Наступ на Україну й мовчання патріотичних ягнят

Кілька уваг про нашу ситуацію в зимовому пейзажі

Михайло Слабошпицький

І знову – майже до болю знайома ситуація: гнівні заклики з глибин електорату до опозиційних політиків. “Об’єднайтеся!” Дієслово-рекордсмен з усіх українських лексем. Воно звучало і звучить ось уже два десятиліття на всьому нашому політичному просторі. У ньому – заклик до тверезого глузду пошуковців депутатських еполетів. У ньому – гнів на їхню перманентно нераціональну поведенцію, що виказує вперте небажання кооперуватися для досягнення успіху, співпрацювати одне з одним. У ньому – рештки надії на те, що стане можливим те, що так послідно декларують як свою найвищу мету націонал-демократи: “Об’єднатися”.

Нас од усіх наших бід можуть порятувати тільки чудеса. Перше: українські патріотичні сили справді об’єднаються. Але це чудо, зважаючи на ментальність наших провідників, – неможливе. І не дурімо себе й народ: цього не буде. Ніколи не буде. На превеликий жаль. Але ж таки – не буде.

Друге чудо – це коли раптово і враз вимруть до ноги всі наші вороги. Чудо таке цілком можливе. Значно можливіше, аніж перше. Про перше можна тільки мріяти та ще можна його обіцяти, особливо ж велемовно про те розводячися напередодні чергових виборів. Огляньмося в нашу пам’ять. Перед початком кожних минулих виборів отамани карликових націонал-демократичних партій виразно промовляли в об’єктиви телекамер про те, що ось, мовляв, (нарешті!) відбулися важливі переговори очільників політичних сил, які прийшли до висновку: нам необхідно об’єднатися, і тільки тоді ми зможемо виграти вибори; вже розпочато процес об’єднання.

Але надходили вибори, і всі фігуранти переговорів та прес-конференцій кидалися в боротьбу один із одним. І з таким натхненням виливали один на одного компромати, так затято часто позивалися в судах після закінчення виборів, що неоднораз думалося: якби з цією ж енергією та непримиренністю націонал-демократи боролися зі своїми політичними антиподами, то національна справа давно б перемогла в Україні. Зрештою, не раз гадаєш про такі наші “якби”. Якби, скажімо, всі, хто проголосував на президентських виборах за Юлію Тимошенко, вийшли на знак протесту проти ганебного судилища над нею на Майдан, то влада повелася б із нею зовсім по-іншому. Або ж якби всі члени партії “Батьківщина”, яку очолює Юлія Тимошенко, прийшли під стіни Печерського суду, то вони розібрали б увесь той будинок по цеглині на сувеніри, й суд, очолюваний сумно-звісним Родіоном Кірєєвим, змушений був би виносити зовсім інший – анічим не співзвучний цьому – вердикт. Отаких “якби”, за котрими стоять важко збагненні українські парадокси, можна назвати багато. Власне, вся сьогоднішня Україна зіткана з парадоксів. У нас бізнес-групи називаються партіями. У нас безна-
дійні ліберали чомусь пойменовуються соціал-демократами. У нас шовіністи, які марять повернути Україну в російське ярмо, чомусь фігурують як патріоти України. У нас чомусь кваліфікується як зазіхання на територіальну цілісність держави заклик утворити новий союз у складі Росії, Білорусі та України (є навіть така партія ЗУБР).

Але це – просто до слова.

Наразі ж ідеться про передчуття виборів і про прелюдію до виборів. Тут маємо разюче дежавю. Чи не всі ті ж самі фігуранти, ті ж самі сюжети (тільки суди над Тимошенко й Луценком додалися), та ж сама риторика, ті ж самі ілюзії наївніших з електорату, які раді повірити у те, у що їм хочеться повірити, незважаючи на те, що факти свідчать проти їхніх бажань.

Очевидно, ситуація в Україні та й поза Україною у вимірі ставлення світу до України ще ніколи не була такою драматичною. В Україні йде тотальний наступ на все українське. Закрито понад вісім десятків українських шкіл. Усі школи Одеси рішенням одеського Костусєва, градоначальника со товаріщі, переведено на російську мову навчання. Безжально проводиться зачистка культурно-мистецьких та історико-культурних закладів од національно стурбованих людей. Повсюдно на керівні посади розставляються представники Партії регіонів. У принципі це було б не так драматично, якби ці представники були людьми україноцентричними. Однак, кажучи відверто, знайти в ПР хоч одного україноцентричного індивіда не вийде навіть при пошуках удень і з вогнем. За дотепним висловом публіциста Ігоря Лосєва, регіонал-патріот – це настільки ж поширене явище, як сахарський бедуїн – мисливець на полярних ведмедів.

Усе це “рать” антиукраїнська. Чи не всі її чільні представники велемовно розводяться про те, що біло-голубі буквально знемагають від українського патріотизму (здебільшого це звучить як “від націоналістів”), бо, мовляв, саме націоналісти не дають їм змоги належно і на всіх рівнях відстоювати українські національні інтереси. От і виходить так, що нині Україна програє на всіх фронтах. Це якщо повірити велемовним речникам регіоналів, починаючи зі златоуста Миколи Азарова й закінчуючи парламентським Цицероном – Чечетовим.

Регіонали так зміцнюють Україну і її суверенітет, що вже готові не просто юридично відновити кримський сепаратизм, помножений на російський вектор. Громадськість України чомусь не звернула уваги на такий факт. У Вищому адміністративному суді України за поданням “Народного фронту Севастополь-Крим-Росія” було скасовано Конституцію АРК, ухвалену Верховною Радою України 1998 року. Згідно з нею Крим має статус автономії у складі Української держави.

