ЧАСТИНА ТРЕТЯ. Доба литовсько-польська. 43. Перехiд українських земель пiд литовських князiв. Друга половина XIII i потiм XIV вiк були свiдками незвичайно скорого i видатного роспросторення власти литовських князiв над сусiднiми землями бiлоруськими, а потiм i дальшими, українськими. Найбiльш запiзнене в своїм розвою в своїх глухих лїсах, найбiльш вiдстале зпомiж усiх народiв сеї сїмї племя литовське було загрожене пiд той час в самiм своїм iстнованню нiмецьким рухом в литовськi краї. Напружуючи всї сили в боротьбi з ним, воно розвиває незвичайно живу органiзацiйну дiяльнiсть i немов щоб скрiпити себе силами культурними, починає поширювати свою зверхнiсть над сусiднiми словянськими, бiльш культурними краями. Се виразно зазначило ся в серединї XIII в., за князя литовського Мендовга, i затрiвожило короля Данила, що сам думав про як найбiльше поширеннє своєї власти над сусiднiми землями. На спiлку з польськими князями i Нiмцями Данило задумав зломити Мендовга й почав з ним вiйну. Мендовг, щоб вiдвести Данила, вiдступив його синови Романови деякi з своїх земель вдержаву; потiм Мендовгiв син Войшелк другому Даниловичу Шварнови передав усе князiвство Литовське. Та Шварно скоро вмер, а Даниловi сини не вмiли використати нагоди. Мендовгову спадщину забрали иньшi литовськi князї та знову начали поширювати свою власть над сусiднiми землями. В першiй четвертинi XIV в. бiльша половина бiлоруських земель стояла вже пiд властю литовських князiв i вони почали простягати руки також до земель українських. При останнiх Даниловичах галицьких, або зараз по їх смерти литовськi князї захопили землю Берестейсько-Дорогичинську (Побуже). Ще перед тим мабуть забрали вони землi припетськi, Туровопинськi. Про якогось князя литовського Вида опо- 123-4. Монети Володимира Ольгердовича, князя київського. вiдаєть ся, що вiн в тих часах захопив великий шмат Деревлянської землї, себто київського Полїся. При князi Гедиминї в 1320-х рр. уже й Київ стояв пiд литовськими впливами, хоч тутешнi князi були нїби пiд зверхнiстю татарською (згадуеть ся тут якийсь маленький князець Федiр на iмя). Таким чином вибiр Любарта Гедиминовича галицькими та волинськими боярами на мiсце Юрия- Болеслава тiльки йшов на зустрiч сьому походови литовських князiв на українськi землї. I вибiр сей найкраще показує, на скiльки сей похiд був мало противний мiсцевому громадянству, коли воно само з своєї волї закликало до себе литовських княжат. Се поясняєть ся тим, що литовськi княжата, засїдаючи по українських та бiлоруських землях, старались у всїм приноровити ся до мiсцевого житя, його порядкiв i культури. Вони старали ся як найменьше вносити змiн в мiсцевi обставини: "ми старини не рушаємо, а новини не уводимо", було їх правилом. Вони приймали православну вiру, мiсцеву культуру, мову, одним словом- ставали українськими або бiлоруськими князями, тiльки з нової литовської династиї, й по змозї старали ся далї продовжувати давнїйше заведенi порядки мiсцевого житя. З другого ж боку громадянству не раз таки приємно було, приймаючи литовського князя, покiнчити з пережитими, докучливими княжими вiдносинами старої династиї, а навiть у громадах, що свого часу виривали ся з- пiд княжої власти й пiддавали ся пiд татарську зверхнiсть, встигла наскучити й татарщина, особливо як настали непорядки в татарськiй Ордї, з кiнцем XIII вiку. Литовське ж князiвство було в повнiй силї; приймаючи литовського князя, люде могли сподївати ся, що у князїв литовських знайдуть захист i оборону у всяких тяжких обставинах. Прикро було тiльки князям зрiкати ся свого пановання; але й тут часто укладало ся так, що й сї князї зiставали ся на своїх волостях, тiльки мусїли признати над собою власть литовського князя, що засiдав у столицї їх землї. Через те й бачимо, що українськi землї одна по другiй, без вiйн i боротьби, тихо i непомiтно, переходять пiд власть литовських князїв, i навiть в джерелах наших не завеїди про се згадуєть. ся (правда, що мiсцевих лiтописей з сього часу не маємо, а в чужi рiдко звiстки про се залїтали, саме тому що землї прилучали ся литовськими князями "без ?валту i крику"). I так, як ми бачили вище, в 1340 р. князь Любарт Гедиминович засiв на столi галицько-волинськiм i вважав ся князем галицьким до р. 1349, до походу Казимира, а Волинею правив довго, до самої смерти своєї, бiльш як сорок лiт. Ольгерд Гедиминович. великий князь литовський, в 1350-х роках, вмiшавши ся в смоленськi справи, захопив сусїднє Брянське князiвство в пiвнiчнiй Чернигiвщинї, а далї позабирав i князiвства полудневi. В головних городах-в Черниговi, Новгородi Сiверськiм, Стародубi позасiдали князi з литовської династиi, на меньших волостях зiстали ся князї з давньої династиї, пiд властю князїв литовських. Десь коло р. 1360 забрав Ольгерд пiд свою власть землю Київську, скинувши останнього киїйвського князя, Федора на iмя, та посадив на його мiсце свого сина Володимира. Земля була пiдупала, сильно спустїла пiд татарською зверхнiстю, але величезна, бо до Київа рахувало ся й цїле Задчiпровє, що дав-иїйше належало до Переяслава. Татари, що вважали Поднїпровє своїми улусами, пiдвластною землею, схотiли мабуть уступити ся за князем Федором, як своїм пiдвласником, але Орда тодї була зовсiм розбита i безсильна. Ольгерд пiшов з вiйськом в полудневу Київщину, погромив татарське вiйсько й забрав пiд свою власть не тiльки Київщину, але Подiле, що теж стояло досi пiд. властю Орди. Братаничi Ольгер-довi, сини Корiята Гедиминовича, позасiдали в подiльских городах, почали будувати крiпости вiд Татар й збирати людей. Ось як оповiдає про се записка, писана в другiй чверти XV в.: "Коли господарем Литовської землї був великий князь Ольгерд, вiн пiшов з литовським вiйском в поле (степ) i побив на Синiй водi Татар, трох братiв: князя Качибея, Кутлубугу i Дмитра. А сї три брати, татарськi князї, були отчичi й дїчичi Подiльскої землї, а вiд них завiдували отамани, а баскаки збiрщики доходiв приїзжаючи вiд тих отаманiв брали дань з Подiльскої землї. А був брат у Ольгерда князь Корiят, що держав Новгород Литовський, i було у нього три сини: князь Юрий, князь Олександре, князь Костентин, князь Федор. I от тi княжата Корiятовичi, три брати: князь К^рий, князь Олександр i князь Костентин за призволеннєм великого князя Ольгерда i з помiчю Литовської землї пiшли в Подiльску землю. А в Подiльскiй землї тодї не було нї одного города (крiпости) нi з дерева рубленого нї з каменя будованого). Тiж тодї княжата Корiятовичi, прийшовши в Подiльську землю, вiйшли в приязнь з отаманами, почали подiльску землю вiд Татар боронити i баскакам "вихiд" (данину) перестали давати. I найперше знайшли собi твердиню на рiцї Смотричi i тут собi поставили город Смотрич.А на иньшiм мiсцї жили черцї в горi, i в тiм мiсцї поставили город Бакоту. А ловлячи на ловах нагодило ся їм загнати багато оленiв на той острiв де тепер Камiнецьке мiсто стоїть, i вирубавши лїс, вимуровали город Камiнець. I так усї городи подiльськi помурували i всю землю Подiльску посiли". Татарам часом давали дань, щоб вiдчепити ся вiд них, i ще якийсь час тутешнi землї вважали ся пiдвластними Татарам, тому от на монетах Володимира Ольгердовича, князя київського, бачимо татарськi знаки i написи. Але в тутешнi справи Татари вже не мiшали ся, й правили всїм новi князi з литовської династiї, пiд зверхнею властю великого князя литовського. 44. Боротьба за галицько-волинськi землї й розiрваннє їх. Се було щастем литовських князiв, що в .своїх заходах коло прилучення схiднїх українських земель вони не стрiчали сильнїйших перепон. Бо вони могли забирати тiльки те, що легко давало ся: вести сильнїйшу боротьбу за свої новi здобутки було їм не пiд силу. Князiвство Литовське, невважаючи на свої величезнi розмiри, було дуже слабко органiзоване, а крiм того тяжiла на нїм люто боротьба з нiмецькими рицарями балтийськими, пруськими i ливонськими хрестоносцями, що пiдбивши й поневоливши собi литовськi племена Прусiв i Лотишiв, хотiли пiдбивати й дальшi литовськi племена, та хижо нищили набiгами литовськi землї. На схiднiй границi мусiли крiм того литовськi князi витримувати боротьбу з московськими князями, що хотiли собi загорнути пограничнi землї й не дати їх князям литовським. Через те литовськi князi не могли удiлити бiльших сил на оборону українських земель, i коли за захiдню Україну Любартови довело ся звести сильну боротьбу з Польщею та Угорщиною, иньшi литовськi князi тiльки коли не коли могли помогати йому. Галичина, полишена мiж двома огнями-Польщею i Угорщиною, а не маючи сильнiйшої оборони вiд Любарта, по перших пробах оборони скоро вже зложила руки, однаково не сподiваючи ся оборони ся вiд напастникiв, i невважаючи на проби Любарта вирвати її з польських рук таки зiстала ся в польських руках. Ми вже бачили, що першi напади Казимира на Галичину були вiдбитi мiсцевим боярством пiд проводом славного Дедька, "начальника Руської землї", i тiльки захiдне пограниче, Сянiччину удало ся Казимирови здобути. До 1349 р. Галичина зiставала ся пiд властю Любарта. Аж 1349 р. Казимир, вiдвернувши Татар, несподiваним нападом захопив цїлу Галичину i сусїднє волинське пограниче. Та побачивши таку бiду, литовськi князi взяли ся ратувати Любарта, i їм удало ся звернути назад захопленi Казимиром волинськi городи; з галицькими пiшло труднiйше: не удавало ся вибити залог, розставлених Казимиром по галицьких городах, i литовськi князi тiльки докучали Казимирови пустошеннєм Польщi. Казимир, щоб вiдборонити ся, вiдновив свою умову з угорським королем, випросив грошей вiд папи, i силкував ся разом з угорським королем Людовиком пiдбити собi хоч би Белзько-холмськi землї. Кiлька походiв робив вiн для сього, та мало звiсток маємо про них Найбiльш визначила ся облога Белза 1352 р. героїчною обороною його. Казимир прийшов туди з дуже великим вiйськом, i ще прибув до нього в помiч король угорський. Разом приступили пiд Белз i пiслали до тутешнього воєводи, щоб пiддав ся їм; той не вiдмовив ся,- щоб тим часом змiцнити укрiплення та дiждати ся помОчи вiд литовських князiв. Цiлий тиждень тягнув переговори, тим часом на очах королiв крпив свiй замок, мiж иньшим-напустив в рови наоколо замку води, так що вона облила його навколо. Нарештi заявив, що таки не пiддасть ся. Королi пiшли здобувати замок, але се було неможливе: з рана i до полудня польське i угорське вiйсько силкувало ся добути замок, по горло стоячи в холоднiй текучiй водi, що наповняла рови; богато стратили своїх людей-убито племiнника кор.Людовика, i сам Людовик дiстав по головi такий удар, що спав з коня i трохи не згинув. Мусїли вiдступити. Людовик, стративши охоту до дальшої вiйни, покинув Казимира; той мусїв також вертати ся з нїчим. По тих невдалих походах, коли ще й Татар литовськi князї назад на свiй бiк перетягли. Казимир уложив з ними перемирє: Галичичу полишено за Польщею. Волинь за Любартом. Так ото й не удало ся вирвати Галичину з польських рук, i не вдавало ся вже й потiм. Казимир знову перетягнув Татар на свiй бiк, а за те, що литовськi князї стали займати українськi землi, котрi давнїйше стояли пiд зверхнiстю татарською, Орда й зовеїм розсварила ся з Любартом. Тим часом Казимир умовив ся з пруськими та ливонськими рицарями й узяв Литву в два огнї: пiшов 1366 р. на Волинь, тим часом як Нiмцi вдарили на Литву. Йому вдало ся знову захопити Белз, Холм i Володимир; Белз i Холм, правда, знову вiдiрвали ся вiд Польщi, але Воло- 127. Перемирна грамота Любарта з Казимиром 1366 р. димир сим разом Казимир держав до смерти своєї (в 1370 р.). Аж як умер вiн, Любарт знову захопив Володимир i став знову пустошити пограничнi землi. Через се Людовик, що став королем у Польщi по Казимирi, вибрав ся походом на Любарта i скiнчилось на тiм, що землю Белзьку i Холмську прилучено до Галичини, а всi иньшi волинськi землi зiстали ся за Любартом. Людовик, ставши польським королем, не сподївав ся передати польську корону свому потомству, тому хотїв Галичину затримати при Угорщинi. Для того передав вiд себе Галичину як угорську провiнцiю вiрному чоловiкови, Володиславу князю опольському (з княжат шлезьких). Сей Володислав правив Галичиною шiсть лiт, як останнiй галицький князь пiд зверхнiстю угорського короля (1372-8). Потiм Людовик перевiв його на иньше мiсце, а Галичину обсадив угорськими намiсниками й угорським вiйськом. Але замисел його не удав ся. По смерти Людовика (1382) польськi пани вибрали собi королевою його меньшу доньку Ядвiгу, вiддiлили ся тим способом вiд Угорщини i скориставши, що в Угорщинi почали ся усобицi, вислали свою молоду королеву з вiйськом вiдбирати назад Галичину вiд угорського вiйська. Се справдi й удало ся, Галичину назад прилучено до Польщi (в 1387 р.) i хоч угорське правительство протестувало против сього, але воювати ся за Галичину не осмiлило ся, й зiстала ся вона таки за Польщею. 45. Унїя Польш,i з Литвою. Хто придивляв ся до тої крiвавої, завзятої боротьби, що йшла мiж литовськими князами й Польщею за галицько-волинськi землї, аж до 1380-х рокiв, мабуть i в снї не бачив, чим ся боротьба мала скiнчити ся. Такий несподїваний був той кiнець: унїя, себто зєдначнє Польщi й Литви пiд властю великого князя литовського, що засiдаючи на польськiм тронi, мав на вiки прилучити всї землї литовськi до Польщi, "iнкорпорувати", себто влучити їх до Польщi так, що вони переставали бути осiбною державою, а переходили на простi провiнцiї Польщi. Видумали се польськi пани. Вони вибрали собi королевою меньшу доньку Людовика, аби вiддiлити ся вiд Угорщини i спекати ся впливiв угорських панiв, а потiм стали розглядати ся для своєї королеви за женихом, щоб був їм на руку-мiг би своїми силами i засобами стати в пригодї, а в справи Польської держави не мiшав ся та не пе-решкаджав панам польським тут правити. Правда, Ядвiга була вже висватана за австрийського княжича Вiльгельма, але сей їм не пiдходив, бо не мав нiякої сили i накинули оком молодого великого князя литовського, Ольгердового сина Ягайла, Сподївали ся, що за честь стати королем польським вiн їм буде несказанно вдячний, на всї умови їх пристане, а силами своїми може їм в кождiй хвилi стати в пригодї. I не помилили ся, Ягайло пристав на все що пани польськi хотїли: обiцяв вихрестити на католицтво всю нехрещену Литву i самому 129-130. Монети битi Казимиром i Людовиком для Галичини. перейти на латинство (а перед тим був православний), обiцяв своїми коштами здобувати утраченi Польщею землї, а саме найважнїйше: обiцяв "на вiчнi часи прилучити свої землї, литовськi i руськi до корони Польської".Таку умову списано мiж ними в Кревi, на Литвi, 15 серпня 1385 р. Се так звана "Кревська унїя", умова незвичайно важна, що рiшучо змiнила напрям iсторiї не тiльки наших країв, а й усеї, можна сказати, Схiдньої Европи. Добивши згоди з Ягайлом, польськi пани заходили ся оженити його з своєю королевою. Трудности в тiм були не малi, бо тим часом мати дала остатню згоду Вiльгельмови, вiн приїхав до Кракова, обвiнчав ся з Ядвiгою й мешкав з нею як з жiнкою на замку кракiвськiм. Пропустили якось се пани польськi, але тепер, похопивши ся, порiшили розiрвати шлюб Ядвiги з Вiльгельмом, нї перед чим не спиняючи ся. Силомiць вхопили Вiльгельма й вигнали з Кракова, Ядвiга хотїла догоняти й вертати його-її приборкали силомiць; шлюб її з Вiльгельмом признано неважним, а її саму духовнi взяли ся переконувати, що для добра Польщi й вiри вона повинна вийти за Ягайла. Умовили кiнець кiнцем i видали за Ягайла. А довершивши сього дїла, насамперед, не боячи ся вже тепер Угорщини, за помiчю литовських князїв вернули собi назад Галичину, вигнавши звiдти угорське вiйсько, а далї почали чекати сповнення Ягайлової обiцянки-що вiн їм на вiчнi часи прилучить до Польщi всї свої землї литовськi i руськi, себто бiлоруськi й українськi. 131-2. Галицькi монети Володислава опольського. Значило се, що велике князiвство Литовське як осiбна держава не мало на далi iстнувати, а всї землi, якi були пiд литовськими князями, українськi, бiлоруськi й литовськi, мали стати вiд сього часу землями королiвства Польського. Так розумiли се i хотiли сього Поляки. Ягайло, сповняючи їх волю, звелiв усiм князям литовським, якi сидїли в землях українських i бiлоруських, аби видали записи, що вони будуть вiрнi Ягайлу, його королевiй i дїтям та належатимуть до Польського Королiвства. Тому що князi однаково признавали Ягайла своїм старшим як великого князя литовського, сї обiцянки нїби й не мали для них особливого значiння i вони такi грамоти видали. Та далї князi та бояре змiркували, до чого воно йде-до того, що ними будуть правити й роспоряжати ся кракiвськi пани польськi, i се вже їм не подобало ся зовсiм. Тодї задумав скористати з такого їх невдоволення Витовт, син Кейстута, дядька Ягайлового, котрого Ягайло, ставши великим князем, казав звести з сього свiту. Двiчи вже Витовт пiдiймав вiйну на Ягайла, доходячи своєї батькiвщини, i нарештi добив ся того, що Ягайло вiддав йому в управу i власть все велике князiвство Литовське, як свому намiсникови. Тепер, користаючи з невдоволення князiв i бояр на претенсiї кракiвських панiв, Витовт казав окликати себе королем литовським i став ладити ся до нової боротьби з Ягайлом. Так прийшов би мабудь i кiнець унїi, тiльки стала ся несподiвана пригода: Витовт був вибрав ся тодї великим походом в степи, щоб посадити на ханськiм престолї свого присяжника, але необережно зарвавши ся, наскочив на сильне татарське вiйсько й страшенно погромило воно його в битвi на р. Ворсклї (1399). Ся катастрофа пiдрiзала сили i пляни Витовта i замiсть повного розiрвання з Польщею й Ягайлом стала ся угода (1400 р.): Витовт i Ягайло згодили ся на тiм, щоб вел. кн. Литовське зiставало ся осiбною державою, пiд управою свого великого князя, котрим тепер мав бути Витовт, але щоб був вiн пiд зверхнiстю Ягайла i його наступникiв на престолї польськiм. Унiя, значить, не зникала зовсiм, хоч i зовеїм инакше виглядала тепер, нїж тодї як польськi пани з Ягайлом укладали собi кревську умову 1385 р. В кн. Литовське все таки зiставало ся в звязку з Польщею i се богато важило на внутрiшнє жите в. кн. Литовського i на українське житє з окрема. 46. Нова полiтика в великiм князiвствi Литовськiм. Перед усiм, маючи тепер за собою Польщу, Ягайло з Витовтом заходили ся касувати бiльшi князївства, якi були в землях в. кн. Литовського. Україна майже цiла складала ся з таких бiльших князiвств, i тут ся перемiна особливо сильно дала себе вiДчути. При кiнцi 1380-х рокiв, як завела ся унiя,-волинськi землї Володимирська i Луцька по смерти Любарта зiставали ся в руках його сина Федора, на котрого Волинь дивила ся як на свого прирожденного князя. На Подiлю княжив останнiй з Корiятовичiв Федiр. Київщина з Заднїпровєм належала Володимиру Ольгердовичу. На Полїсю припетськiм було кiлька меньших князївств, як Ратенське кн. Федора Ольгердовича, Пинське кн. Василя Михайловича, Ягайлового брата в перших, Чорторийське Василя Константиновича, Ягайлового братанича. В Чернигiвщинї були просторi князiвства: Чернигiвське Дмитра-Корибута Ольгердовича, Брянське другого Дмитра Ольгердовича, Стародубське Патрикия Наримунтовича, Ольгер-дового братанича. Такi просторi князiвства жили своїм окремiшним житем, не дуже навiть вiдчуваючи, що вони належать до великого князiвства Литовського. Знали свого князя, а сей князь хоч був з литовської династiї, за тих кiлькадесять лїт, що сидiв в сiй землї, а часом навiть i родив ся й вирiс у нiй, встиг зжити ся з своєю землею, приладити ся до Її житя, до її громадянства. Землею правили пiд його рукою тутешнi бояри по старим порядкам i правам, так що як людям не ставало дуже краще пiд новим правлїннєм, то в усякiм разi i змiни великої не вiдчували, i житє нацiональне не чуло нiякого гнету над собою-нiхто не тiснив на заднїй плян мiсцевих людей, не стiсняв їх мови i книжности. Новi князi що могли i вмiли робили для української культури i церкви. Тепер же в сїм заходить велика вiдмiна: Витовт з Ягайлом скидають головнiйших князiв з їх столiв, переводять на меньшi князiвства, де вони не могли вже мати такої сили, а їх давнi волости або беруть вiд разу пiд свою безпосередню власть i управу, або пускають через кiлька рук, не даючи новим князям закорiнювати ся. Кiнець кiнцем роблять з сих земель звичайнi свої провiнцiї, роздаючи їх в управу своїм намiсникам i урядникам. Так насамперед, в осени 1393 р. забрано Чернигiвське князiвство вiд Дмитра-Корибута (другий Дмитро ще перед тим утеряв своє Брянське князiвство, приставши до московського вiйська). Вiд Федора Любартовича вiдiбрано зпочатку Луцьку землю, а далї й цiлу Волинь; в замiну давали йому чернигiвськi волости. А ся полiтика пiсля унїї змiнила ся рiзко. Правительство, правда, й далi повторяло по давньому, що воно старини не рухає, а новин не заводить, але в дїйсности почало перебудовувати свою державу на польський взiрець. "Нiби не рухало старого, але заводило нове, яке тому старому зiставляло все меньше спромоги жити й дихати, не то що розвивати ся. Вихрестивши нехрещену Литву на католицтво, Ягайло видав грамоту, заявляючи, що на будуче всякi права матимуть тiльки бояре католицької вiри. Заходив ся сотворити привiлє?Iовану верству панську, з рiжними правами, але сi права признавав тiльки католикам. Тiльки католики могли засiдати в радї княжiй, займати вищi уряди в державi i бути допущенi до важнїйших справ державних (так постановляв го-родельский привилей 1413 р.). Значить князї й бояре православнi, навiть князi з литовської династiї, що пообживали ся в бiлоруських i українських- землях i злили ся з тутешнєю суспiльнiстю, не могли тепер брати участи в полiтичнiм житю-коли не хотiли кидати православної вiри. По городах заводжувано самоуправу на нiмецький взiрець, як було в Польщi, по так званому нiмецькому або магдебурському праву, i се право теж призначало ся тiльки для католикiв, так що православнi Українцї або Бiлорусини не могли бути вибиранi до мiської унрави, а часом навiть не могли бути повноправними горожанами, бо й тими могли бути самi тiльки католики. По головнїйших мiстах не тiльки на Литвi, але й на Бiлоруси та на Українї засновувано епископiї католицькi; обдаровувано їх маєтностями, а при тiм уривано не одно i вiд православних, тай взагалi православна церква, що привикла жити пiд опiкою i ласкою правительства, тепер чула себе покиненою, що найбiльше тiльки терпимою. Особливо богато прикрого переживати приходило ся православному духовенству в тих українських землях, якi були прилученi безпосердно до Польщi (в Галичинi, Холм-щинї, Волзькiй землї), але той же дух зачинав вiяти тепер i в вел. кн Литовськiм. В Галичинi Ягайло, переiзжаючи в 1412 роцї через Перемишль, щоб похвалити ся перед католицькими духовними своїм католицьким завзятем, велiв вiдiбрати вiд православих катедральну церкву, викинути з гробiв похованих тут давнїх князїв перемишльських, i посвятити церкву на костел; православнi духовнi й нарiд гiрко плакали з такої наруги, але так зроблено, як сказав король. Дїтей з мiшаних шлюбiв (православного з католиком) хрестити на православну вiру Ягайло заборонив, а охрещених велїв силомiць перехрещувати на католикiв. Потiм Витовт пiшов походом на Федора КОрiя-товича, вiдбирати Подiле; але насамперед звернув на Київщину i вигнав з Київа Володимира, а потiм уже пiшов на Федора. Той пробував боронити ся за по-мочю Волохiв i Угрiв; але Витовт напав на Подiле, коли його самого тут не було, позабирав городи й посадив своїх намiсникiв (1394). Таким чином протягом яких небудь двох рокiв зiгнано з волостей усїх значнїйших князiв. Правда Київську землю вiддано иньшому князеви, Скиргайлу Ольгердовичу, але вiн слiдом помер; чернигiвськi землї дано Свитригайлови, але й той тут довго не посидiв. На початках XV в. на Українi зiстали ся тiльки меньшi князiвства як от Ратенське, Пинське. Чорторийське. Стародубiвське, Острозьке. Се були вже не тi майже самостiйнi князiвства- держави, а тiльки великi маєтки. Як на маєтки, були вони незвичайно великi, на великi десятки верств, але не мали полiтичного значiння. I Україна стала провiнцiєю великого князiвства Литовського. 