Надія всупереч безнадії

“Як родився Христос – так зродиться нове вільне життя на Землі! Як воскрес Христос – так воскресне із гробу неволі наша свята Церква!” – такі слова написав у своєму Різдвяному посланні 1947 року Йосиф Сліпий з сибірського ув’язнення. Це був майже початок його каторги, а радянська тоталітарна машина здавалась нездоланною. Проте навіть у таких умовах він сам не втрачав надії та знаходив можливість підтримати свою паству. В його словах немає дешевого оптимізму, який просто заспокоює, мовляв, “якось буде і буде добре”. Він закликає до непохитності у вірі, твердості в діях, а головне – мати надію.

Після 18 років в’язниці і прибуття до Риму він не пішов на заслужений відпочинок, а вступив в нову боротьбу. Хтось сказав, що невідомо, де йому було важче: там, де межа між добром і злом була чіткою, чи там, де дипломатія та канонічні апорії підіймали питання про мету і доцільність засобів.

Сказати однозначно про Ostpolitik та її наслідки для УГКЦ наразі важко. Перш за все тому, що звільнення самого Митрополита відбулося в контексті “східної політики” Ватикану і стало одним з її найбільших успіхів. Тому тема Ostpolitik ще очікує своєї зваженої та неупередженої оцінки і обговорення в нашій Церкві. Це стосується як минулих, так і нинішніх “східних стратегій” Ватикану.

Але повернемось до теми заслання Блаженнішого Йосифа. Він провів у неволі майже такий самий відрізок часу, який ми, українці, прожили після звільнення з того ж таки радянського концтабору. Після звільнення він провів майже скільки ж часу в Римі, де він не те що не втратив надії, але й посилив працю. Натомість сьогодні, за час значно коротший, ніж ці два періоди життя Блаженнішого, в нашому суспільстві все голоснішими стають нотки безнадії.

Чеський богослов Томаш Галік говорить, що це “дух часу”, ми живемо в постоптимістичну епоху. Немов продовжуючи тему, греко-католицький священик з Канади Мирослав Татарин говорить, що сьогоднішнє богослов’я повинно бути богослов’ям надії (розмову з о. Татарином читайте в найближчих числах “Патріярхату”). І важко не погодитись із такими очевидними речами. Саме тому я розпочав це вступне слово зі слів надії 66-літньої давнини.

Хоча тоді, з людської точки зору, надії могло бути не набагато більше, ніж у апостолів, які спостерігали, як їхнього Господа ведуть на Голготу. Воскресіння Христа дало нам найтвердішу і найсвітлішу надію, з нього починається нова історія. Це нове творіння, восьмий день тижня, яким доповнилось сотворення Всесвіту.

Нинішня безнадія в суспільстві, відсутність довіри, посилення агресії, а з іншого боку посилення релігійного фундаменталізму, який намагається закритись руками від цієї сумної реальності в позірному тріумфі католицизму чи православ’я, – все це ланки одного ланцюга і є наслідками втрати надії, але тої надії, яка “не посоромить”. Ту надію мав один із найвидатніших пастирів нашої Церкви – Патріярх Йосиф. Про це та більше знайдете в новому номері двомісячника “Патріярхат”. Давайте вчитись і працювати!

Анатолій Бабинський