ЧАСТИНА ДРУГА. Житє державне. 17. Київськi перекази про старовину. Про те як почало ся нове житє у Київi-як зявило ся тут вiйсько (дружина) i київськi князї взяли велику силу та стали пiдбивати собi сусiднi округи i землi, про се рiжно говорили в старiй київськiй громадi, як лїтописцї почали списувати початки Київської, або Руської держави, як її називали. Однi казали, що там де стоїть Київ був колись перевiз через Днiпро i перевозив на нїм чоловiк на iмя Кий, через те звав ся Київ перевiз, а з того потiм став город Київ. Князiв у Полян тодї не було, анї дружини i вони богато терпiли вiд своїх сусiдiв, Деревлян i иньших; Хозари, що обложили даниною заднiпрянськi племена, казали й Полянам, щоб платили їм данину. Кияне дали по мечу вiд кождого "диму" (вiд хати). Але хозарська старшина була не рада такiй дани, бо вiщувала з того, що Поляне вiзьмуть гору над иньшими племенами, i над самими Хозарами, бо Хозари, мовляв, воюють шаблею гострою з одного боку, а полянський меч гострий на обидвi сторони. Иньшi iсторiю про Кия, осадника Київа, оповiдали инакше. Вони казали, що Кий з братами Щеком i Хоривом поставили перший городок, перше укрiпленнє на мiсцi Київа i назвали його iменем старшого брата: Кий жив на Старiм городї (де Десятинна церква), а Щек над Кирилiвською улицею (де були найстаршi оселi людськi) i ся гора звала ся IДекавиця (тепер гора Скавика); третїй брат жив на третiй горi що звала ся Хоревицею (не знати саме де), а рiчка Либедь пiд Київом мовляв прозвала ся вiд сестри їх Либеди. Для охорони брати поставили собi спiльними силами городок на горi де сидiв Кий i назвали його Київом. I вiд них пiшли полянськi князi-,,рiд Ух держав княженнє у Полян". З того оповiдання видко, що про початок київських князiв нiчого не знали, бо ймення Кия i його роду взято з iмен київських осель; так звичайно оповiдають про початок якоїсь осади, як не знають її початку: Харкiв-ну то осадив його. Харько, Чернигiв-осадив його якийсь Чернига, i т. й. Се не тiльки у нас, а й скрiзь. З старих київських князiв чи ватажкiв памятали в Київi Аскольда, Дира, Олега-бо i були їх могили; тiльки про Iгоря знали, що вiн був батьком Святослава, а дїдом Володимира, а жiнка його була Ольга; знали пiзнїйших князiв, а про старших не вмiли нїчого певного сказати, коли вони жили i чи належали до пiзнiйшого княжого роду, чи нi. Про деяких були якiсь перекази, про иньших i того не було-нїчого крiм iмени, чи могили. Росказували отже так. що першим князем був Кий, пiзнїйше були Аскольд i Дир, потiм Iгор, а Олег був його воєвода. З тих оповiдань потiм лiтописцi по- 49. Київ i його околиця в часах Київської держави. складати iсторiю київських князiв, Київської держави. Але й та найдавнїйша київська лiтопись не заховала ся так як була написана, а вже перероблена, особливо там. де оповiдало ся про перших князiв-де найбiльше було невiдомого i неясного. Кождий наново переробляв се оповiданнє i з тих перерiбок бачимо, як наздогад злїпляли ся до купи київськi перекази та доповняли ся власними здогадами лiтописця. Здасть ся, київськi перекази виводили пiзнїйший княжий рiд таки вiд того Кия, що Київ осадив. Але в X. вiцi київський княжий двiр був так густо осаджений рiжними вояками з скандинавських сторiн- Варягами, як їх у нас звали, що се навело на гадку про варязький початок i самого княжого роду. Власне так оден з лiтописцiв переробив ту найстаршу київську лiтопись. Вiн вивiв вiд Варягiв i княжий рiд київський, i назву Руси, або Руської землi, як називано землю Полянську i околицю київську. Написав, що Русю звали ся тi Варяги, якi понаходили до Київа з князями, i вiд них iмя Руси перейшло на Київ i на Полянську землю. 18. Оповiданнє київського лiтописця. В київськiй лїтописи, як тепер її маємо, початок Руси i князїв руських оповiдаєть ся так: Рiд Кия княжив над Полянами, але потiм вимер. Київ зiстав ся без князїв, i його захопили два брати, варязькi ватажки Аскольд i Дир, прийшовши з Новгорода, з пiвнiчних країв. В Новгородi тодї запанували Варяги, вони брали дань з пiвнiчних словянських i фiнських племен: новгородських Словян, Кривичiв, Мерi; сi племена забунтували ся й прогнали Варягiв, та через те не стало у них бiльше порядку i нарештi вони постановили взяти собi князя вiд Варягiв: самi з своєї волї покликали до себе Варягiв з-за моря, щоб над ними княжили. Три брати варязькi Рюрик, Синеус i Трувор, послухавши їх, прийшли з своєю дружиною i стали княжити в городах новгородських i декотрих сусїднїх, а по иньших посадили своїх людей. Мiж сими були Аскольд i Дир; вони пiшли по Днїпру далї вниз i надибавши Київ без князїв, засiли тут. Та не довго панували, бо син Рюрика Iгор з своїм воєводою Олегом став пiдбивати пiд свою руку городи по Днїпру i так пiдiйшов пiд Київ. Довiдавши ся, що тут княжать Аскольд i Дир, Iгор з Олегом поховали своє вiйсько в засїдцї над пристанею Днiпровою, а до Аскольда i Дира пiслали сказати, що се прийшли купцi варязькi й хочуть з ними побачити ся. Коли Аскольд i Дир приїхали, вискочили Iгоревi вояки з засiдки, а Iгор каже Аскольдови й Дирови: "ви не князi, анї княжого роду; я князь i менї належить княжити". I тут його вояки кинули ся на Аскольда i Дира i вбили. Аскольда поховали там же над Днiпром, на Угорськiм, i на його дворi поставлена була церква св. Миколи, а Дира занесли на старий город i поховали там. А Iгор став княжити в Київi. I вiд тих варязьких князїв i Їх дружини пiшло руське iмя з початку в Новгородi, а потiм i в Киiвi. Так оповiдає оден з лiтописцiв, що переробляв найстаршу київську лїтопись, i се оповiданнє пiшло в iсторiю. Але не можна на нього так дуже покладатись. Лїтописець оповiдав наздогад, богато чого не знаючи: не знав навiть, що Олег був князь київський, а не воєвода Iгорiв. Як же можна вiрити йому на слово, коли вiн оповiдає, що Аскольд i Дир були варязькi ватажки, або що Iгор був син якогось новгородського князя з варязького роду, покликаного Новгородцями. Трудно вiрити i тому, що iмя руське до Київа було принесене варязькими дружинами з Новгороду: дивно, чому не пристало се iмя до Новгороду, а тiльки до Київа, саме до київської околицi, По-лянської землi. Не легко повiрити також i тому, що київськi князї прийшли з Новгорода, i то аж два рази, оден по другiм: оден раз прийшли Аскольд i Дир, а кiлька лiт потiм Iгор з Олегом i засiли мiсце Аскольда i Дира. Не беручи на вiру всього того, що оповiдає київський лiтописець, як давнїйше вiрили, ми де чого не можемо i з иньших джерел довiдати ся, i воно зiстаєть ся для нас неясним. Та краще признати ся собi, що не знаємо чогось напевно.як воно було, анiж оповiдати за правду чужi вигадки. 50. Київський князь i дружина (кн. Святополк- з житя Бориса i Глїба). Тим бiльше, що початкiв держави i у иньших народiв звичайно не знаємо докладно. Аж тодi, як розвинеть ся вона добре, та заведеть ся своє письменство на мiсцi та пiчнуть ся лiтописи, -тодi вони про свої часи i недавно минулi починають росказувати докладно, по правдi. Так у нас зНаємо з наших лiтописей досить добре, що дiяло ся за часiв Володимира, по части за його батька, а про попереднє-от так дещо тiльки, що з чужих джерел знаємо, або з пiзнiйших переказiв можемо вимiркувати. 19. Русь. В звiстках чужоземцiв, якi маємо з IХ i Х вiку, нашi князi й iх вiйско, все зветь ся Русю, руськими. У нас же Русю звала ся Київщина. Здогад нашого старого лiтописця, що iмя Руси було принесене з Швецiї, варяжською дружиною, не справджуєть ся: в Швецiї такого народа не знати, i Шведiв нiколи у нас сим iменем не звали. Звiдки се iмя взяло ся в Київщинi, ми не знаємо й не будемо вгадувати. Але нам важно, що се iмя так тiсно звязане з Київом, i з того мiркуємо, що звiстки про Русь i руську дружину, якi маємо у чужоземних джерелах IХ i Х вв., належать до Київської держави: до тих князiв i. дружин, котрих столицею був Київ. Арабський письменник IХ вiку так описує сi руськi друживи: Русь не має нi земель, нi сел, нi поля, вона промишляє тiльки продажею соболиних i иньших шкурок. Вона нападає на землi Словян i забирає там людей в неволю, а потiм продає їх в Iтилi або в Болгарi. Коли у Русина родить ся син, батько дитини кладе перед нею голий меч i каже: "я не лишу тобi нiякого маєтку, матимеш тiльки те, що здобудеш сим мечем". Сусiди знали сю Русь-київську дружину, як воякiв i купцiв: вона нападала на сусiднi землї, забираючи здобич i людей, i торгувала сим товаром. Ми бачили вище, як нерозривно звязанi були в тiм часi вiйна i торговля; купець мусiв бути воякою, вояка був заразом купцем i свої здобутки пускав на сусiднiй торг, щоб обмiняти на грошi, зброю i всякi окраски, якими лишали ся тодiшнi люде. I Київ, столиця руського купецтва, був заразом столицею сеї воєнної Руси. Константин Порфирородний сто лiт пiзнiйше вiд того арабського письменника так описує її житє: "Як настає мiсяць ноемврiй (падолист) зараз князї руськi з усею Русю виходять iз Київа i йдуть на "полюдьє" (збираннє дани), в волости Словян, Деревлян, Дреговичiв, Кривичiв, Сiверян й иньших Словян, пiдвластних Руси. Там перегодовують ся вони цiлу зиму, а в мiсяцi апрiлї, як ростає лїд на Днiпрi рiцi, вертають ся до Київа. Тут вони споряжають свої човни i їдуть до Вiзантиї, як уже було росказано". Сї київськi дружини в ЇХ i Хв. складали ся з мiсцевих людей i з захожих Варягiв. В першiй половинї Х вiку сере?, висшого київського боярства: намiстникiв київського князя i начальникiв дружини бачимо таку масу Варягiв, що за ними зовеїм на другий плян вiдiйшли мiсцевi люде. Маємо iмена послiв київського князя i його намiсникiв в трактатах з Вiзантиєю 907, 911 i 944 рр., i серед них бiльше скандинавських iмен, як словянських. I серед дружинного вiйська було богато Варягiв. Се був час усобиць в скандинавських землях: в Швецiї й Норвегiї, i чимало ватажкiв "конунгiв" (те саме слово, що наше князь), рiжних значних людей, а з ними- богато рядових воякiв пускало ся в свiт, здобувати собi новi оселї або вступати в службу рiжних володарiв. До першої половини XI в. (до смерти Ярослава) раз у раз стрiчаємо у наших князiв в службi варязькi дружини. Було се дуже добре для них вiйсько: добрi вояки, смiливi, охочi, а при тiм не звязанi нiчим з краєм, з люднiстю-хоч на чужих їх посилати, хоч на своїх людей. Тому що так богато було тих скандинавских воякiв мiж київською "руською" дружиною, часто i саму Русь називано скандинавським, або инакше "норманським" народом (Норманами, або пiвнiчними людьми звали тодi скандинавських воякiв в захiднiх сторонах, куди вони теж з часта навiдували ся по здобич, -так як у нас звали Варягами). А київський лiтописець вимiркував собi, як ми бачили, що й саме iмя руське прийшло мабуть з Варягами з Швецiї. 20. Походи руських дружин. В IХ столїтю починаємо вже з часта чути про походи руських дружин на сусiднi землї. Так з початком IX вiку "погибельний iменем своїм i дiлами народ Русь" (так називає його житиє св. Георгiя Амастридського) пустошив полудневе побереже Чорного моря, береги Малої Азiї вiд Константинополя до Синопа; припадком довiдуємо ся про се з приводу того, їдо ся руська дружина зайшла в город Амастру, i в житиї св. Георгiя Амастридського записано чудо, яке мовляв стало ся з сими напастниками. В житиї иньшого святого Стефана Сурожського оповiдарть ся про те як "руська рать" з своїм князем Бравлином пустошила в тих же часах полудневе побереже Крима. Таких нападiв на вiзантийськi городи на Чорноморю було мабуть в тiм часi богато, i щоб забезпечити ся вiд них, правительство вiзантийське в 830-х роках завело переговори з варязького князями руськими. Припадком довiдуємо ся про се з того, що в 839 роцї iмператор вiзантийський з своїми послами пiслав до iмператора нiмецького послiв руського князя, щоб нiмецький iмператор їх вiд себе переслав до дому, бо з Вiзантиї заступили їм дорогу якiсь вороги (мабудь орда угорська). Одначе незадовго почали ся знову походи Руси на вiзантийськi землi. Найбiльший похiд став ся в 860 роцї. Русь великим вiйськом напала на сам Царгород. Було їх 200 великих човнiв, на них могло бути коло 10 тисяч вiйська. Вiзантийський iмператор саме вибрав ся з вiйськом своїм на вiйну в Малу Азiю i столиця його зiстала ся без вiйська. Русь обпала її й нищила околицю: люде поховали ся за мури головного мiста i в великiм переляку чекали нападу, питаючи ся оден одного: чи вже вороги перелiзли через мур? чи не опанували мiста? Тодї патрiарх, щоб прогнати той страх, звелїв обнести по мурах ризу Бого-родицї, що переховувала ся в однiй з церков; духовенство з святощами i з цiлим мiстом ходило по мурах i правило молебнї, i се вважало ся чудом божим, що пiсля сього руське вiйсько кинуло мiсто i поплило геть. Потiм оповiдали, що велика буря пiдняла ся, як у море умочили ту ризу Богородицi: вона розбила човни Руси та змусила їх тїкати; але се вже пiзнїйше додано: сучаснi нiчого про се не кажуть, а Русь покинула Царгород мабуть прочувши, що iмператор вертаеть ся з вiйськом. Сей смiливий напад на саму столицю примусив вiзантийське правительство знову заходити ся коло Руси. Були висланi посли до руських князiв з богатими дарунками, дорогоцiнними грецькими матерiями i убраннями, шовковими, золотими i срiбнотканими. Вони уложили згоду, трактат з князями, а єпископ, висланий з посольством, намовив богатьох охрестити ся. Греки оповiдають, їдо й тут не обiйшло ся без чуда. Русь, слухаючи єпископа, захотiла, аби й Їм якесь чудо показав, як стiльки їх оповiдає: сказали йому, аби положив в огонь євангелїє, що держав у руках, i коли воно зiстансть ся цiле, як тi отроки в паши огненiй, про яких оповiдав,-тодї вони охрестять ся. Епископ вложив євангелiє в огонь, i воно справдi зiстало ся цїле, i тодi богато Руси охрестило ся. Але такi чуда з євангелiєм оповiдають ся при рiжних оказiях. Окрiм походiв на грецькi городи Русь ходила i на каспiйське побереже. Припадком згадує оден пiзнїйший арабський письменник, що описував iсторiю Табарiстана, себто полудневого побережа Каспiйського моря (див. рис. 58), про похiд Руси на сї береги десь коло р. 870. Потiм такий похiд став ся в 910, i пiзнїйше вони нам звiстнi. Яка то була Русь, звiдки, i як звали ся її ватажки чи князi, тi грецькi та арабськi письменники не кажуть. Арабьске джерело IX в., що оповiдає про руське житє, i нiмецький лiтописець, що згадує про послiв руських у iмператора (839), називають того князя руського "каганом"; так справдi й пiзнїйше називано київських i иньших українських князiв (Володимира й иньших): так титулував себе хозарський володар, i вiд Хозар се могло пiти й мiж українськими князями. Лїтописець київський, надибавши у грецьких джерелах похiд на Царгород 860 року, притулив його до тих київських ватажкiв Аскольда i Дира: мiркував, що то мусiли бути київськi князi. I справдi так мусiло бути, чорноморськi городи, їх заходи в Криму, i руське князiвство в Тмуторокани на Керченськiй протоцї, показують, що i полудневий кiнець сеї дороги Русь тримала в своїх руках, поки турецькi орди не знищили чорноморської степової людности. Сухопутнi i рiчнi дороги на схiд через землї Сїверян i Вятичiв були також в руках київських князiв уже в IX в. З початком Х в. в головних мiстах Сїверщичи сидять уже пiдручники київського князя, i Русь заберає в свої руки потрохи й саме Подонє, щоб вiдкрити собi дорогу на каспiйське побереже. Схiдно-словянськi племена вже всi- i українськi i пiвнiчнi на початках Х в. стояли пiд властю київського князя, в бiльшiй або меньшiй покорi йому, а також i деякi сусїднi фiнськi землї на Поводжу, та мабуть i литовськi на заходi Вся та територiя, що пiзнїйiле належала до Київської держави, була вже пiд властю київських князїв на початках Х в., за часiв кн. Олега, тiльки що ся власть не була ще така сильна, не проходила глубше у домашнє житє тих рiжних племен так як пiзнїйще. 21. Найдавнїйшi князї i князь Олег. З перших часiв Київської держави долетiли до нас тiльки голi ймення якогось Бравлина, потiм Аскольда i Дира. Про сих двох чули й нашi лiтописцi, але не вмiли нїчого розвiдати, i те що вони оповiдають - що се були два брати, прийшли з Новгорода, ходили на Царгород i згинули з руки Олега чи Iгоря-все мабуть їх власнi здогади. Певне Аскольд i Дир не були братами, анi княжили разом. Тому що на Асколь-довiй могилi поставлено церкву, можна справдi думати, що то вiн був київським князем тодi, як грецький владика їздив з послами на Русь i "хрестив богатьох". Дира згадує пiзнїйший арабський письменник Масудi, а жив вiн мабуть по Аскольдї, та про нього нїчого не гiамятали за часiв Ярослава, як писала ся лїтопись. Тiльки князь Олег, що княжив у Київi на печатках Х вiку, запав глибоко в память на-родню. Вона оповила iмя його дивними оповiданнями, казками й пiснями, перенiсши на нього всяку всячину, що памятала з давнїйших часiв. Кiнець кiнцем зробила з нього не тiльки великого i вдатного войов-ника, а й "вiщого" чудодїя, що вмiв творити дiла надлюдськi, мiг обернути ся звiрем i птахом i малою комахою, i так за тим казковим чудотворцем нарештi майже зовсiм зник дїйсний, правдивий князь Олег, що княжив у Київi. В лiтописних звiстках про Олега зiстали ся також слiди рiжних оповiдань та вигадок про нього як про вiщого князя, знавця всяких хитрих мудрощiв. На щастє маємо одначе й документ з його князювання, зовеїм певний, дорою-цїнний,який посвiдчує нам, що маємо дїло не з казками, а з справжнiм таки, дiйсним київським князем, що княжив на початку Х вiку. Се умова Олега з Вiзантиєю, списана в р. 911. Маємо в лїтописи ще иньшу його умову, надписану 907 роком, але та тiльки в уривках, а умова 911 року записана в лїтописи цїла, i з неї можено знати напевно, що Олег тодї справдi був князем у Київi. Лiтописець каже, що сї умови були списанi пiсля вдатного походу Олега на Царгород: що вiн 907 р. ходив з усїм вiйском, з полками всїх пiдвластних племен на Константинополь; Греки, щоб не допустити його до мiста, ланцюхами замкнули Босфорську протоку, але Олег їх перехитрив: сказав своїм воякам поставити човни, в котрих приїхали, на колеса, i коли подув вiтер у вiтрила, човни поїхали на колесах пiд сам город. Греки так налякали ся, що стали просити ся у Олега, аби взяв яку схоче дань, аби тiльки мiста не чiпав, i Олег сказав їм дати по 12 гривен, себто по 6 фунтiв срiбла на чоловiка, на дружину i князїв що по городах лишили ся: в Київi, Черниговi, Переяславi й по иньших городах. Велїв пошити вiтрила на свої човни з тих славних на цiлий свiт грецьких паволок, а на знак побiди над Греками повiсив з своїми боярами свої щити на брамi царгородськiй. Се все, розумiєть ся, такi оповiдання, в яких нема чого шукати великої правди. Але судячи з того, що в тих трактатах 907 i 911 рр. Вiзантия поробила великi пiльги нашим князям та їх торговлї, треба гадати, що справдi були перед тим якiсь удатнi, а для Грекiв дошкульнi походи Руси на грецькi краї. 57. Греки несуть дарунки Олегови (звiдти ж). Вiд арабського письменника Масудi знаємо, що замиривши ся з Вiзантиєю, Русь пустила ся натомiсть шукати здобичи на схiд. При кiнцї 913 р. став ся великий похiд її на Каспiйське море. На 500 човнах, по сто чоловiка на кождiм, пiшли вони Доном, перетягли ся з Дону на Волгу, i вийшовши на море Каспiйське, почали грабувати полудневе побереже моря, так званий Табарiстан, де було чимало торговельних, богатих мiст. Вiйська на мiсцi не було, не було кому боронити, i кiлька мiсяцiв руськi напастники господарили тут i грабували, якхотїли; тiльки на поворотi стрiла їх бiда, бо зробило на них засiЛку хозарське вiйсько i погромило. Лїтопись не згадує про се, але память про сей i иньшi такi походи на схiд зiстали ся в пiснях про похiд Вольги на Iндийське царство. 