiв з Їх лютим крiпацтвом i повною безправнiстю народньою. "Генеральна перепись" України, вчинена Румянцевим, зiстала ся важним джерелом для пiзнання старого житя Гетьманщини, але не полекшила долї народньої. Румянцев, сам одержавши великi маєтности на Українї, став дивити ся на селянськi справи очима українського пана i нїякої полекшi нївiд нього нi вiд иньших великоруських начальникiв українське селянство не мало. Навпаки, всї тi крiпацькi порядки, якi старшина досi помалу заводила в своїх маєтках (знов таки при ласкавiй помочи росийських властей), тепер поширено, скрiплено i припечатано властю правительства i царським законам, i становище українського селянства дуже погiршило ся пiд новими росийськими порядками i правлїннєм росийських начальникiв, вихованих в крiпацьких порядках Московщини. Лекше було Румянцеву сповняти накази царицi в справi стеження за старшиною та всякою "внутрiшнею ненавистею", або як пiзнїйше се називало ся-українським сепаратизмом. Тут Румянцев показував такий запал, що навiть самiй царицi приходило ся його стримувати та заспокоювати, щоб не горячив ся непотрiбно. Особливо роздражнили його вибори в росийську комiсiю уложенiя в 1767 р., коли цариця наказала з усїх сторiн, а в тiм i з України вислати виборних депутатiв вiд усякого стану людей i дати їм писаний наказ, чого люди хочуть: яких законiв i порядкiв їм треба при укладанню "уложенiя"-нових законiв для Росiї. При тiм уся українська люднiсть-не тiльки старшина, але також козаки, мiщани, духовнi-всї заявляли бажання, щоб вернено Українi її давнi права i порядки, по статям Богдана Хмельницького, вибрано знову гетьмана, i таке иньше. Се луже гнiвало Румянцева. Вiн i сам i через розiсланих на мiсця офiцерiв силкував ся вплинути на громадянство, щоб не виступало з такими бажаннями, вибирало людей "умiркованих"; навiть цензурував i касував iнструкцiї, де такi автономнi жадання виявляли ся найбiльш сильно, i вiддавав пiд суд тих, що найбiльш проявили себе такими жаданнами. В нiжинськiм полку тутешнє "шляхецтво" (старшина) вибрало депутатом "умiркованого" чоловiка (Селецького на iмя) i вiн не схотїв прийняти iнструкцiї, написанiй в автономнiм напрямi, з вiдновленнєм гетьманства i українських порядкiв. Тодi старшина вибрала иньшого депутата; за се Румянцев вiддав пiд воєнний суд усiх, що складали наказ i скидали Селецького, а суд засудив не бiльше не меньше як 33 особи на кару смерти за се! При конфiрмацiї кару зменьшено-на восьмимiсячну вязницю. Не вважаючи на всї такi заходи i суворi кари Румянцева, українське громадянство, як я сказав, все таки однодушне у всiх наказах провело сю лїнїю-жаданнє української автономiї. Вважало хвилю рiшучою i за обовязок собi ставило подати свої жадання, не оглядаючи ся на гнїв i кари всесильного намiстника. Правда, з проекту нового уложенiя нiчого не вийшло i сї вибори в комiсiю уложенiя i данi їй накази зiстали ся тiльки незвичайно виразнимим проявом тодїшнїх бажань i змагань Українцiв, а заразом характеристичним малюнком вiдносин українських пiд правлїннєм нового намiстника. Треба одначе завважити, що сама цариця спокiйнїйше приймала сї прояви українських настроїв i бажань нiж її намiсник. На гнївнi скарги Румянцева на українське "коварство i своєвiльство" вона радила йому не надавати всьому тому великої ваги. Вона сподївала ся, що з часом "охота до урядiв, а особливо до