ПЕРША ЧАСТИНА. До засновання київської держави. 1. Про iсторiю i передiсторичне жите. Iсторiя самим словом своїм означає розвiдку, вiдомiсть, оповiданнє (вiд грецького корня Fi?, вiд, як наше вiдати, вiдомiсть), а прикладало ся воно перед усiм до оповiдання про минувшину свого краю i народу. Такi оповiдання з початку держали ся устною памятю. Але память людська добре не держить подїй довше як два-три поколiння, а далї починає мiшати, коли се оповiданнє навмисне не прибрано в якусь трiвку форму, наприклад в пiсню або в вiршi призначенi для запамятування. На певнїйший Грунт стали сї оповiдання, коли могли оперти ся на давнїйшi записки про колишнї дiла, особливо як сї записки робили ся сучасниками, тими що самi подїї тi переживали. За помiчю таких давнїйших записок i оповiдань стало можливим передавати память про подїї через довгий ряд поколїн незмiненою i чистою. Старшi iсторичнi працi служили пiдставою для пiзнiйших; новi iсторики, переймаючи вiд старших, додавали до них оповiдання про подїї пiзнїйшi, i як би не було перерв та прогалин у такiй роботi, то iсторiя йшла i розвивала ся б неперерваним ланцюгом, оповiдаючи про всї часи повно i докладно. Одначе на дiлї воно нїколи не обходило ся без прогалин i переривiв. Часто пропадали й старi записки й старi iсторичнi оповiдання, та й у рiжних народiв рiжно починало ся й письменство, й списуваннє оповiдань про подїї i через те не у всiх народiв iсторiя однаково давня i однако повна. В наших сторонах письменство почало ширити ся перед 1000 роком по Христi, як почало ширити ся християнство. З того часу могли вже бути рiжнi записки, i потiм з сих записок дещо i використано, як списувано оповiдання про давнїйше житє в наших краях; одначе подїї з десятого вiку (вiд 900-1000 р.) бiльше описувано з памяти. Для ранїйшого часу дещо знаємо з писань иньших народiв, у яких письменство й iсторiя розвинули ся ранїйше, особливо вiд письменникiв грецьких, а також i вiд римських, арабських, а нарештi й нiмецьких. Найдавнїйшi звiстки про нашi сторони йдуть з VII вiку перед Христом, докладнiишi з V (2300 -2400 рокiв тому), але тiльки про чорноморське побереже, де ще тодi нашого народу не було, а про наш нарiд письменнi звiстки у чужих народiв начинають ся геть пiзнiише, тiльки коло 400 р. по Христї (1500 лiт тому). Се зветь ся початок iсторичних часiв - доки сягають писанi звiстки людськi. Для нашого народу се значить пiвтори тисячi лiт назад, або пятдесять людських поколїн, рахуючи коло ЗО лїт на людське поколїннє; а для декотрих, приморських частин нашого краю-двi з половиною тисячi лїт, або трохи бiльше. Пiвтори, або двi з половиною тисячi лїт се як на житє одної людини часдуже довгий. Але як порiвняти з людським житєм, вiд коли воно почало ся на землi, чи в наших таки сторонах-се час дуже короткий. Житє людське таке давнє, що його не тiльки в сотнi або тисячi рокiв, але i в сотню тисяч лїт не вбереш. Трудно його взагалi в наш звичайний рахунок взяти, можна тiльки сказати, що дуже i дуже воно давнє, так що против нього нашi двi тисячи лїт iсторичнього житя-се свiжа минувшина против давньої старовини: однi рахують людське житє на землї на 500 тисяч лїт, иньшi на мiлiон, бо таки, кажу, того на наш рахунок не можна добре перевести. I то все часи передiсторичнi: з них не зiстало ся нiяких писаних звiсток, i про те як жило ся тодї людям, можна змiркувати по рiжних слiдах людського житя, що знаходять ся при.падком пiд землею, або в печерах- рiжнi вироби людськi, струмент, посуда, угiлє вiд огнищ, слїди житла людського, їжi (кiстки й вiдпадки всякi). Про дещо можна змiркувати з тих давнїх звичаїй, якi ще тепер мiж людьми держать ся, або описують ся в старих книгах; такi звичаї живуть часом несказанно довго: вже люде й не знають, для чого вони саме так роблять, кажуть тiльки, що "так годить ся", що так їх батьки робили, то й вони роблять. Потiм можна неодно дорозумiти ся з самої мови-звiдки те або се слово взяло ся. Наприклад слово руда значить тепер породу камiнну з металїчною примiшкою, але саме се слово значить властиво мiдь, а се через те, що мiдь люде знали з усiх металiв найперше; або напр. в давнїх часах у нас слово скот значило Грошi давнiх часiв людське богацтво було в худобi, i за худобу все мiняли або куповали. От помiчаючи та розбираючи те все, наука вийшла далеко за межi писаних звiсток, по-за границю iсторичних часiв в глубини передiсторичнi. Вже вона може досить докладно, хоч i з-дебiльшого тiльки, сказати, як розвивало ся людське житє тому десять, двадцять, тридцять тисяч лїт; як жили й господарили нашi предки, як ще не знали нї зелiза, нї иньших металїв, як ще не вмiли сiяти хлiба, як не мали домашньої худоби; яку бiду терпiли вони тодї i як поволi доходили кращого i лекшого житя. 2. Минувшина нашого краю. Найстаршi звiстки про минувшину дає нам сама земля. Буває часом де рiка глубоко врiжеть ся в високий берiг i вiдкриє стрiмку кручу,-цiкавi рiчи можна побачити на такiм урвищу, i хто вмiє розумiти їх, як по книзї прочитає по них iсторiю землї i того житя, що на нїй розвивало ся i минало ся. На самiм верху побачить вiн чорну землю вiд перегною трави i всякої ростини, часом i якiсь слiди людського житя, якiсь загубленi рiчи. Се найновiйший шар, званий в геольогiї алювiєм. Пiд ним шар жовтої глини, глею, або льосу, як її звуть по ученому; буває часом i кiлька шарiв рiжної глини, роздiленi мiж собою верствами пiску або камiння. Се так званi дiлювiальнi верстви. В таких верствах часом доведеть ся побачити великi кости, зуби й иньшi останки давнiх звiрiв, або углє, кремiнцї та кiстки обробленi рукою чоловiка. Пiд тим шари вапнистого камiння, легкого, губковатого, з рiжними черепашками в нїм-так званi верстви третичнi. Далї часом покажеть ся чиста крейда- останок давнього глубокого моря, рябi рухляки, а ще далї-верства камiнного угля; на останку ж, на сподї-мертвий твердий камiнь, стоплений огнем ще з тих часiв, як земля була горяча i застигала зверху, вкриваючи ся твердою камiнною корою. По сих рiжних верствах камiння, глин, пiскiв, по рiжних останках ростин i звiрят учений геольог скаже, чи було тодї на сiм мiсцї море чи суша; покаже, якi ростини росли i якi звiрi водили ся, як виглядали, чим живили ся. Великi змiни переходила кожна сторона. Де тепер сухий степ, там хвилювало колись глубоке море, водили ся рiжнi морськi живини; потiм, як дно пiдiймало ся, вода спливала, а вiд останкiв рiжних живин, що колись жили в морi, лишали ся купи кiсток, черепашок, якi збивали ся з часом у верству камiня-вапняка; їх заносив намул рiк або порох вiтрiв, наростав цiлими шарами погнiй вiд усяких ростин та живин. З тих останкiв можна знати, що тодї як починало ся людське житє на землї, море спливало з наших сторiн. Давнїйше воно покривало майже цiлу Україну, а пiд кiнець третичної доби вже мало що виступало за теперiшнi береги моря Чорного, Азовського i Каспiйського: сї три моря були одним морем, як ще й тепер знати по великих млаках (солончаках) мiж Азовським i Каспiйським морем та иньших слїдах. Гори Карпатськi, Кримськi, Кавказькi пiдiймали ся поволї над рiвниною, i так на початку дiлювiальної доби вигляд нашого краю вже значно наблизив ся до теперiшнього. Але мав вiн iще перебути одну перемiну, яка сильно вiдбила ся на його житю i виглядї, а були то ледовi часи. В першiй половинi третичної доби в Европi було так горячо, як тепер в центральнiй Африцї. Ростиннiсть була незвичайно буйна, роскiшна- буйнїйша нїж в теперiшнїх горячих краях. Звiря всякого земноводного було страшенно богато, великого, чудацького; тi звiрi позникали, тiльки в землi полишали ся їх кости: були то велетеньскi ящiрки, рiжнi роди слонiв, величезнi птицї. Але повiтре ставало холоднїйше, i тi ростини та звiрi, що не могли жити в холоднiм краю, заникали, а зiставали ся такi, що приспособили ся до холоднїйшого повiтря, як мохнатi слони-мамути або волохатi носороги. В дiлювiальнiй добi вiд вохкости та холоду почала земля замерзати на пiвночи; велика сила леду збирала ся в теперiшнiй Швецiї i Фiнляндiї й звiдти все поши рювала ся, поступаючи далї на полуднє. На якийсь час сї вiчнi леди, що лежали цїлi сотнї й тисячi лiт, захопили й пiвнiчну частину нашого краю, а потiм, як потеплiло, стопили ся i уступили ся на пiвнiч. Слїдом вiд них зiстали ся великi шари глини-того намулу, що наносила вода, як топили ся тi величезнi леди, верстви пiску i камiння, принесеного ледом, i широкi та глубокi рiчнi долини, що продерли води з-пiд тих ледiвцїв. 