22. Iгор i Ольга. По Олегу став княжити Iгор. I знов як за часiв Олега маємо його трактат з Вiзантиєю та рiжнi звiстки чужоземнi з останнiх рокiв його панування про похiд на Царгород i похiд на каспiйськi краї. Видко, що так було звичайно: першi роки князювання йшли на те, iдиб скрiпити своє становище, приборкати непокiрних князiв i намiсникiв, неслухнянi волости i племена, а приборкавши i маючи в руках великi воєннi сили, київськi князi робили походи в далекi, богатi краї, шукаючи добичи i слави. З Вiзантиєю по Олегових трактатах довго стояла згода. Київське вiйско ходило нераз в помiч вiзантийському цїсаревн, як тому трапляли ся вiйни або повстання. В записках вiзантийського цiсаря Константина Порфирородного заховали ся рахунки з грошей, якi були заплаченi руському полкови з 700 воякiв, їдо був в морськiм походi вiзантийськiм на Арабiв 910 р.: заплачено йому за сей похiд золота 100 лїтр (фунтiв). Се тi походи руських воякiв у Вiзантию, що памятає наша колядка. Гей по Дунаю пiд Царегород. Ой чуємо там доброго пана: Ми йому будем вiрно служити, А вiй нам буде добре платити: По воронiм коню, по золотiм сїдл, По калиновiй стрiлцi, по хорошiй дiвцi. Ой пiд вербою пiд зеленою Стояла рада-хлопцiв громада; Радили ж вони добрую раду: Не купуймо, браття, золотi перстнї- Купуймо, браття, шовковi шнури, Шовковi шнури, мiдянi човна: Спустимо ся вниз по Дунаю, Але пiд сороковi роки згода з Вiзантиєю розбила ся i 941 р. Iгор вибрав ся великим походом, морем на сам Царгород. Греки кажуть, що було тої Руси 10 тис. човнiв, але тут певно порахували забагато. Час для походу вибрано добре, бо грецькi кораблї тодi вислано на Арабiв, i так Iгор з своїм вiйськом без перешкоди зблизив ся пiд Царгород. Але протоку тутешню Греки заставили кораблями, якi встигли зiбрати, i напавши на Iгоревi човни, почали кидати на їх бомби з так званим "блискучим", або "грецьким огнем": як з рецепту видко, був се теперiшнiй порох. Тодi руськi човни завернулись i пустили ся грабувати малоазiйськi береги. Тут пустошили мiста, мучили людей, забирали здобичу. Але кiнець кiнцем не пощастило їм i тут: надтягнуло грецьке вiйсько i кораблї, обступили Русь i погромили. Похiд був значить нещасливий, але в Київi потiм оповiдали про нього навпаки: що Греки перелякали ся Руси й вiдкупили ся дорогою цiною. Новий трактат з Вiзантиєю уложено в 944 р. i сим разом Вiзантия, користаючи з своєї побiди, покоротила права руських купцiв, заборонила їм купо-вати найдорогшi паволоки, а Iгор обiцяв, що не буде нападати на грецькi володiння в Криму. Щасливiйший був похiд Руси на каспiйське побереже в 944 р. Про нього богато оповiдають тамошнi пись менники, а славний перський поет Нiзамi пiзнiйше (в XII вiцi") написав фантастичну (казкову) поему про се: по однiй сторонi виступає руський король з 900 тисячним вiйськом, що їде на слонах, -против нього iде сам Олександр Великий, щоб покарати за поробленi спустошення, i по семи битвах нарештi проганяє. На правду руське вiйсько не було таке велике, але йому удало ся обловити ся здобичею i пiти зовсiм безкарно. Сим разом, памятаючи попередню засiдку, воно перейшло суходолом пiд Дербент, через пiвнiчний Кавказ, вiдти пустило ся морем на устє Кури i потiм Курою пiшло в гору в край, що звав ся Агованiєю (тепер Карабаг). Тодi вiн належав до Арабiв. Русь опанувала сей край, засiла в його столицi Бердаї нар. Курi i грабувала сусiднi краї довго, кiлька мiсяцiв, поки в руськiм вiйську не почали ся хороби з непривички, тому що їли богато тутешнiх овочiв; тодi пiшло собi назад. Цiкавiйше, нiж сї заморськi походи, було б нам знати, що дiяло ся тодi дома, на самiй Українi, та про се не маємо докладнїйших звiсток. З трактату Iгоря i з звiсток Константина Порфирородного бачили ми, що київськi князi в тiм часi панували над великими просторами аж до Новгороду, до городiв над Волгою, мали пiд собою богато князiв i намiсникiв. В нашiй лiтописи заховали ся деякi перекази з тих часiв про вiйни київських князiв з племенами, що вони пiдбивали собi, "примучували", аби слухали ся їх i давали дань, про пiдвластних князiв i намiстникiв, що при нагодi пiдiймали й собi голову против київського князя. Дещо заховало ся i в старих пiснях, наших i чужих, про тодiшнє житє дружинне.Нашi колядки памятають про такi дружиннi походи на городи українськi та збираннє з них окупу: iде вiйсько на Чернигiв, бє до города, аж нарештi винесли йому вiдти "мису червiнцiв" на поклiн, потiм так само на Переяслав, на Київ. Дружина дiлиться здобичю. Котрi лїпшиї то собi бере, А котрi гiршиї служенькам дає. Пан Хомуненько переберниченько Перебирає чоботоньками- Котрi лїшиї то собi бере, А котрi гiршиi служенькам дає. Пан Хомуненько переберниченько Перебирає мiж дiвоньками- Котрi ладнїйшi то собi бере, А що поганi- служенькам дає. Бувай же здоров, пан Хомуненьку, Сам молоденький, кiнь вороненький... В однiй з пiсень про Вольгу вiн їде по дань з своїх городiв, як оден з меньших князiв, племенник київського князя: Став Вольга рости - виростать, Дарував йому три городи найкрашиї- i збирав собi дружиноньку хоробрую, Молодий Вольга от Всеславєвич Тридцять молодцiв було без одного, Вибрав ся до них за получкою Сам Вольга за тридцятого. Iз своєю дружиною хороброю. Рiдний дядько Володимир стольно-київський. По дорозi встрiчає вiн Микулу Селяниновича i той його остерiгає що "получку"-дань не так легко буде зiбрати: Ой гей же Вольга ти Всеславєвич! Попiдрубують мости калиновиї, Там живуть мужики все розбiйники: Потоплять тебе у рiцї у Смородинi! I Вольга просить їхати з ним "в товаришах" за тою данею "получкою". 60. Вiзантийска паволока, з витканим написом: "за Василя i Константина христолюбних володарiв". Се неяснi, глухi спомини, що долетiли до наших часiв уже зли-нялi, покрученi. В старiй київськiй лiтописи, записанi яких сто лiт по подiях, вони далеко свi-жiйшi, хоч i тут треба їх приймати не за чисту правду, а скорше як поетичнi образи минулого. Бачили ми, як у тих преказах невдатний похiд Iгоря на Вiзантию стає добичним i щасливим, так само i пiзнiй-шiй похiд його сина Святослава; так само, без сумнїву, змiняли ся в сих оповiданнях i подiї внутрiшього житя Київської держави. Перед нами не факти, а поетичнi образи минувшини, але вони дають добре розумiти сю минувшину. Лiтопись оповiдає, що Iгор воював з. Уличами i Деревлянами. Уличi довго боронили ся; їх город Пересїчен тримав ся три роки i не пiддавав ся Iгорю, але той таки вистояв пiд ним тi три роки i здобув його: "примучив" Уличiв i дав своєму воєводi Свенельду дань з них. Потiм йому ж дав дань з Деревлян, що давали по чорнiй кунї з диму (з господарства). Дружина Iгорева почала нарiкати, що вiн занадто богато дав доходiв одному Свенельдови: "тепер, казали, Свенельдовi рояки посправляли собi зброю й одежу гарну, а ми ходимо голi". Тай почали намовляти Iгоря, щоб вiн пiшов з ними у Деревлянську землю-ще й собi дань з неї взяти: "ходїм, кажуть, княже, добудеш i ти i ми". Iгор послухав, пiшов з ними i вимучив вiд них дань ще й для себе, крiм того що взяв Свенельд для себе. Потiм розохотив ся на ту деревлянську дань, що так послушно йому дали, та й каже дружинi: "ви собi з даню iдїть до дому, а я верну ся i їде похожу". Пiшов ще дань збирати, з малою дружиною, щоб не дiлити ся з усею дружиною i бiльше на свiй пай дiстати. (Так оповiдали потiм Свенель-довi дружинники про Iгореву жаднiсть). Деревляне, почувши, що Iгор знов iде з них дань брати, стратили терпець i порiшили йому кiнець зробити. Зiбрали раду з своїм князем Малом i кажуть: "як вовк вна-дить ея мiж вiвцї, то i все стадо виносить, як його не вбити,-так i з сим Iгорем, як не вбемо його, знищить нас до решти". Пiслали до його, щоб спамятав ся i дав їм спокiй: "чого знов iдеш до нас? адже взяв уже всю дань!" Та вiн не послухав i почав збирати дань. Тодi Деревляне з мiста Iскоростеня напали на його дружину i побили її- бо було її мало, а самого Iгоря вхопили i замучили люто: нахиливши верхи дерева, привязали до них Iгоря, i потiм пустили-так тi дерева й роздерли Iгоря. Зiстала ся в Київi по Iгорi його вдова Ольга з малим сином Святославом, i першим дiлом вважала за свiй обовязок пiмстити ся за чоловiка та приборкати непокiрних Деревлян. Пiмста була святим дiлом в тих часах-хто не вiдомстить, за того Бог не вiдомстить, каже старе словянське приспiве, i чим тяжша була пiмста, тим бiльше чести було местникови. В народi ходило богато оповiдань про те, якими хитрими способами i як люто мстила ся Ольга Деревлянам за смерть чоловiка. Ольга в наших переказах стала типом, взiрцем хитрої княгинi, як Олег-взiрцем хитрого князя; Олег i Ольга-се пара: хитрий чудодiй князь i хитромудра княгиня; навiть через подiбнiсть iмен всякi оповiдання переносили ся з одного на одну. Про Олега оповiдали, як вiн ходив походом на Царгород i хитрощами своїми на смерть перелякав Грекiв, про Ольгу -як вона їздила до грецького цiсаря в гостину, як вiн її сватав, побачивши її красу i премудрiсть, а вона хитро-мудро вiд того сватання викрутила ся, попросивши цiсаря щоб був її хрещеним батьком, а як став хрещеним батьком, не мiг уже оженити ся з хрещенницею-виходить, що Ольга краще знала християнськi порядки, як сам цiсар вiзантийський. З оповiдань про її пiмсту над Деревлянами маємо в лiтописи кiлька: в однiм вона закопує в землю деревських послiв, що прийшли її сватати за деревського князя, в другiм каже їх спалити, пiславши вимити ся до лазнi. В третiм Ольга справляє тризну-поминки на могилi свого чоловiка, i коли Деревляне поупивали ся медом, сказала своїм воякам їх побити. В иньшiм вона просто йде походом на Деревську землю й пустошить та нищить її, людей каже бити, иньших бере в неволю, i так примучивши, накладає данину ще тяжiду, нїж було за Iгоря: двi части каже платити до київського скарбу, а одну до свого, вдовиного. З сього походу иньше оповiданнє знову роска-зує, як хитро Ольга здобула деревське мiсто Iскоростїнь (тел. Iскорость): нїяк воно не пiддавало ся Їй, i Ольга сказала, що не хоче вже вiд них нiчого, тiльки аби дали з двору по три голуби та по три горобцi, i як тi повiривши дали, вона тих птахiв роздала своїм воякам i казала попривязувати їм запалений трут до нiжок: птахи з трутом полетiли пiд свої стрiхи й запалили мiсто, люде почали тїкати, а Ольга казала своїм воякам їх бити. Але такi оповiдання про пiдпалюваннє мiста звiрятами або птахами є у рiжних народiв. Так, по тодїшнїм понятам, Ольга свято сповнила свiй святий вдовин обовязок, i в памяти народнiй зiстала ся, як взiрець шановної жiнки, що свято сповняє що до неї належить: шанує память свого чоловiка, виховує дїтей, пильнує їх спадщини, мудро править державою, обiздячи її, роблячи порядки, хочби й за самого цiсаря грецького. Лiтопись згадує, що по рiжних мiсцях зiстали ся її становища i ловища, погости i мiста, звачi її йменнєм. Але то могли бути так само й "знаменiя" Олеговi. В церковних кругах шанували Ольгу за те, що вона прийняла християнство, тримала при собi священика i казала поховати себе по християнському звичаю, без тризни. За се її потiм признано святою. 23. Святослав i його сини. Син Iгоря i Ольги Святослав так само густо приодягнений легендою (байкою) в пiзнiйших переказах народнiх, як Олег або Ольга. Але се не хитрий чудодiй, що все робить штукою, а смiлий i чесний лицар-войовник, що у всїм поступає одкрито i смiло, не шукає здобичи нї богацтва, цiнить тiльки славу воєнну i для неї одної живе. Се герой княжої дружини, її найвищий iдеал. "Коли князь Святослав вирiс i став чоловiком"- каже оповiданнє записане в лiтописи,-"вiн почав збирати богато хоробрих воякiв, бо й сам був хоробрий i легкий, ходив як пард (леопард) i богато воював. Не возив з собою возiв, нї казана, анї варив мяса, тiльки порiзавши тоненько чи конину, чи звiрину, чи воловину, пiк на углях i так їв; не мав i шатра, а пiдстелював на спаннє пiдклад (що пiд сiдлом був), а в голови сiдло,- такi ж були i вояки його. А як iшов на котрий край, сповiщав на перед: "iду на вас!" I так описує лiтопись насамперед його похiд на схiд: на Хозар, на Касогiв-Черкесiв i на Ясiв-теперiшнiх Осетин, що жили тодi не тiльки на Кавказi, а й далi на пiвнiч, аж у Полоне; також вiйну з Вя-тичами, котрi перед тим давали дань Хозарам, а тепер мусїли давати дань до Київа. Вiд арабських письменникiв знаємо, що тодi Русь понищила краї й торговельнi городи болгарськi й хозарськi, Iтиль, Болгар i иньшi, порозгоняла людей, попустошила їх оселi. Тодi стала вона ще сильнїйшою ногою на устю Дону i на Азовськiм морю, заразом вiдкрила дорогу своїм походам на Каспiйське море. Можна було сподївати ся нових походiв Руси туди, на персько-арабськi городи. Але натомiсть доля перекинула Святослава в балканськi краї, в Болгарiю: вiзантийський Цiсар Никифор задумав знищити Болгарiю i для того замислив напустити на неї Святослава. Намовив до того Святослава через одного Херсонесця Калокiра: той пiдбив Святослава поставивши дiло так, що Святослав для себе має здобути Болгарiю, а Калокiр буде собi старати корону вiзантийську. Святославу ся думка дуже сподобала ся: захопивши в свої руки Болгарiю, та маючи в руках Київську державу, вiн мiг опанувати цiлий Балкан та й сягнути по сам Царгород, як славний цар болгарський Симеон пiвстолїтя перед тим (в початках Х вiку). Але й без того Болгарiя була смачним куском. "Не хочеть ся менi в Київi жити", каже Святослав в лiтописи потiм, засївши в Болгарiї, як його київськi бояре намовляли, щоб лишив далекi краї та пильнував батькiвщини,-"хочу, каже, жить в Переяславцї на Дунаю (столицi болгарськiй)-то середина земл.ї моєї, там всяке добро сходить ся: вiд Грекiв паволоки, золото, вино, овочi рiжнi, вiд Чехiв i Угрiв серебро i конi, з Руси шкiра (мiхи), вiск, мед i челядь". Мусїв Святослав наперед знати про те болгарське добро i тому з утiхою прийняв заклик Калокiра, не здогадуючи ся грецьких хитрощiв. Зiбравши велике вiйсько, кинув ся вiн 968 р. на Болгарiю, побив болгарське вiйсько пiд Доростолом на Дунаю (тепер Силiстрiя) i зайнявши захiдню Болгарiю, осiв ся в Переяславцї (тепер село Преслав коло Тульчi). Та слiдом прийшли з Київа вiсти, щоб Святослав на ?валт прибував, бо Печенїги обступили Київ i не дають дихати. Київськi бояре 62. Камiнна труна викопана на цвинтарi Десятинної церквi (дехто вважає її труною Ольги). докоряли Святославу, що не пильнує своєї держави: "ти, княже, чужої землi шукаєш та пильнуєш, а свою покинув: трохи нас не забрали Печенїги,-i матiр твою, i дїтей твоїх". Намовляли його, аби лишився в Київi, але Святослав не схотiв. Прогнав Печенїгiв в степи i знов почав збирати ся до Болгарiї. Але стара Ольга, що досi правила за сина в Київi, чула, що недовго їй ходити по свiту, й затримала Святослава, щоб був при її смерти. Дїйсно вмерла скоро, i тепер Святослав посадив свого старшого сина Ярополка в Київi, другого сина Олега в Деревлянськiй землi, в Овручу; Новгородцi, у котрих сидїв за батькових часiв сам Святослав, теж добивали ся, щоб i у них вiн посадив котрогось з своїх синiв. Але нї Ярополк, нї Олег не хотiли йти у Новгород; тодi оден з київських бояр, Добриня, брат Святославової улюбленицi Малушi, що мала вiд Святослава сина Володимира, намовив Новгородцїв, аби просили дати їм Володимира, i так стало ся: поїхав у Новгород Володимир з Добринею, що мав правити його iменем, так само як иньшi бояре мали правити в Київi i Овручi iменем малого Ярополка та Олега. Так упорядкувавши, Святослав рушив знову в Болгарiю. Лiтопись оповiдає про сей другий похiд так як оповiдано в Київi: Болгари без Святослава засiли в Переяславцї й не хотiли його приймати. В битвi вони почали перемогати, але Святослав пiдбодрив свою дружину: "Мабуть прийдеть ся нам тут полягти, потягнiм же вiдважно, браття i дружино!" Вояки схаменули ся, били ся вiдважно, прогнали Болгар i здобули мiсто. Потiм Святослав пiслав до Грекiв сказати: хочу iти на вас i взати город ваш, як сей узяв". Греки схотiли його перехитрувати: "ми", кажуть, "не годнi против вас стати, вiзьмiть з нас дань на себе i на дружину свою, скажiть тiльки, скiльки вас єсть, то ми дамо по тому числу на кождого чоловiка". Се ж Греки робили по лукавству свому, каже лiтописець, а Святослав не догадав ся, сказав, що має вiйська двадцять тисяч - i то ще причинив, аби бiльше дани взяти, бо мав тiльки десять. Греки ж зiбрали сто тисяч вiйська i пiшли на Святослава. Побачивши таку .силу, вiйсько Святославове злякало ся, але вiн опамятав їх: "Уже, каже, нема куди дїти ся нам, хоч не хоч мусимо стати против них, отже не зробiм сорому землi Руськiй, а ляжмо тут кiстьми своїми! мертвому нема сорому, а як побiжимо, то буде нам сором! не тiкаймо ж, а станьмо крiпко! я пiду перед вами-як поляже моя голова, тодi промишляйте самi про себе!" Тодi вояки крикнули; "де, княже, твоя голова поляже, там i свої зложимо!" I вдарили ся вiйська, i обступили Греки Русь, i стала ся битва велика. Подолїв Святослав i побiгли Греки, а Святослав пiшов пiд Царгород, розбиваючи по дорозi городи, що й досї стоять пустi. Тодi цїсар вiзантий-ський дуже злякав ся, зiбрав своїх бояр-радить ся з ними, що робити. Радять бояре пiслати Святославови дарунки, спробувати, на що вiн охочий. Посилають золото i паволоки з чоловiком розумним, аби приглядав ся, як то Святослав прийме. Прийшли Греки, положили перед Святославом золото i паволоки-той анї подивив ся, каже слугам: "возьмiть то собi", i забрали. Приходять Греки до царя, кажуть: "анї подивив ся на нас, казав тiльки слугам забрати". Радить оден: "царю, спробуй iще, пiшли йому зброї!" Понїс то посол Святославу-як же той не втiшить ся, бере до рук, любуєть ся, каже цїсареви дякувати. Оповiли то цїсареви-"е, кажуть бояре, лютий се чоловiк мусить бути- про богацтва не дбає, а за зброю хапаєть ся, нема що робити, давай йому дань". I пiслав цїсар до Святослава: "не йди вже на столицю, возьми дань, яку хочеш". Дали йому дань-а вiн ще й на убитих сказав давати: "се вiзьме його рiд" каже. Так забравши дань i дари великi, пiшов до Переяславця з славою великою. Се оповiдає лїтопись, так як оповiдали в Київi. Але в дїйсности ся друга вiйна болгарська не так щасливо випала для Святослава. Болгарiї може йому й не треба було здобувати на ново, бо там полишив своїх людей i вiйсько. Вернувши ся, почав собi пiдбивати землi полудневi, забалканськi, а щоб держати Болгарiв в покорi, страшенно лютував, побивав людей без милосердя. Та принаймнi Греки оповiдають, бо тепер, задумуючи висадити Святослава з Болгарiї та захопити її в свої руки, вони удавали себе приятелями та опiкунами Болгарiв. Новий цїсар вiзантийський Iван Цимiсхiй пiслав до Святослава, аби взяв собi те, що обiцяв йому за помiч Никифор, та забирав ся з Болгарiї. Святослав був дуже тим ображений, загрозив походом на сам Царгород i справдi рушив до Тракiї, в близшi околицї Цар-городу. Греки боронили ся, поки Цимiсхiй, упоравши ся з иньшими справами, мiг рушити з усiма силами на Святослава. На устє Дунаю вислав кораблi з "грецьким огнем", щоб не пускати помочи з Руси, а сам через балканськi проходи, необережно покиненi Святославом без оборони, пройшов в Болгарiю. Заставши наприготованим Святославове вiйсько, обступив Преслав i взяв по недовгiй облозi, а захопивши в неволю болгарського царевича Бориса, проголосив його царем болгарським, i пiсля сього болгарськi мiста стали пiддавати ся йому, як оборонцеви й опiкунови Болгар. Тодї не гаючи часу Цимiсхiй рушив на самого Святослава, що стояв в Доростолї. В крiпкiм бою, що тут став ся, гору взяли Греки. Святослав замкнув ся в мiстi i так почала ся облога Доростола, що потягла ся три мiсяцi й докладно описана грецькими iсториками. Русь боронила ся сильно; неразвиходила з мiста i пробувала знищити машини i рiжний припас грецький. Греки мали великi страти в своїм вiйську, але й Руси ставало все тяжше в облозї бо не могла дiставати нових запасiв. Нарештi Святослав рiшив зробити 63. Святослав жене Волгар (з грецької хронiки Манасiї). ще одну пробу, дав велику битву, i як вона не вдала ся-постановив мирити ся з Греками. Обiцяв вiддати невiльникiв i уступити ся з Болгарiї, аби тiльки свобiдно пустили. На тiм стала згода, списано трактат, захований в лїтописи. Святослав зрiкав ся Болгарiї, обiцяв не чiпати грецьких городiв в Криму, обiцяв бути союзником Грекiв. За те Греки пустили його свобiдно i видали всякий припас на дорогу; грецький iсторик каже, що видано було Святославовому вiйську збiже ще на 22 тисяч чоловiка, а що згинуло в вiйнi, те рахує вiн на 38 тисяч. По сїй умовi Святослав захотїв побачити ся з цїсарем. Той приїхав на Дунай з великим полком кiнним, в богатiй, золоченiй зброї; Святослав же приплив з другого берегу на човнї, гребучи разом з товаришами; був убраний зовсiм просто i нїчим не визначав ся з помiж иньших, тiльки чистiйша була на нїм полотняна одежа, а єдиною окрасою був золотий ковток в усї. Вигляд його описує очевидець так: був вiн середнього зросту, кремезний i сильний, нiс мав короткий, синi очi, густi брови; бороду мав голену, довгi вуса i на головi чуб; виглядав суворо. Поговорив трохи зцїсарем, сидячи в човнi, й поїхав. Зрiкши ся Болгарiї Святослав мiг потїшати себе богатою здоби-чею, що йому лишила ся, а може думав на Руси зiбрати нове вiйсько та вернути ся ще раз. Але на дорозi з Болгарiї чекала його бiда: в порогах Днiпрових, де робили ся засiдки на руських купцiв, засiли ся на Святослава Печенiги, прочувши про богату здобич, що вiн везе з собою (може то й Греки таки дали їм знати, щоб небезпечного ворога збути ся). Не можучи пройти з великими тягарами своїми пiд печенiзькою грозою, Святослав вернув ся назад на Днїпрове устє i там лишив ся зимувати, щоб вичекати якоїсь змiни на -краще. Але тут не стало припасу.