Канадський Музей Прав Людини і Український Меморіал Голодоморів починають плідну співпрацю

Даґмара Турчин-Дувірак,

пресовий референт НТШ

----------------------

Учасники зустрічі 29 листопада 2012 року в КУМФі в Торонто. Зліва направо:29 листопада минулого року Наукове Товариство ім. Т. Шевченка спільно з Українсько- Канадським Дослідно-Документаційним Центром гостили визначних гостей – представників Канадського Музею Прав Людини, що незабаром має відкритися у Вінніпезі, – заступника директора музею пана Жіля Ейбера та куратора і дослідника музею доктора Клинта Кирла, а також відомих істориків України з Києва – професора Станіслава Кульчицького, завідуючого відділом історії України 1920-1930-х рр. ХХ століття НАНУ та доктор Лесю Онишко, першого заступника Національного Музею “Меморіал пам’яті жертв Голодоморів в Україні”.

Як відомо, навколо Музею Прав Людини в Канаді в українській громаді вже досить довго триває дискусія щодо недостатнього висвітлення у планованих експозиціях цього музею Голодомору в Україні 1932-1933 років, що винищив мільйони українців. Це правда, що акції та петиції, підтримані провідними українськими організаціями, не змінили позиції дирекції музею: як і планувалося від початку, Голодомор в Україні не матиме окремої експозиції, а буде представлений поряд з іншими злочинами супроти людства. Однак, тим не менше, представники музею, йдучи назустріч українській громаді, зробили важливий крок – підписали меморандум про співпрацю зі співробітниками Музею-Меморіалу в Києві. Зустріч 29 листопада з українською громадськістю Торонто – один із заходів, який продемонстрував початок цієї співпраці.

На початку, після привітання голови УКДДЦ професора Юрія Даревича, слово було надано гостям з Вінніпегу. Пан Жіль Ейбер по-дякував організаторам вечора за запрошення та наголосив, що вбачає головне завдання музею у тому, щоб такі злочини, як Голодомор в Україні, більше ніколи не повторилися в майбутньому. Доктор Клинт Кирл розповів детальніше про концепцію музею, який буде не лише зібранням історичних документів та фактів, а передусім навчальним закладом і дослідною установою. На його думку, Голодомор – це історія, болюча не лише для українців, а й для всього людства. Співпраця з Музеєм-Меморіалом у Києві допоможе розбити мовчання навколо цього злочину сталінського режиму супроти українського народу, що досі панує у світі.

Далі слово було надано гостям з України. Доктор Станіслав Кульчицький, якого представив професор Орест Субтельний, є одним із найавторитетніших знавців історії України 1920-1930-х років. Людина надзвичайної працездатності, він є автором і співавтором 50 книжок та 1500 статей, а як педагог-керівник виховав 24 докторів наук. За свої видатні досягнення проф. Кульчицький був неодноразово удостоєний почесними урядовими званнями та нагородами. У своїй стислій, але надзвичайно змістовній доповіді “Український Голодомор: чому і як?” д-р Кульчицький зупинився на головних механізмах Голодомору. У 1920-1930-х роках у Радянському Союзі була встановлена абсолютна державна влада, зосереджена в руках невеличкої групи – Політбюро, очолюваного Сталіним. Тотальний контроль держави над населенням залежав від цілковитого знищення приватної власності, і тому першочерговим завданням Сталіна стала ліквідація ще відносно менш залежного від держави українського селянства. Сталін відверто боявся України, боявся національного та соціального вибуху, що могло б призвести до втрати України, а отже – катастрофи для комуністичної держави. Щоб приборкати непокірне селянство, яке відмовлялося працювати в колгоспах, Сталін спочатку наклав на Україну непосильну продрозкладку, котра призвела до голоду у 1931-1932 роках. Наступним кроком стали декрети про натуральний штраф – тобто вилучення від селян, які були неспроможні дати зерно, всіх інших харчових продуктів, що означало приречення людей на неминучу смерть. Так на “чорні дошки”, тобто списки сіл, що не могли дати неймовірну кількість хліба, яку від них вимагала влада, була поставлена фактично вся Україна. А далі – фізична блокада, тобто загони військ оточили прокляті владою райони, позбавивши селян можливості рятувати їхнє життя втечею та прирікаючи їх на неминучу смерть...

Наприкінці кандидат історичних наук Леся Онишко, яку представляла професор Марта Дичок, розповіла про Національний Музей “Меморіал пам’яті жертв Голодоморів в Україні”, ілюструючи свою доповідь промовистими відеоматеріалами. Музей-Меморіал, споруджений за ініціативи президента Ющенка, розташований у центральній частині Києва, на високому схилі Дніпра, неподалік Києво-Печерської Лаври. Меморіал включає багато символів: це і 34-метрова Свіча Пам’яті, і розбиті Жорна Розпачу, і Жага до Свободи – образ лелеки, що рветься в небо, і Брама Пекла, і Вівтар Пам’яті (зерно у вівтарі символізує мільйони померлих), і Дзвін Пам’яті, і Сходи Спогадів, і алея Чорні Дошки України. Та, мабуть, найзворушливішим і найпромовистішим у Меморіалі є проста скульптура – постать дівчинки з колосками в руці, що нагадує про мільйони померлих дітей, найневинніших жертв цього страшного злочину. Саме до дівчинки люди приносять вінки, квіти, хліб, печиво і цукерки, так вшановуючи пам’ять тих, про кого нам не можна ніколи забути.

Співпраця Музею Прав Людини в Канаді та Музею-Меморіалу в Україні, свідками якої ми стали тут, у Торонто, 29 листопада, має стати тим важливим чинником, що сприятиме поширенню правди про Голодомор в Україні в усьому світі.


PHOTO

Учасники зустрічі 29 листопада 2012 року в КУМФі в Торонто. Зліва направо:

Леся Онишко, Жіль Ейбер, Марта Дичок, Клинт Кирл, Святослав Кульчицький,

Дарія Даревич, Юрій Даревич