ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА.

Доба козацька.

65. Козаччина по лубенськiм погромi. Сумно стало на Українi по 
лубенськiм погромi. Як стара пiсня спiває: Промовить тихий Дунай до Днїпра-
Славути: "Днiпре-батьку, Славуто! Сам собi я думаю, гадаю, Чом я твоїх козакiв 
у себе не видаю? Уже чверть года три мiсяцi вибиває, Як твоїх козакiв у мене не 
має... Всї мої квiти луговиї, низовиї понидїли, Що твоїх козакiв у себе не видiли.
Хоч Жолкевскому не удало ся знищити козаччину до останку, як вiн 
задумував, проте лубенський погром усеж таки дуже придавив козаччину. 
Зiгнано її з "волости", загорожено заставами довiз припасiв на Запороже i 
законом сеймовим скасовано всi права вiйська козацького i його ор?анїзацiю. А 
що найгiрше-i серед самої козаччини пiд впли. вом того упадку починаєть ся 
небезпечне роздвоєннє, внутрiшня вiйна: частина бiльш смiлива й безоглядна 
розпочинає боротьбу з частиною бiльш розважною, що хотiла пiддобрити ся до 
правительства, аби вернути собi давнi вiдносини. Се було продовженнє 
попереднього роздвоєння мiж Запорожцями та Наливайкiвцями, але тепер воно 
виливало ся в форми рiзшi нїж перед тим, так що доходило до крiва-вих битв 
мiж ними, i одна сторона против другої шукала помочи навiть у польського 
правительства, просячи, щоб дало їм з своєї руки старшого. Поляки тїшiiли ся з 
того-нехай мовляв козаки однi других погризуть, будуть покiрнїйшi. Але 
усобиця довго не трiвала. Славний гетьман Самiйло Кiшка обеднав козаччину; 
рядом походiв в 1599 р.-на море i на Молдаву пiдняв дух в козаччинї, а слїдом 
прийшли такi обставини, що й правительство мусїло звернути ся до козакiв та 
попросити їх помочи.
Перед тим гетьмани козацькi, якi настали по лубенськiм погромi-
Василевич, Нечковський, Байбуза, пильнували придобрити правительство до 
козаччини, добуваючи вiсти про Татар; Польща не воювала нї з ким i козацької 
помочи не потрiбувала. Але весною 1600 р господар Волохiв мултянських 
(Валахiї) Михайло зачiпив польського пiдручника, молдавського господаря 
Могилу-хотiв забрати вiд нього Молдаву. Правительстео польське заходило ся 
боронити Могилу i покликало на помiч свому вiйську козакiв. Самiйло Кiшка, 
котрого память народня знає тiльки як героя козацького бунту на каторзi 
турецькiй та визволення невiль-

193. Церква Миколи Доброго в Київi.перебудована з старої, поставленої 
Самiйлом Кiшкою.

никiв козакiв з турецької неволї, варт далеко бiльшої памяти як зручний 
український полiтик, що добре оцiнив хвилю i вмiв її використати для того, щоб 
вернути козаччинї забране вiд неї по лубенськiм погромi. Коли польський 
гетьман Замойский пiслав до козакiв кликати їх в похiд на Молдаву, Кiшка 
пустив се поза ухо; пiдождав, щоб попросив сам король по тiм, як їх на повне 
зни-щеннє засудив та за зрадникiв проголосив. Мусiв король сам писати до тих 
зрадникiв. Кiшка вiдповiв, що рад служити-одначе йти не спiшив ся. В 
польських кругах пiшла горячка, шукали кого б до козакiв пiслати, як їх до 
походу прихилити. Кiнець кiнцем Кiшка дав знати королеви, що козаки пiдуть 
на вiйну тiльки з тим, щоб з них знято засуд, невинно на них вложений,-
вернено їм давнїйшi вiльности й права, та щоб захищено вiд усяких кривд, якi 
дїють ся їм вiд старостiв та урядникiв українських. Заявив одначе, що козаки 
йдуть в похiд не чекаючи сповнення сих жадань, бо покладають ся на те, що 
король сї жадання сповнить. I справдї пiшли в похiд. Вiйна пiшла досить легко, 
але вона ще не скiнчила ся, як зачала ся нова, далеко тяжша-з Шведами в 
Ливонїї. Знов правительство польське мусїло просити козакiв, щоб не вiдтягали 
ся й вiд тої нової вiйни. А Кiшка знову повторяв жадання козацькi. I сойм сим 
разом видав закон, котрим уневажнив попереднє скасованнє козацтва, зняв з 
нього засуд i хоч з рiжними застереженнями i обмеженнями, таки привернув 
йому давнї права.
Се був дуже важний початок, i Кiшка ужив всього свого впливу i впасти 
у козакiв, щоб їх прихилити до участи в сїй далекiй i неприємнiй для козакiв 
вiйнi та задержати їх у нiй до кiнця. Дуже тяжко приходило ся козакам воювати 
в тiй далекiй i спустошенiй країнi. Вони потратили людей, коней i всякий 
припас (людям мiсцевим при тiм також дали ся сильно в знаки). Сам Кiшка 
наложив головою, убитий при облозї мiста Фелїна. Кiлька разiв потiм змiняли 
ся гетьмани, не можучи вдоволити козакiв в тих трудних обставинах,-але 
козаки таки витрiвали в вiйнi до кiнця, щоб не вийти "з служби королiвської та 
на тiй пiдставi доходити рiжних прав i свобiд для себе на Українi. I справдї 
потiм, вертаючи ся на Україну по тiй вiйнi (1603), вiйсько козацьке домагало ся, 
щоб його трактовано на рiвнi з польським i щоб на Україну не вводили 
польського вiйська; за свою службу козацтво хоче для себе повної свободи i 
прав шляхетських, i стає на ново господарем на Поднїпровю, як перед 
лубенським погромом. Повно в сучасних листах жалiв шляхетських, що 
козаччина "бере гору" i своєволить, i нема на неї впину i ради.
Шляхта накликала правительство, аби приборкало козакiв, але не час 
був на те. В тiм часi рiжнi пани з України й Польщi заходили ся коло так 
званого царевича Дмитра, що знайшов ся на Українi й збирав ся доходити 
царства московського, як син покiйного царя Iвана. Тi пани, та й сам король з 
ними сподiвались поживити ся коло завiрюхи, що мала пiдняти ся з того 
приводу в Московщинi. Одначе не хотїли мiшати в ту справу самої Польши, а 
ставили справу так, що то на власну руку рiжнi пани помагають Дмитрови,-а тi 
пани до помочи закликали козакiв. Почавши вiд року 1604 раз-у-раз рiжнi пани 
збирали козакiв в похiд на Московщину, захваляючи здобичу московську. Раз-у-
раз многотисячнi ватаги козацькi йшли в Московщину, потiм справдi з богатою 
здобичею вертали ся на Україну, а на їх мiсце йшли все новi й новi. Се була так 
звана "смута московська" що вiд року 1604 потягла ся майже повних десять лiт, 
розбила Московщину i з тоi могутної перед тим держави зробила здобич для 
рiжних вояцьких i козацьких ватаг. Оден по другiм зявляли ся рiжнi 
зайдиголови, що називали себе московськими царевичами або царями i з 
ватагами польських або литовських воякiв, козакiв донських i українських 
ходили по краю, збирали грошi, здобували городи. Горiли городи московськi; 
кровавими слiдами червонiли московськi снiги, а на Україну, на Литву, в 
Польщу барилками везли ся грошi московськi, возами дорогi одежi, парчовi 
кафтани, соболинi шуби.
Кiнець кiнцем i король не втерпiв, бачучи таке останнє розбите 
московське: рiшив сам iти походом на Москву, щоб попробувати засiсти на 
царськiм престолi. Сойм польський одначе грошей йому на се не хотїв давати, i 
знов уже вiд самого короля пiшли рiжнi дворяне кликати козакiв в похiд на 
Москву. Охочi знаходили ся не сотнями i тисячами, а десятками тисяч. Але що 
то значило! Ми вже знаємо, що тi люде якi приставали до козакiв вважали, що 
як вони сповняють службу королiвську, то вже вони люде свобiднi, нiкому не 
пiдлеглi нi вони, нї їх сiмi, нї господарства не знають нi пана нї якогось 
начальства окрiм старшини козацької. З кождим новим покликом па 
королiвську службу прибувало такої вiльної показаченої людности.
Не вдоволяючи ся походами московськими, козаччина ходить на землї 
татарськi, турецькi, волоськi, пускасть ся на море. Мало маємо про се звiсток-
хiба припадком. Зачуваємо наприклад про великий похiд 1606 року, коли козаки 
здобули десятi, галер турецьких з усiм припасом; напали з моря на Варну, 
здобули мiсто, i -забрали бiльше як на 100 тис. золотих здобичи. До сього 
походу прикладають стару пiсню

195. Запорожцi (старий малюнок)

Потiм в осени 1608 р. здобули козаки Перекоп якимись хитрощами, 
розбили i спалили. На другий рiк на 16 чайках пiшли на устє Дунаю, попалили й 
пограбнли тамошнї мiста: Iзмаїл, Кiлїю, потiм також Бiлгород, та не встигли 
забрати з собою здобич, бо сполошили їх при тiм Турки. Нам сi згадки 
iнтереснi, бо свiдчать про буйну тодiшню енергiю козацьку, що даючи ся в 
знаки сусiдам, заразом ширила свобiдний дух i волю також на Українi, ламаючи 
кайдани панської неволї.
За сї власне часи, коли само правительство польське заходило ся 
витягнути з України як найбiльше козаччини,-нечувано зростає та величезна 
маса "непослушних" мiщан i селян, i Україна схiдня, поднїпрянська й 
заднiпрянська, козачить ся, виходячи з послушности панської, а сили козацькi 
зростають страшенно.
66. Устрiй козацький. Устрiй козацький пiд той час уже досить 
виробив ся й уло-жив ся. Вiн же не був дуже хитрий-був дуже простий, i 
свобiдний, а про те вмiв бути дуже сильним, мав силу величезну, потрапив 
панувати над душею й тїлом козацького брацтва. В тiм виявив ся великий хист i 
здатнiсть нашого народу до органiзацiї, що такими простими засобами, з таким 
простим i невиробленим матерiялом мiг доказувати таких дїл.
Головна вага козацької органiзацiї все ще лежить на Низу Днiпровiм, 
куди не сягають руки польських панiв анї воякiв i на свободї розвиваєть ся 
козацька органiзацiя. Осередком її- Сїч запорозька, що переносить ся то на той 
то на другий острiв Днiпровий. Вона розпоряджає всїми силами козацькими, 
розкиданими на Запорожу i розселеними на волости. Замку або крiпости якоїсь 
в Сїчи не чути, згадують ся тiльки вали i засiки. В потайних мiсцях переховують 
ся гармати i рiжний воєнний припас. Армата козацька бувала не велика, але 
завеїди добре справна. Була вiйськова музика-згадують ся

196. Дїнпровi пороги. 

кiтли и барабани. Були вiйськовi корогви, пильно переховуванi. Був вiйськовий 
скарб, вiйськовi табуни кiнськi, вiйськовi човни i рiжнi кораблi, захопленi вiд 
Туркiв.
Всї сили козацької рахували в 1590-х роках на 20 тисяч. Погром 1596 р. 
зменьшив її, але з першим десятилїтєм XVII вiку вона знову вертаєть ся до 
давнього i далї зростає. Бiльшiсть козакiв жила i господарила на волости; на 
Низу весною i лїтом пробувало по кiлька тисяч козакiв, готуючи ся до походiв 
або займаючи ся рiжним промислом: рибальством, ловами, соляним промислом, 
або торгували з Татарами й Турками в певних пограничних мiстах. На зиму 
вони расходили ся на волость i мало хто лишав ся в зимовниках. Кiлька сот 
козакiв лишало ся на Сїчи, щоб стерiгти армату i всякий вiйськовий припас. 
Зимувати приходило ся не легко, в курiнях, лихо зроблених з лози або дерева i 
тi що кiлька зим прозимували тут, вважали ся особливо випробованими i 
досвiдченими товаришами.
Вiйсько подїляло ся на полки. Офiцiально рахувало ся на початку XVII 
в. чотири полки i в кождiм по 500 душ-стiльки правительство польське нiби 
тримало козакiв в своїй службi. В дiйсности i полкiв тих бувало бiльше, i козакiв 
в них бувало рiзно, навiть i по кiлька тисяч (наприклад в Хотинськiй вiйнї 
вiйсько козацьке мало II полкiв, i в декотрих полках по 4 тис. козакiв). Полком 
править полковник. Кождий полк має свою корогву, свого сурмача i довбиша. 
Вiн подїляєть ся на сотнї, сотнї на десятки або инакшекурiнї. Ку-рiнями 
правлять атамани, сотнями сотники. Рiжнi доручення гетьманськi сповняють 
осавули. Арматою править обозний, її осїдком вважаєть ся мiсто Терехтемирiв з 
старим монастирем. Се мiсто дав козакам Баторий на шпиталь для калiк i для 
всяких вiйськових потреб; але що воно занадто далеко лежало, пiд носом у 
властей польських, то звичайно армата стояла десь близше пiд рукою 
козацькою, а не в сїй офiцiальнiй козацькiй столицї. Канцелярiєю вiйськовою 
завiдує писар. Листи писанi вiд вiйська стверджують ся вiйськовою печатею. 
Вiйсько в своїх листах звичайно називає себе "вiйськом Запорозьким", але часто 
уживає також назви "рицарства запорозького", або "рицарства вiйська 
Запорозького"; в повновласти, виданiй послам козацьким для переговорiв з 
цiсарем, зве себе вiйсько "вiльним вiйськом Запорозьким". Самi себе козаки 
звуть "товаришами", а цiле вiйсько-"товариством". З польської сторони по 
?речному звуть козакiв "молойцями", або "панами молойцями".
На чолi вiйська козацкого стоїть виборний старшина, котрого в 
звичайнiй мовi звуть гетьманом-часто й самi вони себе так пишуть в листах, не 
тiльки до своїх людей, а й до правительства, а навiть i до самого короля. 
Правительство ж вже їх звичайно "старшими"- "старший вiйська 
Запорозького", такий нїби офiцiальний титул. Хмельницький перший одержав 
офiцiальний титул гетьмана, а перед тим належав сей титул тiльки найвищим 
вождям польського й литовського вiйська.
Правом вибирати собi старшого козаки дуже дорожили: се була основа 
козацької самоуправи. Правда починаючи вiд першої реформи 1570 р. 
правительство визначало вiд себе рiжних начальникiв над вiйськом козацьким, 
але вiйсько дивило ся на них як на комiсарiв, визначених правительством для 
зносин з ними, до управи в вiйськових своїх нїкому справах їх не допускало. 
Виїмковим явищем було, що козаки в своїй усобицї по лубенськiм погромi 
просили, аби правительство дало їм старшого вiд себе. Коли пiзнїйше (в 1617-
9рр.) правительство хотїло справдi вiд себе подавати старшого, козаки 
противили ся тому рiшучо й завзято i не допускали нїчого бiльшого, як тiльки 
затверд-жуваннє правительством старшого вибраного козацьким вiйськом 
одначе вважали правосильним свого виборного гетьмана все однаково, чи вiн 
дiстав затвердженнє вiд правительства чи нї, й вибирали та скидали своїх 
гетьманiв, не питаючи ся правительства, хоч як правительство того добивалось.
Всякi важнїйшi справи йдуть пiд обмiркованнє всеї старшини або ради 
цiлого вiйська. Се соправительство гетьмана, старшини й ради всього вiйська 
зазначуєть ся в звичайних виразах листiв вiйськових, де виступає не сам 
гетьман, а й вiйсько i старшина. Приклад таких докладнiйших виразiв дає напр. 
лист гетьмана Кiшки до короля 1600 р., де на кiнцї пiдписуєть ся вiн так: 
"Самiйло Кiшка гетьман,полковники, сотники i все рицарство вашої 
королiвської милости вiйська Запорозького".
В дїйсности значiннє гетьмана i вiйська та їх вiдносини, розумiєть ся, 
були не однаковi, залежали вiд обставин, а головно-вiд особистих прикмет 
гетьмана, його хисту i впливу. Чим здатнїйший гетьман, тим меньше має ваги 
рада; коли вiйсько починало на кож-

198. Рада козацька в Сiчи (рисунок XVIII вiку).

дiм мiсцї радити, особливо серед воєнних обставин, се був знак, що воно не чує 
вiри до свого провiдника, що вiн не держить вiйська в руках i не вмiє собi дати 
ради. Гетьман, коли чує за собою силу i певний себе, дає на вiйськову раду 
тiльки те, що сам хоче. Взагалi ж по за радою вiн править сильно i самовластно, 
має право над житєм i смертю кождого, i вiйсько йому вповнї i безгранично 
послушне. Отеє сполученнє такого широкого козацького самовластя в таким 
незвичайним послухом i дiсцiплїною найбiльше й дивувало стороннiх. З одного 
боку грiзний гетьман, котрий одним словом веде вiйсько куди хоче, посилає 
людей на погибiль i одним рухом може вiддати на смерть кождого; з другого 
боку рада, котра поводить ся з своєю старшиною i з самим гетьманом 
низвичайно безцеремонне, а старшина перед нею корить ся i понижуєть ся, i 
взагалi наради ведуть ся без порядку, з галасом, криком без якихось 
виробленних форм обмiркування i .голосовання: кричать, сварять ся, кидають 
шапки, пiд першим вражiннем скидають гетьмана, а гетьман кланяєть ся, 
понижаєть ся перед юрбою.
Але се переживання давнїйших часiв; органiзацiя твердне i мiцнїє в 
мiру того як збiльшаєть ся i розростаєть ся. Вдасть гетьмана все бiльше шануєть 
ся i окружаєть ся зверхнїми формами такого пошанiвку. Факти скидання 
гетьмана на радi стрiчають ся все рiдше, i пiд зверхнїми формами крайньої 
простоти i демократизму-що й свому найвищому вождеви на знак власти давав 
не дорогоцiнну булаву, а просту "комишину",-виробляєть ся високий дух 
лицарського самовiдречення, що так дивував i чарував стороннїх. "В них нема 
нiчого простацького крiм одежi, завважає Француз Боплян, служебник гетьмана 
польського Конєцпольского, великого ворога козакiв. .Вони дотепнi й 
проникливi, вибагливi й щедрi, не жаднi до богацтва, але страшенно цiнять 
свою свободу; мiцнi тiлом, легко зносять жар i холод, голод i згагу. На вiйнi 
витрiвалi, вiдважнi, хоробрi, а навiть легкодушнi-бо не цiнять свого житя. На 
зрiст гарнi, проворнi, сильнi, з природи мають добре здоровлє i навiть мало 
пiдлягають хоробам; вiд хороби вме-рають дуже рiдко, хiба в дуже великiй 
старости; здебiльшого кiнчають житє на ложi слави-вбитi на вiйнi".
67. Морськi походи. Московськi смути, богата московська здобич, 
вербованнє козакiв рiжними великопанськими здобичниками до походiв у 
Московщину i нарештi-заходи самого правительства розвинули воєннi сили 
козаччини до небувалої висоти. По словам Жолкєвского пiд Смоленськ, коли 
його облягав король в 1609 р., прийшло ЗО тисяч козакiв, i потiм iще надтягало, 
а иньший самовидець рахує всеi козаччини, що волочила ся тої зими по 
Московщинi, бiльш як 40 тисяч: "запорозьких козакiв на рiжних мiсцях у 
Москвi страшенна сила, рахували їх бiльше як 40 тисяч i все бiльше їх 
прибувало: трохи не з усiм кошем з Запорожа вийшли, а послугу королеви 
чинили значну", каже вiн. Що не вся сила козацька була тодi в Московщинi, се 
само собою розумiєть ся, i тi сорок кiлька тисяч "Запорозцiв" в Московщинi 
дають нам тiльки понятє про величезну масу i силу покозаченої людности в 
тодiшнiй Українi.
З кiнцем 1612 р. смута московська стала притихати, в 1613 р. козацьких 
i всяких иньших добичникiв починають з Московщини вигоняти до решти. 
Величезна маса воєнного козацтва, призвичаєна за стiльки лiт до неустанної 
вiйни й добичництва, шукає собi иньшого поля й кидаєть ся в землi турецькi, 
волоськi, а головно на море. Морськi походи, з часта практикованi й перед тим, 
тепер доходять небувалих розмiрiв i нечуваноi вiдваги; роки 1613-1620 се 
героїчна доба козацьких морських походiв, коли козаки на своїх убогих чайках 
швендяли по цiлому Чорному морю, не даючи спокою Турецькому царству, 
перед котрим дрiжав весь тодiшнiй європейський свiт, i до божевiля доводили 
всевластних султанiв турецьких, що навiть в своїх палатах царгородських не 
чули себе безпечними вiд тої убогої козацької голоти.
Тодi ото козаччина наша здобуває собi свiтову славу своєю 
незрiвняною вiдвагою i зручнiстю.
Сучасний турецький 

200. Козацька чайка (рисунок Бопляна). 

iсторик, описуючи морськi походи козакiв, каже: "можна смiло сказати, що не 
знайти на цiлiм свiтi людей смiливiйших, якi меньше дбали б про житє, меньше 
бояли ся б смерти; люде обiзнанi з морським дiлом оповiдають, що ся голота 
своєю зручнiстю й вiдвагою в морських битвах страшнiйша вiд усякого 
иньшого ворога". А французький посол в Царгородї, що був свiдком тих 
козацьких походiв, не знаходить слiв похвали козацькiй хоробрости та радить 
свому правительству не пожалувати яких 50 тисяч талярiв, щоб козацькою 
фльотою звязати зовеїм турецькi сили i не дати їм нiякої змоги висунути ся на 
Середземне море, де Турки тодї воювали ся з Iспанiєю.
Особливо вражали тi убогi засоби, з якими козаки пускали ся против 
могутної турецької фльоти. От як оповiдає згаданий уже Боплян про морську 
справу козацьку:
Висилають наперед на Запороже всякi речи потрiбнi до походу i для 
будови кораблїв i потiм iдуть самi козаки на Запороже й будують чайки. До 
одної чайки береть ся їх душ шiстдесять i виготовляють одну чайку за два 
тижнї-бо вони майстри на всi руки. Основою служить вербовий або липовий 
човен, довгий на 45 стiп; на нього набивають з дощок боки (борти), так що 
виходить човен довготи шiстдесяти стiп, а ширини 10-12 стiп i такої ж глубини. 
Наоколо обвязують човен обвiдкою з снопкiв очерету, щiльно i мiцно 
привязаню. Роблять двi керми, з заду i переду, ставлять щоглу на вiтрила, i з 
кождого боку 10-12 весел. Помосту в човнї нема, i вiд хвилi вiн наливаєть ся 
повно водою, але та очеретяна обвiдка не дає йому потонути. Таких чайок 5-6 
тисяч козакiв вироблять за два-три тижнi штук 80 до 100. В кожду чайку сiдає 
50-70 чоловiка. На боках чайки 4- 6 гарматок, в бочках сухарi, пшоно i 
саламаха. На кождiй чайцi квадрант (до означування напряму дороги).
Так зiбравши ся пливуть Днїпром; на передi отаман, з корогвою на 
iдоглї. Човни йдуть так тiсно, що сливе оден торкаєть ся другого. Турки 
звичайно тримають свої галери на устю Днiпра, щоб не пропустити їх, але 
козаки вибирають темну нiч перед новим мiсяцем i викрадають ся очеретами. 
Коли їх помiтять, iде пополох по всїх краях аж до самого Царгороду; султан 
розсилає гонцiв по всїх побережних краях, остерiгаючи людей, але се мало 
помагає, бо за 36-40 годин козаки вже в Анатолiї (на малоазiйськiм побережу). 
Приїхавши, лишають при кождому човнї тiльки двох козакiв та двох джур на 
сторожi, самi ж з рушницями нападають на мiста, здобувають, граблять, палять, 
забiгаючи i на цїлу милю вiд берега, i з здобичею вертають до дому.
Коли доведеть ся їм стрiнути турецькi галери чи иньшi кораблi, 
поступають так. їх чайки пiдiймають ся над водою тiльки на 2 2 стопи, тому все 
перше вони побачать корабель, нiж той їх побачить. Отже побачивши, 
спускають щогли, заходять вiд заходу сонця i тримають ся до пiвночи так, щоб 
тiльки не спустити корабля з виду. О пiвночи з усеї сили гребуть до кораблїв, i 
половина приготовляєть ся до бою, щоб приставши до корабля, кинути ся в 
середину його. Неприятель несподївано бачить, що 80-100 човнiв обпало 
кораблi, разом наповняють своїми людьми i здобувають вiдразу. Здобувши 
забирають грошi i всякий дрiбний крам, гармати i все що не боїть ся води, самi 
ж кораблї з людьми топлять.
Коли галери стрiнуть козакiв на морi в день, то тут справа труднїйша: 
Турки розпочинають сильну стрiльбу з гармат i розганяють козакiв як шпакiв; 
однi тонуть, иньшi тїкають. Але знов як вiзьмуть ся до бою, то вже тримають 
ся-однi стрiляють, другi набивають руш-ницї й по кождiм вистрiлї подають 
товаришам; стрiляють, добре - але гармати турецькi чинять козакам великi 
шкоди, так що в такiй стрiчi гине добрi двi третини козакiв, рiдко коли вер-неть 
ся половина. За те хто вертає-приносить богату здобич: шпанськi й арабськi 
червiнцi, коври, золотоглави, шовковi матерiї рiжнi.
Так оповiдає Боплян. В пiснях народнїх в живiй памяти заховали ся 
оповiдання про сї походи. Малюєть ся в них i галера турецька, на котрiй 
працюють закованi невiльники українськi (в думi про Самiйла Кiшку).
Живо i сильно описують незнанi нам на iмя старi поети народнi страшнї 
бурi чорноморськi, де загибали не раз цїлими десятками, козацькi чайки 
безвiстно (в думi про бурю на Чорному морi).
Саме роки по скiнченню московських походiв були найгорячiйшим 
часом тих козацьких походiв на море. Що року по кiлька разiв вибераєгь ся 
козаччина на море, забiгаючи так далеко, як перед тим не важила ся, та смiло 
кидаючи ся на фльоту турецьку. 1613 року козаки два рази ходили на море i 
починили великi шкоди в землях турецьких, оповiдає Жолкевский. Султан 
вислав чималу фльоту свою, галери i чайки, до очакiвського порту, щоб 
погромили козакiв, як будуть вертати, повоювавши кiлька кримських городiв; та 
вийшло навпаки, бо замiсть Того що мали Турки їх громити, вони самi 
придибали нiчним дiлом необачних Туркiв i погромили. На весну (1614) козаки 
вибрали ся знову на море, але сим разом не пощастило: розбила їх буря. Але 
козаки тим не журили ся i на лїто вибрали ся вдруге; було їх коло двох тисяч, 
значить з сорок чайок. Переплили Чорне море навпростець пiд Трапезунт i 
почали пустошити тутешнє побереже, засiяне богатими мiстами i селами, що 
жили тут безпечно, не знаючи страху, "бо вiд коли Турки посiли Малу Азiю, не 
було тут нiколи трiвоги", пише тойже Жолкевский. Утiкачi Турки були козакам 
за провiдникiв i вони тут швендяли скрiзь. Напали на Синоп, роскiшне мiсце, 
прозване "мiстом коханкiв"; здобули тутешнiй замок, знищили залогу, спалили 
великий турецький арсенал-всякi кораблi, галери, галїони. Перше нiж встигла 
зiбрати ся на них мiсцева люднiсть, забрали здобич i пустили ся назад. Султан, 
почувши таку пригоду, впав в страшенний гнїв, велїв повiсити великого вiзира 
(головного мiнiстра)-насилу жiнки i донька султанськi випросили йому житє. 
Знову кораблi турецькi поплили ловити козакiв пiд Очаковим. Але козаки 
довiдали ся про се завчасу i роздiлили ся на двi партиї: однi вийшли на берiг за 
Очаковим далi на схiд i задумали на валках перетягнути чайки через землю в 
Днiпро повище Очакова; та напали на них Татари i козаки багато людей i 
здобичи потратили, одначе вернули ся до дому. Иньша партия пiшла пробоєм 
через Очакiвський лиман; теж стратила богато здобичи: самi своїми руками 
мусїли кидати її в воду, щоб облекшити свої чайки; але пробили ся. Турки 
зловили тiльки двадцять козакiв i пiслали їх до Царгороду, аби було на кiм 
зiрвати серце: як прийшли люде з Трапезунту до султана, плачучи ся на 
козакiв-видано їм тих козацьких бранцїв, аби мали на кiм помстити ся.
На другий рiк (1615) козаки вибрали ся ще бiльшим походом, на 80 
чайках, не бiльше не меньше як на сам Царгород-"обкурити мушкетним 
димом мури царгородськi", як говорило ся. Вийшли на берег мiж двома портами 
константинопольським, Мiзевною i Архiокою i спалили їх до решти. Султан, 
бувши на ловах пiд мiстом, сам на власнi очi з свого покою бачив дим своєї 
столицi вiд того козацького огню. Страшенно розгнiваний, наказав, щоб зараз 
турецькi кораблї прогнали козакiв. Але козаки не сполошили ся; грабили 
скiльки хотїли, потiм забрали здобич i пiшли назад. Турецькi кораблї догонили 
їх аж коло дунайського гiрла. Козаки, помiтивши їх, кинули ся на турецькi 
галери i погромили Туркiв. Самого адмiрала турецького раненого взяли в 
неволю; давав за себе окупу ЗО тисяч, але так i вмер в неволi. Иньшi турецькi 
кораблї утїкали. Козаки забрали кiлька галер турецьких, привели їх пiд Очакiв i 
тут на глум спалили їх на очах Туркiв очакiвських. Потiм напали на Очакiв, 
зайняли худобу, i без перешкод вернули ся до дому.
Коли вони на другий рiк вийшли на море, Турки по торiшнiй пробi 
завчасу вже вислали свої кораблї, щоб не пустити їх на море. Кораблї заступили 
їм дорогу пiд лиманом Днiпровим, але козаки не злякали ся, вийшли на зустрiч i 
вдаривши на турецькi кораблi побили i погромили їх. взяли кiльканадцять галер 
турецьких i рiжних меньших човнiв до сотнї. Прогнавши таким чином Туркiв, 
звернули ся на кримське побереже, поруйнували, пограбили, здобули i спалили 
Кафу- головний ринок невiльникiв українських. Силу забрали там невiльникiв 
з наших сторiн i пустили на свободу. В Царгородi страшенно переполошили ся, 
почувши про сей другий погром турецької фльоти; позбирали козакiв, як були в 
неволї турецькiй, питали ся, яким би способом можна було загородити козакам 
дорогу? Не знати вже, що там тi їм сказали, але Турки не бачили иньшого 
способу, як iти походом, щоб забрати в свої руки всї пограничнi замки 
українськi-Камiнець, Черкаси, Канiв, Бiлу Церкву, обсадити їх турецьким 
вiйськом i не пускати звiдти козакiв на землї турецькi.
Козаки тим часом на осїнь того року (1616) вийшли новим походом на 
море. Не було їх сим разом бiльше як 2000, але похiд удав ся Їм на прочуд! 
Вони вибрали ся знова на малоазiйське побереже, їхали на Самсун, але вiтри 
вiднесли їх пiд Трапезунт. Вийшовши з човнiв, пройшли берегом пiд Трапезунт 
пiшо, здобули мiсто, пограбили й спалили. Ударила на них ескадра турецька, 
пiд началом генуезького адмiрала Цїкалї-башi; було там шiсть великих галер i 
багато меньших кораблїв, але козаки погромили їх, здобули три галери i 
потопили. По сїм погромi довiдали ся, що султан пiслав кораблi пiд Очакiв, щоб 
там їх погромити. Тодї козаки пiшли на безборонний Константинополь, 
пограбили i наробили бешкету, скiльки хотiли, i так посмiявши ся з усiх заходiв 
турецьких пiшли туди де їх не сподївали ся в Азовське море. Через тутешнї рiки 
пройшли на Днiпро (мабуть через Молочну, перетягнувши вiдти човни в Конку) 
i так вернули ся на Запороже. Баша турецький, простоявши даремно пiд 
Очаковим, щоб бодай чимсь показати ся, вичекав, аж козаки з Сїчи розiйдуть ся, 
i на своїх човнах пройшов Днiпром на Запороже. На кошi сїчевiм було всього 
кiлька сот козакiв, що зiстали ся тут зимувати. Побачивши турецьке вiйсько, 
вони уступили ся з Сїчи, i баша мiг помстити ся принаймнi над порожнiм 
гнiздом козацьким: взяв кiлька малих гарматок, кiлька човнiв козацьких i повiз 
то з нарадою великою до Царгороду-дурити султана i весь двiр турецький, що 
ось то вiн розгромив страшну Сїчу козацьку!
68. Польськi переговори з козаками i гетьман Сагайдачний. 
Посмiвали ся козаки з Туркiв та на весь свiт про себе славу пускали-а Полякам 
вiд того душа терпла! По кождiм походї козацькiм султан давав наказ своїм 
башам, аби йшли на Україну, знищили тi замки, "паланки" пограничнi, звiдки 
козаки в походи виходять, та поставили там свої замки й залоги турецькi. I 
справдї не минало року, щоб на пограниче українське не вибирало ся вiйсько 
турецьке, або принаймнї .не йшло чуток про його приготовання до походу. 
Польське ж прави-тельство, витративши ся на московськi походи, немаючи чим 
заплатити за них свому вiйськови, сидїло сї всї роки зовеїм без усякого вiйська. 
Нїхто не хотїв iти служити, не дiставши грошей за попереднє, i у Жолкєвского 
бувало всього вiйська 300-500 чоловiка! Тому на кожду вiсть про похiд 
турецький в Польщi не тямили себе з переляку. Виправдували ся, перед 
султаном, що козаки ходять без їх волi, бо правительство польське скiльки мога 
їх нищить, але вони виходять з московських країв. Правда, виннi були не тiльки 
козаки: не без грiха були й рiжнi польськi та українськi пани, що мiшали ся в 
молдавськi справи, лазили туди з вiйськами, i тим дражнили Туркiв,-але все 
валено на козакiв.
Пробували їх якось погамувати. В 1614 р. Жолкевский загрозив 
козакам, що пiде на них вiйськом, коли не перестануть своєволити, i почав 
ладити ся до походу. Але козаки тих заходiв не злякали ся i стали громадити ся 
пiд Переяславом до вiйни. Жолкевскому нї з чим було йти туди, i так його 
погрози зiстали ся порожнiм словом. Правительство звернуло ся до помочи 
панiв. Воно висилало на козакiв так званi комiсiї, себ то просило виднїйших 
українських панiв, аби вони разом з Жолкевским поладили вiдносини козацькi, 
як королiвськi комiсари; при тiм розумiло ся, що такий пан не пiде сам, а поведе 
з собою свiй полк дворовий, кiлькадесять або й кiлькасот людей, i так збереть ся 
якесь вiйсько. Почавши вiд року 1614 трохи не кождого лїта висила-но таке 
комiсарське вiйсько на козакiв, щоб воно завело мiж ними лад. Але не вихидило 
з того нiчого. Козаки звичайно просили дати їм на письмi "ординацiю", якi 
порядки комiсари хотiли мiж ними завести, потiм знаходили в тiй ординацiї 
рiжнi пункти, на котрi не можуть згодити ся,-бо й справдi жадання комiсарськi 
були такi, що козакам на них нiяк не можна було пристати: щоб козаки стерегли 
границь, а чужих країв не зачiпали, жили на Низу, не виходили на волость, а 
пробуваючи на волости у всiм слухали ся б старост i панiв, в маєтках котрих 
пробувають. Козаки казали, що будуть посилати своїх послiв до короля, аби їх 
до такого не примушував, i на тiм комiсiя звичайно кiнчила ся: наказувала, щоб 
козаки тим часом шанували ся, на чужi краї не нападали, своєвiльств не чинили; 
козаки обiцяли, а тим часом робили далї що хотїли.

205. Сагайдачний здобуває Кафу.