настав голод i раннею весною пiшов Святослав знову-пан або пропав, шукати дороги через пороги. Не пощастило - наложив головою в битвi з Печенї-гами; вiдрубали йому голову i з черепа зробили чашу на памятку побiди над славним войовником, що "чужої землi шукав, а свою втеряв. 64. Святослав здобуває болгарське мiсто (звiдти ж). 24. Володимир. Подїленi Святославом землi Київської держави не раз уже певно й перед тим дiлили ся й знову збирали ся в руках найбiльш проворного чи щасливого княжича, i тепер як не стало Святослава, скоро почала ся вiйна мiж його синами, чи тими боярами-правителями, що правили їх iменем. Кождий хотїв собi загорнути усю спадщину. Ярополк київський пiшов вiйною на Олега деревлянського; казали, що се стало через намови його боярина Свенельда, бо Свенельдового сина забив Олег, придибавши на ловах у своїх лiсах. Стала ся битва пiд Овручом, Олегове вiйсько побито, i тiкаючи до мiста, зробило воно такий стиск на мостi, що сила людей попадала в рiв. Мiж ними зкинуто й князя Олега, i вiн задушив ся там пiд кiньми й людьми, що попадали на нього. Могилу його пiд Овручем i тепер ще показують. Так Деревлянська земля дiстала ся Ярополкови. 65. Київське вiйсько (кн. Борис-з житя Бориса i Глїба). Почувши про се, Володимир утiк з Новгорода за море, збирати Варягiв, бо побоювавсь, що знищивши Олега, Ярополк i до нього вiзьметь ся. Ярополк тодї взяв собi i Новгород, посадив там своїх бояр, та й иньшi землi став пiд свою руку збирати, тих князїв i намiсникiв, що по них сидiли пiд свою власть нагинати. Але незадовго Володимир вернув ся ззаморя з варязькими полками, вигнав Ярополкових воєвод з Новгорода й став готовити ся до боротьби з братом. Насамперед звiв вiн вiйну з сусїднїм князем полоцьким, що держав руку Ярополка. Се була сумна iсторiя, оспiвана потiм в пiснях про те, звiдки пiшла ворожнеча мiж князями полоцькими i князями київськими. В сих пiснях i повiстях оповiдало ся, що у того полоцького князя, Рогволода на iмя, була донька Рогнiдь. її сватав i Ярополк i Володимир, i Рогнiдь не схотїла йти за Володимира: "не хочу, каже, розувати робичича" (сина невiльницi)-бо такий був звичай, що жiнка на весiллю розувала чоловiка. Сi слова переказали Добринi й вiн дуже загнiвав ся та завзяв ся пiмстити ся за таку образу свого роду. Пiдбив Володимира до походу. Прийшли i город обступили Убив старого Рогволода, Кругом, 1 город запалили, "Потя" народ, княжну "поя", Владимир князь перед народом "Отiде в волости своя". як переказував Шевченко сю сумну iсторiю. Рогнїдь мусiла стати жiнкою Володимира. За всi нещастя, що так рясно впали на її бiдну голову, прозвано її Гориславою. Вiд Володимира мала вона сина Iзяслава; але маючи иньших жiнок, почав вiн нею нехтувати: прискучила йому. Тодї ще й зависть прилучила ся до всяких гiрких почувань, якi Рогнiдь мала на Володимира, i бажаннє пiмсти стало опановувати її. Якось в ночи Володимир спав у неї i вона порiшила його вбити-пiдняла вже нiж на нього, але в ту мить Володимир прокинувсь i вхопив її за руку. Признала ся Рогнїдь, що хотїла пiмстити ся за батька, коли Володимир перестав її любити з її дитиною, i Володимир порiшив смертю покарати її за сей замисел. Звелiв їй прибратися "у всi убори цiсарськi", як була вбрана при шлюбi, сiсти на лiжку й чекати його. Але Рогнїдь дала голий меч свому малому синови, i як Володимир вiй-шов до покою, малий виступив i сказав так як мати його навчила: "батьку, чи думаєш, що ти сам тут?" Побачивши сього малого свiдка, що мав би бути оборонцем i местникомза матiр-Володимир кинув меч, наготований на Рогнїдь, i вiдказав: "А хтож би тебе тут сподiвав ся?" Спитав поради у своїх бояр, i тi порадили йому задля сина помилувати матїр та дати їм їх батькiвщину Полоцьку землю. Володимир так зробив, i вiд того Iзяслава пiшов рiд полоцьких князiв, 66. Похiд водою (звiдти ж). що нераз потiм завзято воювали ся з київськими князями, що пiшли вiд иньшого Володимирового сина Ярослава.-"З того часу здiймають меч Рогволожi внуки наЯрославових внукiв", кiнчить ся повiсть про Рогнїдь. Се вже одначе ппнїйша iсторiя, а тепер Володимир, знищивши Рогволода, а може й iще декого з сусiднiх князiв, їдо держали руку Ярополка, рушає походом на Київ. Ярополк не був готов до вiйни й замкнув ся в Київi. Але Володимир знайшов зрадника мiж Ярополко-вими боярами. Блуда на iмя. Обiцяв йому всяку честь-буду, каже, мати тебе за батька, аби помiг менї кiнець братови зробити, i Блуд здав ся на те. Щоб лекше вiддати Ярополка в руки Володимира, намовив його утїкти з Київа до маленького городка Роднї, що стояв коло теперiшнього Канева-мовляв там буде йому безпечнiйше. Ярополк послухав, але через се впав iще в гiршу бiду, бо в Роднї скоро не стало припасу, почав ся великий голод, так що прислiвє таке зложило ся: "бiда як в Роднї". Блуд почав тепер намовляти Ярополка пiддати ся братови: однаково, каже, не можеш його перебороти-бачиш, скiльки має вiйска?! Ярополк послухав; даремно иньший боярин, вiрний йому, радив утїкти до Печенiгiв та вiд них взяти помiч -Ярополк постановив iти до Володимира й покорити ся, та просити якоїсь волости з його руки. Блуд же зараз пiслав повiдомити Володимира: "чиню твою йолю, приведу до тебе Ярополка, приладь усе, щоб його убити". Володимир приготовив: як Ярополк iшов до нього, при дверях стояли два Варяги, Блуд зачинив за Ярополком двери, щоб його люде не могли прибiгти на помiч, а тi Варяги взяли Ярополка на мечi й закололи його. Так Володимир опанував волости братнї, а потiм заходив ся зiбрати пiд своєю властю й иньшi землi. Кiлька лїт пiшло на се збираннє Руської держави; в лiтописях зiстали ся звiстки тiльки про деякi походи його: на Вятичiв, на Радимичiв, в теперiшню Галичину, котру вiн тїснїйше звязав з Київською державою, i на рiжнi сусїднї племена. Тiльки з звiсток про волости, розданi Володимиром його синам, бачимо, яке велике дiло в тiм часi довершив Володимир. Еiн позбирав землї й волости, що були залежнi вiд Київа, поскидав тих "свiтлих i великих князiв", що сидiли тут i не конче хотїли слухати ся молодих кня-зїв київських, та на мiсце їх посадив своїх синiв. Примучив непослушнi племена, повiдбирав землї, що за останнi часи захопили були сусiди, i тих сусїдiв присмирив. А щоб землї Руської держави тїснїйше звяза-ти, власне ото розсадив по них своїх синiв. Мав їх багато, бо був великий женолюбець. За молоду розсаджував тих синiв, пiд опiкою довiрених боярiв, як сам за молодого вiку правив в Новгородi. Посадив, кажуть нашi джерела, в Новгородi Ярослава, потiм Вишеслава, у Псковi Судислава, у Полоцьку Iзяслава, у Смоленску Станислава, у Туровi Святополка, у Володимирi на Волини (мабуть разом з Галичиною i пограничем польським) Всеволода, в Тмутороканї (над землями подонськими, кримськими i кавказьким пограничем) Мстислава, у Ростовi (в землях горiшньої Волги) Ярослава, а потiм Бориса, у Муромi (в землех по рiцї Оцi) Глiба. В управi самого Володимира зiстав ся центр українських земель, середнє Поднiпрове, та може ще деякi новоприборканi землї. Мусїла ся робота коло "збирання Руської землї" коштувати богато вiйни, богато крови: бачили ми, яким суворим, навiть лютим малюють Володимира оповiдання про молодi його роки i першi лїта його полї-тичної дiяльности; роблять вони се погроху й умисно, аби тим виразнїйше виступила змiна, коли Володимир перейшов на християнську вiру, став лагiдний i ласкавий. Але безперечно таки перша половина князювання Володимира була дуже крiвава. Та скрiпивши державну будову силою i страхом, убийствами i вiйнами, вiн не вдоволив ся тим, а подбав звязати землї своєї держави звязками внутрiшнiми, добровiльними, а не насильними. Вже отеє саме, що вiн на мiсце чужих на-мiстникiв i князiв, або далеких своякiв, котрих звязь з київським княжилi родом ослабла i призабула ся, розсадив своїх рiдних синiв, мало велику вагу в дальших вiдносинах. З сього часу починаєть ся династична iдея в землях Київської держави: князї потомки Володимира з свого боку (в своїм iнтересi), а дружина й громадянство-з свого (також з певних своїх iнтересiв) ширять, розвивають i скрiпляють гадку, що землi Руської держави-се спiльне добро роду Володимирового, вiн його мусить пильнувати, але тiльки Володимировi потомки мають ним володiти: не має тут бути нiяких иньших князiв, тiльки Володимирове потомство, i кождий з князiв його потемкiв мусить мати для себе якусь волость в сих землях. Ся "династична iдея" мала велике значiннє i справдi звязувала певним внутрiшнiм звязком, почутем одности i спiльности (солiдарности) сi землi протягом цiлих вiкiв. Але сар вiзантийський був їй за хрещеного батька; одначе в записках константинопольського цiсарського двору описуеть ся докладно, як приймали її, але про хрестини нема згадки, i видно з того, що хрестила ся вона таки в Киiвi. Намовляла й сина свого Святослава хрестити ся, але тому се не пiдходило. За те сини його, що виростали в Киiвi при старiй бабцi, з дитячих лiт могли вже набрати ся дещо християнства, мiж ними й Володимир. Але минуло богато лiт, поки вiн, упорядку вавши справи своєї держави, взяв ся до поширення християнства. Лiтописна повiсть представляє справу так, що до Володимира приходили з рiжних країв мiсiонери й намовляли його на свою вiру: Волгари на магометанську, Хозари на жидiвську, Нiмцi на католицьку, Греки на православну. Володимир порiшив сам випробувати, котра крiм неї увiв Володимир в житє своєї держави ще иньшi могутнi внутрiшнi звязки-релiгiйнi й культурнi, а то через розповсюдненнє нової вiри-християнства, що стало релiгiєю державною, правительственною в землях Київської держави. 25. Християнство. В чорноморських грецьких мiстах, так само на Подунавю християнство почало поширювати ся вже в перших вiках, i звiдти заносило ся в нашi сторони, через купцiв i всякий мандрiвний люд. Нема сумнiву, що вже в IХ вiцї християнська вiра стала ширити ся в головнїиших мiстах України, де було багато такого мандрiвного люду, й захоплювала вищi верстви громадянства. Знаємо, що в 860-х роках висланi на Русь грецькi духовнi охрестили богато людей, так що на Русь вислано потiм осiбного владику для сих руських християн. В першiй половинi Х в. згадуєть ся церква святого Iлi в Київi на Подолi-в трактатї Iгоря з Греками, i серед Iгоревої дружини в тiм же трактатї згадуєть ся Русь християнська i Русь поганська. На княжiм дворi i в кругах боярських було чимало християн, i не дивниця була, що й жiнка Iгорева, княгиня Ольга охрестила ся теж. В Київi оповiдали потiм, що вона їздила хрестити ся до Царгороду. I послав своїх послiв в рiжнi краї-оглянути тi рiжнi Вiри-Посли вертають ся i оповiдають, що найбiльше їм сподобала ся грецька вiра; бояре теж кажуть, що мабуть таки грецька вiра найкраща, коли на сю вiру перейшла Ольга-"що була наймудрiйша з усiх людей". Володимир постановляє охрестити ся, але не хоче просити Грекiв, щоб прислали йому для сього духовнах, а зачiпає їх иньшим способом: iде на Корсунь, здобуває i посилає до вiзантийського цiсаря Василя й його брата Константина, що правили в двох, аби видали за нього сестру, бо инакше пiде й на Царгород. Цiсарi вiдповiдають, що не можуть видати сестри за поганина-хиба як вихрестить ся. Володимир вiдписує їм, що радо охрестить ся, бо знає вже християнську вiру й сподобав Її собi. Тодi цiсарi посилають сестру свою Ганну до Володимира в Корсунь. Володимир одначе ще не похочує хреститись; але захорував на очi, i цiсарiвна Ганна намовила його, аби скорше хрестив ся, щоб подужати. Охрестивши ся. виздоровiв справдi, повiнчав ся з цiсарiвною i забравши грецьких духовних з Корсуня, поїхав до Київа-хрестити Киян i всю землю. В сїм оповiданню задержало ся тiльки дещо з дiйсних подiй. Пiд той час, коли розпочали ся переговори про шлюб Володимира з цiсарiвною, вiн саме кiнчив роботу свою коло вiдбудовання держави. Задумуючи ся над тим, як би скрiпити сю державну будову i свою вдасть над нею, та й взагалi вдасть київського великого князя, вiн рiшив пошукати на се способу у Вiзантиї. Вiзантия й її столиця Константинополь, або Новий Рим, як його називали, в очах тодЇшнього свiту були вiнцем блеску, культури, слави, могутности, так само як перед тим Старий Рим цiсарiв римських. Рiжнi творцi нових держав, якi повставали в тодїшнїх часах, шукали способу приодягнути себе i свою вдасть блеском i славою сього свiтового огнища, i для того заходились порiднити ся з вiзантийським цiсарським двором, дiстати вiдти клейноди-знаки своєї власти, якусь корону, убрання цiсарськi. Записки цїсаря Константина, сучасника Iгоревого, згадують, що володарi хозарськi, угорськi та руськi й иньших народiв часто звертають ся до вiзантийських цiсарiв, випрошуючи собi за яку-небудь прислугу вiзантийської корони, чи уборiв цiсарських, або просять видати за них царiвну вiзантийську, або оженити якогось царевича у них. Так було i з Володимиром. Притоку дали до того самi цїсарi. Притисла їх бiда, збунтував ся Їх воєвода, Варда Склїр, i приступив з вiйськом до самого Константинополя. Цїсарi, не маючи помочи, звернули ся до Володимира, просячи помiчного вiйська вiд нього. Володимир згодив ся, але захотiв, щоб цїсарi видали за нього свою сестру, та й ще мабуть прислали йому корону i убрання цiсарськi. Є пiзнїйший переказ про цiсарський вiнець присланий з Царгорода до князя Володимира, котрим його короновано; сей переказ звязуеть ся з короною московських царiв, званою Мономаховою шапкою, i розумiють тут Володимирового правнука Мономаха, також Володимира на йменнє. Сама та Мономахова шапка мабуть пiзнїйша, про те переказ про присланнє грецької корони з Царгорода iде мабуть вiд того Великого Володимира i тiльки потiм перейшов на його одноiменного правнука, як близшого предка московських князiв. Володомир пiслав цiсарям шiсть тисяч вiйська i воно помогло погромити бунтiвникiв, та й потiм зiстало ся там на службi. Але як минула ся бiда, цїсарi почали вiдтягати ся вiд того, що пообiцяли Володимирови. Для вiзантийського цїсаря вважало ся дуже великою ганьбою видати свою сестру за варварського володаря, за якого Греки вважали київського князя дарма, що вiн хрестив ся. Тодi Володимир ударив в болюче мiсце Вiзантиi-на її кримськi володiння. Туди з давна вже руськi князї простягали руки, i в попереднiх трактатах Греки раз-у-раз убезпечали ся, щоб Русь не воювала їх кримських городiв. Тепер Володимир пiшов i обложив столицю кримських володiнь Вi- зантиї-Херсонес, або як у нас його звали-Корсунь. Мiсто було крiпке, обгорожене сильними мурами i трудно було його взяти. Але зрадив оден Корсунянин, сказавши Володимирови, як перейняти воду- без води Корсуняне мусiли пiддати ся. Цiсар не мiг їм дати помочи, бо в Вiзантиї знову пiдняло ся повстаннє й иньшi вiйни. Володимир опанував Корсунь i з ним цiлий Крим. Щоб вернути собi сї краї, цїсарi мусїли сповнити данi Володимирови обiцянки: вислали царiвну Ганну до Корсуня, там вiдбуло ся весїллє їi з Володимиром, i той вiддав по сiм Корсунь Грекам "за вiно, за царiвну". Серед сих подїй непомiтно проминуло саме охрещеннє Володимира; не знати, де се стало ся, в Корсунi, чи в Киiвi, а иньшi казали, що в Василевi, теперiшнїм Васильковi коло Київа. Одна звiстка каже, що похiд Володимира на Корсунь став ся на третїй рiк по його охрещенню, i се дуже правдоподiбно, що вiн охрестив ся ще перед походом. При хрестї прийняв iмя Василя-по iмени свого швагра цїсаря Василя. 26. Нова культура. Охрестивши ся сам, Володимир приложив усїх старань, щоб поширити християнство яко мога в своїх землях. Задумавши зблизити свою державу з Вiзантиєю, приодягнути її блеском вiзантийськой культури i слави, вiн натурально мусiв бажати приподобити яко мога свої землї до вiзантийського житя. З другого ж боку, як добрий полїтик мiг вiн розумiти, як звяже його землї поширеннє в них нової вiри з її блискучим обрядом, виробленими формами, мiцно органiзованим духовенством, i звязана тїсно з церквою книжнiсть, освiта i артистична творчiсть. Мiг мiркувати, як скрiпить полiтичнi звязки таке розширеннє сеї нової церкви й духовенства з княжої руки, пiд її охороною i опiкою. Така державна церква як по иньших землях так i тут мусiла стати союзником i помiчником полїтичної власти, княжої держави, скрiпляти своїми впливами їi вагу i значiннє-так як то й стало ся. Лiтопись оповiдає, що Володимир, вернувши ся з кримського походу до Київа, казав понищити iдоли-статуї богiв поганських, що стояли на горi, коло княжого двору: однi порубати, иньшi спалити, а iдол Перуна казав привязати коневи до хвоста й так тягнути з гори на рiку, а люде мали йти й бити його палицями "на поруганнє", потiм вкинути в Днїпро й не давати йому нїде пристати до берега. Понищивши iдолiв, казав.усiм людям прийти другого дня на рiку, аби нiхто у не важив ся не послухати ся. i Люде посходили ся, сказали їм розiбрати ся, вiйти до води, а попи стояли на березi й читали хрещальнi молитви, i так охрещено цїле мiсто гуртом. Так оповiдає лiтописець, i подiбно справдi мусiло стати ся в Київi та по иньших бiльших мiстах; мабуть тiльки не так нагло i несподiвано: певно, наперед толковано все таки людям дещо про нову вiру, тим бiльше що й перед тим були вже по бiльших мiстах свяще "ики й могли поучувати людей. 72. Так звана Мономахова шапка. Рiжнi письменники, що самi мусїли ще памятати тi часи, оповiдають, що тодi за Володимира охрещено "всю землю", i де не ставало доброї волi, помогав страх: "як не з любови, то з страху хрестили ся". За тим пiшло будо- ваннє церков, наставлювано священикiв i вiддавано їм дiтей в науку- "почав Володимир брати дiтей у значнiйших Людей i вiддавати на науку книжню", каже лiтопись. Для будови й прикрашування церков закликувано з грецьких країв всяких майстрiв i мистцiв: архiтектiв, малярiв, золотникiв-вiд них переймали їх штуки мiсцевi люде, i так поширювала ся вiзантийська штука, особливо церковна. Розумiєть ся, все се дiяло ся тiльки по значнiйших мiстах: далi, по-за ними, а особливо на села нова вiра йшла тiльки згодом i поволї. Але "земля" стала християнською, i так поруч iз звязками полiтичними зявили ся звязки культурнi Рiжнi землї й племена звязала разом не тiльки династична звязь- спiльний рiд княжий, i спiльна дружинна верства, що розтiкала ся з Київа по всiх тих землях, а з нею спiльне київське право й порядок, що розносили й заводили по всїх землях княжi намiсники, урядники й судi. Звязала їх також i спiльна вiра i церков, i спiльна єрархiя (духовенство), пiдвластна київському митро-политови, книжнiсть i освiта, сильно закрашенi церковною закраскою i також штука (мистецство). Перед тим були сильнi впливи штуки схiдньої, персько-арабської, тепер над ними бере гору культура i штука вiзантийська, звязана з новою державною вiрою. Нова "русько-вiзантийська" культура опановує на довгi вiки нашi i всi взагалi схiдноєвропейськi землї, що належали до нашої Київської держави. Взагалi отої всї новi звязки, принесенi Київською державою i особливо добою Володимира, звязали тїснїйше мiж собою не тiльки самi українськi землї й племена, але поширювали ся також i в землях теперiшнїх бiлоруських та великоруських i затирали, ослабляли племiнну, народню рiжницю, що не вiдчувала ся довго й потiм за спiльною вiрою, єрархiєю, книжнiстю, правом i спiльним iменем руським. Духовенство i княжа династiя навiть умисно старали ся приглушувати все, що дїлило сї народности, а пiдогрiвали в них почуте одности. З тих причин, як отеє вияснив я вище, Володимировє пановяннє стало незвичаино важною добою в житю нашого народу, епохою як то кажуть, тим бiльше що розпочате ним дїло було продовжене й скрiплене потiм його сином Ярославом, що пiшов вiрно слiдами батька, далї ведучи розпочате ним дїло. Лїтописцї й иньшi письменники пiдносять перемiну, яка стала ся в Володимирi з охрещеннєм: зовеїм його вдача змiнила ся, не той чоловiк став. Та змiна його вдачi нам меньше важна-але важно, що закладаючи новi пiдвалини пiд свою державну будову, бiльш культурнi, духовнi, добровiльнi, Володимир заразом пильнує зробити вiдносини власти i громадянства бiльш лагiдними, дбає про зближеннє з громадянством, про кращi порядки. Лiтописець оповiдає, що в другiй по-ловинї свого князювання Володимир мало воював, жив в згодї з сусiдами, бiльше дбав про внутрiщнїй порядок, часто роздумував з дружиною, з духовенством i з "старцями"-поважнiйшими громадянами про кращi закони i установи, "про устрiй земський i устав земський". Що дня в його дворi княжiм, чи при князю чи без нього, був пир i на тi пири приходили бояри i люде з дружини, урядники всякi i "нарочитi мужi" (поважнi громадяне),.