3. Першi слiди чоловiка. От з тих часiв як леди уступали ся з наших сторiн, маємо першi слїди людського житяв наших сторонах У нас тi слїди досить рiдко трапляють ся, рiдше нїж у Францiї або й Нїмеччинї, бо там люде жили в сухих камiнних печерах, де могли цїло заховати ся i кости i рiжнi останки їх житя; у нас тих камяних печер мало, а на вiльнiм мiсцї рiдко де могли долежати до наших часiв тi останки. Цїлi ж десятки тисяч лїт минуло- з того часу! Проте як на се стали пильнїйше вважати, викриваєть ся тих слiдiв все бiльше i у нас. Найдавнїйшi слїди людського житя на Українi, якi маємо досi, викрито в Київi, на Кирилiвськiй улицї; їх знайдено копаючи глину на цеглу. Лежать вони тут пiд сподом грубого шару жовтої глини, в верствi пiску, 60 сяжнїв пiд землею, займаючи велику просторонь (коло десятини). На сподї велика сила костей мамута-знайшло ся бiльше як сто самих тiльки сiкачiв (кликiв); вище кости иньших звiрiв, що давно вже перевели ся: льва, гiєни, ведмедя печерного. Декотрi кости обпаленi, розбитi й иньшi слїди людської руки мають на собi; помiж кiстками углє, кремiнний струмент, яким тодїшнїй чоловiк орудував. Сим нахiдкам рахують ЗО тисяч лїт i бiльше. Трохи новiйша оселя людська знайшла ся недавно над Десною коло с. Мiзиня (в Чернигiвщинї); тут вона лежить мiж двома шарами жовтої глини, в верствi камiння, нанесеного ледами. Ще молодша нахiдка з-над Удаю, коло с. Гонцїв (в Полтавщинi): вона лежить поверх шару жовтої глини, коли вже стекла вода вiдледiв. Таким чином сї найзначнїйшi i добре обгляненi нахiдки дають слїди чоловiка з довгих часiв, другої половини дiлювiальної доби. З отсих наших i далеко богатїйших находок з Захiдньої Еврони знаємо, що тодїшнїй чоловiк уже богато поступив у своїм житю i високо пiдняв ся над звiрями. Вiн умiв добувати огонь i уживав його собi до печення страви. Не вдоволяв ся вже ломакою або диким каменем, а навчив ся обробляти кiсть i навiть камiнь: зручними ударами вiн вмiє вiдбити кремiнь такої форми, яку йому треба: чи гострокiнчастий камiнь, котрим можна було бити з руки, чи рiжнi вiстря, щоб насаджувати їх на. деревину, як спис, чи скрiбнички для виправлювання шкури або обдирання мяса. Навiть мережав кiстки рiжними везерунками та рисунками: такi мережанi кiстки знайшли ся в київськiй i мiзинськiй нахiдцi, а в нахiдках французьких нераз знаходили ся такi гарно вирiзбленi фiгурки на кости, що й теперешнiй неучений чоловiк не завеїди б утяв так. Але в тих часах так званої палєолїтичної себ то старої камяної культури чоловiк не мав ще нїяких домашних звiрят, не вмiв сїяти збiжа, а живив ся тим, що зловив-їв звiрину, рибу, черепашки; не вмiв робити нiякої посуди, i багато ще в чiм не дiйшов пiзнїйшого знаття. 4. Новiйша камяна культура. Камяна культура, коли чоловiк ще не знав нїяких металїв i свiй найкращий струмент мусїв робити з каменя, з тих давнїйших так званих дiлювiальних часiв поволї переходить в новiйшi, коли вже перевели ся тi давнi звiри, коли стопили ся леди i стекли води, i житє в наших сторонах стало зовеїм близьке до теперiшнього. Чоловiк ще орудував головно камiнем, але виробляти з нього всякий струмент навчив ся далеко краще против давнїйшого. Вiн не вдоволявсь уже тим, щоб вiдбити собi аби як камiнюку, а ще вигострював свiй струмент дрiбонечкими ударами, шлїфував на гладко, навчив ся вертiти дїри, щоб насадити сокiрку, молоток або булаву на дерево або кiстку. Дивувати ся приходить ся не раз, як таки-так чоловiк не знаючи зелїза, камiнем або кiсткою вмiв висвердлити такi рiвнi, акуратнi дїри, так вишлiфувати пiском сокiрку, клин, або долото з .камiня, виробити таку тоненечку стрiлку, ножик, пилку, серп з кремiня. Та не тiльки в сiм видко великий поступ людського житя.Инодї покiйника, ховаючи, посипали червоним порошком (охрою). i той порошок осiдав потiм на костях, як тїло згнило; такi могили з червоними, пофарбованими кiстками йдуть через усї степи нашi, вiд Кубани до Бесарабiї. Особливо цїкаве житє зявляєть ся в нашiм краю при самiм кiнцi неолiтичної культури, коли в нашi сторони починають заходити з полудневих країв першi металiчнi, мiдянi вироби. Люде жили в хатках деревляних або плетених з хворосту i вимащених глиною, а дуже любували ся в глинянiй посудинi всяких дивних форм, розмальованiй пишними везерунками, червоними, бiлими, рудими, рiжнокольоровими. Аж дивно й неймовiрно бачити таку гарну посудину в часах таких давнiх, коли люде, як то кажуть, ще тiльки з дикого житя виходили. Але се житє вже далеко вiдiйшло вiд дикого новiйший чоловiк не держав домашньої худоби анї -звiрят домашних. В часах же новiйшої камянної культури вiн уже мав домашню худобу i мiг годувати ся мясом i молоком вiд свого стада. Ще скорiйше одомашнив собаку, свого сторожа i вiрного приятеля. Навчив ся робити посуду з глини i випалювати її на огнi; робив її з руки, без гончарського круга, а про те з часом став виробляти гарнi миски й горнята та мережати везерунками. Став робити кращi житла для себе, викопуючи влоговини в землi i надбудовуючи з бокiв та покриваючи зверху, i так поволi доробив ся досить можливої хатини з дерева чи хворосту, вимащеної глиною. Почав господарити коло землi, сiяти зерно i розтираючи на жорнах пекти хлiб або варити кашу. Ся новiйша камяна культура не тягла ся так довго як старша, але слiдами її повна майже вся земля наша. Видно, що намножило ся вже людей, тай слiди їх життя стали замiтнїйшi, легко їх пiзнати, не то що якусь давнїйшу кремiняку, що й не змiркуєш, чи її рука людська обробила, чи вона сама так одкололась. З сих часiв майже скрiзь знаходить ся рiжний струмент, посуда глиняна, могили людськi, а мiсцями слiди великих осель: хати, робiтнї, де виробляв ся всякий струмент, або городища, де ховали ся тодiшнi люди в небезпечну хвилю; такi городища бувають досить великi-значить i людей коло них жило бо-гато. Покiйникiв своїх ховали часом в камiнних скринях зложених з плит, часом в ямах, насипаючи над ними високi могили; инодї закопували цiлий труп, инодї палили його на огнi i потiм попiл i недогарки складали в глиняний горщик i закопували; при небiжчику клали часом дещо з його рiчей i рiжну страву в горнятках. Крiм всякої посудини в сих глиняних мазанках дуже часто трапляють ся глинянi, добре випаленi ляльки-фiгурки чоловiкiв, жiнок, рiжної худоби. Струмент в сих оселях ще кремiнний, але зрiдка залетить часом i якийсь мiдяний, або бронзовий. Такi оселї йдуть вiд Днiпра, з пiд Київа через Київщину на Подїлє, в Галиччину i далї на Волощину (Молдаву) i в Балканськi сторони; їх звуть в науцї передмiкенськими. Я вже згадав, що першим металем, яким стали користувати ся люде була мiдь, бо її найлекше з руди витопити. Але чиста мiдь дуже мягка i мало здатна на роботу. Люде помiтили, що як до неї додати цини (приблизно одну частину цини на девять частей мiди), то виходить далеко твердиш штука, з якої можна зробити всякий струмент. Така мiшанина мiди з циною зветь ся бронза. В декоторих сторонах її уживали на всяке знарядє, зброю, струмент дуже довго, з яких тисячу лiт, доки не знали зелiза. В Европi мiдь, а потiм бронзу стали уживати бiльше меньше за двi тисячi лiт до Христа. Тисячу лїт пiзнїйше стало входити в уживаннє зелїзо. Золото стало звiсне значно ранїйше вiд зелiза, серебро пiзнїйше. В нашi сторони мiдь i бронза приходили з полудня, з дунайських країв i з чорноморського побережа; в наших краях не видно, щоб добували мiдь на мiсцi, i тому бронза поширювала ся тiльки на морськiм побережу, та по бiльших торговельних дорогах, по Днiпру, а в глухiйшi краї мало заходила, тим бiльше що була дорога. Перше нiж бронза поширила ся у нас на добре, стали приходити вже зелiзнi вироби, далеко мiцнїйшi, а головно що дешевшi. Зелїзна руда у нас єсть на рiжних мiсцях, витоплювати з неї зелїзо досить легко, тому зелїзо з часом пiшло в народнїй ужиток, хоч i не скоро. В сторонах близших до Середземного моря, куди ранїйше стало заходити знаннє металїв i їх обробленнє з полудневих країв, з Вавилону, в Сiрiї, з Єгипту, давно вже встигли розвинути ся всякi вироби бронзовi, а потiм зелiзнi, а в наших краях все ще головно орудували деревом та камiнем. Тiльки в сусiдствi великих торгових шляхiв знали ме-талї, а далї вiдти були вони рiдкi, зiставали ся предметом роскiшним, знаним тiльки людям богатим, а нарiд дуже довго жив iще в камянiй культурi, коли в иньших сторонах камiнь уже давно вийшов з житя. Мiркуючи з стилю, себто з форм i фасонiв виробiв, i з иньших обставин, можна догадувати ся, що в тих часах ранньої металiчної культури, другого i першого тисячолїтя перед Христом, всякi культурнi впливи, всякi новини i вiдомости, новi вироби i новi фасони приходили в нашi сторони кiлькома дорогами. Iшли з полудня, з чорноморського побережа, куди йшли всякi новини з Азiї i з Середземного моря, також з передньої Азiї, з Туркестану i теперiшньої Персiї, через чорноморськi степи; й.