134. Свитригайло (з гравюри XVI в.). 47. Боротьба за рiвноправнiсть (Свитригайловi вiйни). Українцї й Бiлорусини, невдоволенi такою змiною полiтики, покладали свої надїi на молодшого Ягайлового брата Свитригайла: сей хоч був теж охрещений на католицтво, одначе все приязно тримав ся українських та бiлоруських князiв та панiв. А був вiн дуже невдоволений, що управу вел. кн. Литовського вiддано Витовтови: хотiв, щоб йому вiддано велике князiвство, та раз-у-раз через се пiдiймав повстання на Витовта. Бiлоруське та українське панство-князi та бояре з усiх сил помогали йому, сподiваючи ся, що Сви-тригайло, ставши великим князем литовським, приверне рiвнi права православним з католиками. Та Свитригайло при великiй рухливости й енергiї анї трохи не мав щастя на воєннiм полї анї в полїтиї взагалi. Одначе князi й бояре українськi й бiлоруськi, невважаючи на се, всюди йшли за ним, накладаючи головами за нього в битвах, складаючи голови пiд катiвський меч, коли викривали ся рiжнi потаємнi пляни Свитригайловi. В 1409 р. Свитригайло, сидячи на дворi Витовта, зачав потайнi зносини з його ворогами, нiмецькими рицарями, але сї зносини викрито i Свитригайла всаджено до вязницї, а двох князiв, через котрих вiн вiв зносини з Нiмцями, стято. Князi зараз же заходили ся, щоб визволити Свитригайла з неволi; тяжко се було, бо Свитригайла тримано потайно й перевожено з мiсця на мiсце, щоб не довiдали ся й не визволили. Але коли його тримали в Кремiнцi, українським князям Дашкови Острозькому i Олександру Носови удало ся про се розвiдати ся, i вони через своїх людей, що пiшли в службу до кремiнецької залоги, вiйшли в зносини з Сви-тригайлом, напали в умовлену голину на замок, побили залогу i вихопили Свитригайла. Потiм, зiбравши з ним людей, напали на Луцьк i захопили мiсто, але як Витовт двигнув на них свої сили, мусїли уступити ся й подали ся на Волощину, а вiдти до короля угорського Жи- ?имонта. Той одначе не мiг пiд ту хвилю помогти Свитрийгалови, тiльки постарав ся помирити його з Ягайлом, а далї i з Витовтом; дали йому чернигiвськi землї, й тут вiн сидїв кiлька лїг, чекаючи нагоди, а з ним чекала i вся "Русь"-українськi й бiлоруськi князї i бояре. I справдi здавало ся, що прийшов їх час, як 1430 року вмер їх гнобитель Витовт. Ягайло з Поляками, правда, сподївали ся, що при тiй оказiї можна буде зробити кiнець вел. кн. Литовському i ще мiцнiйше взяти Литву та Русь в свої руки. Вони пустили таку чутку, що Витовт, умераючи, вiддав свої землї Ягайлови. Але в Литвi нiхто не хотiв про се чути й там оголосили великим князем Свитригайла: були за ним не тiльки Українцi та Бiлорусини, але й Литва, бо знали, що вiн мiцно стоятиме за самостiйнiсть вел. кн. Литовського. Ягайло мусїв згодити ся на вибiр Свитригайла. Але слiдом вiдносини мiж ними так загострили ся, що здавало ся, унiї прийде зовсiм кiнець. Поляки хоч думали про те, щоб по смерти Витозта прилучити землї вел. кн. Литовського до Польщi, але не бувши певнi, що то їм удасть ся, хотiли забрати вiд Литви тi землї Галицько-волинської держави, якi не вдало ся їм здобути за часiв Казимира. На першiм мiсцi стояло Подiле, що Ягайло був уже навiть i забрав та прилучив до Галичини, але потiм мусїв вiддати Витовтови. Було умовлено, що пани з Полякiв, котрi там дiстали маєтки, як тiльки довiдають ся про смерть Витовта, зараз захоплять камiнецький замок та иньшi городи подiльськi й передадуть їх Ягайловим людям. Так справдi й зробили: польськi пани, що були з Ягайлом при Витовтовiй смерти, дали зараз знати тим панам на Подiле, сї виманили начальника камiнецькоi литовської залоги, що ще не знав про смерть Витовта, вхопили його, засiли ка-мiнецький замок i иньшi городи подiльськi. Коли про се довiдавсь Свитригайло, вiн страшенно розгнiвав ся, докоряв Ягайлови й польським панам, що так .пiдiйшли його, i нарештi сказав Ягайлови, що не випустить його, поки йому Подiля не звернуть. Ягайло сказав, що дасть наказ, аби Подiле вернули, i з тим поїхав, але польськi пани не послухали й подiльських городiв не вiддали Тодi Свитригайловi прихильники обложили Смотрич, напали й забрали пограничнi городи, вiдiрванi Поляками вiд Волини: Збараж, Кремiнець, Олесько. I так почала ся вiйна мiж Литвою й Польщею. Поляки, посiвши Подiле, задумали скористати з сеї вiйни, щоб забрати й Волинь. Лiтом 1431 р. Ягайло з великим вiйськом польським перейшов Буг, взяв Володимир, потiм приступив пiд Луцьк i вiдiгнавши Свитригайла, обложив замок луцький. В замку одначе сидiла сильна залога, пiд началом Юршi, одного з визначнiйших Свитригайлових воєвод. Попробували Поляки здобути замок приступом-не повело ся, а Юрша попросив перемиря, поправив укрiплення i далi вiдбивав ся потiм; се вiн робив i не раз, i так собi помогав. Облога потягнула ся без кiнця, а Свитригайло тим часом просив до помочи своїх союзникiв. Полякам нарештi наскучила облога й вони уложили перемирє з Свитригайлом на два роки й пiшли назад нi з чим. Але Свитригайло зробив велику помилку, що замирив тодi, бо саме його союзники Нiмцї напали на Польщу i вiн мiг тодi добре докучити Полякам. Бiльше такої доброї нагоди вже йому не трапило ся. Перемирє стало на тiм, що захоплене Поляками захiдне Подiле (Камiнець, Смотрич, Бакота, Скала, Червоногород) зiстало ся за Польщею, а схiдне-по рiцї Богу, де Браслав i Винниця, зiстало ся при Свитригайлї (се так звана потiм Браславщина). Так воно й потiм зiстало ся-захiдне Подiле, так i зване Подiлем, лишило ся при Польщi, а Браславщина при в. кн. Литовськiм. I Волинь зiстала ся далi при Литвi, бiльше як на сто лiт. Але Свитригайлу Поляки не дали спокою. Побачивши, що з ним не дойдуть до порозумiння, задумали позбути ся його иньшим способом. Знали що литовськi пани, привикши за Витовта держати Русь в чорнiм тїлї, невдоволенi тепер на Свитригайла, бо приходить ся їм дiлити ся урядами i впливами з українськими та бiлоруськими князями й панами. От i вислали своїх людей на Литву та зложили з литовських панiв змову на Свитригайла, обiцюючи їм всяку помiч з Польщi. Рiшено було проголосити на мiсце Свитригайла великим князем Витовтового брата Жигимонта. Так i зроблено. Жигимонт напав в ночи на Свитригайла i мало не зловив. Свитригайло ледве з душею утїк до Полоцька. Вся Литва пристала до Жигимонта, а бiлоруськi й українськi землї зiстали ся з Свитригайлом. Так розкололо ся вел. князiвство Литовське. 136. Волинь i Подiле в XV-XVI вв. Маючи за собою землi українськi й бiлоруськi, Свитригайло пробував не дати сяЖиги-монтови. Українськi й бiлоруськi князї та пани вiрно помагали йому. Даремно Жигимонт обiцював, що бояре руськi (українськi й бiлоруськi) будуть i у нього мати рiвнi права з католиками: се не було справжнєю рiвноправнiстю, бо все таки державнi уряди займати могли тiльки католики, i православнi покладали надiї на Свитригайла. Але в вiйнi з Жигимонтом Свитригайлови не щастило. Стягнув ся вiн нарештi з усiх сил i разом з Нiмцями напав на Литву (1435), але ся битва, на р. Святiй коло Вилькомира, скiнчила ся повним погромом Свитригайлового вiйська: майже цїле нiмецьке вiйсько пропало, самих князiв в неволю попало 42 душi, а богато наложило головою; Свитригайло ледви втїк. Жигимонт зараз пiслав своє вiйсько на Бiлорусь, i бiлоруськi городи пiддавали ся йому оден за другим. За Свитригайла стояла ще тiльки Україна. Вiн осїв на Волини i завiв переговори з панами галицькими, що точили зуби тепер на Волинь, захопивши Подiле. Мiж ними стала умова, що як вони вiдтягнуть Ягай-ла вiд Жи?имонта, так що вiн вiзьме сторону Свитригайла, то Свитригайло вiддасть Полякам Волинь. Але Ягайловi дорадники не хотiли розривати з Жи?имонтом i помагати Свитригайлу. Галицькi пани на свою руку помогали Свитригайлови, прислали своє вiйсько й своїх намiсникiв у волинськi городи, щоб вiдборонити їх вiд Жигимонта. Але тут волинськi бояре, побачивши, що так Поляки й справдi ще прилучать Волинь до Польщi, не схотiли йти далї сею дорогою: за краще вже вважали пiддати ся Жигимонтови й зiстати ся при вел. кн. Литовськiм. Пiслали до Жигимонта, щоб прийняв Волинь пiд свою вдасть (в осени 1438 р.), i Свитригайло зiстав ся без усього. Але не надовго. Прихильники Свитригайла зробили скоро кiнець Жигимонтови: змовили ся на нього й убили в вербну недiлю 1440 р. Про се богато оповiдало ся в Литвi, i пiснї були зложенi про те як "Хоробрi князi руськi вбили Жигимонта князя литовського".. . На жаль, знаємо тiльки сей оден рядок з пiснї. В лїтописях зiстали ся рiжнi оповiдання Справою керували Iван i Олександр Чорторийськi, українськi князї з литовської династиї, але робили то, як каже лiтописець-"за волею всїх панiв i князїв". В вину Жигимонтови ставили, що вiн "сильнi окрутенства" (нелюдськi вчинки) чинив над пiдданими своїми, а особливо над панами: невинно їх карав i мордував, князїв i панiв i шляхту, як тiльки вимислити мiг, i хоч вони терпеливо то зносили, але вiн не вдоволяючи ся тим, хотїв князїв i панiв винищити зовсiм, а пiднести людей простих. Чимало тримав у вязницї, а ще умисно збирав на сойм всїх князїв i панiв, намiряючи ся їх порiзати до ноги. Мовляв щоб тому запобiгти, князї зробили змову на нього. Змовили ся з воєводою замку троцького, де мешкав Жигимонт, i провезли туди своїх воякiв схованих у вози з сїном, що везли нїби то до княжої стайнi. Пiдкупили довiренного слугу його Киянина Скобейка, i той пустив їх в замок, а прийшовши пiд дверi княжої спальнї почали дряпати до дверей, бо Жигимонт держав при собi домашню, освоєну медведицю: вона просила ся до нього, дряпаючи двери кiгтьми, i вiн пускав її. Так пустив i тих князїв до себе, думаючи, що то скребеться медведиця. Вони кинули ся до нього i почав йому кн. Чорторий-ський вичисляти його вини: що иньшим наготовив, нехай сам пє; а Скобейко вхопив вила зелїзнї, котрими огонь перегортали в коминi, i вдарив тими вилами Жигимонта по головi, так що кров бухнула й заляла стїну. Вмер Жигимонт на мiсцi, i довго потiм показували сю кров на стїнї. Так оповiдають лiтописцi, переказуючи тi всякi оповiдання, котрими оправдувано убите Жигимонта. Рiч очевидна, що зганяючи Жигимонта з свiту, князї й пани хотiли на його мiсце висадитисво го Свитригайла. Зараз же на вiсть про смерть Жигимонта вiн знову приїхав на Волинь, до Луцька, i там його прийняли з великою честю, як свого князя й володаря. В своїх грамотах вiн знову приймає титул великого князя i робить заходи в польських кругах, щоб там його признали. Але пани литовськi не хотїли Свитригайла, щоб не дїлити ся з українською та бiлоруською Русю своїми урядами i впливами: хотїли тримати все в своїх. руках. Через те на мiсце Жигимонта вибрали своїм великим князем молодшого сина Ягайлового Казимира, а старого Свитригайла зiставили доживати вiку на Волини, князем волинським. 48. Проби повстань за помiчю московською. Полишивши Волинь пiд властю Свитригайла i його прихильникiв, українських князїв i панiв, литовськi пани, що пiд iменем малого Казимира взяли в свої руки керму вел. кн. Литовського, зробили тим важну уступку українським людям: найбiльша, найгильнїйша, i найбiльш панська, вся засаджена княжими i панськими маєтками, замками й резиденцiями Волинь могла жити своїм житем пiд управою "свого" князя. Але зробили ще й другу, вiддали Київську землю її "отчичови", синови прогнаного Витовтом князя Володимира Ольгердовича, на iмя Олександрови, або Олелькови, як його називали. Князь сей був дуже покiрний, тримав ся литовських панiв, i його син Семен, що наступив по батьку на київськiм столi (десь коло р. 1454) був оженений з донькою голови литовського правительства, воєводи Гаштовта, був своїм мiж литовськими панами, i коли заходила мова щоб поставити собi осiбного великого князя по тiм, як Казимир став королем польським, то Семен Олелькович уважав ся до сього першим кандидатом. Се й давало вигляд рiвноправности, що бiльша частина українських земель стояла пiд управою своїх князiв, рiдних їм по нацiональности. i навiть одень з них вважав ся кандидатом на великокняжий стiл. 138. Рисунок на плитi (барелеф) в Печерськiй лаврi з написом про одновленнє її "на старом основанiй" князем Семеном Олельковичом, "отчимом київським". Литовським правителям треба було Руси, бо вiдчосини з Польщею були напруженi, з початку за землю Дорогичинську, котру хотiли присвоїти польськi мазовецькi князi, а литовськi правителi не дали,-а потiм вийшла сварка за Волинь. Поляки хоч не помогли Свитригайлови свого часу так як вiн собi бажав, проте важили на Волинь i сподївали ся, що по смерти його вона напевно до них перейде. Тим часом Свитригайло, бувши завеїди противником Польщi, нїяк не хотiв передавати Волини Полякам, i перед смертю пiслав до литовського правительства, щоб перейняло вiд нього Волинь Тодї кн. Юрий пинський, Юрша й иньшi пани з вiйськом гтiшли на Волинь, ще за житя Свитригайла засiли її й перейняли на вел. кн. Литовське (1451). Дуже на те Поляки ремствували й вiдказували на Казимира, що того допустив; збирали ся навiть з Литвою воювати, та Казимир якось їх утишив. З часом справа призабула ся, i взагалi вiдносини Литви з Польщею вирiвняли ся. Казимир осiбного великого князя поставити не позволяв, але всю управу зiставив литовським панам, часом тiльки наїзжав з Польщi до вел. князiвства. Литовськi пани були вдоволенi такими вiдносинами, що самi правлять землею по всїй своїй волї, а заразом про чорну годину мають помiч в Польщi. Не маючи над собою нiякої грози, вони тепер уже не вважали потрiбним рахувати ся з українськими та бiлоруськими панами, хотiли всiм правити самi, не полишаючи їм нiчого. На Волинь давали намiсниками часом Українцїв часом Литвинiв, а як умер Семен Олелькович київський (1470 р.), не схотiли вiддати Київського князiвства йвго родинi. Даремно Семен нагадував перед смертю свою вiрну службу Казимирови пiслав йому в дарунок свiй лук i свого коня, на котрiм їздив на вiйну, га просив, щоб за сю службу був ласкав до його родини. Даремно й Кияне просили, щоб дали їм князем молодшого брата Семечового Михайла, що тодї був литовським намiсником в Новгородi. Литовськi пани завзяли ся не давати Киiва Олельковичам, а повернути його на звичайну провiнцiю й пiслати туди воєводою Литвина, Мартина Гаштовта. Казимир вчинив їх волю, дав Семенозiй сiмi князiвство Слуцьке на Бiлоруси, а Київ дав Гаштовтови. Кияне, довiдавши ся, пiслали сказати, що Гаштовта не приймуть нiяк, бо вiн не княжого роду, та ще й католик. Зарiкали ся хоч всiм головами наложити, хоч иньшого князя добути, i двiчi не пускали Гаштовта до себе, як вiн приїхав до них на воєводство. Благали Казимира, аби дав їм князя православної вiри, а як не хоче-то хоч католика, але княжого роду,-найкраще в такiм разi котрогось з своїх синiв, шануючи давню славу Киiва. Але литовськi пани завзяли ся, пiслали з Гаштовтом вiйсько, i Кияне кiнець кiнцем пiддали ся, прийняли Гаштовта, схилили голову перед Литвином. Ся подiя зробила сильне вражiннє на Украiнї й на Бiлiй Руси. З жалем згадували, як колись Литва київським князям давала дань ликом та вiниками в своїй бiдности, бо нiчого путящого не мала, а тепер приходить ся їй корити ся у всiм. Михайло Олелькович, позбавлений київського стола, на котрий так рахував, що покинув Новгород i полетiв у Київ на першу вiсть про смерть брата,-почав змовляти ся тепер з свояками й иньшими князями, та з воєводою молдавським Стефаном, своїм швагром, i з великим князем московським Iваном, своїм тїточним братом. Князi хотiли, очевидно, провести на великокняжий стiл свого чоловiка, може того ж таки Михайла Олельковича,- адже й брат його вважав ся кандидатом на великого князя. Головну надiю мали на московського князя, але як саме укладали пляни повстання, не знаємо. Змову викрито перед часом, в 1481 роцi. Одному з головних участникiв. князь) Бiльськсму (Михайловому братови в перших) удало ся утїкти в Московщину: втiк верхи з самою душею, в однiй сорочцi, навiть молоду жiнку не мiг узяти з собою, лишив зараз по шлюбi, i так її й не випустили до нього з Литви. Олельковича i його свояка кн. Iвана Гольшанського судили й стяли їм голови. Обвинувачували їх, що вони хогЇли вхопити вел. кн. Казимира i вбити. Чи богато в тiй змовi брало участь иньших людей, сього не знаємо. Але гадка шукати помочи у Москви против Литви, против того пониження, в яке вона поставила українських i бiлоруських князiв та панiв, не вигасає в сих кругах. Коли Дитвини опирали ся на католицькiй Польщi й тiснили православних, православнi хотїли оперти ся на православнiй Волощинi й особливо-на Москвi, що здавна вела конкуренцiю з Литвою в збиранню земель старої Київської держави. Великi князї литовськi хотiли зiбрати "всю Русь" собi, вел. князї московськi-собi. I поки князi литовськi хилили ся до культури староруської, до мiсцевого житя бiлоруського i українського, приноровлялн ся до нього,-доти землї бiлоруськi й українськi самi горнули ся до них, i справдi можна їм було думати про те, щоб зiбрати "всю Русь", як говорив Ольгерд. Доти в. князї литовськi чули себе сильнїйшими вiд Москви. Коли ж Литва почала гнобити украiнсько-бiлоруськi краї, i сї почали тягнути до Москви, се зараз же пiдняло дух московського правительства, i по чули се литовськi пани-хоч i не хотiли змiняти своєї полiтики з своїх особистих iнтересiв. Особливо се показало ся на пограничнiР мiж Литвою i Москвою Чернигiвщинї. Як м вже знаємо, пiвнiчна Чернигiвщина була повна маленьких князiвств, в тiм родi як звичайнi панськi маєтки. Там сидiли князї з старої чер- нигiвської династiї. Вони свого часу добровiльно пiддали ся Литвi, задержавши за собою право свобiдного "вiдiзду"- переходу в пiдданство иньшiй державi. Коли зазначила ся змiна внутрiшньої полiтики вел. князiвства Литовського, в 1470, ще бiльше в 1480-х ророках, сї князiвства почали переходити пiд московську зверхнiсть. Литовське правительство, затрi- воживши ся тим, против умови почало їм тих переходiв боронити. Москва почала за се вiйну, вислала вiйсько Пограничнi землї йому пiддавали ся, а вел. князь московський почав в листах до литовського правительства називати себе "государем всеї Руси". Новий вел. князь литовський, Олександр, щоб якось сю небезпечну справу закiнчити посватав доньку вел. князя московського i завiв з ним згоду, вiдступивши йому тих князїв, що перейшли, з тим щоб на далi їх уже не приймати з волостями: хто хоче, може сам перейти, але земля його лишаєть ся за попереднєю державою (1494). Але женячка в. кн. Олександра з московською княжною дiла не поправила, навпаки ще бiльшi сварки вийшли, з причини рiжницї вiри: саме тодї в. кн. Олаксандр, вивiвши на митрополїю податливого чоловiка, владику Иосифа, заходив ся коло прилучення своїх православних до католицької церкви, i за сю справу чiпали ся тепер рiжнi питання про Олександрову княгиню-як їй бути з її православною вiрою. I от серед сих. поголосок про те, що православних зачинають в Литвi неволити до латинства, 1500 р. починають наново переходити пограничнi князi пiд Москву. Причиною виставляють, що iх вiрi приходить тiснота, неволять їх силомiць на латинство, i московське правительство заявило, що з огляду на таку святу причину не буде держати ся умови 1494 р., а буде приймати до себе всїх з землями. В Литвi жалували ся, що московське правительство само до того тих князїв призвело, i в кождiм раpї дуже правдоподiбно, що се воно їм казало покликати ся на тiсноту в вiрi, як на таку причину, супроти якої мовляв всяка умова тратить силу. Так чи сяк, а як тiльки Москва стала приймати князiв з землями, повалило їх з Чернигiвщини знову валом, i то не тiльки дрiбнi, а й бiльшi: князь Семен Можайський пiддав Чернигiв i Старо-дуб з иньшими волостями, князь Василь Шемячич Новгород Сiверський i Рильськ з волостями. Цiла Чернигiвшина переходила пiд Москву! Великий князь московський тодi порiшив кувати зелiзо по горячому, заявив Литвi, що вестиме з нею вiйну воборонi вiри-буде,, за християнство стояти, скiльки Бог поможе". Вислав вiйсько своє, i воно докiнчило прилученнє Сiверщини до Московщини. А вел. кн. московський вже почав заговорювати про иньшi пруськi землї", що були пiд Литвою. Литовське правительство залишило свої заходи коло прилучення православних та скорше уложило перемирє; зiставило за Москвою Сiверщину: сподiвало ся собi потiм її вернути,-але не туди йшло! За кiлька лїт вийшло нове повстаннє серед українських княжат та панiв. Зчинив його князь Михайло Глинський. Рiд його мав маєтности в тодїшнїй Київщинi, а теперiшнiй Полтавщинi-вiд м. Глинська на Ворсклi пiшло їх iмя; не був вiн нiчим визначний, доки отсей князь Михайло не здобув йому слави й значiння. Був то чоловiк великих здiбностей, смiлий, вiдважний, що мiг впливати на людей. За молоду виїхав в Европу, довго жив при дворi цiсаря Максимiлiана, потiм служив у саксонського князя Альбрехта i з його вiйськом ходив в рiжнi краї, бував в Фризiї (теперiшнiй Голяндiї), в Iталiї й Iспанiї, i так придбавши собi славу знавця воєнної штуки i взагалi освiченого Європейця, приїхав в останнiх девятьдесятих роках на двiр в. кн. литовського Олександра. Подобав ся йому й скоро став найблизшим у нього чоловiком, а з своїх впливiв користав, щоб своїм братам i своякам, українським княжатам та панам дiставати визначнi посади. Дуже на се кривили ся Литвини, але нiчого не могли вдiяти, i тiльки попадали в неласку у в. кн. Олександра, як виступали против Глинського. Оден брат Глинського дiстав київське воєводство, другий став намiсником i старостою) Берестейщини, й иньшi свояки дiставали уряди i маєтки все те вiд чого вже давно Українцi та Бiлорусини поодвика-ли в в. кн. Литовськiм. Та Олександр несподiвано захорував i вмер в 1505 р., ще досить молодим. Литовськi пани вибрали вел. князем його брата Жигимонта i першим дiлом настроїли против Глинського наговорювали на нього, що то вiн укоротив вiку Олександрови, що вiн сам хоче бути великим князем i таку всячину. Було те все неправда, але в. кн. Жигимонт удавав, що тому вiрить, почав вiдберати уряди Глинському i його своякам. Даремно Глинський хотiв дiйти справедливости-переконав ся, що з Жигимонтом не дiйде до правди i рiшив пiдняти повстаннє. Виїхавши в свої турiвськi маєтности почав змовляти ся з боярами й князями, пiдiймати людей, лякаючи, що будуть їх силомiць хрестити на католикiв, а як не схочуть будуть карати на смерть. Вiйшов у переговори з в. кн. московським i з його союзником ханом Кримської орди, намовляючи їх, аби вдарили на Литву, а вiн пiдiйме повстаннє в серединi. Ш,о вiн задумував, не знаємо докладно-не маємо його власних пояснень, а тiльки поголоски, якi ходили мiж його ворогами. Найправдо-подiбнiйше, що вiн хотїв за помiчю Москви й Кримської орди вiдiрвати українськi землї, принаймнi схiднi, i утворити з них для себе князївство пiя московською зверхнiстю. I справдї, як би Москва i Крим пiдтримали Глинського добре, се дуже легко могло б йому улати ся; але його союзники, хоч ворожi Литвi, не оцiнили сього моменту Хан анi рушив ся. Вел. кн. московський вислав вiйсько в осени 1507 р.. i Глинський покладаючи ся на се розпочав повстаннє; але московське вiйсько скоро забрало ся назад, i потiм прийшов в помiч тiльки малий московський полк, а головнi сили свої Москва вислала не на Україну, де пiдiймав повстаннє Глинський, а на далеку Бiлорусь. Побачивши се, мiсцеве боярство присiло й не вiдважило ся пристати до Глин-ського; нарiд же i не ворохнув ся: так як i за часи Свитригайлових повстань вiн дивив ся на се все як на панське дiло,- до його душi па-ни не вмiли знайти дороги. Тiльки сусiднiй Мозир пiддав ся Глинсько- му: люде стрiли його з духовенством i святощами як свого володаря; але иньшi городи-Слуцьк, Овруч, Житомир не пiддавали ся, Глинський мiг тiльки робити набiги, нищити маєтки своїх ворогiв, пустошити землi в кн. Литовського. А як з Польщi рушив в. князь i король Жи?