на свята ж робили ся великi всенароднi пири, варили ся сотнї казанiв меду, йшла забава по кiлька день, убогим роздавали ся грошi, а для хорих i калiк по домах розвозили всяку страву. Взагалi показував велику ласку людям, особливо убогим: казав їм приходити на княжi двори, а для немощних i калїк, що не можуть приходити, велїв по городах возити на возах всяку страву-хлїб, мясо, рибу, всякi овочi, мед в бочках i квас, i питати, де є такi убогi калїки, що не можуть ходити, й їм роздавати. Лiтописець то все кладе на впливи християнської науки на Володимира по його охре-щенню. Але в сiм лежала також глубока полiтична думка, новий напрям державного житя, i найкращий доказ впливу й ваги його дає та память, яка заховала ся в народi про сї Володимировi пири, про його ласку до людей. Забули ся його вiйни й крiвавi дiла, i в пiснях 74. Рiжок (з руїн Десятинної церкви). ночи московськiй, памятають про нього як про "ласкового князя, красне сонечко", що пирує цiлими днями в київськiй столицї серед свох людей, а всякi справи поручає "могутним богатирям". 27. Боротьба з ордою. Часи Володимира Великого, або Святого, як його проголосила церква за охрещеннє Руси,-в народнiй памяти зiстали ся як ясна, радiсна доба житю народнiм. Але в дїйсности вони були охмаренi тяжко- не вважаючи на всi щасливi походи i вiйни, на перевагу над сусiдами, на посвояченнє з вiзантийським двором, на заснованнє руської церкви i пощиреннє вiзантийської культури. Тяжкий ворог налiг на Україну i не вважаючи на всю свою силу й удатнiсть Володимир не дав собi з ним ради, не захистив своїх земель вiд його руїнної сили. Була се орда Печенiзька. Через нашi чорноморськi степи, по короткiм затишу, з IX вiку почавши почали знову сунути дикi орди турецького племени i з всякого иньшого роду. В IX вiцї посунула сюдою дика i хижа орда Угорська й господарила в наших степах досить довго, нападаючи на українськi осади, забираючи людей в полон та продаючи їх потiм в неволю грецьким купцям. Потiм, десь в роках 860-880 прорвали ся Печенїги зза Волги, через державу Хозарську, що далї не здужала їх стримати. Се була орда ще бiльш хижа i воєвнича вiд Угрiв. Вона витиснула Угрiв з наших степiв, змусила перейти на рiвнини середнього Дунаю, теперiшньої Угорщини, а зайнявши чорноморськi степи вiд Дону до Дунаю, дала себе знати нашим оселям ще гiрше нїж Угри. В наших лiтописях не заховало ся докладнiйших звiсток про се печенїзьке спустошеннє, але слЇдно, що вже в початках Х вiку, за часи Олега та Iгоря, нашi люде уступали ся з чорноморського степового дозвiлля на захiд та на пiвнiч, шукаючи захисту та спокiйнi йшо-го житя. Київськi князї не знати, чи замало вважали на сей печенiзький натиск (тому що вiн потиснув зпочатку землi дальшi, вiд Київа меньше залежнi), а може не давали собi ради. Але за часiв Святослава Печенїги, порозганявши чорноморську Русь, починають уже забирати ся лалї на пiвнiч, в околицi самого Київа. Пiдчас першого болгарського походу Святослава, як жалували ся бояре київськi-трохи їх Печенїги не забрали в самiм Київi. Днiпрову дорогу вони так заложи-ли, що й торговельним караванам дороги не стало, а навiть i оруж-ною рукою не можна було пробити ся, як бачимо з Святославом. Святослав, ходячи по чужих сторонах, не подбав присмирити Печенiгiв, а. й за Володимирових часiв не краще бачимо. "Була вiйна з ними безустанку", згадує лiтописець, та оповiдає рiжнi перекази народнi, якi заховали ся з часiв тої печенiзької бiди: як Печенїги були приступили пiд Київ, i Володимир стрiв їх на Трубежi, де тепер Переяслав, i замiсть битви зробили поєдинок: випустили борця печенiзького, а з нашої сторони виступив хлопець молодий, кожумяка, i поборов Печенїжина, i назвав через те Володимир те мiсце Переяславом, що наш хлопець "переяв славу" у Печенїгiв. Або що Печенїги раз були обступили Бiлгород (коло Київа) i тiльки здуривши бiлго-родськi люде їх спекали ся: показали Печенїгам, що вони собi в Бiл-городi з землi кисїль беруть i тому не боять ся голоду: нехай Печенїги хоч i десять лїт стоять, нiчого не буде, бо люде беруть їжу з землi й голоднi не будуть. Одного разу сам Володимир, виступивши з малою дружиною против Печенiгiв, де тепер Василькiв, не устояв i мусiв тiкати, сам сховав ся вiд них пiд мостом, i потiм поставив церкву в Васильковi, за се що тодi Бог Печенїгiв пронiс: не вхопили його. Сї оповiдання показують, як тодi вже й коло самого Київа ставало небезпечно вiд сього тяжкого ворога. Люде розходили ся звiдси в безпечнїйшi мiсця, в лiси. Щоб захистити свою столицю, Володимир сипав високi вали наоколо Київа, на оборону вiд Печенїгiв (такi вали зiстали ся i по сей день понад Стугною, аж у три ряди, i коло Переяслава). Сучасний чешський мiсiонер, що їхав через Київ до Пе- 75. Печенїги на грецькiм малюнку (печенїзьке вiйсько з правого боку). ченїгiв, оповiдає про вали, що їх насипав Володимир: в валах сих були проробленi ворота й застави стояли. Ставлено також мiцнi крiпости понад Стугною, Сеймом, Трубежом, Суяою i сюди зводили людей з пiвнiчних країв, аби стерегли тих крiпостей. Видно, вже малїло людей тут, пустiло українське Поднiпрове i се дуже мало доброго вiщувало Руськiй державi, що саме опирала ся на се Поднiпрове. I вмер Володимир серед сеi грози печенiзької: лежав хорий, коли дали знати, що йдуть Печенiги з-за Сули, пiслав на них вiйсько з сином Борисом, i вмер не дiждавши вiсти з вiйська. 28. Володимировичi. Роздавши землi своїм синам, Володимир хотiв їх тїснїйше звязати з Кнiвом, i се до певної мiри йому вдало ся. Але так само як свого часу мiж Святославовими, так i помiж Володимировими синами не оден задумував зробити те саме, що вдало ся зробити самому Володимирови: землi вiд братiв повiдбирати i мiцнiише в своїх руках їх зєднати. Вже за батькового житя декотрi Володимировi сини не хотiли його слухати ся, пiдiймали ся на нього-знаємо се про Святополка, що сидiв в Туровi, в землi Дреговичiв, i Ярослава, що сидiв у Новгородi. Вони ж i по смерти батька звели зараз вiйну: кождий хотiв собi його мiсце зайняти, стати паном над усею Руською державою. Святополк, що пiд час смерти батька був у Вишгородї, почав побивати своїх братiв, посилаючи на них убiйникiв. Так вбили його люде Бориса, котрого Володимир держав при собi i думали, що то йому вiн хотїв передати по собi київський стiл: захопивши Київ, Святополк вислав своїх людей у вiйсько, що з Борисом пiшло на Печенїгiв, i вiйсько вiдступило вiд Бориса, а його самого Святополковi люде вбили. Потiм убили вони брата Борисового вiд одної матери-Глiба, i Святослава князя деревлянського, що кинув ся тїкати на Угорщину, але догонили його в Карпатах-могилу його показують тепер пiд Гребеновим, на верхiвях р. Опора. Та против Святополка пiдняв ся Яро- 76-7. Монети Святополка з йото портретом i гербовим знаком. слав, проголосивши себе местником за побитих братiв, i пiшов на Київ, на Святополка, з варязькими полками, як його батько. Святополк шукав помочи в Польщi, у свого тестя князя польського Болеслава Хороброго, привiв його був i до Київа-вигоняти звiдти Ярослава; приводив i Печенїгiв в помiч. Вiйна потягла ся пiвчетверта року; Київ переходив з рук в руки i богато терпiв вiд сеї колотнечi: i горiв, i грабували його нераз. Нарештi в рiшучiй битвi пiд Переяславом, над тою ж Альтою, де вбито Бориса, в останнє погромив Ярослав Святополкове вiйсько i його Печенїгiв, Святополк утїк кудись на захiд "мiж Чяхи i Ляхи", i вже не вертав ся на Русь, а паном у Київi зiстав ся Ярослав. Святополк програвши свою справу був тепер проголошений проклятим братоубiй-ником (певно як би виграв був, то з часом забули б те все i йому, як його батькови). Борис i Глїб були признанi святими мучениками, списано жития про Їх смерть. Про побiду Ярослава над Святополком побожнi люде оповiдали, що бачили ангелiв, як вони помагали Ярославу, а на Святополка напав страх як на Каїна: вiн тряс ся i нїде не знаходив собi мiсця. Було, видко, зложено богато пiсень про сї подiї. На далекiй пiвночи, на Iсляндських островах заховала ся скандинавська пiсня про сю вiйну Ярослава з братами. Вона оповiдає про Варяга Еймунда, що пустив ся на Русь, заробляти собi долю мечем, як то робило тодi богато його землякiв, i росказує, як вiн служив то одному то другому князеви-хто бiльше дасть. Є деякi слЇди пiсень i в наших лiтописях, напр. в оповiданню про битву над Альтою: Пiшли против себе i вкрили поле Летське множестиом воїн. Був пяток, сходило сонце, i в ту хвилю наспiв Святополк. I вступити ся оба, i була сїча зла, якої не було на Руси. За руки взявши ся рубали ся, долинками кров текла Три рази зiступа.iи ся i смерком iше били ся... Але з битвою на Альтi ще не був кiнець боротьби за панованнє над Руською державою. Против Ярослава пiдняв ся иньший супротивник, иньший Володимирiв син Мстислав князь тмуторокаиський. Се був, князь вiдважний, воєв-ничий, лицар-вояка, що нагадував свого дїда Святослава. В лiтописи заховало ся оповiданнє про нього, може з якоїсь пiснi дружинної -може й самого Бояна, їдо складав пiснi про сього Мстислава: "Був вiн крiпкий тiлом, з лиця червоний, з великими очима; був хоробрий в боях, ласкавий в обходженню, i дуже любив дружину, а майна на жалував, не забороняв нiкому їсти й пити". Лiтопись оповiдає про нього-може з пiсень Боянових-як вiн, воювавши з Касогами, поєдинкував ся з князем касожським, Реде-з старих взiрцiв, велетнем i силачем-вдарив ним о землю i зарiзав його ножем перед полками касожськими. Не стерпiв вiн, бачучи, що Ярослав загортає батькiвщину, i скориставши з нагоди, що Ярослав поїхав з Київа в свої новгородськi волости, прийшов пiд Київ з полками своїми i помiчними ватагами Хозарiв та Ясiв. Але Київ зiстав ся вiрним Ярославу, i Мстислав не став його здобувати, а загорнув заднiпрянськi землi й осїв ся в Черниговi. Прочувши про се, Ярослав прийшов уже з варязькими полками i пiшов на Мстислава. Пiд Листвином коло Чернигова стала ся сильна битва, оспiвана в стариннїй пiснi i за нею описана в лїтописи: З вечера Мстислав урядив своє вiйсько; по серединї поставив сiверянськi, чернигiвськi полки, а дружину свою приховав у безпеч-нiйших мiсцях, з бокiв. Настала нiч грозова, гром, блискавиця i дощ, i сказав Мстислав дружинi: рушаймо, се нам на користь. I стала ся сїча лиха i страшна. Як блискала блискавиця, свiтила ся зброя, i тiльки як освiтлювала блискавиця, бачили мечi i рубали при тiм свiтлi однi одних. Вся сила варязька впала на Сiверян, i потомили ся Варяги, рубаючи їх. Тодi Мстислав ударив на них з своєю дружиною i почав рубати Варягiв. I побачив Ярослав, що програв, i побiг з Якуиом i Га коном), князем варязьким (котрого привiв з собою), i вiдбiг Якун своєї золототканої луди (шати). Вдосвiта оглянув поле Мстислав i побачивши побитих Сiверян i Варягiв, сказав: хто б не радiв такому-от лежить Сїверянин, а от Варяг, а дружина моя цiла! Оповiдалось отеє певно в похвалу Мстиславови, за таку його прихильнiсть до дружини-i добре тут малюють ся тi давнi князi-дружинники, що нї трохи не жалували вiрних своїх пiддачих, тiльки дружину берегли як власного ока. По сiй битвi Мстислав пiслав до Ярослава, заохочучи подiлити ся батькiвщиною: Київ i землї на захiд вiд Днiпра нехай вiзьме Ярослав, а Мстислав заднiпрянськi. Ярослав пристав на се, i так подiлили ся, i потiм жили в згодi i разом в походи ходили. Мстислав мав свою столицю в Черниговi, де зачав будувати собор св. Спаса- найстаршу церкву, яка лишила ся на Українї. Та вмер несподiвано, а ще перед ним його син-одинак. I так несподiвано зiбрали ся батькiвськi землi, майже всi, в руках Ярослава. Тiльки в Полоцьку зiсталося потомство Iзяслава i княжило в пiвнiчно-захiднїх частях Володимирових земель Всїми иньшими землями заволодiв Ярослав i передав потiм гвому потомству. 29. Ярослав. Коло того ж саме часу як смерть Мстислава передавала в руки Ярослава цїлу половину його батькiвщини, стали ся ще иньшi подiї, якi дуже скрiпили його державу. На полуднї зломила ся сила печенiзька, на заходi польська. На Печенiгiв натисли зi сходу орди турецькi: Торки.а за ними Половцi, i пiд їх натиском Печенiги не могли удержати ся. 1036 року, в рiк смерти Мстислава, напали вони на Київ, великою силою. Мабуть була се цiла орда Печенiзька, що сунула на захiд. Велика битва пiд Київом скiнчила ся погромом Печенiгiв, на тiм мiсцї де потiм Ярослав заложив новий Київ (де тепер Золотi ворота, св. Софiя й ин.). Потiм Печенiги рушили на Дунай i за Дунай i зникли з наших степiв, а на iх мiсце розложили ся Торки, а потiм Половцi. Маючи бiльше спокою з полудня, Ярослав мiг подбати про захiднi границi. Там в другiй половинi Х вiку зложила ся була сильна держава Польська i не вдоволяючи ся зiбраннєм самих польських земель, силкувала ся захопити пограничнi українськi й мiшанi польсько-українськi землi. Вже Володимир воював ся за се з князем польським Болеславом Хоробрим, а за тої усобицi, що пiдняла ся по смерти Володимира, Болеслав, помагаючи Святополкови, захопив захiдне українське пограниче ("Червенськi городи", як се називає лiтопись). Поборовши Святополка, Ярослав зараз заходив ся вернути собi сї землi, але тiльки аж помиривши ся з Мстиславом мiг до сього взяти ся з бiльшими силами Обставини тим часом перемiнили ся: Болеслав умер (1025), i в Польщi пiдняла ся усобиця, як на Руси по Володимирi, тiльки ще бiльш тяжка й затяжна, Ярослав з Мстиславом мали змогу не тiльки вернути собi те що забрав був Болеслав, але й попустошили Польщу й обловили ся здобичю й невiльниками. В Польщi в 1030-х роках зчинило ся велике замiшаннє, народ вигоняв князiв i духовенство, нищив християнство. Десь аж коло р. 1039 внук Болеслава Казимир званий Одно-вителем вернув ся до Польщi й почав поволi заводити лад. Вiн притiм звернув ся до помочи Нiмеччини й Ярослава. Ярослав справдi взяв його в свою опiку, видав за нього доньку, кiлька разiв помагав йому вiйськом на рiжних ватажкiв польських, що не хотiли корити ся Казимирови. Польща тодi здавала ся такою розбитою, що Ярославу не вдогад було, що се вiн сам ставить на ноги небезпечного ворога. Ярослав чув тодi себе надто сильним i могутним i мабуть не думав, що обставини можуть з часом знов обернутись. Зiбравши майже всi землi батькiвськi (крiм Полоцької землi), а може дещо й причинивши до них по пограничах, вiн став одним з найсильцiйших володарiв тодiшньої Европи i стояв в близьких i союзних зносинах з рiжними сучасними володарями. Насамперед тiснi звязки вязали його з скандинавським свiтом, з варязькими краями, до котрих раз-у-раз звертав ся вiн по помiч в трудних хвилях i приводив на Русь варязькi полки. Сам вiн був жонатий з донькою шведського короля Оляфа, Iнгiгердою на iмя (а по християнському вона звала ся Iриною). Норвезький королевич Гаральд Смiливий, звiсний вояка, що потiм був королем норвезьким, довго пробував на Руси i оженив ся з донькою Ярослава Єлиса- ветою. Скандинавська повiсть (сага) про нього повiдає, нiбито Ярослав на сватаннє Гаральдове сказав, що такий королевич як вiн, без земель i без скарбiв, мусить чимсь прославити себе, аби сей шлюб не здавав ся нерiвним. Гаральд пустив ся в свiт, шукаючи слави, i в сих подорожах зложив пiсню про Ярославну: вона складала ся з 16 строф, в кождiй Гаральд описував свої подвиги, славу, всякi прикмети i на закiнченнє повторяв: а про те руська дiвчина в золотому намистї мене не хоче. Таких варязьких вояк богато було тодi на Руси, се був останнiй їх приплив, i пiд впливом його та памяти про давнiйшi приходи Варягiв зложило ся те оповiданнє про варязький початок Руси i руських князiв, що маємо в лiтописи. Иньша донька Ярослава, Ганна, видана була у Францiю, за французького короля Генриха; вона пережила свого чоловiка (се була друга його жiнка), жила потiм при синi своїм, королi Филипi, брала участь в державних справах, i на однiм документї зiстала ся її пiдпись власноручна, кириличними буквами, яку тут подаємо-Ана ргина, себто Аппа регiна. Спорiднений був київський княжий рiд також з богатьма нiмецькими княжими домами, з угорським i з вiзантийським. З Вiзантиєю були весь час дуже живi зносини. В 1040-х роках вийшла сварка. Грецький письменник сучасний, каже, що якогось руського купця вбито в Царгородї. Мабуть Ярослав задумав з тої нагоди пострашити Грекiв i добути для руської торговлї рiжнi пiльги, як за давнiх часiв. Пiслав сина свого Володимира з великим вiйськом варязьким i домашнїм, морем на Царгород. Але похiд не вдав ся. Греки своїм огнем попалили богато Володимирових кораблiв, i вiн завернув ся, а згодом вiдновлено знову приязнi зносини з Царгородом. Се був останнiй похiд Руси на Царгород. Важнїйше одначе значiннє нiж в тих заграничних вiдносинах мало пануваннє Ярослава у внутрiшнiм житю України. Я вже згадав, що тут його пануваннє було продовженнем того напряму, який зазначив Володимир в другiй половинi своєї дiяльности, i те чому Володимир клав лише початки, в часах Ярослава розвинуло ся вже повним цвiтом i дало йому славу i память у пiзнїйших поколiнь. Вiн дбав далi про поширеннє християнської вiри, про органiзацiю церкви, росповсюдненнє освiти i культури вiзантийської, будував богатi церкви й иньшi будови. Зараз по смерти Мстислава, зiставши ся "самодержцем" Руської держави, вiн на мiсцї славної побiди над Печенiгами заложив нове мiсто київське (див. плян 49); обгородив його валами й укрiпленнями i поставив тут муровану браму, з церквою Благовiщення зверху, побитою золоченою бляхою-тому й звали ся "Золотi ворота" В сiм новiм городi поставив вiн, по тодiшньому звичаю, монастирi в iмя св. Георгiя i Iрини (хрещене iмя Георгiя мав Ярослав, а його жiнка Iрина). Розпочав величну будову нової катедральної церкви св. Софiї, що лишила ся величавою памяткою його часiв. Будували її й прикрашали грецькi майстри. Олтар i головна баня були прикрашенi мозаїчними образами, "мусiєю", як її називали; иньшi части церкви росписанi фарбами; богато того зiстало ся й до наших часiв, хоч i невдало поправлено при останнїм одновленню собору в серединї XIX в. Сей собор служить найбiльшою памяткою чистовiзантийської штуки на Українi. Пiзнїйшi церкви, якi маємо в Київi й по иньших мiстах, будували ся й прикрашали ся переважно вже нашими мiсцевими майстрами, учениками грецькими. Вони для нас через се навiть цїкавiйшi, бо се робота наших майстрiв; тiльки, на жаль, сї церкви не заховали ся так добре як Софiйський собор, що зiстав ся цiлий i зверху i здебiльшого в серединї. Про заходи Ярослава коло поширення вiри київський лiтописець так пише: "При нїм вiра християнська почала на Руси плодити ся й розширяти ся, почали множити ся чернцї й монастирi стали зявляти ся. Ярослав кохав ся в уставах церковних, любив дуже попiв, а особливо чернцїв, i до книг прикладав ся, часто читав в день i в ночи: зiбрав богато писарiв i перекладав книги з грецької на словянську мову i так списано богато книг i зiбрано вiрним на науку. Отак як оден чоловiк землю пооре, а другий посїє, а иньшi жнуть i споживають 83. Софiйський собор-як вiн мусiв виглядати тепер богато добудов достатку- так було i з Ярославом: батько його Володимир зорав землю i зробив її мягкою-хрещеннєм просвiтив; Ярослав засїяв книжними словами серця вiрних людей, а ми пожинаємо, користаючи з книжної науки". Иньша лiтопись оповiдає, що Ярослав, приїхавши до Новгорода, зiбрав зпомiж дїтей старост i священикiв триста душ i звелїв їх "учити книгам". Подiбне дiяло ся мабуть по всїх бiльших тодїшнїх мiстах. В житю громадянськiм з Ярославом звязувано память про поряд- кованнє управи i суду, законiв i права. З iменем Ярослава заховала ся дуже цiкава такса: що саме мають право жадати для себе вiд людно-сти княжi урядники, виiзжаючи кудись на волость. Такса ся, очевидно, мала на метi оборонити люднiсть вiд здирств княжих урядникiв; є ще й иньшi подiбнi розпорядження його. Iменем же Ярослава надписуєть ся й цiла так звана "Руська Правда", збiрка наших давнїх законiв. Одначе до його часiв може належати на правду тiльки перша частина сеї збiрки, де обмежуєть ся право пiмсти i уставляють ся грошевi карикнязя. Так принаймнї оповiдає се лїтописець, i незнати чого в тих оповiданнях бiльше: чи дiйсних розпоряджень Ярославових, чи бажань громадянства, аби князi жили в згодї, як годить ся близькiй рiднї, помагали оден одному i спiльно боронили свою батькiвщину вiд ворогiв, не хапали оден у одного земель самовiльно, а переймали столи оден по однiм, законною дорогою, вiд старшого до молодшого, а не силомiць. В житю пiшло як раз навпаки. Нїхто не вдоволяв ся своєю часткою, а кождий хоч трохи здiбнїйший, проворнiйший князь думав 85-б. Домовина з бiлого мрамору в Софiйськiм соборi (з переду i з боку): вважають звичайно домовиною Ярослава. проте, чи не удало ся б йому се, що удало ся батькови й дїдови: зiбрати наново до купи землї Руської держави, загорнувши в свої руки. Нїхто не хотїв чекати своєї черги на київський стiл-тим бiльше, що й не встигло виробити ся певного, трiвкого порядку, як має переходити В вiд князя до князя київський, найстарший престiл княжий-чи має вiн iти вiд батька до сина, чи вiд старшого брата до молодшого, а по молодших братах уже до старших братаничiв. Раз у раз пiдiймали ся за се вiйни, крiвавi, руїннi, що дуже смутили громадянство, i воно нарiкало на князiв, що вони не пильнують Руської землї, самi наводять на неї ворогiв в своїх усобицях-особливо орду половецьку. Пробувало громадянство князiв опамятати, та вони не слухали, бороли ся далї завзято. Але те що удавало ся їх дiдам: "зiбрати землю Руську", де далї то слабше удавало ся навiть найбiльш рухливим i здатним спомiж них. Ярославу не вдало ся вже зiбрати цїлої батькiвщини, бо в Полоцьку остояла ся династiя Iзяслава. Вiд Ярослава пiшло вже цiлих пять родiв. 