шли з дунайських країв-теперiшньої Угорщини, та з альпiйських країв, де розвинуло ся всяке мистецтво пiд впливами Середземними. Нарештi переймали нашi предки дуже богато з заходу, вiд Нiмцiв: на се добре показують рiжнi назви в старiй мовi нашiй, прейнятi з мови нїмецької; а Нiмцi переймали то вiд Римлян i Кельтiв знов таки з впливiв Середземних. З тих сторiн, рiжними дорогами (особливо по рiках), ширили ся новi вироби i знання в наших сторонах, заходячи помалу в глухiйшi сторони. А найкраще нам вiдомо те, що йшло в нашi сторони з Чорноморя, з грецьких кольонїй. 6. Грецькi кольонїї. Починаючи з VII, а може ще й VIII вiку перед Христом на чорноморськiм побережу -стали осiдати Греки, що виходили сюди з рiжних своїх городiв, тiкаючи вiд рiжних усобиць i вiйн, шукаючи спокою та прожитку в сих сторонах. Сюди вже давнїйше приїздили торгувати їх земляки, привозячи рiжний крам з своїх країв та вимiнюючи на всяку всячину в наших сторонах, а з часом осiдали тут i на мешканнє. Так зявили ся грецькi городи- кольонїї на нашiм побережу: Тiра на лиманї Днiстра, Ольбiя на лиманї Днiпра, Херсонес коло теперiшнього Севастополя.Теодосiя- де й тепер стоїть, Пантiкапей-тепер Керч, Фанагорiя напротив Керчи, Танаiс коло теперiшнього Ростова, i богато ще иньших, меньше важних городiв. Осї-даючи на нашiм побережу, заводили вони всяке господарство, сiяли збiже, садили виногради, ловили рибу, а заразом вели й торговлю з сусїднїми народами, якi тут мешкали. Продавали їм грецьке вино i оливу, грецькi матерiї й рiжнi убори, чудовi вироби з золота i срiбла, прегарну грецьку посуду росписану рiжчими малюнками. А за се дiставали вiд них збiже i шкури, мiхи рiжнi й иньшi товари їх краю, а особливо людей, невiльникiв, i вiдвозили се на продаж в свої грецькi сторони. Вони їздили з своїми товарами далеко в глубину краю, i рiжнi грецькi вироби заходили далеко на пiвнiч: в Київщинi, Полтавщинї, в Харкiвщинi можна побачити в старих могилах грошi сих чорноморських городiв, грецьку .глиняну посуду вiд вина й оливи, грецькi вази i рiжнi вироби з золота й срiбла роботи грецьких майстрiв. З тими товарами йшло в нашi сторони й рiжне майстерство грецьке. Народи, що жили тут, набирали ся разом з товарами i рiж-них вiдомостей та умiлостей вiд Грекiв, великих майстрiв тодїшнього свiта, а навiть переймали грецькi звичаї та обичаї. Геродот, грецький письменник, що побував сам в Ольбiї в половинї V вiку перед Христом. оповiдає таку iсторiю одного царя скитського Скiля на iмя. Скiлева мати була родом з грецького мiста, навчила сина грецької мови й письма, i ставши царем, вiн любив дуже грецьке житє, часто їздив до Ольбiї, i там лишивши своїх людей на передмiстю, сам з Греками жив як Грек, брав участь в їх усяких дiлах, а потiм вертав ся знову до Скитiв. Поставив навiть собi в Ольбiї хату i мав там жiнку, все потайки вiд своїх людей. Та вони кiнець кiнцем довiдали ся про се, пiдглянули. як вiн святкував з Греками разом, збунтовали ся, настановили собi царем Скiлевото брата, а його самого добувши, вбили за те, що вiд-цурав ся своїх звичаїв. Але иньшi племена таки цiлi переходили на грецькi обичаї, мiшали ся з Греками, переймали їх вiру i звичаї. Так ширили ся через Грекiв рiжнi новини, умiлости, рiжнi знання по наших сторонах, довгi столїтя, поки стояли сї грецькi городи. А коли вони, шукаючи захисту вiд рiжних диких народiв, пiддали ся пiд власть великого Риму, що тодї панував над усїм побережем Середземного моря, тодї стали через грецькi городи чорноморськi поширювати ся також впливи i вироби римськi, аж доки не впали сї чорноморськi городи вiд походiв рiжних воєвничих народiв, що посунули сюди, в III-IV вiках по Христi. 7. Степовi народи. Греки нам прислужили ся ще й тим, що вiд них маємо звiстки про народи, якi жили тодї в наших чорноморських степах. Давнїйших жителїв нашого Чорноморя звали вони Кiмерiями, але в тих часах дуже мало знали i про нашi сторони, i про їх люднiсть, i Гомерова Одiсея описує нашi сторони як країну вiчного морозу i туману: там Кiмерiйцї живуть, i їх мiсто i цїле їх царство хмарами вкутане вiчно й туманом, бо яснеє сонце не поглядає на той край гарячим промiннєм нiколи. В Гомеровiй Iлiядї є згадка про кочовникiв наших степiв- славних кобилодоїльцiв молокоїдiв убогих, найсправедливших мiж людьми. Потiм у пiзнїйших письменникiв маємо вже докладнїйшi звiстки про тих степовикiв. Були то рiжнi племена iранського роду, як теперiшнї Перси; частина їх зiстала ся в чорноморських i кавказських степах, а з Азiї прибували ще новi, бо звiдти почали тиснути ся до Туркестану турецькi народи з пiвнiчної Азiї. Однi з тих степових племен були бiльш хазяйновитi, сїяли збiже i з того живили ся. Иньшi були чистi кочовники, що ходили з своїми стадами худоби, їли мясо, молоко кобиляче i сир; жили в кибитках, як теперешнї Калмики або Ногайцї. В VII, VI i потiм в V вiцї, саме тодї як Геродот побував в Ольбiї й описав тутешнї сторони, старшувала над сими племенами орда Скитiв, i вiд неї всi сї степовi племена звали ся теж Скитами. Потiм вона ослабла i гору взяла орда Савроматiв, або Сарматiв, i по її iмени степовi племена звали ся Сарматами. Се було в IV i III вiках перед Христом. Ще пiзнїйше, в часах коло Рiздва Христового, взяла гору орда Алянська, i в 1 та II вiцї по Христї степовi кочовi племена звали ся Алянами. Так змiняли ся ймення через перемiну старших орд, що слабли й розбивали ся через вiчнi вiйни, якi вели мiж собою, i вiд натиску все нових орд, що сунули сюди з Азiї, з Туркестану, уступаючи ся пiд натисками турецьких орд. Пiд сим натиском степовi орди i племена все посували ся на захiд, з каспiйських степiв на Дiн, з Дону на Днiпро, з Днiпра на Дунай. Декотрi мандрували в степи теперiшньої Угорщини, на середнiй Дунай, иньшi уступали ся далi на пiвнiч, на Поднїпровє; далеко в лiси одначе не могли заходити, бо привикли до житя степового, кочовмичого, переходячи з мiсця на мiсце з своїми стадами. Так сї степовi племена iранськi товкли ся в наших степах яких тисячу лїт, вiд приходу Скитiв до того часу як розгромили їх иньшi народи-готи з заходу, а Гуни вiд сходу, i потiм зiстали ся тiльки останки їх на Дону, на Кавказi i в Криму. На Кавказї й досi єсть нарiд осетинський - се потомки тих степових народiв, загнанi в гори иньшими народами. 8. Звичаї степовикiв. Тi степовi племена називали ся рiжними йменнями, але вони були одного роду i мали у себе богато подiбного. Головнi орди, котрi старшували в степах, звичайно були дикi i воєвничi, тим i пiдбивали собi иньших; пiдвластнi були бiльш хазяйновитi, покiрнi, тому пiддавали ся тим дикунам. Про воєннi звичаї Скитської орди, що панувала в степах в V вiцї перед Христом, богато оповiдає Геродот, наслухавши ся про неї оповiдань вiд чорноморських Грекiв. Скит, убивши першого ворога на вiйнi, пив кров з нього, а голови всiх убитих ворогiв вони приносили до свого царя, i хто принiс голову, мав пайку здобичи, а хто не принiс, нiчого не дiставав. Хто вбив найбiльше ворогiв, тому показували всяку честь i на всенароднїх пирах йому давали подвiйну порцiю вина. З голови убитого ворога здирали з волосем шкiру (скальпували), i вичинивши такi шкiрки, потiм чiпляли на узду коня або робили собi з них рiжнi причандали, лишаючи ся ними. В кождiм окрузi було святище бога вiйни, на нїм стояв старий зелiзний меч, як знак того бога; в честь його Скити що року справляли свято, рiзали на жертву всяку худобу, а з невiльникiв узятих на вiйнi теж з кождої сотнi одного жертвували: рiзали його над чашею, збирали кров у чашу i виливали ту кров на меч. Такi дикi i нелюдськi Скити були не тiльки до чужих, а й до своїх. Коли посварять ся мiж