имонт з польським вiйськом, i литовське вiйсько пiд начальством гетмана литовського князя Константина Острозького теж пристало до нього,-тодї Глинський не рiшив ся стати против, вiдступив за границю до вiйська московського, разом з своїми прихильниками, i пiшов з ними у Московщину. Повстаннє тим i скiнчило ся. Вел. кн. Литовському Глинський потiм вiдвдячив ся в новiй вiйнi-тодї Москва здобула Смоленськ вiд Литви. Але становища Українцiв се не поправило. 49. Проби повстань в Галичинi й початки нацiональної роботи. Тим часом як схiдне українське панство шукало опори в Московщинi, захiдня Україна-Галичина особливо, шукає поправи своєї гiркої долi у сусiдньої Молдави, близької вiрою й словянською культурою. Молдавське князiвство, органїзоване в серединi XIV в., в тiм часi доходить великої сили й значiння пiд властю господаря свого Стефана Великого (1457-1504). що потрапив не тiльки розширити свої землї, але й поставив себе сильно i самостiйно, вiдбивши напади турецькi, самого грiзного султана Магомета. Румуни молдавськi стояли пiд впливами болгарської культури, близької Українцям; книжнiсть, освiта, штука були спiльнi, i через те Подiле й Галичина, особливо схiдно-полуднева (земля Галицька), стояли в тiсних звязках з Молдавою i в трудних хвилях шукали там помочи й опори. З кiнцем XV в i в початках XVI бачимо тут i полїтичнi рухи. обрахованi на помiч молдавську. Молдавськi господарi, володiючи українськими землями по рiцi Пруту (теперiшня Буковина), мали око на сусiднє галицьке Покутє, пробували його вiдiрвати вiд Польщi, i в звязку з сим бачимо в полудневiй Галичинi серед української людности нахил в молдавський бiк, подiбно як в схiднiй Українi в бiк московський. Не дурно спiвали потiм довго у нас в Галичинi i в сусiднiх сторонах пiснi про воєводу Стефана-як от у старiй пiснi (записанiй i надрукованiй одним Чехом 1571 р., так що вона зiстала ся найстаршою друкованою українською пiснею). 142. Руїни замку в Галичу. Найбiльш голосний рух став ся в 1490 р., пiд проводом Мухи. Видко, що рух справдї був великий, тiльки на жаль дуже мало звiс ний нам в подробицях Сучасники оповiдають, що "якийсь Муха з Волощини" збунтував Покутє, пiдняв тутешчiх селян, так що мав з собою девять тисяч збройного вiйська з тутешнього селянства, i з ними громив маєтности польської шляхти Не тiльки селяне поприставали до нього, але й мiсцева українська шляхта, як бачимо з одного документу. де згадують ся маєтки, поконфiскованi правительством вiд українських шляхтичiв за участь в повстанню Мухи. Пiдбив вiн собi землї аж пiд Галич, i пiшов за Днiстер на Рогатин. Польська шляхта була в великiм переляку, король скликав всю шляхту в загальний похiд, просив помочи вiд Прусакiв. Але зовсiм несподiвано "бiльше божою помiчю як людською", як пише оден сучасний бiскуп, мiсцевiй шляхтi польськiй удало ся несподївано ударити на вiйсько Мухи, коли вiн переходив Дчїстер; в вiйську його настав великий пополох, почало тiкати, топили однi одних в Днiстрi, i так росполошились, що й Муха мусiв тiкати. Оден письменник пiзнiйший каже, що Муха потiм збирав ся до нового повстання, але Поляки його вхопили: жiнку, до котрої вiн приходив, пiдкупили, щоб їм видала його, i та так зробила. Є також глуха звiства про якогось претендента на Україну, що вислав був воєвода Стефан: сей претендент мав називати себе законним володарем Руси (України) i пiдiймав повстаннє в Галичинi, щоб за помiчю султана визволяти її вiд Польщi, але вхопили його Поляки. Пiзнїйше, з перших рокiв XVI в. припадком довiдуємо ся, що пiд час походу молдавського воєводи Богдана на Галичину в 1509 р. богато української шляхти з Галичини пристало до нього, як перед тим до Мухи; вони пiшли потiм з волоським вiйськом на Молдаву, як похiд не вдав ся, а маєтки їх гiоконфiсковано. Сi припадкове вiднайденi звiстки показують виразно, що тут також була, по теперiшньому кажучи- 143. Руїни Теребовлї. українська iредента, що старала ся визволити ся з польського ярма за помiчю близької їй вiрою i духом Молдави. Але проби сї не удали ся, бо Молдавiя була за слабка для сього, а український елемент у Галичинi був придавлений ще далеко гiрше, нiж в вел. князiвствi Литовськiм Се мусїли побачити тут дуже скоро, i тому слїдом по тих невдалих пробах визволення за молдавською помiчю помiчаємо ми в Галичинi першi виразнїйшi прояви народньої органiзацiї для оборони своїх прав i для сотворення пiдстав для нацiонального житя. Обставини українського житя були тут справдi незвичайно сумнi. Не було навiть таких можних українських панiв як на Волини або в Київщинi, у котрих українське культурне житє могло знайти якийсь захист i помiч. Все можнiйше боярство українське в Галичинi пропало в XIV-XV в., або потративши свої маєтки серед польських конфiскат, або помiшавши ся з польською шляхтою i перейшовши на католицтво, а за тим i спольщивши ся (особливо мiшанi шлюби з католичками часто служили притокою до того -не раз трапляло ся, що жених мусiв перейти на католицтво до шлюбу). Православному не було нїде ходу, навiть православної присяги в судах не хотiли приймати, тому й не диво, що не оден кiнець кiнцем махнув рукою тай покатоличив ся "для роскоши панської, для лакомства нещасного". Зiстала ся тiльки дрiбна шляхта, бiдна i темна, яка не мала нi впливу нi голосу, при тiм не була органiзована. Церква православна, ся одинока представителька українського нацiонального житя в тiм часi, одинока форма нацiональної органiзацiї в тих обставинах, була зовсiм придавлена. З половини XV в. галицька митрополiя зiставала ся порожною, i король вiддав її в завiдуваннє галицькому старостi, а за-вiдуваннє духовними православними справами присвоїв собi львiвський католицький арцибiскуп i вiд себе визначав для їх порядкуваня своїх намiсникiв. Супротивленнє православних духовних зломано силомiць; десятки лїт пiзнїйше памятали в Галичинi, як крилошан православних "на поворозах" водили з Клироса (митрополичої резиденцiї) та казали їм в брiд iти через Днiстер-грозили ся їх потопити, як будуть далi противити ся. I саме вiд заходiв коло вiдновлення православної єрархiї зачинають ся змагання галицького громадянства до нацiонального вiдродження, по тiм як надiї на заграничну помiч розвiяли ся. Вони стають слiднi з початком 1520-х рокiв, почали ся мабуть значно ранiйше, зайняли кiльканадцять лiт, поки удало ся добити ся вiд правительства позволення. щоб митрополит київський поставив владику для галицької єпархiї. Неймовiрно читати навiть про те, якими дорогами мусiли ходити за сим позволеннєм Галичане-шукати протекцiї у рiжних панiв, що мали впливи на королiвськiм дворi, оплачувати все щедрими дарунками, платити навiть самому королеви i королевiй. За привилей на владицтво мусiли Галичане обiцяти королевiй Бонi дати 200 волiв, потiм за те щоб скасовано права львiвського арцибiскупа" роздали 110 волiв королеви, королевiй i рiжним панам; потiм iще 140 волiв, поки король дав владицi грамоту... Головно заходили ся коло сього львiвськi мiщане-Українцї. Вони ж в тiм часi добивають ся, аби скасовано рiжнi несправедливi заборони, що тяжiли на них: їх не тiльки не допускали до мiських урядiв, але й не приймали до ремiсничих цехiв, не позволяли шинкувати, торгувати матерiями; не можна було їм мати домiв в мiстi, окрiм як тiльки в малiм руськiм кварталi (де теперiшня улиця Руська з сусiднїми переулками), не дозволяли iм по за тим же кварталом ходити з церковними процесiями, провожати мертвих з церковною церемонїєю... Навiть православної присяги не приймано в судових справах. Львiвськi Українцi добивали ся скасовання сих заборон через рiж-них впливових панiв-мiж иньшим i через звiсного волинського магната Константина Iвановича Острозького, гетьмана литовського (котрого дуже шанували на дворi королiвськiм за його воєннi заслуги, i навiть "як виїмок" дали йому воєводство троцьке, оден з важнiйших урядiв). Не жалували й дарункiв та хабарiв. Але таки мало що виграли i в старiй столицi Галичини зiстали ся далi "инородцями", що тiльки в своїм кварталi мали сякi такi права. Не тратили духу через се. Важно було се, що здобули таки собi, не вважаючи на всi перепони, православного владику i осадили його у Львовi (1539). Була се нова опорнаточкадля тодiшнього нацiонального житя. Заразом реформують церковнi брацтва за для нацiональної органiзацiї. Такi брацтва були при церквах здавна-початки їх iшли ще вiд старих поганських часiв, вiд поганських святош i iгрищ, куди збирали ся сусiди з доохрестних сiл. Пiзнїйше сї села звязали ся коло церкви, справляючи на храм всенароднї пири, так званi братчини: варили на те мед i пиво, приймали на пир прихожих гостей за оплатою i збирали тi доходи на церкву. Память про се маємо в новгородських билинах. Потiм, коли правительство польсько-литовське почало поширювати разом з устроєм мiст по нiмецькому праву, також цеховi ремiсничi брацтва на нiмецький взiрець, починають мiшане українськi i бiлоруськi реформувати свої старi брацтва на подобу тих цехових брацтв, щоб мати законну форму для своєї органiзацiї. Найстаршi статути таких реформованих брацтв маємо з Бiлоруси з Бильна, а з України з Львова. Львiвське брацтво при головнiй церквi Успенiя, в руськiм кварталi, було зреформоване мабуть разом з заведеннєм владицтва. З 1540-х рокiв маємо устави кiлькох иньших брацтв, при иньших церквах львiвських, списачi на взiрець брацтва успенського. В них постановляєть ся, що до брацтв можуть приступати стороннi люде, шляхтичi, а нїхто своєвiльно не може з брацтва виступати. Брацтва служили таким чином для органiзацiї людей української народности. Львiвськi мiшане, найбiльш освiченi i сильнi, призвичаєнi до громадської органiзацiї, а заразом найбiльш враженi своєю безправнiстю, дають початок нацiональнiй органiзацiї, розрухують останки православної шляхти, українське духовенство (селяне були зовсiм безправнi i майже не могли?брати участи в якiмсь навiть культурнiм руху). Львiвськi брацтва, а особливо брацтво успенське-стає центром такого нового руху. Ним iнтересують ся й покровителi галицької України-воєводи молдавськi: вони присилають рiжнi дарунки до церкви i на братськi пири рiжнi припаси братчикам "своїм приятелям", як їх називають: грошi на пиво i мед, баранiв в натурi. Зi Львова такi брацтва поширюють ся ся по краю, служачи основою нацiональної одности i гуртовання. Змiсту для сих гуртiв ще не вироблено докладно, але форма була вже готова, а пiзнiйшi часи принесли й змiст. 50. Початки козаччини. Тим часом як ото князi та магнати схiдньої України, програвши повстання, тихо сидiли, запобiгаючи ласки литовського правительства, вдоволенi тим, що їм ще лишало. а в захiднiй Українi, по невдатних виступах молдавських, громадянство взяло ся до органiзацiйної нацiональної роботи,-на крайнїм пограничу тодiшнього українського житя пiдiймала ся нова сила. Значiннє їi не можна було ще змiркувати по тих початках i певно нїхто не вгадував, що се наростає нацiональна сила, яка перейме на себе те чого не вмiли досягти українськi князi та пани, не здолавши потягнути за собою народнїх, анї могло мiщанство захiдньої України, що своїми слабими силами не подужало проломити собi путь серед польського шляхетського панування. Не можна було того збагнути з тодiшнього несерiозного пограничного добичництва - козакування, або "козацтва", як його тодї називали, котрим проявляла себе з початку та нова сила. Дали грунт i обставини сьому новому нiби, а в дїйсности старому, тiльки в нових обставинах вiдродженому явищу українського житя подiї дуже сумнi, а саме-нове татарське спустошеннє схiдньої України, що впало на неї з кiнцем XV вiку, вiд кримської Орди. Я вже згадував, що Татарська орда Бату дуже не довго держала ся мiцно-вже з кiнцем XIII в., а потiм ще бiльше в XIV вона розлазить ся, i члени ханського роду та рiжнi начальники, беки, починають усобицї, пiдтримуючи сього чи того. I кiнець кiнцем серед сих усобиць головна татарська орда, так звана Золота, що кочувала над Волгою, ослабла в XV вiцї зовсiм i захiднi орди, що кочували в Криму i на низах Днiпра та Днїстра, вiдiрвали ся вiд неї й утворили осiбну орду, котрої хани мешкали в Криму. Перший хто так рiшучо вiдокремив сю орду, був хан Хаджi-герай i довершив вiн сього почавши вiд 1430-х рокiв. При тiм, вiдриваючи ся вiд Золотої орди, шукав вiн опори та помочи сусiднього вел. кн. Литовського, тiльки литовське правитель-ство, зайняте своїми справами, не вмiло сеї справи вiдповiдно оцiнити i не пiдтримувало Кримської орди скiльки небудь енергiчно, а навiть не залишало союзу з ворогами її, ханами Золотої орди. Тому син Хаджi-?ерая Мен?лї-герай пошукав собi иньших союзникiв-пiддав ся пiд зверхнiсть султана турецького i вiйшов у приязнь i союз з Москвою. Москва ж все пiдбивала його на вел. кн. Литовське та посилала йому на се дарунки, i слухаючи її Мен?лї-?ерай починає пустошити українськi землї, що належали до вел. кн. Литовського i Польщi. Вел. кн. Литовське через те що було зайняте вiйною з Москвою, та й через своє внутрiшнє порiжненнє i упадок, не могло i не умiло досить енергiчно поставити ся против сих татарських нападiв. Боронили ся, як могли, мiсцевi українськi князї та пани, але не маючи вiд правитель-ства майже нiякої помочи, великим татарським нападам не здужали противустати. Весною 1482 р. Мен?лїтерай, заохочений дарунками i надокучаннями московського вел. князя Iвана, аби йшов на Подiле, або на Київ, вчинив похiд на Київщину, здобув Київ, спалив київський замок, понищив київську околицю i з трiумфом пiслав Iванови золоту чашу i дiскос з св. Софiї київської. Пiсля того кiлька лiт пустошив Подiле, а польський король невдалим походом "на Буковину роздрочив ще й Турок: Татари, Турки, Волохи разом пустошили Подiле i Галичину. Татари ходили також на Заднїпровє, але Москва, маючи на метi забрати Сїверщину, просила їх туди не ходити. Менглi-герай отже, спустошивши Київщину, береть ся до Волини, пустошить також землi Бiлоруськi. Часом Татар при тiм громили-так славили ся побiди над ними Мих. Глинського i їде бiльше Константина Острозького; але частїйше орда пустошила землi й виводила здобич зовсiм безборонне. Вся Україна, саме повiтрє її наповнило ся невiльницьким плачем, який нинi ще бренить i плаче в наших пiснях, на протятi стiлькох вiкiв. Люде почули себе безборонними. Литовське правительство, замiсть боронити ся, хотiло вiдкупити ся дарунками, згоджувало ся навiть вiд кождого чоловiка дань щорiчну давати-чого й за татарської неволi не бувало; намовляло Татар пустошити Московщину i кiнець кiнцем осягнуло тiльки те, що орда однаково стала пустошити i московськi i литовськi землi. Київщина по обох боках Днiпра вiд сих нападiв спустiла майже зовсiм. На Полiсю, коло Овруча, Чорнобиля, сидiли ще села; але вiд Київа почавши далї на полуднє тiльки де котрi замки тримали ся i люде, котрi не повтiкали вiдси далї на пiвнiч та захiд, в безпечнiйшi сторони, мешкали тiльки при тих замках i вiдси ходили на лови та господарили. Спустошеннє було гiрше вiд часiв Бату. далеко гiрше. Зажурилась Україна, що нїде прожити- Витоптала Орда кiньми маленькiї дiти. Ой маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, пiд хана пiгнала. Подпїпровє стало просто пусткою. Здичiло i вибуяло за кiлькадесять лїт, як якийсь дикий край. Але власне сї роскiшнi дикi пустинi, сей край хрещеного свiта, що й прозваний був через те українок), манив до себе люднiсть, тому що не було тут нї господаря нЇ пана. В записках з XVI в. повно пишних, часто дуже перебiльшених оповiдань про тутешнє дозвiллє й богацтво дикої запушеної природи. Земля, кажуть, дає там неймовiрнi урожаї, вертає посiв до сто раз; сїяти що року не треба-од ного року посiяти, уродить i на другий, а дасть одного року i другий i третiй урожай; лишити плуг на полї, то вiн за два-три днї так обросте. що тяжко його знайти. Трава на пастiвнях така висока, що волiв ледви видко в нiй, як пасуться: часом навiть i рогiв з трави не видко. Бжоли така сила, що не тiльки в дуплах дерев, а навiть в ями наносить меду, i не раз доведеть ся провалити ся в таку медову криницю. Рiки повнi рибою, нечувана сила осетрiв i иньшої риби йде з моря в рiки, так що пiд час того її руху списа можна встромити в воду-буде стер-чати як у землi у тiй масї риби. Звiря в лiсах i степах така сила, що диких бикiв, коней та оленей бють тiльки задля шкiри, а мясо кидають. Диких кiз стiльки набiгає з степiв в лiси на зиму, що бити можна їх-тисячами. Птахiв сила неймовiрна, так що весняною порою хлопцї цїлi човни набирають яєць диких качок, гусей, журавлїв, лебедїв. I таке иньше... В сих оповiданнях богато переборщено. Але вони дають нам по-нятє про се київське дозвiллє. I воно притягало до себе людей смiлих i вiдважних, котрi не бояли ся йти в дикi степи, на зустрiч Тата-ринови-готовi були бити ся з ним, аби тiльки користати з богацтва й свободи тої безпанської землi. З Київського Полїся i з дальших земель-з Волини, з Бiлоруси, кождої весни сунула силалюДейдо Київщини i росходила ся по тутешнiх просторах, займаючи ся ловлею риби, звiра, пасiчництвом. Збирали ся в ватаги, вибирали собi отамана, запасали зброї й усякого припасу i з ранньої весни рушали в степовi "уходи", щоб там господарити до пiзньої осени, а потiм з запасами мс,iу, риби, шкiр, коней чи иньшої худоби вертали "на волость". Але на волости чекали їх урядники старостинськi i за право користання л ..ухилiв" вiдбирали добру паiiку на замок, i то найкращої здобичи. Тому смiливiйшi не вертали ся на зиму до замкiв, а зимували в степу. Иньшi зiставали ся зимувати при поднiпровських замках, иньшi вертали ся до дому. Для одних сс був спосiб поправити своє господарство, вибравши ся раз -другий в степи на здобич; иньшi втягували ся в таке уходництво, воно ставало для них звичайним джерелом прожитку, ii вони лишали ся поблизу, при котрiмсь замку, або i в степах. Звало ся се козацтвом, а тi що ним промишляли козаками. Офiцiально се означало промисли в степових уходах, рибальство, ловецтво i бжiльництво. Але з такої офiцiальної стежки воно звичайно переходило на неофiцiальну, що звала ся "лупленнем чабанiв татарських" або турецьких. Вистерiгаючи ся Татар в степах, в кождiй хвилi приготованi вiдборонити ся вiд їх нападу, нашi промисловцi не минали також нагоди поживити ся i собi вiд Татар, коли по своїй сторонi чули силу й перевагу: погромити невеличку ватагу татарську, застукавши її де небудь в пригiднiм мiсцi, вiдогнати татарський табунець, або овець стадо, тай пограбити караван купцiв турецьких чи вiрменських, якогось пiсланця московського або й литовського, пiсланого "з подарунками", або й городок турецький чи татарський погромити. Вiдси й назва козацька: слово козак широко розповсюднене у народiв турецького кореня; воно було уживане у Половцїв i досi вживаєть ся у турецько-татарських народiв, а значить волоцюгу, що промишляє вiйною й роз оокм. Прикладало ся воно до степових волоцюг татарських, перейшло й на наших українських. Назва була новою в приложенню до українських степовикiв: вони звуть ся козаками в наших джерелах тiльки з кiнцем XV вiку; але саме явище-те степове добичництво у нашого народу на степовiм пограничу давнє-давене. Се тi колишнї Анти, що з Болгарами та Аварами ходили в походи на землi вiзантийськi. Се тi бродники, що волочили ся по степах подонських та поднїпрянськик в часах половецьких. Се берладники та "вигонцi галицькi", що товкли ся над Днiстром та Дунаєм в XII XIII в., займаючи ся рибальством, 150. Київськi руїни: Десятинна церква. а при оказiї-i вiйною. Се тi "хоробрi кметї" пограничники, прославленi Словом о полку Iгоревiм, де Всеволод князь курський хвалить своїх воякiв. Явище старе, дiстає тiльки нову назву, i в нових обставинах- через те що такий величезний простiр вийшов з звичайних порядкiв житя, громадських i полiтичних, з пiд нагляду правительства, з володiння боярського i панського,- могло воно тепер розвинути ся ширше й буйнїйше нiж коли небудь давнїйше. 51. Козаччина i козацькi походи в першiй половинi XVI в. Про козакiв в чорноморських степах чуємо в XIV i XV вв., але се козаки татарськi, або неяснi що до своєї народности. Такi звiстки, де говорить ся безсумнiвно про наших українських козакiв, маємо тiльки з 1490-х рр. В 1492 р. хан кримський жалуєть ся, що Кияне й Черкасцi погромили татарський корабель пiд Тягинею, i в кн. литовський Олександр обiцяє пошукати того межи козаками на Українi. На другий рiк кн. Богдан Глинський, староста черкаський, погромив турецьку крiпость Очакiв, i хан сих людей називає козаками. В уставнiй грамотї Київу, виданiй 1499 р., згадують ся козаки, що з верхових городiв iдуть в степи по рибу i потiм вiдти вертають ся через Черкаси й Київ з рибою .свiжою, вяленою й солоною. Бачимо отже козакiв в рiжних дiлах: як степових промисловиїв, як самовiльних добичникiв i як дружину погра-ничного старости, що з ним iде громити турецький город. В подiбних обставинах виступають вони i в иньших звiстках з початку XVI вiку. Але загалом згадують ся козаки з початку рiдко. Се тому що козацтво тодї-тiльки зайняте, а не якась осiбна верства людей. Хо- I51. Київськi "золотi ворота", з малюнка 1651 року. тять в козацтво мiщане, селяне, старостинськi служебники, бояре i паничi. Але дуже мало ще людей, якi о спецiально козацтву вiддавали ся, якi б були козаками, а не чимсь иньшим. Тай взагалi людности на Днiпровiй дорозї вiд Київа на полуднє, де осiдала козаччина, в тiм часi дуже мало. В пiзнїйших переказах з козаччиною звязують ся спецiально iмена деяких старост i намiсникiв пограничних, особливо Остапа Дашковича, що був намiсником канiвським i черкаським десь вiд року 1510 i до смерти своєї 0535), i Предслава Лянцкороньского, що був старостою в Хмельнику на Подiлю в тих же часах. Вони попали потiм в 152. Князь Константин Iванович Осiрозький, гетьман в. кн. Литовського. реєстр козацьких гетьманiв, як найпершi гетьмани, але на правду були тiльки пограничними старостами, що мiсцевих козакiв, то значить людей охочих до козакування, уживали в своїх походах в степи, на Татар, на турецькi городи: такi походи називали ся "козацтвом". Займали ся тим майже всї пограничнi старости, почавши вiд згаданого вище Богдана Глинського, а також рiжнi пани пограничнi з Українцiв i навiть з Полякiв (з Подiля), пiд головним проводом найбiльшого майстра сеї пограничної боротьби кн. Конст. Острозького. Дїйсними ватажками козацькими вони не були, i навiть давали ся козаччинї не раз луже в знаки, обкладаючи її великими поборами за право ходити в степовi уходи, забираючи вiд неї здобич то що. Але про них в наших тодїшнїх джерелах бiльше чувати як про дiйсних козацьких ватажкiв, що лиш де не де припадком згадують ся, як провiдники смiливих козацьких походiв на татарськi улуси, на городи турецькi- напр. Карпо Масло з Черкас, Яцко Бiлоус з Переяслава, Андрушко з Браслава i Лесун, що виступають в звiстках 1540 рокiв, їх дiлами не цiкавили ся сучаснi лiтописцi, i погром Очакова Карпом з товаришами навiть не згаданий в них. Тим часом похiдЛянцкороньского на Очакiв. походи на Татар Дашковича гучно прославляли ся i тому пiзнїйшi iсторики козаччини взяли iх за першi виступи козацькi^хоч сучасники навiть не згадують при тiм iмени козацького (його прикладено вже пiзнїйше). Але козаччина правдива- се не були тi богатi паничi, що для слави та гонору вважали потрiбним теж забавити ся "козацьким" походом в степи, на татарськi улуси (як тепер їздять стрiляти звiря куди небудь в Африку абоАзiю)- був той бiдний, неоселий, вiдважний люд пограничний український, що промишляв козацтвом. Вiн старав ся яко мога вирвати ся з пiд тяжкої руки пограничних старост та їх урядникiв, то всевластно правили в поднїпрянських та побожських землях. Тут йому було несвобiдно i тiсно; повстання, якi люднiсть пiдiймала нераз против сих старостiв, кiнчили ся переважно без успiху, тому що сеї воєнної козацької людности було ще мало. Немо жучи свобiдно ор?