30. Ярославичi. Так як i його батько, Ярослав, позбиравши землi Руської держави, потiм роздав їх своїм синам. Смерть не застала його неспiдiвано, мав змогу розпорядити все перед смертю, але нiчого бiльше не умiв зробити, як вiддати Київ вiд разу старшому синови, Iзяславу, а улюбленцеви свому, Всеволоду, побажав, аби й йому довело ся бути київським князем, але законною дорогою, а не насильством. Подiлив землї мiж синами i наказував їм жити згiдливе, як годить ся синам одного батька й матери, та слухати ся старшого брата. Де далi тим бiльше ставало князiв: число їх зростало на десятки й сотнi, i все бiльше дробили ся княжi волости. Теперiшнi князi вже стидали ся так рiзати свою братию, як Володимир або Святополк: з поширеннєм християнських понять се здавало ся вже не гарним i безбожним, дозволеною вважала ся тiльки вiйна, смерть в бою. Труднїйше ставало викорiнювати князiв також тому, що вони знаходили собi захист i помiч в своїй землi, у своєї громади. Проминули тi часи, як громада жила зовсiм своїм житєм, сама собi правила ся i судила ся, вiдкупаючи ся вiд князiв тiльки даниною. Княжа вдасть, суд i управа їх мужiв i намiсникiв входила все глубше в житє громадянства, i не було вiд того спасення; отже й громадянство все бiльше мусiло цiкавити ся княжими справами, переставало бути простим глядачем княжих вiйн та перемiн князiв на своїм княжiм престолi, хотiло взагалi як найменьше мати таких перемiн, бажало мати свою окрему княжу сiмю, яка б пильнувала землi, дбала про громаду i про її бажання. Через се уступало ся за князїв з такої сiмї, яку вже вважало за свою освоєну, боронило їх скiльки сил ставало, не давало иньшим князям їх вигонити, щоб не було нових усобиць i змiни порядкiв. А слiдом за тим давня держава Руська рiшучо i безповоротно мусiла дiлити ся на окремi землї, пiд управою своїх княжих родiв, династiй, що тiльки по iмени своїм старшим признавали київського князя, а властиво жили й правили зовсiм самостiйно i незалежно вiд нього. Ярославовi сини i внуки ще не розумiли ясно. куди воно йде, i з цїлої сили силкували ся позабирати землї вiд братiв i иньшої рiднi та зєднати у одно. Старший Ярославович Iзяслав, що дiстав Київ по батьку, не був на стiльки проворний та вмiлий, щоб взяти се дїло на себе; тому спочатку три старшi брати: київський Iзяслав, як найстарший, чернигiвський Святослав, .мабуть найбiльш енергiчний i здiбний мiж ннди.та переяславський Всеволод, хитрий i витрiвалий,-спiльними силами заходили ся загарбувати волости, вiдбираючи вiд молодших та слабших братiв та братаничiв. Та як позабирали вiд иньших, тодi i мiж ними самими почала ся боротьба. Пригода виявила, як не сильно сидить Iзяслав у власнiй своїй волости, i розбудила у Святослава та Всеволода охоту висадити його та подiлити ся собi його землями. Пригода вийшла з степу. На мiсце Печенїгiв, як я вже сказав, в нашi степи прийшла орда Торкiв. Але се була орда слабка i на неї натискала ззаду iiньша, Половецька, що скоро розгромила Торкiв i в 1060-х соках присунула ся до українських осель. Вже 1062 р вона напала на Переяславщину i погромила Всеволода, а в 1068 р. прийшла знов. Всеволод, по шкодi мудрий, сим разом закликав братiв в помiч; пiшли всї разом на Половцiв, але тi таки їх побили i почали грабити українськi землї по обох боках Днїпра. Київськi люде, що ходили Всеволодови в помiч, прибiгши з нещасливої битви, скликали на торговищi вiче i постановили йти знову на Половцiв, що почали грабувати їх землю. Пiслали до князя свого Iзяслава, аби дав їм коней i зброї пiдуть на Половцiв. Але Iзяслав не згодив ся: мабуть бояв ся, що люде збунтують ся на нього, бо й так мабуть були на нього сердитi i чимало їх сидiло тодi поарештованих у княжiм "порубi" (вязницї). Коли на вiчу сказали, що князь зброї не дає, пiдняло ся велике невдоволеннє на нього i на його помiчника, тисяцького Коснячка (тисяцькии був начальниковi мiста, найстаршим по князеви). Однi пiшли сварити ся з Косiiячком. иньшi побiгли розбивати княжi вязницї та виручати своїх громадян, иньшi знов на княжий двiр та тут почали переговорювати ся з князем i боярами. В Київi сидiв тодi в неволї полоцький князь Всеслав. внук Iзяслава, сина Рогнїди. звiсний як харак. терник i чудодiй. Розгнїванi на свого князя, Кияне почали вже пого-ворiовати, що краще б їм поставити собi князем Всеслава. Почувши се бояре Iзяславовi почали йоли радити, аби пiслав кого забити Всеслава, щоб справдi не поставили його князем. Та Iзяслав побояв ся грiха. А люде, не добивши ся нiчого вiд князя, справдi кинули ся поруб розбивати та Всеслава визволяти. Побачивши се, Iзяслав кинув ся тїкати, а люде, визволивши Всеслава, поставили його посеред княжого двора й окликали своїм князем. Всеслав став князем у Київi- але не на довго. Iзяслав пошукав помочи у свого швагра князя польського Болеслава i з ним прийшов на весну. Кияне з Всеславом пiшли їм на зустрiч оружно. Та несподївано Всеслав в ночи втiк з київського табору в свої полоцькi краї-не схотiв рискувати за для київського стола, i так зiставив Киян. В нашiм славнiм Словi о гiо.iку Iгоревiм зiстала ся пiсня про сю пригоду: Всеслав князь людям суди судив, Князям городи рядив, А сам в ночи вовком ходив, З Київа до пiвнiв до Тмутороканя забiгав, Великому Хорсови (сонцю) вовком путь перебiгав. В Полоцьку йому заутреню у святої Софiї звони.пi Вiн у Київi зачув тi дзвони. К.iюками спер ся вiн о конї, скочив вiн iк Київу I дiткнув ся ратищем золотого стола-Київа; Скочив звiдти лютим звiрем з пiд Бi.iгорода I повiяв ся у синїй млї... Кияне, зiставши ся без князя, кликали до себе Святослава i Всеволода, але тi теж не насмiлили ся наставити свої голови. Кияне му-сЇли назад прийняти Iзяслава, i той крiваво пiмстив ся на участниках повстання. Але змiркувавши з сих подїй, як слабо сидить Iзяслав на своїм київськiм столї, Святослав потiм змовив ся з Всеволодом i пiшов на Iзяслава з вiйськом, вигнав його з Київа i подiлив ся його землями з Всеволодом (1073). Недовго й Святослав панував у Київi та володїв братнїми землями, бо вмер уже 1076 р. Та його слiдами пiшов Всеволод, силкуючи ся загорнути як найбiльше земель собi, а як найменьше зiставити иньшим князям-потемкам братiв, котрих вiн усїх пережив. Тi не давали ся, при всякий нагодi старали ся доїхати Всеволодови, наводили Половцїв. силкували ся видерти назад свою батькiвщину, користаючи з помочи людности, що теж краще хотiла мати князями своїх "отчичiв", синiв свого князя, нiж далї перекидати ся з рук в руки, вiд одного князя до другого. Пятнадцятилїтнє князюваннє Всеволода в Київi пройшло в неустаннiй боротьбi з отими обдiленими князями "iзгоями", як iх звуть. Вони сочили його з усїх бокiв, а перед мiж ними вiв Святославич Олег, прозваний Гориславичем за те горе, як терпiли люде вiд нього i вiд його Половецьких орд, що вiн наводив на Україну, докучаючи Всеволодови, добиваючи ся вiд нього батькiвщини, що вiн йому i всьому потомству Святославовому вiдiбрав-Були вiки Трояновi, минули лїта Ярославовi, Були полки (вiйни) Олеговi -Олега Святославича. Той бо Олег мечем ковав коромолу, сїяв стрiли по зе.м.iї. Вступав в золоте стремено в Тмутороканi- А вже як дзвiн чув великий Ярославiв син Всеволод. 31. Половецька бiда. Всеволод держав ся до смерти. хотiв з загарбаного добра як найбiльше утримати в своїх руках; та скоро по смерти його син Володимир Мономах i київський князь Свято-полк. Iзяславiв син, що на мiсце Всеволода прийшов до Київа, побачили, що так дальше не можна: треба вдоволити iзгоїв, треба вiддати їм батькiвщини i утихомирити Україну, поки вона не пропала зовсiм. Бо користаючи з усобиць княжих. Половцї то як союзники iзгоїв, то на власну руку набiгали раз у раз на iiоднїiiрянськi землi, грабили, пустошили i в нївець обертали. Дiйшло до того, що полуднева Київщина i Переяславщина та полуднева Чернигiвщина не мали анї хвилi спокiйної, не можна було господарити, а навiть далї вже й по городах не можна було сховати ся, бо Половцi обступали мiста й тримали в облозi, поки не пiддавали ся. Стара бiда, яку терпiла Україна вiд Печенїгiв, по недовгiм спокою верпiла ся тепер з новою силою вiл сих половецьких нападiв. Плачеть ся мати Ростиславопа По юному князї Ростиславi. Засмутили ся квiтки жалем. Дерева з тугою к землi похили; В сам рiк смерти Всеволода поздоровили Половцї нового київського князя своїм приходом, погромили коло Трипiлля вiйська приведенi Святополком, Володимиром i його братом Ростиславом. Сам Ростислав потонув тодi в Стугнї, тiкаючи вiд Половцїв (В Київi оповiдали, що то Бог Ростислава покарав, бо велiв воякам своїм утопити чернця печерського, що йому ту смерть напророчий). Половцї спустошили всю околицю Київську, обступили город Торчеськ i не уступали ся кiлька мiсяцiв, поки люде торчеськi не пiддали ся їм. З великою здобичею пiшли Половцї в свої кочовища, Олег, не маючи де iiодїти ся, пересиджував у Iдiуторокаiг, iпо стан тодi пристановищем для тих неприкаянних князїв. Поет каже, що Олег тiльки в стремено вступав, походом iти на Всеволодовi землi, а вже Всеволодовii зi страху в ухах дзвонило, а Володимир, що сидїп в Ольговiй батькiвiлинї, в Черниговi, то той зi заткненимн ухами i сидiв-щоб не чути того дзвону Олегового, ведучи з собою невiльникiв. "Змученi холодом, стомленi голодом i згагою, схудлi з бiди на лицї, почорнiлi на тїлї, йшли вони незнайомими краями, серед диких народiв, голi i босi, з ногами поколеними на тернах i з слїзми говорили мiж собою: "я з того мiста", "я з того села"-так розпитувались i з слїзми оповiдали про свою родину"-жалiсно оповiдає лiтописець про сю бiду. Осмiлений сим, Олег потiм з Половцями прийшов пiд Чернигiв i став добувати. Мономах вийшов i перейшов до Переяслава, але й тут не було спокою; вiн i Святополк просто замучились вiд половецьких нападiв, що падали то на сей то на другий бiк Днiпра. Край пустiв. Люде цiлими мiстами, вибравши хвилю, тїкалн далї на пiвнiч, в оезпечпїйшi мiсця. Нарештi Мономах i Святополк порiшили помирити ся з iзгоями. Скликали всiх князiв на зїзд пiд Київ на Любче озеро (1097) i постановили, щоб кождий княжий рiд держав свою батькiвщину, аби кождий спокiйно володїв своєю волостю i не було вiйн мiж князями. Правда, ся постанова не завела згоди мiж князями, бо зараз по тiм зїздї Святополк i Давид вхопили князя Василька еребовельського, послухавши наговорiв, нїби вiн з Мономахом змовляєть си на них; немилосердно ослїпили його, витяли очi й так пустили до дому. З того пiдняла ся нова вiйна, що потягнула ся кiлька лїт. Але нарештi князї утихомирили ся й порiшили спiльними силами зайняти ся приборканнєм Половцiв. Почавши вiд р. 1103, протягом кiлькох рокiв (1103-1111) майже що року висилали вiйська й ходили самi князї в похiд в степи, на половецькi кочовища, i тим справдї прискромили Половецьку орду, вiдiгнали її далї в степи i вiдстрашили вiд походiв на Україну. Люде на Українi дуже тiшили ся з того, що князї нарештi взяли ся боронити землi спiльними силами. Особливо славили Мономаха, що найбiльше клопотав ся тими походами на Половцiв й иньших князiв до них заохочував, i по смерти Святополка закликали його на київський стiл, против княжої постанови, щоб кождий держав свою батькiвщину. В лiтописях заховала ся гарна пiсня про тодїшнїй погром Половцiв, як вони мусiли тiкати куди видко вiд Мономаха. Та про те той тяжкий час половецький не проминув без слiду. Вже й перед тим печенїзька бiда пiдорвала сильно середнє Поднїпровє, се головне огнище тодiшнього українського полiтичного й культурного житя, тепер половецька доправила. Богато народу розбiгло ся, богато зруйнувало ся до останнього. Особливо се вiдбило ся тяжко на селянствi, на котрiм стояло все житє-на так званихсмердах. Потратили хо-зяйство, задовжили ся, попали в неволю. Тодi з позики лихва брала ся дуже висока, i хто задовжив ся раз, дуже тяжко йому було возволити ся. Мусiв вiдробляти за лихву, або за позику, праця ж цiнила ся дешево, а з кождої притоки чи провини господар користав, щоб довгу ще причинити, або й зовсiм на вiчного свого раба обернути такого довжника. На мiсце давнїйшого свобiдного народу стали множити ся люде невiльнi, "холопи", раби, так званi "закупи"-такi що довг вiдробляли. На мiсце дрiбного селянського господарства розвивало ся княже та боярське велике хазяйство, що орудувало працею, холопiв i закупiв, в великiм числї. Напр. оповiдаєть ся, як князї розграбили двiр княжий в Путивлi й забрали, там сiмсот душ "челяди" (невiльникiв)! "Руська Правда" новiйшої редакцiї, зiбрана десь коло Л20 р., дуже добре вiдбиває у собi такi тодїшнї господарськi i громадськi порядки: на кождiм мiсцi в нiй стрiчаємо постанови про невiльникiв, про законнi i незаконнi способи поневолення, про законну i незаконну лихву, про закупiв i вiдробiтку довгу, про утечу невiльникiв i способи їх вiдшукування. Видко, що довг i поневоленнє стали прикметою сього часу. Се викликало велике незадоволеннi.: мiж людьми. По смерти Святополка в Київi счинило ся повстаннє: люди кинули ся бити Жидiв, з котрими вiв рiжнi дїла покiйний Святополк, громили також урядникiв i взагалi богатих людей. Настрашенi бояре покликали на київський престiл Мономаха, як найбiльш любленого в народi князя, щоб завiв спокiй. Мономах прийшов до Київа i першим дiлом зробив постанову про меньший процент вiд позичок. Се показує, звiдки йшло те невдоволеннє народа на оогатих. Правда, що i по сiм Мономаховiм зменьшенню процент зiставав ся дуже високий (вираховують його на двадцять процентiв по теперiшньому, але се не певно, бо монетна система тодїшня не зовсiм для нас ясна). Все се дуже пiдiрвало економiчну силу Поднїпровя й приготовило культурний i полiтичний упадок тодiшнiх українських центрiв. 32. Вiдокремленне земель i земський устрiй. Любецькi постанови 1097 р., хоч, не дуже сповняли ся, являють ся важним показчиком полiтичних обставин: виявляють упадок, банкроцтво тих старих змагань до збирання Руської землi. Признаючи, що кождий князь повинен мати i тримати свою батькiвщину, старшi князї тим самим признавали, що нема чого думати повиганяти молодших князiв з їх волостей та зiбрати всї до купи так як колись збирав Володимир або Ярослав. Правда, проворнiйшi князi не залишали i далi нагоди, причепившись до якої небудь приключки, вiдiбрати волость у слабшого свояка i зовсiм полишити його з нiчим. Та проте все таки входить все глубше в житє правило, що кождий князь повинен мати якийсь удiл в спiльнiй дiдизнi княжого роду, а перед усiм має право на свою батькiвщину. Се було на руку поодиноким землям, що добивали ся свого вiдокремлення пiд управою мiсцевого княжого роду. Земля, держачи ся- якогось княжого роду i пильнуючи щоб не дати нiкому вигнати його з батькiвщини, здобувала тим собi окремiшнiсть. Вона в такiм разi могла бути певна, що иньшi князi не будуть мiшати ся в її справи, не будуть налазити бояре з чужих земель, мiсцевi князi й бояре, вважаючи на бажання людности й землi, будуть приладжувати ся, примiняти ся до них, щоб земля не стратила до них охоти й не почала шукати собi иньшого князя,-бо се в тодiшнiх обставинах було зовсiм не трудно. Власне разом iз розмноженнєм князiв i осїданнєм їх в певних землях, розвиваєть ся отся важна змiна в вiдносинах князя i землi, громадянства. Князь не може опирати ся на свою воєнну силу, на орану з рiжiнiхчужеииць Барягiв i всяких зайд. готових виробляти злюдьми що хоч, i як бувало давчiйше. Дружини тепер були малi, i нi з чого було утримати великої, i дружина ся з осїданнєм князїв осiдає теж в землi. З заволок воякiв-купцїв зона перетворяєть ся в господарiв-помiщикiв, бо торговля взагалi упадає в сiм часi, через утрату степових, полудневих дорiг, а економiчна руїна давала богато невiльних або напiв невiльних, крiпацьких рук, з якими можна було вести велике хозяйство. Дружина перемiшуєть ся з мiсцевим боярством, разом з ним стає вищою верствою мiсцевого громадянства. Князь чує силу сеї верстви i пильнує потрапляти їй. Громада забирає велику вдасть над князем i коли не вдоволена його управою, без церемонiй жадає вiд нього, аби перемiнив те чи се бо инакше не хочуть його. В одних землях сю силу забирає ширше громадянство--то значить боярство i мiщанство бiльших мiст, в иньших-всiм порядкує саме боярство, вiдтиснувши рядове мiщанство на заднїй плян. Органом громадської контролi над князем i його управою стає вiче, то значить збiр народнiй: в нїм можуть бути всї свободнi люде, з мiста i з цїлої землi, хто прийде; одначе тон задавало звичайно мiсцеве ооярство. Таке вiче, зiбравши ся з якої неоудь нагоди, обсуджувало всякi справи, ставило свої жадання князю, а часом скидало його й закликало иньшого князя. Се не тяжко було при розмноженню князiв, що завидущими очами тiльки й дивили ся на всї боки, чи не лежить де пусто яка волость, чи не сидить слабо котрийсь князець в своїй волости. щоб його звiдти висадити й самому сїсти. Я оповiв вище про таке київське повстаннє против Iзяслава- перший такий бурхливий виступ народнього вiча. Вони стали потiм явищем досить звичайним. В деяких землях громадянство умисно мiняє як найчастїйше князiв. не лаючи їм закорiнити ся, i всї дiла переймає на вiче та його виборних урядникiв, а князя зiставляє при самiм начальствi над вiйськом так було в Новгородi. У нас на Українi до того не приходило: суд. управа, всї справи лишали ся за князем та його урядниками, але вiче держало їх пiд своїм наглядом, ставило князеви свої жадання, i князь звичайно вважав на них, щоб не дражнити громади. З наших земель особливо частi звiстки маємо про вiча київськi, але без сумнiву i по иньших землях вiче давало себе знати,-хiба де занадто розвинуло ся .