собою два Скити, особливо родичi, то йдуть перед царя i перед ним роблять поєдинок: хто кого г може, той того вбиває, з голови i собi робить чашу на памятку, обко вуючи золотом i срiблом, i при всякiй оказiї пишаєть ся перед гостями такими чашами, оповiдаючи, як вiн тих усїх своїх своякiв повбивав. Коли буває захорує цар Скитiв, то скликають ворожбитiв i кажуть їм угадати, через кого стала ся та хороба. Коли вони покажуть на когось, того зараз ловлять i питають, чи не покляв ся неправедно богом царського огнища (домовиком, що стереже царське житло). Як той не при-знаєть ся, то кличуть ще иньших ворожбитiв; як вони покажуть на того ж, то його вбивають; як оправдують, то вбивають тих ворожбитiв, що на нього показали. Накладають на вiз дерева, запрягають волiв, на вiз саджають тих ворожбитiв, пiдпалюють i так пускають. Силу народу свого побивали також на похоронах царських. Тiло помершого царя потрошили i начиняли рiжними пахучими травами, аби тїло не гнило, i так обвозили по всїх пiдвластних сторонах, i куди його привезуть, пiдданi на знак свого жалю мають собi утяти волосе, урiзати ухо, порiзати чи подряпати руки, чоло, нiс, i проткнути стрiли крiзь лiву руку. По тiй парадi ховали царя над Днiпром, коло порогiв. Вбивали одну з жiнок його, по одному з рiжного роду слуг i дворян, i ховали разом з царем у могилї; убивали коней його i клали з ним, а також рiжну посуду золоту i срiбну. А на поминках, що справа став ратуватя товариша; жiнка ледво вискочила, а одна дитина згорiла, та Скит тим не журив ся: дїтей, каже, ще можу мату, та й не знати ще, що з них буде; а такого другого побратима, як сей товариш, що стiльки разiв показував минї свою любов, не знати чи знайшов би я. 9. Словянськi селища. Отак у степах наших цiлi столїтя товкли ся рiжнi орди i племена скитсько-сарматсько-алянського роду. В горах Карпатських сидiли рiжнi дрiбнi народи, мабуть з того ж кореня, так званого тракiйського, з якого вийшли теперiшнї Волохи (Румуни): такi були Беси, Костобоки, Карпи (вiд них мабуть i назва Карпатiв). На пiдгiрю галицькiм бачимо нiмецькi народи, Бастарнiв, що посували ся сюди з своїх пiвнiчних осiдкiв. Племена ж словянськi, як можна мiркувати з усього, жили тодї далї на схiд i на пiвнiч-по Днїпру в Київськiй околицi i вище, мабуть i на Волини, i далї на пiвнiч, в Полїсю, та й за Днїпром мабуть теж. Можна так мiркувати, що названi Геродотом племена Неврiв i Андрофагiв, як вiн їх називає, се племена словянськi на їх старих селищах, бо вiн каже, що се племена не скитськi й живуть на пiвнiч далї вiд Скитiв. У иньших письменникiв племя, що живе на середнiм Днїпрi (в теперiшнїй Київщинї) зветь ся Амадоками. Взагалї ж з тих глухих країв не доходило майже нїяких звiсток до письменних - народiв, Грекiв та Римлян. Вiд римських письменникiв 1 i II в. по Христї знаємо, що словянськi селища на пiвночи сягали тодї аж до Балтийського моря, в сусiдствi з Литовцями i Нїмцями. Називано їх тодї Венедами, так як прозвали їх Нїмиї- Нїмцї Готи були їх сусїдами на заходї: займали лївий берег Висли. На сходї сусiдили з Словянами на балтийськiм побережу племена литовськi, а далї рiжнi народи фiнськi; що займали тодї майже всї землї по Волзї (а пiзнїйше помiшали ся з словянськими, великоруськими переселенцями, прийняли їх мову i нарештї зовсiм злили ся з ними до купи, в оден народ великоруський). В київськiй околицї i далї на захiд маємо вiд тих часiв так званi похороннi поля- цїлi поля - цвинтариша, де похованi небiжчики, однi закопанi, иньшi спаленi при небiжчиках буває посуда i всяка всячина; трапляють ся i грошi римськi з 1-II вiку перед Христом i пiзнїйшi. На тих своїх старих осадах словянськi племена сидїли дуже довго, бо зна вiд яких часiв. Не без того, щоб при тiм як рухали ся їх суляли ся, як мине рiк, убивали 50 найкращих слуг i 50 коней, потрошили й начиняли половою, i так розставляли наоколо могили царської тих слуг на конях, щоб її стерiгли. Се не видумки, бо й справдї над Днiпром знаходять ся могили царськi, де поховано царiв подiбно, як оповiдає отеє Геродот. Але поруч iз такими дикими та не людськими поведiнками тих степовикiв були у них, розумiєть ся, i гарнi звичаї. Так славило ся скитське побратимство, вiрнiсть скитських приятелiв. В таких воєвничих i диких часах велике дiло було мати вiрного приятеля, i кождий степовик дбав про те, щоб мати такого приятеля. Знайшовши чоловiка вiрного i вiдважного, справляв з ним обряд побратимства: в чашу з вином капали вони трохи крови з своїх рук, окунали в то свою зброю i потiм пили з тої чашi, взявши ся разом; по сiм вважали ся вже рiднїйшими як брати. Грецький письменник Лукiан позбирав рiжнi iсторiї про таких скитських побратимiв. Оповiдає, як оден бiдний Скит сватав доньку боспорського царя, i коли всi женихи вихваляли свої богацтва. вiн похвалив ся, що не має стад i кибиток, але має зате двох дуже вiрних побратимiв; тi по- смiяли ся з нього i вiддали царiвну за лiпьшого жениха, що мав золотi чашi, богато возiв i великi стада - "поставили вище, каже, худобу i непотрiбнi чашi та тяжкi вози як добрих людей". Але сї доказали, що хорошi побратими дорогшi вiд того всього, бо викрали свому побратимови царiвну, а її жениха i батька вбили. Оповiдає ще Лукiан про одного побратима, як той дав вибрати соби око, щоб визволити з неволi свого приятеля, i про иньшого, що бувши разом з своєю сїмєю i з раненим побратимом в однiй хатi, як та загорiла ся, лишив жiнку й дїтей, сїди, не посували ся на захiд або полуднє i якiсь племена словянськi. Але велике словянське розселеннє наступило пiзнїйше, головно з IV вiку по Христї, як на заходї рушили ся нiмецькi племена, а на полуднi в степах i на степовiм пограничу Словянам зробили мiсце Гуни. Нiмецькi племена, що мешкали над Вислою, Одрою i Лабою (Ельбою), звiдси з дввна поширювали ся на полуднє. Так ото десь в III в. перед Хр. рушили вiдти в Карпатськi сторони i потiм далї над Дунай нiмецькi племена Бастарнiв. В II в. по Христї посунули з над Висли на полуднє племена Готiв. Не знайшовши собi мiсця близше, вони замандрували аж над Чорне море. Розiгнали алянськi племена й осїли по побережу вiд Дунаю аж над Азовське море. Були люде воєв-ничi i часто ходили звiдси грабувати римськi землi й грецькi мiста побережнi тож i наробили тим великого шуму. Але i на них прийшла бiда, коли з кiнцем IV в., коло р. 370, продерла ся в Европу перша турецька орда, звана Гунами. Вона розгромила i знищила алянськi орди, що сидїли коло Каспiйського i Азовського моря, i вдарила на готiв. Старий готський король Германарiх налякав ся сеї грози так, що вбив сам себе, аби не бачити розгрому свого народу. Справдi, Гуни нагнали великого страху; переляканi сучасники описують їх як незвичайно дику i нелюдську орду, мало навiть подiбну до людей. Готи пробували боронити ся, але по перших неудачах стратили вiдвагу й кинули ся тїкати вiд Гунiв за Дунай; иньшi пiддали ся Гунам. Але Гуни й самi сунули далї на захiд, в степи сучасної Угорщини, а з ними й решта Готiв; мало що зiстало ся їх коло Азовського моря, в Криму та на кавказькiм побережу. Так одкрили ся великi простори Словянам разом i на захiд i на полуднє i вони в тiм часї починають широко розселяти ся. Захiднi племена, з яких вийшли Поляки, Чехи, Словаки i тепер майже винищенi племена полабськi й поморськi (на балтийськiм поморю), посунули на давнїйшi нiмецькi Грунти, по Вислї, Одрi й Лабi. Племена полудневi, з котрих вийшли теперiшнї Болгари, Серби й Словинцi, рушили за Карпати, на Дунай i за Дунай, в землi Балканськi. Племена схiдно-полудневi, з котрих вийшов наш український народ, посунули з своїх старих селищ в сусiднi простори, полишенi захiднiми й полудневими племенами, та на полуднє, в степовi й пограничнi з степами краї. спустошенi по тiй гунськiй бурi. Тут у перве й. стрiчаємо тодi звiстки про нашi племена, про наш нарiд окремо, а не про все Словянство, як давнiйше. 