анїзувати ся в пограничних городах, або як тодi називали-"на волости", козаки де далi все мiцнiйше осїдали ся в степах, освою пали його, творили собi там свої гнiзда козацькi. В 1550-х роках уже старости скаржили ся на зменьшеннє доходiв з уходiв, тому що козаки осїдають в степах-живуть там завсїди, на мясї, на рибi, на меду з пасiк, i ситять там собi мiд як дома (не платячи старостам нiчого). Правда гiрке й трудне було те степове житє; приходило ся не раз терпiти голод i з холоду примирати, або з степiв прибивати ся до поблизького замка, старостинським пахолкам в зуби. Не раз без слїду пропадали сї козаки в степах, захопленi несподiвано татарським нападом, забранi в неволю, або побитi. 52. Початок Сiчи. В таких суворих обставинах не моiла ширити ся козаччина панська, тiльки простонародня- з того народу, котрого панська неволя та старостинськарука на волости так притискала, що був готов терпiти навiть ту бiду степову-аби на свободї.Вона держала ся в степах i ставала в них все твердшою ногою. Козаки ставили собi для безпеки вiд Татар "городцi й засїки чи ..сiчи" в придатних мiсцях, звязували ся у все бiльшi звязки мiж собою, перетворяли ся в великий козацький союз, шо панував над цiлим так .званим "Низом Днiпровим", а центром ного стає Запороже, днiпровськi околицi понизше порогiв, добрi тому що за вiддаленнєм були зовсiм неприступнi старостам литовським i польським, а з другого боку завдяки неприступним плавням i лiсам очеретiв неприступнi й з моря, для галєр турецьких. В 1550-х роках оден з княжат українських Дмитро Вишневенький пробуваючи мiж козаками, дає почин до постiйного укрiплення на За-порожу, яке б служило мiцною точкою опертя для всеi козаччини, та хоче з неї зробити силу полiтичну, з якою б рахували ся сусiднi держави i правительства. Почавши в 1540-х роках звичайним панським козакуванням, як иньшi пограничнi паничi, вiн не закинув козацтва й далi, як то робили вони-щоб зайняти ся звичайними панськими дiлами. Навпаки, серiознiйше розглядаючи ся в українських обставинах, рiшив вiн звязати свою долю з Низом i Ного козаччиною. Перед усiм задумав поставити за порогом крiпость, котра б дала опору проти Тагар ї помогла б опанувати мiцно Днiпровий Низ, вибивши вiдти Татар i Туркiв. Гадка про побудованнє такої крiпости на Низу Днiпровiм пiдiймала ся не раз уже й перед тим. Вже коло 1520 р. українськi старости й намiсники проектували, щоб правительство взяло в свою службу козакiв i поставило з них залогу на Низу против Татар; але на се не знайшло ся грошей i так справа пропала. Потiм, в 1530-х роках справу пригадував польсько-литовському правительству Дашкович, радячи для забезпечення України побудувати на Запорожу замки й тримати там козацьку залогу. З того також нiчого не вийшло, але тепер те, на що не спромогало ся правительство, взяв на себе i сповнив дiйсно український пограничник. Дмитро Вишневецький десь коло р. 1552 справдi поставив замок на Хортицї й обсадив його козацькою залогою. Вел. князя i короля тодiшнього Жигимонта-Августа просив, щоб запомiг його припасом i всякими иньшими засобами. Заразом шукав порозумiння з Туреччиною: сам їздив туди, мабуть шукаючи способу, щоб Туреччина прийняла його пiд свою зверхнiсть та не уступала ся за Татарами i не мiшала ся в боротьбу з Кримом, що задумував тодi Вишневецький. Чи договорив ся вiн до чогось з Турками, не знаємо, але вiд польсько-литовського правительства таки не мiг добити ся помочи: на такi справи там нiколи не було грошей, та й з Татарами зачiпати ся боялись, i навiть думали якимсь хитрим способом звести Вишневецького з Низу та пiслати його з козаками на -iивонську вiйну. Тодi Вишневецький звернув ся до Москви, представляючи, як би було добре помирити ся Москвi з Литвою та спiльними силами знищити Кримську орду, що нищила i литовськi i московськi володiння, ще й брала вiд обох держав рiчну данину! За його радою московське пра-вительство рiшило ся спiльно з козацьким вiйськом ударити на Крим i 1556 р. вислало своє вiйсько, що зiйшовши ся на Днiпрi з козаками ударило на кримськi городи Аслам-Кермен i Очакiв (див карту 158). Замкiв одначе не взяло, тiльки побило та в неволю забрало багато Татар та Туркiв. Се розгнiвало хана i вiн напосiв ся знищити нове козацьке гнiздо. З початку закликав Вишневецького до себе, але як той не здав ся на се, хан зимою з усею силою пiшов здобувати Хор-тицький замок. Три тижнї облягав його з усею ордою, але ж не змiг узяти й пiшов назад нї з чим. Вишневецький, сповiщаючи про се короля, просив прислати йому людей i стрiльби всякої, але король боявсь устрявати в се дiло. Тим часом хан на лiто прийшов знов, i вже не сам: прийшло на човнах вiйсько турецьке, прийшла помiч волоська, обложили Хортицю, i Вишневецький не мiг утримати ся: не стало провiанту, козаки стали розбiгати ся; мусiв уступити ся до Черкас. Побачивши, що нема помочи вiд Литви, Вишневецький поїхав сам на Московщину, призводити її до згоди з Литвою i до боротьби з Кримом. Час був для того справдi дуже добрий. 1558 р. Москва вислала Вишневецького з своїм вiйском на Крим; хан не вiдважив ся стати против i забрав усю Орду до Криму, за Перекоп. Вишневецький зiстав ся лїтувати в Аслам-Керменї й збирав ся вiдси йти з козаками i Москвою за Перекоп. Але з Москви його покликали, не хотiли далi його тримати на Днiпрi: пiслали в Крим своїх московських воєвод, а Вишневецькому казали з Кавказу ударити на Крим, а далi й зовсїм вiдложили гадку про вiйну з Кримом. До згоди мiж Литвою i Москвою не прийшло- навпаки, вони розсварили ся за Ливонiю i мiж ними скоро зачала ся за се вiйна, i знов кождий почав запобiгати кримського хана та напускати на свого ворога. Вишневецький побачив, що i в Москвi нiчого не дiбеть ся i вернув ся назад на Україну (1561). Замiшався потiм в усобицю молдавську i вибрав ся туди з козацьким вiйськом; покликали його туди Волохи, але зрадили, й Вишневецький попав ся в неволю; вiдiслали його до Царгорода i там убили. На Українi i в сусiднiх краях ходило богато оповiдань про сю несподiвану смерть. Оповiдали, що Вишневецького повiсили за ребро на гак, i вiн висїв так три днi, але не жалїв ся й не просив ся, а ще насмiвав ся з Туркiв та лаяв Магомета їм на злiсть, так що вони, не витримавши, застрiлили його й тим скоротили йому сих i иньших ще переказiв, оспiвавши Вишневецького пiд iменем Байди i зробивши з нього гуляку-Запорожця, що якимсь способом заблукав до Царгорода. Так Вишневецький згинув марно, не здiйснивши своїх плянiв.Але дiяльнiсть його не пройшла дурно. Не тiльки його гадка про сотво-реннє мiцної опорної точки за порогами здїйсняєть ся в пiзнїйшiй запорозькiй Сїчи, котрої вiн був немов духовним батьком, але i в пiзнїйшiй козацькiй полiтицi чують ся вiдгомони смiлих гадок Вайди про можливiсть для козаччини, опираючи ся на Литву. Москву, Волощину i навiть саму Туреччину, грати ширшу полiтичну ролю й розвивати свої сили, користаючи з спiльности iнтересiв то одної то другої держави. Друга половина XVI в. стає часом, коли козаччина незвичайно скоро зростає в силах, органїзуєть ся, поширює незвичайно свiй полiтичний виднокруг, сферу своєї дїяльности. I в сiм були впливи не тiльки пригожих зверхнiх обставин, що надавали козаччинi незвичайного значiння, пiдiймали її високо в очах громадянства свого й чужого та змiцняли її небувалим притоком свiжих сил. Була велика змiна в самiм власнiм почутю козаччини, в її самосвiдомости, в тiм що вiд старого "луплення чабанiв татарських" брала ся вона до широких полiтичних плянiв, до незвичайно смiливих дiл. 53. Органiзацiя козацької верстви. Мусимо собi представити. яке незвичайне вражiннє робила мала горстка козацька, що з голими руками, можна сказати, не роспоряджаючи нi крiпостями, нi запасами зброї, нi грошевими засобами, так смiло хапала ся пащi хижого бiсурменського звiря, що дер сучасну Україну, смоктав кров з неї i сусiднiх земель i в страху держав сусiднї держави, якi перед тим вважали себе такими сильними, побiдними, могутними. Не тiльки Україна, а вся схiдня Европа, всї сусiднi землi жили пiд тяжкими вражiннями турецьких завойовань, котрим нiщо не могло противстати, i татарських спустошень, якi зробили цiлу схiдню Европу одною невiльницькою кошарою, з котрої татарськi загони свобiдно i незборонно гнали табуни невiльникiв на кримськi торги, наповняючи звiдти невiльником Туреччину, Iталiю, Францiю, Iспанїю, африканське побереже, трохи не весь свiт тодiшнiй. "Торгують невiльником у всiх мiстах Криму, але найбiльше в Кафi", пише литовський письменник з половини XVI в. "Трапляєть ся там, що цiлi юрби нещасливцiв, запроданих в неволю, женуть просто з торгу на кораблi, бо мiсто лежить коло дуже доброї морської пристани, i тому Кафу можна назвати не мiстом, а ненаситною, поганою безоднею, що пожирає нашу кров". Думки про полоненникiв, невiльникiв, їх нечуванi, безвихiднi страждання, їх тугу за рiдним краєм опанували сучасну творчiсть, вiдтиснувши на далекий плян иньшi теми. Чоловiк став iграшкою долi, яка в одну мить робить з вельможного пана нужденного невiльника, з побожних християн недовiркiв бiсурменських, кидає сестру в обiйми по-турнака брата, стару мати в неволю її сина, що потурчив ся й забув уже рiдний край. Нечуваною силою напруженого народнього почутя сї теми, що такою марою навязли тогочасним людям, перекинуто через десятки поколiнь до наших часiв, так щ") вони даюi-ь i нам понятє 155. Кафа (теперiшня Феодосiя). про страшеннi гнiтючi образи, пiд вражiннєм котрих жив, котрими був опанований тодiшнiй Українець. Се невiльницькi псальми, як їх називали нашi кобзарi. Сей голяка в лихiй семирязi (сермязi) i вязових постолах-се та козаччина гола i боса, яка нї з чим кидаєть ся на бiсурмена, що вже встиг зробити з ловiв на укоаїнського невiльника зовсiм звичайний про мисел: богатi Татари й Турки з чорноморських мiст позичають голотi татарськiй грошi на коней 156. Переправа Татарина через воду (рисунок Вопляна). грають їх собi невiльником. Козаччина зганяє з степу сих татарських промисловцїв, розганяє їх табуни й стада, котрими посiли степи, громить чорноморськi городи-осiдки бiсурменства, оселї тих торговцiв турецьких, ринки невiльничi, та визволяє ватаги невольника На тихi води, на яснi зорi, у край веселий, в городи християнськиї. Страшенне се робило вражiннє взагалi, а особливо в народi українськiм, так-здавало ся-вже безповоротно забитiм i задавленiм. I не так тi першi походи, де козаки йшли, завербованi старостами чи богатими пограничними панами, а пiзнїйшi самовiльнi походи козацькi, що починають ся в серединi XVI в., власними засобами, не тiльки вже без панської помочи, але навiть i против гострих заборон правительственних. Правда, Турки, та й саме правительство литовське довiдувало ся, що невважаючи на заборони, пограничнi старости й пани таки помагають далi козакам i покривають їх, дiлячи ся з ними добичею так як турецькi купцi з Татарами. Але ся помiч чи покриваннє мало було звiсне i не грало особливої ролї в козацьких походах-не вiд того вони залежали. 157. Козак побiдник (малюнок XVIII в.). Нарiд увiрив в силу козацьку. Козаки стали його героями, оспiвували ся в пiснях i виростали в надлюдськi образи в переказах. I разом з тим, як люде переймали ся вiрою в необорну силу козачу, до козаччини горнуло ся все бiльше людей, все зростало число таких, що ставали козаками на все житє. Росла й вiдокремляла ся цiла осiбна верства козацька. I не хотячи зовсiм- приложило до сього своїх рук саме правительсто отими самими своїми заборонами походiв козацьких та рiжними заходам коло того, аби їх перепинити. В почдтках правительство пiддало ся гадкам мiсцевих урядникiв, що за помiчю козацтва радили розпочати боротьбу з Ордою, i думало про те, якби розложити козацькi залоги на Низу й спинити ними напади татарськi. Але потiм злякало ся, коли Орда почала жалувати ся на козацькi напади й свої наїзди оправдувала тим, що се вона вiдвдячуєть ся за козацькi погроми. Починаючи вiд р. 1540 правительство литовсько-польське раз у раз наказує своїм старостам та намiсникам i панам пограничним, аби не помагали козакам; заходить ся козакiв переписати на реєстр i вiддати їх пiд пильний нагляд; забороняє пускати їх в степи на добичництво: каже переглядати, хто з чим з степiв вертає, i коли б у кого показала ся здобич татарська-тих суворо карати. Одначе пограничнi урядники й пани не дуже слухали, бо знали, що Татари тiльки на козакiв складають, а коли чим можна приборкати Орду-то тiльки козаччиною. Через те дивили ся крiзь пальцi на козацькi походи-правда, що за те вiдбирали у козакiв їх найкращу здобич. А як брали ся справдi козакiв гамувати, то з того виходило тiльки те, що козаки ще меньше замкiв держали ся, а все бiльше осїдали ся в степах. Списати їх та пiд погляд узяти не вдавало ся, бо й мало ще було таких, що справдi були козаками й бiльше нiчим; таких пiд час переписей 1552 р. не нарахували i пятисот душ, а козакувати ходив рiжний люд- з мiщан, з селян, з дрiбної й бiльшої шляхти. Про те правительство своєї гадки не покидало i кiнець кiнцем для погамовання козаччини задумало завести над ними осiбне начальство. Коли в 1560-х роках Турки почали знов дуже скаржити ся на козацькi напади та грозити ся Литвi й Польщi, король закликав козакiв, аби вони вийшли з Низу до замкiв пограничних: там їм буде служба i за службу платня, а завести з ними порядки поручив гетьману польському (саме пiд той час Київщину прилучено вже до Польщi). Гетьман настановив над козаччиною осiбного начальника i судю, щоб той пильнував порядку у всiй козаччинi i в тiй-котру взято було на платню i службу королївську, i в тiй яка собi далi лишала ся без платнi. Порядку одначе з того не побiльшало, бо й тим, що взято на платню, грошей не платили, а ще бiльше козакiв лишило ся поза тим королiвським козачим полком i промишляло собi далi як умiло. Далi йшла жвава вiйна на пограничу: Татари набiгали, козаки їм вiдвдячу-вали ся, нападали на кочовища татарськi й городи турецькi, мiшали ся в волоськi усобицi-стежкою вказаною їм Вишневецьким. На його мiсце зявив ся у них иньший ватажок з волинських княжат, Богдан Ружинський, що також вiв зносини з Москвою, дiстаючи вiдти засоби для боротьби з Ордою, i вславив ся сек) боротьбою на Українi поки не наложив головою, здобуваючи Аслан- кермен. Його то, як думають, оспiвує пiсня. Мiж ватажками, що водили козакiв на Молдаву, вславив ся особливо Iван Пiдкова, що захопив молдавське господарство в 1577 р. Полякам удало ся потiм його вхопити i стято його у Львовi, на заспокоєннє Туркiв, але се не вiдстрашило козаччину вiд дальших таких походiв. 158. Чорноморське побереже. Польське правительство писало листи до козакiв, забороняючи тих походiв, грозило карами та наставляло все нових начальникiв i поручало їм набирати козакiв в королївську службу, щоб вони иньшу козаччину гамували та вiд наїздiв на землi турецькi й татарськi стримували. Особливої слави по мiж тими розпорядженнями набрала потiм реформа вчинена королем Стефаном Баториєм: з неї виводили всякi пiзнїйшi порядки козацькi, якi Баториєви i не снило ся заводити. Надїлї Баториєвi розпорядження мало рiжнили ся вiд попереднїх i пiзнїйших, якi робили королї, щоб завести порядок мiж козаками. Порядку одначе, з них не виходило нiякого, а виходило що иньше: Настановляючи над козаками осiбних начальникiв, правительство виймало їх заразом з-пiд власти звичайних властей: старост i мiських урядiв. Козаки на тiй пiдставi виводили, що коли хто козак, то над ним нема нїякої власти, тiльки козача. Але при тiм своєю властю признавали не тих начальникiв, що їм правительство наставляло, а своїх виборних. Правительство брало собi в службу козакiв i обiцяло їм платню платити (хоч звичайно не платило). Козаки всї покликали ся на те, що вони служать королеви, становлять вiйсько королївське, i на тiй пiдставi домагали ся тих самих прав, якi мало вiйсько польське, або якi воно собi присвоювало. Посилаючи ся на королiвськi постанови, та по своєму їх толкуючи, на свою користь обертаючи, козаки на тих королiвських розпорядженнях, що видавали ся для приборкання козаччини, опирають претенсiї свої на рiжнi свободи i привилеi козацькi. Далi-далi виростають понятя такi, що козак має бути чоловiк вольний, нiкому не пiдвлас гний, до нiчого не обо-вязаний крiм боротьби з ворогами погра-ничними. Хто пристав до козакiв, той стає чоловiком вiльним, не пiдлеглим нiкому окрiм виборної власти козацької. 159. Iван Пiдкова, малюнок сучасника. Сих своїх прав i претенсiй боронять козаки всiлiй способами, а що стає їх все бiльше i всї їх боять ся на Українi i до оборони вiд Татар потрiбують, то по трохи таки права козацькi починають признавати ся i мiсцевими панами i начальством. Так творить ся з кiнцем XVI в. верства козацька, званнє козацьке, i сила народу починає приставати до козакiв на те, щоб користати з прав i свобiд Козацьких. А козаччина з тим стає силою суспiльною, соцiальною. 54. Прилученнє схiднїх українських земель до Польщi. Саме пiд ту хвилю як козаччина починає набирати сили i пiдiймати голову, претендуючи на рiжнi права i свободи, i пiд покров "присуду козацького" починає удавати ся мiщанська й сiльська люднiсть, щоб вибити ся тим способом з важкої кормиги панської,-стали ся важнi подiї, якi погнали широкою хвилею народ український з Захiдньої України в козацькi сторони i в ряди козацькi i пiднесли незмiрно силу i значiннє козацтва. На сих подiях мусимо спинити ся, щоб порозумiти сю змiну в житю України: як раптом оживають схiдно-українськi пустинi, як на них зростає поволї необорна сила козацька, i пiд її покров переносить ся те нацiональне житє, що почало розвивати ся в захiднiй Українi. але стрiло ся з тяжкими перешкодами шляхетського пановання. Перша важна подїя-що Україну схiдню, поднїпрянську звязано тїенїйшим звязком з захiдньою, через прилученнє земель волинських i київських i заднiпрянських до Польщi, 1569 роцi. Подїя ся спала не-сподївано не тiльки на українську суспiльнiсть, але й на саме правительство, i тому тiльки згодом дала почути свої наслiдки. Пiсля того як стара суперечка за Волинь вiдшумiла, нiщо, як здавало ся, не вiщувало великих змiн у вiдносинах Литви i Польщi (див. гл. 47). Литовськi пани радi були звязку з Польщею, але пильнували, щоб окремiшнiсть вел. кн. Литовського була задержана.аби в нiм правити собi по своєму. За вел. кн. Олександра, користаючи з того що Польща тодi потрiбувала литовської помочи на Туркiв, пани литовськi добили ся навiть, що списано нову грамоту унiї з пропущеннєм тих слiв про прилученнє i iнкорпорованнє Литви, що були в старих грамотах. I великi князї литовськi, бувши заразом королями польськими. змiркували, що для їх роду се вигiднїйше, щоб вел. кн. Литовське вважало ся осiбною державою, бо так великокняжий стiл переходив дiдично.з батька на сина, а в Польщi шляхта пильнувала, щоб король був вибираний, i не дуже можна було покладати ся на її вибiр. Поки вел. кн. Литовське мало свого великого князя, се потомкам Ягай-ловим давало заручку i на польську корону, i се було їм на користь. I так стояли дiла до 1560-х рокiв. Аж тодi виходить у тiм змiна. Тодїшнїй король i великий князь Жигимонт-Август синiв не мав i вже не сподївавсь, так що про наступникiв йому було байдуже А Литву пiд той час вiйна з Москвою дуже притисла, i король думав, що краще її звязати в одну державу з Польщею-буде їй лекше. Також i шляхта литовська, що незадовго перед тим дiстала голос в соймi (парляментї) литовськiм, стала добивати ся тїснiйшого зєднання з Польщею, щоб дiстати вiд неї помiч в вiйнi й собi тягарi воєннi полекшитп. Та й бiльших прав собi з того надїяла ся. як Литва стане одною державою з Польщею, бо в Польщi шляхта вже визволила ся майже вiд всяких тягарiв i обовязкiв. I от король i шляхта зверху i знизу починають натискати на литовських панiв, щоб не противили ся тїснїйшому зєднанню Литви й Польщi. Король, починаючи вiд р. 1562, раз-у-раз скликає спiльнi сойми Польщi й Литви у сiй справi та настає на литовських панiв. Але тi держали ся дуже уперто, користаючи з своїх впливiв на шляхетських депутатiв, не допускали їх до безпосередньої участи в справi, а навiть дещо попустивши на соймi 1564 р..потiм свої уступки взяли назад. Коли ж на соймi, що почав ся з кiнцем 1568 р. в Люблинї, вони помiтили, що король, пiд намовою польських своїх дорадникiв, хоче на них натиснути, щоб засiли разом з Поляками всi в спiльнiм соймi, то литовськi пани в ночи пiд 1 марта 1569 р. тихенько виїхали з Люблина, сподїваючи ся тим способом "зiрвати сойм" i перервати справу. Та вийшло з того таке, що вони зовсїм не сподiвали ся. Поляки, помiтивши з тих переговорiв, яке трудне становище литовських панiв, а намовивши вже раз короля йти проломом, не зважаючи на настрiй литовських панiв,-порiшили тепер не упускати такої користної хвилi. Вони представили королеви, що литовськi пани незаконно покинули сойм, образивши тим короля, i треба справи рiшати без них далї заочно. Одначе рiшили почати їх з иньшого кiнця. Побачивши, як литовськi пани стоять за окремiшнiстю своєї держави, змiркували, що до повного скасовання Литовської держави i прилучення всїх литовських земель до Польщi мабуть таки не прийде. Отже порiшили вернути ся до старої справи, яку вже раз пiдiймали в подiбних же обставинах, по смерти Витовта: задумали прилучити до Польщi решту галицько-волинських земель, яких не удало ся забрати тодї, так що зiстали ся вони при Литвi. По утечi литовських панiв пiшли з сим до короля, щоб перш за все прилучити до Польщi Волинь i землю Пiдляшську, бо вони мовляв належали до Польщi i тiльки через поблажливiсть короля Казимира Ягайловича, як вiк був заразом великим князем Литви, литовськi пани присвоїли тi землї собi. Се була неправда. Волинь Поляки кiлька разiв пробували забрати, але се їм досї не вдавало ся нiяк. На Пiдляше гострили зуби сусїднї польськi князї Мазовецької землї i два рази дїйсно дiставали собi в державу вiд князїв литовських, але всього на кiлька рокiв. Та Поляки привикли дивити ся на сю землю як на свою, бо туди богато понаходило дрiбної шляхти з Мазовiї (в МазовiЇ сила силенна була тої дрiбної шляхти, такої ж убогої як селяне). Король на те заявив польським сенаторам i депутатам, що вiн зовсїм з ними згоджуєть ся: Волинь i Пiдляше справдi повиннi належати до Польщi, i вiн зараз накаже сенаторам i депутатам з сих земель (що були вибранi на той спiльний сойм), аби засiли в соймi польськiм. Справдi зараз вислано такi накази; волинськi й пiдляськi сенатори i посли одначе довго не приїзжали. Аж як король заявив, що буде карати, хто не приїде на останнiй час, буде маєтки й уряди вiдберати-тодї приїхали. Не хотїли одначе присягати на вiрнiсть Польщi, вимовляючи ся всякими способами; одначе як король повторив свою погрозу, що буде з непослушними поступати, як знає, тодї таки присягли i в соймi з Поляками позасiдали. При кiнцi мая справа була скiнчена: те чого не вдавало ся Полякам осягнути довгими вiйнами i всякими хитрощами, осягнули вони тепер легко одними наказами королiвськими-тому що й Литва ослабла через внутрiшнє роздвоєннє своє й прийшла за сей час до повного занепаду, i українськi пани кiнець кiнцем не тримали ся Литви так сильно, через те що їх литовськi пани позбавили всяких впливiв i значiння. Коли Поляки побачили, що то їм так легко йде i Литва, прибита вiйною, маючи против себе i короля i шляхту, не важить ся оружно боронити своїх земель-забрала їх ще бiльша охота до нових зривкiв. Стали думати про иньшi українськi землї, а в тiм пiдтримували їх i волинськi посли, бо коли вони вже попали до Польщi, то не хотїли, щоб границя лягла мiж ними й иньШими українськими землями. Першим дiлом порiшили взяти до Волини ще й Браславщину, котра по вiдiрванню вiд неї захiдньоГо Подiля взагалi жила одним житем з Волинею, i там волинськi пани займали уряди й мали маєтки. На се зараз пристали й сенатори польськi й король: рiшили включити Браславщину в гралюту про прилученнє Волини, немов частину Волини. Зараз король наказав браславським сенаторам i послам, щоб зложили присягу Польщi й засiли в соймi польськiм, i се вже по попе-реднїй iсторiї з Волинею пiшло легко: за яких небудь два тижнi справа з прилученнєм Браславщини була скiнчена. Не так легко пiшло, коли посли польськi заговорили про прилученнє Київщини: i король i богато сенаторiв тому спротивили ся. Не тому що не почували за собою на те права: тим не журили ся й при иньших землях i чим небудь прикривали справу. Лякали їх величезнi простори Київщини, вiдкритої вiд Москви i Криму: оборона таких величезних i в тiм часi ще майже зовсїм порожнїх земель мусїла принести великi тягарi, великi видатки, непосильнi для Польщi з її дуже лихою ор?