боярство та взявши князя в свої руки, вiдсадило назад иньшу громаду: так було в Галичинi. Взагалi з вiдокремленнєм земель кожда жила, своїм вiдмiнним житєм i инакше воно розвивало ся по рiжних землях, хоч заразом розвивались i все глубше закорiнювались i спiльнi прикмети устрою та житя. Право київське було рознесене князями й дружиною по всїх землях i приложене до мiсцевих судiв i управи. Коли порiвнюємо київське право, таке як ми його бачимо в Руськiй Правдi старшої редакцiї (зробленої в доугiй половинi XI в.) i молодшої (з часiв Мономаха), з пiзнiйшим правом рiжних земель, як воно вiдбиваєть ся в тутешнiх записях права, ми бачимо велику подiбнiстi), а се показує, що основи київського права були прийнятi скрiзь (особливо вражають подiбности мiж Руською Правдою й пiзнiйшим Литовським Статутом. що вирiс на правi найбiльш вiдокремленої частини Київської держави- земель Полоцьких). Устрiй i управа були теж в головнiм досить одностайнi. Одна була книжнiсть, культура i штука вiзантийсько-руська, що розпливали ся з Київа протягом двох столiть, аж до його упадку. Одна була вiра i церква i своєю однiстю церковною, єрархiчною, вона скрiпляла внутрiшнi звязки земель, бо всї вони пiдвластнi були київському митрополитови, i владики та вище духовенство в значнiй части виходили з Київа. З одного Печерського монастиря (заснованого в другiй половинi XI в. i розвиненого особливо при iгуменi Феодосiї, що зробив з нього найбiльше огнище чернецтва на цiлу Руську державу), рахували кiлька-десять єпископiв, що вийшли вiдси на рiжнi єпархiї. Все се, невважаючи на вiдокрем- леннє земель i рiжнi вiдмiни в їх житю, далi звязувало певною внутрiшньою звязею та одностайнiстю землi Руської держави,особливо українськi, зближенi племiнними звяз-ками, географiчною близькiстю i всякими иньшими звязями За сї два столiтя-вiд другої половини XI i до середини XIII вiку власне росте й виростає ся внутрiшня звязь, не вважаючи на розклад полiтичний, на вiдокремленнє земель та ослабленнс тої властн, що мав над ними давнiйше київський князь. Ярославовi сини i внуки, якi засiдали на київськiм столї в другiй половинi XI i в першiй половинi XII в., силкували ся яко могла затримати отсей розклад Київської держави, запобiгти отому вiдокремленню земель. Сї їх силкування трохи припиняли, трохи запiзняли те вiдокремленнє, та кiнець кiнцем воно все таки поступало все бiльше наперед. 33. Землї-князївства. Першою вiддїлила ся, i то найбiльш рiзко- Галичина, пiд властю Ростиславичiв, внукiв Володимира, Ярославового сина, що то ходив останнiм походом на Царгород. Мабуть Ростислав по смерти батька одержав Галицьку волость, але потiм його висадали вiдти дядьки i вiн умер у далекiм Тмутороканї. Галичина i Волинь разом дiстали ся Яро-полкови, сину Iзяслава київського. Але сини Ростислава Рюрик, Володар i Василько, виросши стали доходити батькiвщини i кiнець кiнцем докучили так Всеволодови, що вiн вiдобрав їх батькiвськi волости вiд Ярополка Iзяславича i вiддав Ростиславичам (коло р. 1085). По сiм Ростиславичi мiiцно осiли ся на батькiвщинi, подiливши її мiж собою: захiдню частину з Перемишлем узяв Рюрик, середню (з столицею в Звеннгородi) Володар, полудневу (столиця в Теребовлї)-Василько. Ярополк пробував борюкати ся з ними, та наложив головою: казали, що котрийсь з Ростяславичiв наслав на нього убiнника. Бувши енергiчними, вiдважними, здатними полiтиками Ростиславичi потрапили оборонити сю українську закраїну вiд усiх ласих сусiдських рук-вiд Полякiв i Угрiв, i вiд своїх же своякiв, волинських та київських князiв, що хотiли Галичину прилучити назад до Волипи та до Київщини. Син Володаря Володнмирко, князь проворний i хитрий, ще бiльше скрiпив сю землю, повигонявши братаничiв i всю зiбравши в своїх руках. Галичина i без того була велика, добре загосподарена країна, бо сюди не сягали половецькi напади анї княжi усобицi, i через те богато людей переходило туди з iiпьшiiх українських земель. Тепер же зiбрана в одних руках, стала найсильнїйшою з українських земель. Князi її держалн ся осторонь, пильнували, щоб иньшi князї до них не встрявали i сами в иньшi землi не лишали ся. Але за те забрали в Галичинi велику силу бояре, даючи ся в знаки i людям i князеви. Син Володимирка Ярослав був славлений i поважаний мiж усїми українськили князями: йому присвятив спiвець Слова о полку Iгоревiм похвальнi слова, представивши, як вiн .сидить. високо на своїм золотокованiм престолi, пiдперши гори Угорськi своїми зелiзними полками-заступив дорогу королеви, зачинив Дунаєви ворота". Але у себе дома мусїв Ярослав корити ся i перед боярами, що мiшали ся навiть в його домашнi, родиннi справи. За Галицькою землею вiдокремила ся Чернигiвська: уже за Мстислава, i потiм за Святослава Ярославовича вона вiддiлила ся була вiд Київа, як ьелике i сильне князїство; але Всеволод захопив її в свої руки i не хотiв дати Святославичам. Вони одначе вiдбили собi єною батькiвщину i вiд любецького зїзду засiли тут сильно. Головно панувало тут потомство славного Олега Святославича-Гопиславича. Були се князї здiбнi, енергiчнi, i земля їх тримала ся чiрно. Тiльки шкодила їх велика амбiцiя: вони не вдоволяли ся своїми чернигiзськими землями, хотiли панувати i в Киiвi, i з Переяславi, пiзиише i i. Галичинi, i з того виходили вiйни, вiд яких герпiла часами Чернигiв-щина дуже сильно. Тiсно Олеговичам було в Чернигiншннї. бо рiд їх множив ся, земля дiлила ся на все меньшi удiли, i через те че мала такої сили i значiння,-хоч мiж собою, у себе дома жили Олеговичi досить згiдливе, передаючи волости вiд старшого до меньшого. Лекше було глухiй, в полiських лiсах та болотах заходнiй Турово-iн- iнськiй землi; край хоч бiдний i неродючий. був затишний вiд ворогiв своїх i чужих, i лекше мiг вiд них оборонити ся. Наскучивши, що київськi князї ними перекидають ся, посилаючи то того то сього їм у князї, Турiвцї в 1150-х роках винайшли свого "отчича", потомка Святополкового: бо Святополк був турiвським князем колись. Сей "отчич" засїв в Туровi, i хоч як київськi князї його заходили ся вiдти вибити (двiчи великим походом ходили), таки не здужали його висадити: Турiвцї мiцно тримали ся, i так себе оборонили, що вже потiм мали спокiй вiд постороннiх князiв. Тiльки Литва згодом стала їм докучати своїми нападами. 99. Собор св. Спаса в Черниговi. Коло тогож часу вiдокремила ся й Волинь. Просторий, богатий, сильний i досить захищений сей край тримав ся старших Мономахови-чiв. Та вони хотiли держати i Київ, i сидючи на Волини, все силкували ся захопити Київщину, а переходячи на київський стiл, передавали котромусь молодшому бра-тови волинськi землi. Але з другою половиною XII в., як Київ починає упадати, вони все меньше лакомлять ся на нього, все бiльше держаться своєї волинської землї та боронять її вiд ворогiв (вiд Полякiв особливо, а далi почала нападати на Волинь i Литва). Земля подiлила ся на двi головнi части: Во- лодимирське ii Луцьке князiвство, а далi на дрiбнiйшi iце (Белзьке, Пересопницьке, Бзерестейське, Дорогичинське й ин.). Але з кiнцем столiтя князь володидирський Роман звязав Володимирське князiвство з Галичиною, а його потомки обєднали Волинську землю цiлу її тiсно звязали її з Галичиною в одну сильну державу. 34. Боротьба за Київ i його упадок. Київ i Київщина також хотiли вiдокремити ся пiд управою старшої лїнїї Мономаха, котрого покликали на київський стiл Мономах був князь сильний i полiтик добрий, у.мiв держати Київ мiцно в своїх руках, i тдк само його син Мстислав. Але по сме:iти Мстислава вийшло замiшаннє серед саiiих Лiономаховичiв, тому що не було виробленого порядку в переходi княжих столiв: лїнїя Мстислава хотiла задержати Київ у своїх руках, з молодшi Мономаховичi приставали, пiшла мiж ними вiйна i користаючи з того захопив Київ чернигiвський князь Всеволод Ольгович. Де далi тим бiльш заплуганою ставала ся боротьба, все бiльше було охочих до Київа, тому що з ним звязувала ся стара слава головного княжого стола, i київський князь вважав ся старшим мiж князями. Так тепер боком виходила Київу його слава! Кияне з початку пiдтримували Мстиславичiв цїлою силою, поголовне в похiд ходили, сподїваючи ся, що поможуть його синам Iзяславу, а потiм Ростиславу укрiпити ся i зробити Київщину своєю волостю. Але побачивши, що нїчого з того не виходить, стали вiдтягати ся, як найменьше мiшати ся до княжих вiйн i сварок-нехай сварять ся мiж собою i не мiшають в то землю. Та се теж мало помагало. Часами бодай на кiлька лїт наставав спокiй, як на київський стiл попадав князь досить сильний i впливовий, так що супроти нього притихали иньшi й вiдкладали свої претенсiї до кращої нагоди. Але часами пiдiймало ся таке замiшаннє, що князi мiняли ся не то що року, а й по кiлька мiсяцiв i тижнiв. I все се находило з вiйськом, товкло ся по землї, нищило хо-зяйство, грабувало мешканцiв, купцiв, робило розстрiй в торговлї. Ще гiрше як князї наводили в помiч Половцїв: тi вже нїкому не давали переходу, грабили й заберали в неволю що тiльки сили. А осмiленi княжими усобицями далi почали й самi набiгати на українськi землї, особливо на Київщину та Переяславщину: залишили були по тих Мономахових походах, а тепер знов почали, з початку не смiливо, а де далї то гiрше. В 1170-1180 рр. просто житя вiд них не стало. Приходило ся цiлим вiйськом виходити в степи, щоб охороняти вiд половецьких нападiв купецькi каравани та стерегти границь вiд нападiв. Молодшi, смiливiйшi князi пробували так як за Мономахових часiв приборкати Половцїв походами в степи. Так ото 1185 р. ходив на Половцїв Iгор князь новгородеїверський на Половцїв з братами: се той нещасливий похiд, оспiваний у Словi о полку Iгоревiм, що скiнчив ся погромом Iгоревого вiйська i неволею для нього самого. Кiлька разiв ходили походом київськi князї Святослав i Рюрик; часто пускав ся в наїзди на Половцїв Рюрикiв син Ростислав. Але не тi були князї, як за часiв Мономаха, коли вiн з Святополком київським трясли цїлою Україною; тепер князї подiлились, порiжнились, ослабли, та й Україна ослабла: упала торговля, промисел, люде, особливо богатшi, кидали неспокiйнi краї, мандрували в пiвнiчнi сторони, або на захiд, на Волинь та в Галичину. Не удало ся приборкати Половцiв i сумнi слова Слова о полку Iгоревiм лунали як похоронний спiв над полiтичним житєм тодiшньої України: На рiцї на Каялї пiтьма свiт покрила. Розбiгли ся Половцї по Руськiй землi як хиже гнїздо. Вже пiдняла ся хула на хвалу, Вже ударила нужда на волю... 35. Галицько-волинська держава. Кн. Роман. Хоч як суздальськi князї пiдкопували силу i значiннє київських князiв i Київа самого, одначе їх пляни сповнили ся тiльки по части, бо саме тодi як задавали вони останнi болючi удари Київу. в українських землях зложила ся нова iiолїтична сила на заходi. Вона хоч не обеднала цiлої України, як Київ, але все таки бодай для захiдньоi України, тодi сильнїйшої й богатше залюдненої, продовжила самостiйне державне житє ще бiльш як на столiтє. А сотворив ту державу киязь Роман Мстиславович, внук звiсного вже нам Iзаслава Мстиславича, київського улюбленця, князь володимирський (на Волини). Вiн виступив на полiтичну сцену в тiм часї, коли Київ уже сильно пiдупав, тому не старав ся здобути собi київського стола, як його батько Мстислав i дїд Iзяслав, а звернув очi свої на сусiдню Галичину, де всевладне боярство вело боротьбу з синами Ярослава, чiпаючи ся їх родинних справ, непорядного семейного житя, то що Роман зайшов у зносини з боярами, i вони пiдняли повстаннє, вигнали свого князя Володимира, а на його мiсце покликали Романа (1189). Роман, покла-даючи ся на Галичину, вже думав, що й не потрiбує володимирського князiвства, i вiддач брату. Одначе сим разом справа не пiшла так легко, бо Володимир галицький звернув ся до угорського короля, просячи помочи, а Угорщина здавна вже простягала руки до Галичини, i тепе- рiшнею оказiєю задумала покористувати ся для себе: угорський король пiшов з Володимиром, нїби ведучи його на князiвство, але зайнявши Галичину, всадив Володимира у вязницю. а в Галичi посадив свого До тогож суздальськi князi, потомки молодшого Мономаховича Юрия (<редки пiзнiйшої московської династиї), осївши ся на Поводжу, умисно старали ся ще бiльше пiдiрвати Київ, щоб його князї не мали значiння, а їм щоб бути найпершими князями. Син Юрия Андрiй, кори-стаючи з того, що князї на Українi пересварили ся, вмiшав ся в їх сварки i в 1169 р. пiслав умисно своє вiйсько на Київ, щоб його при тiй нагодi яко мога знищити, i вiйсько се, здобувши Київ, справдi немилосердно знищило його: кiлька день грабували мiсто, церкви, монастирi, не жалуючи нiчого: забирали з церков iкони, книги, ризи, дзвони навiть здiймали, везли до себе, в пiвнiчнi краї; людей убивали й забирали в неволю, i потiм в Київi Андрiй умисно садовив князiв незначних, аби його тим понизити. Пiзнїйше, як на Українi трохи було утишило ся (в 1180-х роках) i головнi претенденти на Київ-Святослав чернигiвський i Рюрик Ростиславич (з Мстиславичiв), подiливши мiж собою Київщину, стали жити в згодi, тодi знов брат Андрiїв Всеволод умисно розсварив українських князiв, напустив на Рюрика його зятя Романа i чернигiвських князiв i збив таку бучу, що знов Київ пограблено i знищено немилосердно (1203 р.), i коло нього звела ся така борня, що справдi трудно було всидiти кому небудь в Київщинi. Пiсля сього Київ упадає вже зовсiм i пiзнїйший татарський погром не богато доправив по тих домашнїх погромах. Упадало українське житє на Поднїпровю: Гей застогнав, братя, Київ тугою, а Чернигiв напастьiни, Розлила ся туга по Руськiй землi, Печаль сильна тече через землi Руськi- А князї самi мiж собою коромолу конали, А поганi з побiдою набiгали на Руську землю- спiвав спiвець Слова о полку Iгоревiм, бачучи той упадок. Володимиру потiм одначе удало ся втiкти з вежi: нарiзав собi з полотна полос та скрутив з них шнури; за помiчю Нїмцїв i Полякiв вернув ся вiн до в Галичини i тут люде, покуштувавши угорського пановання прийняли його радо. Вiн княжив спокiйно до смерти, але як умер, Роман таки вернув ся до своєї гадки-заволодiти Галичиною. Бояре сим разом його вже не кликали: мабуть спробувавши його правлiння попереднього разу, не мали охоти кликати в друге, бо не хотiв їм iти в лад Але Роман узяв помiчне вiйсько вiд своїх своякiв польських князїв, i з ними року 1199 вiйшов у Галичину. Сим разом вiн був уже обережнїйший, не пускав з рук Володимира, i з часом, 102-3. Поливянi плитки (мабуть з будiвель кн. Рюрика). як иньшi князї повимирали то що, цїла Волинь разом з Галичиною в 1230-х роках зєднала ся в руках Романових синiв в одну велику, сильну, богату, обеднану державу, яка могла б притягнути й дальшi українськi землї, як би не рiжнi перешкоди. Для самого Романа була добра нагода взяти Київ в свої руки- пiд час тих усобиць, якi заварили ся на Українi з Всеволодової iнтриги. На Українi тодї, пiсля того як Роман засїв у Галичi, покладали на нього великi надiї, як на князя смiлого, енергiчного, удатного. Вiн прославив ся своїми побiдними походами на Литву, що дуже докучала тодї пiвнiчним українським землям, i на Половцiв. Про приборканнє Литви довго потiм ходили рiжнi оповiдання; пiзнiйший литовський iсторик Стрийковський оповiдає переказ, як то Роман, мстячи ся Литвi, уживав литовських полонян.никiв до тяжких робiт, до оранки, так що котрийсь Литвин, навчивши ся нашої мови, сказав приказку. яка потiм задержала ся на довго: "Ой, Романе, Романе, лихим живеш, 104. Грецька печатка Кузьми владики галицького(другої пол.ХII в). Литвою ореш! Про походи Романа на Половцїв ходили пiснi, але їх тiльки вiдгомони дiйшли до нас. в тiм родї як уривок в Галицькiй лiтописи: Кинувсь вiн на поганих як лев. Переходив їх землю-як орел. Сердитий був вiн як рись А хоробрий був вiн як тур... I губив їх-як крокодил. В Галицькiй землї, засiвши вдруге, Роман звiв велику боротьбу з боярством; сучасний польський лiтописець Кадлубек дуже сильними словами описує, як Роман забирав маєтки боярськi, самих бояр убивав, мучив, i таку приказку мав: "не побивши пчiл, не їсти меду". Мабуть в тих оповiданнях Кадлубка про немилосерднi вчинки Романа таки багато видуманого. Та мiж народом ся його сувора росправа з боярами в кождiм разї збiльшила тiльки с.iаву Романа i любов до нього. Галицьке боярство занадто велику силу взяло в землї i користаючи з своєї власти, тїснило й крiпостило простий нарiд, i не було на нього нї суда нї управи. Вiдказувано на пиху i жаднiсть боярських верховодiв, що держали великi дружини свої, заорали в свої руки всi уряди i не було на Їх нї якого страху. Князями вони умисно хотїли перекидати, аби в своїх руках держати всю управу. В Галицькiй лiтописи, писанiй з становища княжого, неприхильного боярам, повно нарiкань на боярськi iнтриги, самолюбство, пиху. Цїкаво прочитати такий образок, як галицький верховод Доброслав їде через Галич до князя в однiй со-рочцї, залишений такий, що й на землю не дивить ся, "Галичане ж огли коло стремени його". Тому вся прихильнiсть i спочуте народу було по сторонi Романа в його боротьбi з боярством. Слава князя сильного, грiзного, могутнього, який нiкому не позволить його легковажити, пiшла про Романа не тiльки по всїй Українi, а й по сусїднїх державах: так вiдзивають ся про нього сучаснi письменники грецькi, польськi. I ся слава будила на Українi надїю, остатню надiю, що от може таки в особi Романа виступає нарештi чоловiк, який заведе лад на Українi, вiзьме о руки князїв й зробить кiнець їх сваркам, положить кiнець мiшанням в українськi справи постороннїм iнтриганам, в тiм родi як суздальський Всеволод, приборкає Половцїв i иньших ворогiв, поладнає i направить розхитане до решти українське житє. Коли Роман пiшов походом на свого тестя київського князя Рюрика на Київ, Кияне вiдступили вiд свого звичайного правила-не мiшати ся в княжi усобицi; вони вiдчинили перед Романом ворота Київа. Данилiови було тiльки три. Василькови оден рiк: управу поийня молода княгиня Розданова, оддала ся пiд опiку iї обопону угорського короля Андрiя, приятеля ii союзника Романового. Угори, як ми знаiємо, вже здавна бажала пройти за Карпати та прилучити до себе українськi землi закарпатськi, галицькi, як держала вже пiдкаопатську, -Орську Україну. Тепер з проiгепня Романової родини й її прихильникiв угорський королi- скористаз, щоб взяти на себе ролiо ;верхника Галичини Вiн увiв до Галича угорську залогу i прийняв титул .короля Галичини i Володимирiї. Пiд його опiкою мала правити в Галичинi Романова княгиня iменем малих Романовичiв. Але придарлене Романом галицьке боярство стало поволУ пiдiймати голову, як не стало грiзного князя. Бояри розпочали зносини з рiжними князями, що мали охоту "а галицький стiл, та стали накликати їх до Галича. Мiж ними визначали ся особливо сини Iгоря Святославича, героя славного "Слова о полку Iгоревiм" За помiчю бояр вони засiли в Романових землях, але також не помирили ся з боярськиМ самовiльством. Вояое почали iнтригувати проти них. а Iгоровичi те побачивши, задумали їх порiзати: при якiйсь пагодi удало ся Їм богато бояр побити- кiлька сот, як каже лiтописець. Тодi недобитки боярськi стравили на Iгоревичiв Угрiвi захогiявши в сеої руки, повiсили їх -подїя не бувала доти на Українi. бо зпичайно навiть пiд час повстань "шановано особу княжу. По її боярство завзяло ся не дати нiякому; князеви закорiнити ся в Галичинi й умисно почало перекидати ся князями- кликало одного i помагало йому засiсти на столi княжiм, а потiм кликало иньшого, переходило на його сторону й змушувало попередньцго забирати ся. Серед тих неустанних вiйн, змов i iнтриг, в вiчнiй трiвозi й небезпецї виростали тим часом Романовичi. Нераз приходило ся їм потайки тїкати вiд ворогiв з батькiвщини, тиняти ся по чужих дворах, живити ся гiрким хлiбом вигнання. Але скрiзь за молодими княжичами йшли вiрнi бояре їх батька, повнi вiри в велику будучнiсть Романових дiтей, i виховували їхв високiм поважанню до свого iмени й прав. I виростаючи Романовичi з незвичайною упертiстю й витривалiстю починають збирати свою "батькiвщину, не падаючи духом нi перед. якими невдачами та перешкодами, немов бачили того паука, що шiсть разiв падав з стелi, не можучи зачепити там свого павутиння, аж v семий раз зачепив,-i вiд нього навчили ся того завзятя. Вiд польсько-угорської угоди володiли Романовичi Володимиром i насамперед тут стали мiцною ногою: тутешнє боярство було їм прихильне, воно, як i люднiсть, свято шанувало память Романа i мiцно тримало ся його синiв. Иньшi князi волинськi то повмирали, то замiшали ся в галицьку завiрюху i в боротьбi з Романовичами потратили свої волости. Перед 1230-м роком Романовi сини вже володiли майже цiлою Волинею i се давало їм велику силу. Опираючи ся на неї, вони вiд смерти Мстислава Удатного розпочинають серiозну боротьбу за Галичину з угорським королем i з ворожим галицьким боярством. Спочуте народу i тут було по сторонi Данила: боярських верховодiв не любили за кривди народнi, за самоволю, за непорядки в управi. Народ, мiщане тут не мали тої сили, як по декотрих иньших землях- вiче було придавлене боярством; але при кождiй нагодї люде, мiста приставали до Данила i не раз перехиляли на його бiк воєнне щастє. Незадовго i в Галичинi стала вага перехиляти ся в сторону Романовичiв. Заразом, iдучи за прикладом свого батька, вони пильнували розширити свою власть i на схiд в сторону Київщини. В 1240 роцi, пiд час татарського нападу в Київi бачимо налисника Данилового. Вибираєть ся Данило на Київ i схiдню Україну i пiзнїйше, розпочинаючи боротьбу з Татарами. Можна було сподївати ся, що зiбравши свою Галицько- волинську отчину, Данило з братом заходять ся збирати i схiдню Україну, тим бiльше що були вони тепер значно сильнїйшi вiд батька, бо володiли всїми волинськими землями, а князi в Схiднiй Українї за чверть столїтя ще бiльше подїлили ся й ослабли. На перешкодi одначе стали Татари. 