Тепер сепаратисти роблять другий крок: відновлюватимуть у суді скасовану Конституцію 1992 року. Там Крим має статус незалежного державного утворення, що перебуває з Україною в конфедеративно-договірних взаєминах. Захотіли – розірвали альянс з Українською державою. Одне слово, з’являється юридичний аналог Осетії, Придністров’я чи Карабаху на території України. 

Жоден з очільників-патріотів не сполошився тим, що Вищий адміністративний суд України рішуче відчиняє двері кримським сепаратистам для виходу зі складу України.

Ще одне зусилля – і Крим, згідно зі своїм поверненим йому колишнім статусом, не тільки знов одержить свого президента на штиб сумно-звісного Мєшкова, а й почне ривок у бік Росії. І йому в тому готовно допомагатиме російський флот, що ніби спеціально для цього залишений у Севастополі.

Прикро, що про цю загрозу мовчать (чи, може, й зовсім не помічають її) очільники національно-демократичних сил. Зайняті тасуванням імен у списках на вибори та переговорами з грошовими мішками, яким буде продано чимало місць у списках, вони не мають ні часу, ні сил, ні настрою на такі теми.

Ясна річ, усе у Вищому адміністративному суді робиться за погодженням (чи, принаймні, без заперечень) із боку керівництва держави, що воднораз є і керівництвом Партії регіонів. То десь у зовсім іншому світі суди є справді цілком незалежні від влади інституції. Теза про незалежну гілку влади – судову – в Україні серйозно не сприймається навіть школярами. У нас суди стоять струнко перед владою й готовно беруть “під козирок” у відповідь на будь-яке її повеління.

Відверто кажучи, жодна з національно-демократичних сил не веде із суспільством діалогу про нинішню ситуацію в Україні. Є чимало емоційних вигуків про злочинну владу, але немає спокійного аналізу можливих шляхів виходу з винятково драматичної ситуації. Скажімо, суспільство навіть до пуття не поінформоване про те, скільки вже на сьогодні заборгувала Україна і які борги додадуться їй з волі влади вже завтра.

Так, лунають голоси про те, що владу треба міняти. Все правильно. Але це ми вже “проходили”, коли повстали проти “команди” Леоніда Кучми. “Команда” Віктора Ющенка не мала жодного натяку на якісь конструктиви саме у сфері економіки. Ситуація там за 2005-2010 роки значно погіршилася. І, як її підсумок, – зішестя на політичний Олімп “команди” Віктора Януковича.

Тут усе – саме за нашими мірками – нормально. Ненормальність у нас давно прийнята за норму. Тому все це належиться пояснювати людям, які, здається, геть знеохочені до розмов про політику. Так буває у двох випадках. Або суспільство переживає піднесення, й у ньому майже все гаразд. Або ж воно поринуло у прірву соціальної депресії і зневірилося в усіх і в усьому. Чи ж треба уточнювати, який із них маємо в Україні?! 

Можна при цій нагоді чимало говорити про російську загрозу (вона є, і вона щодень зростає), про “газові атаки” з боку північного сусіда, про інші зовнішні загрози українській державності. Але найбільша сьогодні загроза – внутрішня. Йде вона від тих, хто мав би стати силою, оплотом і гарантією державної незалежності України. Йде вона від перманентно розсварених національно-демократичних сил, де запанувало діляжництво, торгашевство, взаємопоборювання, потворний корпоративний егоїзм. Усі ці давно знайомі обличчя здебільшого набридли масам. За багатьма з них – довгий шлейф негативу. У багатьох – свої “скелети в шафі”. В суспільстві є просто ностальгійна потреба на нові обличчя, на свіжу політичну кров. Але нових дійових осіб ветерани та інваліди національно-патріотичного фронту не пускають на сцену. Вони зайняли проти них кругову оборону. Вони бояться політичної молоді більше, аніж своїх опонентів. Вони по чотири-п’ять разів “ходили” у парламент – і знову туди йдуть. Вони очолюють упродовж тривалого часу політичні партії, котрі програли все, що можна програти, і давно дишуть на ладан, але не поступаються місцем керівників нікому, бо живуть за принципом: нехай там хоч небо рушиться, а я – вождь на віки вічні. І їм підспівують їхні міні-кліки (за всякі дрібні преференції), а люди від них одходять і одходять – і часто ці партійки можна назвати диванними, бо їхніх членів можна вмістити на одному дивані. І хіба ж можна чогось сподіватися од таких політичних сил?!

Ще ніколи – за всі двадцять літ Незалежності – не було в Україні такого сум’яття й безладу в національно-демократичному середовищі. І це особливо небезпечно в контексті похмурої суспільної депресії та економічної кризи.

Ще ніколи виклики перед Україною не були такими серйозними і тривожними.   

Що лишається звичайній українській людині?

Їй лишається надія. Надія на те, що після цьогорічних парламентських виборів, на яких вимальовується невесела картина програшу національно-демократичних сил, розпочнеться нарешті процес перезавантаження. На зміну зажирілим від комфорту тиховоддя ветеранам прийдуть люди з молодою групою крові й оновлять увесь політичний пейзаж. І разом з тим осінь гряде небувалими протестними акціями у відповідь на тотальні фальсифікації результатів виборів (а вони неодмінно будуть, бо влада знахабніла до непристойного). Будуть, бо наші патріотичні ягнята мовчать і вдають, що все йде нормально.

Отже, в Україні – не тільки тріскучі морози та розчарування.

В Україні – політичне міжсезоння.

Але після нього розпочинається новий сезон. А ще перед ним народжуються не тільки надії на зміни, а й передчуття змін.