анїзацiєю фiнансовою, з вiчно порожнiм скарбом державним i зовсїм незначним вiйськом. Тому король i сенатори противили ся довго-та на рештї уступили пiд натиском польських послiв, котрих пiдтримували депутати волинськi й браславськi. Дня 3 червня король подав ся i заявив, що надумав прилучити Київську землю до Польщi i накаже київському воєводї кн. Василю Константину Острозькому, аби присяг Польщi, як воєвода київський. Тим днем 3 червня пiдписано й грамоту про прилученнє Київщини,-мовляв вона також здавна належала до Польщi. Литовськi пани, побоявши ся, що так далi й цiлу Литву розберуть без них, приїхали незадовго перед тим назад на сойм, але не вiдважили ся рiшучо протестувати против вiдiрвання вiд Литви її старих провiнцiй. Просили не вiдривати бiльше нiчого i не касувати їх держави, бодай щось зiставити з їх окремiшности. Де в чiм їх гюслухано; на решту, не вимоливши, Литва мусїла згодити ся. Постановлено, що на будуче Литва не буде виберати собi осiбного вел. князя, не буде мати осiбних сеймiв, тiльки разом з Поляками; але матиме своїх осiбних мiнiстрiв, свiй скарб i своє вiйсько. 161. Василь-Константин Острозький, воєвода київський. Пiсля сього Литва стратила всяке значiннє як осiбна держава, стала частиною держави Польсько-литовської. Повiдiрванню Київщини з українських земель зiстала ся в вел. кн. Литовськiм тiльки Берестейщина i Пинщина (з них зроблено воєводство Берестейське). Але се однаково було так, як би вони належали до Польщi, бо пiсля 1569 р. в устрою Польщi й Литви було дуже мало рiжниць. Поза тим зiстали ся: Сїверщина, забрана Москвою, теперiшня Буковина, що належала тодї до Молдави, i закарпатськi українськi землї, що були пiд Угорщиною (Угорська Русь). Сїверщину одначе Польща собi здобула вiд Москви, сорок лїт пiзнїйше, i так хоч не надовго (бо тiльки до Хмельнищини) можна сказати, що цїла Україна спинила ся пiд Польщею й польським правом-бо з виїмком тiльки маленької Буковини й чималої, але слабко залюдненої Угорської Руси всї иньшi українськi землї перед Хмельнищиною були пiд польським правом. 55. Перемiни в житю i устрою громадськiм. Прилученнє до Польщi українських земель в 1569 роцї мало важне значiннє, бо завершило перестрiй їх громадського устрою на польський взiр. В захiднїх українських землях, що були прилученi до Польщi ранїйше: в Галичинi, в Холмщинї i на Подiлю, се стало ся скорше. Формально там заведено польське право i польський устрiй в 1434 р., але ще перед тим польське панство, наплинувши сюди, перемiнило все на польський лад. В українських землях, що належали до вел. кн. Литовського, теж право, устрiй i всї обставини житя вiд самої вже унїї 1385 р. правительство литовське наближало i раз-у-раз нагинало до польських взiрцїв. Литовський Статут-збiрник законiв вел. кн. Литовського, виданий вперше в 1529 р., в тiй першiй редакцiї задержав в собi богато з старого права українських i бiлоруських земель, що в них зiстало ся з часiв iще Київської держави. Але вже в другiй редакцiї Литовського Статута, 1566 р., все се значно змiнено на польський взiр, i в устрою держави та в управi земель заведено важнi змiни на взiрець Польщi. Зiставало ся одначе чимало й рiжниць, а їх знесло i покрило отеє при-лученнє решти українських земель до Польщi. Правда, грамоти 1569 р., прилучаючи їх до Польщi, полишили дещо з старого: зiставили українську мову в урядованню i в зносинах правительства з сими землями, зiставили дотеперiшнє право-власне той Литовський Статут 1566 р.; заведено тому й осiбний апеляцiйний суд для сих земель. Але сї вiдмiни довго не продержали ся, по части тому, що загальне житє держави втягало в себе все сильнiйше нашi землi, а також i тому ще, що з прилученнєм до Польщi сюди посунула велика сила Полякiв, якi позаймали уряди, рiжними способами подiставали маєтки i-ополячили тутешнє житє. До 1569 р. в землях сих Полякам не можна було нї дiставати посад, нї володiти маєтками, а тепер стало можна, i се була друга велика змiна, яку принiс 1569 рiк. Українське житє наломано на польськi взiрцї i ополячено. Був се повний, перестрiй зверху i донизу, який не зiставив каменя на каменi в українськiм житю. Вiн перемiнив його на польськi взiрцi, i на самий спiд його зiпхнув українську люднiсть, яка тримала ся своєї української народности. Зазначимо тепер головнїйшi прикмети нових порядкiв, принесенi ними змiни i їх значiннє для українського житя. Князi й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу i держали в своїх руках всю управу, тепер були зрiвнянi в правах з рядовою шляхтою,-хоч на дiлi, завдяки свому богацтву, вони й далї високо пiдiймали ся над нею, держачи в своїй службi не раз цiлi юрби бiднїйшої шляхти. Податки i вiйськову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже нiяких обовязкiв, а дiстала величезнi права До неї належало законодавство на соймах i вона кермувала ним на свою користь; шляхта вибирала зпомiж себе судiв i иньших урядникiв; короннi землї роздавали ся шляхтичам в доживотнi держави i вони правили ними як помiщики; нiхто крiм шляхтичiв не мiг дiстати нiякого уряду свiтського, а навiть i духовного. Шляхта правила всїм, всiм кермувала собi на користь, i король мусiв робити, чого вона хотiла Вдасть королiвська, взагалi всяка публична власть була дуже слабка: все було повернене так, щоб боронь Боже шляхтича не стiснено нї в чiм. Не було на шляхту нiякого суду нї управи, так що шляхтич мiг собi робити що хотiв, не боячи ся нiякої кари навiть за найтяжшi вчинки-навiть заподiянi шляхтичеви, а не казати вже коли покривджено не шляхтичiв: тим на шляхтича не було нiякої управи. При такiй безправности i безсудности шляхтичi привикли доходити всього силою, тримали оружнi ватаги на своїх дворах, зводили нераз чистi битви мiж собою, i се знов особливо давало ся в знаки не-шляхтї, яка була вiддана, можна сказати, вповнi на ласку шляхетську. Мiста (городи), якi в давнїйших часах були центрами полiтичного житя, стратили тепер в нїм всяке значiннє. З наданнєм самоуправи по нiмецькому праву вони виключали ся з загального складу землi, а знов самi мiж собою не були звязанi нiякою ор?анїзаиiєю. Кожде мiсто було само для себе маленькою осiбною республiкою. Так мало бути, а на практицi таке вiдокремлене становище вiддавало майже всiх мiщан без виїмку в повну залежнiсть вiд шляхетської управи, чи вiд помiщикiв. На напрям законодавства мiщане не могли мати нїякого впливу, бо не мали участи в соймах; законодавство лежало в руках помiщикiв. шляхти, а та систематично кривдила мiщанство на користь свого помiщицького господарства. Все се кiнець кiнцем зруйновало мiста i культурно i економiчно, позбавило край того добра, яке в нормальних обставинах могли б йому давати мiста, i наповнило їх нарештi зайшлим народом, особливо жидiвським, бо Жиди краще нїж иньшi вмiли приноровити ся до тих неможливих обставин, в якi поставило мiщан шляхетське хозяйство Польщi. А особливо українська люднiсть в мiстах була поставлена в тяжкi умови, бо навiть звичайними .мiщанськими правами Українцi не могли користувати ся. Ще бiльше одначе потерпiло селянство, народня маса українська. Давнє невiльництво, що так було широко розвинуло ся в останнiх вiках державного житя, тепер поволї вигинуло (в XV- XVI вв. до решти); але зате властиво все селянство спинило ся в обставинах дуже близьких до давнього невiльництва. Все селянство стратило права на землю: вважало ся, що селяне сидять на землi панськiй або королiвськiй (властиво се було те саме, бо всї землi королївськi були розданi в доживотнi держави панам, якi правили ними так як i помiщики). Селянина приковано до того панського маєтку, де вiн уродив ся, i позбавлено права свобiдного переходу: не тiльки селянин-господар. але й дїти його не могли вiдiйти вiд свого помiщика без його дозволу, хiба крадькома - але за ним гонили i розшукували тодї як дикого 164. Лист Василя-Константина Острозького, воєводи київського, 1571 р. звiря, як раба-утїкача давнiх часiв. Пан мав повне право над житем i маєтком свого пiдданого: мiг його вбити, забрати грунт, маєток, як хоч укарати i за се нї перед ким не вiдповiдав, i навiть не можна було на нього скаржити ся: сам король не мав права мiшати ся в вiдносини мiж паном i його пiдданим (на сїм пунктї була до кiнця значна рiжниця мiж правом литовським i польським, i значна перемiна зробила ся з прилученнєм українських земель до Польщi). Тiльки селяне королiвських земель мали право скаржити ся до королiвського суду, але суд сей був дуже тяжкий, треба було удавати ся до нього аж до столицi, судили в нїм такiж пани-помiщики, а як рiшеннє й випадало на користь селян, то пан-державець звичайно не слухав ся його, i тому селяне дуже мало користали з сього суду навiть в Галичинi, а з дальших земель i зовсiм до нього не звертали ся. Так селянина кiнець кiнцем позбавлено всяких прав не тiльки полiтичних, а й горожанських, людських, i для виходу з сього невимовне тажкого становища йому не зiставало ся нїякої законної дороги: не було йому нї якого виходу з сього життя крiм повстання i втїкачки- i з сеї останньої дороги вiн головно й мусiв користати. 56. Змiни в господарствi i заселенне схiдньої України. Крiм безправности i поневолення селянина, до якого довело його польське право уже в першiй половинї XVI вiку, друга половина сього столiтя принесла з собою ще незвичайне обтяженнє його, нечуваний визиск його робучої сили. Розвинув ся попит на збiже й иньшi хлiборобськi продукти й принiс з собою запотрiбованнє селянської працї до роботи на панських дворах та фiльварках. Перед тим з України на захiд вивозили головно тiльки шкiри, мед, вiск, рибу, худобу; волiв почавши вiд XV вiку виганяли на Шлезк великi гурти, i в захiднiй Українi став був одиницею мiновою: рахували волами якби червоними золотими. Пiзнiйше прийшов попит на дерево, в районi сплавних балтийських рiк; коли ж тут лiси понищили, з другої половини XVI в. почавши стали рубати лiси на дерево, на матерiал, а ще бiльше палити на поташ i в дальших околицях; селянам казали возити за панщину дерево й поташ до найблизших сплавних мiсць, нераз за десятки миль Далi, в серединi, а потiм ще бiльше в другiй половинї XVI вiку починає все бiльше захоплювати українськi землi вивiз з^жа: знов таки насамперед в краях близших до сплавних рiк балтийських- Висли, Сяну, Буга, Нiмана-бо збiже, як i лiсовi товари, йшло тiльки в балтийськi порти i вiдти вивозили ся далї на захiд, в Англiю, Нїдерлянди, Францiю, Iспанiю. Але в мiру того як попит збiльшав ся i цїни на збiже зростали, починають його возити i з дальших околиць до пристаней рiчних. Отсей вивiз збiжа робить великi перемiни в господарськiм житю. Перед тим на збiже не було попиту, сiяли стiльки, щоб тiльки прогодувати ся; через те пани не вели великого рiльного господарства, не забирали пiд свої поля великих просторiв i вiд селян не жадали багато роботи, а хотiли чиншiв i данин-медом, шкiрами, худобою, вiвсом для коней, також рiжним збiжем. З певного грунту, т. зв. лану або волоки (ЗО моргiв, коло 20 десятин) давав ся певний чинш, певнi данини, i звичайно вони держали ся досить трiвко, зростали дуже поволї; коли участок селянський дїлив ся, дїлили ся й данини мiж новими господарями, через те помiщику не було причини навмисно дробити господарств: вони були великi, многолюднi. Колиж прийшов попит на збiже i стало користно сiяти його на продаж, на вивiз, все се зовеїм змiнило ся. Помiщики збiльшають своє господарство орне, розробляють i засївають все бiльшi й бiльшi поля. Для збiльшення своїх фiльваркiв забирають вiд селян грунти, переводять їх з бiльших грунтiв на меньшi, дроблять селянськi господарства. Не дбають про чиншi й данини, замiняють їх панщинною роботою селян на панських грунтах, а що селянин звичайно меньше цїнить свою працю нїж її продукти -грошi чи збiже, то пани користаючи з сього маленькi уступки в данинах чи грошах замiняли величезним побiльшеннєм панщини. Тому що панщина вiдбувала ся з господарства, вони старали ся намножити тих господарств як найбiльше: вiдбирали вiд селян грунти й присаджували "загородникiв" i "халупникiв", що поля не мали зовсiм або дуже мало i не платили чиншу, а робили "пiшо" панщину. Взагалi пани користували ся всiми способами, щоб побiльшити панщину, i вона в захiднiй Українi, близше до вивозу збiжа, вже в другiй половинi XVI. в. пiдiймаеть ся незвичайно, так що мiсцями панщину робили вже що дня, селянин не виходив з того панщинного хомута, i житє селянське стало справжнiм пеклом. I се теж змушувало селянство тутешнє шукати кращої долi, мандруючи на схiд, далi вiд того фiльварчаного пекла. Так всї отi подїї: скасованнє границї мiж Галичиною i дальшою Україною, розвiй панського господарства, поневоленнє селянства в захiднiй Українi, забираннє селянських грунтiв i обтяженнє панщиною- все се викликало велику хвилю кольонiзацiйну з захiдньої України, а також i з пiвнiчно-захiднього тiсно залюдненого Полїся в схiдноукраїнськi простори, що ще так недавно (в переписях 1552 р.) виглядали як повна пустиня з розкиданими серед неї кiлькома замками. В останнiй чверти XVI i потiм в першiй половинi XVII в. вигляд її змiняєть ся так що й не пiзнати: засiдають мiста на недавнiх шляхах татарських, широко роскидають ся села серед недавнiх козацьких уходiв, зявляють ся панськi замки i замочки, рiжна панська служба. Польське право i польськi порядки сунуть туди, де ще недавно пасли ся дикi конї й шумiла степова тирса. Пiвстолїтня завзята боротьба козаччини з Ордою не минула дурно: вона ослабила Татар i показала, що з ними можна боротись i вiдборонятись. I от слiдом за козаччиною починають осiдати хлiборобськi оселї, помалу висуваючи ся все далi й далї вiд охоронних замкiв. Правда, набiги татарськi йшли далї; приходило ся господарити з великою обережнiстю, обзираючи ся на всї боки, щоб серед господарства свого не попасти просто в аркан татарський. Подорожник Ерiх Лясота, що їхав до козакiв 1594 р. через Браславщину, оповiдає, як тут серед ланiв вiн бачив маленькi домки з стрiльницями: туди тїкають селяне, як їх несподївано запопаде Орда, i вiдстрiлюють ся з тих стрiльниць; про таку оказiю селянин iде в поле не инакше як з рушницею та шаблею, бо Татари тут раз у раз крутять ся й нiколи не можна почувати себе безпечним вiд них. I пiснї народнi нашi памятають таке господарство, як господар на своїм полi мiг здибати ся з Татарином та спинити ся в руках татарських. Але бiда робила людей вiдважними! Роздражненi нечуваним збiльшеннєм панщини, зiгнанi з своїх грунтiв селяне з Галичини тiкали на Волинь i на Подiле, звiдти на київське пограниче i в Браславщину. Що далї йшли на полуднє i схiд, тим лекшi обовязки селянськi знаходили, але кiнець кiнцем чутка про сво-бiднi, зовсiм безпанськi землї тягли їх на сї поднiпрянськi та побожськi, адалi й заднiпрянськi пустарища. Вони осiдали ся тут i господарили оружною рукою, пiд захистом козацьким, готовi разом з ними кождої хвилi вiдбитися вiд Орди. Орали скiльки i де хотiли, нїкого не питаючи ся, закладали собi пасїки i городи, i о скiльки Господь милував вiд аркана i стрiли татарської, розживали ся достатнє i заможно. Але скоро виявляло ся, як марна була їх надїя, що бодай тут, на краю свiта хрещеного, в пащi татарськiй вони не стрiнуть ся з панами чи панськими посiпаками, десятниками i орендарями i всякою иньшою челядю панською, що так уїла ся їм на старих оселях. Виявляло ся, що i тут сидять вони на землї панськiй, а не божiй, i що пан от-от лише чекає, аби вони осiли ся й загосподарили ся, аби на них те саме старе крiпацьке ярмо вложити! Вони думали, що навiки вiд нього втiкли, але дарма-пани i панщина йшла за ними крок за кроком, аж до послIднїх землi. Пани, котрi близше до тих сторiн жили або уряди в тих краях займали, самi чи через своїх служебникiв уже перед останньою чвертю XVI в. почали спостерiгати, що тi закиненi простори побожськi та поднїпрянськi починають оживати, освоюють ся, залюднюють ся. Помiтили, що сюди суне народня хвиля з заходу, i змiркували, що тi землї можуть з часом мати велику вартiсть. Починають отже випрошувати вiд короля надання на сi пустинi, або коли на них були якiсь хозяєва- змушують їх, аби свої права їм продали, i потiм беруть у короля потвердження. Я сказав уже, що то були можнi пани, воєводи, старости, гетьмани, що мали в своїх руках вдасть, вiйсько, полки служебникiв, отже могли кождому доїхати так, що не тiльки землi, а й самого себе зрiк ся б. Отже як напосiли ся на кого, щоб їм свої землi "продав", то мусїв їм за що небудь оддати. В першiм рядi йдуть пани тутешнi, з сусiдної Волини; так напр. оден з князiв Вишневецьких, що старостував у Черкасах, змусив спадкоємцiв князiв Глинських. щоб продали йому свої права на землi по р. Сулi, i випросив собi у короля потвердженнє на "пустиню звану рiку Сулу, рiку Удай i рiку Солоницю" вiд московської границi аж до устя в рiку Днiпро. Так здобули Вишневенькi тi величезнi маєтности, де потiм осадили мiсто Лубни й багато инь-ших. Великi маєтки придбали собi кн. Острозькi, Ко-рецькi. Збаразькi, Ружинськi. Пiзнiйше починають випрошувати собi у короля та иньшими способами добувати маєтки й рiжнi магнати польськi-Жолкевскi, Казановскi, Потоцкi. Меньших помiщикiв вони вiдси витискали, i так згодом всi сi колишнї пустинi зiбрали ся в руках найможнїйших панiв, що володiли ними або правом власности, дїдичности.або правом доживотнiм, як старости-державцi, й правили тутешнми землями через своїх служебникiв самовластно, не знаючи над собою нїякої впасти, нїякого закону, нiякого права, як правдивi "королевята", як називав їх Хмельницький. Захоплюючи тутешнi землi, вони не спiшили ся в них хозяйну-вати. Давали людям час осiсти ся, загосподарити ся; звичайно не згадували навiть про данини й чиншi, вдоволяючи ся тим, що продавали тутешнi лїси на поташ, вiддавали в державу рибнi лови, мости i гати, коршми й млини, обОвязуючи селян, щоб не мололи де инде i не брали в чужих коршмах горiлки та пива та не варили самi; згодом заводили податок вiд худоби та бжiл-десятину вiд волiв i улiв.Було се, як порiвняти з панщинним пеклом захiднiх земель, незвичайно мало. Але селяне, що йшли свiтами, через всякi перешкоди й небезпеки, та оселяли ся тут пiд грозою татарською, аби тiльки втiкти вiд панської власти й не бути нїчиїми крiпаками,-вони з великим невдоволеннєм стрiчали навiть такi першi претенсiї панськi. Тим бiльше, що переходячи по дорозi рiжнi сторони України, вони бачили на своїх очах, як потiм за такими скромними жаданнями зявляли ся бiльшi, а в кiнцi приходила i сама правдива панщина Тому не раз вiд перших таких панських жадань вони починали бунтувати ся, кидали свої господарства й розходили ся рiжно, шукаючи безпанськоЇ землi. А побачивши кiнець кiнцем, що пани й їх посiпаки йдуть за ними по слiдам на край свiту всюди, селянство хапаєть ся козацтва. 167. Олександр Острозький воєвода волинський. 57. Зрiст козаччини з кiнцем XVI в. Вище вже було сказано, що саме пiд, ту пору, через заходи польського правительства коло заведення порядку в козацтвi, за короля Жи?Имонта-Ав?уста, Стефана Баторiя i Жи?