Се була полiтика тодiшнього гетьмана Петра Сагайдачного: не 
доводити до вiйни з Польщею, обiцяти тим часом i нiби корити ся, поки прийде 
такий час, шо правительство польське буде козакiв для своєї вiйни 
потрiбувати,-а поки шо поширювати силу козацьку на Українi. Гетьманом 
чуємо Сагайдачного в перше в морськiм походi 1616 р., що вславив ся здобутем 
Кафи, як то потiм оспiвують вiршi на похорон його.
Але настав на гетьманствi вiн мабуть трохи скорше, бо вже вiд р. 1614 
бачимо в козацькiй полiтицi отой самий напрям, яким визначив ся Сагайдачний. 
А може й перед тим уже гетьманив, з рiжними перервами. як i пiзнїйше мусiв не 
раз уступати ся перед провiдниками своєвiльникiв-бо нашi звiстки про 
гетьманiв козацьких взагалi дуже неповнi в тих часах. В народнiй памяти вiн 
майже не задержав ся-коли не рахувати звiсної пiснї про те як Сагайдачний 
промiняв жiнку на тютюн та люльку-необачний!
Пiсня ся не передає зовсiм дiйсного характера славного гетьмана- так 
як з Байди Вишневецького зробила запорозького гуляку. В сучаснiм 
громадянствi славили Сагайдачного навпаки, як дуже розважного, глубокого 
полiтика, що вмiв поставити козаччину на службу загально народнiм справам i 
зробив з вiйська козацького опору нацiонального українського житя. Те що 
тiльки накльовувало ся 1590-х роках, за часи Лободи й Наливайка, з далеко 
бiльшою свiдомiстю й виразнiстю здiйснив Сагайдачний i вiдкрив тим нову 
добу в iсторiї українського житя.
Родом вiн був з захiдньої Галиччини, з перемиської землi (з 
Самбiршини), з якоїсь мабуть дрiбної шляхетської родини, як герб на його 
образку натякає. Виступає перед нами, як представник тих Галичан, що з своєї 
тiсної отчини посунули тодї на широку Україну надднiпрянську будувати 
народню українську справу. Вчив ся в острозькiй школi, потiм вступив до 
вiйська козацького; називають його учасником молдавської й ливонської вiйни 
(1600-1601), так що мабуть ще в 1590х роках уже був вiн у вiйську.
Але ся дiяльнiсть Сагайдачного нам незвiсна-аж в останнiх роках 
свого житя (1616-1622) висуваєть ся вiн на перший плян сучасного 
українського житя. Перед тим уже прославив ся вiн як незвичайно зручний i 
щасливий вожд козацький. Ось як пише про нього сучасник Поляк Ян Со-
бєский, що нераз бував з Сагайдачним у походах; Скiльки проводив вiн 
запорозьким вiйськом, всюди був окритий славою подвигiв на сушi й морi i мав 
незмiнне щастє. Кiлька разiв погромив Татар на степах перекопських i навiв 
страх на Крим. Не меньше прославили його морськi походи-i тут завеїди мав вiн 
щастє, зруйнува> кiлька великих мiст турецьких в Европi й Азiї, попалив 
околицї Константинополя. Взагалi був се чоловiк великого духу, що сам шукав 
небезпеки, легковажив житє, в битвi був перший, коли приходило ся 
вiдступати-останнiй; був проворний, дiяльний, в таборi сторожкий, мало спав i 
не пiячив-як то звичайно у козакiв; на нарадах був обережний i в усяких 
розмовах маломовний; супроти козацького своєвiльства бував дуже суворий i 
карав смертю за провини.
Перед правительством Сагайдачний вперше заслужив ся дуже 
московськiй вiйнї 1617 р.: козацька помiч королеви тодї страх була потрiбна, 
але й козаччинї ся вiйна трапила ся пiд добру пору, тому Сагайдачний з 
великою охотою взяв участь в сїй вiйнї. Комiсiї напосiдали на козаччину все 
бiльше i по козацьких походах на Туреччину комiсари знову вибрали ся з 
вiйськом на Україну, домагаючи ся, щоб козаки не зачiпали Туркiв, не 
бунтували людности на Українї, щоб вiдправили з вiйська свого всяких людей 
новоприбулих i до козацтва не залежних i звели цїле вiйсько козацьке на одну 
тисячу, а всi иньшi щоб вернули ся в звичайне пiддансгво! Сагайдачний з 
старшиною, щоб не доводити до вiйни, обiцяв i приймав сї умови, з тим щоб у 
короля просити потiм змiни декотрих пунктiв. Але все тяжше ставало отак 
викручувати ся, i дуже добре трапило ся для них, що саме пiд ту пору як 
комiсари змушували козакiв пiдписувати таку "ординацiю"-король польський 
заходив ся коло вiйни з Московщиною. Сойм польський не хотїв давати грошей 
на вiйська на сю вiйну, вся надїя була на козакiв. Королевич Володислав, щоб 
добити ся корони московської (пiд час смути бояре московськi вибрали були 
його царем, але потiм вiдрекли ся), пустив ся в Московщину з малими силами i 
треба було його ратувати. Сагайдачний сподївав ся, що тепер за московською 
вiйною пiдуть в непамять всi ординацiї комiсарськi й почав збирати вiйсько. Пiд 
покровом сих зборiв козаччина своєволила на Українi цiлу зиму i весну 1618 р., 
тiльки лїтом Сагайдачний вибрав ся, ведучи бiльше 20 тисяч самого вибраного 
вiйська i пiшов пiд Москву, де стояв королевич Володислав По дорозi нищив 
Московщину, здобував крiпости й городи i нагнав великого страху, так що за 
чудо вважали, як котрому мiсту удало ся вiд його вiдсидiтись. Зiйшов ся з 
королевичом, що страшенно утiшив ся з цїлим вiйськом сею козацькою помiчю, 
i зараз же вчинив разом з польським вiйськом нiчний напад на Москву. Але в 
Москвi знали наперед, що буде напад i встигли приготовити ся, так що здобути 
Москви не вдало ся. Одначе правительство московське по сiм стало далеко 
податливiйше на польськi жадання в переговорах i польськi сеймовi комiсари, 
що були при Володиславi, сповняючи бажаннє сойму, щоб сю вiйну закiнчено 
як найскорше, скористали з сеї податливости московської сторони i прийшли до 
згоди з Москвою. Се було дуже неприємне Володиславу, i Сагайдачний теж 
стояв за дальшу вiйну з Москвою, але нїчого було робить: вiйну скiнчено.
Тепер маючи спокiй з московської сторони, правительство польське на 
лїто 1619 р. знову вислало Жолкєвского з комiсарами й вiйськом-робити 
порядок з козаками. Знову стали жадати, щоб козаки своє вiйсько зменьшили, 
на море не ходили, човни попалили i таке иньше. Се було чорною невдячнiстю 
польського правительства по тiм, як воно кликало козакiв на милость божу й 
мало їх двадцять тисяч в своїй службi, а тепер казало їм всiм вертати ся в 
пiдданство, зiставивши якусь одну або двi тисячi. Та що робити! Жадало, 
инакше грозило вiйною, а Сагайдачний до вiйни не хотїв доводити Мiж вiйсько 
роздано за службу 20 тис золотих i тим трохи заспокоєно його. Кiнець кiнцем 
стало на тiм, що буде козакiв 3000 (а їх десять тисяч зiбраних стояло пiд час сих 
переговорiв!). Пiдписано умову, комiсари ро-зiйшли ся. Сагайдачний поїхав на 
Сiч-про око палити чайки козацькi. Козаки нарiкали на Сагайдачного за таку 
податливiсть, i на Низу кiнець кiнцем вибрали иньшого гетьмана, Бородавку. 
Але Сагайдачний чекав, сiiодїваючи ся, що Польщi прийдеть ся таки чи 
скорiйше чи пiзнїйше поклонити ся козакам, як прийде потреба. А тим часом 
зайняв ся справою, яка задавала польським плянам болючiйший удар, нiж якi 
небудь козацькi своєвiльства.
69. Київ стає центром культурного українського житя. В польських 
кругах досi знали Сагайдачного як смiливого i щасливого войовникана Українї 
знали ще щось: про його прихильнiсть до справ української церкви i освiти, до 
всього того що тодi для України було житем нацiональним. Як вихованець 
Острозької школи-чоловiк близький iнтересам тоїдшньої освiти й книжности, 
Сагайдачний пiдтримував близькi зносини з церковними i ученими кругами 
київськими, де тодї було богато його близших землякiв Галичан, i там знали, що 
на Сагайдачного, на його помiч i помiч вiйська Запорозького можуть рахувати в 
усякiй потребi українського народнього житя.
Се була хвиля незвичайно важна в iсторiї українського житя. Київ, що 
кiлька столiть пролежав в забутю, все бiльше й бiльше забуваючи колишнє своє 
культурне i нацiональне значiннє,-раптом вiдродив ся до нового.
В XVI вiцї се була звичайна собi погранична крiпость, де стояла 
вiйськова залога, тулило ся трохи мiщанства й иньшого стану людей пiд 
охороною замку, i тiльки старi руїни, а серед них кiлька зацїлї-лих монастирiв: в 
першiй лїнїї славний Печорський, потiм Пустинсько-миколаiвський (тепер так 
званий Малий Миколай) i Михайлiвський нагадували колишню славу Київа. 
Але i в сих монастирях вигасала потроху память колишнього їх культурного 
значiння, книжности i учености. На архимандритiв та iгуменiв, як знаємо, 
попадали люде, якi спромогли ся заплатити королеви i великому князеви добре 
чолобитє, а нї в головi їм були справи науковi й освiтнi, i величезнi матерiальнi 
засоби сих монастирiв, що володЇли незмiрними маєтками, жертвуваними 
протягом стiлькох поколїнь,-росхапували ся або йшли на сите й пяне житє 
монахiв.
Заведеннє унїї змусило українське громадянство звернути особливу 
увагу на тi церковнi позицiї, якi ще зiстали ся в православних руках: треба було 
вирвати їх з впливiв правительства i подбати про те, щоб сi позицiї були 
обсадженi людьми вiдповiдними. Печорський монастир був найсильнїйшою, 
найбогатшою i значить- найважнїйшою з тих позицiй; громадянство звернуло 
на нього пильну увагу, пiсля того як Никифор Тур оружною рукою оборонив 
його вiд нападiв унїатiв По його смерти (1599) на се мiсце вибрали iгуменом 
Єлисея Плетеницького, iгумена монастиря лещинського (на Бiлоруси), що 
пiдчас берестейського собору показав себе як визначний i завзятий патрiот. Про 
сього чоловiка мусить бути вдячна память в українськiм народї, бо велико 
заважив вiн в пiзнїйшiм українськiм житю. Був родом з Галичини, з-пiд 
Золочева. з дрiбної мiсцевої шляхти; подробиць з його житя майже нiяких не 
знаємо. Коли дiстав iгуменство печорське, був ще чоловiк не старий, мав коло 
50 лїт. В документах чуємо, як вiн боронить маєтности монастирськi вiд чужих 
рук, маємо жалї монахiв печорських на нього i иньшу старшину монастирську, 
що вони "не знать куди подївають монастирськi грошi": мабуть Плетеницький 
зачав уймати трохи видатки на сите i пяне житє черцїв, обертаючи на потреби 
культурнi. Видко, змiркував, що тут пiд захистом козацького вiйська, яке знов 
почало приходити до сили i вже не раз давало помiч київським Українцям в 
тiсних обставинах, можна розпалити нове огнище українського культурного i 
нацiонального житя Отже заходив ся коло збирання засобiв на се.
Коштом монастирським Плетеницкий купує друкарню Балабанiв- 
заведену владикою ?едеоном в його маєтку Стрятинї (коло Рогатина), коли вiн 
був посварив ся з брацтвом львiвським; потiм вона лежала закинена, поки 
Плетеницький "воскресив друкарню припалую пилом", як каже похвальне слово 
йому, i перевiзши до Киiва, пустив в рух коло р. 1615 (перша книжка вийшла з 
неї р. 1616). Ще перед тим заходив ся вiн позбирати до Київа людей книжних, 
учених, з тих же своїх країв галицьких. В тiм часї, коло р. 1615-6 бачимо ми в 
Київi вже цiлий ряд освiчених i учених людей з Галичини, як от пiзнiйший 
митрополит Iван Борецький (Бiрецький, з Бiрчi), Захарiя Копистинський- 
учений iсторик церковний, братанич перемишльського владики.Лаврентий 
Кукiль, по латини Зизанїй, бувший дiдаскал (учитель) львiвської школи, 
славний автор українського словаря Беринда, що працював у Балабанiв при 
друкарнi i з нею разом мабуть перекочував до Київа- i богато иньших. Будучи 
першою особою в православних кругах київських, Плетеницький мав змогу 
примiщувати своїх учених землякiв не тiльки в Печорськiм монастирi, а i на 
рiжних иньших духовних позицiях Київа. Разом з сим кружком однодумцiв, 
маючи добру заручку у свого земляка i однодумця Сагайдачного, що в тiм часї 
виступає на чолї козацького вiйська, зачинає Плетеницький в тих роках 1615 6 
ширшу культурну i органiзацiйну роботу-саме тодї як Сагайдачний вийшов на 
гетьманство, може i не перший вже раз.
Разом з тим, як засновувала ся друкарня печорська, завязувало ся 
брацтво в Київi. Гальшка Гулевичiвна, богата шляхтянка київська, жiнка 
маршала мозирського Стефана Лозки, записала свiй грунт у Київi на Подолi, де 
скупляло ся житє київське (бо Старий Город стояв майже пусто). Призначала 
його на просвiтнi завдання: на заснованнє монастиря, при нїм школи "длядїтей 
шляхетських i мiських", "гостинницїдля страчникiв вiри православної". Слiдом 
засновано брацтво, котре мало зайняти ся здiйсненнєм тих плянiв: його "упис" 
(уставу) списано з кiнцем 1615 року, i в нього вписало ся "безчисленно" народу 
всякого стану, з мiсцевого духовенства (перед усiм з того кружка 
Плетеницького, що був певно властивим провiдником того дiла), також з 
української шляхти i мiщанства. Вписав ся в се брацтво i гетьман Сагайдачний з 
усїм вiйськом козацьким; тим способом приймало вiйсько нове брацтво й його 
культурнi заходи пiд свою опiку i прибирало собi право скрiзь i всюди 
виступати його заступником i покровителем. Маючи такого оборонця на мiсцї, 
українське громадянство київське не журило ся нiякими властями й смiло й 
енергiчно розвинуло свою культурну роботу, шо сю глуху дїру, якою перед тим 
був Київ, раптом зробило центром нацiонального українського житя.
Новозасноване брацтво зараз же зєднало ся з фундацiєю Гулевичiвни i 
на пожертвованiм нею ?рунтi заснувало брацький монастир Богоявлення i при 
нїм зараз же заложило брацьку школу. Борецький, бувший дiдаскал львiвський, 
став її першим ректором i поїхав зараз до Львова закупити книжок i всього 
потрiбного для школи; мабуть тогож року (1617) почато й науку. Печерська 
друкарня, вiдложивши всяку иньшу роботу, спiшно випустила часословець, 
першу тодїшню учебну книгу-"аби вдоволити потребi шкiльнiй в 
православнiм городї Київi", як пише в передмовi Плетеницький. Школу ведено 
за прикладом львiвської: про науку в грамотї патр. Теофана читаємо, що вчили 
тут "грецько-словянського i латино-польського письма". Одною з перших 
книжок закуплених для науки тутешньої була грецько-словянська граматика 
видана львiвським брацтвом i. взята Борецьким на борг у львiвських братчикiв. 
Завдяки помочи київських духовних кругiв i шляхецтва та вишколеним уже 
силам галицьким (львiвським) нова київська школа стала вiд разу сильно. З 
вiршiв на похорон Сагайдачного, що читали ся учениками її в р. 1622, бачимо, 
що вчили ся тут головно дїти мiщан київських, київських духовних, також i 
українських шляхтичiв.
Жваво працювала i нова друкарня. Перед тим на Українi перше мiсце 
займала друкарня острозька; за рр. 1580-1606 вона видала бiльше книжок нїж 
якi небудь українськi друкарнi. Але як умер старий князь Острозький (1608) i 
Острог перейшов в руки його сина католика Януша, друкарня ся заглохла 
зовсїм. Нова ж печерська друкарня за пятнадцять лїт (1616-1630) випустила 
бiльше книжок, нїж до того вийшло на цiлiй Українi. Мала великi засоби i 
добрих, вiдданих свому дїлу провiдникiв. Заложено для неї свою фабрику 
паперу, свої робiтнї письма (шрифту). Правда, виходили звiдти переважно самi 
церковнi книги-алеж у церковнiй сферi головно обертало ся тодїшнє 
нацiональне українське житє, як ми вже знаємо, i на сю сторону головно налягав 
новий учений київський кружок.
Органiзацiйна дiяльнiсть нового брацтва також давала себе вiдчувати. В 
ворожих кругах зараз оцїнено її: унїатський митрополит Рутський (наступник 
Потїя) незадовго, пишучи про перешкоди, якi спиняють поширеннє унiї, 
головною перепоною вважав отеє київське брацтво "засноване три роки тому". 
Вiн нагадував правительственним кругам, шо засновано його без дозволу 
королiвського, тому можна б його закрити. Але у правительства не пiдiймала ся 
рука на нього бо за ним стояли братчики з мушкетами, вiйсько Запорозьке з 
гетьманом Сагайдачним на чолi.
70. Нова ерархiя. Київський кружок був першим звязком, що звязав 
козаччину з вищими верствами української суспiльности. Досi козаки стояли в 
тїснїйшiм звязку тiльки з українським селянством, що в козацтвi шукало 
визволення вiд панської кормиги, а козаччина в своїх iнтересах iшла на зустрiч 
сїй селянськiй течiї, що незвичайно змiцняла й помножала козацькi сили. Иньшi 
верстви, хоч би й українськi, ди-вили ся на козаччину, з того часу як вона 
набрала свого соцiального характеру, скорше ворожо-як на елемент руїнний. 
Київський кружок, розпочавши свою культурну роботу пiд захистом козаччини, 
вважач потрiбним розясняти, що козаччина се не якась шумовина, пiна 
суспiльна. а продовжателї старих воєнних, лицарських традицiй старої Руси:
"Се ж бо те племя славного народу Руського, з насiння Яфетового, що 
воювало грецьке цiсарство морем Чорним i сухопутєм. Се з того поколiння 
вiйсько, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксiлах плавало по морю й 
по землї (приробивши до човнiв колеса) i Константинополь штурмовало. Се ж 
вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецiю, Македонiю, 
Iлїрик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестили ся, вiру християнську вiд 
константинопольської церкви приймали, i по сей день в сїй вiрi родять ся i 
хрестять ся i живуть",-поясняло духовенство київське, коли його 
обвинувачували вороги, що воно за помiчю й охороною козацькою вiдновило 
православну єрархiю i взагалї має зносини з козаками. Коли першi заходи, 
розпочатi пiд охороною козацькою, вийшли вдатно,- київськi круги рiшили 
покористувати ся приїздом на Україну єрусалимського патрiарха Теофана, щоб 
пiл покровом Сагайдачного довершити дiло ще важнИше, а саме вiдновити 
єрархiю православну. Була се справдi потреба пекуча. Пiсля смерти львiвського 
владики Балабана (1607) i перемиського Копистинського (1610) на цїлу Україну 
дiстав ся одним оден православний владика львiвський Тисаровський, та й той 
дiстав владицтво тiльки обманувши короля, що буде унїатом, а не додержав сеї 
обiцянки. Король, не сповняючи своєї обiцянки i закону сеймового, давав 
владицтва тiльки унiатам, невважаючи нi на що, i можна було справдi бояти ся, 
що колись зовсiм не стане православних владикiв на Українї; та й тепер уже 
православне житє церковне приходило в повний роз-стрiй--а сього й хотiло ся 
королеви i правительству.
Отже прочувши, що патр. Теофан має їхати з Москви назад, київськi 
громадяне запросили його до Київа i <тут показавши заснованi iнституцiї й 
початки культурної та освiтної роботи, просили його, щоб вiдновив їм єрархiю- 
посвятив митрополита i владикiв. Загальний український зiзд, скликаний до 
Київа на престольне свято Печерського монастиря -день Успенїя, виступив з 
усильним прошеннєм в сїй справi. Патрiарх довго не вiдважав ся, "бояв ся 
короля i Ляхiв". Але Сагайдачний заявив патрiархови, що вiн бере його на свою 
вiдповiдальнiсть i ручить ся за його безпечнiсть. Невважаючи що на За-порожу 
гетьманом вибрано Бородавку, мiж козаками на волости рядив усiм 
Сагайдачний i на слово його можна було полягати. Мiсцева шляхта 
пiдтримувала його запевнення. Патрiарх нарештi згодив ся i протягом осени i 
зими 1620 р. в рiжних мiсцях, в великiм секретi посвятив митрополита i пятьох 
єпископiв-на всї владицтва українськi й бiлоруськi. Потiм пiд охороною 
козацькою щасливо виїхав з України на Молдаву, не слухаючи Полякiв, що 
запрошували його їхати через Подiле, де можна було його справдї добре 
зловити.
Владикiв посвячено, але стояло далеко важнiйше питаннє-як добити 
ся для них права сповняти свою службу владичу? Як виробити для них 
свобiдний вiзд в їх єпархiї, щоб правительство не боронило їм своє дiло робити? 
Київське громадянство i старшина козача спо-дївали ся, що правительство 
польське, потрiбуючи козацької помочи, мусить зробити православним сю 
уступку.
Польща переживала тодi дуже тяжкi часи. З тої причини, що польськi 
своєвiльнi банди, так званi лисовчики помогали цїсареви Фер-

210-11. Київськi печери, з рисункiв 1651 р.

динандови против семигородського князя, що був присяжником турецьким, 
султан рiшив розпочати вiйну з Польщею, доправили ще й козаки, що були пiд 
проводом Бородавки: вчинили похiд на Царгород, пограбували його околицї з 
нечуваною вiдвагою i нагнали такого страху, що приходило ся киями гнати 
турецьких матросiв, аби йшли на свої галєри, плисти против козакiв; неможна 
було дати козакам нiякого вiдпору i вони попустошивши царгородськi околицї 
пiшли собi далi бушувати по Чорному морю i робити що хотїли. Султан пiсля 
сього звелiв турецькому вiйську рушити на Польщу i пiд кiнець лiта воно 
зближило ся до границь молдавських. Жолкевский з тим вiйськом яке мав пiшов 
на зустрiч, щоб зiйти ся з вiйськом молдавським, але Волохи, побачивши таке 
мале вiйсько, не хотїли йти з Жолкевским на Туркiв. Вiн мусiв вертати ся i 
недалеко Днiстра Турки його погромили; сам Жолкевский наложив головою, 
його помiчник, гетьман польний Конєцпольский попав у неволю; мало хто 
виратував ся.
Так Польща зiстала ся зовсiм без вiйська i з великим страхом чекала 
нового турецького походу на другий рiк. Нещастє, що спiткало Жолкевского, 
толкували тим, що вiн не заручив ся помiчю козацькою: козакiв було в тiй вiйнi 
або дуже мало, або таки й зовсiм не було- своєвiльники бушували з 
Бородавкою, а статочнїйших, що були по сторонї Сагайдачного, Жолкевский 
теж не постарав ся притягнути до себе, i вони займали ся справою церковною, 
поки Жолкевский воював ся з Турками. "Жолкевского забито в Волощинi й 
Конєцпольского взято, бо без козакiв вiйну зачав, так говорив: не хочу я з 
Грицями воювати, нехай iдуть до рiлї або свинi пасти"-так переказує 
тогочасний український лiтописець тодїшнї оповiдання. Тому тепер 
правительство з усiх сил заходило ся притягнути козакiв. Брало ся на всякi 
способи, навiть патр. Теофана просили, щоб козакiв до того намовляв. В 
київських кругах рiшили, що за козацьку участь в вiйнi треба добити ся, аби 
правительство признало нових владикiв. Король i його порадники не хотїли на 
тiм попускати. Даремно на соймi (на початку 1621 р.), коли йшла мова про 
приготовання до вiйни, голова українських послiв Лаврентий Древинський, 
звiсний український парляментарист, ударяв на правительство, пригадуючи всi 
кривди, якi дiють ся народови українському й бiлоруському:
"Почавши вiд Кракова в Коронi як помножаєть ся слава божа за помiчю 
тої нововидуманої унїї? Вже по бiльших мiстах церкви запечатанi, маєтности 
церковнi попустошенi, по монастирях худобу замiсть монахiв замикають. 
Перейдемо до в. кн. Литовського-там робить ся те саме, навiть в мiстах 
пограничних з Московською державою. В Могилевi й Оршi церкви запечатано, 
священикiв розiгнано. В Пинську те саме вчинено; монастир Лещинський на 
корчму обернено. Через се дiти сходять з свiту без хрещення, тїла мертвих 
вивозять ся з мiст без церковного обряду як стерво; люди без шлюбiв живуть в 
нечистотi, не сповiдаючи ся, не причащаючи ся з свiту сходять. Невже се не 
самому Богови обида? невже не буде мстити ся за се Бог?... Перейдiм до иньших 
кривд i утискiв нечуваних. Чи то не кривда народови нашому руському, що, не 
кажучи про иньшi мiста, чинить ся у Львовi? Хто грецького закону, не унїат, 
той не може мешкати в мiстї, анї торгувати на локтї i кварти, анї до цехiв не 
може бути при-нятий. Коли хто умре, мешкаючи в мiстї, того мертве тїло не 
можна провести через мiсто з церковною церемонiєю, анї до хорого з тайнами 
господнiми iти не вiльно. А в Бильнi чи не утиски то? чи чуване коли? Коли 
мертве тїло пiд замком хочуть провести через замкову браму (якою ходять i 
їздять всї, навiть Жиди й Татари), то ту браму замикають, так що православнi 
мусять мерця свого виносити иньшою брамою, якою тiльки гнiй мiський 
вивозять".
Король буде жадати ледви чи не бiльшу половину вiйська вiд народу 
руського, а нарiд сей як буде заступати грудьми сю державу, коли далi не буде 
задоволений в своїх прощеннях i домаганнях? Як можемо заходити ся коло 
спокою вiд сусїдїв, коли не маємо внутрiшнього спокою у себе дома?-питав 
Древинський.
Але не слухано того. Коли Мелетий Смотрицький, висвячений на 
владику полоцького, поїхав на Бiлорусь i почав, хоч i обережно, сповняти свої 
справи владичi, унiати пiдняли крик, i король, не вважаючи на таку небезпечну 
хвилю, не отягав ся їх ратувати: видав наказ арештувати Борецького i 
Смотрицького i всiх новопоставлених владикiв. Борецький з иньшими 
владиками, сидячи пiд охороною козацькою, що правда-не журили ся тими 
арештами,-але ж i подати ся в свої єпархiї не смiли. На Бiлоруси всїх хто давав 
яку помiч Смо-трицькому або звертав ся до нього як до владики-арештовувано 
i король навiть збирав ся смертю їх карати. Правда, до кари смертної не 
прийшло, але все таки тяжко покарано тих людей рiжними карами, i 
Смотрицький мусїв також тїкати пiд охорону козачу.
Тому київськi круги з Сагайдачним разом рiшили стримати козакiв вiд 
походу, поки король не вдоволить їх домагань-поки не "заспокоїть 
православної вiри".
71. Хотинська вiйна i кiнець Сагайдачного. Козаки зараз же з зими, 
послухавши патрiарха i всяких обiцянок королiвських, почали були ладити ся до 
походу. Зимою ходили вони пiд Бiлгород, здобули мiсто i визволили багато 
невiльника-яких три тисячi християн слобонили, говорено на Українi. Потiм 
на волости почали збирати всякий припас до походу-коней пiд армату, порох, 
олово i всякий припас: всякий поклик на королiвську службу був тим для 
козакiв дуже милий що давав їм притоку до збирання таким способом всякого 
припасу з людей некозацьких; для того вони так радо й вiдзивали ся звичайно 
на всякий заклик короля. Борецький з Сагайдачним постановили перепинити сї 
збори козацькi, поки король не вдоволить їх. В червнi скликано велику раду 
козацьку-мали козакам привезти грошi вiд короля Поїхав туди сам Борецький 
з великим числом духовенства. Зараз же на початку ради з великим гнївом i 
жалем почав оповiдати перед козаками, якi насильства дiють ся їх вiрi; читав 
лист з Бильна, про нелюдськi гонення за владикiв. Потiм Сагайдачний прочитав 
лист вiд патрiарха, з великою пошаною: наперед поцїлував, а прочитавши 
положив на голову собi. Козаки пiдняли великий, крик: присягали ся боронити 
вiри, не жалуючи горла свого. Але другого дня говорив посол королiвський, 
заохочував до вiйни, передав грошi вiд короля, i козакiв знов потягло до походу. 
Кiнець кiнцем рiшили, щоб до короля в посольствi поїхали Сагайдачний з 
Єзекiїлем Курцевичем, iгуменом козацького терехтимирiвського монастиря, шо 
тепер був висвячений на владику володимирського; вони мали королеви 
представити, щоб признав нових владикiв, инакше козаки не пiдуть на вiйну.
I а козаки не втерпiли, коли їх почали заохочувати до походу. Тим 
часом як Сагайдачний з Курцевичем їздили до короля, козаки з Бородавкою вже 
пiшли на Молдаву й почали грабувати край. Король збув посольство 
Сагайдачного рiжними ласкавими словами, нiчого певного не пообiцявши, а 
тим часом вiйна почала ся, i Сагайдачний поїхав уже просто на вiйну до 
козацького вiйська. Але Бородавцi се не пройшло дурно. Коли Сагайдачний 
приїхав до вiйська, його прихильники почали пiдiймати козакiв против 
Бородавки, докоряючи йому, їдо вiн зле порядкував в походї, погубив багато 
людей в Молдавi, розiславши на чати, i не наготовив припасу на вiйну. Його 
скинули з гетьманства, судили i засудивши на смерть, стяли в колi козацькiм пiд 
Хотином, а гетьманом знов вибрали Сагайдачного.
Приймаючи гетьманську булаву знов у свої руки (сим разом уже в 
останнє), Сагайдачний постановив ще раз спробувати прихилити короля i 
правительство до українських бажань козацькою заслугою. Бiльше нїчого й не 
зiставало ся-хiба облишити вiйсько польське i завернути козакiв з поля битви, 
поки король не сповнить козацьких бажань, -але на таке Сагайдачний не рiшив 
ся. Польське вiйсько перейшло за Днiстер пiд Хотином, крiпостю турецькою, i 
турецьке вiйсько вже надходило велике, як хмара, обступаючи Полякiв, а козаки 
ще не надiйшли й Поляки бояли ся, щоб Турки не заступили їм дороги i не 
розеднали. Першим дiлом Сагайдачного було вiдшукати козакiв i привести їх до 
Полякiв. Се вiн i зробив, незвичайно зручно маневруючи пiд самим носом 
Туркiв, i щасливо провiв козакiв до польського табору,-але сам не вийшов 
здорово, бо шукаючи козацького вiйська, наскочив на Туркiв, пострiлено його в 
руку i ся рана так i не загоїла ся-на другий рiк Сагайдачний з неї таки й умер.
Козацького вiйська було, по польським вiдомостям, коло 40 тисяч, з 
невеличкою, але дуже порядною артилерiєю. Польського вiйська було коло 35 
тис. (серед нього теж 8 до 10 тисяч регулярних козацьких рот). Таким чином з 
приходом козакiв сили Полякiв зросли у двоє. Але не тiльки тим чисельним 
приростом тiшили ся Поляки: вони велико покладали на козацьку звичку до 
вiйни з Татарами й Турками, на їх славну вiдвагу. Уже з походу козакiв до 
польського вiйська, коли чати козацькi пробивали ся крiз турецьке вiйсько, до 
Полякiв доходили оповiдання про нечувану вiдвагу, з якою сї дрiбнi чати 
вiдбивали ся вiд полкiв турецьких. I тепер коли козаки стали табором побiч 
табору польського, вiйсько турецьке головну силу i натиск свiй звертало на 
козакiв, сподiючи ся, що як зломлять козакiв, то легко покiнчать i з Поляками. 
Але козаки не тiльки вiдбивали ся вiд далеко бiльшого турецького вiйська, але й 
переходили самi в атаку i не раз громили Туркiв та добивали ся до їх табору. 
Робили також нiчнi вилазки, заповзаючи з нечуваною смiлiстю в середину 
самого турецького вiйська та полохаючи Туркiв непомалу. Бiдували дуже через 
брак пашi, але пiд зелiз-ною рукою Сагайдачного тримали ся до останку, тим 
часом як з польського вiйська шляхтичi з найзначнїйших фамiлїй, скучивши 
довгою вiйною, без сорому тїкали, ховаючи ся в фури, що йшли по провiант, то 
що. Поляки розумiли, що тiльки козаками тримають ся, i коли турецький 
султан, стративши надїю на побiду, нарештї помирив ся з Поляками i повiв свої 
полки назад,-признавали Поляки, що козакам завдячують се виратуваннє 
Польщi вiд погибели, й пiд небеса вихваляли заслугу козакiв i Сагайдачного, їх 
мужнiсть, витрiвалiсть, порядок, обзайомленнє з вiйною. Та коли вповаючи на 
сю свою заслугу i ласкавi обiцянки королївськi, Сагайдачний з хотинського 
поля, крiвцею козацькою политого, рушаючи назад на Україну, вислав до 
короля прощення козацькi-почув що иньше.
Не бозна що й просили козаки. Хотiли, щоб їм збiльшено давнїйшу 
платню, тих убогих 40 тис. золотих до 100 тисяч; щоб нагорожено шкоди 
понесенi в сїй вiйнi, щоб козакам свобiдно було пробувати в оселях своїх, в 
маєтностях королївських, духовних i панських, користуючи ся вiльностями 
своїми, i щоб "заспокоєно було вiру православну".
Знаючи велику дражливiсть шляхти на всi козацькi "вiльности", козаки 
висловлялисвої жадання як найсмирнiйше. Дарма! Король Жигимонт думав, що 
вже козаки йому не будуть потрiбнi,i вже не хотїв тратити ласкавих слiв. 
Сказав, що волю свою перекаже через комiсарiв, а комiсарам поручив вiдновити 
постанови 1619 року, звести вiйсько козацьке до двох, що найбiльше-до трох 
тисяч, а всi иньшi щоб вернули ся в звичайне пiдданство. В справi ж вiри сказав, 
що козакам як i досї не було нiякої кривди, так i далї не буде-буде, значить, 
все по давньому. А щоб козаки се лекше прийняли, казав Сагайдачному й 
иньшiй старшинi пообiцяти дарунки, щоб козакiв заспокоїли.
Комiсiю одначе не можна було вiдбути, бо не було чим заплатити 
козакам за службу й не було вiйська-пiслати з комiсарами. Вiдповiдь козакам 
подано иньшою дорогою-але се не змiняло справи: розвiяли ся надїї козацькi.
Сагайдачному король показував ласку, посилав йому грошей на лїкарiв 
то що,-але се не потiшало старого гетьмана. Смутило його, що пляни i надїї, 
котрими вiн жив, не справдили ся. Чуючи близький кiнець, вiн роспорядив 
своїм маєтком, призначивши частину його на київське брацтво, а другу-на 
брацтво львiвське, щоб з доходiв тримало "ученого маiстра, в грецькiм язику 
досвiдченого", "на науку i цвiченнє дїток православних i вихованнє бакалярiв 
учених, на вiчнi часи". Вмер потiм за кiлька день, 10 квiтня 1622 р., оплаканий 
гiрко всїми, хто дорожив нацiональним українським житєм.Брацькi школярi 
читали похвальнi вiршi йому, виданi потiм осiбною книжечкою: прославляли 
його мужнiсть, любов до свого народу, до його освiти i церкви, та давали в 
приклад козацтву. Книжечка ся була заразом похвалою вiйську Запорозькому та 
заохотою, щоб iшло слїдами Сагайдачного та боронило далї народнїх справ. В 
тiм напрямi впливало i київське духовенство, пiдтримуючи тїснi зносини з 
козаччиною.
72. Незгода з правительством. Наступники Сагайдачного на 
гетьманствi бажали справдi йти його слїдами. Поруч своїх козацьких справ вони 
раз у раз домагали ся вiд правительства, щоб полагодило справи православної 
вiри, признало православних владикiв, скинуло унiатських; силкували ся 
пiдтримати українську шляхту, що з свого боку на сеймах нарiкала на гоненiя 
православних з причини унiї, на кривди i утиски православним мiщанам у 
Львовi, то що. Але король i правительство гнiвом кипiли i на православних, що 
вони противлять ся унїатським владикам, i на козакiв, що пiдтримують 
православних та не сповняють жадань королївських.
Козаччина в сiм часї держала в своїх руках усе полудневе Поднїпрове, 
не хотiла чути про зменьшеннє вiйська i послух панам, навпаки козаки казали, 
що буде ще бiльше вiйська козацького-буде 100 тисяч, i як король не 
вдоволить Їх бажань, буде бiда Польщi. Ходили далї на море, наводячи 
скажений страхнаТуркiв- бо "поголоска про чотири козацькi човни на Чорнiм 
морi лякає Туркiв бiльше нїж вiсть про чуму", писав французький посол в 
Царгородї. Правительство польське ярило ся Гнївом. Пани-магнати з України 
накликали його, аби конче приборкало козакiв, бо шляхтї не можна 
господарити, не можна бути певним житя свого на Українї, сподiваючи ся що 
хвилi народ-нього повстання. Се був час, коли польськi панове, розмежувавши 
Україну мiж собою, бачучи велике залюдненнє своїх "маєткiв", хотїли б уже 
перейти до справжнього панського господарства-заводити фiльварки, 
панщину, всякi дани й повинности, але козаки в великiм числi сидячи по 
маєтках панських, не тiльки самi були "непослушнї", але й решту мiщанства i 
селянства пiдтримували в непокiрнiм настрої. Пани тому хотїли, щоб козакiв 
було яких двi, найбiльше три тисячi i мешкали вони тiльки в королiвщинах 
(землях державних), а хто мешкає в панських-аби у всїм був послушний 
панови, не вимовляючи ся нiяким козацьким присудом Але щоб козакiв до того 
примусити, треба було знов по всiх тих заслугах козацьких пiд Москвою i 
Хотином справити їм в подяку таку рiзню, як пiд Лубнями. Поки що бракувало 
на се сили. Польському вiйську ше й досi не було заплачено за Хотинську вiйну, 
i нiхто в Польщi не хотiв служити.

216. Петро Сагайдачний (пiзнїйший портрет, київської академiї).

Тим часом, бачучи що правительство польське i особливо король не 
хоче йти на нїякi уступки українському громадянству, Українцi хапали ся за 
рiжнi пляни, щоб витворити таку ширшу полiтичну, мiжнародню комбiнацiю, 
яка дала б змогу оперти ся против польського правительства-або змусити його 
до уступок, або- вiдiрвати Україну вiд Польщi. Київське духовенство вертало 
ся до старих гадок українських ворохобникiв XV i XVI вiку-шукати помочи у 
Москви; адже справа зiйшла на грунт релiгiйний- боротьби за вiру, а 
московське правительство на сiм грунтi не зарiкало ся мiшати ся в польськi та 
литовськi справи, коли тiльки чуло з сього користь для себе i мало сили 
вiдповiднi. Як тiльки Москва почала по смутнiй добi знову ставати на ноги, 
стали до московського правительства звертати ся рiжнi люде з України, 
шукаючи помочи-найбiльше в рiжних церковних справах. Особливо торували 
стежку в тi сторони ченцi густинськi-з Густинського монастиря, заснованого 
незадовго перед тим на Заднїпровю в маєтностях кн. Вишневецьких, коло 
Прилук, недалеко вiд тодiшньої границi московської, та з прилучених до нього 
монастирiв Мгарського i Ладинського. Iгуменом густинським був тодi 
печорський старець Iсаiя Копинський, дуже шанований як великий подвижник i 
представник найбiльш правовiрного православного благочестя, неподатний на 
нїякi уступки унiятам чи правительству (за се потiм, по смерти Борецького вiн 
був вибраний на митрополїю київську). Маючи ласку у князїв Вишневецьких, а 
особливо у княгинї Раїни Могилянки (сестри Могили, а матери пiзнїйшого 
тяжкого ворога України князя Яреми), Iсаiя розмножив тi монастирi, зробив з 
них велику кольонїю чернечу, i власне вiн з своїми старцями густинськими, 
виходячи з потреб православних, був найбiльшим прихильником московської 
протекцiї. Але в сю сторону оглядали ся такожiиньшi київськi духовнi в 
тодїшнїх обставинах. Лїтом 1624 р. сам митрополит вислав до Москви одного з 
владикiв, описуючи тяжкi бiди, якi терплять православнi, i запитуючи 
московського царя, чи не прийняв би Україну i вiйсько козацьке пiд свою руку, 
як би козаки не устояли в вiйнї з Поляками, шо повисла вже тодi над Україною. 
Але Москва саме ще тiльки ставала на ноги, бояла ся знову зачiпати ся з 
Польщею i московське правительство вiдповiло митрополитови ухильчиво. 
Сказало, шо здаєть ся серед самих Українцiв ще ся гадка не змiцнила ся, козаки 
займають ся морськими походами бiльше, нiж думають про боротьбу з 
Польщею,-а як буде на Українї мiцна постанова, тодї дайте знати, а цар i 
патрiарх (царiв батько) про се помiркують, як би вас визволити,-так 
переказали бояре митрополитови.
Часи справдi були дуже тяжкi для православних. На Бiлоруси йшли далї 
гоненiя, i ще бiльше загострили ся, коли при кiнцi 1623 р. ви-тебськi мiшане, 
роздражненi до останнього всякими утисками i кривдами вiд тамошнього 
унiатського владики Йосафата Кунцевича, збунтувавши ся, вбили його. 
Шибеницi, вязницї, вiдбирання останнiх прав посипали ся на винних i 
невинних. "Всяке гоненiє на православних пiдняли, особливо на єпископiв 
православних- вiд престолiв, мiст i монастирiв наших вiдогнали i до крови на 
святу православну вiру пiдняли ся",-писав митрополит до Москви. Владики 
крили ся в Київi "пiд крилами христолюбивого воїнства черкаських молодцїв" 
(козакiв) i з трiвогою чекали, чим скiнчить ся боротьба правительства з 
козаками, що насувала ся все грiзнiйше: як би козаччину приборкано знову, як 
тридцять лїт тому пiд Лубнами, прийшло ся б владикам справдї тїкати за 
московську границю.
Але козаки тим не журили ся i навпаки почували велику силу i енергiю 
в собi. З великим завзятем i розмахом вели далї морськi походи на землї 
турецькi, а дуже були утїшенi, що против Турка знай-

218. Густинський монастир (рисунок Шевченка).