жаловання (пенсiй) переможе сї погляди старих часiв"-що всї отi бажання автономiї i окремiшности не устоять перед натиском прави тельственної полiтики i тих вигод, якi вона вiдкриє перед покорними i послушними. Та й не помила ся справдi. Подiбно як у Гетьманщинi виявив ся такий же потяг до старих козацьких порядкiв в сусїднїй Слобiдшинi. В тiм самiм часї як касовано гетьманство в Гетьманщинї (1763-4 рр.) в Слобiдщинї скасовано полковий козацький устрiй, подiбний до Гетьманщини, i зроблено губернiю Слобiдську на взiрець иньших росийських губернiй, козацькi полки перемiнено в гусарськi, а козакiв замiсть давнїйшої служби обложено подушним податком, як селян. Козацтво було з того дуже не вдоволене i при виборах i тут проявили ся протести i бажання, щоб повернено старi порядки. Але вони так само зiстали ся без успiхiв, як i в Гетьманщинi-та й виступали далеко слабше нїж там. 113. Руйнованне Сїчи. Сильне вражiннє як прояв нового напряму правительственної полiтики зробило на Українi також зруйнованнє i скасованнє Сїчи. Правда, остання Сiч, перенесена в тридцятих роках на росийську територiю, була вже тiльки слабою тїню старої Сїчи. Впросившись назад пiд росийську зверхнiсть вона мусїла покiрно сповняти жадання росийського правительства, що хотiло роспоряджати ся Сїчовиками по своїй волї як i городовими козаками, i сїчова старшина, бачучи що з ним не спорити ся, старала ся чинити його волю. Запорожцi зносили тяжкi походи, складали свої голови в вiйнах з Туреччиною i Кримом, сповняли рiжнi служби, якi на нього покладало росийське правительство. Як у першiй турецькiй вiйнi, в 1730-х роках, так i в другiй, що почала ся 1768 року, Запорозьке вiйсько брало неустанну участь, висилало по кiлька тисяч Сiчовикiв в походи з росийською армiєю, вело партизанську, пiдїздову вiйну, воювало на своїх чайках з турецькою фльотою, несло сторожову i всяку иньшу службу й дiставало похвальнi грамоти вiд царицi. Але все се не ратувало Запороже вiд нарiкань i жалiв правительства. Одна причина була- зачiпки запорозького юнацтва з Туреччиною, Кримом i Польщею в часах, коли Росiя була з сими державами в згодї; з сього все виходили жалi й скарги, а запорозька старшина при всїй охотi не могла запобiгти таким зачiпкам запорозьких ватаг. Друга те бiльша-се суперечки за землї. Вже "лїнїя"-тi укрiплення, що будували ся на українськiм пограничу з степом в 1720 i 1730-х роках, захопила старi "запорозькi вiльпости"-землї запорозькi. Почавши з 1730-х рокiв росийське правительство заселяло сю лїнїю селами i городами, мiж иньшим оселило тут чимало виходнiв Сербiв. Перше поселеннє їх зроблено в 1732 р., а потiм знову в 1751-2 рр. Ся "Нова Сербiя", як її названо, заняла весь пiвнiчний край запорозьких земель; органiзована вона була по воєнному-в полки i роти, пiшi i коннi, гусарськi, i дуже потиснула Запорожцiв. Потiм, в 1750х рр. правительство почало селити козачi i пiкiнерськi слободи з рiжного прихожого люду зачавши вiд околицi новозбудованої тодi крiпости св Єлисавети (Єлисаветграда) далї на схiд, i забирало для тих слобiд запорозькi землї. Розумiєть ся, се дуже гнiвало Запорожцiв, що в їх предковiчнi степи влазять непрошенi гостi, вiдбирають у них старi їх 358. Сотник. займанщини i уходи, рибнi i звiринi лови, i знать не хочуть знати нї Сiчи нї її власти. Вони пробували i документами доходити свого права у росийського