10. Розселеннє українське. Анти. Живучи на своїх старих селищах, в тїснїйшiм сусiдствi, Словяне говорили й мовою бiльш одностайною, i звичаї та побут мали бiльш однаковi, нїж потiм, як розселили ся так широко. Про те й тодї, зовсiм певно, була вже рiжниця мiж племенами та громадами тих племен, тiльки виразнiйше виступила по розселенню. Письменники грецькi, що писали про Словян, коли вони ще тiльки розселяли ся, розрiжняють на полуднї, в сусiдствi Вiзантиї Словен i Антiв. Словенами звуть вони тi племена, що сидїли над Дунаєм i в балканських землях, Антами тих що сидїли над Днiстром i дальше на схiд, над Днїпром i далї до Азовського побережа. Отеє й були нашi, українськi племена, що зайняли тодi вже побереже чорноморське вiд Днїстра до Азовського моря i вперве тут виступають в iсторичних джерелах окремо, пiд тою назвою Антiв. Найдавнїйша звiстка, яку про сих Антiв переказують нам вiзантийськi письменники, належить до кiнця IV в., зараз по гунськiй бурi, i се те що зветь ся початком iсторичною житя для наших племен. Iсторик Йордан, що описував iсторiю Готiв, заховав для нас цїкаву звiстку, що ?отский король Вiнiтар, оден з наступникiв Германарiха, воював з Антами (саме отеє iмя Вiнiтара мабуть призвище-переможець Вiнiтiв, себто Словян). В першiй битвi, каже Йордан, Анти побили Готiв. але Вiнiтар не злякав ся, воював з ними далї, погромив, взяв в полон князя Антiв Божа i старшин їх у неволю i щоб налякати Антiв, казав їх страшною смертю убити-роспяти на хрестах. Але Гуни взяли потiм Антiв пiд свою оборону i приборкали Вiнiтара. Мабуть отеє тодi Анти з ротами стрiли ся, рушивши в чорноморськi степи, i ся вiйна була знаком власне того антського, себто українського розселення в степах. Вiйна з ротами не спинила їх, як не спиняли й иньшi стрiчi та вiйни з тутешнїми народами. Живучи серед воєвничих народiв в степах, сї степовi Українцi, Анти, й собi привикали до воєвничого життя, ходили на розбої разом з Гунами i їх земляками Болгарами (турецькою ордою, їдо потiм осiвши ся на Балканї мiж Словянами, змiшала ся з ними й передала їм своє iмя). Вiдзвичаювали ся вiд хозяйства, а привикали бiльш до вiйни, як потiм козаки. Закинули хлїборобство, жили в лихих хижах, бiдно i в недостатках, не мали зелїзної бронї, як Греки, i зброєю якою-небудь лихенькою орудовали-парою списiв то що; не були звичнi виступати збитою лавою, а так десь несподївано запопасти, ударити й знов розбiгти ся, заманюючи ворога; були проворнi, на всяку бiду терпеливi, чудесно вмiли десь засiсти ся, притаїти ся, навiть у водї, i тим дуже дивували Грекiв. Ходили за здобичею на вiзантийськi землї, а часами Вiзантия платила їм, щоб воювали з иньшими її ворогами. Так в 530-х роках вийшла вiйна у Антiв з їх сусїдами Словенами заднiстрян-ськими, може таки з намови вiзантийського правительства, що дуже багато мало клопоту вiд нападiв Словен, i пiзнїйше оповiдають грецькi iсторики, що Вiзантия напускала Антiв на Словен (в 580 роках). З нагоди тої вiйни Антiв з Словенами в 530 рр. вiзантийський iсторик Прокопiй оповiдає рiжнi цїкавi звiстки про житє Антiв i Словен i мiж иньшим таку пригоду росказує. У Грекiв був воєвода Хилвудiй, що дуже добре боронив вiзантийськi землї вiд нападiв словенських i антських; але в однiм походi на Словен наложив головою, i тi знову почали грабувати вiзантийськi краї. Та по якiмсь часї одек грецький невiльник, що був мiж Антами, росказав свому господареви, що той Хилвудiй не вмер, а живе мiж Словенами, як невiльник, i Словени не знають сього. Ант викупив зараз того Хилвудiя i привiв до себе, та роспитував його, чи вiн справдї той славний воєвода Хилвудiй. Викуплений казав, що вiн зовсiм не Грек, а Ант зроду, тiльки зветь ся Хилвудiй, а попав до Словен у неволю пiдчас попередньої вiйни. Але господар йому не повiрив i оповiв землякам. Анти дуже зрадiли, що мають мiж собою такого славного воєводу. Зiбрали ся на велике вiче, як мали звичай робити у всяких важних справах-бо не мали над собою одного князя, а у всiм радили ся громадою, каже Прокопiй. На вiчу наказали тому Халвудiєви, аби не смiв казати, що вiн не той славний воєвода Хилвудiй, а самi оповiстили вiзантийського цїсаря. Той цїсар, Юстинїан на iмя, тодi намовляв Антiв, щоб перейшли у вiзантийськi землї й тут мешкаючи, боронили вiд ворогiв. Хозарська орда ослабла, i пiшли знову рiжнi турецькi завадїяки нашими степами, нашi люде не годнi були з ними вижити i кидаючи степи, стали тїкати в безпечнїйшi мiсця, в лїси на пiвнiч, в гори на захiд, хоч i не так там було дозвiльне, як у тих роскiшних, родючих степах. Звiсток з сих часiв маємо дуже мало. Перед тим що знали ми. знали вiд грецьких письменникiв; але з початком VII в. Греки махнули рукою на свою пiвнiчну границю, не можучи далї боронити її вiд Слосе обiцяв їм платити грошi. Анти годили ся тiльки з тим, щоб з ними мешкав i той Хилвудiй; Хилвудiй в тiй справi поїхав до Царгроду, але на дорозi вхопив його вiзантийський воєвода Нарзес i казав забити в кайдани, як обманця.iнатiм розбили ся тi переговори цiсаря з Антами. Отак припадком щось довiдаємо ся про наших предкiв тодїшнїх- якась отака пригода кине промiньчик свiтла й освiтить перед нами те давнє житє, як жили, з ким воювали, який устрiй мали тi нашi козаки з VI вiку по Христї. У иньшого грецького письменника з того часу, Менандра, заховала ся звiстка про боротьбу Антiв з ордою Аварiв, що посунула нашими степами в серединi VI в. Битви з ними випали нещасливо для. Антiв, чимало їх попало в неволю, i Авари стали пустошити землї Антiв. Виручати невiльникiв i мирити ся з Аварами Анти пiслали одного визначного чоловiка на iмя Мезамира. Але той був чоловiк гордий i смiлий, не стерпiв каганови (старшому) аварському, вiдповiв на його хвалькуватi слова смiло й рiзко. Тодї оден Болгарин, що був у кагана в ласках, став намовляти, аби того Мезамира вбити, бо вiн серед Антiв має велику вагу i може їх пiдняти на Аварiв. I каган послухав. убив Мезамира, а Авари почали пустошити землї Антiв ще гiрше. Про сю бiду Аварiв память держала ся довго мiж українським народом. Київський лiтописець записав оповiданнє про те, як Обри (Авари) мучили Дулїбiв, українське племя, що жило на Волини; каже. що Обри запрягали в вози дулїбських жiнок i ними їздили. "Були сi Обри тїлом великi, а умом гордi, i погубив їх Бог: померли всi, i не зiсталось нї одного, так що стало ся приспiве: "погинули як Обри". каже той лiтописець. Але Обри не погинули так скоро, а тiльки перейшли далї, на Угорщину. 11. Українськi племена. Отакi степовi бурi, як отсей аварський погром, не могли налякати привичних до всякої бiди степових Українцiв, i вони далї держали ся в степах i посували ся все далї: на схiд до Азовського моря, на захiд до Дунаю, їх розселенню багато помогло се, що в каспiйських степах з кiнцем VII вiку запанувала нова орда, Хозарська, не така хижа, як иньшi: побираючи рiжнi доходи з торговельних городiв на каспiйськiм та азовськiм побережу, вона навпаки дбала про спокiй та безпечнiсть в тих краях, не перепускала зза Кас. пiйського моря нових турецьких орд, що тиснули ся в чорноморськi степи, i так стало тут спокiйнїйше та безпечнїйше. Українцї на своїх нових оселях почали господарити, кохали ся в хлiборобствi, в торговлї. а вiдзвичаювали ся вiд вiйни. Було се добре, та не зовеїм. Бо вiдзвичаїли ся вiд того воєнного, трiвожного житя, яким давнїйше жили, i як не мають великого значiння, великi вони тiльки в його очах, як i тепер часто можна бачити, що люде з одної околицi дражнять ся другим, бо вони якесь вiдмiнне слово уживають, або инакше вимовляють, або трохи инакше вбирають ся, а воно тим часом дрiбниця. В сїм часї, як бачимо, люде нашi скрiзь кохалисявхлїборобствi i найбiльше з нього живили ся. Се видно i в мовi: слово жито, котрим звали збiже, означає те, чим живуть люде: ще як люде не знали нїякої металiчної снасти, орудували камiнем, почало ся на Українi хлiборобство; тепер же навiть в глухих сторонах, як от у Деревлян, про котрих київський лiтописець оповiдав, що вони живуть "по звiрячому, як худоба",- там люде орали i сїяли, i з того жили. В могилах Деревлян i Сiверян знайшли ся серпи i зерна рiжного збiжа (жита, овса, ячменю або пшеницi). В рiжних писаннях згадують ся майже всi тепе-рiшнi роди збiжа (тiльки гречки нема), з знаряду хлiборобського- рало, плуг, борона, мотика, заступ (рискаль), цiп; говорить ся, як люде орали, сїяли, жали, молотили, вiяли. Господарство значить було подiбне до теперiшнього; тiльки що млинiв не мали, а мололи на малих ручних жорнах. Водили худобу всяку, але птицi ще мало; за те богато займали ся бжiльництвом: самi богато меду споживали, i продавали мед та вiск, i податки князям теж медом та воском платили. По лiсових сторонах держали пчiл у бортях: в деревах видовблювали дупла, досить