шов ся у них несподiваний союзник в Криму: хан Махметгерай i його брат 
Шагiн-герай збунтували ся против султана турецького, що хотїв їх скинути, i 
закликали до помочи козакiв, а тi з великою охотою взяли ся їм помагати. Коли 
турецькi кораблi лiтом 1624 р. подали ся до Криму, везучи нового хана на мiсце 
Махмет-герая, козаки пiд сам той час рушили на Царгород, захопили Туркiв 
зовсiм неприготованими (хоч уже наперед рiжш страшнi поголоски про козакiв 
ходили в Царгородi) i цїлий день свобiдно грабили собi обидва береги Босфору; 
понищили богатi оселi, роскiшнї вiлї, а ввечерi спокiйно забрали свою богату 
здобич на чайки i вийшли на море, перше нiж Турки зiбрали ся боронитись. 
Коли ж догонили їх турецькi кораблi, спорядженi за той час, козаки спокiйно 
чекали їх (противний вiтер не давав змоги нашим iти на Туркiв). Побачивши 
таку вiдвагу Турки так налякали ся, що вернулись назад, не зачепивши козакiв, i 
вони пiшли собiдно до дому. А два тижнi пiзнїйше на ново, ще з далеко 
бiльшою силою пiшли на Царгород; на лиманi Днiпровiм загородили їм дорогу 
кораблї турецькi: було їх 25 великих галер i 300 меньших кораблiв; але козаки 
били ся з ними кiлька день, пробили ся на Чорне море i пiшли знову на 
Царгород. Сим разом цiлих три днi грабили й палили береги Босфору i спокiйно 
вiдплили собi до дому. Стрiвожений сими нападами султан вислав пiсланцїв до 
Криму, до капiтан-башi, аби лишив всiх тих ?ераїв, а їхав скорше Царгорода 
боронити. Тому було се дуже на руку, бо й так не мав що робити в Криму-i 
там здибав ся з козаками: коли пустив ся в глубину краю на непокiрних ханiв, 
здибав ся з вiйськом Махмет-герая, що мав при собi також i полк козацький 
Невеликий вiн був, але побачивши таку компанiю, Турки стратили всяку охоту 
бити ся, почали переговорювати ся; тодї Татари з козаками напали на них, 
погромили й гонили за ними до Кафи. Взяли Кафу. Капiтан-баша утїк на 
кораблї i щоб визволити з рук Махмета бранцїв i гармати, що вiн захопив, 
потвердив його на ханствi й поїхав до Царгороду нi з чим.
По такiм початку Махмет-герай i особливо Шагiн?ерай-бiльш 
енергiчний i рухливий, що пiдбивав свого брата, заходили ся заручитись i на 
будуче помiчю козацькою. Вони мiркували, що Турки їх в спокою не лишать i 
при найпершiй оказiї таки з ханства скинуть. Тому писали до короля 
польського, щоб козакiв нахилив до того, аби й далї їм на Туркiв помагали Самi 
теж козакiв до того намовляли. Зимою, на сам свят-вечiр (24. XII. 1624 р.) 
Шагiн-?ерай на урочищу Карайтебен переговорював ся з вiйськом козацьким i 
уложив з ним союзний трактат: щоб козаки помагали Кримцям, а Кримцї 
козакам в усякiй пригодї й нiколи не опускали.
Козаки вiрили в вiрнiсть i трiвкiсть сього союзу з Кримською ордою i 
сподївали ся оперти ся на нїм в тяжкiй хвилi-не тiльки в вiйнах з Туреччиною, 
але i в недалекiй, мабуть, вiйнi з Польщею. Се незвичайно пiдiймало у них дух, 
а ще до того саме пiд ту пору стала ся пригода, яка розвинула перед очами 
України перспективи ще ширшi.
73. Українськi пляни i вiйна 1625 р. В осени того ж 1624 року приїхав 
до Київа i допитав ся до митрополита чоловiчок, що називав себе Олександром 
Яхiєю, сином i законним наслїдником турецького султана Магомета III (що 
вмер р. 1606). Казав, iцо його мати, Грекиня з роду, викрала його з двору 
султанського i виховала в православнiй вiрi; що його як законного претендента 
на трон султанський чекає нетерпляче весь християнський свiт Туреччини: 
Болгари, Серби, Албанцї i Греки присягли вже йому як свому законному цареви 
i чекають його з готовим вiйськом в 130 тис. воякiв. Але вiн хоче приєднати до 
сеї спiлки ще Україну i Московщину, щоб з ними разом розвалити царство 
Турецьке. Сподїваєть ся одначе помочи i вiд рiжних ворогiв Туреччини з 
Захiдньої Европи: вiд герцога тосканського, вiд Iспанп i т. ин. Митрополит, 
вислухавши сих оповiдань, не знати чи повiрив тому всьому, але подумав, що з 
сього може вийти щось користне. Вiн справив Яхiю з своїми людьми на 
Запороже, i той зараз таки став з козаками i Шагiн-гераєм укладати пляни вiйни 
з Туреччиною. Митрополит же задумав зацiкавити сею справою Москву i 
зробити її тим бiльш охочею для вмiщання в українськi справи. Виїхав сам в 
сторони козацькi й разом з козаками й Яхiєю вирядив нове посольство до 
Москви: їхали козаки запорозькi й пiсланець Яхiї Марко Македонянин. Мали 
вони оповiсти цареви про тi пляни i союзи Яхiїнi та просити для нього царської 
помочи, чи вiйськом чи грошима. Але се не дуже удалось. Цар видко теж 
зацiкавив ся справою: пiсланець Яхiї був представлений йому потайки помiж 
запорозькими послами; цар переслав через нього Яхiї богатi дарунки, але 
вмiшати ся сам в його справи .чи в українське повстаннє все таки не вiдважив 
ся.
З широких плянiв українсько-кримсько-московського i ще незна-ти 
якого союзу, що укладали собi українськi полїтики київськi чи запорозькi, таким 
чином не вийшло нїчого. Переговори тодїшнi зiстали ся тiльки памяткою тих 
широких комбiнацiй, що пригадують собою попереднi мрiї Дмитра 
Вишневенького i пiзнiйшi заходи Богдана Хмельницького. Д тим часом 
покладаючи ся на рiжнi союзи i загнавши ся в широкi пляни, козаччина досить 
болючо наскочила на сувору дiйснiсть вiйни з Польщею. Московськi бояре 
казали правду, що самi козаки ще не досить пильнують справи, аби Москвi до 
неї устрявати. Вiйсько козацьке здало ся на те, що є у нього пiд боком новий 
союзник, хан кримський, i мабуть Польща не схоче зачiпати ся вiд разу i з ним i 
з козаками, тому далї займала ся морськими походами, не журячи ся 
польськими жаданнями та погрозами. Трiчи ходило на море, з великими силами, 
i ся морська вiйна затягла ся на пiзню осiнь. А тим часом гетьман польський 
Конєцпольский все збирав ся приборкати козакiв, що й йому самому, яко 
державцеви великих королiвщин на Українi кiсткою в горлї сидiли, i саме тепер 
зiбрав ся на них. Далї вiдкладати не можна було, бо заносило ея на вiйну з 
Шведами; прийшло ся б iти з України, кинувши її на волю козацьку. На 
перешкодi стояв союз козаччини з Кримом, але Конєцпольскому лiтом 1625 р. 
удало ся закупити грощима Шагiн.герая i його брата, щоб вони не мiшали ся до 
вiйни його з козаками. Потiм спiшно, поки ще козаки не вернули ся з моря, 
Конєцпольский пiслав своє вiйсько на Україну, а сам з комiсарами поспiшив за 
ними слiдом.
Похiд сей застав козакiв зовсiм неприготованими. Не стрiчаючи нїде 
козацького вiйська по дорозi, Конєцпольский пройшов цiлу Україну аж до 
Канова; але й тут було тiльки три тисячi козакiв, що не могли помiряти ся з 
польським вiйськом i оборонною рукою пiшли пiд Черкаси, на зустрiч 
головному вiйську, що мало прийти з Запорожа. Сим несподiваним маршєм 
Конєцпольский примусив Україну сидiти тихо, не дав старшинi скликати 
козакiв оселих "на волости". Тим часом гетьман Жмайло на Запорожу богато 
потратив часу, чекаючи козакiв з моря, та пересилаючи ся з ханом, щоб помiг 
козакам, згiдно з союзом. Конєцпольский за той час дочекав ся комiсарських 
полкiв, так що його вiйсько числом зрiвняло ся з козацьким або навiть i 
перейшло його, а при тiм було краще уоружене i споряжене, нiж не приготоване 
до вiйни вiйсько козацьке. Козаки одначе рiшились не пiддавати ся. Комiсари 
жадали, щоб козаки видали проводирiв морських походiв i всяких своєвiльств 
(того року стали ся розрухи в Київi: вбито одного унiятського священика i вiйта 
Ходику, за те що хотiв ширити унiю), також аби видали Яхiю i послiв 
посиланих до Москви, зменьшили вiйсько козацьке "до давнїйше означеного 
числа" i таке иньше-всього сього козаки не могли прийняти. Битва стала ся пiд 
Криловим, на рiцї Цибульнику, i хоч козаки держали ся добре, але кiнець кiнцем 
сю позицiю признали собi незручною i потайки вiдступили далї на полуднє, над 
Курукове озеро (пiд теперiшнiм Круковим). По дорозi полишили свої застави, 
якi гинули до ноги, аби тiльки стримати Полякiв, про те Поляки досить скоро 
добили ся до головного козацького вiйська, перше нiж воно встигло добре 
заложити ся табором. Одначе табору козацького здобути не здолали i кiнець 
кiнцем, бачучи перед собою затяжну вiйну, розпочали переговори. По довгих 
пересилках i торгах удало ся Конєцпольскому, що козаки пiдписали з 
комiсарами умову, аби козакiв на будуче було тiльки 6 тисяч, i мешкати з 
правами козацькими вони могли тiльки в королiвщинах; протягом 12 тижнїв 
мав бути списаний реєстр того шеститисячного козацького вiйська i хто не 
попаде до того реєстру- мав бути в пiдданствi своїм панам i урядам.
Сповнити сього козаки не могли, хоч би як хотiли. Але Конєцпольский i 
комiсари переконали їх, що инакше не можуть закiнчити походу, i не уступлять 
ся з України, поки не доведуть сього дiла до кiнця. Старшина козацька могла 
потiшати козакiв, що в дїйсности сеї курукiвської устави Полякам допильнувати 
не вдасть ся, бо польське вiйсько мусить iти на вiйну з Шведами, що вже й 
зачала ся-мабуть i козакiв будуть кликати, а тодi всi курукiвськi постанови 
пiдуть в забуте.
За помiчю старшини новому гетьману Михайлови Дорошенкови, 
вибраному на мiсце Жмайла пiд Куруковим, удало ся тихо i без замiшань 
сповнити, чого вiд нього добивали ся комiсари. Списав реєстр, виключив з 
вiйська всiх хто не попав до реєстру. Але всяким способом протягав виселеннє 
козакiв з панських маєтностей, сподїючи ся, що вдасть ся вiдчепити ся вiд сеї 
прикрости i взагалi вiд усїх тих курукiвських постанов.
74. Вiйна 1630-го року. Дорошенко, чоловiк зручний, добрий 
правитель, i старшина, що пiдтримувала його, вплинули на українську люднiсть, 
щоб терпеливо перечекала сї тїснi часи, не доводячи до нової вiйни. Йому удало 
ся навiть стримати виписчикiв (так звали ся козаки "виписанi" з вiйська, себто 
не вписанi до реєстру), щоб не ходили на море, i дїЙсно крiм дрiбних виїздiв на 
море нiяких бiльших походiв не було. На щасте наспiла нова вiйна Махмет-
герая i Шагiн-герая з Турками, i козаки брали в нїй участь, з потайною згодою 
польського правительства, що хотїло затримати союз з ?ераями против Туркiв. 
Кiлька разiв ходили козаки в похiд до Криму з тими своїми союзниками, 
добиваючи ся до Кафи, до Бахчiсараю, i в однiм з тих походiв наложив головою 
й сам Дорошенко. Се було нещастем, бо його наступники не вмiли покермувати 
так зручно козаччиною, не допускаючи її до суперечок з правительством; але 
якийсь чась все таки удавало ся пiдтримувати спокiй.
Се був час коли не тiльки мiж козаччиною, особливо вищими верствами 
її, але i мiж громадянством i в церковних кругах взяв гору настрiй угодовий, 
компромiсовий. Втомивши ся безплодною боротьбою, певна частина київського 
духовенства i української суспiльности готова була йти на угоду з 
правительством, сподїваючи ся тим способом прийти до якихось спокiйнїйших, 
можливiйших вiдносин. На передї такого угодового напряму стояв Мелетий 
Смотрицький, славний український письменник i богослов. Збентежений тими 
гоненiями, що впали на нього пiсля того як його висвячено на архiєпископа 
полоцького, вiн виїхав був з України до Грекiв, i вернувши ся став намовляти 
православних до згоди з католиками. Потiм набiть перейшов на унїю, коли та 
угода розбила ся о супротивленнє православних, i вiдкинений православними 
вмер скоро в Дерманськiм монастири на Волини, що випросив собi вiд магнатiв-
католикiв. Але не вiн оден хилив ся тепер до порозумiння з правительством i 
католиками. Хилив ся до згоди i новий архимандрит печорський, прославлений 
потiм Петро Могила, а й сам митрополит Борецький вагав ся, поки не побачив 
рiшучого невдоволення православних против яких небудь уступок 
правительству, католицтву i унЇї. Переважна бiльшiсть громадянства стояла по 
сторонi правовiрних, в родi Копинського, i против всякої угоди, i кiнець кiнцем 
змусила влади-кiв залишити всякi переговори про се. Але все таке вже то одно, 
що з київських кругiв не було побудок козакам до гострiйших виступiв против 
правительства-теж помагало спокiйнїйшим вiдносинам, i якось згода стояла, 
хоч старшина сильно гнївала ся на правительство, що не цїнить всього того що 
вона робить для нього, всiх служб i послушности. Заступник Конєипольского на 
Українi. Стеф. Хмелецкий з свого боку пiдтримував добрi вiдносини з 
козацькою стороною i скiльки вiд нього залежало, пильнував не наприкряти ся 
їй. Не дуже пильнував курукiвських постанов-i до якогось часу згода стояла.
На гiрше пiшло, як вмер Хмєлєцкий, а натомiсть з шведської вiйни 
вернув ся знову на Україну завзятий ворог козакiв Конєцпольский, i з ним 
незаплачене польське вiйсько (з кiнцем 1629 р.). Полякiв розкватировано на 
Українi, на великiм просторi (говорили, що Конєцпольский умисно їх роскидав, 
аби не вчинили бунту), i сї польськi вояки сильно докучали козакам i всякiй 
иньшiй українськiй людности. Се викликало серед неї супротивлен-ня i бунти, а 
тим часом Конєцпольский домагав ся, аби у всiм сповняли ся курукiвськi 
постанови i кождий непослух зараз збирався "кровю хлопською гасити". 
Гетьман козацький Грицько Чорний, потверджений правительством, сповняючи 
його накази, чи сам вiд себе стараючи ся, вислав жаданнє на Запороже, аби 
тамошнї козаки вийшли "на волость" i прилучили ся до реєстрового вiйська 
"для послуг воєнних". Коли ж тi не послухали, виписано їх з реєстру. Тодi 
Запорожцi пiд проводом Тараса Федоровича весною 1630 р. рушили на волость. 
Чорного здурили, що йдуть в послушности, потiм напали несподївано, вхопили 
його i приставивши до вiйська, засудили на смерть i стяли. Довiдавши ся про се, 
реєстровцї почали тїкати до польського вiйська, що стояло в Корсунi. 
Запорожцi, приступивши, почали їх добувати; простi реєстровi почали 
переходити до Запорозцїв, лишаючи старшину; мiщане корсунськi почали 
громити Полякiв з свого боку; вояки польськi мусїли утїкати з самою душею. 
Так почало ся повстаннє. Запорожцi розiслали по Українi свої унїверсали, 
закликаючи всiх до вiйська-хто був козаком, або хоче ним бути, аби всi 
прибували, вiльностей козацьких заживали, вiру благочестиву вiд замислiв 
лядських ратували. Трiвожнi поголоски про якiсь замисли Ляхiв на православну 
вiру, вже перед тим ходили особливо вiд церковних соборiв, що вiдправляли ся 
лiтом 1629 р. за приводом правительства. Вони викликали велике невдоволеннє 
мiж козаччиною i народом на тих духовних, що брали в них участь, i на Ляхiв, 
що до того їх приводили. Тепер сi трiвожнi чутки про польськi замисли на вiру 
православну почали чiпати ся до козацького повстання. Оповiдали, що польське 
вiйсько було розкватироване по Українi на те, аби винищити всiх православних, 
що Грицько Чорний був присяг на унїю й за те його вбито, а унiати тi грошi що 
нїби то збирали на школи, дали Конєцпольскому на вiйсько, аби знищив 
православних, i таке иньше. Козацьке повстаннє перемiняло ся на вiйну за вiру. 
Купили ся виписчики, пiдiймало ся селянство, полохаючи шляхту та побиваючи 
жовнiрiв де запопало. Сим разом вийшло отже зовсiм навпаки нїж 1625 р.: не 
Конєцпольский захопив несподiвано козакiв, а вони його, i перше нiж вiн 
постягав своїх воякiв, котрих так необережно роскидав, повстаннє обхопило 
вже всю схiдню Україну i вiйсько козацьке зросло не звичайно.
Не можучи зiбрати зараз вiйсько, Конєцпольский пiслав на мiсця 
повстання свого повiрника Самiйла Лаща, славного забiяку, а той почав 
"гамувати люде" по своєму. Вiн i мiж шляхтою був звiсний, як останнiй 
розбiйник, що нїкому не перепускав, нїкого не жалував з своєю бандою 
проклятою: оповiдали, що на нїм було засудiв за рiжнi злочини бiльше 200, а 
позбавлений чести шляхетської був 37 раз, але поки жив Конєцпольский, вiн 
його заслонював своїми екземптами (посвiдченнями, що той занятий на 
вiйськовiй службi, тому сповненнє всяких засудiв над ним треба припинити); 
коли Конєцпольский умер, то шляхта Київського воєводства оружним походом, 
зiбравши до 12 тис. людей, пiшла на гнїздо Лаща i вигнала вiдти всїх його 
людей i сїмю, аби не було й слиху про них.
Отакого чоловiка пустив тепер Конєцпольский перед себе гамувати 
людей; можна собi уявити, що вiн виробляв! Сучасник Киянин, що переказує 
тодїшнї поголоски, оповiдає, що Лащ напавши на Ли-сянку на сам Великдень, 
застав людей в церквi i порiзав їх усiх, вiд попа почавши, а скiнчивши жiнками 
й дїтьми; про мiстечко Димир теж каже, що Поляки тодi цїле вирiзали. Цiле не 
цiле, але сї звiстки малюють перед нами тодїшнїй настрiй-можемо з того зна-                                          
ти, якi почутя живили в собi люде на Ляхiв, i зрозумiла рiч, що де Українцi 
надибали Ляхiв воякiв, то теж платили чим могли.
Така дрiбна вiйна зайняла цiлий мiсяць квiтень. Козаки за сей час 
зiбрали ся пiд Переяслав, приготовили ся до вiйни, заставили Днiпровий берiг
своїми заставами. Конецпольскии, позбиравши яке мiг вiйсько, 
перейшов пiд Київом Днїпро, але наскочивши на козакiв, мало не опинив ся в 
неволї i чим скорше вернув ся назад. Потiм уже з бiльшою обережнiстю 
переправив своє вiйсько i розложив його в шанцях мiж Днiпровим берегом i 
Переяславом, щоб не заступили його з заду козаки. Та через се його вiйсько, i 
так невелике, ще бiльше змалїло i вiн попросту не мав з чим зачiпати козакiв: 
його приступи пiд козацький табор козаки побивали й громили. Чекав помочи 
вiд короля, але той теж не мав чим помогти, а дрiбнїйшi полки, що йшли до 
польського вiйська, не могли пробити ся до Переяслава через побунтовану 
Україну. Повстанцi українськi ходили по всїй Поднїпрянщинї, побивали i 
грабили польськi роти i тих Полякiв, що Конєцпольский розставив над Днїпром. 
Нарештi по двох тижнях тої переяславської вiйни стала ся рiшуча битва.
Се та битва, що на основi пiзнiйших переказiв оспiвана була 
Шевченком в "Тарасовiй Ночи".
Київський лiтописець записує про неї так: Лащ, а за ним i Конєц-
польский, помiтивши чату козацьку, вийшли з обозу, щоб їi погромити, i 
загнали ся вiд обозу досить далеко. Якiсь два гайдуки, перебiгши до козакiв, 
сповiстили їх, що Конєцпольского нема в обозї. Тодi козаки напали на обоз i 
розгромили, забрали гармати i гакiвницi i до свого табору притягли. Наспiв на 
те Конєцпольский, але i його взяли так, що мусiв просити згоди, i на тiм битва 
перестала.
Звiстки очевидцiв потверджують, що Полякiв сильно погромлено в сїй 
битвi: розбито обоз, перервано дорогу до Днiпра, i Конєипольский мусiв 
помирити ся з козаками. Козаки не вважали за добре доводити його до 
останнього. Згодили ся на тiм, що все забуваєть ся: i козаки що збунтували ся, i 
тих трохи реєстрових що зiстали ся при Поляках (було їх, кажуть, коло двох 
тисяч) не будуть однi одним докоряти. Реєстр збiльшено до 8 тисяч, а що 
найважнїйшi- його непереведено вже, так що не знати хто був козак, а хто нї- 
кожний, значить, мiг користувати ся вiльностями козацькими.
75. Безкоролїве. Що козаччина не програла переяславської вiйни, а 
навпаки ще сильнiйшою ногою стала на Українi, се було дуже корисне в 
тодiшнiх українських вiдносинах: наближала ся хвиля, коли українське 
громадянство збирало ся дати рiшучу i властиво вже останню битву за справу 
народню на полi парляментарнiм, сеймовiм. Виступити могла тут сама тiльки 
українська шляхта, її слабкi останки якi ще тримали ся при своїй народности; 
але важно було, щоб вони чули за собою широкi круги громадянства 
українського, реальну силу козачу i щоб польська суспiльнiсть теж вiдчула се.
Доживав свої останнї днi король Жигимонт, сей невблаганний ворог 
народнiх змагань українських, i все на Українї й Бiлоруси готовило ся до 
рiшучої боротьби, що мала бути зведена по його смерти, при виборах нового 
короля i виготовленню расiа сопуепiа, себто тих умов, що мали бути йому при 
виборi предложенi i ним прийнятi та присягою потвердженi, по конституцiї 
польськiй Ще за житя його українськi посли, бачучи, що не можуть нїчого 
добити ся насоймi против завзятя Жигимонта, казали унiатам: "бачимо, що 
нїчого не здобудемо, поки живе сей король, але пiд час безкоролївя ми всiми 
силами повстанемо на вас". I коли пiшли вiстки, що король догорає, король 
вмирає,-українське громадянство, шляхта, духовенство, брацтва, мiщанство, 
козацька старшина-всi почали готовити ся, щоб натиснути на Полякiв i на 
будучого короля, аби вже раз скiнчили ся тi незноснi кривди, якi дїяли ся 
українськiй народности, церквi, культурному i нацiональному житю.

224. Петро Могила.

Король умер в мiсяцї квiтнi 1642 р. Хоч у нього були сини, i старший з 
них Володислав вперед уже вважав ся баткiвським наслїдником, про те по 
польськiй конституцiї треба було його вибирати, i то насамперед скликати сойм 
конвокацiйний, щоб завести порядок на час безкоролївя, потiм сойм елєкцiйний 
для вибору i вироблення расiа сопуепiа, i нарештi сойм коронацiйний для 
короновання. Сойм конвокацiйний був скликаний зараз лїтом того року i вже на 
нїм українськi депутати-а серед них особливо старi парляментаристи 
волинський депутат Древинський, браславський Кропивницький i поруч них 
новий дїяч Адам Кисiль-всїми силами добивали ся, щоб українська справа 
була полагоджена насамперед, а без того щоб не приступати до вибору 
королiвського. Подтримували їх також посли вiд козацького вiйська, висланi 
тодїшнїм гетьманом Петражицьким-Кулагою: добивали ся заспокоєння вiри, а 
для себе права участи в виборi короля, нарiвнi з шляхтою. Се була важна 
справа, вона висувала питаннє про участь козакiв в соймованню взагалi, а се 
дало б їм важний вплив на полiтичне житє. Але шляхта спротивила ся 
допущенню козакiв до вибору, а посли козацькi якось не вмiли постояти перед 
високими панами; дарма, що Кулага для сильнїйшого вражiння посунув з 
вiйськом на Волинь i тут маєткам козацьких неприхильникiв дав почути на собi 
козацьку руку. Справу ж вiри православної вiдлежено на сойм елєкцiйний. Се 
дуже не сподобало ся в українських кругах i з тим бiльшим завзятем ставили ся 
вони на елекцiйнiм соймi, скликанiм на осїнь.
На першiм плянї стояла справа владикiв. Православнi хотiли добити ся 
того, щоб старi православнi владицтва, монастирi, церкви вiдiбрано вiд унїатiв i 
вiддано православним; але так далеко iти не важили ся навiть тi що хотїли 
православних задоволити, в тiм i сам королевич Володислав. I так йому 
приходило ся йти супроти польського духовенства i завзятих католикiв, що 
були помiж сенаторами й иньшими дiячами Польщi. Нарештi стало на тiм, щоб 
роздiлити владицтва i всяке иньше добро давнiйшої православної церкви мiж 
православними й унiатами. Постановлено зробити двi митрополiї, православну i 
унiатську, а владицтва подiлити по полованї: православним дати владицтва: 
львiвське, перемиське i луцьке на Вкраiнi та зробити iм одно нове владицтво на 
Бiлоруси, а унїатам вiддати давнiйше владицтво полоцько-витебське на 
Бiлоруси i три українськi: володимирське, холмське i пинськотурiвське; мали 
бути роздiленi мiж ними також церкви й монастирi-осiбними королiвськими 
комiсарами. Православнi хоч не хоч мусiли згодити ся на се. I то королевич 
тiльки своїм особистим впливом переводив сей закон, против виразного 
супротивлення духовних i богатьох свiтських сенаторiв, що не хотїли згодити ся 
на се без дозволу папи-ну а папа певно не дав би на те дозволу. Володислав 
посилав ся на те, що треба задоволити Українцiв i козакiв з огляда на Москву: з 
Москвою вiн збирав ся воювати, бо кiнчало ся перемирє, а як не задоволити 
православної справи, то козаки не схочуть помагати, або й пiд Москву пiдуть 
Справдi мiж козаками Копинський, то-дїшнїй митрополит, пускав такi гадки, 
що в Польщi однаково нiчого не добють ся: треба йти пiд московського царя. 
Кiнець кiнцем Володиславу вдало ся прихилити богатьох сенаторiв до тих 
уступок для православних. Мали бути також виданi закони про рiвноправнiсть 
православних по мiстах то що-але про се шкода говорити, бо то все зiстало ся 
на паперi тiльки, якi б не великi були тi здобутки українськi, та все таки й вони 
значили дуже багато: при тих слабких силах православних Українцiв, якими 
вони могли роспорядити на соймi, i то була велика побiда- остання 
парляментарна побiда, здобута останками української шляхти, що слiдом 
змалiли й росплили ся майже до решти серед шляхти польської.
Українцi рiшили кувати зелiзо поки горяче, i зараз узяли ся до вибору 
митрополита. Тих самовiльно поставлених владикiв i митрополита Копинського 
правительство не хотїло прийняти, i в тiм православнi мусїли уступити. На 
митрополiю тут же на мiсцї вибрано Петра Могилу, печерського архимандрита. 
Вiн мав мiж польськими панами знайомости, своякiв i приятелiв, свого часу 
потягав за правительственними заходами коло зєднання православних з 
унiатами, тому Поляки хотїли його бачити митрополитом на мiсце 
Копинського. Українцi, особливо козаки з початку дивили ся на нього невiрно, 
як настав вiн печорським архимандритом (1627). Вiн тодї заходив ся заводити в 
Київi свою власну школу-колегiю для науки латинської, против школи 
брацької, i рiжнi правовiрники православнi пiдняли на нього козакiв, а тi 
збирали ся вже побити учителїв тої школи i самого Могилу, пiдозрiваючи в тiм 
якусь лядську штуку. Могила мусiв вiдступити вiд свого i кiнець кiнцем стало 
на тiм. що вiн прилучив свою школу до брацької, взяв її в свою опiку, як 
старший братчик, i реформував її на свiй спосiб- на взiрець єзуїтських колегiй 
сучасних, аби могла з ними витримати конкуренцiю. Уступка, зроблена ним, 
помирила з Могилою Киян i козакiв, а велика енергiя й запопадливiсть, яку 
показав вiн i в сїм дiлi i в иньших справах церковних, здобула йому поважаннє в 
українськiм громадянствi, i воно досить радо згодило ся вибрати тепер його 
митрополитом.
Не помилило ся, бо справдi Могила зєднавши в своїх руках величезнi 
монастирськi засоби з властю i авторитетом митрополита, вмiв покермувати 
справами освiтними й церковними енергiчно й вдатно. В його руках зiстав ся 
Печерський монастир з величезними богацтвами, йому вiддано тепер иньший 
пребогатий монастир Пустинсько-Миколаївський; Михайлiвський, де 
проживали попереднi митрополити, також перейшов пiд його вплив. Далi 
зiсгавав ся вiн старшим братчиком i керманичем брацтва. В його руках зiбрали 
ся всi засоби, всї iнституцiї православного Київа. I вiн використав отсї небувалi 
засоби й авторитет. Вiдживив й упорядкував запущене i розстроєне церковне 
житє православне. Високо поставив брацьку колегiю-пiзнїйшу київську 
академiю, що на честь його потiм носила iмя "Могилянської". Розвинув великий 
рух видавничий, дбав про розвiй лiтератури й учености, хоч, треба то сказати, ся 
київська могилянська ученiсть досить далека була народньому українському 
житю, бо приноровлялась бiльше до церковно-словянських взiрцiв, з одного 
боку, i до польсько-латинської культури шляхетської-з другого. Понятє про 
народню українську стихiю ще не встигло виробити ся ясно, а навiть подекуди 
нова шкiльна наука й письменство пiшли назад против початкив письменства на 
живiй, розговiрнiй мовi, що заявили ся вже перед тим. Але сього тодi не бачили 
i високо ставили енергiю i рухливiсть нового митрополита.
Свою енергiю i запопадливiсть Могила показав зараз по виборi, 
зайнявши ся вибором православного владики для Перемищини, де засЇв був 
унiат Крупецкий i не хотiв уступати ся, хоч як його хотiли позбути ся Українцi. 
Вибрано владикою українського шляхтича з Волини Гулевича-Воютинського, 
чоловiка дуже завзятого-хотiли мати такого, щоб видер з рук унiатiв се 
владицтво, признане останнiм законом за православними. Але з рiзких виступiв 
Гулевича-оружних наїздiв, якi вiн чинив, проводячи мiсцевою українскою 
шляхтою, щоб вiдiбрати церкви та маєтки своєї єпархiї, скористали Поляки, 
добули на нього засуд i потiм той засуд зняли за дорогу цїну-епархiї на 
православну i унiатську.
Могила був обережнiйший. Вiн теж мусiв здобути силомiць свою 
катедральну церку-св. Софiю, що була в руках унїатiв. Але се зробили його 
люде наперед, а Могила приїхав на готове. Се було в звичаях того часу, i серед 
православних тiльки збiльшило славу Могили як чоловiка, що вмiє сильно 
постояти за добро православної церкви, i за се пробачили йому навiть суворе 
поступованнє з попереднiм митрополитом Копинським, шо не хотiв 
добровiльно уступити ся перед Могилою, вважаючи його лядським 
прислужником. Та мусїв.
Кияне, духовенство, доохрестна шляхта українська радiсно витали 
Могилу, стрiчами, промовами, вiршами й школярськими орацiями. В його особi 
святкували свою першу нацiональну побiду по стiлькох лiтах смутку, неволi й 
пониження.
76. Сулима i Павлюк. Новий король горiв воєнними замислами, але 
польська шляхта була неохоча до його плянiв, тому Володислав дуже цiнив 
козакiв i дбав про їх прихильнiсть. Зараз по своїй коронацiї зачав вiн вiйну з 
Москвою, а козакiв ще перед тим вислав на пограничнi сiверськi землi, що 
належали до Москви. В похiд свiй пiд Смоленськ теж закликав козакiв. Сойм 
одначе не дав йому повести вiйну по своїй волi i вже на другий рiк Володислав 
мусїв її закiнчити. Сподївав ся, що розгорить ся за те вiйна з Туреччиною, але й 
тут сенатори польськi наказали Конєцпольскому, щоб нїяким чином не зачiпав 
ся з Турками i пильнував прийти з ними до згоди, i так Конєцпольский учинив. 
Рiшено було поставити коло порогiв крiпость, щоб загородити козакам путь на 
Запороже, i Конєцпольский поручив звiсному вже нам iнжiнєру свому Бопляну, 
аби знайшов вiдповiдне мiсце. Сим разом справа не зiстала ся в проектi (як то 
вже не раз бувало): справдi коло Козацького порога зачали будувати замок, i 
вже за кiлька мiсяцiв стояла там польська залога, на великий гнїв козакам, 
котрих не тiльки не пускали на Запорожи, а ще й робили рiжнi прикрости, 
перешкоджаючи в усяких промислах степових. I без того козаки були 
незадоволенi, бо не тiльки нiчого не дiстали за останню вiйну, а ще користаючи 
з спокiйного часу уймали їм навiть против давнїйшого,-а тут iще така халепа! 
Отже чекали тiльки нагоди, щоб розвязати собi руки i знищити ненависне 
лядське гнiздо. Подумати тiльки-куди залiзло!
Таку добру нагоду, здавало ся, насувала козаччинi шведська вiйна що 
нависла над Польщею з початком 1635 року. Володислав, як i його батько, мав 
претенсiї на шведську корону, бо його батько був з шведського королiвського 
роду i якийсь час був навiть королем шведським; тому вiн з великою радiстю 
вхопив ся за сю вiйну. Збирав ся воюваюти Шведiв на морi, а згадавши собi 
козацькi походи, задумав пустити на них козакiв: виписав козацьких майстрiв, 
щоб вони на Нїманї зробили тридцять чайок i наказав зiбрати понад реєстр з 
пiвтори тисячi козакiв в сей похiд. Так i зроблено було, i козаки себе й на 
Балтийськiм морi показали не гiрше як на Чорнiм: Шведи привитали їх з 
гармать, але гарматнi кулi козацьким чайкам не пошкодили, вони кинули ся на 
шведський корабель, здобули й навели доброго страху на Шведiв. Всї дивували 
ся, як вони на тих малих човнах зносили вiтер i бурю i розкиданi вiтром зараз же 
знову збирали ся в порядку. Але повоювати тут їм не прийшло ся, бо й тут вiйна 
не витанцювала ся i незабаром король сказав козакам вертати на Україну, а 
чайки поховати про дальшу потребу.

227. Козаки (сучасна гравюра).

Тим часом наУкраїнї козаки, не знаючи, що дїло йде до згоди, 
сподївали ся, що Польща вплутаеть ся в тяжку вiйну й не буде мати змоги дуже 
пильнувати козаччини. Отже задумали саме тепер визволити ся вiд 
ненавистного Кодака. Тодiшнiй гетьман козацький Iван Судима несподiвано, в 
ночи напав на Кодацький замок, здобув його, вхопив коменданта й казав 
розстрiляти, иньших воякiв порубано й сам замок до решти знищено. Се 
наробило великого гнiву в Польщi. Конєцпольский, що вже вертав ся з 
шведської вiйни на Україну, грозив крiвавим погромом козакам за таку обиду. 
Реєстровi козаки, щоб не допустити до вiйни, постановили видати тяжкому 
ворогови провiдникiв того нападу на Кодак, Судиму i його близших товаришiв-
старшину. Адам Кисiль, що був комiсаром в справах козацьких, оповiдає, що 
його попередник i старший товариш в сих справах Лукаш Жолкевский (брат 
гетьмана) крiм того й грошима сипнув мiж козаччину, намовляючи, аби 
вiдступила вiд Сулими. Реєстровцї вхопили Судиму i пятьох його то-варищiв i 
вислали в кайданах до Варшави, а там їх на соймi судили й засудили на смерть. 
Поляки, навiть неприхильнi козакам, дуже жалували, що такi славнi вояки 
згинуть вiд меча катiвського-особливо Судима. Вiн був довголїтнїм ватажком 
козацьким, кiлька разiв був гетьманом, безлiч ходив на Туркiв i нїколи навiть 
рани на вiйнi не дiстав. Мав золоту медалю вiд папи Павла (що був папою в 
другiм десятилїтю XVII в.), а дiстав її за те, що здобувши турецьку галеру i на 
нїй взявши в неволю багато Туркiв, триста тих турецьких бранцїв привiв до 
Риму i подарував папi. Сам король силкував ся якось виратувати його вiд 
смерти, але не мiг. Намовляли Судиму перейти на католицтво, подаючи надiю, 
що се його уратує, i вiн послухав, але се нiчого не помогло: стято його, потiм 
тiло розрубано i повiшено на чотирох рогах мiських улиць.
Вiдсилаючи Судиму i його товаришiв на смерть, реєстровцї просили i 
короля рiжних пiльг: аби їх старости не кривдили, та й грошi за службу, давно 
вже не "лаченi, аби раз уже їм заплатили. Король обiцяв, та не було чим 
виплатити, як звичайно; навiть кодацький замок не було чим вiдновити. Тим 
часом наказувано козакам, аби на море не йшли й своєвiльних пильнувалii. Але 
се приходилось їм все тяжше. бо не тiльки виписчики, а й реєстровi козаки все 
бiльше почали бунтувати ся, жалуючи ся, що вiд них служби й послуху хочуть а 
грошей не платять i вiд утискiв панських i старостинських не дають оборони. 
Кисiль, що був тодї комiсаром, старав ся пiдтримувати порядок, прикладом 
Жолкевского роздаючи грошi мiж старшину, аби гамувала "чернь" козацьку. 
Тодiшнiй гетьман Томи-ленко i писар вiйськовий Онушкевич теж старали ся 
гамувати як могли; але козаччина бунтувала ся, особливо козаки правобiчнi: 
Черкаський i Чигиринський полк, а головним привiдцею невдоволення був 
Павлюк Бут.
На хвилю заняли козакiв справи кримськi. Хан тодїшнїй Iнает-герай, 
збунтувавши ся на султана, теж як колись Шагiн-герай, намовляв козакiв, аби 
разом з ним iшли воювати Туркiв i їх пiдручникiв. Козаччина своєвiльна з 
Павлюком справдi рушила в Крим i се трохи протягло спокiй на Українї. Але 
вернувши ся з кримського походу на Запороже на весну 1637 р. Павлюк почав 
вiдти пiдiймати козаччину. Уже тепер i грошi, привезенi нарештi королiвськими 
комiсарами, не 

229. Адам Кисiль (портрет пiзнїиший, як вiн уже був воєводою
київським).

богато поправили: реєстровцї пiдносили рiжнi жалї, Павлюк намовляв їх 
пiдiймати ся, доходити своїх правд, инакше грозив, що буде їм бiда вiд 
повстання. Армату козацьку Павлюкiвцї захопили й забрали на Запороже. 
Томиленко намовляв, аби не бунтували ся, але сам нiчим не виступав против 
них, i його пiдозрiвали, що вiн сам до Павлюка хилить ся. Тодї реєстровцї 
скинули Томиленка й вибрали старшим Саву Кононовича, полковника 
переяславського, яко бiльш певного- але се послужило тiльки початком до 
повстання. Павлюк вислав на волость своїх полковникiв Кирпа Скидана i 
Семена Биховця з листами, закликаючи козакiв, мiшан i всякого стану людей, 
аби пiдiймали ся й iшли до вiйська, "а тих зрадникiв, що їм пан Жолкевский 
обiди, вечерi й бенкети справляв, а за то йрму наших товаришiв повидавали"- 
аби не тримали ся й не боронили. Козаки пiдняли ся; Кононовича й Онушкевича 
з старшиною вхопили й вiдвезли до Павлюка, що стояв пiд Боровицею, за 
Черкасами; тут їх судили, засудили i смертю скарали.
Одначе по сїм Павлюк замiсть зараз iти з вiйськом на волость, вернув ся 
на Запороже. Говорили, що змовляєть ся з ханом i донськими козаками, аби 
прийшли йому в помiч. На волости лишив вiн своїм заступником Скидана i той 
ширив повстаннє й збирав вiйсько. Розсилав своїх козакiв з листами, 
закликаючи всїх, хто тiльки тримаєть ся благочестивої вiри, аби пiдiймали ся на 
Полякiв. I справдi народ пiдiймав ся, громив шляхту й приставав до вiйська, 
особливо за Днiпром, де трохи не цїле селянство покозачило ся-"чисто що 
хлоп то козак", як Поляки доносили. Але се була помилка Павлюкова, що вiн 
сам тим часом сидїв на Запорожу i завчасу не зайняв позицiї на волости. 
Повторило ся подiбне як в 1625 р. Вiйсько польське, пiд проводом польного 
гетьмана Миколи Потоцкого, рушивши в осени, встигло пройти в Черкащину, 
поки Павлюк поспiв з Запорожа, i се пiдрiзало дух у повстанцїв-повстаннє 
потахло, не маючи посеред себе головного вiйська козацького. Скидай, що 
стояв в Корсунi, не важив ся сам стати против Потоцкого i вiдступив пiд Мошни 
та став туди скликати всiх з волости. Лiвобiчнi козаки пiд проводом Кизима 
стояли за Днiпром, вагаючи ся, чи встрявати в вiйну, що так непевно починала 
виглядати. Павлюк, притягнувши пiд Мошни, закликав лiвобiчних, щоб за вiру 
християнську i золотi вiльности козацькi постояли, але перше нiж вони 
пристали до вiйська, на Миколин день (6 грудня 1637 р.) стала ся рiшуча битва 
мiж Мошнами й Россю. Козаки вдарили на Полякiв, що заложили ся табором 
коло села Кумейкiв; але позицiя польська була добра, неможна було до неї 
близько приступити за болотами, i Поляки вiдгромивши гарматною стрiльбою 
козацьке вiйсько, самi перейшли в атаку. Вдарили на табор козацький, розбили 
його-хоч i з великими втратами; велике замiщаннє серед козакiв зробило, що 
вiд стрiльби зайняв ся у них на возах порох.
По сїм Павлюк з К. Скиданом та з иньшою ще своєю старшиною, узяв-
шитакож i частину гармат, побiг наперед пiд Боровицю i тут став громадити 
вiйсько. Над   вiйськом, що зiстало ся, взяв провiд Дмитро Гуня i далi в порядку 
з ним почав уступати ся. Хорих i покалiчених мусiли кинути в Мошнах; вiйсько 
польське заставши їх тут, не пожалувало немiчних i безборонних,побило їх без 
милосердя. Гуня тим часом прилучив ся пiд Боровицею до Павлюка. Почали ся 
переговори. Потонкий инакше не хотiв мирити ся, тiльки щоб видали Павлюка, 
Томиленка, Скидана; Кисiль та иньшi поручили ся словом своїм, що їм нiчого 
лихого не буде, I реєстровцi не втерпiли, видали Павлюка i Томиленка. Скидан з 
Гунею були в Чигринї; зачувши се, що дїєть ся, подали ся вiдти на Запороже. 
Тимчасовим старшиною Потоцкий настановив Караiмовича; козаки мусїли 
пiдписати заяву, що вони будуть сповняти рос-порядження Потоцкого, 
своєвiльникiв з Запорожа виженуть, попалять човни. Сю заяву мiж иньшими 
пiдписав також i Богдан Хмельницький яко писар вiйськовий-вперше ми його 
тут стрiчаємо мiж козачою старшиною.
Приборкавши отак козакiв, Потоцкий поручив реєстровцям, щоб 
зробили тепер порядок на Запорожу, сам же заходив ся пострашити людей на 
Українi-пройшов на Київ, Переяслав, Нiжин, караючи людей, замiшаних в 
повстаннє: вбивав на палю й иньшi нелюдськi муки завдавав. Потiм розложив 
для постраху вiйсько польське по всїй Українi лiвобiчнiй i правобiчнiй.
77. Острянинова вiйна i пригнетеннє козаччини. Придавив Потоцкий 
козаччину на волости, але на Запорожу не здужав задавити: там далї збирав ся 
козацький нарiд. Ватаги Кизима i Скидана, уступивши ся перед реєстровими, 
громадили ся там. Коли полк реєстрових прийшов був робити порядок на 
Запорожу з поручення Потоцкого, пiд проводом Караiмовича, Гуня, що був 
старшим на Запорожу, не тiльки не пiддав ся, а ще й реєстровi з 
Караiмовичевого вiйська почали переходити до нього, так що той скорiш подав 
ся назад на волость.
Запороже чекало тiльки весни, щоб пiдняти ся наново та нагородити 
собi програну вiйну, i завчасу розiслало своїх людей-пiдiймати нарiд Старшим 
вибрано сим разом Яцка Острянина, довголiтнього полковника козацького. Вiн 
кинув ся на лївобiчну Україну, де нарiд особливо був приготований до 
повстання. Вiйсько польське силкувало ся загородити йому дорогу, але 
Острянин зручно обминув його, вiд Кремiнчука скрутивши на пiвнiч, i пройшов 
на устє Голтви, де вона тече до Псла. Тут заложив пiд м Голтвою табор на дуже 
гарнiй позицiї, серед ярiв i байракiв, i мiцно укрiпив ся. Польське вiйсько, що 
сгояло на Українi, кинулось на Острянина iпробувало здобути табор козацький, 
але вiдбито його, а потiм козаки, взявши в два огнї з засiдки погромили Полякiв 
ще гiрше, так що цiлi роти польськi погинули, i мусїли вони вiдступити.
Розохочений тим Острянин зробив помилку: замiсть того, щоб зiстати 
ся на добрiй позицiї та збирати далї вiйсько до себе, вiн, не чекаючи полкiв, що 
наспiвали до нього, пiшов за Поляками на здогiн пiд Лубни. Сподiвав ся вiн в 
дорозi перейняти тi полки, що поспiвали до нього-Скидана з Чернигiвщини, 
Солому з Київщини, Путивльця й Сикирявого з иньших мiсть. Але розминув ся 
i пiдiйшовши пiд Лубни, мусiв сам з своїми силами стати до бою з Поляками, 
програв битву i мусiв спiшно вiдступати в гору до Слобiдщини. А тим часом i тi 
полки, що йшли йому в помiч-Донцi й Запорозцi, не можучи знайти 
Острянина, наскочили на Полякiв i мусїли пiддати ся, видали своїх полковникiв, 
але нiчого не виграли тим; повторила ся iсторiя солоницька: пiд час дальших 
переговорiв Поляки несподiвано напали на козацький табор i порiзали, побили 
сих козакiв до ноги. До Острянина тим часом приступила така сила 
покозаченого народу з Роменщини, що вiн задумав знову вдарити на Полякiв, 
зайшовши вiд полудня, коло Снiпороду; але нова битва знову випала для козакiв 
нещасливо, i пiсля того Острянин став вiдступати понад Сулою в низ. Поляки 
йшли за ним; по новiй битвi пiд Жовнином Острянин вважав справу програною 
i покинувши вiйсько з частиною козакiв, пiшов за московську границю: оселив 
ся там в Слобiдщинї, теперiшнiй Харкiвщинi. В тi сторони йшли нашi люди, з 
того часу як пани польськi стали заводити i за Днiпром польськi порядки, а 
особливо по кождiй невдатнiй вiйнi велика сила нашого народу йшла туди, 
осiдала слободами i заводила подiбний устрiй козацький, як на Українi.
Над полишеним Острянином вiйськом взяв провiд Дмитро Тома-шович 
Гуня, що i в торiшнiй вiйнi вже раз виратував вiйсько козацьке вiд погибели i 
сим разом не допустив козакам розсипати ся: дав добру вiдправу Полякам, а 
потiм, чуючи, що надтягає сам гетьман Потоцкий з новими силами, вiдступив на 
саме Днiприще й заложив тут новий табор на старих окопах, над старим 
рiчищем Днiпровим, де ще за давнiх часiв били ся козаки з старостою 
черкаським. Позицiя була незвичайно добра, а Гуня ще так добре їi укрiпив, що 
потiм польськi iнжiнери признавали, що позицiю сю нiяк не можна було добути; 
хiба тiльки голодом можна було виморити той табор, а не здобути. Се 
вiдступленнє з пiд Жовнина i оборона на Старцi-Днiпрi записали Гуню на вiчнi 
часи мiж найславнїйшими проводирями козацькими.
Потоцкий обложив козацький табор, але побачив, що здобути його не 
можна, i розпочав переговори; Гуня вiдповiв, що не вiд того аби мирити ся, але 
не так як пiд Кумейками, а з честю-щоб козакам вернено всi давнi вiльности. 
Умисно затягав переговори, сподiваючи ся, що прийдуть помочи, а Поляки 
постоявши, стратять охоту до вiйни. Пробував їх Потоцкий обстрiлювати -
терпiли. Задумав виманити з табору i почав нищити, палити сусiднi околицi-
козаки жалували ся, але таки терпiли. Зносили недостачу в поживi й припасi, 
сподiваючи ся полковника Филоненка, що вiз до них всякий запас з-за Днiпра. 
Та спiткало їх нещастє: наскочив Филоненко на Полякiв i хоч сам пробив ся, але 
з голими руками: весь обоз його попав в руки Полякам. Дуже се пiдрiзало 
козакiв i тепер вони вже на правду почали просити згоди у Потоцкого. Але той 
не мав тепер охоти багато говорити: козаки мусїли прийняти тяжкi постанови, 
що уложив на них сойм по торiшнiм повстанню. Одно що козаки вибороли собi 
своєю завзятою обороною на Старцi: Поляки сим разом не жадали видачi 
проводирiв -всiм було пробачено, як що тiльки не згинув в битвi або в котрiйсь 
рiзнї, що без милосердя задавали козакам польськi вояки, де мали до того силу.
Аж тепер придушено козаччину. Зiставлено вiйська козацького всього 
кiлька тисяч. Шiсть тисяч мало бути по закону, але й сього числа не 
додержувано, бо не вписувано на порожнi мiсця, а крiм того повписувано в 
реєстр богато некозакiв, а Полякiв. Виборну старшину скасовано, всiх старших 
настановляли впасти польськi, i то полковникiв не з козакiв, а з шляхтичiв 
польських, i вся вища старшина була польська. Польськi пани мали правити 
козаччиною. Мешкати козакам позволено тiльки в староствах Черкаськiм, 
Корсунськiм i Чигиринськiм. Всi не вписанi в реєстр мали бути послушнi панам 
i старостам.
Козаки попробували ще просити короля, щоб зняв тi тяжкi постанови, 
але се нiчого не помагало. Ще якийсь час хвилювала ся ко-

231. Чигирин (рисунок Шевченка).