имонта III, витвор юєть ся серед козаччини такий погляд, що козаччина служить Коронi польськiй i за сю свою службу не має пiдлягати нїякiй власти, окрiм своєї виборної старшини козацької, i не має нести нiяких обовязкiв крiм сеї воєнної служби-не давати податкiв державних нi панських, нi робити панщини, нi корити ся власти своїх помiщикiв або їх судови. Навпаки козаки вважали, що ще вони мають право збирати ще собi з иньшої людности все потрiбне для прожитку вiйни-з мiщан i людей панських i королiвських. Правительство дещо з сього признавало, але за тими тiльки козаками, котрих воно брало й своє вiйсько, на свою плату, i записувало в реєстр козацький. Одначе воно їм однаково платнi не платило, тож реєстрове, королiвське козацтво раз-у-раз мiшало ся з рештою козаччини. Гiравительство почавши вiд першого набору (р. 1570) раз-у-раз поновляло його (р. 1578, 1583, 1590), але се не помагало нiчого. Реєстровi i нереєстровi однаково воювали з Татарами й однаково уживало їх на свої воєннi потреби правительство i його урядники. Через те козаччина не допускала нїякої рiжницї в "правах i свободах" мiж реєстровими i нереєстровими: хто козак i дiло козацьке сповняє, має бути вiд усього свобiдним i тiльки до присуду козацького належним. Значить, хто пiддав ся пiд присуд козацький i з козаками в походи ходить, до того вже нїхто нiякого права не повинен мати: нi пан, нї староста, нї уряд мiський. I от коди утворив ся такий погляд, то мiшане й селяне, якi не хотiли пiддавати ся панським претенсiям i панськiй впасти, вони "козачать ся". Пiддають ся пiд вдасть старшини козацької, заявляють себе козаками i кажуть, шо вони пана слухати i нiяких повинностей на нього сповняти не будуть. Як давнiйше богато козакувало, але не спiшило себе заявляти козаками, бо се було званнє зовсiм не почесне, означало неприкаянного чоловiка,-так тепер навпаки: люде, яким зовсiм не вiйна була в головi, а хотiло ся тiльки господарити на свободi,-i такi записують ся в козаки, аби не слухати ся панiв. Козаки в тiм часї се "непослушнi" мiшане й селяне. У нас нема докладнiйших переписей тутешнiх сторiн ранїйш як з 1616 р., але сi кидають цiкаве свiтло й на попереднi десятилiття. Бачимо, як залюд-неннє схiдньоi України незмiрне зросло, як поширило ся-пiд саму границю московську, на полуднє до самих "Диких степiв", яка маса мiст, мiсточок i сiл поосiдало за останнi десятилїтя-i яка маса в них люду "непослушного", инакше сказавши-козакiв. Єсть мiста де на кiлькадесять "послушних" дворiв-сотнi "непослушних", а вся земля наоколо мiста зайнята козацькими хуторами, що нїякої власти панської не признають, нїякої повинности не сповняють. Се тим бiльше кидаєть ся в очи, що i вiд "послушних" помiщики, вважаючи на такi обставини, не вимагали богато. Напр. в деяких мiсцях вiд мiщан вимагали тiльки, щоб вони служили вiйськову службу (а мiст та мiстечок осаджувано тут дуже богато, трохи не бiльше як сїл). В вiйську козацькiм служити i тут служити, здавало ся о, що все одно i меньше клопоту. Але люде, мандруючи сюди. щоб спекати ся панiв, не хотiли мати дiла анї з ними анї з їх повинностями, хоч тяжкими хоч легкими, i писали ся в козаки, щоб не мати дїла з панами. Однаково, обставини житя були такi, що край жив в воєннiм станї, кождий мусїв бути воєнним чоловiком i жити зi зброєю в руках для власної безпечности. Тому люде з легким серцем приймали на себе обовязкову участь в вiйську козацькiм i в походах козацьких, та пiддавали ся воєннiй старшинi козацькiй, аби не знати вже над собою нiякого иньшого начальства. Такий оборот народнього житя надавав нову силу i вагу козаччинї: вона ставала вже не простим побутовим явищем схiдно-українського житя, яким була в печатках, а великою соцiальною силою, що ставила ся против цiлого шляхетського устрою Польської держави, обiцювала народнiм масам визволеннє вiд нього, а йому самому руїну. Тому як з одного боку сей оборот був дуже користний для козаччини, даючи йому незвичайну силу притягання на народнi маси, так з другого боку приготовляв тяжку боротьбу з польською державнiстю i шляхетським суспiльством. Бо правительство польське, i так не приймаючи того толковання козацьких прав i свобод, яке витворило ся серед козаччини,-тим меньше могло згодити ся з таким ужитком, який робили з того толковання народнi маси українськi, пiд покровом козацьким вибиваючи ся з-пiд панської власти. Але перешкодити тому було дуже трудно, бо таке покозачене селянство i мiщанство стає великою, все бiльшою силою. Рух народнiх мас пiд козацький присуд незмiрно скрiпив козаччину. За останню четвертину XVI i першу четвертину XVII в. вона незвичайно швидко росте i своїм числом, i в поглядах на неї громадянства, i в почутю своєї власної сили й значiння. Збiльшеннє козацтва чисто воєнного, сих степових воякiв, для котрих вiйна була промислом, а здобич-джерелом прожитку, прояв-ляєть ся в частих i сильних походах козацьких. Козаки не вдоволяють ся пограничною боротьбою й степовим добичництвом, а забирають все Чорноморє своїми сухопутними походами, а далї починають i морськi наїзди, попереду на сусїднi городи кримськi та дунайськi, а потiм i на дальшi--на околицї Царгороду i малоазiйський берег Чорного моря. Нашi вiдомости про сї походи бiднi, скупi, неповнi i дають мало iнтересних подробиць. Було б нудно вичисляти рiк за роком сї напади, тим бiльше що далеко не всї й знаємо,-так само i заходи, якi правительство польське повторяло, щоб приборкати козаччину i стримати її вiд нових походiв. Як тiльки правительство не займало козаччини якимсь своїм походом, так неминуче зачинають ся звiстки про те, що козаки воюють Татар, Туркiв, Волохiв. Напр. по Баторiєвiм наборi як козакiв пушено до дому з московської вiйни, куди їх було вивело польське правительство,-зараз скарга татарська, що козаки погромили на Самарi татарських послiв, якi везли з Москви грошi ха-нови. На весну козаки вибрали ся на Волощину, ведучи з собою кандидата на волоське господарство, що знайшов ся мiж ними. Баторiй, боячи ся, що з того може вийти вiйна з Турцiєю, наказав їх завернути: тодi козаки здобули турецьке мiсто Тягиню (тепер Бендери на Днїстрi), розграбили всю околицю, забрали гармати турецькi й велику здобич: казали, що продали її потiм на ярмарку за 15 тис. золотих. Королiвське вiйсько погнало ся за ними- вони кинули гармати i втїкли за Днїпро. Щоб утихомирити Туркiв, наловлено кiлька-десять козакiв, нїби головних провинникiв, i стято у Львовi на очах турецького посла. та поручено зробити новий набiр козакiв на королiвську службу- 600 козакiв взято на службу (1583). Се одначе помогло дуже мало, i вже з кiнцем того ж року козаки спалили Очакiв i наробили великої шкоди Туркам. Король пiслав до них свого пiсланця, шукати провинникiв-козаки його утопили в Днїпрi. Баторiй вмер, не встигши їх укарати за се, козаки ж далi громили Туркiв i Татар. Вiд Москви брали грошi за те що воюють Татар, ханови ж татарському посилали сказати, що готовi йому помагати на Туркiв, з котрими у нього вийшла тодї незгода. Коли Татари пiшли весною 1586 р. на Україну, козаки заступили їм дорогу на Днїпрi, вiдгромили й змусили вернути ся назад. Потiм пiшли знову на Очакiв, здобули замок, вилїзши в ночи по драбинах, вирiзали залогу й спалили мiсто. Рушили знову на Волощину, але господар дiстав помiч вiд Туркiв, i козаки вернули ся. Вибрали ся за те човнами на море, прийшли пiд Козлiв (тепер Евпаторiя), здобули кiлька турецьких ко-раблїв, погромили мiсто, розбили кiлькасот крамниць. Поспiв на те калга татарський i), стала ся битва, але козаки стративши небогато товаришiв вийшли цїло. Напали потiм на Бiлгород (тепер Акерман), попалили мiсто. Розгнiваний султан готовив великий похiд; але козаки заступили дорогу, погромили Татар, що йшли до Туркiв в помiч; самого хана пострiлили й богато Татар побили. По сiм i Туркам пропала охота до вiйни й вони замирили ся, поставивши умову, щоб з козаками зроблено порядок. Правительство знов наказало набрати козакiв на службу, сим разом тисячу чоловiка, щоб стояли на Днїпрi й стерегли границь (1590 р.). Своєвiльникiв велїло з Низу вивести й бiльше не пускати на Низ i в степи, анї не продавати їм нiякого припасу, i всїх зловлених на добич-ництвi якнайтяжше карати. Але з сих наказiв нiчого не вийшло, козакам взятим в службу не плачено, i вони далi разом з своєвiльними промишляли собiздо-бичею, як могли, походами на землї татарськi, турецькi, молдавськi. Поруч з проявами такої воєнної енергiї козацької ще важ-нїйше було розширеннє козацтва по Українi. Пiсля того як козаччина стала вважати ся визволеннєм вiд панської неволї, козацький присуд починає поширювати ся все далї й далї в глубину так званої волости, то значить- оселого залюднення. Ватаги козацькi пiд проводом своїх гетьманiв, полковникiв i всяких иньших ватажкiв розташовують ся серед панських маєтностей Київщини й Браславщини, а далї-i в дальших околицях: то тут то там виникають панськi скарги на них, даючи нам вiсти про се поширеннє козацтва. Ватажки козацькi збирають всякий припас на вiйськовi потреби, чинять наїзди на маєтки панiв, .котрi їм противлять ся, а люднiсть наоколо "козачить ся"-пристає до козакiв i не хоче бiльше панам своїм бути послушна, часом i бунтуєть ся на панiв. Голосне було наприклад повстаннє в Браславщинї, де мiщане браслав-ськi з козаками здобули замок, забрали гармату i так кiлька лїт жили собi самоправне. Такi подiї дуже гнївали шляхту, що накликала правительство, аби приборкало козаччину, аби їм не бунтувала пiдданих. 170. Козаччина в народнїх малюнках: "Козак Мамай" (тип Запорожця); старинна картина. Але правительство, зайняге иньшими справами, не спiшило ся i кiлька лїт схiдно-полуднева Україна аж до Полїся була, можна сказати, цїла в руках козакiв, на ласцi козацьких ватажкiв, а з рiжних зачiпок тутешнїх панiв з козаччиною де далi розгорiла ся цїла вiйна i козаки давали вже панам без церемонїї почути свою силу i перемогу. 58. Козацькi вiйни 1590-11. рр. Привiдцею першої бiльшої козацької вiйни був ватажок козацький Криштоф Косинський. Вiн Дiстав вiд сойму в 1590 р., разом з кiлькома иньшими визначними отаманами козацькими маєтнiсть на Роси, за свої служби, а Януш Острозький, бувши старостою бiлоцеркiвським, а властиво його намiстник загорнув сї землї до староства, мовляв до нього належали. Розгнiваний тим Косинський зiбрав козакiв i напав на Бiлу Церкву, нограбив i забрав майно кн. Острозького i його намiстника, що ту справу пiдстроїв, погромив теж иньшi замки Острозьких, позабирав гармати i засїв з ними в Трипiльськiм замку. Король вислав своїх комiсарiв рiжних панiв мiсцевих з полками їх, аби козакiв утихомирили. Козаки їх слухати не схотiли, приготовили ся битись, але комiсари не вiдважили ся стати з ними до бою й уступили ся. Л козаки пiсля сього далi розпочали свої походи, здобуваючи замки, що були в руках Острозьких i иньших панiв, якi з козаками зачiпали ся; здобули Київ, Переяслав й иньшi городи. Опанувавши майже цїлу Київщину, перекинули ся далi на Волинь, пiдбиваючи пiд свою руку мiста, змушуючи панiв, аби признавали вдасть козацького присуду над своїми маєтками i пiдданими: давали припаси на вiйськом й не боронили пiддавати ся пiд власть козацьку i козачити ся, хто хоче. Кн. Василь-Константин Острозький з синами й иньшi пани, побачивши, що козаччина їх знищить, почали ладити ся на вiйну з усїх сил; правительство польське не хотiло iх ратувати, гнiваючи ся за те, що не йшли йому на руку в справах вiри, отже мусїли самi собi радити. Найняли вiйсько в Галичинi й на Угорщинi, зiбрали шляхту волинську i з сими силами удало ся їм розбити вiйсько Косинського пiд мiстечком Пяткою. Козаки обiцяли вернути гармати i всяку стрiльбу, скинути з гегьманства Косинського i дати спокiй панам. Але вийшовши на Запороже, вони зараз же почали збирати ся з силами на ново, i весною i593 р. рушили знову, сим разом на Черкаси. Хотїли порахувати ся з кн. Вишневецьким, що вмiшав ся в попередню вiйну i взагалї уїв ся козакам, як пограничний староста черкаський, що держав в руках головну дорогу козацьку. Приступивши до Черкас, Косинський зачав облогу, але Вишневецький зробив засiдку i Косинського вбито хитрим пiдступом, а при тiм багато й иньших козакiв. Козацьке вiйсько по сїм вiдступило, але лiтом козаки приступили з новим вiйськом до Черкас. Вишневецький злякав ся, що козаки йому кiнець кiнцем вiдомстять ся тяжко, пiшов з ними на згоду й уложив з ними таку умову, що надалi вже дасть свобiдну дорогу козаччинi через своє староство i нїчим не буде притiсняти: инакшими словами пообiцяв, що законiв виданих на козакiв не буде сповняти. А в його руках була єдина власть на цїлiй отсїй дорозi Днiпровiй. По сїм козаки стали справжнїми панами всеї схiдньої України Найможнїйшi пани, як от князї Острозькi, мусїли скорити ся перед ними, годити їх ватажкам i сповняти їх жадання, щоб дали їм спокiйно господа-рити. Кипiло у деяких панiв проти козаччини, що руйновала всi їх пляни, вносила дух бунту супротивлення мiж пiдданство, виривала величезнi маси "непо-слушних" з-пiд панської власти. Але мусїли сидїти тихо й корити ся перед козаччиною, не маючи помочи вiд пра-вительства, зайнятого иньшими справами. Мусїли чекати догiдної хвилї коли польське вiйсько буде нарештi мати для них час. Запанувала козаччина; але несподiвано й скоро прийшовши до сеї небувалої сили, не вмiла знайти ся в нових обставинах, не вмiла скрiпити мiцно свого становища на волости. Займаючи ся рiжними за-граничними походами та добичництвом, не використала сього свого пановання в схiднiй Українi, щоб органiзувати трiвкi пiдстави свого козацького устрою, не журила ся боротьбою з правительством, i тому справдi дала себе зараз же зiгнати з волости, коли правительство звернуло против неї свої сили. Пiд ту пору, по смерти Косинського на перше мiсце мiж ватажками козацькими виступив Григорий Добода, чоловiк поважний, добрий i досвiдчений вояка, але їде без ширшої полїтичної програми, яка взагалї тiльки дуже поволї наростала в головах козацьких. Поруч сеї властивої козаччини, низової запорозької, збираеть ся на браславськiм i волинськiм пограничу друга, самосiйна козаччина коло Семерина Наливайка, мiщанина Острозького, смiливого i удатного ватажка. Сїмя Наливайкiв славила ся в Острозi як завзятi Українцї. Брат Семерина пiп Дамян був визначним членом православного острозького кружка; Семерин вибрав собi воєнне, козацьке ремесло. Гарний з себе, майстер на всi руки, славолюбний i амбiтний, ще молодий, не хотiв iти в лад гетьманам низової козаччини, i так мiж сими двома групами козаччини була певна неохота i навiть ворожнеча. Запорожцї пригадували Наливайкови, що пiд час вiйни Косинського з Острозькими Наливайко був в вiйську Острозького й бив ся з козаками. Наливайко виправдувавсь, що тодїшня вiйна захопила його несподївано, коли вiн був звязаний з Острозькими i не мiг виступити з їх служби; вiн заявляв, що пiддасть ся судови вiйськовому в тiй справi, i кiнець кiнцем справа та була полагоджена, але неохота мiж обома вiйськами зiстала ся й далi, i кожде собi на власну руку робить i воює в сих роках. В тiм часї володарi захiдньої Европи, особливо папа римський i цїсар нiмецький, як володар завойованої Турками Угорщини, заходили ся коло великої вiйни на Туркiв. Прочувши, що козаки могли б дати в тiм велику помiч, заходив ся папа на свою руку, а цїсар на свою, вербувати до тої вiйни козакiв, виславши для того на Україну своїх висланникiв з грошима й дарунками. Папський висланник, хорватський священик Комулович не знайшов дороги до козакiв, вiв переговори через правительственного старшого, котрого козаки зовеїм не слухали, i з тих переговорiв нiчого не вийшло. Цiсарський же висланник Лясота забрав ся на саме Запороже (з того полишив нам дуже цїкаву опись сеї подорожи i побуту в Сiчи, в 1594 р.). Вiддав козакам вiд цїсаря клейноти: корогви з гербом цїсарським, срiбнi труби, i 8 тисяч червоних, з тим щоб козаки взяли участь у вiйнї з Турками. До сього ж намовляв їх i московський посол, що теж приїхав з московською "казною" (грошима), бо цїсар, не знаючи до кого властиво козаки належать, посилав i в Москву, щоб там не боронили козакам помагати цїсареви. Цiсарськi висланники хотїли, щоб козаки на здогiн iшли за Татарами на Волощину, аби не дати їм пройти до Угорщини. Козаки, хоч були невдоволенi з малої суми грошей їм присланої, але обiцяли помагати, тiльки не хотїли йти на Волощину, а казали, що краще пiдуть на Перекоп, або човнами на Килїю та на Бабадаг, турецькi го- 171. Козак Мамай (копiя першої пол. XIX в. з старої, затраченої картини). роди. Але до чого не взяли ся козаки низовi, те взяв на себе Наливайко: ходив в Волощину, здобув Тягиню, пограбив Турок i Волохiв, потiм вiдступив назад, коли прийшло бiльше турецьке вiйсько, але знову, вже з Низовцями разом пiшов у друге. Рахували козакiв в тiм походi разом до 12 тисяч, i вони страшенно знищили Молдаву, спалили Яси i господар молдавський вiдступив вiд Туркiв i пристав по сїм до цїсаря. Шсар був тим дуже втiшений, поручав надалї господареви вести справу против Туркiв спiльно з козаками, i козаки разом з сими новими союзниками ходили ще раз громити турецькi городи: Тягиню, Бiлгород, Килїю. Польське правительство задумало скористати з сеi нагоди для себе: посадило на господарствi волоськiм свого чоловiка, Єремiю Могилу, i пiслало козакам сказати, щоб не чiпали бiльше Волощини, а воювали Татар. Але козаки не мали пiд ту хвилю охоти воювати ся з Татарами, i коли польське правительство випросило їх з Молдави, вони пустили ся "на спочинок" у внутрiшнї краї. Було се в осени 1595 р. Наливайко вернувши ся на Україну пройшов на Волинь, приступив пiд Луцк пiд час ярмарку, коли пани позїздили ся на судовi засiдання. Наляканi мiшане й шляхта виїхали йому на зустрiч, умовили ся, що заплатять йому, щоб не чiпав мiста, але Наливайко тими грошима не вдоволив ся i ще пограбив передмiстя. Потiм пройшов звiдти на Бiлорусь, здобув Слуцький замок, забрав вiдти гармату, а мiщанам .за мiсто сказав заплатити великий окуп (10 тис. зол.). Пройшов вiдти далї, здобуваючи що трапляло ся по дорозї i збираючи здобичу i окупи; погромив велике мiсто Могилїв, а як по тiм усiм зiбрало ся на нього литовське вiйсько, Наливайко оборонною рукою, маючи велику артилерiю, вiдступив собi порядно назад на Волинь. Низове ж вiйсько пiд той час, хоч i далеко скромнїйше, попасало в Київщинi, на Полїсю, а як Наливайко вийшов на Волинь, пустило ся й собi на Бiлорусь. При тiм, мiшаючи ся в рiжнi панськi сварки i наїзди, що однi пани на других робили, помагали i Наливайкiвцї й Низовцї православним панам, Острозькому й иньшим, громити й докучати противникам православних, унiатським владикам i їх прихильникам, що заходили ся коло унїї. 59. Вiйна 1596 р. Се не минуло козакам дурно. Правительство польське дивило ся мовчки, поки козаки воювали з Острозькими й иньшими, не милими йому православними панами, але не стерпiло, як козаки почали докучати тим, що пiд покровом правительства саме переводили тодi унїю церковну. Тай своїми погромами волинських i бiлоруських мiст козаки перебрали мiрку терпеливости. Вiйсько польське саме було досить свобiдне пiд ту пору i на початку 1596 р. король дав наказ гетьману польному (помiчникови гетьмана коронного, головного начальника вiйськ польських) Станiславу Жолкевскому, аби йшов на козакiв i приборкав їх. Наказав также шляхтї галицькiй i волинськiй, щоб iшла теж на козакiв загальним походом, бо вiйсько польське було невелике i сильно пiдiрване молдавською вiйною. Жолкевский через те задумав взяти швидкiстю: козацькi вiйська були роскиданi, Наливайко стояв в полудневiй Волини, Лобода коло Бiлої Церкви, иньшi Запорозцї з арматою пiд проводом Шаули були на Бiлоруси. Жолкевский хотїв заскочити їх, перше нiж вони зiйдуть ся разом, i погромити кождого з окрема. Лишивши обоз i тяжше вiйсько, вiн з легкою кiннотою кинув ся насамперед на Наливайка. Трохи не захопив його, але Наливайко таки вимкнув ся i чим дуж поспiшив у Браславщину, до своїх давнїх приятелiв. Жолкевский iшов за ним слiдом, побиваючи вiдсталих i уриваючи що запопав. Наливайко хоч iшов спiшно, але в великiм порядку, з арматою; по дорозї вiв переговори з Жолкевским, але разом з тим переговорював ся i з Лободою.- Ждав вiсти з Браслава, чи приймуть його там. Але Блаславляне незадовго перед тим покорили ся пiд страхом погрому вiд польського вiйська i тепер бояли ся приймати Наливайка. Жолкевский ледве не захопив його тут, але Наливайко, знищивши гати на однiй переправi, затримав польське вiйсько, затопив в рiцi гармати, закопав в землю порох i на легко умкнув в степи за р. Соб. Туди Жолкевский за ним не посмiв iти, i Наливайко пересидiвши в "Уманськiм лїсї" (тодi Уманщина ще лежала пусткою), потiм пройшов у Київщину. Лобода за той час, поки Жолкевский гонив за Наливайком, щасливо зiйшов ся з Шаулою; що до Наливайка, то довго вагали ся, чи приймати його до себе, чи нї, i Жолкевский силкував.ся їх розвести, впевняючи Лободу, що головним провинником уважає Наливайка i його хоче знищити, а Запорозцї аби вийшли з волости на низ, то нїчого їм не буде. Запорозцї одначе не послухали, гору взяла гадка про однiсть козаччини: рiшили Наливайка прийняти до себе. Пiд Бiлою Церквою Шаула зiйшов ся з Наливайком i трохи були вони не знищили тут передове польське вiйсько, що загнало ся пiд проводом кн. Кирика Ружинського, Богданового брата: сей князець теж був козацьким ватажком недавно, але тепер горiв бажаннем пiмстити ся козакам, за те що збунтували йому й покозачили його Паволоцьку волость. Та Жолкевский наспiв в час i виручив його з бiди. Козацьке вiйсько стало вiдступати, Жолкевский погнав ся за ним, i на урочищу Гострий Камiнь стала ся битва. Козаки заложили ся в таборi з возiв, i Полякам не удало ся того табору розбити. Вбито богато козацької старшини: видко не ховали ся за чужi плечi. Самому Шаулї вiдiрвала руку гарматна куля. Але й Поляки понесли великi страти i Жолкевский не важив ся йти далї за козакаМи, а вернув ся пiд Бiлу Церкву та пiслав до короля, просячи прислати помiч i припаси. I доперва дiставши, з кiнцем квiтня розпочав наново боротьбу з козаччиною. Козацькi вiйська за той час посходили ся пiд Переяслав i туди ж звезли козаки своїх жiнок i дїтей, щоб не попали в руки польського вiйська. Рiжнi гадки виникали у них, як його бути, особливо маючи на руках жiнок i дїтей, перед лицем живого ворога, що вже розлив стiльки козацької крови. Однi хотїли йти в глубину Заднїпро-вя, на московську границю, иньшi-вiддати ся пiд протекцiю хана i з ним воювати Польщу, иньшi радили зiстати ся пiд Переяславом i бороти ся до загину; були й такi, що радили пiддати ся Жолкевскому, але сих не слухали. Поки козаки радили ся про се, Жолкевский роздумував, як би йому перебрати ся за Днїпро. Помогли йому мiщане київськi: щоб прислужити ся, подiставали човни похованi вiд козакiв в водї i в иньших мiсцях та приготовили для переправи. Козаки заставили своїми гарматами берег, щоб не дати перейти, але Жолкєвский здурив їх, пiславши частину човнiв пiд Трипiллє,-мовляв там хоче перейти, а як козаки пiшли туди боронити переходу, перейшов пiд Київом. Тодї козацьке вiйсько постановило йти пiд московську границю, сподїваючи ся, що Жолкєвский не посмiє йти за ними туди, як не посмiв iти за Наливайком. Але Жолкєвский завзяв ся знищити козаччину; до нього прийшло тим часом свiже вiйсько литовське i вiн почував себе тепер дужчим вiд козакiв. Бояв ся тiльки, щоб козаки не перейшли за московську границю або на Дiн; для того розпочав з ними знову переговори, а тим часом частину своєї кiнноти з старостою Струсем пiслав, аби зайшов козакiв з тилу i перепинив їх похiд в степи. Се порученнє було дане так секретно, що навiть самi Поляки не знали, куди їх ведуть; не знали нїчого й козаки. Вони переходили тодї Сулу мiж рiчкою Солоницею i Лубнами; стерегли ся тiльки вiд Жолкевского, i як би чати дали знати про його вiйсько, хотїли знищити мiст на Сулї та поки вiн буде там ладити переправу, сподївали ся перейти за московську границю. Сього бояв ся Жолкєвский i на те вислав Струся. Той потиху заступив їм дорогу за Лубнами, i коли надтягнув Жолкєвский, вiн несподївано ударив з другого боку. Збентежило се козакiв, i вони рiшили ся зiстати ся на мiсцi, над р. Солоницею i боронити ся. Мiсце було для оборони добре, високе, з широким оглядом на всї боки. З одної сторони боронили його непролазнi болота Сули, з иньших сторiн обгородили ся козаки кiлькома рядами возiв, за ними валами i шанцями. По серединi поставили деревлянi зруби, набитi землею, i на них умiстили гармати. Табор був мiцний i приступом узяти його було неможна. Доброго вiйська козацького було ще коло 6 тисяч, а друге стiльки рiжного народу неспосiбного, жiнок, дїтей то що. Жолкевский задумав томити козакiв облогою, не даючи вигоняти худоби i коней на пашу, та мучив гарматною стрiльбою, а заразом ведучи переговори, силкував ся розеднати козакiв: викликати мiж ними пiдозрiння i незгоду. Ся iнтригантська робота дiйсно не зiстала ся без успiху. Стара ворожнеча Запорозцїв i Наливайкiвцїв ожила наново серед такого тяжкого настрою Почали ся сварки, далi крiвавi розрухи. На однiй радi розпочала ся бiйка, i серед неї убито Лободу; але На-ливайкови не удало ся взяти булаву: вибрано гетьманом Кремпського, а Низовцї не могли забути Наливайкови убийства Лободи. В козацькiм таборi було гiрко; худоба здихала без пашi; кулi польських гармат забивали людей i коней, трупи гнили серед табору i серед гарячого лiта робили повiтре неможливим. Трудно було пiдтримати порядок i завзяте в таких обставинах, i велика то рiч, що козаки таки тримали ся ще. Жолкевскому одначе також було не легко. Припасу для вiйська було дуже тяжко дiстати, i вiн переконав ся, що скорше його вiйсько вигине з голоду нїж козацьке: вояки його змучили ся неустанною сторожею. А тим часом над Днiпром громадили ся новi полки козацькi пiд проводом Пiдвисоцького та умисно пустошили Поднiпрове, щоб тим вiдтягнути Жолкевского вiд облоги, а з Запорожа йшли новi полки козацькi човнами, ратувати козацьке вiйсько пiд Лубнами. Жолкєвский силкував ся їх вiдвести, як перед тим Лободу: посилав до них, що не має против них нiчого, нехай не встрявають тiльки до бунту,-але тi не послухали. Як би вони надтягнули пiд Лубни-Жолкевскому була б бiда. Але козаки в солоницькiм таборi, вiдрiзанi вiд свiту, не знали, що ратунок такий близький. Жолкевскому треба було зробити останню пробу, щоб настрашити козакiв i змусити їх до пiддання. Вiн розпочав знову страшенну стрiлянину, став ладити всякий припас нїби до рiшучого приступу, а заразом намовляв козакiв, щоб пiддали ся: аби тiльки видали головних проводирiв, то нiчого їм не буде: 1 не витримали козаки, маючи перед очима пiвживих жiнок i дїтей своїх. Не додержали свого завзятя козацького, не дiждали ся поратунку. По двох днях тяжкої канонади прийняли умови Жолкевского: видати проводирiв, гармати i всякий припас гарматний, корогви i клейноди цiсарськi. Наливайко, бачучи, до чого йде, хотiв утiкати; Наливайкiвцi боронили свого ватажка, але козаки приборкали його й видали Полякам. Разом з ним Шаулу i ще декотрих. Але коли вони се зробили, тодi Жолкевский зажадав, щоб кождому панови вiльно було ще забрати з помiж них своїх пiдданних. На се козаки не могли згодити ся, бо се трохи не всїх їх вiддавало на ласку їх панiв. Тодї польське вiйсько кинуло ся на них безборонних, неприготованих, против довершенної уже згоди, i счинили огидну рiзню. "Так Їх рубали немилосердно, що на милю або й бiльше труп лежав на трупi",-оповiдає сучасник Поляк. Тiльки частина козакiв пiд проводом Кремпського вiдбила ся й пiшла собi оружною рукою на Запороже. Козаки Пiдвисоцького i Запорожцї завернули ся теж. Жолкевский вже не мав сил дотримати свого замiру-знищити козаччину до кiнця. Лекше було пiмстити ся на взятих в неволю ватажках. Особливо Наливайка тяжко мучили: тримали в вязницї сливе рiк i раз у раз брали на муки, випитуючи про його зносини з сусїднїми державами i рiжними людьми. Нарештi стяли i тiло його четвертували. А мiж польською суспiльнiстю i мiж Українцями пiшли зараз поголоски про дивнi муки, якими Наливайка замучено: що його посадили на розпаленого зелїзного коня, на голову положили зелїзну корону-за те що вiн, мовляв, назвав себе "царем Наливаєм", хотiв бути королем України. 