високо, щоб не дiстати з землї, i в тi дупла пускали рої; де не було лiсiв, держали рої в улiях. Звiроловство, з котрого колись головно жили, тепер стратило давнє значiннє, як розвинуло ся хлiборобство: ловили звiря бiльше для шкури нiж на поживу собi, або забавляли ся ловами богатi люде, бояри та князї. Звiря всякого по наших сторонах тодi ще богато водило ся. Князь київський Володимир Мономах в своїй науцi синам оповiдає про свої лови: в Черниговi, каже, взяв я на узду 120 диких коней в тамошнiх пущах. Цїлих три столiтя майже нїчого не чувати у них. Про Антiв остання згадка з 602 р., i за той час, за VII-VIII вв. iмя се заникло. Звiстки зiбранi цїсарем Константином Порфирородним в серединї Х вiку (коло р. 950) про степове жите, вже згадують на полуднї окремi племена українськi: Ульцiв, Деревлян, Лучан i Русь київську. А докладнїйшi вiдомости про сї племена подають київськi лїтописцї, їдо писали сто лїт пiзнїйше, в XI вiцi. Вiд них знаємо, що за Днiпром, на лївiм березi, по Деснi, Сейму й Сулї, в теперiшнiй Чернигiвськiй та Полтавськiй губернiї жило велике племя Сївера або Сiверяне, мало значнїйшi городи Чернигiв, Новгород- Сїверський, Любеч i Переяслав. На правiм боцї Днїпра коло Київа сидiли Поляне, инакше званi Русю. За Полянами далi над схiд, в густих лїсах тодїшнїх по Тетереву, Ушу, Горини жили Деревляне, лїсовi люде себто, а за Припетю Дреговичi, нїби болотянi (бо дрегва значить болото). На Волини, за Случею жили Дулїби. На побережу чорноморськiм коло Днїпра мешкали Уличi, а далї на захiд, над Днї-пром Тиверцї. Яке племя мешкало над Доном та на азовськiм побережу, а яке знов на пiдгiрю карпатськiм, в Галиччинї, лїтописцї не кажуть. Але i там i тут мешкали також українськi племена, або краще казати-схiдно- полудневi племена словянськi, з котрих вийшов нинiш-нїй український нарiд; тiльки не знаємо їх племiнних iмен. 12. Побут українських племен. Про нашi племена лiтописець каже, що вони рiжнили ся мiж собою своїми звичаями i побутом- "мали кожде свої обичаї, закони i науку батькiв своїх i свої норови кожде". Але сї рiжницї не були великi, i далеко бiльше в житю i по-бутї всiх сих племен було одинакового або подiбного. З оповiдань .iїтописцїв та иньших київських писань,, з переказiв чужосторонцїв, якi описували нашi сторони, з находок у старих могилах i. скарбах, нарештi i з самої мови, можна знати досить докладно, як жило ся нашим людям тодi, по їх розселенню на нових грунтах, в теперiшнiй землi українськiй. Розумiєть ся, не однаково жили по великих, богатих, торговельних мiстах i по глухих хуторах в глубоких лїсах, далеко вiд свiту-як i тепер є велика рiжниця - палiятка хлiборобства (меньшим, закругленим камiнем розтирали зерно на великiм, рiвнiм каменї). Тi рiжницї, якi лїтописець показує, ловив я коней власними руками; рiжнi мав пригоди: два тури (дикi бики) взяли мене на роги з конем разом, олень мене бив рогами, оден лось топтав, а другий бив рогами; дикий кабан вiдiрвав у мене меч вiд пояса, ведмiдь вiддер менї кусник сїдла з-пiд самого колiна, барс скочив на мене й перевернув мене з конем... Тому що дикого звiря й птицї водило ся ще богато, та й на свою худобу було лекше, бо пастiвнїв та сiножатей було бiльше, їли люде мабуть бiльше мяса нiж тепер. Про те й тодi їли найбiльше вже ростинну їжу-хлїб, кашу, варену городину. Хлiб замiшували на дрiжжах i пекли в печи, подiбно як i тепер; мясо по найбiльше їли варене Пили найбiльше мед, i дуже богато, всi, вiд бiдних людей до князїв. Про князя Володимира оповiдає лiтописець, що вiн казав розвозити бiдним людям хлїб. мясо, рiжну городину, мед в бочках, а в иньших квас. А як їли богатшi люде, видко з розпорядження князя Ярослава, щ6 мають давати княжим людям, якi їздили збирати податки: для княжо го вирника i його слуги що дня хлїб, по мiрi пшона й гороху на кашу, двоє курей, грудку соли, вiдро солоду на пиво, раз на тиждень бичка або полоть, в скоромний день сир, в пiст замiсть мяса рибу. Убирали ся просто. Носили сорочки полотнянi i штани, поверху свити, а часом ще й кереї ("корзно" звало ся), на ногах якiсь плетенi панчохи i чоботи або постоли, на головi шапку з якоїсь шкури, або плетену. В старих могилах з тих часiв можна бачити останки вовняних i полотняних матерiй, полотна льняного i конопляного, грубшогоiтоньшого ткання, ремiннi пояси i коло пояса ножик, гребiнець, шкуряна торбинка з рiжним припасом-огнивом, маленьким бруском до гострення; на ногах невисокi гостроносi чобiтки зшитi на подошвi з тонкої вичиненої шкури (як сафян). У жiнок намисто, нашийники (гривни) зплетенi з дроту, на головi шапочки або наголовники ушитi рiжними прикрасами. На висках висiли кiльця, нашитi на ремiнець; в коси вплiтали ся також кiльця-вони так i лежать рядом на кiстках, вiд вискiв на чоло, або вiд вискiв на груди, як лежали коси. Богатi лишали ся шовковими убраннями, з грецької або арабської матерiї, золототканою парчею та дорогими мiхами (футрами), золотими уборами, ланцюхами. дукачами (медальонами), золотими ?удзиками, кованими поясами. Коли князї нашi починають заходити в близшi зносини з вiзантийським двором, переймають вiдти й рiжнi убори й моди, а за ними переймали се також бояре й богатi люде. 13. Вдача, звичаї й вiра. Чужоземцi хвалять тодiшнiх людей наших за щирiсть i привiтнiсть. Особливо цiкаво описує вiзантийський письменник Прокопiй Антiв i Словен, себто Українцiв i їх сусiдiв кiнця VI вiку, часiв розселення. Каже, що вони ласкавi до чужоземцїв, гостинно приймають їх i проводять далi, щоб не стало ся їм якоїсь шкоди. Жiнки їх незвичайно вiрнi своїм чоловiкам i часто убивають себе, коли вмирає чоловiк. Дуже люблять свободу, не хочуть нiкому служити анi бути пiд чиєюсь властю. Але не згiдливi, не вмiють слухати ся чужої гадки, кождий тягне на своє, i через те бувають мiж ними суперечки й кривавi бiйки. Подiбно кажуть пiзнiйшi письменники про Українцiв та й иньших тодїшнїх Словян. Кажуть, що се люде вiдважнi й воєвничi i нiхто б не мiг їм противити ся, як би вони тримали ся одностайно. Любили повеселити ся i забавити ся, поспiвати й попирувати. Без пiснi, танцiв, гри не обходила ся нїяка оказiя. Лiтописець сердито оповiдає про тодiшнi iгрища мiж селами, а на ннх"плясання i всякi бiсовськi пiснi"-тому що вони були звязачi з старою, поганською (язичеською) вiрою. "З плясаннєм, гудiннєм (музикою) i плесканнєм" справляли ся весiлля. Про київське вiйсько оповiдає вiзантийський iсторик, що воно цiлими ночами забавляло ся музикою й танцями, та пiячило. "Руси в тiм веселiє щоб пити, не можем оеч того бути", каже князь Володимир в оповiданню про його хрещеннє: київський лiтописець вложив тут йому в уста сучасне приспiве. I всякi свята поганськi, а потiм i християнськi, уродини чи похорони-все звичайно справляло ся великою випивкою. Ся вдача привiтна й ясна вiдбила ся i в звичаях та постановах. В старiм правi нашiм не було смертної кари на провинникiв, анi калiчили за провину, вiдрубаючи руки, рiжучи уха, носи, як то робили по законам вiзантийським або старинтним нiмецьким. Духовнi потiм,перейнявши разом з церковними книгами також i книги законiв вiзантийських, пробували на грецький взiрець i у нас завести такi кари на смерть та калiченнє, але не приймали того люде. Карали грошима, сажали до вязницї, в найгiршiм разi оддавали в неволю, щоб вiдробив працею свою провину, але крови проливати, на жите чоловiка наставати не любили. Що иньшого на вiйнi, там уже як прийшло ся-то вже, казали, суд божий. Але калiчити чоловiка й життя позбавляти- не любили того. Ясними i веселими очима дивили ся на свiт божий. Не знали темних, суворих богiв, що напосiдають ся на щасте чоловiка. Вище всього славили й шанували свiтло i тепло свiтове, що дає себе знати в сонцї, в теплї, в буйнiй ростинности, в усiм житю природи. ПрокопiЙ оповiдає про Антiв i Словен своїх часiв, що вони шанують єдиного бога, себто бога неба, що посилає свiтло i блискавицю. Здасть ся. його називали Сварогом. Пiзнїйшими часами рiжнi прояви сили того свого свiтлого бога називали рiжними йменнями. Iменем Хорса i Даждь бога. себто подателя всього добра, називали сонце. Iменем Перуна грiзну силу громовинну, що гремить i бушує в бурю. Огонь називали Сваро-жичем, сином великого Сварога, небесного свiтла й огня соняшного або блискавичного. До старших богiв належав також Велес або Волос, "скотїй