заччина, збирали ся купи, але по двох невдатних вiйнах не мали охоти до 
третьої. Потоцкий з вiйськом стояв над душею i не було надiї на успiх нового 
повстання. По тiм як козацькi посли нi з чим вернули ся, при кiнцї 1638 р. 
переведено новi порядки Наставлено вiйську козацькому нову старшину, 
замiсть старшого-комiсара польського, полковниками самих "родовитих 
шляхтичiв", з козакiв тiльки двох осаулiвта сотникiв. Мiж ними опинив ся й 
Хмельницький-сотником чигринським. Вiдновлено Кодак: сам Конєцпольский 
вийшов туди з вiйськом польським, вистояв там, поки скiнчили замок, i 
поставив залогу; коменданту кодацькому наказано не пускати нїкого на 
Запороже, а хто б iшов самовiльно-того смертю карати. На Запорожу мали 
чергувати ся два полки реєстровi, щоб стерегти Татар i не давати купчити ся на 
Низу своєвiльникам. На волости розложено польське вiйсько для постраху.
Сим разом Польща довгий час не зачинала нїяких воєн, не по-трiбувала 
анi свого вiйська, анi козацького, i новий порядок, заведений законом 1638 р., 
могли перетримати цїлих десять лїт. Панам польським здавало ся, що се вояи 
вже на завсiди задавили "козацьку гидру". Аж тепер могло розвинути у всїй 
своїй пишнотi панське хозяйство на Українi, приборкавши "непослушних". 
78. Повстаннє Хмельницького. Таке сильне придавленнє українського 
житя одначе само не вiшувало трiвкости новим порядкам. Всї з невдоволеннєм 
терпiли їх, чекаючи тiльки першої нагоди, щоб скинути. I реєстровi козаки, 
позбавленi самопорядкування та пiдданi чужим для них i неприхильним 
начальникам Полякам; i козаки випис-чики, виключенi з вiйська, що на рiвнi з 
селянами мусїли нести всї тягарi й корити ся панським посїпа-кам, а ще й 
зносити всякi напасти i наруги вiд росквартированих польських воякiв; i 
українське селянство, що шукало земель безпанських, а з страхом i гнївом 
бачило, як наступає на нього кормига панщинна; i українське мiщанство, i 
духовенство, що стратило помiч i оборону, яку мало в козаччинi. Весь новий 
порядок держав ся на однiм: на спокою в Польщi, що вона своє вiйсько могла 
тримати на Українi й козакiв не потрiбувала. Перша вiйна, яка б трапилась, 
пiдрiзала о сї порядки на Українї, бо до вiйни треба було б вiйська, треба було б 
козакiв. На рiдкiсть трапило ся так довго прожити без вiйни. Шляхта мiцно 
тримала в руках короля i не позволяла йому зачiпати сусiдiв Але кiнець кiнцем 
того горючого матерiалу на Українi так богато зiбрало ся, що вiн навiть i без 
вiйни загорiв ся-вiд одних чуток про королiвськi бажання вiйни.
Володислав носив ся з плянами вiйни з Туреччиною. Пiдбивала його до 
того сильна республiка венецька, що воювала з Турками - обiцювала 
приєднати до того й иньшi держави. Знаючи неохоту до вiйни у панiв 
польських, король задумував напустити козакiв на Туреччину, щоб її зачiпили, i 
потайки переговорював ся з козацькою старшиною. Але провiдавши про се, 
пани так на нього насїли, що мусїв того всього вирiкти ся, i старшина козача ту 
справу зовсiм затаїла мiж собою. Се було в 1646 роцi. Незадовго по тiм одначе 
стала ся пригода. що тi королiвськi заходи вивела на яв. Приключила ся кривда 
велика отому сотникови чигринському Богданови Хмельницькому: забрали 
йому старостинськi урядники його батькiвщину Суботiвську, знищили 
господарство, наругали ся з сїмї його, а як вiн став тої кривди доходити, сам 
опинив ся у вязницi панськiй, з котрої його тiльки приятелi виручили. 
Розгнiваний i розжалений, стративши все, постановив Хмельницький пiдняти 
повстаннє.
Бувши сам в тих потайних переговорах з королем, Хмельницький знав, 
що король для своїх пляпiв хотiв би збiльшення козацького вiйська i визволення 
його з панської кормиги; тому сподївав ся, що король не дуже буде против 
повстання виступати козаки все занадто вiрили в силу i волю королiвську, хоч 
конституцiя польська дуже мало тої волї королеви полишала. Оповiдали, що 
Хмельницький зручним способом викрав у одного з старшини, Барабашенка, 
листи королiвськi, писанi до козакiв, i з ними утїк на Запороже при кiнцi 1647 
року. Там мiж козацтвом своєвiльним, а далi й мiж реєстровим, що на Запорожу 
стояли, став вiн ширити гадку про повстаннє покликаючи ся на спочуте 
королiвське, а що ще важнїйше- через своїх знайомих мурзакiв татарських 
завiв зносини з ханом, намовляючи, щоб з козаками пiслав своїх Татар на 
Вкраїну. Не нова була се рГч, але Хмельницькому вдало ся те, що не вдавало ся 
анi Жмайлови, анї Павлюкови. Хан був сердитий на Полякiв, що тi не платять 
йому умовленної рiчної данини, голод був у Криму, треба було вiйни, а поки на 
Українi був спокiй, трудно було там
чим поживитися. От i обiцяв хан Хмельницькому помагати, пiслати 
йому в помiч Тугай - бея, мурзу перекопського з великою ордою татарською. Як 
про се на  Запорожу довiдали ся. Справа повстання була порiшена. 
Хмельницького вибрано гетьманом. Пiслано   потайки вiсти по Українi, що на 
весну буде вiйна, i всякими потайними дорогами почав охочий народ збирати ся 
за ЗапорОже.
Але поголоски про се пiшли й мiж панiв, вони затрiвожили ся й зачали 
кликати Миколу Потоцкого, аби оборонив Україну (тодї вже був вiн гетьманом 
головним, на мiсце Конєцпольского, що помер, а польним гетьманом 
Калїновский). Потоцкий став ладити ся до вiйни, до походу; король вiдводив 
його вiд вiйни та радив пустити краще козакiв на море; але Потоцкий бояв ся 
сойму i не хотїв слухати короля. Писав одначе до Хмельницького, намовляючи 
його, аби вернув ся на Україну, але Хмельницький добивав ся, щоб скасовано 
закон 1638 р. i вернено
давнi вiльностi козацькi. Сього Потоцкий сам без сойму не мiг зробити, 
i так приладив ся на вiйну i з весною рушив на Україну. Наперед, по великоднї 
скоро, пiслав свого сина Стефана з кiнним вiйськом i з козаками, а иньшу 
частину реєстрових Днiпром на байдаках. Сам же з Калїновским, з головним 
вiйськом польським, iшов по волi, збираючи роти свої. Необережно Стефан 
Потоцкий загнав ся в глибокий степ; Хмельницький пустив його, а далї обложив 
на потоку Жовтi Води (що тече до Iнгульця). Затримавши його тут, тим часом 
взяв ся до тих реєстрових, що йшли Днiпром; там було також богато таких 
людей, що тягнули до повстання, i пiд Камiнним Затоном вони збунтували ся, 
побили старшину, що тримала з Поляками, й пристали до Хмельницького. Тодї 
й Татари, що ще приглядали ся тiльки з боку, що то воно буде, прийшли до 
табору Хмельницького, i так вдарили всї разом на вiйсько Стефана Потоцкого. 
Тодї й тi козаки, що були з ним, пристали до Хмельницького i вiйсько польське 
погромлено цїле до решти на урочищу Княжий Байрак дня 6 мая 1648 р.
Хмельницький по сiм не гаючи ся кинув ся на волость. Головне вiйсько 
польське надiйшло вже було пiд Чигирин, але не маючи вiстей вiд Стефана 
Потоцкого, оба гетьмани затрiвожили ся й боячи ся вскочити в якусь бiду, 
завернули назад i по дорозї вже нищили мiста, запас всякий, щоб ворогови не 
дiстало ся. Проминули Корсунь, коли прийшла вiсть, що Хмельницький з 
Татарами вже надходить. Сполошили ся й стали табором мiж Корсунем i 
Стеблевим, на мiсцї дуже недобрiм. Побачивши ж велике вiйсько козацьке i 
орду, налякали ся й кинувши таборище, хотїли вiдступати. Та вскочили в 
засїдку, i Хмельницький погромив i се головне вiйсько польське до останку-
вся старшина польська i самi гетьмани обидва попали в руки Хмельницького, а 
той вiддав їх Тугай-беєви.
Польща зiстала ся без вождiв i без вiйська, перед лицем побiдної 
козаччини. А ще на нещасте Полякiв пiд ту пору вмер король Володислав, 
котрого козаки дуже любили i могли за його посередництвом помирити ся з 
Польщею. Бо нї Хмельницький, нї козаччина, пiдiймаючи повстаннє, ще не 
думали про якийсь перестрiй українського житя. Хотїли добити ся скасовання 
закону 1638 р., щоб вернено давнi порядки козацькi, як писав Хмельницький з 
Запорожа до Потоцкого,- що найбiльше, аби вiйсько реєстрове помножено до 
12 тисяч, як задумував сам покiйний Володислав у своїх зносинах з козаками. 
По корсунськiй битвi Хмельницький вислав своїх послiв з листами до короля i 
до рiжних визначних панiв, звиняючи ся за повстаннє, i щоб не дратувати 
Польщi поступив тiльки пiд Бiлу Церкву й тут чекав вiдповiли; але за той же 
пiдiймав через своїх людей Україну наоколо.
Не треба було на те великих заходiв: куди тiльки приходила звiстка про 
погром польських гетьманiв, там самi Поляки й Жиди iтакували ся й тiкали як 
швидче, а нарiд пiдiймав ся, грабив панськi маєтки, побивав панiв i Жидiв, 
захопляв панськi ?рунти й заводив мiж собою козацький лад. В тiм часi 
Хмельницький мiг би перейти вздовщ i в поперек цiлу не то що Україну, а й 
Бiлорусь, Литву й саму Польщу, i 

236. Мiсця вiйн Хмельницького

не стрiв би перешкоди, а тiльки морем би пiдняло ся наоколо нього пригноблене 
хлопство, селянство, щоб зробити кiнець панованню шляхти; i так на саму вiсть 
про Хмельницького пiдiймали ся повстання, Але Хмельницькому то не було в 
головi; йому й так було боязно, що вiн так сильно образив "маєстат рiчи 
посполитої" (величнiсть держави польської) i вона замiсть прихильного 
поладнання козацької справи завiзьметь ся всїми силами козакiв подолiти. 
Чекав вiдповiли на свої листи-але довiдав ся, що король в домовинi, Польща 
спинила ся без впасти. Се робило обставини ще труднїйшими для скорого 
поладнання: Хмельницький i козаки вiрили в добру волю короля, а були 
перекованi, що все зло робило ся вiд панiв,-а Польща спинила ся саме в руках 
сих панiв. До Варшави скликано конвокацiйний сойм, i той радив на всякi 
способи, як бути з козаками, а нiчого не робив для полагодження козацької 
справи. Вислали Адама Киселя i ще кiлькох комiсарiв на переговори з 
Хмельницьким, а заразом постановили зiбрати нове вiйсько на козакiв. Не 
виглядало се на охоту полагодити справу, i тому Хмельницький держав ся далi 
обережно. Сам нiби не виступав против Польщi, чекаючи, що йому привезуть 
комiсари, але тим часом рiжнi ватажки козацькi йшли на всї боки пiдiймаючи 
далї нарiд i побиваючи шляхту й Жидiв. Все Заднїпровє, вся Київщина крiм 
Полїся i майже цїла Браславщина була вже в руках козацьких "загонiв", як їх 
називали. Ярема Вишневенький, володар величезних маєткiв заднiпрянських, 
найбiльший ворог козаччини, бо вона найбiльше його пiдтяла, мусiв аж через 
Полїсє тїкати з Заднiпрянщини, бо Київщина була в повстанню Перейшов на 
Волинь i там пробував стримати козачину, що наступала пiд проводом 
Кривоноса (в пiснях званого Перебiйносом). 
Хмельницький посував ся поволi теж на Волинь, чекаючи комiсарiв. 
Але перше нїж тi до нього перебили ся через загони козацькi, нове польське 
вiйсько зiбрало ся в полудневiй Волини i почало наступати на Хмельницького. 
Тодї й Хмельницький рушив против нього й пiслав по Татарську орду. Зiйшли 
ся пiд Пилявцями, маленьким замочком над р. Пилявкою. 
Хмельницький протягав час переговорами, поки дiждав ся Татар, а 
потiм вивабивши Полякiв на битву, ударив з усїми силами козацькими й 
татарськими. Поляки програли битву, а наслухавши ся рiжних перебiльшених 
страхiв, якi пiшли потiм по вiйську, рiшили вiдступати. Але в ночи пiшла по 
табору чутка, що начальники вже втїкли з вiйська, i се навело такий переляк, що 
все польське вiйсько кинуло ся тїкати куди видно. Козаки, заставши рано 
порожнiй табор потiм гонили, побивали; ловили, обловили ся здобичею як 
нiколи...
Недобитки зiбрали ся у Львовi i вiддали головне начальство 
Вишкевецькому. Той позбирав грошi з мiщан, з церков, з монастирiв, але по 
всїм тим покинув Львiв, бо тут оборонити ся вважав неможливим, i подав ся до 
Замостя Хмельницький посував ся поволi теж на захiд, вичiкуючи вибору 
нового короля, що мав би полагодити справу. Приступив так i пiд Львiв; мав 
його властиво в руках, бо той стояв майже без усякої оборони. Кругом в 
Галичинi пiдiймало ся також повстаннє: селяне, мiщане, разом з шляхтою 
українською пiдiймали ся, проганяли Полякiв. Але Хмельницький не дбав про 
те. Простояв пiд Львовом два тижнї, обстрiлював мiсто, потiм сказав, що жалує 
його задля Укра-

237. Максим Кривонос, сучасна польська гравюра.

їнцїв львiвських, взяв викуп i пiшов далї на Замостє. З своїми силами мiг би й 
сю крiпость взяти без клопоту, але не хотiв сього, умисно вiв облогу так, щоб 
нiчим скiнчила ся-i нарештi дiждав ся тут вибору нового короля.
Вибрано брата Володиславового Яна-Казимира, за котрого 
Хмельницький теж подавав свiй голось. Новий король прислав Хмельницькому 
лист, повiдомляючи про вибiр, обiцяв козакам i вiрi православнiй всякi полекшi 
й просив залишити похiд та чекати королiвських комiсарiв. Хмельницький 
вiдповiв, що сповнить волю королiвську-вертає назад, i подав ся з вiйськом до 
Киiва.
79. Боротьба за визволеннє України. Хмельницький вертав до Київа в 
радiснiй надїї на скоре й щасливе поладнанне козацької справи й кiнець вiйни; 
вiн все ще мав перед очима тiльки справи козацькi, за котрi повставав. Нарiд 
український для нього, як i для проводирiв попереднiх повстань, був знарядом 
до осягнення козацьких ба жань, а через козаччину мiг сподївати ся деякої 
полекшi також i собi; нацiональна справа для Хмельницького не виходила по за 
релiгiйну справу, котрою теж не знати чи дуже вiн iнтересував ся, бо не бачимо, 
шоб вiн стояв у близших вiдносинах з київськими кругами. Аж тепер, прибувши 
до Київа шоб чекати королiвських комiсарiв Хмельницький в сiм центрi 
тодїшнього нацiонального українського житя мав нагоду вiйти близше в 
тутешнi пляни, погляди й бажання.
Знаємо, якi широкi пляни снували ся в Київi тому кiльканадцять лїт, за 
митрополита Борецького. Тiльки тодi ще не було сили, на котрiй було можна 
оперти ся -козаччина ще була слабка до того; тепер пiд рукою Хмельницького 
вона виросла до такої могутности, що з нею можна було снувати рiжнi пляни. 
Патрiарх єрусалимський Паiсий, що тодї нагодив ся в Київi, пiддавав теж рiжнi 
гадки, що далеко виходили за межi козацьких ординацiй i торгiв з польським 
панством; кажуть сучасники, що вiн називав Хмельницького князем Руси 
(України), головою незалежної держави Української. Пiд впливом тутешнiх 
розмов Хмельницький сам почав иньшими очима дитити ся на своє повстаннє i 
його завдання. Добити ся бiльшого реєстру i бiльших цiльностей для козацького 
вiйська-се було мало, треба було думати про весь нарiд, про всю Україну. Новi 
гадки свої Хмельницький висловив перед комiсарами, з котрих оден записав їх 
для нас:
"Я доказав уже, про що не мислив зразу, тепер докажу, що намислив", 
казав Хмельницький. "Визволю з лядської неволi руський (український) нарiд 
увесь! Попереду воював я за свою шкоду i кривду, тепер воюватиму за нашу 
православну вiру. Поможе минї в тiм весь нарiд, по сам Люблин, пiд Кракiв, i я 
народу не вiдступлю, бо то права рука наша. А щоб ви, пiдбивши селян, не 
вдарили на козакiв, матиму їх двiста, триста тисяч". 
"За границю вiйною не пiду, на Турчина i Татарина шаблi не пiдiйму! 
Досить маю тепер на Українi, на Подiлю й Волини А ставши над Вислою, скажу 
дальшим Ляхам: "сидiть i мовчiть, Ляхи!" I дукiв i князiв туди загоню! А як 
будуть за Вислою брикати, знайду я їх i там певно! "Не стане минї на Українi 
нога нїодного князя або шляхетки; а схоче котрий з нами хлїб їсти - нехай 
вiйську Запорозькому буде послу шний.
"Малий я i незначний чоловiк, але з водi божої став самовлад цем i 
самодержцем руським (українським)". Вибираю слова, в котрих яснiйше 
виривають ся тi гадки, що тепер займали Хмельницького. Не дуже ясно ше 
може йому самому уявляли ся тi новi пляни, але ясно виступає головне-те що я 
сказав вище: свiдомiсть, що треба бороти ся за весь український нарiд, за всю 
Україну, за її визволеннє, незалежнiсть i самостiйнiсть. З сього погляду вся 
торiшня вiйна мусiла виглядати страченою, змарнованою. Упущено найкращий 
час для визволення українського народу. Треба було думати, щоб як найскорше 
се поправити. I комiсари, приїхавши на початку 1649 р., застали вже великi 
приготовання до вiйни на Українi, Хмельницький навiть не схотїв 
переговорювати ся з ними про порядки, якi мають бути заведенi в козацькiм 
вiйську. Розумiв, що для того аби говорити про визволеннє українського народу, 
треба труснути державу польську в самих сновах.
Та сим разом йому не так щастило як першої вiйни. Хоч початок був 
дуже вдатний.

239. Богдан Хмельницький, портрет його зарисований в Медведiвським 
монастирi в першiй половинї XIX в.

Зараз як комiсари повiдомили короля про воєннi замiри Хмельницького, 
скликано загальний похiд шляхетський, а регулярне вiйсько польське, не 
чекаючи шляхти, рушило на козакiв, на полудневу Волинь. 
Хмельницький пiшов навпроти його. Побачивши велику силу у нього, 
польське вiйсько почало уступати ся назад i стало пiд мiцним замком 
Збаразьким. До нього пристав Вишневецький, i йому вiддано головну команду. 
Хмельницький обложив Збараж тiсно i почав томити польське вiйсько 
неустанними атаками й стрiляниною, так що Полякам скоро прийшла остання 
бiда. На милость божу кликали короля, щоб iшов в помiч; але король не мав з 
чим iти, бо шляхетське вiйсько тiльки ще збирало ся. Нарештi, щоб не дати 
вiйську пiд Збаражом пропасти, пiшов туди не чекаючи иньших полкiв. Та 
зовсiм несподiвано вскочив у засiдку. Бо Хмельницький, зiставивши частину 
вiйська пiд Збаражем,сам з Татарами пiшов потиху напроти короля i заступив 
йому дорогу на переправi пiд Зборовим. В хмарний, дощовий день обложив вiн 
його так, що не можна було рушити ся. В вiйську королiвськiм вже пiдняв ся 
був такий страх, що готовi були Пилявцями,-та в останнiй бiдї орду вiд 
козакiв, написали до хана, що сим разом сам був з ордою,-обiцяли йому все що 
схоче, аби вiдступив вiд Хмельницького. I зрадив хан. Почав наставати на 
Хмельницького, аби мирив ся з королем. Тодї побачив Хмельницький, як 
небезпечно вiн на ордї опер ся: мусїв тепер чинити волю ханську, аби той не 
вдарив на нього разом з Поляками. Пiшли переговори, стала ся умова в перших 
днях серпня 1649 р. Розумiють ся, в таких обставинах, в яких сю умову 
прийшло ся укладати, анї думати було про тi широкi справи визволення 
українського народу; приходило ся вертати до старих справ реєстру козацького, 
прав вiри православної. Розглядаючи її з такого вузшого становища умова була 
великим кроком наперед. Реєстр вiйська козацького уставляв ся на 40 тисяч; 
вписанi до нього козаки й їх сїмї могли мешкати в королiвських i панських 
маетностях   воєводства Київського, Чернигiвського i Браславського, не 
пiдлягаючи анї урядам анї панам своїм. В сих сторонах не могло бути 
роскватироване польське вiйсько, анї не мало туди входити. Не мали там 
мешкати також анї Жиди анї єзуїти. Всї уряди в сих воєводствах що до 
найвищих, мали дiставати тiльки православнi. Гетьман козацький одержав "на 
булаву"  староство Чигиринське. Унїя мала бути скасована, митрополит 
православний дiстав мiсце в сенатї польськiм. Се було дуже богато в 
порiвнянню з тим, про що думав Хмельницький рiк тому, по перших погромах 
Польщi. Але було нїшо в порiвнянню з новими плянами визволення 
українського народу. Хоч уся схiдня Україна на дїлї мала перейти тепер, по тих 
постановах, пiд власть козацького гетьмана i вiйська козацького, то все таки 
шляхетське право не скасовано, величезна бiльшiсть людности не могла 
попасти мiж реєстрову козаччину i мала далi зiстати ся в пiдданствi панськiм.
Не того сподiвало ся селянство укрiанське, пiдiймаючи ся на зазиви 
висланцiв Хмельницького. Тепер довiдувало ся воно, що пiдданство й панщина 
зiстають ся далї, й пани хочуть вертати ся назад на Україну, а Хмельницький 
видає накази, щоб пiдданi слухали ся своїх панiв. Можемо собi представити, як 
се мусїло знеохотити до нього людей. Та були й иньшi подїї, що впливали 
натезнеохоченнє-як от татарський погром по зборiвськiй угодї, коли Татари за 
згодою польського правительства вибрали величезну силу невiльникiв з 
України, а по Українi пiшла чутка, що то Хмельницький позволив Ордї брати 
людей. Так само i кари смертнi, що почали чинити ся над людьми, замiшаними 
в попереднїх повстаннях.
Хмельницький розумiв, що велике народне повстаннє, викликане ним, 
може обернути ся по такiм нещасливiм закiнченню проти нього самого. Богато 
народу, по такiм розчарованню в великiй вiйнi за визволеннє кидало Україну й
iшло на слободи за московську границю, оселяючи ся в теперiшнiй 
губернiї Харкiвськiй, Воронiзькiй, Курськiй. А те що лишало ся на Українї, 
кипiло гнївом i жалем, i який небудь вiдважний чоловiк мiг пiдняти нове 
повстаннє-не тiльки против панського пановання, а й против того, хто 
позволяв вертати ся панському панованню-против самого Хмельницького. 
Хмельницький довго навiть не важив ся братись до списування реєстру; потiм, 
взявши ся до нього, казав приписувати до кождої козацької сїмї ще сїмї 
пiдсусїдкiв козацьких, потiм богато ще понад сорок тисяч приписав,-але все се 
була тiльки латанина. Хмельницький, як що навiть i мав з початку щиру охоту 
помирити ся на Зборiвськiй умовi, мусїв дуже скоро переконати ся, що нарiд i 
громадянство українське не дадуть йому виконати сю умову. А з другого боку 
бачив вiн, що i з польської сторони нема щирої волї на сю умову. Дещо не було 
сповнено вiд разу (митрополита до сенату не пустили, унїї не хотїли скасувати), 
а i в иньшiм, очевидно, тiльки чекали догiдної хвилi, щоб того всього скинути 
ся. I Хмельницький з старшиною дуже скоро мусїв в серцї своїм рiшити 
воювати на ново, дибивати ся того, чого не удало ся добити ся пiд Зборовим.
80. Заграничнi союзи. Не навчений тяжким досвiдом з ханом, 
Хмельницький знову будував свої пляни на союзах i помочах заграничних, 
замiсть опирати ся на силї народнiй, на щирiм i нелукавiм союзi з народом. 
Намовляв знову хана на Польщу, а ще й через султана, котрому пiддав ся пiд 
зверхнiсть i опiку, хотiв хана примусити щоб з наказу султанського йшов 
воювати на Польщу. Всїми спосо-

242. Вiйськова печатка Хмельницького.

бами силкував ся подвигнути до вiйни з Польщею Москву i теж аби злакомити 
московських полiтикiв, обiцював пiддати Україну пiд руку царську. Вiв зносини 
також з сусiдами своїми пiдданцями турецькими: господарем молдавським i 
князем семигородським. З господарем молдавським Василем Лупулом змовив 
ся посвоячитись: взяти його доньку за старшого свого сина Тимоша; коли ж 
Лупул став вiдтягати ся, то Хмельницький пiшов походом на Молдаву, знищив 
страшенно країну i столицю молдавську Яси, так їдо Лупул мусiв вiдкупити ся 
великими грошима й пообiцяв вiддати доньку певно З сих зносин найбiльше 
значiння для української полiтики на будуще набрали переговори 
Хмельницького з Москвою. У козаччини з нею були давнi зносини i рахунки. 
Боротьба з Кримом iшла спiльними силами всеї пограничної України, дарма що 
вона була тодi розрiзана московською границею. Ще в 1530-х роках кримськi 
хани нарiкали перед правительством литовським, що невважаючи на союз 
Литви з Кримом, а воєннi вiдносини Москви з Литвою,-все таки боротьба з 
Кримом ведеть ся спiльно українською козаччиною, i тою що сидїла в городах 
литовських, i тою що жила за московською вже границею. 
Пiзнїйше ми бачили такий план Вишневенького: зєднати обидвi 
держави в спiльнiй боротьбi з Кримом, спiльним ворогом всього погранича. I 
потiм рiжнi козацькi ватажки практикували в меньших розмiрах сю полiтику, 
представляючи справу так, що вони ведуть боротьбу з бiсурменом так само в 
iнтересах Москви, як i в iнтересах Литви й Польщi, тому з одного боку 
претендували на платню вiд короля, а з другого боку допрошували ся "казни" 
(грошей) вiд московського правительства-служили на двi сторони, як колись 
казали. Правда, се не стояло на перешкодї тому, що на поклик польського 
правительства сї самi козаки без клопоту йшли воювати московськi землї: вони 
дивили ся на вiйну як на своє ремесло й продавали свою службу тому хто 
платив (так робили всякi воєннї ватажки тодiшньої Европи), та й з українськими 
землями Польщi стояли вони в тiснiйшiм звязку i залежности, тому мусїли 
оглядати ся на королiвське правительство. 
На иньший грунт переводять справу київськi круги в 1620-х рр., 
зачинаючи з московським правительством розмову про те, щоб воно прийняло 
пiд свою зверхнiсть i оборону козацьке вiйсько з цїлою Україною, принаймнї 
поднїпрянською. Хотiли, значить, вiдiрвати ся вiд Польщi всею землею й 
перейти пiд зверхнiсть московську, так як колись укладали такi пляни 
українськi ворохобники XV-XVI вв. Нема сумнiву, що й пiзнїйше такi пляни й 
розмови виникали i в київських i в козацьких кругах. Хмельницький, оперши ся 
в перших початках на помочи кримськiй, також завiв слїдом переговори i з 
московським правительством, просив помагати козакам i взяти пiд свою 
оборону їх i "всю Русь"-всю Україну. Московськi полiтики не розумiли сього 
инакше, як тiльки так, що українська Русь, як давнє володїннє Володимирового 
роду, мала б прилучити ся до Московського царства й признати "царем i 
самодержцем" московського царя як наслїдника княжого київського роду i його 
прав. Тому Хмельницький, потрапляючи пiд їх мисли, так i переказував через 
своїх послiв. Взагалi вiн хитрував старим козацьким звичаєм i силкуючи ся 
залучити як найбiльше сусiдiв до своєї боротьби з Польщею, кождому говорив 
те, що йому було б приємно почути, аби тiльки затягнути. Так переказував i до 
московського царя, що хотїв би мати його царем i самодержцем: видко, так 
продиктував йому московський посол, що тими словами треба просити. Але 
заразом пiддав ся пiд зверхнiсть султана i був ним прийнятий, як його 
пiдручний (васалу-маємо грамоту султанську з 1650 року, котрою султан про 
се його сповiщав i посилав йому-кафтан на знак своєї опiки i зверхности. 
Пересилав ся також i з семигородським князем, заохочуючи його, щоб схотiв 
бути королем України, а пiзнїйше пiддав ся ще пiд опiку шведського короля. I в 
тих же часах, укладав умови з королем польським, признаючи його своїм 
володарем.
Хмельницький мав великий талант полiтичний i державний, без сумнiву 
любив Україну i вiдданий був її iнтересам. Але вiн занадто хитрував i мудрував 
i бiльше дбав, як я вже сказав, про помочи заграничнi нЇж про те, щоб 
розбудити силу i витрiвалiсть, свiдомiсть i завзяте у власнiм народi. Хоч уже в 
тих київських розмовах на початку 1649 р. вiн ставив своєю метою визволеннє 
всього українського народу i всеї України, все таки сi новi думки й пляни не 
представляли ся йому ще вповнї ясно, i вiн i пiзнїйше зiставав ся ще занадто 
козаком, стояв пiд сильнїйшим впливом чисто козацьких поглядїв i iнтересiв, 
нїж нових, всенароднiх, загально українських. Треба було часу, поки вони 
виробили ся i усвiдомили ся. А житє не стояло, треба було кувати долю України 
в тiй же хвилi. Не легке дiло було обертати такими величезними масами 
народнiми, вiдiрваними просто вiд плуга, або тою змiнною, бурхливою масою 
козацькою, то привикла мiняти собi гетьманiв що кiлька мiсяцiв. Важили ся 
занадто великi справи, аби можна було вiддавати їх хвилевому настроєви 
козацької ради. Хмельницький зелїзною рукою уняв козаччину, але не 
покладаючи ся на її витрiвалiсть, тим меньше на маси народнї, шукаг помочи за 
границею. 
Нещастем його i цiлої України було, що найвищий порив, коли 
ставлено метою дiйсне визволеннє народу i напружено до того всї сили, скiнчив 
ся зборiвською катасiрофою. Ся катастрофа розчарувала народнї маси, 
знеохотила i уто.мила їх, i пiсля сього вони вже не охотили ся до повстання. Се 
ж не були вояки з ремесла, а в переважнiй бiльшости хлїборобське селянство, 
що повстаннь.м хотiло збути ся панської i польської кормиги, стати хозяїном 
своєї працi, жити i дбати свобiдно про свiй добробут, про задоволеннє своїх 
економiчних i культурних потреб. Коли повстаннє не здiйснило його надiй, воно 
вiдкаснуло ся вiд нього i з неспокiйного правобiча йшло за Днiпро все далi й 
далi, на степове пограниче i границю московську, а Хмельницький де далї то все 
бiльше мусїв покладати на заграничну помiч, щоб вибити ся з польської матнї.
Слiдячи за заграничними зносинами Хмельницького, польське 
правительство скоро пiсля зоорiвської згоди зачало також приготовання до 
вiйни. Перша зачiпка одначе вийшла досить несподiвано: зачепив козакiв в 
Браславщинї Калїновский i знов його розгромлено пiд Винницею, зимою 1650 
р., не гiрше як пiд Корсунем. Польське правительство до вiйни було не готове, i 
тепер Хмельницький мав дуже добру нагоду погромити Польщу на ново. 
Упустив одначе час, напираючи на хана, щоб iшов в помiч. Хан пiшов, але був 
розгнiваний, що Хмельницький хоче через султана змушувати його, i при 
першiй же оказiї пiмстив ся над Хмельницьким. Коли Хмельницький зiйшов ся з 
польським вiйськом пiд Берестечком (недалеко Володимира), в рiшучiй битвi 
орда покинула козакiв, почала тiкати, а як Хмельницький поїхав завертати хана, 
той вхопив i завiз його з собою. Полковники, зiставши ся без гетьмана, не смiли 
брати на себе команду, знаючи, який Хмельницький завистний в таких справах. 
Рiшили вiдступати, але на переправi через болото, що лежало за табором, 
счинило ся замiшаннє, вiйсько козацьке пiшло розсипкою i було страшно 
погромлене. Потоцкий з вiйськом польським рушив через Волинь на Україну, з 
пiвночи з Литви гетьман литовський приступив пiд Київ i здобув його. 
Хмельницький, вирвавши ся вiд хана, став збирати вiйсько пiд Корсунем. Але 
козаччина була неохоча до вiйни по такiм погромi, а селянство було втомлене й 
розчароване в тих усїх вiйнах ще бiльше. Одначе й Поляки, бачучи, як завзято, 
до загину боронить ся скрiзь українська люднiсть i як тяжко йде похiд, теж 
стратили охоту до дальшої вiйни. Кисїль був знову посередником i довiв до 
нової згоди, уложеної в серединi вересня (сентября) 1651 р. пiд Бiлою Церквою. 
Ся друга угода була обкроєним, обрiзаним  повтореннєм Зборiвської умови. 
Вiйська реєстрового вже мало бути тiльки 20 тисяч i сї козаки могли проживати 
й користувати ся козацькими правами тiльки в королiвщинах Київського 
воєводства. Про скасованнє унїї вже мови не було. Пани й урядники мали зараз 
вертати ся до своїх маєткiв, i тiльки вибираннє данин вiдкладало ся на кiлька 
мiсяцiв (поки буде споряджений реєстр).Хмельницький мав вiдправити орду й 
не вести бiльше зносин з чужими державами.
Сим разом одначе Хмельницький певно вже не надавав сим умовам 
нiякої ваги i сю угоду прийняв тiльки на перепочинок. На весну (1652) вiн уже 
закликав Орду i пiшов з нею, провожаючи сина Тимоша, що пiшов на Молдаву 
справляти своє весїлє. Хмельницький видко знав наперед, що Поляки Тимоша 
не пропустять, i так справдi вийшло. Калїновский заступив Тимошеви дорогу на 
Подiлю i несподiвано наскочив на старого Хмельницького з усїм його вiйськом i 
Татарами.
Став ся ще оден погром польського вiйська; сам Калїновский полїг в 
битвi, козаки вiдплатили за Берестечко. Але дальша вiйна потягла ся сiра й 
марудна, обидвi сторони, й українська й польська, не спромагали ся на сили й 
енергiю, щоб ударити на ворога сильно i завзято: безконечна вiйна зморила й 
утомила всiх. Головна увага була звернена на молдавську iсторiю, що скiнчила 
ся вмiшаннєм до неї Полякiв i облогою Тимоша в Сучавi, де вiн згинув, 
поцiлений з гармати. Не поспiвши синови в помiч, Хмельницький зiйшов ся з 
Поляками на Подiлю недалеко Жванця, i оба вiйська довго стояли, не маючи 
охоти нападати. 
Нарештi хан ще раз зрадив козакам i погодив ся з Поляками, з тим щоб 
вони козакам вернули зборiвськi права. Але сим разом Хмельницький вже не 
приступив до тих переговорiв: вiн не журив ся ханом, бо мав уже вiсть, що в 
його боротьбу з Польщею входить новий союзник, московський цар. По довгих 
ваганнях московське правительство рiшило ся прийняти Україну пiд царську 
руку й розпочати з Польщею вiйну.
81. Московська зверхнiсть. Московське правительство мало велику 
охоту вмiшати ся в козацьку вiйну, щоб вернути собi втрати смутного часу, а 
може й на Українi що небудь заробити; але довго вагало ся, боячись рискувати: 
дуже вже Польща дала ся в знаки Москвi в попереднiх вiйнах. З другого боку 
одначе московськi полiтики мусiли рахуватись i з тим що якби Поляки зломили 
Хмельницького, то першим дїлом обернули б Кримцїв i козакiв на Москву: так i 
пробували вже зробити. Тому скоро по нещасливiй вiйнi Хмелницького з 
Польщею 1651 р. в Москвi рiшили, що таки треба вмiшати ся в українську 
справу. Поставлено се, по давнiм звичаям, на релїгiйнитi грунт: що Москва 
мусить взяти в свою оборону православних людей в Польщi. Для форми пiслано 
посольство в Польщу, домагаючи ся, щоб козакам вернено зборiвськi права. 
Коли ж Польща на се не пристала, московський земський собор, скликаний на 
те в осени 1653 р., постановив, що цареви годить ся "прийняти пiд свою високу 
руку гетьмана Богдана Хмельницького i все вiйсько Запорозьке з мiстами й 
землями" i воювати за них з Польщею.
Про се зараз же пiслано вiсть Хмельницькому-що Москва його 
бажаннє сповняє, приймає його в свою оборону i на весну пiшле вiйсько на 
Польщу. Хмельницькому се пiд ту хвилю здавало ся дуже на руку. Иньшого 
союзника не було в тiй хвилї. Туреччина сама не хотїла мiшати ся; хан показав 
себе не вiрно; з Молдавою й Семигородом не виходило нiчого путнього. 
Шведське правительство, вороже Польщi й польським королям, здавна, ще з 
1620-х рокiв силкувалося вiйти в близше порозумiннє з козаками, але тепер не 
показувало охоти до вiйни з Польщею, а з Польщею розiрвати ся козакам хотїло 
ся доконче. Тому Хмельницький махнув рукою на Польщу на хана i одержавши 
вiсть, що вже виряджено на Україну великих бояр, прийняти присягу вiд 
Хмельницького i всеї України, вiн призначив їм, щоб їхали до Переяслава i 
залишивши вiйну, поїхав туди сам.

