Драма українського православ’я

Богдан Червак

Одна з най-більших православних церков – Українська Православна Церква в єдності з Московським Патріархатом вступила у фазу глибокого внутрішнього конфлікту. І скільки б не намагалися уповноважені представники Церкви заспокоювати своїх мирян і суспільство, мовляв, нічого екстраординарного не відбувається, очевидним є те, що останні кадрові призначення Синоду УПЦ МП спрямовані на усунення від влади її нинішнього предстоятеля Митрополита Володимира і серйозно дестабілізували ситуацію в Церкві.

Якщо хтось вимагає конкретних доказів і фактів, то їх не треба вишукувати в заявах і висловлюваннях владик. Слід лише переглянути фото і відео з Божественної літургії, яку 4 лютого у реабілітаційній лікарні звершив Митрополит Київський і всієї України Володимир. Серце щемило не тільки від того, що ми побачили виснаженого важкою недугою Владику в інвалідному кріслі, а й від того, що служба проходила без участі більшості єпископів УПЦ МП. Хворому предстоятелю співслужили лише Архиєпископ Переяслав-Хмельницький і Виш-невський Олександр (Драбинко) та прес-секретар протоієрей Георгій Коваленко, а ще нечисленні журналісти і прислуга лікарні.

А тому останнє звернення Митрополита Володимира, в якому він підтвердив свій статус керуючого Київською Єпархією, що йде врозріз з рішенням Синоду, яке на цю посаду благословляє намісника Києво-Печерської Лаври Павла (Лебідя), лише фіксує апогей конфлікту, суть якого полягає не стільки у загостренні боротьби за владу, як у визначенні майбутнього курсу Церкви. Іншими словами, УПЦ МП опинилася на геополітичному роздоріжжі: одна дорога веде на Москву, друга – на Київ, третя може завести у глухий кут.

Не думаю, що в цій ситуації УПЦ МП можуть допомогти якісь поради. Історія цієї Церкви вказує, що краще молитися за її майбутню долю. Натомість правильнішим буде подивитися на нинішню ситуацію в УПЦ МП під кутом зору цілої картини вітчизняного православ’я.

Конфлікт в УПЦ МП співпав з іншою важливою подією. Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відзначив 50-ліття свого рукоположення на Єпископа і 45-ліття служіння на Київській кафедрі. Це був добрий привід вкотре заявити, що УПЦ КП – реальний суб’єкт церковно-релігійного і суспільного життя та потужний чинник на шляху становлення Помісної Автокефальної Православної Церкви в Україні. Однак у зв’язку з конфліктом в УПЦ МП увиразнилася й інша реальність: УПЦ КП й надалі залишається не визнаною світовим православ’ям Церквою, тоді коли позиції “визнаної” або “канонічної” УПЦ МП, зокрема її проукраїнської складової, сильно похитнулися. Якщо до цього додати черговий провал переговорів щодо об’єднання між УПЦ КП і УАПЦ, то загальна картина буде завершеною і невтішною.

Отже, не треба бути далекозорим аналітиком, аби зрозуміти, що вітчизняне православ’я, зокрема його церковний вимір, – у глибокій кризі. Будь-яка криза, у тому числі в церковно-релігійному житті, відкриває нові можливості. Ось тут чи не найбільше небезпек.

Якщо силами Єпископату УПЦ МП не вдасться розв’язати кадровий, а на ділі конфлікт стратегічного вибору, то не виключено, що до “процесу” підключиться Московський Патріарх Кирило, який з радістю виступить у ролі арбітра і миротворця. У реальному житті це означатиме перемогу “руского міра” в Україні з усіма наслідками, які з цього випливають.

Правда, у ситуацію в Україні також може втрутитися Вселенський Патріарх Варфоломій, який не приховує своїх амбіцій на провідництво у світовому православ’ї. Для нього “бунт” в УПЦ МП – добра нагода не тільки продемонструвати ці амбіції, а й реалізувати їх. Що це означатиме для України, сьогодні складно зрозуміти.

Врешті, у ситуацію можуть втрутитися політики, зокрема провладної орієнтації, більшість з яких не приховує своєї ідентифікації з УПЦ МП. Очевидно, що таке втручання буде виглядати на подорож слона до порцелянової крамниці, а тому, скоріше за все, не вирішить проблеми, а лише її загострить.

Криза в УПЦ МП зафіксувала ще одну грань, цього разу загальносуспільної проблеми. Виявилося, що для українських християн Київської традиції приклад, а точніше вчинок Блаженнішого Любмира (Гузара), який, відчуваючи свій вік та усвідомлюючи динаміку сучасного світу, добровільно зрезигнував з посади Предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви, виявився не затребуваним. Останні події в УПЦ МП скоріше віддзеркалюють тягар радянського спадку, ніж європейського досвіду, коли “вчасно піти” є ознакою успіху, а не поразки.

При цьому треба наголосити, що на тлі описуваних подій приклад кардинала Гузара стає ще яскравішим, і не тільки для Української Церкви, а передусім вітчизняного політикуму, де бажання залишитися при владі за будь-яку ціну вже давно стало нормою і постійно дестабілізує ситуацію як в окремих політичних середовищах, так і в Україні в цілому.

Драма ж українського православ’я на сучасному етапі полягає в тому, що воно несподівано опинилося перед глухим кутом, а будь-який вихід із нього може завести... в інший глухий кут.

Проте, як відомо, не буває безвихідних ситуацій. Як цю істину підтвердять українські православні церкви – покаже час.