37. Татарський погром. Середно-азiйськi степи, що стiльки вже нашкодили нашому житю й культурi, викидаючи в нашi степи раз у раз все новi хижi орди кочовi, на мiсце тих що вже ослабли в боротьбi з нашим народом i стратили свою дикiсть в пожитю з ним,- викинули ще раз хижу й дику орду на шкоду i погибiль українського житя. Були се Монголо-Татари, що в 1230-х рр. рушили на Україну. Се новий рух звiсний нам досить докладно в своїх початках, не так як попереднiх, що їх початки звичайно зiставали ся незвiсними. Знаємо, що причина до сього нового руху вийшла вiд монгольських орд полудневого басейну Амура. Племена сї довго не грали нiякої знач-нїйшоi ролi, стоячи пiд властю своїх захiднiх сусiдiв Туркiв. При кiнци XII в. їх обеднав оден з племiнних вождiв Темуджiн i з ними зачав пiдбивати собi сусїднї племена турецькi й татарськi (Татарами як загальним iменем, звали ся у сусiдiв племена монгольськi й сумежнi, i пiд сим iменем виступають Монголи з своїми пiдвластними ордами в наших i взагалi в європейських джерелах). Темуджiна проголошено "Чiнгiзханом", самодержавним володарем. Еiн пiдбив дальшi краї: Тангути, пiвнiчний Китай, потiм зачепив ся з ханом Туркестану, або Ховарезму, як його тодi називали, погромив його, а за сим виникла справа походу в каспiйсько-чорноморськi степи, що служили продов-женнєм степiв туркестанських; крiм того є звiстка, що Половцї брали участь в боротьбi Туркестанцiв з вiйськами Темуджiна i тилi накликали його на себе. Темуджiн визначив в похiд свого сина Джучi; сей одначе ухи-лив ся, i в похiд пiслано воєводу Субутая. В 1220 р. Субутай знищив Закав-казє, потiм через Дербент пройшов на пiвнiчний Кавказ; Половцi стрiли його з рiжними сусiднiми племенами-Ясами, Черкесами й ин , але Суботам намовив Половцiв, аби вiдступили вiд них, погромив тих, а потiм звернув ся на Половцiв i страшенно знищив їх на Подоню (1222 р.). Половцi тодi звернули ся до наших князiв, просячи у них помочи. Останнiми часами князi жили з Половцями в бiльшiй згодi; Мстислав Удатний був жонатий з донькою половецького хана Котяна й намовляв иньших князiв помогти Половцям: як їм не помогти, казав, то вони пiддадуть ся Татарам i тi ще з бiльшими силами упадуть потiм на Русь. Се було по трохи правда, тiльки та була бiда, що князi, р-шивши помагати Половцям, занадто далеко пiшли в своїй услужности. Вони зiбрали вiйсько з цiлої України й пiшли з ним в глибину степiв, шукати Татар (1224). Битва стала ся на р. Калцї (тече в Азовське море пiд Марiуполем). Українськi полки били ся добре, але Половцi не додержали полку, кинули ся тiкати й наробили замiшання в нашiм вiйську. Нашi кинули ся теж тiкати i настав страшенний погром. Сила людей згинула. Тiльки Мстислав київський з своїм табором не втїк, а боронив ся; але вiн пiддав ся на слово бродникам (степовiй Руси), що були в татарськiм вiйську, а тi не додержали слова: видали його з иньши-ми князями Татарам, i їх задушено, положивши пiд дошки, на котрi посiдали потiм Татари обiдати! По сiм татарське вiйсько вернуло ся назад i попустошивши По-волже пройшло степами до Туркестану. На Українi забули про Татар i думати, а тим часом завойованнє Чорноморя по сiм походї у Татар стало рiшеною справою i її тiльки вiдкладали до слушного часу. В 1227 р. Тездуджiн вмер, державу його роздiлено мiж синами-вони мали нею володiти пiд зверхнею властю великого хана, котрого з помiж себе мали вибирати. Захiднi краї вiддано Бату, Джучiєвому сину, тому що так призначив батько. Бату (або Батий, як його звуть нашi лїтописцї) мав зайняти ся завойованнєм Чорноморя. 1236 р. вiн рушив сюди з старим Субутаєм. Самих Монголiв в його вiйську не могло бути богато, головно були там Турки; в наших джерелах вони звуть ся Татарами. Похiд почав ся вiд каспiйсько-уральських степiв. Татари спустошили волзьку Болгарiю, землi московсько-суздальськi й рязанськi i пройшли аж на верхiвя Волги, все нищачи й побиваючи. Вiдси подали ся в чорноморськi степи-кiнчати з Половцями. Тут пробули коло двох лiт i розгромили Половцiв, що подали ся тiкати на захiд, головно на Угорщину. Потiм Татари звоювали пiвнiчний Кавказ, а з осени 1239 р. взяли ся до українських земель. Взяли приступом Переяслав, пограби-ли, людей побили, кого лиш запопали; навiть владику вбили, хоч взагалi мали звичай не зачiпати духовенства. Друге вiйсько татарське приступило пiд Чернигiв; князь тутешнiй став до бою з усiма силами, але не устояв i з великими стратами мусiв уступити ся. По сiм мiсто здобуто i спалено. Стiльки говорить наше одиноке джерело-Галицька лiтопись. Додає, що пiд час сього походу хан Менке приступив i пiд Київ: ставши над Днiпром оглядав його, дивував ся великости й красi й пiслав намовляти Киян. Тi не пiддали ся, але князь тутешнiй по попереднiх подiях стратив вiдвагу й покинув Київ. Взагалi пiд час сього другого татарського походу князї йдуть в ростiч, як горобцi, кождий сам про себе,-хоч при першiм приходi (1223) вмiли стати одностайно. 107. Галицько-волинська держава XIII-XIV в. Потiм минув рiк. З кiнцем 1240 р. Татари, перепочивши в степах, рушили на захiд, i першим дiлом приступили пiд Київ та обложили його своїм величезним табором. Страшенне вражiннє робила ся хижа i дика орда. Вiд рипу возiв, вiд реву верблюдiв та iржання кiнських стад не чути було голосу в мiстi, оповiдає лїтописець. Але не вважаючи на се страшенне пригнобленнє, Кия-не, побачивши по Переяславцях i Чернигiвцях, що чекає їх, смiло взяли ся до оборони пiд проводом воєводи Дмитра, присланого сюди Данилом. Бату приступив вiд Днiпра i поставив тут свої тарани до розбивання мурiв. Татари взагалї були досить зручнi в облозi городiв. День i нiч неустанно били вони в стїни; стiни почали валити ся, люде пiд проводом Дмитра кинули ся боронити пролому, i страшно було бачити, як ломили ся списи, як розбивали ся щити i свiт затьмив ся вiд стрiл,- каже сучасник. Оборону вiдбито, Татари здобули мури. Втомленi тяжкою битвою, вiдпочивали вони потiм цiлу добу. Користаючи з сеї перерви, Кияне напружили всi свої сили, поставили укрiплення наоколо перкви Богородицi Десятинної, старої Володимирової катедри, i сюди зiбрали ся боронити ся далi. Укрiплення були слабкi, Татари взяли їх другого дня вiдразу. Тодї люде з вiдчаю кинули ся ховати ся на хори Десятинної церкви, Величня будова, не витримавши тягару такої маси людей, впала i покрила їх своєю руїною. Було се 6 грудня 1240 р. Скiнчила ся iсторiя старого, княжого Київа. Що стало ся з недобитками київськими, джерела не кажуть; згадують тiльки, що Дмитра Бату помилував "задля хоробрости його" В пiзнїйших часах звичайно всяку руїну в Київi прикладано до сього татарського погрому. Але в дїйстности вже перед тим, за остатнє столїте, Київ пережив два лютi спустошення i чимало меньших, а не одно таке, шо пережило татарський погром, згинуло пiзнiише. Стративши чимало часу пiд Кнївом, Бату спiшним мар-шом пройшов через Київщину, Волинь, Галичину, спiшачи ся на Угорщину, по слiдам Половцiв. Нiхто не ставив ся про-тив нього: вiсть, що Київ упав i Татари йдуть далї на захiд, навела тут такого страху, що всї тїкали куди видко: князї, бояре i простi люде Бату здобував городи, якi легко здобували ся, або намовляв людей пiддати ся, i як послухали, то побивав; котрi ж городи держали ся мiцно, минав iх i йшов далї. Взято приступом Володимир, столицю Волини, й побито людей; лїтопись каже, що в Володимирi не зiстало ся живої людини, церкви були повнi трупу. Галич взято теж, i иньших городiв богато. Осiбнi полки татарськi спустошили Польщу, Шлезк, Мораву, розбиваючи вiйська, якi пробували їм противстати Бату з головним вiйськом пройшов на Угорщину через "Руськi ворота", з верхiвя Стрия на верхiвя Ляторицї. Над рiчкою Солоною погромив вiн угорське вiйсько, опанував Угорщину й показував охоту осiсти ся тут. Але прийшла вiсть про смерть головного хана, i Бату, що сам хотiв стати головним ханом на його мiсце, пустив ся назад, щоб взяти участь в виборi. Весною 1242 р. вiн спiшно перейшов назад через Україну, небавлячись нiде, й подав ся далї на схiд. Головним ханом Бату не удало ся стати й вiн зiстав ся з своєю ордою кочувати в каспiйсько-азовських степах. Ханський двiр отаборив ся на нижнiй Волзi, де потiм заявило ся цїле мiсто Сарай (коло теперiшнього мiста Царева). Орди пiдвластнi розложили ся в степах до самого Днiпра. Бату вислав до князiв, аби приїздили до нього з поклоном, на знак своєї покори, й розiслав своїх людей збирати дань з "улусiв"-тих країв, якi вважав собi пiдвластними. Для схiдньої України, як i земель великоруських почала ся темна i гiрка татарська.доба. 38. Татарщина. Тим часом як на чутку про прихiд Татар замикали ся мiста, а князї, бояре i всякi иньшi значнi й богатi люде розтїкали ся куди видко, в тойже час знаходили ся люде, оселї й цїлi краї, якi думали скористати з сього перелому, сього пополоху, з сеї руїни старого житя. Користаючи з того страху, якого нагнали Татари, хотїли вирвати ся вони з старого князiвсько-дружинного устрою, пережитого, важкого, незносного, щоб не знати тяготи княжих урядникiв, не знати боярства з його правами на землю, крiпацтва, невиплатних довгiвi й тяжких одробiткiв, не терпiти вiд безконечних княжих усобиць, насильств i поборiв княжих вiйськ... Сi люде цiлими громадами пiддавали ся Татарам, мабуть iще пiд час першого переходу Бату через Україну (зимою 12401 р.). Вони обiцяли давати Татарам данину збiжем, бути пiд їх безпосереднею властю в покорi i послуху, i не хотїли бiльше знати нiяких князїв: хотїли правити боярами, особливо на печатках, поки хани мали бiльшу власть в Ордi, держали в порядку своїх людей i не позволяли їм кривдити "татарських людей". На податки, на хозяйство пеьно таки навiть лекше їм було пiд Татарами як пiд своїми князями та боярами. Але бобрам, вищим духовним i всяким богатим людям, що привикли жити пiд особливою опiкою й захистом князїв i дружин, пiд татарською зверхнiстю ставало дуже непривiтно, як упав князiвсько-дружинний устрiй. I вони переходили звiдси тули, де далї держав ся княжий устрiй-на пiвнiч, або в захiднi українськi землї. Виходили й несли з собою книги, святощi, образи, твори штуки, памятки й здобутки тутешнього культур- 110. Печатка галицького князя, мабуть Льва Даниловича, уживана його внуком. ного житя. I Поднїпровє хоч не пустїло зовсiм, хоч простий, робучий нарiд тут лишав ся, але не ставало тут культурного житя: воно ледви маячило далї, знайшовши собi захист хiба в деяких монастирях. Люднiсть же не пiдiймала ся в своїх iнтересах вище справ щоденного прожитку; не було кому замовляти книг, iкон, риз i всяких дорогих окрас. Нiкого не iнтересувала iсторiя тутешнього житя, i тому ми так мало про нього знаємо. 39. Король Данило. Старе житє полiтичне, громадське й культурне пiсля упадку Поднїпровя мало у нас захист i прибiжище тiльки в Українї захiднїй, в державi Галицько-волинськiй. Саме тепер вийшла вона з внутрiшнiх замiшань, стала мiцною, сильною, одностайною. Скоро по Батиєвiм походi, 1245 р. Данило з Васильком погромили останнього претендента на галицький стiл, князя Ростислава, зятя угорського короля, котрого Угри пiдтримували против Романовичiв, i по сїм настав спокiй. Данило взяв собi Галичину, Василько Волинь, але як перед тим так i потiм брати жили в незвичайнiй згодi i тiснiм порозумiнню, так що того подiлу мiж ними не було слїдно й обидвi землi були властиво одною сильною, одностайною державою. Татарський погром пролетїв над нею, починив руїну по дорозї, але не захитав тутешнього устрою й тутешнiх вiдносин. Навiть питаннє про татарську зверхнiсть-чи має хан i орда Татарська вдасть також над захiдньою Україною, якийсь час зiставала ся невиясненою. Але не довго. Десь в р. 1245 Татари прислали до Данила, аби вiддав Галич якомусь иньшому князеви, що випросив собi вiд Татар грамоту на галицьке княженнє. Данило побачив, що як вiн не поклонить ся ха-нови, не признає зверхньої власти його над собою, то Орда знайде на нього якогось претендента i не дасть йому спокою. З стидом i жалем мусїв їхати в Орду й поклонити ся ханови. Хан прийняв його з честю, але дав йому почути свою власть. З гiрким чутем оповiдає вiрний Данилови лiтописець, як хан, частуючи Данила кумисом, казав йому: Ти вже тепер наш, Татарин! пий же наше пите. Данило дiстав вiд хана подвержденнє своїх прав на свої землi, але за те мусїв признати себе татарським -холопом, пiдручником. "I прийшов вiн у свою землю, i стрiв його брат i сини, плакали ся з його обиди, але ще й бiльше тiшили ся, що вернув ся цiлий". Хоч гiрко й соромно було Данилови кланяти ся Татаринови, але за те ся подорож дуже змiцнила його становище. НЇхто з сусiдiв не важив ся тепер зачiпати ся з Данилом, щоб не накликати на себе Татар, перед котрими тодi трясла ся цiла Европа й боязко наслухувала, чи не збирають ся вони новим походом на захiд. Данило одначе не мирив ся з пiдданством Татарам i ждав тiльки хвилї, щоб скинути його з себе та вирвати з татарських рук Київщину. Рух тамошнiх громад против князiвсько-дружинного устрою вважав вiн дуже небезпечним для себе, тим бiльше що Татари пробували поширити той рух також в галицько- волинських землях i знаходили до того охочих. Тому Данило вважав доконче потрiбним зломити сей рух i татарську зверхнiсть, що на тiм руху опиралась. Пiд час своєї подорожи до Татар Данило стрiв ся з послами вiд папи, що їхали до хана, i тi богато йому наговорили, як то папа збирає для боротьби з Татарами всї християнськi держави Европи. Вони радили удати ся пiд опiку папи i Данило в братом справдi почали переговори з папою, щоб дiстати вiд нього помiч. Але папа помочи не мiг дати, натомiсть заохочував прийняти вiру католицьку, себто змiнити те в чiм рiжнила ся вiд неї вiра православна, а для заохоти обiцяв Данила коронувати королем. Данило на корону не дуже лакомив ся, та й Татар бояв ся роздражнити, але родина намовила його, i 1253 р. папський легат (посол), що приїхав з короною, коронував Данила в Дорогичинї. Але побачивши, що помочи вiд папи не дiстане, Данило скоро залишив зносини з папою, тим бiльше що тi переговори про прилученнє Українцїв до католицької церкви будили невдоволеннє серед громадянства. В докiр Данилови i його зносинам з папою оповiдали про його батька Романа, що йому теж папа давав корону й обiцював помiч "меча святого Петра", але Роман на те не звабив ся: вiн показав свiй меч папському послови й сказав, що поки має власний, чужого меча не потрiбує. Вiдносини з Татарами у Данила тим часом на стiльки вже попсували ся, що й стративши надiю на своїх сусiдiв, Угрiв i Полякiв, Данило власними силами рiшив ся почати вiйну з Татарами. 1254 р. вислав вiн свої полки на "людей татарських" на Побоже i Погорину, другого року воював пiдвластнi Татарам громади над Случею i Тетеревом. Громади не пiддавали ся, а й пiддавши ся на ново вiдпадали Данило боячи ся, що як не здавити сього руху, то вiн може зовсiм зруйнувати полїтичне житє України, завзяв ся знищити його. За Даниловi походи пограничний воєвода татарський Куремса роспочав був похiд на Волинь; але його сили були для сього за слабкi. Се оповiданнє дбаємо в пiзнїйших записях; про зносини папи з Романом не маємо сучасних звiсток. Можливо, i такi зносини були, але чи папа справдї обiцяв Романови корону, не можемо знати. Тодi з Орди прийшов иньший воєвода Бурундай, з великим вiйськом. Але не покладаючи ся на силу, вiн задумав зломити сили Романовичiв хитрим пiдступом: поводив ся з ними по гiриятельськи, називав "мир-никами", ординськими союзниками, не пiдданими. Так заспокоївши їх увагу, розголосив скрiзь, що йде походом на Польщу через Волинь, i приступивши до волинської границi, пiслав до князiв, щоб стрiли його як свого старшого, инакше буде вважати їх за ворогiв. Аж тепер зрозумiли Романовичi ту татарську хитрiсть. Були зовсїм не приготованi, гуляли на весїллї, Василькової доньки. Мусїли їхати до Вурундая з поклоном. А той маючи їх в своїх руках, зажадав, щоб вони знищили укрiплення своїх городiм, зробили свою землю безборонною вiд Татар. Не осмiлили ся противити ся, бувшiї й руках Вурундая; мусїли пiс.iати своїх людей розкидати укрiплення. Тiльки Холм, улюблене мiсто Данила, котре вiн вибрав i прикрасив гарними будовами i сильними укрiпленнями, зiстало ся не зруйноване князї натякнули тутешньому намiсникови, аби не послухав їх людей-i той догадавсь i не пiддавсь Татарам, Сей удар добив Данила. Впали його смiливi пляни боротьби з Татарами. Даремно шукав помочи у сусїдiв, даремно силкував ся змiц-няти свої сили прилученнєм сусїднїх земела польських i литовських; хоч i захопив деякi важнi городи (напр. Лiоблин, деякi волости литовськi для своїх синiв), але широкi його пляни й тут не здiйснили ся, пiдрiзанi татарською напастю. Не мiг освоїти ся з гадкою про татарську вдасть над собою, як московськi князї, що пiд татарською зверхнiстю скрiпляли свою силу i вдасть. Розхорував ся й умер скоро пiсля Вурундаєвого погрому 1264 р.). 