247. Пiдпись Хмельницького з останнiх лїт його гетьманування 
(зменьшена).

В перших днях сїчня 1654 р. зїхав ся вiн з московськими послами в 
Переяславi. Московськi посли хотiли, щоб скликано вiйсько на раду, аби всiм 
вiйськом ухвалили пiддати ся пiд Москву. На жаль не маємо про се нiяких 
близших вiдомостей, окрiм того як описав московському правительству сам 
посол, боярин Батурлїн. Вiн оповiдає, що вiйсько на запитаннє Хмельницького 
ухвалило пiддати ся цареви. Потiм прочитано царську грамоту, де цар обiцяв 
Українцiв в ласцi тримати й вiд ворогiв обороняти. Посли тодi сказали, шоб усї 
йшли до церкви -присягти цареви. Але тут вийшло непорозумiннє. 
Хмельницький сказав наперед присягти послам iменем царським, що цар не 
видасть Україну Польщi, буде боронити вiд ворогiв i права тавiльности 
українськi в цїлости буде держати-так як польськi королi складали присягу на 
расiа сопуепiа. Але бояре заявили, що не можуть присягати, бо цар московський 
самодержець, править по своїй волi i не присягає своїм пiдданим. Се дуже 
збентежило старшину, вона довго змагала ся i тiльки щоб не розбити справи, 
присягла нарештi. Потiм посли розiслали своїх  людей по мiстах i мiсточках-
приводити до присяги Україну, ту що була у впасти козацькiй. 
Уже ся iсторiя з присягою була неприємним розчарованнєм для 
Хмельницького; за нею пiшли иньшi. Коли Хмельницький вислав по сїм своїх 
послiв-предложити царському правительству бажання вiйська що до вiдносин 
України до Москви, то далеко не всї отсi бажання знайшли згоду у 
московського правительства. Важнїйшi статї, на якi, дало воно свою згоду, були 
такi: Права i вiльности всякого стану людей на Українi потверджують ся. Всякi 
виборнi суди козацькi i виборнi уряди мiськi мають далї свобiдно вiдправляти 
ся. Гетьмана вибирає вiйсько свобiдно i тiльки сповiщає царя про вибiр. Гетьман 
i вiйсько Запорозьке можуть приймати посольства вiд чужих держав, тiльки 
сповiщати царське правительство про те, з чого йому може вийти шкода. 
Вiйська козацького має бути 60 тис. 
Тут декотрi пункти-як отеє право заграничних зносин, давали дуже 
богато, так що Україна мала права осiбної держави, зовсїм самостiйної, 
автономної, тiльки звязаної особою царя з Московщиною. Але з другого боку 
московське правительство не хотїло вiддати повного самопорядкування 
українському громадянству, не хотїло  позволити, Щоб воєводи i всякi уряди 
настановляли ся самою люднiстю, щоб всї доходи з України збирали ся самими 
українськими виборними урядниками до мiсцевого скарбу i вiддавали ся на 
мiсцевi потреби. Правда, у самого українського громадянства сї думки про 
автономiю тiльки що наростали i виясняли ся, i рiзко їх ставити воно не важило 
ся, щоб не вiдiпхнути вiд себе Москви i не знеохотити її до вiйни з Польщею за 
Україну, Але все таки ся неохота Москви до плянiв українського 
самопорядкування виявила ся виразно i зробила прикре вражiннє на Українї. 
Було очевидно, що на мiсце польських урядникiв Москва хоче прислати своїх 
воєвод на Україну, i першим дiлом уже прибули такi воєводи до Київа, 
поставили собi тут нову крiпость, своє вiйсько московське i оснували ся тут так 
як хозяєва, не дбаючи про гетьмана i його власть, i такi воєводи мали згодом 
прибути й до иньших українських мiст. Не хотiла Москва також признати 
церковної автономiї України: намагала ся привести київського митрополита i 
владикiв пiд власть московського патрiарха.
Хмельницький i старшина побачили, що чого иньшого вони хотiли вiд 
Москви, а до чого иньшого вона береть ся. Вони хотїли вiд неї помочи в 
боротьбi з Польщею для визволення України i свобiдного житя. Москва ж 
дивила ся на Україну як на новий прибуток свого царства i хотiла взяти її мiцно 
в свої руки. Вiйну з Польщею звела, але мала на оцї прилучення бiлоруських 
земель, до котрих брала ся вже давнїйше; Хмельницького теж просила вислати 
своє вiйсько на Бiлорусь в помiч московському, i той се сповнив. В замiну 
московське правительство прислало своє вiйсько на Україну, щоб з 
Хмельницьким iти на Волинь i там зiйти ся з тим вiйськом що було на Бiлоруси. 
Але Хмельницький вiдразу стратив охоту до московької помочи, побачивши, як 
Москва сильною ногою ставала на Українї, як хапала ся кождого необережного 
слова, кождого нерозважного руху, щоб забирати українське житє в свої руки. 
Бояв ся, що з сього московського походу виростуть тiльки новi претенсiї 
московськi до України i українського житя. 
Похiд звiв ся нї на що. Хмельницький не рушив ся з Київщини, так що 
московське правительство аж докоряло йому за се вiдтяганнє вiд вiйни. А 
Хмельницький думав, як йому вийти з тих трудностей, в яких опинив ся, 
зєднавши ся з Москвою, та пильним оком приглядав ся до нових вiдносин, якi 
тепер зовсiм иньшою дорогою пiшли вiд заданого ним удару.
82. Мiж Москвою i Швецiєю. Вiйна Москви й козакiв на Бiлоруси 
пiшла незвичайно вдатно з початкiв. Городи бiлоруськi здебiльшого пiддавали 
ся добровiльно козакам i московському вiйську. Козаки зайняли бiлоруськi 
землi пограничнi з Гетьманщиною й заложили тут новий полк. Московське 
вiйсько опанувало бiлоруськi землi аж по саме Вильно. Така перемога Москви 
над Польщею заохотила й иньших сусiдiв покористувати ся нагодою. 
В Швецiї настав новий король КарлоХ i задумав вiдновити стару вiйну з 
Польщею. З Шведами ж у зносинах стояв здавна князь Семигороду (або 
Трансильванiї, на Угорщинi): се був союз протестантських держав против 
держав католицьких-Польщi й Австрiї. Тепер король шведський i князь 
семигородський надїяли ся знищити Польщу. В Польщi i Литвi вони сподївали 
ся оперти ся на панах-протестантах, що дуже терпiли, як i православнi, вiд 
католицької шляхти i правительства. Мали на думцї також Хмельницького, що 
здавна вiв приязнi переговори i з Семигородом i з Швецiєю, заохочуючи їх на 
Польщу. Досї отi його заохочення не мали особливого успiху, i тому вiн мусїв 
особливо заходити ся коло Москви. Тепер же, саме як московське 
правительство вже знеохотило Українцiв першими своїми заходами, Швецiя, i з 
нею Семигород ставали до боротьби з Польщею, робили ся союзниками 
України, i Хмельницький задумує оперти ся на них не тiльки для визволення 
Українцiв вiд Польщi, але також i на те, щоб розвязати собi руки в вiдносинах з 
Москвою. Вiн з великою утiхою -прийняв заклик шведського короля до спiльної 
боротьби з Польщею i чекаючи тої спiльної вiйни не дбав про московськi 
походи.
Зима 1654 на 1655 рiк пройшла в досить млявiй обороннiй вiйнї з 
Польщею: хан зєднав ся з Поляками, по тiм як Хмельницький пристав до 
Москви, i польське вiйсько з татарською ордою пiшли походом на 
Браславщину, вiдти на Київщину. Хмельницький з московським вiйськом стрiв 
їх недалеко Бiлої Церкви пiд Охматовим; московське вiйсько показало себе не 
особливо, але наспiв в рiшучу хвилю Богун з Своїм полком, i Полякiв вiдбито, а 
хан пiсля сього покинув польське вiйсько, побачивши, що йому не ведеть ся. 
Хмельницький дав Полякам спокiй. Весною 1655 р. вiн дiстав звiстку вiд 
шведського короля, що той вибераєть ся походом на Польщу i просить 
Хмельницького, щоб i той напав на Полякiв пiд ту пору. Хмельницький вибрав 
ся на Подiле, на Камiнець, вiдси прийшов пiд Львiв i далї пiд Люблин. Але 
разом з ним пiшло i московське вiйсько пiд проводом боярина Бутурлїна, i се 
дуже звязало Хмельницького: вiн не мiг свобiдно своїм вiйськом роспоряджати 
ся. Погромивши Потоцкого пiд Городком, мав цїлу Галиччину в руках, але не 
хотiв здобувати мiст, щоб Москва не схотiла там ставити свого вiйська. Взяв зi 
Львова тiльки окуп, замiсць його здобувати, i навiть як вели ся переговори з 
львiвськими мiщанами, Виговський, вiйськовий писар i довiренний чоловiк 
Хмельницького, умисно намовляв їх, щоб не переговорювали з Бутурлїьим i не 
пiддавали ся на царське iмя. Так i шведському королеви Хмельницький 
вiдписав, що не хотїв пускати Москву в захiдню Україну, тому не здобував там 
нiчого. Шведський король з своєї сторони наставав на гетьмана старшину, аби 
зовсiм розiрвали з Москвою; вiн остерiгав їх, що i московське правительство 
при своїм самодержавнiм устрою "не потерпить у себе вiльного народу", не 
додержить даних обiцянок що до вiльностей українських i поневолить козакiв. 
Хмельницький з початку старав ся впливати на Швецiю, щоб не доводила до 
розриву з Москвою та не зневолювала й його до розриву. Бажаннєм його i 
старшини було мабуть-зробити Україну нейтральною державою пiд 
протекторатом Москви й Швецiї, а може й Туреччини, з котрою по своїм 
пiдданню пiд Москву Хмельницький вiдновив незадовго свої давнї вiдносини. 
Але затримати нейтральнiсть мiж Москвою й Швецiєю було трудно: обставини 
змушували вибирати щось одно мiж ними. Коли Шведам почало щастити на 
вiйнi й вони захопили всю пiвнiчну Польщу, Поляки постарали ся розсварити 
Москву з Шведами: подали надїю цареви, що виберуть його королем 
польським, i так цiла Польща зєднаеть ся з Московщиною. Так привели до того, 
що Москва з Польщею уложила перемире, а розпочала вiйну з Шведами. Се 
зараз поправило польськi дїла i дуже було еприємне Хмельницькому: вiн 
нарiкав, що Москва видає Україну Полякам, не додержує своїх обовязкiв перед 
Українцями. Особливо його гнївало, що  переговори Москви

250. Герб Хмельницького.

з Поляками iдуть потайки вiд нього, без участи послiв козацьких, хто зна в якiм 
напрямi-може на шкоду України. 
Король польський, довiвши до замирення з Москвою, силкував ся 
приєднати до Польщi й Україну. Про се вiн вiв переговори, уживаючи всяких 
способiв i обiцянок: обiцяв уже навiть повну автономiю Українi, але 
Хмельницький на се не пiддавав ся. З Москви наставали на нього, щоб розiрвав 
свої вiдносини з Швецiєю, взяв участь у московськiй вiйнi з Шведами. Але 
Хмельницький тепер далеко бiльше дорожив союзом з Шведами нiж союзом з 
Москвою: московське правительство вiдкривало все бiльше свою полiтику, i 
Хмельницького дражнили московськi претеисiЇ-що хотiли йому з Москви 
наказувати, як має поступати.
Сердив ся i на московськi заходи коло вкорочення української 
автономiї, на московських воєвод, котрих йому хотiли насилати в українськi 
городи. Все бiльше прихилив ся вiн до гадки, щоб розiрвати свої вiдносини до 
Москви. Як оповiдав Виговський московським боярам (запобiгаючи їх ласки 
собi на будуче), на радї старшинськiй в осени 1656 р. 
Хмельницький, розжалений нарiканнями старшини на московськi дїла, 
скричав як божевiльний i несамовитий", що нема иньшого виходу, як 
вiдступити вiд Москви й шукати собi иньшої помочи.
З Швецiєю i з Семигородом Хмельницький укладає в 1656 р. тiсний 
союз: обiцяє Шведам стати з своїм вiйськом проти кождого їх ворога, хоч би й 
против Москви, i умовляєть ся подiлити ся землями польськими з Швецiєю i з 
Семигородом. З початком 1657 р. розпочато спiльними силами України, 
Семигороду i Шведiв рiшучу вiйну з Польщею, против волї московського 
правительства. Сам Хмельницький одначе був настiльки вже хорий, що не 
пiшов в похiд: вислав київського полковника Ждановича з трома полками в 
Галиччину. Разом з тим рушив Юрий Ракочiй князь семигородський на 
Варшаву, щоб там зiйти ся з шведським вiйськом. Вiйна ся, як би повела ся 
щасливо, мала зробити кiнець Польщi, вiддати пiд вдасть козацьку захiдню 
Україну i визволити гетьмана з пiд власти i впливу московського правительства. 
Але кампанiя не удала ся: Ракочiя Поляки погромили i напустили на нього 
Татар, так що вiн мусїв помирити ся з Польщею Ждановичу не удало ся 
доказати нїчого важнїйшого, а особливо прикро й небезпечно було, що в 
вiйську його прокинув ся бунт: козаки, прочувши, що старий гетьман доживає 
останнї днї, бояли ся нової завiрюхи по його смерти, говорили, що вони не 
будуть воювати Польщi против царської волї; здибавши в походї московського 
посла, вони просили його переказати цареви, що против царської волї не пiдуть 
Жданович, побачивши такий настрiй в вiйську, скорiш залишив похiд i пiшов 
назад.
Хмельницький, без того вже дуже хорий, був незвичайно  розжалений 
сею подiєю; покликавши перед себе Ждановича, вiн так схвилювався, що 
вдарив його паралїч, вiдiбрало йому мову i через шiсть день вiн умер, 27 червня 
1657 року.
Україна в найбiльш рiшучу хвилю, коли важила ся вся її доля, стратила 
свого довголiтнього провiдника-одинокого чоловiка, котрий мiг покермувати 
нею, i на мiсце його дiстала недосвiдченого пiвголовка-Юраська 
Хмельниченка, ще за житя батька вибраного на його мiсце гетьманом-за для 
самого його великого iмени. 
Був то оден з найбiльш трагiчних моментiв в iсторiї України.
83. Гетьманщина. Великий рух народнїй, пiднятий Хмельницьким, дав 
новий лад усїй схiднїй Українї-Гетьманщинi. Воєнна органiзацiя козацька уже 
в перших десятилїтях XVII вiку поволi осiдала на землю, в мiру того як все 
бiльше осiлої й господарської селянської й мiщанської людности вiддавало ся 
пiд присуд козацький i приписувало ся до вiйська. Подiл козацького вiйська на 
полки переходив в подїл показаченої територiї на полковi округи. Вже в 1630-х 
роках стрiчаємо ми такi полки як чигиринський, черкаський, канiвський, 
корсунський, бiлоцеркiвський, переяславський i навiть лубенський-хоч 
Лубенщина була маєтнiстю панською, а не королiвською. Вже в сїм часї 
полковники, сотники й отамани були не тiльки начальниками своїх вiйськових 
вiддiлiв на вiйнi, але i в спокiйний час мали значiннє власти судової й 
адмiнiстрацiйної для всеї козачої людности свого округа, заступаючи для неї 
всяку иньшу власть.
Хмельнищина на довгий час викинула з великих просторiв схiдньої 
України, з воєводств Київського, Браславського i Чернигiвського всяке иньше 
начальство; зiстали ся тiльки виборнi уряди мiськi, зiстали ся маєтки 
монастирськi й церковнi, де далї задержали ся старi порядки i управа, а поза тим 
була сама свобiдна, переважно показачена люднiсть. Тi що не приставали до 
козакiв, писали ся в мiщане, однаково чи сидїли по мiстах чи по селах, i з них 
збирали ся рiжнi доходи до козацького вiйськового скарбу.
Люднiсть   козацька не платила податкiв, тiльки служила службу 
вiйськову. В часах тих неустанних воєн вiйсько козацьке старало ся мати тої 
козацької людности як найбiльше, та й самi люде за безпечнїйше вважали 
писати ся в козаки, щоб не попасти назад пiд панщину.
Число полкiв за Хмельницького було не однакове. В реєстрi 1649-50 р. 
на правiм березi Днiпра бачимо 9 полкiв.
Пiд фiгурою Хмельницького карта України подiленої на полки 
(означенi булавами); на низу Днiпровiм Сїча (шатро з корогвою i булавою). З 
лiвого боку вiйсько козацьке, представлене старшиною, по числу полкiв. З 
правого-шатро гетьманське, над ним герб вiйськовий, на долї група переляканих 
Полякiв з написомю. Черкаський, Канiвський, Корсунський, Бiлоцеркiвський, 
Уманський, Браславський, Кальницький i Київський, а на лiвiм боцї сїм: 
Переяславський, Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, 
Нїженський i Чернигiвський. Полки подiляли ся на сотнї, але неоднаково: в 
иньшiм полку не було i десяти сотень, а в иншiм до двадцяти, i число козакiв 
було в них нерiвне: в реєстрi 1649 р. в одних сотнях бачимо козакiв по двiста i 
по триста, в иньших по кiлькадесять тiльки. Полковник був начальником свого 
полкового округа; полкова старшина: полковий обозний, судя, осаули, писар-
радила при полковнику у всiх дiлах свого полку; сотник правив своїм сотенним 
округом, козацькими громадами завiдували отамани. Властиво вiйськовi власти 
мали начальство тiльки над козацькою люднiстю, але на дiлї до них перейшла 
власть загальна, над усею люднiстю, тiльки значнїйшi мiста та маєтки церковнi i 
панськi були в меньшiй залежности вiд них, а пiдлягали просто гетьманови (але 
маєткiв панських з початку було дуже мало, бо їх народне повстаннє 
покасувало). 
Взагалi вiйськовий устрiй хоч нiби то належав до самого тiльки 
козацького стану, до одного тiльки вiйська, уже за десятилiтнє панованнє 
Хмельницького прийняв характер краєвого правительства. Се не зразу 
зрозумiли, але на дiлї уложило ся так дуже скоро. Переговорюючи з Москвою, 
Хмельницький по давнїй памяти говорив, що вiйсько буде правити ся по своїм 
порядком, а московське правительство може на себе прийняти те що давнїйше 
належало до правительства польського. Але коли московське правительство 
почало присилати своїх воєвод i хотїло на себе збирати доходи з некозацької 
людности та правити нею вiд себе-козацька старшина, привикши за сей час 
правити нероздiльно, почула, що властиво для чужої, иньшої управи вже нема 
мiсця-вона б нарушала значiнне i силу козаччини. Гетьман став володарем 
краю, головою правительства українського, i все що було на Українї мусїло 
йому пiдлягати. Але гетьман був головою вiйськової органiзацiї, значить i ТI 
областнi представники-полковники повиннi були мати значiннє власти 
загальної, всенародньої. Вiйськовий штаб гетьмана займає мiсце кабiнета 
мiнiстрiв, правительства українського. Генеральна старшина: обозний, судя, 
осаул, писар, що звуть ся генеральними для вiдмiни вiд таких же чинiв 
полкових,-стає радою мiнiстрiв при гетьманi i рiшає у всiх справах загальних, 
полiтичних. 
Рада старшинська-генеральної старшини i полковникiв i вiйськова 
рада загальна збирають ся в важнiйших справах i рiшають про долю краю. 
Козацька старшина i громадянство українське чуло пильну потребу такої 
автономної, загальної, всенародної (всесословної) органiзацiї i отся вiйськова 
козацька органiзацiя сповняла її ролю; але сей новий український автономний 
устрiй не був продуманий до кiнця i не проведений формально (се пробували 
зробити при гадяцькiй унїї з Польщею 1659 р., але Її конституцiя не устояла ся). 
Через се мiж понятєм краєвого правительства i понятем козацького ладу, як 
устрою тiльки вiйськового, так би сказати-лишала ся щiлина, в яку заходили 
постороннi претенсiї, особливо московськi, й викликали замiшання, непевнiсть, 
роздражненнє. Не доладу також було, що вiйськовi чини, старшинська чи 
вiйськова рада, до котрої входили тiльки козаки, а не всi стани людей -
духовенство, мiщанство, селянство, шляхта мали правити всiм краєм i всякого 
стану людьми. I тим бiльше що се було дiло нове, воно не укладало ся так легко, 
а викликало непорозумiння i боротьбу.
Новий лад занадто був клясовим, становим (сословним), звязаним з 
вiйськом, i се робило трудности в переходї його до нового, всенароднього, 
краєвого значiння. Старi порядки вiйськового самопорядкування, коли рада, 
зiбрана з якої небудь нагоди ким небуд з козакiв, без церемонiї скидала 
гетьмана i старшину,-не пiдходили до нових вiдносин. Власть мусїла бути 
трiвка, певна, коли вiдповiдала за долю цiлого краю, особливо в таких тяжких i 
многоважних обставинах.  Хмельницькому справдi удало ся, завдяки своїм 
талантом i щастю, дуже сильно пiдняти гетьманську власть против давнїйшого. 
Вiйськова рада збирала ся тiльки тодi, як уважав се потрiбним гетьман,-зрiдка, 
в найважнїйших справах, i то бiльше для форми. Обмiрковували ся справи на 
радi старшини, яку також скликав гетьман, коли вважав потрiбним. Але така 
перемiна була занадто новою й свiжою, викликала невдоволеннє серед деякої 
части козаччини, особливо на Запорожу, i наступникам Хмельницького не 
завсїди удавало ся пiдтримати свою власть над радою, а всяке ослабленнє i 
захитаннє гетьманської впасти ослаблювала зараз значiннє її i всього ладу 
козачого як впасти i управи загальної краєвої. Не зараз можна було вирвати 
старi погляди, сотворенi всею попереднею iсторiєю козаччини, про те шо центр 
козацького житя i устрою-се Запороже, Сiча, i вiдти повинний виходити i вибiр 
гетьмана, i весь напрям української полiтики Уже в 1620-30-х роках, як 
козаччина починає опановувати волость i тут завязуєть ся трiвка органiзацiя i 
управа козача, -уже тодї Сiча тратить своє значiннє козацької столицi, 
козацького центра. В нових порядках центром українського житя стає 
гетьманська резиденцiя, де пробуває найвища старшина козача, де рiшають ся 
всякi справи в вiйськовiм судi i в генеральнiй канцелярiї вiйськовiй. 
ПретенсiїСїчи на давнє значiннє являли ся вже пережитком старини, 
анахронiзмом. За Хмельницького Сїча стала собi прибiжищем смiливого 
вояцтва, передовою сторожею України без всякого полiтичного значiння. Але 
коли не стало славного гетьмана, Сiчовики претендують на те, щоб таки вiд них 
виходив вибiр гетьмана i старшини; нарiкають на старшину, що вона собi 
захопила правлїннє й не хоче признавати власти Сїчи. В усiм сим лежали зерна 
пiзнiйших завiрюх. Як би Хмельницький не вмер так рано, i ще бiльше-як би 
по його смерти Україна могла о пожити спокiйно яких кiльканадцять лїт, сї 
зерна не проросли б. 
Українське громадянство виявило великий хист органiзацiйний. Воно 
жило незвичайно скоро i швидко поступало в своїм полiтичнiм усвiдомленню. 
Як би воно було полишене саме собi й могло спокiйно попрацювати над своїм 
суспiльним i полiтичним устроєм, над своєю конституцiєю,-певно зумiло б 
зробити новий устрiй трiвким i певним, потрапило б вигладити рiжнi 
суперечности й приладити до нових потреб державного житя старi вiдносини й 
порядки. Та власне отсього воно не мало-змоги спокiйно i свобiдно 
попрацювати над виробленнєм i утрiваленнєм нового ладу. Весь час Україна 
жила на воєннiй нозї, з усiх бокiв сторожили її иньшi держави, якi жадно хапали 
ся за всякий слiд внутрiшнього роздвоєння чи замiшання на Українi, щоб його 
роздмухати, щоб забити клин в кожду щiлину та ним розбити i ослабити 
українське житє. 
Крiм тих слабих сторiн полiтичних, про котрi ми говорили, сим ворогам 
служили службу й суспiльне, соцiальне роздвоєннє мiж українськими народнїми 
масами i старшинськими кругами, мiж народом i старшинським 
правительством. Нарiд пiдняв повстаннє, щоб визволити ся з панської кормиги; 
вiн покористував ся ним. щоб вигнати шляхту з України, заволодiти землями, 
якi шляхта помiж себе розiбрала, i стати паном своєї працї й своєї долi. Бiльш за 
все вiн бояв ся, щоб не вернули ся знову пани на Україну i не завели на ново 
своїх порядкiв. Тому нї за що не хотiв мирити ся з Поляками, тому невiрним 
оком дивив ся на все, що заносило на поворот до старих, панських порядкiв. 
Тим часом старшина козацька, маючи в своїх руках вдасть-зайнявши з 
сього погляду мiсце шляхти, мала охоту iти її стежкою: володiти землями, 
закладати собi села, способити пiдданих. В тiм вона виросла й инакшого 
способу матерiального забезпечення свого не знала й не бачила. При першiй 
оказiї-уже в першiм посольствi до Москви 1654 р. почала вона вiл 
московського правительства випрошувати собi грамоти на рiжнi маєтности, з 
правом садити на них пiдданих.
Правда, тих випрошених грамот бояла ся навiть показувати на Українi, 
знаючи, як неприхильний до того народ. Але нарiд український зачував уже, що 
нова старшина топче стару стежку й ставив ся ворожо до неї, бо пiдозрiвав в її 
полiтицi отi власнi, своєкорисгнi забаганки.
Ей дуки, кажуть, ви дуки! за вами всї луги i луки!
Нiде нашому брату, козаку-нетеязї, стати I коня попасти, як кажуть 
козаки дукам-полковникам в думi про Ганжу-Андибера зложенiй пiд 
вражiннями сього вороговання. Рiзко се ворогованнє виявило ся пiзнiйше, але 
початки його прокидають ся дуже скоро по смерти Хмельницького i 
ослаблюють позицiю старшини й її полiтику, i се була шкода велика, бо 
старшина мала на оцї визволеннє цїлої України, полїтичнi iнтереси цiлого 
народу.
84. Гадяцька унїя. В трудних тодїшнїх обставинах непростимо 
нерозважним дїлом був вибiр Богданового сина, недосвiдченого i нездатного 
молодика. Старшина не вiдважила ся виступити против сього перед очима 
умираючого Богдана, але задумала "поправити" се дїло по його смерти 1 
поминувши Юрася, вибрала гетьманом довголiтнього вiйськового писаря, 
довiреного чоловiка покiйного гетьмана Iвана Виговського. Потiм оповiдали, 
що вибрали його з початку на тимчасового гетьмана, поки Юрась покiнчить 
науку i постаршає, а Виговський захопив собi булаву й став "совершенним 
гетьманом". Але сучаснi документи про се нiчого не говорять: Виговського 
вибрано таки гетьманом вiдразу, тiльки старшина боялася, щоб,,чернь козацька" 
не протестувала, тримаючи ся Юрася, тому зробила сей вибiр не на повнiй 
вiйськовiй радi, а на  таршинськiм зїздї i аж потiм, як пiшли до Москви доноси 
на се, Виговський повторив свiй вибiр на повнїйшiй вiйськовiй радї i був знов 
вибраний гетьманом.
Новий гетьман, певно, був цїлою головою вищий вiд Юрася, був 
чоловiк дуже досвiдчений, розумний, бувалий, не кепський полiтик, при тiм 
безсумнїву-патрiот український, завзятий автономiст, однодумець старшини, 
що разом з нею щиро бажав забезпечити свободу i незайманнiсть України. Але 
вiн не мав популярности такої як Хмельницький: був вiн український шляхтич з 
київського Полiся, служив по канцелярiях, до вiйськового дiла не мав особливої 
охоти i до вiйська попав припадком: оповiдали, що Хмельницький його викупив 
у Татар, як вiн попав в неволю над Жовтими Водами. До того ж i на гетьманство 
Виговський попав не вибором повної ради, а против її волi. Все се в тодїшнїх 
обставинах, незвичайно трудних i без того, ще бiльше утрудняло становище 
новаго гетьмана.
В перших початках Виговський хотiв далi вести полiтику 
Хмельницького: держати ся по можности нейтрально мiж Москвою i Швецiєю, 
Кримом i Польщею, щоб мати спокiй на Українi, змiцнити в нїй лад i порядок i 
свою власну позицiю. Приєднав до себе знову Кримську орду, що була 
перехилила ся на сторону польську. Довiв розпочатi переговори з королем 
шведським до дуже важного союзного трактату, котрим король шведський 
обовязав ся "признати i проголосити вiйсько Запорозьке з усїми пiдвластними 
йому землями за нарiд свобiдний i нїкому не пiдвластний", його свободу i права 
боронити против усiх ворогiв, а спецiально-добити ся вiд Польщi признання 
свободи i незалежности "вiйська Запорозького", себ то схiдньої України, та 
розширити його територiю i на захiдню Україну. Се були дуже важнi обiцянки, 
але висловляли ся тодi, коли вже упадав розмах шведської полiтики: шведський 
король мусїв вивести вiйсько з Польщi бо напала на нього Данїя, i Швецiя таким 
чином не могла бути опорою для України. Зiставала ся Польща i Москва; 
Польща вела далї переговори з козаками, аби вернули ся назад до польського 
короля, i обiцяла за се всякi права, аж до автономiї України. Москва навпаки з 
смерти Хмельницького хотїла скористати, щоб поширити свої впливи i власть 
на Українї взяти в свої руки збираннє доходiв, поставити воєводiв в иньших 
українських городах(досї воєводи були тiльки у Київi) i скасувати церковну 
незалежнiсть України. Все се були новини прикрi українськiй старшинi й 
громадянству, але Виговський скiльки мiг iшов пiд лад Москвi i не протестував 
виразно проти сих московськiх плянiв, бо не чув себе ще певно. За свою 
покiрнiсть сподївав ся вiд московського правительства, що воно його пiдтримає 
супроти неприхильних течiй, якi зазначали ся против нього на Українї; але сї 
надiї його не сповнили ся. Тому що Виговського провела на гетьманство 
старшина без повної ради, з сього скористали всякi елементи ворожi старшинi, а 
особливо Запороже, що власне найбiльше вороже було новим порядкам, а 
стояло за старий демократичний лад вiйськовий, коли вiйськова рада правила 
всїм, вiдбирала i надавала булаву, а центром того була Сiча.
За Запорожем тягнули також i сусїднї лiвобiчнi полки Полтавський i 
Миргородський, що по сусiдству стояли в найбiльш тїсних i близьких звязках з 
Запорожем. Там ото й прокинули ся зараз ворожi Виговському i старшинi течiї, i 
з них задумав скористати полтавський полковник Мартин Пушкар, щоб зсадити 
Виговського. Нарiкали, що Виговського посадила старшина штукою, без 
вiйськового вибору, без Запорожа, а гетьмани повиннi вибирати ся на Запорожу, 
i Виговський.
Й не козак, а Лях, i не мислить добра вiйську i народови, а хоче 
запродати Україну Полякам. Щоб зробити кiнець тим говiркам, Виговський 
скликав нову раду, куди були висланi виборнi козаки з полкiв, i на тiй радї 
вибрано Виговського на ново, i московське правительство його признало 
гетьманом правильним i законним. Але противники Виговського i старшини 
через те не заспокоїли ся. Вiд Пушкаря i вiд кошового запорозького Барабаша 
далi раз у раз iшли до Москви пiсланцi, а з ними доноси i скарги на 
Виговського, що вiн неправильно вибраний i вiйсько його гетьманом мати не 
хоче, бо вiн зрадник i таке иньше. Виговський сподївав ся, шо московське 
правительство за його покiрнiсть поможе йому придавити тi неприхилнi течiї, 
накаже його ворогам, щоб слухали ся його як законного гетьмана i навiть 
поможе йому оружно їх приборкати. Тим часом московське правительство не 
хотїло так рiзко виступати против людей, що перед ним представляли себе 
найвiрнїйшими прихильниками й слугами Москви. Вона приймала вiд них 
пiсланцїв, посилала до них листи, робила їм рiжнi уступки, а тi з того ширили 
поголоски, що Москва з ними тримає, а Виговського теж не вважає правдивим 
гетьманом Виговський побачив, що Москва щиро його не пiдтримує, а ворожий 
рух змагаєть ся, i порiшив сам приборкати своїх ворогiв. З Москви наказували 
йому, аби не воював, а чекав, чи не послухають його противники московських 
намов. Але довше чекати йому не можна було.
На весну, закликавши в помiч Татар, Виговський пiшов походом за 
Днiпро i пiд Полтавою погромив Пушкарiвцїв. Сам Пушкар наложив головою, 
Полтаву здобуто, посаджено нового полковника з руки гетьмана i тяжко 
покарано всїх провiдникiв повстання. По сїм свої вiдно сини до Москви 
Виговський i його прихильники вважали рiшучо i безповоротно розiрваними. 
Митр. Дiонисий Балабан, поставлений Українцями без московської волi, вибрав 
ся тепер до Чигрина. Мiж народом прихильники української автономiї 
розпочали агiтацiю против Москви, щоб знеохотити до московської власти: 
оповiдали, що як Москва вiзьме Україну в свої руки, то попереводить Українцiв 
до Москви i Сибiру (подiбне саме дїяло ся тодi на Бiлоруси), забере з України 
попiв, а пришле з Москви московських, i т. ин А до європейських держав 
розiслали манiфест, де поясняли причини свого розриву з Москвою i 
оголошували їй вiйну:
"Заявляємо i свiдчимо перед Богом i цiлим свiтом, що розпочата й 
ведена нами вiйна з Поляками мала не иньшу причину i не иньшу мету. як 
оборону святої схiдньої церкви i предкiвської свободи нашої,-любов до неї 
водила нас з покiйним вождем нашим, безсмертної па.уiяти Богданом 
Хмельницьким, i Iваном Виговським писарем нашим. Свої приватнi справи 
вiдсунули ми далеко перед славою божою й справою громадською. За для того 
вiйшли ми в приязнь з Татарами та з пресвiтлою королевою шведською 
Христиною, а потiм з пресвiтлим Карпом ?уставом   королем шведським. Всїм 
їм ми заховали свою вiрнiсть мiцно. I Полякам не дали ми нiколи приводу для 
розiрвання трактатiв, але всiм додержували ми свято нашу вiрнiсть,умови i 
союзи. Не з иньших  мотивiв приняли ми протекцiю великого князя 
московського, як тiльки для того щоб заховати i примножити для себе i 
потомства нашого за помiчю божою зброєю здобуту i кровю стiльки разiв 
вернену свободу нашу. Обдароване рiжними обiцянками i приреченями в. кн. 
московського, вiйсько наше сподївало ся, що з огляду на спiльнiсть вiри i 
добровiльне наше пiддане в. князь буде для нас справедливим, прихильним i 
ласкавим, поступатиме з нами щиро i на свободи нашi не замишлятиме, а ще 
примножатиме їх бiльше i бiльше, вiдповiдно до обiцянок своїх. Але здурили 
нас тi надiї! Мiнiстри i вельможi московськi намовили того пречеснїйшого, 
всепобожного i найласкавiйшого володаря до того, що зараз же першого року, 
як завели ся переговори мiж Москвою й Поляками, пiд впливом надiй на 
польську корону, рiшено заразом нас придавити i поневолити, i до того вели 
вони свої замисли, щоб занявши нас вiйною з Швецiєю, лекше нас придавити i 
поневолити"...