бог", оборонець худоби. Всi вони звали ся богами-се слово означає добро, благо (звiдти такi слова як богатий, збоже, i убогий- такий що не має добра), а далї значило подателя всього доброго. Тi боги й по заведенню християнства зiстали ся в вiруваннях нашого люду, тiльки покрили ся йменнями святих християнських: так рiжнi вiрування з Перуна перейшли на Iллю, з Велеса на св. Власiя, i таке иньше. Але окрiм таких головних богiв давнїй Українець бачив наоколо себе силу всяких живих iстот; мабуть їх звали бiсами, i се iмя тодї не значило чогось доконче злого, i тiльки потiм християнськi духовнi зробили з тих бiсiв пекельних злих духiв. Предки нашi думали, що сї сотворiння живуть в болотах, лiсах, полях, джерелах, i їх шанували, давали їм жертви, щоб не шкодили. Про се згадують духовнi в перших вiках християнства, що люде дають жертви бiсам, болотам i криницям, молять ся в лiсах i коло води. Богато з того заховало ся i до наших часiв-перекази про водяникiв, русалок, лїсовикiв (або по-лiсунiв); i тепер в деяких мiсцях ставлять рiжну їжу на криницях. Але в теперiшнiм помiшали ся вже вiрування про тих старих бiсiв з духами померших, дiдькiв (себто духами дїдiв), що живуть по хатах i дворах; топельницї мавки змiшали ся з давнiми русалками, i таке инше. Осiбних храмiв, осiбних жерцїв, щоб тим богам служили, не було. Кожний сам справляв жертву або молитву богам за себе й за свою сiмю. Арабський письменник IX вiку переказує нам молитву предкiв наших пiд час жнив: беруть, каже просо в кiрцi, пiдiймають до неба й молять ся: "Господи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер подостатку". Молили ся десь в тихiм мiсцї, над водою, де чоловiк найживiйше вiдчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу. Iдоли богiв були рiдкi, мабуть по бiльших тiльки мiстах. Про житє людське вiрили, що воно не кiнчить ся з смертю: по-мершi живуть далї, можуть зявляти ся мiж людьми, тому треба добрим, сутим похороном заслужити собi ласку покiйника, щоб не докучав i не шкодив по смерти. Ховаючи покiйника, разом з ним клали рiжнi рiчи домашнi, убивали худобу домашню, а часто тряпляло ся дав-нiйшими часами, що й жiнка-вдова убивала себе на могилї. Арабський подорожник описав, як бачив похорон приїзжого купця з наших країв в 922 р.: його богато убрали в найкраще убраннє, посадили в його човнї, розiпнявши над ним шатро, положили коло нього його зброю, рiжну їжу й пите. Спитали його невiльниць (мабуть їх привiз на продаж, як то бувало), чи котра не схоче з ним умерти, щоб жити з ним разом i з душами родичiв у гарнiм зеленiм садi, себто раю. Одна згодила ся i її вбили в день похорону та положили з мерцем. Кинули туди ж в човен двоє коней, двi корови, собаку, пiвня й курку, порубавши то все на части. I потiм все те спалили, а на тiм мiсцї насипали могилу. Се оповiданнє пiдходить до того, що справдї знаходять в старих українських могилах ЇХ-Х вв. В одних сторонах у нас ховали небiж- 41. Чорна могила (в Черниговi), що близько пiдходить до оповiдання Араба. чика, закопуючи в могилї, в иньших палили i засипали землю, або спаливши на иньшiм мiсцї, складали потiм недогарки в горнець i насипали над ним могилу. Разом з небiжчиком засипали чи палили рiжне добро його. На могилї справляли поминки, пили, гуляли, часом (особливо у богатших) рiжнi гри справляли (се звалося "тризна"), при тiм досипали могилу. Небiжчикам ставили їжу на могилї, або й при щоденнiм обiдi кидали страву (як се ще й досї ведеть ся на Полїсю). Житє чоловiка за гробом представляло ся як точнiсеньке продовженнє його житя на землi. 14. Сїмя, рiд i громада. Київський лiтописець, описуючи старi українськi племена, хвалить ся, що тiльки його земляки Поляне мали добрий обичай, жили тихо i соромливо, i шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її посаг. Иньшi ж племена каже вiн, жили, як звiрi: у Деревлян, у Сїверян i иньших не було "браченья", правильного шлюбу, а хапали собi жiнок коло води, або на iгрищах, що справляли ся мiж селами: хапали собi жiнку, хто з котрою умовив ся, i мали по двi й по три жiнки. Але по правдї кажучи у всiм тiм не було великої рiжницї мiж Полянами й иньшими племенами. Не тiльки тодi, а й довго потiм як заведено вже християнство, вело ся так, що богатшi й значнїйшi люде мали по двi жiнки й бiльше (духовенство старало ся завести бодай, щоб одна жiнка, вiнчана, вважала ся головною). Сво- бiдно й легко розводили ся, вiдправлючи жiнку, а натомiсть брали иньшу. Жiнкам же годило ся бути вiрними своїм чоловiкам, i вiрнiсть українських та й взагалi словянських жiнок славила ся по свiту. Жiнку брали або в формi купна, нїби чоловiк купував собi жiнку, або викрадав, хапав її. Колись дiйсно тим способом собi добували жiнку, але в сiм часї се був обряд тiльки-так от i лїтописець каже, що хапали собi жiнку на iгрищу, хто з котрою змовляв ся наперед, Се так як i досї ще в весїльнiм обрядi нашiм рiд молодої стереже дївчини, а бояре молодого її силомiць добувають i з нею тiкають: Приладь, приладь, Марисуню, до столу, Обступили боярчики довкола, Кiньми грають, двiр рубають, Шабельками витинають, Марисунї шукають. В старих грищах ся форма хапання, "умички" була виразнїйша. А купно жiнки i в теперiшнїм весiллю ще дуже добре памятаєть ся: Татарин, братик, Татарин, продав сестру за таляр, Русу косу за пятак бiле личко пiшло й так... Куплена або вхоплена жiнка була колись власнiстю чоловiка, як кожда штука його господарства; память того зiстала ся в тiм ото звичаї, що жiнку колись вбивали на могилї чоловiка, як коня або собаку. Потiм як погляди стали людянїйшi, жiнцї полишали до волi, коли сама схоче, убити себе, на доказ своєї вiрности чоловiкови; але й сей звичай, видно, вивiв ся в X-XI вв" бо вже нашi лїтописцї тодiшнi не згадують про се. Значiннє i вага жiнки в сїмї теж виросли високо; за голову жiнки чоловiк, коли вбив її без вини, платив таку ж кару, як за кождого чоловiка. З смертю чоловiка жiнка займала перше мiсце в сїмї i сама вела хозяйство; тiльки як вдова виходила вдруге замуж. додавали дiтям опiкуна. Сїмї бували тодi бiльшi як тепер. Ще сто лiт тому (а в деяких мiсцях i до недавнього часу) бували такi сїмї у нас, що в них було двадцять-тридцять душ; сини не вiддiляли ся, брати не дiлили ся по смерти батька, а далi вели господарство спiльно, пiд проводом або старшого, або найздатнїйшого "завiдцї". Така сїмя та мабуть i всяка сїмя взагалi звала.ся в X-XI в. "родом". "Жили кожде своїм родом на своїх мiсцях, заправляючи кождий своїм родом", повiдає київський лiтописець про давнє українське життє. Давнїйше тi роди були ще бiльшi, до роду рахували ся родини собi рiднi, хоч би й далекi, як то спiваєть ся в весiльних пiснях, де взагалї заховало ся багато памяти про старовину: Ой роде, роде богатий-подаруй нам товарець рогатий: Ви дайте, таточку, волики, а ви мамонько, корову, А ви дайте, братчики, баранцi, а ви дайте, сестрички, ягнички, Ви, далекий родочку, червонi.... Але тi широкi роди розбили ся, ослабли старi звязки, i на мiсце кровного спорiднення все бiльше значiння стало здобувати сусiдство, близькiсть не походжончя, а мешкання. Сїмї, якi мешкали разом, хоч би були й не одного род не одного походження, порiшували i вели всякi справи, шо займали всю околицю, за спiльною радою "вiча" "старцїв", себ то старших з усiх сїмей. Старi села не сидiли так купою як теперiшнi: "роди" жили окремо, "о собi", як каже лiтописець-як нашi хутори заднiпрянськi або гiрськi карпатськi села. Люде сходили ся на певнi мiсця-на тi iгрища святочнi межи села, на суднi "коповища", де правили суд над провинниками, вишукували злодiїв. Спiльними силами для охорони вiд ворогiв, щоб було де сховати ся в небезпечну хвилю, ставили собi "город", себ то мiсце огорожене, обведене ровами i валами, куди можна було звезти своїх старих i малих, жiнок i дiтей i всяке добро. Вся земля наша покрита такими городищами - старшими, що служили ще сховищами за сторони обведене ще другим валом, часiв камяної культури, i новiйшими, що будували ся за часiв розселення i потiм, за княжих часiв. А мiж ними й малi, що могли придати ся хиба для одного роду-сїмi, й великi, такi де могли сховати ся люде з цiлої бiльшої околицi. Бiльшiсть їх стояли пустi, тiльки про небезпеку. Але декотрi притягали до себе людей, що осiдали ся тут, виростав около "города" так званий "острог"-оселi обгородженi укрiпленнями вiд ворога; оселяли ся тут купцi, заводили торги, осїдала ся рiжна старшина, богатшi й замож-нiйшi люде; город ставав головою бiльшої околии" як вiн рiшав, так робили сусїднї села, й iмя його приймала сусiдня люднiсть. Так на мiсцi старих Дулїбiв виступають пiзнїйше Бужане i Волиняне, званi так вiд городiв Бужська i Волиня; Чернигiвцi й Переяславцї на старiй землi Сiверськiй; Турiвцї й Пиняне в землї Дреговичiв. 