Україна для чи проти людей?

Сергій Гайдук

Під час останніх президентських виборчих перегонів тоді ще опозиційна Партія регіонів за свого кандидата найголовнішим гаслом висунула “Україна для людей!”. Виникає питання пріоритету: а для кого ще може бути Україна чи взагалі будь-яка країна на планеті Земля – для тварин, іншопланетян, надлюдей?.. Та все ж піар розповсюдили на кожному кроці, де ступають люди, а от чи цей лозунг вони втілюють у життя? Напродиво цікаво, шкода, що з великим сум’яттям, спостерігати за діями нинішньої влади, яка майже рік експериментує над народом.  

Український дикий капіталізм на двадцятому році свого існування наближається до останньої фази первісного накопичення капіталу. Розглянемо її детальніше.

Нині засоби виробництва майже всі “прихватизовані” й під контролем великих власників. Ще залишилися ласі рештки державної власності, та цьогоріч і вони знайдуть нових господарів. Уряд покладає на приватизацію великі сподівання, адже додаткових джерел покриття дефіциту бюджету катма.

Поза тим у 2011 році уряд спробує остаточно вирішити питання ще одного, чи не останнього, що мають українці, джерела капіталу – землі. Власне, вона і так вже розпайована й розподілена між потужними землевласниками-орендаторами. Залишилося лише зняти мораторій та узаконити цей порядок і перетворити землю на повноцінний товар. З цим завданням влада впорається, позаяк з-поміж політичних еліт – і тих, хто при владі, і тих, хто тимчасово в опозиції, – щодо земельного питання існує повне порозуміння. Ось вже і підготували проект закону “Про ринок землі”, в якому передбачається створення Фонду земель сільськогосподарського призначення. Фонд зможе продавати землю або здавати в оренду. Як втіху залишають цим законопроектом – купувати землю зможуть виключно українці. Правильніше – олігархи.      

Залишився третій виробничий фактор. Впоравшись із заводами та землею, олігархи згадали і про людей. Встановлення контролю над робочою силою або навіть над усім населенням України з боку пануючого класу є системним і неминучим.

Далі – більше. Посилюється контроль над свідомістю через реформу освіти. Число вищих навчальних закладів скорочується, академічна незалежність ліквідовується. В Україні у дефіциті слюсарі. На думку нинішніх керманичів, вища освіта псує електорат. Парадокс, та у цьогорічному бюджеті не закладено коштів на професійну освіту. Що це за принципи реформи, за якими визначається, який статус матиме навчальний заклад? Приміром, Києво-Могилянська Академія (має 3000, а не 10000 студентів), і вже вона за новаціями Міносвіти прирівнюється до коледжу чи ПТУ? Модне слово “оптимізація” нині у кожного урядовця на вустах. Загальноосвітні школи закривають з цим же формулюванням. Тільки чомусь починають з українських на Донеччині, яких і так переважно менше, аніж російських.

 Працювати українці будуть за новим Трудовим кодексом і новим пенсійним законодавством. Короткий зміст цих реформ – усім працювати до скону за копійки. Безробіття, “біржі праці” вже не спроможні приймати шукаючих роботу. Позаяк від керманичів та представників влади тільки й чуємо про зростання ВВП, зарплат, пенсій, інвестицій і майбутнього химерного благополуччя. А маємо збільшення тарифів, цін тощо.      

Робоча сила має десь жити, відпочивати, інакше кажучи, відновлювати свої властивості. Щодо зарплати, яка забезпечить фізіологічне відновлення, легко впорається Трудовий кодекс, а з дахом над головою – Житловий. Комунальний сектор – єдине джерело прибутків, до якого вже дійшли руки в українських капіталістів. Підвищення тарифів та відродження пені за борги з комунальних послуг у 2011 році – перший крок. Перспектива для бідних та немічних: життя у бараках під назвою “соціальне житло”.

Прогноз на весну: пенсійна реформа і Трудовий кодекс викличуть збурення народу, що “податковий” Майдан здаватиметься дитячими забавками. З точки зору економіки суспільство ділиться на дві основні верстви: роботодавців і найману робочу силу. Великі власники засобів виробництва, іншими словами олігархи – мають панівне становище у державі. Їхнє надзавдання – зафіксувати цей стан.