40. Галиицько-волинська держава при Даниловичах. Те що не вдало ся здiйснити Данилу, не дало ся також i його наступникам. Галицько-волинська держава простояла ще довго. Часами доходила значної сили й значiння. Але не вдавало ся їй захопити також схiдню Україну, а тим меньше-розширити ся скiльки небудь трiвко коштом своїх захiднїх сусїдiв, хоч до сього брали ся декотрi князї дуже енергiчно. На сходi далї мабуть стояла на перешкодї Татарщина, а захiднi землї були занадто чужi, щоб їх привязати скiльки небудь трiвко. Свiтла зiрниця блиснула була Даниловичам в землях литовських: оден з них, Шварно, дiстав навiть великокняжий стiл на Литвi, але вмер скоро, i ся комбiнацiя пропала; згодом галицькi князї тратять всякi впливи в землях литовських, а далї Литовське князiвство стає небезпечним сусiдом i починає простягати руки й по галицько-волинськi землi. Татари теж часом давали ся в знаки, особливо в часи розстрою в Ордi-як бороли ся рiжнi татарськi верховоди. Але загалом зверхнiсть татарська не була тут така тяжка як у землях московських i схiднїх українських. Татари не мiшали ся у внутрiшнi справи, вдоволяючи ся грошевими сумами, якi побирали вiд часу до часу. По смерти Данила якийсь час старшим лишив ся його брат Василько, але вiн не довго пережив брата i по смерти Василька не стало давнiйшої згоди серед братаничiв. З помiж Данилових синiв визначав ся особливо князь Лев, енергiчний, властолюбний, завидущий. Силкував ся заволодїти сусiднiми польськими землями, навiть на кракiвськiм столї засiсти, але се не вдавало ся. Пробував заволодiти також закарпатською угорською Україною, користаючи з замiшань на Угорщинi; здасть ся якийсь час володiв нею, бо в однiм документi Григорий наджупан бережської столицi називає себе його урядником. На Волини правив Володимир Василькович, князь дуже добрий, приятель книжности i штуки-"книжник великий i фiлософ, якого не було перед ним у цiлiй землi i по нїм не буде", так вiдзиваєть ся про нього лiтописець. Але вiн був тихої вдачi, до того зломаний хо-робою, що не давала йому можности виявити енергiчну дiяльнiсть. Згодом, з початком XIV в. повмирали Романовичi волинськi, i всї землi галицько-волинськi зiбрали ся знову в одних руках-князя Юрия, сина Льва Даниловича. Був се кiязь могутний, правитель добрий, i земля тiшила ся пiд його панованнєм спокоєм i достатком; так говорить звiстка польського лiтописця, i те саме кажуть деякi пiзнїйшi спомини (галицької або волинської лiтописи для сього часу вже не маємо i дуже мало що знаємо про житє сих країв). Для пiзнiйших часiв панованнє Юрия зiстало ся золотою добою свiтлости, богацтва i слави Галицько-волинської держави. Цiкава рiч, що на печати своїй Юрий титулуєть ся "королев Руси", як i його дiд. Самого його ся печать представляє поважним, валичним старцем, з довгою бородою, на тронi, в коронi, з скиптром в руках. На його часи (а може й ще ранiйшi-часи Львовi) припадає важна подїя: церковний роздїл України. Пiсля того як Київ пiдупав, київськi митрополити стали все частїйше перебувати в пiвнiчних, суздальсько-московських землях, а 1299 р. митрополит пiсля одного татарського пополоху таки й зовсiм туди перебрав ся. Тодi галицькi князi вистарали ся собi у патрiарха i цiсаря вiзантийського, щоб у них була осiбна митрополiя (1303), i так ослабла ще одна звязь захiдної України з схiдною (бо Поднїпровьє далi зiстало ся при давнїй митрополїї). По Юрию зiстало ся два сини, Андрiй i Лев, що правили до 1320-х рокiв; з початком 1320-х рокiв не стало їх обох i вони не зiставили мужеськогопотомства. Се було дуже небезпечно для Галицьке - волинської держави, з усїх сторiн окруженої завистними, завидющими сусїдами, що чекали тiльки якогось замiшання, аби нею на Угорщинї, в Польщi, в Литвi, що манили галицько-волинських князiв надїями щось урвати у тих земель, в сїм часї утихли: сї держави упорядкували ся i тепер прийшла черга на Галицько- волинську державу ждати вiд них напасти при першiй нагодї. Але сим разом, видко, нїяких значнїйших замiшань нї в Галичинi нi на Волини не стало ся, бояре покликали на князя досебе сестринича померших Юриївичiв, сина Юриївни Марiї i Тройдена князя мазовецького (в Польщi), Болеслава на iмя. Хрещений був католиком, а тепер прийняв православну вiру й друге iмя Юрия, на честь свого дiда, i в 1325 р. засїв на галицько-волинськiм престолi. Становище його було одначе не легке. Вiн все таки був чужаницею, всї дивили ся на нього пiдозрiливо, а бояре вважали, що вiн з їх ласки дiстав ся на стiл i хотiли всiм правити його iменем. Се йому не подобало ся, вiн обсаджував себе повiрниками своїми, рiжними зайдами, Чехами й Нїмцями, а се давало привiд до незадоволення: говорили про нього, що вiн спрiяє католикам тiльки. хоче завести католицьку вiру, ви-корiнити православну. Бояре, не вдоволенi Юриєм-Болеславом, що вiн не слухає їх так, як хотiли вони, самi ширили такi поголоски на нього й викликали не вдоволеннє в народi, що вiн наводить Нїмцїв, дає їм усякi права, а Українцiв собi легковажить. Помiтивши се невдоволеннє, Польща й Угорщина задумали скористати з сього, щоб захопити собi галицько-волинськi землї. В 1339 р., при нагодї трактату, уложеного мiж польським королем Казимиром i угорським королем Каролем, вони мабуть умовили ся i що до Галичини i потiм на пiдставi тої умови заходили ся спiльно коло її завойовання. Було се повтореннє спiшської умови 1214 року. Угорський король вважав, що Галичина має до нього належати, на тiй пiдставi, що за Данила угорський король нїбито володiв нею. Але з Казимиром вiн уложив ся в справi обопiльного наслїдування- як що у одного не буде синiв, скажiм у польського короля, то його держава Польська переходила до угорського короля, i навпаки. Тож угорський король обiцяв Казимирови помогти здобути галицько-волинськi землi, вiдступав їх йому в державу, тiльки задержував для Угорщини право викупу. Така умова стояла мiж угорським i польським королем пiзнiйше- мабуть на тiм же стало мiж ними вже в 1339 роцї. 115. Юрий король руський, на його печати. Бояре тим часом, незадоволенi Юриєм-Болеславом, завели зносини з княжичем литовським Любартом, жонатим з галицько-волинською княжною- змовляли ся посадити його у себе князем. Уложивши з ним угоду, зробили змову на Юрия Болеслава i дня 7 квiтня 1340 р. отруїли його в Володимирi. По краю скрiзь пiшло зараз повстаннє, повбивали тих нелюбих католикiв чужинцiв, наведених Юриєм-Болеславом. Любарта закликано й посаджено на столї в Володимирi; Галичиною стало правити боярське правлїннє, що своїм князем признавало Любарта, а стояло пiд началом Дмитра Дедька, "наставника або начальника Руської землi" -так зве вiн себе в однiй свойї грамотї. Тодї зараз же, на першу вiсть про смерть Юрия-Болеслава, на основi попередньої угоди рушило в Галичину угорське вiйсько пiд началом палятина Вiлєрма i польське пiд проводом самого короля. Дедько, зачувши про польський i угорський похiд, покликав на помiч Татар. Угри, здаєть ся, вернули ся з дороги. Казимир, довiдавши ся про Татар, теж злякав ся, i покинувши тi пограничнi замки, якi встиг узяти, пiшов чим скорше назад, з добичею.яку встиг захопити. Слїдом прийшли вiсти, що Татари готовлять великий похiд на Польшу за сей польський набiг на Галичину. Се дуже затрiвожило Казимира i вiн зачав переговори з Дедьком, щоб той не насилав Татар. Так стала ся умова- Казимир присяг не зачiпати Галичини, а Дєдько-не зачiпати Польщi. Здавало ся, що Галицько-волинська держава щасливо вийшла з небезпеки. Але Казимир, наваживши ся на Галичину, не вязав ся своєю присягою. Як тiльки проминула татарська гроза, вiн зараз же вернув ся до свого замислу й випросивши у папи розгрiшеннє вiд присяги, став тiльки чекати години, щоб ударити на Галичину. Минуло одначе кiлька лiт, доки йому удало ся захопити її. Десь коло р. 1345 вiн почав вiйну, але вiдiрвав здаєть ся тiльки Сянiцьке пограни-че i мусїв помирити ся з Любартом, що панував над Галичиною до р. 1349. Аж тодї Казимир, намовивши Татар, щоб не мiшали ся в галицькi справи, несподїваним нападом захопив Галичину i частину Во-лини. I так розпочала ся боротьба мiж ним i Любартом, що зробила кiнець Галицько-волинськiй державi i почала нову добу в житю українського народу-литовсько-польську. 41. Погляд ня українське жите київської i галицької доби. Таким чином в серединi XIV вiку скiнчила ся самостiйнiсть українських земель: Галичину захопили Поляки, Волинь згодом стала провiнцiєю литовською, а иньшi князiвства, якi лишили ся в Київщинi i Черни-гiвщинї, теж перейшли пiд власть литовських князiв. Державне житє українське урвало ся. Про те який був устрiй полiтичний i громадський за часiв державного українського життя, згадувано було вище. Ми бачили, що Україна складала ся з бiльших i меньших князiвств, старших i мень-ших, i вони з розмноженнем княжого роду все дiлили ся й меньшали переважно. Київський князь вважав ся найстаршим мiж князями, "замiсть батька", i його иньшi князi мали слухати ся. Якийсь час так i було- особливо коли на київськiм столї трапляв ся князь енергiчний, сильний; але з другої половини XII в. старшими хочуть бути суздальськi князi i умисно пiдривають київських, а далї з кiнцем XII в. для всеї захiдньої України стають старшими галицькi князi. Київ ще якийсь час зiставав ся центром для Поднїпровя, а далї тратить i тут своє значiннє. В своїм внутрiшнiм правлїнню всї князї вважали ся вповнї самостiйними, оден князь другому не мав мiшати ся в правлїннє. Князь правив, опираючи ся на свою дружину, яку тримав з своїх грошей, з тих доходiв i даней, якi на нього йшли. З початку ся дружина була дуже рухома: вона, як i князї, переходила з землi до землi, з князями i без них; далї осїдаєть ся, сказати б- вростає в землю й зливаєть ся з земським боярством. Вся управа, законодавство, полiтика, суд, на-кладаннє i збираннє податкiв, лежали в руках князя i його дружини, що правила його iменем. Громадянство мiшало ся часами, коли бачило непорядки, i в деяких землях такi "вiча" громадськi, де розбирали ся й обговорювали ся всякi справи, були досить частим явищем, князї признавали се право за вiчем-ставити жадання, а навiть змiняти князїв. Але як князь себе чув досить сильним, то вiн не дуже прислухав ся до сього всього й старав ся придавити таку дiяльнiсть вiча. Вiче одначе теж було виразом не так всього громадянства, як його вищих верств, особливо мiського боярства. Простий нарiд взагалї не мав впливу; княжа управа стояла пiд впливами боярства, а селянство i просте мiщанство через тi недогоди, якi переживала Україна, попадало все в бiльшу вдасть боярської верстви. На мiсце свобiдної людности зростало все бiльше число несвобiдних (холопiв, челяди) i пiвсвобiдних-наймитiв i закупiв, що вiдробляли своєю працею свої довги i дуже часто кiнець кiнцем також попадали в вiчну неволю. Княжа управа i право-як бачимо з усього, бiльще дбали про iнтереси й вигоди маючих властителїв, бояр, нїж про простий нарiд, i коли заступали ся за нього, то хiба пiд страхом повстання або иньших незвичайних прояв. Не пiдiймала рiзко свого голосу в оборонї народу й церква, що виросла в невiльницьких вiдносинах Вiзантиї i бiльше радила слабшим i залежним, аби слухали ся й корили ся, анїж сильним i могутним, аби не зловживали своєї сили. Придавленi такою економiчною неволею, а не вмiючи добити ся собi голосу в полiтичнiм житю й змiнити неприхильнi громадськi й полiтичнi обставини, народнї маси не цїнили свого державного житя. Тим пояснюють ся пiддавання громад пiд безпосередню власть Татар, аби спекати ся князїв i боярства, i їх зовеїм спокiйнi, без протесту, переходи пiд власть литовських князїв. Терплячи вiд суспiльних i економiчних недогод, вони не оцiнювали тої нацiональної ваги, яку мало самостiйне державне жите. Тим часом з нацiонального становища багато значило, що ся державна самостiйнiсть боронила наш нарiд вiд поневолення його иньшими народами i вiд використування наших сил економiчних i культурних для розвою i змiцнення культури якоїсь иньшої державної, пануючої народности. Поки державний устрiй був свiй, князї, боярство i церква, стоячи на тiй самiй народнiй пiдставi, що й маси народнї, засобами й силами держави й народу приготовляли й розвивали нацiональну культуру. Ся культура i тепер до певної мiри служила iнтересам народнiх мас, а ще бiльше мала послужити йому з дальнiйшим роз- боєм народнiм i сильнїйшим розбоєм своїм. В сю добу, як ми вже знаємо, культурне житє -освiта, школа, письменство, артистична гвор-чiсть, пiдпали дуже сильному впливу церковному, вiзантийському, i се в значнiй мiрi вiдiрвало їх вiд народнього житя, вiдчужило вiд народу. Але пiд чужою, церковною покривкою проривали ся й тепер сильнi своєнароднi течiї, а з дальшим розвоєм народ-нього житя сї народнї течiї повиннi були брати гору над чужими елементами культури все бiльше i бiльше-колиб се народне житє не зазнало таких переворотiв i потрясень, якi принiс йому упадок державного житя. 42. Культурне житє України i вага його. Вище було згадано, що християнство на Українi i вiзантийськi впливи зачали ся певно ще геть перед Володимиром, але потiм як властю його i його наступникiв (особливо Ярослава) воно було поширене по всiх землях Руської держави, вiзантийськi впливи i вiзантийська культура взяли рiшучу перевагу над иньшими-особливо схiднїми, персько-арабськими, i культурне житє на довго набрало сильної церковної закраски, що налягла i на освiту, на письменство i на артистичну творчiсть (мистецтво). Освiта й книжнiсть вважали ся помiчним засобом для християнської побожности-аби через читаннє побожних книг люде набирали ся християнського духу; письменство головно було в руках духовенства; артистична творчiсть в значнiй мiрi обернена була на потреби церкви, богослуження. Але так було не тiльки у нас, а i в захiднiй Европi в тих часах; свiтський, мирський елемент з часом скинув з себе церковну шкарлупу там- так само скинув би i у нас. Освiта довго обмежала ся тїсними, переважно духовними кругами. Поширенню її в ширших масах перешкоджала слабка органiзацiя шкiльної науки. Наше духовенство переймало тi форми науки, якi практикували ся в Вiзантиї. Там же зрiдка тiльки, при бiльших монастирях та катедральних церквах вела ся наука бiльш на шкiльний спосiб; звичайно ж батьки давали дитину в науку письменнiй, найчастїйше духовнiй людинї, i та вчила її один- 117-118. Срiбнi окраси для ух. цем, абошонайбiльше-в товариствi кiлькох таких учнїв. I у нас переважала така одинична наука над шкiльною, а через се освiта i книжнiсть поширювала ся досить пиняво. Найчастїйше наука кiнчила ся читаннєм, рiдше писаннєм та рахунками; всякi иньшi вiдомости добували ся читаннєм книг; але тих книг було мало, i то найбiльше книги богослужебнi. Тiльки в бiльших центрах освiти можна було доступити вищої науки, навчити ся писати лiтературно, по тодїшнїм понятям, i вивчити ся грецької мови, щоб читати грецькi книги без перекладу. Таких людей, що стали на верхах сучасної грецької освiти, ми стрiчаємо вже вiд першого поколїння по охрещенню-такий наприклад був митрополит Iларiон, пiзнїйше напр. Кирило єпископ турiвський (в XII в.) й автори деяких анонiмних (безiменних) творiв. Було їх одначе все таки не богато i бiльшiсть тодїш-нїх письменникiв були самоуки, що писали як умiли. Як у грецькiй лiтературi та в тих перекладах, якi робили ся у нас i приходили готовi з країв болгарських i сербських, найбiльше було творiв церковних i релїгiйних, призначенних для зрозумiння християнства та направлення на побожне християнське житє,-так i те письменство, що розвивало ся у нас, найбiльше йшло сею ж дорогою. Писали ся проповiди, побожнi получення, жития святих мiсцевих. Таке писав в XI вiцї митрополит Iларiон, автор похвали Володимиру Вел., св. Феодосiй печорський-автор поучень, мнiх Яков i св. Нестор-автори житий Володимира Вел, Бориса та Глїба, i св. Феодосiя, iгумен Данило-що описав свою подорож до Святої землi. В XII в. звiснi: митрополит Клим. Кирило єпископ турiвський, автор молитв i проповiдей, ?еор?Iй Зарубський; в XIII в. Симон i Поликарп, автори печорських житий, Серапiон проповiдник. Сих знаємо поiменно; далеко бiльше письменникiв зiстало ся по iменам нам не звiстними, i самi писання їх пропали: заховало ся головно те, що перейшло в пiвнiчнi, великоруськi землї й там зацiлiло; тим часом в XII в., особливо з другої половини зносини Київа з тими землями слабнуть все бiльше; на Українї ж через пiзнїйшi лихолїтя мало що зацiлiло. Тому й не маємо справжнього понятя про наше старе письменство. Поза релiгiйним письменством найбiльш розвинуло ся лiтописаннє. Хоч воно вийшло в переважнiй части з рук людей духовних i богато займаєть ся церковними справами, але дає дуже богато для зрозумiння тодїшнього житя. Що знаємо < житя культурного, економiчного, громадського-головно знаємо з лiтописей. Там зацїлїли уривки народ-нiх оповiдань, пiсень, писання лiтературнi, документи. Се справжнiй архив нашого культурного житя. Деякi части лїтописей визначають ся незвичайною свiжiстю, безпосереднiстю, сильним вiдданнєм духа часу. Мало котрий нарiд може похвалити ся таким iнтересним лїтописаннєм. А те ж що маємо-се тiльки уломки, вiдривки того старого лiтописання, що попали в лiтописнi збiрники, якi дiйшли наших часiв. Оден такий збiрник був уложений в Київi в першiй четвертинi XII в. i сюди вiйшли памятки київського лiтописання XI в.-се так звана Старша або Начальна лiтопись. В кiнцi XIII в. десь в пiвнiчнiй Волини була уложена друга збiрка, де до Начальної лiтописи доданi київськi записки XII в., потiм галицька лiтопись часiв Данила i волинськi записки другої половини XIII в. (до 1280-х рр). Без сеї дорогоцiнної збiрки ми знали б дуже мало що з української iсторiї. З иньших нецерковних писань дуже цiкава наука Мономаха своїм дiтям, де вiн оповiдає про своє житє. З творiв поетичних зацiлiв оден- дорогоцiнне Слово о полку Iгоревiм 1185 року. Воно визначаєть ся високими поетичними прикметами i заразом важне як проречисте свiдоцтво про довгий i широкий розвiй свiтської дружинної поезiї, що єднала до купи елементи народньої пiсенної творчости з книжними грецькими впливами. Одиноке як поетичний твiр, се Слово з другого боку має богато спiльного з иньшими творами кiнця XII i поч. XIII в, що представляють нам сучасну учену поезiю i артистичну прозу, як слова Кирила турiвського, слово на збудованнє стiни в Видубицькiм монастирї 1200 р., Моленнє Данила, Галицька лїтопись. Сї твори вказують на вишколеннє, виробленнє стилю, довгу лiтературну традицiю. В области плястичної штуки богато маємо памяток будiвництва церковного, трохи малярства, чимало мiнятюр (кольорових рисункiв в рукописях), богато виробiв золотничих, прикрашених рисунками й емалсю. На всїх сих полях з грецькими майстрами працювали нашi мiсцевi мистцї, бiльш або меньш зручно, а не раз дуже зручно переймаючи незвичайно високу технiку Вiзантиї i вносячи свою власну оригiнальнiсть в мотиви i манеру творчости. Розмiрне може найменьше помiтно грецької сеi своєрiдности в будiвництвi київської доби, хоч i тут мiсцевi майстри вiдбiгали вiд грецьких взiрцiв; далеко бiльше оригiнальности виявляє будiвництво галицьке, але нажаль - воно заховало ся в дуже мiзерних останках. Високим артизмом визначають ся декотрi київськi памятки малярства книжного (мiнятюрового). Але найбiльше свободи й оригiнальности все таки виявляють памятки мiсцевого золотництва. Тут мiсцевий майстер вiд початку задержав за собою найбiльш свободи вiд вiзантийського впливу i далї свобiдно сполучав мотиви схiд-нї з вiзантийськими, старi традицiї з новими модами. Хоч i тут в найбiльш тонких роботах-як наприклад в емальових образках, мiсцевi майстри не могли зрiвняти ся з вiзантийськими, але мiсцеве майстерство стояло незвичайно високо особливо коли порiвняти його з сучасним майстерством захiдно- європейським. Взагалї Україна XI-XIII в. стояла на рiвнi з Захiдньою Европою в культурнiм житю- воно було тут вiдмiнне, бо стояло пiд иньшими впливами, але не було низше вiд захiд нїх земель. З часом, через ослабленнє зносин, впливи вiзантийськi почали слабнути, а перенесеннє центрiв полiтичного українського житя на захiд, до Володимира i Галича, зближало його все бiльше з житем за-хiднїм. Вiд галицького житя XII-XIV в. взагалї дуже мало зацїлїло, але з того що маємо бачимо виразно сполуку українсько-вiзантийських основ житя з захiднїми впливами. Тутешнє громадянство українське не цурало ся їх, живучи в тїсних зносинах з захiднїми своїми сусїда-ми. Через те не бачимо тут такого жаху перед католицтвом i католицькою вiрою, який грецьке духовенство силкувало ся прищiпити в схiднiй Українi. Князї заводять собi латинськi канцелярiї для зносин з захiднїми землями, латинськi печатки. По бiльших мiстах осїдають кольонїї нiмецькi на нiмецькiм правi, пересаджуючи захiднi впливи на Україну. В описах тутешнiх церков раз у раз стрiчаємо предмети за-хiднього виробу або фасону. Але мистецтво стоїть на основi русько-вiзантийськiй, люднiсть мiцно держить ся свого i в своїх латинських грамотах князї зазначують свою нацiональну свiдомiсть титулуючи ся "князями всеї Малої Руси". Взагалї нацiональне культурне житє України XI XIV вв. пред-ставляєть ся дуже iнтересно; воно повне житя, руху, енергiї, обiцюва-ло богато своїй народности, а навiть i культурному людському житю взагалї. Страшенно жаль, що упадок державного житя не дав йому розвинути ся й пiдрубав його в самiм коренi. Правда, простому народови не солодко жило ся пiд своїми князями та боярами, i мало його тїшили тi культурнi задатки. Але не стало лекше йому, як на мiсце своїх прийшли чужi пани. Обставини суспiльнi й економiчнi через те не покращали, а погiршали, становище народу-також. А нацiональному i культурному житю нанесено удар, вiд котрого воно не могло поправити ся-i до нинiшнього дня.