60. Упадок нацiонального українського житя i заходи коло його пiднесення. Сей погром козаччини, хоч не знищив її до решти зовсiм, але дїйсно придавив та зiгнав з "волости" на Низ i тим мав чимале значiннє не тiльки для самої козаччини, а й для всього українського житя. Сталось се в незмiрнотяжкiй хвилi дляУкраїни, коли все громадянствоукраїнське, бачучи удар занесений над своєю головою (в видї церковної унiї), заметушило ся шукаючи способiв боротьби i вiдпору. Козаччина саме перед тим дала вже почути свою силу i за неї почали ся вже чiпляти ся рiжнi нацiональнi i релїгiйнi рахунки-вiдчули се й вороги, прозиваючи православних "Наливайками" та наговорюючи на них, що вони накладають з Наливайком та иньшими бунтiвниками козацькими. На правду сього ше не було або ще тiльки зачинало ся, але мусiло б пiти в сiм напрямi, бо громадянство українське i бiлоруське шукало собi помочи i ратунку, де могло, i як би не той погром солоницький, певно вже з кiнцем XVI в козаччина взяла б в нацiональнiм житю подiбну участь, яку через свiй розгром взяла тiльки чверть вiку пiзнiше Обставини вели до того неминуче. Українське громадянство важило ся на житє i на смерть в боротьбi з грозою спольщення, що насувало ся на нього. Ми бачили, в якi обставини поставило український нарiд польське панованнє. Українським масам народнiм принесло воно поневоленнє i економiчну руїну. Мiста привело до упадку, українському мiщанству загородило дорогу до промислу i торговлї. Шляхта українська була одинокою верствою, яку закони держави допускали до голосу i впливiв в полiтичнiм житю, але й її польське панованнє вiдсунуло вiд всякої полiтичної ролї i значiння i звело в дїйсности її полiтичнi впливи на нїщо. Українськi шляхтичi не органiзованi, розбитi вiд разу i затопленi польським шляхетським потопом, в захiднiй Українї вiд початку побачили себе збитими з усїх позицiй, затертими й вiдогнаними вiд усього, так що тiльки приноровленнєм до своїх польських панiв, польщеннєм i католиченнєм могли дiйти фактичної рiвноправности. I справдi, як я вже згадував,-до початку XVI в. 176. Лубенська iкона, подарована кн. Василем-Константином Острозьким. все що було трохи значнiшого, амбiтнїйшого мiж українською шляхтою Галичини, Холмщини, Подiля-з невеличкими виїмками вже спольщило ся, а в XVI вiцї се саме зачинаєть ся й на Волини та на Поднїпровю. Хоч грамоти 1569 року пообiцяли мiсцевому православному панству, що буде воно користувати ся у всїм рiвними правами з католиками, але ся обiцянка зiстала ся порожнїм словом, i не задовго так само й тутешнї пани побачили, що їм без покатоличення i ополячення нема ходу. I тутешнє панське житє-навiть на Волини, в сiм гнїздї українського панства, княжат та магнатiв, справдi починає швидко польшити ся, а з тим українське громадянство тратило до решти й ту одиноку верству, що могла мати якийсь вплив i значiннє та служити опорою українського нацiонального житя. 177. Церква в Суткiвцях на Подiлю, збудована в XV в. українськими шляхтичами Ярмолинськими. В сих часах, в XV-XVI вiках пiд польсько-литовським пано-ваннєм українське культурне житє дуже пiдупадає. Знаємо, що воно було тїсно звязане з житем церковним, а церква i духовенство православне привикли стояти пiд особливою опiкою i покровом державної власти. Тепер українського правительства не стало, а литовське й особливо польське правительство держало православну церкву в чорнiм тїлї i не раз дуже болючо давало вiдчувати їй свою католицьку побожнiсть. Через те церква пiдупадає, а з церквою й стара культура, з нею звязана. Все меньше стає освiчених людей мiж духовенством, загибають старi школи, слабне й письменство, й артистична творчiсть. Правда, там де ще мiцно стояла православна аристократiя, українськi пани й магнати,- вони могли пiдтримати церковне житє й культуру з нею звязану. Але й вони були безсильнi против того розстрою, який вносило в українське церковне житє вороже вому правительство. Вел. князї литовськi й королї польськi присвоїли собi "право подавання", себто роздавання посад церковних; кандидати на владик i на архимандритiв мусiли вiд них дiставати надання на сї посади церковнi, а тi не журили ся, чи кандидати пiдхожi чи нї, давали за "чолобите", просто сказавши-за грошi, хто бiльше дав, або чимсь пiдслужив ся королеви. Таким чином на владицтва, на архимандрицтва православнi попадали люде, якi не мали нiякої охоти до духовного житя, навiть посвящення не приймали, ро-страчували духовнi грошi й маєтки, збогачали ними своїх своякiв i дiтей. Против сього не могли нiчого зробити нї пани нї простi люде й попросту пропадала у них охота що небудь робити для церкви своєї, коли бачили вони що маєтки, скарби, дорогоцїнности, жертвуванi на окрасу церкви, на вихованнє учених людей, на помiч калїкам i убогим, марнували ся i рострачували ся роспустниками, пiяками, що з церковних дорогоцiнностей справляли рiжнi рiчи для своїх доньок, улюбленцiв i бозна для кого. XVI вiк був часом найгiршого розстрою й упадку православної церкви української наслiдком отого королiвського подавання (инакше званого патронатом). Даремно українськi пани просили, щоб король дав їм право вибирати на сї уряди людей вiдповiдних-королї не хотїли випустити з своїх рук такого лакомого права. А сей розстрiй церковного житя вiдбивав ся незвичайно тяжко на нацiональнiм i культурнiм житю українськiм. Православна церкава була єдиним нацiональним представительством української народности, її стягом нацiональним, а заразом головною опорою нацiональної культури. I ся нацiональна культура тепер упадає й не може витримати конкуренцiї з культурою польською. Культура польська XIV-XV вв. сама по собi теж не була висока -була слабеньким i вiдсталим вiдгомоном сучасної нiмецької й iталiйської культури. Коли вона брала гору над українською культурою, то перед усiм тому, що була культурою державною, офiцiальною, була бiльш приладжена до обставин громадського i державного житя Польщi, а також тому ще, що за нею стояла сильнIйша, а близька, созвучна католицько-латинська культура нiмецька чи iталiйська, до котрої латинська мова шкiльна i письменська вiдкривала дорогу, а українсько-вiзантийська культура була в нових обставинах польсько- литовського державного житя все меньше й меньше користна, просто таки не придатна нї до чого по за церковним ужитком; її вiзантийськi джерела давно висохли i вона повторяла тiльки бозна колишнi зади, не йдучи за вiком i за часом. Се позбавляло її можности конкуренцiї з культурою польсько- латинською, особливо як ся почала живiйше розвивати ся. Церковне житє польське в XVI вiцi (аж до останньої чверти) також було в великiм розстрою,- але зате пiд впливом нiмецького реформацiйного, противкатолицького руху творить ся в Польщi письменство i культура свiтська, протицерковна, чисто- шляхетська по духу, i їй Українцї знову немалинїчого противставити. Сомостiйного реформацiйного, протицерковного руху на українськiм грунтї не розвинуло ся: хто пiдпадав впливу тих iдей вiдриваючи ся вiд єдиного українського церковного грунту, приєднував ся до культури польської i вiдривав ся вiд української народности. Українське громадянство чуло i бачило, що єдиний грунт, на котрiм можна згуртувати всї верстви i части українського народу-се старий православний грунт, з котрим нерозривно звязало ся саме понятє українського, або як тодi говорили (постарiй традицiї Руської держави)-руського житя. I як же трудно було на тiм церковнiм грунтi, знищенiм i розбитiм польським панован-нєм, удержати когось-особливо вищi українськi верстви перед спокусами польської шляхетської культури, що розвиваєть ся особливо вiд половини XVI в., пiд час найгiршого упадку української церкви. Той розвiй панського хозяйства. великий вивiз за границю лiсових товарiв, худоби, збiжа, що в другiй половинi XVI в. доходить найбiльших розмiрiв своїх, збогатив шляхту, перед тим призвичаєну до житя дуже скромного, навiть убогого. Великi суми, що пiшли в шляхетськi кешенї за хлопську панщину, розвинули нахил до роскоши, блеску, виставности. Не йшли вони на рiчи господарськi, анї на культурнi властиво, тiльки на зверхнiй блеск, перед усїм на дорогi убори, далї на пяне i сите роскiшне житє. Сучаснi писання наповняють ся жалями на нечуванi перед тим забаганки панського житя, роскiш i погоню за модами. Дещо одначе перепадало i на рiчи справдї культурнi. Але й зверхнiй блеск потягав до себе також мало культурне панство українське i бiлоруське, яке починає переймати польськi звичаї, польську мову, дає дїтей до шкiл польських або заграничних,-а там вони призвичаювали ся до чужого житя, кидали свою вiру i ставали Поляками. 61. Освiтний рух. Зi страхом бачили українськi бiлоруськi патрiоти той упадок свого житя-що як так пiде, то далї все що є богатого, заможнїйшого, цїкавiйшого мiж їх суспiльнiстю, пропаде для свого народу, втїче вiд нього. Болїло їх серце вiд того, що їх "Русь" стала предметом зневаг i погорди, як некультурна, груба, темна маса. То тут то там, протягом XVI в., а особливо його другої половини бачимо людей, якi, очевидно, глубоко задумують ся над справою пiднесення "руського", то значить українського i бiлоруського житя- освiти, школи, книжности. їх заходи йдуть переважно по старiй, церковнiй дорозї. Се не вдоволяє сучасного громадянства в потребах культури свiтської, приладженої до потреб полiтичного i громадського житя Польсько-литовської держави, але як я вже сказав-тодїшнї патрiоти вважали православну вiру тим одиноким Грунтом, на котрiм можна ще утримати останки української чи бiлоруської iнтелiгенцiї: що сходило з того Грунту, пропадало для народнього житя. Протягом другої половини XVI в. висувають ся то тут то там невеличкi огнища такої роботи над вiдродженнєм культури, -книжности й освiти; мало про них знаємо, не всї їх знаємо, але й тi, якi знаємо, дають понятє, в яких напрямах iшла та робота. Так на українськiм пограничу в Заблудовi, в маєтностях українського магната (з Київщини родом) гетьмана литовського Григорiя Ходкевича (властиво Ходковича) в 1560-х рр. засно-вуєть ся друкарня i в нїй друкують книжки прийнятi Ходкевичом першi моськовськi друкарi-Iван Федорович i Петро Мстиславець, що мусiли тїкати з Москви вiд розпиваного друкарською новиною московського народу. 1569 р. вийшло тут Учительне Євангелiє (збiрник поученьнаєвангельськi тексти), 1575 псалтир. Але далї Ходкевич стратив охоту до сього дiла, й Iван Федорович, покинувши його, перейшов до Львова. Другий московський виходень, князь Курбський, що втїк вiд лютости царя Iвана Грiзного, основавши ся на Волини, в Ковлю, громадив там в тiмже часi (в 1560-х роках) книжних людей, робив переклади грецьких отцїв, вiв зносини i листував ся з виднїйшими людьми на Українi й Бiлоруси, накликаючи їх, аби мiцно тримали ся своєї вiри, не лакомили ся на католицьку культуру. Третїй такий кружок збираєть ся в Слуцьку на дворi кн. Юрия Слуцького, потомка київських князїв Олельковичiв; тут також збирали ся рiжнi книжнi люде, а потiм, як оповiдає оден сучасник (в 1581 р.), була тут друкарня i школа, тiльки, на жаль, бiльше нiчого про них не знаємо. Значно важнїйшим i тривкiйшим центром такої нової культурної роботи був Острог на Волини, князiвство князїв Острозьких. Князi Острозькi, потомки київського княжого роду, визначили ся здавна тим, що мiцно i вiрно стояли при своїй народности. Нераз стрiчали ми князiв з сього роду в такiй ролї. Князь Консгантин Iванович Острозький, гетьман литовський, вважав ся свого часу головним оборонцем своєї народности i вiри (помер в р. 1530). Його син Василь-Константин, воєвода київський, пан величезних маєткiв, спорiднений з першими домами Польщi й Литви, не грав визначної полїтичної ролi, але прославив ся також як покровитель українського культурного житя i оборонець православної вiри; мiг би, як на свої величезнi засоби, дожити на то далеко бiльше, але все таки й те, що дав вiн, було найзначнїйше з того, що взагалi українське житє дiстало вiд свого тодiшнього магнацтва. Вiдомости нашi знов таки дуже бiднi й тут. Очевидно, в Острозї громадить ся здавна учене духовенство, веде школу, i в 1570-х роках пильнує зробити з неї школу вищу, на взiр польських академiй. Сучасники називають її "триязичним лiцеєм" (тому що вчили в нїй по словянськи, по грецьки i по латини), або "школою грецькою", "грецько-словянською", також i академiєю. Одначе наладити тут вишу науку все не удавало ся як слїд, бо не ставало учительських сил: у себе дома i в грецьких землях трудно було таких знайти, а з захiднiх сторiн неправославних учених бояли ся брати, щоб не нанесли католицького духу. Можна було б, розумiєть ся, виховати учених з своїх ученикiв, посилаючи їх в захiднї унiверситети, але до сього якось не додумували ся. Часами тiльки удавало ся залучити сюди Грекiв з вищою сучасною захiдно- європейською освiтою (як Лукарiс, пiзнїйший патрiарх, або протосiнкел Никифор). Все ж таки се була школа вищого типу, i тим ворогам православних, якi доводили, що на православнiм грунтi неможлива наука, неможлива освiта,- острозька школа була доброю вiдповiдю на самiм дїлї. Вiд неї починаєть ся поворот до вищої освiти на Українї. При школї й по за нею громадили ся в Острозї ученi люде i творили свого рода учене товариство; тут були такi славнi на той час богослови й ученi як Герасим Смотрицький i його син Максим, в чернецтвi Мелетiй, Василь автор важного богословського трактата "про єдину iстину православну вiру", Фiлялєт- Бронський, Клирик Острозький, й иньшi. Першим важним дїлом сього ученого кружка було виданнє друкованої бiблiї. До кн. Острозького перейшов 1575 р. їв. Федорович зi Львова, наладив тут друкарню, i власне першим дїлом для неї Острозький замислив виданнє бiблiї. Се було по тодїшнїм часам велике дїло: цiлої бiблiї майже нїде не можна було знайти, тiльки поодинокi її части. Острозький розсилав своїх людей по рiжних сторонах - розшукувати грецькi тексти i словянськi переклади, кiлька рокiв iшла робота над виправкою сього перекладу, кiлька лїт друкували її, i 1580 року вийшов у свiт сей найбiльший твiр словян-ського друкарства. Пiзнїйше, в 1580 i 1590-х рр. учених Острозьких займає головно письменська оборона православної вiри, боротьба з новим календарем, що хотiло силомiць звести правительство, а православнi не приймали, а потiм боротьба з церковною унiєю (такi були писання Василя, Гер. Смотрицького, Бронського, Клирика Острозького). Українська суспiльнiсть дуже високо цiнила дiяльнiсть острозь-кого кружка i острозької школи; але тим бiльше мусїло смутити її, коли бачила, як непевне було се iстнованнє. Сини князя Константина були католики, тiльки оден був православний-Олександр, але вмер ще за житя батька; старший Януш, що мав би дiстати острозькi маєтки, перейшов на католицтво-за те й дiстав найвищий уряд в державi: каштелянство кракiвське. Невелика була надiя, щоб при нїм щкола острозька могла далї розвивати ся, i справдi по смерти кн. Константина пiдупала вся острозька робота. Теж саме було i в Слуцьку, де з смертю кн. Юрия перейшли маєтки княжi в католицькi руки й завмерли всi тi початки просвiтної роботи, що були почали ся. I взагалї мала надiя була на панiв: запiзно почала ся та освiтня робота i занадто бiдна була ще вона, щоб могла їх привязати до свiйського ?рунту. Панськi дїти далї йшли до католицьких шкiл, особливо до єзуiтiв, що з кiнцем XVI в. закладають свої школи в рiжних мiстах (в Вильнї, Ярославi, Люблинi й ин.): до них приманюють вони, як дуже зручнi виховувачi, саме дiтей панських, шляхетських-i виховують їх на завзятих католикiв. "Не надїйте ся на князi", сказали собi громадяне, дивлячи ся на се все, та брали ся ратуватись власними заходами, з власного складаного гроша. I перед у тiм повело мiщанство-на Українї львiвське, на Бiлоруси виленське. 62. Брацтва. Ми вже бачили, що ще в 1530-1540-х роках українське i бiлоруське мiщанство, бажаючи мати легальну форму для своєї органiзацiї й органiзовання иньшої суспiльности, скористало для сього з старинної органiзацiї брацької. Зреформувало її на взiрець брацтв ремiсничих цехових i тим способом приладило предковiчну брацьку органiзацiю до нового мiського устрою й житя, принесеного польським панованнєм. Змiст в сих нових брацтвах зiстав ся старий, небогатий: опiка над церквою брацькою, над убогими своїми членами. В дїйсности заповняла житє брацтва оборона своїх нацiональних прав: особливо так було у Львовi, де бiльш нiж де українське мiщанство вiдчувало чуже ярмо над собою, i брацтво стало головним огнищем i органом сеї боротьби. 181. Кiнцiвка з видань Швайпольта Фiоля 1491 р. (найстаршi видання, друкованi в Краковi для українських i бiлорусьских земель, поки духовенство католицьке їх не заборонило). Середину XVI в. зайняла у Львовi боротьба за вiдновлене владицтво православне, до котрого католицький арцибiскуп львiвський заявляв далї свої претенсiї. Пiзнїйше, з 1570 роком здiймають українськi мiщане мiста Львова нову боротьбу за рiвноправнiсть: рiжнi обмеження тим сильнїйше давали їм себе чути, що протягом XVI вiку українське мiщанство тут дуже зросло i числом i достатком i культурною силою. Але i сим разом йому удало ся вибороти тiльки деякi досить незначнi полекшi, а давня нерiвноправнiсть лишила ся далї. Слїдом захопила Львовян боротьба за календар: власне у Львовi бiльше нїж де правительство i католицьке духовенство заходило ся змусити православних, щоб разом з католиками прийняли новий, поправлений календар. Але православнi вважали се замахом на своє церковне житє i стояли на тiм, що доки вони добровiльно не приймуть нового календаря, нїхто не може їх до того змушувати. Справа ся дуже розворушила Українцiв, приходило до рiжних насильств вiд католицьких панiв, духовенства i уряду-бiйок, арештiв,-але Українцi таки справу свою одстояли й добили ся признання своєї автономiї в справах церкви i культури. Коли в українськiм громадянствi почала виясняти ся потреба нацiональної культурної й освiтної роботи для охорони i пiднесення нацiонального житя, сї гадки опановують також i львiвських братчикiв. Серед них виступають найбiльш горячi оборонцi освiти, школи, письменської роботи-а перед усiм своєї української школи, школи i школи, як єдиного ратунку вiд нацiональної загибели. Мало значить дбати про церкву, доводили вони-церква без освiти, а значить без школи-безсильна. I в тiм напрямi розпочинаєть ся жива робота серед львiвського громадянства. Вже в 1570-х роках удав ся пiд крила львiвського брацтва Iван Федорович, покинувши Заблудiв. Але братчики, зайнятi будовою нової церкви брацької на мiсце погорiлої, не спромогли ся на значнїйшу матерiальну помiч йому. Друкарня Федоровича скоро спинила ся в заставi у Жидiв, а сам вiн, надрукувавши у Львовi тiльки одну книгу-Апостол (1547), перейшов до кн. Острозького. Одначе потiм вернув ся таки до Львова, пробував на ново пустити в рух свою друкарню, та так i вмер, не добивши ся свого (1583). Друкарню його почали у заставцїв торгувати купцi з чужих сторiн. Але Львовяне не хотiли її пустити з свого мiста, i владика львiвський ?едеон Балабан з братчиками видали Жидам векслї й викупили друкарню, а на сплату почали збирати грошi по всїй Українi, аби не упустити з рук той "скарб особливий". Та братчики, не вважаючи на недостачу грошей, думали тодї не про одну друкарню: хотїли гарної школи, задумували поставити дiм брацький, щоб у нїм примiстити i ту школу i друкарню, i шпиталь для убогих i калїк. Коли з кiнцем 1585 р. приїхав до Львова патрiарх антiохийський Йоаким, братчики удали ся до нього з прошеннєм, щоб вiд себе заохотив усе українське громадянство, аби своїми жертвами помогло їм на заложеннє школи "для научення дїтям всякого стану- аби не був рiд їх наче безсловесний задля ненаучення". Патрiарх послухав, видав окружну грамоту в сїй справi, а так само i владика ?едеон, закликаючи як найгорячiйше всiх православних. Заразом, ставлячи собi такi високi завдання та вiдзиваючи ся до християнських i нацiональних почувань своїх землякiв, братчики вважали потрiбним i своє брацьке житє вiдповiдно до того поставити на вищу ступiнь. Вони порiшили скасувати зовсiм брацькi пири. Вiд сього часу брацькi сходини мали служити до поучування в вiрi i освiтї: полагодивши бiжучi справи, братчики мали займати ся читаннєм добрих книг i поважними розмовами; мали слїдити за добрим житем своїх членiв, напоминати їх, а непоправних i упертих зпомiж себе виключати. Вся устава була перейнята духом вiри i самовiдречення. Коли сю нову уставу братчики предложили до затвердження Йоакиму, патрiарх, надививши ся перед тим на непорядки в українськiй церквi, був незвичайно утїшений таким високим настроєм i замiрами братчикiв. Вiн не тiльки похвалив їх замiри, але ще й надав їм рiжнi поручення i права перед тим нечуванi: аби вони наглядали також за духовенством, про всякi непорядки доносили епископови, а як би єпископ їм противив ся i не поступав по закону- то й йому б противили ся як ворогови правди. Постановив також, щоб усї иньшi брацтва були послушнi сьому львiвському успенському брацтву. Се були занадто великi права, якi перевертали всi порядки церковнi, i були данi брацтву непотрiбно i необережно, бо мусiли його привести до непорозумiнь з духовенством. Але не тiльки Йоаким так зробив, а й патрiарх константинопольський Єремiя, що приїхав два роки пiзнїйше, потвердив сї постанови. Брацтво львiвське було винесене сим на незвичайну висоту, брацькi заходи дiстали найвищу похвалу, i се мало той у всякiм разi користний наслiдок, що розбудило живий рух серед мiщанства українського. По мiстах бiльших i меньших люде починають закладати брацтва, або перемiняти давнїйшi на взiрець львiвського, пiддають ся пiд зверхнiсть i опiку його; за прикладом Львовян заходять ся коло закладання шкiл i з львiвської школи беруть собi учителїв, або посилають туди своїх на виучку. Наприклад знаємо припадком про заложеннє таких брацтв зараз за львiвським не тiльки в Рогатинї. Городку, але i в таких зовсiм маленьких мiсточках як Гологори. Сатанiв. По всїх бiльших мiстах також засновують ся брацтва-в Перемишлi, Берестю, Луцьку й ин. I головно всї iнтересують ся школами. Письменська i видавнича дiяльнiсть при львiвськiм брацтвi не розвинула ся замiтно- бракувало для сього засобiв, котрi мав острозький кружок завдяки помочи Острозького. Острозький кружок визначав ся своєю видавничою i письменською дiяльнiстю до початкiв XVII в., а потiм, вiд другого десятилїтя XVII в. кружок київський, що мав в своїм роспо-рядженню богатi скарби лаврськi. За те школа львiвська йшла дуже добре, мала своїх визначних учителiв i учених з людей мiсцевих i приїзжих Грекiв, як Арсенiй архiєпископ, Стефан Кукiль, або по книжному перехрещений на Зизанiя, його брат Лаврентий, Кирило Транквiлїон - Ставровецький - все визначнi ученi i письменники, Iван Борецький (з Бiрчi), пiзнїйший київський митрополит i ин. Сї успiхи львiвської школи, що мала бути школою вищою, в тiм роду як школа острозька, дуже .