Під час Помаранчевої революції рушійною силою виступали ті ж власники, але не такі заможні і впливові. Ще тоді казали: це бунт мільйонерів проти мільярдерів. Мільйонери були добре організовані, мали гроші. Усе це дозволило їм у 2004 році досягти успіху і трансформувати політичне поле.

На другому “податковому” Майдані теж стояли підприємці або дрібна буржуазія. Це активні самозайняті люди, які мали хоч і малий, проте ефективний організаційний і фінансовий ресурс. У них були чіткі економічні вимоги. Ці – самодостатні – люди сприймають державу як паралельний світ. Чи підуть вони на третій “пенсійно-трудовий” Майдан?

Отаку гримасу має український олігархічний капіталізм.

Чому ж таке відбувається в Україні з українцями? Питання навіть не в самому факті загарбання країни й формування владної вертикалі тими, за ким стоїть лише третина виборців. Річ у тому, як таке стало можливе, і звідкіля взялася та третина громадян?

Інакше кажучи, якщо хтось висуває гасло: “Україна для українців”, то тут маємо щось на кшталт: “Україна без українців”.

І проблема не в тому, що попередні керманичі за минулі роки успішно дискредитували все, пов’язане з питомо українськими цінностями. Річ у тому, що українські цінності для цієї публіки – це щось другорядне, маловартісне, неефективне, у кращому разі – тільки один з інструментів, яким можна користуватися для досягнення власних цілей, не більше.

Після Помаранчевої революції, коли здавалося, що українські та європейські цінності перемогли, воно відійшло на задній план, а наразі знову входить у вжиток, бо без нього пояснити сучасні національно-політичні процеси видається неможливим.

Тепер до нещодавніх так званих дій (зло-дій) влади.

Верховна Рада України не підтримала у першому читанні проект Закону України “Про внесення змін до деяких законів України (щодо декларування доходів та витрат вищих посадових осіб, уповноважених на виконання функцій держави і органів місцевого самоврядування, та їх близьких осіб)”, таким чином дозволивши й надалі приховувати доходи та витрати.

Останні внесення змін 1.02.2011 р. до Конституції України підтверджують, що ця влада нехтує Основним Законом держави, опозицією і народом. Обидва рішення парламенту – щодо виборів Ради в жовтні 2012 р. та виборів президента у березні 2015 р. – були прийняті з грубими порушеннями Конституції України та Закону “Про Регламент Верховної Ради України”.

І наостанок. Стосовно політичних репресій. Склад Кабміну Тимошенко одержав у народі жартівливу назву: “Кабмін Арештантів”, скорочено “КабАре”. Екс-міністри, їхні заступники з кінця минулого року пресуються Генпрокуратурою по повній, частина з них “сидить”. Намагаються їх звинуватити у будь-яких гріхах, зловживаннях тощо. Позаяк інтернет-ресурс “Українська правда” публікує скандальні та документально підтверджені дані, як перший віце-прем’єр використовує бюджетні кошти для власного бізнесу, а прем’єр-міністр не чистий на руку у питаннях державної нерухомості.

Поза тим він же, грубо порушуючи бюджетне законодавство у вигляді рішень парламенту, з метою латання бюджетних дірок переказує кошти з інших статей бюджету, включаючи захищені, які взагалі чіпати не дозволено.

Та Генпрокуратура ці факти не помічає. Мабуть, цьому є обґрунтоване пояснення. Цьогоріч фінансування даного органу збільшили на мільярд.   

А що вже казати про справи, які порушено проти організаторів “підприємницького” Майдану щодо пошкодження гранітної плитки на площі. При цьому забуваючи, що впродовж багатьох років на ньому тупцювали всі кому забажалося, включаючи групи підтримки сьогоднішнього президента.

Врешті-решт, повторне порушення справи стосовно фігурантів акції “Україна без Кучми” десятилітньої давності взагалі свідчить про нездоровий глузд, і тільки з одним наміром – залякати. А може, це екс-президент вирішив помститися, бо в той час він цього зробити не міг? Позаяк навіть за його президентства демократії та права у державі було більше.

То для кого ж Україна? Мабуть, для VIP-людей?