263. Iван Виговський (малюнок з Лїтописи Величка).

За найбiльшу вину московських полiтикiв ставить ся тут, що 
московське правительство зрадило Україну, вiйшовши в порозумiннє з 
Польщею; за другу-що воно внесло роздїл i усобицю в українське полiтичне 
житє, пiдтримуючи рiжних ворохобникiв. I манiфест кiнчить ся такою заявою: 
"Так вiдкриваєть ся хитрiсть i обманство тих, що з початку через внутрiшню 
усобну вiйнула далi й вiдкрито своєю власною зброєю приготовили на нас ярмо 
неволi, без всякого приводу з нашого боку. Свiдчачи неповиннiсть нашу нї в чiм 
i кличучи Бога в помiч, змушенi ми для заховання своєї свободи взяти ся до 
законної оборони, щоб скинути з себе те ярмо i шукати для сього помочи наших 
сусiдiв. Отже не на нас спадає вина сеї вiйни, що вже загораєть ся. Ми були 
вiрнi й зiстаємо ся вiрними великому князю (царю) i против волї нашої беремо 
ся за зброю".
Швецiя, що мала бути союз ником України з Москвою, вже тепер не 
значила нїчого вона облишила вiйну i в 1660-х р. формально замирила ся з 
Польщею i Москбою. Через те щоб мати союзникiв против Москви ще иньших 
окрiм Кримської орди, Виговський порiшив довести до кiнця переговори з 
Польщею, що тягли ся так довго. Лїтом 1658 р. вiн сю справу вже полагодив 
через свого пiсланця Павла Тетерю, полковника переяславського, з пiсланцем 
польським Стан. Бєньовским, а 6 (16) вересня (сентября) в Гадячi списано 
формальний трактат, котрим Україна вертала ся пiд зверхню вдасть короля, але 
як осiбне автономне тїло-, .велике князiвство Руське". Хоч з сього трактату 
властиво не вийшло нїчого, все. таки вiн i пiзнїйшi додатки до нього iнтереснi 
тим, що показують, чого хотїли для України тодїшнї полїтики українськi, 
Виговський i його товаришi: Схiдня Україна (воєводство Київське, Браславське 
i Чернигiвське) має стати осiбною державою, з осiбними мiнїстрами, скарбом i 
навiть монетою, подiбно як велике князiвство Литовське Сойм (власть 
законодатна) буде спiльний з Польщею й Литвою. Головою вел. кн. Руського 
буде гетьман вибираний всiми станами 

264. Юрась Хмельниченко (звiдти ж).

iменувати гетьманом. Козацького вiйська буде ЗО тисяч, i крiм того наємного 
вiйська в роспорядженню гетьмана 10 тис. Православна вiра має бути у всїм 
зрiвняна з католицькою, митрополит i владики матимуть мiсце в сенатi. 
Київська академiя буде зрiвняна в правах з кракiвською, i ще в котрiмсь мiстї 
України має бути заснована одна академiя.
Трактат укладав ся спiшно i богато дечого в нїм ще не було продумано i 
вияснено. Наздогiн потiм, на сойм, що мав сей трактат затвердити, пiслано 
бажаннє, щоб в велике князiвство Руське вiйшла не тiльки схiдня, а й захiдня, 
цiла Україна. Виговський спiшив ся з трактатом, щоб дiстати помiч вiд Польщi 
против Москви.
85. Боротьба з Москвою. Вiйна почала ся. Виговський попробував 
вигнати московського воєводу з Київа, але се йому не вдало ся. Московське 
правительство пiсля сього проголосило Виговського зрадником i наказало 
вибрати нового гетьмана. Але довiдавши ся про трактат Виговського з 
Польщею, так заМiшало ся, що готове було вiдступити вiд своєї полїтики: 
воєводi Трубецкому наказано завести переговори з Виговським, обiцяти йому 
пробаченнє всього що стало ся i всякi уступки-навiть вивести воєводу з Київа, 
як би Виговський того домагався. Але Виговський не вiрив уже в московську 
щирiсть i не хотїв вертати ся. З початком 1659 р. вiн пiшов за Днiпро, аби 
приборкати своїх противникiв, що знов пiдняли голову, як Москва була 
виступила против Виговського. Коли против нього рушило московське вiйсько, 
вiн уступив ся за Днiпро, а московське вiйсько почало пiдбивати собi сїверську 
Україну i обложило полковника Гуляницького в Конотопi (див. карту 262). 
Виговський же дiждав ся Татар i з ордою рушив пiд Конотоп. Московське 
вiйсько не мало докладних вiдомостей про його сили, рушило на зустрiч тай 
попало в два огнi, мiж козакiв i Татар.
Став ся погром небувалий: знищено цїле вiйсько московське, двох 
московських воєвод попало в неволю. Трубецкой покинув Конотоп i подав ся 
скорше з України. Все було тепер в руках Виговського.
Але вiн не вмiв скористати з такої користної хвилї, не вигнав 
московських залог з українських мiст, а вiдiйшов за Днїпро, бо кошовий Сїрко з 
Запорожцями-вороги Виговського-вдарили на Крим, змусили Татар 
покинути Виговського, а далi напали на Чигирин, столицю гетьманську. 
Московська партия за Днiпром пiдняла голову знову; поголоска, що Виговський 
пiддав ся Полякам, пiдiймала против ньогб людей; нїхто не розбирав, на яких 
умовах се стало ся: бояли ся польського пановання i не хотїли про Польщу 
нїчого чути. Польське помiчне вiйсько, розложене Виговським в Сiверщинї, по 
старiй памяти викли1 Кало таку ненависть, що в сих полках, прихильних 
Виговському, пiдняло ся повстаннє. Полякiв убивали, i з ними загинув i 
визначний однодумець Виговського, Юрий Немирич, дуже освiчений 
український шляхтич, котрого вважали дiйсним автором Гадяцької унiї. З лiвого 
берега сей рух перекинув ся й на правий: козаки й тут заявляли, що не хочуть 
вертати ся пiд Польщу. Тодї уманський полковник Михайло Ханенко зєднав ся з 
Сiчовиками Сїрка й пiдняв повстанне против Виговського. Не хотiли його, 
хотiли Юрия Хмельниченка, як законного гетьмана. Зiйшли ся i в перших днях 
вересня 1659 р. пiд м. Германiвкою стали против себе оба вiйська. Юрий 
Хмельницький з своїми, Виговський з своїми. Всi козаки одначе покинули його 
тепер i перейшли до Хмельниченка: поголоски, що Виговський вiддає Україну 
назад Полякам, знищили його дїло. З Виговським було тiльки його наємне 
вiйсько й Поляки. 
Вiйсько вчинило раду й на нiй окричало, що не хочуть пiддавати ся 
Польщi, не хочуть воювати з Москвою. Поголоски, що Виговський пiдняв ся 
проти Москви на те тiльки, аби пiддати назад Україну польським панам, 
знищили цiле повстаннє. Против Виговського пiдняло ся на радї таке 
роздраженнє, шо мусїв iти геть, аби не вбили. Окричали гетьманом Юрася i 
пiслали до Виговського, щоб вiддав йому гетьманськi клейноди. Виговський, 
бачучи таке завзяте, вiддав клейноди й уступив. Тодї старшина, однодумцi 
Виговського, побачивши, з яким завзятем виступає вiйсько против Польщi, 
помiркувала, що з Гадяцькою унїєю тепер, видко, нiчого не зробиш-треба 
вертати ся пiд зверхнiсгь московську. Але хотiла все таки використати хвилю, 
щоб виторгувати вiд Москви, аби не мiшала ся на будуще в українськi справи. 
Тому намовила Юрася, аби прийнявши гетьманську булаву, не спiшив зачинати 
з Москвою.
Ставши з вiйськом над Днiпром, пiд Ржищевим, чекали, що скаже 
Москва. Коли Трубецкой прислав до них заклик, аби вернули ся пiд зверхнiсть 
московську на давнiх правах i вiльностях, Юрась за радою старшини пiслав 
Петра Дорошенка, щоб передав Трубецкому їх умови, на яких вони згоднi 
пiддати ся Москвi на ново. Там вони домагали ся, щоб на будуче на Українї 
московських воєвод не було нїде окрiм тiльки Київа, i щоб московське вiйсько, 
яке буде присилатися на Україну, було пiд властю гетьмана. Щоб московське 
правительство поза гетьманом не мало зносин нї з ким з вiйська, анї не 
приймало листiв, i щоб взагалi власть гетьманська нї в чiм не обмежувала ся 
московськими мiшаннями. Щоб гетьману вiльно було мати зносини з чужими 
державами, московське ж правительство, ведучи переговори з чужими 
державами в українських справах, брало до тих перегорiв українських 
депутатiв. Щоб українське духовенство зiстало ся пiд властю 
константинопольського патрiарха, як сього бажало, вибираючи митрополита 
Дiонисия Балабана i т. й. 
Трубецкой промовчав, що вiд московського правительства присланi 
йому статї зовсiм иньшого змiсту, а закликав гетьмана з старшиною, щоб їхали 
до нього, аби умовити са в тих справах. Коли ж вони, послухавши, справдi 
приїхали до Переяслава,-виявило ся, на шо їх туди манили. Трубецкой сказав, 
що  переговорювати сянема чого, треба наперед скликати раду. Раду ж вiн 
скликав з лiвобiчних полкiв, ворожо настроєних для старшини, i крiм того 
привiв ще з собою московське вiйсько, а московськi прислужники своїх козакiв. 
Рада була така, що перед нею Хмельниченковiй старшинi анї думати було 
виступати з якими не будь домаганнями против Москви, i на се рахував 
Трубецкой. Вiн обявив тут новi статї, присланi з Москви. До старих "статей 
Богдана Хмельницького", себто до тих рiшень, якi були данi московським 
правительством на козацькi бажання по прилученню до Москви, тепер 
поробленi додатки й змiни.
Гетьмаьу наказано посилати вiйсько, куди цар звелить i без волi 
московського правительста нiкуди не посилати; гетьмана заборонено 
перемiняти без царського указу; московських прихильникiв заборонено карати 
без слiдства московського; людей близьких до Виговського велено не пускати 
до ради анї давати їм урядiв нiяких пiд карою смерти; воєводи московськi крiм 
Київа мати бути заведенi також в Переяславi, Нїжинї, Черниговi, Браславi, 
Умани.
Сї додатки стiсняли й зменьшали ще гiрше українську автономiю. Але 
Хмельниченко з своєю старшиною, спинивши ся в руках Трубецкого й маючи 
перед собою ворожу настроєну раду i вiйсько московське, не насмiлили ся 
протестувати. Москва помiшала всї їх рахунки i вони покорили ся, присягли-i 
затаїли гнївi злiсть, що Москва так їх обдурила. Але не глянули в справу 
глубше, не помiркували, в чiм причина їх слабости, а московської побiди-в їх 
вiдчуженню вiд народу, в тiм, шо свою полiтику вони будували, як старий 
Хмельницький, на заграничних союзах, а не на свiдомiй помочи i участи свого 
народу. Се зiстало ся закрите перед очима їх, i вони кидали ся далї, вiд Москви 
до Польщi, коли стрiчали ся з хитрою i своєкористною московською полїтикою 
обрахованою на погибiль  країнської свободи, i вiд Польщi до Москви, коли 
народ пiдiймав ся против них, боячи ся польського пановання. I вiд кождого 
такого їх хитання спадали новi бiди на українську люднiсть, зростала її неохота 
до дальшої боротьби, до старшини й її полiтики, i все затiсняв ся коло України 
зелiзний обруч польсько-московського панування.
Пройшло потiм пiв року. Моськовське правительство, порiжнивши ся 
наново з Польщею, лiтом 1660 р. задумало похiд на Галиччину, щоб вiдтягнути 
польськi сили з Бiлої Руси. Московський воєвода Шереметєв пiшов з 
лiвобiчними полками на Волинь, Хмельниченко з правобiчними полками йшов 
до нього полудневою границею, охороняючи її вiд Татар. Та польськi гетьмани, 
дiставши велику помiч з Криму, вiйшли помiж Шереметєва i Хмельниченка, 
вдарили на московське вiйсько пiд Любаром i обложили його зi всiх бокiв, так 
що воно не могло порозумiти ся з Хмельниченком. По кiлькох днях 
збентежений Шереметєв став вiдступати назад, сподїваючи ся через те скорше 
здибати ся з Хмельниченком, i став пiд Чудновим. Але з Хмельниченком тим 
часом вели переговори Поляки, намовляючи його вiдстулити вiд Москви i 
вiдновити унїю з Польщею. До сього ж намовляв його i Виговський, що таки 
хотiв утримати гадяцьку унїю. Не можучи нїяк зiйти ся Шереметєвим i маючи 
против себе сильнiше польськотатарське вiйсько. Хмельницкий завагав ся. 
Старшина, ображена на Москву, що так їх пiдiйшла попереднього року, не 
противила ся згодї з Польщею. Але Поляки також не були розумнiйшi вiд 
московських полїтикiв i покладаючи на трудне тодїшнє становище Українцiв, 
уже не згодили ся вiдновити Гадяцьку унiю, так як була уложена, а викинули з 
неї все, що говорило ся про велике кн. Руське. На таку унїю старшина не мала 
охоти приставати, але не час був противити ся i кiнець кiнцем згодили ся 
Шереметєв по сiм мусїв пiддати ся Полякам-вiддав Їм зброю, запаси i пообiцяв 
вивести всяке московське вiйсько з України. Зiрвав серце на козацькiм вiйську, 
що було з ним:
видав його Полякам i Татарам, аби тi не грабували й не брали в неволю 
московського вiйська. Такий мерзкий вчинок викликав по всiй Українi великi 
жалi i гнїв на Москву. 
86. Роздвоеннє України. Московськi полiтики одначе не схаменули ся 
й тепер, не подумали вiдступити вiд своєї полiтики, аби прихилити до себе 
українське громадянство: задоволити його i так уже невеликi бажання, щоб не 
хилило ся до Польщi. Москва далї вела свою лїнїю i супроти таких хитань 
Українцiв навiть ще бiльше налягала на те, щоб забрати Україну як найбiльше в 
свої руки, завести свох урядникiв, заставити московськими залогами, взяти все 
пiд московське начальство. На її щастє чи нещастє Поляки нiчого не зробили, 
щоб користати з розгрому московських сил пiд Чудновим. Московськi залоги не 
були з України виведенi. Приборкано повстання української людности, що 
близше  ридививши ся тепер до московських людей, по чуднiвськiм погромi 
стала їх вигоняти i побивати. Походи, якi Поляки потiм робили за Днiпро, не 
тiльки не привернули до них тутешнiх людей, але навпаки вони почали горнути 
ся до Москви, бачучи перед очима Польщу. Кiнець кiнцем лiвобiчнi 
полковники: свояк Юрасiв Яким Сомко, полковник переяславський, i Василь 
Золотаренко нiжинський привели лiвобiчну Україну пiд власть московську i 
стали просити дозволу вибрати нового гетьмана на мiсце Хмельниченка, бо 
кождий з них за свою услужнiсть перед Москвою сподiвав ся тепер стати 
гетьманом.
Москва одначе вiдкладала вибiр, бо хотiла привести назад пiд свою 
вдасть i правобiчнi полки з Хмельниченком. А той не знав сам на яку ступити. 
Старшина, що його окружала, не мала охоти вертати ся пiд вдасть московську, 
пiсля того як Москва не сповнила їх бажань що до української автономiї. Але 
козаки й уся люднiсть українська не хотїла польської зверхности. Хмельниченко 
просив польське правительство, аби прислало принаймнi якесь бiльше вiйсько 
на Україну, аби затримати її вiд хитань; але Польща на се була не спроможна, а 
тi дрiбнi польськi вiйська, що приходили часами на Україну, тiльки 
знеохочували людей до Польщi. А ще бiльше знеохочувала їх польська шляхта, 
що тиспа ся на Україну, до своїх маєткiв, вигоняла з них козакiв, i так 
роздражнювала людей, що Хмельниченко нарештi свому вiйську звелiв 
вигоняти й не пускати ту шляхту на Україну. Так само не причиняла 
Хмельниченку охоти в народi i орда Кримська, що нiби то йому помагала, а тим 
часом грабувала людей, забирала в неволю, i поговорювала вже, що Україна 
властиво новина бути пiд властю Криму. Декотрi з старшини, невдоволенi нї з 
Москви нї з Польщi, що на права скупила ся, а оборонити своїх прихильникiв 
теж не мала сили, не противили ся гадцї признати над собою вдасть хана 
кримського-спробувати ще татарської опiки. Але люде й чути про се не хотiли.
Кiнець кiнцем Хмельниченко, побачивши як з усiх сторiн пiдiймаєть ся 
на нього роздражненнє i неохота, а не знаходячи виходу з таких прикрих 
обставин, стратив охоту до всього, i до свого гетьманування. На початку 1663 р. 
вiн поклав булаву i почуваючи себе хорим i до житя нездатним, постриг ся в 
Монахи. На його мiсце вибрано гетьманом зятя його Павла Тетерю, чоловiка 
проворного i хитрого-говорили про нього, що купив собi булаву, роздавши 
великi грошi старшинi. Сей був рiшучий прихильник Польщi i з його вибором 
московськi полiтики мусiли вiдложити гадку про те, щоб приєднати до себе 
правобi.чного гетьмана. 
В лiвобiчнiй Українi тим часом тягали ся за булаву Сомко i Золотаренко 
та все скликали ради, бо топ котрого не вибрали раз у раз опротестовував i 
добивав ся нової. Московське правительство водило їх обох, але тим часом 
пiдiймав ся новий кандитат на булаву i ставав все небезпечнїйшим 
конкурентом. Був се Iван Бруховецький, кошовий запорозький. Вiн виступає як 
представник Сїчи, а противник старшини, в тiм дусi як Пушкар i Барабаш. 
Уже в осени 1659 р., ставши кошовим, вiн приймає небувалий титул 
"кошового гетьмана". Граючи на запорозьких амбiцiях, вiн ширить ту гадку, що 
булава по старим порядкам повинна бути в руках Сїчи i Запорожцi мусять мати 
перший голос при виборах гетьмана. 
Заразом, пiд лад Запорожу, де збирав ся головно народ незаможнiй, не 
родовитий, вiн виступав против лукiв-старшин i противставляв себе їм як 
носитель справжнiх запорозьких традицiй, та з сього становища агiтував против 
Сомка i Золотаренка як старшинських кандидатiв. Його то фiгура оспiвана з 
славнiй думi про Ганжу Андибера пiд образом "Феська Ганжi Андибера, 
гетьмана запорозького": перебраний за козака-нетягу вештаєть ся вiн на волости

269. Павло Тетеря, малюнок в лiтописи Величка.

Довгополенко переяславський, Вiйтенко нiженський, Золотаренко 
чернигiвський", себ то Сомко з Золотаренком i иньшою старшиною,-козак 
нетяга стає предметом їх глузувань. Та иньшими очима починають дивити ся на 
нього, як вiн "почав чересок виймати, увесь стiл червiнцями устилати", а далї 
бачуть їде бiльше:
"Тодi-то козак, бiдний нетяга, по кабаку похождає,
Кватирку одчиняє, на бистриї рiки поглядає, кличе, добре покликає:
"Ой рiки-каже-ви рiки низовиї, помош.ницї Днїпровиї!
Тепер або мене зодягайте, або до себе приймайте!"
Оттодї оден козак iде, шати дорогиї несе,
На його козацькi плечi надiває,
Другий козак iде, жовтi сапянцi несе.
На його козяцькi ноги надiває,
Третiй козак iде, шличок козацький несе,
На його козацьку главу надуває.
Вони йому приношали i до його примовляли:
"Гей Фесько Андибере, батьку козацький, славний динаре!
Доки тобi тута пустувати?
Час -пора йти на Україну батькувати".
Тодi дуки-срiбляники стиха словами промовляли:
"Ей, не єсть же се, братцi, козак, бiдний нетяга,
А єсть се Фесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький!..
Присунь ся ти до нас, кажуть ближче,
Поклонимось ми тобi нижче,
Будем радить ся, чи гаразд-добре на славнiй Українi проживати".
Але Андибер не потрiбує їх товариства й їх залицянь. Вiн каже своїм
козакам дати їм доброго прочухана, щоб на будуче не гордили ся
перед голотою:
"Ей козаки, каже, дiти, друзї, молодцi, прошу я вас, добре дбайте,
Сих дукiв-срiбляникiв за лоб наче волiв iз-за стола вивождайте,
Перед окнами покладайте, у три березини потягайте,
Шоб вони мене споминали, мене до вiку памятали".
В сїй прегарнiй думi з становиша Запорозцїв описана боротьба за 
булаву, яку повiв їх кошовий з дуками полковниками городовими iдЇйсно 
перемiг їх. Але боров ся вiн не по лицарськи, а доносами Москвi, неправдиво 
обмовляючи своїх противникiв в зрадї, а заразом своєю агiтацiєю против 
старшини копав погибельну прiрву в українськiм громадянствi, на користь 
московським полiтикам, а на шкоду українському житю. Перед московськими 
кругами вiн рекомендував себе як найбiльш податливого чоловiка для 
московських плянiв i тим пiдкопував свого головного противника Сомка 
Побачивши таку небезку, Золотаренко в останнiй хвилi зєднав ся з Сомком-
але було вже пiзно.
На останню раду, визначену на червень 1663 р. пiд Нiжином 
Бруховецький привiв з собою ватаги Запорозцїв i "черни" (простого козацтва) з 
полудневих полкiв, що тримали ся разом з Запорожем. Сомко тому привiв 
також козацьке вiйсько i навiть армату. Рада з самого початка перейшла на 
бiйку; її перервано, а тим часом Бруховецькому вдало ся перетягнути до себе 
козакiв Сомкових: вони пiдняли бунт на свою старшину, i Сомко з иньшою 
старшиною мусїли тiкати до обозу московського боярина, присланого на раду-
а той їх велїв арештувати як ворохобникiв. По сiм рада вже пiшла спокiйно, 
вибрано Бруховецького, московський посол потвердив сей вибiр, а Сомка, 
Золотаренка i ще кiлькох суджено за зраду, осуджено i стято, без всякої вини. 
Всiй старшинi взагалi партия Бруховецького дала тепер почути свою побiду: 
брали з них всякий припас i одежу-барзо притуга великая на людей значних. 
87.  Замисли Дорошенка. Отаким способом з вибором Тетерi й 
Бруховецького Гетьманщина роздїлила ся на двi части. Правобiчна Україна 
зiстала ся пiд зверхнiстю Польщi, лiвобiчна пiд зверхнiстю Москви. Ослабило се 
ще гiрше сили України, i зробило для неї майже безнадiйним дїло її визволення. 
Коли воно так тяжко йшло досї, хоч вело ся ще з свiжiйшими силами, i то цiлої 
Гетьманщини,-то ще тяжше було вести його силами самої правобiчної чи 
лiвобiчної України-тим бiльше, що багато сили йшло на суперечнi змагання 
обох частей. До тогож i тут i там серед замiшань, зневiри й несвiдомости 
народньої повиходили на верх i захопили в свої руки власть iнтригани, 
самолюбцi, якi не думали про те, щоб вивести Україну з тої матнi, а тiльки про 
свою користь i власть.
Та житє було таке тяжке й трудне, що вилiзши iнтригами на верхи його, 
не легко було утримати ся на тих верхах, i першим випливши, першим се почув 
на собi Тетеря. Дiставши булаву, першим дiлом зачав вiн радити королеви, аби 
вислав великий похiд за Днiпро-здобути i лiвобiчну Україну. Король справдi 
спромiгся на таку, останню вже пробу, i з кiнцем року сам пiшов з досить 
значним вiйськом i з Татарами за Днїпро, палячи й руйнуючи меньшi мiсточка, 
а крiпчii обминаючи, -пройшов аж до Глухова, попробував його здобути, але 
нiчого не доказавши, пiшов назад, почувши, шо наступає московське вiйсько. 
Нарiд український держав ся проти Польщi ворожо, i з великими утратами, а 
зовсiм нiякими результатами скiнчила ся отся остання проба Польщi вернути 
собi заднiпрянську Україну.
Тим часом серед сього походу почав ся ворожий Польщi рух i на 
Правобiчнiй Українi (винувачено в пiдмовляннях до бунту Виговського i зовсiм 
беззаконним способом його на пiдставi сих пiдозрiнь засуджено воєнним судом 
i розстрiляно для страху иньшим). Колиж московське вiйсько з Бруховецьким 
слiдом за Поляками пiшло також на правобiчну Україну, рух сей поширив ся ще 
бiльше. Тодi Бруховецький мiг он легко пiдбити правобiчну Україну, але вiн не 
подбав про се, а московське правительство й того меньше, бо наскучила йому 
вiйна, i не мало воно надИзатримати правобiчнi землї. Польськi вiйська, 
особливо лютий Чарнецкий (той що спалив кости Хмельницького), 
нелюдськими карами силкували ся загамувати повстаннє, але воно ширило ся 
все бiльше. Далi польське вiйсько зовсiм вийшло вiдси, бо треба було його де 
инде, i тодї Тетерi пiшло ще тяжче. Коли на початку 1665 р. оден з проводирiв 
тутешнiх повстань Дрозд погромив його на голову, Тетеря забрав свої манатки, 
зовсiм покинув Україну i взагалi зiйшов з овиду. Так правобiчна Україна 
визволила ся вiд Польщi Але не мала охоти пiддавати ся й Москвi по тiм що вже 
зазнала. Тодi вiдновила ся давнiйша гадка--пiддати ся пiд опiку Криму. 
Медведiвський сотник Опара перший пiшов сек) дорогою: вiн оголосив себе 
гетьманом з ханської руки i приняв вiд хана  потвердженнє. Се було лiтом 1665 
р. Але скоро Татари скинули й арештували його, а козакам на гетьмана 
предложили особу поважнiишу-Петра Дорошенка. Козаки прийняли його за 
гетьмана (в мiсяцї серпнi 1665 р.). Се був справдї чоловiк мiж козацтвом знаний 
i поважаний, "з прадїда козак", як вiн казав про себе Полковником був уже за 
Хмельницького, але тiльки тепер виступає на перший плян i на кiльканадцять 
лїт стає головною фiгурою українського житя. Був вiн чоловiк великого духа, 
душею i тiлом вiдданний визволенню України i приймаючи булаву з рук 
ханських, вертав ся до старої гадки Хмельницького поставити Україну в 
невтральне i незалежне становище мiж Москвою, Польщею i Туреччиною i 
запевнити їй повну свободу i автономiю. Не вдоволяючись опiкою ханською, 
вiн прикладом Хмельницького слiдом заводить переговори з Туреччиною та 
заручаєть ся її пiдмогою. Дорошенко признав султана своїм зверхником, а той 
обiцяв помагати Українi визволити ся цїлiй, в етнографiчних її границях-до 
Перемишля i Самбора, до Висли i Нїмана, до Сївська i Путивля (на московськiй 
границi). По сiм хан дiстав вiд султана наказ у всiм помагати Дорошенку. З 
Польщею вiн до часу старав ся не загостряти вiдносин, але се не перешкоджало 
йому вигоняти з України польськi вiйськовi вiддїли, якi де були; вигнав їх з 
Браславшини, i взяв її також у свої руки. Знищив також головного прихильника 
московською Дрозда.
Таким чином правобiчна Україна стала свобiдною й нейтральною. 
Ставши на нiй сильнїйшою ногою, маючи за собою також митрополита Иосифа 
НелюбовичаТукальського, котрого польське правительство протримало перед 
тим два роки в марiенбурськiй вязницi i саме випустило на волю, Дорошенко 
разом з ним задумував вирвати тепер з пiд-московської власти також i лiвобiчну 
Україну. Помiтивши, ш.о Бруховецький починає хитати ся, Дорошенко i 
Тукальський завели з ним зносини i з свого боку почали пiдбивати на Москву, 
подаючи надiю, що Дорошенко готов зрiкти ся гетьманства й вiддати 
Бруховецькому правобiчну Україну, аби вже раз Гетьманщина вернула ся до 
давнїйшої цїлости. Тодї Бруховецький, що тим часом зайшов так, що далї вже 
нїкуди  було, понадїяв ся на помiч Дорошенка i Татар та справдi пiдняв 
повстаннє проти Москви. Подiбно як Тетеря, i Бруховецький досить скоро 
побачив, дiставши булаву, що хитрими iнтригами не так легко держати ся на 
гетьманствi. Приподоблював ся Москвi, як тiльки мiг, щоб мати її за собою: 
1665 р. поїхав до Москви на поклiн (сього московське правительство добивало 
ся i вiд попереднїх гетьманiв, тiльки тi не хотїли) Попросив, щоб його там 
оженили "на московской дiвцi", i там його сяравдї оженили з донькою 
окольничого Салтикова i справили гучне весїлє. Випросив собi двiр у Москвi й 
обiцяв там тримати свого племiнника-для безпеки. А нарештi сповняючи волю 
московських полїтикiв, подав цареви прошеннє вiд себе i старшини, щоб цар 
перейняв на себе управу на Українi, збирав на себе всякi доходи, а для того 
вислав своїх воєвод на Україну i вiйсько, а також щоб митрополита Українцям 
прислано з Москви. За такий подвиг свiй дiстав боярський чин i гойнi 
дарунки-мiж иньшим цiлу Шептакiвську сотню в Сївершинї йому подаровано 
на маєтнiсть. Але вернувши ся на Україну скоро побачив яке угiллє огненне 
зiбрав на голову свою. Духовенство, старшина i простi люде, навiть само 
Запороже-все пiдняло ся на нього. Духовнi пiдняли бучу за пiдданнє їх пiд 
московське начальство. Старшина страшенно була роздражнена тими 
нечуваними нарушеннями українських порядкiв, а ще бiльше-що 
Бруховецький взяв собi моду всякого, хто йому противив ся, засилати до 
Москви, аби там його запроторили на засланнє. Простих людей Бруховецький 
пiдняв на себе тим, що вiдступивши збираннє доходiв Москвi, тепер, вернувши 
ся на Україну, заходив ся яко мога найбiльше здерти з людей до вiйськового 
скарбу, поки приїдуть московськi зборiдики. Пiшов по Українi крик про 
здирство гетьманське i всяку принуку, яку при тiм чинено Запороже, побачивши 
таке, почало само виступати против свого недавнього представника, а 
Бруховецький старим звичаєм став зараз обмовляти Запорозцiв перед 
московським правительством, що вони зрадники. Коли приїхали московськi 
перепищики, переписали людей, їх грунти i весь маєток i стали накладати 
московськi податки i настановляти московських зборшикiв, гнiв на 
Бруховецького i на Москву пiдняв ся ще бiльший: таких високих податкiв перед 
тим не чували.
Крiм того були великi нарiкання на московське правительство, що воiно 
згодило ся вiдступити Польщi правобiчну Україну, укладаючи перемирє 1667 
року: подiлило ся Україною з Польщею, не додержало того, що обiцяло 
приймаючи Україну пiд царську руку.
Почало пiдiймати ся повстаннє. Бруховецький просив з Москви вiйська, 
щоб карати всiх непослушних як найтяжше: всї побунтованi мiста i села 
вирiзати, випалити i зруйнувати. Та тут уже Москва не схотiла слухати його, i 
Бруховецький побачив, що як так далi пiде рух на Українi, то й Москва не схоче 
його  пiдтримувати, невважаючи на всї його залицяння. Тодї ото й надумав вiн 
за помiчю Дорошенка пiдняти повстаннє проти Москви, щоб тим способом 
скинути з себе ненависть народню. Не знав що Дорошенко хитрив з ним i за 
його хитрощi тимже  добром тепер вiдплачував. Пiдбиваючи Бруховецького на 
Москву, Дорошенко заразом вiв зносини з московським правительством. 
Замирив вiн саме тодї з Польщею, на тiм що вона виведе свої вiйська з 
України, а Україна правобiчна буде признавати власть королiвську, а тепер 
хотїв вiйти в порозумiннє з Москвою, щоб вона так само обмежила ся такою ж 
тiльки зверхньою властю над лiвобiчною Україною та вiддала її пiд його власть. 
Бруховецький, не знаючи тих замислiв Дорошенка, на початку 1668 р. пiдняв 
повстаннє на Москву. Старшина пiдтримала його. По всiй Українi люде, 
наскучивши кривдами i своєвiльствами московських урядникiв i людей 
воєнних, побивали їх або виганяли. Бруховецький розсилав листи, аби скiзь 
Москалiв виганяли, i до воєводiв писав, аби йшли з України, инакше буде їх 
воювати. Залоги московськi, настрашенi тим повстаннєм, справдї пiддавали ся й 
виходили.
Тiльки в Кпiвi i Черниговi- воєводи утримали ся На весну Бруховецький 
ладив ся до вiйни з московським вiйськом, що прийшло зза границi з боярином 
Ромадановским.
До помочи йому прийшли Татари, i Дорошенко йшов зза Днїпра--
Бруховець кий думав, що то йому в помiч. Але з дороги Дорошенко прислав до  
Бруховецького своїх людей жадаючи, аби зрiк ся гетьманства, вiддав клейноти, 
а за те дiстане Гадяч в державу до житя свого. Як громом се вдарило 
Бруховецького. Хотїв був боронити ся, арештував пiсланцiв Дорошенка, але 
слїдом надiйшов вiн i став недалеко вiд Опiшнї. Тут виявила ся народня неохота 
до Бруховецького. Не вратувало його повстаннє против Москви. Першi 
покинули Бруховецького Татари, потiм козаки крикнули, що не будуть бити ся з 
Дорошенком, i кинули ся грабувати обоз Бруховецкого. Вхопили його самого i 
привели до Дорошенка-той звелїв його прикувати до гармати. При тiм 
Дорошенко махнув рукою, а козацька юрба подумала, що то вiн махнув, аби 
Бруховецьким кiнчили-кинули ся на нього з незвичайним розяреннєм, були 
рушницями, списами, "як скаженого пса", обдерли й кинули голого. Дорошенко 
велiв його вiд

272. Петро Дорошенко, малюнок з лiтописи Величка.

везти до Гадяча й поховати в церквi, що збудував Бруховецький. Потiм рушив 
на Ромадановского, але той не зваживсь виступати против нього i вийшов за 
українську границю. 
Так ото вся Україна гетьманська тодї, весною 1663 р., спинила ся в 
руках Дорошенка. Послужила йому фортуна. Мав силу i мiг договорювати ся з 
Москвою та доповняти ся Українi прав i свобiд. Його плян забезпечення 
автономiї України пiд зверхнiстю Москви i пiд протекцiєю Польщi й Туреччини 
був близький до свого здiйснення. Але тут стала ся бiда-як з Виговським по 
конотопськiй побiдї: раптом Дорошенко завернув ся з лiвобiчної України. 
Оповiдали, що вiн з дому, з Чигирина дiстав звiстки про жiнку-що вона "через 
плiт скочила з молодшим". Зiставивши наказним гетьманом полковника 
чернигiвського Демка Многогрiшного, Дорошенко подав ся до Чигрина. I се 
зiпсувало все дїло.
По його виходї Ромадановский з московським вiйском знову руцiив в 
Сївершину, i все що держало ся московської думки, або просто бояло ся 
заводитись з Москвою-пiдняло голову. Особливо в Сїверщинї, сумежнiй з 
московською границею, мало хто мiг мати надїю розвязати ся з Москвою: видко 
було, що не зрiчеть ся вона добром тутешнiх країв, тому за краще вважали 
корити ся, як бороти ся i бути повойованими. Архiєпископ чернигiвський Лазар 
Баранович, що правив лiвобiчними єпархiями (бо Тукальського, вибраного 
правобiчними, Москва не признала митрополитом), виступив проповiдником 
московського пiдданства i став намовляти й Многогрiшного, щоб пiддав ся 
Ролдадановскому. Дорошенко не присилав помочи, i Многогрiшний пождавши 
пiддав Ромадановскому Чернигiв. Потiм скликано раду старшинську до 
Новгорода Сїверського i тут вибрали Многогрiшного гетьманом i рiшили 
прийняти зверхнiсть московську, але забезпечити при тiм автономiю 
українську. Многогрiшний по сiм прийняв титул "гетьмана сїверського" i 
просив Барановича бути посередником мiж ними i Москвою в справi дальших 
вiдносин: щоб Москва вiдновила статi Богдана Хмельницького, вивела своїх 
воєвод i вiйсько з України-в такiм разi пiддадуть ся i розiрвуть союз з Татарами, 
а инакше будуть бороти ся, хоч би прийшло ся пропасти або йти з України в 
Польщу.
Гарнi то були слова, але пiзно їх було говорити, раз уже пiддавши ся. 
Можна було з Москвою торгувати ся, державши ся разом при Дорошенку. 
Тепер же вхопивши за край, московськi полїтики вже не хотїли пускати з рук 
нiчого, i почали вводити, поки не виводили на своє.
88. Упадок Дорошенка. Вибiр Многогрiшного сильно пiдрiзав 
Дорошенка. Не знав як з тим буть, i не уладив ся з ним. Якийсь час поминав 
його-так наче того й не було, i се ставило в трудне становите Многогрiшного: 
бачив, що Дорошенко його не хоче терпiти, через те мусiв бути податливiйшим 
для Москви. Та ж тепер вела переговори з обома, пробуючи котрий попустить. 
Оба якийсь час держали ся тих самих жадань що до української автономiї, але 
що позицiя Многогрiшного була дуже тяжка, i Сївершина, де його признали 
гетьманом, була фактично в руках московських, тож Многогрiшний не мiг так 
рiшучо стояти на своїм; i так ше вiн досить показав завзятя i щирої вiдданости 
українським iнтересам.
Московське правительство через своїх воєвод мало звiстки, якi 
потверджували, що домагання Дорошенка i Многогрiшного згiднi були з 
бажаннєм всеї української людности- що вона теж не хотiла вiйська 
московського i воєвод та урядникiв, взагалi нiякої управи московської. Так 
доносив i найповажнїйший, довiрений представник московської впасти на 
Українi київський воєвода  Шереметєв.  Тому Многогрiшний так мiцно стояв на 
своїм. Але московськi полiтики все таки не хотiли попускати з своїх замислiв та 
далi живосилом тягли Українцiв пiд свою вдасть, використовуючи кожду 
скрутну хвилю в українськiм житю, аби ту вдасть свою поширювати. Тепер 
покладали ся вони на те, що Многогрiшний мусить попустити, i вiн справдї 
попустив. В мартї 1669 р. на радї в Глуховi предложенi були новi московськi 
статї, що мали заступити мiсце статей Хмельницького. Многогрiшний з 
старшиною й Барановичем i всi присутнi дуже сильно вiдпрошували ся вiд 
московських воєвод i не хотiли приймати сих статей; кiлька день пройшло в тiм, 
але нарештi дня 6 марта справу було таки покiнчено. Московськi воєводи мали 
бути крiм Київа ще в Переяславi, Нiжинi, Черниговi й Острi, але не мiшати ся нї 
в суд нi в якi справи, тiльки мати власть над  московськими залогами. На тiм 
списано договiр, зовсiм як мiж двома державами, i пiдписано обома сторонами, 
а Многогрiшного потверджено на гетьманствi.
З початку Многогрiшного тримала ся тiльки Сiверщина з Київом, потiм 
приступили також полки: Прилуцький i Переяславський. Полудневi полки з 
початку зiстали ся при Дорошенку, але скоро з Запорожа стали виходити новi 
гетьмани, поставленi Запорожцями-з початку Петро Суховiєнко, прозваний 
Вдовиченком (1668), потiм, як його погромив Дорошенко, на його мiсце 
вибрано на Запорожу Михайла Ханенка (1670). Сi запорожськi гетьмани 
баламутили пограничнi полки й робили багато клопоту Дорошенкови-
переманювали на свою сторону Татар та пробували пiдiрвати Дорошенка й на 
правiм боцї; почавши вiд 1669 р. вiн все мусiв вести дрiбну вiйну з ними. Коли у 
Дорошенка попсували ся вiдносини iз польським правительством, тому що воно 
не хотiло сповнити бажання Дорошенка-вiдновити Гадяцьку унiю i признати 
правобiчну Україну самим тiльки козакам,-тодi Ханенко вiйшов в переговори 
з польським правительством. Вiн не бажав майже нiяких уступок, отже польське 
правительство признало його гетьманом замiсть Дорошенка. Пiдтримувати 
його, правда, не спромогалось, i Ханенко великої сили тут не мав, а все таки 
бороздив Дорошенку i утрудняв i без того трудне його становище. 
З Многогрiшним, пiсля того як його потверджено на гетьманствi, 
Дорошенко помирив ся i пiдтримував з ним добрi вiдносини,-хоч i нарiкав на 
таких "покутних гетьманчикiв". Вони були однодумцi в полiтичних справах i в 
вiдносинах до Москви старали ся не перешкоджати один одному. Обох iх дуже 
смутив подїл України мiж Москвою i Польщею, довершений тим перемирем 
1667 р. Особливо займало всiх питаннє про Київ, що був тiльки на два роки 
зiставлений за Москвою, i потiм мав вiдiйти до Польщi; Москва потiм його не 
вiддала, але на Українi тим часом дуже трiвожили ся i нарiкали на Москву 
(потiм сi нарiкання Многогрiшного дали привiд ворогам повалити його). 
Не можучи дiйти до кiнця з Москвою анї з Польщею, Дорошенко все 
бiльше налягав на Туреччину. Народови гадка про пiдданство бiсурменови була 
ненависна, так що Дорошенко мусїв таїти ся перед ним з своїми вiдносинами до 
султана. Спустошення, що чинили на Українi його союзники Татари, викликали 
велике невдоволеннє. Але в тодїшнїх обставинах Дорошенко не бачив иньшого 
способу вивести Україну з тих нетр, в яких вона застрягла, й закликав султана, 
аби сповнив свою обiцянку-помiг Українцям визволити ся вiд Польщi. Сї 
пригадки довго зiставали ся без успiху. Але 1671 р. султан Магомет IV 
постановив iти на Україну i сповнити свою обiцянку. З кiнцем того року 
оповiстив вiн Польщу, шо буде воювати її за те, що нападає на землi 
присяжника султанського Дорошенка i на весну 1672 р. з великою армiєю 
рушив на Україну. Наперед пiслав кримського хана i ТОЙ з Дорошенком 
розiгнав вiддiли польського вiйська, якi були на Уiраїнї, та козакiв Ханенкових. 
Сам султан обложив Камiнець на Подiлю; крiпость ся була слабо обсаджена i 
скоро пiддала ся; звiдти султан приступив пiд Львiв. Польща не мала вiдваги 
бороти ся з таким сильним вiйськом i поспiшила замирити ся": вiдступила 
Туреччинi Подїлє й обiцяла платити що року данину; "Україну в давнїх 
границях" вiддала Дорошенку й обiцяла вивести польськi залоги, якi ще там 
зiставали ся (Бучацька угода, 7 жовтня 1672 р.). 
Так була сповнена одна половина Дорошенкових плянiв. Україна 
визволила ся вiд Польщi. Здавало ся, що тепер не тяжко буде сповнити i другу 
половину: зєднати обi половини України пiд московською протекцiєю, але з 
повним запезпеченнєм автономiї України. Московське правительство, налякане 
турецьким походом, готове було зробити рiжнi уступки Дорошенку, щоб не 
навiв Туркiв на заднiпрянськi землi (а такi поголоски ходили, що на другий рiк 
Турки обiцяли прийти i завоювати лЇвобiчну Україну).
Земський   собор московський, скликаний царем, постановив прийняти 
Дорошенка з правобiчною   Україною пiд царську руку, бо Польща зрiкла ся її 
Бучацькою умовою. Само собою розумiєть ся, що при тiм треба було сповнити 
бажання Дорошенка. А Дорошенко хотiв тогож що в 1668 роцi: на всїй Українi 
має бути оден гетьман, i йому має пiдлягати також i Запороже; воєводiв не має 
бути нiде-навiть i в Киiвi; московське правительство буде охороняти Україну, 
але у внутрiшнi справи України не буде мiшати ся. Тепер Москва готова була 
згодити ся на се, але такий настрiй у неї не потрiвав довго Насамперед за 
Днiпром не було вже однодумця i союзника Дорошенкового Многогрiшного. 
Вiн не жив добре з старшиною: та дивила ся на нього згорда як на мужичого 
сина, i Многогрiшний, пiдозрiваючи за нею рiжнi iнтриги, нерiдко поводив ся з 
нею рiзко. Се принесло йому погибiль: ображенi старшини змовили ся на нього 
i порозумiвши ся з московським полком, в мартї 1672 р. вхопили його й вислали 
до Москви, нiби за зраду, а собi просили позволити вибрати нового гетьмана. 
Хоч за Многогрiшним нiякої вини не було, проте московськi бояре взяли його 
на суд i на муку i потiм з усею його сїмєю, вiдобравши все що мали, вислали на 
засланнє до Сибiру, де вiн з своїми дїтьми в великiй бiдї жив дуже довго-
пережив усiх своїх ворогiв, що його туди запроторили. Старшинi позволено 
вибрати нового гетьмана, i вона сей вибiр вчинила за московською границею, 
пiд охороною московського вiйська-бояла ся, щоб не повстали люде на неї за 
таку зрадливу i беззакону росправу з Многогрiшним. Вибрала собi гетьманом 
Iвана Самойловича, "Поповича", так званого, i при виборi виговорила то собi, 
щоб не смiв самовiльно перемiняти старшину без вiйськового суду. З Москвою 
вiдновлено глухiвськi статї, але з них вичеркнено останню тїнь полiтичної 
самостiйности України: що на зiзди в дипльоматичних справах, якi дотикали ся 
б України, мали посилати ся українськi делегати.
З сим новим гетьманом у Дорошенка не було таких добрих вiдносин як 
з Многогрiшним. Самойлович був незвичайно услужний для Москви i мав у неї 
вiру, а боячи ся, що прийдеть ся йому положити булаву, як що Москва 
договорить ся з Дорошенком, всїми силами вiдводив Москву вiд порозумiння з 
Дорошенком: радив з ним не мирити ся, а воювати, i справдї таки намовив.  
Крiм того труднiсть вийшла також i в тiм, що Польща, хоч зрiкла ся України 
перед Турками в Бучацькiй умовi, на правду не хотiла зрiкати ся: не вивела 
своїх залог з України, далї пiдтримувала Ханенка против Дорошенка, i 
московському правительству заявила, що як би Дорошенка прийнято пiд 
московську вдасть, то се вважатиме нарушеннєм перемиря. А Москва не хотiла 
воювати ся з Польщею, i се теж спинило її в порозумiнню з Дорошенком. Страх 
вiд Туркiв тим часом зачав проходити. На другий рiк вони свого походу не 
поновили. Навпаки гетьман польський Собєский сам зачав вiйну з Турками i 
побив їх пiд Хотином. Виявило ся що Турки не такi страшнi i нема чого їх так 
дуже бояти ся та з Дорошенком панькати ся. Серед українського ж народу 
торiшнiй похiд Туркiв Дорошенкови не помiг, а пошкодив. Досi вiн таїв ся з 
своїм пiдданнєм Туреччинi, тепер се вийшло на яв. Все те що дiяло ся пiд час 
турецького походу: перероблення костелiв на мечети на Подiллю, оповiдання 
про знущання Туркiв над християнськими святощами, заби раннє ними дiтей 
силомiць в турецьку вiру-все ставило ся тепер в вину Дорошенку, що вiн 
Туркiв на Україну навiв. На сїм грали вороги Дорошенковi й пiдiймали на нього 
нарiд; навiть найблизшi люде докоряли йому гiрко за Туркiв.
Самойлович вiрно вгадав сей час i намовляв Москву не мирити ся з 
Дорошенком, а воювати його i пiдбити силомiщь. Москва вiйни не хотiла i 
кiнець кiнцем наказала Ромодановскому, iти з Самойловичем за Днїпро, щоб 
поладити справу з Дорошенком, але поладнати згiдливо, без вiйни. Та 
Самойлович хотїв знищити Дорошенка до решти, щоб вiн не мiг йому бути 
бiльше конкурентом; замiсть переговорювати ся з Дорошенком, вiн рушив з 
Ромодановским з вiйськом i почав перетягати до себе правобiчну старшину i 
людей. Зачав похiд з гори, вiд Канева, i справдi люде i старшина, помiтивши як 
усе знеохотило ся до Дорншенка, без боротьби пiддавали ся Самойловичу.
Дорошенко даремно кликав Туркiв i Татар; хан, як i за Хмельницького, 
гнiвав ся, що Дорошенко хоче ним командувати через султана, i не спiшив ся 
помогати. Майже всi покинули Дорошенка i сидїв вiн безпомiчний на своїй 
Чигринськiй горi. Але Самойлович навiть не пiшов на Чигрин: повiв дiло так 
наче й не було вже Дорошенка. В Каневi i Черкасах посадив вiн своє вiйско. 
Депутати вiд десяти тодiшнiх правобiчних полкiв (Канiвського, 
Бiлоцеркiвського, Корсуньского, Черкаського, Паволоцького, Кальницького, 
Уманського, Браславського, Подiльського, Могилївського) признали над собою 
вдасть його i зверхнiсть московську. На заклик Самойловича прибули до 
Переяслава i тут дня 15 марта 1674 р. на предложеннє Ромодановского 
"вiльними й тихими голосами" (як доносило ся московському правительству) 
признали правобiчним гетьманом Самойловича. Ханенко, шо теж прибув на сю 
раду, передав йому i свої клейноти Так Самойловича проголошено єдиним 
гетьманом цїлої України 
89. Руїна. Дорошенко був так збентежений сим несподiваним крахом, 
що стратив всяку охоту до дальшої боротьби. Пiслав через свого пiсланця Iвана 
Мазепу поздоровленнє Самойловичу-докорив тiльки, що той його так по 
воєнному трактував, не звернувши ся з переговорами. Готов був сам пiддати ся 
Самойловичу. Але на той час поспiли пiсланцї вiд кошового запорозького Сїрка. 
Сей славний войовник запорозький як перед тим був прихильником Москви, так 
тепер став завзятим її ворогом, покоштувавши московського заслання. Вiн 
радив не їхати до Самойловича, не пiддавати ся, i обiцяв помiч Запорожцїв, що 
не хотiли корити ся Самойловичу. Прийшла також вiсть, що Собєский має бути 
вибраний королем в Польщi, а вiн здавна мав зносини з Дорошенком i радив 
йому покинути Туреччину й пiддати ся пiд протекцiю Польщi--бiльше меньше 
на тих умовах, яких хотїв. Прийшла також вiдомiсть, що Татари йдуть в помiч. 
Дорошенко рiшив бороти ся далї-та гiрка вже була та боротьба! Пiслав Мазепу 
в Крим по помiч, а иньших знов пiсланцїв до вiзира турецького, скаржачи ся на 
хана; просив конче ратувати, бо як ще за мiсяць-два не прийде помiч, то кине 
Україну i пiде в Туреччину.
Справдї, не було вже як тримати ся, i треба було лати спокiй 
нещасливiй УкраїнЇ. Та прийшла татарська орда i з нею Дорошенко став 
навертати назад правобiчнi мiста живосилом, страхом караючи нещасливий 
нарiд, вiддаючи Татарам. Але тiльки вiн завернув ся, а Самойлович прислав своє 
вiйсько знов правобiчне побереже вiдпало вiд Дорошенка. Самойлович 
приступив пiд Чигрин i обложив його. Дорошенко був в останнiй бiдi. Козаки 
тїкали до Самойловича; в Чигринї, як казали, було з Дорошенком всього 5 тисяч 
козакiв, та i з тих багато було незадоволених на його турецьку полiтику. Про 
Дорошенка оповiдали, що сидить в малiм замку i в останнїй бiдi хоче сїсти на 
бочку з порохом i запаливши її, так з собою покiнчити. Та тут прийшли вiсти, 
шо йдуть Турки й Татари в помiч. Самойлович покинув усе й пiшов за Днїпро. 
Дорошенко виратував ся, але то йому нiчого не помогло. Турки прийшли, але не 
помогли нiчого, а зайняли ся караннєм непослушних на Подiллю i в 
Браславщинї, i сей прихiд їх не тiльки що не помiг Дорошенку, а ще пошкодив, 
бо страх перед Турками розвiяв ся по сїм їх невдалiм виступi ще бiльше. Але й 
Самойлович не приложив якихось сильнiйших заходiв, щоб взяти в свої руки 
Правобiччину, i так ще оден рiк (1675) пройшов в дрiбнiй вiйнi: то Дорошенко 
йшов, руйнував оселi, карав людей, примушуючи пiд свою вдасть, то приходили 
з тим самим полки Самойловича, а нарештi ще проявили ся й польськi вiддiли 
та почали людей змушувати пiддавати ся Польщi.
Вiд сих походiв i претенсiй, вiд руїни татарської, турецької, польської, 
московської i своєї української люде стратили всяку терпеливiсть i почали 
зовсiм покидати правобiчну Україну. Уже й перед тим, вiд терших воєн 
козацьких, що упадали головно на правобiчну Україну, люйшли в великiм числї 
на Заднїпровє; пiсля того як програно було велике повстаннє 1648-9 рокiв 
(Хмельницького), сей рух українського народу за Днiпро став величезним, 
масовим: сила людей, цїлими оселями, кидала Правобiчну Україну, не хотячи 
вертати ся назад пiд вдасть панiв, не зносячи воєнної трiвоги, що тут загнїздила 
ся й не переставала. Iшли за Днїпро, все далi й далi, навiть за московську 
границю, в Слобiдщину, i так се тягнуло ся всї пiзнїйшi десятилїтя: ще 
збiльшило ся в 1660-х роках, а тепер, в 1674-6 роках доходило до крайности. 
Приднїпрянська Київщина i Браславщина пустiли таки зовсiм до решти  
навiть i з подальших сторiн почав нарiд сунути за Днїпро. Дорошенко бачив, то 
як так далї пiде, то пропала його справа, бо не над ким буде й гетьманувати. 
Брав ся на всякi способи, розсилав листи, вiдмовляв, грозив ся, стримував 
силою, казав непускати, навiть розбивав ватаги пересельцiв та вiддавав їх 
Татарам, щоб налякати i вiдвернути вiд сього пересельського руху- не 
помагало. Уже в 1675 р. Самойлович писав до Москви що на Правобережi 
зiстало ся дуже мало народу. Тому що на лiвобiчнiй Українi пiд .ту пору 
зiставало ся дуже мало порожнiх земель, люди йшли за московську границю, в 
теперiшню Харкiвщину i ВоронЇжчину.
Дорошенко бачив, що справа його вбита вже безповоротно, але хотiв 
бодай чогось добити ся вiд московського правительства-виторгувати 
гетьманство в якiйсь частинi України, i держав ся до останнього, щоб видерти 
сю уступку. Дивно i трагiчно виглядав сей "останнiй козак" на своїй 
Чигринський горi, всiми покинений, серед спустїлого краю, з горсткою своїх 
наємних козакiв "серденят". Але все меньше зiставало ся вже духової сили в нїм 
самим. Самойлович рiшучо противив ся всяким уступкам, i московське 
правительство стояло також на тiм, що єдиним гетьманом на цiлу Україну має 
зiстати ся Самойлович, а Дорошенко мусить  пiддати ся пiд його "регiмент" 
(власть). Переговори тягли ся, московське правительство хотїло закiнчити 
справу по можности тихо, аби не накликати турецької бiди. Дорошенко даремно 
кликав Туркiв, щоб його ратували. Сiрко, ратуючи свого союзника, виступив з 
старою запорозькою теорiєю, що справу треба вiддати на рiшеннє За порожу-
воно має вибирати гетьмана, i воно рiшить справу. Дорошенко передав свої 
клейноти Запорожцям, i Сiрко збирав ся скликати вiйськову раду для вибору 
гетьмана наново. Але Самойлович, розумiєть ся, сих запорозських претенсiй не 
хотiв признавати. Весною 1674 р вислав вiн за Днїпро чернигiвського 
полковника Борковського, покiнчити справу; але Дорошенко не пiддав ся, а 
Ворковський не вiдважив ся здобувати Чигрин. Тодї пiд осiнь вибрав ся 
великим походом сам Самойлович з Ромадановським. Дорошенко кликав Туркiв 
i Татар-не прийшли. Тодї вiн рiшив пiддати ся в останнє, не зчинаючи 
непотрiбної усобицi: вийшов з чигринського замку на зустрiч передовому 
полкови, а потiм поїхав за Днїпро, зложив клейноти перед вiйськом, i їх 
передано Самойловичу. Се було в вереснi 1676 р. Полiтична роля Дорошенка 
скiнчила ся. Вимовив собi тiльки, щоб дали йому спокiйно i свобiдно дожити 
вiку- але й сього московське правительство не додержало: виписало його в 
Москву, невважаючи на гiркi жалi Дорошенка i самого Самойловича. 
Протримали його кiлька рокiв в Москвi в почеснiм арештї, потiм пiслали 
воєводою в Вятку (1679-82), i вже пiсля того дали йому село Ярополче в 
Волколамськiм повiтi, доживати вiку, а на Україну так уже бiльше й iiе пустили.
Знемiг славний Дорошенко, сидячи в неволi, Та й умер з нудьги -остило 
волочить кайдани!
I забули на Вкраiнї славного гетьмана.
Вмер р. 1698, переживши i свого союзника Сiрка, що помер 1680 р, i 
противника Самойловича, що скiнчив своє житє р. 1687 на сибирськiм засланнi.
90. Згiн i нова козаччина на Правобережi. Пiдданнє Дорошенка 
справа правобiчної України не була розвязана Самойлович сподївав ся бути 
тепер гетьманом обох сторiн Днїпра, та дарма. Туреччина, не пiдтримавши 
Дорошенка в час, не хотiла випускати з рук правобiчної України. Польща 
також, i так далї за нещасливу, майже спустiлу країну били ся й шарпали ся 
сусiди.
Довiдавши ся про капiтуляцiю Дорошенка, турецьке правительство на 
його мiсце задумало поставити з своєї руки Юрася Хмельни-