правительства, i руйнували ненавистнi слободи оружною рукою. Се одначе нїчого не помагало, тiльки росийське правительство все бiльше починало кривим оком дивити ся на Запороже, як неприємну перешкоду в заселенню тої степової "Нової Росiї", якiї названо потiм. Особливо ся справа загостри ся, як за царицi Катерини разом з скасованнєм гетьманства i заведеннєм губернiї Слобiдської велено утворити також осiбну Новоросийську губернiю з тої пограничної лїнїї, примежувавши до неї сусiднi части Гетьманщини i поблизькi землї запорозькi. Запорожцї не позволяли вести границї нової губернiї в свої землї, не давали осаджувати слобiд, розганяли їх та переманювали людей до себе. Все се дуже гнївало росийське правительство, що тодї дуже носило ся з плянами заселення степiв, опановання берегiв Чорного моря, приєднання до Росийської держави земель Балканських i самого Царгорода. Правда, Запороже в останнiх десятилiтях перед своїм скасованнєм значно зминiло свiй вигляд. Останнiй кошовий запорозький Петро Калнишевський, що ще вiд р. 1762, а вiд 1765 таки без перерви до кiнця Сiчи був її кошовим, був чоловiк дуже розважний i обережний. Вважаючи на обставини, всякими способами стримував Запорожцiв вiд яких небудь зачiпок з росийськими властями, дбав про заселеннє запорозьких земель оселою хлiборобською люднiстю, завiв всяке хозяйство, осадив богато селян- хлїборобiв. В запорозьких степах зявили ся великi слободи запорозькi, церкви не тiльки в самiй Сїчи, а й по рiжних оселях. Таким чином нарiкання, що в руках Сїчовикiв чорноморськi простори зiстають ся диким яловим степом, нїкому не користним- ставали неправдивi. Господарство Калнишевського саме показувало, що в руках Сїчовикiв сї простори можуть заселити ся i загосподарити ся. Колиж бо правительству хотiло ся взяти сї краї в свої руки! А при тiм, касуючи старий козацький устрiй на Украiнї, не хотїло воно терпiти таке гнїздо свобiдного духу, як автономна сїчова громада-хоч як вона поскромнїла i похилила ся в порiвнянню з Сiчею часiв Гордiєнка! Всi сї справи дуже загострили вiдносини правительства до Запорожа з кiнцем 1760-х рокiв. До того пришла ще вiйна з Туреччиною, що вийшла, мовляв, з своєвiльного нападу Запорожцїв на пограничне турецьке мiстечко Балту. В Колїївщинї Запорозцї теж були сильно замiшанi; правительство росийське помогало польським панам задавити се повстанпє i годило ся йому приборкипi й Сїч, з котрої йшло гайдамацтво на польську Україну. З другого боку. Запорожцi-як доносили росийськi власти, особливо докучали Новоросийськiй губернiї, зганяючи осадженi там села та осаджуючи против них свої. Росийське правительство рiшило знищити Сiч. Але бояло ся якогось воєнного розруху, i через те повело дiло по малу, потайки, щоб захопити Запорожцїв зовсiм неприготованими. По скiнченню турецької вiйни, в 1775 роцi секретно розiсланi були воєннi команди росийськi в запорозькi степи - вiдбирати зброю вiд Запорозцїв, що були на промислах, а лiтом генерал Текелї з великим вiйськом росийським вiйшов в запорозькi землi як добрий приятель, зайняв запорозькi паланки (округи) своїми вiйськами i разом з тим несподiвано обложив саму Сїч. Виставивши перед нею свою артилерiєю, дня 5 червня пiслав оповiстити Сїчовикiв, що Сiчи бiльше не має бути, Запорожцi мусять пiддати ся, покинути Сiчу й розiйти ся, коли не хочуть, щоб росийське вiйсько їх воювало. Страшенно