45. Гривна київська (злитки пiвфунта ваги, шо ходили як грошi). 15. Торговля. Мiж тими причинами, що пiдiймали декотр мiста над иньшi, над цiлi великi округи, велико важила торговля i торговельнi дороги. На українськiй землї, як то ми вже знаємо, здавна йшла торговля з чорноморськими побережними мiстами, i з каспiйськими та туркестанськими сторонами. I коли Українцi розселили ся на своїх нових займанщинах, перейшла ся торговля в їх руки. Торгували з городами грецькими, якi зiстали ся в Криму i понад Дунаєм, а далї, не вдоволяючи ся тим, завели торговлю з самою столицею Вiзантиї, з Царгородом. З наших сторiн везли туди мiхи (шкiрки), вiск, мед i невiльникiв на продаж, у Грекiв купували рiжнi дорогi матерiї та всякi вироби з золота i срiбла, вино, бакалїю всяку. Коли степи залягли орди турецькi-Печенїги, що пробили ся в нашi степи з кiнцем ЇХ вiку, через степи стала трудна й небезпечна дорога, i в Царгород ходили купцi великою валкою, щоб вiдбити ся вiд ворогiв, як нападуть. Грецький цїсар Константин Порфирородний росповiдає дуже докладно про те, як ходили сї ватаги купецькi до Царгороду. Зимою, каже вiн, в великих лiсах поднiпрянських люде рубають дерево i з нього роблять човни; на весну з водою пускають їх до рiжних торговельних мiст, а найбiльше до Київа; там до сих човнiв приладжують керми i всяку снасть з давнїйших човнiв i так ладять їх в дорогу. Тим часом зїздять ся купцї з своїми товарами. В мiсяцї червнi рушають човни з Київа. Ще три днї стоять пiд Витичевом, дожидаючи вiдсталих, i потiм пливуть Днiпром у низ, тiлько стережуть ся Печенiгiв, що по рiжних мiсцях робили засїдки на купцiв i нападали. Особливо небезпечно було на порогах Днiпрових; човнами тут плисти було небезпечно, бо розбили ся б; приходило ся брати на плечi товари, а човен волокли берегом, або несли на плечах. Невiльникiв, котрих везли на продаж, вели берегом скованих, щоб не втїкли; вони ж несли на собi всяку поклажу з човнiв. Купцям треба було стерiгти невiльникiв, щоб не втїкли, i пильнувати ся Печенiгiв, що б не погромили. Так от висiдали перед кождiiм порогом, проминувши пороги одпочивали на островi, де була потiм Сiч- Константин зве його островом св. Юрiя, а за козацьких часiв звав ся сей острiв Хортицею; тут пiд великим дубом справляли жертви богам, на щасливу дорогу: клали хлїби, мясо, жертвували курей, кидаючи жеребок, чи ту курку вбити чи живою пустити. Вдруге ночували на островi, що тепер зветь ся Березань, на морi коло Днiпрового лиману. Вiдси повз берег Чорного моря їхали до Царгороду. Там для наших купцiв було призначене передмiстє над морем, на пристани, коло церкви св. Маманта, а збирало ся їх там не одна сотня. Правительство вiзантийське дуже бояло ся сих купцiв. В тi часи торгувати приходило ся так, щоб при оказiї i зброєю себе та свiй товар вмiти оборонити. Купцї були воєннi люде, що продавали зiбрану здобич, а при кождiй нагодї самi були готовi пустити ся на здобич, ударити i пограбити. наловити невiльника на продаж, або иньшого добра добути. Боячи ся київських князiв, цiсарi грецькi не важили ся боронити у себе торгу їх купцям, вони навiть мусiли їм давати всякого припасу на прожиток, але вiд усiх, хто приходив пiд Царгород, домагали ся посвiдчення княжого, що вiн справдi купець, а не вояка який, i стерiгли ся їх яко мога: позволяли їм ходити до мiста тiлько одною брамою, без зброї, не великими ватагами, не бiльше як 50 чоловiка на раз, i то пiд доглядом урядникiв вiзантийських. В другий бiк, по товари арабськi й персидськi їздили в стару столицю хозарську Iтиль над устем Волги, там де тепер Астрахань. Хозарськi володарi кагани здавна дбали про те, щоб розвинути у себе торговлю, i їх столиця стала великим торговельним мiстом: тут жило богато купцїв з арабських i персидських країв, богато Жидiв, що займали ся перевозом та перепродуваннєм товарiв, богато Грекiв i Словян. Тут можна було подостатком купити того, чого найбiльше питали богатi, заможнi люде в иньших сторонах: знов таки гарних, роскiшних матерiй, уборiв, всяких виробiв шкляних, металiчних, рiжного корiння; їх привозили сюди караванами на верблюдах з далеких сторiн i кораблями Каспiйським морем. Не вдоволяючи ся торгом в Iтилї i в другiм такiм великiм торговельнiм мiстї вище по Волзi, Болгарi (коло теперiшньої Казани), нашi купцї пускали ся Каспiйським морем в персидськi городи, а з них далї, в славнi торговища Арабського калїфату (держави). Продавали бiльше меньше те саме що й Грекам, взамiн добували арабськi товари i розвозили їх по своїх городах, i далї, в городи захiдньої Словянщини i в нiмецькi. Богато приходило й арабських грошей в нашi краї. 16. Князi й дружина. Коли пригадаємо, як тодi вела ся торговля, i якi були купцї тодї- що то були воєннi люде, якi мусїли своєю зброєю обороняти свою торговлю, то зрозумiємо, чому тi городи у нас, де особливо розвивала ся торговля й осїдали торговi люде, разом з тим ставали центрами воєнними i полiтичними. Для охорони торговлї в тих трiвожних, небезпечних часах доконче треба було воєнної сили, i там де розвивала ся торговля, мусїла розвивати ся й воєнна сила. Без неї не можна було пускати ся в дорогу i дома без її охорони не можна було бути безпечним. На найбiльший торговельний центр у нас на Українi в часах по розселенню пiдiймаєть ся Київ. Вiн стояв так добре, що в цiм збирали ся всi товари, якi йшли по Днiпру i головним притокам його Прилети i Деснi, що впадають до Днїпра вище Київа. Тодї ж рiки були найважнiйшими торговельними дорогами. З оповiдань Константина бачимо, як у Київi збирав ся весь годїшнїй торговельний рух Схiдньої Европи. Отже разом з тим вiн стає столицею воєнних сил i княжої власти, яка на тих силах опирала ся. Як се стало ся, про се не дiйшло до нас вiдомостей. До Грекiв не доходило вiстей про те, що дiяло ся в глубинi Схiдньої Европи, що наростало десь там у серединi українського житя; в наших же сторонах письменство стало розвивати ся геть пiзнїйше, коли зникла вже память про тi давнї перемiни. Грецькi письменники VI вiку кажуть про наших Антiв, що вони не правлять ся одним чоловiком, а загальною радою народньою, вiчем. Тi старшини, якi виступають мiж Антами, не мали вiйска i не мали трiвкої й сильної власти. Воєнна наука вiзантийська, що надпи-суеть ся iменем цiсаря Маврикiя (писана в другiй половинi VI в.) каже, що Словени i Анти мають богато начальникiв (вона їх називає рiксами, словом що в старiй мовi значило начальника, пана, одного кореня з латинським словом рекс-король). Сї начальники, каже вона- не живуть в згодi мiж собою i тiльки пильна небезпечнiсть, спiльна вiйна може звести їх до купи та дати вдасть котромусь з них, бодай на якийсь час. В старих оповiданнях, зiбраних київським лiтописцем, ми бачимо память про дрiбних князiв, якi були у рiжних племен, але не мали великої ваги, бо не мали вiйська i оглядали ся у всїм на громаду, на "старцiв" - старшин визначнїйших родiв (таке каже оповiданнє про Мала князя деревського, як вiн воював ся з київськими князями). Тим не могли вони й противстати київським князям, коли тi завели своє вiйсько, дружину. Чи завели ся у нас ще де в котрiмсь племени такi сильнїйшi князi, як у Київi, того не знаємо. Арабський письменник Масудi, що писав за кн. Iгоря, в першiй половинi Х в., згадує про якусь велику й сильну мiж Словянами державу, що звала ся Валiнана; думають, що то мова про Волинян: що у них були сильнi князї перед тим, але побороли їх київськi; але того не можна сказати напевне, бо й сама ся назва Валiнана в рiжних копiях рiжно називаєть ся. Знаємо в наших сторонах напевно таких сильних, воєнних князiв тiльки в Київi, та й тут можемо тiльки здогадувати ся, як i коли вони там завели ся. Бо найдавнiиша київська лїтопись писалася тодi, як добре забула ся вже память про тих перших київських князiв, i самi найстаршi київськi лiтописцi оповiдали наздогад про те, як настали князi в Київi.