280. Петро Дорошенко, сучасна гравюра флямандська.

ченка: пiд час походу на Україну 1672 р. Турки його забрали до Царгороду i 
тримали там; тепер султан наказав патрiархови зняти з нього чернецтво i з 
вiйськом пiслав на Україну як гетьмана. Лїтом 1677 р. турецьке вiйсько 
прийшло з ним пiд Чигрин. Там стояла московська залога; Ромадановский з 
Самойловичом пiшли її виручати, тодї Турки вiдступили. Але на другий рiк 
почали ладити ся до нового походу, а вiд Москви вимагали, аби вирiкла ся 
Правобiчної України. Се дуже стурбувало Москву i московське правительство 
хотїло справдi покинути Правобiччину щоб не напитати бiди.
Але Самойлович не хотiв на се пристати. Тодї Ромадановскому дано 
секретне порученнє iти з Самойловичом, як прийдуть Турки, але до вiйни не 
доводити, а умовити ся з Турками, щоб не ставили там своїх крiпостей, знишити 
Чигрин i забрати звiдти людей. Лїтом 1678 р. Турки прийшли справдi й 
обложили Чигрин; чигринська залога, не знаючи тайної московської iнструкцiї, 
боронила ся завзято, але дiстала вiд Ромадановского наказ вийти вiдти i 
знищити замок. Заложивши мiни, вийшла, i потiм вибух знищив чигринську. 
На Українi дуже були з того невдоволенi i сильно нарiкали на Москву 
що так легко спустошила i вiддала ворогови країну, яку люде пiддали пiд її 
оборону. Перегнаних з-за Днiпра людей Самойлович хотїв осадити в 
Слобiдськiй Українi, з тим щоб її передали пiд його гетьманську вдасть. Але 
московське правительство на се не пристало, бо тi слобiдськi українськi землї 
були пiд властю московських приказiв. Тодї Самойлович осадив правобережцїв 
на степовiм пограничу, понад р. Орелею. Сї перегони людей з правого берегу 
зiстали ся в народнїй памяти пiд назвою "Згону". Новий король польський Ян 
Собеский, вибраний 1676 р., збирав ся повести з Туреччиною велику вiйну, щоб 
вiдiбрати назад Подiле.
Для того Польща вiдступила Москвi Київ на вiки, за 200 тис. рублiв, i 
уложила з нею трактат вiчної згоди в 1680 роцї та заохочувала до спiльної вiйни 
з Туреччиною. Але разом з тим вели ся переговори про мировий трактат 
Москви з Туреччиною. Московськi бояри питали ся тодї Самойловича i вiн 
радив Полякам не вiрити, в союзи з ними не заходити, а помирити ся з 
Туреччиною, але виторгувати вiд неї землї вiд Днїпра до Днiстра, а бо хоч до 
Богу. Московське правительство послухало сеї ради, але хан спротивив ся, i 
стали на тiм, щоб границею прийняти Днїпро, а край мiж Днiпром i Богом 
зiставити пустим. Так i списано трактат мiж Москвою й Туреччиною в 1681 р.; 
але при затвердженню його в Царгородї  вичеркнено сю статю, щоб землi мiж 
Днїпром i Богом зiставали ся пустi, - бо Туреччина хотiла їх освоїти.
Але се вело ся їй дуже тяжко. По чигринських походах 1677-8 рр. 
Турки зiставили правобiчну Україну пiд регiментом Юрася Хмельницького: 
сподївали ся. що славне iмя притягне до нього людей, але Юрась крiм славного 
iмени нiчого взагалi не мав i не спромiг ся нїчого путьнього зробити в таких 
трудних обставинах. В 1681 р. Турки забрали його з України, а її вiддали.

282. Облога Чигрина 1677 р. (малюнок в лїтописи Величка) 

Український лiтописець Величко оповiдає, що Юрась Хмельниченко, 
потiм ще раз був висланий на Україну, пiсля Дуки але скiнчив гiрко, бо за те що 
замучив одного богатого немирiвського Жида Турки засудили його на смерть в 
Камiнцi й задушили. Але се досить сумнiвне оповiданнє-з иньших джерел про 
се нiчого не знаємо.
Поляки 1683 р. i так його-заходи скiнчилися, а по нїм вже Турки не 
спромогли ся на нїякi замiтнїйшi заходи коло заселення тутешнiх країв, хоч 
пробували й пiзнiйше щось з тим краєм робити. З бiльшим успiхом повели 
заселеннє правобiчної України рiжнi осадчi з руки польської. Собеский в своїх 
вiйнах з Туреччиною хотiв мати помiч козацьку i рiжнi ватажки з його 
поручення збирали козакiв. Були козаки i в походi Собєского 1683 року, як вiн 
ходив ратувати Вiдень вiд Туркiв, служили йому добру службу, i вiн заходив ся 
заселити полудневу Київщину- рiжним народом, щоб мати з нього козацьку 
службу. Унiверсалом 1684 р. Собєский призначив на козацькi осади землї на 
полуднє вiд Роси, обiцюючи всякi права i свободи, i се потiм потвердив i сойм 
(1685). Тодї зайняли ся скликуваннєм людей свої люде, що прийняли титули 
полковникiв тутешнiх полкiв: Iскра в Корсунi Самусь в Богуславi, Абазин на 
Побожу, а Семен Гурко, прозваний Палїєм-найбiльш славний мiж ними, 
зайняв Хвастiвщину, мiж Росею i тодїшнєю границею Гетьманщини. 
До них народ повалив валом i з правого берегу-з Полїся, з Волини, з 
Подiля, на тутешнi слободи, i з лївобiчних полкiв, особливо з сусiднiх 
полудневих Гадяцького, Лубенського, Миргородського. Як перед тим валом 
валив нарiд з правого боку на лiвий, так тепер iшов назад, так що застави на них 
ставили i силомiць перепиняли, i не могли стримати. 
Саме тодї старшина в лївобiчнiй Украiнї. скориставши з попереднього 
припливу селянських осадникiв, починала заводити всякi податки i панщину на 
селян, тiснила їх в землях; то ж тепер на поклики Палiя й иньших полковникiв 
на вiльнi землi посунула їх сила силенна. За яких три-чотири роки зявила ся 
знову значна люднiсть козача i значне козаче вiйсько на Правобережу. Воно 
було на руку Собескому в його вiйнах з Туреччиною; але пiд Польщею жити не 
хотiло, i вже з 1688 р. починає Палiй з иньшими полковниками заходити ся коло 
того, щоб приєднати сi вiдновленi правобiчнi полки до лiвобiчної Гетьманщини.
91. В Гетьманщинї. Тим часом як правобiчна Україна переходила такi 
сильнi змiни, такi страшнi катастрофи, переходила д рук польських до 
московських, з московських до турецьких, пустiла i наповняла ся, умирала i 
оживала, стогнала пiд вiчними екзекуцiями й карами i знову поправляла ся на 
свободi, невмируща як саме житє-житє лївобiчної Гетьманщини тихо й поволi 
котило ся пiд гору своєї полiтичної i суспiльної вiльности. Вiд року 1668, вiд 
повстання Бруховецького протягом кiлькадесяти лїт вона не переживала нiяких 
рiзких заворушень, сильних схвильовань. Келейним, конспiративним способом 
спрятала старшина немилого їй "мужичого сина" й посадила на його мiсце 
?речного i оглядного Поповича,-так само пятнадцять лiт пiзнiйше келейним 
способом спрятала Поповича i перемiнила його на Мазепу. Келейно обкарнала 
при тiм, чи позволила московському правительству обкарнати ще деякi останки 
українських полїтичних прав, i вiрно сповняла всякi бажання московських 
полiтикiв. 
Маючи перед очима приклад Многогрiшного, що бiдував в Сибiри, 
"скитаясь меж дворов-ь й помирая голодною смертью", як сам писав у своїх 
прощеннях,-обережний Самойлович пильно обминав все, що могло б збудити 
на нього невдоволеннє московських правителiв. Синiв своїх повисипав до 
Москви-се було добре для них, бо заробляли собi тут ласку московських 
Правителiв, а заразом се свiдчило про вiрнiсть їх батька. Сих синiв потiм вiн 
вивiв на полковникiв: оден був стародубським, другий чернигiвським; третiм 
полковником-гадяцьким був його племiнник; доньку Самойлович видав за 
боярина Ф. Шереметєва i випросив, що його прислали воєводою в Київ. I 
Москва цiнила службу вiрного гетьмана i його розумнi ради, не давала ходу 
доносам, якi йшли на нього, здавало ся Самойловичу, що вже може бути 
безпечним своєї булави. Пiдбив ворогiв своїх, обсадив ся свояками, мав ласку 
царську.
Правда, за сю ласку приходило ся Самойловичу сповняти часом i 
досить прикрi рiчи, а його прощення, як зачiпали московську полiтику, 
зiставали ся даремними. Знаємо вже, як вiн просив пiддати пiд його реймент 
Слобiдськi полки i не випросив; бувало того й бiльше. За те мусiв зробити 
московському правительству те, чого досi нiхто не хотїв зробити-поставити 
митрополита на Украiнї з московської руки. Коли вмер Тукальський (1684), 
московськi правителї поручили Самойловичу провести на митрополiю такого 
чоловiка, що прийняв би посвященнє вiд московського патрiарха й признав його 
вдасть над собою. Самойлович вишукав такого-був то його свояк ?едеон кн. 
Святополк-Четвертинський, владика луцький. Поведено дiло так, ЗДо його 
вибрано на митрополiю, против Барановича, котрого Самойлович не любив. 
Просив тiльки московських правителїв, шоб вони самi обладили се дїло з 
царгородським патрiархом. Тi й звернули ся до патрiарха,-але той спротивив 
ся; казав що вiн не може сього рiшити без иньших патрiархiв. Тодї московськi 
полїтики поручили се дїло вiзирови турецькому, i той притис патрiархiв так, що 
мусїли дати згоду (Туреччина тодї запобiгала Москви, щоб не пристала до 
сокну, який збирав Собеский против Туркiв). Так зломлено цер ковну 
автономiю України церкви i взято пiд московську церковну власть, а з нею 
разом-тодiшнє освiтнє й культурне житє українське.
Та всї сї вислуги i заслуги  перед московськими правителями не 
виратували Самойловича вiд сумного кiнця. Покладаючи ся на ласку 
московську, сей колись "добрий i до всїх людей склонний i прихильний" 
попович став забувати ся. Почав правити всїм самовластно, без ради старшини, 
поводив ся з нею згорда, за уряди брав хабари, дуже запанїв, i як пiдозрiвали-
задумував по собi передати булаву синови та зробити гетьманство дїдичним 
(наслїдственним) у своїм родi. Тим всїм пiдняв на себе старшину i вона тiльки 
чекала нагодо, щоб пiдвести пiд нього iнтригу, як i пiд його попередника. I така 
нагода прийшла-зовсiм несподївано. Невважаючи на вiдраджування 
Самойловича, московське правительство таки приступило до союзу з Польщею 
протяв Туреччини. В 1686 р уложило з Польщею вiчну згоду (доплатило при тiм 
за Київ ще раз 146 тис. рублiв) i пообiцяло воювати Кримську Орду. тим часом 
як Польща з Австрiєю й Венецiєю мали воювати Туреччину. Самойлович 
досить неприхильне вiдзивав ся про се, тим бiльше, що не вдало ся при тiм 
виторгувати вiд Польщi, аби зрiкла ся прав на правий берiг Днїпра, як хотїв 
Самойлович. Але кiнець кiнцем стало ся, перемiнити не можна було, i треба 
було йти походом на Крим, разом з московським вiйськом, з котрим iшов 
тодiшнiй голова московської полiтики, боярин Вас. ?олїиин, улюбленець 
царевни Софiї, тодїшньої правительки, що правила iменем своїх малолїтнїх 
братiв царевичiв Iвана i Петра.
Самойлович, знаючи обставини степової вiйни, дав розумнi поради, як 
треба повести сей похiд: iти з раннєю весною i великою силою. Але порад сих 
не послухали, в похiд пiшли пiзно, коли трава вже висохла; Татари випалили 
степ, i прийшло ся вернути ся нї з чим. Се дуже засмутило ?олiцина, бо могло 
пiдiрвати його позицiю; йому треба було знайти, на кого зложити вину. I от 
старшина,  змiркувавши се, подала ?олїцину, вертаючи ся з походу, донос на 
Самойловича, шо се вiнумис но так пiдстроїв, аби похiд не вдав ся, бо взагалi 
Москвi був неприхильний, а союзови з Польщею й вiйнї з Кримом поготiв.
Хоч се була все чиста брехня, то царiвна з Толїцином, не памятаючи 
заслуг старого гетьмана, вхопили ся за се, щоб звалити на нього вину походу 
голїцину дано порученнє зсадити Самойловича з гетьманства, з огляду на 
незадоволеннє на нього старшини, вислати його з родом до Москви й вибрати 
нового гетьмана. По тiм Самойловича арештовано i з старшим сином без суду 
вислано на Сибiр, а маєток забрано i роздiлено по половинї-одну половину до 
скарбу царського, другу до скарбу вiйськового. Меньшого сина Самойловича, 
полковника чернигiвського, тому що вiн "бунтував"-пробував вiдбити ся при 
арештї-дано пiд суд, засуджено на. смерть i немилосердно страчено в Сiвську. 
Старий Самойлович два роки пiзнїйше вмер на засланню в Тобольську.
Тим часом на першу вiсть про арештованнє Самойловича в вiйську i по 
полках почали ся розрухи против старшини: в таборi пiд Кодаком прилуцькi 
козаки   вкинули свого полковника i судю полкового в огоi.iь i засипали землею; 
в гадяцькiм полку побили декого з старшини, в иньших громили   старшину, 
арендарiв iиньших людей   значних, приятелiв гетьмана бувшого. Тому 
старшина просила скорше  вибрати гетьмана, на мiсце поставленого тимчасом 
Борковського.Очевидно, справа вибору була обладжена наперед-їв. Мазепою.
Вiн пообiцяв ?олїцину за свiй вибiр 10 тис. Рублiв i пiд впливами 
всесильного тодi Голїцииа його кандидатура не стрiла нїяких   перепон. Перед 
радою уставленi були статї- глухiвськi(1672 р.) з деякими змiнами; 
потверджено за старшиною маєтности, розданi їй царями i гетьманами; 
постановлено, що гетьман не може вiдбирати вiд старшини урядiв без 
рукописного служебника Л. диякона. Барановича: Посвята указу царського; аби 
Україну тiснйше звязати з  Московшиною, ухвалено дбати про те, щоб бiльше 
було мiшаних шлюбiв українсько-московських i шо люде з українських мiст 
переходили до Московщини, але сього в статї не заведено. По тiм Голiцин 
порадив старшинi вибрати Мазепу i так старшина зробила. 
Новий Гетьман, Iван Степанович Мазепа був з української шляхти з 
Бiлоцеркiвшини. Родив ся коло 1640 року i хлопцем висланий був на 
королївський двiр; в 1659-1663 р. вже його посилають вiдги з рiж жними   
порученнями на Україну. Потiм вiн кинув   королiвський двiр (се звязують з 
звiсною його любовною пригодою вже оспiваною стiлькома поетами), осїв ся на 
Українi i вступив до вiйська   козацького; був близьким чоловiком до 
Дорошенка, потiм в 1675 р. його зловлено в посольствi до Криму й вiн опинив 
ся на лiвобiчнiй Українi, тут вiн знайшов ласку у гетьмана Самойловича i у 
Москви i в хвилї упадку Самойловича був генеральним осаулом.
92. Старшина i поспiльство. Перемiна гетьмана не зробила перемiни в 
українськiм житю: Мазепа йшов слiдами свого попередника, тою протореною 
стежкою, якою пiшла вся старшина лiвобiчна, жадна спокою i вжитку по 
десятилїтях безладної i нещасливої боротьби. Упадок Дорошенка послужив 
наукою i заразом показчиком нових обставин.
Се був останнiй дiяч Хмельниччини, останнїй вiрний представник 
плянiв українського визволення, i тi крайнi способи, яких хапав ся вiн для їх 
здїснення, i та доля, яка його спiткала-покиненого всїми, зненавидженого 
народом - наводила його сучасникiв на гадку, що Українi нема виходу з 
московської стежки.
Даремно, думали, борюкати ся з московською силою, маючи против 
себе поспiльство, ворожо настроєне против старшини з мотивiв соцiальних i 
пiдозрiливе навiть для найчистїйших полiтичних ходiв iї, i таке ж вороже i 
непевне Запороже. Лекше, було плисти за московською течiєю та користати з 
ласк московських правителiв для власного достатку. 0бкроюючи полiтичнi 
свободи України, добиваючи ся все нових i нових уступок вiд старшини в 
полiтичних справах, московськi правителi сповняли їх прошення iцо до 
маєтностей i володiнь i в сей бiк справляли iнтереси старшини. Витворити на 
Українi маючу помiщицьку верству, закрiпостити їй селянську люднiсть-се 
значило зблизити i приподобити Україну до такогож помiщицького, 
невiльничого ладу Московщини. Заразом се збiльшало ворожнечу мiж народом 
українським i його полiтичними проводирями, роскопувало все ширше той рiв, 
що вiддiляв їх. Приборкувало й свободолюбну народню масу- "род сицев иже 
свободьi хощет", як писав про Україну старий Баранович,- сей нарiд що не 
хотiв корити ся московським порядкам (як то показав повстаннєм 1668 року). I 
заразом вiддаючи в неволю нарiд, давало налигач на старшину. Московськi 
правителї розумiли, як добре кождої хвилi зможуть постраши i й iї, що 
пiдiймуть на неї сей поневолений нарiд.
Московське правительство знало що робило, щедро роздаючи 
маєтности старшинi за вiрну службу та потверджуючи надання гетьманськi-
воно накладало тим мiцне ярмо на старшину. Але "iго" се було солодке i 
старшина приймала його радо й легко йшла сею дорогою, яку показувало їй 
московське правительство. Вона перетворялась на помiщикiв, освоювала землi, 
вiльнi перед тим або вiйськовi, крiпостила людей i вiрно служила московському 
правительству за помiч в сих дiлах. I ту ж лїнїю ведуть гетьмани-вибранцi 
старшини-Самойлович i Мазепа. Вiрно тримаючи ся московської власти i 
сповняючи її волю, вони служили iнтересам старшини, помагали Їй присвояти 
собi вiйськовi землi й крiпостити людей,-i не бачили, чи не задумували ся над 
тим, який небезпечний розбрат сей новий суспiльний лаД творив на Українi, 
пiдкопуючи всяку полiтичну роботу, вiдбираючи всяку змогу до неї.
Часи Самойловича i Мазепи, що разом зайняли майже сорок лiт часу-
многоважного часу, коли рiшала ся доля вiльного ладу, заведеного великим 
повстаннєм 1648-9 рр., власне на руїнах недобудованого вiльного устрою 
будували нову неволю українського народу, що зїла потiм всї останки й почагки 
того вiльного ладу. А йшло се двома дорогами-присвоюваннєм земель i 
поневоленнєм люду.
По великiм повстанню 1648-9 р., по вигнанню панiв, на Українi 
лiвобiчнiй проявила ся велика маса свобiдних земель, котрi собi люде займали 
вiльною займанщиною, садячи оселi, хутори й розробляючи скiльки хто мав 
сили. Але хоч здавало ся, що весь старий, панський устрiй був. "скасований 
козацькою шаблею", але останки його пережили повстаннє, i як пройшла перша 
буря, вони зараз стали вiдживати й поширювати ся, заглушуючи першi сходи 
нового, ще слабкого, неоформленого ладу. Зiстали ся маєтки православних 
монастирiв i церков, iцо господарили й цих по давньому; задержали свої маєтки 
деякi пани-шляхтичi, що пристали до козацького вiйська й повипрошували собi 
потвердження на маєтки свої вiд царського правительства; а за ними почали 
собi випрошувати грамоти на маєтности i козацькi старшини.
Зайнявши мiсце польської шляхти, козацька старшина, як уже 
згадувано, вважала себе також за панську верству, що має статична мiсце 
шляхти. Старшинськi роди приймають герби шляхетськi, винаходять або й 
видумують собi родоводи вiд рiжних шляхецьких родiв. За недостачею вчасних 
збiрникiв законiв, якi б нормували новий лад, нони по слiдах i урядах мiських i 
козацьких уживають старi збiрники законiв-Литовський Статут i 
Магдебурське нiмецьке право мiське, i з них старi понятя про права панськi, 
властительськi починають всякати в новi вiдносини, точать самi пiдстави нового 
ладу та зводять його поволi на старi дороги. На пiдставi тих старих законiв 
серед старшини росли й скрiпляли ся права на землю, права на селянський, не 
козацький люд.
Свобiдпi, незайнятi землi старшинi освояла без всяких формальностей, 
так само як робили то козаки й селяне-тiльки їiзаїмки були далеко бiльшi, 
обрахованi не на працю власних рук, а на пiдданську, крiпацьку. Не вдоволяючи 
ся землями пустими, старшини випрошують вiд гетьмана, полковникiв, а то й 
вiд царського правительства, землi заселенi, на яких жили вiльнi селяне i 
господарили на своїх землях як на власних. Несподiвано сi селяне з своїми 
землями спиняли ся в руках "пана"-старшини, i коли сьому панови удавало ся 
дiстати потверджечнє за якусь заслугу вiд царського правительства западала 
клямка на вiки: так як за польських часiв сеймове або королiвське наданнє 
вiддавало землi й їх вольних осельникiв на власнiсть польському шляхтичеви. 
Знаємо вже, що р. 1687 гуртом потверджено за старшиною все, що встигла вона 
за той час випросити вiд гетьмана; старшина хотїла тодї, щоб i на будуще 
царське правительство гуртом потвердило надання гетьманськi й вищої 
старшини, а також землi купле против їх волї Особливо все се почало робити ся 
вже пiзнїйше, пiсля Мазепиних часiв, як не стало свобiдних земель. Всїми тими 
способами в руках старшини зiбрала ся величезна маса земель. Справдї, не 
стало бiдному козаку нетязї й коня попасти, як скаржила ся дума. А тим часом 
неспокої й вiйни протягом шiстдесятих i сiмдесятих рокiв гнали ще масу нового 
народу з правого боку до Гетьманщини Нарiд сей, не знаходячи свобiдних 
земель, мусїв осiдати на землях панських, церковних, старшинських i-
приймати на себе рiжнi обовязки даннi i роботнi, панщиннi для свого "пана" 3 
початку називають їх скромнiйшою назвою "пiдсусiдкiв", але далї в повну силу 
входить звичайне "пiдданство". 
Вже за Самойловича старшина без церемонїї говорить про пiдданськi 
обовязки людей, що сидiли на їх землях, i тi обовязки, якi накладала на 
новоселих, починає вона перекладати на давнiх осадникiв, то сидiли на своiх 
землях, а дiстали ся разом з маєтками на власнiсть, чи в державу при якiмсь 
урядї (такi маєтки, що звязанi були з якимись урядами, звали ся ранговими). Для 
того насамперед пильнує загородити дорогу селянам до козацтва-точнїсенько 
як польськi пани нi, але на се московське правительство не пристало: треба було 
випрошувати кождий раз осiбно, а значить-i вислугувати ся.
Низша старшина, яка не могла вихвалити ся заслугами перед царським 
правительством, розширяла свої займанщини скуплею, то значить купувала вiд 
селян i козакiв їх землi за дурничку, користаючи з тїсних часiв, або й докучивши 
наперед та попросту змусивши до продажi, так що часто одно тiльки слово 
було, що се була купля, а покривало ся нею чисте насильство. А що козакам їх 
земель продавати не позволяло ся, то переводили козакiв в пiдданство, часом 
також перед Хмельниччиною. По повстанню 1648 р. вiльно було писати ся в 
козаки кождому хто хотїв i мав змогу i достаток служити своїм коштом 
вiйськову службу. Теiер заводить ся "компут" (реєстр), i хто не вписаний був в 
той компуг, не мiг дiстати ся мiж козакiв, а був "посполитим", селянином. Сих 
селян обкладають данинами i податками, а коли дуже були завзятi, то їх 
рiжними способами зганяли з їх грунтiв, а на їх мiсце осаджували 
новоприхожих, за умовою, чи без умови "так як всi"; i так поволi всiх пiдводили 
пiд новий панщинний лад.
Власне в часах Самойловича, коли ото сунув нарiд без памяти з 
Правобiча, а потiм i силомiць переганяв ся,-починає гегьманський уряд i з свого 
боку також приводити "поспiльство" до "обиклого послушенства пiдданих" 
своїм панам. В тiм часi се послушентво ще не було дуже велике: селяне мали 
помагати при покосi, ставити гати для млинiв то що. Але раз взявши селян в 
свої руки, загородивши їм заставами дорогу назад на правий бiк, повели пани се 
дiло скоро i вже в Мазепиних унiверсалах перших рокiв XVIII в. наказний 
(1701) признаєть ся законною панщина- два днi на тиждень, i крiм того дань 
вiвсяна, i то все для селян, що сидiли на своїх власних грунтах, не були 
пiдсусiдками. 
Он горе нам, не Гетьманщина-
Надокучила вража панщина,
Що ходячи поїси, сидячи виспиш ся!
-як спїваєть ся в пiснї.
Розумiеть ся, ся нова панщина страшенно бентежила селянство, що ще 
в свiжiй памяти мало часи безпанськi, як собi на вiльнiй землi господарило. 
Гiрка злоба пiдiймала ся в нiм на сю старшину, що так хитро й швидко вмiла 
взяти його в свої лабети. Особливим гнївом дихали люде на гетьмана Мазепу, 
пiдозрiваючи, що то вiн як шляхич i "поляк", як його прозвали, напосїв ся 
завести на Українi польськi панськi порядки. З великою пiдозрiливiстю 
ставилися до всiх вчинкiв його i старшини; навпаки не пiдозрiвали в тiм руки 
московського правительства i навiть готовi були вiрити, що все се дїєть ся 
против його.
Мазепа i старшина чи не розумiли ваги сього, чи не вмiли тому 
запобiгти. Свiдомi народнїх жалiв i недовiря, вони не звiряли ся навiть на 
козакiв i побiч козацьких полкiв заводили собi полки наемнi, з усякої 
наволочи-так званих сердюкiв, компанейцїв; просили також московського 
вiйська на Україну. Але не робили нiчого, щоб знищити причини народнього 
невдоволення i їх вiдчуженнє вiд народу i простого козацтва все збiльшало ся. А 
се з часом вiдбило ся дуже тяжко на них коли їм прийшло ся стрiнути ся з 
московським правительством, за кермою котрого так довго i спокiйно плили. 
93. Мазепине правлїннє. Першi роки гетьманування Мазепиного 
виглядали як звичайне собi продовженнє гетьманування СамоНловича. Далi 
будовано при помочи московського правительства i гетьманського "рейменту" 
помiщицьку верству старшинську i пильно держала ся i вона i гетьман 
московської клямки. Неприємностями грозили тодiшнi московськi замiшання, 
боротьба партиї царя Петра i царевни Софiї- не вгадати було, кого тримати ся; 
але Мазепi пощастило вийти з сього тло. Його покровитель кн. ?олїцин упав на 
другий же рiк, пiсля нового, також нещасливого походу на Крим; але Мазепа, 
що ходив з ним разом, не тiльки не попав в бiду з ним укупi, а нагодивши ся в 
Москвi пiд ту хвилю, попав в особливу ласку новому цареви, виправив з 
?олiцинсьсих маєткiв тi грошi, що заплатив йому за свiй вибор, а для своїх 
рiдних i близьких i для все своєї партиї старшинської при сiй оказiї нового 
царювання випросив цїлу купу рiжних надань маєткiв, що як весняний дощ 
пролили ся на старшинськi души, заохочуючи їх до дальшої вiрности й "служби 
великому государю". 
Все се зробило дуже сильним становище Мазепи на Українi. Заразом, 
користаючи з великих засобiв, якi дала йому спадщина по Са.мойловичу i всякi 
доходи вiйськовi, вiн дуже жваво заходить ся коло будiвництва церковного, 
жертв на духовнi й просвiтнi цїли. Немов щоб заглушити всякi поговорки 
ворогiв, що вiн чоловiк чужий, окатоличений, "Лях", заходить ся Мазепа коло 
величних як на той час будiвель, головно церковних, обдаровує важнiйшi, 
найбiльш шанованi українськi монастирi i церкви богатими роскiшними 
будовами, образами, рiжними дорогими рiчами, записуючи на кождiм мiсцi 
перед очима i уявою народу свою побожнiсть, прихильнiсть українськiй 
народности i культурi, i заразом -свою славу, могутнiсть, богацтво. Навiть 
пiсля того як ся вкраїнська церква, так богато ним обдарована,-мусiла за 
наказами царськими його проклясти i вiдректи ся вiд нього, i всякi памятки по 
Мазепi нищено, затирано всяку память по нїм,-ще й тепер уся Україна повна 
тих рiжних памяток небувалої гетьманської щедроти для церкви i всього того 
що в тiм часi пiдходило пiд розумiннє української культури.
Печорську лазру Мазепа вiдновив, обвiв монументальною камiнною 
огорожею, що й тепер дивує око глядача, поставив гарнi брами з церквами на 
них-так звану Святу браму i другу, так звану Економську; не дурно його 
портрет на стiн олтаря лаврської церкви ховав ся до самих останнiх часiв. В 
Пустинно-Миколаївськiм монастирi вибудував нову величаву церкву св. 
Миколая (вiдiбрану потiм в 1831 р. вiд монастиря на воєнний собор). Вибудував 
наново брацьку церку Вогоявлення i поставив "новий будинок для академiї. 
Поставив величаву церкву вознесення в Переяславi- згадану Шевченком в 
його славнiй панорамi України.
Без сумнїву, духовенство, старшина i вся так сказати тодiшня 
українська iнтелiгенцiя славила такого щедрого i гойного гетьмана, i як би не 
пiзнїйше нещастє, вш зiстав ся в памяти українськiй як незабутнїй протектор 
українського духового i культурного житя. Без сумнїву, сї памятки робили 
сильне вражiннє i на маси народнi. 

292. Мазепа з портрета в олтарi київської лаври.