се збентежило Запорозцiв; не знали, що робити. Багато було таких, що не хотiли давати ся, а бити ся з московським вийськом. Але Калнишевський з иньшою старшиною i архимандрит сiчовий стали iх намовляти, щоб покорили ся, бо однаково не подолїють московської сили. Запорожцi послухали i пiддали ся Сїч зруйновано, i дня 3 серпня царським указом оповiщено про її скасованнє, "з знищеннєм самого iмени запорозьких козкiв". Широко оповiдали ся причини такого несподiваного вчинку, i тут дуже цiкаво бачити суперечнiсть в тих мотивах. З одного боку робив ся той закид, що Загiорожцї, ухиляючи ся вiд господарського i семейногожитя, затримують в дикiм станi свої краї, не даючи розширяти ся в них господарству i торiовлi, з другого боку -що Запорожцi останнiми часами стали вiдступати вiд давнїйшого житя, почали заводити своє хозяйство i оселили в своїх сторонах до пятидесяти тисяч хлiборобської людности. Та найбiльше було дивне, що тих старшин, якi намовляли Запорожцїв не противити ся, а покорити ся царськiй волi, арештовано i розвезено по монастирях в тяжке засланнє. Довго навiть не було нiчого звiсно про них, думали, що вони пропали. Аж потiм виявило ся, що Калнишевського заслано в Соловецький монастир, на Бiлiм морю i вiн там замкнений в самiтнiй келiї, не бачучи людського лиця, прожив ще цїлих двадцять пять лїт. Очевидцi прочане, що бачили його в перших роках XIX в., оповiдали, що його випускали три рази на рiк у монастирську трапезу з одиночної келiї вязницї: на Рiздво, Великдень i Спаса. Вiн питав ся людей, хто тепер царем i чи все добре в Росiї. Але огорожi не позволяли богато розмовляти. Схуд i зсох ся вiд старости, був весь сивий, а вбраний по козацьки в сiiнїй жупан китайчатий, з двома рядами ?удзикiв. Вмер 1803 року, маючи 11.2 лїт. Перед тим 1790 р. вмер вiйськовий писар Глоба, засланий також в оден пiвнiчний монастир, i судя Павло Головатий, в Сибири, в монастирi тобольськiм. Та встань батьку, ой встань Петре, кличуть тебе люде- Ой як пiдеш на Вкраїну, по прежньому буде. Ой пiди ж ти до столицi прохати царицi, Чи не вступить царство землi по першi границi?" Чи не верне степи й поля, всi к.чейноди нашi? "Ой царице, наша мати, змилуй ся над нами, Оддай же нам нашi землi з темними лугами!" "Не на те ж я, Запорожцi, Москаля заслала, Ой щоб твої луги й землi назад повертала! Не на те я, Запорожцi, Сiч розруйновала, Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!" Текла рiчка iз-пiд саду та й упала в кручi- Заплакав же пан кошовий вiд царицi йдучи. Текла рiчка невеличка, заросла лозами- Заплакав же Пiiн кошовий дрiбними сльозами. "Ой великнii спiт, цариця, i всiм ти владаєш, А вже ж ти нас Запорожцiв з мiсця спомiщаєш. Та вже ж ти тих вражих панiв та все награждаєш" Та летить крячок та на той бочок та .iетячи кряче- Та усе вiйсько запорожське та на Кальниша п;iаче. Та летить крячок та на той бочок-де взяв ся шулiка! -Ой не буде в Сiчи города отнинi й до вiка! З запорозьких земель справдї великi маєтности роздано рiжним московським панам. Счовики ж мали бути поверстанi в пiкiнери або вмiщанетаселяне. 1776 р. Потьомкiн доносив царицї, що з Запорожцями вже приведено все до порядку: однi разселили ся по мiстах i селах, иньшi вписали ся в пiкiнери i з них набрано два полки; з забраного старшинського майна зроблено капiтал для пiдмоги мешканцям, i т. д. Але в дїйсности було що иньше.