втiшали громадянство i заохочували до закладання по иньших мiстах шкiл меньших, якi б служили ступенем до школи львiвської. Так наприклад перемишльський владика i мiщане, закладаючи брацтво, перш за все думали про заснованнє школи. "Ся наша сторона i повiт дуже оскудїли в наученню, а люде з благородного стану (тутешня дрiбна шляхта українська) дуже бажають мати учителя i давати дїтей своїх до науки письменної", писали вони до братчикiв львiвських, i просили прислати їм учителями своїх виученикiв, мабуть Перемишлян з роду. Вся ся шкiльна наука, як у тих школах низших, так i вищих мала виразний релiгiйний характер: науку починали вiд церковних книг i метою її ставили знаннє Святого Письма, християнської науки. Але про те знаходили ся мiж українським громадянством люде, яким здавало ся, що все таки сї школи занадто вiдбiгають вiд православного преданiя, бо вчать своїх ученикiв трохи й свiтських предметiв, яких учили в сучасних школах католицьких. Не подобало ся їм також, що для зрозумiлости церковнi книги толкуються на сучасну українську мову їм здавало ся, що треба як найвiрнїйше, найщiльнїйше держати ся церковно-славянської мови i самої тiльки церковної науки, бо инакше, хоч трохи вiдступивши, вже пiдпадуть пiд спокусу сучасної свiтської мудрости i католицької культури. Особливо мiж такими оборонцями старини виступав афонський монах Iван з Вишнi (з Галичини), найвизначнїйший письменник i публiцист того часу. Вiн спорив ся з львiвськими братчиками i в писаннях виступав против сучасних новин. Але не вважаючи на його велику повагу i красномовнiсть, в тiм його не слухали: всї мали те глубоке переконаннє, що тiльки добре уряджена наука, яка могла б витримати конкуренцiю католицьких шкiл, приладжена до житя, приступна, а для того подавана на мовi народнiй,-може виратувати українське громадянство вiд нацiональної загибели. Се дуже горячо висловляєть ся в книзi "Пересторога", що вийшла з львiвських брацьких кругiв. 63. Унїя. Успiхи брацького руху одначе отемняла тяжка хмара непорозумiнь з духовенством i владиками. Я вже сказав, що тi великi права супроти духовенства й єпископiв, якi дали львiвському брацтву патрiархи, були дуже небезпечним i непотрiбним дарунком, бо втягали брацтво в зовсiм непотрiбну боротьбу з духовенством i накликали мiж иньшими причинами також i сим велику бiду-що православнi владики почали шукати собi захисту в католицькiй церквi. По здавна заведеному порядку православної церкви владики привикли правити дїлами своєї єпархiї як повнi хозяїни. За останнї столїтя власть митрополита пiдупала, православних князiв не стало, собори єпископськi бували рiдко, i владика, раз купивши чи випросивши собi свою єпархiю у короля, привик правити нею без контролi, нiкого не питаючись, на нїкого не оглядаючись, окрiм правительства. Аж тут якiсь мiщане, котрих i за людей не мав шляхтич-єпископ (єпископи мали бути з шляхтичiв, такий порядок завiв ся)-"простi хлопи, шевцi, сiдельники, кожемяки", як вiдзивали ся владики про братчикiв,-беруть ся показувати владицї, як вiн має правити своєю єпархiєю! Як се було знести?! Як тiльки львiвськi братчики, сповняючи порученнє патрiарха Иоакима, почали заводити порядки мiж тамошнiм духовенством, зараз вийшла у них за се тяжка сварка з владикою Балабаном-i зовсiм непотрiбно! ?едеон Балабан був досить освiчений владика, з добрими замiрами, пiдтримував досi освiтнi заходи брацтва,-але не мiг стерпiти, коли йому тi "простi хлопи" почали мiшати ся i показувати, що має бути, а чого не має бути. Вiн вiдповiв їм, що патрiарх Иоаким до української церкви нїякого дїла не має, й його постанови для неї нiчого не значать. Але братчики перенесли свою справу з ним на рiшеннє константинопольського патрiарха, а сей, послухавши оповiдань Иоакима про церковнi непорядки на Українi потвердив всї роспорядження Иоакима, докорив ?едеону за його суперечку з брацтвом i загрозив, що положить на нього анахтему, коли далi буде противити ся брацтву. ?едеон не услухав його, прокляв брацтво львiвське i почав робити йому всякi перешкоди. А коли патрiарх сей, Єремiя на iмя, сам приїхавши на Україну, ще й тут розiбрав дїло на мiсцi i став рiшучо по сторонi брацтва та вийняв його з власти владики,-владика Гедеон був тим так гiрко розжалений, що удав ся до свого недавнього ворога, арцибiскупа львiвського-просив, аби той визволив владикiв з неволi патрiаршої. Так зпомiж владикiв українських став вiн "чиноначальником вiдступлення вiд патрiархiв". Се був дуже гiркий овоч нерозважних патрiарших роспоряджень. Але не в сiм однiм патрiархи мали несщасливу руку в своїх мiшаннях в справи української церкви. Україна взагалi вiдвикла давно вiд усяких мiшань патрiархiв в її церковнi дiла. I давнїйше патрiархи дуже рiдко до них мiшали ся, а за останнi столїтя майже зовсїм перестали-от посилали до них по благословенне для новопоставленого митрополита та й тiльки. Митрополит не знав властиво нiякої впасти над собою крiм правительства, владики-також. Аж тут-рiч небувала-приїздять самi патрiархи на Україну. З початку антiохийський (1585), потiм константинопольський (1588). їхали вони властиво до Москви, розстарати ся на грошiв своїх тїсних обставинах; українськi справи їх цiкавили мало. Не розглядали ся в тутешнїх вiдносинах i не знали їх; але коли до них звертали ся в рiжних справах, то роспоряджали ся дуже рiшучо. А при тiм хапали ся справ як раз меньше важних, з котрими українська церква ще могла б жити й тисячу лiт без особливої шкоди, а тим часом патрiархи робили велику iсторiю з тутешнїх звичаїв, якi їм здавали ся непорядками. Наприклад на Українї святили ся в священики i на иньшi церковнi степенi люде, якi були два рази жонатi; се був тутешнiй звичай, але в грецькiй церквi се вважало ся недозволеним, i патрiархи вважали таких священикiв поставленими беззаконо, грозили клятвами владикам, якi б таких священикiв у себе терпiли, i таке иньше. Єремiя, взагалi чоловiк дуже горячий, мало розважний, скинув самого митрополита Онисифора Дївочку, за те, що перед посвященнєм був два рази жонатий, хоч, здаєть ся, поза тим був митрополит з нього зовсїм не злий. I в иньших справах Єремiя поступав рiзко, скоро, не дуже вглядаючи в справу, слухаючи кого небудь-насварив владикiв, загрозив клятвами, скиненнєм з урядiв. А й виїхавши, присилав рiжнi розпорядження, мiняв i перемiняв, настановляв своїх наглядачiв (екзархiв) над владиками i скидав їх, а ще й не завеїди можна було розiбрати, кого слухати, бо зявила ся цїла туча рiжних грецьких пройдисвiтiв, що мантили грошi, називаючи себе рiжними архiєпископами, патрiаршими пiсланцями, то що. Владикам, що вiдзвичаїли ся були вiд всякбї духовної впасти, все се здало ся за напасть незносну: i сї грецькi непорядки i та брацька контроля, пiд котру їх патрiархи вiддавали. I щоб позбути ся того всього, вони рiшили вийти на стежку, на котру здавна закликало їх правительство i католицькi духовнi: вiдорвати ся вiд патрiархiв i пiддати ся пiд папу римського. Вiд самого початку, як тiльки Польща заволодiла українськими землями-з Казимира Великого почавши, правительство польське, а по Ягайловiй унїї-й литовське думало над сим, щоб Україну й Бiлорусь приєднати до католицької церкви. Казимир з початку думав просто на мiсце православних владикiв посадити бiскупiв католицьких i тим способом покiнчити справу; але боярство галицьке тому спротивило ся, тодi Казимир випросив у патрiарха для Галиччини осiбного митрополита i так православна церква мала далi iстнувати. Отже правительство польсько-литовське, почавши вiд Ягайла i Витовта, стало думати, щоб призвести до того, аби владики православнi пiддали ся пiд вдасть папи i пристали до католицької церкви. Старало ся на владичi i особливо митрополичi мiсця вибирати людей до сього податливiйших, наставало на них, щоб вони їздили на собори католицькi та писали до папи, аби їх приняв пiд вдасть свою. Декотрi владики й митрополити таки й пробували чинити сю волю, але переконували ся зараз, що духовенство i громадянство не пiде за ними в такiм разї-збойкотує їх. Тому найчастїйше на всякi такi налягання правительства митрополити вiдповiдали, що вони б радi всею душею, але сього не можна зробити без патрiархiв i собору: як би так собором рiшити пристати до католицької церкви, а без нього не можна їм сього робити на власну руку. I так справа тягла ся. В 1439 р., на соборi в Фльоренцiї, здавало ся, вже вдало ся привести до сього, бо унїю прийняв i митрополит київський Iсидор, i майже всї грецькi владики, i цїсар вiзантийський, що хотїв тим способом дiстати помiч вiд папи на Туркiв. Але нї в Грецiї, нї в Iсидорових єпархiях тої унїї не прийняли i самi Iсидоровi прихильники мусїли вiдступити вiд неї. Всї заходи в. кн. Казимира Ягайловича зiстали ся без успiху. Потiм дуже горячо взяв ся був до унїї в. кн. Олександр, але Москва, користаючи з тої "тїсноти вiрi православнiй", почала вiдривати вiд в. кн. Литовського одну землю за другою, i се так налякало правителiв литовських i польських, що вони полишили сю справу. Та минуло з того часу кiлькадесять лїт, страх той призабув ся; католицька церква в Польщi в другiй половинї XVI вiку вийшла з непорядкiв, устаткувала ся, i бачучи розстрiй i упадок православної церкви, набирала охоту пiдбити її. Навiть мiж православними було чимало таких, що бачучи непорядки в своїй церквi, думали, що найкращим виходом буде зєднати її з церквою католицькою, бо без того католицькi правителi далi будуть давати таких митрополитiв i владикiв, що вiд них православнiй церквi тiльки сором i бiда. Наприклад Василь-Константин Острозький висловляв такi гадки. Але вiн i иньшi все ж таки стояли на тiм, що се треба зробити за порозумiннєм з патрiархами, всiм миром православним. 186. Фльорентийський собор (старинна гравюра): папа i митр. Iсидор, з правого боку православнi духовнi (досить фантастично представленi). Але владики, котрi тепер задумали пiддати ся пiд власть папи, розумiли, що патрiархи на таке не пристануть, i зєднати ся з католиками значить розiрвати з патрiархами. Знали, що на се громадянство не пiде. Тому рiшили робити се дїло потайки, сподїваючи ся, що як воно буде зроблене, тодi правительство польське зумiє погнати за ними i низших духовних i громадянство. Першим пiшов на ту стежку Балабан, розгнiваний тим, що патрiарх так неделїкатно взяв сторону брацтва. Вiн порозумiв ся ще з иньшими владиками, i за кiлька мiсяцїв, в 1590 р., зiбрало ся вже їх четверо: крiм Балабана ще владика луцький Терлецький, турiвський Пельчицький, холмський Зборiвський. Вони списали постанову, щоб пiддати ся папi, але вести дїло далi потайки. Згодом i иньших владикiв до себе притягли. Найдовше вагав ся митрополит Рогоза; вiн також був дуже ображений фальшивою грамотою, яку на нього .змайстрував оден грецький пройдисвiт-нїби то Єремiя кидає на нього клятву. По довгих ваганнях митрополит також пристав до тої змови владикiв. З кiнцем 1594 року вони списали заяву до папи i до короля, де звiщали про свою постанову пiддати ся пiд власть папи i привести до того иньше духовенство i громадянство, з тим щоб устрiй церковний i обряд православний зiстали ся не рушанi, а владикiв православних зрiвняно в усїх правах з єпископами католицькими. Король був тим дуже утїшений: обiцяв їм усяку ласку, оборону i опiку. Потiм з кiнцем 1595 р. Терлецький i новий владика володимирський Потїй поїхали до папи i дня 23 грудня на святочнiм засiданню, перед усїм двором i кардиналами зложили перед папою свою покору i присягу на вiрнiсть католицькiй церквi iменем всїх владикiв, i так прийнято їх до церкви католицької. 64. Боротьба з унїею. Хоч владики вели свою справу потайки, але поголоски про їх заходи почали ходити вже досить скоро. Православне громадянство одначе не дуже ними трiвожило ся, сподїваючи ся, що без нього ж владики не будуть сеї справи кiнчати: однаково мусить прийти вона на собор. Острозький й просив короля, щоб позволив православним скликати собор, але король не згодив ся. Тодi Острозький, як голова православних, окружною грамотою своєю закликав їх, щоб нЇ в якiм разї не йшли за тими зрадниками владиками, мiцно стояли при вiрi православнiй i поборювали унїю всїми силами. Грамота ся, видрукована i ро- 187. Гедеон Балабан владика львiвський. зiслана по всїм православнiм свiтi українськiм i бiлоруськiм, зробила сильне вражiннє на своїх i чужих. Балабан, побачивши, який гнiв пiдiймаєть ся на владикiв, завагав ся й вiдступив вiд унiї: написав, нїбито його без вiдомости пiдписано на владичих заявах. За ним пiшов також i владика перемиський Копистенський. Але з тим бiльшим завзятем рiшив ся пiдтримувати владикiв- унїатiв король. На бiду православних, в царгородськiм патрiархатi настало замiшаннє по смерти Єремiї (вмер р. 1594) i звiдти православнi Українцi й Бiлорусини не могли добути нїякої помочи. Просили приїхати протсiнкеля царгородськогоНикифора.уповажненого патрiаршого, але й того перехоплено на Волощинї, за наказом таки польського ж правительства, i всаджено на вязницї. Неоден рахував на козакiв, бо вони вже з осени 1595 р. помагали на Волини громити прихильникiв унїї i правительство бояло ся мабуть непомалу їх мiшань у сю справу, але й козаки тепер також не могли нїчим помогти сьому дiлови: саме взяв ся до них Жолкевский, з початком 1596 р., коли православнi з напруженою увагою готовили ся до рiшучої стрiчi з владиками унiатами. Кiнець кiнцем православним удало ся викрасти з вязницї Никифора i вiн органiзував собор: викликав кiлькох вищих духовних достойникiв грецьких i дав провiд справам. На день 6 жовтня король визначив в Берестю собор для публичного обявлення унїї, i православнi подали ся теж туди: духовнi i свiтськi, депутати брацтв, мiст, шляхти, рiжнi пани i магнати, якi ще зiстали ся при православiю, i в головах сам кн. Острозький д сином Олександром, воєводою волинським, що зiстав ся при православнiй вiрi. Тим часом як унiатськi владики з духовними католицькими i делегатами королiвськими розпочали свої засiдання в соборнiй церквi, православнi, не маючи приступу до церков-бо була то єпархiя Потiя, унїата,- зiбрали ся в однiй господї i тут урядили свiй собор. Кiлька день пересилали ся сї два собори мiж собою, кликали однi одних до себе, кiнець кiнцем повели кождий своє дiло. Унiатськi владики проголосили унiю, а всiх духовних, що вiд неї вiдстали, прокляли: православнi пiд проводом Никифора проголосили проклятими й iзверженними всiх, хто пiшов на унiю й постановили просити короля, аби вiдставив владикiв, якi самовiльно прийняли унiю. Але король анї в гадцї не мав слухати православних. Навпаки вiн i вся католицька сторона стояла на тiм, що владики поступили правильно: се їх дїло-рiшати в справах вiри, а низше духовенство i громадянство повиннi йти за ними. На сiм пунктї завязала ся суперечка лiтературна, полемiка. Православнi доказували, що владики не можуть самi рiшати без вiрних, се дїло собора, значить унiати поступили беззаконно i стратили через те право до своїх єпархiй. На сю тему вийшло з їх боку чимало дуже важних i сильно написаних рiчей. Своєю ученiстю визначала ся особливо книга "Апокрiзiс" Фiлялєта (Бронського, одного з острозького кружка), силою вислову-писання Iвана Вишенського. Не вважаючи на своє старовiрство в справах просвiтних, се був чоловiк з незвичайним талантом публiцистичним, з огненним словом пророка, що палить своїм словом серця людськi. З незвичайною силою ударяв вiн на владикiв, що "втїкли на унїю": на їх нечесне житє, на їх забаганки панськi i охоту до роскошi та вигоди, за для котрої пiшли на ласку королiвську, на їх зневагу до простого народу, до братчикiв, до пiдданих-селян. Коли вiн говорить про бiду .селянську i утиск селян панами, його мова звучить такими сердечними тонами, яких не знайдемо в цiлiм тогочаснiм письменствi. Невважаючи, що вони не були друкованi i ширили ся тiльки в рукописях, сї писання Вишенського мусїли робити великий вплив на сучасне громадянство. Православнi могли воювати тiльки словом; противники могли їх поборювати не тiльки словом, бо мали по своїй сторонi короля i всяку власть. Король, правительство i пани польськi стояли на тiм, що православнi повиннi слухати ся своїх "законних" владикiв, i силою власти своєї змушували їх до сього: силомiць вiдбирали церкви й вiддавали у власть владикiв-унїатiв, помагали владикам карати непослушних священикiв, всякi духовнi посади давали тiльки унїатам, а вiд православних духовних вiдбирали, i взагалi тиснули православних як тiльки могли. Се почало ся ще перед проголошеннєм унїї, а по її проголошенню йшло де далї то все сильнїйше. З владикiв особливо бушував Потiй, чоловiк розумний, проворний, незвичайно енергiчний, а притiм суворий, що не вагав ся садити непослушних до вязниць i вiддавати на всякi можливi кари. По смерти митрополита Рогози, що не був таким завзятим унїатом (казали про нього, що й помер з журби, православнi його прокляли), Потїй настав на митрополiї 0599) i. протягом цїлих пятнадцяти лїт нищив православних як тiльки мiг. Правительство до того пiдбивав, шляхту польську намовляв, щоб на парафiї в в своїх маєтках "презенти" (рекомендацiї до владики) давали тiльки унїатам, а православних священикiв силомiць змушували до унїї, вiдбираючи вiд них церкви то що. Православнi боронили ся як могли. На сеймах вони старали ся добити ся, щоб владикiв унїатiв скинено i на будуче церковнi посади правительство роздавало тiльки православним. Трудна се була справа, бо мiж сенаторами, що засїдали в верхнїй палатi сеймовiй, православних було всього кiлька чоловiка- та й тi вимерзли оден за другим, або переходили на католицьку сторону, а в палатї нижнiй, посольськiй, де засїдали депутати шляхетськi, православних також була незначна меньшiсть. Але громадянство українське i бiлоруське справдi показало величезну енергiю брацтва, мiщане, духовенство, шляхта вели агiтацiю i всїми способами впливали на шляхетськi соймики, щоб вибирали депутатiв прихильних та вкладали в iнструкцiї для них домагання прав для православних. Зєднали ся для сього з протестантами Поляками i Литвинами, котрих католицтво також почало давити, i використовували кожду нагоду, кожде трудне положеннє правительства, силкуючи ся присилувати його. щоб вiдступило вiд унї. Щирого поважання справдi вартi були сї недобитки шляхетськi, що махнувши рукою на ласку королївську i всiх, можних свiту сього, боронили завзято своєї справи церковної, котра в їх понятях була справою нацiональною, бо православна церква вважала ся, як ми вже знаємо, пiдставою цїлого нацiонального житя i здавало ся що з упадком православної церкви впаде до решти все житє нацiональне. Користаючи з трудного становища правительства, православнi депутати (в 1607 р.) вирвали вiд нього закон, що на будуче владицтва i всякi посади духовнi православнi будуть роздавати ся тiльки православним. Вже помирили ся з тим, що вiдiбрати владицтв вiд владикiв унїятiв їм не вдасть ся, i радi були, що на мiсце унiатiв прийдуть православнi. Та щож-король Жигимонт, вiрний прихильник духовних католицьких, не додержав слова: давши згоду на такий закон, не сповняв його i далi роздавав владицтва самим унїатам, i всякими способами їх пiдтримував, а православних нагинав пiд їх власть. Православнi бороли ся. Не признавали владикiв-унїатiв за своїх пастирiв, не приймали священикiв, що тi їм надавали. З сього боку Галичина, найбiльше виставлена на натиск польський, принаймнi мала те щастє, що тутешнi обидва владики-львiвський i перемишльський, зiстали ся при православних; а найгiрше було на Побужу i в Холмщинї, бо вони були в руках панiв католикiв i владикiв унiатiв. На Волини i в Київщинi против владикiв унiатiв помагали пани православнi. Коли король захотiв вiдiбрати вiд православного архимандрита Никифора Тура Печерську лавру-сей найбогатший монастир i взагалi найсильнїйшу твердиню православну, то, київський воєвода Василь-Константин Острозький анї пальцем ворохнув, аби сповнити королiвський наказ. Коли ж король пiслав свого дворянина, щоб силомiць вiдiбрав Печерський монастир вiд Тура i вiддав митрополиту- унЇату,- Туроружною рукою вiдборонив монастир, обсадивши його воєнним народом, а потiм з рiжними "Наливайками", як скаржили ся унїати, оружною силою боронив маєтки печерськi, що король хотїв вiдiбрати вiд нього. Так само вiдборонено Жидичинський монастир-найбiльший з волинських монастирiв. Але страх переймав православних, коли вони думали про будучнiсть. Що буде, як король далї обсаджуватиме всї духовнi, посади самими унїатами? Як вимруть тi владики й архимандрити, котрi тримали ся при православнiй вiрi, чи на їх мiсце прийдуть унїати? Хто ставитиме священикiв православних? хто святитиме церкви? Хто боронитиме православних, як вимруть тi вельможi i достойники, якi ще зiстали ся вiрними православнiй вiрi i своїй народности українськiй? Король всї виднїйшi уряди давно давав тiльки католикам. На дальшi заходи сой-мовi все меньше зiставало ся надiй, бо шляхта все бiльше польщила ся i католичила ся, i все меньше могли мати православнi своїх заступникiв не тiльки в верхнїй палатi (сенатi), але i в палатi посольськiй. Сей перехiд українських панiв i шляхти на католицтво пiдтинав в коренї всї надiї й рахунки православних. Мелетiй Смотрицький (син Герасима, ректора острозького), звiсний богослов i письменник, в своїй книзi "Тренос або плач схiдньої церкви", виданiй 1610 р., незвичайно сильними словами малює горе православних з приводу сього явища-зради найвизначнiйших родiв православних своїй вiрi i народности. Без опiки й охорони можних панських i княжих родiв не чули себе безпечними i мiщанськi громади та їх просвiтнi й нацiональнi органiзацiї. Берестейське брацтво наприклад король з Потiєм, мiсцевим владикою, розгромили до решти. В Вильнї, найбiльшiм тодiшнiм центрi бiлоруського церковного i культурного житя, силомiць, вiйськом вiдбирано вiд православних церкви, розбивано замки й двери й вiддавано унїатам. Король пiд ту пору трапив ся в Вильнї; православнi, обступивши його на дорозї, падали з жiнками й дiтьми на колiна перед ним, просячи, щоб не силувано їх совiсти, не вiдбирано їм церков,-але се не спинило тих огидних насильств. Останнiй одчай огортав православних. I з тим бiльшою увагою звернули вони очi, коли побачили, або скорше-духом вiдчули що прибуває їм до помочи нова сила в коззачинї, яка по лубенськiм погромi потроху вiдживала i з кiнцем першого десятилїтя XVII вiку починала ставати на ноги. Коли митрополить Потїй, осмiлений розгромом виленських православних, попробував те саме зробити в другiй своїй митрополичiй столицї, Київ та пiслав туди свого намiстника,-гетьман козацький Тискиневич остерiг його, щоб не важив ся неволити духовних i пiдбивати пiд вдасть свою, бо на такий випадок вiн, гетьман, уже дав наказ козакам того намiстника "де небудь здибавши як пса вбити" (1610). Се зробило вражiннє на Потiєвого намiстника: вiн не мiшав ся нї в якi справи. Пiд опiкою козацькою прибуває до Київа приїзжий грецький митрополит Неофит i сповняє владичi функцiї: святить церкви, поставляє священикiв (1612). I знов анї митрополит анi правительство не важили ся зачiпати його, аби не стрiнути ся з козаками. Українське громадянство вiдчуло, що пiд охороною козацькою знайшов ся для нього мiцний грунт пiд ногами, i що там, на далекiм краю української землї, пiд ослоною корогов козацьких може воно повести далї свою народню роботу.