Мазепа з старшиною заходили ся приборкати нарiд страхом, залякати: 
замiшаних в тих розрухах ловлено i вiддавано на рiжнi суворi карi, вiд битя 
киями включно до кари смерти в рiжних тяжких формах, i по сїм "станула в 
мирi тишина i безбоязненноє людем тамошним мешкане", як записує сучасник 
Величко. Не можна сказати, щоб старшина не задумувала ся над причинами 
такого невдоволення, одначе на утишеннє його не знайшла нiчого бiльше, як те 
щоб скасувати аренди заведенi за Самойловича вiд 78р., за дозволом царським, 
на рiжнi вiйськовi потреби, а голов на утриманнє наємного вiйська, яким 
окружавсебе гетьман i старшина з огляду на неприхильний настрiй народу i 
простого козацтва.
Вiддавано в аренду курення- горiлки, шинкованнє нею i продажу 
тютюну i дегтю, i хоч при тiм зiставлено право варити горiлку для власної 
потреби (селяне господарi мали право зварити на рiк оден казан горiлки для 
себе, козаки-по два, а пиво i мед скiльки схочуть), то все таки сi "оранди" 
розбудили велике невдоволеннє мiж народом. Тому рiшено було тепер 
пошукати якихось иньших доходiв, а оранди скасувати. Але що нових доходiв 
не знайшли, а загального податку завести бояли ся, щоб не роздражнити людей 
ще гiрше, то кiнець кiнцем таки аренди зiстали ся далї i покасованi були тiльки 
деякi лрiбнїйшi оплати. Бо без наемного вiйська таки й старшина й гетьман 
вважали неможливим пiдтримувати "безбоязненне мешканнє" своє.
Тим гетьман з старшиною i заспокоїли ся, але нарiд не заспокоїв ся, хоч 
i не важив ся пiднятись против захищеного компанейськими та московськими 
ратями нового ладу. Цїкавим проявом тодiшнього настрою являють ся проби 
повстання, вчинечi Петриком Iваненком в 1692-6 роках Се був канцелярист 
вiйськової канцелярiї, що з якихось причин мусїв сховати ся 1691 р на 
Запороже, i там пробував порушити Запорожцiв до боротьби з Мазепою за 
вияволеннє українського народу вiд "нових панiв." Сїч як за Самойловича так i 
за Мазепи була ворожо настроєна до гетьманського i старшинського правлiння i 
до московського правительства, на котрiм опирав ся новий лад. Кошовий 
запорозький Гусак в листах до Мазепи дорiкав, що тепер в Гетьманщинi бiдним 
людям стало гiрше як за Ляхiв, бо кому й не треба i той завiв собi пiдданних, 
щоб йому сiно й дрова возили, в печах палили, стайнi чистили (зовсiм так як 
нарiкали на Полякiв перед повстаннєм Хмельницького) Петрик, знаючи такий 
настрiй Запорожа, сподiвав ся пiдняти Запорожцiв, i крiм того дiстати помiч вiд 
Кримської орди. Московське правительство, а з ним i Гетьманщина далї стояли 
на воєннiм становищу супроти Криму й Туреччини, i хан признав Петрика 
гетьманом українським i обiцяв помiч для вичволєння України, щоб князiвство 
Київське i Чернигiвське з усiм вiйськом Запорозьким i народом 
малоросийським, з Слобiдшиною i Правобережем стало осiбною державою, а 
Крим буде її боронити вiд ворогiв, за теж козаки не боронитимуть Кримцям 
воювати московськi землi. Запорожцям Петрик казав: "Я стою за посполитий 
нарiд, за самих бiдних i простих Богдан Хмельницький визволив нарiд 
малоросийський з неволi лядської, а я хочу визволити його вiд нової неволi-вiд 
Москалiв i своїх панiв". I обiцяв, що весь нарiд український повстане з ним:  "Я, 
пане кошовий, горло своє ставлю-велiть мене на сустави порубати, коли вся 
Україна вiд самої Полтави почавши, не поклонить ся тобi-аби тiльки хоч шiсть 
тисяч Орди взяв тай ходiм! Думаєш, не поможуть нам братя нашi  голоколiнки з 
бiдними людьми,  котрих сердюки, орандарi та тиi дуки, що їм царi маєтности 
понадавали, мало вже живими не їдять? Та вони як почують тiльки, що ти з 
вiйськом з Сiчи рушаєш, то самi тих чортiв панiв подавлять, i ми вже на готовий 
лад прийдемо А гетьман зараз на Москву втiче, бо там вся його душа, а тут 
тiльки тїнь одна, у вiйську Запорозькiм"..
Вiд сих вiстей про Петрика справдi пiшов гомiн по Українi й 
заТрiвожив гетьмана й старшину. Люде похваляли ся: як прийде Петрик з 
вiйськом Запорозьким, пристанемо, побемо старшину, орендарiв та зробимо по 
давньому, щоб усi були козаки, а панiв не було Мазепа трiвожив ся, просив 
московського вiйська, бо бояв ся, що як рушить сам з України, то пiде 
повстаннє. Але сграхи сї не справдили ся. ЗапОрожцї, хоч самi таким же духом 
дихали на Мазепу й усю старшину, не дуже охотили ся йти з Петриком на 
Україну, та й ставати озниками Кримиїв не дуже їм хотiло ся. Лiтом 1692 р. 
Петрик дiстав помiч вiд хана i з Татарами пiшов на Україну; кликав i 
Запорожцiв iти з ними визволяти Україну вiд Москви, що замишляє понегiолити 
до решти нарiд український i для того каже гетьманови роздавати людей в 
пiдданство старшинi-.,аби люде нашi за тим тяжким пiдданством оплошили ся 
i не змогли противити ся, як Москалї ^ахотять сповнити свої замисли: посадити 
своїх воєвод i взяти нас в вiчну неволю". Але сїчове товариство не пристало до 
Петрика, позволило тiльки йти охочим, i таких назбирало ся небогато. 
Петриковi листи, розiсланi в пограничнi мiсця українськi, теж не мали вплиiзу: 
Мазепине вiнсько вже стояло на границi, i коли люде побачили, з якими 
слабкими силами йде Пегрик, не важили ся повставати. Мусiв вернути ся i 
самого погранича i по сiм нещасливiм початку люди мали ще меньше вiри в 
можливiсть повстання. В 1693 i 1696 р. Петрик пробував ше пiдняти Україну, 
але мав з собою самих Татар, i за останнiм разом вбив його оден козак, щоб 
дiстати нагороду, обiцяну Мазепою за голову Петрика-тисячу карбованиїв.
Але настрiй через се не покращав. На Сiч далї тїкала сила всякого 
бiдного, неiмущого, незадоволеного люду,-даремно гетьман наказував своїм 
"компанiям" стерегти i не пускати туди людей. Далї йшли з Сiчи погрози, що 
пiдуть на Україну бити панiв i арендарiв, а Мазепа скаржив ся цареви, що "не 
такi страшнi Запорожцi, як цiлий український посполитий нарiд, весь 
перейнятий своєвiльним духом-не хоче бути пiд своєю властю" i готов кождої 
хвилї перекинути ся до Запорожцiв. Коли в 1702 р. гетьман хотїв стягнути 
полки против Сiчовикiв, що пiд проводом нового кошового Гордiєнка грозили 
ся "знайти собi иньшого пана",-полковники спротивили ся тому, боячи ся, щоб 
не пiдняло ся повстаннє на Українi. 
В другий бiк так само тїкали люде за Днїпро до козакiв Палiєвих, що 
почавши вiд 1689 року починають повставати проти сусЇднїх панiв, грозять ся 
"прогнати Ляхiв за Вислу-щоб i нога їх тут не постала", i справдї швидко 
поширюють свою козацьку територiю на всi боки, вигоняючи шляхту. Поляки 
пробували приборкати сю козаччину, а скiнчивши вiйну з Туреччиною в 1699 р, 
ухвалили скасувати їi зовсiм. Але Палiй з иньшими полковниками не давали ся, 
здобули найважнiйшi польськi крiпости-Немирiв i Бiлу Церкву i не на жарт 
збирали ся воювати ся з Польщею. I се вабило людей, незадоволених порядками 
в Гетьманщинi. Палiй ставав народнiм героєм i Мазепа зачинав уже бояти ся 
його гiрше як перед тим Петрика-що з нього пiде повстаннє по Гетьманщинi. 
"У всiх одна думка-йти за Днїпро, i з того може вийти велика бiда", писав 
гетьман в Москву. 
"I козаки й посполитi-всi на мене недобрi, всi кричать в оден голос: 
пропадемо до кiнця, заїдять нас Москалї".
94. Перед розривом. Мазепа росписував перед московським 
правительством невдоволеннє народне, що пiдiймаєть ся на нього вiд сих 
"легкомисних i непостоянних людей" за його вiрну службу московському 
правительству. Вiн хотiв тим, очевидно, розiгрiти вдячнiсть московську за такi 
прикрости, що спадають на нього за сю вiрну службу, але не була се дуже мудра 
полiтика, бо всi попереднi досвiди показували, що звичайно всi вiрнi служби 
забували ся, коли против гетьмана прокидав ся рух на самiй Українi i 
московському правительству не рука була пiдтримувати його. Та мабуть Мазепа 
дуже сумно не ливив ся на українськi обставини й сподiвав ся, що за 
московською пiдмогою й своїми компанiйцями вiн потрапить далї тримати ся 
безпечно, не дбаючи про настрiй народнiй. Тим часом його вiрнi служби 
московському правительству дiйсно стягали на козацтво i весь нарiд 
український де далї все бiльшi тягарi, i через те у людей не тiльки "вiдпадало 
серце до великого государя", як говорили сучасники, себ то пропадала охота до 
московської опiки,-але й на гетьмана як на вiрного слугу Москалiв пiдiймало 
ся все бiльше гнiву i жалю народнього-як то ми вже з попереднїх вiдзивiв 
бачили.
Нове правительство московське, царя Петра, вiдновило вiйну з 
Туреччиною i Кримом в 1695 роцi i чотири роки раз-у-раз козацьке вiйсько 
мусiло ходити походами куди посилав цар-то на турецькi городи, то на Татар, 
а крiм того сильно терпiла Україна ще й вiд татарських нападiв через сю вiйну. 
Та се ще було нiчого, як виявило ся потiм. Гiрше йшло далi. Скiнчивши вiйну з 
Турками, цар Петро пристав до вiйни Польщi з Шведами, щоб при сiй оказiї 
вiдкрити Московщинi дорогу до Балтийського моря. I знов почавши вiд 1700 р. 
козацьке вiйсько мусїло ходити рiк за рiком, своїм коштом, не маючи иїякої 
заплати, в далекi походи на пiвнiч, де богато козакiв пропадало зовсiм вiд 
непривичного повiтря, вiд тяжкої служби, а котрi й вертали ся-то пiшi й голi, а 
до того приймали всяку зневагу вiд московського начальства, що ними там 
роспоряджалось-било, лаяло, калiчило, робило що хотїло. Крiм вiйни раз-у-раз 
уживано їх на рiжнi тяжкi роботи, на будованнє крiпостей; 1706-7 роки сила 
народу мусїла працювати коло будови нової крiпости в Київi, на Печерську, бо 
цар Петро бояв ся шведського походу на Україну. Козаки мусiли робити зимою 
i лїтозд, пiд доглядом московських приставникiв, що поводили ся з ними грубо i 
немилосердно. До того ще раз-у-раз швендяли через Україну московськi полки 
й команди i чинили всякi кривди, забирали всякий припас, поводили ся грубо не 
тiльки з простим народом, але i з старшиною. З усiх бокiв пiдiймали ся "плач, 
стогiн i лемент" козацтва. народу, i навiть найбiльш покiрливi перед 
московським панованнєм люде починали нарiкати, що так далi бути не можна.
Ось як описує се Филип Орлик, писар вiйськовий i довiрений чоловiк 
гетьмана в пiзнїйшiм листї: "Зачала ся робота коло фортифiкацiї печорської, 
наступили переходи через українськi городи до головної армiї то рекрутiв то 
всяких начальникiв, i полковники з старшиною часто приходячи до гетьмана з 
жалями оповiдали, що пристави коло тої фортифiкацiйної роботи козакiв 
палицями по головi бють, уха шпалами обтинають i всяку наругу чинять. 
Козаки, покинувши доми свої, косовицю i жнива, зносять тяготу i спеку на 
службi царського величества, а там великоросийськi люде доми їх грабують, 
розбирають, палять, жiнкам i донькам їх чинять насильства, коней, худобу i 
всяке майно забирають, старшину бють смертельним боєм. Два полковники, 
миргородський (Апостол) i прилуцький (Горленко), як головнїйшi i вiд иньших 
до Мазепи смiливiйшi, так сказали Мазепi: "Очи всiх на тя уповають i не дай 
Боже на тебе смерти, а як зiстанемо ся в такiй неволi, то й кури нас загребуть". 
А прилуцький то потвердив такими словами: "Як ми за душу Хмельницького 
завеїди Бога молимо, так навпаки ми i дiти нашi во вiчнi роди будемо душу i 
косги твої проклинати, коли нас за гетьманства свого в такiй неволi зiставиш".
Мусїла болiти вiд того душа й Мазепi самому, а крiм того й рiжнi 
тревожнi гадки виникали у нього. Досї вiн опирав на московськiй пiдмозi; але з 
кiнцем 1705 року московська справа в шведськiй вiйнi починає обертати ся на 
гiрше. Шведський король, смiливий Карло XII за сей час упорав ся з иньшими 
участниками вiйни: королем данськимi польським. Знищив партию короля 
Августа в Польщi, довiв до вибору нового короля, а Августа примусив замирити 
ся i зрiкти ся польської корони (1706), i так зiстав ся сам оден Петро против 
сього страшного
противника, що здобув собi славу непобiдимого i необорного 
войовника. Треба було сподївати ся Шведiв i на Українi, а на Москву була мала 
надiя Коли Мазепа завiв мову з царем про небезпеку вiд Шведiв, то цар сказав 
йому рiшучо, щоб не сподївав ся помочи: не може йому дати московського 
вiйська, бо самому потрiбне. Ну а з своїми силами Мазепi не було що й думати 
бороти ся з Карлом. Очевидна рiч, що як би Шведи тiльки вступили в покинену 
Москвою Україну, то там зараз би пiдняло ся повстаннє: люде, роздражненi 
московськими кривдами, певно пристали б до Шведiв, а й старшина хто зна чи 
схотiла б стати проти них. Треба тямити, що з Шведами була звязана память про 
давнiйшi трактати за часiв Хмельницького та Виговського, коли то пiд 
шведською протекцiєю i охороною мала бути забезпечна свобода i незалежнiсть 
України. З сим були звязанi рiжнi надiї i вони так i зiстали ся не розбитi i не 
опоганенi, тiльки не здiйсненi, бо Шведи тодi вiдiйшли на бiк. Тепер вони йшли 
на Вкраїну, i старшина чула, як на неї неначе спадає обовязок довести до кiнця 
дiло, не доведене її предками-спробувати за помiчю шведською визволити 
Україну вiд московської впасти, що останнiми роками так тяжко, безжалiсно i 
немилосердно затяжiла над українським житем. 
З другого боку мав Мазепа не раз добру нагоду переконати ся, що 
московська ласка швидким конем їздить. В неспокiйнiй головi царя Петра 
виникали все новi й новi проекти, i мiж ними дуже часто випливали й рiжнi 
комбинацiї що до України. То вiн задумував скасувати вiйсько козацьке й 
завести на Українi рекрутчину. То думав зробити з України князiвство для 
якогось потрiбного чоловiка (напр. для англiйського герцога Марльборо, через 
котрого цар думав втягнути в свої

298. Княжий герб, приготовлений для Мазепи.

гiляни Англiю), i навiть на потїху Мазепи Петро був випросив уже у нiмецького 
цїсаря титул князя нiмецького цЇсарства; виготовлено вже для нього i грамоту 
вiд цїсаря i герб (див. мал. 298). Знаючи близше Петра, Мазепа бачив, що як 
справдi трапить ся якась користна комбiнацiя з Україною, то не пожалує вiн анї 
гетьманських заслуг, анi його вiрности.
Неможна було на нього полягати, а треба було самому думати про себе. 
До рiжних иньших болючих справ приєднала ся ще одна, а то про правобiчну 
Україну. Правобiчнi полковники, задумуючи боротьбу з Поляками, хотїли 
зєднати ся з Гетьманщиною, щоб мати вiя неї помiч. Почавши вiд 1688 р. Палїй 
i иньшi полковники раз-у-раз просили Мазепу, щоб прийняв їх пiд свiй 
"реймент". Мазепа луже рад був взяти пiд свою вдасть правобiчне Поднiпрове, 
але цар тому протививсь, 60 був в союзi 3 королєм польським i не мiг прийняти 
земель, котрi Польща вважала своїми. Тим часом на правобiчну козаччину 
налягла польська хмара: гетьман польський Сенявский в 1793 р. ударив на 
полудневi полки, в Iзраславшхнї i на пограничу подiльськiм; тут козаччина була 
найслабша i Сєнявский погромив тутешнiх полковникiв i залив кровю тутешнє 
повстаннє. Палїя вiн зачепити не насмiлив ся, бо той був сильнїйший. Але i 
Палiєви не було безпечно, i вiн по сїм ще пильнїйше просив Мазепу взяти його 
в оборону. Але цар не тiльки не хотїв сього, а навпаки ще пообiцяв Полякам, шо 
сам приборкає їм Палїя. Тодi Мазепа, не хотячи упустити провобiчну Україну, 
постановив поступати, не оглядаючи .ся на царську волю.
Лїтом 1704 р. цар поручив йому йти в правобiчнi сторони, нищити 
панiв, що тримали ся шведської партиї; от при сїй оказiї Мазепа й постановив 
забрати правобiчну Україну. Але вiн бояв ся, що Палїй може стати йому 
небезпечним противником, через свою велику погiулярнiсть мiж козацтвом. 
Тому обернув справу зовсїм несподiвано: закликавши до себе Палїя, звелїв його 
взяти, а до Бiлої Церкви на мiсце Палїя пiслав полковником свого племiнника 
Омельченка. Палїєвi козаки здебiльшого були при вiйську Мазепи; котрi були в 
Бiлiй Церквi, хотїли боронити ся, але мiщане бiлоцеркiвськi, не хотячн усобицi, 
пiддали мiсто, i Омельченко став правити Хвастiвщиною. Перед Петром Мазепа 
неправедно обвинуватив Палїя, що вiн накладав з шведською партiєю, i його 
заслано на Сибiр. Палїєву пригоду оспiвано в пiснi, дуже росповсюдненiй мiж 
народом, шо довго памятав Палїя й богато зложив про нього рiжних оповiдань i 
казок:
"Пише, пише та гетьман Мазепа
Та до Палїя листи:
- "Ой, прибудь, прибудь, Палїю Семене,
Та на бенькет до мене...."
Ой, вже Семен, ой, вже Палiєнко
На подвiрє виїзжає,
А там його вельможний Мазепа
Вином з медом напуває.
Ой, вже Семен, ой вже Палiєнко
Меду-вина та й напив ся,
Та свойому вороному коню
Та й на гриву похилив ся.
Ой, як крикнув вельможний Мазепа
Гей на свої сердюки:
- "Ой, вiзьмiть, вiзьмiть Палiя Семена
Та закуйте йому руки".
Так Мазепа заволодiв правобiчною козаччиною. Вперше отеє вiдважив 
ся Мазепа поступити против царської волї, але з початку пройшло се гладко: вiн 
виправдував ся, що поки в Польщi була сильна шведська партия, не годило ся 
вiддавати Полякам правобiчних земель, i цар прийняв сї пояснення. Пiд  
Мазепиною рукою правобiчна козаччина знову починає поширювати ся сильно. 
Одначе кiнець кiнцем в 1707 р. цар наказав Мазепi вiддати правобiчнi землї 
Полякам. Мазепа не слухав i пiд рiжними вимiвками далi держав правобiчнi 
землi, бо дуже дорожив ними i сподївав ся затримати їх за Гетьманщиною.
95. Шведчина. Мiж рiжними доказами на Мазепу переслав Кочубей 
при своїм доносi пiсню Мазепою зложену. Як близькому до гетьмана 
чоловiкови можна Кочубеєви повiрити, що зложив її справдi Мазепа. 
Пiсня може служити до певної мiри поясненнєм полiтики Мазепи. Вiн 
хотiв сотворити сильну вдасть гетьманську, оперту на вiдданiй їй старшинi, 
пiднести особу гетьмана високо в очах громадянства i народу i заступити 
розномисленнiсть демократичного устрою однодушнiстю монархiї обєднаноi в 
особi гетьмана. На се й пiшли двадцять лїт пановання Мазепи. Але коли настав 
час, не зважив ся старий гетьман смiливо i одкрито покликати Україну до 
повстання, як писав у сiй "пiснi". Вiн все чекав, мудрував до останньої хвилї. 
Правда, їдо й риск був великий i небезпека страшна. Трiвожно приглядаючи ся 
до успiхiв Кардових, Мазепа вже досить давно забепечив ся на обидвi сторони-
держачи далї лiнiю вiрного слуги московського, мав зносини з шведською 
партиєю через своїх знайомих, i через них в 1707 р. завiв переговори з новим 
польським королем з Карлової руки-Стан. Лєшиньским. Подробиць тих 
переговорiв досi не маємо: Мазепа вiв їх дуже секретно, не вiдкриваючи навiть 
перед найблизшими своїми повiрникам>, дарма їдо мiж ними декотрi дуже 
налягали на нього, аби заводив зносини з Карпом-не знали, їдо гетьман уже 
мосгить в той бiк стежку. Та власне ся обережнiсть найбiльше пiдрiзала Мазепу. 
Вiн все бояв ся чимсь показати себе аж до останньої хвил, ждав, що може без 
нього самi справи вияснять ся, i через сю обережнiсть власними руками нищив 
те, що могло б потiм йому дуже стати в пригодi. Не важив ся нiчим показати 
народови свою неохоту до Москви. Посилав вiйська далї, куди йому цар казав. 
А як на Дону, при самiй границi українськiй пiдняло ся в 1707 роцi дуже 
небезпечне для Москви повстаннє донських козакiв, пiд проводом Булавiна, 
Мазепа не тiльки нїчим не пiдтримав Донцїв, а ще й своїми козаками помiг 
Москвi задавити се повстаннє-саме перед тим як сам вiн пiдняв ся против 
Москви. Правда, за те йому до останьої хвилї удало ся затаїти ся перед 
Москвою, i цар йому вiрив у всiм. 
Весною 1708 р. вiйськовий судя Кочубей, розгнiваний на Мазепу, що 
збаламутив йому доньку, з свояком своїм полковником Iскрою подали донос 
цареви i в нїм оповiли про зносини Мазепи з шведською партиєю; та цар не 
увiрив тому й вiддав Кочубея й Iскру на вiйськовий суд, а той засудив їх на 
смерть. Але виграшка з того була невелика. Мазепа, видко, покладав ся, як 
свого часу Бруховецький, що нарiд український так уже на Москву розiв ся, що 
кождої хвилї за ним повстане на неї. Але вийшло, що премудрив у тiм, бо не 
приготовивши ?рунту для повстання, наперед знищив для нього всякi надiї; але 
того вiн не знав.
В 1708 р. в осени Карло воював в землях литовських, на пограничу 
України i Московщини. Саме мав рiшити ся дальний плян шведської вiйни-чи 
буде вона перенесена вземлї московськi чи на Україну. Як би Карло пiшов на 
Московщину, Мазепа мiг би зiстати ся далї глядачем, i по тiм, котра сторона 
взяла, гору, мiг би безпечно вимiркувати собi, коготрймати ся. Отже трудно 
вiрити оповiданням, буцiм Мазепа кликав Карла на Україну: дуже не на руку 
було се йому. Взагалi про переговори Мазепи з самим Карлом досi нїчого не 
вiдомо. Знаємо, що Карло збирав ся йти на Смоленск, на Московщину, аж 
раптом побояв ся, що в спустошених московських сторонах не буде чим 
прогодувати вiйсько, i в мiсяцi вереснї (сентябрi) повернув на Україну, на 
Стародуб.
Ся вiстка захопила Мазепу зовеїм не приготованим. Саме перед тим за 
наказом царським повисипав вiн козацькi полки з України-в землї литовськi 
(бiлоруськi) i за Днїпро, на Полякiв, а на Україну, в саму середину її Петро 
прислав московське вiйсько, вважаючи на нарiкання Мазепи на непевний 
настрiй українського народу. Тепер, одержавши вiсть про рух шведського 
вiйська, цар вперейми пiслав своє вiйсько, що й перехопило Стародуб у Шведiв, 
а Мазепi наказав пiслати туди ще й своїх козакiв, в помiч московському вiйську. 
Слїдом i сам пар рушив на Україну i Мазепi звелiв прибути до нього самому. 
Настала страшна хвиля, де треба було рiшити ся в той або другий бiк. Властиво 
пiд ту хвилю Мазепа був уже так обсочений, їдо не мiг i рушити ся против 
Москви. Але вiн i старшина горiли бажаннєм не упустити сеї нагоди, коли 
можна було ще визволити Україну; ся думка, очевидно, так глубоко впила ся в 
їх голови, що вони вже не мiркували, як обставини обертають ся против них, 
рiшили своїм переходом на шведську сторону i переважити справу в шведський 
бiк.
День у день старшина наставала на Мазепу, щоб посилав до Карла, 
порозумiв ся з ним що до дальшої боротьби з Москвою спiльними силами, i 
нарештї Мазепа за спiльною радою розпочав зносини з Карлом, просив його-
як каже Орлик, перейти за Десну, щоб зiйти ся з Мазепиним вiйськом. А в 20-х 
числах жовтня, обсадивши козацьким вiйськом свою резiдепцiю Батуринську, з 
тим вiйськом козацьким, яке йому зiстало ся, i з" старшиною поїхав до 
шведського табору, що стояв саме над Десною. На чiм тут стало порозумiннє 
мiж ними, не маємо близших вiдомостей, i тiльки з пiзнїйших документiв 
можемо мiркувати, чого хотїли Мазепа й старшини, пристаючи до шведського 
короля: "Україна обох сторiн Днїпра з вiйськом Запорозьким i народом 
малоросийським має бути вiчними часами свобiдна вiд всякого чужого 
володiння". Швецiя чи иньшi союзнi держави "анї для визволення анї для опiки 
анї для иньших цїлей не мають претендувати на вдасть над Україною i вiйськом 
Запорозьким, чи на зверхнiсть або яку небудь пiдвластнiсть, анї не мають брати 
яких небудь доходiв чи податкiв. Не мають забирати собi або займати своїми 
залогами крiпости українськi, якi були б зброєю чи трактатами здобутi вiд 
Москви. Мають Україну содержувати в цiлости i иньшим не позволяти її 
неволити яким небудь чином. Мають свято заховувати цiлiсть границь, 
непорушнiсть вiльностей, законiв, прав i привiлегiй, аби Україна вiчними 
часами свобiдно уживала своїх прав i вiльностей без усякого ущербку".
Се може служити за характеристику бажань i змагань Мазепи i його 
однодумцiв в сїм моментї. Та скоро вони мусили переконати ся, що помилили 
ся в своїй рахубi.
96. Погром Мазепи. Свою полiтику Мазепа вiв у такiм секретї, що 
навiть козацьке вiйсько, яке вiн вiв з собою до короля, не знало про його 
замисли i довiдало ся тiльки на дорозї Про союз Мазепи з Карпом довiдав ся цар 
Петро скорше, нїж українське громадянство; перше нїж Мазепа встиг 
оповiстити українську люднiсть про свiй союз з Шведами, цар уже наложив 
свою тяжку руку на Україну, не дав i рушити ся. Зараз же московське вiйсько 
обложило Батурин, здобуло його через зраду одного чоловiка, захопило 
Мазепинi запаси i скарби, армату i всякий припас i страшно росправило ся з 
люднiстю людей порiзало, мiсто зруйновало до решти, начальникiв вiддало на 
страшнi муки. По иньших мiсцях також всiх пiдозрених в спiлцї з Мазепою i 
Шведами страшно карано, але з старшиною велено поводити ся ласкаво, аби 
затримати при московськiй сторонi. Розiслано царськi листи мiж народ, де 
представлювано, що Мазепа передав ся до Шведiв на те, аби Україну вiддати 
пiд Польщу, завести на Українi унiю, а благочестиву вiру викорiнити; щб був 
вiн богоодступник, тайний католик, українському народови ворог, обтяжав його 
беззаконними поборами. А вiд московського правлiння обiцяно Українцям 
всяку полегкiсть i ласку. Заразом усю старшину оповiщено, аби зїхали ся до 
Глухова вибрати нового гетьмана на мiсце Мазепи. Натомiсть Мазепа i король 
шведський в своїх листах, котрi теж розсилали до українських людей, закликали 
всїх до себе, запевняючи, що король шведський не мислить нiякого лиха, а хоче 
Україну "од того московського тиранського iга оборонити", вернути давнi права 
i вiльности, а Москва хоче Україну поневолити i коли тепер тому не запобiжать, 
не мине її погибiль.
Не знати, за ким би пiшов український нарiд i старшина-чи за листами 
царськими чи за Мазепиним, якби мали волю вибирати мiж ними. Знаємо, що на 
Москву i людей великоросийських мали люде жалї великi; але не любили й 
Мазепи, не вiрили йому й уважали досi за найвiрнїйшого прислужника  
московського. Але тепер не могли вони вибирати. Вiйсько московське вступило 
в саму середину України, страшно i немилосердно карало всїх прихильникiв 
Мазепиних i грозило всiм тимже за всяку приклоннiсть до Шведа. Вiйсько 
козацьке було мiж вiйськами московськими, а з Мазепою було всього яких 
чотири тисячi козакiв! Україна не важила ся ворохнути ся проти Москви.
Старшина покiрно прибула до Глухова, тут перед нею з рiжними 
церемонiями скинено Мазепу з гетьманства, повiшено заочно фiгуру його на 
шибеницi й проклято всенародне, потiм вчинено вибiр нового гетьмана i по волї 
царськiй вибрано покiрного i плохого полковника стародубського Iвана 
Скоропадського. Духовенство послушно кидало церковну анахтему на 
гетьмана, найбiльше заслуженого для української церкви з усїх попередникiв. 
Громадянство українське, спiшачи скинути з себе пiдозрiннє, свiдчило свою 
вiрнiсть цареви i при тiй оказiї пильнувало урвати що небудь i собi з тих богатих 
милостей, якi розливав цар на всю вiрну старшину, в видi надань маєтностей 
нових i вiдiбраних вiд Мазепиниїв Навiть з тої старшини, що пiшла була за 
Мазепою до Шведiв, чимало повертало ся назад-як полковник лубенський 
Апостол, генеральний хорунжий Судима, ?ала?ан i иньшi. Сам Мазепа завагав ся 
i завiв листуваннє з царем, але кiнець кiнцем побояв ся звiрити ся на слово 
Петрове, та й Шведи стерегли його пильно. Що замисел не удав ся, було 
очевидно. Але Мазепа те дурив себе надїями, що справа обернеть ся на його 
користь, тому намовив Карла зимувати на Українi, i тим пiдiрвав ще гiрше свого 
союзника: ся зимiвля на Українi знищила шведськi сили. Одиноким успiхом 
було- шо Запорозька Сїч пристала до Шведiв. Давнїйше була вона дуже 
неприхильна Мазепi, як московському i старшинському прислужнику-се ми 
знаємо. Кошовий Кость Гордiєнко, Головка призвишем, що старшував в Сiчи 
почавши вiд 1701 р., був великий ворог московської i старшинської неволi й 
дуже рiзко виступав против Мазепи. Але тепер, як Мазепа перейшов до Шведiв, 
Гордiєнко потягнув в його бiк. Одначе пройшло кiлька мiсяцiв, поки йому вдало 
ся повести за собою сiчове товариство: запорозька старшина досить довго 
тримала ся мiж Мазепою i Скоропадським як нiчия, i тiльки в перших мiсяцях 
1709 року перехилила ся рiшучо на шведський бiк i пiслала своїх послiв до 
Мазепи, а в мартi кошовий з вiйськом Запорозьким прибув сам в шведський 
табор i витав короля латинською промовою. Шведи були дуже утiшенi сим 
запорозьким вiйськом, його воєнним вишколеннєм i досвiдом, але їм сей 
прибуток не пiшов на здорове, а Запорожцям тим меньше. Шведський король, 
щоб забезпечити собi зносини з Запорожем, посунув ся ще далi на Україну й 
застряг пiд Полтавою, що не пiддала ся йому, а загорожувала дорогу на 
Запороже. А на Сїч тслано московськi вiйська й здобуто її, завдяки бувшому 
Сїчовику ?ала?ану, що тепер, вiдставши вiд Мазепи, з усiх сил вислужував ся 
перед царем, а знав усi запорозькi стежки i дорiжки. Запорожцi пiддали ся на 
обiцянку ?ала?ана i московських офiцерiв, але слова їм не додержано i 
немилосердно покарано за повстаннє: "голови луплено, шию до плахи рубано, 
вiшано й иньшi тиранськi смерти задавано, мертвих з гробiв богато- не тiльки 
товариства (козакiв), але й ченцiв вiдкопувало, голови їм вiдтинано, шкуру 
луплено, вiшано" Запорожцi по сiм, якi зацiлiли, перенесли свiй кiш на 
татарську територiю, до Олешок, недалеко устя Днiпра. I там Сiча була 19 лiт.
За сим погромом Сiчи, в мiсяцї маю, наступив, мiсяць пiзнiйше, погром 
i шведської армiї пiд Полтавою. Розгромлено шведське вiйсько i останки його 
рушили .за Днiпро на турецьку територiю. Але московське вiйсько йшло за 
ними слїдом. Карл i Мазепа зневеликими вiддiлами салдатiв i козакiв ледви 
встигли утiкти за Днiпро, решта вiйська мусiла пiддати ся московському 
вiйську, що догонило їх над Днїпром. Старшина українська, шо була ще з 
Мазепою, пiддала ся Москвi здебiльшого зараз по полтавськiй битвi. Мало хто 
пiшов за Мазепою: генеральний писар Пилип Орлик, племiнник Мазепи Андрiй 
Войнаровський, прилуцький полковник Дмитро Горленко, вiйськовий обозний 
Iван Ломиковський, генеральний бунчужний Федiр Мирович, генеральний 
осаул Гр. Герцик й иньшi. Через степи утiкли вони з королем до Тягинi (Бендер) 
i тут отаборили ся з ним на кiлька лiт. 
Карло заходив ся втягнути доконче Туреччину в вiйну з Москвою, i се 
вдало ся йому. Але Мазепа не дожив до сього: зломлений, перемучений всякими 
трiвогами, непевний свого житя (бо цар Петро не устанно силкував ся добути 
його в свої руки i вiзиру турецькому обiцяв 300 тис. талярiв як би його видав) 
вiн росхорував ся i вмер 22 серпня. Похоронено його в монастирi в Галацї, на 
Дунаї.
97. Орликовi заходи. Старшина, що була при Мазепi, козаки та 
сїчовики з своїм Гордiєнком все таки ще не покидали своєї думки про те, щоб за 
гiомiчю Швецiї й Туреччини вирвати Україну з московських рук: в тiм була 
тепер вся їх надїя. По довгих переговорах на мiсце Мазепи вибрано гетьманом 
Орлика (в квiтнi 1710 р.). При тiм списано iнтереснi постанови, яке має бути 
правлїннє гетьманське Хоч сї постанови не були здiйсненi, бо взяти Україну в 
свої руки сим людям не удало ся нiколи,-але вони цiкавi, як вираз поглядiв i 
бажань сих людей, що- звязали свою долю з визволеннєм України. В постановах 
сих богато нового, що могло б бути важним кроком наперед. 
Єсть тут i замiтнi початки чисто парляментарного устрою. Зазначено 
тут, що останнiми часами гетьмани стали присвоювати собi "самодержавную 
владзу, узаконили самовластiєм такеє, право: так хочу, так повелїваю". Тому ся 
конституцiйна хартия постановляє на будуче такi порядки: три рази до року, на 
Рiздво, Великдень i Покрову мають бути "генеральнi ради" в гетьманскiй 
резинденцiї для порiшення всяких важнїйших справ; на тi ради мають 
приїздити: генеральна старшина, полковники з усею полковою старшиною i 
сотниками, виборнi вiд полкiв "генеральнi совiтники" i депутати запорозької 
Сїчи. Як би в управi гетьмана або в його дїлах помiтне було щось шкiдливе для 
народнього добра, тодї старшини i совiтники мають право то "виговорити" 
гетьманови, а вiн за те не має на них гнiвати ся або їх карати. Без рiшення отсеї 
генеральної ради гетьман може вiдправляти, тiльки пильнi справи, яких не 
можна вiдкладати, i то тiльки за радою генеральної старшини. Нiяких секретних 
зносин i кореспонденцiй гетьман не має права вести. Не може також 
роспоряжати скарбом вiйськовим: до того має бути вибраний генеральний 
пiдскарбiй, а гетьман має свої доходи, призначенi "на булаву i особу його 
гетьманську". Далi постановляло ся, аби гетьман пильнував, щоб людям 
вiйськовим i посполитим не чинено надмiрної тяжкости, утиску i здирства, вiд 
котрого вони кидають свої оселi та йдуть "у прочку", шукати лекшого прожитку 
в заграничних сторонах: Забороняло ся старшинi i всяким "вiйськовим i 
посполитим урядникам" обертати козакiв i посполитих до них не належних на 
свої господарськi роботи, вiдбирати грунти або силою змушувати до продажi, 
забирати за якi небудь вини майно людське або обертати людей собi на роботу, i 
т. д. Добре то все було-але не удало ся його здiйснити, не удалося укладчикам 
сеї хартиї вернути ся на Україну-заводити тi новi порядки. Надїя, правда, 
якийсь час манила, а була хвиля, що й здiйсненне її здавалось луже близьким. 
Король шведський прирiк, що не замирить ся з Москвою, поки не дiбеть ся, що 
Українi привернена буде її свобода. Те саме пообiцяв Запорожцям хан 
кримський. Туреччина, боячи ся московської переваги, теж пристала до Швецiї, 
в осени 1710 р. розiрвала зносини з Москвою i на весну визначила похiд. 
Весною 1711 р. Орлик з своїми козаками i Татарами та помiчними полками 
польських панiв з шведської партиї рушив на правобiчну Україну, в тi полки 
правобiчнi, що вiд 1704 р. були пiд московською зверхнiстю. 
Тутешнi городки пiддавали ся йому; пiддала ся Умань, Богуслав, 
Корсунь; генер. осаула Бутовича висланого зза Днїпра Орлик розбив. Але коли 
приступив пiд Бiлу Церкву, тут дїлЬ не пiшло, богато з Орликового вiйська 
погинуло, а Татари тим часом почали грабувати край, серце людей тутешнїх 
почало вiд Орлика вiдпадати, i вiн скорше завернувся назад. 
Лiтом 1711 року рушив на Туркiв цар Петро. Понадiявши ся на 
обiцянки молдавськi, необережно загнав ся вiн на Прут, як Шведи на Україну. А 
тут його обступило турецьке вiйсько i попав вiн в останню бiду. Орлик сподївав 
ся, що тепер можна буде продиктувати цареви свої бажання що до Українцiв: 
цар мусить зрiкти ся всяких прав на Україну.
Та все поправили побрязкачi царськi: вiзира турецького пiдкуплено, вiн 
випустив Петра з його армiєю на дуже легких умовах, а українську справу в 
умовi згадано такими неясними словами, що кождий їх собi по своєму толкував. 
Орлик казав, що на основi сеї умови Москва обовязала ся уступити ся з України 
по обох боках Днїпра, а царськi представники доводили, що в тих словах нема 
для Москви такого обовязку. Турецьке правительство приняло толкованнє 
Орлика i заповiло нову вiйну з Москвою за те, шо вона не хоче уступити ся з 
України. Але знов московськi грошi все змiнили: таки потверджено торiшню 
умову, а справу українську при тiм пояснено так, що Москва зрiкаєть ся 
правобiчної України (окрiм Київа) i Запорозької Сїчи, а лївобiчна Україна 
зiстаєть ся пiд Москвою. Коштувало се цареви ще 100 тисяч червоних, але за те 
як нї силкував ся Орлик подвигнути Туркiв, щоб допоминали ся й лївобiчноi 
України-як козакам обiцяли, -все було даремне. Та й з правобiчної України 
не було потiхи, бо на пiдставi давнiйших трактатiв претенсiї на неї заявили 
Поляки.
Кiлька рокiв одначе з тим ще протягло ся, бо цар не виводив своїх 
вiйськ з правобiчної України: казав наперед перегнати людей звiдти на лївий 
бiк. Про се оголошено ще в осени 1711 р. i потiм чотири роки московськi 
салдати перегоняли людей за Днiпро: тiльки з кiнцем 1714 р. вiддали Полякам 
Бiлу Церкву й пiшли за Днїпро. Орлик при кiнцї 1712 р. попробував з 
Запорозцями захопити собi правобiчнi краї, але сила їх була мала, i польське 
вiйсько пiд проводом Сєнявского (що йшло займати правобiчнi землi) розiгнало 
їх без великого труду. Москва з Туреччиною в 1713 р. прийшла до повної згоди, 
i король шведський мусiв виїхати з Туреччини в свої краї. З ним поїхав i Орлик 
з кiлькома товаришами; иньшi вернули ся на Вкраїну. Запорожцi теж почали 
просити ся назад, але московське правительство приймало ватаги їх, а цiлої 
Сїчи не хотiло прийняти через умову з Туреччиною (1712 р.)-аж як прийшла 
нова вiйна з Туреччиною, тодї її прийнято (1733 р.) Орлик з Гордiєнком 
даремно намовляли Запорозцїв, щоб не вертали ся пiд Москву. Взагалi Орлик 
кiлькадесять лiт ще пробував використати кожду нагоду, щоб знайти нових 
союзникiв против Москви, заiнтересувати їх українською справою, але зовсiм 
безрезультатно.