Переважна бiльшiсть Запорожцiв не хотiла ставати гречкосiями i порiшила пiти тою ж стежкою як по першiм зруйнованню Сiчи-пiд Турком жити. Старий Запорожець Микита Корж оповiдав, як тодi Сїчовики умудрили ся "Москаля в шори убрать". Тому що Запороже, всї дороги i границi були зоставленi московським вiйськом, Запорожцi стали вiдпрошувати ся у Текелiя на заробiтки на рибнi лови на Тилигул. Дiставали пашпорти на 50 душ, а набирали з собою по кiлька сот тай виходили за границю. От-так незадовго бiльша половина їх вийшла в Туреччину, так шо лїтом 1776 р. тих Запорозцївмандрiвцїв на Тилигулї та пiд Хаджибеєм зiбрало ся до 7000 i тут пiд Очаковим почали собi селити ся. Коли про се довiдали ся в Петербурзї, дуже з того занепокоїли ся, стали пiдсилати до Запорожцїв рiжних людей та намовлять їх вертати ся, а заразом вiд турецького правительства допевняли ся, щоб видало Запорожцїв. Але нї Запорозцї не хотiли вертати ся, анї Турки не хотiли Їх видавати Ей оступили проклятi драгуни усї степи й усi плавнi, А вже ж уступили та двi дивiзiї та в покровськi базари- А вже ж славнi Запорожцi пяти показали: "Ой ходiмо, братя, Турчина просити, Чи не дасть нам землi вiка дожити" Пiшли нашi славнi Запорожцi не з добра, а з печали- Ой як утiкали, то все забирали-i з церков iкони, Тiльки покидали золотую зброю та воронi конi. Ой пустили ся нашi Запорожцi через море дубами. Ой як оглянуть ся до славної Сiчи-умивають ся сльозами. Прийшли до Турка та й вклонили ся низько: "Ой дай же нам землю тай коло границi близько". "Ой рад же ж я, Запорожц, вашу волю вчинити, Коли ж все будете, славнi Запорожцї, минi змiну (зраду) робити!" "Ми не будемо, турецький царю, тобi змiни робити, Бо нас присягає усiх сорок тисяч тобi вiрно служити!" "Дарую вам землю, ще й обидва лимани (Днiпровий i Днiстровий). Ловiть, хлопцi, рибу та справляйте жупани!" Щоб Росiя не чiпала ся Запорожцiв, султан дав їм землi на Дунайських гiрлах; але Запорожцi не дуже охотили ся йти туди i ще кiлька рокiв жили над "обома лиманами". 1778 року їх формально прийнято пiд вдасть турецьку, позволено заложити Сiчу, мешкати i промишляти свобiдно, а за те служити султанови пiшо й конно. Але що росийське правительство доконче добивало ся, аби iх не тримали коло росийської границї, то султан наказав силомiць переводити iх за Дунай. Се дуже не сподобало ся Запорожцям, i декотрi стали вертати ся до Росiї. Там Потьомкiн, щоб затримати Сiчовикiв i иньших охочих вiд втiкачки за границю, рiшив вiдновити Запорозьке вiйсько, пiд назвою "Чорноморського вiйська" i в 1783 р. поручив Антопови Головатому, Чепiзi й иньшим запорозьким старшинам скликати охочих. До сього вiйська приставали декотрi Запорожцi з тих що вийшли за границю. Иньшi звернули ся до цїсаря нiмецького Иосифа, просячи прийняти їх до себе; їх прийнято, позволено заложити собi Сiчу в австрiйських землях, в Банатї, над долiшньою Тисою, i в 1785 р. вiсiм тисяч Запорожцiв перейшло туди; але довго вони там не зiстали ся i незабаром помандрували знов, куди -не маємо докладних звiсток, та можна так здогадувати ся, що однi вернули ся до Туреччини, иньшi до Росiї. В Туреччинi оселено їх з початку в Сейменах, потiм нарештi позволено заложити кiш на гiрлi Дунайському, коло м. Дунавця, де перед тим сидiли великоросийськi виселенцi козаки-Некрасовцї, котрих Запорозцi вiдти прогнали. В Росiї ж новому Чорноморському