Біля Збруча постануть пам’ятники мученикам Великого
Голоду
Тернопільщина, як і вся Галичина, на
превелике щастя, не зазнала 75 років тому голодного мору, бо не була під
пануванням червоного режиму. Але вона першою дізналася, що творять більшовики
із східними братами. Адже у 1932-1933 роках через Збруч-річку, що століттями
роз’єднувала єдинокровних ук-раїнців, переходили сотні й сотні голодних
співвітчизників. Щоправда, чимало з них навічно впали від куль радянських
прикордонників за те, що наважилися просити допомоги в галичан. Відомо, що в
липні 1933 року у Львові створили Український громадський комітет рятунку
України, головою якого став уродженець села Вікно на Тернопіллі Василь Мудрий. Ця
допомогова структура надсилала за Збруч приватні посилки з продуктами,
займалася збором від галицьких селян зерна. Та згодом комуністична влада
поставила заслін із багнетів і брехливої пропаганди такій конче потрібній
допомозі.
Зрештою, і ті, хто
вмирав від голоду, і ті, хто прагнув допомогти братам, шукали розмаїтих
способів порятунку. Скажімо, галицькі селяни пускали Збручем невеликі плоти, на
які клали трохи борошна, круп чи зерна. Ці та інші факти згадували учасники
вшанування пам’яті замучених Голодомором. Уперше цього року таку акцію провели
на мостах через річку Збруч. З ініціативою такого поминального заходу виступила
Тернопільська облдержадмі-ністрація. На Хмель-ниччині підтримали її. Борщівський,
Підволочиський та Гусятинський райони Тернопілля пов’язані із сусідньою областю
шістьма мостами. На них нещодавно запалили свічки, змовили молитву за убієнними
під час голодної чуми.
Довелося побувати на
такому заході на мості через Збруч, що зв’язує районні центри Підволочиськ
Тернопільщини та Волочиськ Хмельниччини. Ця споруда для переїзду чи переходу
існувала в ті сумні тридцяті роки двадцятого століття, більше того, була прикордонною.
Нині з обох боків назустріч одна одній сюди рухалися делегації двох районів. Підволочищани
несли своїм сусідам на вишитому рушникові чорний хліб із запаленою свічкою як
символ вдячності й пам’яті. Заступник голови Волочиської райдержадміністрації
Петро Паламарчук зазначив, що, за даними, зібраними за свідченням очевидців, у
районі від голоду потерпіли майже п’ять тисяч осіб, понад 780 з них померли. Те,
що тут не лютувала так сильно голодна смерть, як, скажімо, на його рідній
Вінниччині, треба завдячувати, вважає Петро Анатолійович, саме допомозі галичан.
Петро Паламарчук
народився в селі Юшківцях, що в Оратівському районі Вінницької области. Каже,
що дитячі роки, коли йшов з бабусею на цвинтар вклонитися померлим родичам,
завжди цікавився довгим насипаним валом. Бабуся воліла радше мовчати. Вже коли
підріс, тоді вона розповіла йому страшну правду, очевидцем якої сама була. З’ясувалося,
що тут не з власної волі знайшли останнє пристановище мученики голоду. Декого в
ці ями кинули й присипали навіть напівживих. З 800 тодішніх мешканців Юшківців
комуністичний режим скосив голодом понад 600 осіб. 1991 року в селі чи не
вперше в Україні постав пам’ятник жертвам Голодомору.
Незабаром на межі Тернопільської та Хмельницької областей постануть
скульптурні композиції в пам’ять про жертв Голодомору. Голова Тернопільської
облдержадміністрації Юрій Чиж-марь уже підписав відповідне доручення, створено
організаційний комітет з підготовки та спорудження меморіальних знаків поблизу
мостів через Збруч. До складу цього оргкомітету увійшли представники
облдержадміністрації, Національної спілки художників України, Конгресу
української інтелігенції, Спілки політв’язнів і репресованих, товариств
„Меморіал” і „Просвіта”, Борщівської, Гусятинської та Підволочиської районних
державних адміністрацій.
Ми, нині сущі,
слухаємо, кажучи словами відомої письменниці, чорну сповідь своєї Вітчизни. Слухаємо, дізнаємося... І
пам’ятаємо, запалюємо свічки, молимося за заморених голодом, за мучеників
нації, споруджуємо меморіальні знаки. Це потрібно і
мертвим, і живим!