вiйську, по скiнченню турецької вiйни, в котрiй се вiйсько дуже Росiї заслужило ся,-в 1792 р. визначено на мешканнє устє Кубани i землi мiж Кубанею й Азовським морем. Позволено вiдновити давнiй сїчовий устрiй-вiйськову старшину, кiш i старi курiнї, числом сорок; нанадано новi клейноди, позволено судити ся своїм судом i свобiдно, безданно промишляти всякими промислами. Всього зiбрало ся козакiв в тiм Чорноморськiм вiйську 17 тисяч, i вони положили початок українському заселенню Кубанщини. Першим кошовим чорноморським був Харько (Захар) Чепiга. Задунайська Сiч держала ся до р. 1828. Жило ся пiд Турком добре, тiльки мучило сумлiнне Запорожцiв, що приходить ся помагати бiсурменови воювати християн: Ой наробили та славнi Запорозцi та великого жалю: Що не знали, кому поклониться-та которому царю. Ой поклонили ся турецькому- пiд ним добре жити, А за все добре, заодно недобре що брат на брата бити. Росийське начальство не переставало пiдманювати сих дунайських Запорожцїв, щоб вертали ся до Росiї-через рiжних своякiв, знайомих, то що. Вiд часу до часу бiльшi або меньшi ватаги сих дунайських Запорожцїв переходили-але се були дрiбницї. Аж 1828 р., як розпочала ся знову вiйна з Росiєю, тодїшнїй кошовий задунайський Осип Гладкий задумав перевести Задунайцiв до Росiї; вiн пустив поголоску, що Турки хочуть переселити Запорозцiв як найдальше вiд росийської границї-в Єгипет. Заразом намовляв вертати ся пiд Росiю, але що не всi хотiли вертати ся, то вiн, не вiдкриваючи свого замiру, вийшов з вiйськом нiби в похiд на Москалїв, i тiльки на росийськiй границї сказав своїм Запорозцям, що йде передати ся пiд Росiю. Вороття не було. Прибувши до росийського вiйська, Гладкий явив ся перед царем i заявив, що пiддасть ся йому. З своїм полком потiм брав участь в вiйнi, а пiсля вiйни вибрав для оселення свого вiйська мiсця на Азовськiм побережу, мiж Бердянском i Марiуполем i тут се невеличке "Азовське вiйсько" жило аж до 1860-х рокiв, коли їх переселено на Кубань. Але ся зрада Гладкого стягнула велику бiду на тих Запорожцїв, що зiстали ся на Дунаї. Турецьке правительство скасувало вiйсько, знищило кiш i розселило Задунайцiв по рiжних мiсцях. Кажуть, що богато їх навiть побито при тiм. Гiрко проклинали тi Запорозцї Гладкого. 114. Кiнець Гетьманщини. Скасувавши Запорозьку Сїч, правительство взяло ся до Гетьманцiв. В осени 1780 року указом царським обявлено, що в Гетьманшинї буде заведена така сама губерська управа, як i в Росiї. Вже перед тим, при сформованню губернiї Новоросийської, а потiм Азовської, примежовано до них сусїднїй полк Полтавський i части Миргородського. Тепер вся Гетьманщина мала перемiнити ся в росийськi губернiї, i Румянцеву поручено було розробити плян сеї реформи. На другий рiк скасовано малоросийську колєроздїлено на три намiсництва: Київське, Чернигiвське i Новгород-сїверське, визначено туди намiстникiв i заведено суди i палати на росийський взiрець: на мiсце вiйськового суду палати уголовнi i гражданськi; в кождiй губериїї на мiсце дотеперiшнїх судiв гродських i земських суди уїзднi; на мiсце скарбу вiйськового-казьоннi палати; для справ мiських-губерськi магiстрати, i т. й. Колегiю малоросийську i вiйськовий суд зiставлено на якийсь час тiльки для докiнчення не покiнчених справ; полковi канцелярiї зiставлено для воєнних справ полку, до реформи полкової; так само рiжнi уряди, що мали бути з виборних дворянських депутатiв, мали ще чекати указiв в справi "розбору дворянських прав" української старшини. Дальшими роспорядженнями тiльки доповнено сю перебудову українського устрою на московський лад. В 1783 р. скасовано козацьку службу i козацькi полки: перемiнено їх на полки карабiнерськi, як перед тим слобiдськi перемiнено на гусарськi. Полковникiв увiльнено вiд служби, надавши їм чин брiгадирськиЯ, иньшiй старшинi лишено її на волю-служити в нових регулярних полках або увiльнити ся вiд служби; козаки зiстали ся як осiбний стан воєннослужебного свобiдного селянства, з котрого комплектували ся отсї новi полки. Все иньше селянство прирiвняно до селянства московського. Уже перед тим, 1763 р. росийське правительство, видало указ против свобiдного переходу селян, вважаючи його шкiдливим для їх добробуту-мовляв вiд тих переходiв вони не можуть жити заможно i господарно, тому на будуче заборонено переходити вiд одного пана до другого без письменного дозволу свого пана. Сям указом пани покористували ся на те, аби скрiпити i збiльшити свою власть над селянами, а селяне занепокоєнi сими заходами коло останнього закрiпошення, саме ше бiльше почали переходити й тiкати вiд своїх панiв. Тодi указом 1783 р., заводячи новi податки на Українї, вже зовсiм заборонено селянам виходити з того мiсця, де кого застала ревизiя-аби в казьонних податках не було замiшання. Сим закiнчило ся закрiпощеннє українського селянства i пiдведено його пiд "загальнi державнi постанови"-пiд тi закони, на якi спирало ся гiрке тодшнє крiпацтво в землях московських. Того ж самого року зрiвняно мiста українськi з мiстами московськими, а старшину українську з дворянством московським Вказано, якi чин;i i служби козацькi дають права дворянськi, i так вiддiлено рiзко старшину вiд козацтва служебного як осiбну верству. Нарештї давнє скасованнє автономiї церковної закiнчено 1786 року вiдiбраннем маетностей монастирських i владичих; монастирям визначенi були штати: скiльки має бути монахiв i на них призначено було платню з скарбу державного (казни), а маєтности вiдiбрано в казну. Українське громадянство мовчки прийняло се скасованнє до решти старого устрою. Де-котрi сторони нової реформи-як признаннє прав дворянських, остаточне закрiпощеннє селян, могли навiть подобати ся старшинi; иньшi жадiбно чекали при сiм касованню нових нагород i надань для всїх послушних i вiрних, та силкували ся пролiзти на першi мiсця в новiм устрою, до великих чинiв i богатого "жалованiя". I панство потроху забувало свою стару Гетьманщину, потїшаючи ся достатками, богацтвом, котре приносила забезпечна новими порядками крiпацька праця. А й зiтхаючи за старовиною, пильно заходило ся коло службової карьєри у нового правительства, у нового начальства. I так справдi, як сподiвала ся колись цариця Катерина, пропадали у нього давнi змагання до вiльности, до полiтичних прав серед заходiв коло "чинiв та жалованiя", Тiльки нарiя український не мав себе чим потiшити в крiпацькiй неволi своїй. Правительство з новими порядками обiцяло йому свободу вiд кривд старшинських, вiд "малих тиранiв"- помiщикiв, а надiлi сї новi порядки змiцнили з небувалою перед тим силою безграничну власть панiв над мужиком, з котрої вже не було йому нї виходу нї просвiтку. I своє розчарованнє i зневiру в новi порядки нарiд вилив у славнiй пiснї про свiтову неправду.